У Львові квітне золотий дощ. Його жовтогарячі квітки зібрані у довгі повислі суцвіття-китиці, що каскадами спадають з дерева, справляючи враження рясної “золотої” зливи. Львів’яни, а особливо львів’янки, у захваті від золотого дощу. Про це пише Depo.Львів.
Як розповідають у Ботанічному саду Львівського Нацонального університету імені Івана Франка, попри декоративні якості, всі частини рослини і, зокрема, насінини, є отруйними через вміст у них токсичних алкалоїдів! Один із них – цитизин, – за хімічною структурою близький до нікотину. Тому й не дивно, що під час Першої Світової війни в якості замінника дефіцитного тютюну у самокрутки нерідко додавали висушені подрібнені листки золотого дощу.
Всі фото Львівського Нацонального університету імені Івана Франка.
«Кожна людина повинна пройти свій шлях на Голгофу. Всі долають його по–різному. Одним хрест несуть інші люди. Другим – лиш допомагають…»
ОлександрБабінчук народився восени 1929 року в селі Голишів Луцького району. Ходив до школи у Гірці Полонці, згодом вступив до педучилища й переїхав жити до міста.
Водночас хлопець був членом підпільної юнацької мережі ОУН. Основною його діяльністю стало передавання інформації у формі записок.
У 1948 році Олександра заарештували, звинувативши у зберіганні забороненої на той час літератури. Після перших допитів стало зрозуміло, що так просто цей юнак нічого не скаже, тому в хід пішла фізична розправа та знущання. Зрештою, він таки підписав вигадану історію та отримав свій вирок – 25 років заслання.
По смерті Олександра у 2010 році його рідні віднайшли щоденник, в якому чоловік занотував усі події, починаючи з першої миті арешту. Він хотів, щоби його історія була почута.
Арешт
Весняний день. Останній урок у педучилищі став останнім у його житті. На перехресті вулиці Сталіна, тепер уже Лесі Українки, його разом з товаришем Адамом зустрів давній знайомий Нечипорук та віддав нещодавно позичені книжки, загорнуті у газету. То були «Борці за правду» та «Зруйноване гніздо» А. Кащенка про життя і долю Запорізької Січі.
Після заборони польським урядом користування подібною літературою у бібліотеках книги розійшлись по руках. Частина потрапила до родини Бабінчуків. Спершу ними користувався старший брат Олександра Андрій (діяв у підпіллі УПА), а після його смерті і сам хлопець.
Нечипорук швиденько відійшов, як тієї ж миті біля них з’явилося двоє дебелих чоловіків. Накинувши на хлопців наручники, вони повели їх до квартири Сашка. Після добрячого обшуку помешкання нічого, окрім папірця з прізвищами тих, хто заборгував літературу, не знайшли. На жаль, це не врятувало юнака від арешту.
Ходіння по муках
«Не довго довелось розкошувати у своїй одиночці, як почались мої ходіння по муках». Під час першого допиту, який проводили майор Сащенко та капітан Лященко, хлопець відмовився говорити, за що на його добряче потовкли: вирвали половину волосся та зламали одне ребро. Проте це їм не допомогло.
Наступного вечора знову допит. Саме тоді Олександр почув фразу, яку йому постійно повторюватимуть протягом всього часу перебування: «Той, хто сюди потрапляє, назад не повертається».
Побої та шантаж
Вночі Олександр думав, що його доб’ють і дорвуть волосся. «Давай прізвища тих, з ким спілкуєшся», – кричали вони. А як бачили, що не може підвестись, то давали спокій. Потім посеред коридору його роздягли та достригли, після чого зовсім голого засунули в 5-ту камеру. «Я стояв зовсім голий, спиною до стіни, не було де й ступитись. Помаленько нахилившись, я повернувся боком, своїм тілом розсунувши двох людей. Надто воно мене вже боліло й пекло. А ще більше мене боліло серце, коли я згадав, який же я нікчемний дурень».
Вранці їм давали по шматку гнилого хліба та по кружці води. Тоді відбувалася перевірка камери: дерев’яним молотком обстукували стіни, потім ґрати на маленькому віконці, а в кінці рахували в’язнів, вибірково даючи молотом по лобі. Вдень вони сиділи один біля одного, обливаючись потом, а вночі таких новачків, як Олександр, викликали на допити.
Вони досі нічого не мали на Сашка. Але, як виявилось пізніше, користь з його арешту таки була. За кожне «склепане діло» вони отримували премії. Та й для держави такі люди були безплатною робочою силою. Все, що потрібно, – трохи води та миска баланди.
Час ішов, та ні шантаж, ані побої не допомагали. Хоча згодом «історію» таки написали. Базувалася вона на тому, що буцімто, будучи членом ОУН, Олександр мав намір обчистити магазин, а на виручені кошти купити зброю та вистрілити з неї в секретаря комсомолу. Також там були додані різні дрібниці про антирадянську пропаганду. Слідчий, читаючи свій рукопис хлопцю, пишався. Сашко не зміг стриматись та розсміявся. Цього разу його повели не в 5-ту камеру, а посадили у бокс.
Дайте води
Відчинилися двері і просто перед хлопцем поклали пайку хліба та дві рибини. Після чотирьох діб Олександр був такий голодний, що не задумавшись сів за трапезу. «Ну, і свиню мені підсунули!». В роті все пересохло, всередині пекло, аж уста потріскали. На прохання дати води наглядач лише усміхнувся. «Спершу мене охопив жаль та образа. Як я міг цього не передбачити? Підлі вороги! А тоді я став на коліна та перед Богом поклявся: я, українець-націоналіст, клянуся до самої смерті боротись з підлим більшовизмом».
Згодом юнака знову повели на слідство. В кімнаті на столі був графін води, дві склянки та брехлива справа Олександра. Слідчий з потіхою попивав маленькими ковточками, чекаючи поки той здасться.
Через півтори години юнака вивела нова зміна охоронців та через незнання поводження з цим в’язнем дозволила зайти до туалету, що був поруч. Тоді Сашко припав до крану та щодуху почав пити воду. «Мені стало недобре, вона, здається, потекла носом».
Новий кат
Пізно ввечері Олександра повідомили, що відтепер його новим слідчим стає чоловік на прізвище Глущенко. Почалася нова епоха.
«При обшуку у вас вилучили дві книги», – промовив він.
Сашко погодився.
«Ви комусь давали їх читати?»
І тут хлопець вкотре почав свою історію про те, що єдина людина, котрій він позичав літературу, був Нечипорук.
«Хоча ці книжки і написані як історичні повісті, у них закладений націоналістичний зміст, розпалювання національної ворожнечі між росіянами та українцями», – вів далі.
«Але ж тоді була царська імперія, в’язниця народів».
«Ти наївний пацан», – додав слідчий.
На цьому вони й розійшлися. Наступного разу Сашка питали про дім.
«Гаразд. Там, однак, щось знайдемо і обов’язково будемо судити. Так треба. Зрозумів?» – перепитав тричі.
Хлопець злякався. На той момент він не здогадувався, що його вітчим ще в день арешту повикидав усю зброю в річку.
«Буде, що буде, – казав він собі. – Не ти перший, не ти останній».
Проте наступного дня на Олександра чекав сюрприз. Його друг Вітичка підписав протокол допиту.
Байка про злочин
Вибір був не широкий: підписати смішну баєчку або чекати ще кілька місяців, доки не знайдуть щось новеньке. Зрештою Олександр схилився до першого варіанту. «Давайте свої папери, я підпишу», – після кількаденних роздумів промовив він.
«Я сам себе розіпяв на своєму хресті…»
Від останнього слова він відмовився. Судили їх шістьох на раз.
Перший час Олександр провів у луцькій в’язниці, після чого переїжджав з місця на місце. Він побував і у Воркуті, і на півночі Казахстану, де організував повстання, за що отримав ще два з половиною роки. В СРСР не було більшого покарання аніж 25 років, тому додали те, що вже відсидів. Більше року хлопець просидів у Владимирському централі, в’язниці для політв’язнів, та закінчив містом Тайшер. Там Сашко зустрів свою дружину, котру свого часу було звинувачено у розстрілі.
Після смерті Сталіна його справу було переглянуто, а термін скасовано. Загалом у неволі він провів близько десяти років.
Вчора, 23 травня 2020 року, родини Героїв Небесної Сотні з нагоди Дня Героя у Львові організували акцію пам’яті, інформує 4studio.
Присутні запалили лампадки та пов’язали синьо-жовті стрічки до кожної з фотографій патріотів на Меморіалі Героїв Небесної Сотні, що на вул. Підвальній, 6.
День Героя 2020 у Львові, фото 4studioДень Героя 2020 у Львові, фото 4studioДень Героя 2020 у Львові, фото 4studioДень Героя 2020 у Львові, фото 4studioДень Героя 2020 у Львові, фото 4studioДень Героя 2020 у Львові, фото 4studioДень Героя 2020 у Львові, фото 4studioДень Героя 2020 у Львові, фото 4studioДень Героя 2020 у Львові, фото 4studio
Як все відбувалось дивіться у фоторепортажі кореспондента 4studio.
Експозиція виставки Романа Гериновича "Театр на долоні"
Поетапний вихід нашої країни з карантину дав можливість культурним установам знаходити способи реалізовувати різні мистецькі проекти. Так початок роботи літніх майданчиків у кафе дав змогу Львівському історичному музею представити виставку на відкритій галереї другого поверху Італійського дворика (площа Ринок, 6).
Експозиція виставки Романа Гериновича “Театр на долоні”
Потужний виставковий проект члена Національної спілки фотохудожників України та Міжнародної федерації фотомистецтва (AFIAP), учасника понад 20 міжнародних та 4 персональних виставок Романа Гериновича “Театр на долоні” зміг вмістити тільки тридцять розкішних робіт. Хоча для цього проекту він приготував вдвічі більше світлин, але не всі вдалося органічно розмітити в обмеженому просторі.
Роман Геринович
Це унікальний досвід для музею, адже виставка відкрилася без урочистостей і промов, без преси і, навіть, без відвідувачів… Роман закінчив її розвішувати і пішов пити каву. А професійний рівень робіт і цікава тема зробили все решта. Нечисельні відвідувачі літнього майданчика з зацікавленням оглядають світлини.
Експозиція виставки Романа Гериновича “Театр на долоні”
А подивитися є на що. На чорно-білих світлинах передані сцени з театральних постановок шести театральних колективів. Серед яких:
Театр “І люди і ляльки”, м. Львів
Національний драматичний театр ім. Марії Заньковецької, м. Львів
“Театр у кошику”, м. Львів
Муніципальний театр ляльок на Лівому березі Дніпра, м. Київ
Студенти факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. Івана Франка
Львівський академічний драматичний театр ім. Лесі Українки
Експозиція виставки Романа Гериновича “Театр на долоні”
“Я був безпосередньо присутнім на виставах, тож фото робилися наживо. І у зв’язку з тим, що я працюю для театрознавчого часопису “Просценіум”, роблю для нього фотографії з різних вистав, то у мене назбирався матеріал на виставку. Виникла ідея як її зробити, і якось спонтанно, сама по собі, виникла ідея назви “Театр на долоні”. Тобто театр весь перед вами, його можна побачити. Як казав Шекспір «все життя – театр», але і театр є життям, і глядач, який перебуває на виставі, занурюється в це дійство і разом з акторами перебуває на сцені. Я пробував зафіксувати в кадрі такі моменти, щоб можна було побачити життя перенесене з життя на сцену і, навпаки – зі сцени в життя”, – розповів Роман Геринович.
Експозиція виставки Романа Гериновича “Театр на долоні”
Коли дивишся на світлини, то їх чорно-біле виконання сприймається як щось цілком органічне. І навіть більше – присутність кольору перетворила б унікальні миті на фотографіях на буденність, зруйнувала б їх театральну магію.
Афіша виставки Романа Гериновича “Театр на долоні”
Наразі важко сказати скільки експонуватиметься виставка – це залежить від зовнішніх чинників, тому всім поціновувачам мистецької фотографії рекомендую не відкладати і побачити “Театр на долоні” Романа Гериновича.
“Голубка сизокрила не для горобця, а магнацька донька — не для дрібного шляхтича”. У старому князівському палаці в Рівному героїня нашої історії все життя згадувала цю фразу рідного батька, яка стала вироком для двох закоханих і назавжди змінила її життя.
Дуб стоїть, похилившись, а сосна впала
У старому парку польського містечка Сосновиця ще донедавна росли, переплівшись стовбурами, дуб і сосна — символи нетлінних почуттів двох молодих людей. яким не судилося бути разом. Нині дерева залишилися в “обіймах” тільки на фото, бо сосна впала, зотлівши, а дуб, хоча й похилився. ще росте. За переказами, їх посадили самі герої-коханці. Місцеві назвали дерева “Тадеуш” і “Людвика”, встановивши поруч табличку з історією їхнього кохання.
Табличка в Сосновиці розповідає про дерева-символи та історію людей. які їх посадили
Невідомо, що в тій історії правда, а що домисли, але красива романтична легенда про двох непересічних особистостей, яких називають польськими Ромео і Джульєттою, живе й досі. Національний герой Польщі Тадеуш Косцюшко і Людвика Сосновська (Любомирська), яка стала рівненською княгинею з примусу — це про них ось уже понад 200 років у Польщі складають нові й нові оповідки.
Тадеуш у віці 15 років
Прелюдія почуттів
Людвика — донька воєводи смоленського, а згодом литовського гетьмана польного (заступника командувача збройних сил) Юзефа Сосновського. Анджей Тадеуш Бонавентура Косцюшко — вихідець із роду дрібних шляхтичів.
Родинний дім Косцюшків на Меречовщині, малюнок Наполена Орди
Зі спогадів польського поета, мемуариста, драматурга, громадського і політичного діяча, приятеля і соратника Косцюшка Юліана Урсина Нємцевича, (він був також секретарем Тадеуша Косцюшка під час повстання 1794 року), історія почалася ще в 1756 році, коли 10-річний Тадеуш приїздив з батьками до маєтку Сосновських з сусідськими візитами. Вдруге доля їх звела через 9 років, коли 19-річний Тадеуш, навчаючись у кадетському корпусі, дізнався, що й 14-річна Людвика прибула до Варшави аби навчатися в пансіоні пані Шмітт для дівчат. Юний Тадеуш був видним кавалером — приємної зовнішності, з глибокими виразними очима і густим чорним волоссям, комунікабельний, так і “сипав” віршами. Він тоді добряче заморочив дівчині голову. Та й Людвика також не залишила його байдужим.
Юна Людвика Сосновська. Невідомий художник
Уперше між ними “заіскрило”, коли вони знову зустрілися в столиці на королівськім балу. Тоді ж при дворі поповзли перші плітки про їхні стосунки, які дійшли навіть до батьків Людвики. Але останні не переймалися цим, списавши все на юність закоханих.
Тадеуш Косцюшко. Портрет, Краківський Національний музей
А тим часом шляхи пари знову розійшлися. У 1769-у королівський стипендіат Косцюшко вирушив на навчання до Парижу. Людвика ж, повернувшись до родинного маєтку в Сосновиці, вже не переставала мріяти про красеня-кавалера. Юліан Урсин Нємцевич писав своєму приятелеві, мовляв, “ панночка досі не зайнята, сумує і мріє про тебе, залишилася тобі вірною”. Паризькі штудіювання не допомогли Тадеушеві знайти місце в армії — патент на офіцерську посаду виявився йому не по кишені. Родинний маєток забрав брат… Безробітний, фактично бездомний і без видимих перспектив на майбутнє — для 28-річного чоловіка незавидна доля. Однак обдарованим молодиком заопікувався сам король польський Станіслав Август, який і порекомендував Тадеуша Юзефові Сосновському, який якраз шукав вчителя для доньок Людвики і Катажини.
Двір Сосновських. Праворуч офіцина, де жив Косцюшко під час вчителювання. Будинок зберігся досі. Фото 1913 рокуФрагменти інтер’єру будинку Сосновських у Сосновиці
А знаючи хист Тадеуша до ландшафтного дизайну, пан Юзеф ще й замислив скористатися закордонним досвідом Косцюшка в облаштуванні парків і садів. Так Тадеуш Косцюшко знову опинився в Сосновиці, власник якої вирішив, що юнацькі “амури” давно вивітрилися з голівки його доньки, проте… Молодий учитель розповідав дівчатам не лише про паризьку моду і світські прийоми, а й про революційні настрої, наближення змін… За його проєктами невдовзі садиба Сосновських уже мала оновлений за останніми європейськими трендами парк.
Зигмунт Айдукєвіч (польський художник кінця ХІХ- поч. ХХ ст.) Картина ” Тадеуш навчає Людвику”
Серед цієї краси одного вечора Тадеуш освідчився Людвиці. За переказами, тоді ж у Сосновиці закохані посадили два дерева: Тадеуш — дуба, а Людвика — сосну. Великих надій на спільне майбутнє молоді не покладали, однак і не здогадувалися. який сюрприз їм готує батько Людвики.
Будинок, де мешкав Косцюшко, вчителюючи в Сосновського. Сучасний вигляд
Долю доньки вирішили карти
У ті часи гра в карти була улюбленою розвагою аристократів. А що вже Юзеф Сосновський, то був картярем затятим. Чутки про його вміння до всіляких картярських “фокусів” точилися краєм. Не один аристократ залишався з порожніми кишенями після гри з Сосновським.
Юзеф Сосновський
Одного вересневого вечора 1775 року пан Юзеф обіграв самого каштеляна київського і володаря рівненських добр князя Станіслава Любомирського. Заклалися на одне з володінь на сучасній Вінничині — Шаргородські маєтності. Гоноровитому каштеляну не до снаги було віддавати майно, але ж картярський борг… Тоді магнат запропонував своєрідний “ґешефт” — одружити свого сина Юзефа і доньку Сосновського Людвику, а програні володіння віддати їм у користування. Сосновський мало в танок не пішов від такої пропозиції. Це відчиняло йому двері у вищий світ, та й справу з посагом доньки вирішувало… Про шлюб негайно було оголошено в Сосновиці, що спричинило справжній шок у вразливої, тонкої натури Людвики.
Король Станіслав Август
Однак закохані ще на щось сподівалися. І тоді Тадеуш Косцюшко насмілився попросити у Юзефа Сосновського руки його доньки. Тепер шок був у батька нареченої. Не тямлячи себе від гніву, зарозумілий багатій наказав залицяльнику вибиратися з маєтку, вигукнувши: “Synogarlice nie dla wróbla, a córki magnackie nie dla drobnych szlachetków!” – “Горлиця сизокрила не для горобця, а доньки магнацькі не для дрібних шляхтичів!”. Але Тадеуш не здавався і вдався до протекції могутніх покровителів. Гайнув до самого короля Станіслава Августа, чиїм фаворитом був. У запалі сказав королю, що, якщо Сосновський не віддасть за нього доньку, то він її викраде і таємно обвінчається.
Король Станіслав Август
На це король порадив Тадеушеві вгамувати пристрасть і не робити дурниць. Але Косцюшко таки наважується на відчайдушний крок. Однієї ночі на початку жовтня 1775 року Людвика таємно вибирається з батьківського дому і вирушає з коханим до сусіднього села, щоб. як було домовлено з тамтешнім ксьондзом, обвінчатися. Однак батько Людвики, попереджений королем про наміри Косцюшка, був насторожі. За втікачами кинулися навздогін. Людвику повернули батькам, а побитий слугами Косцюшко ледве врятувався втечею і мусив переховуватися. Юзеф Сосновський погрожував Косцюшку судовим процесом, бо за такі витівки можна було позбутися голови.
Тадеуш Косцюшко. Художник Валері Ельяш-Радзіковскі
Історія з викраденням дівчини обростала плітками і чутками. які ще довго точилися цілою Європою. А поганьблений Сосновський до самої своєї смерті не пробачив Косцюшкові насмішок, об’єктом яких він став з волі доньчиного залицяльника. Сосновський потому буцімто вивіз доньку до монастиря, де вона очікувала на шлюб з Юзефом Любомирським.
Людвика Сосновська. Портрет 1775 року
За іншою версією, Людвика начебто зуміла втекти від батька і певний час переховувалася в одному з монастирів під Ковелем. Однак люди Сосновського її там знайшли, і врешті-решт вона пішла під вінець з нелюбом. Ідучи до вівтаря, Людвика сказала батькові, що тільки тіло віддає чоловікові, а серце її назавжди залишиться з Тадеушем.
Тадеуш Косцюшко. Портрет, Краківський музей
А невдаха-закоханий рятувався в Парижі, де його й застала новина про шлюб Людвики і від’їзд її до резиденції Любомирських у Рівному. Спасінням від фінансового і особистого краху став для Косцюшка вояж до Америки, де тоді йшла війна за незалежність. Щоправда, ця подорож мало не коштувала йому життя, бо корабель потрапив у тропічний шторм. Про це навіть писала тодішня варшавська газета “Новини”. В Америці Косцюшка призначили головою інженерного корпусу Континентальної армії.
Як княгиня Людвика рятувала рівненські маєтності
Чоловік Людвики молодий князь Юзеф Любомирський (пізніше каштелян київський) успадкував від свого батька князя Станіслава не лише титули, а й місто Рівне з ще трьома містами та 76-а селами.
Юзеф Любомирський
Юзеф і Людвика були однолітками. і коли побралися в 1776 році обидвом було по 25 років. Князь Юзеф за описами польського історика і дослідника Волині Тадеуша Єжи Стецького, не був схожим на свого батька, “не мав ані його замислів, ані його амбіцій і легкість у спілкуванні, лагідність характеру привертали до нього людей. Лише любов’ю до світського життя, до постійних учт, балів і свят нагадував батька. Життя публічного, політичного не любив, … та й київським каштеляном став радше для форми, аніж переймаючись обов’язками, бо великому панові не личить залишатися без крісла; формальним насправді було і його звання генерал-лейтенанта в коронному війську. То був добрий пан, у прямому значенні цього слова; останній екземпляр польського пана, дружина його — розумна, впливова благородна, все робила за нього: князь, який понад усе любив своє Рівне, тільки будував і перебудовував у місті, в замку, в саду…”.
Спадковий каштелян київський і власник рівненських маєтностей князь Юзеф Любомирський
“Князь мав витончений смак, … схильність до всього заморського, а тому оточив себе прибульцями різних національностей, якими була тодішня Польща переповнена, й вони чинили дива в Рівному. Маляр Вілані, котрий прибув з Італії, оздобив чудесними фресками стіни й стелі в усьому замку… Інший художник, Лукашевич… робив портрети княжат і славних людей, і ними прикрашав стіни будівлі. … Великий став, на якому на човнах катали гостей, супроводжуваних придворною музикою, … блищав як дзеркало, а риби напустили таку кількість, що крім задоволення величезної потреби двору, давав ще три тисячі річного прибутку. При старих бастіонах над водою, на яких обладнали альтанки, влаштували пристані; по всьому саду були розставлені камінні статуї, гойдалки, каруселі… ” (T. J. Stecki “Miasto Równe. Kartka z kroniki Wołynia”)”
Так виглядав рівненський палац за князя Юзефа. Малюнок Бургіньйона (з книги П. Ричкова “Ян Якуб Бургіньйон. Творча спадщина”)
Саме за князя Юзефа відбулася остання пишна монументальна перебудова рівненського палацу і облаштування парку при ньому, які він завершив у 1815 році. Саме за його каденції творив у Рівному англійський архітектор і паркобудівник Ян Якуб Бургіньйон. Ландшафтний припалацовий парк разом із лісопарком Грабник складали третину міської території, що було наймасштабнішою зеленою зоною на теренах тодішньої Волині.
Катання на човнах у палацовому парку. Замальовка Бургіньйона (кн П. Ричкова “Ян Якуб Бургіньон. Творча спадщина”)
Своїми безкінечними “покращеннями” князь ще погіршив фінансове становище і наробив нових боргів. Бо старі були значною “заслугою” його батька — гульвіси і картяра князя Станіслава. Ще в 1791 році князь Юзеф узяв велику позику в голландському банку, заклавши рівненський маєток. Але вчасно обслуговувати борг не вдавалося, бо князь-каштелян мав ще й інші фінансові зобов’язання. Подейкували, що він успадкував від батька ще й любов до карт… Відтак дійшло до примусового встановлення адміністративного контролю над всіма рівненськими маєтностями. А це вже “пахло” банкрутством. І тут до справи взялася Людвика. Вона наполягла, щоб Юзеф негайно переписав на неї усе нерухоме майно, що й було зроблено 30 січня 1794 року. Відтак, заручившись підтримкою родичів і високих покровителів та завдяки своєму ентузіазмові й наполегливості княгиня Людвика врятувала прізвище Любомирських від ганьби, а рівненську резиденцію — від конфіскації та продажу за борги.
Утім, заради справедливості, слід зазначити, що князь Юзеф, попри свої дивацтва, для міста зробив більше, ніж його попередники.
Одна з найдавніших листівок із зображенням палацу. кінець ХІХ ст. Статуї рицарів біля палацу з’явилися при князеві Юзефові (з фондів РОКМ)
У 1778-у дістав королівський привілей для Рівного на 4-тижневий ярмарок. Згодом підтвердив привілеї для євреїв, виділивши з палацових земель ділянку для їх поселення. Дозволив їм збудувати дерев’яну синагогу. Намагався впорядкувати міські вулиці. Можливо так вдарився князь у розбудову міста і резиденції, що хотів цим компенсувати нестачу подружньої любові з боку дружини, для якої назавжди залишився нелюбим чоловіком… Княгиня ж, підтримуючи належну репутацію родини, не нехтувала обов’язками доброї господині. Коли в 1801 році в палаці в Рівному на кілька днів зупинився Великий князь Костянтин, то був вражений пишністю прийому, якої не очікував у глибинці.
Юзеф Любомирський – чоловік Людвики. Портрет художника Йоганна Баптиста Лампі старшого
А що ж справи амурні? А про них, чи, радше, про “нього”, ніколи не забувала княгиня рівненська Людвика.
“ …Не мислю про тебе без сердечного хвилювання”
Будучи вже поважною матір’ю кількох княжат, Людвика потаємно опікувалася долею Тадеуша Косцюшка. Допомагала йому після повернення з-за океану. Шукала протекції для Косцюшка навіть у чоловіка, прохаючи влаштувати його на службу до полку князевого племінника. У листі до короля 18 жовтня 1788 року Людвика писала: “Мої давні стосунки з Косцюшком на довгий час віддалили його з краю і були джерелом його нещасть. Тому почуваюся зобов’язаною взяти участь в його долі”
За протекцією Людвики та її впливових подруг у Варшаві король у 1789 році зробив Косцюшка генерал-майором військ коронних. За спогадами Юліана Нємцевича, коли Тадеуш прибув до Варшави, щоб забрати документи з призначенням, там на одному зі світських прийомів випадково зустрів Людвику, яка приїхала до столиці з чоловіком. Зустріч була така зворушлива і несподівана, що обидвоє не могли спочатку мовити й слова, відійшли у віддалений куток салону і плакали. Однак про повернення до минулого не було й мови. У кожного було своє життя.
Акварелька Бургіньйона з життя рівненського палацу. Чи не княгиня Людвика з сином?
Натомість свідченням незгаслих почуттів Людвики були її листи до Тадеуша, які вона писала не тільки з рівненського палацу, а й з інших місць. Зокрема, польські дослідники наводять лист від 21 травня 1789 року, написаний з маєтку в Сосновиці, де Людвика гостювала. У листі рівненська княгиня називає Тадеуша “мій дорогий друже” і постійно апелює до спільних спогадів.
“ Подивися, мій дорогий друже, на дату цього листа, і ти зрозумієш, що я перебуваю в місці наших спогадів. Не можу жити, аби не подати тобі вісточки про себе і не висловити сподівань на таку ж від тебе. … Я віддалася спогадам і відвідую місця, які навівають мені приємні і не дуже згадки. Перших більше. … Хотіла поїхати до Вішніц (Вішніце — містечко неподалік Любліна, – прим. авт.), відверто кажучи, щоб бути з тобою по-сусідству і сподіваючись на випадкову зустріч”, – писала Людвика.
Ще фрагмент листа: “…Пишу тобі це все, мій дорогий друже, в альтанці, яку ти добре знаєш, і до цього часу наче боюся, щоб моя матір не побачила. Ім’я твоє ніколи не лунало з її вуст. Вона його викреслила зі свого лексикону. Натомість воно поселилося назавжди в моєму. Розмовляю часто про тебе з моїми кузинками, з панною Теклею Сосновською… Аби вона була заможнішою, то хотіла б аби ти з нею одружився. Дуже добра і гарна”
“…Була б рада, аби ти переконався, що нікого під сонцем доля твоя так не обходитиме, як мене. Не мислю ніколи про тебе без сердечного і душевного хвилювання. І то не дивно: душа моя не є невдячною, а ти викликав у ній перше ніжне почуття. Нещастя твої завше мене турбували, і якби могла, то власним щастям своїм спокутувала б твоє щастя і задоволення. Розкажи мені більше про себе, дорогий друже, що робиш, з ким живеш, чи думаєш женитися. Нехай жоден з твоїх днів, … не минає без згадки про найщирішу твою приятельку. Людвика Любомирська. “. (Прим. – переклад автора публікації)
Косцюшко. невідомий художник. Національний музей в Кракові
Навіть тільки цей один лист свідчить, що пані Людвика все життя не переставала жалкувати, що “епізод Сосновські” залишився тільки епізодом. І чим далі, той жаль ставав усе більшим. Прикметно, що чоловіка князя Юзефа Людвика в листі називає “ta istota, która mężem nazywamy” — “та істота, яку чоловіком називаєм”.
Візит Косцюшка до Рівного і останнє побачення
Про зустріч Косцюшка і Людвики в Рівному писав зокрема Тадеуш Єжи Стецький: “Під осінь того року (1792-го) завітав до Рівного гість милий і несподіваний. Був то Косцюшко, який прибув до цього князівства, можливо, з цікавості, а може, зворушений спогадами про молодість і через стільки років побачив поважну, хоча ще вродливу княгиню Людвику, предмет найбільшої закоханості своїх молодих років. Звичайно, прийому він зазнав тут найсердечнішого. Гостював він кілька днів”.
Людвика у віці біля 40 років. Портрет художника Юзефа Джузеппе Грассі
Є перекази про ще одне побачення — у жовтні 1794-го після поразки польських повстанців на чолі з Косцюшком під Мацейовичами, останнє в їхньому житті — неподалік рівненського палацу (за іншою версією — біля сучасного Ізяслава). Коли пораненого і полоненого росіянами Косцюшка (тоді він уже був Верховним Головнокомандувачем Національних Збройних Сил Польщі) везли до Петербурга. Волею долі шлях пролягав через Рівне.
Буцімто, дізнавшись про це, Людвика вирушила назустріч і вмовила конвоїрів зупинити карету просто на дорозі. Їй дали кілька хвилин на побачення, але поранений Косцюшко був непритомним і не міг чути, що говорила йому кохана. Утім, деякі польські дослідники ставлять під сумнів достовірність цієї зустрічі. Як і ще однієї — у 1817 році в Швейцарії, де Косцюшко вже після звільнення з російського ув’язнення та чергового вояжу до Америки, тяжко хворий оселився і дожив віку.
Портрет Косцюшка періоду 1792 року роботи художника Юзефа Джузеппе Грассі
Ці зустрічі описує у своїх спогадах приятель і соратник Косцюшка Юліан Урсин Нємцевич. Чи були вони насправді, а чи це плід домислів письменника-мемуариста, тут думки дослідників розділилися. Наприклад, польський історик і біограф Косцюшка Тадеуш Корзон у своїй книзі “Костюшко. Біографія написана на підставі документів” називає їх “пліткарськими і недоречними оповідками, не вартими, щоб їх повторювали”.
Останні роки рівненської княгині
Дідич рівненських добр і чоловік княгині Людвики князь Юзеф Любомирський помер у 1817 році. У тому ж році не стало й Тадеуша Костюшка. У рівненському палаці стихли гучні вечірки і забави. Дорослі діти вже навіть з онуками наїжджали до родинного маєтку зрідка. Отож 66-річна Людвика залишилася сама в старому палаці, який вже починав втрачати свій колишній блиск і велич. Вона вела тихе і спокійне життя провінційної пані, зрідка вибираючись у гості чи приймаючи в себе когось.
Літографія А. Лянге, рівненський палац, кінець-XVIII cт.
Тадеуш Єжи Стецький: “Княгиня каштелянова залишилася в Рівному, але вже з дому не вирушала й дуже згорбилася від старості. Була шанованою і користувалася любов’ю не тільки своєї околиці, а й цілого краю. Престаріла та матрона — ідеальний тип польської матрони — спокійно й на власний розсуд проводила останні роки свого зразкового життя, згадуючи про кращу минувшину, про героя своїх юних років, згадка про якого завжди розпромінювала її прекрасне обличчя. Було щось заспокійливе, урочисте в тій поважній старості. До останніх днів зберегла свій характер спокійний, поважний, але й веселий водночас; живу пам’ять і спокійний, однаковий для всіх випадків спосіб буття; в ній вгадувалася гордість великої пані, але того ніхто не спостерігав і не відчував на собі. До кінця життя завжди займалася якимось рукоділлям, але найулюбленішим її заняттям був переклад з французької праць з питань морально-релігійних. Під кінець зовсім осліпла; т… Померла 6 грудня 1836 року, похована у фамільному склепі побіч чоловіка й дитини, померлого сина Кароля. Багато її рукописів залишилося в розпорядженні тодішнього рівненського ксьондза, князя Мороза. Яка доля їх спіткала згодом, не знаємо”.
Генерал Косцюшко. Картина Беньяміна Веста 1797 рік
Чим слабшим ставало здоров’я рівненської княгині, тим частіше в пам’яті виринали спогади про перше кохання. Переживши Тадеуша на 19 років, Людвика померла 85-річною. В останні роки життя її переслідували спогади-видіння про минуле. А в кожному молодому офіцерові, якого представляли старіючій княгині, вона бачила свого Тадеуша. Щоразу, як вона чула “Полонез Косцюшка” (патріотична польська пісня 1792 року) рясні сльози котилися по її щоках. У хвилини просвітління розуму стара княгиня казала, що зречення великого кохання є найбільшим злочином.
Символічний памятник Косцюшку в кантоні Золотурн (Швейцарія)
Амурну історію княгині Людвики доповнила її внучка Жозефа. Знаючи перипетії нещасливого кохання бабусі, вона посадила дві плакучі верби на символічній могилі Косцюшка в швейцарському містечку Золотурні, де він помер.
Діти Людвики і Юзефа
Історія Людвики-матері, як і Людвики-дружини не була щасливою. Бо з її п’ятьох (за деякими джерелами шістьох) дітей вижили лише троє. А свого первістка князевича Генрика Людвика втратила, коли йому виповнилося шість років. Хлопчика викрала родичка, і він уже ніколи не повернувся до матері.
Ричард Косвей “Мініатюрний портрет принца Генрика Любомирського”, 1787 рік
Втратило від того і Рівне (історія Генрика Любомирського заслуговує на окрему розповідь, читайте невдовзі, – прим. авт.). Другий син Фридерик став наступним дідичем Рівного і спадкоємцем двох ключів — Рівненського та Олександрійського.
Донька Гелена, видана за графа Станіслава Адама Мнішка, успадкувавши від матері талант до малювання, була відомою в той час художницею.
Художник Карл де Блаас. Гелена – донька Людвики і Юзефа, 1852 рік
Малювала в основному портрети і портрети-мініатюри. П’ять з цих мініатюр демонстрували навіть на престижній виставці у Львові в 1912 році. Гелена дожила до 93-х років, переживши обох братів, і була удостоєна найвищої тогочасної жіночої відзнаки — ордена Зоряного Хреста. Давали його доброчесним шляхтянкам з глибоким шляхетським корінням за благодійні вчинки і скромне особисте життя. Гелена також мала орден Святого Яна Єрусалимського.
…Багато таємничих історій було в тому рівненському палаці. Давно його немає, а історії залишилися…
Йдеться про клумби, які розташовані на верхніх партерах і біля вежі, де вхід з вулиці Івана Франка в Стрийський парк. Тут висадили рожеві, блідо-рожеві і білі бегонії, яскраво-червоні сальвії, жовтогарячі чорнобривці (тагетис) та синій агератум. Про це повідомили у спільноті “Львів. Містобудування”, пише Depo.Львів.
“Ці рослини не надто вибагливі у догляді і витривалі до наших умов. Єдине, за що переживають працівники парку, це щоб не було випадків мародерства. Тоді ці квіти тішитимуть львів’ян і гостей міста упродовж цілого літа аж до пізньої осені”, – йдеться у повідомленні.
Карантинні заходи в Україні вже багатьом давно набридли. Людям так і хочеться в найближчий час “вирватися на волю”, поїхати в незвідані краї, відпочити на природі… Частина людей планує свої поїздки в Карпати, частина – в інші мальовничі куточки України. Насправді, тут все буде залежати не тільки від бажання, але й від транспорту, який відновить свій розклад після припинення жорсткого карантину. Можна подорожувати й власним авто, але це є не надто цікаво.
Насправді не обов’язково дуже далеко планувати свої мандрівки. Біля Львова є чимало цікавих і мальовничих місцин, які милують око та звеселяють душу. Села Пустомитівщини, або “Підльвівська Швейцарія”, як її означив в одній із своїх публікацій Степан Гайдучок, для нас ховають ще багато таємниць. Пустомити, Щирець, Семенівка, Підсадки, Поршна, Вінява, Береги та околиці… – це далеко неповний перелік сіл, які можна відвідати пішки за один день. Опис цієї мандрівки, яку здійснив Степан Гайдучок у липня 1936 р., з’явився друком 30 липня 1936 р. у львівському часописі «Діло». Автор, на жаль, не вказав хто був разом з ним. Однак, тут можна припустити, що він здійснив подорож із своєю донькою Богданою Гайдучок, яка, як і батько, любила подорожувати.
Степан Гайдучок
Упродовж мандрівки Степан Гайдучок фіксував різноманітні події, які траплялися на шляху, описував природу. У статті є екскурси у минуле. Автор розмірковував над походженням назви села Семенівка. Це не випадково. Адже у цьому селі проживала його родина, а сам він деякий час навчався тут у початковій школі. З славної родини Диких у Семенівці походила мати Степана Гайдучка – Марія. А Василь Дикий 13 березня 1890 р. став його Хресним Батьком.
Про ці та інші події читайте у статті Степана Гайдучка “У підльвівські ліси”. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
У підльвівські ліси
Пустомити – це мала залізнича зупинка. Нераз ми її минали. Тим разом вишли тут з поїзду. Поправили наплечники і звідти мандрували. Вже в селі станули перед будинком кооперативи. Цілу історію розказували нам люди про дозвіл на неї, а відтак про заборону прибудівки. Виговорилися і лекше їм на душі стало.
Степан Гайдучок з донькою Богданою під час мандрівки. 1930-ті роки. З приватного архіву родини Білинських.
Навіть двох кільометрів ми не перемаширували. Звабив нас озолочений горбок на схід села. На ньому серед ранньої синяви ми пристали. Білів горбок ланами розцвилої гречки. Груди ковальським міхом надувалися; поїлися медним повітрям. Божа комашня гаморила вічем. Як наш селянин літом, так вона запопадливо працювала. На безробіття не жалувалася, а в нас неодну думку будила.
Зором повели ми довкола. Щирецька гора неприступним замчищем виринула перед нами. Церква на ній білими стінами заясніла. Як кажуть, турки колись її облягали. Досі чотирикутним, оборонним муром обведена. А про золоту качку, що скрилася вгорі – чували ви? – Нарід таке оповідає. Так правда то. Тільки не ми, а жиди до тої качки докопалися вже давненько. Нас виручили. Копають в тій горі, ґіпс палять і на золото обертають.
Публікація Степана Гайдучка «У підльвівські ліси» у часописі «Діло». Львів, 1936, 30 липня, число 169 (14 418). З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Публікація Степана Гайдучка «У підльвівські ліси» у часописі «Діло». Львів, 1936, 30 липня, число 169 (14 418). З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Даремно шукаємо за місцем, де доісторична людина свою кремяну пилку загубила. Люта мусіла вернути на котрусь з поблизьких піскових видм до хати. Про тую пилку д-р [Ярослав] Пастернак у своїй археольоґії українських земель згадав та й нам очі на бувальщину тих земель отворив.
Над Мазурською Семенівкою [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] довгенько дебатуємо. Погоджуємося, що теперішня назва “Семянуфка” недоладна. В XV. віці “тенуарієм” її був німець Тобія Кунат. Від Семена можна було назвати оселю Семенівкою, але Сємян ледви чи який був. Мабуть і оселя мусіла бути колись українська. Так принайменше твердять у дооколичних селах. Дотого ще до нині в селі памятають яку провідну ролю там грала родина Диких.
Стара трибанна церква на Золотій горі в Щирці. Літографія з колекції Андрія Крижанівського. Опубліковано: Щит Деревацький. Історико-краєзнавчий альманах / Автор ідеї, редактор-упорядник Андрій Книш. – Львів, 2014. – Число 2. – 56 с.
Жалували ми, що не пішла з нами п. Оля. Вона любить торфовиська. Історію землі в них відшукує. А пасовиська Семенівки – торфовиська. Часом буває, що неосторожні пастухи огонь розпалять, то з трудом землю погасять. Починає горіти; бувало і три дні горить. Від недавна пастухи на лад тибетанців вогонь розкладають і бараболю печуть. Назбирають сухих коровячих кізяків і з них вогонь палять. Ліси далеко. Вміють собі порадити.
Нам час в дальшу дорогу на схід. Пасе хлопчина дві корові в придорожньому рові й виспівує:
Їхав пан через лан,
Бричка туркотіла…
Ми затулюємо вуха. Пісня тільки для етнольоґа.
Став у Підсадках [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] сріблом заблистів. Жалує мо, що ми без каюка. Моглиб піонірами каючництва в тих околицях стати. Спортове наше товариство в поблизькій Порошні [у селі Поршна – тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] вже десять літ істнує і не додумалося до цього спорту.
Краєвид на містечко Щирець з церковної гори. Початок ХХ століття. Опубліковано: Щит Деревацький. Історико-краєзнавчий альманах / Автор ідеї, редактор-упорядник Андрій Книш. – Львів, 2014. – Число 2. – 56 с.
В недалекій Віняві [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] церкви нема. Тож селяни з нас посмішковуються і питають: “Чи на Віняву до церкви йдете?” Всеж йде там до ліпшого. Черниці осіли в присілку Береги [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.]. Людям підпору дають. Хлопчина в Липників [тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл. – А. С.] до них за порадою манджав.
Церква Різдва Богородиці на Золотій Горі в Щирці. Поштівка першої третини ХХ століття. Опубліковано: Крижанівський А. Осип Курилас. Альбом-монографія. – Львів, 2008. – 280 с.
Заманив нас Нагорянський ліс. Пірнули ми в нього. По верхівях тиха дума ходила, а ми пнялися ярками в ліси Бенедиктинок. Святошної тиші не переривали. Ліс полонив думку й серце. За І[ваном] Франком могли ми повторити:
“Той ліс – зразок ще первісного світа.
Де нікому природу маскувать;
Морозом бита, ярим сонцем гріта,
Вона лиш те живить, що має міць трівать.
У всю красу, у весь свій страх одіта, –
Однако їй кортить і руйнувать”.
Під зеленим склепінням грабини і кленів всихали грабки які не встигли видертися вверх на сонце. Рештки піря лисом спольованої птахи потверджували Франкові думки.
На щирецькій каменоломні, рисунок Осипа Куриласа, 1930-ті рр. Опубліковано: Крижанівський А. Осип Курилас. Альбом-монографія. – Львів, 2008. – 280 с.
У смеречині на відпочинок ми присіли. Не смакувала папіроска, так живицею повітря розпарилося. Вивірка обгризком шишки на нас кинула та немов Киплінґів Мавглі, подалася вершками смерік у свою путь. Десь подальше від нас лікарем обстукував хоровите дерево довбак.
В полудневе сонце мандрували ми зрубами. Поважними ґаздами стояли задумані дуби. Радістю пташиного співу видзвонював зруб. Порожні гніздочка що хвилини нам попадались, Зливою соняшного тепла насолоджувалися три серни. Дитячими очима глянули в наш бік і скоком пропали в гущивнику. На часок зі стежки ми за ними збочили і повернули назад на неї. Жерепом путав ноги грабовий молодняк.
Хлопці-риболови. Ілюстрація Осипа Куриласа до “Читанки”, 1920-ті роки. Опубліковано: Крижанівський А. Осип Курилас. Альбом-монографія. – Львів, 2008. – 280 с.
На краю ліса чубатий вудвудок спід ніг випорхнув. Коси пересвистувалися як львівські вуличники.
Над річкою Зубрею присіли ми при хлопцях риболовах. Вудками на щупаки чигали, а ловили коблики. Своїми оповіданнями про поблизькі села душу нам підбадьорили. Одні з нас річку перескочили, другі перебродили. Тепер пропали ми в лісах Потоцького. На свіжих зрубах заходили ми в гуцульські колиби. Ілюзію Карпат пережинали. Гуцули зимою два тисячі сягів на паливо тут виробили. А в лісі на “Могилах” над самітним гробом галицькою стрільця спинилися ми. В лісах самотно помер. Руки гаєвих його похоронили. Вже тепер мало хто про його гріб памятає.
Ліси у своїй шаті мінялися. Раз голими зрубами переходили, то знову у бір попадали, модрина нам стрийський парк пригадувала. Хтось по розточену хробами баранючу головку (рід губ) схилився, під вечір у бекання сернюків вслухувалися; у борсукові ями теж заглядали, На поляні мабуть лис зник перед нами.
Краєвид. Ілюстрація Осипа Куриласа до “Моя перша книжечка”, 1930-ті роки. Опубліковано: Крижанівський А. Осип Курилас. Альбом-монографія. – Львів, 2008. – 280 с.
Хоч лісами могли ми аж до Бережан зайти, вечором у Підмонастирі на поїзд сіли. Не жалували, що пішки 36 км. за день лісами зробили. Полюбили їх. Їх життям жили. У безмірній книзі природи читали.
Джерело: Гайдучок С. У підльвівські ліси // Діло. – Львів, 1936. – 30 липня. – Чис. 169 (14418). – С. 2.
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., село Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. 2016 рік, фото Анастасії Нерознак.
Непомітно в цьому році промайнула весна і за кілька днів ми увійдемо в гаряче літо. Разом з поступовим пом’якшенням карантинних заходів наша країна потроху починає повертатися до звичного життя. Комусь це повернення дається відносно легко, а для когось, на сьогоднішньому етапі, не все так однозначно і зрозуміло.
Театральне життя у Львові завжди було визначальним елементом самоідентифікації та морально-естетичного розвитку суспільства. Адже після Києва та Харкова, Львів впевнено тримає лідерство за кількістю театрів. Уявити собі столицю культури без театрів просто неможливо.
Генеральний директор театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк
Я зустрівся з Генеральним директором-художнім керівником Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові Андрієм Мацяком, щоб дізнатися як театр планує виходити з карантину.
– Андрію Олександровичу, як Театр імені Марії Заньковецької планує виходити з карантину?
Уряд нам дозволив проводити репетиції, але для цього ми повинні належним чином підготуватися. Міністерство пообіцяло надати кошти для закупівлі засобів індивідуального захисту та дезінфекції. Нам потрібно жорстко підійти до цієї ситуації, оскільки це не жарти.
Ми плануємо продовжити та закінчити роботу над п’єсою Шекспіра в режисурі Стаса Мойсеєва під назвою «Сатисфакція». Наші актори Мар’яна Кучма та Олесь Федорченко разом із режисером (і актором) Назаром Павликом працюють над військовою темою виставою на Камерній сцені «Життя P.S.».
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. 2016 рік, фото Анастасії Нерознак.
У цій “карантинній ситуації” ми влаштуємо онлайн генеральну репетицію чи допрем’єрний показ, як хочете можна назвати. Оскільки на прем’єру ми не виходимо, бо глядача немає. Будемо просити наших телевізійних приятелів, щоб нам допомогли. Плануємо показувати наші постановки наживо, щоб наші шанувальники мали можливість слідкувати за нашими новими виставами.
Ними в онлайн режимі ми закінчимо сезон. Я думаю ми отримаємо кошти у Міністерства культури України на відпустку. Орієнтуємося на десяті числа липня. Відпустка не буде великою, бо частину її ми вже використали.
Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера
Відтак вийшовши із відпустки, одразу у планах постановка Ореста Огородника «Каліка з острова Імішмаан» Мартіна Макдонаха вона також буде у допрем’єрному показі. А ще вистава «Буна», сучасної української драматургині Віри Маковій у постановці киян – режисера Ігоря Білиця і художника Богдана Поліщука – це на Камерній сцені. Вона також буде у режимі онлайн. Планів та ідей багато.
Сквер, на місті якого було споруджено автокінотеатр. Листівка 1950-1960-х рр.
Знаємо тільки одне… Ми заскучали за глядачем і живим спілкуванням і як тільки матимемо можливість зробимо кілька прогонів і відкриємо сезон суцільними прем’єрами.
Окрім того є у нас дуже хороший задум на якій ми уже шукаємо кошти. Є домовленості із київським режисером «Дикого театру» Максимом Голенком. Визріла ідея поставити у трамвайному депо п’єсу «Тригрошова опера».
Вадим Сікорський планує поставити виставу “Злодій” за твором Василя Стефаника на Камерній сцені та на Великій сцені «Конотопську відьму».
К.Ауер. Театр Скарбека, 1846-1847 рр.
– Чи планує театр Марії Заньковецької скористатися досвідом свого засновника Скарбека, спробувавши роботу на літній сцені?
Хотілося б зіграти «Наталку Полтавку» або ще якусь музичну виставу в Шевченківському гаю. У планах ще кілька майданчиків, можливо, італійське подвір’я, де раніше давали не одну виставу.
– Під час карантину наше суспільство почало швидкими темпами рухатися до діджиталізації чи є напрацювання театру у цьому напрямку?
Річ у тому, що в театральному мистецтві, як напевно і відчутті симфонічного та джазового оркестру, є надзвичайно важливим відчуття партнера. На превеликий жаль, велика дистанція між партнерами є мінусом. Тому я б не став аж занадто захоплюватися цим.
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові.
Зараз театр у такому плавному, спокійному переході з однієї епохи в іншу. У театр ми потроху залучаємо молодих людей, випускників нашого університету і треба подумати, щоб обов’язково збереглась його спадковість.
Крім того, хочу сказати, що для багатьох, те що відбувається – це чимала травма. Для когось це мине добре, відбудеться переосмислення, а хтось буде дуже травмований після цього, через відчуття непотрібності.
А ще я дуже переживаю за глядача. Адже ця ситуація нагнала страху на людей і це засіло глибоко у підсвідомості. І як себе людина поведе коли треба буде прийти, придбати квиток і сісти у залі, де сидить ще триста, п’ятсот, сімсот осіб. Чи захоче вона прийти, чи не буде боятися? Це велика проблема психологічного характеру.
Театр Скарбка на початку ХХ ст.
Але ми будемо різними способами та засобами впливати на цю ситуацію.
Театр Марії Заньковецької першим у Львові дозволив своїм глядачам придбавати квитки через Інтернет. Зараз ми працюємо над новим сайтом. Окрім того маємо велику спадщину, яку ми оцифровуємо та маємо намір зробити музей театру, навіть цифровий. Зараз ми активно працюємо над архівними документами.
Від себе додам, що дуже хочеться вірити, що театральний сезон 2020-2021 років відкриється вчасно і львів’яни та його гості зможуть насолодитися грою одного з найкращих театральних колективів в Україні.
19 травня на сайті Єдиних електронних петицій до влади з’явилося нове звернення від львів’ян, де пропонується зберегти бруковане натуральним каменем (бруківкою) покриття вул. Б.Хмельницьоко. При тому – пропонується – повернути назад вже демонтовану на даний момент бруківку на цю ж вулицю.
Як пише сайт “Фотографії старого Львова”, петицію зареєстрував Юрій Гузенко.
Як зазначається у тексті петиції, на вул.Б.Хмельницького відбувається демонтаж натуральної бруківки з подальшою її заміною на асфальт, який через 5-10 років перетвориться на латану-перелатану дорогу, яку водії, а тим більше туристи, будуть обминати «десятою» дорогою. Демонтовану бруківку, звісно ж, будуть «зберігати в надійному місці» до настання невідомо яких часів.
Бруківка на вулиці Богдана Хмельницького
Львів’яни, а зокрема мешканці даного мікрорайону Львова проти демонтажу натуральної та історичної бруківки на вул. Б.Хмельницького. Міська влада вперто ігнорує позицію львів’ян щодо цього питання. Залишається не зрозумілим на кого працює ця міська влада?
Отже, пропонується зберегти бруковане натуральним каменем (бруківкою) покриття вул.Б.Хмельницьоко. При тому – пропонується – повернути назад вже демонтовану на даний момент бруківку на цю ж вулицю. Звертаюсь до львів’ян з проханням підтримати цю петицію і в такий спосіб зберегти первісне та неповторне історичне обличчя Львова.
Автор: ГУЗЕНКО ЮРІЙ ДАНИЛОВИЧ
Дата початку збору підписів: 19 травня 2020 р.До кінця збору підписів залишилось: 58 днів
Сьогодні, у День вишиванки, хочемо познайомити читачів із дослідженням про українську сорочку, що було опубліковане у журналі “Нова хата” (ч. 5 за травень 1930 р.) на основі статті В. Білецької “Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація в ХХІ-ХХІІ томі матеріялів до етнології й антропології Наукового Товариства ім. Шевченка. Текст публікації подаємо оригінальним.
Титул журналу “Нова хата”, ч. 5 за травень 1930 р.
Про українську сорочку
Сорочка, ця найдавніша форма одягу довгий час являлась єдиним одягом чоловіків та жінок. Наші селяне, які століттями не змінювали способу свого життя й придержувались строго батьківської форми одягу, зберегли сорочку в давній своїй формі до тепер.
Сорочка, це частина одягу мало досліджена, а дуже цікава для нас. Найкращі перлини народної творчости – вишивки, знаходимо на сорочці. З шиттям і вишиванням сорочки вяжуться ріжні повіря, пісні народні залюбки згадують сорочку, як найбільш замітну і прикрашену частину одягу. Сорочка доторкається до тіла безпосередно й ця обставина робить її наче частиною істоти тої людини, що її носить. Вона начебто набуває прикмет свого власника. Тому і зродилося кілька казок про перетворення сорочки або й відома лєґєнда про сорочку щасливої людини. Шиття, вишивання, прання, надягання має безліч звичаїв та приміт. Робота над приготуванням сорочки розділена на цілий рік; кожна робота, а саме прядення, ткання, білення, шиття виконується в найбільш пригожу пору року.
Святкове дівоче вбрання, Березнівщина, 1920-і рр.
Кума до куми приходила
Кума кумі говорила:
Позич, кумо, рубашонки.
Хоч плоскінну та додільну
З широкими подолами
З вишитими рукавами,
Кума кумі отказала:
Зіма була, чом не пряла?
Весна була, чом не ткала?
Літо було, чом не білила?
Осінь була, чом не пошила?
Зразок ноші нашої сільської ходачкової шляхти. Сорочки не вишиті. Верхний одяг жінок суконний, підбитий дорогим шовком, підвязаний т.зв. литим поясом, це є шовковим золототканим поясом, котрий пізнійше приняла польська шляхта за свій. Вироблювані ці пояси були у Бучачі. (Із видання “Österreich im Wort u. Bild” з Музею Н.Т.Ш. у Львові)
Назва «сорочка» повстала з латинського «сакра-касуля». Старовинним словянським словом треба вважати «рубаха», але воно заникло в укрїанській мові.
Матеріял для нашої сорочки це полотно льняне і конопляне, подекуди вже бавовняне. Льняна сорочка уважається розкішю, не завжди досяжною, як і пробивається в пісні, якою жінка, вмираючи, прохає чоловіка:
«Надінь мені ільняну сорочку
Сховай мене в вишневім садочку»
«Ніде, мила, льняної узяти
Будеш мила в плоскінній лежати»
Часто жіноча сорочка зроблена з ріжнородного матеріялу. Рукави, або тан з кращого, підточки з гіршого. В старинних описах сорочок згадують про «кисейние рукава» у жінок козацьких старшин. Кисея, це прозірчастий, легкий матеріал.
Покуття, пов. Вижниця. Жінки у вовняних полосатих запинках заткнених за пояс. Кожушки вишиті коліровою шкіркою та волічкою. Рукави богато вишивані. У жінки біла завійка на голові. Дівчина закосичена квітами, волічкою та мушлями. (Із видання “Österreich im Wort u. Bild” з Музею Н.Т.Ш. у Львові)
Краска, в якій носять у нас сорочки – біла. Білосніжною може бути при бездоганнім вибіленню лиш льняна сорочка, конопляна завжди має легкий сіруватий тон. Лише на Волині вживають полотна не зовсім вибіленого.
АЛ біла, чиста сорочка, вважається необхідною ознакою недільного одягу. Знехтування цего закоріненого звичаю, це знак великого убожества, незвичайної розпуки, або перебування на чужині. Яке співчуття викликує чорна, брудна сорочка сироти! «Сорочка на ньому, як земля», каже селянин про людину горем прибиту.
Ф. Вовк розділює сорочки на два типи, правобережний та лівобережний. Внутрі цих відділів існує багато місцевих відмін, які теж заслугують на те, щоби їх відмітити.
Сорочки правобережного типу
Як найвиразніший тип лівобережної сорочки треба приняти полтавську сорочку, що досі ще розповсюджена на Полтавщині в деякому віддаленні від промислових центрів. Сорочки ці бувають «додільні», з полотна одної якости, або «до підточки», де долішня частина сорочки буває з іншого матеріялу як верхня частина, т.зв. станок. Святочні сорочки майже завжди шиються додільними. Розріз пазухи довгий на 30 цм. підрублений рубцем на верх. Рубець пришивається «вистігом» (шиття взад голки), а це є одночасно його оздобою. «Уставки» т. зн. прямокутні кусники полотна, в 25 цм. завширшки, пришиваються в горі до станку в формі перепаски, яка йде через рамена.
Станок з пришитими вуставками збирається «вшивається» в комір. Комір широкий на 2 цм. Часом і вузчий. Вшити чепурно комір, річ досить складна, не всяка жінка з’уміє як слід зібрати зморщки. Часом заступають комір купованою взористою стяжкою, в якій оставляють кінці до завязування. На краю кожного коміра находяться петлі для стяжки.
Рукав шиють з рівного кусника полотна, довгого й широкого на 50 цм. До уставки пришивають його подвійним вистігом. Часто цей вистіг по середині переривають і рукав збирається т.зв. пухликами, зборами, які йдуть зікзаком. Цих пухликів часто нанизують по кілька рядів. Пухлики – це прикраса новішого часу й характерна для східної Полавщинию Старі жінки, приготовляючи вбрання на смерть, шиють сорочку без пухликів, бо мовляв, це на смерть «не годиться».
Рукава не пришивають безпосередньо до станка. Під пахою вставляють «ластку», це є чотирикутник з полотна, який служить для того, щоби руку можна вільніше піднімати. На долині рукав закінчується непросто: як станок так і підточка зарублюється кожне рубцем на верх, а потім злучується окремим швом.
Жіноча сорочка лівобережного типу
Сорочки Харківщини трохи відмінні. Тут вже полотна вживають купованого і дуду вишивають ширшою. На Чернігівщині носять сорочки значно довші, а замість коміра обшивається сорочка стяжкою. Розріз пазухи довший чим у полтавських. Уставка часто одноцільна з рукавом або сполучена особливою мережкою «розшивкою». Рукави бувають навіть дуже широкі.
Жіночі сорочки Дніпропетровщини відзначаються особливою формою коміра. Зпереду й ззаду на комірі вшивають кілька малих закладочок і тим він виходить не круглийЮ а чотирикутний. Сорочки доволі короткі, 100-110 цм. Случаються й зовсім довгі сорочки, але це здебільшого у чернигівських переселенців, яких стрічаємо в Дніпропетровщині.
Київщина, це область перехідна від лівобережного до правобережного типу. Лівобережний взір тут переважає. Рукав на Київщині одноцільний з уставкою а щоби його вшити зручно в станок, вирізується в горішній частині станку малий чотирикутник. Рукави бувають дуже широкі, часто в півтора ширини полотна.
Довжина сорочок на Київщині незвичайна, до ходить до 155 цм. Комір буває двоякий, або вузький тісно при шиї, як у полтавських сорочко, або викладаний як на Правобережжі.
Крій жіночої сорочки на Київщині
На Поділлі розповсюджений виключно правобережний тип сорочки в ріжних відмінах. Впливи Галичини й Буковини замітні в південній і західній частині.
Матеріял, якого вживають там на сорочки, це полотно домашнє, ткане з домішкою бавовни. Станок шиється з двох півок, або й з «боками», коли полотно вузш, а часто вставляються клини лиш у підточку. Проріз пазухи невеликий, 20 цм. Стоячий комір повстає зі зборів, скріплених червоною та чорною заполочю, підшитих смугою полотна. Бувають і коміри викладані, але неширокі. Застібається на ґудзик, або зав’язується стяжкою. Рукав, одноцільний з уставкою, закінчується дудою, над якою збираються заполочю збори. В західній частині поділля закінчують рукав збиранням в певному відступі від краю, без дуди.
Поділля, пов. Заліщики, село Добровляни. Густо вишиті рукави сорочки, пазуха та обшивка. На голові вишита прикраса, подібно як у Яворівщині, повязана квітчата лента та над вухами ріжні затички. Обпинка заступає спідницю та фартух. На шиї кораликовий гердан та цілий ряд колірових кораликів. (Із видання “Österreich im Wort u. Bild” з Музею Н.Т.Ш. у Львові)
На Волині вживають полотна не зовсім вибіленого або вибіленого лиш на одну сторону. Сорочки прикрашені вуставками, але подекуди прикривають місця зшиття рукава рукава зі станком лише вузькими, вишиваними смугами. Розріз пазухи часто прикривають вишиваним передом, широким 5-20 цм. Комір в західній частині Волині низенький, стоячий, обшитий купованим мережевом. Це явище є чужого походження й повстало під впливом сусідних мазурів, які вживають цієї прикраси при сорочках. В східній частині Волині носять широкі викладані комірці.
Жіночі сорочки Галичини, Буковини й Західного Поділля, це окрема ґрупа, яка відмічається особливими прикметами. Полотна вживають тут білого, широкого на 50 цм, часто з домішкою бавовни, рукави пришивають до станка подібно як київські. Станок в горі зовсім розрізаний, бочки трохи скошені. Довжина сорочок досягає 140 цм. Коміру здебільшого немає, лиш верхній край сорочки густо обмотується і нанизується на тоненький шнурочок, виплетений з ниток вишивки, закінчений кутасами. Рукави закінчуються подібно, часом і вузенькими дудами, бувають досить вузькі й тому не пришиваються зборами до вуставок. Сорочки лемків і бойків дещо відмінні. Густо зібрані біля шиї, вони не мають пазухи на переді, так що збори зібрані на грудях у взір білими нитками. Розріз робиться з боку і сорочка надівається боком.
Жіноча сорочка з Галичини
До такого виду як сорочка його тепер має, дійшла вона не скоро. Первісно сорочка була безрукавою підточкою піднятою під рамена, що придержувалась двома полотняними перепасками через рамена. Рукав появився аж значно пізніше і спершу він надівався окремо.
Комір на сорочці й дуди це є закінчення сорочки новішого походження. Давніше кожна сорочка закінчувалась біля шиї морщенням і стягнена була на нитку. Рукави рівнож були внизу стягнені.
Станок і підточка довгий час були окремими складовими частинами сорочки. Про це свідчить також особливий спосіб зшивання їх.
На Україні зникають тепер старовинні жіночі сорочки з вишитими широкими рукавами. Сорочка поволи починає наближатись до безрукавої західно-европейської. Але цю еволюцію переходить вона поволи, придержуючись в багатьох напрямках давних традицій. Рукави, довгі до ліктя, прикрашують вузькою вишиваною лиштвою. Комір значно більший і чотирикутний. Матеріял – біле, тонке, купне полотно. Такі сорочки тепер носять міщанки та селянки підміських околиць.
…Ми появляємось на світ з любові, з любов’ю до світу ми покидаємо його та летимо у небо… Життєвий шлях кожного – це пізнання світу, але найголовніше самого себе і творення себе через усвідомлення всіх життєвих каверів, щоб стати людиною. Можливо, через низку цих каверів, повторів, переспівів ми поволі добираємо того ціммесу, соку дозрівання, що в кінці кінців народжуємо своє і це вже стає визначним не тільки для тебе самого, що сотворив щось зриме, але й для всіх решту, особливо для твого Вчителя. Бо це тобі по слову зернятку відкривалося, як пізнавати шлях творця.
Скульптор Еммануїл Мисько (1929-2000)
В моїй пам’яті тримаються кілька епізодів, до яких я підсвідомо повертаюсь через роки. Дякувати Богу, що плівка, на якій записані ці сюжети, ще не стерлась, то берусь за слово, щоб залишити цей спогад на папері.
Петро Старух у майстерні Еммануїла Миська, 1980-і рр.
Майстерня Еммануїла Петровича Миська була для мене меккою і час мого занурення в роботу і різьблення в дереві якихось невеликих, нікому не зрозумілих форм, деталей; було процесом підсвідомим, ніж тим, що мав свою якусь конкретику, мету.
Це був той внутрішній живчик, що постійно не давав спокою сидіти, склавши руки чи курити бамбук, зрештою я не курив. Але було ще одне важливе: я готувався до вступу в інститут і мені треба було ліпити портрет з натури. Натури в мене не було, була гіпсова модель Гаттамелата роботи Донателло, а решту були портрети, ліплені Еммануїлом Петровичем. Він був, за словами його сучасників, найкращим.
Еммануїл Мисько під час роботи на портретом композитора Мар’яна Кузана, 1990-і рр.
Мене захоплювало, коли він ліпив чи різав у дереві, бо все народжувалось на моїх очах, і я був сканером цього процесу, не розуміючи певних нюансів та й не замислюючись дуже над ними. Мені кортіло зробити так, як майстер, так щоб тютілька в тютільку, включаючи фактуру ліплення та якісь шармові мазки пальцем чи прорізи стеком. Римського вождя мені надоїло ліпити та вилизувати. Петровича роботи були набагато цікавіші, в них було щось інше, такого, як він, ніхто не робив, вірніше робили, але не так.
Еммануїл Мисько. Портрет владики Володимира Стернюка, 1998
Еммануїл Мисько. Портрет письменника Романа Іваничука, 1970.
Еммануїл Мисько. Портрет художника Павела Балли, 1957.
Еммануїл Мисько. Портрет художниці Олени Кульчицької, 1957-1960.
Тож я захопливо та з драйвом скопіював портрет закарпатського художника його роботи, коли закінчив, тішився, як дєцко, бо виліпив як майстер. Мені це вдалося, і я очікував оцінки з уст вчителя. Десь наступного дня я відкрив для Еммануїла Петровича подарунок, що стояв мало не посередині майстерні і був загорнутий в плівку.
– Це що таке? – Перепитав мене Петрович.
– Це моя робота. – Відповів я.
– Ні, Петро, це моя творча робота. А це – ти зробив з неї копію. Цього тобі не слід було робити, щоб бути собою. Ось твої модулі, ти з них збереш до купи своє, ти в ньому вже є, це лишень потребує часу та праці над собою.
Я стояв засоромлений, як вкопаний, проте втішений іншим, що через цю прикру помилку я не переступив би поріг усвідомлення, переосмислення і можливо цього спогаду…
Еммануїл Мисько із старшими синами Орестом і Романом на подвір’ї майстерні. 1980-і рр.
Еммануїл Мисько із старшими синами Орестом і Романом на подвір’ї майстерні. 1980-і рр.
Із плином часу ми багато чого стираємо з пам’яті, забуваємо, але є люди, є творці, є вчителі, які для нас вже стають легендами. Залишаються їхні твори або слова, зернятка про те, як бути собою, не кращим за нього чи когось, просто бути людиною, а ще бути творцем самого себе…
Експозиції виставки з нагоди 90-ліття від дня народження Е. Миська “Еммануїл Мисько і сучасний простір” у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького, 2019 р.
Експозиції виставки з нагоди 90-ліття від дня народження Е. Миська “Еммануїл Мисько і сучасний простір” у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького, 2019 р.
Фрагменти експозиції виставки з нагоди 90-ліття від дня народження Е. Миська “Еммануїл Мисько і сучасний простір” у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького, 2019 р.
мені приснився
вчитель
мій
той
що
від
Бога
був
Еммануїл
Петровичем
всі звали
дивлюсь
в майстерні
наскладав
крісел
високо так
під саму
стелю
балансує
на горі
з якої
не боїться
впасти
навпроти
теж
на висоті
сидить
якийсь
професор
сивий
в бороді
внизу всі
споглядали
для них
незрозуміле
шоу
портретиста
так виглядало
уночі
що він
і далі
ліпить
там
у висоті
зірок
портрети
насправді
людські
душі
ті що
з далекої
імли
нам
посилають
світла
холодні
промені
щоб
нагадати
нам
що
ми
живі
і щось
творити
мусим …
Петро Старух
Пам’ятник Королю Данилу у Міжнародному аеропорту “Львів” ім. Данила Галицького
Науковці Рятівної археологічної служби та Бродівського краєзнавчого музею розпочали дослідження на вул. Вірменській, 4 у місті Броди, що на Львівщині. Нагадаємо, раніше тут під час будівельних робіт в стінці котловану зафіксували фрагменти давнього цегляного будинку.
Основне завдання археологів – забезпечити пам’яткоохоронні роботи на ділянці. Зокрема, потрібно з’ясувати датування віднайденої споруди та зрозуміти, яке вона мала призначення.
На жаль, мусимо констатувати, що при розробці проекту та під час виконання земляних робіт на ділянці було проігноровано необхідність виконання попередніх археологічних робіт.
Минулого тижня забудовник уклав з РАС договір про археологічні дослідження. На момент початку робіт частина розкритої ділянки давньої кладки вже закрита спорудженим фундаментом, однак відкриту ділянку можна і необхідно детально вивчити.
Вистава ''Декамерон'' (актори Богдан Грицяк, Дмитро Наумець)
Актор-філософ та людина оптиміст, яка завжди надихає інших і отримує сама від цього позитив і натхнення. Освіту отримав у період 2012-2017 рр. у Львівському національному університеті імені Івана Франка, за спеціальністю актор театру та кіно (курс Олега Стефана). Член Національної спілки театральних діячів України. Крім цього Дмитро Наумець пише вірші та активно організовує літературні вечори та різні тренінги.
– Акторами народжуються чи стають? А як Ви стали актором?
– Я думаю, що є в людині якась іскра. Мені дуже близькі думки Григорія Сковороди, що «всяка праця благословенна». Але щастя у житті, за Сковородою, тісно пов’язане зі «сродною працею». Шлях людини –самопізнання. Тобто, пізнання своїх природних здібностей, даровані кожній людині Богом. Я довго не міг знайти відправної крапки. Після закінчення 9-го класу вирішив стати електриком. В училищі я вів концерти, студентські вечори. Ще в дитинстві я любив «грати» якісь сценки для друзів. Мій прадід був лікарем. В лікарні він організовував театральне дозвілля та сам у ньому приймав участь. Його так само звали Дмитро. Отже, вже на другому курсі я зрозумів, що хочу стати актором. Поїхав вступати до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, але не вийшло. Вирішив перевірити себе ще раз і через рік вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка. Пройшовши творчий конкурс, подумав, що вже в професії. Пізніше зрозумів що акторська професія набагато складніша.
– Без чого Ви не починаєте роботу над роллю?
– Перш за все, я повинен зрозуміти чим «дихає» мій персонаж. Читаю багато матеріалу стосовно п’єси, автора, щоб знайти «зерно» ролі, яку я буду втілювати. Мені важливо зрозуміти суть матеріалу.
Дмитро Наумець
– Чи є роль, за яку соромно? І та, якою пишаєтеся?
– Соромно було на першому курсі. Ми працювали над давньо-грецькою трагедією. Це були сценки з трагедії Евріпіда «Медея». Мені здавалося, що я не зміг розкрити тонкощі характеру афінського царя, який мріяв про своїх дітей. Якою я пишаюся? Я б інакше поставив питання – важливість ролі. Для мене важлива кожна роль, бо це великий досвід і кожний раз новий. Чи це казка для дітей, чи трагедія, я не маю права халтурити. Завжди маю бути готовим грати для будь-якого глядача.
– Чи маєте свої «табу» на сцені? (не граю голим, не вдягаю зелені шкарпетки, не вдягаю капелюхів, тощо).
– Ні, не маю. Навіть до оголеності на сцені ставлюсь спокійно, коли це виправдано. Розумію, що це шокує. Якщо це естетично поставлено, глядач зрозуміє таку необхідність.
– Як Ви ставитеся до вживання нецензурної лексики в буденному та мистецькому житті?
– Як кажуть, «з пісні слів не викинеш». Питання, для чого автор використовує мат у п’єсі, а режисер – на сцені? Знову ж таки – це питання смаку. Треба знати міру. Мені дуже сумно і дивно як глядач сприймає нецензурну лексику. Він, по факту, чує зі сцени «мат» і не задумується для чого саме так сказано.
Вистава ”Люди” (Йозеф – Андрій Кравчук, Яромір – Дмитро Наумець) – фото Роман Яремин
– Чи маєте якийсь свій ритуал перед виходом на сцену?
– Чищу зуби, мию ноги – хочеться на сцені відчувати себе чистим, як фізично, так і в думках. Для мене важливо до початку вистави побути в тиші, щоб налаштуватися на процес. Я би назвав це тишою очікування. В кінці вистави – це тиша простору, в якому аналізуєш свою роботу. Це відчуття радощі або невдоволення собою, Мої вистави – це моє життя
– Якби Ваше життя було фільмом як би він називався? З яким персонажем фільму/серіалу ти себе асоціюєш?
– Мене порівнюють з американським актором-комедіантом Заком Галіфіанакісом, що зіграв Алана Гарнера у фільмі «Похмілля в Вегасі». Я себе асоціюю з образом Сарафанова в п’єсі О. Вампілова «Старший син». Мені близькі його доброта, життєлюбність, ставлення до людей, зрозумілість, вміння прощати. Цього персонажа точно втілив у кіно Є. Леонов. А назвав би фільм про своє життя – «Прагнення». Бо моє життя – це прагнення творити, любити, надихати інших.
– Від кого і від чого черпаєте натхнення?
– Надихати інших людей. Мої слова, дії, тренінги, що позитивно впливають на людей – страшенно мене самого надихають. Того року вестиму акторський тренінг, вже набрав курс. Надихають мої колеги. Черпаю натхнення від своєї дівчини. Вона художниця. Я бачу як вона захоплена тим, що робить – це велике натхнення. Вона сама для мене велике натхнення, бо завжди поруч. Це та людина, що завжди підтримує. Я зробив своєрідне відкриття: між нами склався той безперервний потік, від якого ми постійно черпаєм натхнення.
Дмитро Наумець
– Як Ви проводите свій вільний час?
– Якщо маю більше двох днів, їду додому, до батьків. Подобається щось робити своїми руками. В мене є мопед, планую пошити чохол на друге сидіння для своєї дівчини, з якою теж проводжу своє дозвілля. Ходимо в кіно. Віддаю перевагу фільмам, у яких є символи і такі посилання треба розшифрувати. Один з таких фільмів – «Бал» італійського режисера Еттора Скола. Особливу увагу звертаю на роботу режисера та акторів. Люблю поезію та сам пробую писати вірші.
– Яке майбутнє чекає на театр у зв’язку з останніми інноваціями? Чому театр має вижити в час невпинних технологічних інновацій?
– А що це таке – театр? Це питання я почув від О. Стефана, який зупинив репетицію і чекав на нашу відповідь. Актори почали називати теоретичні визначення. Він зупинив нас і сказав: «Театр – це те, що відбувається з людиною». Важливе слово – людина. Все, що стосується людяності, співпереживання не перестане бути актуальним і важливим і триватиме, поки ми будемо залишатися людьми. Які б технологічні інновації не використовувались у майбутньому, театр має бути зрозумілим і відкритим, ні в якому випадку попсовим. Це має бути сучасний діалог з глядачем. Театр має мати свого глядача та знаходити з ним контакт.
Дмитро Наумець
– Розкажіть історію з театрального закулісся, яка викликає радість від роботи в театрі.
– Це був 4 курс. Виставу «Декамерон» перенесли на велику сцену театру ім. Лесі Українки. Мій персонаж за виставу тричі різко з’являвся з оркестрової ями. При цьому текст вимовлявся дуже гучно. Якось, при першій такій появі, дівчина з першого ряду страшенно злякалась. З наступною появою я віддав дівчині цукерку, заздалегідь приготовану.
– І на останок, Ваше життєве кредо.
– По-перше – без драматизму; по-друге – тут і зараз; по-третє – зробити день світлішим для інших.
Маленькою Батьківщиною для нас, мешканців західного передмістя Львова, є сучасні місцевості Кам’янки, Рясни Польської та Рясного. Тепер вони мають схожість з багатьма іншими околицями міста, але є одна відмінність від решти – це історичне минуле, про яке далі піде мова.
Історичне минуле
Десь приблизно у 1433 р. виникає Баторівка (тепер – Кам’янка). Самостійним селом вона ніколи не була, а адміністративно належала до Рясної Польської.
Існує дві версії щодо назви виникнення назви «Баторівка». Перша за переказами польських старожилів походить від імені польського короля Стефана Баторі (16 ст.), який колись стояв табором на тих землях; друга – від слова «батяр». З приходом радянської влади Баторівку було перейменовано на Кам’янку.
Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com
Баторівка розташована у сітці залізничних колій Клепарівськоі станції, що пов’язано з будівництвом в 1883-1936рр. локальних залізничних ліній Львів – Янів – Яворів.
Баторівка, фото 1956 року. З приватного архіву Оксани Заграй
Після Першої світової війни на теренах Баторівки було тільки 70-80 будинків. В основному вони були розташовані по обидва боки дороги. Бічних сформованих вулиць в цей час не було, тільки де-не-де стояли окремі хатинки.
Баторівка, фото 1980-их років. З приватного архіву Оксани Заграй
Лише у 1935р. почались з’являтись будівлі, які і формували бічні вулички. Назв вулиці на той час ще не мали, а будинки були пронумеровані таким чином: Баторівка 5, 31, 35…. Тільки згодом вулицям було присвоєно назви. А сама вулиця в різні часи мала різні назви: Арцибіскупа Більчевського, Дорога Янівська, Вестштрассе (в період німецької окупації) і сучасна – Т. Шевченка.
Освіта
Дошкільна освіта дітей Баторівки в 30-х роках ХХ ст. проходила в дитячому садку «Оселя», де вихователькою була Леся Швак (Головацька). Активно до життя садочка долучився і о. Володимир Максимець. Діяльність «Оселі» ці часи була спрямована на національно-патріотичне виховання: святкування Шевченківських днів, дня Матері, Різдва, Великодня. Уже в радянський період на паралельній вул. Шевченка (тепер Чикаленка) було відкрито новий дошкільний заклад (садочок) в якому проходила підготовка дітей до школи.
Садок у Кам’янці. Новорічний ранок, фото 1975 року. З приватного архіву Оксани ЗаграйБаторівка, школа, фото 1954-1957 років. З приватного архіву Оксани Заграй
1921р. на Баторівці діяла «Польська повшехна однокласна школа» в якій навчалися поляки та українці. Після її закінчення українські діти переходили на навчання до шкіл Українського Педагогічного Товариства «Рідна школа».
Баторівка, школа, фото 1954-1957 років. З приватного архіву Оксани ЗаграйБаторівка, школа, фото 1954-1957 років. З приватного архіву Оксани ЗаграйБаторівка, школа, фото 1954-1957 років. З приватного архіву Оксани Заграй
Уже в радянські часи на Кам’янці три приміщення були відведені під школи. Одна для учнів молодших класів, а дві інших під старші школи. Останні згодом були закриті, а навчання було переведено в новозбудовану школу N38 (тепер ліцей N38). В 1963р. тут відбувся перший випуск.
Духовне життя
За Польщі українцями на наших землях було побудовано греко-католицьку церкву Різдва Пресвятої Богородиці, де в різні часи правили різні священники. Один з них – о. Володимир Максимець (доктор Богослоськоі академії) – людина, яка гуртувала навколо себе всіх мешканців. Правда довго ця церква не проіснувала. З приходом радянської влади храм було переобладнано на звичайний житловий будинок, згодом на шкільну майстерню, потім пункт народної дружини, а наприкінці 80-х рр. ХХ ст. будівлю було віддано в оренду аптеки. І лише в 1990р. церква перейшла в розпорядження православної громади Кам’янки.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці
В колишній Баторівці функціонувала не лише церква, а й костел, який у 1938р. був побудований на кошти віруючих-католиків римського обряду. Але через початок Другої світової війни освячення храму так і не відбулося. Зробити це вдалось лише після війни.
Церква Найсвятішого Серця Христового
Храм діяв до 1946 року, але після виїзду більшості представників польської громади Баторівки до Польщі, костел було закрито, а з часом перетворено на склад хімреактивів. І тільки 1991р. храм було відкрито і віддано в розпорядження греко-католицькій громаді Кам’янки.
Оксана ЗАГРАЙ
Матеріали для допису взято з архівів бібліотеки N31 ЦБС для дорослих м. Львова.
Джерело: Кушнірчук Н. Й., Сіра Ю.М. Слово про Кам’янку (Баторівку) [Текст] / Н. Й. Кушнірчук, Ю. М. Сіра. – Львів: Інститут розвитку міста, 2002. – 32 с.
Днями у Львівській письменницькій організації завершилося фінальне засідання журі п’ятої поспіль Львівської Обласної літературної (зі всеукраїнським статусом) премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди, яку призначають у галузі національного державотворення за кращу поетичну збірку патріотичної тематики. Журі в складі дев’яти осіб визначилися з іменами переможців.
Як зазначив голова журі Премії, заслужений діяч мистецтв України, письменник Олесь Дяк, до фінальної частини літературної борні увійшли книги авторів, яким буде запропонована і участь у виданні Антології патріотичної поезії, упорядкованої за результатами цьогорічного змагання, а це: «Відстань до кордону» Оксани Бігун зі Львова, «Огневерги арканів родинних» Миколи Савчука зі Хмельниччини, «Нескорені духом» та «Окрилені злети» Левка Воловця зі Львівщини, «Порив і подив» Марії Людкевич зі Львова, «Атоманія» і «Торба» Ігоря Гургули зі Львова, «Холодноярська мова» Олександра Гордона зі Львова та «Вікна» Ірини Мельник з Рівного.
Лауреатом першої премії стала Оксана Бігун, другу премію отримає Микола Савчук, третя відзнака – в Марії Людкевич.
Заохочувальний диплом «Молода надія» і премію в одну тисячу гривень отримає Ірина Мельник.
Почесний диплом в номінації «Гордість нації» отримав світлої пам’яти Іван Гнатюк (1929 – 2005 р.р.) – український поет, прозаїк, перекладач, Лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, багатолітній в’язень радянських концтаборів.
Церемонія вручення нагород відбудеться у Львові наприкінці червня, про що буде повідомлено згодом.
На щастя, ми достатньо багато знаємо про українців, врешті, не лише українців, які всі сили та вміння віддали для побудови нашої держави, свідомого суспільсва й популяризації української ідеї. Також можемо розповідати і про тих, котрі виїхали і на відстані підтримували розвиток позитивних ініціатив тут. Однак, ми надалі недостатньо говоримо про іноземців, які, в рідних для себе спільнотах, були голосами української культури й доносили відомості про нас у найбільш віддалені куточки світу. Повідомлення про таких можна перерахувати на пальцях однієї руки. При цьому, стосуються вони, звично для нас, трагічних подій та сторінок. До прикладу, це американський дослідник Джеймс Мейс та валлійський журналіст Гарет Джонс, які розповідали про Голодомор. Однак, рубрика “іноземці про Україну”– це не лише трагічне! Героїня цього тексту, Етель Войнич (1864 – 1960), перекладала англійською Тараса Шевченка і не лише його. Що цікаво, була вона і у Львові. Про це зараз і поговоримо.
Етель Войнич. Фото з https://uk.wikipedia.org
Відома перекладачка та письменниця народилася у ірландському місті Корк, у родині знаного математика Джорджа Буля. Її дитинство не можна назвати простим, адже вона дуже часто хворіла. До того ж, достатньо рано помер її батько. Не у відповідності до задуманого розвивалась і професійна кар’єра дівчини. Планувалося, що в майбутньому вона стане музиканткою. Однак, цьому завадила хвороба руки. Відтак їй довелося рухатися шляхом перекладів та філології. Врешті, паралельно з музичною освітою, вона слухала ще й лекції зі слов’янознавства. Було це у Берлінському університеті. Тому рішення почати фахово займатися саме філологією спонтанним не було. Більше того – на цьому шляху їй вдалося зустріти і свого чоловіка, відомого польського філолога, антиквара й революціонера Вілфрида Войнича.
Джордж Буль. Фото з https://uk.wikipedia.org
Сама Етель Ліліан Войнич не лише займалась перекладами чужих творів, але й непогано писала сама. Її перу належать такі твори як “Гедзь”, “Джек Реймонд”, “Перервана дружба”, “Овід” і ін. Щодо перекладів, то вона працювала із творчістю Миколи Гоголя, Михайла Салтикова-Щедріна, Михайла Лермонтова і ін. Для нас найцікавішим є те, що у 90-х роках ХІХ століття вона опанувала українську мову. Відтак надалі перекладала, до прикладу, українські народні пісні. Зокрема, також і журливу пісню “Ой горе тій чайці”.
Міхал Вілфрид Войнич. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Однак, особливої уваги заслуговують її переклади творів Тараса Шевченка англійською. Останні подекуди перевидаються до сьогоднішнього дня, що вказує на якісь та актуальність перекладів. Таким чином, саме Етель Ліліан Войнич була однією із тих, хто починав знайомити читача із Західної Європи із творчістю Шевченка, а тому і з українським світом у ширшому значенні: сторінками історії, героїкою тощо. Вона перекладала “Заповіт”, “Мені однаково чи буду”, “Минають дні, минають ночі”, “Зоре моя вечірняя” і ін. Звичайно, такого “вікна” мало аби сповна відчути українські традиції та ментальність. Однак, це вже краще, аніж нічого.
Фрідріх Енгельс. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Очевидно, що література не була єдиною пристрастю та захопленням Етель Войнич. До прикладу, через спілкування із оточенням свого чоловіка, вона також потрапила у кола та середовище революціонерів. Так, навіть була особисто знайомою із Фрідрихом Енгельсом та Георгієм Плєхановим. Водночас, саме через своє зацікавлення революційними рухами Етель Ліліан Войнич і потрапила до Львова.
Михайло Павлик
Останнє трапилося у 1895 році. Її головною ціллю було постачання нелегальної літератури до Російської імперії. Львів став місцем, де вона зондувала ґрунт, намагаючись розібратися, наскільки це завдання є можливим, у який спосіб його краще реалізувати. У нашому місті Етель Войнич спілкувалась із місцевими представниками радикальних рухів. До прикладу, із Іваном Франком та Михайлом Павликом. З останнім, між іншим, була знайомою ще до приїзду сюди. Також ірландська перекладачка була добре обізнаною із творчістю та ідеями Михайла Драгоманова. Відтак, коли той помер, навіть писала до Павлика: “Я надто добре розумію, яке це для Вас горе”.
Етель Войнич. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Що цікаво, Російська імперія також не була для неї чужою, адже наприкінці 1880-х років Етель Ліліан Войнич провела там декілька років. Зокрема, була у Санкт-Петербурзі. Останні роки життя цієї перекладачки минули у США, куди вона переїхала з чоловіком на початку ХХ століття.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Варварцев М. Войнич Етель Ліліан // Енциклопедія історії України, 2003 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Зорівчак Р. Войнич Етель Ліліан // Українська Літературна Енциклопедія. – Київ, 1988. – Т.1. А-Г.
Зорівчак Р. Її полонила владна музика української мови. До 35-річчя з дня смерти Етель Ліліян Войнич // Народня воля, 1995. – С. 5. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://web.archive.org.
Третій тур карикатур, що є продовженням у серіалі шаржів з нагоди Дня міста Львова, я присвячую музейникам і вітаю всіх працівників музейної сфери з Міжнародним Днем музеїв.
У цих закладах працюють, як правило, патріоти справи. Навіть,якщо туди потрапляють випадково ,то в короткому часі стають своїми. Є й такі,що не проростають на музейному ґрунті. Тож вітаю усіх музейників, друзів музеїв, а також колекціонерів.
Зі святом, колеги, особливо колектив Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької,де я працюю ось уже 14 літ…
І Гугенгайм, і Лувр, і Колізей –
Так само,як і ми – музей.
А є ще й Лонцького Тюрма.
Яких музеїв лиш нема.
І в них, і в нас –велике свято,
В музейну справу закоханих завзято…
Яким би той музей не був хорошим,-
Та кожному із них бракує грошей.
У Прадо й Лувру запити вагомі.
А в нас вони достатньо скромні.
У нас бажання відповідні до потреб.
Щось нам дають, але хотілось ще б.
До Вашої уваги пропоную:
Тарас Возняк – директор Галереї мистецтвІгор Тимець – директор Винниківського краєзнавчого музеюГалина Тихобаєва – директор Музею С.Крушельницької
Знайти ділянку є цілком нелегко,
Де він би не залишив своїх стоп.
Він автор багатьох проектів,
Та є художником у першу чергу Скоп.
Орест Скоп – творець багатьох львівських музеївБорис Возницький – Герой УкраїниЯрослав Лемик- колекціонер народного мистецтваРуслан Забілий – директор музею Тюрма на Лонцького
І хоч енергія у Вас не зовсім мирна,
Зате в душі музична кожна п’ядь.
Хай «люди добрі» дарують «злато й смирну»
У перші ,другі й треті сорок п’ять.
Роксоляна Пасічник – науковий співробітник Музею Соломі КрушельницькоїПавло Гудімов – відомий колекціонер мистецтваРоман Метельський – засновник Львівського Фотомузею
Коли гортаєш старого Львова фото,
Немов здуваєш пил століть з дахів,
Омитих зливами та коминярським потом.
Віками славен був і буде Львів!
«Різні.Рівні»: українські зірки заспівати Маніфест Толерантності
AlinaPash, Сергій Бабкін, Latexfauna, KRUTЬ, Gurt [O], YUKO, Constantine та інді-музиканти записали спільний Маніфест Толерантності «Різні.Рівні», який покликаний довести: всі — різні, всі — рівні. Вперше провідні українські музиканти об’єдналися навколо ідей толерантності та прийняття.
Ми всі прагнемо стати сучасним демократичним суспільством. Для цього і необхідно прийняти різноманіття та побачити його красу.
Маніфест Толерантності «Різні.Рівні»
Станом на сьогодні серед 42 мільйонів українців є близько 15% толерантних людей, згідно з останніми дослідженнями Pew Research Center. Тому українські зірки вирішили дати голос рівності за допомогою музики. Бо музика — це універсальна мова, яка допомагає зрозуміло говорити про складні речі і об’єднує людей, незалежно від їхніх гендерних ідентичностей чи сексуальних орієнтацій.
“Ми – різні та рівні, а значить у нас Є вісім мільярдів причин бути вільними”.
Alina Pash:
“Я вирішила долучитись до проєкту, бо я максимально різною та рівною відчуваю себе. Із дитинства у мене сім‘я вкладувала поняття вибору.А ще я відчуваю гостру потребу у відкритому діалозі і обговоренні, що саме вважається толерантністю, який сенс у розвитку розуміння толерантності та її прийняття.
Маніфест Толерантності «Різні.Рівні»
Мені здається, що українцям пора дорослішати, пора переходити на нові рівні свідомості, аби нарешті здобути легкість та приємність життя, без агресії та страху.”
Музику до пісні написав Євген Філатов, The Maneken.
Будь-хто може стати частиною проєкту та підтримати ЛГБТ-спільноту. Для цього на сайті проєкту www.riznirivni.com.ua існує два способи. По-перше, ви можете буквально підняти руку і приєднатися до мапи толерантних людей України. По-друге, за допомогою віртуальної студії звукозапису у вас є можливість записати власні слова підтримки рівності та отримати персоналізовану версію кліпу, де ваші слова зазвучать поряд із зірками. Своєю власною колаборацією з зірками можна поділитися у соцмережах.
Маніфест Толерантності «Різні.Рівні»
Що більше записів – то сильніше лунає голос рівності. Таким чином артисти прагнуть створити найбільшу музичну колаборацію у світі та показати, що підтримки рівності для ЛГБТ в Україні набагато більше, ніж може здатися.
Всі виконавці, які заспівали пісню, поділяють цінності проєкту і виконали всю роботу на волонтерських засадах.
Маніфест Толерантності «Різні.Рівні»
Ідея та технічна розробка продуктів кампанії належить ISD Group — це діджитал креативна агенція, що вже 16 років працює над створенням проєктів світового рівня на перетині технологій та мистецтва. Проєкт підтримали громадські організації по всій Україні, а саме: Освітній Центр з Прав Людини у Львові, Гендер Зед, Інша, КиївПрайд, Ліга, Сфера, за підтримки Програми Сприяння Рівності Національного Демократичного Інституту в Україні та урядів Великобританії та Швеції.
Маніфест Толерантності «Різні.Рівні»
Контакти: Освітній Центр з Прав Людини у Львові, Володимир Бєглов, 80937048174, beglov@gmail.com
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
