Та, що ламає стереотипи: такою ми пам’ятаємо Ларису Крушельницьку

0
275
Лариса Крушельницька в себе в помешканні Крушельницької . Фото Мирослава Ляхович
Лариса Крушельницька в себе в помешканні Крушельницької . Фото Мирослава Ляхович

Через тиждень – 12 листопада 2019 року минає два роки, як відійшла у Вічність відомий український археолог і громадський діяч Лариса Крушельницька. Невимовний сум огортає серце, коли доводиться писати про близьких людей, які нещодавно відійшли у Вічність. Стократ це болючіше, коли пробуєш писати про найближчих і найрідніших, бо це відповідальність перед пам’яттю про них.

Всі, кому довелося спілкувався з Ларисою Крушельницькою в один голос відзначають, що такої приємної, милої, розумної і елегантної жінки їм рідко траплялось бачити. Це й не дивно, адже Лариса Крушельницька – це як зріз епохи, про яку навіть наше, вже немолоде, покоління знає в основному з підручників. Її біографія – це сув’язь видатних особистостей з не менш значущими історичними подіями, які змінювали долю світу. Як сказали б у Середньовіччі – під такою вже зіркою народилося це дитя.

Лариса Крушельницька з улюбленим котом. Фото Мирослава Ляхович
Лариса Крушельницька з улюбленим котом. Фото Мирослава Ляхович

Не переповідаючи біографії Лариси Крушельницької, все ж зазначу, що місто Стрий і було тим місцем під сонцем, де маленька Лариса в перші дні почала пізнавати світ. Однак, дитинство, проведене у Львові та все те, що було з ним пов’язане у 1930-их роках, запам’яталось напрочуд живо. А про те, що події тих років й далі нуртують і «не відпускають» Ларису Іванівну й досі, свідчать резонансні вже на сьогодні «Спогади Галичанки. Рубали ліс…».

Взагалі, Лариса Крушельницька, як написала Наталя Дмитренко – просто раритет для України ХХІ століття. Нащадок аристократичних родів сімей Крушельницьких і Левицьких не могла і не може бути інакшою, аніж такою, якою ми її знаємо. Вона є взірцем того, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу. Адже формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортепіано, а хлопчик вже марить себе у військових строях. Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов’язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства».

Лариса Крушельницька, Львів, 1943 рік
Лариса Крушельницька, Львів, 1943 рік

І от, саме з такого середовища, в якому культивувався дух охайності в думках і вчинках, польська дефензива своєю цензурою і переслідуванням буквально витіснила родину Крушельницьких до Харкова, де вони наївно планували розбудовувати Україну, нехай і під червоними прапорами. Розстріли в Харкові, Києві, заслання в Сандармох, знову розстріли…Зі всієї родини, яка виїхали тоді 1934 року зі Львова, Господь уберіг лише маленьку Ларису. І, якби не заступництво Пешкової (дружини Максима Горького), яка спільно з дружиною Пілсудського через міжнародну організацію Червоного Хреста потайки переправили Ларису через кордон, то історія зі свідомим і планомірним знищенням родини Крушельницьких могла б мати інше, і далеко не мажорне, продовження.

У 1943 році, тобто в п’ятнадцятилітньому віці – нове випробування на міцність для Лариси: виїзд з мамою з окупованого Львова до Відня, а потім – до Штутгарту, де юнка влаштувалася (як студент-гість) на навчання театрального мистецтва в художню Академію. Однак, звільнена звідти німецькою адміністрацією за те, що була українкою, почала працювати на алюмінієвому заводі в м. Зінген, а під час авіанальотів союзницької авіації, гасила запалювальні бомби на дахах цехів заводу. Здавалось би, страшні поневіряння, які випали на долю молодої Лариси мали закінчитися наприкінці 1945 року, коли вона з мамою повернулися до Львова, однак синьопогонники з органів радянської держбезпеки, мали щодо цього власні міркування і переслідування (хоч не такі явні і болісні) продовжувалися.

Однак, навіть в тих скрутних умовах повоєнного і почервонілого Львова треба було якось жити і Лариса спершу влаштувалась художником-реставратором до Музею українського мистецтва, звідки через два роки, за підтримки визначного західноукраїнського кінооператора і фотомитця Юліана Дороша (який свого часу фільмував розкопки Ярослава Пастернака в княжому Галичі), перейшла працювати на ту саму посаду у щойно створений Львівський філіал Академії наук УРСР у відділ археології, що був розташований в сьогоднішньому палаці Потоцьких на вул. Коперника. З цього часу і на довгі півстоліття (!) Лариса поринула у, образно кажучи, «тіні забутих предків», вишукуючи то в горах, то на Дністрових кручах, то на піскових дюнах Яворівщини розорані сліди тих давніх епох.

Лариса Крушельницька, Швенінген, 1945 рік
Лариса Крушельницька, Швенінген, 1945 рік

Щороку експедиції, враження від яких двояке: з одного боку – пренудна бухгалтерія з коштами на розкопки і зі всілякими фінансовими «викрутасами» головної бухгалтерки Інституту; з іншого – пречудна природа на виїзді і такі ж милі і збідовані усілякими негараздами таки наші селяни, які залюбки, і майже задарма, йшли помагати розкопувати давні селища і городища. Гадаю, власне під час експедицій, скажімо, біля с. Непоротове Сокирянського району Чернівецької області і почали зринати в тепер вже Лариси Іванівни різні образи і задумки до написання якихось нарисів про життя в ті далекі епохи, предмети з яких довелось викопувати.

Непоротове – то окрема сторінка в житті Лариси Крушельницької, адже сім років поспіль виїздити у вантажній машині зі студентами у, здавалось би, Богом призабуту далечінь і рятувати в зоні затоплення Могилів-Подільської ГЕС те, що мало назавжди зникнути під водою. Розпач від того, що такі чудові подільські села (сотні сіл!) вздовж Дністра мають «піти під воду» і неможливо тому зарадити, а з іншого боку – почала відкриватись надзвичайно оригінальна (ще передскіфського часу) культура, про яку, до розкопок Лариси Крушельницької, ніхто на Середньому Придністров’ї і не підозрював (Згодом, дослідниця викладе свої думки з цього приводу у монографії «Чорноліська культура Середнього Придністров’я» Львів, 1998), в якій вперше майже повністю опубліковані матеріали з 12 розкопів і траншей з площі понад 7000 м. кв., а це житлові і господарські споруди, кам’яні жертовники, поховання в ямах і підкурганні, дивовижної краси керамічний посуд з врізним і затертим білою пастою орнаментом, прикраси, зброя, виробничі комплекси і майстерні…Всього і не перелічиш. Власні археологічні монографії були і до, і після виходу її «Чорноліської культури». Одна з останніх – «Золоті Михалківські скарби та їх доля» (Львів, 2012, у співавторстві), яка вже зараз викликала поважний міжнародний резонанс, оскільки вперше в ній публікуються копії документів, які свідчать про настирне намагання польської спільноти Львова у міжвоєнний час…продати Михалківські скарби для залагодження своїх власних, далеких від науки, проблем.

Лариса Крушельницька
Лариса Крушельницька

Але, крім того, що Лариса Крушельницька була висококласним фахівцем у своїй галузі, то, вже від якогось часу, світ був подивований ще однією гранню її таланту – як публіциста і мемуариста. А почалось, наскільки можу судити, з того, що 1991 року Ларису Іванівну призначили директором чи не найбільшої у світі книгозбірень україністики – Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника (до речі, своїм національним статусом ця високоповажна наукова інституція теж завдячує «пробивній» здатності Лариси Іванівни). І от, полишивши посаду «провідного» в Інституті суспільних наук АН України і перейшовши працювати директором такої унікальної книгозбірні, Лариса Крушельницька відразу відчула спроби з-за Сяну спробувати на міцність її переконання і ділові навички.

У ті вже далекі 90-ті роки певні кола наївно вишукували і по Львову, і по Україні загалом, різноманітних урядників та специфічного складу «науковців», які б допомогли позбавити молоду українську державу раритетної збірки Осолінських. Отут Лариса Крушельницька у всій своїй красі і повноті проявила свій характер, причому часто – на міжнародному рівні, в кабінетах Кабміну і Президії НАН України, у відстоюванні цілісності і непорушності бібліотечних фондів наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.

…Ще до недавнього часу -якихось два роки тому – маючи більше часу на написання задуманого, Лариса Крушельницька залишалась почесним директором наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, керувала проектами, рецензувала, одним словом чим могла, тим допомагала як досвідченим, так і молодим дослідникам. Від імені держави попередня влада неодноразово визнавала заслуги Лариси Крушельницької, нагородивши її орденами княгині Ольги ІІІ (2005 р.) і ІІ (2011 р.) ступенів. І, все ж таки, у ставленні офіціозу до того солідного доробку ювілярки, яким вона день-у-день примножувала славу України – і на археологічній, і на бібліотечній ниві – не покидає відчуття того, що за життя Ларису Крушельницьку той офіціоз, мабуть таки, недооцінював.

Лариса Крушельницька, портрет Марґіт Сельської, з домашньої колекції Л. Крушельницької. Фото Мирослава Ляхович
Лариса Крушельницька, портрет Марґіт Сельської, з домашньої колекції Л. Крушельницької. Фото Мирослава Ляхович

А приходять подібні думки до кожного, хто знає, що, по-перше, таких неординарних під кожним поглядом, особистостей як Лариса Крушельницька, які стільки пережили і стільки знали в Україні і в світі залишались одиниці. І це треба було вміти цінити. По-друге, і, для теперішньої влади це мало б бути головним: два (!) діди Лариси Крушельницької починали будувати Українську державу на самих її початках: педагог, редактор і прозаїк Антон Крушельницький – будучи міністром освіти УНР, а суддя і посол до австрійського парламенту і Галицького сейму Лев Левицький – розбудовував новостворену державу, будучи членом Загальної Української Ради та Національної Ради ЗУНР.

Зараз, коли минає два роки з дня відходу у Вічність св.п. Лариси Крушельницької, слід обдумати, як нам всім гідно пошанувати пам’ять про нашу Ларису Крушельницьку. В ці сумні листопадові дні найважливішим для її душі будуть наші молитви і тихі спогади про щасливі хвилини спілкування з нею… Хай з Богом спочиває! Вічна їй пам’ять!
Микола БАНДРІВСЬКИЙ,
археолог, доктор історичних наук

Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.