Бабуся Параска проживає у селі Раковець, що на Львівщині. Хто матиме змогу вперше потрапити на її обійстя, буде просто вражений естетичним і художнім смаком жінки. Про це пише сайт Версії, інформує “Форпост“.
Баба Параска перетворила свою оселю на справжній витвір мистецтва і запрошує туристів у гості. У селі бабуся має прізвисько «баба Файна». Чому? Односельці пояснюють: бо у неї все файно.
Домашній музей бабусі Параски
А й справді файно: хата, брама, вікна, плитка, клумби — все розфарбовано у кольори веселки. Таке враження — ніби потрапляєш у казку.
Односельці зауважують, що баба Параска та її покійний чоловік – вуйко Василь вклали дуже багато праці, щоб їхня домівка вражала різнобарв’ям.
Тут творчу бабусю вважають конкуренткою Антоніо Гауді, які свого часу перетворив Барселону на музей під відкритим небом.
Домашній музей бабусі Параски
“Дивлячись на таке різнобарв‘я підіймається настрій – це кольоротерапія! А бабця складає конкуренцію самому Гауді!”, – коментує Грицак Мирослава у соцмережі.
Вперше освітлювати територію стали ще древні римляни та греки. Вони використовували смолоскипи та олійні лампи для освітлення дороги мандрівникам і для того, аби вберегтися від грабіжників. Людей, які запалювали й гасили нічні лампи, називали латинським словом laternarius.
Вважається, що ідею освітлювати вулиці в нічний час у сучасному розумінні реалізували вперше у 1417 році в Лондоні. Мер Лондона Генрі Бартон видав розпорядження вивісити вуличні ліхтарі.
На початку XVI століття перші вуличні ліхтарі з’явилися і в Парижі: парижан змушували тримати світильники біля вікон, що виходять на вулицю. У 1667 році Людовик XIV видав спеціальний указ про вуличне освітлення. Він наказав поставити на вулицях масляні вогні Парижа – вогні в особливих футлярах на стовпах і на стінах будинків. Перші вуличні ліхтарі давали порівняно мало світла, оскільки в них використовували звичайні свічки і олію.
Фраґмент літоргафії “Нижні вали”Карла Ауера 1844 року, на якій можна побачити львівських ліхтарників (двох чоловіків з драбинами)
Через два століття в Амстердамі новатор Ян ван дер Хейден придумав розмістити в місті 2,5 тисячі ліхтарів, щоб люди вночі не падали в канави, і щоб пожежникам було простіше працювати у разі нічних пожеж.
Довгий час нічне освітлення вулиць застосовували лише у великих містах. Більшість європейських малих міст і містечок прийшли до ідеї освітлення тільки в ХІХ столітті.
Львів доавстрійський вуличного освітлення не мав. Кожний, хто йшов вулицями темної пори, носив з собою світло (або слуга).
Львівський ліхтарник
У кінці XVIII ст. домовласників зобов’язали встановити ліхтарі на будинках. Ліхтарі обслуговували спеціальні фахівці – ліхтарники. Кожен з них мав носити із собою драбину, довгу палицю, малий ручний ліхтар, кліщі, глечик, щітку, губку та мірку для рівня олії. До їхніх обов’язків входило запалювання та гасіння ліхтарів, наповнення бляшанки олією і поточний ремонт. Роботу вони починали близько десятої вечора, а завершували о четвертій ранку в будь-яку погоду.
Робота була важка і невдячна. У багатьох містах ліхтарники були членами пожежної команди та отримували невелику плату за свою роботу. Крім того, у суспільстві існував стереотип, що ліхтарники крадуть олію. Лише після введення гасового освітлення вони були очищені від цього міфу.
Площа Ринок у Львові, біля ліхтарів видно драбину, котрою користувався ліхтарник, щоб запалити або загасити полум’я в ліхтарях. Знимка ХІХ ст.
У Львові були сальні ліхтарі. Вони були дуже незручні, розбризкували жир, що потрапляв ліхтарникам на одяг. Тож такого типу ліхтарі не були зручними через забруднення жиром. Львів’яни обережно обходили їх, боячись зіпсувати собі одяг та зачіску.
Винайдення у 1858 році гасової лампи сприяло і запровадженню на вулицях гасових ліхтарів. Місто уклало угоду з німецьким товариством саксонського міста Дессау про будівництво газовні, з цього газу і освітлювали вулиці. Газові ліхтарі були з трубкою підведення газу та вентилем для перекривання доступу у плафон.
Львів, Оперний театр (1908 р.)
Крім звичних для нас ліхтарів на стовпах, невеликі площі та вузькі проїзди освітлювали ліхтарі, закріплені кронштейнами на стінах будинків. Плафони кріпились основою або дашком до металевого кронштейну.
У окремо розташованих ліхтарях (не на стінах будинків) залежно від форми кронштейну плафони завершували стовбур (чавунний профільований або дерев’яний, кам’яний у вигляді колони, бруса) чи розміщувались на його грані збоку. Обов’язковим елементом була поперечка для опори драбини ліхтарника.
Алея Фоша (перспектива вул. Чернівецької, що веде до Двірця) Зліва видно ліхтар з драбиною(1931-1939 рр.) Колекція: Богдан Чолій
Газові ж ліхтарі запалювали ґнотом на кінці жердини, відкриваючи вентиль гачком, і поперечка для драбини стала непотрібною, залишившись, проте, на старих стовпах. Найбільш визначні площі міста освітлювали ліхтарі з 3-5 плафонами.
Щоб карета чи віз випадково не наїхала на ліхтар, біля його основи з одного (на вулицях) чи двох (на площах) боків розміщували чавунні обмежувачі.
Трамвайне депо та електростанція. 1894 р.
У кінці ХІХ ст. поряд з газовими з’являються електричні ліхтарі, що відрізнялись від попередніх не лише потужністю і характером джерела світла, а й пропорціями та формою. Типів ліхтарів значно поменшало і вони відрізнялись одне від одного лише кількістю плафонів, формою та оздобленням. Переважно ці ліхтарі мали високий (5-11 м), тонкий стовбур, масивну основу, в якій знаходилась вся необхідна електроарматура, вигнутий вершок та плафони (один або два), що нагадували конвалії. Деякі з ліхтарів “перейняли” від газових поперечку для опори драбини ліхтарника.
Крім металевих декоративних деталей, окрасою електричних ліхтарів були квіти у вазонах, розміщених у жардіньєрках, закріплених на стояку ліхтаря на значній висоті.
Комплекс першого газового заводу у Львові. Фото поч. XX ст.
Відомо, що після Першої світової війни під електричне освітлення були пристосовані деякі з газових ліхтарів. Однак, використовувалось і газове освітлення. Після проведення у 1930 році газопроводу з Дашави природній газ змішувався з вугіллям. Газове мерехтливе, зеленкаве, дещо містичне світло існувало на Ринку Львова ще й по війні.
З часом індустрія набувала все більшого розмаху і газові ліхтарі виявлялись все більш і більш непотрібними. Вони руйнувались і їх руйнували, вони щезали один за одним.
Вечірній Львів, південна частина площі Ринок (1975-1980 рр.) Фото: Юрій Гаськевич
Електричне освітлення з’явилося у Львові в 1952 році. Останні газові ліхтарі у Львові запалювали на площі Ринок на початку 60х років, потім їх замінили на електричні. А ось у парку Костюшка газові ліхтарі прослужили найдовше, до середини 60-х років.
Сьогодні їх залишилось не так багато. Споглядаючи залишки колишньої краси та мистецькі джерела, ми можемо лише уявляти, яким чарівним, таємничим і неповторним у мерехтінні ліхтарів було нічне місто кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Ліхтар у Львові на проспекті Шевченка, фото 2018 року
Фігура ж ліхтарника з драбиною на плечі, як і фігура сажотруса, присутня у пейзажі міста лише у гравюрах та акварелях.
Врятуй життя талановитого музиканта! Прийди 2 грудня о 17 годині у Львівську національну філармонію, аби підтримати і допомогти нашому другові Петру Чайковському!
Ми хочемо безкоштовно подарувати тобі музику! Ми віримо, що вона допоможе врятувати життя нашого друга і колеги.
На сцені філармонії виступлять Марко Комонько (скрипка), Phoenix String Quartet, Lemberg Symfonietta. Диригуватиме Роман Кресленко. У їх виконанні прозвучать композиції П.Чайковського, Е.Елґара та А.П’яццоли.
Петро Чайковський
Вхід на подію вільний! Відвідавши її, кожен зможе підтримати музиканта та пожертвувати кошти для його лікування!
ТВОЯ ДОПОМОГА ВАЖЛИВА! Давай разом подаруємо Петру життя!
Діагноз: Помірнодиференційована аденокарцинома сигмовидної кишки cT3NM1, G2 вторинне ураження печінки та медіастенальних лімфовузлів ОЧП, ОМТ.
Курс лікування розпочав в клініці “Лісод” попередня ціна першого блоку хіміотерапії 810 тис. грн або $32 тис.
Реквізити для допомоги:
4149 4991 3137 0320
Чайковський Петро Борисович
карта Приват (в дописі вказуйте: на лікування)
рахунок: 26205879147389
IBAN UA763052990000026205879147389
ІПН 2771712616
SWIFT code: PBANUA2X
Chaykovskyy Petro
У п’яницю, 29 листопада 2019 року, о 12:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (площа Ринок, 9) відбудеться творча зустріч з письменницею й композиторкою Оксенією Бурлакою.
Оксенія Бурлака ─ письменниця, композиторка, копірайтерка й піар-фахівчиня. Писати музику, віршовані й прозові твори почала після закінчення музичної школи по класу фортепіано. У підлітковому віці захопилася літературною творчістю, грала в шкільному театрі, брала активну участь в молодіжних конкурсах та олімпіадах.
Здобула журналістську освіту в КиМУ (2007). Працювала з гуртом НЕАНГЕЛИ (2016-2017), а також з українською співачкою Гайтаною (2011-2012), разом із командою артистки була на міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення» (2012).
У 2013 Оксенія випустила свою першу книгу «Просто так вышло». Потім у 2017 у продаж вийшли: електронна книга «Звездам не дано любить» і два цифрові музичні альбоми авторської інструментальної музики.
У підлітковій літературі дебютувала повістю «Поцілунок був не останній» (2019), яку написала спеціально для «Видавничого центру «Академія».
29 листопада письменниця приїде у Львів, щоб презентувати книгу «Поцілунок був не останній», а також надихнути творчу молодь своєю історією успіху та поділитися секретами здійснення заповітних мрій.
Продовжуємо розповідати про історію Львівського цирку, його славного артистичного минулого і тих зірок світового рівня, яку ступали на його манеж чи зачаровували всіх під його куполом.
Сьогодні мова піде про гастролі румунського цирку у Львові у квітні 1982 року. Газета “Вільна Україна” від 28 квітня 1982 року в статті “Браво “Арлекіно!”” докладно розповіла про цю непересічну подію соціалістичного Львова. Подаємо статтю без змін та скорочень з повним збереженням стилістики та орфографії.
Парад артистів “Цирк Румунії”
Добра традиція існує в митців соціалістичних країн: обмінюватися досягненнями в національному мистецтві. Цю традицію, пізнавальну і взаємозбагачуючу, підтримують і державні цирки. Львівський цирк, як й інші цирки нашої країни, вже протягом багатьох років надає свій манеж майстрам циркового мистецтва з Польщі і Болгарії, Угорщини і Німецької Демократичної Республіки, Чехословаччини і Румунії. Нині останні знову гостять в нашому місті, а радянські артисти в ці дні виступають в Бухаресті.
Повітряна гімнастка Адріана Альдезі
Цього разу румунські друзі привезли до нас циркове шоу «Арлекіно» — програму яскраву, своєрідну, життєрадісну. У виставі і справді є Арлекіно — веселун, задирака, здатний на будь-які чудернацькі витівки. Роль цю виконує артистка Рузібея, різностороння, вигадлива, темпераментна. Разом з групою килимних клоунів артистка не тільки заповнює паузи і в дуеті з артистом Нікушором показує стародавню румунську народну сценку, а й всіляко з’єднує номери, надає виставі потрібного темпу. До речі, цьому ж сприяє і балетна група з її танцями «Карате», «Диско- ритм», «Шехиризада», «Мушкетери» і народною румунською «Чуляндрою». І все ж основними дійовими особами є артисти — солісти і цілі групи, що представляють багато жанрів циркового мистецтва.
Хандвольтіж – арт. Білля
Справжньою окрасою вистави можна назвати номери атракціонного плану — дресуру левів, левиць і тигра та ілюзію. З Іонелем Альбертом як дресирувальником ми знайомимось вперше, хоча двадцять років тому він вже гостював у Львові. Але тоді він був асистентом в атракціоні колись відомої румунської приборкувачки Лідії Жиги. (Пишу «колись», бо в 1970 році під час однієї з вистав вона стала жертвою одного з своїх вихованців – хижаків). Іонель багато разів приїжджав в нашу країну, здружився з відомими радянськими дресирувальниками Едером, Буслаєвим, особливо з Александровим-Федотовим, якому й нині вдячний за велику творчу допомогу.
Дресура левів і тигрів під керівництвом Іонеля Альберта
Але румунський дресирувальник не копіює своїх наставників і навіть Лідію Жигу, якій багато років допомагав у роботі. Його стиль, манера триматися на манежі, а точніше в клітці з хижаками, своєрідні. При всій гуманності методів дресирування Іонель під час вистави підкреслює волю, силу людини у стосунках з хижаками. І все ж жодного натяку на приниження гідності тварини глядач не бачить і не відчуває. Отже, і йому ми кажемо «Браво!».
Вольтіж на конях – арт. Браєр
Артист Кора — представник відомої у світі сім’ї ілюзіоністів Іозефіні (його старший брат Аурель, також ілюзіоніст, нині директор Румунського державного цирку). Всілякі появи і зникнення предметів і асистентів, «таємничі» їх перетворення виконуються в такому карколомному темпі, що глядач встигає лише подумати — «Що за диво!» — і приєднатися до гучних оплесків. І це на тому ж манежі, в тому ж сезоні, де показував свій ілюзійний атракціон Кіо. Погодьтеся: після Кіо ілюзіоністам завоювати симпатії глядачів не так легко. А ось артисту Кора це вдалося.
Канатохідці – арт. Крістіа
Безперечно, самобутнім, шо немає аналогу в нашому цирку, є жіночий акробатичний ансамбль з підкидною дошкою «Феміна». Видно, номер новий, недавно створений, але «колони» і сальто молодих артисток (а серед них навіть потрійне) свідчать про неабиякий творчий пошук у румунському цирку.
Корд-де-парель – арт. Панайтеску
Точний, «холодний» розрахунок у поєднанні з артистизмом, майстерністю виконання приносять успіх учасникам повітряного польоту Ганія, канатоходцям Кристія, еквілібристам на першах Думітраке. Тепло зустрічають глядачі вольтижерів на конях Браєр, гімнастку на корд де парелі Панайтеску, акробатів Білля, жонглера Августина, повітряну гімнастку Альдезі, дресирувальницю голубів і собачок Тотх, ексцентриків з бадмінтоном Тонія.
Гімнасти на першах – артист Дімітраке
Успіхові вистави друзів сприяє оркестр Львівського цирку, яким цього разу диригує румунський диригент Ніколає Кокош. До речі, цими днями наш оркестр на чолі з головним диригентом Геннадієм Борисовим вирушає у велику гастрольну подорож разом з одним з радянських циркових колективів.
Дресировані голуби – арт. Тотх
Отже, у Львівському цирку звершується черговий сезон.Через кілька місяців, восени, ми знову побачимо на манежі майстрів циркового мистецтва — мистецтва сильних, спритних, красивих, мистецтва життєрадісного і оптимістичного.”
Повітряні гімнасти – арт. Ганія
Написав статтю Д. Альберт. Ми доповнили її фотографіями з архіву Львівського цирку, які люб’язно надав комерційний директор Львівського цирку Роман Здреник, за що “Фотографії старого Львова” йому безмежно вдячні.
13 грудня під дахом Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка, що на вулиці Драгоманова 5, інтелектуали, впливові люди, світська та ділова еліта об’єднаються заради спільної мети. Кількість історично цінних матеріалів, зібрана в межах стін цієї будівлі, вражає. Тепер сучасність диктує нам нове завдання – створення цифрової бібліотеки, що дозволить розширити доступ до цих давніх видань та, звісно, зберегти їх. Проте для досягнення цієї мети треба залучити меценатів, що допоможуть його реалізувати.
Окрім нагоди продовжити традиції меценатства, доброчинний вечір на Андрія – це також стилізований захід.
На святі будуть відтворені давні обряди та звичаї, які організатори спеціально поглиблено вивчали разом із фольклористами перед створенням сценарію. Пісні, танці, поговірки, декор, андріївські солодощі – усе, щоб проникнутись українським колоритом та відчути магію благодійності.
Чи варто казати, що дбайливе зберігання, поповнення фондів новими пам’ятками літератури – заслуга численних меценатів? Впродовж багатьох століть благородні покровителі мистецтва вносили свою лепту, щоб зберігати самобутність книгозбірні і, що навіть більш важливо – розвивати її. І сьогодні багато небайдужих та талановитих людей цікавляться історією цієї унікальної бібліотеки та шукають способи дарувати їй можливість вдосконалюватись. Деякі з запрошених на захід заздалегідь виявили прагнення підтримати акцію. Наприклад, гурт Roсkoko вже долучився до проекту, ставши партнером дійства та записавши музичне відео всередині книгозбірні.
Захід уже отримав схвалення в засобах масової інформації, а люди, що опікуються приготуванням свята, діляться прогнозами та очікуваннями від проекту. “Бібліотека Львівського університету сьогодні – це не лише ресурсний, але й важливий науково-освітній осередок, місце пам’яті і простір творення. Ми вже багато зробили, але завершення проекту дозволить суттєво розширити перспективи гідної української репрезентації у світовому інформаційному просторі. Доброчинний вечір на Андрія – це чудова нагода згадати про традиції та дієво окреслити шлях до відкритих і якісних ресурсів. А викладачі, науковці, студенти, учні і всі зацікавлені дуже швидко це по-справжньому оцінять!”, – наголошує директор Наукової бібліотеки Василь Кметь.
Перші кроки на шляху до створення цифрової бібліотеки вже здійснено. Частково придбано сканувальну техніку, реалізовано кілька успішних акцій. Але найбільші надії, все ж, покладені на доброчинний захід на Андрія, який проводитиметься під гаслом “Меценати живуть вічно у безсмертній справі, в яку вони вкладають душу”.
Український «Єралаш»: кіножурнал «Байки» знімає у Львові дитячий фільм. Про це повідомляє журналіст ІП «Діло».
Дитячий гумористичний кіножурнал «Байки» – це дітище режисера та продюсера Олександра Молодцова, який започаткував його ще на початку 2014 року. Кіножурнал був створений у Донецьку, тому після початку війни на сході України, Молодцов переїхав у Запоріжжя. Звідти розпочався розвиток кіножурналу по всій країні. За ці роки вдалося зняти понад 2 тисячі фільмів у 32 містах України. Кожен фільм – це 12-18 серій короткометражок різних жанрів, але в основному гумористичних. Тисячі дітей вже взяли участь у зйомках і таким чином отримали свій перший досвід у кіно.
«Наш кіножурнал подібний до відомого «Єралашу». «Байки» стали актуальними, бо ніхто тим не займався, ніша ніким не була зайнята. Спершу шукали спонсорів, але не знайшовши, перевели програму в інший формат. Зробили з цього щось на зразок гуртка для дітей, кіношколу для дітей. Батьки приводять до нас дітей не лише на зйомки цих скетчів, але і на навчання всьому процесу, на певні майстер-класи», – пояснює Олександра Молодцов.
Засновник «Байок» розповів, що раніше займався музикою, мав свій гурт, але одного разу діти змінили його життя.
«Якось мої діти запитали мене, чи можуть вони взяти участь у зйомках кіно? Після пошуків я зрозумів, що немає подібного роду програм для початківців, гуртків, тому найкраще буде, коли сам знімлю з ними якусь короткометражку. З того все і почалося. Зараз ми вийшли на певний професійний рівень і постійно стаємо номінантами різних кіноконкурсів. У нас велика команда у багатьох містах України, разом ми крок за кроком вчимося і творимо оригінальний продукт, а діти мають у своїх портфоліо фільми та акторський досвід. Наші фільми орієнтовані на кінотеатри, потім ми їх відправляємо по конкурсах і на телебачення. Згодом вони опиняються у мережі. До речі, після Нового року випуски «Байок» мають з’явитися на одному з центральних телеканалів України!», – зізнався Олександр Молодцов.
Програмний директор кіножурналу «Байки» Оксана Аністратенко розповіла, що за фільм зараз знімають у Львові.
«Ми вже не вперше знімаємо у Львові. Наша фішка у тому, що у кожному місці знімаємо місцевих діток, щоб показати колорит їх регіону. Сьогодні знімали епізод у Шевченківському гаю, серія називається «Історик». Це скетч-фільм про хлопчика, який одну за одною водив дівчат на побачення, розказував їм, хвалився, всі дівчата були його. Але в результаті виявилося, що це його сон, що це просто розігралася його уява», – каже Оксана Аністратенко.
Львівські діти учасники зйомок. Фото: Оксана Аністратенко
Це другий знімальний день команди у Львові. Залишилося ще чотири. Весь фільм із 12 епізодів буде змонтованим і готовий ближче січня-лютого.
Таїсія Литвиненко та Федір Стригун на перс-конференції
Керівництво театру імені Марії Заньковецької не продовжить дії контрактів з головним режисером театру Федором Стригуном та Таїсією Литвиненко. Інформацію підтвердили джерела Гал-інфо.
“Сьогодні Федору Миколайовичу Стригуну, моєму батькові, і моїй матері, Таїсії Йосипівні Литвиненко, адміністрація театру надіслала листи з повідомленнями, що контракт з ними продовжено не буде. Знаково, що це відбулося у день народження директора театру Андрія Мацяка”, – підтвердив Гал-інфо син Федора Стригуна та Таїсії Литвиненко Назар Стригун.
Головний режисер Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун сьогодні увечері по закінченні вистави “Криза” заявив, що дирекція театру надіслала йому «листа щастя», в якому повідомляє, що контракт з ним продовжено не буде.
Лист адміністрації театру про звільнення Федора Стригуна
За інформацією в надісланих листах, контракт Федора Стригуна завершується 14 грудня 2019 року, йому пропонують оформити співпрацю з театром на основі цивільно-правової угоди, оскільки новий контракт укладено не буде. Таїсії Литвиненко запропонували перехід на 0,5 ставки, або контракт, який завершується 29 грудня 2019 року, не буде продовжено.
Лист адміністрації театру про звільнення Таїсії Литвиненко
Нагадаємо, 26 вересня, в театрі пройшла вистава “Украдене щастя”, по завершенню якої її режисер-постановник та головний режисер театру, Федір Стригун вийшов на сцену із промовою, в якій повідомив про те, що Ярослав Кіргач зіграв свою останню роль в театрі у зв’язку з непродовженням контракту.
Актори виступили на захист Ярослава Кіргача.
25 листопада, на Камерній сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької відбувся конкурс на заміщення вакантної посади актора драми вищої категорії. В якому на колишнє місце Ярослава Кіргача взяли актора Івана Довгалюка.
Звістка про те, що на Старосамбірщині відкрито Вищу Європейську школу для талановитих дітей, змусила пильніше придивитися до історії містечка Хирів, де, власне, вона і відкрилася. А точніше – відновила свою діяльність через майже 80 років.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Справа в тому, що ще наприкінці 19-го – початку 20-го століття тут діяв відомий на всю Європу культурно-освітній заклад закритого типу для обдарованих дітей – єзуїтський конвікт (інтернат) більш ніж на 3 тисячі учнів. Масштаб будівлі вражає і досі. Сірі триповерхові корпуси, прикрашені ліпниною вікна з маскаронами та дорійськими напівколонами, кам’яний портик з синьо-жовтим гербом-тризубом – і вертикаль дзвіниці класицистичного величавого храму.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Дослідник цього архітектурного комплексу Х.Р. Харчук (Інститут “Укрзахідпроектреставрація”), пише:
«Комплекс закладу єзуїтської колегії та конвікту знаходиться біля північних схилів Карпат, на пагорбі, на південній околиці містечка Хирова Старосамбірського району Львівської області, на території колишнього села Боньковичі. Заклад, оточений від північного сходу зеленими масивами лісів, від сходу та північного заходу садами, становить архітектурну домінанту навколишньої місцевості. За будівлею закладу, з південного заходу, знаходився парк зі ставом пейзажного (англійського) типу. Парк за часи перебування у закладі радянських військовиків втратив свій первісний вигляд.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт були побудовані завдяки зусиллям отців Мар’яна Моравського і Генрика Яцковського. Приводом для створення цього закладу був незадовільний стан тодішньої єзуїтської гімназії та конвікту, що існували в Тернополі від 1820 р. Для побудови закладу отець Мар’ян Моравський пожертвував своєю дідизною в сумі 105000 золотих ринских.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Вже у грудні 1882 р. отець Генріх Яцковський почав шукати в Галичині відповідного місця для заснування конвікту. Про намір єзуїтів довідався пан Топольницький, власник Хирова і кількох прилеглих сіл, і згодився продати два свої фільварки – Боньковичі над Стривігором і Поляну за Сливицею, котрі нараховували 954 морги поля і лісу.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
16 березня 1883 р. в м. Самборі був підписаний остаточний акт угоди і за 60 000 золотих ринських фільварки були куплені. 31 липня цього ж року отець провінціал Генріх Яцковські розпочав будівництво закладу. Первісний проект закладу був виконаний архітектором Юзефом Каєтаном Яновським зі Львова в грудні 1882 р., однак не був погоджений.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Заклад побудований за проектом відомого архітектора, професора Антона Лущкевича з Кракова за участі архітекторів Раймонда Меуса та Владислава Островського. Після смерті А. Лущкевича будівництво продовжив тернопільський архітектор Ян Тадеуш Закржевський. Будівництво головного корпусу колегії та конвікту, незважаючи на численні перешкоди та перерви з серпня 1883 р. до 1891 р., велося досить швидко.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Для того, щоб мати за короткий час багато цегли і дахівки, в 1884 р. споруджено поруч цегельню. В цьому ж році підведено водопровід і для полегшення комунікацій підготовлено під’їзні дороги. У 1883 р. зведено стіни будівлі до висоти другого поверху, в 1885 р. закінчене будівництво колегії (поміщалося в південно-західному крилі) і лівого крила конвікту, в 1886 р. закінчені обидва крила конвікту, в 1888 р. збудований лівий павільйон, а в 1889 р. – правий павільйон з обох боків головного корпусу.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
В березні 1890 р. вибухнула пожежа, яка завдала часткової шкоди будівлі, через те протягом всього 1891 р. проводилися відновлювальні та реставраційні роботи. (До речі, у 1893 році у колегії побував австрійський цісар – В.А.)
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
У 1904–1905 рр. на кошти священика Юзефа Савіцького заклад був розширений з боку головного фасаду, тоді добудоване нове південно-східне 57-метрове крило з новою каплицею в стилі неоренесансу. Каплиця побудована за проектом архітектора, професора Львівської політехніки Едгара Ковача за участі архітектора, професора Львівської політехніки Івана Левинського. Будівництво каплиці було завершене в кінці 1906 р.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Цю, найцінішу з точки зору мистецької вартості, будівлю прикрашали стюки і скульптури, картини (у головному вівтарі), мозаїки на стінах (виконані за проектом Стефана Матейка на краківській фабриці Станіслава Габріеля Желенського), живописні розписи (автор Кароль Машковський), металеві елементи, багате облицювання вікон і дверей.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Різьбу головного вівтаря виконав італієць Цезар Аурелі, горельєфну композицію “Христос і діти” в тимпаноні на фасаді каплиці – відомий скульптор, автор пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові, Антон Попель. Головний вівтар колись прикрашала скульптура з білого мармуру св. Йосифа з Дитям Ісусом на руці. Над ним на арці апсиди кольоровою мозаїкою було зображено чотири євангелісти. На склепінні апсиди були портретні розписи – Бог Отець, Христос і Успення Божої Матері.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
До конвікту належало 70 моргів парку і городу, 8 спортивних майданчиків розмірами від 1060 до 2070 кв. м, 4 тенісні корти, 5 ставів, 500 моргів поля і лісу. Перед головним будинком були розташовані клумби і травники. Широкі заїзди і рекреаційні стежки переплітали територію конвікту.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Будинок колегії – триповерховий, цегляний, тинькований, з внутрішнім двором (86×88 м), зведений в стилі неоренесансу. Складається з чотирьох корпусів, які оточують квадратне в плані подвір’я.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Від північного заходу корпус замкнений прямокутним павільйоном, від південного сходу до нього прилягає розташований під прямим кутом новий прямокутний корпус, завершений спорудою каплиці, що звернена головним фасадом до північного заходу. Незважаючи на значні габаритні розміри (довжина головного фасаду з павільйонами – 172 м), будівля відзначається гармонійною легкістю архітектурних форм.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Головний фасад будинку вміру насичений архітектурними акцентами. З кінця ХІХ ст. збереглося ліпне оздоблення фронтону головного фасаду з розетами, голівкою херувима та декоративними вазами; маскарони над віконними обрамуваннями; капітелі пілястр; решітка балконної балюстради тильного фасаду.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Внутрішнє планування колегії в основному коридорного типу з одностороннім розташуванням приміщень (за винятком колегії – південно-західного корпусу, де розташування приміщень коридорного типу з двостороннім розташуванням приміщень). Широкі коридори загальною довжиною 1980 м обходять по периметру всю споруду.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Сходові клітки розміщені в наріжниках чотирикутника, в ризалітах корпусів. Коридори перекриті хрестовими склепіннями з пониженими арками, каплиця – приплюснутим парусним склепінням, решта приміщень – здебільшого стропилами. У найбільших за розмірами – театральній, актовій та їдальній залах – збереглися чавунні колони. В інтер’єрі колишнього читального залу збереглася кесонована стеля. В каплиці збережене ліпне оздоблення склепіння з трьома (з чотирьох) мозаїчних погрудь євангелистів у вівтарній частині.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Просторі навчальні класи були добре освітлені високими прямокутними вікнами (на першому поверсі – прямокутними з півциркульними завершеннями). Наукові, рекреаційні та інші зали, велика бібліотека гідно репрезентували хирівський заклад. На особливу увагу заслуговував природничий музей з багатою колекцією птахів та метеликів з Азії та Америки.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Хирівський заклад мав власні водопровід із джерельною водою (розширений у 1913 р.), млин, пекарню, парову пральню, слюсарню і столярню. Від 1923 р. конвікт отримав для власних потреб електростанцію, господарські будинки, окремо розташований двоповерховий шпиталь для інфекційних хворих (так звана інфірмерія), два будинки для помешкань світських професорів, власну друкарню.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
На початку ХХ ст. заклад був розрахований на 500–600 вихованців, мав велику театральну залу (на 1000 осіб), каплицю та їдальню (на 500 місць). Тут здебільшого навчалася молодь з римо-католицьких родин. Проте інколи сюди потрапляли молоді люди з українських греко-католицьких і вірменських родин. У 8-класовій класичній гімназії в різні роки навчання викладали загалом 20–30 професорів-єзуїтів, якими керував ректор. Були тут також світські професори, які навчали музики і гімнастики.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Першим ректором закладу був отець Юліуш Хрістіан, який 15.ІХ.1886 р. разом із кількома професорами з Тернополя відкривав у першому побудованому крилі корпусу (пізніше колегії) перший шкільний рік з групою 102 учнів у двох гімназійних класах. Згодом ректор Генрік Яцковський закінчує будівництво закладу і в 1891 р. утворює тут 8-класну класичну гімназію з правами державної школи, яка налічувала 370 учнів у конвікті. У 1904 р. віце-ректор Максиміліан Кегльсдорфер розбудовує заклад бічним крилом із новою каплицею. Його справу завершують ректори Ян Нуцковський і Ян Слонковський. Під час Першої світової війни гімназією керує отець Ян Ростовський, якого заарештовують росіяни і вивозять до Сибіру – до Томська, а потім до Кузнецька. Надалі закладом керує ректор Юзеф Савіцькі.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
У 1918 р. він змушений відіслати 316 учнів додому через початок українсько-польської війни. У 1918 р. українці інтернували Ю. Савіцького до Коломиї, де він був до 1919 р. Після повернення Ю. Савіцькі ремонтує будинок закладу, який був дуже знищений війною, і вже у жовтні цього ж року відкриває з 269 учнями гімназію. У 1920–1924 рр. заклад відбудовують після пошкоджень, отриманих під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. і одночасно модернізують. Отець-ректор Станіслав Цісек електрифікує будинки закладу, а його наступник отець Володимир Конопка в 1920-му році оздоблює склепіння каплиці поліхромним живописом. У 1936 р. отці Станіслав Кржижановський і Юзеф Косціш відновлюють інтер’єр закладу, переплановують навчальні корпуси. У 1937 р. над однією зі сходових кліток споруджено вежу астрономічної обсерваторії. Останній ректор Станіслав Цісек був змушений покинути Хирів 11.09.1939 р. через прихід сюди радянських військ».
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Совєти конвікт перетворили на казарми, каплиця була перероблена на кінозал для військового клубу. На карнизах вздовж верхніх вікон були покладені дошки і таким чином утворилося перекриття, яке закривало склепіння. З головного вівтаря було усунено мармурову фігуру св. Йосифа. На цьому місці став постамент із погруддям маршала Ворошилова. В бічних вівтарях місце спалених ікон зайняли таблиці з цитатами Леніна і Сталіна. Цінну бібліотеку закладу в товарних вагонах мали перевезти до Дрогобича (проте її подальшу долю прослідкувати неможливо).
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Великий парк і звіринець, засаджені рідкісними породами дерев, були вирубані. В роки німецької окупації тут знаходився спочатку від червня 1941 р. табір для військовополонених, а пізніше, від 1943 року – військовий шпиталь. Наприкінці 1943 року німці відновили діяльність закладу. Під час їх відступу в серпні 1944 року будівлі горіли. Тоді було знищене повністю південно-східне крило. Після повернення совєтів тут розмістилися військові; в наступні повоєнні роки в будівлях закладу розміщувалася одна з найпотужніжих в СРСР десантних бригад. На схід від комплексу було створено військове містечко. Каплицю використовували як їдальню.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Під керівництвом Міноборони СССР у 1979–1983 роках постали нові споруди, внаслідок чого був порушений архітектурно-ландшафтний ансамбль комплексу. Зі здобуттям Україною незалежності в 1991 р. тут квартирували українські вояки, зокрема 80-тий окремий аеромобільний полк. у лютому 1993 року сюди навіть прибув з інспекцією перший міністр оборони України Костянтин Морозов. У 2003 році військові покинули заклад. І по сьогодні більшість приміщень стоять порожні та руйнуються.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Хирівський навчальний заклад свого часу був на рівні найкращих гімназій цього типу тодішньої Європи. Гаслом закладу слугувала теза – “DEO, PATRIAE, AMICITAE”, тобто “Служи БОГУ, ВІТЧИЗНІ, ПРИЯТЕЛЯМ. Скласти іспити на атестат про освіту було нелегко. Так, наприклад, із 300 учнів набору 1930 р. атестат отримало лише 27 осіб. За часи свого існування конвікт виховав декілька поколінь молоді, серед яких багато хто досяг значних успіхів. У 1899 р. цю гімназію закінчив відомий юрист і краєзнавець Мечислав Орлович, керівник Академічного туристичного клубу у Львові, автор багатьох цінних путівників, статей, рефератів.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Згідно з постановою Львівського облвиконкому № 101 від 12.02.1993 р. комплекс будівель закладу взято на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення. Таких пам’яток на території України, враховуючи їх історико-архітектурну цінність, масштабність, ансамблевий характер, збереглося не так багато. Тому сьогодні є актуальним питання подальшої долі пам’ятки, її збереження, реставрації та майбутнього використання. Адже комплекс сягав у периметрі 772 м, мав 327 залів і приміщень різного призначення.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Оточували будівлю 9 спортивних майданчиків, 4 тенісні корти, басейн, 4 ставки з рибою, парки. На природничо-лікарській виставці у Львові 1907 року Хирівському закладу присуджено золоту медаль. У 1911 році тут навчалося 3077 учнів. У період Першої світової війни тут навіть побував цар Микола ІІ. А у святкуванні 50-ліття закладу (1936) взяв участь його вихованець Прем’єр-міністр Польщі Є. Квятковський. Так, саме звідси починали свій шлях в політику, літературу та науку ті, хто пізніше склав еліту польської держави, – усього 6 тисяч випускників.
Кам’яницю львівської прокуратури, доступ в яку понад 100 років був обмеженим, в п’ятницю, 22 листопада 2019 року, відвідали з екскурсією студенти юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Їм показали малу та велику актові зали, хол з різнобарвними мозаїками та вітражами, коридор із дерев’яним оздобленням, а також екстер’єр.
Про це повідомила обласна прокуратура.
Рішення про відкриття приміщення для екскурсій прийняла прокурор Львівської області Ірина Діденко. Незабаром потрапити на таку екскурсію зможуть як львів’яни, так і гості міста. Наразі ж, в межах реалізації проекту, прокурор Львівської області та ректор Львівського національного університету імені Івана Франка підписали Меморандум про партнерство та співробітництво.
Будинок Торгово-промислової палати у Львові (нині тут розміщено Прокуратуру Львівської області)
Довідка.
Апарат прокуратури Львівської області розташований і працює в приміщенні, яке є архітектурною пам’яткою м. Львова. Будівля, зведена ще на початку XX століття, привертає увагу своїм неповторним фасадом, а у середині зачаровує орнаментованими мозаїками, різнобарвними вітражами та дерев’яним оздобленням.
Вже сьогодні, 26 литопада 2019 р. о 19 год. в Концертному залі ім. С. Людкевича Львівської національної філармонії (вул. Чайковського, 7) відбудеться представлення академічної класики ХХ століття, вшанування річниць видатних композиторів, а також презентація найновіших композицій українських митців! В рамках всеукраїнського гастрольного туру у Львові виступлять Назар Кожухар (скрипка) і Артур Нікулін (фортепіано).
Назар Кожухар
Назар Кожухар є учнем видатного Олега Когана, лауреатом Всесоюзного конкурсу ім. Д. Ойстраха (Одеса, 1988), Міжнародного конкурсу скрипалів в Амстердамі (1995) тощо. Музикант впродовж останніх років є організатором й учасником багатьох міжнародних фестивалів, серед яких виконання «Дідони та Енея» Г. Перселла у Києві та Львові.
Артур Нікулін закінчив ЛНМА імені М.В.Лисенка у класі професора Йожефа Ерміня, магістратуру Брюссельської королівської консерваторії в класі професора Еліан Рейес. Також стажувався у відомих сучасних піаністів Н. Штаркмана, М. Пєтухова, А. Любимова, М. Крушельницького, Б. Гетцке, Т. Дюссо.
Артур Нікулін
Артур бере активну участь у міжнародних фестивалях мучасного мистецтва, серед яких «Контрасти» (Львів), «Київ Музик Фест» (Київ), «Музичні прем’єри сезону» (Київ), «Варшавська осінь» (Варшава). Також піаніст тісно співпрацює із сучасними українськими композиторами: Валентином Сильвестровим, Лесею Дичко, Володимиром Рунчаком та ін.
Свідченням цього стане виконання у концертній програмі 3-ох вальсів для фортепіано В.Сильвестрова, нової композиції митця, написаної цьогоріч.
Афіша концетрної програми “Кожухар&Нікулін DUO”
Метою створення програми стала презентація музики середини – другої половини ХХ століття, яка, на жаль, зараз складає невелику частину усіх концертних програм. Таким чином, 26 листопада також прозвучать композиції А.Шенберга, Дж.Кейджа, А.Шнітке, С.Райха та ін.
4 вересня 1924 року у Львові народилась Барбара Бітнерувна (Bittnerowna), яка в майбутньому стала відомою артисткою та балериною в Польщі.
Барбара БітнерувнаБарбара Бітнерувна
Відомо, що першою для неї стала львівська сцена. На ній вона розпочала свої виступи уже в 11 років. Перші уроки танцю викладали їй львів’янин Станіслав Фалішевський. Пізніше по переїзді до Варшави, вона продовжила навчатись у Зигмунта Домбровського.
Барбара Бітнерувна
Успішно працювала Барбара Бітнерувна в театрах міст Познань, Варшава та Битом.
В 1960-1965 році працювала в естрадній групі «Арабеск», а з 1965 року у варшавській, краківській оперетах, де була примою балериною. Активно гастролювала країнами Європи.
Барбара Бітнерувна
В 1970-х роках вона співпрацювала з багатьма театрами як режисерка, займалась сценографією та хореографією, навчала молодих балерин.
Барбара Бітнерувна
Померла 4 квітня 2018 року, була похована у місті Сколімуві (Польща). За життя Барбара Бітнерувна була нагородженна численними відзнаками за роботу, вона отримала перемоги в багатьох конкурсах. Серед найцінніших нагороди із Венеції (Італія) на Міжнародному конкурсі танця у 1956 році.
Барбара Бітнерувна
Сьогодні ми підготували чудову фотопідбірку світлин Барбарп Бітнерувни, адже окрім таланту, вона була неперевершена красуня.
У четвер, 28 листопада 2019 року, о 18:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (пл. Ринок, 9) відбудеться зустріч з Наталею Іваничук.
Наприкінці листопада святкуємо ювілей Наталії Іваничук – відомої львівської перекладачки, доньки нашого патрона Романа Іваничука!
Пані Наталія перекладає з норвезької, німецької та шведської мов. Художні переклади вирізняються мовним багатством та глибоким відтворенням духу творів зарубіжних письменників.
Вона органічно вводить в українську культуру сучасних актуальних авторів та їхні ориґінальні твори, розширюючи знання українського читача про європейську літературу та європейський світ.
Почесні спікери заходу:
Ніна Бічуя – українська письменниця, перекладачка та журналістка, дружина Романа Іваничука.
Василь Ґабор – український письменник, літературознавець та видавець.
Таня Пилипець – директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука.
Вчора, 24 листопада 2019 року, у приміщенні LEM Station (вул. Вітовського 57 – Старе міське трамвайне депо) відбулась українська прем’єра нового міжнародного проекту “Lemkovyna-Lem”.
Хто знайомий з творчістю Уляни Горбачевської, той однозначно ніколи не забуде жодного з її проектів. Сказати що вони інші – це нічого не сказати. Її проекти дуже ніжні і чуттєві, сповнені емоцій та переживань. І проект “Lemkovyna-Lem” теж дуже несподіваний, мелодійний і дуже людський.
Уляна Горбачевська
Поки тривав весь концерт проект (приблизно півтори години) – хор “Жайвір” і музиканти Ришард Лятецький,Мацей Кудлацік та Олексій Ворсоба знаходилися на одному місці, головні голоси – Уляна Горбачевська і Юлія Дошна тільки кілька разів виходили до мікрофонів ближче до авансцени.
Динаміку в цій статичні артистичній картинці створювали голоси хору, голоси солістів, музичний, чи швидше звукошумовий супровід музикантів та фантастичний відеоарт від VJ group Cube. І динаміка була просто шалена.
Юлія Дошна
“Lemkovyna-Lem” – музично візуальне дійство. Це нове та оригінальне відчитання лемківських пісень. Це спроба пірнути до самої серцевини і суті пісні. Несподіване поєднання інструментів, підсилення почутого через відеоарт, поєднання унікальних голосів — все це разом забере слухача у світи, які дарує справжня пісня.
У проекті співтворилить відомі музиканти та співаки з різних країн:
Архівні, довоєнні фотографії Лемківщини – Степан Венгринович
Хор «Жайвір» ( худ. Кер. Наталя Чмир-Козяр)
VJ group Cube – відеоарт
Афіша міжнародного проекту “Lemkovyna-Lem”
Важливою творчою складовою заходу стали проекції архівних фотографій з лемківського краю з родинного архіву родини Венгриновичів, що показують мультикультурний ландшафт польсько-українського кордону.
«Впав батько з гори – чорт його бери». Колоритні волинські фольклорні вирази
Тема взаємин батьків та дітей, а точніше непорозумінь між ними, не нова, проте завжди актуальна. Якщо зараз від конфліктів між різними поколіннями рятує оренда житла, то в минулому справа була складнішою, адже старше покоління було залежним від молодшого і навпаки. Як свідчить «Сповідна книга сіл Брани та Ржищів 1834 року», в одній хаті могло мешкати навіть 13 осіб різного віку (сім’ї часто були багатодітними), тому уникнути непорозумінь було складно.
У селі Борисковичі досі побутує фольклорний вираз, що виник на початку ХХ ст. та яскраво ілюструє проблему нерозуміння старшим поколінням покоління молодшого: «Всі ангéли і пастéри, вразумíть моїх дітúй!». Цікаво, що авторство цього виразу відоме, його часто повторював житель села Борисковичі, ім’я якого з етичних міркувань не вказуємо. Вираз став загальновідомим і пережив автора, проіснувавши в селі Борисковичі понад сто років.
Надзвичайно цікавий, на нашу думку, іронічний вираз про неналежне пошанування батьків дітьми: «Впав батько з гори – чорт його бери, кобила здохла – хай з Богом спочиває». Подібна семантика властива для фольклорного виразу «Робити з тата варіяˊта», який вживався також у значенні ‘намагатися когось обдурити’.
Вираз «Хто як хоче, той так по свої мамі плаче» був уживаним у випадках, коли існували різні погляди на одну проблему, а також вказував на недостатньо шанобливе ставлення до пам’яті про батьків. Опорна лексема мама засвідчена і в виразі: «Хіба мама винувата, шо дитина дурнувата».
Важливе значення, на думку давніх волинян, відігравало те, як виховували дитину змалку, про що свідчать вирази: «Чого Іванко не навчився, того Іван не буде знати», «Вчи, як впоперек ліжка лежить». Водночас волинські фольклорні вирази засвідчують розуміння, що спадковість відіграє чи не вирішальну роль у становленні характеру дитини, її поведінці: «Яблуко від яблуні недалеко падає», «Терняк сливки не вроде». Дещо пізніший за часом виникнення, проте не менш цікавий вираз «Гени пальцем не зітреш» («Гени пальцем не роздавиш»).
Дуже давнім, очевидно, був іронічний фольклорний вираз: «На діти – пердíти, себé тре глядіти», що вживався стосовно людей, байдужих до своїх дітей. Про давність виразу свідчить те, що він записаний 2001 року від жительки села Борисковичі Павлік Ольги Прокопівни, 1909 року народження. Про те, що виховання та догляд за дитиною необтяжливі для жінки, свідчить вислів «Не тяжкі корові роги».
Про гармонійні стосунки у великій та згуртованій сім’ї свідчить вислів «Як стануть робити – душа радується, як сядуть їсти – серце болить».
Наведені фольклорні вирази записані в селі Борисковичі від багатьох респондентів, ці вирази досі відомі та вживані в селі Борисковичі Горохівського району Волинської області.
Зафіксовані в селі Борисковичі фольклорні вирази засвідчують говіркові особливості півдня Волинської області (не вроде, тре, пастери, дітий, гора, варіят), відображають специфіку взаємин між батьками та дітьми, акцентуючи увагу на проблемах належного виховання дітей батьками, шанобливого ставлення до батьків.
Зовсім недавно Віктор Винник і Мері презентували широкій публіці кліп на пісню “Осінь”, який був створений у співпраці з кліпмейкером Владом Разіховським і співачкою Івою Холодовою.
Журналісту Фотографій старого Львова вділося зустрітися з Віктором і розпитати в нього про цю роботу і про творчі плани на майбутнє.
– Чому осінь?
– Справа в тому, що якщо ми говоримо про пісню на яку будо нещодавно відзнято відео і яка фігурує під назвою «Осінь», то , насправді пісня так не називалася і в ній зовсім не йдеться про осінь. Осінь там лише як настрій. Насправді пісня називалася «Я тобі» і була написана багато років тому для співачки, для дівчини. Але з різних причин, я уже не пам’ятаю яких, вона не захотіла її співати.
Віктор Винник
Ця пісня в демоверсії в моєму виконанні під гітару потрапила до інтернету, у тоді популярні ресурси, в кінці нульових. Що цікаво за переглядами вона була нарівні топових композицій групи «Мері»: «Меридіани», «Ромео».
Зрозуміти публіку важко, я думаю навіть неможливо, і чи треба це робити? І там вона фігурувала під назвою «Осінь» все ж таки. Не так як я її придумав «Я тобі», а «Осінь». І коли, через багато років, фактично минулого року, я її дістав з шухляди та вирішив записати, я не став сперечатися з думкою публіки. Я знаю точно, що якщо люди назвали «осінь», то як ти її не назви, вона все одно буде «Осінь». Тому пісня вийшла під назвою «Осінь». Слово може й банальне, бо таких пісень є сотні, але я вирішив нічого не змінювати. «Осінь» так «Осінь».
– Ваша партнерка. Дружина режисера знімається з вами в кліпі. Дуже багато я чув різних підтекстів стосовно цього.
Над цією зйомкою ми працювали разом з Владом Разіховським. Це уже п’ята наша спільна робота за останні три роки. З ним дуже зручно працювати. Він креативний, разом з тим з ним можна знайти компроміс. Тому що є люди талановиті, але важкі. Наприклад, такі як я. А він знаходить слова для переконання і в результаті часто він виявляється правий. Це однозначно фахівець,який зняв уже сотні відеоробіт.
Віктор Винник та Іва Холодова
Іва Холодова прекрасна співачка, вона ж дружина Разіховського також не вперше знімається в кліпах . Це артистична шоу-бізнесова сім’я. Люди чудово розуміють, що це робота, а хто там якось навколо цього веде обговорення, то це не важливо. Я вважаю, що Іва прекрасно справилася з своїм завданням, тому що була ідея брати місцеву дівчину – португалку. Був навіть попередній кастинг, але я тепер розумію, що добре, що ми так не зробили. Хоча з одного боку, можливо вона була б природнішою в натурі своєї Батьківщини. Але з іншого боку, можливо їй було б важче пояснити, яка її роль в тому всьому. Тому ми спрацювались з Івою і я абсолютно задоволений.
– Як зараз живе мистецьким, творчим, музичним життям «Мері»?
– Я часто чую це запитання, але розумію,що не маю на нього якоїсь відповіді, тому що ловлю себе на думці,що за останні десять років, а вже й більше, як ми фігуруємо не в андеграунді, а десь на верху. Нічого не змінюється. Життя в нас доволі триєдине і замкнуте. Я пишу пісні, потім я записую пісні, потім я виконую пісні. І так по колу. Єдине,що це супроводжується гастрольним життям, яке важке, але цікаве. Тому завдяки музиці, в осанні роки я побував в багатьох країнах: США, Великобританія, Європа. Можливо б побував там і як турист, якщо б не займався музикою, але, як казав Джон Ленон: «Музика відкрила мені світ».
– Не можу оминути запитання стосовно Вашої волонтерської діяльності.
– Слово «волонтер» вперше я почув колись давно на якихось концертах. Там набирали дівчаток, дітей волонтерами. Тих, хто працюють за футболку з логотипом. А потім до нас прийшла війна і слово «волонтер» набуло іншого змісту, що це той же солдат, але який працює як на передовій, так і в тилу.
Віктор Винник
Я не знаю чи можу назвати себе волонтером,бо я знаю людей, котрі за ці роки провернули таку масу корисних, позитивних справ, зроблених безкорисно. Знаю чим вони ризикували, що вони втратили, зокрема життя та здоров’я, щоб з часом почути образливі слова: «Та і без вас би все нормально розрулилося». Тому не знаю чи я можу назвати себе волонтером. Але я переконаний,що чим би ти не займався, творчою чи нетворчою професією, ти живеш в цій країні і якщо ти себе з нею асоціюєш, то якщо у неї проблема – це як організм і як приходить хвороба та точить якийсь орган, то погано всьому організму. Так само у випадку людини, особистості і країни . Тому мене це болить і мене завжди дивувало, коли кажуть, що треба абстрагуватися, бо ми люди мистецтва і це шоу-бізнес.
Зараз поїздки на Східний фронт, як я його називаю, , відбуваються рідко. В зв’язку з тим, що робиться зараз ніхто б не подумав у 2015-2016 рр. що в 2019 буде таке як сталося. І що там далі за горизонтом також важко спрогнозувати. Тим не менше я вдячний справжнім волонтерам, до яких я ще себе не відношу, з їхню роботу. Я знаю,що коли постане потреба, що ці люди, не дивлячись ні на що, відкладуть свої образи і амбіції і знову почнуть актиніше включатися в цю роботу.
– З яким містом в Україні Ви себе асоціюєте?
– Я себе асоціюю з своїм селом і чим далі, тим більше. Тому що з віком ти стаєш сентиментальнішим. Я народився в карпатському селі і вважаю, що мені пощастило, тому що я бачив як сходить сонце над горами , як літає під хмарами яструб, чув як шумлять гірські потоки, вітер в смереках. Це може пафосно прозвучить, але це моє імені дуже пощастило.
Я не хочу асоціювати себе з містом, я хоч асоціювати себе з країною. По настрою, то ми зараз у Львові і тут мені хочеться йти стрункіше, все цьому сприяє.
Віктор Винник і гурт “МЕРІ”
Мені подобається у Львові район Старого ринку. Це ніби річка Стікс. Ти її пересікаєш і зникаєш ум туристичного центру. Я знаю, що так чи інакше він буде скоро окупований,бо туристичний центр розростається та поглинає нові райони, але там ще зберігся фрагмент того Львова, який я знав ще 90-х, коли Львів ще не був меккою туризму.
Те що сталося зі Львовом дало як позитивні так і негативні результати. Як би не було сумно, але я бачу, що Львів все менше та менше належить львів’янам. А місто, як і будь-яка річ має мати господаря .
– Традиційне питання – творчі плани
– Зараз у нас уже готовий п’ятий, ювілейний альбом. Навіть є назва і вже всі пісні. Це дуже роздутий альбом, він налічує п’ятнадцять треків, а для 2019 року – це два повноцінні альбоми.
Видавати його змісту немає,бо альобомотворення це уже в минулому. Ми повернулися в епоху синглів, з чого і починалася музика. Люди купують не весь альбом, а вибирають треки, які їх цікавлять.
Але будучи ретроградом і віддавши шану минулому я думаю, що цей альбом вийде в обмеженій кількості , навіть на CD. Це будуть такі ретро-візитівки.
– У вашій пісні після осені має прийти весна , якою вона буде для Вас?
– Ми завжди чекаємо весни, але я не хотів би перескакувати через зиму. Зима для мене улюблений період ще з дитинства. Це чарівна казка пов’язана з Різдвом в великій родині. Плюс я дуже люблю гірські лижі і чекаю снігу.
А весна – це буде нова сторінка. Ми її завжди чекаємо. Цікаво, що вона нам принесе. Яка вона буде для нас всіх, в тій ситуації,що ми опинилися – не знаю. А поки пишуться нові пісні, життя триває, все ок.
– Що б Ви хотіли побажати вашим глядачам?
– Побажання триматися. Триматися у цьому всьому абсурді, в якому ми опинилися. Зберегти здоровий глузд, тверезий розум. Старатися максимально перевіряти інформацію. Тому що нічого не змінилося за дві тисячі років і нічого не змінилося за сімдесят років. Зараз також інфопростір пробує нас використати. Тому простіше коли є незалежні джерела інформації, які можна аналізувати. Треба бути пильними. Ми відповідальні за цей шматок землі, на якому ми живемо. І це не просто шмат землі – це наша країна Тут могили наших предків і я б дуже хотів, щоб тут жили наші діти і вони говорили нашою мовою. Жили під нашими знаменами і розуміли, що є така земля – Україна.
Також бережіть здоров’я, рідних та близьких. Не сваріться за дрібницями і будьте щасливі максимально як тільки можливо, бо «потім» просто не буде.
Подаємо повний відеоматеріал розмови з вкрапленнями кліпу “Осінь”. Використання кліпу і публікація відео узгоджені з Віктором Винником. Бажаємо приємного перегляду.
Оркестр «INSO-Львів» у Церкві Св. Боніфація в Гаазі. Фото Олександр Шамов.
25-29 листопада 2019 року в місті Гаага проходитиме 24 сесія Конференції держав-учасниць Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення (КХЗ). У заході візьмуть участь представники держав-учасниць КХЗ, причетних міжнародних інституцій та неурядових організацій.
Програма роботи заходу передбачає розгляд широкого кола питань, пов’язаних з імплементацією рішень щодо знищення хімічної зброї, забезпечення ефективності верифікаційного режиму за КХЗ, розвитком міжнародного співробітництва в цілях зміцнення режиму, включаючи заходи з виконання Конвенції на національному рівні, а також обговорення випадків застосування хімічної зброї в низці країн та питань пошуку механізмів запобігання такому застосуванню в майбутньому.
Оркестр «INSO-Львів» у Церкві Св. Боніфація в Гаазі. Фото Олександр Шамов.
На полях Конференції Посольство України в Королівстві Нідерланди спільно з Технічним секретаріатом Організації із заборони хімічної зброї організовує для учасників заходу концерт Академічного симфонічного оркестру “INSO-Львів” Львівської національної філармонії, який відбудеться 26 листопада о 19:30 у King Willem Alexander Theater, World Forum Convention Centre.
До програми концерту увійдуть твори Каміля Сен-Санса, Антоніна Дворжака, Арама Хачатуряна, Джона Вільямса, а також українських композиторів – Миколи Лисенка, Левка Колодуба та Мирослава Скорика.
Рівняни поважного віку, які були частими відвідувачами старої міської аптеки № 3, що й нині розміщується на Соборній, 189, пам’ятають струнку біляву привітну жінку, яка довгий час працювала там касиром. Їй було вже чимало років, але вона все продовжувала працювати. І мало хто здогадувався, що була ця жінка в минулому балериною.
Капітоліна Петрова
Так склалася доля, що старість свою Капітоліна Олексіївна Максимова (в дівоцтві Петрова) зустріла в самотності, не маючи ні чоловіка, ні дітей, і прожила на цій землі 88 років. До смерті пані Капітоліну догледіли діти її друзів, з якими вона випадково познайомилася в тій же аптеці і товаришувала до кінця життя. Це була родина відомого рівненського футболіста Леоніда Серафимовича Молчановського, яка в ті часи мешкала неподалік старої аптеки. А нещодавно донька Леоніда Молчановського Ірина Леонідівна передала до Рівненського краєзнавчого музею унікальний альбом зі старими світлинами першої половини ХХ століття, трудову книжку, портрет і вишукану модельну сукню 1930-х років, що належала Капітоліні Максимовій.
Юна балерина Капітоліна ПетроваКапітоліна Петрова (ліворуч), 1930-і роки. Праворуч – мама Капітоліни. Салон Гаско, 1920-і роки
Нажаль, достеменно розповісти про її дитячі та юнацькі роки нині вже нікому. Лише фотографії далеких часів донесли нам образ юної стрункої усміхненої дівчини. Найцікавіші з них ті, де дівчина позує в легкому одязі танцівниці. Усі, хто хоч якось запам’ятав цю жінку, розповідали, що вона до війни була танцівницею, що замолоду займалася в балетній студії в Рівному.
У балетному класі, 1930-і рокиКапітоліна в гімназії, 1930-і роки
Рівне міжвоєнної доби було насичене культурним світським життям. Дівчата-гімназистки вчились танцювати, займались спортом, співали в хорах, брали участь у театральних аматорських колективах. Поки що ми не знаємо, де саме знаходилася балетна школа і хто були там вчителями, але фото дівчат на пуантах зустрічаються в багатьох родинних архівах. З фотографій ми можемо припустити, що танцювальна зала могла бути в приміщенні російської гімназії, яка знаходилась на вулиці 13-ї Дивізії (тепер – Петлюри).
Капітоліна гімназисткаГімназисти на вул. 13 Дивізії, Капітоліна праворуч, 1930-і рр.Гімназисти. Капітоліна друга справа, Рівне, 1930
Відомо також, що в Рівному в 1923 році відкрилася приватна танцювальна школа визначного українського хореографа Василя Авраменка. Капітоліна Петрова була ученицею Російської приватної гімназії, і в її альбомі чимало фото саме цього періоду життя. За інформацією, яку вдалося зібрати, дізнаємося, що народилася вона в 1913 році в російському місті Новгород. Її батько Олексій Петров приїхав на Волинь як інженер-будівельник шосейних доріг. Сім’я Петрових мешкала на Грабнику (вулиця Драй-Хмари, 7), винаймаючи помешкання в одинокої польської пані. Це був невеличкий одноповерховий будинок, що мав дві кімнати і кухню. Згодом власниця переписала цей будинок на Петрових. Тепер на місці цього будинку стоїть будівля Палацу дітей та молоді.
Зліва – фото Капітоліни з братом Володею в Новгороді, 1916 р. Справа – вони ж у салоні Гаско, Рівне, 1920-і рр.Капітоліна з невідомимКапітоліна з друзямиГімназисти і вчителі Рівненської російської гімназії, 1930-і рр. Капітоліна в центрі у верхньому рядуГімназисти. Капітоліна доуга зліва, 1930-іГімназисти
У Капітоліни був брат Володя. Під час Другої світової війни він потрапив у німецький полон, працював у Німеччині в приватному господарстві. Порядний, інтелігентний і роботящий Петров приглянувся німкені, в якої чоловік загинув на Східному фронті, і вони з часом одружилися. Навіть сини німкені від першого шлюбу добре сприйняли росіянина. Знаємо, що десь у 1980-х роках Капітоліна їздила до Німеччини до братової родини і привезла звідти живого карликового півника в подарунок футбольному тренеру Леоніду Молчановському, який розводив цих цікавих птахів.
Підпис на звороті: “Наш балет”Капітоліна з колективом балету
Сімейне життя Капітоліни Олексіївни було недовгим і трагічним.
Капітоліна, 1929 рік
Вона вийшла заміж за Максимова, про якого нам нічого не відомо, як і невідомо коли і за яких обставин він залишив дружину. Жінка народила двійнят і, не натішившись материнством, втратила їх. Одна дитина померла одразу в пологовому будинку, а друга трохи пізніше. Ще раніше помер батько Капи, якого поховали на старому кладовищі на Грабнику. Поруч з батьком поховано її дитину. Маму поховано на Дубенському кладовищі. Більше заміж Капітоліна Максимова не виходила.
Юні танцівниціЗ друзями на відпочинкуКапітоліна крайня справа
Жінка все життя неймовірно любила домашніх тварин, і її, де б вона не жила, завжди оточували четверолапі друзі. Власне заради них вона до 78 років продовжувала працювати, щодня повертаючись додому з великою сумкою харчів.
Капітоліна з невідомим на порозі магазину Гальперіна, 1930-і
Очевидно навчання в гімназії давало хороші знання, бо Капітоліна була досить здібною до математичних наук. Тому в 1949 році влаштувалася на роботу в аптеку № 3 і пропрацювала там 42 роки. У її трудовій книжці лише один запис про прийом на роботу та звільнення — “у зв’язку з виходом на пенсію” в 1991 році.
Капітоліна з друзями, 1930На відпочинкуНа вулиці Рівного
Ветерани аптеки й нині згадують Капітоліну Олексіївну добрим словом. Хоча вона не була професійним фармацевтом, але настільки вивчила асортимент ліків, що їй довіряли працювати навіть на видачі препаратів. Людина вона була інтелігентна, скромна, про своє життя особливо не розповідала, друзів нових не заводила. Серед тих, хто був їй найближчим, окрім Молчановських, була і дружина відомого рівненського хірурга Євгена Борового, вже покійна Марія Борова, яка теж працювала в цій аптеці.
Капітоліна на вулиці Рівного, 30-іПоїздка гімназисток в ПочаївЦерковний хор, 1932 р.
Аптечні працівники згадують, що Максимова була до старості дуже гнучка, в ній відчувалася професійна танцівниця, і, коли збирались на якісь свята, то Капітоліна Олексіївна в їхній компанії завжди була “запальничкою” до танців, завжди жвава, весела, оптимістка. І досі в цій аптеці зберігається старий візерунчастий стілець, на якому колись сиділа в своїй касовій будці колишня рівненська балерина.
