Про те, як у Львові проектували автобуси та тролейбуси. Частина п’ята

11. 12. 2020

Продовжуємо знайомити читачів з історією створення у Львові нових моделей автобусів та тролейбусів, у тому числі розповісти про історію ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості, яке потім перетворилося у ВКЕІ «Автобуспром» та НДІ «Укравтобуспром».

ХІІІ. Проектування нових автобусів на Львівському автобусному заводі в 1990-х – на початку 2000-х років

У 1995 році Львівський автобусний завод, який із 1994 року мав статус «Відкрите акціонерне товариство» (65,14% акцій усе ще належали державі) із великим розмахом у Львівській опері святкував своє 50-річчя. На урочистий концерт із цієї нагоди були запрошені усі зірки української естради, в тому числі Назарій Яремчук. Щоправда, гучне святкування не могло приховати багатьох проблем ЛАЗу. Чи не найбільшою із них було те, що одночасно із 50-річчям заводу, 40-річчя на конвеєрі святкував автобус ЛАЗ-695.

Автобус ЛАЗ-695Д «Дана» із дизельним двигуном. До 2002 році випускався у Львові на ЛАЗі, а у 2010-х роках – на Дніпровському автозаводі у Дніпродзержинську (нині – Кам’янське)

Маємо зазначити, що на початку 1990-х років в конструкцію моделі ЛАЗ-695 було внесено низку змін – нарешті цей автобус отримав гідропідсилювач керма, що значно полегшило працю водія. В той же час, завод відмовився від використання задніх мостів «RABA» із колісними редукторами, а повернувся до мостів із подвійною головною передачею. У 1993 році конструктори ЛАЗу намагаються оснастити 695-ту модель дизельним двигуном. На початку йдуть спроби встановити на автобус дизель Д-6112 від трактора Т-150 і 494Л від військової техніки. На авторемонтному заводі у Дніпродзержинську (нині Кам’янське) при капремонті автобусів ЛАЗ-695Н на них намагаються встановити дизельні двигуни СМД-2307 харківського заводу «Серп і молот».

Міжміський/туристичний автобус ЛАЗ-695Д11 «Таня» із дизельним двигуном на автосалоні у Москві. Випускався малими серіями у 1990-х роках. Фактично є аналогом ЛАЗ-697 тільки із дизельним двигуном

У 1995 році за участю «Міжнародного автоторгівельного об’єднання України» розробляється і запускається у серійне виробництво дизельний автобус ЛАЗ-695Д, який отримує власну назву «Дана». Цей автобус комплектувався двигуном Д-245.9 Мінського моторного заводу. У Львові виготовлявся до 2002 року, а із 2003 по 2011 – у Дніпродзержинську (Кам’янському).

Іще одна дизельна модифікація автобуса ЛАЗ-695 з’явилася у 1996 році – це був ЛАЗ-695Д11 «Таня». Фактично це був варіант туристичного автобуса ЛАЗ-697Р із дизельним двигуном.

Приміський автобус ЛАЗ А141 у Києві. Модель виготовлялася із 1998 року. Фото 2004 року

У 1997 році на базі моделей ЛАЗ-4207 і ЛАЗ-5207 силами власного конструкторського бюро Львівський автобусний завод розробляє і презентує приміський автобус ЛАЗ А141 довжиною у 9 метрів. У салоні автобуса було розміщено 24 сидіння, загалом він вміщував до 80 пасажирів. На базі базової моделі автобуса ЛАЗ А141 було розроблено низку модифікацій, модифікація ЛАЗ А1413 виготовлялася із 1998 року. Модифікація ЛАЗ А1414 «Лайнер 9» випускалася із 2000 року. Оновлення ця модель проходила у 2002 – 4 роках. Автобуси комплектувалися дизельними двигунами потужністю 145 – 190 кВт. У 2012 році на базі моделі А141 була розроблена міська версія LAZ A141D1 Liner, яка згодом отримала назву ЛАЗ 695 «Легенда», хоча насправді ця машина немає нічого спільного із 695-ою моделлю.

Салон автобус ЛАЗ А141. Вигляд в сторону кабіни

Як і «Укравтобуспром», так і Львівський автобусний завод робить спробу створити український мікроавтобус. У 1994 році на виставці «Український автобус – 94» представляють мікроавтобус ЛАЗ-3210 із кузовом із склопластику. Довжина мікроавтобуса – усього 4,5 метри, він міг вмістити 9 пасажирів. Двигун був польської фірми «Andoria» об’ємом 2,4 літри і потужністю 70 кінських сил. Коробка передач – теж польська. Окремі елементи конструкції були взяти із автомобілів ГАЗ-24 «Волга» та ЗАЗ-1102 «Таврія». Вартість мікроавтобуса мала складати біля 7500 доларів США, але у серію він не пішов.

Салон автобус ЛАЗ А141. Вигляд в хвостову частину салону

У 1993 році конструкторським бюро Львівського автобусного заводу на базі дизайну серії автобусів 4202/4207/5252 і їх конструктивних елементів був розроблений автобус малого класу ЛАЗ-3202, який був представлений на виставці «Український автобус – 94» у Львові. Цей автобус-малюк був передньопривідним, що нетипово для автобусів ЛАЗу. Довжина автобуса складала усього 7 метрів. Передні двері – одностулкові із планетарним приводом, задні – аварійні, відкривалися вручну. У серійне виробництво автобуса ЛАЗ-3202 не пішов.

Мікроавтобус ЛАЗ-3210, розроблений на початку 1990-х років

У другій половині 1990-х років на конструктори Львівського автобусного заводу розробили іще одну модель автобуса малого класу із переднім розташуванням двигуна – ЛАЗ А073. Автобус мав стати конкурентом російського ПАЗ-3205 на українському ринку. У довжину новий автобус від ЛАЗу мав 6,84 метри, ширина – 2,3 метри, висота -2,73 метри. Колісна база – 3650 мм. Автобус випускався на базі агрегатів російського ЗіЛ-5301 «Бичок» і був оснащений дизельним двигуном ММЗ-Д245.12. У салоні автобуса було 24 посадкових місця, загалом він міг перевозити 40 пасажирів. Особливість автобуса – наявність двостулкових дверей із планетарним приводом. Також було розроблено модифікацію ЛАЗ А0731 із польським дизельним двигуном ZT 4CT 107/А7 фірми «Андорія». На жаль, у серійне виробництво ця модель автобуса не пішла – це був чималий прорахунок керівництва ЛАЗу.

Презентація мікроавтобуса ЛАЗ-3210 під час виставки продукції ЛАЗу. Позаду – автобус ЛАЗ-52523. 1994 р.

Економічні проблеми в Україні, відсутність замовлень на номенклатуру серійної продукції ЛАЗу, нездатність керівництва освоїти нові перспективні моделі автобусів призвела до того, що у 1999 році на ЛАЗі було випущено лише 177 автобусів.

XIV. ЛАЗ і «Укравтобуспром» на рубежі століть – невдала спроба співпраці

У кінці 1999 року на Львівському автобусному заводі в черговий раз змінилося керівництво – керівником заводу став Степан Давидяк. У грудні 1999 року в газеті «Поступ» керівник НДІ «Укравтобуспром» Любомир Крайнік (він очолив НДІ «Укравтобуспром» у 1993 році) публікує статтю «ЛАЗ у пошуках виходу». У цій статті керівник інституту аналізує помилки керівництва ЛАЗу, зокрема зазначає, що тільки у Львові ЛАЗ втратив біля 9 мільйонів доларів США можливих доходів – саме таку суму приватні перевізники Львов витратили на закупівлю мікроавтобусів турецького та італійського виробництва. Крайник нагадав, що у 1994 році НДІ «Укравтобуспром» були розроблені концепти мікроавтобуса «Галич» і автобуса малого класу «Мамай», які можна було б запустити в серію на ЛАЗі.

Малий міський автобус ЛАЗ 3202 – перший із львівських автобусів із переднім розміщенням двигуна. Його довжина усього 7 метрів. У серію не пішов. Фото 1994 р.

У статті також згадується рішення Львівської обласної ради про закупівлю для Львова у 1999 – 2000 роках 10 нових низькопідлогових автобусів «Тур» А181, які мали бути спільно виготовлені «Укравтобуспромом» та Львівським автобусним заводом. Ці автобуси мали курсувати на маршрутах у Львові, Дрогобичі та Трускавці.

Любомир Крайник висловлював сподівання, що повернення Степана Давидяка на посаду директора Львівського автобусного заводу стане першим кроком по відновленню плідної співпраці між інститутом та заводом.

Малий міський автобус ЛАЗ А073, розроблений у 1997 році. Міг бути заміною російським ПАЗ-3205, але у серію не був запущений. Елементи дизайну автобуса використані у автобусі «Еталон» А081. Автор фото А. Новіков

На жаль, така співпраця на початку 2000-х років між сусідами – ЛАЗом і «Укравтобуспромом» не склалася. У 2000-му році на ЛАЗі ситуація дещо покращилася і завод випустив біля 1000 автобусів без істотного оновлення номенклатури продукції. Львівський автобусний завод не захотів купляти в «Укравтобуспрома» документацію на низько підлоговий автобус «Тур» А181 – тут вважали, що такий автобус немає перспективи на пострадянському просторі.

Малий міський автобус ЛАЗ А073 на автосалоні у Москві. Фото М. Шелепенкова

У жовтні 2001 року керівник ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» Любомир Крайник повідомив редакцію «Поступу» про те, що виробництво низькопідлогового автобуса «Тур» А181 буде освоюватися на Південному машинобудівному заводі імені Макарова. Таке рішення було прийнято після того, як договір на виробництво низькопідлогових «Турів» розірвав із інститутом Львівський автобусний завод. Виробництво низькопідлогових міських автобусів у Дніпропетровську повинно було розпочатися на виконання розпорядження Кабінету Міністрів «Про організацію промислового виробництва автобусів і тролейбусів, які забезпечують перевезення інвалідних і дитячих візків». Виготовлення дослідної партії автобусів і тролейбусів мало фінансуватися за бюджетні кошти. На базі конструкції автобуса «Тур» А181 на Південмаші був розроблений спочатку тролейбус ЮМЗ Е186, а автобус побачив світ тільки у 2005 році і був виготовлений в єдиному екземплярі.

Зауважимо, що в кінці 1990-х – на початку 2000-х років з’являються нові приватні компанії, які уже в перші половині 2000-х років освоюють виробництво автобусів, які користувалися попитом у приватних перевізників. У Львівського автобусного заводу моделі автобуса для цього сегменту ринку не знайшлося, що лише поглибило його кризу.

XV. Співпраця між «Укравтобуспромом» і новими українськими виробниками автобусів у кінці 1990-х – на початку 2000-х років

Хоча корпорація «Богдан Моторс» (АТ «Автомобільна компанія «Богдан Моторс») офіційно створена лише у 2005 році, виготовлення автобусів під брендом «Богдан» почалося іще у 1999 році. Початок корпорації «Богдан Моторс» – це компанія «Укрпромінвест», яку заснували у 1993 році батько і син Олексій та Петро Порошенко. Автомобільний бізнес потрапив в коло інтересів компанії «Укрпромінвест» достатньо швидко. У 1998 році «Укрпромінвесту» вдалося придбати Черкаський авторемонтний завод, який спеціалізувався на ремонті автобусів ПАЗ, а потім виготовляв мікроавтобуси на базі російської «Газелі» та причепи для вантажних автомобілів.

Керівник НДІ «Укравтобуспром» із 1993 року – Любомир Васильович Крайник

Власне для випуску на Черкаському автозаводі в 1998 році «Укрпромінвест» замовляє у НДІ «Укравтобуспром» розробку конструкції міського автобуса малого класу. За основу конструктори беруть нереалізований проект мікроавтобуса «Мамай». Того ж року на потужностях НДІ «Укравтобуспром» на базі агрегатів компанії «Isuzu» будує експериментальний автобус «Тур» А091, який у серійне виробництво пішов під назвою «Богдан» А091. Цей автобус того ж року представили у Львові.

Серійне виробництво автобуса «Богдан» А091 починається у 1999 році. Це був дуже вдалий момент для появи такого автобуса – не дивлячись на невеликі розміри – довжина усього 7,9 метрів, а ширина – 2,37 метрів. Машина має дуже комфортабельну пневморесорну задню підвіску, що значно покращує плавність руху. Знижений рівень підлоги (для входу у салон автобуса треба піднятись на одну сходинку) полегшує і прискорює посадку в автобус, а також істотно покращує стійкість і маневреність автобуса за рахунок зниження центру мас. Місткість автобуса – до 45 пасажирів, у салоні 20 місць для пасажирів і крісло для кондуктора. Перші автобуси «Богдан» А091 комплектувалися агрегатами, які виготовлялися безпосередньо у Японії, а потім їх почали виготовляти на заводі «Isuzu Motors Polska». На базі конструкції «Богдан» А091 існувала і «вкорочена» версія «Богдан» А061.

Протитип автобуса «Богдан» А091, створений НДІ «Укравтобуспром» у 1998 р. під час виставки у Львові на площі Ринок

Вітчизняні автобуси «Богдан» А091 почали активно тіснити із українського ринку не тільки російські автобуси ПАЗ-3205, але й мікроавтобуси європейського виробництва. Була виготовлена міжміська версія автобуса «Богдан» А091.1. Вона активно потіснила застарілі і великі ЛАЗ-699Р і ЛАЗ-695 «Таня».

Із 1 лютого 2003 року на автозаводі в Черкасах розпочинається випуск удосконаленої моделі «Богдан» А092, яка теж базувалася на агрегатах «Isuzu». Того ж року автобуси «Богдан» починають постачатися за межі України. Повністю із конвеєра заводу «Богдан» А091 були зняті у 2005 році. У 2010-12 роках випускалася також модель «Богдан» А093 у кількох модифікаціях. Автобуси «Богдан» А091, як і їх наступники, показали достатньо високу надійність – і досі у багатьох містах України можна зустріти робочі автобуси цієї моделі, яким уже виповнилося 15 – 20 років.

Прототип малого міського автобуса «Богдан» А062, створений НДІ «Укравтобуспром» під час автосалону в Києві

Для компанії «Укрпромінвест» на початку 2000-х років було розроблено конструкцію малого міського автобуса «Богдан» А062. Довжина кузова цього автобуса – лише 6,35 метри, максимальна кількість пасажирів – 34 (місць для сидіння – 17). Прототип був показаний на виставці SIA-2003 у Києві, але у серію не пішов. Як і «Богдан» А091, модель А062 була збудована на базі японських агрегатів «Isuzu».

У 2003 році «Укравтобуспром» розробив іще одну конструкцію автобуса «Богдан» А064. Цей автобус теж мав довжину 6,35 метра і ширину 2,1 метра. Максимальна вмістимість – 34 пасажири при 17 сидіннях у салоні. Автобус приводився дизельним двигуном «Isuzu» об’ємом 4,3 літри та потужністю 103 кінські сили. Витрата палива 15 літрів на 100 кілометрів. Знову ж таки, цей автобус не пішов у серію. Над доопрацюванням конструкції автобуса працювали уже конструктори і технологи «Укрпромінвесту» і «Богдан Моторс».

Дрібносерійний автобус «Богдан» А064, створений НДІ «Укравтобуспром» під час експлуатації в Чернівцях. 2010 р.

У 2004 році «Укравтобуспром» розробляє на основі моделі «Богдан» А064 автобуси «Богдан» А065 і «Богдан» А053, які розраховані на 15 місць для сидіння і максимальну пасажиромісткість 32 пасажири. Обидва автобуси мають довжину 6,36 метрів.

У 14 квітня 2000 року «Укрпромінвест» купує Луцький автомобільний завод, де також йде налагодження випуску пасажирського транспорту – випуск автобусів тут стартував у 2005 році.

Великий міський автобус «Богдан» А144 під час експлуатації в Києві. Фото 2006 р.

Співпраця між НДІ «Укравтобуспром» та «Укрпромінвестом» продовжується – на початку 2000-х років йде розробка 10-метрового автобуса «Богдан» А144, який теж частково був побудований на агрегатах японської компанії «Isuzu» із достатньо широким застосуванням українських комплектувальних, зокрема в автобусі «Богдан» А144 було використано задній міст від автобуса ЛАЗ-4202. Ресурс кузова автобуса – 15 років. За своїми характеристиками автобус значно перевищував старі моделі ЛАЗу, включно із 5252. Дизельний двигун автобуса «Богдан» А144 традиційно для великих і середніх автобусів знаходиться в хвостовій частині, передній міст – угорської компанії «RABA», задній – українського виробництва моделі 4202А-3000016. Українського виробництва також кермове управління із гідро підсилювачем – його виготовляла компанія «Радій» із Кіровограда (нині – Кропивницький). На базі міської моделі «Богдан» А144 було також розроблено приміську – «Богдан» А145, випуск якої стартував у 2004 році. До розробки цієї моделі автобуса теж долучився «Укравтобуспром».

Надвеликий міський тривісний автобус «Богдан» А231. Є продовженням проекту «Тур» А181. Розроблений НДІ «Укравтобуспром»

На «Укрпромінвесті» вирішили виготовляти і міські низькопідлогові автобуси. Як ми пам’ятаємо, після фіаско із запуском «Тур» А181 на ЛАЗі, цю модель передали «Південмашу». Отож, для «Укрпромінвесту» в 2003 році інститут розробляє іншу модель великого низькопідлогового автобуса – «Богдан» А231. Це трохвісний автобус довжиною 14,5 метрів, який був оснащений дизельним двигуном «DEUTZ BF6M1013ECP» потужністю 198 кВт та гідромеханічною трьохступеневою коробкою передач «VOITH-DIIWA D851.3E». Розміщення пасажирських дверей автобуса – аналогічне автобусу «Тур» А181. Удосконалена модель «Богдан» А231 – «Богдан» А801 була запущена у виробництво у 2009 році. На базі автобуса «Богдан» А231 був розроблений також трьохвісний великий тролейбус «Богдан» Е231.

Треба сказати, що окрім співпраці із «Укравтобуспромом», компанія «Богдан Моторс» розвиває власне конструкторське бюро. Власне силами цього КБ в середині 1990-х розробляється автобус «Богдан» А066 на базі китайських агрегатів. У 2005-6 роках розробляється малий міський автобус «Богдан» А069 на базі шасі «Hyundai County» – при створенні цієї машини без «Укравтобуспрому» не обійшлося, адже двостулкові ширмові двері цілком ідентичні тим, які використовуються у мікроавтобусах БАЗ-2215 «Дельфін», які спроектував «Укравтобуспром».

Автобус-прототип моделі БАЗ А079, розроблений НДІ «Укравтобуспром» по замовленню корпорації «Еталон» під час автосалону Києві. 2002 р.

Співпраця із «Укравтобуспромом» та «Богдан Моторс» переривається у другій половині 2000-х років – працювати на Луцький автозавод переходить колишній головний конструктор та колишній директор Львівського автобусного заводу Василь Бенедиктович Пецух, якого на ЛуАЗі вводять до складу спостережної. Із Пецухом до Луцька перебираються інші конструктори ЛАЗу. Отож «Богдан Моторс» починає проектувати і виготовляти низькопідлогові автобуси А501, А601, А701, які мають спільні риси із автобусами ЛАЗу моделі А183. Також на ЛуАЗі розгортається виготовлення тролейбусів моделей Т501, Т601 та Т701, які теж мають спільні рис із ЛАЗ Е183, в тому числі – використовують практично ідентичне електричне обладнання чеської компанії «Cegelec».

Про створення низькопідлогового автобуса на ЛАЗі, а на його основі – тролейбуса, ми розповімо далі. Зазначимо тут те, що після переходу Василя Пецуха на ЛуАЗ на ЛАЗі російські власники заводу організували службове розслідування.

Іще один український виробник автобусів – корпорація «Еталон» почала випуск автобусів у жовтні 2002 року. Першим підприємством концерну, яке займалося випуском автобусів, був «Бориспільський автозавод» у селі Проліски на Київщині. Для цього заводу НДІ «Укравтобуспром» спроектувало міський автобус малого класу «Еталон» А079. Основою моделі є шасі «ТАТА LPT-613/38 Bus» виробництва індійської компанії «Tata», яке виготовляється за ліцензією «Daimler AG». Автобус «Еталон» А079 був задуманий як простий в обслуговуванні, дешевий, але достатньо комфортний для пасажира автобус. На відміну від автобуса «Богдан» А091, «Еталон» А079 має ресорну підвіску.

Прототип автобуса «Еталон» А079 був побудований у Львові в експериментальному цеху «Укравтобуспрому». У жовтні 2002 року перші два автобуси були збудовані на Бориспільському автозаводі у селі Проліски, в грудні 2002 року були завершені попередні та сертифікаційні випробовування автобуса БАЗ-А079.04 «Еталон», з того моменту і почалося серійне виробництво і продаж автобусів А079, яких на сьогоднішній день виготовлено понад 11 тисяч. Автобуси БАЗ А079 «Еталон» виготовлялися у низці модифікацій – міські, приміські, міжміські, шкільні, пристосовані для перевезення інвалідів…

Мікроавтобус-прототип БАЗ-2215 «Дельфін», розроблений НДІ «Укравтобуспром» для випуску на Чернігівському автозаводі корпорації «Еталон». Випускався самим НДІ «Укравтобуспром» як «Тур» А049;

Крім автобуса «Еталон» А079, НДІ «Укравтобуспром» розробило для корпорації «Еталон» мікроавтобус БАЗ-2215 «Дельфін» на базі російського шасі ГАЗ-3302. На відміну від російського мікроавтобуса «Газель», «Дельфін» має високий салон, що дозволяє людям стояти у повний зріст. Спочатку цей мікроавтобус виготовляли на автозаводі у Борисполі, а потім – на Чернігівському автозаводі, у який було перетворено завод «Чернігівавтодеталь».

Зазначимо, що практично аналогічні мікроавтобуси під назвою «Тур» А049 виготовляв сам «Укравтобуспром» у своєму експериментальному цеху. У 2010 році ліцензію на випуск автобусів «Тур» А049 в «Укравтобуспрому» купила компанія «Богдан Моторс».

Як і компанія «Богдан Моторс», корпорація «Еталон» із розвитком виробництва автобусів вирішила створити власне конструкторське бюро. Воно розташувалося у Львові – компанії вдалося «переманити» інженерів-конструкторів та технологів із ЛАЗу та самого «Укравтобуспрому». Зараз конструкторський філіал корпорації «Еталон» у Львові носить назву «Науково-дослідний інститут автомобілебудування «Еталон». В інституті на постійній основі працює 45 фахівців. Очолює НДІ конструктор Олег Паламарчук.

Малий міський автобус ХАЗ-3250 «Антон», розроблений НДІ «Укравтобуспром» для Херсонського автозаводу

Окрім компаній «Богдан Моторс» та «Еталон», НДІ «Укравтобуспром» співпрацює із іншими виробниками автобусів – херсонським заводом «Анто-Рус» та заводом «Стрий-Авто», який був створений на базі Стрийського авторемонтного заводу, який спеціалізувався на ремонті автобусів ЛАЗ-695 і ЛАЗ-699. Для Херсонського автозаводу «Анто-рус» на базі агрегатів китайського виробництва розробляється автобус ХАЗ-3250 «Антон», у конструкції якого є багато типових вузлів із автобусом БАЗ-А079 «Еталон» – перегородка за сидінням водія, конструкція дверей та їх приводи та ін.

У Львові НДІ «Укравтобуспром» співпрацювало із Львівським бронетанковим ремонтним заводом – на цьому заводі була спроба випуску автобусів великого класу за проектом 5256, а в кінці 1990-х – на початку 2000-х років тут випускали міські мікроавтобуси на базі шасі ГАЗ-3302 «Газель».

Малий туристичний/міжміський автобус «Тур» А407. Розробка і виробництво НДІ «Укравтобуспром»

Після кризи 2008 року кількість замовлень, які отримувало НДІ «Укравтобуспром» на проектування автобусів значно скоротилася. В той же час, завдяки наявності власних виробничих потужностей інститут продовжує виробництво автобусів під брендом «Тур». У 2012 році розроблено і презентовано автобус «Тур А407» на базі німецького шасі «Mercedes-Benz Vario». Станом на 2018 рік НДІ «Укравтобуспром» виготовило 45 таких автобусів. У 2016 році з’явилася іще одна нова модель – автобус «Тур А303», розроблений на базі «Mercedes-Benz Sprinter».

Для того, щоб детально розповісти про всі проекти ГСКБ по автобусам/ ВКЕІ «Автобуспром»/НДІ «Укравтобуспром» знадобиться ціла книжка. Отож тут скажемо про те, що за останні 20 років інститут розробив біля півсотні різноманітних проектів. За цими проектами не тільки була створена конструкторська документація, але й побудовані дослідні зразки, а значна частина проектів стала серійними українськими і російським автобусами. Окрема галузь роботи інституту – експериментальне виробництво – за окремими замовленнями інститут розробляв вантажівки, військову техніку, причіпи-автовози і навіть цистерни для перевезення харчових рідин.

Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ

Слова та звуки наче самі знайшли місця: NAVIGATOR презентував зимово-різдвяну пісню «Для Всіх Нас» (відео)

11. 12. 2020

Гурт NAVIGATOR презентував пісню «Для Всіх Нас», яка була створена під час участі у проекті «Кришталеві Візерунки».

Вокаліст гурту Орест Прус розповів, що пропозиція від музичного порталу МV-UA взяти участь у проекті «Кришталеві Візерунки» надійшла у самому розпалі роботи над одним з нових треків.

«Ми досить довго уникали достатньо відомої та популярної зимово-різдвяної теми, бо не хотілось створити щось банальне та стандартне, але цього разу вирішили спробувати. Хотілось зберегти стиль гурту, в той же час надати пісні святковості. Думаю, у нас це досить непогано вийшло! Пісня була написана дуже швидко, всі потрібні слова та звуки наче самі собою знайшли свої місця і склались в остаточну цілісну картину! Це був чудовий досвід Для Всіх Нас», – розповів Орест.

Пісня «Для Всіх Нас» була презентована на YouTube-каналі МV-UA серед інших композицій українських виконавців у проекті «Кришталеві Візерунки». Композиція отримала схвальні відгуки слухачів і прихильників гурту. Також відбулася всеукраїнська радіо-прем’єра, тож її можна буде почути на хвилях багатьох радіостанцій.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Святий Миколай іде — Різдво веде!

11. 12. 2020

Святий Миколай у Першому Театрі. Світлив Сашко Балабай

Вчора, 10 грудня 2020 року, у Першому театрі відбулася святкова зустріч маленьких шанувальників театру зі Святим Миколаєм і його помічниками – героями вистави «Стежечка Святого Миколая»!

До театру завітало багато малечі, адже всі діти люблять зимові свята і з року в рік очікують чарівну зустріч із улюбленими героями. Бачилися з Миколаєм і спеціально запрошені гості – діти учасників та ветеранів АТО, родини багатодітних сімей та шанувальники Першого театру.

Господар зустрічі – Святий Миколай – частував своїх гостей цукерками і мандаринами, а його помічники влаштували активні ігри на свіжому повітрі.

Репертуар Першого театру на грудень 2020 року

А вже 13 та 20 грудня о 14:30 у Першому театрі відбудуться нові, вже Різдвяні зустрічі із маленькими глядачами.

Івона ЛОБАН

Дитячі ретрофото із Західної України

10. 12. 2020

Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із світлинами дітей, які були зроблені у 1934 році в містах та селах Західної України, зокрема, на Волині, Львівщині та Івано-Франківщині. Авторкою фото є американська мандрівниця Луїза Арнер Бойд.

Проїжджаючи через сучасну Волинську область, Луїза зробила близько 40 фото, на яких здебільшого побутові селянські сцени, волинські хати та місцеві мешканці. В доробку жінки маємо фото Ковеля, Ратного та села Буцин Старовижівського району. Можливо, саме в цих пунктах вона робила зупинки по дорозі до Пінська (сучасна територія Білорусі).

Західна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер Бойд

У селах Волині та Галичини подивитися на мандрівницю вибігало багато дітей і саме вони потрапляли в об’єктив фотографки.

Про такі зустрічі із сільською дітворою Луїза Бойд писала свої враження в щоденнику, дослівно: “Більшість сільських дітей – босі, бідно вдягнені та брудні, але виглядають здоровими та щасливими, – згадувала Луїза Бойд. – Грудні немовлята – в кошиках із березових гілок, які служать колисками і підвішуються до стелі будинку. Практично кожна дитина є нянькою для молодшої. Ці майбутні рибалки й господині так упевнено керують судном, як на суші. Літні чоловіки та жінки страждають від ревматизму – і мало хто з них доживає до глибокої старості”.

Фото є цікавими, адже на них можна побачити дитячу міжвоєнну моду. Мода як для хлопчиків, так і для дівчаток в міжвоєнний період стає більш функціональною, практичною і зручною, особливо це стосується одягу на щодень. Саме в цей період дитячий одяг стає більш вільним, він перестає сковувати рухи дитини. Ці тенденції в дитячому одязі знайшли своє продовження і сьогодні.

В 1920-х роках дитину починають сприймати як індивідуальну особистість, за таким принципом їй підбирають і вбрання. Правда, мешканці сіл не могли одягнути своїх дітей у дорожчий одяг, і не завжди могли дозволити купити їм взуття, тому часто діток на старих фото можна побачити босими, навіть і осінню чи весняну пору.

Джерело фото: http://collections.lib.uwm.edu

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело: https://t1.ua/

На Львівщині запрацював новий радіотелескоп для дослідження космосу

10. 12. 2020

Центр космічних досліджень та зв'язку у м. Золочів

Вчені Національної академії наук України спільно з українськими організаціями космічної галузі, приватними компаніями та Тернопільським національним технічним університетом імені Івана Пулюя створили радіотелескоп сантиметрового діапазону довжин хвиль РТ-32 на базі 32-метрової антени МАRK-4В, розташованої поблизу м. Золочів Львівської області, повідомляє офіційний сайт НАН України.

Пошук шляхів створення нового радіотелескопу розпочався у 2014 році. Тоді після анексії Криму, Україна втратила доступ до однієї з найбільших в світі антен – радіотелескопу РТ-70 Національного Центру Управління та Випробувань Космічних Засобів біля Євпаторії.

Головною особливістю радіотелескопу РТ-32 є його багатодіапазонність та багатоканальність. Наразі частотно-селективний пристрій дозволяє проводити одночасні спостереження в діапазонах 6 та 1.35 см (С- та К-діапазони), а після введення в дію приймальної апаратури діапазону 3 см (Х-діапазон) телескоп зможе працювати в трьох діапазонах одночасно: 6, 3 та 1.35 см.

Рівень апаратного забезпечення створеного радіотелескопу дозволяє вирішувати широке коло задач: від радіоастрономії до ближнього космосу.

РТ-32 може працювати як автономно, так і в якості елемента інтерферометричних мереж та систем космічного зондування.

РТ-32 має змогу працювати одночасно в декількох частотних діапазонах, а разом з кластером радіотелескопу ГУРТ, що розробляється в Радіоастрономічному інституті НАН України, може стати унікальним надширокосмуговим інструментом.

Завершення проекту зі створення радіотелескопу планується у 2023 році.

Наталка СТУДНЯ

Святий Миколай вже сьогодні в Першому Театрі

10. 12. 2020

Святи Миколай вже сьогодні в Першому Театрі

Перший театр, як ніхто, знає наскільки сильно діти люблять зимові свята. Саме тому, з трепетом чекає маленьких глядачів із їхніми батьками у своїй залі. А, щоб бачитися частіше, не тільки під час вистав, організовує ігрову зустріч із улюбленими персонажами зимових вистав («Стежечка Св. Миколая», «Дорога до Різдва»).

Завітайте до Першого театру 10 грудня о 16:00, та зустріньтеся зі Святим Миколаєм і його помічниками! Вас чекають активні ігри з персонажами вистав та святкова фото зона, що не залишить байдужим нікого! Позитивні емоції, святковий настрій та фото зі Святим Миколаєм гарантовано! Також, батьки матимуть можливість розказати Миколаєві наскільки добре себе вели їх діти та домовитися про привітання.

Вже 13 та 20 грудня о 14:30 будемо готуватися до Різдва та колядувати! Відвідавши Перший театр у ці дні, кожен зможе долучитися до коляди, побачити живу шопку та весело провести час із героями вистави «Дорога до Різдва».

Івона ЛОБАН

Як поштар-аферист викрав дружину курортника у Брюховичах

9. 12. 2020

Перетворення села Брюховичі біля Львова у рекреаційну зону відпочинку для заможних львів’ян, яке наприкінці ХІХ століття було зумовлене будівництвом залізничної станції, спорудженням десятків віл і закладенням парку для розваг, супроводжувалося розбудовою необхідної для курорту інфраструктури. Зокрема, поблизу приміщення вокзалу “Спілка власників нерухомості у Брюховичах” домоглася утворення відділення поштового і телеграфного зв’язку, а також телефонного переговорного пункту.

“Поштове та телеграфне управління з громадською телефонною розмовницею розташоване недалеко від вокзалу на вулиці Колійовій (тепер перехрестя вулиці Незалежності України та Василя Сухомлинського, – авт.). робочі години в будні і святкові дні, окрім неділі, з 8 до 12 до полудня і з 3 до 6 після полудня. В неділю — з 8 до 10 до полудня, а після полудня — тільки телеграф та телефон від 3 до 4 години”, – інформував путівник Uzdrowisko leśne Brzuchowice koło Lwowa z planem sytuacyjnym, виданий у 1914 році.

На той час телефонна розмова зі Львовом тривалістю 3 хвилини коштувала 30 гелерів (близько 30 гривень за нинішніми мірками). Доставка телеграми із залізничної станції коштувала таку ж суму. Пошту в Брюховичах розносили троє листонош, яким не належало нічого платити за доставку — виняток був лише для мешканців віддалених вілл, яким було встановлено усталений тариф для винагороди кур’єра.

Як і у наш час, пошта не тільки доставляла кореспонденцію та посилки, але й здійснювала виплату грошових переказів, зокрема, й державних зарплат, які називали тоді “пенсіями”.

Поштове відділення на карті 1914 року — під цифрою 29

Щоправда, у 1900 році були великі нарікання на фінансове забезпечення поштового відділення у Брюховичах, де ніколи не було достатньої кількості готівки. Скажімо, місцева учителька, яка навчала дітей у Рокитному, змушена була їздити за своєю скромною “пенсією” до Янова, тому що в Брюховичах не знаходили 50 корон для її щомісячних виплат.

“На пошті в Брюховичах майже завжди відмовляються, кажучи, що мають недостатньо готівки, щоб виплатити 50 корон переказу, тому виплати завжди тривають довше… Поштові норми дозволяють відправляти банківським переказом суми до 1000 корон, які, звичайно, повинна виплачувати кожна пошта в будь-який час, але в Брюховичах навіть 50 корон не можуть знайти”, – писала про цю ситуацію тогочасна газета Kuryer Lwowski.

Хоча на брюховицькій пошті завжди бракувало грошей, але одному місцевому поштарю Юзефу Бермату у 1899 році вдалося видурити за допомогою фальшивого переказу доволі значну на той час суму — 200 злотих ринських (400 корон або близько 40 тисяч гривень за нинішніми мірками). На цю аферу його штовхнула гріховна любов до одруженої жінки — 50-річної пані, яка була дружиною місцевого курортника, який мав будівельний бізнес у Львові.

Юзеф Бермат був чоловіком років двадцяти, підробляв приватним вчителем, допомагав у роботі канцелярії тутешньої гміни і мав посаду помічника начальника пошти.

Поштове відділення у віллі Бакіна біля залізничної станції, ілюстрація із Uzdrowisko leśne Brzuchowice koło Lwowa z planem sytuacyjnym, 1914 рік.

Парубок мав дещо потворний вигляд через більмо на оці, але зумів розпалити до себе кохання поважної пані. Зрештою закохані домовилися втекти разом із села і зажити я комусь тихому куточку в любові та злагоді. Справа була дуже романтичною, але потребувала грошей.

“Бермат на пошті надіслав неправдиве повідомлення про переказ 200 злотих, підробивши підпис начальника пошти пана Міллера, на ім’я Яна Шума у Львові до запитання. Сподіваючись на ці гроші, закохана пара втекла з Брюхович і зупинилася в одному із львівських готелів”, – розповідала подробиці цієї афери тогочасна газета Kuryer Lwowski.

На пошті у Львові Бермату спершу відмовилися видати кошти, бо він не мав при собі документів, які б засвідчували, що він дійсно Ян Шум. Тоді він наказав передати гроші в готель, де він зупинився під цим іменем. Офіціант та власник готелю підтвердили особу свого постояльця, після чого гроші нарешті опинилися в руках втікачів.

Зі Львова Юзеф зі своєю коханою подався до Тернополя, ще не знаючи, що чоловік його дами серця звернувся у поліцію із заявою про викрадення дружини. Поліцейські нишпорки показали високий клас, швидко натрапивши на їхній слід.

“Закоханих схопили на залізничному вокзалі в Тернополі, звідки дружина курортника воленс-ноленс змушена була повернутися до будинку свого чоловіка, а перед Берматом відкрилася перспектива кримінального покарання”, – повідомляла газета.

Залізничний вокзал у Тернополі. Стара листівка 1914 р

Зрештою поліції не вдалося кваліфікувати дії Юзефа Бермата як викрадення жінки, оскільки втеча відбулася за взаємною згодою. Але під час розслідування цієї справи випливла афера із підробленим переказом. Тож до суду його справу передали за звинуваченням у шахрайстві.

“Обвинувачений визнав себе повністю винним, і судовий розгляд не розкрив жодних нових подробиць цієї справи, за винятком того, що пані дружина курортника не була ні надто красивою, ні надто молодою п’ятдесятирічною матроною”, – іронічно зауважили газетярі.

На суді з’ясувалося, що дружина львівського бізнесмена-будівельника запідозрила, що завагітніла від молодого і некрасивого поштаря, тож фактично змусила його до втечі разом із нею від гніву чоловіка. Окрім того, адвокат підсудного доктор Дверницький переконав суд, що Бермат не отримав жодної вигоди із грошей, видурених за допомогою фальшивого переказу, втративши їх десь дорогою до Тернополя.

За вироком суду помічнику начальника пошти в Брюховичах Юзефу Бермату було призначено покарання у вигляді 3 місяців позбавлення волі та компенсації збитків у розмірі 200 злотих ринських, які він наніс своїми діями державній скарбниці.

Богдан СКАВРОН

Джерело: ДІЛО

До 80-річчя Ірини Калинець презентували виставку про життя відомої українки

9. 12. 2020

Експозиція виставки «Дорога вічності під зорями століть»

Вчора, 8 грудня 2020 року, в Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (вулиця Степана Бандери, 1) відкрили виставку «Дорога вічності під зорями століть». Захід присвячений річниці з дня народження Ірини Калинець.

Ірина Калинець – українська письменниця, поетеса, шестидесятниця, багаторічний політв’язень радянських таборів, діячка дисидентського руху, активістка українського національного і правозахисного руху, філолог.

Це перша музейна виставка про видатну українську діячку. Вона відображає весь життєвий шлях відомої українки. Тут зібрані всі фотографії від шкільного та юнацького життя до діяльності в Незалежній Україні.

Також, глядач може ознайомитись зі спогадами та найяскравішими цитатами родини та близьких друзів.

Автор виставки – науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Ірина Єзерська.

«Ірина Калинець була моральним авторитетом та постійно активною в українському громадському просторі. Вона запам’яталась надзвичайно енергійною, непохитною у своїх переконаннях. Саме такі люди, як Ірина Калинець, були двигунами прогресу, та змогли вистояти та переламати систему», – зазначила авторка.

Зазначимо, що виставку виготовили за сприяння департаменту внутрішньої та інформаційної політики Львівської облдержадміністрації.

Виставку «Дорога вічності під зорями століть» експонуватимуть в Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» до лютого.

Наталка РАДИКОВА

Які костюми радять носити стилісти?

9. 12. 2020

Світ жіночої моди вражає різноманіттям. Кожного сезону з’являються нові колекції, що представляють цікаві тренди та незвичайні рішення. Жіночі костюми впевнено займають вагоме місце у гардеробі сучасних представниць прекрасної статі. Враховуючи різноманіття фасонів, можна підібрати модель для роботи, неформальної події чи на кожен день.

Хтось може сказати, що костюм – це над то офіційно та суворо. Але забутьте про це. Ми змінимо ваше уявлення про це одяг. Сьогодні ви вже не зустрінете комплектів, що приховують вашу природню красу та індивідуальність.

Обираємо модний жіночий костюм за порадами стилістів Модоза. Розглянемо основні тренди та актуальні моделі.

Костюми з шортами: новий погляд на класику

Стали одним з найпопулярніших трендів за останні роки. Ідеальний варіант для літнього сезону. Навіть у найбільш спекотний день ви зможете виглядати вишукано та стильно. Важливо обирати шорти оптимальної довжини, не надто короткі, трохи вищі коліна.

Стильне поєднання: подовжений піджак та низ з високою посадкою. До нього можна дати атласний чи шовковий топ пастельних відтінків.

Крок до вічних трендів з брючними костюмами

Вибір ділових жінок, які полюбляють класику. Сучасні брючні костюми виглядають модно та оригінально. Зазвичай жінки обирають сірі та чорні костюми, які найкраще вписуються у канони дресс коду. Але не думайте, що вони будуть виглядати одноманітно та просто. Сьогодні дизайнери змінюють усталене уявлення про ділові комплекти.

Зараз в тренді костюми з вкороченими брюками, які красиво підкреслюють ніжки. Також варто звернути увагу на низ високої посадки. Він створює ідеальний силует та підкреслює талію.

Теплі трикотажні костюми

Комфорт виходить на перший план, тому багато жінок вже закохані у теплі костюми. Вони добре зігрівають і дозволяють створювати цікаві аутфіти в стилі кежуал. Більшість дівчат обирають комплекти незвичайних відтінків: лавандовий, лимонний, кемел чи м’ятний. Костюми oversize надзвичайно зручні і дозволяють відчути приємну свободу і звільнення від ділового стилю.

Костюми зі спідницями

Стилісти рекомендують звернути увагу на костюми зі спідницею міді довжини. Надто довгий чи короткий низ складніше вписувати у образ. Ніжно та жіночно виглядають комплекти, в яких спідниця прикрашена мереживом. Гарне рішення для романтичного побачення або світського заходу.

Елегантно та модно виглядають костюми зі спідницями прямого крою. Вони красиво підкреслюють форми і надають свободу у кожному кроці.

Кольори та принти: який жіночий костюм обрати

Ви обрали ідеальний фасон костюму, але постає наступне питання: якому відтінку надати перевагу? Купувати однотонний чи комплект з малюнком? Ми вже знаємо, який костюм повинен опинитися у вашій шафі.

Клітинка, яку люблять всі

Стилісти наголошують: якщо не знаєте, який костюм обрати, купуйте у клітинку. Вперше жіночі костюми з таким принтом з’явилися у 80-х рр. Із того часу вони не виходять з моди. Клітинка пасуватиме як дорослим, так і молодим жінкам.

Насичений бордо: костюм для сміливих жінок

Якщо ви хочете продемонструвати світу свій гарячий характер, то костюм відтінку бордо допоможе вам у цьому. Комплект з брюками допоможе скласти гарний образ для свята чи побачення. Доповнити такий лук можна лаконічною світлою блузою.

Смугасті костюми для неординарних жінок

Костюми у смужку візуально роблять жінку більш стрункою. Також такий прийом з принтом додає зросту. В залежності від того, яка це смужка – широка чи вузька, яскрава чи однотонна – костюм підійде для формальних чи більш урочистих випадків.

Комплект у чорно-білу смужку буде актуальним для роботи чи ділових зустрічей. Поєднання у костюмі синього та білого, або червоного та чорного виглядає урочисто та стильно.

Лаконічний та стриманий кемел

Пастельні відтінки у костюмі – це завжди гарне рішення. Вони красиво освіжають образ і додають йому трендових рис. Елегантна стриманість, яка підійде до будь-якого випадку. Якщо ви обрали мінімалістичний комплект, то можете сміливо підібрати до нього більш яскраві аксесуари.

Важлива порада від стилістів: носіть костюми кемел виключно з білим чи бежевим взуттям.

З яких тканин варто обирати костюми?

Кашемір. Найпопулярніший варіант, який дуже полюбляють жінки. Він м’який і приємний до тіла. Гарно носиться та красиво сідає по фігурі.
Шерсть. Найкращий варіант матеріалу для зимових костюмів. Добре зігріває навіть за дуже холодної погоди. Аби комплект довго носився, краще обирати моделі, де шерсть поєднується з іншими матеріалами.
Бавовна, трикотаж. Натуральні матеріали – це завжди гарне рішення для одягу. Ці тканини приємні до тіла та добре пропускають повітря.
Шовк, атлас. Дорогі тканини вирізняються особливою текстурою та розкішним блиском. Вони гарно носяться, підкреслюють фігуру та залишають приємне відчуття прохолоди на тілі. Костюм з таких матеріалів – це саме те, що потрібно аби підкорити цей світ.

Хочете бути стильною та сучасною жінкою? Обов’язково додайте у свій імідж цікаві костюми. Вони допоможуть стати справжньою, сучасною леді і разом з тим не виглядати старомодно.

Наталка СТУДНЯ

Про життя і творчість Юліана Дороша

8. 12. 2020

Сьогодні хочу поговорити з вами про життя і творчість Юліана Дороша, зачинателя професійного кіно в Західній Україні, всесвітньо відомого фотографа, у біографії якого є маса досягнень вартих того, щоб увійти в історію національного фотомистецтва.

Він брав участь у заснуванні УФОТО, автор першого в Західній Україні підручника з фото справи українською мовою та першого українського повнометражного художнього фільму, ілюстратор наукових видань з етнографії та історії України.

Юліан Дорош, Львів, 1930-ті рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Юліан-Юрій Дорош народився 9 червня 1909 р. у місті Жидачеві на Львівщині в родині дрібного службовця митного нагляду при Корпусі Скарбової Сторожі Омеляна Дороша та Іванни Крушельницької (сестри письменника Антіна Крушельницького). Невдовзі після народження сина Омеляна Дороша перевели працювати на австрійсько-російський кордон і родина оселилася у містечку Копиченці на Тернопільщині, а згодом у Раковці-На-Дністрі під Городенкою.

Юліан Дорош – шеф прес-квартири «Пласту», 1920-ті рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Навчався Юліан у Станіславі, тут закінчив початкову школу і вступив до державної класичної української гімназії, викладачем у якій був Григорій Кичун – один із численної рідні Дорошів-Крушельницьких. Під час навчання у гімназії став членом «Пласту», тоді ж і захопився новою модою серед інтелігенції – фотографією. У «Пласті» Юліан належав до 11-го куреня ім. Івана Мазепи. Згодом був членом 15-го куреня УСП «Орден Залізної Остроги», великим канцлером куреня. Із 1926 р. фотографував різні урочистості, життя пластових таборів, фестини, тому Ю. Дороша запросили очолювати прес-квартиру «Пласту».

Перший успіх Дороша-фотографа — це альбом під назвою «Субреферат світлин при Економічному Рефераті В. П. К. у Львові», датований 1928 роком, який містив 44 світлини, які ілюструють З’їзд пластунів-абсольвентів 30.06.1928 р, а також водний табір над Дністром.

Ініціативний гурток першої виставки української фотографії, організованої УФОТО у Львові, 1935 р. Зліва направо сидять: Ярослав Савка, Мечислава Ганицька, Степан Дмоховський, Ярка Проців, Олекса Балицький, стоять: Юліан Дорош, Володимир Голіян, Данило Фіґоль, Богдан Скрентович (Dawna fotografia lwowska 1839–1939. – Lwow, 2004)

Тут, у літніх таборах коло с. Підлютого, в відбулося також знайомство з Ярославом Ковалем, тоді суперником, а згодом – товаришем і співзасновником УФОТО (спілка українських фотоаматорів Західної України, створена у Львові з метою об’єднати українських фотографів і пропагувати мистецтво та техніку фотографії серед українського населення. Існувало з 1930 до 1939 р.

Станіславська гімназія, її атмосфера та оточення сформували Дороша як особистість. Навколо нього згуртувалося коло приятелів і однодумців, які залишилися поруч на усе життя – Данило Фіголь, Анатоль Кос-Анатольський, Степан Іваницький.

«Пласт» також подарував Юліану чудових друзів, серед яких були Лев Долинський і Олексій Ратич. Тут, у «Пласті» юнак реалізувався як фотограф, освоїв кінотехніку і здійснив свої перші спроби документального кіно. Його перший аматорський короткометражний фільм «Свято молоді» знятий у пластовому таборі на Соколі, поблизу Підлютого у 1929 р., був сконфіскований польською владою після першого ж перегляду.

Після закінчення гімназії Дорош приїздить до Львова, де упродовж 1927-1932 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету Яна Казимира. Доля сприяла юнакові – серед необхідних юридичних дисциплін були лекції з науково-прикладної фотографії професора Юзефа Світковського, професора фотографії, видатного львівського фотохудожника міжвоєнного періоду. Проживав Юліан Дорош в родині маминого брата Антона Крушельницького. Сам дядько та двоюрідні брати Тарас і Остап, їхня сестра Володимира ввели юнака до культурно-мистецького середовища Львова. У будинку Крушельницьких збиралися художники, архітектори, літератори. Зустрічі з художником графіком Володимиром Ласовським – одним з перших пропагандистів сюррреалізму в Галичині, поетом-футуристом Ярославом Цурковським, архітектором Євгеном Нагірним (серед його проектів – будівля школи на вулиці Круп’ярській 15 у Львові, Дім Рідної школи на вулиці Коцюбинського, Церква св. Андрія Первозванного на вул. Варшавській ) безперечно вплинули на творчість і світогляд юнака. Тепер класичні карпатські пейзажі та пластові репортажні фото поступаються місцем новим, урбаністичним. Новий Дорош вміло передає красу старого і нового міста, життя городян, архітектуру. Паралельно зі студіями в університеті Ю. Дорош поринув в активне громадсько-мистецьке життя Львова. У 1928 р. очолив пластову фотографічну секцію у Львові, був підреферентом світлини при Економічному рефераті Верховної пластової команди (1928–1930 рр.). Упродовж 1928–1929 рр. фотографії Ю. Дороша з пластового життя і його статті з проблем фотографії друкувалися на сторінках львівського журналу «Молоде життя», Дорош також вів рубрики фотолюбителя у пластовому часописі «Вогні».

Юліан Дорош. Криги й світло, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1934. – Ч. 4)

Початок 30-х рр. ознаменувався творчими здобутками і плідною співпрацею з багатьма львівськими українськими виданнями, серед яких: «Дні», «Життя і знання», «Кіно», «Світло й тінь», «Українські вісти», на сторінках яких Дорошівські фотографії тепер друкувалися доволі часто. Ю. Дорош був серед ініціаторів створення у Львові Українського фотографічного товариства (УФОТО), установчі збори якого відбулися 9 листопада 1930 р. в залі готелю «Народна гостинниця». Вже за місяць спілка організовувала першу виставку української аматорської фотографії на теренах Галичини, на якій були представлені «Сумерк» Ю. Дороша, «Калабаня» і «Світає… в «Просвіті» Данила Фіґоля, «Підвалля» Ярослава Савки, «Зі Стрийського огороду: Тіни» Романа Совяковського та ін.

Упродовж 1931-32 рр. виходять друком перший в Галичині україномовний «Підручник фотоаматора» та посібник «Побільшення», автором яких був уже відомий в професійних колах Юліан Дорош.

Обкладинка книги Юліана Дороша «Підручник фотоаматора» (Львів, 1931) (Dawna fotografia lwowska. 1839—1939. — Lwow, 2004)

Цей факт вартий особливої уваги, оскільки написання таких підручників вимагали не лише фаховості в галузі фотографії, а й неабияких трудів у творенні адекватної іноземним словам української термінології. А книжку «Побільшення» прикрасила обкладинка авторства Івана Крушельницького.

Обкладинка книги Юліана Дороша «Побільшення» (Львів, 1932) (Крушельницька Л. Рубали ліс… (Спогади галичанки). – Львів, 2008)

У квітні 1932 р. Дорош знімає серію фотографій у с. Раковець Городенківського повіту (нині Городенківський р-н, Івано-Франківська обл.), серед них: «Старий Литвинюк», і «Віяльниця». Віяльниця стала окрасою експозиції на «Виставці Світового Поступу» у Чикаго (1933 р.), представила УФОТО на виставці «Наша Батьківщина в світлині» у Львові (1935 р.), «Краса рідного краю» в Івано-Франківську (1972 р.), а також у Етнографічно-меморіальному музеї ім. В. Гнатюка у с. Велеснів (1973 р.) та Воронівському історико-краєзнавчому музеї (1973 р.). «Віяльниця» була визнана однією з найкращих світлин на І Всеслов’янській мистецькій фотовиставці у Загребі (1935 р.).

У липні 1934 р. Юліан Дорош відвідує Яворів (Косівський р-н, Івано-Франківська обл.). Тут на світ з’являється ще одне фото, яке невдовзі облетіло світ. Перед нами хлопчик, «Шкрибляків онук», зодягнутий у вишиванку і кептар, у візерунок рукава сорочки вплетене прізвище дитини, своєрідна мітка-оберіг, яка не дозволяла дитині загубитися на празнику або ярмарку.

Родина Крушельницьких, початок 1930-х років. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.

У липні 1934р. родина Крушельницьких з надією вільно працювати і розмовляти українською переїздить до Радянської України. Вони оселилися у Харкові в будинку «Слово». Будинок «Слово» — житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (перша адреса — вулиця Червоних Письменників, після війни — провулок Барачний, побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. Будівля, спроектована Михайлом Дашкевичем в архітектурних формах, що займають проміжне місце між модерном і конструктивізмом, має в плані символічну форму літери «С» від «слово -літера». Тут, у цьому будинку були заарештовані визначні діячі укр. культури, звідси почалась хвиля репресій, що потім отримала назву Розстріляне відродження, і початок недоброї слави письменницького будинку, який незабаром, за свідченням Івана Багряного отримав прізвисько «Крематорій»].

Загибель більшості з родини, яка стала символом Розстріляного відродження, і заслання у далекий Сандомир, гнітить і руйнує плани Ю. Дороша, який мріяв долучитися до рідних. Від подібної участі його врятувала порада відмовитись від поїздки до Радянської України майбутнього тестя, Михайла Хоркавого, коменданта Українського академічного дому у Львові.

Лариса Крушельницька в себе в помешканні Крушельницької . Фото Мирослава Ляхович

У пошуках житла і праці Дорош звертається по допомогу до родини зі сторони дружини А. Крушельницького і оселяється у Львові в будинку № 64 на вул. Мурарській (нині ак. Єфремова). Йому відвели невеличку кімнату біля кухні, де він спав і мав свою фотолабораторію.

В цей час Ю. Дорош остаточно відмовився від своєї правничої кар’єри і присвятив своє подальше життя фото і кіномистецтву.

Титул журналу “Нова хата” за вересень 1929 р.

Титул журналу “Нова хата” (частина 8 від 15 квітня 1935 року)

Титул журнала “Нова хата” № 2 за лютий 1930 р.

Юліан Дорош перебивається тимчасовими заробітками, публікуючи фото у журналах «Нова хата», «Наша Батьківщина». Влітку 1935 р. друзі рекомендували Юліана Омеляновича як фотографа і перекладача в щорічну етнографічну експедицію «Товариства приятелів Гуцульщини» з Варшави, яке регулярно збирало матеріали про цей регіон. Після закінчення сезону фотограф отримав дозвіл зробити відбитки з виконаних негативів. 150 світлин з Гуцульщини і Покуття принесли автору світову славу майстра етнографічної фотографії. Матеріали експедиції склали основу виставки «Наша Батьківщина у світлині» (1935 р.), 96 високоякісних фото не тільки забезпечили першу нагороду, але й привернули увагу ширших кіл громадськості до творчості молодого (26 років) фотографа.

Юліан Дорош отримує визнання серед українських діячів культури, його творчим доробком цікавляться, перед митцем відкриваються нові горизонти.

Зараз хочу трошки відступити від хронології і зупинитись на темі кінематографу у житті Дороша.

Юліан Дорош. Гуцул, кін. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1939. – Ч. 7)

Як нам відомо першими кіно спробами Юліана-Юрія Дороша були документальне кіно відзняте ним у Пласті та короткометражний етнографічний фільм «Раковець», відзнятий на відпочинку в Раковці-на-Дністрі влітку 1931 р., публічний показ якого відбувся під час другої виставки УФОТО.

Ю.Дорош також працював над створенням «короткометражовиків». Фірма «Фотофільм» під його керівництвом зняла такі стрічки: «Весілля на Покутті», «День молоді Рідної школи», «Йордан у Львові», «Виставка АНУМ»та ін. Також у липні 1938 р. він зняв фільм про похорони командувача Української галицької армії генерала Мирона Тарнавського. Значна частина відзнятої плівки увійшла згодом до короткометражного фільму «Львів говорить», змонтованого у діаспорі та удостоєного запису в книзі «Історія українського кіно» Любомира Госейка, виданої у Франції 2001 року.

Повідомлення про чин похорону Мирона Тарнавського в газеті "Діло" за 30 червня 1938 року — Повідомлення про чин похорону Мирона Тарнавського в газеті “Діло” за 30 червня 1938 року

Ще у 1931 р. на сторінках журналу «Кіно» Ю. Дорош піднімав питання про необхідність розвитку українського повнометражного і документального кіно в Галичині. Відзнявши декілька короткометражних фільмів з народного побуту та національних свят, він зумів у 1937 році своїми ідеями зацікавити Ревізійний союз українських кооперативів. Таким чином фільм «До добра і краси» (сценарист В. Софроніва-Левицького, оператор Ю. Дорош, режисери В. Софронів-Левицький і Ю. Дорош) став першим українським повнометражним фільмом у Галичині. Двогодинний рекламний фільм розповідав історію двох закоханих – небагатої, але свідомої дівчини і заможного парубка, який під її впливом стає справжнім зразковим господарем.Зйомки фільму проходили у рідних для Дороша селах Семенівці і Раківці. У головних ролях були задіяні професійні актори Марія Сафіян та Андрій Поліщук, у масових сценах – місцеві жителі. Події фільлму переміжалися рекламними вставками, що демонстрували успіхи кооперативного руху в Галичині. Був навіть спеціально створений кооператив «До добра і краси».

В. Софронів-Левицький дає вказівки артистам, справа режисер Ю. Дорош

Фільм давався важко і через погодні умови, влітку бракувало сонця, для зимових сцен ярмарку в Городенці потрібна була завірюха. А зима 1936/37 років видалась практично безсніжною. На штучний сніг коштів не було. Сцени з колядками без снігу виглядали б недоречно, тому зйомки затягнулись до наступної зими. Давалось в знаки і неякісне світло- сцени в приміщенні приходилось знімати аж в Копиченцях, де була електрика. Проте фільм вийшов чудовим і мав успіх у прокаті. Зокрема у Львові фільм демонстрували 24 січня 1937 р. у великій залі Музичного товариства ім. М. Лисенка. Того ж дня кіно демонстрували для учнівської молоді дівочої гімназії ім. І. Кукурудза, купецької гімназії «Рідної Школи», народних шкіл ім. Грінченка та ім. Шевченка.

Кадр з фільму "Крилос" Юліана Дороша — Кадр з фільму “Крилос” Юліана Дороша

У 1938 р Юліан Дорош був запрошений для документування археологічних розкопок у Крилосі, які проводив Ярослав Пастернак, професор археолог Львівського університету. Розкопки надихнули Дороша на ідею створення нового фільму. Відомий письменник і сценарист Василь Софронів-Левицький написав сценарій для історичного фільму з часів Ярослава Осьмомисла, в основу якого лягли археологічні відкриття останніх років. Фільм планували відзняти вже на кольоровій стрічці. Митрополит Андрей, який надавав дослідженням Ярослава Пастернака великого значення і на це була вагома причина – фундаменти собору Успіння Богородиці, віднайдені під час археологічних розкопок, виявились всього на якісь метр-півтора коротшими ніж у знаменитої Софії Київської, що висувало Галичину в перші ряди спадкоємців столичної величі. Митрополит надав свій сад для перших кіно проб у належному антуражі – костюми головних героїв були виконані відомим мистецтвознавцем Іриною Гургулою. Автори фільму таки встигли відзняти перші проби у митрополичих садах у Львові, проте зняти фільм їм не судилося – початок Другої світової війни завадив зйомкам.

Юліан Дорош. Маглівниці, Косів, 1961 р. (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Останнім реалізованим кінофільмом Юліана Дороша стала стрічка «До джерел народної творчості» про життя та побут гуцульських майстрів. У 1966 р. Дорош перейшов працювати до центр державного історичного архіву у Львові, де була фотолабораторія, обладнана за досить високими стандартами. Тут, маючи у своєму розпорядженні кінокамеру «Адміра», Дорош в останнє повертається до теми кіно. Любительська стрічка про гуцульських народних майстрів має дуже високу цінність. Оскільки Карпати були для Дороша рідною домівкою, він почувався тут впевнено і комфортно. Через відсутність знімальної групи народні майстри також почувалися вільніше, були природніми у поведінці, мові, жестах.

Стрічку вважали втраченою, однак нещодавно на вулиці Левицького у Львові в помешканні Дорошів Роман Метельський та Ігор Ткачик випадково знайшли плівку з цим фільмом. Плівку вже встигли оцифрувати, накласти звуковий ряд і презентували у приміщенні Національного музею ім. Шептицького.

Тепер повернемось до творчості Дороша як фотографа.

Портрет Юліана Дороша, виконаний Ярославом Ковалем у контражурі

Війна перервала зйомки фільму «Крилос» і знімальна група, в числі якої був Олександр Довженко, здійснила мандрівку Карпатами. Вони вирушили за маршрутом: Львів-Станіслав-Коломия-Косів-Криворівня-Жаб’є (нині смт. Верховина)-Ворохта- Яремче- Станіслав.

Прекрасні пейзажі, портрети, побутові сценки відзняті у селах Семенівка, Ясенів-Пільний, Лука заворожують своєю красою. Чудові кадри з весілля у с. Лука (Городенківський р-н, Івано-Франківська обл.) Дві фотографії «Дівчина в герданах» із цієї серії увійшли до альбому «Українське народне мистецтво. Вбрання». Фото «Біля криниці» – гуцульська літня пара, «У вихідний день» – щасливі дітлахи. Село Ясенів-Пільний, Городенківський р-н, Івано-Франківська обл.

Юліан Дорош. Весільний убір молодої, с. Раковець-на-Дністрі, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 10)

Війна змусила родину Дорошів шукати прихистку подалі від міста. У 1940 р. Дорош з дружиною Стефанією Хоркавою (з якою одружився восени 1938р) і маленькою донькою Марією-Олександрою оселяється в місті Городенка. Тут він відкриває приватний фотосалон та працює директором місцевого кінотеатру. Станіславу Людкевичу належить вираз який став крилатим і дуже чітко описав ситуацію, в якій опинилась Галичина – «Червона армія нас визволила і на то нема ніякої ради». Повсюди була оголошена мобілізація в ряди «визволителів Європи». Призов загрожував і Юліану Дорошу, але тут втрутилась Фортуна. Визволителі щільними рядами посунули до воєнкома з вимогою «ми наступаєм от Одесси і ето пєрвий фотограф, котрий нам встєтілся. Пусть сдєлаєт фотокарточку, чтоби я послал домой вісточку, шо я жив». «Глас народа» був почутий і з усього чоловічого населення Городенки, в місті залишилось лише троє- перукар, акордеоніст і фотограф.

Смерть єдиної доньки (1944) практично співпала з закінченням війни, родина Дорошів повертається до Львова, де Юліану пропонують посаду фотографа відразу два музеї – Історичний та музей Леніна. Тут, у Львові у 1948 р народжується син Андрій і починається нове життя.

Сім'я Дорошів - Юліан, Стефанія та їх син Андрій — Сім’я Дорошів – Юліан, Стефанія та їх син Андрій

Юліан Дорош міняє роботу, він працює у Львівському політехнічному інституті, спочатку у фотолабораторії, згодом – на кафедрі Історії техніки, де одним з перших опановує техніку кольорової фотографії. У літній період фотограф приймає участь в археологічних експедиціях Інституту суспільних наук АН УРСР.

Серія фотографій 1946-1949 рр. ще повністю чорно-біла. Серед них чудові портрети «Дівчина-відданиця (Кнігініцька Анна Павлівна)», «Дівчина-відданиця (Гаврилків Параска Петрівна)», «Дружка (Гаврилків Параска Петрівна)», «Молода з дружками» (с. Ясенів-Пільний, Городенківський р-н, Івано-Франківська обл.)

Цикл фотографій, датованих 1953-1959 рр., продовжує етнографічні дослідження Ю. Дороша, тепер уже співробітника Інституту суспільних наук АН УРСР. На пропозицію академіка Івана Крип’якевича у 1956 р, у відділі археології Юліан Дорош організовує фотолабораторію. В експедиції цього відділу фотограф їзди вже раніше, добре знаючи Маркіяна Смішка, Олексія Ратича, Олександра Черниша, Дорош з пів слова розуміє їхні вимоги і з легкістю виконує фото фіксацію досліджуваних об’єктів для інституту. Паралельно рухається позапланова робота – проект «Історичні проходи по Львову» Крип’якевича з фотоілюстраціями Юліана Омеляновича.

Львів, Личаків, квітень 1960 року. В кадрі Юліан Дорош та Іван Крип'якевич. Автор світлини ймовірно Андрій Дорош — Львів, Личаків, квітень 1960 року. В кадрі Юліан Дорош та Іван Крип’якевич. Автор світлини ймовірно Андрій Дорош

Співпраця з академіком Іваном Крип’якевичем була плідною і надзвичайно цікавою. На початку 60-х Юліан Дорош з подачі Крип’якевича провів фотофіксацію флори на території Кайзервальду (Шевченківського гаю), де планували розташувати Музей дерев’яної архітектури. Як і передбачав Крип’якевич природній ландшафт зазнав змін і фото Дороша дають можливість побачити горби у східній частині Львова ще у непорушеній красі. Юліан виконав також велику кількість макропланів цієї місцевості. Саме ці фотографії склали основу нової персональної виставки у 1963 р в приміщенні Науково-природознавчого музею АН України у Львові.

Юліан Дорош. Вежа, Раковець, сер. 1950-х рр. (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Під керівництвом академіка Івана Крип’якевича Дорош впритул повертається до реалізації початої ще в 30-ті роки роботи з висвітлення життя Карпат. Він знімає окремі будівлі («Руїни замку XVII ст. в с. Раковець» (Городенківський р-н, Івано-Франківська обл.); Церква у с. Уніж, Городенківський р-н, Івано-Франківська обл., тд

Юліан Дорош збирав фотографічну документацію матеріальної культури», у старих церквах і дзвінницях ним було віднайдено «41 добре збережений стародрук: XVII ст. – 15, XVІII ст. – 25, ХІХ ст. – 1. За місцем видання вони були: з ставропігійської друкарні – 33, друкарні Сльозки – 1, унівської друкарні – 2, почаївської – 4, чернігівської – 1 шт. та два рукописи, ймовірно, місцевого походження».

У липні 1958 р (або в період з кінця 50-х початку 60-х) Юліан Дорош створив серію дуже цінних фотопортретів керамістів, різьбярів, тд Через територіальну відокремленість і відсутність фотосалонів у гірських селех ці зображення є насправді унікальними. На світлинах:

Михайло Рощиб’юк (1903-1972) – гончар, майстер художньої кераміки, член НСХУ, учасник багатьох художніх виставок. У 1957 р. разом із дружиною, Ганною Рощиб’юк, заснував керамічний цех при Косівській фабриці художніх виробів ім. Т. Шевченка, а з Михайлом Волощуком – керамічні цехи на фабриках «Килимарка» в Кутах та ім. Т. Г. Шевченка у Косові. Його твори зберігаються у Національному музеї Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського;
Марія Тим’як (1889-1970) – косівська народна майстриня художньої кераміки. Її оригінальний побутовий посуд та фігурки баранчиків, прикрашені геометричним орнаментом, зберігаються у музеях Києва і Львова;
Михайло Медвідчук (1880-1946) – різьбяр по дереву із застосуванням інкрустації, інтарсії і точених дзвіночків. Жив і працював у селі Річка на Івано-Франківщині;
Іван Грималюк (1904-1989) – український майстер художнього випалювання на дереві. Заслужений майстер народної творчості УРСР (1982), член Спілки художників СРСР (1964). Працював у Косівських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. Учасник численних вітчизняних та міжнародних виставок. Твори зберігаються у музеях України та Європи. Основна експозиція творів майстра (150 од. зб .) знаходиться у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського;
Юрко (Юрій) Корпанюк (1892-1977) – народний майстер у техніці «сухої» плоскої різьби, рельєфної різьби, інкрустації, інтарсії. Член Спілки художників СРСР (1959), Заслужений майстер народної творчості України (1960). Учасник і лауреат вітчизняних і міжнародних виставок. Твори зберігаються в багатьох музеях світу, зокрема у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського – 100 од. зб.;
ткаля Параска Підлиснюк (с. Монастирок).

Серія портретів народних майстрів взаємопов’язана з світлинами взірців авторських виробів з дерева, кераміки, ткацтва, вишивки. Декоративні прийоми відомого гуцульського різьбара Юрія Шкрібляка прослідковуються у роботах його послідовників. Для різьбарів косівської школи характерний конструктивізм. Вироби були монолітними, різьба чітка і графічна. Майстри більше довіряли інтуіції, зберігали природність ліній контуру виробу. Їхні твори вирізняються складною орнаментикою, багатством ліній, високопрофесіональним виконанням. У мистецтві річківських різьбарів простим і ясним роботам косівських майстрів протистоїть надмірний декоративізм. Складна форма виробів, багатство орнаментів, різномаїття інкрустації вирізняють роботи Михайла Медведчука. Декоративна різьба другої половини ХХ ст. через високу конкуренцію змістовно перевантажена, майстри були вимушені шукати нових рішень у декорі, тому часто надто щедро використовували бісер, перламутр, кольорове дерево, метал. Село Річка відоме також мистецтвом випалювання, кращим представником якого є Іван Грималюк. Візерунки його «розписів» вражають живими формами рослинних пагонів (паростків).

Народних майстрів-керамістів представляють Марія Тим’як і Михайло Рощиб’юк, які належать до косівської школи. В класичному косівському розписі свічників, мисок, тарелів, дзбанків, горнят і свищиків використовуються геометричні орнаменти і рослинні. Геометричні – часто перегукуються з візерунками на тканих виробах і дерев’яній різьбі («ялинки», «підківки», «кутики», хвилясті лінії, ромби, тощо), рослинні –не просто відтворюють природу, а створюють свій власний світ декоративних сюжетів і образів. Орнаментика кахлів і мисок часто доповнена зображенням тварин і птахів, вершників, побутових сценок. Для косівської кераміки характерне використання кольорової гами з жовтого до зеленого та цеглясто-червоного.

Виставка світлин Юліана Дороша в Українському державному музеї етнографії та художнього промислу у Львові

У 1960 р., при підтримці своїх товаришів, які працювали в етнографічному музеї, Данила Фіголя й Льва Долинського, Ю. Дорош відкриває свою першу персональну виставку етнографічних фотографій. Тоді ж у Москві до Декади українського мистецтва планується випуск серії художніх альбомів. До цієї роботи залучають Юліана Дороша, тоді вийшли друком окремі томи – це «Тканини і вишивки» та «Вбрання» , у Києві – монографія Ірини Гургули «Народне мистецтво західних областей України»

Запрошення на виставку світлин Юліана Дороша

У 1972 р. в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відбулася Третя персональна виставка етнографічної фотографії Ю. Дороша, наступного року експозиція була репрезентована глядачам у Велесівському меморіальному музеї В. Гнатюка на Тернопільщині.

Третя персональна виставка етнографічної фотографії Ю. Дороша в Івано-Франківському краєзнавчому музеї

Світлини Ю. Дороша, виконані упродовж 1932-1972 рр. у складі різних етнографічних експедицій, зафіксувала великий пласт матеріальної культури надзвичайно цікавого і самобутнього регіону України. Географічне положення і природні умови сприяли тому, що в Карпатах збереглися довше, ніж деінде, самобутні архітектура, художні ремесла, народні звичаї, проте інтенсивна урбанізація села внесла зміни в звичний століттями уклад життя, змінила традиційну архітектуру, побут, інтер’єр домівки. Ужиткова кераміка і дерев’яний посуд (різноманіття форм, унікальна орнаментика і кольористика) зазнали незворотніх змін.

Панорама Львова 1960-их років. Світлив Юліан Дорош

З 1976 р Дорош розпочав свій власний проект- фіксацію народної кам’яної скульптури, насамперед надгробків і хрестів. Початок цього задуму виник при відвідинах на запрошення пані Ірини Фільварків відомого осередку каменярства Галичини села Демні, де її дідусь був настоятелем церкви. Каменярі Демні, змагаючись між собою у майстерності, перетворили місцевий цвинтар на видатний комплекс або навіть музей різьбярства у камені.

Юліан Дорош біля пам’яткового хреста ХVІІІ століття на місці спаленого татарами села Демні, 1976 р. Фото Ірини Фільварків (Галицька брама. – 2009. – № 6)

Цей проект став останнім у житті великого майстра. 20 липня 1982 р Юліан Юрій Дорош помер від крововиливу у мозок. Похований на Личаківському цвинтарі у гробівці Левицьких, родини дружини Івана Крушельницького.

У квартирі, де проживав останні роки Юліан Дорош на вул. Левицького родина Крушельницьких та громадськість Львова не полишає надії відкрити музей присвячений творчості видатного українського фотомитця.

Надгробок на могилі Ю. та А.Дорошів. Личаківський цвинтар , поле № 23.

Уточнення. Коли 15 серпня 2009 року помер син Юліана Дороша Андрій, батька перепоховали з ним у спільній могилі на Личаківському цвинтарі, поле №23.

Уляна КРАСНИК
дослідниця та краєзнавиця

Історія львівського автонавантажувача в унікальних світлинах

8. 12. 2020

Автонавантажувачі біля заводоуправління, 1951 рік

Львівська околиця напроти Янівського цвинтаря. За часів Австро-Угорщини тут були військові казарми ,а у міжвоєнний період там розташувались кошари польської артилерії, в яких не тільки базувалось військо, але й була ремонтна база артилерії. Після початку Другої Світової війни, в кінці 1939 року там розквартирували майстерні 4-го механізованого корпусу РККА.

При німецькій окупації територія служила як механічні майстерні різного профілю на яких використовували як примусову, так і вільнонайману працю.

Львів, липень 1941 року,покинута радянська військова техніка.

У другій половині 1944 року там також були майстерні, що ремонтували радянську важку фронтову техніку.

По закінченні війни на території був невеличкий завод з виробництва газової апаратури «УкрГазАпарат».

Коли у радянського керівництва визріло рішення розпочати у Львові виробництво, як тоді казали, «автогрузчиків», то на основі цього заводику й почалась історія створення Львівського заводу автонавантажувачів ЛЗА.

17 000 квадратних метрів території, головна будівля, що залишилась від казарм, декілька виробничих і допоміжних приміщень і стаєнь та всього лиш 135 одиниць обладнання. Це все, що було на початок 1948 року, коли прибули перші спеціалісти з метою створити завод і у січні 1949 року випустити перші серійні навантажувачі.

Перша рама шасі Львівського автонавантажувача. Фото 1948 року

Перерахувати поіменно всіх тих, хто створював нову машину, нелегко. Це конструктори, слюсарі, ковалі, технологи, наладчики, фрезерувальники, енергетики, токарі, штампувальники, термісти, ливарники.

В 1948 році група конструкторів на Дніпропетровському заводі за завданням Держплану спроектувала перший в СРСР універсальний автонавантажувач з вилочним захватом. Роботою керував лауреат Державної премії конструктор Віталій Андрійович Грачов.

Перед конструкторами було поставлене завдання максимально використати стандартні автомобільні вузли і деталі. І вони в основному справилися з цією роботою. Конструкцію автонавантажувача розробляли за класичною системою, з використанням двигуна як противаги. Від автомобіля ГАЗ-51 на автонавантажувачі встановили двигун, зчеплення і коробку перемикання передач, міст зі зменшеною довжиною кожухів, вкорочені карданні вали, ручне гальмо зі зміненим кронштейном колодок, ніжні гідравлічні гальма з приводом лише на передні колеса, капот, радіатор і електрообладнання.

Від автомобіля ЗІЛ-120 взяли рульове управління і, з незначною переробкою, рульові тяги. Було виконано і ряд інших складних робіт.

Перша рама вантажу Львівського автонавантажувача. Фото 1948 року

Новому автонавантажувачу, компактній самохідній вантажопідйомній машині, було присвоєно індекс «4000». В народному господарстві вона призначалася для механізації вантажно-розвантажувальних робіт, складання, штабелювання штучних вантажів великої ваги. Машина мала працювати на відкритих складах, монтажних майданчиках, на вантажних дворах, в річних і морських портах, на аеродромах, в цехах промислових підприємств і на будівництві. її можна використовувати на ряді підприємств як технологічне обладнання, при допомозі якого здійснюється комплексна механізація перевантажувальних робіт.

Установка змінних вантажних захватів у вигляді ковша і, стріли робила машину універсальною. При розумній експлуатації один автонавантажувач міг замінити працю 18—20 робітників.

В жовтні 1948 року завод одержав перші креслення автонавантажувача. Задуми конструкторів необхідно було втілити в метал. Настав час виготовлення перших основних вузлів машини: рами шасі і мачти . За наступні 2 місяця на тому обладнанні, що було наявне на той час, вдалось виготовити по три рами і мачти . З обладнанням на виробництві були проблеми, як великі, так і дрібні. Наприклад, навіть заточувати токарні різці щодня возили на інші підприємства. Але поступало й нове обладнання, і насамперед верстати, які направляли в інструментальний цех. Там готувалась оснастка для майбутнього виробництва.

Першого січня 1949 року випуск газової апаратури було припинено і завод «УкрГазАпарат» ліківідували. На звільнених площах організували другий механоскладальний, арматурно-радіаторний, складальний і рамно-пресовий цехи.

Пресовий цех Львівського заводу автонавантажувачів, січень 1949 року

Повстало також питання про підготовку кадрів. Кваліфіковані кадри були відряджені на завод з індустріальних міст України і Союзу. Навчання провадилося в основному без відриву від виробництва, безпосередньо в цехах, методом індивідуального показу на робочому місці з паралельним теоретичним навчанням в учбових класах, а також в технікумах і школах.

Лише протягом 1949 року таким чином здобули кваліфікацію 250 чоловік. В основному це були місцеві жителі, а також мешканці з найближчих околиць міста.

Практикувалися відрядження на передові підприємства Міністерства автомобільної промисловості. Таким способом з числа висококваліфікованих робітників було підготовлено 10 майстрів, 7 нормувальників. Підвищили свої технічні знання 24 інженери, 12 техніків і 20 майстрів.

Перші два автонавантажувачі, початок березня 1949 року

Відчутну допомогу в підготовці кадрів надавало заводові Львівське технічне училище №8, яке готувало слюсарів, токарів, формувальників.

Нове народжувалася важко. Програму першого кварталу 1949 року починали, як кажуть, на порожньому місці. Не вистачало не тільки виробничих площ і обладнання, але й матеріалів. В наявності було лише те, що залишилося від заводу газової апаратури. А для виготовлення автонавантажувача необхідно мати тільки різного металу 248 профілів. Фонди ж по лінії міністерства відпущені лише на 58, тобто на четверту частину. По допоміжних матеріалах становище було ще важче. З 138 потрібних найменувань в наявності 38. По кооперованих деталях з необхідних 728 найменувань фонди були на 128.

З 1 січня 1949 року завод мав розпочати випуск автонавантажувачів. Але на той час зібрано було лише 3 дослідних зразка, над доводкою ще мали роботу конструктори і складальники автонавантажувача. Роботи було ще дуже багато: одночасно з наладкою виробництва споруджували механоскладальний цех, трансформаторну підстанцію, залізничну колію, закладали фундамент головного корпусу. Були моменти, коли все це робилось без технічної документації, яку не встигали виготовляти.

До того ж, темпи будівництва цих об’єктів були незадовільні. Робота велася кустарно, вручну. За винятком бетономішалки, ніяких механізмів на будові не було. Парторг навіть дорікав керівництву, що на всій території немає жодного лозунга чи плаката, які б говорили про важливість справи яку виконують трудящі. Директор у вирішення корінних виробничих питань майже не втручався. Усе було на плечах головного інженера заводу Кузовкова Олександра Олександровича. Це призводило до конфлікту між директором і головним інженером. Відбувався постійний зрив термінів запуску серійного виробництва, яке ,за традицією, приурочували до різних комуністичних свят.

Але і після першотравневих свят гарячка на заводі не затихла. Хоч перші автонавантажувачі й виготовили, серійне виробництво не налагоджувалось. Партійні органи вирішили серйозно втрутитись.

Модифікація автонавантажувача моделі 4000 з вилочним підйомником

На початку червня 1949 року на завод навіть виїхала редакція газети «Львовская правда». На її сторінках з’явилися гострі кореспонденції і замітки, викривалися серйозні недоліки в роботі цехів і окремих дільниць. Цитата: «Закінчується перша декада, а завод не дав жодного автонавантажувача… Винен у цьому начальник складального цеху т. Черепній. Він не проявив необхідної розпорядливості, щоб у короткий строк усунути дефекти в зібраних машинах. До цього часу не укомплектована електросистема, не ліквідована теча в манжетах циліндра і в сполученнях гідросистеми». Як то кажуть «знайшли винних», вжили крайні заходи і справа нарешті зрушилась.

І от, 11 червня 1949 року, з заводських воріт вийшли перші машини серійного виробництва. Цей день став справжнім святом для всіх. Нарешті завод освоїв серійний випуск машин і це сприймалось, як велика виробнича перемога.

Автонавантажувач на території цеху на вулиці Шевченка

У промисловість почали поступати навантажувачі, вперше створені у Львові. Темпи випуску автонавантажувачів росли з кожним місяцем. В червні їх було зібрано 50, в липні — 100, серпні— 150, вересні — 200, жовтні — 250. Всього до кінця року випущено 1254 автонавантажувачі.

За цей час значно поповнились ряди заводського колективу. Якщо в січні 1949 року на заводі нараховувалось 1100 чоловік, то наприкінці року їх було 2285.

Робота над модернізацією була серйозною творчою школою. Молоді конструктори успішно склали іспит.

Новий автонавантажувач, якому був присвоєний індекс «4000-М» піднімав 3 тони вантажу, набув добру прохідність.. В систему рульових тяг був введений гідравлічний підсилювач керма, при допомозі якого в 25 разів полегшувалось управління машиною. Для зручності роботи водія встановили кабіну закритого типу з двома м’якими сидіннями і спинками.

Надалі в 1951 році на базі цього навантажувача випустили зміцнену модель 4003, що піднімала 5 тон, потім 4006 – зі стрілою для контейнерів.

500-ий автонавантажувач, що вийшов з ЛЗА

Соціалістична система господарювання у 1950-х роках стрімко розвивала завод, освоювались нові моделі навантажувальної техніки, зокрема гідрокрани, що встановлювались на шасі вантажівок і це давало можливість самозавантажувати ладунки в кузов. Але це вже інша історія.

А первісток львівських навантажувачів довго стояв на постаменті біля заводського музею. На початку 2000-х його перевезли на територію заводу в Рясне , де він і до тепер стоїть біля прохідної.

Модифікації львівських автонавантажувачів 4003 і 4000М. Фото 1951 року

У 1990-х далось взнаки неефективне виробництво і менеджмент, “тепличні” умови збуту застарілі технології, неготовність працювати в конкурентних умовах. Поки на союзному ринку не було конкуренції, можна було виробляти продукцію без мінімального ризику втрати збуту, а коли це скінчилося, виявилося, що запропонувати клієнтові нічого.

Завод скорочував своє виробництво. Хто рахував гроші, перестав надавати перевагу нашим дешевим навантажувачам, які не витримували конкуренції з зарубіжними аналогами.

Гриць СОВКІВ

Світлини з фондів Львівського Фотомузею

Використані матеріали:

Л. О. Шапа «Первісток індустріального Львова», видавництво «Каменяр» 1968р.
Архівні матеріали ЛЗА.

Львів обрав свою Королеву

8. 12. 2020

«Королева Львова» – відтепер цей престижний титул належить Анастасії Федик – 18-річній студентці Університету інформаційних технологій та управління, що у польському місті Жешуві. А родом красуня – із Яворова на Львівщині. Корону, титул і 100 тисяч гривень дівчина виборола серед двох десятків конкурсанток.

Ще один приз Анастасії Федик – річний контракт про співпрацю із відомим світовим глянцем L’Officiel на Кіпрі, в Австрії та Монако. А також саме ця красуня представить Львів на всеукраїнському конкурсі «Королева України».

Окрім головного титулу, на конкурсі «Королева Львова 2020» визначили ще двох переможниць: «Королевою Львівщини» стала Тетяна Ярчак, а «Королевою Галичини» – Ольга Лисенко.

Бренд «Королева Львова» заснований 10 років тому Гражиною та Христиною Чаплін, котрі родом зі Львова. Це один із найпрестижніших конкурсів краси у місті Лева. Відбувається він під патронатом національного конкурсу «Королева України», а також міжнародного проекту Miss TV Internation зі штаб-квартирою у Монте-Карло.

Королева Львівщини - Тетяна Ярчак — Королева Львівщини – Тетяна Ярчак

«Королева Львова» – це масштабний проект нового формату для розумних, стильних, сучасних та впевнених у собі дівчат. Цьогоріч захід відбувався як телевізійна зйомка – і ще у грудні це «Найкрасивіше шоу року» в ефірі покаже телепартнер конкурсу – телеканал «Правда ТУТ Львів».

До конкурсу «Королева Львова 2020» 19 фіналісток готувалися протягом місяця. У дівчат були виснажливі репетиції, фотосесії, відеозйомки, рекламні промокампанії, вони відвідували найцікавіші події та заклади нашого міста. А відтак після такого вишколу практично кожна була достойна почесного титулу «Королева Львова». Тепер фіналістки проекту візьмуть участь у конкурсах краси від модних українських глянців – «XXL» та «JOY», а також у фіналах конкурсів «Княгиня України» і «Міс Принцеса України».

Галина ГУЗЬО

Львів на унікальних світлинах 1943 року

7. 12. 2020

Сьогодні хочемо показати нашим читачам Львів в роки Другої світової війни. Там немає туристів, щасливих львів’ян, які не поспішаючи п’ють ранкову каву в затишних кав’ярнях, не лунає музика, все навпаки.

Переглядаючи фото бачимо поруйноване місто, стурбованих мешканців, які кудись поспішають, в таке місто не хочеться їхати, з нього хочеться втекти подалі від війни.

Саме такі фото змушують замислитись над тим, що ми маємо, міста порожні від ворожих солдатів, чисте небо над головою. Такі фото треба бачити, щоб порівняти із сьогоденням, і щоб болюча історія вже ніколи не повторилась в цьому прекрасному місті на Заході України.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело фото: Österreichische Staatsarchiv

Святині Княжої України. Давні реліквії Княжого Києва

7. 12. 2020

Українська культура має у спадок надзвичайно багату християнську сакральну традицію періоду Київської Руси, яка, безумовно, найпотужніше виражена в іконописному мистецтві. Водночас культура ця, є малодослідженою та недооціненою у світі. Її історія – це не лише процес створення численних пам’яток – шедеврів людського генія світового значення, а водночас це історія майже тисячолітнього грабунку її святинь, руйнування храмів, викрадень, фальшування та переписування нашої історії.

Після занепаду могутньої держави княжої Руси-України та аж до проголошення Незалежности 24 серпня 1991 р. Україна була під окупацією різних держав-агресорів. Особливо показовим був період більш понад 300-літнього перебування її під гнітом Російської імперії. Саме тоді й було вивезено з її території найцінніші святині, реліквії, переписано й сфальшовано давні хроніки, літописи, особливо ті, що стосувалися княжої доби. Так у нас намагалися вкрасти багатовікову історію, наші культурні здобутки, цінности та святині.

На жаль, за 29 років Незалежности Україна не змогла ще сповна оцінити ті втрати, яких зазнала наша національна культура, і цілком відновити свою історичну пам’ять. Це пояснює той парадокс, що факт Володимирового хрещення Руси-України наші сучасники сприймають як центральну подію української історії, тимчасом як здобутки княжого періоду багато вітчизняних вчених, серед яких історики, мистецтвознавці, здебільшого ігнорують, немов би вони не мали стосунку до історії нашої держави. Тож привернення уваги до відомих і знаних реліквій княжого періоду, які фактом своєї появи тісно пов’язані з історією та духовною традицією України, дасть можливість певною мірою заповнити цю прогалину.

Обкладинка книжки "Святині Княжої України" — Обкладинка книжки “Святині Княжої України”

Збережені християнські реліквії І – VI ст., сакральна архітектура, поліхромії храмів, книжкова мініятюра та ікони Х – ХІІІ ст. – це складові сакральної традиції Княжої України. В альбомі «Святині Княжої України», виданого у вересні 2019 року у видавництві Свічадо у Львові, простежено долю українських пам’яток; шлях, який вони пройшли від своєї появи чи створення на наших землях й аж до «заслання» і нового життя на чужині. «На еміграції» українські святині княжого періоду стали унікальним явищем «апостольства» високої духовности українського народу, тобто послужили розбудженню духовного життя народів сусідніх держав. Подібну місію на території Княжої України свого часу виконували визначні константинопольські святині, які були промовистими свідками глибокої духовности візантійців.

Реліквії та святині Княжої України проаналізавано тут не лише в хронологічному аспекті, але в усьому комплексі якостей, якими відзначалися прославлені пам’ятки: історична, духовна та мистецька цінність. Наведено реставраційні дані, проаналізовано художньо-стилістичні особливості, досліджено іконографію та духовні ідеї, які були основою для появи сакрального твору в межах християнської традиції в києво-руській культурі.

В альбомі зібрано сакральні твори, які представляють найважливіші види візуальних мистецтв княжої України: монументальне малярство, мініятюру та іконопис. Подані разом, ці види мистецтв сприяють кращому розумінню києво-руської сакральної традиції Х – ХІІІ ст.

Вперше в одному виданні вдалося зібрати й структурувати цілу групу київських та галицьких ікон ХІ – ХІІІ ст. саме як твори, які належать до української культури та духовности. Цей іконописний матеріял доповнено мініятюрою та реконструкцією монументальних комплексів київських першохрамів, зробленою на основі тогочасних хронік.

Вивчення втрачених святинь Києва дає змогу зануритися у світ реліквій Княжої України загалом. У давнину Київ був столицею і державним центром земель українського етносу. І хоч у той час термін «український» ще не мав загального поширення, але саме цей етнос, який населяв середню Подніпрянщину (поляни), був консолідуючим ядром державного утворення Київська Русь. Княжа Україна, або Русь, Руська земля це – три князівства: Київське, Чернігівське, Переяславське (іл. 1).

Іл. 1. Мапа Київської Держави часів правління Ярославичів 1054—1073 рр.

Інші князівства стали називатися Руссю тільки з посиленням міжусобних конфліктів (наприкінці ХІІ ст. – на початку ХІІІ ст.).

Розкрадання святинь і художніх старожитностей з Києва розпочалося в глибоку давнину. В історичній перспективі таке пограбування є цікавим явищем давньоруського життя, особливості та причини якого ще не вивчені. Між частинами колишньої централізованої держави з середини ХІІ ст. точилася боротьба за Київський престіл, володіння яким було ознакою престижу і влади. Проте, крім бажання утвердитися в Києві, впливовіші й амбітніші за інших удільні князі розуміли також, що цінні київські реліквії можуть сприяти зміцненню їхньої влади. Це було головною причиною мандрування київських реліквій, переважно з півдня на північ.

Іл. 2. Хрещення України-Русі. Поліхромія каплиці Покрови Пресвятої Богородиці при храмі Вознесіння Господнього у Львові. Іконописне об’єднання «Алімпій». Автор Юрій Вербовський. Фото Богдана Зятика

Хрещення Київської Руси 988-989 рр. поклало початок процесу інтенсивного ознайомлення з найкращими здобутками передової на той час Візантії (іл. 2). Відтоді й упродовж ХІ ст. піднесення статусу столичного Києва відбувалося через привізні реліквії, особливо з Константинополя. Крім того, заїзджі візантійські майстри знайомили самих русинів із тонкощами й секретами творення прекрасних ікон, мозаїки, настінного розпису, рельєфної пластики та виробів з дорогоцінних металів. Невдовзі це сприяло появі в Києві вишколених майстрів, твори яких цінувалися у різних кутках централізованої держави як зразки найвищого рівня. Тому в них спеціяльно було замовлено і вивозено в інші міста Руси чимало ікон.

З середини ХІІ століття відцентрові процеси спричинилися до того, що київський центр ослаб. Від цього часу бере початок процес насильницького привласнення і вивезення київських святинь. Південь Руси – метрополія і осередок держави – значно більше потерпав від міжусобиць, ніж північні князівства. Іншим руйнівним фактором виявилася його близькість з половецьким степом. Це в основному пояснює, чому більшість важливих святинь із завидною постійністю потрапляли з півдня на північ.

Ось як подає ці події Літопис Руський: весною 1169 року «узятий Київ… І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому, ані звідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смоляни, і суздальці, і чернігівці…І всі святині було забрано».

Перший випадок вивезення цінної реліквії з Києва на північ пов’язаний з підступним вчинком Андрія Боголюбського. Як свого часу зазначив В. Лазарєв, «із київського форпосту, Вишгорода, вивозить Андрій Боголюбський знамениту ікону “Володимирської (Вишгородської А. К.) Богоматері”» (іл. 3). Цей вчений писав, що навіть після взяття Києва військами Андрія Боголюбського 1169 р. київські надра відкривали цілу скарбницю руського мистецтва останніх десятиліть перед татарським розгромом.

Іл. 3. Вишгородська Богородиця. Ікона, Константинополь, поч. ХІІ ст. Знаходиться в храмі св. Миколая в Третяковській галереї в Москві (Росія).

Іл. 4. Король Данило Галицький (1201–1264). Автор – Микола Бідняк (фото люб’язно надане родиною Миколи Бідняка)

Іл. 5. Данило Галицький і новгородський князь Мстислав Удатний. Автор – Михайло Фіголь ((фото люб’язно надане родиною Михайла Фіголя)

Але і після монгольської навали в Києві залишалися цінні святині. Тепер їх вивозили на захід до Галицько-волинського князівства. Так, король Данило Галицький (іл. 4, 5) у 1259 році спорудив в Холмі церкву св. Йоана Золотоустого і прикрасив «камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і Пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Феодора дала з [київського] монастиря [святого] Феодора: приніс він також ікону Стрітення з [города] Вручого од отця його Мстислава [Мстиславовича]. Диву подібні [були образи сі], що погоріли в церкві св. Йоанна: один [архангел] Михаїл зостався [з] чудових тих ікон». Так Літопис Руський розповідає про те, як і коли з Києва до Галича потрапила славнозвісна ікона Холмської Богородиці (іл. 6). Подібним чином опинилася у Галицько-Волинському князівстві ще одна прославлена київська ікона Божої Матері константинопольського походження – Белзька (Ченстоховська) (іл. 7).

Іл. 6. Холмська Богородиця. Ікона, Константинополь, друга пол. ХІ ст. Знаходиться у Луцьку в Музеї Волинської ікони (Україна). (фото люб’язно надане Волинським краєзнавчим музеєм)

Іл. 7. Белзька Богородиця. Ікона, Константинополь, бл. ХІ ст. Знаходиться в монастирі паулінів на Ясній Гурі в Ченстохові (Польща)

Такі літописні свідчення розкривають нам причини «мандрування» київських святинь. Через таке розпорошення київського художнього спадку, його непросто систематизувати і науково осягнути. Фактично, те, що загинуло, і те, що було розпорошено, не пов’язане з історією та ґенезою давньоруської традиції. Через псевдонаукові тенденції та неприхований патріотизм, поширені у радянській науці, а тепер у російській, ми не можемо уповні усвідомити для нас значення київського спадку, який найбільшою мірою є спадком українського народу. Тому найбільше постраждала від цієї ситуації саме українська культура.

Мовлячи про долю втрачених святинь Києва, звернемося до опису збережених пам’яток, що були розкидані по різних містах і невеличких поселеннях, де згодом їх виявили. Це дасть змогу заповнити важливу прогалину нашої історії, культури і духовности.

Одна з перших реліквій Княжої України, згадана в Літописі Руському, – мощі (голова) святого Климента папи Римського (іл. 8). Лаврентіївський літопис повідомляє: «Володимир, взявши цесарицю Ганну і Анастаса і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва ученика його, узяв також начиння церковне, [й] ікони на благословення собі».

Іл. 8. Св. Климент, Папа Римський. З мозаїки святилища Софії Київської, бл. 1018 р. Київ. (Україна)

Іл. 10. Релікварій з мощами св. Климента Папи в храмі «Всіх скорботних Радість» Києво-Печерській лаврі. Київ (Україна). Фото Аліни Кондратенко

Іл. 9. Мироточива голова св. Климента Папи Римського в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври

Факт зберігання голови св. Климента у Десятинній церкві підтверджує свідчення Тітмара Магдебурзького, який називав цей храм «ecclesia Christi martiris et papae Clements» («церквою мученика у Христі й папи Климента»). Це підтверджує і текст давньоруського слова домонгольського періоду «Чудо св. Климента папы римского». У похвалі св. Клименту згадано не лише про існування мощів, але й про традицію їхнього загального пошанування в Києві. Згаданий вище текст вказує на наявність мощів у Десятинній церкві ще виразніше: «Нібито небо інакше на землі правдиво явилося, владичної матері церкви божественної, у ній же зберігається нетлінним чесне тіло твоє лежить, як сонце просвіщає вселенну». На Київському соборі 1147 р., коли мова зайшла про поставлення власного, незалежного від Константинополя митрополита Клима Смолятича, Онуфрій Чернігівський порадив для цього поставлення скористатися головою св. Климента.

Голови свв. Климента і Фіва зникли з Києва невідомо коли, і донедавна вважали, що ці реліквії ні в Україні, ні за її межами не пошановують. Проте в останні роки в Україні, а саме у дальніх печерах Києво-Печерської лаври, виявили мироточиву голову святого Климента (іл. 9).

Нині святиня зберігається у церкві на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» Києво-Печерської лаври. З нагоди 1030-ї річниці хрещення Київської Руси 27 – 28 липня 2018 р. у Києво-Печерській лаврі для пошанування були виставлені вісім святинь і серед них – мироточива голова священномученика Климента, папи римського (іл. 10).

Повний або частковий передрук статті можливий лише з дозволу

Oleg Novosad підписав угоду з європейським лейблом та разом з Ігорем Грохоцьким випустив спільну роботу під назвою «Tududum”

7. 12. 2020

Прем‘єра пісні «Tududum” відбудеться вже цієї осені. Це спільна робота хітмейкера та діджея Oleg Novosad та переможця «Голосу країни» та телепроекту «Українська пісня» Ігоря Грохоцького.

«Коли я розповідав усім, що наступна композиція отримала назву «Tududum”,в людей відразу з‘являлась посмішка на обличчі, це дало мені розуміння, що я у вірному напрямку».

Часто запитували: “А що означає тудудум?”, – на що я відповідав, що в пісні все крутиться навколо того, що “ти моя тудудум” (практично як у Віктора Павліка “Шикидим”).

Піснею “Tududum” зацікавився закордонний лейбл “RaveUp Records”, головний офіс якого знаходиться у Відні, Австрія. Декілька тижнів велись переговори з представниками House лейблу “Soundo RED” та було підписано договір з компанією Soundo Music LTD, incl. label RaveUp Records, яка знаходиться в Лондоні, Велика Британія. Їхні релізи підтримуються такими іменитими артистами як Above & Beyond, Armin van Buuren, Cosmic Gate, Markus Schulz, Paul Oakenfold, Paul van Dyk, Ruben de Ronde, Gareth Emery та іншими.

«Музика – це наче надзвичайна леді. Часто вона приходить до тебе та каже:- “Ось тобі ідея, я пішла”. Саме так вийшло з моїм новим треком «Tududum». В день релізу альбому, ввечері я сидів з гітарою, задивившись та зажавши один і той же акорд, грав на повторі дуже простий ритм, в один момент я почав підспівувати “тум, туду тудудудум”, також на повторі. Мені в цей момент було так добре та легко, що слова пісні почали створюватись самі по собі. Як можна помітити по пісні – слова надзвичайно прості, та навіть «примітивні”. Навіщо ускладнювати? Пісня про любов, в любові все зазвичай має бути легко, спокійно та просто – як і в композиції “Tududum”.»- ділиться Oleg Novosad.

В основі приспіву є дуже високі та довгі ноти, що ще більше добавляли складності у пошуку вокаліста. Вибір був зупинений на Ігорю Грохоцькому, його голос ідеально підійшов під звучання нашого нового синглу.

Ігор з своєї сторони добавив надзвичайний перехід в кінці, все склалось неймовірно легко та сонячно.

Записували сингл в студії FOXXSTUDIOS у Вадима Лисиці, там же зробили мастеринг.

“Давно мріяв заспівати в такому стилі легку, повітряну, рухливу пісню. Коли ти маючи чудовий настрій можеш наспівувати легкі звуки в повітря «Tududum” і ні про що не думати. Дякуючи таланту Олега і його танцювальному направленні в музиці все зійшлося. Почувши пісню вперше, довго не вагався і відчув, що вже давно бачив саме таку пісню в своєму репертуарі»- Ігор Грохоцький.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Не стало депутатки ЛМР першого скликання, дружини дисидента Марії Гель

6. 12. 2020

У Львові на 84-му році життя померла вдова видатного громадського діяча, багатолітнього політв’язня концтаборів Івана Геля Марія Гель. Про це пише Тvoemisto.tv.

У понеділок, 7 грудня, о 16:00 год відбудеться парастас у каплиці на Пекарській. У вівторок з 10:00 почнеться прощання в храмі Пресвятої Тройці по вул. Тершаківців. Похоронне богослуження розпочнеться о 12:00 год. Поховають померлу на Личаківському кладовищі, в родинному гробівці, поруч з чоловіком Іваном Гелем.

Марія Гель народилася у селі Дрогоїв Перемишльського повіту (тепер Польща). Її родину примусово виселили під час операції «Вісла». Оселилася родина в селі Верхня Білка біля Львова, була під постійним пресом НКВС. На початку 60-х Марія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Гелем, активним діячем руху шістдесятників.

Після закінчення ув’язнення чоловіка Марія поїхала до нього на заслання. Після двох десятиліть тюрем і заслань родина повернулася до Львова. У 1991-му Марію Гель обрали депутатом Львівської міської ради. Вона весь час залишалася активною громадянкою.

До речі, у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» має зберігатися вишиванка, яку в далекі 1970-ті роки Івану Гелю під час його перебування в ув’язненні вишила власне Марія.

Фото: Історична правда і Україна молода

Мюзикл-сенсація «Гуцулка Ксеня» їде до Львова на Різдво!

6. 12. 2020

На католицьке Різдво, 25 грудня о 15:00 та о 19:30 у Львівському театрі опери і балету відбудеться мюзикл-сенсація «Гуцулка Ксеня».

Шоу відбуватимуться з дотриманням усіх карантинних норм!
У продажі є лише 50% місць, тому поспішайте придбати квитки

15:00 bigshow.ua/events/hutsulka-ksenia-15-00/
19:30 bigshow.ua/events/hutsulka-ksenia-19-30/

Народжена у Івано-Франківську під керівництвом колективу Народного артиста України та лауреата Шевченківської премії Ростислава Держипільського, вистава спричинила справжню сенсацію. Підтвердження тому – 25 аншлагів поспіль та фантастична любов публіки, яка їде до Івана-Франківська з усієї України.

Під час дійства звучатиме музика легендарного українського композитора Ярослава Барнича у сучасному аранжуванні, написаному головним диригентом Франківського драмтеатру Богданом Ткачуком.

Оркестр з 20 чудових музикантів під його керівництвом постійно знаходиться на сцені, створюючи живий та атмосферний супровід подіям та пісням вистави.

Сюжет, такий же легкий та цікавий, як і музика мюзиклу. До Ворохти зі США прибувають українські емігранти, щоб знайти молодому хлопцеві наречену в Карпатах. Батько заповідав йому мільйон доларів, але за умови, якщо він знайде на історичній батьківщині «свідому українку» і одружиться з нею.

Мюзикл унікальний тим, що в ньому беруть участь 30 акторів. Танцювальні номери з елементами сучасної хореографії зберігають автентичний український лейтмотив.

Серед костюмів можна буде побачити унікальну колекцію гуцульських гунь Руслани Гончарук. Родзинка сценічного рішення – лазерне шоу від команди “Show Service”, яке створює неймовірні ефекти як на сцені, так і в залі.

Ольга МАКСИМ`ЯК

Втрачені храми Верховини-Жабйого

6. 12. 2020

Панорама Верховини 2014 року. Фото ©Yuriy Buriak

Старі світлини завжди нагадують нам про щось забуте, змінене або втрачене. Деколи це рідні та знайомі, деколи будівлі або парки, а деколи цілі міста або села…

Так виглядає сучасна панорама центральної частини смт. Верховина (до 1962 р. – село Жаб’є). Правіше величезного шкільного будинку помітно покриті блискучою бляхою верхи церкви Успіння Пресвятої Богородиці.

Поштівка з панорамою Слупійки - історичної дільниці Верховини. — Поштівка з панорамою Слупійки – історичної дільниці Верховини.

Але на старовинних панорамах виділялась зовсім інша будівля. Це був мурований побілений римо-католицький костел, який яскраво відрізнявся від потемнілих дерев’яних будинків і про який тепер пам’ятають хіба тільки старші люди.

На обох світлинах при збільшенні помітно, що костел стояв неподалік церкви. Дійсно, в ті часи їх розділяли тільки людська царинка, потік Бречник і стежина (сучасна вул. А. Шептицького).

Збільшений фрагмент світлини, на якому видно церкву і костел.

Церква, хоч і непомітна на панорамах, усе ж була увічнена на тематичних фотографіях ХІХ-ХХ століть. Найкращими з них є світлини з початку ХХ століття. Першу з них зробив один з військових австрійських фотографів під час Першої світової війни. На другій світлині невідомого автора церкву видно значно ближче, а судячи з висоти смереки поряд з нею, це вже фото міжвоєнного періоду.

Вид на церкву. Джерело фото - westnews.com.ua — *Вид на церкву. Джерело фото – westnews.com.ua*

Старовинна церква Успіння Пресвятої Богородиці була збудована у XVIII ст. Натомість костел, збудований на початку ХХ ст., проіснував коротко, менш як пів-століття.

Від австрійських часів римо-католики села Жаб’є належали до парафії у Косові, але звичайно ж хотіли мати парафію і храм на місці. У 1905 році було закуплено парцелю (земельну ділянку) під будову майбутнього костелу. Розглядалась пропозиція архітектора Ф. Мончинського, але зрештою для побудови костелу вибрали один з типових проектів львівського архітектора Т. Обмінського з 1903 року.

Проект костелу Тадеуша Обмінського на 200 парафіян — Проект костелу *Тадеуша Обмінського* на 200 парафіян

У 1909 р. будівництво добігло кінця і невеличкий костел був посвячений, після чого римо-католики скерували до Косова прохання про утворення парафії. У відповідь до Жабйого був присланий священник, котрому Фундація графа Станіслава Скарбка виділила мешкання і дрова для опалення, а львівський архієпископ Юзеф Більчевський і австрійська влада гарантували щорічну оплату і утримання каплана.

Вид на Слупійку і г. Синиці. Джерело: Robert Erik

Очевидно, справа утворення парафії мала закінчитись успішно, якби не вибух Першої світової війни. Після закінчення війни брак фінансових дотацій розбив надії верховинських римо-католиків.

Світлина костелу авторства Генрика Ґонсьоровського

Під час російської окупації костел було пошкоджено, але після закінчення усіх воєн римо-католики провели ремонт храму і у 1923 році поновили старання щодо утворення парафії. Але знову все було марно. Іще раз цю справу розглядали на рівні воєводського уряду в Станіславові (нині Івано-Франківську) у 1934 році, але теж безрезультатно.

Треба зауважити, що у селі у 1920-х роках проживало всього лиш кілька десятків поляків. Тогочасне населення Верховини складало: 90% – українці, 9% – євреї; майже така сама статистика була на увесь Косівський повіт: 85% – українці, 7,2% – євреї, 7,1% – поляки. Але потужний розвиток туризму в міжвоєнний період призвів до збільшення кількості римо-католиків у селі. Крім державних службовців і власників пансіонатів, до Жабйого приїжджала маса завзятих туристів і просто відпочивальників, а також польських поетів, письменників, художників, етнографів тощо. Тому питання утворення римо-католицької парафії могло б бути вирішене позитивно, але цього так і не сталось, а вибух Другої світової війни поставив останню крапку в цій, як виявилось, безнадійній справі.

Світлина з костелом авторства Генрика Поддембського (1938 рік)

Можна бути впевненим, що є багато світлин костелу, оскільки ні одне гуцульське свято не обходилось без візиту до церкви, яка стояла неподалік. А серед туристів, які старались побачити таке свято не бракувало фотографів і на світлинах досить часто виходило, що гуцули позували на тлі костелу. Саме так вийшло на двох представлених фотографіях видатного українського фотохудожника Миколи Сеньковського “Весільний похід”. Автор третьої світлини “Гуцул і гуцулка” невідомий, але фото, як видно, зроблено в тому ж місці, біля Успенської церкви.

Гуцул і гуцулка. Автор світлини невідомий

Весільний похід. Автор світлини Микола Сеньковський

У 1926 р. на Гуцульщину завітав кореспондент американського Національного географічного журналу (National Geographic) Мейнард Оуен Вільямс. Завдяки ньому ми маємо справжню старовинну кольорову фотографію гуцулів, а в тлі бачимо костел. До речі, інший фотограф “National Geographic” Ганс Гільденбранд залишив нам чудову кольорову світлину 1932 року довоєнної греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, яку можна побачити на сторінці американського журналу, а також на сайті polska-org.pl.

Світлина авторства М. Вільямса і Г. Гільденбранда

На сайті kosivart.net опубліковано сторінки журналу зі світлинами М. Вільямса, на яких увічнено давнє Жаб’є, гуцули, їхнє вбрання і, звичайно, церква.

Сторінки журналу "National Geographic" 1926 року з публікацією М. Вільямса — Сторінки журналу “National Geographic” 1926 року з публікацією М. Вільямса

Останню “фотосесію” Успенська церква мала у 1938 році. Видатний фотограф і мандрівник Генрик Поддембський (Henryk Poddębski) залишив багато світлин Жабйого і особливо церкви. Але не тільки сакральні об’єкти сфотографував Г. Поддембський – в кадр потрапили два малих “опришки” (пам’ятаєте їх на тлі костелу?).

Світлина Г. Поддембського. Джерело: Narodowe Archiwum Cyfrowe

Після війни костел було розібрано і на його парцелі збудовано магазин. Старовинна церква згоріла, а на її місці було збудовано райком партії (тепер – селищна рада). Радянська влада не дозволила збудувати у Жабйому-Верховині якої-небудь святині.

Українська греко-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці в Верховині. Джерело: wikimapia

Церква Успіння Пресвятої Богородиці у Верховині. Джерело: zamky.com.ua

Лишень у 1990-х роках православні верховинці збудували на іншому місці нову церкву Успіння Пресвятої Богородиці, а греко-католики викупили магазин і переробили його у церкву святого Юрія Побідоносця.

Автор: Zommersteinhof

Використані джерела:

Гурт NAVIGATOR презентував пісню «Для Всіх Нас», яка була створена під час участі у проекті «Кришталеві Візерунки».

Костюми з шортами: новий погляд на класику

Крок до вічних трендів з брючними костюмами

Теплі трикотажні костюми

Костюми зі спідницями

Кольори та принти: який жіночий костюм обрати

Клітинка, яку люблять всі

Насичений бордо: костюм для сміливих жінок

Смугасті костюми для неординарних жінок

Лаконічний та стриманий кемел

Важлива порада від стилістів: носіть костюми кемел виключно з білим чи бежевим взуттям.

На католицьке Різдво, 25 грудня о 15:00 та о 19:30 у Львівському театрі опери і балету відбудеться мюзикл-сенсація «Гуцулка Ксеня».

Старі світлини завжди нагадують нам про щось забуте, змінене або втрачене. Деколи це рідні та знайомі, деколи будівлі або парки, а деколи цілі міста або села…

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?