Перший концерт після карантину співачки Мяти. Вже відомі хіти Мята виконає в особливому акустичному варіанті в атмосферному та історичному місті Львові, на даху концерт холу Festrepublic.
Стильна та красива артистка готує для своїх шанувальників ексклюзивну програму. Все наживо у супроводі професійних музикантів.
Мята виконає для львівської публіки такі хіти як: Там, де рай, Не відпускай, Не боюся. Вперше наживо Мята співатиме безсмертний хіт Кузьми «Мовчати», та свій новий синг, який написав для співачки Артем Пивоваром “Love is Freedom”.
«Я довго чекала на цю зустріч із шанувальниками. Ці півроку без концертів буди як вічність. Я зазвичай звикла багато концертувати, а період карантину все зупинив. Зараз, все стає на свої місця, тому я вирішила зробити дещо особливе для своїх глядачів – безпечний, ексклюзивний акустичний концерт в дуже атмосферній локації, на даху. Приходьте, та відчуйте знову ритми концертів та музики!»
Патріотична пісенна прем’єра на слова Василя Симоненка
«Я закоханий палко, без міри, / У небачену вроду твою. / Все, що в серці натхненне і щире, / Я тобі віддаю», – ці слова видатного українського поета Василя Симоненка надихнули співака та композитора, переможця телепроектів «Шанс» і «Голос крани» Павла Табакова (сценічне ім’я – Tabakov) на написання гімну любові до рідної землі. До запису патріотичної пісні і зйомок кліпу на неї виконавець задіяв два десятки дітей – юних артистів Творчої школи Павла Табакова, яка вже понад два роки успішно працює у Львові. Прем’єру пісні-гімну і зворушливого відео «Україно моя» присвятили Дню Незалежності України.
Кадр з кліпу “Україно моя!” який створили Tabakov & Творча школа Павла Табакова
– Муза нашепотіла мені не тільки музику, – зізнається Tabakov. – Речитативна частина тривалий час була відкладена у стіл: усвідомлення, що ти доповнив класика, усе відтягувало прем’єру пісні. Змінити рішення мене переконала 9-річна донька Анастасія. Вона цілими днями наспівувала приспів «Україно моя», просила заспівати разом із нею – аж поки не вивчила всю пісню. Так гімн любові до нашої країни спершу став трендом у родині Табакових, а потім і у всій Творчій школі. А тепер, сподіваюся, і слухачі полюблять та співатимуть його.
Кадр з кліпу “Україно моя!” який створили Tabakov & Творча школа Павла Табакова
Найменшому артисту на знімальному майданчику відео «Україна моя» – лише 10 місяців. Задіявши у творчий процес дітей, Tabakov підкреслив головну ідею роботи: «Діти – майбутнє України». Мрії, захоплення, відданість справі і країні, любов до неї здатні творити дива. У кліпі до Дня Незалежності України взяли також участь відомі українські митці та представники різних професій: військовослужбовець, працівниця національної поліції, лікар, пожежник, боксер, кухар… Усі ці реальні українці не тільки люблять Україну, а й роблять усе задля її процвітання – кожен на своєму місці. Це люди, чиї дитячі захоплення стали справою всього їхнього життя.
Кадр з кліпу “Україно моя!” який створили Tabakov & Творча школа Павла Табакова
– Колись, у віці чотирьох років на концерті я почув ліру, – розповідає майстер-лірник, музикант Гордій Старух. – Магія звуку тоді настільки захопила мене, що у дорослому віці я не тільки почав грати на цьому стародавньому музичному інструменті, а й зайнявся виготовленням лір – щоб ми не втратили цієї традиції.
Кадр з кліпу “Україно моя!” який створили Tabakov & Творча школа Павла Табакова
Дарія Альошкіна, скульптор за освітою, завдяки своїм дітям згадала про дитяче хобі – і зробила мистецтво витинанок модним в Україні та світі. Художниця Роксоляна Прийма-Таміола почала малювати раніше, ніж говорити, а у 13 років відбулася її перша персональна виставка в музеї – тепер мисткиню з України знає увесь світ. Серед фанатів своєї справи – також шеф-кухар ресторації «Бачевських» Олександр Чернишенко,начальник відділу ювенальної превенції Львівської області Ольга Ковальчук, майстер спорту України з боксу Василь Карташов, рятувальники Головного управління надзвичайних ситуацій, лікарі Лікарні швидкої допомоги, воїни Національної академії сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного та мільйони інших українців.
«Все, що в серці добре й щире, віддаю лише тобі, наша рідна Україно, вірні діти ми твої» – щиро і з любов’ю співають діти. Так формується віра у щасливе майбутнє України.
Золотіїв – раніше село в передмісті Рівного. Нині – житловий масив обласного центру, що зберіг свою красиву назву, а його корінні мешканці – глибоку історичну пам’ять. У Золотієві лише чотири вулиці, але з гарними назвами: Золотіївська, Олексинська, Вишнева, Загородна. А ще тут протікає річка Устя, на лівому березі якої і постав Золотіїв, про що 507 років тому з’явилась перша писемна згадка.
Краєвиди Золотієва
Золотіїв – єдиний в Україні населений пункт з такою назвою! Хоча дорогоцінного металу в надрах золотіївської землі поки що ніхто не знайшов, справжнім щирим золотом є його мешканці, що з діда-прадіда живуть на цій землі й бережуть глибоку пам’ять про минувшину свого краю. Джерела людської пам’яті невичерпні. Їх лише треба вміти чути і залишити прийдешнім поколінням у спадок.
Стара хата на вул. Вишневій
Ми записали спогади чотирьох найстарших мешканок історичного Золотієва, в яких міститься чимало цікавої інформації про це село. Подаємо фрагменти їх розповідей мовою оригіналу.
Згадує Галина Дорофіївна Назарчук 1930-го року народження
“У Золотієві за Польщі жило декілька чеський сімей, які мали великі наділи землі, велику господарку і залишили про себе гарні спогади. Поруч з нами жив чех Вацлав Зих. У його господарстві було дві хмелярні. У будинку чеха Кованди на вулиці Млинівській, який націоналізувала радянська влада, після війни ще довго розміщувався протитуберкульозний диспансер. Там був дуже гарний фруктовий сад. Кованда приїхав у Золотіїв як фахівець у залізничній справі.
Галина Дорофіївна Назарчук
Жили в нас чеські родини – Гейди, Балагури. Чехи добре володіли російською, але дітей своїх на навчання посилали до чеської школи в Рівному. Коли прийшли перші “совєти” в 1939 році, чехи виїхали в Польщу. Повернулися під час війни, коли німці вже були тут, але хати їхні вже було пограбовано, поруйновано господарство. Зих і його дочка Анінка в 1944-у пішли на фронт і загинули. Після війни в Чехію від’їжджала мати з сином Міриком. Шкода нам було цих людей. Я дружила із дівчинкою з чеської сім’ї і тому добре знала чеську мову, ще й досі пам’ятаю. Знала я й польську, бо спочатку вчилася у золотіївській початковій школі, яка знаходилась там, де зараз Рівненський професійний ліцей. Вчителька була Ванда Слупська, вона й жила там при школі. Закон Божий нам викладав священик Пундир із Рівного. Провчились три роки і пішли вчитись у школу, що біля залізниці у 4-й клас. На службу Божу ми ходили в нашу золотіївську Свято-Покровську церкву. Там був священиком колишній царський офіцер пан Дунаєвський, який жив у Тинному”.
Могила родини чехів Зихів на Золотіївському кладовищі
“У нашому селі жив журналіст, колишній петлюрівець Сергій Полікша, – продовжує розповідь Галина Дорофіївна, – дружиною його була чешка Антося, а з їхньою дочкою Галею я вчилася в одному класі. Вони були людьми інтелігентними, українськими патріотами, членами “Просвіти”. Вони ходили в українську Свято-Юріївську церкву, що в 1930-і роки була на вулиці Міцкевича в Рівному, там співали в хорі. Це подружжя організувало в Золотієві місцевий самодіяльний театр і в зруйнованій клуні Зихів ставили “Наталку Полтавку”, “Шельменка денщика”, “Хмару”. З приходом радянської влади Полікша із сім’єю виїхав на захід і з часом опинився в Канаді, жив у Вінніпезі. (Про С. Полікшу пише Ю. Горліс-Горський у своїй відомій книзі “Холодний Яр”, – авт.).
Маєток Яна Каванди, 1930-і рр.
Мені було 10 років, як прийшли “совєти”. Чехи виїхали, а їх будинки націоналізували. А через півтора роки вже німці прийшли. Пам’ятаю, що саме було літо, неділя, небо таке чисте… А по дорозі вже йде воєнна кавалькада. Ми ж, діти, не знали, що така серйозна війна розпочалася. Знали, що Польща вже під німцем, що загинуло багато польських офіцерів. Ми шкодували поляків. Пам’ятаю, що вчителька пані Ванда казала: “Нємцу нє отдам ни одного ґудзика. Польша ест от можа до можа”. Німці як вступили в Золотіїв, то серед села перестріли грузову машину повну совєтських солдатів, які стали бігти, хто куди. Хто не встиг утекти – убили, або в полон забрали. Ми, діти, сиділи в погребі. Мама пішла до худоби, а там солдат молоденький сховався. Мама йому каже:”Здавайся в полон, я рушницю сховаю, то може живим залишишся”. А він їй:”Сталин дал оружие, и Сталин заберет”. І… застрелився. Був він кавказької національності. Люди поховали того солдатика на могилках. Після війни радянські органи останки забрали звідти”.
“Спочатку німці були до українців добрі, – пригадує лихі часи Галина Назарчук. – Я пам’ятаю той парад, що був у червні 1941 року в Рівному, коли проголосили у Львові вільну Україну. З усіх сіл області з’їхались люди, тисячі йшли по Рівному з українськими жовто-синіми прапорами, у вишиванках, всі такі були радісні. Колони прямували туди, де колись був замок. Ми з мамою стояли під горбом. За німців я теж трохи ходила в школу, але те навчання швидко закінчувалось, школи закривали. У селі жили німці, які охороняли міст. У нашій хаті теж квартирував німець високого “пошибу”, зла не чинив, культурний був. Німці стали скаженіти вже після Сталінграду. Особливо відчули ми жахи війни в 1944 році, коли нас звільнили і стали налітати німецькі літаки і бомбити район, що ближче до залізничних колій, до вокзалу. У кілька хат попала бомба, і люди залишились голі й босі, гинули від того бомбардування”.
Аптека в Золотіївській церкві, 1960-і рр.
“Після війни я пішла в 7-й клас школи № 1, була переростком, – пригадує післявоєнні важкі роки пані Галина. – Я вчилася з тими рівненськими хлопцями і дівчатами, яких у 1940-і роки “совєти” засудили як членів молодіжної української націоналістичної організації, а їх родини вивезли до Сибіру. Зі мною вчилися Ліда Дзівак, Раїса Цвей, Степан Куйбіда, Людмила Негребецька. От таке було моє молоде життя. Мій чоловік Антон Климович Назарук став першим старостою нашої Свято-Покровської церкви, яка відродилася, коли Україна стала незалежною. Церкву ж зруйнували другі “совєти”. У нас колись казали: “Перші “совєти” то скоро втекли, а другі засиділися”. Храм закрили вночі, село й не знало. Спочатку аптеку там зробили, а потім склад для добрив був.
Церква руйнувалася, двір бур’янами поріс. А тепер церква, як писанка. А працювала я на залізниці стрілочницею, більше 20 років працювала на цій дуже відповідальній роботі. Дітей ростила і книжки читала. Здається, не було книжки в нашій бібліотеці, яку я б не прочитала”.
Згадує Росоха Антоніна Яківна 1926 року народження
“Моя мама була вдовицею з трьома дітьми, коли приїхала в Золотіїв із Бармаків і вийшла заміж за Антона Босюка, мого батька. Тут в них ще народилося трійко дітей, але вижила я одна.
Антоніна Яківна Росоха на вулиці рідного Золотієва
Діти колись часто малими помирали. Була наша сім’я не бідна, мали 5 гектарів землі і хату криту бляхою. У селі більше хат було критих соломою. Працювали ми на тому полі важко, що аж ребро за ребро заходило. Тримали хазяйство і з того мали копійку, молоко в місто носили. Вчилася я в початковій школі в Золотієві три роки, а потім у “колійовій” школі, яка була біля вокзалу. Пам’ятаю чехів, які в нашому селі жили, добрі хазяї були. А потім вони з одними чемоданчиками тікали, коли “совєти” прийшли, все господарство покидали, всю худобу. На їхній землі тепер магазин стоїть. А де бібліотека зараз – колись був млин. Річку Устю пам’ятаю чистою. Ми там купалися, білизну прали, риба в річці була. Пам’ятаю, як колись до річки приводили польських солдатів купатись. Після війни я працювала на залізниці. У нас багато золотіївців працювало на різних роботах на залізниці”.
Згадує Парнюк Любов Корніївна 1925 року народження
“Наша батьківська хата тут і стояла, де я живу. Були ми за Польщі середняки, бо мали 5 десятин землі і хату криту бляхою. Батько Конон Никитюк в першу світову три роки був у мадярському полоні, то в селі його кликали “мадяр”. Батька забив німець у 1941 році – вистрілив у нього з мосту. Залишилось нас з мамою Наталкою троє дітей. Закінчила я в Золотієві початкову школу і більше не вчилася. Працювала дезінфектором у санстанції на Рівненській залізниці”.
Любов Парнюк біля своєї хати, 2016
Згадує Яковишина Надія Василівна 1925 року народження
“У три роки я залишилась без мами і мене виховували дід з бабою. Вчилася спочатку в нашій початковій школі, а потім закінчила польську “колійову” школу.
Яковишина Надія Василівна, фото 2016 р.Весілля Катерина та Григорій Яковишині, 1930-і р. фото із альбому Г. Д. Яковишиної
На цьому дворі стояла наша стара хата, в яку в 1944 році влучила бомба і все вигоріло. Я була на роботі, повернулась на згарище. Працювала я телефоністкою. Молодший брат Володя загинув. У мого батька була складна доля. Він мав шестеро дітей і двічі ставав вдівцем. А в 1950-х роках його з третьою дружиною і двома дітьми вивезли в Сибір, в Абакан Красноярського краю. Нас, Яковишиних, велика родина. Про усіх можна довго розповідати”.
Яковишина Катерина з синами Семеном, Григорієм і Дмитром, поч. ХХ ст. фото із альбому Г.Д.ЯковишиноїРодина Яковишиних
Ось такі оповідки прослухали ми в славному Золотієві, що є містом, але живе спогадами про своє рідне село. І вкотре переконалися, що ми маємо пізнавати своє минуле, гортаючи сторінки людської пам’яті, яка зберігає ще багато цікавого хвилюючого і маловідомого.
27 серпня 2020 року, після 5-місячної паузи, симфонічний оркестр «INSO-Львів» дасть перший концерт у великому складі у спеціально трансформованому концертному залі Львівської національної філармонії.
Нове нестандартне розміщення музикантів згідно узагальненого досвіду європейських оркестрів та вимог постанови Кабінету міністрів України № 392 дає можливість виконання повноцінного симфонічного репертуару.
В програмі концерту поряд із 5-ю симфонією Людвіга ван Бетховена, 250-річчя якого ми відзначаємо у цьому році, буде виконано «Українську сюїту» для симфонічного оркестру Андрія Гнатишина – маловідомого в Україні львівського композитора, який розпочав своє навчання у Станіслава Людкевича, а завдяки особистій стипендії Митрополита Андрея Шептицького продовжив його у Новій Віденській консерваторії.
Cимфонічний оркестр «INSO-Львів»
Диригуватиме концертом українець Ярослав Шемет, який приїхав до Львова з Польщі спеціально для участі у проєкті. Це не перший творчий експеримент Маестро та оркестру. Зокрема, в умовах суворого карантину було підготовлено, записано і представлено музичний дебют увертюри до опери Дж. Верді «La Forza del Destino» в режимі «залишайся вдома». Цей досвід Ярослав Шемет описав так: «Коли людина опиняється дійсно у безвихідній ситуації – народжуються найкращі ідеї». Тож, оркестр «INSO-Львів» спільно з Ярославом Шеметом продовжують шукати нові можливості для творення музики в часи карантинних обмежень і донесення її до слухача, які народжуються завдяки синергії ідей та емоцій.
Іоланта Пришляк, голова правління оркестру «INSO-Львів», заступниця генерального директора Львівської національної філармонії: «Ми починаємо працювати в тестовому режимі, в нових реаліях. Ми прагнемо живих зустрічей з глядачем, обміну емоціями та енергіями. Ця подія – імпульс до дії в напрацюванні рішень».
23 серпня, вже цієї неділі, о 15:00 відбудеться відкрита репетиція оркестру у великому залі Львівської національної філармонії. Кількість квитків обмежена – 20.
27 серпня о 19:00 – живий концерт. Продаж квитків буде відбуватись у форматі онлайн аукціону на офіційній сторінці оркестру в Facebook.
Партнер проєкту – Львівська філія Суспільного «Телеканал UA:Львів», який здійснюватиме запис концерту для подальшої трансляції на телеканалі
Історична довідка:
Андрій Гнатишин – уродженець Львівщини. Український композитор, диригент, музично-громадський діяч. Навчався у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові. Андрей Шептицький високо оцінив його музичний талант і виділив йому стипендію на навчання композиції та мистецтва диригування у Новій Віденській консерваторії, яку він закінчив у 1934 р. З 1931 по 1995 рр. Андрій Гнатишин був керівником хору української церкви Св. Великомучениці Варвари у Відні. Працював диригентом у віденських театрах, диригував записами музики до кінофільмів, часто виконував українську музику на Віденському Радіо. Є автором та аранжувальником понад 200 музичних творів: пісні для хору, літургії, опера, інструментальні твори (струнний квартет, тріо, “Українська сюїта” для симфонічного оркестру); випустив понад 25 записів, популяризуючи українську музику за кордоном. На знак визнання його композиторської діяльності отримав ступінь професора від уряду Австрії, Папа Римський Святий Іоан XXIII нагородив його Срібним Хрестом.
На початку ХХ століття у Галичині поширюються різні види спорту. Серед них – веслування.
В одній із публікацій 1910 р. основоположник українського тіловиховання Іван Боберський писав: «Незвичайним і милим спортом є весловалє. В Галичинї, не можемо говорити, маємо мало рік і мало ставів. Нераз ганьбимо Галичину, що є африканською пустарою [пустелею. – А. С.], бо не одна річ виглядає по африканськи, але води маємо в ріках і ставах подостатком. Руханкові товариства і школи, в місцевостях над водою мають спосібність до веслярського спорту. […] Ґімназиї, школи міські і школи народні над ріками і ставами повинні безусловно заняти свою молодїж веслярством. Школи можуть все знайти гроші на закупно хоть двох човнів. Ґімназия в Перемишли і Тернополи повинні тут вести перед. Перша положена над Сяном, друга над великим ставом, повинні постарати ся о човна і захисток з дощок для човнів і веслярів. Фірми, які будують тревалі і спортово добрі човна є такі: William James Nussdorf bei Wien, Josef Slifka Wien XXI alte Donau, I. Eppel Wien XXI Kagraner Reichstrasse, I Pompe Wien XIX Kahlenbergerdörfel R. Kl. «Austria», I. Schoderitz Linz Ruderverein «Ister». З фірм поза границями Австрії заслужують на увагу Ferdinand Leux, Frankfurt a. M., Deichmann u. Rixchie Rotterdam. Послїдна фірма достарчає човна многим спортовим клюбам у Відни. Вироби дає солідні. Має богато роботи і для того достава замовленя треває довго».
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Прихильники веслування з’являються при товариствах «Сокіл», «Сянова Чайка», «Пласт» та ін. Для популяризації цього малознаного та «дорогого» для галичан виду спорту Іван Боберський та його учні підготували декілька матеріалів до преси. Серед інших статей, на увагу заслуговує публікація Степана Гайдучка «Веслярство», яка вийшла друком у львівському часописі «Ілюстрована Україна» 12 квітня 1913 р. Публікую її із збереженням мови та правопису оригіналу. Декілька світлин з цієї тематики збереглося в приватному архіві професора тіловиховання Степана Гайдучка (м. Львів), які представлено ічитачам.
Степан Гайдучок
Веслярство
Проворний нарід анґлїйський кладе велику вагу фізичне вихованє своєї молодїжи. І не дивно, бо в Анґлії нема примусової військової служби, а лиш служить, хто хоче. Щоби отже молодїж не надто винїжнювала ся і нидїла та щоби була здібна до житєвої боротьби, гартує її школа спортами і руховими грами. Вироблюєсь кріпке, на хороби відпорне тїло і завзятий, витревалий, підприємчивий, енерґічний ум.
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Чайки Оксфорд – Кембрідж під час змагань». Світлина опублікована 12 квітня 1913 р. у часописі «Ілюстрована Україна».
Одним з тих многих спортів, яким віддаєть ся так само король як і простий робітник анґлійський – є веслярство. Дає воно змогу всесторонного руху, бо працюють рамена, кадовб а також ноги, бо сидженє є рухоме (Gleitsitz). До того легкі віддихають дуже чистим воздухом. Яко спорт починає ся веслярство розвивати доперва при кінци середних віків. Старинні Греки цїлковито не вправляли ся у веслованю, бо у них веслярами були невільники а веслувати уважало ся негідним Грека. Доперва при кінци середних віків італїйські рибаки і ґондолїєри уряджують перегони на чайках. То саме дїє ся і в Анґлії, де веслярство поширює ся серед молодїжи так, що в р. 1829 студенти унїверситетів в Оксфорд і Кембрідж уладжують веслярські змаганя, які від тодї відбувають ся між обома унїверситетами рікрічно аж до нинї. Відбули ся вони і того року 13 марта на ріцї Тамізї біля Льондону. Вже кілька тижнїв наперед виконували обі дружини строгу підготову, а дружина унїверситету Кембрідж справила нову вісьмівку (Achter – а тому так зветь ся, бо веслує 8 людий і один крім них кермує), на якій сидженя були зроблені не на перехрест але в одній лїнїї, аби чайка лекше рівноважила ся. Тимчасом як один сидить з одного боку чайки а другий по другім, то через ріжний тягар обох веслярів чайка труднїйше рівноважить ся. Однак дружинї Кембріджу і се не помогло.
Веслувальники «Сянової Чайки» у Перемишлі. 1911 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Знимки з життя «Сянова Чайка» укр[аїнської] гімназиї в Перемишлі в р. 1911. Учителем фізичного виховання в цій гімназиї і опікуном спортового кружка був Евген Любович довгі роки. Він то приїзджав часто до Львова та комунікувався з проф[есором] [Іваном] Боберським в справах спорту. Як бачить глядач на знимках то були в «Сяновій Чайці» тоді відділи веслування, наколесників, санкарства і лещетарства. Любович опікувався також Пластом в цій гімназиї». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).Оксфорд побідив ¾ довготи чайки (вісьмівка довга на 18.9 м) Бачимо, як о першеньство змагали ся майже рівні сили. Яка завзята боротьба! Просторонь була близько 7 км (6870 м), а перебула її чайка Оксфорду в 20 м. і 53 сек. Се 38 раз від 1829 р. побідив Оксфорд. Кембрідж має дотепер 31 побід, а в р. 1877 прибули обі чайки рівночасно.
З Анґлії поширило ся веслярство яко спорт і на континент. У Нїмеччинї повстало перше веслярське товариство в р. 1836 в Гамбурзї, але доперва з р. 1880 почав ся скорійший розвій веслярства а Нїмеччинї. При кінци 1910 р. було там около 550 товариств, в яких гуртувало ся 22.000 веслярів. Поважне число веслярів творить шкільна молодїж, що має понад 180 веслярськмх кружків. – Нїмцї доповнили веслярство і своїм власним. Їзду чайкою зробили вони і мандрівничою (Wanderfahrten). Вони вибирають ся на довші прогульки чайкою передусїм молодїж, перепливають через мальовничі околицї, пробувають серед природи, пізнають власний край і нарід. Наша молодїж моглаб се також спробувати підчас вакацій. Що за гарна подорож чайкою долї Днїстром! – В Австрії веслярство розвинуло ся передусїм серед Нїмцїв і Чехів а то у Відни і Празї. В Галичинї покищо тільки в Кракові унїверситетська молодїж плекає той спорт. А ми? – Маємо гарні широкі ріки, прекрасні околицї над ними та наші руханкові товариства не відчувають потреби занимати ся руханковими вправами а при тім і веслярством.
Веслувальники «Сянової Чайки» у Перемишлі. 1911 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Знимки з життя «Сянова Чайка» укр[аїнської] гімназиї в Перемишлі в р. 1911. Учителем фізичного виховання в цій гімназиї і опікуном спортового кружка був Евген Любович довгі роки. Він то приїзджав часто до Львова та комунікувався з проф[есором] [Іваном] Боберським в справах спорту. Як бачить глядач на знимках то були в «Сяновій Чайці» тоді відділи веслування, наколесників, санкарства і лещетарства. Любович опікувався також Пластом в цій гімназиї». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).Споминаємо з подивом наших преславних Запорожцїв-веслярів, дивуємо ся їх веслярській справности, бож на байдаках і на бурливе море важили ся пускати. Та ми вміємо нашу давнину лиш подивляти, але її змісту не наслїдуємо. Воскресїм же ми тих веслярів! – Якраз пора постарати ся о чайки і охочих. – Прорухаймо знидїлі мязи, віддихнїм сьвіжим воздухом, скріпім легкі, відсьвіжім оббіг крови та змучений ум і розстроєні неправильним житєм нерви.
Андрій СОВА історик
Джерело: Гайдучок С. Веслярство // Ілюстрована Україна. – Львів, 1913. – 12 цьвітня. – Ч. 7. – С. 14.
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
У квартирі-музеї родини Івана Франка у Києві представлено генеалогічне дерево – три покоління славетного роду Франків. Такий «літопис» роду зроблено за ініціативи онука Каменяра Роланда Франка.
Тепер наочно можна побачити, як виглядали нащадки Івана Франка, які були віддані Україні так само, як їхній всесвітньо відомий предок.
Портрети славетної родини, які зображені на родовому дереві, намалював український художник Влад Корнюк в рамках проєкту «Іван Франко у Києві», який реалізовує Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Українського культурного фонду.
Генеалогічне дерево роду Івана Франка
«Я гордий тим, що моє прізвище Франко», — говорить онук Каменяра.
Роланд Франко наголошує, що без спогадів сучасників Івана Франка, його дітей, без світлин та документів родинне дерево «засохло» б уже давно.
До Дня Незалежності України – прем’єра колоритного відео переможниці телепроекту «Голос країни» – на українську народну пісню «Шуміла ліщина»
Переможниця телепроекту «Голос країни», заслужена артистка України Оксана Муха представляє свій перший кліп – на українську народну пісню «Шуміла ліщина». Знімали відео у рідному місті співачки, у Львові, два дні поспіль. І якщо першого дня зйомки зайняли кілька годин, то у другу добу розтягнулися на рекордні 17-ть і тривали до пізньої ночі.
Головним знімальним майданчиком для відео слугував новозбудований 22-поверховий будинок у Львові, який ще не здано в експлуатацію. Відеопродакшн IVA Production і режисер кліпу Вікторія Істоміна задіяли для зйомок як цокольний поверх житлового комплексу, так і дах, куди сходами (ліфта у будівлі ще немає) змушені були піднятися уся знімальна група і головна героїня – Оксана Муха.
Оксана Муха
За сюжетом ролика, Оксана Муха – наречена з минулого, яка опинилася у нашому часі. Співачку одягнули у полтавський народний весільний стрій кінця XIX – початку XX століття – з колекції львівської Етно-галереї Роксоляни Шимчук. «На Оксані – дуже коштовне та унікальне вбрання, – розповідає етнограф та галерист, колекціонерка автентичного українського одягу Роксоляна Шимчук. – Такий весільний стрій був на заможних наречених. Особливість строїв Центральної України, зокрема полтавських, – у їхній кольоровості. Муху для зйомок ми одягнули у яскраву сорочку, розкішну двокрилу плахту із ручним ткацтвом, давню парчеву запаску, крайку-пояс з вічками, віночок з балабонами і позолочений дукач у формі серця з двома пташками у горі, які туляться дзьобиками, що символізує виспівану долю на двох. Цікавий факт: колись українську наречену одягали та заплітали до весілля 4-5 годин. Це був справжній ритуал».
Оксана Муха зізнається, що в такому одязі відчула себе царівною. «Це неймовірні відчуття, – каже співачка. – Коли я одягнула цей весільний стрій, наповнилася силою українських традицій. Це важко описати словами, але зрозуміла, що хотіла б жити тоді, у ті часи. Це дуже моє!».
Мета Оксани Мухи проста і велична водночас – щоб українська пісня звучала і співалась у кожному українському домі. А ще, щоб через українську пісню світ відкривав собі Україну та українську націю. Відтак прем’єру свого дебютного кліпу співачка невипадково присвятила знаковому для України дню – Дню Незалежності України.
Історія каналізації Львова безпосередньо пов’язана з історією міста, яке за час свого існування не раз зазнавало ворожих нападів та облог, тому не бракує в ній військових епізодів.
Вже перші підземні канали певною мірою впливали на стан міських фортифікацій. У 1404 р. розпочалося спорудження львівського водопроводу. В міських актах того часу часто зустрічаються згадки про labor canalium, aedificatio canalium, тобто про будову каналів, яка була необхідною для усунення з міста надлишків водопровідної води (тоді ще не знали кранів) і для дренажу, що зумовлювалося високим рівнем підземних вод у місті.
Високий мур з вежами на фрагменті панорами Гогенберга 1608 року
Дещо пізніше почали споруджувати оборонні вежі укріплень. Будівництво тривало до 1444 р. Оскільки канали будувалися раніше за вежі, вони часто проходили під фундаментами, що призводило до негативних наслідків. Виконані з каміння, скріпленого вапном, канали протікали постійно, а не тільки під час злив або повеней. Результати подібного стану речей були невтішними; один із них зафіксовано у документі під назвою “Ревізія башт міста Львова, в рік 1666 учинена”. Згідно з нею, вежа ювелірів, що знаходилася у кінці сучасної вул. Театральної, “страшною руїною грозить, і якби дев’ятьма дубами з валів не була підперта, напевно обвалилася б, і не тільки зсередини, але й зовні потріскалась і попадала; цій руїні причину кладе міський канал, що під нею іде”.
Облога Львова козаками Хмельницького.
Та міські канали не тільки руйнували оборонні споруди; часто вони захищали місто. Так було під час облоги Львова військами Хмельницького і Бутурліна у 1655. Ось як про це розповідає о. Томаш Юзефович: “Того ж дня (8. 10. 1655) у порох підкладений від кляштору панн Бернардинок, також і від єврейської божниці через підземні канали, запалити намагались, але зручного місця через надмір води не знайшли, і тому розпочату працю мусили кинути”.
Під час турецької облоги 1672, підземними каналами виходили львів’яни для того, щоб запалити передмістя, що потрапили до рук ворогів, а залога бернардинського монастиря робила нічні напади на ворожий табір через підземний канал.
Облога Львова 1672 року.
В часи, коли Львів перебував під владою Австрії, будова численних військових об’єктів з їх обов’язковими підземними каналами значною мірою спричинилася до розширення каналізаційної мережі міста. Такий мирний внесок війська до міського комунального господарства перервався моментом, коли каналізація стала, бодай частково, “ареною” військових дій.
Під час польсько-українських боїв за Львів у листопаді 1918 каналізаційними колекторами з частини міста, що перебувала під контролем українських військ, до зайнятої польськими загонами переходили групи добровольців. Цей досвід заохотив польське командування використовувати канали для диверсії проти одного з головних пунктів опору українського війська – казарм Фердинанда. Генеральний штурм казарм, якому передував сильний артилерійський обстріл 11 листопада 1918 р., зазнав невдачі. Тоді невеликий відділ саперів через підземні канали дістався під будинок казарми і підклав там міну. Міна вибухнула на подвір’ї.
Головна споруда казарм Фердинанда на вул. Городоцька, 40. Поштівка поч. XX ст.
Після листопадових боїв 1918 каналізація знов стала закритим від сторонніх очей тихим і спокійним світом. Однак цей спокій порушив початок Другої світової війни. Luftwaffe почало бомбардувати Львів вже 1. 09. 1939, і мешканці будинків, розташованих поблизу виходів міських колекторів, шукали в темряві каналізаційних каналах порятунку від смерті.
Після окупації гітлерівцями у Львові розпочалася акція з винищення єврейського населення. Вже 8. 11. 1941 р. за наказом губернатора дистрикту Галичина створили гетто. Відповідно до заяв підприємств міста, в тому числі й комунальних, у гетто формуються робочі групи. До складу однієї з таких груп, скерованих на роботу в підземних каналах, входив Берг (Бернард) Гайєр. Там він познайомився з працівниками відділу каналізації: українцями Ярославом Ковалем, Антоном Колендрою, Остапом Трушкевичем, поляком Леопольдом Буженяком-Сохою та Стефаном Врублевським. З їх допомогою у травні 1943 р. було прокопано тунель із колектора Полтви до підвалу будинку на вулиці Полтв’яній (зараз проспект В. Чорновола), де проживала родина Гайєра. Ця робота тривала понад 8 діб. За цей часу підвалі будинку
зібралося близько 20 осіб у пошуках порятунку від смерті. З червня 1943 усіх їх Буженяк та Колендра вивели у канал та відпровадили до заздалегідь обраного місця – старого каналу під костелом Марії Сніжної.
Костел Марії Сніжної, поч. ХХ ст.
Дещо пізніше до цієї групи приєдналися ті, хто врятувався під час розгрому поліцією іншого сховку, – під Галицьким базаром. Доводилося по два три рази на добу здійснювати “походи” за питною водою, яку набирали з тріснутої труби на розі площі Ринок та вулиці Галицької.
Пізніше довелося залишити і це укриття та перейти до іншого, під костелом Бернардинів. На той час група втікачів сильно зменшилася: одні загинули під час зливи, коли канали переповнювала вода, інші не повернулися з походу на територію спустошеного гетто. Трупи останніх опускали у брудні води Полтви, оскільки ховати їх було ніде. В “каналах” знали, що німці відступають, і чекали на своє звільнення.
Площа Бернардинська (сучасна Соборна). Фото першої третини ХХ ст.
Ця мить надійшла 22 липня 1944 р. 11 втікачів, змогли вийти на білий світ через люк на подвір’ї одного з будинків на нинішній Соборній площі.
Пізніше ці події описали письменник Володимир Бєляєв у книзі “Світло в темряві” (1946 р.) та один з тих, хто належав до групи врятованих, – Мундек Маргуліс; за його сценарієм телестудією BBC (Велика Британія) у 1990 році створили документальний фільм. Поки що це – останній епізод в історії львівської каналізації, пов’язаний з війною, і будемо сподіватися, що таким і залишиться.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
З нагоди Дня Незалежності «Дударик» запрошує відправити Акафіст до Пресвятої Богородиці
Капела «Дударик» запрошує відправити Акафіст до Пресвятої Богородиці 24 серпня о 15:30 традиційно біля пам’ятника Тарасу Шевченку.
У такий спосіб капела щорічно відкриває співочий сезон, цьогоріч ювілейний, 50-тий. Зродилась ця традиція зі щирої потреби подякувати Богові за даровану незалежність.
«Так з першої річниці і по нині представники Церков України, її влади, громада Львова, гості і рідні у супроводі капели «Дударик» відправляють цю молитву «на стоячи» зі щирою вірою у те, що допоки молимось і дякуємо доти і триваємо, живемо в незалежній Державі. По завершенні Акафісту капела «Дударик» представить громадськості ретроспективу Українського Гімну – Козацького, Русинського, Стрілецького, Повстанського, Духовного і Державного. Вітаємо Вас зі Святом нашої Незалежності!» – розповів керівник «Дударика» Дмитро Кацал.
Тарілка, яку розбили на честь старту зйомок стрічки "Я, "Побєда" і Берлін"
У 90-ті ваші батьки не мали смартфонів та інтернету, але вміли «відриватися» на повну!
Компанія Star Media розпочала довгоочікуване фільмування повнометражного проєкту «Я, «Побєда» і Берлін» за мотивами однойменної повісті народного улюбленця, легендарного музичного виконавця Кузьми Скрябіна!
Олексій Терентьєв, продюсер: «Маємо надію, натхнення та всі ресурси для того, щоб передати у майбутньому фільмі атмосферу світу Кузьми, його бачення життя, позитивне ставлення до всіх негараздів та труднощів. Окрім цього, ми з командою плануємо масштабну промо-кампанію і впевнені, що проєкт буде цікавий загальній аудиторії — кожний молодий глядач побачить як «відривалися» його батьки, а кожний дорослий із задоволенням зануриться в ті часи».
Тарілка, яку розбили на честь старту зйомок стрічки “Я, “Побєда” і Берлін”
В центрі історії — український музикант-початківець Кузьма разом з другом Бардом їде до Берліна на іржавій «Побєді», де хоче обміняти її у німецького колекціонера на шестисотий «Мерседес», щоб вразити цим свою кохану дівчину Барбару. Але бурхливе нічне життя німецької столиці приносить герою карколомні пригоди, що змінюють його мету, гартують характер та допомагають віднайти своє справжнє «я».
Творці фільму приготували безліч сюрпризів для глядача, і один з головних — хто ж стане виконавцем головної ролі? Продюсери зберігають інтригу і поки не озвучують прізвище. Наразі лише точно відомо, що у фільмі з’являться нові та несподівані обличчя.
Тарілка, яку розбили на честь старту зйомок стрічки “Я, “Побєда” і Берлін”
Ольга Ряшина, режисер: «Ми починаємо фільмування у Львові в цей день, 17 серпня, невипадково, адже сьогодні день народження Андрія Кузьменка (Кузьми Скрябіна)! До того ж навколо знакові місця: церква Святого Андрія та медінститут, в якому Кузьма навчався. Сподіваємось на гарну погоду та дякуємо за всебічну підтримку міста!».
Також глядачів обіцяють здивувати відтворенням атмосфери 90-х, великим різноманіттям локацій, постійною зміною персонажів, нескінченими пригодами та фірмовим гумором.
У фільмі пролунають оригінальні кавер-версії найвідоміших хітів Кузьми Скрябіна у виконанні популярних українських артистів.
Зйомки відбуватимуться у Києві, Львові та Берліні.
Побєда, об яку розбили тарілку, на честь старту зйомок стрічки “Я, “Побєда” і Берлін”
Нагадаємо, що проєкт став одним із переможців 11-го конкурсного відбору Держкіно. Виробництво фільму відбувається за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики та Держкіно України.
Реліз фільму у кінотеатрах України запланований на 2021 рік.
Інформаційні партнери проєкту: Благодійний фонд ім. Кузьми Скрябіна, група компаній «РТМ-Україна», інтернет-видання «Обозреватель», радіогрупа TAVR MEDIA, радіостанція Radio Roks, музично-розважальний телеканал M1.
Оригінальна назва: «Я, «Побєда» і Берлін» Прем’єра в Україні: 2021 рік Країна: Україна Студія: Star Media Хронометраж: 100 хвилин Режисер: Ольга Ряшина Оператор: Дмитро Недря Художник-постановник: Микола Кіщук Продюсери: Влад Ряшин, Олексій Терентьєв, Артем Доллежаль Жанр: пригоди, роуд-муві
Не так часто потрапляли в об’єктив фотографів вулиці Золота та Варшавська у Львові. Юліан Дорош, у цьому випадку, виняток. І сьогодні ми покажем вам кілька світлин цих вулиць у його виконанні.
Львів, вулиця Золота. Пам’ятник Теофілу Вісньовскому та Юзефу Капусціньскому. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Дуже впізнаваний пам’ятник в цьому районі. Зараз він виглядає дещо по іншому, але впізнати можна.
Львів, вулиця Золота. Вид на Дім Інвалідів. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Досить цікава світлина, Дім інвалідів тут показаний з іншого боку, а композиція з однакового каміння в лівій частині кадру нагадує цвинтар.
Львів, вулиця Золота. Вид на місто. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Гарна панорама Львова в напрямку телевізійної вежі, яка тільки три роки тому стала одним з символів міста.
Львів, вулиця Золота. Іван Крип’якевич показує Юліану Дорошу, що треба зафіксувати на плівку. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Знаний український історик Іван Крип’якевич щось показує Юліану Дорошу в напрямку Ратуші. Можливо вказує на зміни, а можливо допомагає вибрати потрібний кадр.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Місце знаходження цього будинку напевно визначити не вдасться. Але він є типовим для Львівського передмістя середини ХХ століття.
Львів, вулиця Варшавська. Юні мешканці весело позують світливцю. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Не знаю чи хтось впізнає серед цих молодих людей свого батька чи діда, але світлина цікава ще й потічком на другому плану. Чітко видно, що це не струмочок після дощу чи з талого снігу, адже має чітко визначене русло і кладки для людей.
Львів, вулиця Варшавська. Водяна колонка. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Водяна колонка може стати початковою координатою для визначення локації світливця. Хоча панорама заднього плану теж дуже цікава і допоміжна в цьому.
Львів, вулиця Варшавська. Юні мешканки весло позують світливцю. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Дуже хочеться щоб хтось з читачів впізнав у цих юних красунях своїх рідних і близьких
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
І на завершення сьогоднішньої мандрівки скажу, що ми не йдемо з Варшавської. Наступного тижня прогулянка цією вулицею у товаристві Юліана Дороша продовжиться.
Артисти зробили свою версію славнозвісної композиції саме на День Народження Андрія Кузьменка.
«Мовчати» у виконанні співачки Мяти та Артема Пивоварова змогли почути слухачі станції Хіт Фм, а вже 24 серпня, на День Незалежності пісня зазвучить на всю країну на телеканалі «Україна», в межах проекту «Українська пісня/Ukrainian Song Project”.
«Для мене честь виконувати цю пісню. В нас з Артемом вийшла більш акустична версія пісні «Мовчати», але вона вона пробирає до мурашок, до сліз. Вперше ми виконали її наживо в супроводі музикантів на радіостанції Хіт Фм. Це виконання сподобалося дружині Андрія Кузьменка, Світлані і ми вирішили повторити цей виступ і цей дует, і на День Незалежності цю пісню зможе почути кожен українець і згадати легенду української музики – Кузьму Скрябіна». – розповідає співачка Мята.
Освітній центр з прав людини у Львові оголосив переможців конкурсу каверів на пісню «Різні. Рівні», яку її творці називають Маніфестом Толерантності. Перемога дісталася відомому львівському подружжю музикантів Bozhyk Duo – піаністці Юлії та скрипалю Олександру Божикам. Як приз вони отримають запис та продюсування авторської композиції на одній із найкращих студій звукозапису в Україні Jenny Records.
Послухати і переглянути кавер-переможець, який отримав на YouTube-каналі Освітнього центру з прав людини у Львові найбільшу кількість переглядів, можна тут:
Творче змагання тривало два місяці. Оголошений у середині червня музичний конкурс мав на меті привернути увагу українців до кампанії «Різні. Рівні», яка покликана довести: всі — різні, всі — рівні. Нагадаємо, ще у травні в Україні відбулася унікальна пісенна прем’єра: Alina Pash, Сергій Бабкін, Latexfauna, KRUTЬ, Gurt [O], YUKO, Constantine та інді-музиканти записали спільну композицію «Різні. Рівні»:
«Ми – різні та рівні, а значить у нас / Є вісім мільярдів причин бути вільними», – це вперше провідні українські музиканти та музикантки об’єдналися навколо ідей толерантності та прийняття. А завдяки оголошенню конкурсу каверів на пісню «Рівні. Рівні» до цієї кампанії долучилися нові артисти і артистки.
Маніфест Толерантності «Різні. Рівні»
«Загалом на конкурс надійшло десять оригінальних каверів і відео на Маніфест Толерантності «Різні. Рівін», – розповідає координаторка конкурсу Галина Гузьо. – Тішить, що географічно ми охопили всю Україну: є заявки з Києва, Львова, Харкова, Одеси, Запоріжжя та Вінниці. Жоден кавер не схожий на інший – ані стилістично, ані за настроєм. Усі конкурсанти та конкурсантки підійшли до переспіву і його візуалізації дуже творчо».
Три залізниці нині поєднують Львівську та Волинську області – це магістральна електрифікована залізниця Красне – Здолбунів – Ковель, а також неелектрифіковані залізниці Львів – Сапіжанка – Червоноград – Ковель та Львів – Стоянів – Луцьк – Ківерці. Остання із цих залізниць 18 серпня 2020 року святкує свій 92-й рік народження.
Перший залізничний вокзал Львова, збудований у 1861 році
Як відомо, до Першої Світової війни сучасна Львівська область знаходилася під владою Австро-Угорщини і входила до складу Королівства Галичини та Володимерії, а сучасна Волинська область входила до складу Волинської губернії Російської імперії. Губернським центром був Житомир.
Залізничний вокзал станції Броди. Поштівка початку ХХ ст.
Магістральна залізниця Львів – Красне – Здолбунів – Ківерці – Ковель була введена в експлуатацію в кінці серпня 1873 року. Галицьку ділянку цієї залізниці збудувало у 1867 – 69 рр. Превілейоване товариство Галицької залізниці імені Карла Людвіга. Галицька залізниця починалася в Кракові і перетинала усю Галичину: 4 листопада 1861 року вона сягнула Львова, в 1869 році – Красного, Бродів і Золочева, у 1870 – Тернополя, а у 1871 році з’єдналася із російською Одеською залізницею між Підволочиськом і Волочиськом.
Залізничний вокзал станції Радивилів. Світлина початку 1910-х років
Залізницю від Києва до Бреста через Шепетівку, Кривин, Здолбунів, Рівне, Ківерці та Ковель будувало акціонерне товариство Київсько-Брестської залізниці. Створене воно було в 1871 році. Цій приватній компанії держава продала дві ділянки Києво-Балтської залізниці – Київ – Жмеринка і Козятин – Бердичів. Власне із Бердичева і починалося будівництво залізниці до Бреста через територію сучасної Рівненщини та Волині.
Залізничний вокзал у місті Рівному. 1916 рік. Світлина із архіву Світлани Калько (Рівне)
Акціонерне товариство Київсько-Брестської залізниці застував такий собі Рябінін. Із самого початку справи цього товариства пішли далеко не найкращим чином – Рябінін для залучення капіталу уклав невигідний для себе і компанії договір із німецьким банкіром Блейхредером. Отож на момент початку будівництва залізниці Бердичів – Брест товариство уже мало значний дефіцит. Після цього правління залізниці на чолі із Рябініним двічі змінювало генерального підрядника. В результаті будівництво залізниці затягувалося. Хоча уже в 1872 році був проведений значний обсяг земляних і колійних робіт на ділянці від Бердичева до Кривина, залізниця не була готова для експлуатації.
Залізничний вокзал у Ковелі, зведений на початку ХХ століття. Поштівка 1910 р.
Щоб покращити справи Київсько-Брестської залізниці, російський уряд, який володів значним пакетом акцій товариства, продав їх варшавському банкірові Івану (Яну) Бліоху. Після цього справи компанії пішли краще. Отож, уже 25 травня (6 червня по новому стилю) 1873 року поїзди пішли із Києва до Ковеля, 15 (27) серпня 1873 року було введено в експлуатацію ділянки Здолбунів – Радивилів – Броди і Ковель – Брест.
Вокзал на станції Стоянів локальної залізниці Львів – Стоянів у день відкриття руху, світлина 1910 р.
Прямого залізничного сполучення між Галичиною і Волинню в ХІХ столітті не було. Кінцевими станціями для пасажирських і товарних поїздів як з російського, так і з австрійського боку були станції Радивилів і Броди. Пасажири пересаджувалися на кордоні із одного поїзда в інший, а вантажі перевантажували із вагона у вагон. Справа в тому, що в Австро-Угорщині залізнична колія була вужчою (1435 мм.), а ніж у Росії (1524 мм.).
Залізничний вокзал на станції Володимир-Волинський. Фото 1908 р.
Залізниця Львів – Красне – Здолбунів – Ковель з’єднувала Львівщину не непряму, а робила великий «гак», для прямого сполучення у волинському напрямку іще в першій половині 1870-х років планували збудувати залізницю від Красного через Кам’янку-Бузьку до Стоянова поблизу російського кордону. Але ці плани так і не були реалізовані.
Вокзал на станції Луцьк. Листівка часів австро-німецької окупації Волині
Реальних обрисів плани будівництва залізниці зі Львова в напрямку сучасної Волинської області набрали на початку 1900-х років. Тоді був розроблений проект місцевої (локальної) залізниці Львів – Сапіжанка – Кам’янка-Бузька – Стоянів. Власне будівництво залізниці в сторону австрійсько-російського кордону тривало із 1908 по 1910 рік. Кінцевою станцією залізниці стало село Стоянів поблизу австрійсько-російського кордону. Тут збудували вокзал і паровозне депо на чотири стійла. Офіційна церемонія введення в експлуатацію локальної залізниці Львів-Стоянів відбулася 18 жовтня 1910 року. Кошторисна вартість будівництва залізниці довжиною біля 87 кілометрів склала 11,3 млн. злотих ринських.
Вокзал у місті Бердичеві – від цієї станції у 1870-х роках починали будувати Київсько-Брестську залізницю. Світлина 1916 р.
На початку ХХ століття, коли розроблявся проект залізниці Львів – Стоянів планувалося, що вона буде з’єднуватися із російською залізничною мережею. Проте, на початку 1910-х років в повітрі уже витав запах Першої Світової війни. Отож залізницю до Стоянова із російської сторони кордону будувати так і не почали.
Початок будівництва залізниці від Володимира-Волинського до Сокаля. 1914 р. Фото із колекції Ярослава Підкіпняка
Щоправда, обласний центр Волині – місто Луцьк отримав залізничне сполучення іще в 1890 році. Сталося це таким чином: неподалік міста Луцька восени 1890 року мали проводитися військові навчання. Ці навчання планував інспектувати імператор Олександр ІІІ. І тут він довідався, що не зможе добратися до Луцька у комфортному імператорському поїзді, адже залізниці до повітового містечка не було. Отож, імператор розпорядився викликати із Баранович військовий залізничний батальйон і швидкими темпами збудувати залізницю до Луцька. Для того, щоб прокласти 10 верст і 459 сажнів залізничної колії із Ківерців до Луцька військовим залізничникам знадобилося біля 20 днів – 10 (22) вересня 1890 року на станцію Луцьк прибув імператорський поїзд. Після завершення військових навчань колію Ківерці – Луцьк передали Південно-Західним залізницям.
Будівництво залізниці Володимир-Волинський – Сокаль. 1914 р. Фото із колекції Ярослава Підкіпняка
У кінці 1900-х років російські залізниці теж наблизилися до австро-угорського кордону – 1 (13) березня 1908 року відкрився рух на залізниці Ковель – Володимир-Волинський. Довжина цієї ділянки складала 53 версти 228 сажнів. Не дивлячись на малу довжину залізниці Ковель – Володимир-Волинський, нею управляла окрема структура Ковельсько-Володимир-Волинська військова залізниця. Метою цієї залізниці було практичне навчання військових не тільки залізничному будівництву, але й експлуатації і утриманню залізниці.
Застосування парового екскаватора при будівництві залізниці Володимир-Волинський – Сокаль. 1914 р. Фото із колекції Ярослава Підкіпняка
Плани збудувати на Волині військову залізницю датуються 1903 роком. На початку планувалося, що ця залізниця пройде по трасі Пінськ – Камінь-Каширський – Ковель – Володимир-Волинський. У 1904 році було проведено проектно-вишуковувальні роботи і укладено проект залізниці. Але на той час Росія вела війну із Японією, отож коштів на будівництво усієї лінії забракло. Тому було вирішено обмежитися будівництвом залізниці на ділянці від Ковеля до Володимир-Волинського.
Отож, якщо орієнтуватися на сучасні траси залізниць, то між Луцьком і Стояновом потрібно було збудувати 82,4 кілометри, а між Володимиром-Волинським і Сокалем залишалося 49,7 кілометрів…
Випробовування дерев’яного містка при будівництві залізниці Володимир-Волинський – Сокаль. 1914 р. Фото із колекції Ярослава Підкіпняка
Пряме залізничне сполучення Ковель – Сокаль – Кристинопіль – Сапіжанка – Львів з’явилося уже в кінці 1914 року. Початок Першої світової війни був вельми невдалим для Австро-Угорщини – у перші дні серпня під натиском російських військ австрійські війська швидко покидали Галичину та Буковину. Уже на початку серпня 1914 року під контролем російських військ опинилися Тернопіль, Станіславів (Івано-Франківськ), Львів і Чернівці. Наступ російських військ був зупинений в карпатському регіоні, а також в районі Перемишля – фортеця тут трималася до весни 1915 року.
Будівництво дерев’яного залізничного моста на лінії Володимир-Волинський – Сокаль. 1914 р. Фото із колекції Ярослава Підкіпняка
Командування російської армії прийняло рішення збудувати рокадну залізницю між Ковелем та Львовом. Рокадна залізниця – це така залізниця, яка проходить паралельно лінії фронту і призначена для перегрупування військ і їх постачання продовольством і боєприпасами. У вересні 1914 року уже існували такі ділянки залізниці Львів – Ковель: Львів – Сапіжанка (частина залізниці Львів – Луцьк), Кристинопіль (Червоноград) – Сокаль (частина локальної залізниці Ярослав – Сокаль, яку було збудовано іще в 1884 році), а також Ковель – Володимир Волинський.
Залізничний вокзал у Сокалі у 1915 р. Фото із колекції Ярослава Підкіпняка
Будівництво залізниць Сапіжанка – Кристинопіль та Сокаль – Володимир-Волинський проводилося без розробки будь-якої проектної документації. Трасування майбутньої залізниці на місцевості проводили військові інженери-залізничники. До будівництва були залучені залізничні батальйони російської армії, полонені німці та австрійці, а також місцеві мешканці. Роботи виконувалися дуже швидкими темпами – майже 50-кілометрову ділянку між Сокалем і Володимиром-Волинським, яку почали будувати на початку вересня 1914 року, здали в експлуатацію уже в кінці жовтня 1914 року.
Австро-німецькі військові на станції у Камені-Каширському. 1916 р.
Із приводу цього в наказі арміям Південно-Західного фронту від 30 жовтня 1914 року генерал Іванов пише наступне: «Залізниця Володимир-Волинський – Сокаль відкрита. Виконано величезну працю раніше заданого двомісячного терміну, не дивлячись на низку перепон, викликаних місцевими умовами – безперервними дощами протягом двох тижнів і обмеженою кількістю місцевих робітників.
Будівельники залізниці Стоянів – Луцьк. 1928 р. Фото із колекції Тетяни Яцечко-Блаженко
Залізниця довжиною в 46 верст збудована за п’ятдесят два дні. Виконано земляних робіт 40 тисяч кубометрів, збудовано мости довжиною 260 сажнів, в тому числі міст через річку Західний Буг. Укладено шістдесят верст колії».
До кінця 1914 року також було збудовано залізницю між Кристинополем та Сапіжанкою. У 1914 році почалися також роботи по будівництву залізниці Луцьк – Стоянів, але вони велися набагато менш активно.
Урочисте відкриття залізниці Стоянів – Луцьк. 1928 р. Стрічку перерізає керівник Львівської дирекції Польських колей панствових Павло Прахтель-Моравінський. Фото із колекції Тетяни Яцечко-Блаженко
На території Галичини, яка до літа 1915 року була зайнята російськими військами, було створено військове генерал-губернаторство Галичини. Крім того, були створені Галіційські державні залізниці, керувати якими було призначено колишнього керівника Південно-Західних залізниць Клавдія Семеновича Нємєшаєва. Але дуже швидко його на посаді змінив Вадим Петрович Шмід.
У 1915 році, після Горлицької операції австро-німецька армія повернула собі контроль над більшою територією Галичини, а згодом під контроль німців та австріяків потрапила і територія сучасної Волинської області. Як перед тим росіяни, австрійські військові залізничники заходилися будувати нові залізниці. Тепер на цьому будівництві працювали уже російські військовополонені.
Для управління залізницями в районі австрійсько-російського театру військових дій, в Австро-Угорщині було створено Цісарсько-королівську військову залізницю «Північ» (k.u.k. Heeresbahn Nord). На території сучасної Волинської області австріяками було збудовано ширококолійні залізниці Володимир-Волинський – Завада, Ковель – Камінь-Каширський та Володимир-Волинський – Війниця та вузькоколійку Камінь-Каширський – Янів-Поліський. Залізницю із Володимир-Волинського до Війниці мали продовжити через Торчин до Луцька, але не встигли. Роботи також велися і на ділянці Луцьк – Стоянів, проте будівництво цієї залізниці так і не було завершене.
Перший потяг проходить через тріумфальну арку. Відкриття руху на залізниці Стоянів – Луцьк. 1928 р. Фото із колекції Тетяни Яцечко-Блаженко
У 1920 році сучасні Волинська і Рівненська область увійшли до складу Другої речі посполитої. Але залізниці на території Волині і Полісся об’єднали не із Львівською дирекцією Польський колій панствових (державних залізниць), а із Радомською дирекцією ПКП. Одразу після того, як Галичина і Волинь перейшли під контроль Польщі була млява спроба відновити будівництво залізниці Луцьк – Стоянів, але через брак коштів роботи швидко припинилися.
У першій половині 1920-х років місцева влада повітів на Львівщині і Волині підняла перед центральним урядом Польщі питання про завершення будівництва залізниці Львів – Стоянів – Луцьк. В той час влада Луцька всерйоз розглядала варіант торгового пароплавства по Стиру і створення в Луцьку річкового порту. Отож, сполучення Луцька залізницею зі Львовом найкоротшим шляхом вважалося необхідною складовою розвитку міста.
Керівник Львівської дирекції ПКП Кароль Барвич вважав, що пряма залізниця між Львовом і Луцьком не потрібна, адже уже є залізниця через Красне і Здолбунів. Барвич, який був радикальним польським націоналістом, вважав, що прямий залізничний зв’язок між Львовом і Луцьком посилить контакти між аполітичними волинянами і свідомими галицькими українцями, а це не відповідає стратегічним інтересам Польської держави.
Зустріч першого потяга зі Львова до Луцька на станції Стоянів. 1928 р.
Врешті-решт, у 1925 році уряд Польщі дав дозвіл на будівництво залізниці Луцьк – Стоянів. Але коштів на це не виділив – їх мала зібрати місцева влада та громади. Будували залізницю одразу з двох сторін – зі сторони Луцька і зі сторони Стоянова. На першому етапі залізниця із Луцька сягнула Дубової Корчми, а зі сторони Стоянова – Сенкевичівки. Всю залізницю довжиною в 82,4 кілометри урочисто ввели в експлуатацію 18 серпня 1928 року. В урочистій церемонії відкриття залізничного руху між Львовом і Луцьком взяв участь керівник Львівської дирекції ПКП Павло Прахтель-Моравінський, який і перерізав стрічку…
Щоправда, пасажирське сполучення між Львовом і Луцьком через Стоянів було запущене лише 15 травня 1929 року. Волинський краєзнавець Віктор Літевчук стверджує, що причиною такої затримки в запуску пасажирського сполучення була залізнична аварія, яка сталася 20 вересня 1928 року на перегоні між станціями Звиняче і Галичини. Через конструктивні помилки, під товарним потягом, що йшов по перегону зруйнувалася колія і насип. В цих місцях залізниця проходила по заболоченій місцевості. Насип, вочевидь, почали зводити іще під час Першої Світової війни і не розрахували його правильно. Отож, майже 9 місяців пішло на виправлення недоліків і помилок допущених при проектуванні залізниці Стоянів – Луцьк.
Станом на кінець 2019 року по залізницям Львів – Сапіжанка – Ковель і Львів – Сапіжанка – Стоянів – Ківерці курсувало лише по одному нічному пасажирському поїзду № 141/142 Львів – Київ – Бахмут та № 668 Чернівці – Ковель. У 2018 році зі Львова до Луцька і Ківерців також курсував в експрес-режимі рейковий автобус, але його забрали для обслуговування сполучення Київ – аеропорт «Бориспіль», отож замість швидкісного рейкового автобуса почав курсувати дизель-поїзд Львів – Ківерці.
Що ж до залізниці Львів – Красне – Здолбунів – Ковель, то ділянку від Здолбунова до Львова електрифікували іще у 1966 році. Ця ділянка електрифікована на змінному струмі напругою 25 кВ і частотою 50 Гц. Електрифікацію залізниці від Здолбунова до Ковеля і Луцька провели у 1998 – 2003 роках. У кінці 1998 року перша електричка прибула до Рівного. Перед новим 2001 роком першу електричку зустрічали в Ківерцях, а наприкінці 2001 року – в Ковелі. Перша електричка в Луцьк прибула 19 грудня 2003 року.
Антон Лягушкін, Дмитро Янківський
Список джерел інформації
Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І. Львівська залізниця. Історія і сучасність. Львів: Центр Європи, 1996;
Гороховский А.Г. Львовская железная дорога. Годы, события, люди / Гороховский А.Г. – Львів: Каменяр, 1991;
Приступаючи до записів про «Старого», попадаю в розгубленість і стурбованість, бо не знаю, що маю записати, а що промовчати, відкинути, яким представити його: чи таким, яким він був насправді, чи таким, яким я хотів би, щоб він був. МИСТЦЯ І ЛЮДИНУ чи ЛИШЕ МИСТЦЯ?
***
Нелегко, навіть з перспективи часу, яка є такою помічною в баченні цілості, основного, змальовувати постать близької тобі людини, не керуючись при тому суб’єктивними оцінками часто суперечливих рис, розв’язати ці суперечності, найти їхню причину і зв’язок між ними, під поверхнею здавалось би неістотних подій, вчинків, рис характеру, встановити те основне, характерне, властиве лише йому, те, що відрізняло його від оточення, становило його особистість і неповторність. Те, що еманувало з його і творило кругом його якусь особливу атмосферу.
***
Метою цих записів є зафіксувати хоч частину відомостей про мого вчителя, відтворених з пам’яті таким яким я бачив Його і сприймав на протязі 35 років нашого знайомства. Всі ці записи роблені без всякого порядку і системи, в міру того, як я згадував цей чи інший епізод із моїх зустрічей і розмов з подружжям Сельських. Правдоподібно, а радше зовсім певно, ніхто не стояв так близько до них, як я на протязі трьох десятків років. Отже, ніхто не мав можливості пізнати їх глибше і всесторонніше від мене.
У цих записах постараюся не ідеалізувати їх, а представити такими, якими я їх бачив. Очевидно, що в основному я буду писати про «Старого», як звали ми, переважно, пана Романа між собою, бо контактував з ним значно більше, більше симпатизував йому, він відповідав мені більше, а був час, що боготворив його. Серед його учнів я мав упривілейовану позицію, був втаємничений в багато справ, невідомих більш нікому.
Моє ставлення до йóго пройшло досить помітну еволюцію. Захоплення перших років змінилося признанням і пошаною, які з роками трансформувалися в більш критичне ставлення до його поглядів та життєвої позиції. Моє признання, чи осудження тих чи інших рис його характеру, вчинків і суджень, випливають з мойого розуміння добра і зла, та можуть не співпадати з оцінками інших його приятелів.
Сельський – мій вчитель! Його вплив на формування моїх поглядів на мистецтво – дуже значний, а радше вирішальний, чого не можна сказати про його вплив на формування мого позамистецького світогляду. Там було частково навпаки. У світоглядних позиціях ми ніколи не наблизилися до себе і це було причиною скритих жалів, принаймні з моєї сторони. В розмовах на «позамистецькі» теми, які часто ми вели зі собою, я був переважно «атакуючою» стороною. В результаті цих дискусій «Старий» часто наближався до моїх позицій, або вносив деяку коректу в свої погляди.
Він, як і кожний з нас, продукт свого середовища, його ідейних (або безідейних) культурних норм, традицій і звичаїв, які спрямовували його діяльність в той чи інший напрямок, рішали про вибір дороги та життєвої позиції, що в кінцевому результаті знайшло своє віддзеркалення в його творчості.
Подружжя Сельських творило на львівському ґрунті окремий, ізольований острівець мистецької культури, яка базувалася на здобутках європейського малярства, літератури, кіномистецтва і др. В 1939 р. і вдруге в 1944 р. основна частина творчої еліти, вихованої на зразках західної культури, емігрувала в Європу та Америку з боязні перед більшовицьким нашестям, яке несло зі собою терор, нетерпимість до всіх видів людської діяльності, в тому числі мистецької, яка не вкладалась би в прокрустове ложе соціалістичного реалізму.
Марґіт та Роман Сельські
У Львові остала невеличка група політично незаангажованих мистців, які з тих чи інших причин не рішалися на еміграцію, створюючи собі ближче не окреслені ілюзії свободи творчості при новому режимі. Деякі з них і до більшовицької окупації були в полоні міфів про неминучу перемогу комунізму в світі, а слідом за цим – побудови раю на землі. Погляди ці не були результатом власних роздумів у процесі формування світогляду, а наслідком впливів існуючої в західних мистецьких угрупованнях моди на симпатизування лівацьким ідейкам.
В час побуту Сельських у Парижі, у Франції панувало захоплення всім що радянське: і радянський павільйон на міжнародній виставці в Парижі, і живопис та скульптура, представлені там само і «Панцерник Потьомкін» (мається на увазі фільм «Броненосець Потьомкін») Ейзенштайна, і «Веселые ребята», музика, балет… Туди, на Схід, були звернені погляди багатьох. Підбудовувало ці погляди багато видатних французьких діячів культури, таких як Барбюс, Роллан, Арагон, пізніше Леже, Пікассо і др. А дійсність була іншою! Для творця найважливіша із свобод – свобода творчості, була забороненим овочем! Офіційна течія соцреалізму, розлилася повінню до кожного закутка в якому існувало те, що носило назву «творчість».
Для мистців, змістом життя яких була творчість, але ніким не обмежена творчість, це був страшний удар, але удар, який ніс з собою прозріння. Невелика групка мистців, які до цього часу ходили кожен своєю дорогою, таких як Роман Турин, О. Ліщинський, В. Манастирський, які додержувалися принципів протилежних соцреалізмові, шукали себе, щоб обмінятися думками з приводу ситуації, яка склалася, та щоб знайти вихід з неї.
Роман Турин у молоді роки (з архіву Галини Гронської)
Збиралися в Сельських! Було кілька причин, що зустрічі відбувалися саме в них: мешкання находилося на перехресті доріг, у господарів не було дітей, що перешкоджали б розмовам, і, врешті, Сельські, для яких малярство було сенсом життя, були найбільше загрожені існуючою ситуацією. І, найважніше, ніхто з вище перечислених не користувався таким авторитетом і повагою, як Р. Сельський.
Будинок в якому проживали М. і Р. Сельські
…Рівень цієї культури в 40–50-х рр. був таким, що лише невеликий круг людей міг з ним [Р. Сельським], насправді, порозумітися. Це були: Роман Турин, Омелян Ліщинський, Витовт Манастирський, значно пізніше Леопольд Левицький, Софія Вальницька, і … з його покоління хіба все. Проте ці люди жили своїм життям, вони були сформованими художниками і при спільності поглядів на мистецтво старалися йти своїми дорогами.
Омелян Ліщинський
У нього [Р. Сельського] вдома збиралися ті мистці, котрі не були зв’язані з тим, що діялося в тогочасному мистецтві, з тим, що діялося в Спілці, не були зв’язані з тими вимогами, які до них ставили. Створився у тогочасному мистецькому житті міста якийсь острівець, якась оаза, де велися розмови про мистецькі проблеми…
Вітольд Манастирський
Вперше я відвідав Сельських в червні 1946 року. Під час літніх вакацій на запрошення господарів я став бувати там все частіше. В дальнішому ці відвідини повторялися декілька разів на тиждень. В цей час я був свідком мук, які переживали обоє Сельських, виконуючи «творче» замовлення для музеїв Львова: – «Хмельницький під Львовом», та «Леся Українка», – портрет, два метри висотою. Умова – ніякого «формалізму»! Соцреалізм! Від замовлення годі було відмовитися. Треба було з чогось жити! В такій же ситуації знаходилися і інші однодумці Сельських. Спільна біда, спільні проблеми зблизили цих людей. Зразу рідкі зустрічі за чаєм, переросли – починаючи з 1947 р. – в систематичні, два-три рази на тиждень.
Леопольд Левицький
Сельський з початку року працював викладачем новоствореного інституту, я був новоспеченим студентом відділу монументального живопису цього ж інституту. Різниця у віці і рангах, не перешкоджала мені брати участь в цих зустрічах. За чаєм говорилося про все наболіле, а що радісного не було, то настрій був м’яко кажучи – поважний, хіба хтось розрядив атмосферу актуальним політичним анекдотом. Такі анекдоти в цей час були найбільш «модні», і всі слухали їх з великим зацікавленням. Появилося їх тоді дуже багато, і мало не щодень нові. Головним героєм в них був радянський лад, а як протиставлення – американський капіталізм і його представники. Дуже популярними в цей час були «вірменські» анекдоти. Проте лейтмотивом всіх розмов було як вижити «формалізмові» в морі «соцреалізму». Як не зрадити своїм мистецьким переконанням, свойому «кредо», свободі пошуку і не бути викиненим за борт. Говорилося про можливість компромісу, а якщо так, то в яких межах? Говорилось про аморальність якої-небудь угоди з дияволом, про наслідки не підписання такої угоди…
Роман Турин, Софія Вальницька, 1950-ті, картон, олія
Питання, питання, кожна відповідь на які мала свої хиби. Євангельське твердження… «не можна служити двом панам, Богові і мамоні», було в цих умовах страшним тягарем для кожного, хто хотів жити згідно зі своєю совістю. Євангельське твердження було очевидне своєю правотою: або – або! Третього не було дано! Велика спокуса: трошки підлості, не багато, настільки, щоб вижити… Диявол: «Ти мені – шматочок душі, я тобі – монету, дві, сто… як умовимося. Виходу в тебе нема. Такий час настав. Своєю впертістю ти нічого не зміниш. Поглянь кругом себе. Твій світ відходить від небуття. На зміну йому ми збудуємо нову дійсність, в якій для таких як ти, місця не буде…»
ЙОГО [диявола] аргументи підтверджувалися реальністю! Протиставитися їм могла лише ВІРА! «Якщо б ви мали віри за макове зерно…». Навіть для такої віри переважно місця не було!
За всю історію людського суспільства сатана не збирав такого врожаю, як за сімдесят років існування «імперії зла». Людська душа була товаром найдешевшим. Многі десятки мільйонів обмінювали її з «нечистим» на становища, добробут, срібняки. Кожний складав умову з «неситим» на найбільш вигідних собі умовах. Появився новий людський мутант «манкурт».
По лісах, тюрмах, на засланнях, гинули ті, для яких найбільшою цінністю були духові вартості, хто борючись за волю, попадав у неволю. Слово «компроміс» там було невідоме. Час творив не лише манкуртів, але і людей гідних найбільшого подиву, жертвенних, сміливих, які не побоялися протиставитися «неситому». Соромно було жити і не бути серед них, або в тюрмі чи мертвим у землі!
Р. Сельський, Я. Захарчишин, К. Звіринський, М. Ткаченко, Д. Довбошинський, С. Коропчук, М. Рябінін, В. Патик, ЛДІПДМ, 1947 р
Проте боротьба за виживання нації велася і на інших фронтах. Дарований нам «свыше» в 1946 р. інститут прикладного та декоративного мистецтва був створений з метою виховання покірних рабів більшовицько-російської імперії, витравити з їхньої свідомості національну приналежність, перетворити на яничарів. Здані на власні сили, були прекрасним матеріалом для втілення цих задумів в життя. Керівництво інституту, його педагогічний склад у 90 % російськомовний, сформований, в основному, з тих, які ненавиділи все що українське, або, в кращому випадку, ігнорували, не признавали мову, культуру, право народу бути господарем своєї землі. Декілька місцевих педагогів в основному були людьми аполітичними, які якщо і боролися за щось, то за свої мистецькі позиції. Але, оскільки всяка мистецька діяльність, в очах партії була діяльністю політичною, то згадана групка хоч-не-хоч була втягнена в ідеологічну боротьбу.
Гуторов у розмові зі мною сказав: «Я уже 50 лет работаю на украинскую культуру. В 1946 г. во Львове высадили десант работников культуры, в том числе меня, чтобы мы развивали украинскую культуру. Никто этого не помнит».
Так склалося, що в центрі цієї боротьби стала, направду аполітична людина – Роман Сельський. Так хотіла історія, що саме кругом йóго згуртувалася молодь, яка інтуїтивно відчувала, що він може допомогти їм у поширенні мистецьких горизонтів при наявності залізної завіси та засиллі соцреалізму. В цій ситуації позиція Сельського стала досить складною: існували навчальні програми, пронизані наскрізь вимогами соцреалізму, які треба було неухильно виконувати, і які протирічили його мистецькому «кредо», і було ще довір’я учеників до свого вчителя, довір’я, яке він зобов’язаний був виправдати. Сельський виправдав виявлене йому довір’я! На протязі всіх років перебування в інституті, він очолював боротьбу з догмами соцреалізму за право пошуку нових форм виразу, за право свобідного вибору мистецької позиції.
В Карпатах, зліва на право в першому ряді К. Звіринський, Р.Сельський, М. Сельська, кін. 1950-х р.
Якби не було Сельського, мистецьке обличчя Львова, а слідом за цим інших областей України – було б іншим! Своєю творчістю, своєю педагогічною діяльністю, він прилучив львівське малярство до пошуків і досягнень європейського мистецтва. Його мистецька діяльність всупереч його політичній індиферентності мала виразну ідеологічну спрямованість, наслідки якої він і сам не усвідомлював. Розбуджене в учеників критичне ставлення до постулатів соцреалізму, автоматично переносилося на всі інші ділянки комуністичної ідеології.
Щойно ми, молоді його учні, створили цей мікроклімат, в якому він, наш учитель, міг повно і свобідно висловитися, прищепити нам своє розуміння мистецьких проблем. Ми – молоді! Властиво, то на початку нас було двоє – я і Влодко Патик. Саме в такому порядку. На початку, у вересні 1946 р. був я, а Влодко Патик хіба рік-півтора пізніше. …
Виїзд на пленер у Дземброню – зліва на право О. Риботицька, П. Маркович, Р. Сельський, Андрій та Карло Звіринські, Т. Лінинська (дружина К. Звіринського), З. Звіринська, М. Сельська 1967 р.
Ця частина молоді, яка гуртувалася кругом Сельського, була в мистецькому відношенні найбільш творчо активною, завдяки чому впливала істотно на студентське середовище.
Шістдесяті – мали свій початок у 40–50-х, в яких у мистецькому світі Львова найбільш маркантною (помітний) постаттю був Р. Сельський. Він підготував і заклав основи того руху, який ми називаємо «шістдесятниками». Шістдесятники не продовжували Сельського: вони базуючись на Сельському, створили свій власний світ, який був пов’язаний з учителем високим професіоналізмом та малярською культурою. Сельському вони завдячували шириною горизонтів, сміливістю пошуку, пошані до спадщини великих майстрів.
В Карпатах, по середині в капелюсі Р. Сельський, перед ним Т. Лінинська (дружина К. Звіринського)
Сельський був вродженим педагогом, і праці зі студентами віддавався повністю без решти. З другої половини 40-х рр. і до виходу на пенсію життя його було виповнене педагогічною діяльністю та власною творчістю. Одне і друге стали сенсом його життя. Як педагог, був виїмково дисциплінованим та вимогливим до себе. До своїх підопічних відносився дуже доброзичливо і сердечно. Студенти любили його і відплачували йому тим самим. В педагогічному колективі був «інородним тілом», яке толерували з примусу, і по відношенні до якого мали почуття меншевартості. Зовнішність, спосіб буття, поведінка Сельського змушували його противників виражати свою нехіть, неприязнь до йóго в стриманій поведінці, завуальованій формі. Він і його противники репрезентували два різні світи, дві різні культури: захід і схід, Європу і Азію, Радянський Союз.
Р. Сельський, М. Сельська, К. Звіринський, поч. 1960-х рр.
Прикро і страшно було дивитися на переглядах студентських робіт на протистояння цих двох світів: з однієї сторони – самотня людина приводить докази на захист своєї позиції, з другої – озлоблена групка кільканадцять осіб, перебиваючи себе взаїмно, підвищеними голосами вигукують свою незгоду, своє осудження, свою нехіть до противника, який сміє відстоювати щось протилежне не лише їхнім, а щогірше, партійним поглядам.
Важка, нерівна боротьба між одиницею і партійною машиною, велася на протязі більше тридцяти років – до виходу Сельського на пенсію. Учасники цієї боротьби, ці з більшості, сьогодні заперечуватимуть свою участь в протистоянні одиниці. Вони твердитимуть і вже твердять, що були його сподвижниками, однодумцями і про ніякі протистояння не може бути й мови…
(Далі буде)
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
Рукописний архів К. Звіринського
Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
Співачка IKSTINA зняла другий кліп у своїй кар’єрі. “Un Dos Tres” – це іспанські ноти вогню та українського драйву, пристрасть, гра на межі кохання, адреналін…
#МандруйУкраїною – частково девіз зйомок. За 4 дні співачка з командою об’їхати майже 2000 тис. км і мали всього 8 годин сну.
«Ми доказали, що можемо відтворити пристрасну любов та гру з улюблених фільмів саме в Україні. Гранд Каньйон, Станіслав та Рожеве Озеро — це локації в Херсонській області, де перехоплює подих, і душа завмирає від гордості» – пояснює співачка.
IKSTINA
«Я впевнена, що це справжнє комбо: іспанський вайб, українська лірика, надзвичайні локації, темпераментні герої – не залишать глядача байдужим.
Головний сюжет — межа! Кожен з нас, хоча б раз в житті, ходив по лезу. Шалені почуття та романтична історія — пірнайте у цей вир почуттів та кайфуйте від перегляду. Живіть кожну секунду та кожної клітиною свого тіла.
Це саме той випадок, коли не хочеш, щоб ця історія закінчилась. Хочеш переглядати її знову і знову» – пояснює IKSTINA.
Режисер кліпу Ярослав Савчак. Зараз співачка готує вже наступну пісню. IKSTINA обіцяє, це буде хіт осені.
Сьогодні, наша добірка ретро світлин буде стосуватись теми тіловиховання і спорту. В мережі Інтернет нам вдалось знайти раритетні світлини зі Львова, на яких можемо побачити львів’ян різного віку. Усіх їх об’єднує спорт. Є тут і фехтувальники, боксери, тенісисти, футболісти, гімнасти та хокеїсти.
Школа фехтувальників у Львові, 1863 р.
Усі фото різнопланові. Від світлин із фотосалонів до кадрів із спортивних залів. На фото присутні не лише дорослі, а й діти. До прикладу, на двох світлинах бачимо маленьких львів’ян із тенісними ракетками, напевно, ці діти з малечку ходили на спортивну секцію і ракетка тут не просто гарний аксесуар.
Дівчинка з тенісною ракеткою, Львів, поч. ХХ ст.Хлопчик із тенісною ракеткою, Львів, поч. ХХ ст.
До речі, чи знали ви, що на Львівщині тенісна спортивна школа почала розвиватись вже на початку ХХ ст. А Львівський Тенісний Клуб був організований в кінці ХІХ ст. Одним із найвідоміших тенісних кортів, чи то майданчиків був той, що розташований на Ставах Панєнських.
Учасники спортивного клубу із тенісу, хокею та футболу, 1910 р.Учасники спортивного клубу із тенісу, хокею та футболу, 1910 р.Напис на фото 1910 року. Фотосалон Марека Мюнца у Львові (1872-1937).
Цікавим є фото боксерів зі Львова. Напевно, кадр був зроблений напередодні змагань, бо усі вони в спортивній формі, як то кажуть готові йти на ринг.
Учасники боксерського клубу у Львові, 1920-1930-ті роки.
Фото гімнастів із Львова вражають, адже дивлячись на будову тіла та нагороди, розумієш скільки часу і праці було вкладено у фізичну підготовку.
Гімнаст зі Львова, 1930-ті роки.Гімнасти зі Львівщини, 1920-ті роки
Можливо, хтось із наших читачів впізнає на фото відомих львівських спортсменів, то пишіть про це в коментарях.
27 серпня Україна відзначатиме 164-ту річницю із дня народження найвидатнішого українського прозаїка ХІХ століття Івана Яковича Франка. З нагоди цієї дати в Дрогобичі відбудеться П’ята церемонія вручення Міжнародної премії імені Івана Франка. Святкові заходи також відбудуться в рідному селі Івана Франка – у Нагуєвичах. Про це повідомили у прес-службі Дрогобицької міської ради.
Як розповіли у Міжнародному Фонді Івана Франка, 27 серпня заходи відбуватимуться за наступною програмою:
12:00 – 12:40 – покладання квітів до пам’ятника Іванові Франку у Нагуєвичах. Молебень біля хреста, встановленого Яковом Франком.
12:40 – 14:00 – екскурсія музеєм «Батьківська хата Івана Франка» та історико-культурним заповідником «Нагуєвичі».
15:30 – 17:30 – екскурсія містом Дрогобичем.
17:20 – 17:50 – VIP-рецепція.
18:00 -19:30 – V урочиста церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка, яка відбувається за підтримки голови Львівської обласної державної адміністрації Максима Козицького та Дрогобицького міського голови Тараса Кучми.
Організатором заходу є Міжнародний фонд Івана Франка у партнерстві з Дрогобицькою міською радою, Дрогобицьким Державним Педагогічним Університетом, Державним історико-культурним заповідником «Нагуєвичі», Львівським Товариством у місті Києві, Міжнародним фондом «Відродження», групою компаній Західнадрасервіс, СПА-Готелем «RESPECT», «Велика Ідея/Big Idea».
У зв’язку з пандемією COVID-19, Церемонія вручення Міжнародної премії імені Івана Франка відбуватиметься просто неба – на площі перед міським народним домом.
Луїза Арнер Бойд (1887-1972) – видатна американська мандрівниця та дослідниця, яка залишила по собі багату колекцію фотографій з детальними описами . Вперше про її...
![Веслувальники «Сянової Чайки» у Перемишлі. 1911 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Знимки з життя «Сянова Чайка» укр[аїнської] гімназиї в Перемишлі в р. 1911. Учителем фізичного виховання в цій гімназиї і опікуном спортового кружка був Евген Любович довгі роки. Він то приїзджав часто до Львова та комунікувався з проф[есором] [Іваном] Боберським в справах спорту. Як бачить глядач на знимках то були в «Сяновій Чайці» тоді відділи веслування, наколесників, санкарства і лещетарства. Любович опікувався також Пластом в цій гімназиї». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/08/KHI.jpg?ssl=1)
![Веслувальники «Сянової Чайки» у Перемишлі. 1911 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Знимки з життя «Сянова Чайка» укр[аїнської] гімназиї в Перемишлі в р. 1911. Учителем фізичного виховання в цій гімназиї і опікуном спортового кружка був Евген Любович довгі роки. Він то приїзджав часто до Львова та комунікувався з проф[есором] [Іваном] Боберським в справах спорту. Як бачить глядач на знимках то були в «Сяновій Чайці» тоді відділи веслування, наколесників, санкарства і лещетарства. Любович опікувався також Пластом в цій гімназиї». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/08/KHIII.jpg?ssl=1)
