З нагоди Міжнародного дня музеїв у Львові відкрили мурал із зображенням патріарха музейної справи сучасної України Бориса Возницького на стіні будинку № 2 на вулиці Симона Петлюри. Про це повідомляє Galnet.
Мурал із зображенням Бориса Возницького
«Саме у цьому будинку розташована перша квартира у Львові, яку отримав Борис Возницький. Це було у 1972 році, коли цей будинок тільки побудували. Ми з батьком сюди переїхали і проживали. Дуже приємно, що саме на цьому будинку зображено мого батька», – прокоментувала донька Бориса Возницького Лариса Возницька-Разінкова.
Над створенням муралу працювали 5 митців кафедри сакрального мистецтва та монументального живопису Академії мистецтв упродовж 2,5 тижнів.
Мурал із зображенням Бориса Возницького
Це перший зі 6 муралів, які мають з’явитись цьогоріч на багатоповерхівках міста у межах проєкту «Генії з мікрорайонів: шість районів, шість муралів, шість особистостей». Також у планах створили мурали із Василем Сліпаком, Андреєм Шептицьким та іншими видатними постатями.
Сьогодні пропонуємо нашим читачам переглянути нову добірку ретро світлин, які стосуються минувшини міста.
Маніфестація перед сеймомМаніфестація в містіМаніфестація в містіМаніфестація в містіМаніфестація на площі Ринок
Усі фото вдалось відшукати в Національному цифровому архіві Польщі. На світлинах можна побачити цікаві сюжети із життя Львова. Фото датуються кінцем ХІХ-поч. ХХ ст. Саме ці фото показують різні масові заходи, які відбувались на вулицях Львова в ті часи.
Маніфестація на площі МіцкевичаМаніфестація на вулицях містаНатовп перед костелом Св. МиколаяДень квітівМіська урочистістьУрочистість перед Львівський університетом
Більшість фото підписані як маніфестації. Також є тут кадри і з міських урочистостей, таких, до прикладу, як День квітів.
На фото можна розгледіти місцевих жителів, вулиці, будівлі, якими вони були 100 років тому.
Продовжуючи історію невеликої сцени Музичного товариства ім. М. Лисенка (МТЛ) на вул. Шашкевича, б. 5, зазначимо, що поряд з діяльністю професійного театру, вона залишилась місцем реалізації численних соціальних творчих проектів.
Зокрема, в 1920-ті роки у ній нерідко відбувалися вистави Аматорського театру дітей захисту сестер Василіянок у Львові. Товариством захисту дітей ім. Митрополита гр. Андрея Шептицького іменувалися сиротинці, де під опікою монахинь і жінок-волонтерок – сирітських опікунок, жило і виховувалося біля 120 дівчаток (вул. Потоцького, б. 95) і 25 хлопців (вул. Коперніка, б. 36) з різних національних громад міста.
«Тяжку і невдячну працю в Тов-і ведуть жінки. Вони, зорганізовані в секції сирітських опікунок, і секції для доростаючої молоді, уладжують вистави для дітей, гуртують дітвору до забави і науки (вели курси українознавства і української мови для дітей з польських шкіл) й приміщують сироти, даючи їм спромогу праці і науки, збирають фонди, роздають по требуючим підмоги, випозичають шкільні книжки для найбідніших, та накінець роздають одіж і взуття», – так характеризувала діяльність організації преса [2, с. 2].
Власне секція жінок-опікунок ініціювала театралізовані програми з метою збору коштів на потреби благодійної діяльності щодо сиріт. Про одну з них читаємо в рецензії: «З нагоди тижня “Української Дитини” (в часі з 21 по 28 м. травня) дітьми захисту СС. Василіянок у Львові було впоряджено дня 22го м.травня (мая) у великій залі музичного т-ва ім. М. Лисенка денну святочну виставу з таким проґрамом: 1)Привіт: промова сироти, 2) вправи вільноручні, 3) вежі хлопців і дівчат, 4)виставлення п’єси: “Малий брехун” або “Пан судія”,5)Закінчення: співи. Вистава прошла при переповненій (головним числом – дітьми) залі. Не можемо обмежитися поданням лише факту цієї вистави. Крім старанної підготовки і цікаво складеного програму, крім великого виховуючого значіння цієї вистави, вона найбільше вражала тим, що дала можливість бачити проявлення зачатків молодої дитячої творчости й ясну обрисовку майбутньої талановитости, Така, наприклад, Марійка Шкварківна, що виступила з чулою деклямаціею і показала себе в комичній ролі малогобрехунця, – сліпому ясно, що в ній живе душа майбутньої акторки» [5].
З розвитком театральних форм на українській сцені, збагачуються й шляхи взаємодії з професійними музикантами, хореографами і літераторами. Свідченням цьому може послужити діяльність розважального театру малих форм «Розрада» під орудою Ярослава Давидовича (від 2-3 вересня 1922 р.), колишнього провідного виконавця монологів і куплетиста Артистичної сценки «Співомовки», – своєрідної української версії театру вар’єте, і польського театру малих форм «Bagatela».
«Відомий український артист Давидович після довшої праці на сценах польських кабаретів, відновлює українську літературно-артистичну сценку “Розрада”. До співпраці запрошено визначні акторські сили з Великої України і Галичини, відому російську балеріну п.Баґратьов[1], а над збагаченням репертуару тої сценки працює кількох українських письменників. “Розрада” має власний орхестр під управою п.Олени Шлапаківни. В репертуар “Розради” входять фарси, монольоги, романси, танці клясичні і сальонові та український балет. З огляду на те, що “Розрада” це одинока українська сцена того роду і тому, що значний процент з її доходів буде призначений на гуманітарні ціли, є надія, що українська суспільність піде її на зустріч і піддержить працю молодих артистів морально і матеріяльно. Письменники, що бажалибпрацювати для репертуару “Розрада” можуть зголошуватися у її директора арт. Давидовича. Перші вистави “Розради” назначені на 2. і 3. вересня в салі Т-ва ім. Лисенка у Львові а опісля у инших містах Галичини», – говорилося в анонсі [7, c. 1].
Перша «Розрада» проіснувала лише п’ять місяців, давши близько 20 вистав у різних містах Галичини, майже скрізь користувалася відносним успіхом. Відновлення одноіменної антрепризи легкого жанру вже у формі літературно-мистецького театру, театру малих форм відбулось після призупинення її діяльності. Поповнення складу яскравими аристичними силами, співпраця очільника трупи і талановитого письменника Юри Шкрумеляка, як референта літературної частини, вселяли надію на успіх. Прем’єрна програма нового складу, запропонована глядачам, велика, досить різнорідна, різностильова і багата на жанри:
«Літ. артистичний Театр при Союзі Укр. Театр. Мистецтва у Львові “РОЗРАДА” улаштовує дня 2. і 3. вересня 1922 в салі Тов. музичного ім. Лисенка у Львові тільки два вечері пісні, гумору та сатири. На програму вечерів складаються: Поліщук-Орлівна : На злобу дня. Александер Благодір : Романси при ґітарі Ванда Коссак-Сорокова : Куплети: 1) “Розрада”, 2) Мужчини всего світа. Давидович: В своїм репертуарі. Косак–Давидович: Дует: “Модерний Львів”. Венявскі: Концерт D–moll. Олена Шлапаківна: a) Аllegromoderato, б) Romanze, в) Аllа Zingara. Губай: Зефір. Багріятон-Давидович: “Чардаш” і Арлекін; Колюмбіна. – “В чужій шкірі” оперетка в одній дії. – Лібретто Юри Ігоркова. Музика Ярославенка, (В суботу.) – “Влодусь має поправку”, оперетка в одній дії. – Лібретто Юри Ігоркова. Музика Ярославенка (Внеділю). Конферансіер : Коссак-Сорокова. Капельник: Олена Шлапаківна. Режісер : Я. Давидович.Власна сальонова орхестра. Початок точно о год. 8 веч.»
Програмки театру «Розрада»
Однак рецензії на виступи антрепризи, віддавши належне творчому рівневі музичних номерів Олени Шлапаківни (диригентці оркестру, організаторці і першій скрипці струнного квартету МТЛ), куплетистам Ярославу Давидовичу та Ванді Коссак-Сороковій, балерині Багратьон-Давидович, відзначали численні недопрацювання змістового, мистецького та стильового планів [1, c. 2]. Тож і другий її склад на сцені втримався недовго.
А 21 грудня 1922 року святкувався ювілей – 25-річчя творчої діяльності Олександра Загарова. Оминаючи зміст святкування, часопис «Театральне Мистецтво» констатував більш ніж красномовну позицію поціновувачів театру в краю щодо заслуг ювіляра: «Свій сьогоднішний справді європейський рівень завдячує наш театр Олександрови Загарову. Його перший виступ у Львові це початок нової доби в нашому драматичному мистецтві. Як девіз свого життя поставив собі Загаров слова …: “Полюбіть театр всею душею, прийдіть до нього і помріть у ньому” і тим словам остався шановний Ювилят вірний на протязі 25-літної діяльності» [10, c. 14]. Відзначаючи успіхи театральної трупи під керівництвом талановитого митця, слід підкреслити виняткову роль її фінансової підтримки видатним діячем медицини і мистецько-театральним меценатом Броніславом Овчарським[2], який, згідно спогадів журналістки і громадської діячки Ірени Домбчевської, «своїм коштом переробив салю Лисенка на театр та фінансував театр Загарова» [цит. за: 3], (завдяки чому цю трупу в пресі іноді називали театром Овчарського).
Іван Франко у Захисті Українських Січових Стрільців. Зліва – управителька Захисту Ірена Домбчевська і лікар Володимир Щуровський, справа – лікар і меценат Броніслав Овчарський. 1916 р.
Серед режисерських досягнень цього сезону слід виокремити трагедію Вільяма Шекспіра «Отелльо – венецький мурин» (її прем’єра 12 червня 1923 року дбайливо готувалась і анонсувалась за кілька місяців) в перекладі Михайла Рудницького[3], з самим керівником трупи в головній ролі та зоряним акторським складом. Роль Дездемони грала талановита молода акторка, донька Івана і Катрі Рубчаків, про яку сучасник згадував: «Особливо Надя Рубчаківна виявляла великий сценічний хист, оддідичений по мамі» [8, с.104-105]. У ролі Яго виступив директор трупи Йосип Стадник. До вистави були підготовані нові декорації і костюми.
Михайло Рудницький – автор перекладу трагедії В. Шекспіра «Отелло»
Директор трупи Йосип Стадник
Перед прем’єрним спектаклем перекладач виступив з рефератом про драму і театр англійського театрального діяча. Ймовірно, що це була перша повноцінна шекспірівська вистава на українській театральній сцені Галичини[4] [9, c. 3].
Програмка «Отелло» В. Шекспіра
17 червня 1923 року на тій же сцені МТЛ відбувся тріумфальний театральний бенефіс Олександра Загарова (в цей вечір було поставлено «Гріх» Дагне Пшебишевської та жартівливу одноактівку «Ювілей» Антона Чехова), який продемонстрував досягнення трупи під його керівництвом і відповідність рівня самим високим очікуванням і запитам поціновувачів. Та незважаючи на це, 1923/1924 театральний сезон – заключний у діяльності товариства «Українська Бесіда». Підставою для цього стала відсутність подальшої фінансової підтримки театру від Броніслава Овчарського, яку не стані було забезпечити товариство, та від’їзд О. Загарова в радянську частину України. «Наш театр полишився без опіки… Ніхто не хоче його брати. “Українська Бесіда”,яка вела його 60 літ відреклась Його, кажучи, шо “стара, не під силу їй, нехай молода кооператива тягне”. А кооператива боїться, бо надто молоденька[5], не має сміливости, ні сил на такий важкий тягар. І повис театр у повітрі між двома інституціями, які суперечаються; чи бути театрові, чи ні», – такими гіркими словами відгукнувся на ситуацію у статті «Доля нашого театру» Іван Гриневецький [4, c. 2].
Роман Орленко-Прокопович, голова «Союзу Українського Театрального Мистецтва»
У складних умовах економічної кризи здійснюються кроки до координації роботи театральних фахових сил. З цією метою було засновано «Союз діячів українського театрального мистецтва Галичини» (оригінальна назва – «Союз Українського Театрального Мистецтва» у Львові), установчі зобри якого відбулись 15 грудня у будівлі Товариства. Його управу склали: досвідчений оперний співак європейського рівня, професор Роман Орленко-Прокопович (голова), талановитий актор Мар’ян Крушельницький (містоголова), Балевич Осип (справник), Петренко Андрій (скарбник).
У відозві нової спілки проголошувалося: «Усі працьовники укр. театр. мист. без огляду на те, чи заразпрацюють в якій небудь дружині, чи хвилево не мають заняття, повинні у власному інтересі негайнозареєструватися у новоповсталім “Союзі діячів укр. театрального мистецтва Галичини” і вступити в його члени. При “Союзі” істнує Комісія посередництва праці. Зголошуватись треба на адресу: “Союз діячів укр. театрального мистецтва Галичини” на руки проф. Романа Орленка, Львів, вул. Шашкевича ч. 5 (Музичний Інститут ім. Лисенка)» [10, c. 14].
Боротьба діячів українського театру за зміцнення його мистецьких і фахових позицій підготувала грунт для подальшої самоорганізації творчих сил на нових суспільно-економічних засадах й активного збагачення форм театрального життя. Це новий цікавий етап його розвитку, який також пов’язаний з невеликою і недосконалою сценою музичного товариства.
Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
(Далі буде).
Література:
Вечір «Розради» // Діло. 1922. № 5.06. 09. С. 2.
Возняк М. Український театр «Української Бесіди» в останнім році. // Діло. 1923. № 44. 31.05. С. 2.
Горак Р. Лікар і меценат Броніслав Овчарський // Львів і видатні українці. URL: https://nashlviv.io.ua/s2646666/lviv_i_vidatni_ukraenci
Гриневецький І. Доля нашого театру. // Діло. 1924. № 168. 01.08. С. 2.
Діточий театр. Вистава дітей захисту СС. Василіянок у Львові // Театральне Мистецтво. 1922. № 5. 25. 05.
За долю наших найменших. // Діло. 1927. № 49. 05.03. С. 2
Олена Шлапаківна. «Розрада». // Театральне мистецтво. 1922. Вип. VI. 15. 09. С. 1.
Ревуцький В. В орбіті світового театру. Програма Повернуті імена. М.П.Коць Київ-Харків-Нью-Йорк, 1995. 245 с.
Репертуар українського театру у Львові. // Діло 1923. № 29. 11.05. С. 3.
Ювілей Олександра Загарова. // Театральне Мистецтво.1922. Вип. IX. Гудень С. 14.
[1] Це прізвище зустрічається без ініціалів, в різних джерелах у різних написаннях (Багріатон, Багратьов, Багратьон), тому збережено варіант кожного документу зокрема.
[2]Броніслав Овчарський (1872-1942) – директор І Міської Лікарні у Львові, і один зі співзасновників та перших директорів Народної Лічниці (де заснував ренгенівський кабінет), співзасновник Львівського Лікарського Рятункового Товариства (аналог Швидкої допомоги) і фундатор його будівлі, лікар Станиці УСС і «Захисту для Українських Січових Стрільців у Львові», де лікувалися брати Дідушки, Гриць Коссак, Дмитро Вітовський, Іван Цяпка, Осип Назарук, Остап Левинський, Лесь Новіна-Розлуцький, Михайло Гайворонський, Олекса Новаківський та Іван Франко. Великий меценат українського театру та мистецтва, фінансово підтримував Модеста Сосенка, оплатив навчання художника Левка Геца і співака Михайла Голинського, субвенціонував трупу О. Загарова і Й. Стадника (чому її іноді називали театром Овчарського) і театр Тобілевича, фінансував відому 1000-ну ювілейну виставу опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» та торжества, пов’язані з цією подією (1934). Для того, щоб фінансово підтримувати незаможних студентів Вищого Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові, придбав два кінотеатри (кінотеатр «Копернік» і зараз неіснуючий, на початку вул. Личаківської), де вони підробляли таперами на фортепіано та фісгармонії [3].
[3]Михайло-Лев Іванович Рудницький (1889-1975) – український літературний критик, літературознавець, письменник, поет, перекладач. Дійсний член НТШ, доктор філософії. Випускник Львівського університету (юриспруденція і філософія) та Сорбонни (французська література), доцент кафедри філософії Українського Народного Університету Святого Володимира у Києві (1917-1918). Професор французької і англійської літератури Таємного українського університету у м. Львові (1922-1925), від вересня 1923 р. – завідувач літературного відділу (1923-1929) та співредактор (1929-1939) газети «Діло», співредактор журналу «Назустріч» (1934-1938). Володів 10 мовами (в тому числі, польською, ідиш, німецькою, французькою, англійською, російською, італійською).
[4] Постановка «Отелло» українською мовою в перекладі М. Кропивницького готувалася силами трупи Л. Сабініна в Харкові у 1908 році, проте не відбулася. Керівник трупи Л. Сабінін для її потреб також здійснив український переклад «Гамлета». В Галичині у 1870-х роках також були невдалі спроби постановок В. Шекспіра українською мовою, підставою для них були переклади Ю. Федьковича гуцульським діалектом для «Руської бесіди» і М. Старицького для власної трупи в стилі сербських дум з дуже вільним трактуванням тексту. Перший фаховий переклад п’єси «Отелло» українською мовою був здійснений Пантелеймоном Кулішем, він входить до першого тому його перекладів з В. Шекспіра, виданого 1882 р. у Львові. М. Рудницькому було запропоновано здійснити редакцію існуючого перекладу П. Куліша, проте, зрештою, він прийшов до рішення про самостійний переклад.
[5] Йдеться про невелику адміністративну групу, яка діяла на паях.
Вчора, 17 травня 2020 року, в Україні – День пам’яті жертв політичних репресій. Віддав шану усім, хто загинув, голова Львівської обласної державної адміністрації Максим Козицький.
Про це повідомили у Львівській ОДА.
Очільник Львівщини запалив і поклав лампадку до підніжжя пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів, що на площі Шашкевича, навпроти колишньої «Тюрми на Лонцького», яка використовувалася в ХХ столітті як політична в’язниця.
Нагадаємо, День пам’яті жертв політичних репресій відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року № 431/2007, щорічно у третю неділю травня, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології.
Наступного тижня, в третій четвер травня, ми святкуватимемо День вишиванки! Свято завжди припадає на робочий день, аби підкреслити, що вишиванка є органічною частиною життя українців, а не одягом виключно для важливих чи святкових подій, про це повідомляє Голос Сокальщини.
З нагоди цього у Сокалі починаючи з 2013 року проводиться акція «Народжені у вишиванці». За її задумом кожне немовля, яке народилося у Сокальському пологовому відділенні у цей період повинне отримати у подарунок свою першу вишиваночку. В цьому переконана і голова Сокальської районної організації «Союзу Українок» Ірина Мандрик. Вона разом із волонтерами та ініціативною групою із задоволенням і цьогоріч приєднаються до благодійної акції. Проте, за її словами через карантинні заходи обдарувати вишиваночками новонароджених дітей саме в День вишиванки їм не вийде, бо вони не хочуть наражати нікого на захворювання.
Нагадаємо, Всесвітній день вишиванки це міжнародне свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Свято є самобутнім і самодостатнім, не прив’язане до жодного державного чи релігійного. У цей день кожен українець одягає вишиванку й виходить у ній на вулицю, йде на роботу чи на навчання і навіть в садочок.
Варта нагадати, що ідею акції проведення Всесвітнього дня вишиванки ще у 2006 році запропонувала студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича – Леся Воронюк. А поштовхом до реалізації ідеї та святкування стала вишиванка Ігоря Житарюка, яку він регулярно одягав на пари, як і чимало інших студентів. Леся запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишитий одяг. Спочатку вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, згодом до нього долучилася й українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.
Таких діалогів розігрувалося в Луцьку десятками тисяч, доки тут ще так розмовляли. Коли дами ходили в пишних сукнях, а чоловіки носили високі капелюхи і ціпки. Ця стаття – про початки діяльності міських перевізників, про історію луцьких «таксі» ХІХ століття.
Нічна такса – найбільша
Напевно ж таки перші візники по Луцьку стали їздити задовго до дати, яку вдалося наразі документально простежити на збережених документах Державного архіву Волинської області. Це 1869 рік. У той час міська управа вже стала обкладати їх податком, тож так і збереглися відомості про міських візників. Не було б дивним, якби вдалося знайти свідчення про візничий промисел в Луцьку і в першій половині ХІХ століття.
Брички і фаетони курсують Луцьком. Теперішня вулиця Словацького
У той час в місті проживало трохи більше 7 тисяч осіб. У 1869 році затвердили («высочайше утвердили») план Луцька, територія якого охоплювала нинішній історико-культурний заповідник, ділянку між вулицями Глушець і Богдана Хмельницького, від Волі до Сапалаївки, а також половину проспекту Волі – приблизно до філармонії. У цьому просторі налічувалося всього 25 вулиць включно з двома майданами – Покровським і Парадним. Та були ще околиці, між якими сполучення також покривали міські перевізники.
Водопій
Основний вид транспорту в Луцьку ХІХ століття – брички і фаетони. Різниця між ними не принципова. Хіба фаетони були м’якшими для їзди і могли мати відкидний дах. Зазвичай ці транспорти однокінні. Розкішшю вважався двокінний фаетон, проїзд на якому коштував дорожче.
Почати робочий день для візника називалося «виїхати на біржу». Тому дуже часто в документах візники називаються «биржевыми извозчиками». Робота була нелегка. Треба накормити коня, завезти його кілька разів на день на водопій у визначені Луцькою міською управою місця, знайти свого клієнта, та ще й відбути нічне чергування. За умови високої конкуренції, завжди притаманної, заробіток із візничого промислу отримували невеликий. А ще – треба заплатити податок до міської казни. Крім того, існував цілий ряд інших писаних і неписаних правил. Наприклад, місця відстою. Найдавніше документально зафіксоване місце відстою луцьких візників – Покровський майдан.
Перевізник на санях їде вулицею Домініканською (тепер Драгоманова)
Податок з візників подавався міською управою як плата за утримання місць для стоянки. Ці місця треба було брукувати і вчасно лагодити. Плата бралася один раз на рік і становила для власників простої брички – 3 рублі, для фаетонів – 5 рублів. З якоїсь причини місця відстою були незабруковані, тож у справу втрутилася міська поліція.
У 1888 році поліція з огляду на необхідність дотримання чистоти у Луцьку звернулася з вимогою забрукувати місця стоянки візників. Основним місцем на той час стала вулиця Брудна (відтинок сучасної Кривий Вал між вулицями Лесі Українки та Богдана Хмельницького). Проте коштів було недостатньо, тож міська управа вирішила попросити Луцьку міську думу встановити новий податок для візників. Для простих бричок – 4 рублі, а для фаетонів – 8 рублів щорічно. Дума такий збір затвердила. Наприкінці 1880-х по місту курсували 16 фаетонів і 26 простих бричок. Враховуючи новий податок, усі перевізники Луцька на 1889 рік дали 232 рублі. А для замощення місць стоянки требу було майже в 4 рази більше. Проте гроші бралися з перевізників вже 20 років, тож давно можна було назбирати на за брукування місць стоянки.
Вуличний рух у ті часи. Вулиця Шосейна (Головною вона стала пізніше), тепер Лесі Українки
Загалом стан брукування вулиць у місті тоді був досить критичним. Це не лише було незручним, а й створювало бруд і сприяло поширенню хвороб.
«Трудно повѣрить, чтобы въ нынѣшній вѣкъ существовалъ городъ, въ которомъ въ извѣстное время года, напримѣръ весною и осенью, улицы были непроходимы, но Луцкъ имѣетъ нѣсколько и даже главныхъ такихъ улицъ, по которымъ не только проѣздъ легковыхъ извозчиковъ немыслимъ, но даже проходъ по нимъ совершается съ большимъ трудомъ и рискомъ загрязнуть въ грязи. Благодаря еврейскому населенію и слабому санитарному надзору Луцкъ до того загрязненъ, что зловонныя гніющія лужи на улицахъ, даже въ центрѣ города, рѣдко высыхаютъ въ самое жаркое лѣто. Очистка города при отсутствіи замощенныхъ улицъ невозможна», – свідчить запис в одному з протоколів міської думи тих часів.
А поки перевізників обклали вищим податком, ціни на проїзд залишалися незмінними. Принаймні, два останні десятиліття ХІХ віку такса була такою: з простих бричок і санів по місту в один кінець вдень 10 копійок, вночі 20 копійок, на Красне, вокзал до казарм чи зворотньо вдень 15, вночі 25, за годину вдень 25, вночі 35 копійок. З фаетонів: по місту в один кінець 20, вночі 30, на Красне, Яровицю, вокзал і казарми чи зворотньо вдень 25, вночі 35, вдень за годину 45, вночі за годину – 55 копійок. Отже, найдешевше було їхати вдень в рамках міста бричкою. А найдорожче – наприклад, з вокзалу фаетоном вночі.
Стоянка луцьких фіакрів. Вулиця не визначена
Цікаво, що до 1911 року якихось чітких правил для міських візників у Луцьку не існувало. Точніше, вони були не так добре прописані. Одне з них, наприклад, забороняло стояти на Шосейній вулиці бричкам – можна було тільки фаетонам. Це правило порушували всі,тому поліція пропонувала для всіх зробити єдине місце стоянки – на Парадному майдані (тепер Театральний). Заборонявся обгін, триматися під час їзди треба було правої сторони вулиці, відстій – лише в рядочок,стояти поруч транспортним засобам заборонялося, щоб не займати ширину вулиці.
Апелювання до ширини вулиці під час одного епізоду спричинило міську думу взятися за вироблення детальних правил для візників. У 1888 році в Луцьку взявся якийсь іноземець на ім’я Ашер, який перевози людей диліжансом (фаетон більшої місткості) між Луцьком і Рожищем. Він без дозволу управи запустив його і по місту. Диліжанси курсували переважно між містами. Ашер в Луцьку вирішив перевозити людей по Луцьку. У колективній скарзі 80 лучан наводився приклад Варшави, де після запуску кіннозалізної дороги багато перевізників і виробників бричок та фаетонів, ковалів, теслярів втратили роботу.
Останні передвоєнні ціни на проїзд
Крім того, заявляли вони, ширина вулиць в Луцьку замала для диліжансу, який перешкоджає вільному руху, і що на випадок пожежі це дуже небезпечно. Міська дума вирішила заборонити рух диліжансів по Луцьку до моменту видачі управою обов’язкової постанови руху диліжансів, де будуть вказані напрям, швидкість, години їзди диліжансів по місту. Правда, і без того Ашер припинив перевезення через малий прибуток.
Коні і люди. Рух до цивілізованих взаємин
В цій історії ми весь час ведемо мову про перевізників, їхніх клієнтів, такси і навіть типи бричок. Але все це було б не можливим без його величності коня! Один із епізодів цієї історії про гужовий міський транспорт – про гуманне ставлення до тварин. І деякі рухи в Петербурзі сприяли тому, що і в Луцькій міській управі задумалися. Россійское общество покровительства животнымъ було засноване ще в 1865 році. За мету ставило покращення долі тварин у Російській імперії. Зрозуміло, що немало зверталося уваги саме на коней як на основну тяглову силу, яку використовували і в місті і на селі. У 1904 році товариство звернулося до міністра внутрішніх справ, щоб він викорінив жорстоке поводження з кіньми. Той звернувся до повноважних інстанцій про вироблення правил поводження. Дуже швидко міська управа виробила такі правила. Особливо вони стосувалися вантажних («ломовых») візників у Луцьку.
Офіційна збірка оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ».
Так, заборонялося прив’язувати коней однієї брички до іншої, і з’єднувати кілька возів в один ланцюг – бо коням так важко. Треба їхати і стояти так, щоб були необхідні і достатні розриви для вільного проходу між ними перехожим. По вулицях іти кроком, а не риссю, триматися правої сторони і не обганяти. Не навантажувати вози завеликою кількістю вантажу і не поводитися з кіньми жорстоко.
Офіційна збірка оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ».
Міських перевізників ставало все більше, конкуренція зростала, дохід падав. У 1907 році по Луцьку їздило щонайменше 70 «ізвозчиків». У колективній скарзі до міської думи вони вимагали зменшити податок у два рази і звільнити їх від нічних чергувань.
Офіційна збірка оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ».
«Луцкихъ извозчиковъ, фаэтонщиковъ, ниже сего подписавшихся прошеніе. Въ виду того, что въ Луцкѣ въ настоящее время для насъ извозчиковъ положеніе очень критическое, такъ какъ по случаю малаго движенія заработка почти нѣтъ, бываютъ такіе дни, что совершенно ничего не зарабатываемъ даже на прокормленіе лошадей. Бываетъ напримѣръ когда выходить очередь дежурства и въ тотъ день дежурный ничего не зарабатываетъ, то въ каждомъ случаѣ слѣдующій день онъ долженъ цѣлый день отдыхать вмѣстѣ съ лошадьми, такъ что при такомъ положеніи дѣла два дня безъ заработка. Откуда прокормить себя съ лошадьми…»
Офіційна збірка оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ».
Луцька міська дума вирішила залишити цю скаргу без позитивного рішення. У доповіді Волинському губернатору дума писала, що зовсім не вважає таку плату завелику для візників, і пояснює це тим (дивне формулювання), що за останні 5 років більшу половину вулиць у місті замостили каменем і, крім того, замостили 3 під’їзди до річки для водопою.
Офіційна збірка оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ».
Губернатор також не вважав за необхідне зменшити податок візникам. Пояснив, що це не плата за візничий промисел, а лиш плата за місце стоянки, тобто за користування міським майном (вулицею і майданом як місцями стоянки). Тож, пославшись на статті різних положень, запропонував узагалі управі перестати стягувати з візників плату примусово, а міському голові – привести стягнення з візників у законний порядок. Управа це виконала з дещо новини таксами: парокінний фаетони – по 8 руб, однокінний фаетон – 4, ресорна бричка – 3 рублі щорічно.
Офіційна збірка оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ».
Візники не хотіли платити. І тоді поліція пригрозила, що приступить до опису і продажу їхнього майна. Міська управа прислала список боржників Поліцейському наглядачу 2 частини міста (теперішня вулиця Лесі Українки і сусідні) і просила стягнути плату з пенею. Боржників було 14, тобто приблизно п’ята частина від усіх. Більше половини з них заплатити після втручання поліції. Цікаво, що в списку фігурує і одна жінка – Антоніна Лопушанська на одноконці, що нетипово, бо практично всі перевізники були чоловіками.
Офіційна збірка оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ».
1911 року візники Луцька для захисту своїх інтересів утворили щось на зразок спілки і визначили старосту і його помічника. Того ж року міська управа видрукувала офіційну збірку оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ». Маленький буклетик правил зберігся в Державному архіві Волинської області. На титулці написано, що надруковано у друкарні Самуїла Бонка. Це знаний луцький видавець поштових листівок, які сьогодні приємно колекціонувати.
Офіційна збірка оновлених правил «Объ извозномъ промыслѣ въ городѣ Луцкѣ».
На заміну класичному прийшов кінь залізний
ХХ століття у Європі розпочалося на ще більших темпах індустріалізації і розвитку науки, ніж це було в ХІХ. Винайдення і застосування радіо, ефективна конструкція протигазу, реалізація задуму дирижаблю, перший політ на літаку, збірний конвеєр Генрі Форда, перший візит людини на Північний та Південний полюси стали провісниками нової доби. З цього контексту виникло також явище автомобіля, а відтак – автомобіля як громадського транспорту.
Маємо і найраніше документально зафіксовану дату в Луцьку – 1911 рік. Саме тоді в міську управу звернулося одразу двоє людей з проханням дозволити їм влаштувати міські перевезення на авто. Давид Хаїт звернувся дозволити йому автомобільне сполучення від Красного до вокзалу і по інших вулицях. У той самий час надійшло звернення Самуїла Краковського про пасажирське автобусне сполучення. Після отримання дозволу останній обіцяв надати таксу. При цьому Краковський показав виданий на його ім’ я дозвіл Міністерства шляхів сполучення від 1909 року на автомобільний рух по Києво-Брестському шосе від Ковеля до Житомира, по шосе Дубно-Луцьк і Дубно-Рівне.
Дума надала дозвіл обом прохачам і водночас звернулася до міської управи, щоб та напрацювала правила для руху авто по Луцьку. За основу вирішили взяти правила інших міст, де таке сполучення вже було налагоджене, зокрема Києва та Житомира.
А тим часом Краковський запропонував свої місця зупинок автобусів. Вони такі: на сучасному Київському майдані, на Волі біля вулиці Чехова, напроти 4 школи, на Театральному майдані, на Лесі Українки біля центру Туристичної інформації, біля Медколеджу, біля мосту на Ковельській, біля вулиці Червного хреста. Нижче на копії звернення Краковського можна почитати, як усі ці точки називалися в той час.
Звернення Самуїла Краковського до міської думи і його пропозиції з влаштування зупинок. Копія з Державного архіву Волинської області
Давид Хаїт вагався цілих два роки. Він переживав, що перевезення по Луцьку на авто будуть нерентабельними і в 1914 році попросив у міської управи концесію на 30 років. Після чого все обладнання – зупинки, транспорт тощо – обіцяв передати у власність місту. Концесію на перевезення пасажирів та вантажів з ним підписали. Це був початок червня…
А за три тижні стануться визначальні для історії події у Сараєвому. Всі передвоєнні плани з розвитку міста зазнали краху і таке враження, що в міській управі зникла навіть друкарська машинка, бо ведення раніше друкованих документів знову перейшло на рукопис.
На відміну від Хаїта, не можна поки сказати, чи почав якісь перевезення по Луцьку Краковський. З огляду на те, що на момент 1911 року він вже успішно здійснював перевезення між містами, а того ж року отримав дозвіл і на місто Луцьк, можливо, перші міські перевезення пасажирів у Луцьку почалися в останні роки перед Першою світовою.
Масштабний автомобілізм прийшов у Луцьк із австрійцями у 1915 році. Фото тих часів. Вулиця Головна (тепер Лесі Українки), справа – будинок Марка Кронштейна (тепер Медколедж)
Та все ж найактуальнішим залишався гужовий транспорт. Остання передвоєнна акція гільдії луцьких візників мала успіх. У 1914 році вони скаржилися в міську управі на погану поведінку пасажирів і просили трохи підвищити таксу, що і було зроблено управою.
У часи війни історія розвитку громадського транспорту нічим особливим не помітна. Кілька разів переглядали тариф як реакцію на зміни економічних обставин. Після низки повоєнних договорів Луцьк став адміністративним центром Волинського воєводства, де вже почалася нова сторінка історії міських візників.
У неділю, 17 травня 2020 року, в декількох районах Львова відбудеться показ вистави просто неба. Мобільний спектакль влаштовують Інститут стратегії культури та Львівський театр ляльок.
Про це повідомляє сайт ЛОДА. Упродовж дня виставу покажуть в декількох районах Львова за такими адресами й графіком:
вул. Мазепи, 18 (район Топольної) – 12:00
вул. Суботівська, 9 (Левандівка) – 14:00
вул. Чукаріна, 24-26 (Сихів) – 16:00
вул. Бойківська, 5В (район Сахарова — Горіхового гаю) – 18:00.
«Театр іде до тебе» — спільний проєкт Інституту стратегії культури (ІСК) і Театру ляльок, що реалізовується в межах програми «Львів 2020: Фокус на культуру».
Такий проєкт – це чудова нагода для глядача зустрітися з театром після тривалої перерви — наживо, а водночас і «дистанційно», із дотриманням усіх правил послабленого карантину, зокрема відстані між глядачами й акторами. Спектакль відбуватиметься на розкладній сцені у дворах будинків, які добре оглядаються з вікон і балконів. Тож маленьким (як і великим) глядачам не треба буде виходити на вулицю: вони зможуть бачити виставу, виглядаючи з вікон власного помешкання. Постановку адаптували під специфічний формат: скоротили тривалість, використають найбільші за розміром ляльки й декорації. Ведуча театрального свята — Марта Більська.
Музичний кліп на спільну пісню з переможницею «Голосу країни-9» Оксаною Мухою став не просто першою режисерською роботою Дана Балана, а й першою піснею автора і виконавця українською мовою.
Зйомки кліпу проекту #всепробачати
Головна ідея проекту #всепробачати – показати, як біль образи переходить у радість пробачення.
Зйомки кліпу проекту #всепробачати
Робота над кліпом переросла у цілий соціальний проект. Протягом двох місяців велика команда займалася пошуком реальних історій людей, які не бачилися роками, ховаючи в собі образу і не наважуючись зробити перший крок назустріч один одному. Для героїв кліпу зустріч-сюрприз стала справжньою кульмінацією, адже вони опинилися перед несподіваним вибором – пробачити зараз або залишити все як було. Весь спектр емоцій, які пережили герої історій, перегукується з хвилюючими балканськими мотивами пісні.
Серед об’єктів старовини Рівного, до знищення яких доклала рук радянська влада, — костел Cвятого Юзефа та прилеглий до нього цвинтар. На їхньому місці тепер дитячий садочок та житлові будинки. Однак і досі, хоча минуло вже більше 70 років, після зливових дощів у цій місцині знаходять фрагменти людських кістяків.
Рівне споконвіку було колискою багатьох релігійних конфесій. У маленькому провінційному місті мирно уживалися синагоги і костели, православні церкви і кірхи, собори та численні каплички на честь святих мучеників. На жаль, до наших днів мало які з них збереглися. І часто зовсім не час виніс їм смертельний вирок.
Листівка. Костел Св. Юзефа, 1930-і р.
Каплиця на Волі стала костелом
Ще в 1764 році в передмісті Воля на сучасній вулиці Дорошенка, а в давні часи — Томарівській, потім Легіонів — була каплиця Опіки Святого Юзефа з прилеглим до неї католицьким цвинтарем. Збудував її власник міста князь Любомирський на власні кошти. Цю капличку часто відвідували учні Рівненської гімназії (реального училища), оскільки були розквартировані саме на тодішній Томарівській вулиці. Згадував каплицю і Володимир Короленко в “Історії мого сучасника”: “Невдовзі після екзаменів, ясним недільним ранком, я знічев’я пішов на польське кладовище на Волі. Це було в передмісті, де місто непомітно поступалося селу. Маленький затишний костел стояв у сусідстві із солом’яними хатами, посеред могил і хрестів. Було щось особливо привітне в цьому біленькому храмі з його невеликими лункими дзвонами і звуками органа, що виривалися із-за кольорових шибок і лилися над могилами. Коли орган стихав, було чути тихе шелестіння берізок і шепіт прихожан, які не вміщувалися в капличці і молилися, стоячи на колінах при вході”.
Костел на Волі, 1930-і р.
Свої релігійні потреби рівняни-поляки могли задовольняти в збудованому ще за часів Беати Острозької в ХVІ столітті дерев’яному римо-католицькому костелі. Знаходився він приблизно на тому місці, де згодом звели костел Святого Антонія, а нині — органний зал. Після руйнування костелу Беати Острозької на початку XIX століття збудували в місті кам’яний католицький приходський храм. Але й він довго не простояв, бо при будівництві не зважили на заболоченість місцевості. Тому через загрозу падіння будівлі в 1849 році Луцько-Житомирська римо-католицька консисторія вирішила його закрити. А католицькі богослужіння почали відправляти в цвинтарній каплиці Святого Юзефа на Волі. Власне називали її тоді не каплицею, а костелом.
Будинок Опіки Святого Юзефа на вулиці Легіонів
Відомий польський краєзнавець-дослідник Волині Яніславський в “Ілюстрованому путівнику по м. Рівному” в 1937 році згадував про каплицю: “У минулому столітті, коли Рівне було довгий час позбавлене парафіяльного костелу, вона була єдиною місцевою католицькою святинею, котра не могла помістити всіх парафіян”. У 30-і роки минулого століття навіть одна з бічних вуличок поблизу костела носила ім’я Святого Юзефа.
Богадільня на Легіонів
Склад важливіший за храм
У склепах поруч з каплицею здавна ховали заможних містян. Можливо, не було на цвинтарі могил надто відомих і шанованих рівнян, але цікаві поховання зустрічалися. Зокрема, учня молодших класів Рівненської гімназії Яся Янкевича. Хлопчика за неуважність запроторили до карцера. Хоча він, посилаючись на хворобу, слізно благав відпустити його додому, ніхто на це не зважив. Увечері сторож, відімкнувши карцер, побачив учня без ознак життя. Поховали нещасного на Вольському католицькому цвинтарі. Його товариші-гімназисти, аби помститися наглядачеві Дитяткевичу, який не випускав хворого з карцера, вишкрябали на надмогильній плиті напис: “Жертва жорстокості”. Щоразу, як Дитяткевич затирав злощасний напис, гімназисти знову його відновлювали.
Поруч з кладовищем (фактично на його межі) у 30-ті роки минулого століття місцеве “Римо-католицьке товариство доброчинності” звело будинок для престарілих, який назвали як і костел — Опіки Святого Юзефа.
У колишньому Будинку Опіки нині житловий будинок
Прихожани опікувалися злиденними людьми похилого віку, які поселялися в цьому закладі. Будинок на сучасній вулиці Дорошенка під номером 43 зберігся досі в майже незмінному вигляді. Як розповідають старожили міста, навіть в роки німецької окупації в костелі Святого Юзефа проводилися богослужіння. Довгий час слугувало місцем останнього спочинку рівнян і кладовище. Попри те, що на початку ХХ століття в місті відкрили нове католицьке кладовище на вулиці Дубенській, захоронення на старому католицькому цвинтарі на Волі тривали до 40-х років ХХ століття. Як свідчать записи книг похоронного бюро, що зберігаються в міському архіві, останнє поховання датоване 1944-м роком.
Прихожани біля костела
По війні каплицю-костел коштом місцевої парафіяльної громади трохи підремонтували, перекрили гонтом дах. Парафіяни хотіли продовжити ремонтні роботи далі, бо дуже шанували свій храм. Але радянська влада вирішила, що в місті забагато культових споруд, що суперечило комуністичній антирелігійній пропаганді. Тому в березні 1949 року Ровенський міськвиконком ухвалив рішення про передачу костела Святого Юзефа в розпорядження військової частини МВС-5354. При цьому в Ради костелу не те що не питали дозволу, а й навіть не повідомили про таке рішення. Наступним рішенням — від 20 травня 1949 року — влада віддала територію кладовища і приміщення костелу цій же військовій частині під склади.
Служба в костелі, 1930-і р.
Міському похоронному бюро наказано було очистити територію кладовища, площа якого складала 5 577 квадратних метрів, від сміття. Старожили міста пригадують, як мешканці прилеглих вулиць потайки обурювалися такою наругою над їхніми почуттями, але, звісно, відкрито ніхто виступити не наважився. Прихожани похилого віку, в яких з храмом пов’язане було практично все життя, плакали. Власне відтоді рік за роком і цвинтар, і костел почали невпинно руйнуватися. Аж доки на початку 70-х поховання зрівняли із землею, а каплицю-костел знесли. На їхньому місці збудували дитсадок та житловий будинок.
На місці костела тепер дитсадок
Так було зруйновано ще одну давню святиню Рівного, яка разом із Свято-Успенською церквою могла б стати одним із найстаріших рівненських храмів. А старовинна вулиця Дорошенка назавжди втратила свою родзинку.
Світлана КАЛЬКО
Фото з Національного цифорового архіву Польщі та особистого архіву автора
Скелет морської корови Hydrodamalis gigas (Zimmermann, 1780)
Зоологічний музей Львівського національного університету імені Івана Франка щороку з нагоди Міжнародного Дня музеїв організовує екскурсії. Цього року також буде екскурсія, проте через пандемію коронавірусу формат наживо перейде у формат онлайн, повідомляє видання galnet.fm.
Співробітники музею зізнаються, що такий спосіб проведення екскурсії для них новий та дещо незвичний, проте очікують, що подія викличе інтерес у людей.
«Ми регулярно проводимо дні відкритих дверей, і до нас охоче приходять люди різних вікових категорій та вподобань: школярі, які цікавляться природою, батьки з дітьми та дідусі й бабусі з внуками, також випускники нашого факультету, студенти, туристи і просто люди, які випадково дізналися про наш музей. До прикладу, на дні відкритих дверей, який відбувся цьогоріч у лютому було понад 400 відвідувачів. Тому, якби не ситуація з пандемією, ми могли б очікувати до пів тисячі людей», – розповідає Galnet молодший науковий співробітник, аспірант кафедри зоології Богдан Андріїшин.
Усіх охочих запрошують долучитись до екскурсії. Також буде можливість поставити запитання, які вас зацікавлять.
Онлайн-екскурсія почнеться 18 травня о 13:00 на Facebook-сторінці зоомузею. Посилання ТУТ. Трансляція триватиме орієнтовно 1,5 години.
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Степан Гайдучок
За своє життя Степан Гайдучок провів чимало мандрівок неподалік Львова, Львівщиною, Карпатами. Своїм досвідом та спостереженнями ділився на шпальтах українських часописів «Діло», «Молоде Життя», «Сокільські Вісти» та ін. Він намагався привернути увагу до багатьох сіл, місцевостей, пам’яток, які, на його думку, стали незаслужено забутими. У творчій спадщині Степана Гайдучка можна виокремити декілька публікацій про мандрівки підльвівськими селами. Запропонована стаття «Мандрівниками забуті» вийшла друком 7 червня 1935 р. у часописі «Діло». Сокільники, Солонка, Вовків, Загір’я, Кугаїв, Підтемне, Раковець, Новосілка, та інші села, про які йдеться у публікації, це, – у розумінні Степана Гайдучка, – “підльвівська Швайцарія”.
Публікація Степана Гайдучка «Мандрівниками забуті» у часописі «Діло». Львів, 1935, 7 червня, число 148 (14 046). – С. 2–3. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Публікація Степана Гайдучка «Мандрівниками забуті» у часописі «Діло». Львів, 1935, 7 червня, число 148 (14 046). – С. 2–3. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Публікація Степана Гайдучка «Мандрівниками забуті» у часописі «Діло». Львів, 1935, 7 червня, число 148 (14 046). – С. 2–3. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Публікую статтю із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок Мандрівниками забуті
Околиці на полудне від Львова нашими мандрівниками забуті. Задивлені в далеке, не поцікавились ними. А всеж вартні того, шоб бодай рад туди заглянути. Тож закиньте наплечник тай слідом за мною.
Так просто стрийським шляхом на Сокільники. Старики в недалеких селах згадують цей шлях приповідкою: “Памєнтайцє, хлопци, як сипано копце”. Так їм передавали їхні батьки, що сипали кіпці при витичуванні траси шляху тай неодин обірвав по двацять буків. А мені молодому малювали вони у своїх оповіданнях купецькі брики, череди рогатої худоби, що йшли ним з Угорщини до Львова, поки не збудовано залізниці на Стрий.
А що придорожних коршем не стало, то скоротіть собі дорогу споминами про Сокільники в 1918. р. За ними звернете легко на схід на полеву дорогу. Нею і [Іван] Франко ходив, як відвідував Ржегожа у Волкові, що на хуторі ґаздував та етноґрафічний матеріял між нашим народом збирав. Сам же [Іван] Франко, манджаючи пішки, монотонну дорогу собі скорочував. Знайшов ґереґу, пускав перед собою по дорозі та у Волків скорше добився.
Перед вами будуть ховатися з правої руки обі Солонки. Війт одної в початках боїв 1918. р. підписав воєнну умову, яку знайдете в Мончинського “Боє львовскє”. Зарослі сітником трясовиська попри дорогу – сорок літ тому з гаком джерела доходу солончан: ловили в них жаби і у Львові продавали. Для львовян жабячі ніжки були присмаком.
Осади – Монастир, Підтемне, Раковець (Млинівці) на карті датованій кін. ХVІІ ст. Забудова у містечку Раковець довкола Ринку. Джерело: Щит Деревацький. Історико-краєзнавчий альманах / Автор ідеї, редактор-упорядник Андрій Книш. – Львів, 2014. – 56 с.
Минувши зубрицький ліс, чи – як кажуть – “під зубрецьким”, не йдіть на Жиравку, а звертайте дальше на полудне. Засиніють перед вами далеко на обрію ліси Потоцьких, оком кинете в сторону Волкова, де майже сто літ тому Микола Устіянович свою священичу карієру зачинав і де на світ Корнило прийшов. Образ ним мальований нераз приковує вашу увагу у Преображенській церкві у Львові.
Не оглянетесь, як дорога поведе вас у глибокий яр, а він опиниться в селі Загірю. Там ні церкви ні костела. Парубки тільки роботи в неділю мають, шоб один одному “камізельку зробити” (себто живіт згори вниз ножем розпанахати). На зиму будете лещатарську мандрівку туди обмірковувати. Захопить вас горбоватий краєвид, ноги занесуть у поблизький Кугаїв. Станете там біля старенької церковці, що памятає часи [Івана] Мазепи. А було таких церков почавши від Сихова здовж річки Зубрі до самого Миколаєва над Дністром стільки, що й ставів. По ставах полишилися сіножати на “стависках”, а церкви тому пятьдесять літ порозбирали і поклали нові в Підтемнім, Раківці, Красові.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) та околиці на топографічній карті міжвоєнного періоду. Джерело: Книш А. Підтемне на річці Зубра та його правителі // https://photo-lviv.in.ua/pidtemne-na-richtsi-zubra-ta-joho-pravyteli/ (дата звернення: 11.05.2020).
Якшо запізнилися ви, в Кугаєві заночуйте. А в кого – то у львівськім “Турі” спитайте. Вони тут полювання держали, звірину страшили, тож знайомих мають доволі.
Може тут ще стрінете стариків, що волосся на боярський лад підтинають, деякі в неділю в опанчах парадують. Та велика то вже рідкість. Колись усі так носились. Стануть у неділю, бувало, в церкві повагом поклони бити, то траплялося, що передній поспішився встати тай задньому патли приздоптав. Намучився нераз той задній, заки з землі піднісся. Траплялося часом і таке, що збиточні хлопчиська в “богородицю” до опанчі бобу під неділю насиплять. Заходить ґазда повагом у церкву, поцілує хрест, розклониться праворуч та ліворуч, поклони бє, а біб по цілій церкві розсипається.
За кооперативою, читальнею не питайте. Були спроби – та хтож має припильнувати?
Другої днини на зорях встаньте, йдіть дальше у Підтемне. Обступили його ліси зі всіх сторін. Перейдіть мостом річку, то опинитесь біля церкви на Заставю. До середини загляньте. Хоча з дерева, вся розмальована ще за бл. п. о. Пелеха. Св[яті] Володимир та Ольга на вас поглянуть, на дальшу мандрівку поблагословлять. Можете йти або кучерявими лісами, або безмежними сіножатями понад ріку від села до села. Пять джерел зпід гір бє, а вода зимна, як під Хомяком. Тай на очі має помагати. Промийте й ви очі, то бистріше побачите, яка нужда в тих усіх селах, що їх ви минули і минати будете. Нужда матеріяльна і моральна. Читальню аж десь у Бродках стрінете. Довкруги ліси, що дещо поповнюють прибуток по селах. За квітом можна малин чи суниць на продаж назбирати тай до Львова завезти, а як того нема, то дерево в лісах купують та у Львів перепродують. Заробляють стільки, що за фірманку вертається. Колись у лісах зимою заробляли, тепер дешевіші гуцули їх звідти виперли.
Правда, я й забув, що ви без сніданку, а вже за Підтемне зайшли. Сядьтеж на часочок над річкою. На жабу половіть раків, розложіть вогонь, послухайте лісів, а там уже раками поживитеся і швидко й у Раківці будете. Місточком колись був. Середина села ринком зветься і має вигляд чотирокутника. У Зазуляків образ св[ятого] Миколая огляньте. Лишили його москалі ще в 1849. році на памятку, як з Мадярщини вертались. Недаром “твердих” тут богато було, а проф[есор] Свистун до війни на ферії сюди доїзджав та ще більше їх “утверджував”, аж поки більшість села не стала римо-католиками… І Медвеже ліс огляньте. Розказували, що там медведя стрічали. Тому стопятьдесять літ. Бік йому прострілили, а він траву рвав і кров тамував, Очевидно – мисливим не повірите, але “Медвеже” воно зветься.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Краєвид з Лисої гори. 1 травня 2020 р. Світлина Романа Метельського.
У Новосілці чудотворне джерело огляньте. Над ним мурована капличка. На Маковея і Спаса відпусти бувають. Аж від Рудок паломникн сюди заїзджають.
Красова навіть лісами не виминете. Або на двір Абрагамовича натрапите, де останній австрійський цісар, ще будучи сотником, зі своєю жінкою, чи не в 1912. р. перебував на довшій гостині, або на село попадете, де в 1919. р. УСС перебували на відпочинку. Богацькс село, бо від поблизьких німців-кольоністів господарити навчилося. Якжеж розгорнете мапу, то дивують вас назви недалеких сіл, як: Гутисько, Щирецька Гута, Мідяки. Дитяча лайка в тих селах вас зацікавить “майстраками” себе прозивають. Це ніщо іншого, як “ти маґістрацька дитина”. Взялось воно звідти, шо халупники по тих всіх селах, якими ви йшли, діти на прожиток брали (й беруть) за оплатою від стидливих львівських панянок.
У Бродках памятник поляглим огляньте і вступіть до поблизьких каменоломів Іванонька. Плиту там під фундамент памятника Міцкевича вирубали, та таку, що в дванацять пар коней її везли. Більше вас буде цікавити, що й камінь Волоської церкви з цих околиць походить, бо А. Барвінський у Збірнику львівської Ставропиґії за 1921. р. ось що пише: “Церква Успення Пр[есвятої] Б[огородиці] збудована з тесового каменя, копаного в каменоломах гори Красова, в добрах львівського старости Миколая Гербурта”.
Храмовий празник у селі Новосілка (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). 30-ті роки ХХ ст. Джерело: Книш А. Про джерело у Новосілці (Раковець), котре відвідував Андрей Шептицький // https://photo-lviv.in.ua/pro-dzherelo-u-novosiltsi-rakovets-kotre-vidviduvav-andrej-sheptytskyj/ (дата звернення: 11.05.2020).
Тут у Бродках підводу наймайте і спішіть на стацію в Миколаїв. Треба вчас до праці вернутись у Львів, тож приглянутися ганчарам у Миколаєві вже не зможете.
На Зелені Свята в ті сторони вибирайтеся. Два вільні дні вкупі і ше два образи в мандрівці душу розпогодять. Рогата худоба, замаєна вінками з листя буде вертатись з пасовиська, і по полудні священик з процесією буде обходити поля і їх благословити та молебен за добрий урожай правити.
А може розчаруєтесь і може ті звичаї в часах загальної моди пропали тоді, як парубок у лякерках ходить, а в чуприні дамський гребінець носить…
Переконайтесь самі й іншим свої помічення розкажіть, підльвівським селом зацікавте! Про краєвид я вмисне мало писав. Описувати його тяжко, бо звуть його: “підльвівська Швайцарія”. Це нехай вам за цілий опис краєвиду буде.
Андрій СОВА історик
Джерело: Гайдучок С. Мандрівниками забуті // Діло. – Львів, 1935. – 7 червня. – Чис. 148 (14 046). – С. 2–3.
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Термінал 1 львівського аеропорту з висоти пташиного польоту з боку злітно-посадкової смуги
Весна щороку багата на авіаційні новини. У кінці березня входить в дію літній графік і тоді авіакомпанії намагаються потішити пасажирів новими рейсами. Цей рік особливий у цьому контексті та є надія, що так буде вже не довго.
Термінал 1 львівського аеропорту з боку вулиці Любінської
Але сьогодні згадаємо, що були в історії авіації у Львові і ще дві особливі весни, коли аеропорт перебував у центрі уваги. Це 1955 та 2012 роки. І в обох випадках приємні події були пов’язані з відкриттям нових терміналів, або аеровокзалів.
Термінал 1. Радянський аеровокзал
Після Другої світової війни цивільна авіація почала стрімко розвиватися. Вже у 1950-х роках аеропорт у Львові отримав статус ключового міжнародного летовища СРСР, адже всі рейси, які прямували з Москви на захід, зупинялись у Львові.
Термінал 1 львівського аеропорту в процесі будівництва (Фото Tanya Alexeytseva)
Така ситуація вимагала побудови нового сучасного пасажирського терміналу – міжвоєнні приміщення аеровокзалу не могли належним чином забезпечувати постійно зростаючі потреби.
Термінал 1 львівського аеропорту з боку вулиці Любінської
У квітні 1955 року в аеропорті відкрито новий аеровокзал (нині — Термінал 1), збудований за типовим проектом московських архітекторів Г. Єлькіна й Г. Крюкова. Схожі будівлі з’являються у Харкові, Сімферополі та Донецьку та й по цілому Радянському Союзу.
Термінал 1 львівського аеропорту з боку вулиці Любінської
Будівництво здійснював Львівський будівельний трест № 98 під керівництвом Едуарда Келлера.
Тут розмістилися квиткові каси, диспетчерська, пошта, телефон, телеграф, готель на 14 місць, ресторан – усе, що потрібно для комфортної роботи та польотів.
Аеровокзал був розташований якраз у кінці вулиці Любінської, що відкривало чудовий вид на нього ще здалеку. Перед ним було розбито клумбу з фонтаном.
Термінал 1 львівського аеропорту з боку вулиці Любінської
Також була розбудована аеродромна інфраструктура, приміщення для адміністрації та допоміжних служб аеропорту. Вони розташувались якраз на території між «старим» ще польським та «новим» радянським аеровокзалами.
До середини 1960-х років аеропорт перестав бути транзитним центром літаків з Москви, адже поява турбогвинтових та реактивних двигунів, а також потужніших машин дозволяла їм долати великі відстані без дозаправок. Тоді ж він втратив статус міжнародного.
вид Термінал 1 львівського аеропорту з боку перону
Та все ж аеропорт розвивався. У 1970-х-1980-х роках потовщено та продовжено до 2,5 км. злітно-посадкову смугу, в результаті чого він міг приймати найбільші пасажирські та транспортні повітряні судна.
На 1980-ті роки припадає найбільша інтенсивність відправлень літаків з львівського аеропорту — близько 60 в день. Значну частину з них становили рейси у Москву.
З розпадом Радянського Союзу кількість перевезень різко зменшилася, натомість, аеропорт відновив статус міжнародного.
вид Термінал 1 львівського аеропорту з боку перону
До саміту глав держав Центральної та Східної Європи, що проходив у Львові 1999 року, аеровокзал капітально відреставровано. З того часу і почався поступовий вихід летовища з кризи.
Інтер’єр залів очікування Термінал 1 львівського аеропорту
Наступний суттєвий ремонт споруди відбувся напередодні Євро 2012, але з цього часу вона фактично не використовувався – лише для зустрічі бізнес-рейсів. Лише у 2019 році термінал був переобладнаний та планувалось його використання для прийому внутрішніх та чартерних рейсів.
Інтер’єр залів очікування Термінал 1 львівського аеропорту
Термінал А. Повітряні ворота Львова до Євро 2012
Черговий етап розвитку аеропорту у Львові пов’язаний з побудовою нового, вже третього за чергою, пасажирського терміналу. Це відбулося у 2009 – 2012 роках до Чемпіонату Європи з футболу 2012.
Термінал 1 львівського аеропорту з висоти пташиного польоту з боку вулиці Любінської
Також тоді була проведена докорінна реконструкція усієї інфраструктури аеропорту: відремонтовано старий радянський термінал; а злітно-посадкову смугу реконструйовано, та продовжено з 2510 до 3305 метрів для того, щоб вона могла приймати літаки класу D.
Аеропорт було названо іменем короля Русі Данила Галицького. Урочисте відкриття відбулося 12 квітня 2012 року за участі Президента України і президента УЄФА Платіні.
Офіційно 8 травня, а фактично з 11 травня 2020 року, у Львові розпочали реконструкцію вулиці Богдана Хмельницького. Йдеться про ділянку від вулиці Опришківської до кільця на Липинського. Автобуси №20 та 25 курсують за зміненими маршрутами. Зокрема автобус №25 закоротили лише до АС-2.
Проїжджу частину вулиці залишать асфальтованою. Вона матиме дві смуги руху по 3,5 м кожна. Третя епізодична смуга з’являтиметься перед перехрестями.
Саму вісь вулиці змістять таким чином, аби тротуари з обох боків були приблизно однаковими. На широких тротуарах облаштують невеликі громадські простори з лавками, велостійками та парковим освітленням. Уздовж вулиці у міждеревному просторі облаштують кишені для паркування, які замостять бруківкою.
Бруківка на вулиці Богдана Хмельницького
Після того, як на вулиці зняли верхній, майже знищений, шар асфальту, з-під нього проступило бруковане, майже ідеальне покриття. Бруківка збереглася настільки добре, що по ній хоч завтра можна відновлювати рух громадського транспорту.
Бруківка на вулиці Богдана Хмельницького
Громадські активісті і мешканці вулиці звернулися на Гарячу лінію міста з запитом стосовно збереження бруківки в історично важливому передмісті Львова. З їх слів під час громадських слухань більшість присутніх вимагали збереження брукованого покриття вулиці як історично важливого. Проте з кінцевих документів і з проекту реконструкції їх побажання щезли.
Бруківка на вулиці Богдана Хмельницького
Втративши майже всю надію, громадські активісти з місцевих мешканців записали звернення до Президента України Володимира Зеленського з проханням врятувати вулиці Богдана Хмельницького зокрема і місто Львів загалом від руйнівного керування міської влади.
Висловити свою позицію прийшли звичайні мешканці міста, а представники депутатського корпусу, які зовсім скоро обіцятимуть львів’янкам “золоті гори” за голоси на місцевих виборах, вкотре проігнорували думку громади.
Нещодавно Віктор Винник і МЕРІ записали кавер на неймовірно популярний шлягер 20-х років минулого століття – пісню «Бувай ми здорова». На думку музикантів, пісня вдалася, а тому було вирішено відзняти на неї кліп.
До співпраці запросили давнього друга і відеографа МЕРІ, режисера Олега Бачинського. Аби передати настрій і атмосферу Львова міжвоєнного періоду, учасники гурту перевтілились у знаменитих львівських батярів.
Віктор Винник і МЕРІ
Задум кліпу дуже простий і полягає в емоційних образах, які підкреслюють зміст пісні. Все це вкупі з галицькою «ґварою» (діалектом тих часів) створює особливий настрій і неповторний романтичний шарм старого Львова.
Віктор Винник і МЕРІ записали кавер на пісню «Бувай ми здорова»
До слова, ідею записати пісню музикантам підкинула популярна львівська радіостанція «Люкс FM Львів», яка започаткувала проект переспівів давніх галицьких пісень на новий лад.
Фронтмен гурту Віктор Винник наголошує, що такі проекти потрібні ще й для того, аби донести новим поколінням пісенно-історичну спадщину і тим самим продовжити життя цим унікальним творам. Адже, не зважаючи на те, що ці пісні з категорії «ретро», на думку музиканта, вони дуже сучасні і не заслуговують на забуття.
Презентацію кліпу було заплановано до дня міста Львова, але карантин вніс свої корективи. Пісня і відео стануть першою ластівкою з майбутнього альбому Віктора Винника і МЕРІ, над яким команда нині активно працює.
Змій мешкав у Львові з давніх давен. У рукописі Мартина Ґруневеґа, що його розшукав був проф. Я. Ісаєвич, про нашого Змія написано так. Коли засновник Львова, князь Лев, готував місце для будівництва Високого Замку, його слуги натрапили на страшного дракона. Князь знищив того жахливого змія, а на горі, де було його лігво, наказав збудувати церкву на честь святого Юрія, оскільки той також вбив подібного змія. Далі Ґруневеґ вказує: недалеко від церкви показують в скалі печеру вищезгаданого дракона, яку називають Змієвою ямою.
Князь Лев Данилович
Про печеру, яка мала бути колись помешканням Змія, є відомості в інших джерелах. В.Січинський інформує, що бл. 1765 р. єпископ Лев Шептицький наказав замурувати печеру, що була тоді з південно-західної сторони Святоюрської гори, і при ній побудувати кузню. Цю печеру називали «печерою Василиска». Інформація про печеру та про походження її назви неясна, але відомо, що Василиск – це казковий жахливий потвір, різновид Змія.
Печери, в якій мешкав Львівський Змій, тепер вже нема. Немає ї скелі, в якій вона колись була. Справа в тому, що на Святоюрській горі від 1743 р. до 1772 р. відбувалося велике будівництво. Для цього використовували також місцевий камінь. А охорони пам’яток природи на той час ніде у світі не існувало…
Святий Юрій Змієборець
Все ж місце, де мешкав Змій, ми можемо визначити тепер доволі точно. Відомо, що печера знаходилася з південно-західної сторони, і що вона розміщувалась на схилі. Відомо, що печера заходилася поза межами старої Святоюрської твердині. Нарешті, відомо, що печера ніяк не могла знаходитись там, де тепер стоять монументальні Святоюрські будівлі, бо в той час, коли печеру замуровано, усі споруди нинішнього комплексу уже будувалися.
Отже, печера Львівського Змія мала би знаходитися там, де тепер гай за південно-західною стіною Святоюрського комплексу на схилі гори, що піднімається понад вулицею Городоцькою, від сторони вулиці Озаркевича.
Собор святого Юра у Львові , 1936 рік. Десь тут мешкав у своїй печері Львівський Змій
А яку родину має наш Львівський Змій?
Найближчий його родич – це Змій, що мешкав колись у Києві, та з яким розправився так гостро Кирило Кожум’яка. Ще чимала родина нашого Змія проживає за границею. Краківський Змій, або по-польськи Смок, має печеру під замком Вавель. Цього Змія убив Крак, засновник міста Кракова. Місто Кляґенфурт, що в Австрії, зобразило свого змія на гербі цього міста. На головній площі Кляґенфурту є кам’яна криниця зі зображенням Змія, що її поставлено поруч з статуєю імператриці Марії Терези.
Змії були настільки видатними постатями старої Європи, що це не могло не отримати відображення в класичній поезії. Так, переможцем Змія був лицар Зіґфрід, герой «Пісні про Нібелунґів», який мешкав у Голандії. В англосаксонському епосі «Беовульф» лицар перемагає Змія, який загрожував Скандинавії.
“Кирило Кожум’яка” – бронзова міні-скульптура Марка Галенко, 2019р. (фото: http://kievmonument)
Львівський Змій має багато рідні в усій Україні. Іван Огієнко відзначує, що Змій, звичайно огненний, часом багатоголовий, дуже часто виступає в українських народних віруваннях. Люблять такі змії засісти в якомусь озері біля міста і пожирати людей, часом вимагаючи собі ще й царівни. По ночах Змій літає до деяких жінок.
Легенди про Зміїв – це, звісно, лише тільки казки, хоча, може, вони появилися не без причини. Але чомусь ми намагаємося тепер звернути ту на них увагу?
Насамперед тому, що легенди, казки, перекази додають багатства стародавньому колоритові нашого міста, роблять його цікавішим, змістовнішим.
У вівторок, 12 травня 2020 року, по всій Україні, у понад двох десятках міст, пройшла всеукраїнська акція представників креативної індустрії#СтопКультурнийКарантин. У Львові було задіяно п’ять локацій: «Арена Львів», ТВК «Південний», клуби «Малевич» і !FESTrepublic, а також площа біля головного корпусу ЛНУ ім. І. Франка.
Вночі 12 травня сотні світлових променів осяяли небо над містами України. У такий спосіб представники креативної індустрії вирішили закликати владу до розробки спільного плану виходу з карантину для сфери культури. Подія об’єднала не тільки більшість основних діячів галузі, але й привернула увагу жителів міст, де вона проходила.
Проект #стопкультурнийкарантин було реалізовано силами й коштами гравців ринку менше, ніж за 5 днів. У цей короткий термін до акції доєдналися понад 25 міст України. Задля помітного й ефективного результату організатори загалом задіяли 5400 світлових приладів. У столиці можна було побачити близько 20 стовпів світла, що були спрямовані зі знакових київських локацій: Співоче поле, Маріїнський парк, Андріївський узвіз, Поштова площа, Арка Дружби народів та інші.
#СтопКультурнийКарантин у Львові
Харків, Львів, Хмельницький, Запоріжжя, Вінниця, Черкаси, Одеса, Чернігів, Ужгород, Тернопіль, Київ, Рівне, Полтава, Умань, Маріуполь, Кам’янське, Кременчук, Дрогобич, Стрий, Вишгород — прокатні та продакшн компанії цих міст облаштували майданчики з освітлювальними приладами, щоб водночас, всім разом, увімкнути світло, тим самим викликали неабиякий подив та захоплення як мінімум, 6 мільйонів українців. За хештегом #стопкультурнийкарантин можна спостерігати тисячі зображень та відео, викладених користувачами у соціальних мережах, а онлайн-трансляцію переглянуло вже 120 тисяч глядачів.
“Багатотисячна аудиторія івент-спеціалістів нашої країни протягом останнього місяця залишається без роботи, й фактично їх компанії на межі банкрутства. Нам дуже прикро, що у так званому поетапному плані виходу із карантину для нашого ремесла не знайшлося місця і правил.
#СтопКультурнийКарантин у Львові
Цією мирною акцією ми об’єдналися заради того, аби бути “почутими” — щоб нас побачили, звернули увагу на нашу діяльність та врахували потребу у відновленні організацій подій у державі. Нам слід почати працювати на рівні з іншими галузями та видами діяльності. Стоп культурний карантин!” — коментує Денис Ринський (Event Industry Forum, Львів).
Акцію було заплановано та проведено з конкретною метою — щоб влада вийшла на відкритий діалог з індустрією. Серед пропозицій є такі, що зможуть значно спростити вимушену зупинку діяльності компаній галузі та допомогти пережити карантинні заходи.
“Ми презентуємо сучасну культуру України й ми переконані, що ця мирна акція увійде в історію. Окрім надзвичайної видовищності і яскравості, вона ще раз довела наступне — українці можуть та вміють об’єднуватися заради єдиної мети. Тож, нас дуже багато, й ми просимо вийти з нами на діалог. Задля того, аби розробити єдині уніфіковані правила виходу із цієї кризи. Ми готові допомогти”, — коментує Євгенія Стрижевська, засновниця Kyiv Music Days.
Запис трансляції:
До акції долучилися прокатні та продакшн компаній серед яких: Zinteco, Alight, Феєрія, Rider Rent, Ritmo Rent, Ginza, Profi, Aspro, Rent Media, Fatsound, IQ Tech Event Service, ELECOR, Артмакс, Idealsecrets, Pr Music, Nota Production, Stagemart, Starwagen, Gali-Leo Rental, Карточчі Україна, MaxArt Events, Red Cups video, Prolog video production, КМ “Слон”, Staff Concert, Лайтек, OUTLIGHT, Starlight Rental, Franz Audio, ASPRO, laserstudio, LaserLight, FatSound, ViolaRent, Артемон, Зорепад, М.Ц. Бастер, In-concert, Main Stage Rent, Rent2event, ActivMusic, Concertstage, Zpromo-group, Effect-show, StreamTeam production, Artist, Art Lite, CONST Rental Company, Eremenko Production, Transit.lable, PROFI, Smena Rent, Flyrental, VipCarnaval, AVANT
Відомі й знакові локації та концертні майданчики: Bel’Etage, Львів Арена, НСК Олімпійський, Atlas, Roof, Caribbean Club, IFest Republic, Зелений Театр, Арт-завод “Механіка”, ЮБК, ВДНГ, Stereoplaza, Іbiza, Queen Kyiv
Концертні, рекламні та івент-агенції: Virus Music, Pop Corn CA, Global Events, Plombir, ТАВР Медіа, Creative Beast, Don’t Stop, РТМ, UMH, Maxart events, Creators Community, Умань Концерт, H2D, All Motion Group, LMN event
Фестивалі: Atlas Weekend, Файне Місто, Underhill Music Festival, Impulse Festival, Zaxidfest, Mriya-Fest, SUP-FEST, UPARK, Made in Ukraine, Кураж Базар
#СтопКультурнийКарантин у Львові
Профільні організації: Kyiv Music Days, Профспілка Музичної Індустрії, Всеукраїнська Організація Музичних Подій, Visit Ukraine
Креативні проєкти: Телевізійний гумористичний проєкт «СМАЙЛ ШОУ», DJ Crystal Girl, Dj Gooch Brown, Gonivo Records, Prime Orchestra
Київська міська державна адміністрація, Управління культури міста Києва, Головне управління Національної поліції в м.Києві
Новий сингл дівчина вирішила презентувати в цей нелегкий для всіх час. Як каже сама OPIYA, вона хоче подарувати людям краплинку щастя, віри в себе, аби всі довкола могли відчути насолоду для душі.
Це вже третя робота артистки, її особливість – це ритм у кожній пісні та слова прості й зрозумілі кожному.
Співачка OPIYA
Насправді, співачка планувала запрем’єрити трек ще місяць тому, але через карантин вирішила перенести. Отож, як каже OPIYA, пісня повинна була лежати у шухляді до закінчення карантину.
Але все ж таки дивлячись на ситуацію довкола, артистка вирішує та презентує пісню для настрою, сонячний сингл, який заманить всіх у Насолоду.
OPIYA
OPIYA вірить, що саме цей трек дасть ковток нової енергії та любові всім довкола.
“Проте пісня не про карантин, а справжнє кохання, яке можна врятувати навіть коли воно на межі розриву. Про Насолоду, яку може подарувати лише найближча людина. Якщо це справжнє кохання, його ніхто ніколи не зруйнує”. – розповідає OPIYA.
Деколи хочеться просто поїхати погуляти в гори. Подихати свіжим повітрям, помилуватися вершинами, походити туди сюди. Хочеться в місце де немає туристів але є на що подивитися. На щастя такі точки в Карпатах ще залишилися.
Однією з них є село Ямельниця. Воно розкинулося у мальовничій долині поруч дороги на Урич та Східницю. Село непроїзне, чужі тут дивина тож місцеві привітно махають нам руками. Та ми їх не помічаємо. Бо величезні скелі, якими буквально оточено село, заполонили наш погляд. «Та їх тут як в Тустані, Скелях Довбуша та Кам’янці разом взятими» – захоплено вигукую я. Всіх і за тиждень не перейти! Наша ціль на сьогодні – гора Ковбура де колись розташовувалася радіостанція УПА “Афродита”.
В’їзд в Ямельницю. Видно скелю ліворуч.Кікошів КаміньВид на Ямельницю з Кікошів КаміньЙдемо до скельОдна з каменюк коло гори КовбураУмм, який ніжний килимокНеподалік місця де була радіостанція “Афродита”Афродита Ямельницька. Тепер я знаю чому радіо так називалося
Минаємо автентичні бойківські будиночки. Вони як в гуцулів, розкидані по навколишніх горбах далеко один від одного. Дерев’яний інструмент акуратно поскладаний попід гобітські хатки а парканів немає. Дуже незвично їхати по селу без огорож, весь час здається що ти на чийомусь подвір’ю. Атмосфера тут збереглася як і вісімдесят років тому в часи УПА.
Коло однієї з крайніх хат. Село ж тут кругле, тому таких чия “хата скраю” багато.Вид з гори Кікошів КаміньСтара дерев’яна драбина неподалік гори КовбураРетро-тачку на прокачкуКолись такі в музеях бачив. А тут ними ще досі користуються. Є переваги, не спускає!Класно вписали будиночок поміж скель
Про повстанців я згадав недаремно. Тут протягом півтора року діяла підпільна радіостанція «Афродита». Вона на весь світ передавала правду що ж насправді відбувається в Україні. Це не подобалося ані німецькій, ані радянській пропаганді. Тож після кількох спроб радіостанцію все таки знищили. Тим не менше за час свого існування радіо «Афродита» почуло дуже багато людей по всій Європі. Думаєте вигадую? В Європі ж не розуміють Українську мову. У лавах УПА був бельгійський інженер Альберт Газенбрукс що втік з німецького полону. Крім іншомовних трансляцій він також відповідав і за технічну сторону питання. В ті часи мати свою радіостанцію було так само круто як зараз Youtube канал з мільйоном підписчиків.
Знайти радіостанцію серед такого лабіринту скель ой яка непроста задачаА ще ломитися по такому схилу вгору. Не дивно що НКВС не з першого разу захопило повстанців.Дивний отвір на підходах до гори КовбураСлоник на тому ж камені. Микола Бандрівський у 80-х роках провів дослідження цих скель. Петрогліфів не виявлено.А ось Афродита ЛьвівськаЧерез той Експлорер нічого не бачу 🙂Вже весна прийшла. Пора зняти з Афродити верхній одяг!
Сьогодні наша ціль не просто прогулятися та погодувати карпатських кліщів. Ми прямуємо до гори Ковбура де колись розташовувалося радіо «Афродита». Дорога нескладна, до 30 хв пішки від автомобіля. Джипом можна під’їхати під саму вершину. Коло неї є симпатична галявина навколо якої розкидані величні скелі. Під однією з них, за твердженням Андрій Мочурад і було «Радіо Афродіта». Звідси вони лише вели передачі, а жили та переховувалися в селі. Зараз, само собою, нічого з цього всього не залишилося. Забрали ще бійці НКВС. Тому ми просто оглядаємо скельний комплекс і вражені йдемо далі. На жаль нам не вдалося зробити фотографію яка б точно передала цю всю велич. Тому краще побачити її вживу 😊
Гора Ковбура і господарські поселення поручТроха перефоткаю господаркуЛіворуч і праворуч скеліНекитайський замокВсередині будиночку хлівЕх, поставити пічку і переробити б на жилий будинок. Затишок ще той!Джерело води на галявині видовбане в каменіСкеля за будиночкомОго! А тут є звідки москалів скидати!Хто знає що це могло бути? Змотане ще алюмінієвим дротом!На цій скелі ми щойно були.
Цього року ГО «Граніт» планують промаркувати туристичний маршрут до радіо «Афродіта». Щоб більше людей дізналося про цю радіостанцію і масштаб діяльності УПА як організації. Також потрібно буде ретельно дослідити землю навколо. Адже був бій, то ж мали залишитися гільзи, осколки гранат, якісь деталі від радіостанції. Тому знахідки нас ще чекають!
Дерево так покрамсало ніби саме тут граната розірваласяТаких от менших каменів є багато навколо основної скелі.А чого б не використати природне укриття!От реально багато тут покоцаних дерев. Всюди ліс як ліс, а тут одні ветерани. І в даному випадку справді винні москалі.На вершині гори Ковбура
Якби я був повстанцем то кожен раз би виходив з іншого місця. Є навіть окрема спортивна дисципліна по радіо-пеленгації таких радіостанцій, «полювання на лис».
“Полювання на Лис”.
Маючи трохи часу ми ще оглянули скелі Кікошів Камінь. Вони нависають на східною частиною Ямельниці наче плато “Загубленого світу”. Це вже більш розкручена локація з промаркованим маршрутом p c. Ямельниця і слідами від вогнищ. Ще б пак, сюди є за чим їхати. Зі скель відкриваються чудові карпатські краєвиди мільйон на мільйон пікселів!
Дорога на Кікошів КаміньМайже прийшли!Маркована стежка з ЯмельниціЗатишне місце для стоянки. Скелі навколо захищають від вітруОооо! Та тут навіть хліб можна пекти!Фотка яка гарно передає масштаб цих скельВид на ЯмельницюГарний спостережний пункт для орнітолога. Всіх птахів видно за кілометри!Міську, ходи сюди зробиш ми знимку!Інші скелі ще чекають на своїх Дослідників!За цим хребтом село Орів та Карпатські Полонини.Сопітські Полонини на горизонті.Цікавий тризуб в каменіПоруч пише “Гусь”Ну все, вже вечір. Пора додому!
З думкою що в Ямельницю потрібно ще повертатися і то не раз ми втомлені та щасливі їдемо у Львів. За день ми встигли оглянути лише два скельних комплекси з десяти. Настільки їх тут багато! Якщо Ви бажаєте насолодитися все ще дикими Карпатами без кіосків з магнітиками та з безкоштовним входом – не відкладайте! Їдьте поки вони є. Бо поступово скультурюються. Тим більше якраз весна і купа вихідних у травні!
Дякую Міші, Мар’яні та Ігорю за допомогу в пошуках радіостанції Афродита
Самої радіостанції тут давно вже нема, хоча це діло поправиме! Наприклад можна встановити тут сонячну батарею, передавач та цілодобово крутити повстанські пісні. І тоді на весь світ знову зазвучить “радіо Афродита”! Чи влаштовувати тут радіоаматорські контести (виходи в ефір) і потім розсилати всім QSL карточки з повстанськими світлинами. Думаю багато хто хотів би встановити зв’язок з такою радіостанцією!
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
