Вперше освітлювати територію стали ще древні римляни та греки. Вони використовували смолоскипи та олійні лампи для освітлення дороги мандрівникам і для того, аби вберегтися від грабіжників. Людей, які запалювали й гасили нічні лампи, називали латинським словом laternarius.
Вважається, що ідею освітлювати вулиці в нічний час у сучасному розумінні реалізували вперше у 1417 році в Лондоні. Мер Лондона Генрі Бартон видав розпорядження вивісити вуличні ліхтарі.
На початку XVI століття перші вуличні ліхтарі з’явилися і в Парижі: парижан змушували тримати світильники біля вікон, що виходять на вулицю. У 1667 році Людовик XIV видав спеціальний указ про вуличне освітлення. Він наказав поставити на вулицях масляні вогні Парижа – вогні в особливих футлярах на стовпах і на стінах будинків. Перші вуличні ліхтарі давали порівняно мало світла, оскільки в них використовували звичайні свічки і олію.
Через два століття в Амстердамі новатор Ян ван дер Хейден придумав розмістити в місті 2,5 тисячі ліхтарів, щоб люди вночі не падали в канави, і щоб пожежникам було простіше працювати у разі нічних пожеж.
Довгий час нічне освітлення вулиць застосовували лише у великих містах. Більшість європейських малих міст і містечок прийшли до ідеї освітлення тільки в ХІХ столітті.
Львів доавстрійський вуличного освітлення не мав. Кожний, хто йшов вулицями темної пори, носив з собою світло (або слуга).
У кінці XVIII ст. домовласників зобов’язали встановити ліхтарі на будинках. Ліхтарі обслуговували спеціальні фахівці – ліхтарники. Кожен з них мав носити із собою драбину, довгу палицю, малий ручний ліхтар, кліщі, глечик, щітку, губку та мірку для рівня олії. До їхніх обов’язків входило запалювання та гасіння ліхтарів, наповнення бляшанки олією і поточний ремонт. Роботу вони починали близько десятої вечора, а завершували о четвертій ранку в будь-яку погоду.
Робота була важка і невдячна. У багатьох містах ліхтарники були членами пожежної команди та отримували невелику плату за свою роботу. Крім того, у суспільстві існував стереотип, що ліхтарники крадуть олію. Лише після введення гасового освітлення вони були очищені від цього міфу.
У Львові були сальні ліхтарі. Вони були дуже незручні, розбризкували жир, що потрапляв ліхтарникам на одяг. Тож такого типу ліхтарі не були зручними через забруднення жиром. Львів’яни обережно обходили їх, боячись зіпсувати собі одяг та зачіску.
Винайдення у 1858 році гасової лампи сприяло і запровадженню на вулицях гасових ліхтарів. Місто уклало угоду з німецьким товариством саксонського міста Дессау про будівництво газовні, з цього газу і освітлювали вулиці. Газові ліхтарі були з трубкою підведення газу та вентилем для перекривання доступу у плафон.
Крім звичних для нас ліхтарів на стовпах, невеликі площі та вузькі проїзди освітлювали ліхтарі, закріплені кронштейнами на стінах будинків. Плафони кріпились основою або дашком до металевого кронштейну.
У окремо розташованих ліхтарях (не на стінах будинків) залежно від форми кронштейну плафони завершували стовбур (чавунний профільований або дерев’яний, кам’яний у вигляді колони, бруса) чи розміщувались на його грані збоку. Обов’язковим елементом була поперечка для опори драбини ліхтарника.
Газові ж ліхтарі запалювали ґнотом на кінці жердини, відкриваючи вентиль гачком, і поперечка для драбини стала непотрібною, залишившись, проте, на старих стовпах. Найбільш визначні площі міста освітлювали ліхтарі з 3-5 плафонами.
Щоб карета чи віз випадково не наїхала на ліхтар, біля його основи з одного (на вулицях) чи двох (на площах) боків розміщували чавунні обмежувачі.
У кінці ХІХ ст. поряд з газовими з’являються електричні ліхтарі, що відрізнялись від попередніх не лише потужністю і характером джерела світла, а й пропорціями та формою. Типів ліхтарів значно поменшало і вони відрізнялись одне від одного лише кількістю плафонів, формою та оздобленням. Переважно ці ліхтарі мали високий (5-11 м), тонкий стовбур, масивну основу, в якій знаходилась вся необхідна електроарматура, вигнутий вершок та плафони (один або два), що нагадували конвалії. Деякі з ліхтарів “перейняли” від газових поперечку для опори драбини ліхтарника.
Крім металевих декоративних деталей, окрасою електричних ліхтарів були квіти у вазонах, розміщених у жардіньєрках, закріплених на стояку ліхтаря на значній висоті.
Відомо, що після Першої світової війни під електричне освітлення були пристосовані деякі з газових ліхтарів. Однак, використовувалось і газове освітлення. Після проведення у 1930 році газопроводу з Дашави природній газ змішувався з вугіллям. Газове мерехтливе, зеленкаве, дещо містичне світло існувало на Ринку Львова ще й по війні.
З часом індустрія набувала все більшого розмаху і газові ліхтарі виявлялись все більш і більш непотрібними. Вони руйнувались і їх руйнували, вони щезали один за одним.
Електричне освітлення з’явилося у Львові в 1952 році. Останні газові ліхтарі у Львові запалювали на площі Ринок на початку 60х років, потім їх замінили на електричні. А ось у парку Костюшка газові ліхтарі прослужили найдовше, до середини 60-х років.
Сьогодні їх залишилось не так багато. Споглядаючи залишки колишньої краси та мистецькі джерела, ми можемо лише уявляти, яким чарівним, таємничим і неповторним у мерехтінні ліхтарів було нічне місто кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Фігура ж ліхтарника з драбиною на плечі, як і фігура сажотруса, присутня у пейзажі міста лише у гравюрах та акварелях.
Лідія ГЕРШУНЕНКО
