Люди зі світу великого бізнесу – як правило, не тільки успішні, а й напрочуд креативні та невгамовні. Це вкотре підтвердив яскравий, веселий та творчий кліп «Карантин у Львові». Півтора десятка знаних львівських бізнесменів заспівали та знялися в оригінальному відеоролику. І зробили це, дотримуючись усіх норм карантину та захисту від COVID-19: перебували вдома, тримали дистанцію, не порушували маскового режиму, дезінфікували руки, уникали рукостискань, контролювали водний баланс, а головне – були у доброму гуморі!
Вардкес Арзуманян
Пісня і відеокліп «Карантин у Львові» став частиною своєрідного челенджу, який під час затяжного карантину запустили українські бізнесмени. Першими заспівали одесити. Далі естафету прийняли Дніпро та Київ. «А Львів що гірший?», – одночасно відреагували Ярослав Заблоцький (засновник та співвласник «Клініка Заблоцького») і Ростислав Вовк (співвласник компаній «Ензим» та «Кормотех»). Вони першими відгукнулися на ідею Олександра Бережанського (засновник, власник та CEO компанії «BERTA group»).
Сергій Сакаль
–Усі львівські бізнесмени, мої колеги та друзі, до яких я звернуся із задумом продовжити челендж Одеси, Дніпра та Києва, погодилися практично одразу. І це в часі, коли кожному із нас ледь не цілодобово доводиться докладати великих зусиль, аби наші бізнеси вижили, – розповідає Олександр Бережанський. – Пісню та кліп ми записали у рекордні терміни – за тиждень. «Експрес-урок з вокалу» нам, людям із бізнесу, дав відомий співак Павло Табаков. Він же виступив музичним продюсером та автором слів до композиції.
Ростислав Вовк
«Ми сила тоді коли разом. / Якщо об’єднати весь світ, / Не візьме нас жодна зараза, / Про це пам‘ятати нам слід!», – окрім Олександра Бережанського, Ярослава Заблоцького та Ростислава Вовка, у ролі співаків також виступили Сергій Сакаль (засновник та співвласник «ТВД-виробництво»), Олена Заблоцька (співвласниця «Клініка Заблоцького») Мирон Кіндій (засновник та співвласник будівельної компанія «ТВД»), Мирослава Дрогомирецька (засновник та власниця клініки «Перфект-Дент»), Олена Вовк (співвласниця компаній «Ензим» та «Кормотех»), Тарас Кицмей (засновник та співвласник компанії «SoftServe»), Софія Опацька (декан-засновниця Львівської бізнес-школи УКУ (LvBS), Марк Зархін (ресторатор, засновник та співвласник компанії «Kumpel’Group»), Сергій Планджиєв (засновник, співвласник та CEO меблевих ТЦ «Три слони» та ТЦ «Гора»), Олег Баран (співвласник компаній «Барком», (ТМ «Родинна Ковбаска»), Вардкес Арзуманян (ресторатор, засновник та власник ресторанної компанії «Restaron») та Андрій Худо (засновник та голова Наглядової Ради «Холдингу емоцій !FEST»).
«Будьмо здорові! Зустрінемось у Львові!» – так завершується відео «Карантин у Львові». Львівські бізнесмени виходять із нього з добрим настроєм та великим оптимізмом щодо подолання наслідків вимушених канікул.
Якщо потрапити на площу Данила Галицького (колишня Стрілецька) – одну з центральних площ Львова, що сполучає між собою вулиці Гонти, Кривоноса, Гавришкевича та Підвальну, то усім одразу впадає у вічі величний п’ятиповерховий будинок – Дім Ремісничої палати, відомий більшості як Львівський академічний обласний театр ляльок. Сьогодні 10 фактів про нього.
Давня площа Стрілецька у Львові, фото поч. XX ст.
Дім Ремісничої палати зведено на місці одноповерхової будівлі ресторану Адольфа Шнеєбаума.
Збудований у 1912-1919 рр. за проектом Яна Протшке (Прочке) для Ремісничої палати у стилі раціональної постсецесії з елементами ар деко.
Конкурсний проект Ремісничої палати – теперішнього Львівського академічного обласного театру ляльок
Фасад будівлі оздоблений алегоричними фігурами ремісників – коваля та муляра. Автором скульптур вважається запрошений з Кракова митець Ян Щепковський.
Скульптура муляра на фасаді Ремісничої палати у Львові
Скульптура коваля на фасаді Ремісничої палати у Львові
Будівлю прекрасно облаштували – великий зал, призначений для проведення спільних зібрань представників ремісничих професійних об’єднань, окремі приміщення для Спілки виробників сирих шкір, Спілки ювелірів і годинникарів та ін., показові класи для підмайстрів.
Табличка – барельєф із іменем архітектора будинку і роком побудови , фото наших днів
На фасаді будинку поміщено табличку, яка увічнила пам’ять автора проекту споруди: Projektował Jan Protschke 1913
Бічні крила будівлі використовуються для житлових потреб і мають окремі виходи та малі глухі подвір’я-колодязі.
Будинок Ремісничої палати
Після І Світової війни підприємець Марек Парізер орендував великий зал Ремісничої палати і 1926 року облаштував тут кінотеатр «Штука» на 290 глядацьких місць. У 1934 р. перейменований на “Балтик” (290 місць, керівник — Францішек Адамський). У 1941–1944 рр. кінотеатр діяв під назвою “Космос”. Після ІІ Світової війни був перейменований на “Комсомолець”.
Львівський академічний обласний театр ляльок
З 1946 р. в будинку починає працювати ляльковий театр, який спочатку ділив приміщення з кінотеатром. Прем’єрним спектаклем театру став “Івасик-Телесик»
У 1990-х рр. в підвалах театру почав працювати популярний клуб «Лялька». Вперше клуб закрили на початку 2004 року, у відповідь на що виникли короткочасні протести. У 2005-07 роках клуб знову відкрили. 2007 року на його місці створили джаз-клуб, а пізніше — клуб «Гавана».
Будинок Львівського академічного обласного театру ляльок є пам’яткою архітектури місцевого значення
Софія ЛЕГІН
Джерело:
Мельник І. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010
Вид з льотного поля на ангари аеропорту на Скнилові
У кінці 1929 року у нашому місті почав функціонувати новий аеропорт – летовище переїхало з, обмеженого забудовами, льотного поля на Левандівці у район ланів приміського села Скнилів. З того часу, уже більше як 90 років, триває історія львівського аеропорту на його сучасному місці.
Летовище на Левандівці, неподалік Головного залізничного вокзалу, діяло ще з 1914 року. Саме тут 5 вересня 1922 року було здійснено перший цивільний регулярний рейс за маршрутом Гданськ-Варшава-Львів, який розпочав історію пасажирських перевезень України та Польщі.
Київ та Харків отримали авіасполучення лише через два роки – у 1924 році.
Першою авіакомпанією, яка почала працювати у Львові стала польсько-німецька AeroLloyd згодом компанія розділилась і з німецького боку у 1926 році утворилась Luftgansa, а з польського – спочатку AeroLot, а згодом, у 1928 році – LOT Polish Airlines.
За період пасажирських перевезень аеропорту на Левандівці, з 1922 по 1929 роки було здійснено 4558 рейсів, а пасажиропотік становив 10 тис 784 особи. Найбільше – у 1929 році, коли обслужили 485 рейсів та 1894 пасажири.
Військові на фоні ангару аеропорту на Скнилові
Слід відзначити, що перші літаки, німецькі «Юнкерс» могли перевезти 4 пасажирів, згодом авіакомпанія закупила голландські «Фокери», які перевозили 8-10 пасажирів. Ці літаки першими у світі були обладнані туалетом. У середині 30-х років у парк надійшли американські літаки «Локхід», які мали також невеличкий буфет та перевозили до 11 пасажирів. У кінці 30-х закупили американські «Дугласи», місткістю 14 пасажирів. Міжвоєнний цикл замкнули «Юнкерси», місткістю 15 пасажирів. Дві останні моделі літаків вже мали вдосконалене навігаційне обладнання та автопілот.
Відстань Львів-Варшава перші «Юнкерси» долали за 2 год. 30 хв., а Фоккери – за 1год. 40 хв.
Рішення про перенесення аеропорту у Львові з Левандівки, де льотне поле вже було надто малим для розвитку, на Скнилів було прийнято ще у 1923 році. З цього часу з різною інтенсивністю велися роботи по облаштуванню нового об’єкту. Спочатку будівництво велося зусиллями військових, але згодом до цього долучились і цивільні.
У 1929 році було зведено спеціальний залізобетонний ангар, який, водночас, слугував першим аеровокзалом. Цього ж року сюди перенесено пасажирський аеропорт та почалось виконання регулярних внутрішніх та міжнародних рейсів. Водночас сюди було перебазовано і військовий авіаполк.
Цікаво те, що ці давні споруди збереглись і до сьогоднішнього часу у східній частині аеропорту та й досі вражають розмірами велетенських залізобетонних арок.
Розбудова аеропорту продовжувалась і після початку його роботи. У 1931 році до нього підведено залізничну колію. Наступного року встановлено радіостанцію, метеопункт, паливно-заправну станцію та лампу-маяк. Ще через рік льотне поле обладнано радіодальноміром та освітлювальною апаратурою.
Оскільки основною проблемою льотного поля було його розмокання у період дощів та снігопадів, у 1936 році були споруджені дві злітно-посадкові смуги. Відзначимо, що вони були розташовані навхрест: так, як зараз та з півночі на південь. Їх довжина становила 1200 м. Вони мали покращене покриття, викладене щебенем. Тоді ж почалося встановлення бетонного покриття. Спочатку його зробили на пероні біля аеровокзалу та планували на цілому летовищі.
Ангар з залом очікувань аеропорту на Скнилові (фактично перший аеровокзал аеропорту на Скнилові)
Остання довоєнна модернізація відбулася у 1938 році. Тоді було споруджено спеціальну залу для очікування пасажирів. Загалом вартість робіт впродовж 20-30-х років становила 12 млн злотих. Бетонувати ЗПС почали вже німці у період Другої світової війни.
Примітно, що спочатку цивільна авіація у Польщі входила до складу залізниці, але потім, зрозумівши конкуренцію обох видів транспорту, авіацію відділили у окремий підрозділ міністерства транспорту.
Ще одним цікавим фактом було те, що Львів у міжвоєнний період знаходився на маршруті однієї з найдовших у світі авіаліній. У 1931 році маршрут Гданськ-Варшава-Львів було продовжено з галицької столиці до Бухаресту, Софії та Салонік, а наступного року – з Гданська до Вільнюса, Риги та Таллінна. Таким чином маршрут пролягав між двома морями на Півночі та Півдні становив більше 2 тис. км, які літаки долали за 14 годин. Шлях залізницею тривав 5 діб.
У 1936 році авіалінію продовжено до Афін, а у 1937 році – до о. Родос та Лідди у Палестині. Також на півночі – до Хельсінкі. Тепер протяжність маршруту становила 4,3 тис км. Що було абсолютним рекордом у Європі. Літаком її долали за 34 години, а поїздом – 10 діб.
Розклад рейсів зі Львова у міжвоєнний період
У 1939 році встигли продовжити маршрут до Бейрута, але не встигли – до Стамбула.
Таким чином у міжвоєнний період зі Львова можна було летіти у 15 напрямках. Окрім основного маршруту, відбувались польоти у Краків. Були плани суттєвого розширення внутрішніх перевезень, але їм перешкодив початок Другої світової війни.
Цікаво, що відкриття нових напрямків також, як і зараз, супроводжувалося яскравими дійствами у присутності офіційних осіб та делегацій. До прикладу, на відкриття рейсу у Салоніки міністр транспорту Польщі передав кубок з водою із Балтійського моря, а грецький міністр наповнив його водою Середземного. А наступного року до Афін було проведено, своєрідний прес-тур з кількох представників ЗМІ.
Квитки на літаки продавались не лише в аеропорту, але й у туристичних агентствах та великих готелях. На купівлю квитків у два боки існували суттєві знижки. Діти до 3 років,летіли майже безкоштовно. З центру Львова до аеропорту курсував безкоштовний автобус. Були й обмеження щодо багажу – дозволялось перевезення сумки, вагою 15 кг, а на дальні рейси – 20 кг.
Щоправда на посадку можна було прибувати за 15 хв. до вильоту. Але треба було здавати свої «гаджети» – фото та радіоапаратуру.
Ангар для ремонту літаків аеропорту на Скнилові.
В період першої радянської окупації у 1939-41 роках відкрилися рейси зі Львова у Київ, Москву та ще ряд міст СРСР. Також тут розмістились військові, санітарні та сільськогосподарські авіачастини.
У 1941 році німецька та словацька авіація повністю розбом
била злітну смугу і вже їхні літаки сідали на поля поблизу Рясного. Згодом німецька влада відновила діяльність аеродрому на Скнилові та почала бетонувати смугу. У цих роботах використовували, зокрема, в’язнів концтабору «Шталаг», що розташовувався на Цитаделі.
У 1944 році до Львова повернулась радянська влада. Летовище знову було розбомблене та невдовзі відремонтоване. Аеропорт увійшов у систему «Аерофлоту». Було відновлено рейси у Київ та Москву, організовано – у сусідні області. До середини 1960-х років усі літаки, що летіли на захід, сідали у Львові на дозаправку.
Новий чоловічий авторський проект Anis&Tomitski презентував свою першу спільну роботу – романтичну пісню «Ти не знаєш».
Слова до пісні написав Олег Томіцький, музику – Олег Томіцький, Аніс, гурт «Cover Jam», аранжування зробив Віталік Кухарський.
Гурт «Anis&Tomitskiy» був заснований у вересні 2019 року учасником шоу «Голос країни», гурту «Скрябін» – Анісом, піаністом та арт директором ресторану «Грушевський cinema & jazz» Олегом Томіцьким і одним з кращих кавер гуртів Львова – «Cover Jam».
Склад: вокал – Аніс, клавіші – Олег Томіцький, Андрій Сорока, гітара – Аніс, бас – Тарас Пузир, ударні – Сергій Лебідь.
«Над піснею мені було працювати дуже цікаво і одночасно легко, оскільки я прийшов в команду крутих музикантів з великим досвідом. Пісня була написана за дві репетиції і я ніколи ще не працював в колективі – де ви розумієте один одного з півслова, з людьми із максимально схожим баченням музики. Познайомились ми всі в ресторані «Грушевський cinema & jazz». Cover Jam там грають кожного місяця, і на одному з виступів, Аніс запропонував зробити авторський проект. Так заснувався гурт «Anis&Tomitskiy». На даний час, вже готові інші пісні, лиш чекають свого запису», – сказав Олег Томіцький.
Не кожному з нас таланить бачити зблизька великих. Одним із тих, хто мав щастя бути сучасником двох неординарних особистостей, котрі спричинилися до тектонічних зсувів у новітній українській культурі – митрополита Андрея Шептицького та художника Олекси Новаківського – виявився чоловік на ім’я Іван Голубовський.
Олекса Новаківський
Іван Голубовський (8 березня 1878, Перегінське, Долинський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина, тепер Рожнятівський район, Івано-Франківська область, Україна – 17 травня 1957, Вейпрти, Устецький край, Чехословацька Республіка, тепер Устецький край, Чеська Республіка) – галицький правник та громадський діяч, доктор права, довголітній приятель Олекси Новаківського та його Мистецької школи, автор спогадів про Маестро «Розмахом могутніх крил» (1945, опубліковано 2002).
Іван Голубовський, син Сильвестра та Йосефіни, протягом 1900 – 1901 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Після «сецесії» (масового виходу) студентів-українців, на знак протесту проти нехтування адміністрацією вузу їхніх національних прав, продовжував студії у Краківському університеті (1901 – 1905). Згодом займався адвокатською практикою у різних куточках Галичини (Долина, Калуш, Кам’янка-Струмілова, Дрогобич).
Олекса Новаківський. Портрет Івана Голубовського, 1909
Ще в студентських роках познайомився в оселі молодшої сестри Леонтини, заміжньої за краківським лікарем Йосифом (Юзефом) Гогульським, із талановитим малярем-українцем Олексою Новаківським, випускником Краківської Академії мистецтв, котрий багато років мешкав у селі Могила біля Кракова. Дружба між Голубовським та Новаківським триватиме протягом трьох десятиліть, аж до останнього подиху Маестро в серпні 1935-го. За цей час художник встиг намалювати чимало портретів членів сімейства Гогульських-Голубовських: самого Івана, його сестру Леонтину, Іванового шваґра Юзефа Гогульського, сина Юзефа і Леонтини Романа, батька Івана й Леонтини Сильвестра Голубовського, дружину Івана Ядвігу, їхню старшу доньку Галину тощо.
Іван Голубовський (стоїть крайній праворуч) з рідними
На запрошення Івана Голубовського Олекса Новаківський, який мав часті проблеми зі здоров’ям, приїздив до родинного села Голубовських Брошнева (нині Рожнятівський район Івано-Франківської області). Гостюючи разом із другом в Осмолоді посеред карпатського масиву Ґорґани літом 1909-го, художник завітав до урочища Підлюте, що знаходиться нижче за течією річки Молода. Саме у розташованій тут літній резиденції «Кедрова палата» відпочивав у ту пору тодішній глава Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей граф Шептицький.
Олекса Новаківський. Портрет Сильвестра Голубовського, 1917 – 1933 рр.
Олекса Новаківський. Портрет Леонтини Гогульської, 1900-ті рр
Зацікавившись самобутнім майстром, владика тривалий час слідкував за його творчістю. Так тривало до 1912 – 1913 рр., коли Його Ексцеленція у письмовій формі запропонував Новаківському переїхати на постійне місце проживання до столиці коронного краю Королівство Галичини і Лодомерії, виділивши для помешкання і майстерні колишню віллу польського художника Яна Стики на вул. Земялковського (тепер – Новаківського, 2). Львів’янином митець став у грудні 1913-го.
Митрополит Андрей Шептицький. Фото М. Шалабавки, 1938 рік
Що ж до Івана Голубовського, то він ще перед від’їздом Новаківського одружився із полькою Ядвігою Ґребовєц, вчителькою французької та німецької мов. У подружжя народилося двоє дітей: донька Галина й син Андрій. Під час світової війни служив у військово-польовому суді цісарсько-королівської армії. 1920 р. разом із сім’єю також перебрався до Львова, відкривши власну адвокатську фірму за адресою: вул. Бляхарська (тепер – Івана Федорова), 11.
Іван Голубовський з дружиною та дітьми
У Львові дружба Івана й Олекси отримала друге дихання. Старий приятель не лишень представляв інтереси «пана артиста» і створеної ним з благословення митрополита Андрея Мистецької школи (першої української художньої школи на теренах Галичини) у різних справах, але й сам нераз відвідував заняття в майстерні художника, розташованій на другому поверсі його помешкання (зараз тут знаходиться постійна експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського). Подекуди супроводжував Маестро з учнями під час літніх виїздів на вакації до Космача, Дори, Осмолоди, Ямни. Різними способами намагався зарадити фінансовим труднощам художника: приміром, часто, попри протести Новаківського, купував його твори. Так тривало п’ятнадцять років – аж до передчасної смерті митця 29 серпня 1935-го. По відході Новаківського його довголітній приятель заопікувався неповнолітніми синами Маестро Ярославом та Жданом, брав участь у підготовці великої посмертної виставки художника під егідою Українського товариства прихильників мистецтва (УТПМ).
Олекса Новаківський. Портрет Ядвіги Голубовської
Початок Другої світової війни і совєцьку окупацію родина Голубовських зустріла у Львові. Щойно з приходом гітлерівців улітку 1941 р. Голубовським довелося назавжди покинути рідну Галичину. Скориставшись дозволом, забрали із собою на чужину найцінніше – біля півсотні робіт покійного друга Олекси Новаківського (29 картин, 28 рисунків і начерків) – здебільшого дарунки майстра найближчим людям. Цей скарб спромігся пережити воєнне лихоліття – навіть тоді, коли решта майна родини загинула в спричиненій союзницькими бомбами пожежі. Під час війни Іван Голубовський працював цивільним суддею в саксонському Хемніці. Під час одного з бомбардувань молодшого сина Андрія.
Родина Голубовських. Львів, 1929
Восени 1945-го Іван Голубовський з родиною (дружиною Ядвігою, донькою Галиною, зятем Володимиром Стон-Балтаровичем, невісткою Емілією, онукою Іванною) переїхали до Чехословаччини, отримавши тамтешнє громадянство й оселившись у Вейпртах на заході країни. Глава сім’ї деякий час працював управителем націоналізованої німецької фабрики з обробки шкіри, однак комуністи, які захопили владу в 1948 р., відправили його на пенсію. Протягом останніх років життя Голубовський займався літературною творчістю – зокрема, написав спогади про свого близького друга Олексу Новаківського. Спогади авторства Івана Голубовського були надруковані щойно на початку нового тисячоліття.
Олекса Новаківський. Портрет Галини Голубовської, 1929 – 1930
Важливе місце у мемуарному есеї колишнього адвоката займає розділ про взаємини двох світочів української культури першої третини ХХ ст. – Митрополита (Князя, як писав Голубовський у своєму тексті, намагаючись уникнути зайвих запитань в обставинах, що склалися) і Маестро. «Справжнє видовисько подробиць співжиття між тими двома мусіло бути гідне богів – писав галицький правник, споглядаючи обох, – тому, що був там визначний мистець з одного і справжній володар душ з другого боку».
Олекса Новаківський. Митрополит Андрей Шептицький, 1913
Як людина спостережлива, Іван Голубовський помітив те, що одразу кидалося в вічі: наскільки разюче відмінними були характери двох велетів. Для осіб, звиклих судити про речі поверхово, між владикою і майстром попросту не могло бути анічогісінько спільного: їхні походження, суспільні становища, вдачі різнилися кардинально. Втім, придивившись уважніше, дізнавшись більше про життєві дороги обох, доводилося дійти висновку, що спільний знаменник між митрополитом Шептицьким і художником Новаківським поза всякими сумнівами існував. Зростаючи або ж тривалий час перебуваючи у асимільованому чи чужонаціональному середовищі, до слова не завжди прихильному до українців та всього українського, обоє чудово розуміли, що таке бути українцем, відчувати себе приналежним до найчисельнішого бездержавного народу Європи й не цуратися цього. Для обох українство ставало свого роду мовчазним викликом оточенню, викликом «освіченим колам» суспільства, схильного дивитися згори на «малограмотних селюків».
Однак, вертаючись до характеристик відмінностей між главою Церкви і мистцем у тексті Івана Голубовського, погляньмо на все його очима. «Князь – це був вийнятково абстрактний ум, з глибокою та вдумливою інтеліґенцією. Визначався спекуляційною тонкостю дедукційного думання, посиленою ґрунтовними студіями над загадками теольогії та мудрощами усіх релігій світу, зокрема Сходу. Мав поважні спосібности та широке начитання у світовій та церковній історіософії. Свідомо і послідовно відсунув від себе усякі впливи змислів і подібно увільнив себе від тягару тих впливів. Дійшов тим шляхом до значного опанування тіла в користь душевного, внутрішнього життя. А рівночасно царила в ньому справжня мудрість життєвого досвіду. Ці його притаманності відсунули визначну постать Князя далеко від буденних справ, хоч добре відчував психічне наставлення і малих дітей, і старшої молоді, і накінець, усіх взагалі людей, і мав для них усіх, здавалося, повне вирозуміння.На ділі остала тільки одна і єдина зв’язь між ним і світом: глибоко спочутливе та велике його серце, доступне усякому горю».
Олекса Новаківський. Митрополит на тлі Святоюрської гори, 1913 –1915
Натомість Новаківський – «з Божої ласки артист. Зв’язаний усім корінням своєї особовости з життям та з життєрадісними проявами цього світу, закоханий в іграх світел та тіней, захоплений красою землі і сонця поганин, що відчував красу, природна річ, передусім змислами і то до тієї міри, що навіть абстрактні візії, творені його уявою та польотом його поетичного хисту, мали своє основне джерело перш усього у змисловому його стосунку до світу. Здебільша носили вони п’ятно пантеістичного обожання усяких проявів краси, що його полонювали звідусіль, наче мітологічного Пана».
Олекса Новаківський. Князь Церкви, 1915 (чорно-біла репродукція)
Людина, що добровільно зреклася благ світу задля вищої духовної мети, і людина, яка усім своїм єством жила у світі, черпаючи з нього натхнення для власної творчості. «Комплікувало стосунок обидвох те, що артист був чоловіком великої інтеліґенції, майже невірогідної інтуїції, нечуваної гостроти ока та душевної спостережливости. – продовжував Іван Голубовський. – Був справжнім поетом, хоч ніколи поезій не писав. Як вийнятково відвінований чоловік мав свої примхи та свої так звані переконання, від котрих його сотнею волів не відтягнув би. А Князь був знову за бистрий та за мудрий, щоб того всього не бачити та не знати, а теж і того тут і там не бути певним, що цей мистець впливові ніякого суґестивного авторитету не може підлягати. І супроти довершеної психічної структури Князя хто зна, чи якраз це не було причиною того, що час до часу филя життя виносила їх обидвох дальше від себе – всупереч комуналові, що противенства себе притягають та всупереч доброї волі їх обидвох».
Олекса Новаківський. «Мойсей» (портрет митрополита Андрея Шептицького), 1915 – 1919 рр.
«І от таким двом діаметрально різним людям прийшлося перебути у близькому зі собою стосунку кількадесять років та пережити спільно багато деяких речей, що їх Князь не міг так одверто обговорювати з ким іншим, ні Олекса так щиро та довірочно передумувати перед ким іншим» – підсумовував автор.
Вплив харизматичної особистості Новаківського нераз пробуджував у Його Ексцеленції емоції: «умів Олекса польотом своєї уяви та силою темпераментного свойого запалу викликувати глибокі зворушення, а навіть сльози в очах Князя». Втім, подібне ніколи не було, так би мовити, одностороннім: «також Олекса часто вертав зворушений з тих розмов, проведених з Князем віч-на-віч».
Олекса Новаківський. У митрополичому кріслі, 1924
Зауважмо, що взаємини між обома персоналіями ніколи не були ідилічно-безхмарними, як могло видатися на перший погляд. Іван Голубовський добре розумів не тільки цю обставину, але і той факт, що наближеність до особи архієрея не вирішувала автоматично усіх життєвих проблем Маестро. Бувши попервах найактивнішим меценатом Мистецької школи Олекси Новаківського, Кир Андрей наприкінці 1920-х рр. дещо охолов до згаданого проекту, зменшив обсяги допомоги й переклав більшу її частину на плечі свідомої галицької громадськості, інституйованої в Українське товариство прихильників мистецтва. «Згодом деякі впливи та бічні заходи перед Князем нищили добрі враження з безпосереднього контакту з творцем, що знову збуджувало в Олексі часто огірчення. – читаємо у спогадах. – Як приплив та відплив вод, так на протязі років підносилося або зменшувалося зацікавлення Князя творами Олекси, дарма що ширші кола громадянства наївно вважали забезпеченими умови його праці».
Митрополит Андрей Шептицький у колі викладачів та учнів Мистецької школи Олекси Новаківського. Львів, 1926
Доволі цікавим є наведений адвокатом великий фрагмент діалогу між Митрополитом і Маестро, котрий був частим і бажаним гостем у палатах на Святоюрській горі. «Коли Олекса якось літом заходить в палату, вітає його Князь з видимою радостю. Бажає мати докладний звіт про здоров’я його дружини та хлопців і після цього каже до Олекси:
Мене щиро тішить, дорогий пане артисто, великий Ваш дорібок в картинах за останні часи. Дякую Вам сердечно за пам’ять про мене і за Вашу ввічливість, з якою Ви прислали мені до перегляду деякі зі своїх праць з останніх місяців. Догадуюся, що маєте їх іще більше. Я просто заскочений як обильностю, так і високим рівнем Вашої в них творчости.
Я хотів якраз просити, – відповідає Олекса, – щоб Ваша Ексцеленція зволили переглянути їх та видати ласкаво свій розсуд щодо їх вартости. Знав я, що Ваша Ексцеленція перешкоджені оглянути їх в моїй робітні і тому я вибрав кільканадцять картин, що повинні дати хоч поверховний перегляд моїх послідних праць.
В такому разі буде у мене просьба до Вас оставити мені ці речі на тиждень, щоб я міг переглянутися їм не тільки одноразово, Ви вкладаєте у свої твори так багато сумлінної праці і дійсно глибшого підходу, що звичайно за кожними поновними оглядинами знаходжу в них усе щось нове і все щось цікаве. А Ви, дорогий, не спішіться, а останьте у мене на чайку. Але на жаль можу служити Вам тільки оселедцем, бо нині є день посту. А між тим розповіджте, як є з Вашим здоров’ям? Як з працею? Які Ваші намічення і чим Ви зараз зайняті?
Я щиро вдячний Вашій Ексцеленції за ласкаву про мене пам’ять. З моїм здоров’ям уже значно краще. А що торкається мистецтва, то все ще воно більше хмариться на мене, чим я на нього. Це студня, в якій дна ніхто не бачив. Дає нераз вдовілля, але дає теж справжню муку».
Переказана Іваном Голубовським розмова доволі швидко перетекла в обговорення більш серйозних, піднесених речей.
« – Чи не видається теж, що високе звання жерця мистецтва вимагає від артиста, особливо від наділеного більшим талантом артиста, такої самочинної офіри, такого шляхетного рішення щодо його безпосереднього стосунку до його ідеї? Мені ця думка якось сама собою насувалася, коли яподивляв релігійний настрій, на який Ви зуміли побідно піднестися у Ваших деяких релігійних композиціях. Видалось тоді особливо привабливе представити собі такого надхненного працівника, що день за днем, рік за роком, у цілковитому відорванні від світу, переживає у своїй монашій робітні найчистіші зворушення творця, що працює для самої ідеї мистецтва і тільки на хвалу Божу. Стоїть при цьому осторонь від неспевних впливів буденного життя. Аж однієї днини затримуєсь вказівка на годиннику його життя з такою спокійною достойностю, якої у світському житті не можна дожити. Природним тоді видалобся його здивування, що його життя минуло наче погідний сон. Життя, в якому обмежив свої потреби до найменшої з них, для себе не пожадав і не брав нічого, а від себе давав іншим, що мав найкращого. Бо – наше життя повинно бути офірою для піднеслої ідеї та для других людей! Те, що кохаємо у цьому світі, умирає, гине, або проходить та оставляє тільки біль і жаль. Ідея, одна є єдина, що дотримує вірности. Колись давніше було першим християнам дане велике щастя мученицької смерти для ідеї, для котрої могли вмирати в екстазі захоплення. Але ж і тепер можна дати в офіру ціле своє життя для ідеї. І чим те життя довше, тим краще нагода для офірної та довгої працьовитости. Ви, дорогий, що так вразливо відчуваєте красу, чи могли б не доцінити шляхетности та душевної вродливости теж і тієї краси?
Ексцеленціє, – відповідає Олекса, – я хочу сказати… я не можу стриматися, що мушу з Вашої палати так часто виходити зворушений високим польотом думок Вашої Ексцеленції. Але мусів би… тут також і те запримітити: маляр, тобто чоловік, котрому наче у беклінівському автопортреті грає над вухом скрипка, але вже скрипка життя, усіма красами світу, його природи, його квітів, його весни – ніяк не знайде в собі тільки самовідречення, щоб кинути розкіш бачити та творити ці життєрадісні прояви».
Іван Голубовський
Траплялися, звісно, у цьому діалозі моменти більш приземлені, але такі, що по-особливому розкривають характери й світогляд обох співрозмовників.
« – Дуже прохаю, пане артисте, заходьте до мене в сад! Стоїть до Вашого розпорядження кожної хвилі. Не забувайте за мене старого. А конечно забирайте зі собою малих діточок. Ваш Ждан вже дуже давно не шарпав мене за бороду.
Ох, я вже це строго йому заказав! Цей малий дурак дозволив собі дійсно за багато…
Хай Вас Бог боронить, дорогий приятелю, мішатись так жорстоко до нашої щирої дружби. Дозвольте теж і мені мати свою слабість. Бачите– краса наївности та козацької завзятости Вашого Ждана, з якою торгає мене за бороду, це така рідка нагода, в якій можу дозволити собі на слабість. А прецінь мені теж дещо належиться. Не усміхайтеся так скептично. Як бачите, мають теж і старі свої забаганки…»
Митрополит Андрей Шептицький з братом о. Климентієм Шептицьким (стоїть крайній праворуч) та учнями Мистецької школи Олекси Новаківського біля будівлі Національного музею у Львові, 1927 рік. Фото з приватної колекції.
Протягом двох десятиліть (1913 – 1931) з-під пензля Олекси Новаківського вийшли десятки портретів митрополита Андрея Шептицького. Мистецтвознавці нераз називали Маестро чи не найкращим портретистом владики з усіх українських художників тієї доби. «З різних часів походять його портрети і портретові композиції Князя. – читаємо у спогадах Голубовського. – Вони є високої мистецької вартости. Вони мальовані про прийдешні покоління. Є в них безсумнівні тривалі мистецькі вальори. […] Одно може бути в кожному разі відмічене: Навіть якщо б Князь не стояв уже так високо в шані і в серцях цілого народу силою свойого особистого, вийняткового авторитету та своїх важливих для народу заслуг, то самі вже ті портрети отвирали би Князеві шлях до несмертельної слави самим уже героїчним підходом їх творця до художнього пред’явлення імпозантної особи Князя. Сильно відзначено в них історичну велич, яку мистець випровадив по-малярськи у тих портретових працях».
Звісно, сам владика був дещо іншої думки: «Князь у своїй монашій скромности не хотів доцінювати як слід високого льоту творця. Деколи жартома докоряв йому задля ґльорифікаційної стилізації тих портретів. Нарочно не хотів бачити, що його прегарна голова та його суто княжа постава мусіли самі собою викликати таку власне інтерпретацію в портретах Олекси, не кажучи вже про високі душевні цінности Князя. Олекса з природи вже був наділений нахилом бачити в шляхетному велике та дійсно вважав Князя таким, яким в своїх портретах Князя представив».
Олекса Новаківський. Митрополит у чернечих ризах (Владика ІІ), 1930–1931
Серед найвідоміших робіт «митрополичої серії», більшість яких, на превеликий жаль, не збереглися до нашого часу, назвімо «Князя Церкви» (1915), «Мойсея» (1915 – 1919), «Тяжкий сон (Переживання світової війни)» (1920), «У митрополичому кріслі» (1924), «Владику (Проведіння)» (1929 – 1930), «Митрополита у чернечій ризі (Владику ІІ)» (1930 – 1931) тощо.
Митрополит Андрей Шептицький і художник Олекса Новаківський, попри всі відмінності й розбіжності, залишаються одним із найславніших тандемів у новітній історії української культури. Знаходитись під одним дахом із цими непересічними особистостями, бачити їх зблизька, чути їхні розмови означало бути свідком чогось надзвичайного, майже сакрального, жити в епоху справжніх гігантів.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Джерела:
В орлиному леті: Каталог виставки творів Олекси Новаківського із колекції Миколи Мушинки (Пряшів, Словаччина). – Пряшів-Прага-Львів, 2016;
Голубовський І. Розмахом могутніх крил: Повість-есе. – Львів, 2002.
Думаєте що Карпати ходжені переходжені? Вважаєте що там нічого нового не знайдеш? А дзуськи! Наприклад вершина гори Зелемінь коло Сколе. Ніби і поруч цивілізації, а на ній є надписи латинською та польською мовами, найстаріший 1639 року. Є кілька і на українській. Хто їх робив і для чого – загадка яку ще потрібно розгадати.
1639 рік!Наша команда коло знахідкиЩе камені з надписами розкидані по вершині. Це частина скелі а не надмогильний камінь. Хоча схоже.Взуття для оцінки розміру надпису
На горі Зелемінь коло Сколе є каміння з історичними надписами. Найстаршому з них майже 400 років! Знаходяться вони лише в кількох хвилинах ходьби від маршруту Сколе – Лопата – Зелемінь – Сколе. Трішки звернули зі стежки, а тут таке! Не часто в Карпатах можна зустріти наскельні надписи латинкою яким 400 років! Найближчий аналог «Писаний Камінь» на Верховинщині. І якщо верховинський Писаний Камінь добре досліджено то наш – Терра Інкогніта! Ось фото і приблизна розшифровка надписів на нашому бескидському «Писаному камені».
Los Seiamed Doctor 1794 EIZNECK 1639. Могла б бути надмогильна плита, але ж це суцільна скеля. І роки йдуть не в тому порядку.Це той самий камінь з надписом 1639. Тільки в куті. Я трохи розчистив від моху. Але все рівно ніц внятного не прочитав.А це вже сучасний, Україна, 1973 і тризуб. За тризуб, тоді, могли і посадити.Пошевич СерBazchzjkow 1832Jan PutyckiW. Dłużniewski.1803. Шляхетний польський рід з давнім коріннямНе впевнений чи надпис чи природнеZR WC 1898Ну і головна каменюка для масштабу. Це хороший орієнтир щоб сховати неподалік скарб. Але нам так нічого і не попалося.
Хто були ці люди, для чого вони залишали тут свої автографи, що хотіли цим сказати? А можливо це лише «тут був Вася» тодішніх туристів? Тоді виходить що Зеленянка – це найстаріший туристичний маршрут Бескидів. 😊 Щоб сказати точно тут потрібне фахове дослідження. Цілком ймовірно що десь під мохом є навіть старіші надписи. Наприклад автограф самого князя Святослава…
Ми автограф не залишаємо, нам достатньо фотоEIZENECK 1639Іван йшов попереду і першим натрапив на цей камінь. Вершина Зелемінь на задньому планіВи це бачили, 1639!Радянська Україна, 1979 рік і сучасний прапор на фоні. В ті часи похід в Карпати був не менш екстремальною розвагою ніж зараз у Полтву
Гора Зелемінь знаходиться в годині ходьби від гори Лопата, «Говерли» місцевого значення. Це популярний одноденний кільцевий маршрут. Старт маршруту зі Сколе від озера, далі підйом на Лопату, потім перехід на Зелемінь і спуск до озера. Але якщо йти одразу на камЕні, то краще зі Сколе напряму. За мостом коло озера повертаємо праворуч і в кінець аж до шляк-бауму. Від нього до вершини пішки йти дві години. Проте є нормальна лісовозна дорога, навіть без колії. Поруч живе лісник. Якщо ви серйозні науковці, а не лісокради чи чорні археологи – то шляк-баум він відкриє. Але не забудьте бензопилу, нещодавній буревій повалив там кілька дерев на дорогу.
Наш маршрут на картіПідйом на гору Зелемінь. По цій дорозі можна підійти під саму вершину. Але останніх 300м треба буде йти напролом. Або стежкою що на фото прямо. Вона вийде зразу на вершину. Але трішки довше йти.Сколе і гора КорчанкаЗакінчення лісовозної дороги.А ось і сама вершина!Вид з гори Зелемінь на БоржавуІван – Гендальф на спуску вниз. Так що беріть з собою трекінгові палиці. Вони реально допомагають.Вниз йдемо стежкою а не дорогою. Для різноманітностіСколе на обрії
Вершина гори Зелемінь є круглою і з заглибленням. Немов міні-кратер вулкану. Саме по ній і розкидані ці камЕні з надписами.
Одне з заглиблень на вершині, прямокутної формиДруге, більше заглиблення. Тягне на артилерійську установку або криївку.Менші шанці на підходах до вершиниДля масштабу
Я маю кілька версій хто і для чого залишив надписи:
«Тут був Вася» – біда сучасного туризму. Не виключено що ці надписи позалишали такі самі «Васі» багато століть тому. Тобто тут колись проходив один з найстаріших туристичних маршрутів Карпат.
Військові. Звідси прекрасний вигляд на усі під’їзні дороги що ведуть до перевалів на Угорщину. Тому тут розташовувалися військові чатові і від нема чого робити вони.
Картографи. Тут була їх база звідки вони змальовували навколишні вершини. От в погану погоду і царапали свої імена.
Ну і зовсім фантастична – усі надписи часів ПСВ, Січові Стрільці. Солдати, що тут розташовувалися, підробили ці надписи по приколу. На самій вершині та хребті видно старі шанці. Також на сусідній Лопаті відбувалися серйозні бої. Але ця версія найменш імовірна. Занадто багато праці як для «по приколу».
Загадка гори Зелемінь!
Ці надписи можуть стати ще одною принадою для розвитку туризму в регіоні. Відомо ж що гірські походи загартовують і тіло, і душу. Тому ніякий коронавірус тебе не візьме.
У пошуках нових об’єктів!І все це завдяки Експлореру!
Як бачите, не тільки літаками, ДОТ-ами та печерами цікаві Карпати 😊. Їм є ще чим нас здивувати. То ж досліджуймо далі!
Я не боюся що описавши їх в інтернеті знищу об’єкт. Навпаки, розвину! Попри них все рівно проходить стежка і ніхто досі не звертав увагу. А вартувало би! Простояли стільки століть то ще простоять. Зрештою, кількатонну каменюку вниз в рюкзаку не понесеш. Сподіваюся що цей пост приверне увагу дослідників до ще однієї цікавинки Карпат яку потрібно розгадати.
Львів – місто літератури та книжкових фестивалів недаремно, адже кожну книжково-мистецьку подію у Львові радо пропагують та активно обговорюють. І хоч карантинні заборони наразі добряче вносять зміни у попередні плани, та все ж, деякі події таки не оминути увагою. Лише вчора стало відомо, що цьогорічну літературну премію ім. Наталі Забіли від всеукраїнського журналу «Малятко» отримала львівська письменниця та журналістка – Леся Кічура. Повідомлення про це з’явилося на офіційній сторінці журналу.
Цю почесну літературну відзнаку редакція періодичного видання започаткувала 1988 року, аби привернути увагу до творців літератури для найменших читачів. Відтоді лауреатами премії стали Павло Глазовий, Василь Чухліб, Анатолій Григорук, Вадим Скомаровський, Тамара Коломієць, Наталка Поклад, Анатолій Камінчук та інші.
Леся Кічура
Традиційно було заплановано провести вручення премії у Національному музеї літератури України, однак через форс-мажорні обставини карантинних заборон свято довелося здійснити онлайн. Зараз казкарка очікує на свій диплом завдяки поштовим відправленням і готує відеосюприз для всіх своїх читачів у столиці. Відтак, 12 травня на сторінці музею у соціальних мережах таки відбудеться спілкування з Лесею Кічурою. Казкарка та дирекція музею (в особі Оксани Твердохліб) спільно готують цікавий формат знайомства. Тож варто стежити за анонсами на обох сторінках.
Леся Кічура з юними читачами
Варто нагадати, що з журналом у авторки давно склалися творчі взаємини. Адже перше знайомство відбулося ще 2010 р., коли на журнальних сторінках оселилася Лесина перша казка «Турботлива корівка», а вже за нею почали з’являтися й інші. Лише впродовж останнього року (2019) завдяки журналові українські читайлики познайомилися з такими казками авторки: «Пригоди кита у Венеції» (№3), «Веселковий ангел» (№5), «Як море собі друзів шукало» (№9), «Як мигдалеві пряники містом мандрували» (№12).
Леся Кічура
Сама авторка у телефонній розмові повідомила: «Кожен письменник має свій старт, точку відліку. У мене також він є і пов’язаний з «Малятком». Коли в далекому 2010 р. редакція надрукувала мою першу казку і мені надіслали 100 грн гонорару – я просто була на 7-му небі від щастя. По-перше, тоді це були значні кошти, а по-друге, це був перший гонорар за казку… невеличку казку для малят. Я хотіла витрати їх на щось дуже особливе й пам’ятне, врешті купила синові обновку, бо ж і казка написана була власне для нього. Цей щасливий випадок примусив мене задуматися, що казки в моєму житті явище не випадкове. І коли мене запитують, чому пишу саме казки. Мені так і хочеться відповісти – бо відчуваю, що це моє. Я дуже радію цій нагороді. Щиро вдячна журі та членам редколегії, зокрема головному редакторові видання Зінаїді Лещенко. Для мене твори Наталі Забіли завжди були взірцевими. І її принцип щодо творчості «для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, тільки трохи краще» є для мене дуже близьким.
Львівська письменниця Леся Кічура на інтерактивній зустрічі з дітьми
Певна, що ця нагорода спонукає мене відкрити у собі ще більше дитячих світів та мрій і вдало викласти їх на папір. А наразі – уже точно можу анонсувати свою 6-ту книгу, яка вийде уже вересні в рамках проекту «Добрі мамині казки» Зараз активно працюю з художником та літредактором. І поки чекаю свого давно омріяного поповнення у родині, запланованого попередньо на початок літа, дуже хочу встигнути усе за максимальним планом, адже після народження малюка певний час мені доведеться звикати, що моїм часом, планами та робочими справами керує маленьке хлоп’ятко, якого зараз так усі чекають у нашій родині».
Щасливу чи трагічну, але майже кожен правитель Речі Посполитої мав свою історію, пов’язану зі Львовом. Більшість із цих історій об’єднані двома темами – любов’ю і смертю. Однак, рано чи пізно, повинен був трапитись виняток, який порушив би описану вище гармонію. Цей епізод мав місце і стосувався він, скоріш за все, діяча у статусі майже короля – монарха не чинного, а майбутнього. При цьому, як вже було сказано, зав’язаний цей момент не на двох вічних темах, а на іншій проблемі. Остання глибоко особиста і не менш важлива, а мова – про обличчя.
Ян ІІІ Собеський. Напевне, улюблений король українців (але зараз не про нього). Фото з https://uk.wikipedia.org/
Король і кардинал, якому надзвичайно “щастило”
Існує схильність називати героя цієї історії одним із найслабших монархів Речі Посполитої. Проблеми, які розпочалися ще до його обрання, цілком розчинилися лиш після його зречення. При цьому, він особисто підтримав сценарій, лаври умовного переможця, за яким, йому довелося ділити із Богородицею – внаслідок того, що свої території і людей цей монарх віддав під опіку Божої Матері. Останнє також трапилося у Львові.
Клятва Яна Казимира у латинській катедрі. Фото з https://uk.m.wikipedia.org/
Водночас, якщо бути послідовними й говорити про всі темні хмари, які згущувалися над головою монарха, його починаєш вважати скоріш жертвою, аніж невдахою. Виступ Хмельницького, війни з Московією та Швецією, а до того ж – вальяжний у діях, але твердий та принциповий у питаннях самозахисту нобілітет власної держави, з яким складно порозумітися, а ще складніше домовитись. Очевидно, що демарш із єзуїта у короля Польщі, великого князя литовського і руського – це як холодна ванна. Відтак Яну ІІ Казимиру (1609 – 1672) довелося із цієї ванни вистрибувати. Пілеолус кардинала, який він одягнув по тому, виявився теплішим. Однак, є версія, що навіть це не врятувало від смерті, спровокованої саме політичними подіями.
Ян Казимир (на 1619 р.). Фото з https://uk.wikipedia.org/
Проте, зараз не про смерть Яна ІІ Казимира, а про його страшну хворобу. Остання, як вважається, наздогнала цього монарха саме у Львові.
Історики кажуть
так … Після участі у подіях Смоленської війни (1632 – 1634 рр.) між Річчю Посполитою та Московією, а також наступних дрібніших сутичок із військами Османської імперії, Ян Казимир, на той час брат чинного монарха, повертався до королівського двору. Його дорога пролягала через Львів, де він і зупинився перепочити. За вікном був 1634 рік, а також, скоріш за все, площа Ринок. Однак, у Львові Ян Казимир затримався. Саме в нашому місті довелося тримати бій із віспою, на яку він захворів.
Король Владислав IV Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Відомий державний діяч того часу, а у вільний від роботи час ще й історик, Альбрехт С. Радзивіл залишив твіт, де чітко вказано, що Ян Казимир не тільки захворів сам, а навіть заразив віспою свого брата, королевича Александра. Однак, якщо майбутній король, попиваючи у Львові каву, зумів побороти хворобу, що вважається однією із найстрашніших в історії, то королевич Александ від віспи помер. Зрештою, не варто думати, що для Яна Казимира перебіг хвороби виявився легким. Дивлячись на портрети цього правителя, його складно назвати красенем! Існує думка, що останнє, тобто спотворене обличчя майбутнього монарха – це один із наслідків саме цієї хвороби.
Історики казали…
Про львівську неприємність короля згадував і видатний історик давнини, львовознавець Францішек Яворський. Правда, з певним зміщенням у хронології. Ян Казимир Францішека Яворського, уже в статусі короля, прибув до Львова після перемоги у битві під Берестечком. Саме її, тобто польові умови й напружену військову кампанію, Яворський назвав причиною хвороби Яна Казимира. При цьому, до Львова той прибуває уже хворим – його доставили з замку у Бродах. Відтак довелося скасувати усі урочистості з нагоди перемоги. Натомість, лікувати короля.
Ян Казимир. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ф. Яворський пише, що над ліжком монарха зібралися усі львівські лікарі. Важко сказати, чи були лікарі з-поза Львова – про це хроніст не каже нічого. Однак, місцевих лікарів вистачило! Допоки громадяни Львова, через неприємність з королем, бідкалися, а львівські райці розводили руками, медики приступили до справи. Але було одне “але” – арсенал засобів у них був обмежений. Відтак довелося, “за звичаєм”, пускати Яну Казимиру кров (на жаль, записи тогочасних медиків не збереглися. Тому дані Яворського складно верифікувати). Надалі Ф. Яворський не надто багатослівний. Упускаючи важливі для нас деталі, він повідомляє, що король подолав хворобу. При цьому, знову ж, хроніст не каже, що саме стало причиною останнього – описане вище кровопускання, або ж якісь інші практики лікарів, які “лише були у Львові”, що по черзі сиділи біля короля до його одужання.
Францішек Яворський
Повертаючись до думки сучасних істориків, наче король перехворів віспою раніше, є ще одне “але”. Очевидно, що Яворському було важко записати, що король захворів саме у Львові. Двома сторінками вище він каже, що Львів любив Яна Казимира. Потім зазначає, що Львів виявив королю великі послух та вірність, відбиваючись від Хмельницького. Далі пише, що спеціально для жителів Львова Ян Казимир, коли попереднього разу приїжджав до міста, скинув свій “німецький” одяг та вбрався на “польський” лад, чим дуже потішив місцевий люд. Не пасує розбивати таку ідилію повідомленням про те, що король саме у Львові захворів на віспу. Відтак треба визнати, що Францішек Яворський – ритор хороший!
Історики скажуть…
Не менше від нинішніх можновладців колись за посполитих хвилювався львівський патриціат. Останні щільно засіяли територію, що довкола сучасної Цитаделі, своїми віллами та резиденціями. Десь там, лиш приблизно відомо з якого саме боку, жив і львівський бургоміст та хроніст Бартоломей Зиморович. Десь звідти, про це зустрічається інформація, витиснули тих, хто хотів розбудовувати шпиталь св. Лазаря і дбати про потребуючих. Десь там, після своєї хвороби, ніби лікувався і якийсь час відпочивав Ян ІІ Казимир…
5 травня цього року минає 120 років від заснування першого осередку товариства «Січ» у Галичині. Пропонуємо ознайомитися з витягами з книги історика Андрія Сови «Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття», виданої у Львові 2014 року. У праці висвітлено особливості розвитку сфрагістики пожежно-гімнастичної організації «Січ» у Галичині. Зібрано відбитки січових печаток, виявлених у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Джерельною основою дослідження став фонд «Головний січовий комітет гімнастичного і пожежного товариства «Січ», м. Львів». У додатку опубліковано каталог січових печаток.
Печатка Кирила Трильовського. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).Печатка Кирила Трильовського. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Товариство «Січ» засновано 5 травня 1900 р. на загальних зборах у селі Заваллі (тепер село Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.). Спроби його створення траплялися й раніше. З цього приводу ідейний натхненник, засновник та керівник січового руху Кирило Трильовський писав: «Першу «Січ» я старався оснувати зимою з 1899 на 1900-й рік в селі Устє, над Прутом, при чому помагав мені тамошній молодий селянин Дмитро Солянич. […] Статути першої «Січі» в Устю над Прутом галицьке Намісництво не прийняло до відома тому, що один з параграфів статуту зазначував право членів товариства носити відзнаки, тобто ленти… На це Намісництво вимагало окремого дозволу. Отже, треба було вносити ще окреме подання з докладним описом тих відзнак. З того, я зрозумів, що Намісництво взагалі не дозволить на вживання таких відзнак». Кирило Трильовський, розуміючи, що домогтися затвердження січової символіки навряд чи вдасться, подав статут товариства «Січ» у с. Завалля, пропускаючи пункти про відзнаки. Таким чином уникнув повторної заборони. Статут «Січі» в с. Завалля був прийнятий рескриптом Галицького намісництва 8 березня 1900 р. (ухвала №16995).
Печатка Головного комітету січового. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка Головного комітету січового. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка Головного комітету січового. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
«Січ» у Галичині існувала впродовж 1900–1930 рр. Січові товариства також діяли на території Буковини, Закарпаття, Наддніпрянщини та в еміґрації. За станом на 1913 р. у Галичині існувало понад 900 січових товариств. У роки Першої світової війни та Української національної революції 1917–1921 рр. члени цієї організації, а також соколи, пластуни, члени стрілецьких організацій, члени спортивних товариств поповнили лави легіону Українських січових стрільців, брали участь у розбудові Західно-Української Народної Республіки, воювали у лавах Галицької армії тощо. На фронтах Першої світової війни січовики зі зброєю в руках самовіддано боролися за волю України.
Печатка товариства «Січ» у Ганусівцях (тепер село Ганнусівка Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Великих Чорнокінцях (тепер село Чортківського р-ну Тернопільської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Берегах (тепер село Самбірського р-ну Львівської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
У затвердженому 1900-го та наступних роках статутах січової організації наголошено, що її метою є: «передовсїм несенє помочи при пожарах а дальше ширенє замилованя до тїлесних вправ і атлєтичних забав та піддержуванє товариского житя між членами». У прийнятому 1919 р. статуті товариства було зазначено, що його метою є «фізичне оздоровлення української нації і виховання національного почуття дисципліни і громадськости». «Січ» вела активну виховну, просвітницьку та видавничу роботу. Під час польської окупації Галичини діяльність січових товариств була заборонена. Останній осередок «Січі» проіснував до 1930 р. у с. Горбачах біля Львова.
Печатка товариства «Січ» у Корчині Рустикальному (тепер село Корчин Сколівського р-ну Львівської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Козівка (тепер село Тернопільського р-ну Тернопільської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Заболотів Кут Горішній (тепер селище міського типу Заболотів Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Особливе значення в діяльності січових товариств мала символіка. У 1900–1920-их роках, у період легального існування «Січі» в Галичині, січові товариства та їхні структурні підрозділи затвердили та використовували у своїй діяльності відповідну систему символів.
Печатка товариства «Січ» у Перерив (тепер село Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Микуличині (тепер у складі міста Яремче Івано-Франківської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Львові. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Символіка «Січі» знайшла своє втілення у емблемі, печатках, прапорах, металевих відзнаках, одностроях, марках, піснях-гімнах та різних виданнях. Визначальний вплив на розробку та впровадження січової символіки мав Кирило Трильовський. За його головування, незважаючи на постійні перешкоди та заборони зі сторони влади, було розроблено та втілено в життя проекти різних символів. Це сприяло не лише розвитку січової символіки, а й позитивно вплинуло на зміцнення та впровадження січової ідеї на українських землях та в діаспорі. Символіка січових товариств ґрунтувалася на поєднанні таких основних компонентів: національні та державні символи; символи, пов’язані з періодами історії України – Київської Русі, козацько-гетьманським і подіями сучасності. З ініціативи Кирила Трильовського у розробці символів брали участь відомі митці того часу та активні члени січової організації. Їхні проекти втілені у життя вирізнялися оригінальністю та самобутністю інтерпретацій. У своїх розробках вони спиралися на українську традицію та найновіші досягнення світової художньої думки і практики. Найбільш результативним у створенні системи символів для січової організації були 1900–1914 рр. У роки Першої світової війни та Української національної революції 1917–1921 рр. члени організацій намагалися за будь-яку ціну зберегти створені пам’ятки, зокрема прапори, відзнаки, однострої та печатки. У 1920-і роки спостерігався певний занепад у розвитку символіки. Адже польська окупаційна влада не була зацікавлена в діяльності подібних організацій. Тому не випадковими були переслідування членів товариств за носіння відзнак, використання прапорів та іншої атрибутики, а зрештою, і заборона «Січі».
Печатка товариства «Січ» у Стрию (тепер районний центр Львівської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Сваричів (тепер село Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Пуків (тепер село Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
У Центральному державному історичному архіві України у Львові міститься чимало документів з відтисками та відбитками печаток українських громадських організацій кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Їхнє опрацювання дасть можливість з’ясувати особливості розвитку сфрагістики організації «Січ» на західноукраїнських землях у першій третині ХХ ст.
У цій публікації охарактеризовано відбитки січових печаток, виявлені в ЦДІА України у Львові за такими ознаками: матеріал, форма, розмір, зображення, легенда. Джерельною основою дослідження став фонд № 847 (Головний січовий комітет гімнастичного і пожежного товариства «Січ», м. Львів). Усього проаналізовано 66 різних відбитків печаток, 59 з яких є січовими.
Печатка «Просвіти», якою завіряли документи товариство «Січ» у Хомяківці (тепер у складі села Гвіздець Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Кутах (тепер село Буського р-ну Львівської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Печатка товариства «Січ» у Хотіні (тепер у складі міста Калуш Івано-Франківської обл.). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
До 847 фонду належать 5 справ:
«Довідка про заснування і діяльність товариства» (1910 р.);
«Анкети про заснування, діяльність і керівний склад повітових і сільських відділів товариства» (1909–1910 рр.);
«Статут повітового комітету в Коломиї і Дидятичах» (1909 р.);
«Листи повітових комітетів і членів товариства про надіслання анкет, організаційну і культурну діяльність товариства» (1904–1911 рр.);
«Інвентарний опис фонду, складений у Львівському облдержархіві в 1951 р.» (1951 р.).
У 847 фонді ЦДІА України у Львові всього виявлено 66 відбитків печаток. З них товариств «Січ» – 59, «Просвіти» – 4, особистих (Кирила Трильовського) – 2, товариства «Січ» у підпорядкуванні «Сокола-Батька» – 1. Печатками «Просвіти» завірили звіти три січові товариства, тому їх також розглянуто у цьому дослідженні.
Реклама фірми Макса Ґлязермана. Львів, вул. Сикстуська, 19 (тепер вул. П. Дорошенка). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Основні виявлені печатки містяться у питальнику Головного комітету січового. Його розіслано усім січовим осередкам Галичини 1909 р. Ось що з цього приводу 18 серпня 1911 р. писав громадський та політичний діяч Іван Чупрей у листі до громадського і політичного діяча, публіциста, кооператора Андрія Жука:
«Високоповажаний Пан Андрій Жук,
у Львові, вул[иця] Театиньска [тепер вул. М. Кривоноса], 12.
Посилаємо Вам деякі дані про наші Сїчи (самостійні). Також залучаємо табелю після лїт.
Квестіонарі ми розсилали у 1909 році та відповідий прийшло менше як половину. Коли хочете їх переглянути, то можемо Вам їх післати.
Такі квестіонарі (чисті) маємо ще, в запасї і може будемо їх розсилати з кінцем сего року – як будуть гроші. На се треба 762х3 с[отиків] = 22 К[орони] 86 с[отиків].
Оден такий квестіонар посилаємо Вам. Коли би Ви хотїли розіслати їх – то звольте подати які питання уважали би Ви за відповідне додати, ми відбили би їх додатково (– рівно ж як будуть гроші –) і розіслали би відси впрост до Сїчий.
Реклама фірми Макса Ґлязермана. Львів, вул. Сикстуська, 19 (тепер вул. П. Дорошенка). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Числа членів усїх Сїчий годї подати. У квестіонарах є подано – але як сказано не всї Січи поприсилали відповіди. Се однако ж не є ознакою того, що ті Сїчи сплять, – противно ми знаємо звідки инде, що богато Сїчий тих дуже гарно розвиває ся. Не поприсилали однако ж відповідий тому, що наш мужик до писаня дуже тяжкий.
Просимо відповісти, чи треба Вам відповідий на квестіонарі з 1909 р., – і що ще треба доповнити, – а далї чи зможете прислати гроший на розсилку і друк додатку до квестіонаря.
Здорові були!
Д-р. Кирило Трильовський в Яблонові Голова Г[оловного] К[омітету] С[їчового].
Канцелярия Головного Комітету Сїчового Чупрей Іван».
Друкований бланк звіту Головного комітету січового містив 34 питання, які охоплювали різні аспекти діяльності січових товариств:
1) Кілько членів має Ваша «Сїч»?
2) Чи «Сїч» має де сходитися? А як нї то де сходить ся?
3) Кілько корон маєтку має «Сїч»?
4) Як велика річна вкладка?
5) Кілько членів заплатило вкладку в послїднім роцї, а кілько не заплатило?
6) Чи «Сїч» має які знаряди пожарничі і які? Чи має які знаряди до ґімнастики і які?
7) Чи є в громадї сикавка [вогнегасник] і чи «Сїчи» позволено єї уживати в разї потреби?
8) Чи козаки робять вправи пожарничі і ґімнастичні і як часто?
9) Чи «Сїч» має майдан на вправи? До кого він належить?
10) Чи «Сїч» висилала кого на пожарничо-ґімнастичний курс? Де відбував ся той курс і коли? Кого посилали ? Як не посилали на жадний курс, то чому?
11) Чи «Сїч» гасила який вогонь і у кого?
12) Чи дістала за се яку нагороду або похвалу і від кого?
13) Чи «Сїч» має яку біблїотеку? Кілько є книжок у ній?
14) Які ґазети предплачує «Сїч»?
15) Кілько членів є письменних, а кілько неписьменних?
16) Чи провадить ся в Сїчи науку письма для неписьменних? Хто учить? А як не провадить ся, то чому?
17) Чи «Сїч» устроювала доси які фестини, вечерки, представленя театральні, курси пожарничо-ґімнастичні, і коли? Чи ходять на Різдво колядувати?
18) Чи члени носять ленти?
19) Чи за се робить хто трудности? Хто?
20) Чи члени уміють сьпівати сїчові і патріотичні піснї? Які?
21) Чи «Сїч» має свій хор? Хто провадить?
22) Чи «Сїч» має свою музику? Кілько інструментів?
23) Чи устроює «Сїч» для своїх членів забави з танцями ? Як часто? Чи робить хто за се які трудности? Хто?
24) Хто в селї, що не належить до Сїчи, є приятелем Сїчи і єї допомагає та радить в потребі ? Хто найбільше старає ся о розвиток «Сїчи»?
25) Хто в селї є ворогом «Сїчи»? Чи дуже шкодить? Як і чому?
26) Чи в селї є які другі товариства пожарничо-ґімнастичні? Як відносять ся їх члени до Сїчи?
27) Чи «Сїч» має зносини з другими сусїдними «Сїчами»? Чи ходить на їх фестини, представленя і т. д.?
28) Котрі сусїдні «Сїчи» добре розвиваются, а котрі сплять?
29) Чи члени старають ся з’єднати для Сїчи якнайбільше членів? Чи заохочують людий з сусїдних сїл, аби заложили в себе «Сїч»?
30) Чи у «Сїчи» є така встанова, що жаден Сїчовик не сьміє уживати напитків алькоголевих (горівки, пива, вина, руму і т. д.)? Як нї, то чому не заведено і чи є надїя, що заведе ся?
31) Чи нема ще яких подібних установ приміром щодо куреня, помочи товаришеви в нещастю і т. п.
32) Чи Ваша Сїч сповнила свій моральний обов’язок і чи післала річну вкладку від себе в квотї 2 К[орони] до скарбу Головного Комітету Сїчового (до рук Д-ра Мирона Вахнянина лїкаря у Львові, ул[иця] Льва Сапіги [тепер вул. С. Бандери] проти жандармериї)? Як не післала, то чому?
33) Чи Сїч спроваджує собі щороку для членів календар «Запорожець»?
34) Чи є у вашім повітї Сїч повітова? Кілько членів вашої Сїчи належить до Сїчи повітової?
Імена і назвиска [прізвище] старшини (кошовий, писар, осавула, обозний (учитель), скарбник, І. четар, ІІ. четар, ІІІ. четар, IV. четар).
Реклама фірми Макса Ґлязермана. Львів, вул. Сикстуська, 19 (тепер вул. П. Дорошенка). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
До Головного комітету січового звіти надіслали всього 216 товариств (майже 1/3 від всіх існуючих осередків) із 34 повітів Галичини. Їх завірили організаційною печаткою лише 56 «Січей» та печаткою «Просвіти» 3 «Січі» (див. таблицю). З них по повітах: Бережани – 3, Бібрка – 2, Борщів – 1, Бучач – 5, Копичинці – 1, Гусятин – 1, Долина – 4, Заліщики – 1, Зборів – 1, Калуш – 1, Коломия – 6, Косів – 1, Львів – 3, Перемишль – 2, Печеніжин – 3, Підгайці – 2, Рогатин – 3, Самбір – 1, Снятин – 7, Сокаль – 3, Станиславів [тепер м. Івано-Франківськ – 2, Стрий – 2, Тернопіль – 1. Найкраще січова організація розвивалася на Снятинщині. Тому не дивно, що саме тут найбільше було товариств, які мали печатки.
Цікаво поглянути на кількісну характеристику товариств «Січ», які мали печатки за станом на березень 1910 р.:
1 печатка – товариство «Січ» (засноване 1902 р.);
5 – (1903 р.);
3 – (1904 р.);
4 – (1905 р.);
6 – (1906 р.);
2 – (1907 р.);
8 – (1908 р.);
17 – (1909 р.);
4 – (1910 р.);
6 – (відсутня дата).
Вказані цифри свідчать про те, що січові товариства організовані у перших роках ХХ ст. не поспішали виготовляти печатки. Ті ж осередки, які створювалися у 1909 р. та на початку 1910 р., навпаки, прагнули за всяку ціну мати всю потрібну атрибутику, в тому числі і печатку.
Реклама фірми І. Оберлєндера. Коломия, вул. Ягайлонська, 3 (тепер просп. Чорновола). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Осередки товариства «Січ» у Галичині, які мали печатки, станом на березень 1910 р.
№
з/n
Повіт
Населений пункт
Дата заснування товариства
Кошовий
Кількість членів
жінок
чоловіків
разом
1
Бережани
Жуків
24.10.1909 р.
Недільский Дмитро
–
51
51
2
Бережани
Лісники
1902 р.
Чвартицький Ілько
–
30
30
3
Бережани
Стриганці
1908 р.
Юзефик Павло
–
64
64
4
Бібрка
Гринів
1.05.1910 р.
Репен Микола
–
34
5
Бібрка
Під’ярків
1906 р.
Санан Андрух
–
36
36
6
Борщів
Більче Золоте
1909 р.
Шолоґон Василь
–
77
77
7
Бучач
Баранів
28.02.1909 р.
Кордик Федь
30
72
102
8
Бучач
Лазарівка
1909 р.
Гранат Іван
29
30
59
9
Бучач
Жизномир
15.02.1909 р.
Дмитрів
Гнат
35
56
91
10
Бучач
Тростянці
1909 р.
Галушка Олекса
50
57
107
11
Бучач
Яргорів
1909 р.
Ковальчук Микола
84
16
100
12
Копичинці
Копичинці
1907 р.
Пендзівал Іван
32
99
131
13
Гусятин
Чорнокінці Великі
1909 р.
Пентак Гнат
56
99
155
14
Долина
Мізунь Старий
1908 р.
Гиндач Михайло
23
50
73
15
Долина
Надіїв
–
Бассараб Гриць
–
145
145
16
Долина
Пациків
1909 р.
Супрун Теодор
49
74
123
17
Долина
Сваричів
1908 р.
Семенчук Петро
–
56
56
18
Дрогобич
Бінич Гаї Нижні
1908 р.
Стецько Іван
–
30
30
19
Заліщики
Блищанка
1906 р.
Білинський Омелян
21
55
76
20
Зборів
Сервирі
1908 р.
Жулецький Стефан
–
15
15
21
Калуш
Хотінь
1905 р.
Посацький Петро
12
50
62
22
Коломия
Замулинці
1903 р.
Гавриш Семен
20
40
60
23
Коломия
Корнич
1906 р.
Оленюк Василь
40
196
236
24
Коломия
Матеївці
1909 р.
Поньопко
Тимофій
18
37
55
25
Коломия
Перерів
1905 р.
Палійчук Іван
12
44
56
26
Коломия
Сопів
–
Свірник Яків
–
21
21
27
Коломия
Хлібичин Лісний
1907 р.
Ситар Іван
15
44
59
28
Коломия
Хомяківці
1909 р.
Хередарик Михайло
19
29
48
29
Косів
Устеріки
1909 р.
Меничук Юрій
24
52
76
30
Львів
Львів
1909 р.
Вахнянин Мирон
40
127
167
31
Львів
Милошовичі
1910 р.
Михальський Михайло
–
45
45
32
Львів
Селиська
1908 р.
Шелемей Федір
–
47
47
33
Перемишль
Микуличин
1906 р.
Полатайко Іван
34
Перемишль
Горохівці
1905
Двумат Михайло
–
37
37
35
Печеніжин
Березів Вижній
1908 р.
Симчич Іван
15
135
150
36
Печеніжин
Березів Середній
1910 р.
Лотовський Микола
12
20
32
37
Печеніжин
Люча
1908 р.
Кацелюк Дмитро
39
94
133
38
Підгайці
Бенева
–
Завлуха Василь
3
39
42
39
Підгайці
Завалів
–
Вергун Сильвестер
25
48
73
40
Рогатин
Козарі
1904 р.
Федик Василь
–
32
32
41
Рогатин
Пуків
листопад 1909 р.
Сверида Теодор
36
134
170
42
Рогатин
Фирлиєв
1909 р.
Кічула Іван
–
65
65
43
Самбір
Береги
1908 р.
Волошин Михайло
10
80
90
44
Снятин
Заболотів Кут Горішній
–
Роба Микола
18
54
72
45
Снятин
Зібранівка
1.10.1909 р.
Тумачік Яків
20
50
70
46
Снятин
Красноставці
1904 р.
Печенюк Василь
61
80
141
47
Снятин
Любківці
1910 р.
Маковійчук Микола
22
40
62
48
Снятин
Микулинці
–
Чікіль Антон
60
100
160
49
Снятин
Орелець
1903 р.
Григорович Петро
26
64
90
50
Снятин
Тулова
1903 р.
Фотчук Павло
30
90
120
51
Сокаль
Ниновичі
1903 р.
Вариниця Микола
10
64
74
52
Сокаль
Перв’ятичі
15.08.1909 р.
Хомяк Іван
15
64
79
53
Сокаль
Сокаль
1903 р.
Матвієвский Володимир
–
52
52
54
Станиславів
Ганусівка
1904 р.
Реґей Іван
49
90
139
55
Станиславів
Тязів
1906 р.
Литвинець Панас
20
60
80
56
Стрий
Корчин Рустикальний
1906 р.
Безушко Гринь
–
26
26
57
Стрий
Стрий
1909 р.
–
2
13
15
58
Тернопіль
Козівка
1905 р.
Саґаль Михайло
60
92
152
59
Товмач
Юрківка
1909 р.
Вовк Федір
8
52
60
Для січових печаток, виявлених у 847 фонді ЦДІА України у Львові, використовувалося фіолетове чорнило – 49 (83%), рідше чорне – 2 (3,3%) та червоне – 1 (1,6%). Коричневих відбитків збереглося 7 (11,8%). Це ті фіолетові відбитки печаток, які під впливом зовнішніх чинників набули коричневого відтінку. Наразі не виявлено печаток із сухим тисненням, які застосовували у своїй діяльності інші молодіжні товариства цього часу.
Реклама фірми І. Оберлєндера. Коломия, вул. Ягайлонська, 3 (тепер просп. Чорновола). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Січові товариства мали печатки круглої – 46 (77,9%), прямокутної – 8 (13,5%) та овальної – 5 (8,4%) форми.
Єдиного стандарту для печаток не було, а їхні розміри коливались: круглі в межах від 29 мм (товариство «Січ» у Тязові до 42 мм (товариство «Січ» у Корничи, товариство «Січ» в Устріках, товариство «Січ» у Тулові, прямокутні – від 39х18 мм (товариство ґімнастичне «Січ» в Більчу Золотім до 67х31 мм (Головний комітет січовий, овальні від 38х25 мм (товариство «Січ» у Перватичах до 53х24 мм (товариство «Січ» у Хотіні.
Зображення на печатках були такими: 1) дві руки в потиску тримають серп – 23 відбитки (38,9%); у восьмипроменевій зорі дві руки в потиску тримають серп – 11 відбитків (18,6%), зокрема 1 відбиток з літерами Р. П. обабіч серпа; всього 34 відбитки (57,6%); 2) Лев у короні, повернений ліворуч, спирається передніми лапами на скелю – 1 відбиток (1,6%); 3) дві перехрещені гантелі – 1 відбиток (1,6%); 4) погруддя Тараса Шевченка – 1 відбиток (1,6%); 22 печатки (37,2%) мали лише шрифтове зображення без жодних сюжетних зображень.
Реклама фірми І. Оберлєндера. Коломия, вул. Ягайлонська, 3 (тепер просп. Чорновола). Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Легенди печаток виконувалися друкованим шрифтом, написи були україномовними, часто вживалися скорочення: «гор» – горішній, «ґімн» – «ґімнастичне», «огн», «огнев» – огневої, «п. л. б. П.» – по лівий бік Пруту, «пож» – пожарне, «руст» – рустикальний, «стор», «сторож» – сторожи, «тов» «товарист» – товариство.
На печатці товариства «Січ» у с. Ганусівцях є літери «Р. П.». Ось що про це писав голова «Січі» Кирило Трильовський: «На капелюсі, згл[ядно] на шапці кожний «Січовик» повинен був мати червоне перо, припняте січовою металевою зорею. Мала вона вісім кінців, по її середині дві руки держали серп, символ селянських робочих рук. Побіч серпа в металі витиснені букви Р. П. (Радикальна Партія), бо спершу «Січі» мали зовсім радикальний характер». Січові відзнаки вперше запроваджено в широкий обіг стараннями Кирила Трильовського на вічі радикальної партії, яке відбулося 5 жовтня 1900 р. Він у своїх спогадах писав: «Тут мушу зазначити ось що: ті радикальні, тобто січові відзнаки-зірки були восьмикутні. Відзнаки жидівських націоналістів-сіоністів були шестикутні, тобто два трикутники, складені навпоперек. Натомість зірки комуністично-большевицької партії, яка появилася щойно 1903 року, три роки пізніше, ніж я впровадив у радикальній партії згадані відзнаки, були п’ятикутні. Така сама справа з серпом на радикальній і січовій відзнаці. І серп той на прапорах та відзнаках комуністично-большевицької партії з’явився набагато пізніше. На жаль, відзнака радикальної партії не прийнялася масово між її членами, бо та моя ідея немалу заздрість викликувала навіть між моїми партійними товаришами. «Що це Трильовський вигадує собі якісь речі, а ми мали б потурати тому?» – говорили. Взагалі можна зауважити: у нашій спільноті кожна нова ідея зараз мусить мати опозицію. Скільки то ворогів надбав я собі через мої «Січі» не тільки поза радикальною партією, але таки між самими радикалами! А нігде правди діти – якраз я з самого початку їхнього існування старався надавати радикального характеру, я просто таки врятував радикальну партію від розвалу в 1903 році. А яку національно-виховну ролю ті «Січі» відограли в нашому народі!».
Поштівка зі штампом Кирила Трильовського. Яблунів, 15 серпня 1911 року. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Текст на печатках часто був розділений зірочкою (Головний Комітет Січовий, товариство гімнастичне і сторожі огневої «Сїч» в Надієві; двома зірочками (товариства «Січ» у Берегах, Блищанці, Гриневі, Замулинцях, Корничи, Корчині Рустикальному, Красноставцях, Лазарівці, Львові, Микулинцях, Милошовичах, Пацикові, Пукові, Сокалі, Стрию; Тулові, Тязові, Устріках, Чорноківцях Великих, товариства ґімнастичні і сторожи огневої «Січ» у Копичинцях та Сваричові, товариство ґімнастично-пожарне «Січ» у Ганусівці; двома квіточками (товариство «Січ» у Стриганцях; двома крапочками (товариство ґімнастичне і сторожи огневої «Січ» у Сервирах.
Печатки активно функціонували в усіх сферах січового діловодства. Ними завіряли звіти, листи, книги протоколів, звернення тощо. Чимало січових документів завірялися особистими печатками Кирила Трильовського, деякі – печатками «Просвіти». Печатки коштували 2,6 корони у Макса Ґлязермана у Львові, 3–4 корони в І. Оберлєндера у Коломиї тощо.
Статут товариства «Січ» у Коломиї. 1903 р.
На документах 847 фонду є дев’ять відбитків однієї і тієї ж печатки товариства «Січ» у Кутах, всі вони належать до сокільських сфрагістичних пам’яток. Річ у тім, що «Січ» у Кутах підпорядковувалася організації «Сокіл-Батько» у Львові. Про це свідчать сокільські документи. Нагадаємо, що осередки, підпорядковані товариству «Сокіл-Батько», могли мати дві назви «Сокіл» або «Січ», що не заборонялося статутами. Перша «Січ» «Сокола-Батька» заснована 6 жовтня 1909 р. у Хмелевій (тепер Заліщицький р-н Тернопільської обл.). За станом на 15 жовтня 1913 р. «Сокіл-Батько» об’єднував 30 руханкових осередків «Сокіл», 552 руханково-пожежних осередків «Сокіл» і 311 руханково-пожежних осередків «Січ». Тому, вивчаючи історію початку ХХ ст., неприпустимо ототожнювати товариства «Січ» «Сокола-Батька» з аналогічними структурами під керівництвом Кирила Трильовського, що існували впродовж 1900–1930 рр. Прагнення до об’єднання в одну організацію були, однак цей процес бажаних результатів не дав. Про об’єднання січових та сокільських товариств часто писала тогочасна преса, вважаючи це найкращим кроком для зміцнення та розбудови єдиної молодіжної структури. Цікавим джерелом, найбільш повнішим за весь період існування товариств «Сокіл» у Галичині до Першої світової війни, є звіт за 1912–1913 рр., який склала на основі присланих відчитів організаційна секція «Сокола-Батька» 30 червня 1913 р. Як там зазначено, товариство «Січ» у Кутах входило до 51 округу Білий Камінь 12 області Золочів. Організація заснована 1910 р. За станом на 30 червня 1913 р. її кошовим був Іван Ясіновський, отаманом Федір Кіпран, членів 144, з яких чоловіків – 100, жінок – 44, вартість інвентарю та нерухомості становила 300 корон, готівка в касі 32,71 корон, переносний вогнегасник, прапор. Дещо докладнішу інформацію про керівництво організації дає «Пропам’ятна Книга Прапора Товариства «Січ» в Кутах», датована 15 червня 1913 р. У книзі читаємо: крім названих осіб, до керівного складу січової організації в Кутах входили: осаул Микола Бакун, обозний Пилип Кіпранишин, скарбник Дмитро Мельник, писар Микита Ґоґоша; провірна комісія: Михайло Масло, Василь Мисак, Іван Цап; четарі: Степан Паланиця, Михайло Кучерас, Микола Васьків, Оксана Паланиця, Ганна Масло.
Обкладинка книги Андрія Сови «Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття» (Львів, 2014 р.)
Отже, опубліковані відбитки печаток дають можливість з’ясувати розвиток сфрагістики організації «Січ» у першій третині ХХ ст. На печатках січові осередки використовували передусім елементи січової символіки (дві руки в потиску тримають серп і восьмипроменеву зорю), рідше територіальні символи (наприклад, зображення Льва на печатці «Січі» с. Великі Чорнокінці (тепер село Чортківського р-ну Тернопільської обл.) або портретні зображення (наприклад, Тараса Шевченка на печатці «Січі» с. Корчину Рустикального (тепер село Корчин Сколівського р-ну Львівської обл.). Третина опублікованих печаток мали лише шрифтове зображення, без сюжетних рисунків. Січові товариства у розробці символів були досить консервативними, тому на їхню символіку вплив зі сторони інших організацій того часу був незначний. Це підтверджується, зокрема, і сфрагістичними пам’ятками. Лише на одній січовій печатці с. Козівка (тепер село Тернопільського р-ну Тернопільської обл.), поданій у публікації, зображені перехрещені гантелі. Останні в поєднанні з зображенням сокола широко використовувалися на печатках організації «Сокіл». Будучи специфічним джерелом історичної інформації, печатки «Січі» допомагають вивчати пам’ятки фалеристики, вексилології, уніформології, боністики, нумізматики, геральдики, емблематики, філокартії, філателії тощо; встановити дані про джерело, його автора, час створення; доповнити відомості з інших джерел. Водночас не слід забувати про мистецьку цінність печаток, що є свідченням культурних та художніх уподобань своєї доби.
Цими днями ми святкуємо День міста Львова. Точніше мали б святкувати весело велелюдно і з різними масовими заходами, але карантин змінив правила гри і ми святкуємо кожен в своїй оселі. Всі ми заглядаємо зі своїх вікон на сонячну погоду і мріємо про закінчення карантину.
Львів’янин Ігор Данилиха спробував уявити як знані львів’яни виглядають зі своїх вікон в надії на закінчення карантину. Він написав чудовий вірш про Львів і зробив шаржі десяти поважних мешканців нашого міста. Тож святкуйте з нами у своїх віконцях День міста Львова.
Львів
З роками слава не зів’яне,
І хай невпинний часу плин
Ти пам’ятай, що ти львів’янин,
А вже потім- громадянин.
Чи архітектор ти, чи художник,
А може кращий з вчителів.
Забути, де б не був, не зможеш
Це українське місто Львів.
Ілько Лемко – львовознавець
Чи ти адвокат,чи службовець,
Чи на маршрут трамвай повів.
Що спровокує крім любові
Таке прекрасне місто Львів.
Юрій Винничук – письменник
А може ти в бібліотеці
Гортаєш сторінки віків.
У тебе завше буде в серці
Кохане рідне місто Львів.
Любомир Криса – фотограф
Знічев’я став ти за прилавок,
Чи двір метеш до мозолів.
Спочинку хочеш,а не слави.
Тут затишно… Це місто Львів.
Андрій Гречило – архівіст, геральдист
В нас мешкають співці й поети.
Є фестивалі ковалів.
Кав’ярні, університети.
Це дивовижне місто Львів.
Микола Колеса – диригент,композитор
Чи ти блукаєш вулицями,
Чи зайдеш в паб поміж столів.
Раз закохався до безтями
У наше миле місто Львів.
Бенціон Котлік – екс-львів’янин з Ізраїлю
Чи спацеруєш ти у парку,-
Ковтаєш ранку смак без слів.
Ти знаєш в парку кожну шпарку.
Це неймовірне місто Львів.
Олег Романишин – гросмейстер
Кафе, театри,банки,храми.
На площі Ринок лине спів.
Бруківка,ліхтарі і брами…
Усе це тільки місто Львів.
Тетяна Крушельницька – професорка Національного університету “Львівська Політехніка”
Чи ти професор, чи візничий…
А може ти із лікарів?!?
З усіх усюд тебе покличе
Як добрий батько –сивий Львів.
Любомир Гузар – Верховний Архієпископ Києво-Галицький, Архієпископ і Митрополит Київський,єпископ Кам’янецький
І Юр Святий, й Глинянська Вежа,
Високий Замок, Клепарів…
Запропонує сотні стежок
Гостинне й щире місто Львів.
Ігор Мельник – історик, депутат
Скрипіли тут колись карети
Тут безліч лев’ячих голів.
У кожному вікні – портрети
Львів ян, бо це є місто ЛЬВІВ.
Квітень ,2020 р.
Кажуть Ігор Данилиха не на жарт розійшовся і планує далі тішити нас новими шаржами. То ж сподіваємось на продовження.
Сьогодні хочемо показати раніше невідомі фото пам’ятника, який колись знаходився у Львові. Мова йде про пам’ятник Александру Фредро (1793-1876), графу, польському комедіографу, мемуаристу, поету, масону. Окрім того він ще приходився рідним дідом Андрею Шептицькому.
Фото, які ви бачите були зроблені, ймовірно, в кінці ХІХ або на початку ХХ століття.
Пам’ятник Александру Фредро, поч. ХХ ст.
Відомо, що на честь Фредро у Львові було споруджено пам’ятник, автором його проекту якого став львівський скульптор італійського походження Леонард Марконі. Сталось це у 1897 році.
Пам’ятник Александру Фредро, поч. ХХ ст.
Проте, після Другої світової війни пам’ятник було вирішено перенести зі Львова до польського міста Вроцлав. Урочисто встановили скульптуру пізніше, аж у 1956 році.
Пам’ятник Александру Фредро, поч. ХХ ст.
Якщо ви завітаєте до Вроцлава, то прямуйте на ринкову площу, адже саме там знаходиться скульптура.
Будівля, у якій зараз міститься основний корпус Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича, має виняткову історію виникнення і функціонування, їй належить особливе місце у культурному житті міста і галицького краю загалом.
Вона зводилася для потреб Музичного товариства ім. М. Лисенка, але їй судилося стати одним з найважливіших осередків суспільно-культурного життя української громади краю. І хоч у пресі та в спогадах знаходимо чимало справедливих нарікань на малі розміри і незручну організацію сценічного простору її розкішної Великої зали, значна кількість славетних імен і знакових подій з театрального життя українського Львова міжвоєнного періоду пов’язана з будівлею Музичного товариства ім. М. Лисенка (МТЛ) у Львові на вул. Шашкевича, 5.
Фото Великої зали Музичного товариства ім. М. Лисенка
Ще від часів російської окупації міста у 1914 р. діяла заборона українських театральних вистав, що руйнувала діяльність численних мандрівних труп та зумовила від’їзд з міста кращих артистичних сил. Далі репресії щодо театрального мистецтва української громади здійснювало й польське державне керівництво.
Від 29 січня 1916-го року театр «Руської бесіди» змінив назву на «“Український народний театр товариства Бесіда” у Львові» (скорочено частіше іменувався «Українська бесіда»). А протягом 1916 року трупа театру під новою назвою під керівництвом Катрі Рубчакової, її стараннями як талановитої адміністраторки, не лише здобула право на діяльність у залі Музичного товариства ім. Лисенка, але й отримала збільшення дотацій Крайового виділу і повернення деяких учасників трупи з лав діючої армії [16, с. 183].
Катря Рубчакова (Катерина Рубчак )
«Здавалося, що ніколи театр не був більш потрібний, як під час світової війни, – наголошував стрілецький актор Я. Гриневич. – Серед жахливих подій на фронті, голоду у запіллю – людський ум – так військовий, як і цивільний бажав розради, забуття бодай на кілька годин будня. Не диво, що саля українського театру у Львові була тоді постійно переповнена по береги публікою». Автор згадував неперевершену, талановиту К.Рубчакову, монопольного Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» – І. Рубчака, інтелігентного і вправного співака М. Бенцаля, незрівнянного М.Крушельницького, темпераментного виконавця багатьох ролей О.Гірняка, композитора і капельмейстера театру Я.Барнича та багатьох інших, які прикрашали своїм талантом «Руську (Згодом – Українську) бесіду» [3, с. 4].
Січові стрільці аматорської трупи Пресової Кватири вважалися головним резервом театру, яким керувала К. Рубчакова. Серед документів Центрального державного історичного архіву України у Львові виявлено її лист до отамана Н. Гірняка від 25 травня 1916 р.: «Волошин[1] обіцяв дати відпустку для чотирьох стрільців Збірної станиці у Львові. Прошу Вас на 1–15 липня продовжити відпустку трьом стрільцям, які вже є у Львові і повинні повернутися до Кошу: підхорунжому Осипу Гірняку, десятнику Луцю Лісевичу, десятнику Євгену Банаху, а також двом стрільцям для посилення хору: підхорунжому М.Баландяку тадесятнику М.Луцькому» [1, с. 251].
Вона зуміла запросити до співпраці професійних акторів (Олексій Польовий, Василь Коссак, Ірина Коссакова, Петро Сорока) та виконавців з фаховою вокальною підготовкою (Андрій Гаєк). Колишні актори театру О. Новіна-Розлуцький, Й. Гірняк, В. Демчишин, М. Онуфрак, Л. Гринішак, Є. Банах, Л. Лісевич, І. Рубчак, М. Бенцаль, які після призову до австрійської армії були зараховані на службу в Легіон УСС, стали засновниками аматорського стрілецького театру при Коші УСС і водночас, з дозволу командування, залучалися до праці в театрі. До трупи долучились окрім керівнички (й солістки водночас) фахові співачки Олександра Парахоняк, Катерина Пилипенко-Гринішак.
Загалом основний склад становив близько 40 осіб. Достойний вокальний вишкіл, сценічний досвід та професійна підготовка акторів дозволяли ставити опери і оперети: «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Циганський барон» Й. Штрауса. Поряд з цим, трупі по плечу були такі спектаклі як драма у 3-х діях «Батько» А. Стріндберга (її прем’єра відбулась 5 жовтня 1916 року).
Вистави ставилися спільно з оркестром Легіону УСС, який на той час набув значного виконавського досвіду і мав практично повноцінний симфонічний склад. Він діяв під керівництвом талановитих композиторів Михайла Гайворонського [2] та Ярослава Барнича.
Ярослав Барнич
Михайло Гайворонський
Як свідчить один з очевидців: «Стрілецький театр грав у великій залі музичного товариства ім. В. Лисенка, акторський склад був з колишніх стрільців, які були звільнені лікарською комісією та призначені для служби в тилу. Робота в театрі починалася по закінченні служби та у вільні від служби хвилини, матеріальним забезпеченням трупи опікувався отаман Волошин» [3, с. 4].
У театрі була група режисерів, які спеціалізувалися відповідно до типу вистав: Микола Бенцаль та Олесь Розлуцький були постановниками історично-побутових сцен, а Євген Кохан – салонного репертуару. Репетиції велись протягом дня, з генеральною по обіді. А гардероб ставав центром творчого спілкування, за спогадами Я. Гриневича: «Саме тут минали веселі хвилини в товариських розмовах, щоразу відбувались політичні і воєнні дискусії, лунали стрілецькі пісні, дуже часто велись веселі розмови, постійним героєм веселих жартів був Л. Новіна-Розлуцький, який рідко вивчав свої ролі, бо мав дружбу з суфлером, інколи траплялись курйози та Новіна не втрачав голови, часто імпровізував і мав відповідні власні композиції» [3, с. 4].
З вирішенням справи на користь українських мистців, протягом низки років театр «Української бесіди» постійно діяв у приміщенні Музичного товариства ім. М. Лисенка у обох його залах (збереглись афіші та протоколи засідань правління МТЛ [6, с. 114], анонси в пресі, які свідчать, що вистави театру давались у його залі й раніше).
Лише за перший сезон 1916-1917 р. було дано 79 вистав [6, с. 122]. Серед них фігурують дуже різні за стилістикою та жанрами твори: опера на 3 дії «Катерина» Миколи Аркаса (7.01., 22.09. 1917), народна драма зі співами і танцями «Ой, не ходи, Грицю та на вечорниці» Михайла Старицького (8. 01., 25.02, 11.03. 1917), вистава на 3 дії «Жертвою?» Дениса Лукіяновича (прем’єра 19.01. 1917), драма на 5 дій «Мірелє Ефрос» Якова Гордіна (8.01. 1917) [11, с. 6], народна драма зі співами і танцями «Нещасне кохання» Леоніда Манька (11.02., 7.07. 1917), комедія на 3 дії «Романтичні» Едмона Ростана (21.01. 1917), «Любов бідного маркіза» О. Фиєта (прем’єра 12.02., 24.05. 1917), драма на 5 дій «Степовий гість» Бориса Грінченка, народна оперета «Перехитрили» Марка Кропивницького (18.02. 1917), народна драма з співами і танцями «Циганка Аза» Юзефа Ігнація Крашевського на музику З. Міллєрової і К. Галлєсевича (4.03. 1917), драма на 5 дій «Батькова казка» Івана Тобілевича (17 і 25.03., 17.11. 1917), комедія на 4 дії зі співами і танцями «За двома зайцями» М. Старицького (18.03., 6.10. 1917), драма на 5 дій «Жидівка-вихрестка» Івана Тогобочного (24.11. 1917), побутово-історична драма на 5 дій «Маруся Богуславка» М. Старицького (1. 04., 6.05, 18.05 1917), «Назар Стодоля» у 3-х діях Тараса Шевченка з «Вечорницями» Петра Ніщинського (6.05.917), народна комічна оперета «Запорозький клад» Констянтина Ванченка-Писанецького на музику Ярослава Барнича (7.05., 29.07., 26.08. 1917), драма на 4 дії «Огні Іванової ночі» Германа Зудермана в перекладі Н. Грінченко (прем’єра 17.05., 10.11 1917), народна опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (3.06., 12.08, 14.10., 23.12 1917), історична драма «Невольник» Т. Шевченка (12.07.1917), комедія на 5 дій «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого [13, с. 3], фантастична опера «Вій» (15, 16, 29.12. 1917) і драма на 5 дій «Невольник» М. Кропивницького (12.07., 10.09. 1917), драма на 5 дій «Украдене щастя» І. Франка (20.10 1917), серед салонних п’єс – фарс на 3 дії «Двадцять днів тюрми» М. Геннекена (19.08 1917), народна оперета «Чорноморці» Михайла Старицького з музикою Миколи Лисенка (23.09, 7.10. 1917), «Дядя Ваня» А. Чехова (1.12. 1917 року – відновлена вистава) [1] та ін. Декорації для спектаклів були підготовані Зиґмунтом Бальком[2] (талановитим хуодожником і театральним декоратором з Єврейського театру у Львові, він же виготовив задники сцени для Великої зали).
Афіша поставновки народної оперети «Чорноморці» Михайла Старицького з музикою Миколи Лисенка
Афіша поставновки «Назар Стодоля» у 3-х діях Тараса Шевченка з «Вечорницями» Петра Ніщинського
Афіша поставновки «Запорозький клад» Констянтина Ванченка-Писанецького на музику Ярослава Барнича
Афіша поставновки народної опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського
В діяльності українського театру у цей складний період відбуваються подальші позитивні зміни. З липня 1918 року трупу театру очолив Василь Коссак.
Василь Коссак
У репертуарі спостерігається зростання кількості оперет і музично-драматичних вистав за участю оркестру 15 піхотного полку, повноцінного симфонічного колективу, який складався переважно з чехів і мав чималий досвід співпраці з українськими театральними трупами[3]: «Запорожець за Дунаєм», «Галька» С. Монюшка (прем’єра 7.04. 1918 р.), «Ой, не ходи, Грицю», «Маруся Богуславка», народна комедія на 3 дії Григорія Цеглинського «Ворожбит», (прем’єра 27.10. 1918), драматичні картини зі співами на 5 дій «Душогуби» І. Тогобочного (прем’єра 19.10 1918). Впродовж 1919 р. тривала активна боротьба за право постановок українських вистав хоча б у залі МТЛ (оскільки панівна польська влада заборонила діяльність українських театрів, українські трупи були витиснуті з репрезентативних споруд на естради кав’ярень і ресторанів, а всі сцени театрів надано виключно польським колективам).
Афіша драматичні картини зі співами у на 5 дій «Душогуби» І. Тогобочного
В середині вересня 1919 р. В. Коссак домігся дозволу на постійні виступи українського театру у Львові [9; 13; 17]. Журнал «Новий час» констатував: «Нащастя… тов. “УкраїнськаБесіда” зложилопровідврукиВ.Коссака. Хочєнадія, щосейдовголітнійробітникгалицькоїсценизумієпрямоз-підземлідобутиартистівізгуртуєїхпобічсебе» [7, c. 7].
Однак відразу розпочати роботу не вдалось, оскільки постійно орендований ним зал Музичного товариства ім. М. Лисенка влада забрала, надавши сцену іншому колективу – польському кабаре, тому українські вистави на цій сцені відбувалися лише принагідно, а більшість з них ставилась на сцені Народного дому.
Лише 8 лютого 1919 р. театр товариства «Українська Бесіда» отримав офіційний дозвіл на відновлення діяльності. На відкриття трупа підготувала постановки «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського з «Вечорницями» П. Ніщинського у другій дії (15.02. 1919) і «Ой, не ходи, Грицю» М. Старицького (16.02.1919) за участю фахових вокалістів Софії Стадникової[4] і оперного співака (баса-баритона) Романа Орленка[5].
Роман Орленко-Прокопович
У цей рік чималий напрацьований репертуар поповнився народною оперою «Пісні в лицях» М. Кропивницького (прем’єра 16.10.1919), оперетою «Барон циганів» Й. Штрауса, музичною комедією «Троє гультяїв» («Lumpaci vagabundus») М. Нестроя на музику А. Міллєра. Трупа в цей період мала в розпорядженні театральний оркестр з 12 осіб під орудою диригента Ярослава Барнича.
Софія Стадникова
У 1920 р. у Великій залі музичного товариства також виступала Трупа Українських акторів під орудою М. К. Садовського (зокрема, з виставами «Бояриня» Лесі Українки, «Медвідь» Антона Чехова, «Останній сніп» Людмили Старицької-Черняхівської – у серпні, оперою «Ноктюрн» Миколи Лисенка, драматичним етюдом «Осінь» Олександра Олеся – 6 вересня [4, c. 3].
Афіша Трупи Українських акторів під орудою М. К. Садовського
У тому ж 1920 р. у залі МТЛ проводив вечори Драматичний гурток товариства українських робітників «Воля», який також здійснив тут постановку драми «Учитель» І. Франка.
Афіша Трупи Українських акторів під орудою М. К. Садовського
Згодом, після гастролей іншими містами, до Львова повернувся «Український театр людовий» («Український народний театр товариства “Української бесіди”») під дирекцією Василя Коссака. В. Коссак не лише працював над улюбленим публікою репертуаром, але й багато експериментував. У програмі з’явилися «превесела фарса зі співами і танцями “Пан Штукаревич”» С. Зіневича, народна оперета «Пошились в дурні» М. Кропивницького, комедія «Крути, та не перекручуй» М. Старицького, п’єса В. Чубатого «Воскресеніє» (з кабаре в другій дії), драматичні вистави «Росмерсгольм» Генрика Ібсена в перекладі Н. Грінченко і М. Загірної, «Бурлака» І. Карпенка-Карого, «Діти Агасфера» і «Гимн нужди» С. Бєлої. Крім них, він взяв до постановки незнану у Галичині трагедію С. Черкасенка «Про що Тирса шелестіла» з музикою К. Стеценка, доручивши роботу над нею другому режисерові – молодому Петру Сороці.
Афіша трагедії С. Черкасенка «Про що Тирса шелестіла» з музикою К. Стеценка
Прем’єрний показ відбувся 15 березня 1920 року, з приводу якого театральний оглядач Степан Чарнецький надав його докладний і сповнений високої вимогливості аналіз: «Крім того, не всі актори знали свої ролі напам’ять, тому ритміка черкасенківського білого вірша страждала; масові сцени не мали потрібної мальовничості і з цікавих картин перетворювались на плями, затирались вобмеженомусценічномупросторі залуМузичногоінститутуім. М. Лисенка, що створювало “томлячо-похоронний” темп гри. І тільки музика К. Стеценка, особливо пісні Сірка і Килини, хоча хорове виконання не завжди звучало “складно”, а також нові і гарні, до певної міри навіть стильні декорації створювали позитивне враження» [16].
В боротьбі за право на власну творчу лінію український театр у Львові за чотири роки на невеликій сцені Музичного товариства ім. М. Лисенка пройшов стрімку й потужну еволюцію від аматорства мандрівних труп, розширивши репертуар і його жанрову палітру, збагатившись фаховими акторськими й музично-мистецькими силами та впритул наблизившись до засад функціонування стаціонарного професійного театру.
Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
(Далі буде).
Література.
Башняк Л. Стрілецькі театри легіону уСС і галицької армії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. № 18. 2009. C. 249-255.
Волинець С. Стрілецький театр // Наш театр. Книга Діячів Українського Театрального мистецтва. Т. 1. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1975. С. 99-100.
Гриневич Я. Стрільці на сцені / Ярослав Гриневич // Літопис Червоної Калини. Вересень. Львів : Червона Калина, 1936. Ч. 9. 4-7 с.
З театру // Громадська думка. Львів, 1920. № 137. С. 3.
[Чарнецький Степан]. З театру // Громадська думка. Львів, 1920. 14 січня. № 11.
Книга протоколів музичного товариства імені Миколи Лисенка.: упор., вст. ст. та ім. покажч. Я. Горак. Тернопіль: Астон, 2014. 424 с.
Н. М. [Новаковський Михайло]. Галицький театр сучасности // Новий час. Львів, 1918. 26 вересня. № С. 7.
Німилович О. Співочо-диригентська діяльність Романа Прокоповича-Орленка (до 130-річчя від дня народження митця) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка / Ред. О. Смоляк. Тернопіль: Вид. ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2014. № 1. С. 21-28.
Новинки // Вперед. Львів, 1919. № 95. 17.09.
Оповістки // Вперед. Львів, 1919. № 5. 6.02.
Оповістки. Діло. 1917. №. 5. 6.01. с. 6.
Паламарчук О. Музичні вистави львівських театрів (1776–2001) Львів, 2007. 448 с.
Український Народний Театр Т-ва «Бесіда» у Львові під управою К. Рубчакової. Діло. 1917. № 75. 03. с. 3
Український театр у Львові // Нова Рада. Львів, 1919. 14 вересня. № 3.
Федорів Ф. По визволенню Львова. // Шляхи. 1915. № 44 с.
Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. Нариси, статті, матеріали, світлини. Львів: Літопис, 2014. 584 с.
Ярослав Ярославенко. З нагоди бенефісу капельника українського театру // Вперед. Львів, 1919. 25 жовтня. №
[2]Зиґмунт Бальк (Zygmunt Balk, 1873-1941) – художник-декоратор, вивчав живопис у Львівській Промисловій школі півд. Проводом Яна Дюлля, а далі вдосконалювався як декоратор у Ляйпцігу, Монако, Берліні, Мюнхені, Дрездені, практикувався в Віденській декораторській фірмі Г. Бурґгардта (H. Burghart). У 1913 році він отримав Гран-прі на міжнародній виставці в Римі для проекти декорацій для опер Вагнера. Разом з Б. Політинським (B. Polityński) проектував куртину Львівського великого міського театру, здійснив деякі розписи інтер’єрів львівської опери, Торгово-промислової палати, головного залізничного вокзалу. Співпрацював з оперним, єврейськими театрами Львова і Станіславова, кількома українськими трупами (зокрема від 1917 – з Українським народним театром в період оренди цією трупою Великої зали МТЛ). Для українських труп оформив вистави: «Катерина» М. Аркаса, «Відьма» Л. Яновської, «Пісні в лицях» М. Кропивницького.
[3] У 1902 р. силами українського Драматичного товариства ім. І. Котляревського у Великій залі робітничого товариства «Gwiazda» було поставлено «Наталку Полтавку». А в 1904 р. силами українських музикантів і «Львівського Бояна» було виконано оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» за участю військового оркестру цього полку під управлінням Ф. Конопасека
[4]Софія Стадникова (Стечинська,1886-1959) – українська акторка і співачка (сопрано). Дочка Андрія і Елеонори Стечинських. Дружина Йосипа Стадника і мати Стефанії Стадниківни та Яреми Стадника.Навчалась вокалу в оперній школі Владислава Флямм-Пломєнського (WilhelmFlam–Płomieński) у Львові та у профессора Олени Муравйової в Києві (1915-1918 рр.), виступала як концертна співачка. Процювала в театрі товариства «Руська Бесіда» у Львові, Театрі Миколи Садовського в Києві, пізніше у різних трупах, очолюваних Йосипом Стадником, у Державному театрі ім. Л. Українки у Львові, у Львівському оперному театрі, згодом у театрах Дрогобича і Львова.
[5]Роман Прокопович (сценічний псевдонім – Орленко, 1883-1962) уродженець с. Чижиків вокальну освіту отримав на музичному факультеті Віденського університету (1902–1907) і приватнов низки славетних педагогів. До початку співпраці з театром «Української бесіди» у 1908 році він підписав контракт з дирекцією Фолькопери у Відні, де впродовж десяти років співав партії Вотана, Германа, Доннера («Валькірія», «Тангейзер», «Перстень нібелунгів» Вагнера), Альмавіви («Весілля Фігаро» Моцарта), Бартоло («Севільський цирульник» Россіні), Ескамільйо («Кармен» Бізе), Демон («Демон» Рубінштейна), Валентина («Фауст» Гуно). Один сезон співак виступав в оперному театрі м. Острава (Чехія) та у Празькій опері. 1913 року на святкуванні 100-річчя Р. Вагнера у Байройті виконував партію Вотана з опери «Валькірія». В Австрії (1912–1915) був активним діячем української громади у Відні, керував студентським хором, виступав та організовував Шевченківські концерти разом з О. Носалевичем, Р. Любінецьким, Лесем Курбасом. Згодом, в 1920–1925 рр. працював викладачем Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, з 1925 року – у львівських гімназіях, а з 1939 до 1949 року – у Львівській консерваторії та музичному училищі [8].
У Туристично-інформаційному центрі Дрогобича, що на Львівщині, склали програму для туристів, які вирішать відвідати місто після завершення карантину.
Погодинний розклад дня опубліковано на сторінці Центру в Facebook.
Так, розпочати мандрівку пропонують о 10:00 з піднімання на найвищу вежу міста. Тут же – у ратуші – можна побачити й унікальну колекцію ваг. Потому – спробувати на смак солену каву з соленим пирогом у гастрокав’ярні.
Після перекусу туристів відправляють на знайомство з сакральними пам’ятками – одним із найстаріших костелів у Галичині та однією з найбільших синагог Східної Європи.
Пообідати пропонують у найвідомішій їдальні №1 у приміщенні Ратуші. Потому – прогулянка однією з найкрасивіших вулиць Дрогобича – Панською (вул. Шевченка).
Як зауважили в ТІЦ, саме тут, можна побачити безліч цікавих вілл, кам’яниць. Раніше на цій вулиці могли жити особи “панського роду” – нафтові барони, інтелігенція, поважні адвокати.
О 15:00 за планом – екскурсія в Палаці мистецтв, де можна побачити оригінальні фрески відомого митця Бруно Шульца. Потому – відвідування церкви св. Юра, яка збудована без жодного цвяха. Її називають “поемою в дереві”.
Також серед запропонованих атракцій – відвідування одного з найстаріших підприємств у Європі – дрогобицької солеварні – та дзвінок із найстарішого у Дрогобичі ретротелефону.
На вечерю представники туристичної галузі Дрогобича пропонують скуштувати смачну рибу, запечену в соленому панцирі.
Випуск модернізованого трамвая "Sanok" із депо № 2. Фото із колекції трамвайного депо № 1
Перший львівській трамвай почав регулярний рух вулицями 3 травня 1880 року. Ця подія могла відбутися на десять років раніше, адже дві англійські фірми просили у мерії дозвіл на будівництво та експлуатацію кінного трамваю, але міська рада відхилила прохання, оскільки потреби міста забезпечували кінні омнібуси, які працювали з 1835 року і мали три маршрути.
Кінний омнібус – перший громадський транспорт Львова, який працював із 1835 до 1896 року. Справа на світлині – вдкритий вагон кінного трамвая. Фото із колекції трамвайного депо № 1
У результаті дискусій та обговорень на засіданнях міської ради у січні 1879 р. перевагу було надано вітчизняному підприємству, тобто Трієстинському товариству. У зв’язку з цим у Львові було створено філію цього товариства “Львівський трамвай” (Societa Triestina Tramway, Filiale: Lemberger Tramway).
Кінний трамвай на Краківській площі (сьогодні площа Я. Осмомисла)
Закладення колії почалося спочатку по вул. Бема, в середині серпня 1879 р. Рейки тоді були дерев’яні, оббиті металевою бляхою. У серпні місто отримало перші кінні трамваї, що були замовлені товариством на фабриці в Граці. Вони мали темновишневий колір та білі написи з червоною облямівкою – “Tramwaj Lwowski ” (Трамвай львівській).
Кінний трамвай на залізничному переїзді на теперішній вул. Б. Хмельницкого, фото, кінець XIX ст.
Усі роботи із будівництва головної лінії було завершено у листопаді 1879 р. 25 листопада від Митної площі розпочалась пробна їзда кінки. З депо виїхало три вагони: один літній відкритий, другий – з одним салоном, третій – пасажирський, поділений на два класи. Випробовування пройшли доволі гладко. 3 травня 1880 р. проїзд був безкоштовним. А з 5 травня почали брати оплату за проїзд. На початку червня дирекція трамваю за проханням магістрату заборонила куріння у вагонах. В середини цього ж місяця завершилися роботи з закладання міського каналу по вул. Городоцькій, і 1 липня 1880 р. розпочався регулярний рух по всій головній лінії, від Митної площі до вокзалу залізниці ім. Карла Людвіга.
Кінний трамвай на сучасному проспекті Свободи. Стара листівка із колекції трамвайного депо №1
Після відкриття Жовківської лінії довжина шляхів кінки становила 5874 м. (лінії в основному були двоколійними). Рух вагонів, як і у всій Австро-Угорщині, був лівостороннім. Кожний вагон поділявся на два класи – перший та другий і проїзд відповідно коштував 20 і 15 центів за секцію. Обидві лінії були розбиті на 4 секції, вартість проїзду призначалася відповідно з урахуванням класу і відстані проїзду (одна, дві, три або чотири секції). На Городоцькому та Жовківському підйомах екіпаж очікував форейтор (часто підліток), який підпрягав 1-2 пари коней і допомагав подолати складний підйом. А пасажири змушені були платити у подвійному розмірі, за додаткових коней. Вагони рухались із середньою швидкістю 6 км/год.
Кінний та електричний трамваї на площі Галицькій. Стара листівка із колекції трамвайного депо №1
Доля кінного трамваю була вирішена в 1906 р. У зв’язку з планом розширення мережі ліній електротрамваю обидві лінії кінки повинні були бути електрифіковані в 1907 р.
Трамвай біля головного корпусу Львівської політехніки. Фото 1894 р.
15 січня 1909 р. на кінному базарі відбувся розпродаж 60 трамвайних коней, а всього в січні було продано 77 коней по ціні від 35 до 315 крон за кожного. Вагони почали використовуватись як причепні до моторних вагонів електричного трамваю. На цьому закінчилась історія львівської кінки.
Олександр АРІСТАРХОВ науковий працівник Львівського історично музею , відділу науки і техніки
Низка світових спеціалізованих видань внесли українку Надію Гордон до рейтингу топ-дизайнерів американського міста Чикаго. Про це пише Ua Post.
Зокрема видання Decorilla вказало Надію як одного з кращих дизайнерів Чикаго (Nadia Gordon Designs 10 Best Chicago Interior Designers).
Дизайнерська робота Надії Гордон
“Увага до дрібниць, вдало підібрані колір та текстура гармонійно поєднуються в сучасному та перехідному стилях інтер’єрів Надії. Надія Гордон вважає, що головне завдання дизайнера – зрозуміти бачення свого клієнта, розширити його та втілити у реальність його індивідуальний стиль”, – йдеться у повідомленні журналу.
Видання Jetsetty внесло українку до Топ-5 дизайнерів Чикаго (Top 5 Interior Designers Anchored In The Windy City).
Дизайнерська робота Надії Гордон
“Українка за походженням Надія Гордон вважає, що секрет успішного проекту полягає у розумінні та розкриті бачення свого клієнта та подальшій його реалізації у інтер’єрі. Найбільша помилка, що може зробити дизайнер – це нав’язати своє бачення клієнтам. Як наслідок – може вийти гарний інтер’єр, але він буде “чужим” для замовника”, – так описує принципи роботи Nadia Gordon Design автор публікації.
Ще один спеціалізований ресурс Decorill вказує Надію у своєму рейтингу Ten Finest Interior Stylist in Chicago.
Дизайнерська робота Надії Гордон
У рейтингу також присутні Nate Berkus, Antony Michael та інші відомі дизайнери з Чикаго.
Надія Гордон емігрувала у США зі Львова у 2005 році. В 2013 році здобула диплом магістра за спеціальністю інтер’єр-дизайнер в Harrington College of Design.
Важливою складовою кожного міського соціуму ХVІ–ХVІІ століть були ремісничі цехи, а зосібна – ремісники, які не лише щодень трудились у своїх майстернях, а й відігравали значну роль у політико-економічному житті міста. Добрим прикладом тому був Луцьк. Ремісничі організації в королівському Луцьку, як і в інших містах з багатовіковою історією, відомі ще з княжих часів.
Однак, об’єднання у цехи-корпорації, чіткий розподіл обов’язків між ремісниками, встановлення терміну навчання учнів, визначення сум податкових зборів до цехових скриньок, право обирання поміж ремісничою братією цехмістра, тобто, по суті, кодифікація і юридичне закріплення організаційних нюансів діяльності ремісників у історичному часі, принаймні для Луцька, було явищем ранньомодерної доби. Одну з головних ролей у тому відіграло маґдебурзьке право.
Самоврядування Луцька бере свій початок від кінця ХV століття. У великокнязівсько-королівських привілеях на луцьку маґдебургію повсякчас згадуються ремісники, які, у якості повноправної частинки міського соціуму, отримували право на будівництво своїх майстерень та яток, торгування на ярмарках. Однак, якщо ХVІ століття було часом рецепції, осмислення та утвердження нововведень королівської влади, які, поза сумнівом закріплювались із своїми особливостями у кожному з міських середовищ, то вже на початку і в середині ХVІІ століття маємо певні усталені традиції, зокрема у ремісничій діяльності лучан.
Найважливішими джерелами, в яких зафіксовані основні норми діяльності ремісничих організацій міщан, були цехові устави-статути. Якраз їхня наявність підтверджувала юридично закріплене вищою владою, леґітимне функціонування корпорацій ремісників. Так, для Луцька відомі привілеї різників (1623, 1635), шевців (1578, 1597, 1635), теслярів та мулярів (1571, 1581), ковалів (1570, 1571, 1579, 1596), кравців і кушнірів (1564), чоботарів (1635). У Луцьку, поза сумнівом, працювала набагато більша кількість ремісничих цехів. Через неповну збереженість документів, пов’язану із частими пожежами та й, з рештою, недостатнім рівнем вивчення проблем цехового устрою Луцька, інші статути луцьких братчиків-ремісників поки невідомі.
Олександр Дишко. Площа Ринок у Луцьку XVI – XVIII століття, 2017
Зважаючи на добре представництво луцьких ремісничих корпорацій в актовій книзі Луцького маґістрату 1638–1640 років, авторкою, на основі матеріалів вказаного документу, здійснено спробу простежити особливості взаємовідносин ремісників поміж собою всередині одного цеху, з’ясувати причини непорозумінь та конфліктів між представниками різних цехових організацій, що вели їх «у пошуках правди й справедливості» до ратуші. Цікаво також простежити взаємини поміж ремісниками та урядниками маґістрату в різних соціально-побутових та політико-економічних ситуаціях.
Взаємини усередині луцьких ремісничих цехів: принцип корпоративності та виклики супроти нього
Однією із характерних рис середньовічного й ранньомодерного суспільства в Європі була його корпоративність – поділ суспільства на окремі групи, об’єднані спільними інтересами, соціальним становищем, етнічним походженням, релігійними традиціями освітнім чи психофізичним рівнями. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи, корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їх особисту свободу, права і вольності, збереженість майна, взаємодопомогу і захист на випадок необхідності.
Характерною особливістю середньовічних, а пізніше – і ранньомодерних ремісничих корпорацій була наявність «горизонтальних» зв’язків між їхніми членами, на відміну від «вертикальних» відносин панування й підкорення. Внутрішні правила цехових об’єднань, в тому числі й українських, у відповідності із загальними принципами корпоративності, теж були спрямовані на підтримання економічної рівності серед її членів шляхом як стримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів.
На загальноміському фоні ремісничі цехи мали вигляд цілісної, злагодженої у діяльності та повсякденному житті організації, проте усередині самого цеху все не завжди було так гладко. Часто цехові суперечки вирішувались мирним «приятельським» способом. Так було, наприклад, 27 вересня 1638 року. До міського уряду на ратушу прийшов луцький ремісник-різник Яцько Калішович, скаржачись на цехмістра свого (різницького) цеху Івана Сачивку та цехового майстра Василя Йовковича про завдані позивачу шкоди – побиття в його власній торгівельній ятці. Цікаво, що під час судового засідання Сачивка зізнався про завдані Калішовичу побої. Тому, зважаючи на визнання провини і для збереження миру й ладу в цеху, суд, заручивши винного десятьма копами литовських грошей, наказав, аби «pozwanypowodawcechuswymynigdzienieuciązali / позивач відповідача в цеху своєму і поза ним не утискав».
Робота у різницькому цеху, XIV століття, Tacuinum sanitatis
Випадок добровільного вирішення суперечки поміж ремісниками одного цеху трапився і 23 березня 1639 року. Позивачем у справі виступав шевський цехмістр Матвій. Позваним був Іван Олексійович Саф’янник. Очільник цеху звинувачував свого майстра у несплаті до цехової скриньки братського податку. Зважаючи на невиконання ремісником своїх безпосередніх обов’язків перед корпорацією, цехмістр, у якості невиплачених грошей вважав за доцільне відібрати в дружини позваного «боти золоті», якими вона торгувала на Ринку в Луцьку.
У результаті, маґістратський суд в особах райці та лентвійта Яна Гепнера, бурмистра Андрія Сезеновича та райці Павла Антоновича не лише визнав дії цехмістра справедливими, а й зобов’язав Івана Олексійовича та його дружину вибачитись перед паном-цехмайстром.
Траплялись випадки, коли ремісник повставав проти цехової братії. 22 грудня 1638 року на своїх колег шевського цеху скаржився луцький міщанин Карп Швець. Причиною звернення до міського суду став несправедливий арешт шевцями міщанина з Несухоїж Володимирського повіту Романа Ковановича. Так само було й на Різдво 1639 року, коли швець Карп Кілт перед урядом позивав на свого братчика Омеляна Сажка. Останній, за словами актора (позивача), безпідставно образив його гідність в присутності інших шевців.
Засiдання мiського уряду ХVI столiття
Тож взаємовідносини поміж ремісниками одного цеху не завжди були злагодженими і мали суперечливий, подекуди, достатньо конфліктний характер. Разом з тим, відчуття духу корпоративності серед представників луцької ремісничої братії було достатньо сильним. Підтвердженням тому слугують справи Яцка Калішовича та Івана Саф’янника. Маґістрат у винесенні вердиктів щодо ремісничих справ дбав, аби ті прикрі випадки не поторювались і ніхто нікому не чинив шкод ні в цеху, ні поза ним.
Взаємини між представниками різних цехів: особистісні мотиви непорозумінь та шляхи їх подолання
Не зважаючи на приналежність до певної цехової корпорації, представники усіх ремісничих професій, все ж, жили й працювали в одному місті, поділяли єдиний соціально-економічний простір. Відтак їхня взаємодія, або ж навпаки – певна конфронтація, були неминучими явищами. Характерною рисою судових книг ранньомодерного часу було те, що туди, зазвичай вносились конфліктні справи. Тому для вивчення історії того часу маємо здебільшого вписані до актів маґістрату та ґроду суперечки. 31 жовтня 1638 року до луцького лавника та лентвійта Романа Левоновича, який у той час сумлінно виконував свої урядницькі обов’язки на ратуші, прийшов луцький міщанин-швець Іван Олексійович Семенович.
Збентежений позивач свідчив на Івана Нагая, різника й урядника-тивуна з юридики отців домініканів, колишнього цехмістра різницького цеху, вказуючи, що той Нагай, поселився на домініканському ґрунті, мав там власні ятки та вів торги. Позивач мешкав на тій самій юридиці, а тому й скаржився на «новоспеченого» тивуна-різника. Мовляв, він, «пройнявшись якимось невинним гнівом» на скаржника, часто закликав його до свого суду, оббріхував та відбирав надмірні податки, хоч Семенович нічого винен не був. Жаль луцького міщанина був невгамовним, бо й судочинство тивуна юридики отців домініканів залишало бажати кращого.
Найперше, за словами позивача, позваний не мав ніякого права чинити бодай якийсь суд, оскільки «zadnymfunduszemsądyiegoniesą wprzywileiowane, aninadaniemPrawaMaydeburskiego / ніяким фундушем його суд не впривілейований, ані наданням маґдебурзького права» обдарований не був. А коли 1638 року актора пограбував Пилип Шевчик, вкравши у нього кожух, кучму й фартух, то Нагай, під зарукою десяти кіп литовських грошей, зобов’язав Семеновича самому відшукати злодія. Ясно, що ображений злочином позивач, доклав максимум зусиль, аби розшукати злочинця. Коли ж Пилип Шевчик постав перед судом юридики, то судовий вердикт тивуна виявився вкрай дивним: «poniwaztenkozuch, kuczmeyfartuchwdzien, aniewnocy, Filipwzioł, aniekrzadł / оскільки той кожух, кучма та фартух удень зникли, а не вночі, то Філіп їх взяв (позичив), а не викрав». Ба більше, оскільки вина Шевчика була «спростована», то Нагай ще й змусив «abyzłodzieiazacnotliwegoprzyznał / щоб злодія за невинного визнав» і виплатив дядькові «безпідставно» звинуваченого Пилипа 10 кіп литовських грошей та 20 польських золотих.
На цьому, однак, конфлікт не вичерпався, бо дядько виправданого Шевчика звинуватив повода у вбивстві свого сестринця, який був відправлений на науку до Олексійовича від «цеху тутешнього шевського» Нагай ще й прогнав позивача із власної халупи, яку швець мусив за безцінь продати кушніру Семену Самуіловичу.
Пекарня, XIV століття, Tacuinum sanitatis
Типовою причиною позивань ремісників один проти одного, як і усіх міщан того часу, були грошові борги. Вересневим днем 1638 року Павло Цирюльник скаржився на Івана Олексейовича, бо той був винен і не хотів йому віддати 70 ґрошів. Трьома місяцями раніше, у червні того ж року, Андрій Кушнір, зять луцького райці Яна Соколениці, заборгував Павлу Шинкарю 8 золотих, довго борг не повертав і, врешті, отримав позов до суду, який і був вручений йому маґістратським слугою Опанасом Патковичем. Такі справи зазвичай залагоджувались достатньо мирно. У разі спротиву боржників – їх заручали ще більшою сумою грошей до віддавання на випадок неповернення першопочаткового боргу.
Чи не найбільшою проблемою усіх цехових ремісників середньовіччя та нового часу були позацехові ремісники – партачі (indoctus – лат.). Тому й упродовж 1638 – 1640 років поміж цехмайстрами з братчиками-ремісниками і позацеховиками з юридик та передмість траплялись непорозуміння та конфлікти. Так було і посеред жовтня 1639 року, коли до маґістратського суду звернувся кушнір Семен Самуілович, мешканець юридики отців домініканів.
Ремісник скаржився на Станіслава Буковського – цехмістра кравецько-кушнірської корпорації про те, що він несправедливо відібрав від зятя позивача – Івана Гапоновича, пошиті для минулого ярмарку заячі кожухи і продав собі на користь. Відповідь позваної сторони була ствердною і однозначною: Іван Гапонович – партач, який, за завдані цеховій братії шкоди ще 12 жовтня 1638 р. отримав баніцію-інфамію. Ремісникам було суворо заборонено співпрацювати і спілкуватися з ним.
Цікаво, що пограбування того Гапоновича вчинили за згодою усіх братчиків-цеховиків: «kozuchisą pograbioneprzezpozwoleniewszytkieyBraciupartacza, ktoryzadneypowinnosciCechunalezacey, nieoddaie, aprzyuileySwieteypamieciKrolaJe° MsciZygmuntaAugustawroku 1564 cechowiKrawieckiemuiKusznierskiemusluzacyexpressewsobiewyraza, zewszytkichpartaczow, ktoryniesa, cechowiposluszni, wolnowszytkichtowaryyrobotegrabic / кожухи ті пограбовані з дозволу усієї братії у партача, який жодної повинності, що цеху належить не віддає, а за привілеєм святої пам’яті короля його милості Жиґмунта Авґуста у 1564 році цеху кравецькому та кушнірському наданим дозволено в усіх партачів, що цеху не коряться, усі товари та вироби грабувати (відбирати)». Ясно, що маґістрат не міг суперечити давній королівській конфірмації цехових прав та привілеїв, тож зі Станіслава Буковського зняли обвинувачення, а кожухи, відібрані у «nieposłusznego», присудили залишити в цеху.
Кравець, XV століття, Hausbuch der Mendelschen Zwölfbrüderstiftung, Band 1. Nürnberg 1426–1549. Stadtbibliothek Nürnberg
Ремісники «з» маґістратом та «проти» нього: взаємодія та конфронтація двох міських корпорацій
Луцький маґістрат, в руках якого зосереджувалась левова частка міського управління, включав не лише славетних панів-бурмистрів, райців та лавників із складу купецько-аристократичної міської верхівки. Вирішення важливих і нагальних для міста питань на ратуші не обходилась без присутності маґістратських засідань цехмістрів та ремісничої братії.
Досить часто очільники цехів займали посади бурмистрів та райців. Так, наприклад, луцьким бурмистром у січні 1639 році був цехмістр кравецько-кушнірського цеху Павло Антонович. Йона Михайлович – цехмістр ковальської та злотницької ремісничої братії у квітні того ж року згадується як луцький райця. Загалом представники цехових корпорацій відігравали значну роль у вирішенні міських потреб та питань «naratuszuw Łucku». 13 жовтня 1638 року, коли міська влада приймала рішення про обов’язкове знесення торгівельних буд-яток по закінченні щорічного Святосеменівського ярмарку, на ратуші, окрім урядників, були присутні й цехмістри.
При укладенні лаудуму (згоди) 15 вересня 1639 року поміж міською громадою та урядом про безапеляційну справедливість, ґарантом якої для міщан присягав бути маґістрат, у разі будь-якої кривди, завданої лучанам, свої підписи власноруч поставити не змогли, бо були неписьменними, але попрохали те зробити Самійла Кириловича кравецько-кушнірський цехмістр Станіслав Буковський та очільник різницького цеху Іван Сачивка.
Спільно діяли братчики ремісничих корпорацій та урядники маґістрату і двома тижнями раніше, 3 вересня 1639 року, коли чинили згоду на відміну в Луцьку жовнірських заквартирувань. Аби полегшити місту тягар жовнірського перебування, поспільство та влада домовились про позачерговий добровільний збір грошей, які би запобігли в перспективі ще більшим міським втратам. Тож поруч із райцями Шимоном Злоторовичем, який віддав 45 польських золотих, Яном Гепнером (30 золотих), Яном Соколеницею (8 золотих), бурмистром Павлом Антоновичем (15 золотих), лавниками Антонієм Перетятковичем (12 золотих) та Романом Левоновичем (10 золотих), грошовий внесок до міської складки зробили ремісники Шимон Балвер Брила (10 золотих), Ян Мечник (5 золотих), Ян Цирюльник Овакович (10 золотих), Ян Столяр (3 золотих), Андрис Муляр (5 золотих), ткач Андрій Кірножко (5 золотих), тогочасний різницький цехмістр Іван Сачивка (3 золотих), Васько Мильник (3 золотих) та різник Лешко Гримар (2 золотих).
Чоботар, 1535 р., Джерело Hausbuch der Mendelschen Zwölfbrüderstiftung, Band 1. Nürnberg 1426–1549. Stadtbibliothek Nürnberg
Актова книга 1638–1640 років зафіксувала й випадки прикрих непорозумінь між представниками маґістрату і репрезентантами ремісничих цехів Луцька. Так, 7 січня 1638 року до ратуші зі скаргою прийшли райці Ян Матвієвич та Василь Шилневич. Позивалися славетні урядники проти майстра кравецького цеху Грицька Кравця. Скарга викликала значний резонансу місті, бо для Луцька це досить важкі часи. У ті дні маґістратська влада разом з громадою вирішували нагальне податкове питання. Уже досить довго лучани не могли виплатити до Коронного скарбу Речі Посполитої міського. Тому все міське поспільство разом з цехмістрами та урядниками зійшлись до ратуші.
Міщани погодили здійснити виплату необхідної суми, 400 золотих, справедливо поділивши борг між собою. Однак проти такого рішення повстав Грицько Кравець. Він не лише образливими словами відгукувався про позивачів – Яна Матвієвича і Василя Шилневича, а й намовляв лучан той податок-тягар взагалі не платити. Вислухавши скаргу, маґістратський суд в особі бурмистра та війтівського намісника Шимона Злоторовича, вирішив усю суму міського боргу (400 золотих) покласти на злісного кравця-бунтівника
22 січня 1639 року проти одного з урядників – Василя Шилневича виступав інший – бурмистр Павло Антонович. Міщанин був цехмістром луцьких кравців та кушнірів. Антонович позивався на свого колегу через грошовий борг, який позивач вповні віддав Шилневичу «скарбовим податком» на ратуші. Той, понад маґдебурзьке право, притягнув Антоновича до повернення грошей на земському та ґродському судах. Яскравим прикладом духу луцького ремісничого корпоративізму було те, що образили гідність одного Антоновича, а до суду прийшла «bracią wszystka», тобто усі ремісники, де позивач служив цехмістром.
Кушнір, 1543 р. Джерело www.nuernberger-hausbuecher.de
Отже, основний принцип існування усіх середньовічних та ранньомодерних організацій різних соціумів – корпоративність, добре простежується на прикладі луцьких ремісничих цехів. У багатьох життєвих ситуаціях ремісники виступали злагодженим колективом, який стояв на обороні цехових потреб, особливо коли справа стосувалась партачів та монопольного права на виготовлення і торгівлю певного виду товарів у місті та його найближчих околицях. Разом з тим, як і в кожному середовищі, всередині цехів та поміж представниками різних ремісничих об’єднань часто виникали конфлікти й непорозуміння, спровоковані колективними та особистісними образами. Подібну соціально-поведінкову забарвленість мали і відносини між урядниками маґістрату та ремісниками.
Репрезентанти цехових корпорацій, здебільшого їхні очільники, упродовж ХVІ – першої половини ХVІІ століть входили до складу маґістрату й відігравали значну роль у вирішення нагальних питань та проблем «міста його королівської милості Луцького». Однак, у справах, що стосувались інтересів ремісничих братій, ті урядники, які були цехмістрами, одностайно відстоювали потреби свого цеху. Водночас братчики-ремісники, у прикрий час, ставали на оборону свого найголовнішого майстра.
На початку ХХ століття їх називали “циклістами”, вважали небезпечними диваками, і навіть забороняли з’являтися з таким видом транспорту в публічних місцях…
Весна. Попри необлаштовану велосипедну інфраструктуру, рівняни масово сідають на велосипеди. А освоїли і полюбили цей вид транспорту мешканці нашого міста понад сто років тому. Це з тих часів до нас дійшов напівглузливий вислів про “войско польське на роверах”. Але має він реальне підгрунтя. Були часи, коли в польській армії (і в російській, і в німецькій, і в радянській, та й ще в багатьох інших) існували військові велосипедні підрозділи.
Військо польське на роверах під час Великих Волинських маневрів 1938 року. Фото з цифрового архіву Польщі.
Утім, цей вид транспорту на початку минулого століття неабияк вподобали й цивільні мешканці. До речі, “ровер” це не лише польська назва велосипеда, а й назва англійської фірми, чиї двоколісні транспортні засоби були в наймасовішому вжитку в населення Західної України.
Бойові самокатники в російській царській армії
На початку ХХ століття на вулицях Рівного все ще панували кінні візники, хоча вже з’явилися й перші автомобілі. А велосипедистів, за архівними даними 1903-го року, в місті було зареєстровано 100 осіб при кількості населення тогочасного Рівного у 34 тисячі. Уподобали новий засіб пересування й міські урядники. Наприклад, полюбляв поїздки на ровері рівненський думський гласний Лаврентій Стефанович.
На початку ХХ століття велосипед був транспортом для небідних містян, бо коштував до ста рублів. За такі гроші в ті часи можна було придбати 4-5 коней.
Маневрений двоколісник дозволяв відчайдухам влаштовувати справжні перегони тротуарами. Велосипедисти гасали містом, жахаючи коней та збиваючи перехожих. Отож міська управа (дума) змушена була “закрутити гайки” порушникам дорожнього порядку.
Гласний Рівненської думи Лаврентій Стефанович. Фото з книги Олени Прищепи “Вулицями Рівного”.
“О велосипедной езде”
Правила поведінки велосипедистів на вулицях міст Волинської губернії були схожі, оскільки були спущені “височайшим повєлєнієм” з самого Петербурга. Утім, мали деякі місцеві особливості. Зокрема в розмірах збору за дозвіл на керування велосипедом та номерний знак. Рівненська міська Дума в 1903 році видала спеціальну постанову “О велосипедной езде по г. Ровно”. Цим документом усіх велосипедистів зобов’язали мати при собі дозвіл на їзду велосипедом та номерний знак “для предъявления их полиции в случае каких-либо недоразумений”. На велосипедах мали право їздити особи не молодші десяти років, які пройшли випробування з уміння керувати цим видом транспорту. Внесок до міської казни за дозвіл та номерний знак у Рівному на той час становив один карбованець. “Номер должен находиться на виду на задней части велосипеда у седла”, гласив документ. Суворо заборонялося їздити тротуарами, пішохідними доріжками, бульварами, скверами та садами. Велика швидкість та перегони — теж під забороною. Рухатися потрібно було правою стороною проїжджої частини чим ближче до тротуару. У місцях скупчення людей чи екіпажів слід було сходити з велосипеда і нести його в руках. А при зустрічі з конем, який “виражав тривогу і переляк” слід було й зовсім заховати велосипед. Цікаво, як виконували таку вимогу “циклісти”? Заборонялася також “езда без руля и без звонка, равным образом в ночное время без зажженаго фонаря”.
еклама велосипеда марки Rover в газеті “Кур’єр щоденний”.
При совместной езде велосипедистов они должны следовать один за другим на разстоянии не ближе одной сажени” (два метри, – прим. авт.). “Огибать угол и пересекать улицу дозволяется лишь тихим ходом, давая знать о своем приближении звонком”.
У подальшому, зі зростанням кількості велосипедистів на вулицях, правила вдосконалювалися і доповнювалися. Наприклад, запроваджено було своєрідний екзамен на вміння керувати велосипедом, який приймала комісія з трьох поліцейських. Лише після їхнього схвалення власник ровера міг отримати дозвіл на їзду і номер.
Невідома рівнянка з ровером. Фото надане Г.Данильчук.
Правила існують, щоб їх… порушувати?
Схоже, таким гаслом керувалися власники велосипедів, зовсім не переймаючись проблемами безпечної їзди. Прагнучи на повну використати можливості свого двоколісного друга, велосипедисти нерідко ставали винуватцями аварій, про що повідомляли місцеві газети.
“Третьего дня по Шоссейной улице велосипедист №63 опрокинул старушку и причинил ей ушибы. О случае составлен протокол”, – писала в 1906 році газета “Волынская мысль”.
Припарковані ровери при вході в будівлі звична картина для старого Рівного. Неіснуючий нині будинок на неіснуючій вул. Заблоцького 2А. Фото віднайдене Л.Леоновою.
А декотрі порушники своєю поведінкою нагадували сучасних винуватців ДТП. “Один из фланирующих по Шоссейной улице велосипедистов третього дня наехал на 10-летнюю девочку и причинил ей несколько серьезных ушибов. К месту происшествия собралась толпа. Велосипедист успел скрыться”, – повідомляв кореспондент “Волынских губернских новостей” в травні 1911 року. Порушники так дістали всіх, що газетярі обурювалися, що “езда всадников стальных лошадок есть небезопасной для пешеходов. Интересно, распространяются ли правила езды на велосипедах на Ровно? Или у нас действует вседозволенность?”.
Рівнянин Борис Калашнік на вулицях Рівного, 1930-і роки. Фото надане Г.Данильчук.
Газета “Ехо Ровенське” в одному з номерів за 1927 рік писала, іронізуючи, що, мовляв, в Америці кожний третій їздить на автомобілях, а в нас – на велосипедах. “Ціле Рівне їздить на роверах. Починаючи від найбагатших до найбідніших, кожен має своє “авто”, завдячуючи вигідним умовам їх продажу – на виплату”. При цьому кореспондент зазначав, що їздять на велосипедах усі, і хто вміє, і хто – ні: “Один виїжджає на людей, інший їде по тротуару і ще нервує на публіку, що прогулюється, і заважає його їзді. Яке це щастя, що Рівне не Нью-Йорк, бо що би було, якби замість роверів, автомобілі їхали собі по тротуарах і людях, не зважаючи на розпорядження влади й існуючі правила”.
“Роверова навала”
А тим часом велосипед дедалі впевненіше заволодівав симпатії містян. Цьому сприяла й реклама в газетах, і можливість придбати недешеву машину в кредит (на виплату) чи взяти на прокат. Велосипеди різних європейських марок та запасні частини до них можна було придбати під час Великих Торгів Волинських, які проводилися щороку в Рівному, починаючи з 1930-го по 1938-й рік.
Виїзд рівненської молоді на відпочинок у Мізоч, 1938 р. Фото з сімейного архіву родини Лисенків.
За даними статистичного видання “Wolyn w liczbach” (“Волинь у цифрах”) у Рівному станом на 1939 рік було зареєстровано 6 тисяч 77 велосипедів при населенні Рівного на той час у 70 тисяч осіб. Майже кожен десятий рівнянин обрав собі засобом пересування велосипед. З’явилися секції роверистів при спортивних товариствах “Гасмонея” та “Сокіл”, при місцевій мілітарній організації польської молоді “Стрілецький союз”. Останній, наприклад, організував 26 квітня 1936 року велосипедні перегони на кубок Державних каменоломень в Яновій Долині за маршрутом: Злазне, Головин, Янкевичі, Перемінка, Костопіль. На велосипеди посадили місцевих листонош. Для цього при поштових відділеннях влаштовували спеціальні велосипедні тренування.
Невідомі рівнянки з велосипедами в Житині, 1936 р.
До кінця 30-х велосипед став не просто засобом пересування, а, скоріше, предметом особливої культури відпочинку — виїзди за місто, прогулянки закоханих пар, катання по місту, фотографування, поїздки на роботу. Їздити на ровері в Рівному стало модно і престижно. Бачити припаркований біля магазину, ресторану чи перукарні ровер — звична картина для тогочасних рівненських вулиць. Велосипед став своєрідним символом свободи. Можна було не тримати власний екіпаж і не залежати від візників. Активно освоювали велосипед і жінки, хоча ще на початку ХХ століття це заняття для жінки вважалося не зовсім пристойним. З’явилася й своєрідна велосипедна мода. Зокрема чоловіки вдягали легкі фланелеві костюми, трикотажні сорочки і високі гетри. Штани або заправляли в гетри, або внизу застібали на ґудзики, щоб тканина не потрапила в спиці. Жінки в основному їздили в спідницях, хоча подекуди вже почали з’являтися велосипедистки й у штанях.
Традиції живуть. Рівнянти на роверах. Парад з нагоди річниці 7-го листопада, 1958 рік.
Кому належить пальма першості за винахід велосипеда, нині ще сперечаються дослідники. Але ця “диявольська машина”, як називали велосипедного прапрадіда на зорі його появи, нині досягла неабиякої популярності в світі. І наше місто тут не пасе задніх, маючи й свою велосипедну історію. Отож вислів майже сторічної давнини про те, що “ціле Рівне їздить на роверах”, залишається актуальним і досі.
Львівське видавництво UA Comix у співпраці з Red Room Comix започатковували нову серію коміксів — «Українські Мальописи». Першим світ побачить легендарний комікс про козака характерника Максима Осу.
«Це третє перевидання в Україні. Це легендарний комікс Ігора Баранька. Ним ми розпочинаємо серію Український Мальописів. Легендарні мальописи, які вплинули на українську культуру мальованих історій», – повідомив ІП «Діло» директор UA Comiх Богдан Кордоба.
Комікс про Максима Осу
Цей комікс – це бельгійсько-французький графічний роман створений коміксистом Ігорем Бараньком. Вперше вийшов двома томами у 2008-2009 роках французькою мовою у бельгійському видавництві Editions Joker. За весь час свого існування комікс був виданий французькою, російською, польською та українською мовами. Зокрема, в 2011 та 2016 роках був випущений переклад українською видавництвами «Євгеніос» та «Asgardian Comics» відповідно. А цього року до справи взялися львівські хлопці з UA Comix.
«Козак Максим Оса прибув на суд Божий року 1636. Якби не так?! Оповідки про смерть, як і вона сама, для козаків такого штибу дещо перебільшено. Як це смерть? І без небезпеки, загадок, вродливих та звабливих жінок, колотнечі, метушні та бійок?! Здається, ще зарано грати із кістлявою у кості і розповідати Святому Петру про свої походеньки, бо смерть – це лише початок пригоди!», – мовиться в описі коміксу.
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
