Наступного тижня, 27 грудня ще 2019 року, у Львівській національній філармонії відбудеться українсько-французький музичний вечір від дуету «EVOCATIONE».
Дует «EVOCATIONE» у складі української співачки Ольги Війтів та іспанського піаніста Іларіо Сеґовія народився в середині вересня 2016 року завдяки прагненню його учасників донести до слухача репертуар, який поєднує в собі поезію і музику в інтимній атмосфері, де слово возвеличується завдяки музиці.
Серед виступів дуету – концерти в будинках культури і концертних залах різних міст Іспанії, а також в Англії, Італії, Україні та В’єтнамі, повідомляють організатори концерту у Львові.
Є лауреатами міжнародних конкурсів. У 2017 р. вибороли І премію і премію глядацьких симпатій на конкурсі камерної музики в місті Альсіра ІІ премію в конкурсі камерної музики «Ciutat де Borriana», у 2018 р. стали фіналістами Міжнародного конкурсу камерної музики «Антон Гарсія Абріль». Нещодавно вони здобули приз глядацьких симпатій на конкурсі молодих талантів міжнародного фестивалю «Residències de Música de Cambra» у Валенсії, а також 1-шу премію, особливу премію за найкращий дует та премію за найкращого піаніста у 16-му Міжнародному Конкурсі Камерного Співу «Seghizzi» в Італії (Горіція). Дует бере активну участь у різноманітних камерних фестивалях, а також у сольних проектах.
Отримували поради від відомої сопрано Офелія Сала, яка спеціалізується в німецькому жанрі «lied» (пісня), піаністки Хусан Парк, іспанського композитора Антона Гарсія Абріль, американської сопрано Барбара Бонні і піаніста Хуан Карлос Гарбайо.
Ігор Муравйов – скрипаль, диригент. Концертмейстер оркестру K&K Philharmoniker, стипендіат Президента України 2015 р. Двічі здобував обласну премію В. Чорновола. Закінчив у ЛССМШІ ім. С. Крушельницької в класі викладача В. Шургот. Навчався в ЛНМА в класі професора В. Заранського, в якого далі продовжує навчання в якості асистента. Також паралельно здобув ступінь Магістра по спеціальності оперно-симфонічне диригування в класі народного артиста України І. Юзюка. Ігор Муравйов гастролює в Україні та за кордоном як соліст, диригент, камерний музикант та концертмейстер оркестру. Виступає з багатьма оркестрами та диригентами України та Європи. В репертуарі Ігоря Муравйова всі кращі концерти для скрипки: Бетховена, Чайковського, Сібеліуса, Брамса, Мендельсона, Моцарта, Баха, Шостаковича і багато інших. Є першим виконавцем багатьох творі українських композиторів.
Програма:
Перша частина
Арія з дзвіночками з опери «Лакме» (L’Air des clochettes) / Лео Деліб, 1883
Говори, говори / В. Косенко (сл. В. Лихачов), 1929-36
Вітер Легковійний, В. Косенко (сл. К. Бальмонт) 1929-36
Маєва нічка / В. Косенко (сл. Я. Ярославенко) 1929-36
Полонез Філіни з опери «Міньйон» / Амбруаз Тома, 1866
Соловїний романс / А. Кос-Анатольський, 1954
Вечірня пісня / К. Стеценко (В. Самійленко), 1920
Villanelle / Ева дель Аква, 1893
Друга частина
Соната для скрипки і фортепіано ля мажор / С. Франк, 1886
Друга українська рапсодія. Думка-шумка / М. Лисенко, 1877
В неділю, 15 грудня 2019, у рамках програми «Відроджуючи традиції Мистецької школи Олекси Новаківського» у творчій майстерні митця (вул. Листопадового Чину, 11) відбувся «Концерт салонної музики». Ця імпреза була приурочена до іменин митрополита Андрея Шептицького – визначного церковного провідника, основника Національного музею у Львові, мецената української культури.
Гості «Концерту салонної музики»
Цю подію можна без перебільшень назвати однією з найпотужніших за останній час у музейною житті Дому Новаківських. Задовго до початку концерту у залі забракло стільців, але це не зупинило вибагливу львівську публіку і на початок вчора у залі залишалися хіба лежачі і висячі місця.
Гості «Концерту салонної музики»
Дуже атмосферно розпочала вечір завідувачка Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун розповівши про музичні традиції дому Олекси Новаківського і їх відродження у наш час.
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун
У програмі «Концерту салонної музики у творчій майстерні О.Новаківського» у виконані відомих музикантів «DUO CLASSIC» (Варшава) Петра Цегельського (скрипка) і Каорі Окузумі (фортепіано) прозвучали твори Фридерика Шопена, Йозефа Новаковського, Івана Левицького та Теіічі Окано.
Подарунок до Музею Олекси Новаківського (зліва направо): Петро Цегельський та Каорі Окузумі та Ірина Різун
Також колишній львів’янин Петро Цегельський зробив чудовий подарунок до фондів Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Ним став Октоїх із Великого Ірмологіону, який вийшов у світ 1816 із друкарні церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Львові. Особливість цього стародруку – візитація митрополита Андрея Шептицького 1900 року для Храму Пресвятої Трійці у с. ільці ( парафія Жаб’є- Ільці).
Петро Цегельський та Каорі Окузумі
Програма «Концерту салонної музики у творчій майстерні О.Новаківського»
Ф.Шопен – К.Родіонов «Ноктюрн» cis-moll op.posth.
Ф.Шопен – Й.Матсузоно «Ноктюрн» Es-Dur.
Теіічі Окано – Косуке Ямашіта «Моміджі».
Ф.Шопен – «Варіації для флейти і фортепіано».
Й.Новаковський – «Дует» ор.18
Ф.Шопен – Фр.Крейслер «Мазурка» a-moll op.67
Ф.Шопен – Фр.Крейслер «Мазурка» A-Dur op.33 nr.2
Ф.Шопен – Бр.Губерман «Вальс» op.70 nr.1
Ф.Шопен – Е.ІзаЇ «Вальс» e-moll op.posth.
Ф.Шопен – Е.Ізаї «Балада» g-moll op.23 nr.1
Іван Левицький «Мазепа» ( сюїта для скрипки і фортепіано)
Гості «Концерту салонної музики»
І, після тривалих овацій, на біс творчий дует бездоганно виконав “Мелодію” Мирослава Скорика, чим тільки підсилив незабутній ефект від фантастичної атмосфери вечора.
З нагоди наближення зимових свят, а також у пошуках відповідної атмосфери, відправляємося у, вже другу, мандрівку до резиденції Санта-Клауса, що у Лапландії. Нашим гідом, знову ж, буде донька гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета. Вона побувала у Лапландії в серпні-вересні 1938 року і залишила про це спогади. Ці записи настільки детальні, колоритні і чуттєві, що редактори львівського періодичного видання “Нова Зоря” не втрималися й взяли цей матеріал на озброєння – аби потішити своїх читачів. Давайте і ми ознайомимося з враженнями мандрівниці.
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Попередній спогад Єлизавети Скоропадської – це довга та складна дорога, а також перші враження від побаченого. Цей же більше стосується того, як її прийняли. У Лапландії Єлизавета Скоропадська жила в родині лікаря, брата своєї подруги – це тобто він сам, його дружина і троє маленьких діток. Біля шести останніх років вони прожили у Лапландії. На умови і побут не скаржаться, навіть мають улюблену пору року – коли з’являється сонце і після тривалої зими все прокидається. Водночас, родина з особливим захопленням розповідає і про снігопади. Слухаючи їхні оповідки, виникає враження, що ніде більше в світі немає снігу – лишу тут, у них.
Єлизавета Скоропадська з батьком. Фото з https://tyzhden.ua/history/131787
Маленькі донечки лікаря видались авторці схожими на сніжинки – тоненькі, тендітні, з блакитними очима і світлим волоссям. Єлизавету Скоропадську вони постійно називали “українською тіткою”. Хоч через мовний бар’єр спілкуватися з ними було складно, все ж можна було розібрати, що вони часто запитують у мами про Україну. Коли Єлизавета Павлівна показувала їм фото Києва, з золотими банями храмів, дівчаткам видавалося, що то якась казкова країна. Характерно, що перш ніж гладити гостю по волоссю, дівчатка постійно бігали мити руки. Це могло траплятися декілька разів на день.
Єлизавета (праворуч) з сестрами. Фото з http://lib-kudr.blogspot.com/2015/10/blog-post_15.html
Єлизавета Скоропадська провела у фінській родині майже два тижні. За цей час детально вивчила спосіб життя фінів, побачила як вони відпочивають і працюють. Лікар часто брав свою дружину, сестру і Єлизавету на виїзди. Вони долали по 100 кілометрів за день і вивчали місцевість. Єлизавету Павлівну вразили гори з м’якими обрисами, що по 700 – 900 метрів висоти. На окремі вершини вона навіть піднімалися, але там нічого не росте. Поселення зосереджені біля доріг, переважно – це самотні розкидані халупки. Неймовірно гарно у лісах: можна блукати, збирати гриби і ягоди. Чорниць так багато, що ними вкрито все, навіть шукати не треба.
Дівчинка і пес у шведській Лапландії. Фото з https://commons.wikimedia.org
Гуляючи безлюдними лісами Лапландії, Єлизавета думала про те, що зовсім поруч кордон і радянські території. А там, “в тих самих лісах у таборах примусової праці конають наші земляки-українці”. Тут же авторка пригадує, що колись читала, як багато українців тими лісами тікали з таборів сюди, у Фінляндію. Уявляла себе на їхньому місці: як вони блукають лісом, їдять ягоди, трави, гриби – аби вижити. Оцінила і загрози: тут можна тижнями не зустрічати людей, заблукати, здуріти від комашні, натрапити на диких звірів – ведмідь, вовк. Дуже багато боліт і багнищ, холод.
Місцеві розповідали, що раніше дійсно було дуже багато втікачів “з Радянщини”. Особливо – самих фінів. Для них навіть цілі табори робили – аби прихистити і забезпечити житлом. З часом таких стало менше, кордон почали охороняти більш уважно. Натомість, дуже багато пропагандистської літератури. Як тут, так і в Гельсінкі. У кожному селі є комуністи. Інколи вони зникають – їдуть в Росію на вишкіл. І знову повертаються. Тутешні важкі умови життя створюють підґрунтя для маніпуляцій людьми. З іншого боку, фіни досить патріотичні, працьовиті і чесні. У кожному селі є товариства, що займаються національним вихованням – фінська молодь по селах організована і готова обороняти рідну землю.
Єлизавета у Лапландії. Зображення з “Нової Зорі”. Фото Є. Гулюка
Кіттіля також село невеличке. Хати тут розкидані уздовж річки. Є церква, школа, декілька крамниць, аптека і лікарня. Урядові будинки і навіть суддя, що один на цілу Лапландію. Через село проходить одна хороша дорога, а всі інші шляхи – що навіть возом не проїдеш. Декілька чепурних хатин. Населення досить бідне. Дехто має авто. У багатьох є радіо. Будинки на підвищенні, на камінні, стоять вище землі, наче в повітрі. Майже біля кожного – фінська лазня, сауна. Без цього тут не можна. Фіни жартують, що спочатку будують сауну, а вже далі – дім. У суботу до сауни ходять цілими родинами. Зимою ж паряться так, що не можуть дихати. Потім вибігають голі на мороз. Після сауни п’ють напій під назвою калія – щось подібне до нашого квасу. Єлизавета також ходила до сауни, але зрозуміла, що то не її.
Краєвиди Лапландії. Сауна. Фото з https://poputno.info/places/laplandiya-prigodi-na-krayu-yevropi/
Місцеве населення живе з лісових промислів, рибальства, мисливства. Також землеробства, хоч врожаї тут погані. Винятки бувають один раз на 10 років. Взимку працюють у лісі, там і живуть – в бараках. Лікар у цей час має особливо багато роботи. До нього звертаються люди з порубаними руками і ногами. Біля сотні випадків щороку. Практично кожна господиня займається ткацтвом, роблять чудові речі з вовни і льону. Особливо активно займаються цим взимку, цілими днями. Дружина лікаря самостійно зробила всі килими, занавіски і покривала на ліжка – каже, що без такої роботи вечорами складно.
Храм у шведській Лапландії. Фото з https://pixabay.com
З дружиною лікаря Єлизавета проводила багато часу, гуляли селом і та про все довкола розповідала: великі родини, де народжується багато дітей, але і помирає багато. У центрі села стоїть гарна дерев’яна церква білого кольору. Місцевий люд релігійний, хоч до церкви не ходить: люди постійно чимось зайняті, а до церкви 300 кілометрів їхати. До храму ходять лиш на хрестини, весілля і похорон, Різдво і великі свята. У місцевості багато сект. Окремі дуже популярні і мають великий вплив на людей. Останні, під їхнім впливом, свідомо живуть бідно. Тримають порожні хати і самі ходять в чорному.
Краєвиди Лапландії. Фото з https://ua.korrespondent.net
У Кіттилі є добра школа з декількома вчителями. Діти там чепурні, хоч згодом Єлизавета дізналась, що до такого їх потрібно довго привчати. Навіть сама у цьому переконалась, коли до лікаря приносили хворих дітей. Поведінкою вони нагадували диких звірів: гарчали і ховалися по кутках. Ці діти не часто бачать чужих людей, а тому і відповідно на них реагують. Єлизавета й сама якось зайшла до будинку, що був далеко від основних шляхів. Там побачила дівчинку трьох років – з двома косичками, що стирчали над головою. Сині очі малечі блищали від зацікавлення, але коли Єлизавета наближалась, дівчинка також починала гарчати. Мати пояснювала, що дівчинка постійно з тваринами і тому наслідує їх.
Фінська Лапландія. Фото з https://www.flickr.com
Не втекли від дітей і дорослі. Єлизавета пригадує, що у її не надто тривалому перебуванні в Лапландії був момент, коли лікар, який приймав її у себе, упродовж двох днів не промовив до неї жодного слова за обідом. З часом він починав спілкуватися з нею все більше, але ці розмови все одно були скромними і небагатослівними. Говорили німецькою, адже української він не розумів, Єлизавета ж не знала фінської мови. Вона швидко призвичаїлась до такої особливості свого тимчасового господаря. Головне – що він багато працював і сумлінно та вправно виконував свою роботу.
Вид у Лапландії. Зображення з газети “Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Усі особливості життя місцевого населення, а також специфічні риси окремо взятих індивідів Єлизавета Скоропадська пояснювала “всепоглинаючою тишею та великими просторами, які панують довкола, впливаючи на кожного”. Характерно, що все для неї дивне у поведінці місцевих жителів вона не засуджувала, а намагалася зрозуміти і пояснити. Може тому й описала довколишню реальність настільки точно й багато в емоційному плані.
Львів виник навколо річки Полтва. Вона зрошувала поля, крутила млини та, наповнюючи міські рови, захищала його від ворогів. З часом місто виросло, ліси вирубали а Полтва обміліла. Львів продовжував розвиватися і Полтва почала створювати як логістичні, так і естетичні проблеми. Бо каналізація з будинків міста йшла прямо у річку. Було прийнято рішення закрити Полтву подалі від людських очей, а над нею облаштувати громадський простір.
Полтва – підземна річка Львова
Полтва бере свій початок на Погулянці. Вона тече через центр міста до вулиці Липинського а далі на очисні споруди. Першими сховали Полтву сучасні проспект Шевченка та Маріїнську площу. Це сталося у другій половині 19 ст. Склепіння колектора виклали з каменю та цегли, бетону в ті часи ще не знали. Сьогодні це є найстаріша частина підземної Полтви.
Марійська площа у Львові, вигляд до 1904 року (на задньому плані будинки 9 та 10)Найстаріша частина колектора під Маріїнською площею. Фото А. Роюк.
На початку 20 ст. поступово закривають проспект Свободи. Кожних кількасот метрів вони облаштовують входи у колектор. Зазвичай це були широкі сходи якими можна було знести всі необхідні інструменти та будматеріали. Цими входами в Полтву користувалися спеціальні люди – каналєжі, для чистки та обслуговування колектора. В цей же час зводиться і наш Оперний театр. В процесі будівництва театру було зміщено русло Полтви праворуч. То ж вона тепер почала текти рівно між двома театрами.
По центру річка Полтва. Ліворуч майбутній оперний Театр. Праворуч – театр ім. М. Заньковецької. Кам’яний виступ в колекторі Полтви можна побачити ще досі.Сходи в колектор ПолтвиВихід сходами з колектора Полтви на поверхнюНа поверхні вихід зазвичай закривають металевими листами.
У міжвоєнний період була закрита ділянка Полтви аж до перехрестя вул.Чорновола-Липинського. В радянський час колектор продовжили до очисних споруд. З того часу Полтву на поверхні побачити стало неможливо і вона стала легендарною.
Міст на проспекті В. Чорновола і Полтва.Польська частина колектора. Вересень 1931 року. Фото М. БаландюхПолтва в радянському колекторі після кільця Чорновола-ЛипинськогоПобудовано вересень 1966 року. Вони що, колектори тільки у вересні будують?Навіть тут у зливу вода піднімається аж до стелі. Спускатися в Полтву можна лише в суху погоду!
«Зовсім зовсім неможливо?» – спитається уважний читач. «А як же входи для каналєжів!». І справді! Ці входи збереглися до сьогодні і ними користувалися дігери для комфортного спуску під землю. Користувалися, поки і їх остаточно не закрили. Деякі входи навіть заклали бруківкою, для надійності.
А Ви б хотіли побачити Полтву на власні очі? Якщо так то підтримайте будь ласка петицію по відкриттю одного з входів у Полтву для відвідувачів. Недавно розпочалася реконструкція фонтану коло Оперного театру. Саме зараз в нас є нагода домогтися відновлення тут безпечного входу в Полтву для всіх львів’ян!
Річка Полтва, район проспекту Свободи
Під одним з люків коло фонтану є широкі сходи в Полтву. Ними навіть можуть розминутися дві людини. Сходи ведуть до бетонного узбережжя річки.
Майбутній вхід у Полтву
Є пропозиція замість люку зробити культурний портал зі сходами, а на узбережжі Полтви встановити поручні! Сходи можуть закриватися горизонтальними дверима і не псувати вигляду площі. Через них кожен бажаючий зможе безпечно попасти в Полтву та побачити Львівську Легенду на власні очі. Зможе побувати у справжніх львівських підземеллях на сфотографуватися на фоні стометрівки та Оперного театру знизу.
Сходи від фонтану у Полтву
Поручні потрібні щоб ніхто випадково не впав у воду. А також не вирішив самостійно продовжити екскурсію Полтвою. Також потрібно буде встановити додаткове освітлення для гарних селфі-фотографій.
Тут може бути огорожа і за якою стоятимуть відвідувачі
Питання 1: А якщо дощ і підніметься вода?
Відповідь: Нічого страшного. Вода піднімається поступово і люди спокійно вийдуть нагору.
Питання 2: Небезпечні гази?
Відповідь: Їх там немає. Полтва в центрі міста чудово вентилюється. Для ще більшої безпеки можна вище по течії встановити газоаналізатор. У випадку небезпеки він завчасно вмикатиме аварійну сигналізацію і люди спокійно вийдуть.
Питання 3: А там смердить?
Відповідь: у Полтві не смердить. Для особливо чутливих носиків можна видавати марлеві пов’язки змочені парфумами (або віскі 😊 ).
“Вид на оперний театр від сходів
Портал в Полтву буде закриватися на ключ. Інакше там поселяться безхатьки бо тепло. Людина, що слідкуватиме за порталом, також чиститиме поручні та сходи від бруду після сильних злив. Це зазвичай стається кілька раз на рік влітку.
Сходи праворуч вдалині. Вид з оперного театру і прожектора
Цей проект можна зреалізувати за 2-3 дні. Металеві двері, поручні та освітлення коштують, відносно вартості фонтану, недорого. Тож чому б владі це не зробити?! Багато львів’ян тільки чули про Полтву і ніколи її на власні очі не бачили. А дуже б хотіли.
Як ще більш безпечний варіант можна повністю засклити набережну. Але тоді не буде того відчуття підземелля. Зрештою у засклінні немає потреби. В Празі, наприклад, відвідувачі у діючий колектор ходять так. Якщо можна там, то чому не можна у Львові?
На жаль вода в річці Полтва зараз не є чистою. Бо це не тільки річка, а й каналізація. Тим не менше я впевнений що більшість львів’ян захочуть хоча б один раз побачити свою легендарну річку на власні очі. А також показати її своїм дітям. То чому б владі не прислухатися і не зробити це для нас?
Під цим люком є сходи в Полтву.
Мені не страшно його палити на весь інтернет. Люк важкий як холєра ще й моцно приріс до обойми. Мені шкода тих робочих які змушені будуть його відкривати. Хіба що екскаватором…
18 грудня 2019 р. о 15 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття різдвяно-новорічної виставки творчих робіт вихованців Львівського художнього ліцею при Львівській національній академії мистецтв “Зимова казка”.
На виставці представлені понад 50 художніх робіт на різдвяно-новорічну тематику учнів 8-11 класів.
Робота учня Львівського художнього ліцею при ЛНАМ
Різдво – це особливий час родинного тепла та затишку, коли дотримуються традицій та звичаїв, коли збираються за одним столом, час коли творять та вірять у дива. Цей святковий настрій із запахом цинамону, загадкові образи зимової магії, духу Різдва намагались відтворити та передати глядачу наші учні.
Гармонія кольору та форми, динамічні сюжетні ліній, цікава композиція вдало поєднані в графіці, живописі та роботах в техніці холодного батику. Ця виставка є своєрідним підсумком навчального семестру, де учні мали змогу використати здобуті знання з кольорознавства, композиції та живопису, в своїх творчих роботах.
Робота учня Львівського художнього ліцею при ЛНАМ
Довідка: Львівський художній ліцей при ЛНАМ розпочав роботу 1 вересня 2010 року. Це загальноосвітній навчальний заклад з профільною спрямованістю освіти та наданням практичних навичок учням середнього та старшого шкільного віку (8 – 11 класи) у галузі образотворчого мистецтва.
Окрім загальноосвітніх дисциплін ліцеїсти вивчають композицію, рисунок, живопис, кольорознавство, текстиль, народні промисли тощо.
Робота учня Львівського художнього ліцею при ЛНАМ
Основною метою ліцею є виявлення обдарованих дітей середнього та старшого шкільного віку (8 – 11 класи) в галузі образотворчого мистецтва, а також сприяння реалізації творчих здібностей талановитої молоді, яка зможе продовжувати навчання у Львівській національній академії мистецтв, а також в інших профільних навчальних закладах України.
За роки навчання ліцеїсти ставали неодноразовими переможцями різноманітних художніх конкурсів міського, обласного, всеукраїнського та міжнародного рівнів, а також переможцями ІІ та ІІІ етапів Всеукраїнських предметних олімпіад з базових дисциплін.
Пропонуємо нашим читачам переглянути столітні світлини із одного із сіл на Львівщині. Мова йде про населений пункт, що знаходиться у Бродівському районі й носить назву Білявці.
З історії села відомо, що перші письмові згадки про нього датуються початком XVI століття.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці в Білявцях, поч. ХХ ст.
На світлинах часів Першої світової війни ми можемо побачити дерев’яний храм – церкву Покрови Пресвятої Богородиці. І що саме цінне навколо храму прихожан, серед яких місцеві жителі та мешканці із сусідніх сіл.
Історія церкви Покрови Пресвятої Богородиці є дуже цікаво. Вона була зведена у 1884 році. Місце було вибране не випадково, до того там теж стояла церква.
село Білявці, поч. ХХ ст.село Білявці, поч. ХХ ст.
Новий храм був хрещатим в плані, виконаний у візантійському стилі. Навіть відомо, що ковальські роботи для неї виконав майстер М. Голиновський, а роботи по каменю — майстри Я. Стеблак та М. Дацюк. Біля церкви знаходилась гарна дерев’яна дзвіниця. Проте в роки першої світової війни церква згоріла, тому зображення, яке вдалось знайти, насправді є унікальним і цінним для мешканців села.
село Білявці, поч. ХХ ст.село Білявці, поч. ХХ ст.
1928 року белзькими майстрами Йосифом та Володимиром Літовинськими була споруджена нова дерев’яна церква. Маляр Д. Якимович у 1930-х роках розмалював вівтар церкви. До 1939 року покровителем церкви була «Банкова спілка Вільгельма Шмідта» з Бродів. У 1946—1961 роках храм був діючим, а 1961 року закритий. Лише за 30 років, у 1991 в храмі було відновлено богослужіння.
село Білявці, поч. ХХ ст.село Білявці, поч. ХХ ст.
Також на знайдених світлинах можна побачити біженців в роки Першої світової війни, можливо це місцеве населення, перед евакуацією на схід. Достеменно невідомо. Проте видно, що люди з майном, худобою кудись їдуть в пошуках кращої долі й вимушено покидають домівки.
Меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові розташований на перехресті вулиць Максима Кривоноса та Замкової. Урочисте відкриття першої частини цього Меморіалу відбулося у День Державного Прапора України, 23 серпня 2019 року. Це місце стало першим в Україні настільки масштабним вшануванням пам’яті Героїв Небесної Сотні.
З 1 листопада 2016 року до 1 лютого 2017 року відбувався Всеукраїнський відкритий архітектурний конкурс на кращу концепцію облаштування громадського простору. Було подано 25 проектів. Перше місце посів авторський проект творцями якого є Андрій Лесюк, Марія Яструбчак і Христина Пундак. Місце, де мав бути споруджений меморіал узгоджували із родинами загиблих героїв.
17 квітня 2018 року у сквері ‘‘На валах’’ заклали пам’ятну капсулу. В серпні місяці було проведено торги та визначено підрядника робіт. Повна вартість проекту становить майже 20 млн. гривень. У плані – дві частини Меморіалу – площа зі стелою на верхній терасі та пішохідний міст. Другу частину проекту планують реалізувати згодом.
Станом на даний час, побудована стела та три оглядові майданчики. На стелі встановлено 107 вигравіюваних табличок із портретами загиблих, на яких вказано імена, прізвища, дати народження та смерті, а також гасло кожного Героя Небесної Сотні. В спеціальний отвір, що є на кожному портреті, охочі можуть вставити квітку. Портрети усіх Героїв погоджено із їхніми родинами.
Портрети Героїв Небесної Сотні на стелі. Фото Мар’яни Іванишин.
Основний матеріал з якого виготовлена стела – кортен. Він з часом змінює свою фактуру. За словами одного з авторів проекту, Андрія Лесюка, стела є символом палаючої барикади та змінюватиме колір залежно від погоди та часу доби. У вечірній час та завдяки підсвітці, стела немовби палає, а в період, коли випадатиме багато дощів, стела ставатиме яскравішою.
Друга частина Меморіалу – пішохідний міст через вулицю Кривоноса в сторону Губернаторських валів. На ньому запропонували встановити накриття, вироблене із спеціальної сталі. На даху навісу планують викарбувати імена Героїв Небесної Сотні, через які в дощову погоду стікатиме вода. Це символізуватиме ‘‘вічні сльози’’ нашого народу за загиблими героями. В сонячну погоду букви будуть підсвічуватись природнім світлом.
Окрім цього, на мосту запроектовано розташувати п’ять плит, що символізуватимуть 5 днів впродовж яких загинула найбільша кількість людей під час Революції Гідності. Також ці плити стануть символами щитів та барикад.
Вид Львова з оглядового майданчика Меморіалу. Фото Мар’яни Іванишин.
На урочистих заходах з нагоди відкриття Меморіалу були присутні родини Героїв Небесної Сотні з різних областей України, учасники Революції Гідності, волонтери Майдану, військові, учасники АТО/ОСС та духовенство.
Вид Львова з оглядового майданчика Меморіалу. Фото Мар’яни Іванишин.
Меморіал пам’яті Героїв Небесної Сотні має, перш за все, бути місцем історичної пам’яті нашого народу, пам’яті про тих, чиї імена не маємо права забути, адже Герої заплатили за свій подвиг найвищою ціною – ціною власного життя…
Львів’ян запрошують надихнутися тонкою лірикою та першими почути новий альбом Арсена Мірзояна «Інгредієнт». Концерт презентація 5-го за рахунком альбому Арсена Мірзояна відбудеться сьогодні, 16 грудня 2019 року, на сцені Львівського оперного театру.
«Інгредієнт» – назва головної пісні альбому, філософія якої полягає в тому, що не варто бути інгредієнтом чужої страви, потрібно мати власний рецепт.
«Він, як ніхто інший, звик створювати свою музичну рецептуру. Цей харизматичний чоловік, тонкий філософ ніколи не намагався бути зручним, і завжди залишався собою. Його музика – відображення наших життєвих історій. Його пісні – надихають любити. Дійство будуть створювати кращі музиканти країни», – йдеться у повідомленні.
Квитки на концерт можна придбати тут: Gastroli.ua/Mirzo
Не буде секретом, якщо сказати, що найбільші рейтинги отримують резонансні події, «жовта преса» та кримінальна хроніка. Людям подобається читати щось, що викликає емоції. Цікаво, чи завжди волиняни мали можливість читати та дізнаватись про такі новини? Що резонансного відбувалось у волинських містах та селах? Про що говорили в натовпі, на роботі чи під час зустрічі на недільному ярмарку?
Проаналізувавши ЗМІ столітньої давнини, «Хроніки Любарта» підібрали новини з Волині, які навіть через 100 років теж викликають зацікавлення. Отож перейдемо до огляду.
«Жертва карткового боргу». У 1903 році у Луцьку сталась надзвичайна подія. Зник місцевий чиновник Горецький. Шукали скрізь. Куди зник? Ніби крізь землю провалився. Як виявилось, чиновник боргував більше 18 тисяч рублів! Не міг вчасно зупинитись, настільки любив грати в карти. Проте фортуна не була на його боці, а борг ріс як на дріжджах. Горецький був начальником луцької залізничної станції, окрім боргу він ще розтратив казенну касу. Тому у всіх ЗМІ просили місцевих жителів повідомити про місцезнаходження любителя карт.
Гра в карти, поч. ХХ ст.
«Вбивства, напади, грабежі». Під таким заголовком волинян чекала новина, що у місті Володимирі-Волинському, до дверей будинку розпусти кинули бомбу! Сталось це 5 липня 1907 року. Вибух був страшної сили. Внаслідок цього був поранений власник місцевого будинку розпусти. Хто це зробив? Ревнива дружина відвідувача, конкуренти, чи відвідувач, якому не вистачило грошей на «жриць кохання»? Звичайно, подію ще довго обговорювали. На жаль, в статті не вказано, де саме знаходилась ця будівля.
Володимир-Волинський, 1916
«Сніг та грім». Століття тому волинян лякали різні природні явища, які відбувались не за сезоном, або в час, коли вони на це не очікували. Так, місцеві ЗМІ 1911 року писали про природнє явище, яке відбулось вкінці березня у Володимирі-Волинському та навколишніх селах. Одного дня вдарив грім із блискавою, а на другий день впав сніг. Блискавка та грім застали волинян на ярмарку, чим розлякали продавців та покупців. Увечері грім з блискавкою повторились. Це явище викликало пожежу у селі Стенжаричі. Там загорівся будинок. Блискавка вбила жінку, яка доїла корову. Наступного дня впав сніг. Такі зміни в людей викликали відчуття, ніби скоро має бути кінець світу.
В статті «Діти кухарки» за червень 1913 року розповідалось про подію, яка відбулась у місті Володимирі-Волинському. Автор статті розповів про те, що в місцевій гімназії вступників ділили на дві категорії: привілейованих і селян. До тієї чи іншої категорії вступників відносили відповідно до зовнішнього вигляду та одягу. Обурення населення викликало кілька випадків.
Перший відбувся на іспиті. Там гімназійний педагог зробив таке зауваження до учня: «Чудово відповів, цілком можна було четвірку поставити, але одягнений мужиком – в чоботях, тому поставлю трійку!».
Під час другого випадку, директор цієї гімназії сказав одному із батьків: «Вашого сина ми прийняли, але він у вас дуже виглядає сільським хлопчиком. Постарайтеся за літо привести його в «пристойний» вигляд. Окрім того, він сильно засмаг, бігаючи на повітрі».
«Впіймали шпигуна». Напередодні Першої світової війни активно вівся пошук шпигунів, багатьох підозрювали, арештовували та допитували. В основному шукали австрійських шпигунів. Подібний випадок відбувся вкінці 1913 року у місті Дубно Волинської губернії. За підозрою в шпигунстві був арештований і поміщений у в’язницю австрійський підданий Годенькер, представник закордонної лісопромислової фірми. Годенькер приїхав закупити ліс в місцевих лісопромисловців братів Епштейн. В результаті обшуків у «шпигуна» була забрана комерційна кореспонденція на німецькій мові й відправлена на переклад у Житомир. Майже одночасно у Дубно було арештовано поліцейським наглядачем і австрійського підданого Зільберштейна, який торгував хмелем. Проте доказів шпигунства не було знайдено у обох випадках.
Дубно, 1919
В наступних публікаціях будемо продовжувати знайомити наших читачів із цікавими фактами з минувшини Волині.
Сьогодні, 15 грудня 2019 року, у Львові в нічному клубі «Picasso» (вулиця Зелена, 88) відбудеться «Великий зимовий концерт» гурту «Рокаш». Квитки уже в продажу, повідомляють організатори концерту.
Уже восьмий рік поспіль у клубі збираються найвідданіші прихильники колективу зі Львова та інших міст і разом співають улюблені пісні. Лідер гурту Віктор Янцо каже, що це його улюблений формат заходів, коли кожен слухач хотів потрапити саме на твій концерт, знає творчість і любить твою музику. Тоді відбувається найбільший обмін енергією:сі – і артисти і публіка – отримують найбільше задоволення.
Не пропустіть нагоду відвідати цей драйвовий концерт, тим більше музиканти обіцяють прем’єри. Одна з них – це пісня «Не споминай», записана з дівочим хором. Кліп до неї вийде зовсім незабаром. Запрошені гості – Віктор Винник та гурт «АНЦЯ».
31 січня Львів стане модною столицею України. На подіумі одного з найбільших у Східній Європі клубу Малевич (проспект В’ячеслава Чорновола, 2) відбудеться вибухова фешн-подія — MAIN PEOPLE FASHION SHOW. У рамках шоу передбачено дитячий показ мод від українських дизайнерів (Андре Тан, Soul Unity, Кіра Тан та ін.) і конкурс краси Main princess of Ukraine 2020. Реєстрація на участь в показах та конкурсі краси триває.
Хедлайнером шоу стане співачка Alyosha, яка запалить сцену своїми найкращими хітами.
Зіркові ведучі:
Анна Трінчер (популярна акторка серіалу «Школа», учасниця «Дитячого Євробачення», фіналістка «Голос. Діти» і «Голос Країни»);⠀
VIP-гості з-за кордону, популярні insta-блогери, фешн-експерти, учасники топових TV-шоу України. Це подія для головних людей міста!
Учасники шоу отримають сертифікати, нагороди, подарунки від партнерів. Зареєструватися для участі в показах (хлопці, дівчата) та конкурсі краси (дівчата) можна на сторінці події у фейсбук за посиланням.
Організатор заходу — дитяча школа шоу-бізнесу Main People.
Розміщує гостей готель ibis Styles Lviv Center. Б’юті-партнер конкурсу краси: BROCARD. Партнери: біжутерія та аксесуари Casablanca, доставка Black Sushi & Pizza.
Екпозиція виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині”
В п’ятницю, 13 грудня 2019 року, о 16.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відбулося відкриття виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині”, присвяченої 180-річчю від дня народження художника.
Генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Традиційно, уже багато років, на 13 грудня, дату, яку ми вважаємо днем народження музею, ми готуємо нашу фондову виставку. Сьогодні ми маємо виставку одного з найбільш визначних українських митців другої половини ХІХ ст., фактично засновника українського живопису серед художників Корнила Устияновича. Художника, який походить з родини одного з провідних діячів «Руської трійці» Миколи Устияновича, котрий був парохом в селі Вовків, де Корнило Устиянович народився”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Екпозиція виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині”
Екпозиція виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині”
На виставці представлено понад 70 малярських й графічних творів художника зі збірок Національного музею у Львові імені А. Шептицького, Музею мистецтв Прикарпаття, Івано-Франківського краєзнавчого музею, Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, Денисівського краєзнавчого музею, львівського храму Преображення Господнього та церкви Святого Архистратига Михаїла с. Саджава Богородчанського району Івано-Франківської області, а також полотно «Бойко на тлі гір», яке належить до приватної збірки.
Отець Андрій
“Сьогодні відкриваємо виставку художника, іконописця, дослідника,багатогранної особи, скарбу української нації, нашого народу. Жив він у непрості часи, коли було важко відстоювати свою українську ідентичність, але він над цим працював і спадщину після себе залишив дуже-дуже велику. Багато є його картин, розписів іконостасів,ікони – це надбання не тільки його особисте, а спадщина всієї нашої церкви і українського народу”, – наголосив отець Андрій на відкритті виставки.
Екпозиція виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині”
Екпозиція виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині”
Виставка покликана глибше познайомити нас з багатогранною діяльністю Корнила Устияновича як художника, що працював у різних видах і жанрах образотворчого мистецтва, з його новаторськими пошуками й починаннями у національному мистецтві. В межах виставкового проєкту вперше буде ширше представлене церковне малярство – одна з важливих сторінок творчої діяльності Корнила Устияновича.
Екпозиція виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині”
Екпозиція виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині”
“Наш Національний музей у Львові ім.Андрея Шептицького від самих початків своєї діяльності збирав твори Корнила Устияновича і можливо ми маємо найбагатшу на сьогодні збірку творів художника як малярських,так і графічних. І, як правило, на ювілейних виставках художника ми виставляли нашу колекцію. А сьогодні наша виставка є особлива, тому що ми вирішили розширити наші кордони і також представити твори Корнила Устияновича з Національного музею Гуцульщини і Покуття з Коломиї, є твори з Денисівського краєзнавчого музею,з Івано-Франківського краєзнавчого музею,з Музею мистецтв Прикарпаття. Є ікони з Саджави з храму архистратига Михаїла і є твори , які ми добре знаємо, які є найкращими з усієї творчості художника – «Мойсей» та «Христос перед Пилатом» з нашої церкви Преображення Господнього у Львові.
Оксана Жеплинська
Насамперед наша виставка покликана розкрити постать Корнила Устияновича як художника, бо знаємо, що він працював в різних ділянках культурного нашого життя, але хотіли показати його насамперед художником. Художником, який перший в другій пол. ХІХ ст. чи не єдиний взявся за відродження нашого національного мистецтва. Який першим вказав ті шляхи, якими потім пішли наші наступні покоління українських художників в кінці ХІХ – ХХ ст.”, – розповіла куратор проекту, завідувачка відділу живопису ХІХ початку ХХ століть Оксана Жеплинська.
Експозицію виставки “Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині” можна буде оглянути в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) до 23 січня 2020 року.
Вже незабаром, 22 грудня 2019 року, Львівський Молодіжний театр “Melpomena” на сцені Першого театру (вул. Гнатюка, 11) представить на суд вимогливої львівської публіки завершальну прем’єру цього року. Нею стане вистава “При надії” (за п’єсою Володимира Винниченка “Закон”).
Юлі-Анна Химчук
Надія… Велика і омріяна, осяяна і оспівана, така близька і тендітна. Надія вмирає останньою, коли вже, здається, все проти нас, коли виходу вже немає.
Вадим Радченко
Одна інтелігентна сім’я мріє про власне маленьке Щастя. Але заради його здобуття робляться занадто відчайдушні кроки. Вони, зрештою, приводять до невідворотної драми…
Віра Проців
Психологічна драма «При надії» за п’єсою Володимира Винниченка «Закон» – одна з вершин української драматургії. Гостро соціальна драма яке апелює до проблем сучасності.
Юрій Новосад
Сучасне прочитання релевантне до сьогодення, проблеми підняті у цій виставі на часі, вони кричущі і глибокі.
Маргарита Білик
Діють:
Люда – Юлі-Анна Химчук
Інна Василівна – Маргарита-Юлія Білик
Марія Андріївна – Віра Проців
Панас Михайлович Мусташенко – Юрій Новосад
Круглик – Вадим Радченко
Анна Матійченко
Режисер – постановник: Анна Матійченко 22 грудня 18:00 Тривалість вистави: 1 год 15 хвилин Художній керівник – директор театру: Анна Матійченко.
…Жінка-легенда, жива історія міста Рівне. Меценатка і благодійниця, хранителька пам’яті про минувшину. Вона народилася в Рівному в далекому 1923-у, і волею долі змушена була залишити рідне місто на довгі роки. Та все ж повернулася знову, подарувавши місту творчий спадок найдорожчої людини — свого батька художника.
Георгій Косміаді народився на Кавказі, навчався в Москві, був солдатом царського війська в роки Першої світової. У 1915 році потрапив на Волинь і оселився в Рівному. Тут він знайшов свою духовну розраду в житті й творчості. А 28 грудня 1923 року в сім’ї Георгія і Фріди-Бригітти Косміаді народилася дівчинка, яку батьки нарекли Надією — на знак їхніх сподівань на щасливе життя в любові й гармонії з навколишнім світом.
Надя Косміаді. Фото 1925 року
Рівненське дитинство пані Надії
Георгій Петрович Косміаді був не лише талановитим художником, а й мав особливе педагогічне обдарування, викладаючи малювання у всіх рівненських гімназіях. Він підтримував найбільш талановитих дітей, створював культурно-мистецькі осередки в місті, організовував виставки, вечори, концерти, опікувався театральним життям Рівного. А поруч з ним зростала його люба донечка Надійка, яку він усюди брав із собою.
Маленька Надія з мамою Бригіттою, 1924 рік
Сім’я Косміаді в Рівному, не маючи власного житла, винаймала помешкання. Однак це ніколи не обтяжувало родину. У їхньому гостинному домі завжди панувала затишна творча атмосфера. Перше їхнє помешкання було в мансардному приміщенні будинку, що знаходився на куті вулиць Галлера і Сенаторської (нині на цьому місці територія Рівненського діагностичного центру). Одна з квартир художника, в якій Косміаді мешкали з 1932 року аж до виїзду з Рівного, була в будинку №3 на невеличкій вуличці Круча. У цьому затишному куточку Рівного пройшли найщасливіші роки життя сімейства. Тут велися цікаві розмови між друзями, лунав сміх, відбувалися творчі дискусії за чаюванням. З вікон будинку на Кручі частенько линула з патефонних платівок улюблена господарем музика Сергія Рахманінова. Тут можна було почути спів і самого пана Георгія.
Георгій Косміаді з донечкою Надією
Насичене творчістю, добром і любов’ю життя цієї сім’ї змінила нова більшовицька влада, яка прийшла у вересні 1939-го. Пан Георгій втратив улюблену роботу вчителя малювання. Вимушено покидали Рівне його друзі, багато з яких зазнали переслідувань, а деяких було вивезено до Сибіру. Чекати добра від “совєтів” не могла і сім’я художника. Георгій Петрович розумів, що “компетентні” органи обізнані в його минулому. Служба в царському війську та самовільне залишення Червоної армії, куди його разом із багатьма чоловіками з Рівного силоміць забрали більшовики в 1921 році, для нової влади були достатніми причинами для арешту.
Пам‘ять про Волинь не полишала й у Німеччині
16 листопада 1939 року між урядами СРСР і Німеччини було підписано угоду “Про евакуацію українського і білоруського населення з території колишньої Польщі, яка відійшла в зону державних інтересів Німеччини, і німецького населення з території колишньої Польщі, яка відійшла в зону державних інтересів Союзу РСР”. Косміаді вирішили виїжджати до Німеччини. Відтак у 1940 році родина опинилася на історичній батьківщині дружини Георгія Косміаді Бригітти й оселилася в Гамбурзі.
Будинок на Кручі. Малюнок Георгія Косміаді
Їм сповна дісталося випробовувань лихоліттям Другої світової і тяжкими повоєнними роками. Главі сім’ї вчительської посади в школі годі було й чекати. Розрадою були лише його повсякденна ненаситна жага до творчості, вірна дружина, донька Надія і син Володимир, який уже став себе називати Вальдемаром. Проживши 27 років у Гамбурзі, Георгій Петрович там і завершив свій земний шлях у 1967 році.
Запалений батьком промінчик життєлюбства підхопила його донька Надія і впевнено пішла з ним по життю, не забуваючи про свої волинські витоки. У Німеччині Надія Косміаді здобула освіту, влаштувалася на пристойну роботу фінансистом. Овдовівши у 21 рік і залишившись з маленьким сином на руках, змушена була самотужки дбати про себе. Робота приносила певні статки, а буденність скрашувало захоплення танцями й альпінізмом. Шукаючи свій острів щастя, вона придбала будинок у горах Італії. Із своїм коханим (уже третім) чоловіком Гербертом знайшла те місце, де можна було вдосталь насолоджуватися красою гір, які вона так любить, і озера, яке зовсім поруч виблискувало блакиттю. Там вона нарешті здобула гарний відпочинок і бажаний спокій для втомленої за 90 років душі й тіла.
Надія Косміаді з чоловіком Гербертом
Упродовж усього життя в Німеччині пам’ять повертала Надію Георгіївну на рідну її серцю Волинь. Там оживали її дитинство і юність, де вона була безтурботно щаслива, де всі, хто були поруч, були простими і справжніми, де всі були живі…
Зустріч із Рівним після розлуки
У 1992 році, після п’ятдесяти двох років розлуки, Надія Косміаді вперше приїхала до Рівного. У душі все тремтіло від того жаданого за довгі роки побачення. Вона їхала вулицями вже незнайомого для неї міста і не впізнавала його. Лиш де-не-де виринали старі будинки, які зберегли свою первозданність. Перше, куди зайшла, був Свято-Воскресенський собор. Сюди Надія маленькою приходила з мамою, запалювала свічечки й уважно розглядала лики святих, які дивилися на неї зі стін храму. Мама, хоч і була лютеранкою, дітей охрестила в православній вірі.
З тої першої зустрічі з містом свого дитинства вона вже не покидала його ні в думках, ні у своїх діях. Надія Георгіївна намагалася якнайбільше передати до Рівного батьківського творчого спадку. Перший дарунок – велика колекція з сотень малюнків учнів Георгія Косміаді, книг і журналів надійшли в Рівненський краєзнавчий музей у 1992 році, а згодом колекція від дарувальниці зросла на десятки батькових картин. Їй хотілося, щоб пам’ять про батька-художника жила в Рівненській українській гімназії – туди була подарована частина його картин і особистих речей.
Георгій Косміаді з улюбленим учнем Андроніком Симончуком (праворуч) біля будинку на Кручі, 3. Рівне, 1930-і роки
Усе частішими стали відвідини Рівного дочкою художника. На неї тут чекали нові зустрічі та цікаві знайомства. Місто відповідало цій неймовірно чарівній, енергійній у добрих справах пані взаємною симпатією. Словом і ділом рівнянка з Німеччини показувала приклад відданості місту свого дитинства й пам’яті свого батька, який у міжвоєнний період зробив багато корисного для Рівного. Роз’їхавшись по світах, кожен з його колишніх рівненських учнів залишив у своєму серці часточку волинського краю і дороговказ до світу прекрасного від свого улюбленого вчителя.
А пані Надія повернула із забуття сучасному Рівному ім’я свого батька-художника. У свої поважні дев’яносто три роки, поховавши коханого чоловіка і супутника життя впродовж п’ятдесяти років Герберта в Гамбурзі, вона продала свій розкішний будинок в Італії та переїхала до України. У Рівному пані Надія придбала квартиру на вулиці Драгоманова, саме там, де колись була їхня рідна вуличка Круча. Там же вона створила Арт-ательє Георгія Косміаді, перевізши сюди не лише колекцію живопису батька, а й тисячі предметів, які роками жили в їхньому домі.
Арт-ательє. Пані Надія серед дорогих її серцю речей
Теперішнє помешкання Надії Георгіїівни — це куточок, де живе духовний світ художника Косміаді. Тут оселилася гармонія, що об’єднує високе мистецтво і просту людину, яка заходить у цей гостинний закуток. Цю оселю нині відвідують сотні рівнян і гостей міста, щоб не лише побачити творчий спадок митця, а найбільше послухати пані Надію, яка у своїй глибокій пам’яті зберігає неповторні картини з історії Рівного. А своїми спогадами пані Надія охоче ділиться з рівнянами.
“За огорожею було болото…”
Я, коли вперше приїхала до Рівного в 1992 році, звернула увагу на цей будинок на вулиці Драгоманова, 32, в якому нині живу. Сфотографувала його і зробила на світлині напис: “А за огорожею було болото”. Ця картинка з мого дитинства запам’яталася мені на все життя. Вулиця Круча, болото, гімназія. А далі — старий князівський палац, який вабив своєю таємничістю. Палац, який залишили його господарі, ще служив рівнянам як місце, де відбувалися культурні події. Саме тут мій батько влаштовував “Вечори суму” і “Вечори радості”. Тут збиралася місцева молодь на відпочинок. Я була маленькою дівчинкою, коли разом з батьком переступала поріг палацу, але пам’ятаю, що там звучала музика, виблискувала паркетна підлога.
Круча – маленька вулиця, яка починалася від вул. Галлера (тепер вул. 16 Липня, – авт.), потім ішла півколом аж до собору. Будинок, в якому ми жили, був перед тим болотом. Ми знімали квартиру, де було дві кімнати, кухня, два ганки (веранди). Будинок мав два входи.
Бригітта з немовлям і донькою Надею. Рівне, пологовий будинок, 1932 рік
“Батько прикипів до Рівного”
Спочатку опинився тут мій батько. Це було в роки Першої світової війни. Як інженер-будівельник він виконував різні завдання царського війська. Батько говорив, що йому доводилося будувати все — від маленького клозету до лікарні і мосту. З 1915 року батько залишився жити в Рівному. Мама потім приїхала до нього, взявши з собою капелюшок у картонній коробці. Цю коробку я бережу досі. Мама думала, що затримається тут на декілька тижнів, а залишилася до 1940 року. У батька ж тоді була можливість їхати в Німеччину чи Францію, та він уже прикипів до Рівного. Хоча моя мама була німкенею за походженням, але вже три покоління її родини мешкали в Росії. Після більшовицького перевороту частина родини виїхала до Німеччини і поселилися в Гамбурзі й Берліні. Батьки починали жити в Рівному з нуля.
Мама розмовляла німецькою, адже у них ще вдома, в Москві, за столом було прийнято розмовляти рідною мовою. Бабця по мамі, яка була гугенотка, розмовляла французькою. В родині брата мого діда прийнято було розмовляти російською. Ось така у нас була “мовна територія” спілкування. З батьком я розмовляла лише російською. Я й досі говорю “по-рівненськи”. Завжди жартую: “Вибачте, що я не так добре розмовляю українською, не так добре російською. Я буду говорити по-рівненськи!”
Надя з батьками, 1929 рік
“Курей поїли горілкою…”
З розповідей батька і його оточення знаю, якими нелегкими були на Волині 1917-1921 роки, коли грабували місцеве населення. Люди з села нам розповідали, що вони змушені були поїти курей горілкою, щоб ті спали і не видавали себе, коли налітали грабіжники. Коней ховали в лісах. Батько, очікуючи, що його от-от схоплять, вже готовий був звідси виїхати і почав збирати документи. У 1921 році його з 52-ма чоловіками з Рівного, які мали професії аптекарів, вчителів, інженерів, силою забрали до Червоної армії. Батькові разом з вчителем Рівненської української гімназії вдалося з того війська втекти. Коли ж вони повернулися до Рівного, кордон між більшовицькою Росією і Польщею закрився. Тоді багато людей, які втікали від більшовиків, опинилися в Рівному.
Пам’ятаю, що на вулиці Галлера були стайні. Будинок, в якому я зараз живу (вул. Драгоманова, 32, – авт.), був побудований у 1901 році, це мала бути перша жіноча російська гімназія. Очевидно, в тодішньої місцевої влади не вистачило грошей, і гімназія сюди не потрапила.
Надія і Володя Косміаді з мамою. 1940 рік
“Рівне мого дитинства”
Якщо згадати Рівне мого дитинства, то це було маленьке місто. На заході воно закінчувалося там, де пивзавод, а далі вже були військові казарми. На сході межею був Грабник. Там, де Успенська церква, були поля і людські городи. Лише 20 відсотків будинків мали електричне освітлення, інші користувалися гасовими лампами, а грубки топили дровами. Воду нам привозили у великих бочках на підводах, і всі носили її у відрах на коромислах. Митися ми ходили в лазню, яка була там, де зараз ринок. Автобусів не було. “Таксисти “ були лише з кіньми. На ціле місто було шістнадцять автомобілів.
Більшість магазинів знаходилися на головній вулиці. Був базар, куди щодня люди з села привозили на продаж продукти. У парку Любомирського восени влаштовували Торги Волинські. Там були побудовані різні павільйони, збудували великий міст. На Торгах люди не лише могли щось купити, а й гарно повеселитися.
Головна вулиця колись була значно вужчою, де могли розминутися лише два вози. Обабіч вулиць були вузенькі тротуари. У нас тоді була така мода, що однією стороною вулиці прогулювалися дівчата, а протилежною — хлопці. Дівчата ходили стороною, де розміщувався собор. Ми шпацирували від костелу до Грабника і назад.
Малюнок Георгія Косміаді
Про палац, Басів Кут і театр
Я пам’ятаю палац Любомирських. Там було дуже красиво. Ми ходили туди з батьком, який щось там вирішував з організацією концертів і вечорів, а мені давали смакувати гарячий шоколад. Раніше замок був на озері. За моєї пам’яті з того озера вже було велике болото. Навесні вода доходила до Замкової вулиці і аж до східців гімназії. Кожен рік там декілька чоловік топилися.
Пам’ятаю пожежу, яка охопила палац і дуже пошкодила його. Однак біля його мурів завжди збиралася молодь на відпочинок. Там був стадіон, де грали у футбол. Приїжджав цирк. Згодом насипали пагорб біля замку і в кінці вулиці, то вода з весняних паводків уже в місто не йшла.
У річці Усті ми чомусь не купалися, полюбляли озеро в Басовому Куті. Пам’ятаю, як на річці неподалік палацу святили воду. Із собору йшла велика процесія з хором і хоругвами. Ми теж брали свячену воду.
Надія біля руїн палацу в Рівному
Ходили ми в театр Зафрана, що був на вул. 13 Дивізії (тепер вул. С. Петлюри – авт.). Цей театр не був помпезним, мав залу і ложу. Мама любила дивитися кіно, а батько не визнавав фільми, в кіно не ходив. Мама ходила зі мною, коли я ще була маленькою. Йшло там багато американських фільмів. Російські фільми сюди не доходили, а польських було мало. Ми завжди сиділи на гальорці, бо грошей на кращі місця в нас не було. Американські фільми йшли в перекладі на польську мову. Артисти тут з’явилися тоді, коли “совєти” прийшли. Коли німці зайняли Варшаву, багато сюди втекло артистів, були цілі трупи. Більше вони виступали в театрі “Новий світ”, який був біля старої пошти. Нову пошту на головній вулиці побудували вже за моєї пам’яті.
Надя і Володя Косміаді бавляться у дворі будинку на вул. Круча, 3. Фото, 1930-і роки
Пам’ятаю ресторан власника Ющука. Ми завжди туди на млинці в масляну неділю. Коли ж з’являлася молода кропива, там готували спеціальний смачний зелений суп. За костелом були теплиці Ющука, де вирощували квіти. Їх тоді вирощували всього два-три сорти різних кольорів. Коли в батька в березні був день народження, він одержував у подарунок багато квітів у горщиках. Про моє дитинство в Рівному в пам’яті виринають лише приємні картинки.
Маленька танцівниця Надія Косміаді
Про заміський відпочинок
Пам’ятаю, як влітку ми відпочивали на Басівкутському озері, яке тоді було великою чистою водоймою. Їздили в Клевань, де був гарний сосновий ліс. З нами завжди за місто їхали батькові учні. Ми брали з собою грамофон з великою трубою, потім був патефон.
Батько без платівок ніколи нікуди не виїжджав. Ми часто бували в Городку, гостювали в барона Штейнгеля, з яким батько приятелював. Там він зробив декілька малюнків помістя барона.
Удвох із мамою
На канікулах ми потягом їхали до Решуцька. Там було дуже весело. Ми ловили рибу та раки й одразу їх смажили. У моїх спогадах завжди живе хутір Гамарня. Тоді говорили: “Їду на дачу”, що означало — дача місцевими людьми кімнат для відпочинку приїжджих. У господарів Гамарні була молотарка, і мій батько навколо неї водив коня, а я закидала в машину колоски.
Батько любив фотографуватися і сам багато фотографував. Коли ми були в селі, він проявляв фотографії прямо на сонці, не відкладаючи цей процес на потім, одразу хотів побачити, що в нього вийшло.
Весняний паводок і палац
Пам’ятаю село Олександрію. Тоді це було єврейське містечко. У центрі був ринок, де купами лежало взуття, полотно, хустки. Навколо того ринку були малесенькі крамнички, в які лише ногою можна було ступити. У них сиділи торговці й чекали на свого покупця. Вранці вибереш собі тканину, підійдеш і скажеш швачці, яке плаття ти хочеш, і йдеш собі відпочивати. Ввечері приходиш — сукня вже готова. Торгували там усім — продуктами, курми, одягом… Можна було все полагодити. Батько любив купувати хустки і з них зшити сукню. А найбільше любив спілкуватися з простими людьми.
Сім’я Косміаді в Клевані, 1925 рік
Про Різдво і школу
Пам’ятаю зими мого дитинства. Мороз до мінус 25 градусів — це було нормально. Всюди їздили на санях, де пасажира обкутували в хутро. Сніг лежав до березня. Ми каталися на санчатах, а на лижах — ні, бо, очевидно, купити лижі було для батьків дорого. А ще мали такі сітки, які прив’язували до взуття — снігоступи. На Різдво, 6 січня, ми ставили вдома ялинку і прикрашали її іграшками, зробленими власними руками. У місті прикрашена ялинка стояла біля костелу Святого Антонія. На Різдво до нас приходило багато колядників. Це були батькові учні. Вони були з зіркою, яка крутилася, а в її середині горіла свічка.
Вистава на відпочинку в Гамарні. Фото, 1936 рік
Я навчалася в польській гімназії. Окрім школи в мене ще було багато вподобань. Я була скаутом і вчилася правилам виживання в різних умовах. Збиралися скаути біля річки, їздили в табори за місто. Я займалася в школі танців, яка була при театрі Зафрана на вулиці 13-ї Дивізії (тепер вул. С. Петлюри, – авт.). У цій школі ми також ставили дитячі спектаклі.
Сніжна рівненська зима і Надія з санчатами
Про родину
Статки нашої сім’ї не давали змоги розкошувати, але нам вистачало на все необхідне. Батько мав платню 175 злотих з викладання в усіх школах. Та головне – він мав змогу робити те, що любив. Наша мама була берегинею домашнього вогнища. Вона дуже любила батька і прощала йому будь-які помилки. Батько завжди говорив: “Моя дружина – мій хребет, вона моя скеля, за якою я завжди можу врятуватися”. Між батьками було вісім років різниці й кожен з них прожив на цій землі вісімдесят один рік.
Надія Косміаді
“Навчати дітей — захоплення мого батька “
Мій батько був не просто художником, який створював картини, а найперше – вчителем для інших. Учити дітей малюванню було його захопленням і натхненням. Батько не малював картини для продажу. Його більше цікавили виставки. Але час від часу змушений був роботи продавати, бо треба було за щось жити. Він не писав портрети, лише міг зобразити себе. У нашому домі завжди були його учні, з якими він спілкувався, пив чай і малював. Троє його улюблених учнів тих часів Симончук, Кисіль і Тершель найчастіше бували в нас. Вони були нам, як рідні. Мама жартома запитувала батька: “А твої апостоли сьогодні знову прийдуть?”.
Бригітта Косміаді, Рівне, 1925 рік
На жаль, була втрачена картина із зображенням палацу Любомирських, яку батько написав у 1927 році й подарував голові Рівного. Ця робота була написана олійними фарбами на картоні. На ній був напис: “Куплена городом Ровно. Зал заседаний”. Залишилося лише фото. Ми виїхали, і де поділася картина, я не знаю.
З мамою на Горині
Про вересень 1939 і війну
Війна для нас розпочалася, коли розділили Польщу. Пам’ятаю той день, коли почалося бомбардування. Потім усе стихло, що навіть від тієї тиші якось страшно стало. Я саме була біля переїзду на головній вулиці, коли побачила, як бігли люди і кричали: “Танки йдуть!”. Я бачила людей, які їх зустрічали з квітами, а інші закривали вікна. Це було у вересні 1939 року, коли в Рівне прийшли більшовики. По-різному зустріли червоноармійців рівняни. Багато було тих, хто від них почав тікати. Серед таких був і мій батько. Батько розумів, що його минуле, де він був “білим” офіцером, цією владою буде сприйняте вороже. Ми виїжджали з Рівного в січні 1940-го. На станції був потяг, який мав умістити всіх з області, хто хотів виїхати. Нам тоді сказали, що ми одержимо вагон з буржуйкою, там буде тепло. Учні принесли нам мішки з дровами. Однак ми потрапили у вагон, де не було пічки. У нас не було вибору. Їхали зачиненими. Поки доїхали до кордону, в поїзді померло семеро грудних дітей. Наша подорож на захід тривала чотири дні.
Виїжджаючи до Німеччини, ми не мали права везти з собою багато речей. Батькові не дозволено було брати його картини. Ми мали взяти лише одну зміну одягу. У батька було багато картин, вони залишалися в людей. Багато його робіт купували поляки.
Фрагмент мистецької виставки в домі Косміаді. Рівне, вул. Круча,3, 1930-і роки
У Німеччині
Перетнувши кордон, ми змушені були чотири місяці перебувати в таборі, де нас перевіряли на лояльність до цієї країни і стан нашого здоров’я. За документами ми мали їхати на територію німецької Польщі, а не в Гамбург, де в нас була родина. Однак мамина рідня допомогла нам поселитися в Гамбурзі. Батько знову став писати картини, а потім ними підбив стелю, щоб не сипалася штукатурка, яка була пошкоджена бомбардуванням.
Надія Косміаді. Гамбург, 1942 рік
Виїжджаючи з Рівного, ми не думали, що це назавжди. Для мене це здавався звичайною поїздкою. Потім ми роками жили в надії на повернення, але розуміли, що цього вже не буде. Батько і мама хотіли повернутися, а зробила це за них я одна.
Життя в Німеччині не було солодким, скоріше навпаки. Мені було вісімнадцять, коли я на танцях познайомилася з льотчиком, який був старшим від мене на дев’ять років. Без танців у моєму житті нічого не відбувалося. Карл був хорошим спортсменом, грав у футбол. Потім були заручини, весілля. Мені було двадцять, коли я вийшла за Карла заміж.
Шлюбне фото Надії і Карла. Гамбург. 9 жовтня 1943 року
А в двадцять один я овдовіла. Його взяли на війну в останній момент. 9 травня 1945 року я народила сина й назвала його Карлом на честь батька.
Я ще довго зберігала останній лист чоловіка, надіялася, що він повернеться, чекала. Лише в 2003 році я одержала відповідь від Червоного Хреста про те, де похований мій перший чоловік. Він був у таборі військовополонених біля Кракова. Їх там було 1021 чоловік, які померли в один день. Це був кінець війни. Я поїхала туди, привізши з собою десять кілограмів землі з Гамбурга.
Наречені в бункері під час бомбардування. 9.10.1943 року
“Я завжди працювала, як пес”
Залишившись вдовою, я почала працювати як пес, розраховуючи тільки на себе. Тому завжди мала свій шматок хліба, ще й могла допомагати іншим.
Я тричі будувала власний дім. Свою першу землю в Німеччині я придбала за 80 рейхсмарок. Коли дозволили на цій землі будуватися, я взяла кредит і звела свій перший дім. Найближчою людиною впродовж майже п’ятдесяти років був для мене мій чоловік Герберт, з яким ми теж познайомилися на танцях. Ми прожили з ним всі ці роки у взаєморозумінні й любові. Він у всьому підтримував мене, розумів усі мої бажання, допомагав їх реалізувати.
Надія і Карл, Гамбург, 1944 рік
У Гамбурзі я захопилася альпінізмом, стала ходити в гори. Зазвичай це була Швейцарія і поїздки були доволі дорогими. В Італії та Австрії альпінізм був дешевшим. Якось, провівши досить довгу відпустку в Італії, ми з Гербертом вирішили, що, коли станемо старими, то переїдемо сюди жити. Чоловік сказав, що треба мати власний будинок, де б з вікна було видно гори, які я так люблю. Ми побудували будинок в Італії, в горах, і прожили там сорок п’ять щасливих років. Щодо альпінізму, то я востаннє ходила на Ельбрус у 1999 році.
Син Карл. Гамбург, 1955 рік
“Тепер я знову рівнянка”
Герберта не стало в 2016 році. Я поховала його в Гамбурзі поруч з могилою свого батька. Сама ж вирішила повернутися в місто мого дитинства. Тепер я знову рівнянка. Зі мною до Рівного повернувся і мій батько — в сотнях картин, малюнків, ескізів, фотографій і книг. Я виконала його неписаний заповіт і його мрію.
Пані Надія показує велике фото своєї мами Бригітти
Громада Рівного зробила свої кроки до увічнення пам’яті художника Георгія Косміаді. У 2017 році на вулиці 16 Липня неподалік місця, де в міжвоєнний період мешкала сім’я художника, було встановлено пам’ятник художнику авторства рівненського скульптора Миколи Сівака.
Надія Косміаді біля пам’ятника своєму батькові Георгієві Косміаді в Рівному
У 2012 році започатковано міську мистецьку премію імені Георгія Косміаді. А цьогоріч, у 2019-у, за видатні заслуги перед містом 95-річній Надії Косміаді присвоєно звання “Почесної громадянки міста Рівного”.
Сьогодні свої іменини святкують усі власник гордого імені Андрій. Це ім’я походить від давньогрецького слова aner — «чоловік», «людина», яке у родовому відмінку звучало andros. Також його пов’язують зі словом andreia, що у перекладі означало «сміливий, важливий».
Кажуть що в Україні ім’я Андрій входить до першої десятки найпопулярніших імен. І мабуть не брешуть, адже тільки у Львові можна легко назвати кільканадцять Андріїв, котрі представляють різні сфери нашого життя, починаючи від представників влади.
Остільки Фотографії старого Львова не пишуть про політиків, пропонуємо вашій увазі сім найвідоміших співаків Львова, котрі носять ім’я Андрій. Не всі з них народжені у Львові чи живуть тут постійно, але всіх їх життя пов’язало з нашим містом.
Андрій Кузьменко
Андрій Кузьменко
Народився 17 серпня 1968 року в Самборі Львівської області. Пізніше його родина переїхала в м. Новояворівськ, де він і почав свій творчий шлях. У дитинстві мріяв стати водієм сміттєвоза. Мати була вчителькою музики. Історія життя Андрія надалі була тісно пов’язана з гуртом «Скрябін» і зі Львовом, який він дуже любив.
Андрій Князь
Андрій Князь
Справжнє ім’я Андрій Орестович Фурдичко. Народився у Львові 7 листопада 1980 року. Український співак у жанрі поп-музики та поп-року, автор та композитор. Заслужений артист України. Автор кількох альбомів, один з найпопулярніших шлягерів – пісня “Чужа наречена”.
Андрій Заліско
Андрій Заліско
Естрадний український співак, більше відомий на території Західної України, заслужений артист України (2010), працює у галузі естрадної культури і мистецтва з 1995 року. Відомий своєю співпрацею із “Територією А”, та “Національним хіт-парадом” та гастролями з популярними тоді гуртами “Ван Гог” і “Фантом 2”. Працює у стилі сучасний поп-фольк. За 20 років творчої діяльності випустив 10 альбомів, деякі з яких були перевидані за кордоном.
Андрій Хавунка
Андрій Хавунка
Український співак (бард). Народний артист України з 2019 року. Гітарист і вокаліст, один із найкращих виконавців авторської пісні у середовищі громадської організації «Студентське братство Львівської політехніки». Активний учасник Революції на граніті. Учасник вокального ансамблю Орфей.
Андрій Капраль
Андрій Капраль
Тенор, сопрано вокальної формації «Піккардійська Терція».Він не любить бути другим або, збав Боже, третім. Тому вчитися на соліста почав заздалегідь – першу сольну партію Андрій Капраль заспівав 20 січня 1975 р. у пологовому будинку. Подальшу майстерність співак відточував на кухні під інструментальний супровід, використовуючи баняки замість барабанів, мітли – як гітари, жарівки – як мікрофони. Аби не дратувати сусідів одноманітністю, Андрій складав свій репертуар із пісень, які слухав по радіо чи телебаченню. Водночас насичені аранжування «а-ля Бобі Макферін» були зроблені теж із думкою про ближніх: усі паузи заповнювалися ритмом або імітацією інструментів.
Першою музичною школою мав стати Будинок піонерів, де Андрій намагався навчитися грати на барабанах або принаймні на італійському акордеоні дідуся. Не склалося… Відтак у музичній студії при «Сільмаші» Андрій врешті звільнив руки від інструментів, а голос – від думок про сусідів. У музичному училищі не було інших варіантів: на диригентському відділенні чотири рази на тиждень треба було вчитися хоровому співу. Завдяки голосовим мутаціям майбутній «піккардієць» донесхочу наекспериментувався: перший рік співав басом, наступні півроку – баритоном, і аж потім зайняв нішу тенорів. Утім, за силою звучання голос Капраля ніяк не вкладався в прокрустове ложе хорового співу, тому довелося «тягнути соло».
В активі Капраля – документи про закінчення музичної школи, Львівського державного музичного училища ім. С. Людкевича та Вищого державного музичного інституту ім. М. Лисенка. Утім, неофіційно він вчиться досі – щодня експериментуючи над своїм вокалом.
Саме «Терції» завдячує знайомству зі своєю дружиною, яка прийшла на їх спільний концерт із «Мертвим півнем» і «Плачем Єремії». Із-поміж усіх вокалістів Ольга обрала Андрія. Капраль не заперечував. Відтак зараз дає настанови трьом своїм донечкам – Ярині, Мар’яні-Марії та Катерині: у яких октавах краще плакати, а які більше пасують для сміху.
АндрійСтецький
Андрій Стецький
Український оперний співак. Любов до музики Андрію привила бабуся, співаючи українські народні пісні. Закінчив Львівське Музичне училище ім. С. Людкевича по класу вокал у професора В. Дударя. Випускник-магістр Львівського національного Університету ім. І. Франка за спеціальністю академічний вокал у професора Б. Базиликута. Андрій Стецький володіє потужним голосом із неповторним тембром, його оксамитове м’яке забарвлення заворожує глядачів від початку пісні, і до її завершення. Лауреат численних регіональних, всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Соліст різноманітних мистецьких проектів як в Україні, так і за кордоном. Співпрацював із знаними диригентами: О. Линів, Ґ. Куґі, Н. Яцків, М. Юсипович. Багаторічний соліст різноманітних хорових колективів. Має досвід роботи у багатьох вокальних жанрах, такі як опера, поп-опера, мюзикл тощо. Учасник гурту чотирьох тенорів «LEONVOCI».
Андріана
Андріана
І завершує нашу чудову сімку людина, котра також святкує сьогодні свій день ангела хоча і не називається Андрієм. Звати її Андріана – українська співачка, що виконує пісні у жанрі Pop-Music українською та англійською мовами. Ця працьовита і харизматична співачка завершує цей святковий перелік голосистих львів’ян.
Але, якщо вас також звати Андрієм, але ви не потрапили до цього списку, це не привід гарненько не відсвяткувати і не спробувати свої сили в караоке. А раптом це ваш зоряний час і весь світ тільки й на вас чекає. Реалізуйте себе і все буде просто прекрасно.
Хорова капела «Дударик» запрошує львів’ян долучитись до доброї ініціативи – придбати квитки на мюзикл-казку «Пригоди Святого Миколая» що відбудеться 19 грудня у приміщенні Кінотеатру ім. О. Довженка та подарунки о 16 год.
Про це повідомив директор хорової капели «Дударик» Дмитро Кацал. Він зазначив, що цього року ініціатива «Подаруй дитині свято» охоплює 250 діточок з особливими потребами.
Сцена з дитячого мюзикл-казки “Пригода Святого Миколая”
«Запрошую Вас придбати діточкам квитки на мюзикл-казку «Пригоди Святого Миколая» що відбудеться 19 грудня у приміщенні Кінотеатру ім. О.Довженка о 16 годині та подарунки. Зі свого боку Капела організовує доїзд та повернення дітей, супровід, і саме Свято», – закликав керівник капели.
На концерт приїдуть діти із КЗ ЛОР «Буківський дитячий будинок – інтернат» (с.Букова, Старосамбірський р-н, Львівська обл.), КЗ ЛОР «Роздільський дитячий будинок – інтернат» (смт. Розділ, Миколаївський р-н, Львівська обл.), НРЦ «Джерело», діти-сироти воїнів АТО, КЗ ЛОР Львівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №100 І-ІІІ ступенів для дітей із вадами зору, КЗ ЛОР Львівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат ім. М.Покрови для дітей із вадами слуху, вихованці спільноти «Віра і світло».
Сцена з дитячого мюзикл-казки “Пригода Святого Миколая”
Як відомо, «Пригода Святого Миколая» – це феєричний мюзикл-казка за участю естрадно-симфонічного оркестру, співаків, акторів і «Дударика»! Це світові хіти на сучасні казкові тексти. Світло, декорації. Мюзикл-казка на одну дію. Тривалість дійства 75 хв.
Кошти на квитки і подарунки можна переказувати на картку «Дударика» – 5168 7554 4696 1274 (Олесь Душенко, ПриватБанк, в призначенні вказуйте «Подаруй дитині свято», тел. для довідок:032 238 82 62.)
Якщо проаналізувати фотоальбоми туристів, що відвідали Львів, у голові мерехтить від Площі Ринок, Опери, старовинних будиночків та затишних кав’ярень. Але Львів – це велика відкрита книга, яку можна гортати сторіччями, і кожна сторінка буде дарувати нові відчуття. Де можна знайти цікаві локації для фото звіту про чергове відкриття великого міста?
Пам’ятник Усмішці
Пам’ятник усмішці
Його легко пропустити на вуличці біля об’єднання львівських митців «Дзиґа».
Невеличка сіра рибка щиро усміхається прохожим та радіє життю. Кажуть, що
поцілунок з рибкою подарує справжнє кохання, в якому завжди знайдеться місце
усмішці.
Піцерія Domino`s
Піцерія Domino`s
Не дивуйтесь – ресторан може бути чудовим об’єктом для фотосесії. В бізнесі є свої легенди, це одна з них. Domino`s Pizza – доставка піци№1 в світі, що об’єднує 17000 ресторанів у 90 країнах світу. А все починалось в 1960-му, у далекому Іллінойсі, коли Том Монаган купив за 75 доларів занедбану піцерію.
Понад тридцять років наполегливої праці, банкрутства, пожежі, проблеми з партнерами і конкурентами – і у 1998-му містер Монаган продає 73% акцій корпорації за 1 мільярд доларів. На початку нового тисячоріччя він побудував місто-мрію у Флориді – з університетом та будиночками для викладачів та студентів. Така собі жива американська мрія, до якої легко доторкнутись у Львові.
Тридцятиметровий кросворд
Загальний вигляд будинку-кросворду
На вулиці Сахарова стоїть сіренька багатоповерхівка, на перший погляд звичайнісінька. Але з боку на її стіні намальований велетенський кросворд. Його висота становить 30 метрів.
Автори закодували в кросворді імена найвідоміших художників та архітекторів. Відповіді вже вписані у клітинки кросворду, але днем їх не видно. Вірні записи проявляються лише вночі.
Львівські Ромео та Джульєтта
Фонтан “Ромео та Джульєтта”
На проспекті Чорновола встановлений чудовий фонтан, що нагадує про сумну історію італійця Пауло Мікеліні та львівської панянки Пелагії Красновської. В часи середньовіччя італійські купці із задоволенням привозили на Галичину тонкі та запашні вина. Пауло привіз до Львова партію вина та замість грошей зустрів своє велике кохання.
На відміну від веронських аристократів, батьки Пелагії не були проти заморського зятю. Але щастя тривало недовго. Після чергової подорожі Пауло повернувся до коханої, що вмирала від чуми. Він навмисно заразив себе, щоб не розлучатись із коханою. Чуттєва львівська легенда ожила в талановитих руках місцевих скульпторів. Найбільше паломництво до пам’ятника традиційно відбувається на День Святого Валентина
Стало відомо, що у віці 73 роки пішов із життя відомий український скульптор Микола Посікіра. Громада міста висловлює співчуття сім’ї, родичам та близьким. Про це інформує прес-служба ЛМР.
Поховають відомого скульптора на Личаківському кладовищі. Про час та місце прощання з відомим скульптором буде повідомлено додатково.
Нагадаємо, Микола Посікіра є автором понад сотні пам’ятників та меморіальних таблиць. Зокрема, серед робіт скульптора у Львові — пам’ятники Степану Бандері, Михайлу Грушевському та іншим відомим особистостям.
Львів, місто з тисячолітньою історією, завжди славився своєю унікальною атмосферою, де кава посідала особливе місце, перетворюючись з простого напою на невід'ємний елемент міського життя....
