Про життя і творчість Юліана Дороша

Сьогодні хочу поговорити з вами про життя і творчість Юліана Дороша, зачинателя професійного кіно в Західній Україні, всесвітньо відомого фотографа, у біографії якого є маса досягнень вартих того, щоб увійти в історію національного фотомистецтва.

Він брав участь у заснуванні УФОТО, автор першого в Західній Україні підручника з фото справи українською мовою та першого українського повнометражного художнього фільму, ілюстратор наукових видань з етнографії та історії України.

Юліан-Юрій Дорош народився 9 червня 1909 р. у місті Жидачеві на Львівщині в родині дрібного службовця митного нагляду при Корпусі Скарбової Сторожі Омеляна Дороша та Іванни Крушельницької (сестри письменника Антіна Крушельницького). Невдовзі після народження сина Омеляна Дороша перевели працювати на австрійсько-російський кордон і родина оселилася у містечку Копиченці на Тернопільщині, а згодом у Раковці-На-Дністрі під Городенкою.

Навчався Юліан у Станіславі, тут закінчив початкову школу і вступив до державної класичної української гімназії, викладачем у якій був Григорій Кичун – один із численної рідні Дорошів-Крушельницьких. Під час навчання у гімназії став членом «Пласту», тоді ж і захопився новою модою серед інтелігенції – фотографією. У «Пласті» Юліан належав до 11-го куреня ім. Івана Мазепи. Згодом був членом 15-го куреня УСП «Орден Залізної Остроги», великим канцлером куреня. Із 1926 р. фотографував різні урочистості, життя пластових таборів, фестини, тому Ю. Дороша запросили очолювати прес-квартиру «Пласту».

Перший успіх Дороша-фотографа — це альбом під назвою «Субреферат світлин при Економічному Рефераті В. П. К. у Львові», датований 1928 роком, який містив 44 світлини, які ілюструють З’їзд пластунів-абсольвентів 30.06.1928 р, а також водний табір над Дністром.

Тут, у літніх таборах коло с. Підлютого, в відбулося також знайомство з Ярославом Ковалем, тоді суперником, а згодом – товаришем і співзасновником УФОТО (спілка українських фотоаматорів Західної України, створена у Львові з метою об’єднати українських фотографів і пропагувати мистецтво та техніку фотографії серед українського населення. Існувало з 1930 до 1939 р.

Станіславська гімназія, її атмосфера та оточення сформували Дороша як особистість. Навколо нього згуртувалося коло приятелів і однодумців, які залишилися поруч на усе життя – Данило Фіголь, Анатоль Кос-Анатольський, Степан Іваницький.

«Пласт» також подарував Юліану чудових друзів, серед яких були Лев Долинський і Олексій Ратич. Тут, у «Пласті» юнак реалізувався як фотограф, освоїв кінотехніку і здійснив свої перші спроби документального кіно. Його перший аматорський короткометражний фільм «Свято молоді» знятий у пластовому таборі на Соколі, поблизу Підлютого у 1929 р., був сконфіскований польською владою після першого ж перегляду.

Після закінчення гімназії Дорош приїздить до Львова, де упродовж 1927-1932 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету Яна Казимира. Доля сприяла юнакові – серед необхідних юридичних дисциплін були лекції з науково-прикладної фотографії професора Юзефа  Світковського, професора фотографії, видатного львівського фотохудожника міжвоєнного періоду. Проживав Юліан Дорош в родині маминого брата Антона Крушельницького. Сам дядько та двоюрідні брати Тарас і Остап, їхня сестра Володимира ввели юнака до культурно-мистецького середовища Львова. У будинку Крушельницьких збиралися художники, архітектори, літератори. Зустрічі з художником графіком Володимиром Ласовським – одним з перших пропагандистів сюррреалізму в Галичині, поетом-футуристом  Ярославом Цурковським, архітектором Євгеном Нагірним (серед його проектів – будівля школи на вулиці Круп’ярській 15 у Львові, Дім Рідної школи на вулиці Коцюбинського, Церква св. Андрія Первозванного на вул. Варшавській ) безперечно вплинули на творчість і світогляд юнака. Тепер класичні карпатські пейзажі та пластові репортажні фото поступаються місцем новим, урбаністичним. Новий Дорош вміло передає красу старого і нового міста, життя городян, архітектуру. Паралельно зі студіями в університеті Ю. Дорош поринув в активне громадсько-мистецьке життя Львова. У 1928 р. очолив пластову фотографічну секцію у Львові, був підреферентом світлини при Економічному рефераті Верховної пластової команди (1928–1930 рр.). Упродовж 1928–1929 рр. фотографії Ю. Дороша з пластового життя і його статті з проблем фотографії друкувалися на сторінках львівського журналу «Молоде життя»,  Дорош також вів рубрики фотолюбителя у пластовому часописі «Вогні».

Початок 30-х рр. ознаменувався творчими здобутками і плідною співпрацею з багатьма львівськими українськими виданнями, серед яких: «Дні», «Життя і знання», «Кіно», «Світло й тінь», «Українські вісти», на сторінках яких Дорошівські фотографії тепер друкувалися доволі часто. Ю. Дорош був серед ініціаторів створення у Львові Українського фотографічного товариства (УФОТО), установчі збори якого відбулися 9 листопада 1930 р. в залі готелю «Народна гостинниця». Вже за місяць спілка організовувала першу виставку української аматорської фотографії на теренах Галичини, на якій були представлені «Сумерк» Ю. Дороша, «Калабаня» і «Світає… в «Просвіті» Данила Фіґоля, «Підвалля» Ярослава Савки, «Зі Стрийського огороду: Тіни» Романа Совяковського та ін.

Упродовж 1931-32 рр. виходять друком перший в Галичині україномовний «Підручник  фотоаматора» та посібник «Побільшення»,  автором яких був уже відомий в професійних колах Юліан Дорош.

Цей факт вартий особливої уваги, оскільки написання таких підручників вимагали не лише фаховості в галузі фотографії, а й неабияких трудів у творенні адекватної іноземним словам української термінології. А книжку «Побільшення» прикрасила обкладинка авторства Івана Крушельницького.

У квітні 1932 р. Дорош знімає серію фотографій у с. Раковець Городенківського повіту (нині Городенківський р-н, Івано-Франківська обл.), серед них: «Старий Литвинюк», і «Віяльниця». Віяльниця стала окрасою експозиції на «Виставці Світового Поступу» у Чикаго (1933 р.), представила УФОТО на виставці «Наша Батьківщина в світлині» у Львові (1935 р.), «Краса рідного краю» в Івано-Франківську (1972 р.), а також у Етнографічно-меморіальному музеї ім. В. Гнатюка у с. Велеснів (1973 р.) та Воронівському історико-краєзнавчому музеї (1973 р.). «Віяльниця» була визнана однією з найкращих світлин на І Всеслов’янській мистецькій фотовиставці у Загребі (1935 р.).

У липні 1934 р. Юліан Дорош відвідує Яворів (Косівський р-н, Івано-Франківська обл.). Тут на світ з’являється ще одне фото, яке невдовзі облетіло світ. Перед нами хлопчик, «Шкрибляків онук», зодягнутий у вишиванку і кептар, у візерунок рукава сорочки вплетене прізвище дитини, своєрідна мітка-оберіг, яка не дозволяла дитині загубитися на празнику або ярмарку.

У липні 1934р. родина Крушельницьких з надією вільно працювати і розмовляти українською  переїздить до Радянської України. Вони оселилися у Харкові в будинку «Слово». Будинок «Слово» — житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (перша адреса — вулиця Червоних Письменників, після війни — провулок Барачний, побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. Будівля, спроектована Михайлом Дашкевичем в архітектурних формах, що займають проміжне місце між модерном і конструктивізмом, має в плані символічну форму літери «С» від «слово -літера». Тут, у цьому будинку були заарештовані визначні діячі укр. культури, звідси почалась хвиля репресій, що потім отримала назву Розстріляне відродження, і початок недоброї слави письменницького будинку, який незабаром, за свідченням Івана Багряного отримав прізвисько «Крематорій»].

Загибель більшості з родини, яка стала символом Розстріляного відродження,  і заслання у далекий Сандомир,  гнітить і руйнує плани Ю. Дороша, який мріяв долучитися до рідних. Від подібної участі його врятувала порада відмовитись від поїздки до Радянської України майбутнього тестя, Михайла Хоркавого, коменданта Українського академічного дому у Львові.

У пошуках житла і праці Дорош звертається по допомогу до родини зі сторони дружини А. Крушельницького і оселяється у Львові в будинку № 64 на вул. Мурарській (нині ак. Єфремова). Йому відвели невеличку кімнату біля кухні, де він спав і мав свою фотолабораторію.

В цей час Ю. Дорош остаточно відмовився від своєї правничої кар’єри і присвятив своє подальше життя фото і кіномистецтву.

Юліан Дорош перебивається тимчасовими заробітками, публікуючи фото у журналах «Нова хата», «Наша Батьківщина». Влітку 1935 р. друзі рекомендували Юліана Омеляновича як фотографа і перекладача в щорічну етнографічну експедицію «Товариства приятелів Гуцульщини» з Варшави, яке регулярно збирало матеріали про цей регіон.  Після закінчення сезону фотограф отримав дозвіл зробити відбитки з виконаних негативів. 150 світлин з Гуцульщини і Покуття принесли автору світову славу майстра етнографічної фотографії. Матеріали експедиції склали основу виставки «Наша Батьківщина у світлині» (1935 р.), 96 високоякісних фото не тільки забезпечили першу нагороду, але й привернули увагу ширших кіл громадськості до творчості молодого (26 років) фотографа.

Юліан Дорош отримує визнання серед українських діячів культури, його творчим доробком цікавляться, перед митцем відкриваються нові горизонти.

Зараз хочу трошки відступити від хронології і зупинитись на темі кінематографу у житті Дороша.

Як нам відомо першими кіно спробами Юліана-Юрія Дороша були документальне кіно відзняте ним у Пласті та короткометражний етнографічний фільм «Раковець», відзнятий на відпочинку в Раковці-на-Дністрі влітку 1931 р., публічний показ якого відбувся під час другої виставки УФОТО.

Ю.Дорош також працював над створенням «короткометражовиків». Фірма «Фотофільм» під його керівництвом зняла такі стрічки: «Весілля на Покутті», «День молоді Рідної школи», «Йордан у Львові», «Виставка АНУМ»та ін. Також у липні 1938 р. він зняв фільм про похорони командувача Української галицької армії генерала Мирона Тарнавського. Значна частина відзнятої плівки увійшла згодом до короткометражного фільму «Львів говорить», змонтованого у діаспорі та удостоєного запису в книзі «Історія українського кіно» Любомира Госейка, виданої у Франції 2001 року.

Ще у 1931 р. на сторінках журналу «Кіно» Ю. Дорош піднімав питання про необхідність розвитку українського повнометражного і документального кіно в Галичині. Відзнявши декілька короткометражних фільмів з народного побуту та національних свят, він зумів у 1937 році своїми ідеями зацікавити Ревізійний союз українських кооперативів. Таким чином фільм «До добра і краси» (сценарист В. Софроніва-Левицького, оператор Ю. Дорош, режисери В. Софронів-Левицький і Ю. Дорош) став першим українським повнометражним фільмом у Галичині. Двогодинний рекламний фільм розповідав історію двох закоханих – небагатої, але свідомої дівчини і заможного парубка, який під її впливом стає справжнім зразковим господарем.Зйомки фільму проходили у рідних для Дороша селах Семенівці і Раківці. У головних ролях були задіяні професійні актори Марія Сафіян та Андрій Поліщук, у масових сценах – місцеві жителі. Події фільлму переміжалися рекламними вставками, що демонстрували успіхи кооперативного руху в Галичині. Був навіть спеціально створений кооператив «До добра і краси».

Фільм давався важко і через погодні умови, влітку бракувало сонця, для зимових сцен ярмарку в Городенці потрібна була завірюха. А зима 1936/37 років видалась практично безсніжною. На штучний сніг коштів не було. Сцени з колядками без снігу виглядали б недоречно, тому зйомки затягнулись до наступної зими. Давалось в знаки і неякісне світло- сцени в приміщенні приходилось знімати аж в Копиченцях, де була електрика. Проте фільм вийшов чудовим і мав успіх у прокаті. Зокрема у Львові фільм демонстрували 24 січня 1937 р. у великій залі Музичного товариства ім. М. Лисенка. Того ж дня кіно демонстрували для учнівської молоді дівочої гімназії ім. І. Кукурудза, купецької гімназії «Рідної Школи», народних шкіл ім. Грінченка та ім. Шевченка.

У 1938 р Юліан Дорош був запрошений для документування археологічних розкопок у Крилосі, які проводив Ярослав Пастернак, професор археолог Львівського університету. Розкопки надихнули Дороша на ідею створення нового фільму. Відомий письменник і сценарист Василь Софронів-Левицький написав сценарій для історичного фільму з часів Ярослава Осьмомисла, в основу якого лягли археологічні відкриття останніх років. Фільм планували відзняти вже на кольоровій стрічці. Митрополит Андрей, який надавав дослідженням Ярослава Пастернака великого значення і на це була вагома причина – фундаменти собору Успіння Богородиці, віднайдені під час археологічних розкопок, виявились всього на якісь метр-півтора коротшими ніж у знаменитої Софії Київської, що висувало Галичину в перші ряди спадкоємців столичної величі. Митрополит надав свій сад для перших кіно проб у належному антуражі – костюми головних героїв були виконані відомим мистецтвознавцем Іриною Гургулою. Автори фільму таки встигли відзняти перші проби у митрополичих садах у Львові, проте зняти фільм їм не судилося – початок Другої світової війни завадив зйомкам.

Останнім реалізованим кінофільмом Юліана Дороша стала стрічка «До джерел народної творчості» про життя та побут гуцульських майстрів. У 1966 р. Дорош перейшов працювати до центр державного історичного архіву у Львові, де була фотолабораторія, обладнана за досить високими стандартами. Тут, маючи у своєму розпорядженні кінокамеру «Адміра», Дорош в останнє повертається до теми кіно. Любительська стрічка про гуцульських народних майстрів має дуже високу цінність. Оскільки Карпати були для Дороша рідною домівкою, він почувався тут впевнено і комфортно. Через відсутність знімальної групи народні майстри також почувалися вільніше, були природніми у поведінці, мові, жестах.

Стрічку вважали втраченою, однак нещодавно на вулиці Левицького у Львові в помешканні Дорошів  Роман Метельський та Ігор Ткачик  випадково знайшли плівку з цим фільмом. Плівку вже встигли оцифрувати, накласти звуковий ряд і презентували у приміщенні Національного музею ім. Шептицького.

Тепер повернемось до творчості Дороша як фотографа.

Війна перервала зйомки фільму «Крилос» і знімальна група, в числі якої був Олександр Довженко, здійснила мандрівку Карпатами. Вони вирушили за маршрутом: Львів-Станіслав-Коломия-Косів-Криворівня-Жаб’є (нині смт. Верховина)-Ворохта- Яремче- Станіслав.

Прекрасні пейзажі, портрети, побутові сценки відзняті у селах Семенівка, Ясенів-Пільний, Лука заворожують своєю красою. Чудові кадри з весілля у с. Лука (Городенківський р-н,  Івано-Франківська обл.) Дві фотографії «Дівчина в герданах» із цієї серії  увійшли до альбому «Українське народне мистецтво. Вбрання». Фото «Біля криниці» – гуцульська літня пара, «У вихідний день» – щасливі дітлахи. Село Ясенів-Пільний, Городенківський р-н,  Івано-Франківська обл.

Війна змусила родину Дорошів шукати прихистку подалі від міста. У 1940 р. Дорош з дружиною Стефанією Хоркавою (з якою одружився восени 1938р) і маленькою донькою Марією-Олександрою оселяється в місті Городенка. Тут він відкриває приватний фотосалон та працює директором місцевого кінотеатру. Станіславу Людкевичу належить вираз який став крилатим і дуже чітко описав ситуацію, в якій опинилась Галичина – «Червона армія нас визволила і на то нема ніякої ради». Повсюди була оголошена мобілізація в ряди «визволителів Європи». Призов загрожував і Юліану Дорошу, але тут втрутилась Фортуна. Визволителі щільними рядами посунули до воєнкома з вимогою «ми наступаєм от Одесси і ето пєрвий фотограф, котрий нам встєтілся. Пусть сдєлаєт фотокарточку, чтоби я послал домой вісточку, шо я жив». «Глас народа» був почутий і з усього чоловічого населення Городенки, в місті залишилось лише троє- перукар, акордеоніст і фотограф.

Смерть єдиної доньки (1944) практично співпала з закінченням війни, родина Дорошів повертається до Львова, де Юліану пропонують посаду фотографа відразу два музеї – Історичний та музей Леніна. Тут, у Львові у 1948 р народжується син Андрій і починається нове життя.

Юліан Дорош міняє роботу, він працює у Львівському політехнічному інституті, спочатку у фотолабораторії, згодом – на кафедрі Історії техніки, де одним з перших опановує техніку кольорової фотографії. У літній період фотограф приймає участь в археологічних експедиціях Інституту суспільних наук АН УРСР.

Серія фотографій 1946-1949 рр.  ще повністю чорно-біла. Серед них чудові портрети «Дівчина-відданиця (Кнігініцька Анна Павлівна)», «Дівчина-відданиця (Гаврилків Параска Петрівна)», «Дружка (Гаврилків Параска Петрівна)», «Молода з дружками» (с.  Ясенів-Пільний, Городенківський р-н,  Івано-Франківська обл.)

Цикл фотографій, датованих 1953-1959 рр., продовжує етнографічні дослідження Ю. Дороша, тепер уже співробітника Інституту суспільних наук АН УРСР. На пропозицію академіка Івана Крип’якевича у 1956 р, у відділі археології Юліан Дорош організовує фотолабораторію. В експедиції цього відділу фотограф їзди вже раніше, добре знаючи Маркіяна Смішка, Олексія Ратича, Олександра Черниша, Дорош з пів слова розуміє їхні вимоги і з легкістю виконує фото фіксацію досліджуваних об’єктів для інституту. Паралельно рухається позапланова робота – проект «Історичні проходи по Львову» Крип’якевича з фотоілюстраціями Юліана Омеляновича.

Співпраця з академіком Іваном Крип’якевичем була плідною і надзвичайно цікавою. На початку 60-х Юліан Дорош з подачі Крип’якевича провів фотофіксацію флори на території Кайзервальду (Шевченківського гаю), де планували розташувати Музей дерев’яної архітектури. Як і передбачав Крип’якевич природній ландшафт зазнав змін і фото Дороша дають можливість побачити горби у східній частині Львова ще у непорушеній красі. Юліан виконав також велику кількість макропланів цієї місцевості. Саме ці фотографії склали основу нової персональної виставки у 1963 р в приміщенні Науково-природознавчого музею АН України у Львові.

Під керівництвом академіка Івана Крип’якевича Дорош впритул повертається до реалізації початої ще в 30-ті роки роботи з висвітлення життя Карпат. Він знімає окремі будівлі («Руїни замку XVII ст. в с. Раковець» (Городенківський р-н,  Івано-Франківська обл.); Церква у с. Уніж, Городенківський р-н,  Івано-Франківська обл., тд

Юліан Дорош збирав фотографічну документацію матеріальної культури», у старих церквах і дзвінницях ним було віднайдено «41 добре збережений стародрук: XVII ст. – 15,  XVІII ст. – 25, ХІХ ст. – 1. За місцем видання вони були: з ставропігійської друкарні – 33, друкарні Сльозки – 1, унівської друкарні – 2, почаївської – 4, чернігівської – 1 шт. та два рукописи, ймовірно, місцевого походження».

У липні 1958 р (або в період з кінця 50-х початку 60-х) Юліан Дорош створив серію дуже цінних фотопортретів керамістів, різьбярів, тд Через територіальну відокремленість і відсутність фотосалонів у гірських селех ці зображення є насправді унікальними. На світлинах:

• Михайло Рощиб’юк (1903-1972) – гончар, майстер художньої кераміки, член НСХУ, учасник багатьох художніх виставок. У 1957 р. разом із дружиною, Ганною Рощиб’юк, заснував керамічний цех при  Косівській фабриці художніх виробів ім. Т. Шевченка, а з Михайлом Волощуком – керамічні цехи на фабриках «Килимарка» в Кутах та ім. Т. Г. Шевченка у Косові. Його твори зберігаються у Національному музеї Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського;

• Марія Тим’як (1889-1970) – косівська народна майстриня художньої кераміки. Її оригінальний побутовий посуд та фігурки баранчиків, прикрашені геометричним орнаментом, зберігаються у музеях Києва і Львова;

• Михайло Медвідчук  (1880-1946) – різьбяр по дереву із застосуванням інкрустації, інтарсії і точених дзвіночків. Жив і працював у селі Річка на Івано-Франківщині;

• Іван Грималюк (1904-1989) – український майстер художнього випалювання на дереві. Заслужений майстер народної творчості УРСР (1982), член Спілки художників СРСР (1964). Працював у Косівських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. Учасник численних вітчизняних та міжнародних виставок. Твори зберігаються у музеях України та Європи. Основна експозиція творів майстра (150 од. зб .) знаходиться у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського;

• Юрко (Юрій) Корпанюк (1892-1977) – народний майстер у техніці «сухої» плоскої різьби, рельєфної різьби, інкрустації, інтарсії. Член Спілки художників СРСР (1959), Заслужений майстер народної творчості України (1960). Учасник і лауреат вітчизняних і міжнародних виставок. Твори зберігаються в багатьох музеях світу, зокрема у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського – 100 од. зб.;

• ткаля Параска Підлиснюк (с. Монастирок).

Серія портретів народних майстрів взаємопов’язана з світлинами взірців авторських виробів з дерева, кераміки, ткацтва, вишивки. Декоративні прийоми відомого гуцульського різьбара Юрія Шкрібляка прослідковуються у роботах його послідовників. Для різьбарів косівської школи характерний конструктивізм. Вироби були монолітними, різьба чітка і графічна.  Майстри більше довіряли інтуіції, зберігали природність ліній контуру виробу. Їхні твори вирізняються складною орнаментикою, багатством ліній, високопрофесіональним виконанням. У мистецтві річківських різьбарів простим і ясним роботам косівських майстрів протистоїть надмірний декоративізм. Складна форма виробів, багатство орнаментів, різномаїття інкрустації вирізняють роботи Михайла Медведчука. Декоративна різьба другої половини ХХ ст. через високу конкуренцію змістовно перевантажена, майстри були вимушені шукати нових рішень у декорі, тому часто надто щедро використовували бісер, перламутр, кольорове дерево, метал. Село Річка відоме також мистецтвом випалювання, кращим представником якого є Іван Грималюк. Візерунки його «розписів» вражають живими формами рослинних пагонів (паростків).

Народних майстрів-керамістів представляють Марія Тим’як і Михайло Рощиб’юк, які належать до косівської школи. В класичному косівському розписі свічників, мисок, тарелів, дзбанків, горнят і свищиків використовуються геометричні орнаменти і рослинні. Геометричні – часто перегукуються з візерунками на тканих виробах і дерев’яній різьбі («ялинки», «підківки», «кутики», хвилясті лінії, ромби, тощо), рослинні –не просто відтворюють природу, а створюють свій власний світ декоративних сюжетів і образів. Орнаментика кахлів і мисок часто доповнена зображенням тварин і птахів, вершників, побутових сценок. Для косівської кераміки характерне використання кольорової гами з жовтого до зеленого та цеглясто-червоного.

У 1960 р., при підтримці своїх товаришів, які працювали в етнографічному музеї, Данила Фіголя й Льва Долинського, Ю. Дорош відкриває свою першу персональну виставку етнографічних фотографій. Тоді ж у Москві до Декади українського мистецтва планується випуск серії художніх альбомів. До цієї роботи залучають Юліана Дороша, тоді вийшли друком окремі томи – це «Тканини і вишивки» та «Вбрання» , у Києві –  монографія Ірини Гургули «Народне мистецтво західних областей України»

У 1972 р. в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відбулася Третя персональна виставка етнографічної фотографії Ю. Дороша, наступного року експозиція була репрезентована глядачам у Велесівському меморіальному музеї В. Гнатюка на Тернопільщині.

Світлини Ю. Дороша, виконані упродовж 1932-1972 рр. у складі різних етнографічних експедицій, зафіксувала великий пласт матеріальної культури надзвичайно цікавого і самобутнього регіону України. Географічне положення і природні умови сприяли тому, що в Карпатах збереглися довше, ніж деінде, самобутні архітектура, художні ремесла, народні звичаї, проте інтенсивна урбанізація села внесла зміни в звичний століттями уклад життя, змінила традиційну архітектуру, побут, інтер’єр  домівки. Ужиткова кераміка і дерев’яний посуд (різноманіття форм, унікальна орнаментика і кольористика) зазнали незворотніх змін.

З 1976 р Дорош розпочав свій власний проект- фіксацію народної кам’яної скульптури, насамперед надгробків і хрестів. Початок цього задуму виник при відвідинах на запрошення пані Ірини Фільварків відомого осередку каменярства Галичини села Демні, де її дідусь був настоятелем церкви. Каменярі Демні, змагаючись між собою у майстерності, перетворили місцевий цвинтар на видатний комплекс або навіть музей різьбярства у камені.

Цей проект став останнім у житті великого майстра. 20 липня 1982 р Юліан Юрій Дорош помер від крововиливу у мозок. Похований на Личаківському цвинтарі у гробівці Левицьких, родини дружини Івана Крушельницького.

У квартирі, де проживав останні роки Юліан Дорош на вул. Левицького родина Крушельницьких та громадськість Львова не полишає надії відкрити музей присвячений творчості видатного українського фотомитця.

Уточнення. Коли 15 серпня 2009 року помер син Юліана Дороша Андрій, батька перепоховали з ним у спільній могилі на Личаківському цвинтарі, поле №23.

Уляна КРАСНИК
дослідниця та краєзнавиця