Прийшла весна, і ні для кого не секрет, що скоро почнеться традиційне післязимове прибирання наших помешкань. Звичайно із сучасними мийними засобами та технікою цей процес став значно легшим аніж сто чи п’ятдесят років тому. Але як собі давали раду наші бабусі? Які використовували, як би сказали зараз, лайфхаки? Про це читаємо у публікації Ольги Ліщинської “Весняні порядки”, що була надрукована в часописі “Нова хата” у 1935 р. (15 березня, ч. 6). Хто знає, можливо поради від абсольвентки господарського семінару в Оттербасі (Австрія) стануть в нагоді і нам)))
Традиційно, текст подаємо оригінальним
Титул журналу Нова хата, 1935 ч. 6
Весняні порядки
На порядку світ стоїть, в неладі цілі народи і суспільства пропадають. Порядок менше коштує праці як нелад і час людям ощаджує.
Порядок в хаті робимо щоденний, тижневий і квартальний. Домашні порядки ділимо на три роди: порядок в мешканні, в річах і рахунках.
Найважніша пора роблення порядків є весна, коли тепле сонце своїм промінням, через відчинені вікна і двері розсіває свою чародійну силу – винищує пліснь і вбиває хороботворні заразки. Щоби не впровадити в хату заколоту при так званих порядках, – треба переводити їх систематично з певним поділом праці, починаючи від кімнати, яку найменше вживаємо, а кінчаючи на кухні.
Джерело: Facebook
Першою роботою буде постягати завіси, портієри, стори, які на подвірю витріпані й вичесані з пороху, складаємо й відкладаємо до прання. Потім здіймати образи й дзеркала, вичистити сейчас і поставити в безпечному місці, щоби не стовклися. Дальше повиносити всі дрібнички і меблі до тріпання.
Річи зі шафи, постіль із ліжок винести на подвір’я, витріпати і щіткою вичесати з пороху. Подушки і ковдри не тріпати, лише вичесати, бо тріпанням нищиться так пірє як і вата. Провітрити на сонці 2 год. і сховати в тінь, щоби сонце не висушувало піря, яке потім крушиться. Ковдри виставляти на сонцем простиралом догори, щоби краска не вилиняла.
Легкі меблі повиносити, а ті що тяжко їх винести, відсунути від стіни, стерти з них порох, прикрити, щоби при дальших роботах незапорошувалися. При головних порядках треба уможливити доступ до всіх кутів кімнати, щоби вичистити як слід. Коли кімната порожна, відчинити всі вікна і двері, обмітати стелю і стіни щіткою, обвязаною чистою ганчіркою.
Інтер’єр спальні. Джерело: Нова хата, 1935 ч. 19
Зачищені й затовщені тапети відчищувати черствим хлібом. Олійні стіни змити теплою водою з сірим милом. Якщо усунений порох і з долівки, можемо забратись до миття вікон і дверей. Теплою водою, милом шуруємо мягкою щіткою докладно рами вікон і дверей. Шиби миємо, помивши вже рами й двері. До миття шиб треба теплої води зі содою, а коли занечищені мухами, то водою зі спіртом. Мягким, чистим платком витираємо їх до суха. Плями з вапна вичищуємо сильним оцтом а плями з олійної фарби терпентиною. Товсті плями на матовому шклі натерти мішаниною крейди з бензиною, по кількох годинах стерти. – Крім вживаємо до миття шиб сідолю, тертої крейди заробленої з водою. Для гарного блеску поліруємо шиби замшовою шкіркою, або ґазетним зімнятим папером.
Мосяжні клямки чистити сідольом або помадою до металів, а для полиску натерти порошкованою крейдою і сукном.
Час і перепроваджування нищуть домашню обстановку. Політуровані меблі тратять полиск. У першій мірі треба вичистити плями, брудні місця а опісля відсвіжити політуру. Брудні і занечищені мухами місця натерти пшеничним крохмалем, заробленим з оливою до їди. В тім тісті замачати жмут вати і натирати ним політуровані і лякеровані меблі так довго, аж бруд пустить. Потім витерти сукном до суха. Дуже брудні місця натерти а властиво осторожно змити мішаниною з одної частини сальміяку а двох частин води.
Інтер’єр передпокою. Джерело: Нова хата, 1935 ч. 19
Крім бруду повстають нераз ясні плями з води, котрі щезнуть, якщо натремо їх мішаниною соли з водою а по часі зітремо сіль і звичайним корком витремо до полиску.
Плями з води на лякерованих річах чистимо оливою з сіллю.
Білі плями на політурі, що повстали внаслідок гарячих посудин можна усунути, якщо натремо їх оливою зі содою. Тою мішаниною покропити пляму і так довго терти, аж пляма щезне. Інший спосіб: розігріти лопатку від вугля, потримати близько над плямою, а пляма щезне.
Пяніно і лякеровані річи натерти оливою і витерти сукном для гарного полиску. Клявіші змиваємо спіртом.
Щоби відсвіжити політуру незачищених меблів, вистарчить натерти їх молоком і витерти до суха.
Обстановку більше знищену, яка в цей спосіб не прибралаб гарного вигляду – відсвіжуємо мішаниною з чотирьох частей воску стопленого з трьома частинами терпентини, а коли прохолоне, додати дві частини спірту. Цією масою легенько натерти поверхню меблів і витерти сухим сукном. Другого дня витерти ще раз сукном, щоби забрати весь товщ, який надав би матовий блеск політурі.
Інтер’єр кухні. Джерело: Нова хата, 1935 ч. 19
На кінець треба вичистити підлогу. Спосіб чищення залежить від її роду. Незапускану підлогу шуруємо малими куснями гарячим лугом з деревного попелу а змиваємо кілька разів чистою водою і витираємо на сухо, щоби скоро висихала. Помилково є думати, що підлогу треба намочити і тоді скорше пустить бруд. Дошки мокрі натягають вохкости, а з тим і бруду; така підлога не буде ясна, жовта, лише сіра.
Запускану підлогу воском, натираємо пастою, а по часі, коли просохне, вичищуємо щітками і сукном. Пастою натирати дуже ощадно. Легко натерта, скорше і лекше вичищується до полиску.
Щойно по вичищенні підлоги вставляємо хатні меблі на своє місце, а на стіни розвішуємо образи.
Таким способом легко допроваджуємо один покій до порядку не впроваджуючи хаосу в цілий дім.
У понеділок, 8 березня 2021 року, у Львові відбудеться весняний концерт гурту ТНМК. Завдяки соціальній ініціативі «Дивись як чутно», що створена медіасервісом MEGOGO, люди з вадами слуху зможуть «почути» музику популярного українського гурту.
Подія відбудеться у клубі Malevich Conсert Arena (Львів). Прямо на сцені під час виступу спеціаліст проєкту «Дивись як чутно» синхронно перекладатиме жестовою мовою усі пісні гурту. Детальніше щодо концерту виконавців — на сторінці організаторів події BIGSHOW Agency: https://bigshow.ua/events/tnmk-malevich-08-03/#anhor-block
Соціальна ініціатива «Дивись як чутно», що заснована медіасервісом MEGOGO, створює можливості перегляду кращого світового контенту для глядачів із вадами слуху, роблячи переклад жестовою мовою, а також — з проблемами зору, створюючи тифлокоментарі. На MEGOGO є окремий розділ із продуктами жестовою мовою, а також доступний інтерактивний телеканал «Дивись як чутно», який збирає подібний контент для глядачів різного віку.
«Дивись як чутно» досить часто проводить безкоштовні кінопокази та інші культурні події для усіх охочих. Більше інформації та анонсів подій — в офіційній групі проєкту в Facebook. https://www.facebook.com/dyvysyakchutno/
Міжнародний фонд Івана Франка оголосив претендентів на здобуття однойменної Премії, якою відзначають науковців, чиї праці є вагомим внеском у розвиток соціально-гуманітарних дисциплін, мають міжнародне значення та ґрунтуються на засадах наукового осмислення історичних або сучасних процесів у культурі, політиці та суспільному житті України.
У 2021 році на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка було подано 26 наукових робіт. Подання надійшли з Австрії, Канади, США та України. Ініціаторами подання стали 11 закладів вищої освіти з Кембріджа, Дніпра, Дрогобича, Івано-Франківська, Києва, Мелітополя, Луцька, Львова, Харкова; 6 наукових установ та 4 лауреати Премії попередніх років.
За перемогу змагатимуться вчені з Канади, Литви та України. В умовах російської агресії до участі у конкурсі не допускалися наукові роботи, подані з РФ.
Монографії претендентів охоплюють 20 наукових дисциплін і написані двома мовами – українською та англійською.
Ім’я лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка планують оголосити наприкінці червня в Австрії (в Інституті славістики Віденського університету). Нагородження відбуватиметься на батьківщині Франка, у Дрогобичі, 27 серпня – у 165-ту річницю від дня його народження.
Серед претендентів:
Колективна монографія за ред. Альфредаса Бумблаускаса (Alfredas Bumblauskas, Dr.Hab, професор), Сальвіюса Кулявічюса (Salvijus Kulevičius, Dr.Hab, асистент професора) та Ігоря Скочиляса (доктор історичних наук, професор), «На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі».
Колективна монографія за ред. Олександра Гриценка, Надії Гончаренко, Інни Кузнєцової, «Культура пам’яті сучасного українського суспільства: трансформація, декомунізація, європеїзація».
БЕРЕГОВА ОЛЕНА (докторка мистецтвознавства, професорка), «Діалог культур: образ Іншого в музичному універсумі».
ГОРАК РОМАН (кандидат хімічних наук), «Андрей Шептицький. Біографія».
ЗИМОМРЯ МИКОЛА (доктор філологічних наук, професор, академік АН вищої школи України), ЯКУБОВСЬКА МАРІЯ (кандидатка філологічних наук, доцентка), «Іван Франко: проєкція у сучасність».
КІСЬ ОКСАНА (докторка історичних наук, старша наукова співробітниця), «Українки в ГУЛАГу: Вижити значить перемогти».
КОЗАК БОГДАН (академік Національної академії мистецтв України, професор), «У лабіринтах історії українського театру».
КРАВЧЕНКО ОЛЕНА (докторка історичних наук, доцентка), «Опіка над дітьми в Україні наприкінці XVIII – на початку ХХ ст.».
МАСЛІЙЧУК ВОЛОДИМИР (доктор історичних наук, доцент), «Здобутки та ілюзії. Освітні ініціативи на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII – початку ХІХ ст.».
МАЦЮК ЗОРЯНА (кандидатка філологічних наук, доцентка), «Фразеологічний словник Західного Полісся та суміжних територій «Говорити як медок варити».
МОНОЛАТІЙ ІВАН (доктор політичних наук, кандидат історичних наук, професор), «Зоосад революції. Західноукраїнська державність 1918–1923 років і теорії випадковостей ХХ – початку ХХІ сторіч».
ПАТТЕРСОН ШОН (Sean Patterson, докторант), «Махно і пам’ять: Анархістські і менонітські наративи української громадянської війни, 1917-1921 рр.».
ПІДКУЙМУХА ЛЮДМИЛА (кандидатка філологічних наук, доцентка), «Мова Львова, або Коли й батяри говорили».
РОЗДОЛЬСЬКА ІРИНА (кандидатка філологічних наук, доцентка), «Літературний феномен Українських Січових Стрільців: функціонування та структура покоління».
СОВА АНДРІЙ (доктор історичних наук, доцент), «Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність».
СТЕПИКО МИХАЙЛО (доктор філософських наук, професор), «Українська ідентичність у глобалізованому світі».
ТАРАСЕНКО МИКОЛА (доктор історичних наук, старший науковий співробітник), «У пошуках старожитностей з дару хедива. Давньоєгипетські пам’ятники XXI династії в музеях України».
ТИМОШЕНКО ЛЕОНІД (кандидат історичних наук, професор), «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVIІ ст.)».
ФЕДОРАК НАЗАР (кандидат філологічних наук, доцент), «Вінець і вирій українського бароко. Сім наближень до Григорія Сковороди».
ХАЙ МИХАЙЛО (доктор мистецтвознавства, професор), «Микола Будник і кобзарство».
ШАРОВА ТЕТЯНА (кандидатка філологічних наук, доцентка), «Автор і текст у системі соцреалізму: природа естетичного конформізму та поетика компромісу (на матеріалі творчості К. Гордієнка)».
ШАФ ОЛЬГА (докторка філологічних наук, доцентка), «Гендерно-психологічні аспекти української лірики ХХ століття».
БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ ШЕВЧУК(доктор богослов’я), ЗАБУЖКО ОКСАНА (кандидатка філософських наук), «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку».
ЮДКІН ІГОР (член-кореспондент Національної академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства), «Феноменологія культури як методологія інтерпретації».
Нагадаємо, у 2016 році Премію здобув Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви. У 2017 році лауреатами стали професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій. У 2018 році перемогу здобула професорка Українського католицького університету та Українського вільного університету Ярослава Мельник та доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі. У 2019 році нагороду дістала докторка філології Міланського університету Марія Грація Бартоліні. У 2020 році лауреатом став професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Ігор Сердюк.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Багато зелені та невеликий став зробив цей парк привабливим місцем для відпочинку влітку, а гориста місцевість сприяла зимовим розвагам.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Також ця локація притягувала (зрештою й зараз притягує) потенційних мешканців. Несміливе, акуратне будівництво з часом переросло в багатоповерхівки і, щоправда ощадливо, заповнило прилеглі парцелі.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Правда з одного боку будівельний бум стримував Личаківський цвинтар, який уже в 1960-тих роках займав добрячий шмат Погулянки. Хоча це й не завадило в 1984 році збудувати майже на цвинтарі Обласний палац піонерів і школярів.
Цікаво, чи хтось помітив Івана Крип’якевича на верхній світлині. Ні, а він там таки є, придивіться.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Став і горбиста місцевість стримували будівництво з іншого боку. Тому забудова відбувалася досить специфічно.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Поряд з маленькими затишними віллами почали з’являтися обрубані багатоповерхівки. А територію навколо них швидко займали самозахоплені міні-городи, гаражі та столи для гри в доміно чи карти.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Деякі локації, з яких світлив Юліан Дорош, впізнати досить складно. Тому, вже традиційно, публікуємо фотографії в тій послідовності, як вони зазнимковані на плівці. Можливо хтось з допитливих читачів зможе допомогти з визначенням місцевості.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
А тим часом нові щасливі мешканці займали свої досить скромні за площею помешкання і старалися як могли обжити цю дільницю.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
А ось і перші місцеві мешканці весело чимчикують у тата на руках до своїх майбутніх пригод. Можливо хтось впізнає своїх бабусю і дідуся з мамою чи татом у ще зовсім юному віці. Було б гарно.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На цій оптимістичній ноті завершуємо сьогоднішню прогулянку Погулянкою у супроводі пильного ока Юліана Дороша. Але попереду ще багато нових і не менш цікавих прогулянок, тому залишайтеся з нами і не пропустіть наступної.
Євген Коновалець. Фото травень 1909 р., на згадку про завершення гімназії у Львові.
Нещодавно ректор Львівського національного університету імені Івана Франка професор В. Мельник у своїй промові з нагоди 360-ої річниці створення університету, називаючи прізвища відомих постатей української історії, які навчались та працювали в цьому закладі вищої освіти, згадав і полковника Євгена Коновальця.
Ця сторінка життя та діяльності Коновальця є дуже важлива. Адже саме вища освіта, активна та продуктивна громадська діяльність у студентські роки сформували його політиком.
Щодо військової справи, то він її опанував, як кадет-офіцер, у перші дев’ять місяців Першої світової війни, до російського полону. Але точно не засвоїв, що таке військове мистецтво.
Тому, коли у віці 26-29 років доводилось створювати та командувати багатотисячним військовим формуванням Січових стрільців, брати участь у війнах за українську державність у 1918-1919 рр., то це була військово-політична діяльність. Справу організації війська та ведення воєнних дій довіряв професійним військовим Борису Сулковському, Маркові Безручку, Юрію Отмарштейну та іншим.
З цього приводу у вересні 1920 р. між Коновальцем та Отмарштейном відбулась цікава розмова. Коновалець запропонував Отмарштейну продовжувати боротьбу за українську державність, але в політичній площині. На що останній відповів, що відмовляється від пропозиції, бо не розбирається в політиці, оскільки цій справі його не вчили у військовій академії.
У Львівський університет Коновалець вступив у 1909 р., після завершення української академічної гімназії у Львові. Він був студентом факультету права і політичних знань. Завершив навчання в 1914 р.
У першому семестрі 1909-1910 н.р. Коновалець прослухав: «Історію римського права і цивільного процесу» в професора М. Хламтача (6 годин у тиждень); «Загальне матеріальне право» в професора І. Кошембара-Лисковського (5 годин у тиждень), який у 1908-1909 н.р. був деканом факультету, а в 1909-1910 н.р. продеканом; «Джерела до історії публічного та міського права» в професора А. Яновіча (5 годин у тиждень); «Історію устрою Польщі» в професора О. Бальцера (5 годин у тиждень), який в 1926 р. був номінований на Нобелівську премію миру; «Головні напрямки наукової етики» в професора К. Твардовського (4 години в тиждень) .
На час вступу в університет Коновалець вже активно займався громадською роботою в рідному селі Зашків.
У другому семестрі першого курсу Коновалець прослухав курси: «Сімейне і спадкове право» І. Кошембара-Лисковського (5 годин у тиждень); «Історію і систему приватного німецького права» у професора А. Віняжа (5 годин); «Право католицького костелу» Ч.І у професора В. Абрагама (3 години); «Історію устрою Австрії» професор О. Бальцер (5 годин). Окрім цих предметів, Коновалець прослухав ще два курси, що, мабуть, були вибірковими. Йдеться про курс професора Б. Дембінського «Другий поділ Польщі на тлі європейської політики» (1 година) та в професора Л. Фінкеля «Нарис загальної історії» (1 година).
У «Журналі обліку книжкового фонду і грошового обороту у зв’язку з продажом книг» Українського студентського союзу зафіксовано, що 5 квітня 1910 р. Коновалець придбав книги, які потім передав Українському студентському союзу: «Велика селянська війна» (М. Залізняк, 1908 р.), «Звідки взялась і що значить назва «Русь» і «Україна» (Л. Цегельський, 1907 р.) та «Цар голод» (О. Бах, 1883 р.), «Король та народ» (М. Залізняк, 1908 р.), «Начерк історії української літератури» (Б. Лепкий, 1909 р.).
Державний архів Львівської області. Ф. 26, Оп.15, Спр. 166.
1 липня 1910 р., це була п’ятниця, Коновалець був на віче українських студентів з приводу відкриття українського університету у Львові. Відомо, що віче завершилось сутичками з польськими студентами, вбивством українського студента Адама Коцка та пораненням десяти студентів. Після цієї трагедії Коновалець був одним з понад 300 заарештованих українців. Хоча після того, як взяли покази, його відпустили. Під час судових засідань Є. Коновалець проходив, як свідок.
Попри судовий процес, Коновалець, як і інші студенти, продовжив навчання, хоча проходив в університеті по дисциплінарній справі.
До оголошення результату університетського розслідування, в першому семестрі 1910-1911 н.р., Коновалець прослухав такі курси: «Право католицького костелу» Ч.ІІ (4 години) та «Право католицького костелу та право маєтностей» Ч.3. (1 година) у професора В. Абрагама; «Історія філософії права» у професора Г. Рошковського (4 години); «Про голос і мовлення» (1 година) у А. Юраша; «Колоквіум з економіки» у професора С. Грабського (2 години).
27 і 28 січня 1911 р. в університеті відбулись чергові слухання дисциплінарної справи про події 1 липня 1910 р. За результатами слухань видано оголошення про дозвіл на продовження навчання українським студентам на факультетах права та політичних знань, лікарському і філософському. Серед студентів факультету права та політичних знань, яким дозволили продовжувати навчання були М. Басараб, С. Білик, І. Федак, Є. Коновалець та інші.
Згідно з «картою вписовою», на початку 1911 р. Є. Коновалець жив у Львові, на вулиці Калічій, 3.
У другому семестрі другого курсу Є. Коновалець прослухав такі курси: «Загальне право про зобов’язання» у професора М. Хламтача (5 годин); «Канонічне право костелу» у професора В. Абрагама (3 години); «Загальна та австрійська статистика» у професора Т. Пілата (4 години); «Обов’язкове польське право» у професора П. Домбковського (2 години); «Природа бджіл» у професора Цегельського (1 година).
У двох семестрах третього курсу, 1911-1912 н.р., Є. Коновалець прослухав тільки дві дисципліни – «Право католицького костелу та право маєтностей» Ч.3. (1 година) у професора В. Абрагама та «Про кодифікацію національного права» у професора Г. Рошковський (1 година).
У свідоцтві про закінчення навчального закладу (абсольвент), записано, що курс «Право католицького костелу та право маєтностей» Ч.3 не зарахований. Це єдиний курс за 5 років навчання, що незарахований. У «карті вписовій» на другий семестр Є. Коновалець записав, що він проживав на вулиці Потоцького, 25 (сучасна вулиця Генерала Чупринки) .
На цей час припадає особлива активність Коновальця у громадській діяльності, яка була спрямована на розвиток «Просвіти», «Сокола» та «Сільського господаря» у Зашкові.
Починаючи з 1912 р., Є. Коновалець є помітним у роботі філії «Просвіти» імені М. Шашкевича у Львові.
У першому семестрі четвертого курсу (1912-1913 н.р.) вивчав такі дисципліни: «Приватне австрійське право» (9 годин) та «Кримінальне австрійське право» (5 годин) в професора П. Стебельського; «Народне господарство» у професора С. Грабського (5 години); «Біологія рослин» у професора Цегельського (1 година).
У другому семестрі прослухав два курси П. Стебельського «Приватне австрійське право» (9 годин) і «Кримінальний австрійський процес» (5 годин) та курс С. Грабського «Політична економіка» (5 годин). У професора Я. Пруса вивчав «Загальну патологію нервових хвороб» (1 година).
Прослухав курс професора М. Грушевського «Вибрані питання з історії Східної Європи» (1 година) . У другому семестрі, цього ж таки 1912-1913 н.р., такі ж курси в Я. Пруса, М. Грушевського та К. Студинтського вивчав Роман Дашкевич. Він навчався на другому курсі факультету права і політичних знань та досить активно співпрацював з Є. Коновальцем.
Головна Рада Студентського Союзу 1912 р. 1-й ряд від ліва: Дарія Білинська-Навроцька, Василь Косаренко-Косаревич, А. Павлусевич, Осип Когут, М. Жила, Марія Твердохліб, Євген Коновалець; 2-й ряд: Степан Індишевський, нерозпізнаний, Іван Бабій, Юрій Полянський, В. Котецький, Олена Степанів, Роман Дашкевич, Петро Дідушок, Юліян Охримович
15 грудня 1912 р. Коновалець був обраний до головної ради Українського студентського союзу. Керівником обрали студента О. Когута, заступником студента А. Жилу, Р. Дашкевича архіваріусом, а Є. Коновальця касиром.
До обрання в склад головної ради УССоюзу, Коновалець свою діяльність зосереджував у IV секції союзу, яка об’єднувала студентів прихильників Української національно-демократичної партії (далі – УНДП). Загалом у союзі налічувалося чотири секції: І – студенток, ІІ – імені М. Драгоманова, ІІІ – просвітній гурток, IV – націонал-демократична. У другій секції були прихильники Української радикальної партії.
Окрім того, Коновалець був членом УНДП. На з’їзді партії 25-26 грудня 1912 р. обраний до «тіснійшого» Народного комітету партії, а також заступником членів комітету партії. Членами Народного комітету, найвищого органу управління партії, були К. Левицький, Є. Олесницький, Л. Цегельський, отець Д. Цегельський, Ю. Січинський, Р. Залозецький, І. Кивелюк, В. Охримович, В. Бачинський, С. Голубович та інші.
Приблизно в квітні 1913 р. Є. Коновальця було обрано керівником IV секції. Приблизно на кінець 1912 р. – початок 1913 р. припадає поява Є. Коновальця і в складі управління філії «Просвіти» імені М. Шашкевича.
У першому семестрі останнього року навчання вивчав такі предмети: «Процедура цивільна» в доктора права, українця В. Вергановського (6 годин у тиждень); «Загальне і австрійське політичне право» в професора, ректора університету в 1913-1914 н.р. С. Старжинського (5 годин у тиждень); в професора О. Долинського «Австрійське торгове право» (4 години в тиждень); в професора Й. Бузека «Адміністративну науку» (6 годин у тиждень); в професора М. Грушевського «Вибрані питання з історії Східної Європи» (1 година в тиждень) .
На партійному з’їзді УНДП 25-26 грудня 1913 р. Є. Коновалець знову увійшов до «тіснійшого» Народного комітету партії.
В останньому семестрі навчання в університеті Коновалець прослухав такі курси: «Процедура цивільна» у В. Вергановського (6 годин у тиждень); «Наука про державні фінанси» в С. Глабінського (6 годин у тиждень); «Австрійське вексельне право» в О. Долинського (3 години в тиждень); «Устрій Австро-Угорщини» у С. Томашівського (3 години в тиждень); «Семінар економічний» в С. Грабського (2 години в тиждень); «Семінар криміналістичний» у П. Стебельського (2 години в тиждень); «Вибрані питання з історії Східної Європи» в М. Грушевського (1 година в тиждень).
Державний архів Львівської області. Ф. 26, Оп. 15, Спр. 456.
«Абсольвент», або документ про завершення університету Коновалець отримав особисто 31 березня 1921 р. у Львові в університеті. Виробити цей документ у Польській державі було не легкою справою. Довелося проходити перевірку на предмет, чи не служив у Галицькій армії. Оскільки Коновалець проживав у Відні, то цією справою займались батько Михайло Коновалець і товариш Михайло Матчак. Євген, повернувшись до Львова в липні 1921 р., активно почав відвідувати приватні уроки в одного з львівських адвокатів, щоби ще скласти випускові іспити. Однак через відсутність україномовної комісії в університеті він так і не склав випускових іспитів. Для нього це було принциповою позицією, в контексті загального українського громадсько-політичного руху за відкриття українського університету у Львові.
Іван ХОМА, історик, доцент Національного університету «Львівська політехніка».
Юрій Скандаков. Автопортрет біля дерев. 1963, папір,акварель
В п’ятницю, 5 березня 2021 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставкового проєкту «Юрій Скандаков. Повернення феномена» .
Виставка присвячена пам’яті Юрія Скандакова – українського живописця, графіка, сценографа, дизайнера і педагога. Його творчість висвітлює традиції андеґраундного та імпресіоністичного мистецтва Львова 1960–1980-х років. Близко 80 творів художника, які він виконав з 1960-х і до початку 2000-х років, були ретельно відібрані спеціально для цієї виставки, аби показати різноманітність творчості живописця. А безпосереднє спілкування зі шедеврами краще за будь-які слова дасть змогу збагнути суть феномена Скандакова.
Юрій Скандаков. Заготівля хмизу. 1964, папір,пастель
Виставковий проєкт «Юрій Скандаков. Повернення Феномена» має на меті відродити ім’я цього напівзабутого, проте унікального художника, вписати його творчість в контекст українського мистецтва другої половини ХХ ст. та особисто познайомити поціновувачів мистецтва з його творчістю.
Експозицію виставки можна буде оглянути у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 4 квітня 2021 року.
І знову понеслись розмови про Пелчинський став… Ніби і немало написано про його історію, ніби і мапи з останньої третини XVIII і з XIX століття використані. Зрозуміло, що з тої вже австрійської епохи Львова збереглося набагато більше документів, ніж з часів функціонування міста на магдебкрзькому праві. І тому, наші екскурсоводи, власники кав’ярень і ресторанів в історичній частині міста, а нерідко і архітектори-реставратори та й аматори бачать історію міста так, ніби воно проіснувало якихось 200-250 років.
Хочу попробувати тут вписати згадки про став (який ми зараз називаємо Пелчинським) в глибшу історію Львова. Трішки про просторове тло, на якому розгорталися дії міста. Обійду мовчанкою неповністю з’ясовані питання про поселення на Великому європейському вододілі, поселення на місці якого так і не був збудований готель «Золотий Лев», але виник базарчик «Добробут», і де ще з половини шостого століття після Різдва Христового могли мешкати ті, хто займався волоком товарів з чорноморського басейну до балтійського. Промовчу про час і місце первісного міста вже з назвою Львів, і про те, що Замарстинів заснували не Зомерштейни, а Штехери. Не буду вступати в дебати про належність міста до різних політичних утворень протягом XIV століття. А тільки нагадаю і пороздумую про таке:
На кінець XIV – половину XV століття Львів був містом з магдебурзьким правом. Його райці (по-теперішньому, – депутати міської ради) переважно були нащадками тієї німецької громади, яку привів ще в часи князя Лева війт Бертольд Штехер. Ця громада мала в своєму користуванні середмістя чи «місто в мурах» (межі якого пролягали вздовж сучасних вулиць Валової, Підвальної, Лесі Українки і проспекту Свободи), а за мурами розкинулися немалі простори передмість, на периферії яких утворилося декілька т.зв. міських сіл. Ці терени надавали містам їхні сюзерени для різноманітних сільськогосподарських робіт (в совєцькі часи подібне називали «дачами») і для користування дарами лісів і річок.
Аналіз документів Львівського магістрату, особливо тих, де фіксувалися податки з нерухомості передмість (Галицького і Краківського) дозволяють припустити, що мешканці середмістя (варто проаналізувати, чи всі вони посідали міське право) наполегливо освоювали терени на південь від фортифікацій, інакше кажучи від Галицької брами (нині – від коня з королем Данилом).
Галицька брама. Реконструкція Ігора Оконченка станом на XVI-XVII ст.
Найімовірніше, що одиницею за яку сплачувався податок на передмісті початково була земельна ділянка, що йменувалася городом (hortus – латиною, і чомусь вже в XVI ст. ogród – старопольською). Цікаво, чи дійсно спочатку закладали тільки ділянки для вирощування рослин, чи на деяких з них початково будували будинки і халупи. На початок XVII ст. ці городи в південному напрямі тягнулися до Раєцького млина спочатку по обидві сторони меліорованого ще Левом русла Полтви (проспект Шевченка) і далі проти течії одного з двох її потоків до площі Франка, (Цю притоку дехто з дослідників іменує Сорокою, вона витікала з Кульпаркова (озера біля кінотеатру) і пролягала по лініях пізніших вулиць Бойківської, Сахарова, Вітовського, Грушевського). В часи ініціатора всеохоплюючої інвентаризації львівського нерухомого майна райці Станіслава Ансеріна, в 1607 -08 рр., до Раєцького млина сходилася всі важливі точки нерухомостей. Крім зазначених городів, сюди від північного заходу підходили кінці нерухомостей (городів і ланів) з узгір’я, яке пізніше назвуть «Цитадель», звідси на південь пролягали величезні наділи (лани) багатих міщан, які вони викупили чи взяли в оренду всього навсього десь півсотні років перед тим (не раніше середини XVI ст.). Високий кам’янистий берег Сороки (непарна сторона вул. Шота Руставелі) назвався «Над Скалкою»і до неї прилягала гора, може Міська, може Августина, на якій розташовувалися немалі маєтки і дрібні домогосподарства (пізніше, вже в 20 ст. цю гору вперто будуть називати горою Яцка, тобто католицького святого, домініканина Яцека Одвронжа, що жив 1183-1237 рр. і, незважаючи на всі прагнення якнайбільш полонізувати історію Львова, фізично не міг вплинути на оcілість домініканів у Львові з тої простої причини, що за його життя міста з такою назвою не існувало. Утворення назви є надзвичайно цікавим прикладом т. зв. ірадіації, тобто поширення назви з одного об’єкта на прилеглий : в 1898 р. була протрасована і названа іменем Яцка сьогоднішня вулиця Тютюнників, згодом її ім’я перенесли на прилеглий горб).
Пелчинський став в 1821 р. Автор – Антоній Ланге.
Описавши поширення загосподарювання Галицького передмістя на початок XVII ст. глянемо, де в тій системі знаходився став, що його хоче викопати, чи б то пак відновити, нинішня влада між парком культури і стрімким схилом парку «Цитадель». Топографічна ситуація в пізньосередньовічному і ранньомодерному Львові докорінно відрізнялася від сучасної. Горби і хребти кряжів постійно розкопували, видобуваючи де каміння, де глину, де пісок. Потоки гатили, щоб утворити рибні стави і на витоках з яких дуже часто будували водні млини. Ці ставки чистилися щорічно, нерідко після того як воду спускали, став відновлювали неподалік, але трохи в іншому місці. На відтинку Сороки (теперішня вулиця Вітовського) було 3 або 4 стави, є свідчення, що якийсь маленький був об’єднаний з іншим більшим перед 1607 роком.
Отже потік Сорока плавною дугою обтікав стрімкий лівий берег кряжу «Цитаделі», на правому березі лагідніше підіймалися вверх піщано-кам’янисті, зле придатні для рослинництва терени теперішнього парку культури. Станом на початок XVII ст. вздовж цього відтинку потоку не було жодних домогосподарств, крім декількох млинів. Від середмістя ця місцина відокремлювалася кряжем, на якому хоча і розкинулося декілька домогосподарств, та стрімкий берег обмежував зв’язки між територіями.
Ми звикли вважати, що вулиця Коперника, яка йде попри західну сторону «Цитаделі» має своє продовження у вулиці Сахарова, нею виїжджається на Стрийську і на Сокільники, від чого і давня назва Коперника – Сокільницька. Проте аналіз документів 1607-08 років і порівняння їх з мапою фон Міґа 1779-1784 років (докладної і старшої карти, на жаль, нема) дозволяє припустити, що станом на XVII-XVIII ст. ситуація була трохи іншою. Мапа свідчить, що тогочасна основна дорога співпадала з нинішньою Коперника тільки до розгалуження з вул. Бандери, куди і прямувала ця основна дорога далі аж до сучасної Городоцької. Широка дорога була і вздовж вул. Колеси і далі через гору і по Коцюбинського спускалася, до ставів (більш менш однакова віддаль до Братського і до Раєцького), вужча дорога співпадала з верхньою частиною сьогоднішньої Коперника і впиралася у Пелчинський став https://mapire.eu/.
Пелчинський став. Фрагмент австрійської військової карти (1836 р.)
Дороги, яка б співпадала з вул. Героїв Майдану не існувало, а та, що нині – Сахарова починалася від протилежного берега ріки, тобто щоб потрапити від верхньої частини Коперника на Сахарова треба було подолати водну перешкоду, міст ні на згаданій, ні на мапі 1802 р. не проглядається https://uma.lvivcenter.org/uk/maps/34440. А на мапі 1836 р. (див. вище) вже є аж три мостики.
Зі сказаного випливає, що ставки на Сороці вздовж нинішньої вул. Вітовського були віддалені як від середмістя, так і від заселених і загосподарованих теренів передмістя, більш того відокремлені від них природними перешкодами; добратися можна було по лівому березі Сороки тільки від Раєцького ставу дорогою, що впиралася і закінчувалася при Пелчинському млині. На терені нинішньої площі Франка (котра офіційно не існує, бо до неї не належить жодна кам’яниця) окрім зазначених вище нерухомостей також перехрещувалися основні комунікації (опишу, використовуючи сучасні назви): від домогосподарств «Цитаделі» збігала дорога (вул. Коцюбинського), по лівому березі Сороки тягнулася неширока дорога (вул. Івана Франка – відтинок від Грушевського до Вітовського); на протилежному березі сходилися тодішня вулиця Соколівка (непарна сторона Шота Руставелі), сьогоднішні Волоська, Івана Франка (відтинок від Стрийського базару), Стрийська і відтинок, що провадив до мосту чи навіть двох мостів і на протилежному березі з’єднувався з вул. Коцюбинського. Як вже наголошувалося, звідси тупикова дорога пробігала до Пелчинського млина.
К.Ауер. Пелчинський став, 1846-1847 рр.
Варто наголосити, що більшість львівських передміських ставів на своїх витоках мали млини. Якщо ці млини проіснували до зламу 18-19 ст. і зафіксовані податковими документами австрійського періоду (Йосифінською і Францисканською метриками) і зображені на карті 1802 р., то можна встановити на мікрорівні їхню адресу на сьогодні.
Перед тим, як вказувати нинішню адресу давнього млина на ставі, що якийсь час іменувався Пелчинським, хочу наголосити на непопулярному твердженні , що до абсолютна більшість різних назв об’єктів львівських передмість, що належали людям (горби, стави) або були створені людьми (млини, хатини, городи) отримували назву від прізвища чи імені власника. І! до кінця XVII ст. ці назви мінялися зі зміною господаря!
Отже, назва Пелчинський став. за припущенням І. Крип’якевича вказує на Єфросинію Пелку, доньку міщанина Андрія Мікулки, що міг бути його колишнім власником. До речі, млин Мікулки згаданий в документі вже у 1491 р. А Пелка, можливо, отримав млин і став як придане дружини, тобто згаданої Єфросинії.
Пелчинський став і Цитадель у 1893 році
Під знаною нам назвою вони вписані в реєстр аж 1607 р.: За Сокільницькою вулицею на тих же ланах є млин, який здавна називають Пелчинським і ставок при ньому для спускання води, з котрого оренду сплачує Бартош Шумило А інший ставок з іншим млином, де давно була порохівня, зараз знесений і залитий великим ставом в єдиний, що називається Братським [ставом].
Із запису випливає, що змінився орендатор ставу, а також, що поруч було інші стави, кількість яких могла змінюватися. На мапах кінця XVIII – початку XIX ст можемо нарахувати (вздовж сучасної вул. Вітовського) до 6 більших чи менших ставів
Документи XVII ст. вказують, що назва ставу чи млинів також могла переходити з одного об’єкту на інший.
Так, в 1626 р. реєстр згадує про два млинки Пельчинської цегельні: „Młynki dwa Pelczynskiy cegielni“. Близька за звучанням назва все ж не дозволяє стверджувати, що хоча б один з них в прийдешньому став називатися Пелчинським млином, бо ключовим поняттям тут є „цегельня“, а Андрій Пелка міг отримати в придане своєї дружини Єфросинії Микулківної немалу територію на схід від сучасної вул. М. Коперника, де й могли розташовуватися ці цегельні.
В цьому ж, 1626 р. сформульовано: „Пелчинський млин, який тримає Шумило“, тобто орендарем був той сам чоловік, що й в 1607 р.. а назву «Пелчинський одночасно носили аж три об’єкти.
Далі починається плутанина. В реєстрі 1645 р. Пелчинський чомусь названо здрібніло «млинок» (не млин), і є тлумаченн, що його називають «старою порохівнею» (не цегельнею!), і зазначено, що з Шумилівського млина сплачує Миколай Шумило з жінкою, аналогічний запис стосується і 1655 р.
Будівля «Пливальні» на Пелчинському ставі у Львові, 1893 рік
Зміна орендарів і назв не дозволяє чітко ствердити, чи йдеться про один чи два окремі млини. Принаймні, в реєстрах 1680 і 1720 років чітко відокремлені пункти: „з Шумилівського млина “ і „з Пелчинського млина“ (1680) та «шумилівський млин i „Пелчинський млин“ (1720)[1] Так само, інвентар прибутків з 1732-1754 фіксує два млини: „Млин Пелчинського ставу“ і „Млин, що в давнину називався Пелчинським. Вже у 1695 р. Шумилівський млин урядник характеризує як старий „З давнього Шумилівського млина“.
Можливо, на початку діяльності орендаря Шумила млин називали Пелчинським за місцем розташування, а пізніше – назва змінилася на посесивну, тобто можна допустити, що назвали млин від орендаря (хоча не варто виключати варіант, що прізвище/кличка орендаря походить від назви млина.).Інший (новий) Пелчинський млин міг появитися на цьому ж ставі не пізніше 1680 р. В другій половині XVIII ст. млин належав монастиреві домініканок, а після касації перейшов у державну власність, що й засвідчував запис Йосифінської метрики 1785 р.
Шумилівський млин сьогодні би був на ділянці за адресою вул. Д. Вітовського, 11., а запис тої ж Метрики дозволяє сьогодні розташувати Пелчинський млин за адресою вул. Д. Вітовського, 15, а став – на захід від цієї адреси.
Спущений Пелчинський став на нинішній вул. Вітовського. Фото 1915-1921 рр.
Отже, нема кристалічного обґрунтування, що саме хоче викопувати нинішній маґістрат. А, основне, на мою скромну думку полягає в тому, що існування ставів на тому відтинку притоки Полтви спричинювалося життєво необхідними функціями млинарства і рибацтва, так само як умовним відокремлення водами і горами від щільного замешкання людьми.
І, накінець, як тільки почалися розмови про Пелчинський став, я вже пропонувала представникам міської ради такий варіант: в сквері перед парком культури замість фонтану зробити діючу модель цього відтинка Сороки з всіма ставами і млинами. Це би було і пізнавально, і зволожувало б повітря, може, краще від ставу.
Мар’яна ДОЛИНСЬКА доктор історичних наук, професор кафедри історії УКУ
У перший день весни Tabakov презентує сингл «Серцебиття». Артист експериментує у трендовій стилістиці синт-вейв (synthwave) у творчій колаборації із саунд-продюсером Андрієм Бакуном. Автором слів та музики нової пісні виступив сам володар титулу «Голос країни».
У будь-якому віці і у будь-якій ситуації закоханим треба вміти зупинити час. Відчути серця один одного і об’єднати їх спільним бітом – серцебиттям!
«Я сам зіткнувся із такою потребою у сімейному житті – і вивів власну формулу, власний рецепт, як перезавантажити стосунки: треба лише зупинити буденність – щоб почути серцебиття коханої», – каже Табаков.
Уже менше, ніж за тиждень, відбудеться сценічна прем’єра «Серцебиття» – під час сольного акустичного концерту Табакова у його рідному Львові – на сцені Ennio Event Square. Квитки – https://ennio.com.ua/events/tabakov-moya-na-vse-zhyttya/
А на початку травня із сольним концертом під білий рояль Tabakov завітає й до столиці – невдовзі очікуйте анонс виступу співака у Caribbean Club.
Народжена у Івано-Франківську під керівництвом колективу Народного артиста України та лауреата Шевченківської премії Ростислава Держипільського, вистава спричинила справжню сенсацію. Підтвердження тому – 25 аншлагів поспіль та фантастична любов публіки, яка їде до Івана-Франківська з усієї України.
Під час дійства звучатиме музика легендарного українського композитора Ярослава Барнича у сучасному аранжуванні, написаному головним диригентом Франківського драмтеатру Богданом Ткачуком.
Оркестр з 20 чудових музикантів під його керівництвом постійно знаходиться на сцені, створюючи живий та атмосферний супровід подіям та пісням вистави.
Сюжет, такий же легкий та цікавий, як і музика мюзиклу. До Ворохти зі США прибувають Гуцулукраїнські емігранти, щоб знайти молодому хлопцеві наречену в Карпатах. Батько заповідав йому мільйон доларів, але за умови, якщо він знайде на історичній батьківщині «свідому українку» і одружиться з нею.
Мюзикл унікальний тим, що в ньому беруть участь 30 акторів. Танцювальні номери з елементами сучасної хореографії зберігають автентичний український лейтмотив.
Серед костюмів можна буде побачити унікальну колекцію гуцульських гунь Руслани Гончарук. Родзинка сценічного рішення – лазерне шоу від команди “Show Service”, яке створює неймовірні ефекти як на сцені, так і в залі.
В мережі Інтернет можна відшукати багато раритетних світлин із Львівщини, як раніше були невідомі. В колекції Інституту мистецтв Польської академії наук вдалось натрапити на фото монастиря бернардинів з бароковим костелом Діви Марії у селі Жвирка. Зараз цей населений пункт знаходиться в складі Сокальського району Львівської області.
Костел бернардинів в Жвирці , 1951 р.
Святині, які бачимо на фото відносяться до XVII ст. До Другої світової війни у костелі містилася ікона, яка від давніх часів вважалася чудотворною, тому костел був місцем культу Матері Божої Сокальської. Після Другої світової війни ікону було перевезено до монастиря бернардинів у Кракові, а згодом 2002 року — до санктуарію в Грубешеві, якім опікуються місцеві ченці-бернардини. Фото датуються 1951 роком.
Костел бернардинів в Жвирці , 1951 р.
14 квітня 1619 року костел було посвячено як Храм Матері Божої Потішення. В 1724 р. в костелі було урочисто короновано ікону Матері Божої Сокальської.
Пожежа 1843 р. майже знищила костел. Потім була реставрація комплексу у 1848 році.
Наступна сильна пожежа сталася 28 травня 1870 року.
Костел бернардинів в Жвирці , 1951 р.
У 1951 р. через вирівнювання кордону з Польщею монахи покинули монастир і перебрались до Лежайська, а в кляшторі облаштували інтернат для престарілих.
Пізніше за мурами монастиря розмістили колонію для пожиттєвого ув’язнення, так звану «сокальську зону», костел залишився у цій зоні, і доступ до святині був обмежений.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело: Інститут мистецтв Польської академії наук.
Чого тільки не витворяла радянська влада в Україні, які дикунські методи не вигадувала, як тільки не нищила наш цвіт, аби лише вбити в людях почуття патріотизму! Нещодавно користувачів Інтернету шокував невідомий факт про розстріл українських студентів. Їх вбили лише за те, що відмовилися складати іспит російською мовою, а вимагали проводити навчання рідною, українською.
Про жахливий факт написали закордонні газети
Хоча незалежній Україні вже три десятки років, досі невідомо, правдивий цей факт чи ні. Річ у тім, що в українському суспільно-політичному журналі «Визвольний шлях», який видавався у Лондоні, 1966 року було опубліковано статтю Дмитра Нитченка «Нищення української літератури й культурних надбань в Україні московським окупантом». У ній, зокрема, зазначалося: «Русифікація вищих і середніх навчальних закладів дійшла так далеко, що у Львівському університеті в 1953 році студенти, не витримавши, підписали прохання до уряду, домагаючись української мови у викладанні лекцій. У відповідь на це, з наказу Москви, розстріляно 33 студенти, що підписали прохання». Про цей жахливий факт згодом написали швейцарські та інші закордонні газети. Усі згадані репресії Москви русифікувати найперше українців підтвердив колишній співробітник Київської кінофабрики Бродський, що втік на Захід і надрукував свої спогади в американській та англійській пресі. А 1996 року вже в українському незалежному часописі було опубліковано лист читача, який розповідав, що не у Львові, а в Харкові розстріляли 33 студентів та 800 репресували.
2009 року нардеп Володимир Яворівський зробив запит до СБУ щодо розстрілу харківських студентів. У відповіді зазначалося, що в Державному архіві Харківської області, архіві Харківського національного університету (ХНУ) ім. В. Каразіна, Галузевому державному архіві Служби безпеки України та установах, підпорядкованих Державному комітету архівів України, відомості щодо репресованих студентів відсутні. Крім того, працівники Центру краєзнавства ХНУ ім. В. Каразіна повідомили, що достовірність вказаного факту не підтверджена документально.
Університет Яна Казиміра, Львів. Фото 1938 року
Молодь звинуватили у шпигунстві на Німеччину
А от розстріл 59 студентів у Львові у 1941 році – реальна і задокументована подія. Львівський процес над студентами і гімназистами, частина з яких були прихильниками ОУН або членами «Юнацтва», почався у вересні 1940 року. Тоді енкаведисти затримали 37 юнаків та 22 дівчат. Це були студенти Львівського університету, Медичного та Політехнічного інститутів, а також гімназисти і випускники вищих шкіл. Деякі не мали й 15 років. Молодь катували, забороняли спати вдень, жорстокі допити проводили вночі, тримали у переповнених запліснявілих камерах. Під час тортур вибили з них зізнання. Юних оунівців звинуватили у зраді батьківщини, тероризмі та шпигунстві на користь Німеччини. Причиною стали антирадянські листівки, знайдені під час обшуків. Їх юнаки отримали від керівництва ОУН, яке перебувало у Кракові, окупованому фашистами.
З 59 арештованих 42 юних оунівців засудили до розстрілу (серед них — 11 дівчат), 17 отримали 10 років таборів. Пізніше справу переглянули. Загалом 19 засуджених було розстріляно, 39 осіб отримали від 4 до 10 років ув’язнення, одну обвинувачену депортовано за кордон. Кілька засуджених зуміли втекти з тюрми у червні 1941 року, у перші дні війни, коли спецслужби знищували політв’язнів у Західній Україні.
Усі засуджені під час суду не покаялися і заявили, що залишаються непримиренними ворогами совітів і в майбутньому, якщо буде можливість, за будь-яких умов вестимуть боротьбу проти радянської влади.
8 березня о 19:00 у Львові на концертному майданчику Ennio Event Squere виступить український поп-дрім бенд «Latexfauna».
Концерт відбудеться спеціально до Дня весни, повідомляють організатори. Для Latexfauna характерне ніжне мрійливе звучання з легкою повітряною мелодійністю.
Лірика бенду – це психоделічні сюжети, які зачіпають підсвідомі струни, влучні, сміливі тексти.
Поховані живцем – такою новиною вразили львів’ян газети у жовтні 1930 року. І це не було перебільшенням. Жахлива подія сталась у копальні піску на Кайзервальді (або Льоншанівці) при вулиці Паулінів (теперішня – Ніжинська).
Заголовок в газеті від 10 жовтня 1930 року
Заголовок газети: Жахлива катастрофа у копальні піску у Львові. Поховані живцем. Драматичні деталі рятувальної акції. – 1 особа загинула. Львів, 10 жовтня
Копальню відкрив у 1926 році відставний полковник інженер Ернест Бізанц. Пісок був дуже якісний і чистий, а копальня була так близько до центру, що майже всі будівельні фірми Львова купували цей пісок.
Через два роки технічна комісія з Магістрату виявила, що пан Бізанц не має концесійних прав, а тільки так званий “поліційно-будівельний” дозвіл. Тоді ж було з’ясовано, що згідно цього дозволу власник мав копати тільки на північ, а він розкопував південний схил, наближаючись до “червоної лінії”. По цій лінії в планах розвитку Львова мала проходити вулиця Північне Корсо (Korso Północne) від станції Личаків до Високого Замку, як продовження вулиці Мучної. Червоною лінією обведено контур копальні згідно мапи 1947 року.
Мапа 1928 року зі вставкою мапи 1947 року
Мешканцям навколишніх вулиць дуже не подобалось сусідство з копальнею і вони навіть через газету «Справедливість» звернулись зі скаргою до президента міста Бжозовського. Справа а тому, що сотні фурманок, які щоденно вивозили пісок, піднімали страшну пилюку. В сухі дні неможливо було відкрити вікна, а під час дощу пісок забивав стічні канали.
Магістрат відреагував на скаргу і до копальні приїхав сам президент міста з технічними інженерами. У результаті президент наголосив на дотриманні технічних умов і сказав, що восени копальню буде взагалі закрито.
У тій же скарзі мешканців були наведені порушення паном Бізанцом умов концесії: вулиці не поливались водою для недопущення пилюки, копальня ніяк не була огороджена, що було небезпечно для вічно цікавих дітей. До того ж пісок добувався забороненим методом підкопування стрімких схилів, що створювало небезпеку для життя робітників.
І біда не забарилась!
Газетна фотографія, що ілюструє страшну трагедію на Кайзервальді
В той трагічний день, як завжди, до копальні прибули робітники. На територію в’їхало дві парокінні підводи з візниками Станіславом Смєхом і Броніславом Войнаровичем. Близько десяти робітників приступили до насипання піску на підводи. Аж раптом майже вертикальна стіна кар’єру зсунулась як лавина. Тонни піску поховали під собою людей, коней і підводи. Удар був таким потужним, що фурманки розламало, як сірники. Три сильних коня здолали вискочити з піщаного капкану, четвертий не зумів.
На щастя, на схилах Кайзервальду проходили тренування 40-го піхотного полку. Вояки миттєво прибули до копальні і одразу ж приступили до відкопування людей. Протягом декількох хвилин було викопано 11 живих робітників. На щастя, усі вони були присипані тільки частково. Доля двох візників була невідома.
Газетна фотографія. Рятувальна акція в копальні
На той час до копальні вже прибули пожежники, сапери, швидка допомога і поліція на чолі з комендантом. Прибули також інженери магістрату. Лікарі надали першу допомогу постраждалим.
Сапери приступили до відкопування фурманок. Приблизно через годину вдалось відкопати візника Смєха, у якого голова опинилась між колесами підводи і він міг так-сяк дихати. На наступній світлині фотограф ухопив мить, коли санітар і пожежник вкладають бідолаху на ноші. Його одразу ж забрали кареткою швидкої допомоги до шпиталя.
Газетна фотографія. Учасники рятувальної акції
Майже дві години тривало відкопування іншого візника, але, на жаль, Войнарович був уже мертвий.
Поліція провела на місці вступне слідство і з’ясувалось, що стіна піску вже від учора тріснула і готова була впасти. Проте робітників усе-таки допустили до так небезпечного місця праці.
Після опівдня були заарештовані інженер Ернест Бізанц і його спільник Тенненбаум, відповідальний за безпеку. Копальню було закрито, а вхід опечатано.
Вид копальні після закінчення рятувальних робіт.
Як з’ясувало слідство офіційними власниками копальні були три жінки – дружина Бізанца, її шваґерка дружина інженера Магістрату пана Пйотровського і дружина технічного директора Магістрату пана Лужецького. Уповноваженим від їхнього імені виступав пан Бізанц. Тож усі почали жартівливо називати копальню «фамілійною». Саме ці родинні зв’язки допомогли Бізанцу у 1928 році отримати концесію і продовжити добування піску, ігноруючи застереження відповідник міських служб та наражаючи на небезпеку життя і здоров’я робітників.
Майже через рік Магістрат провів так зване карно-адміністративне слідство. На інженера Бізанца було накладено штраф 50 злотих або п’ять днів арешту за «занедбання умов праці». Для підприємця це не були великі гроші (якщо перерахувати на сучасні злоті і перевести в наші гривні – це буде трохи більше двох тисяч). Власник копальні однак з цим не хотів погодитись. Бізанц не визнавав своєї провини в смерті робітника і зібрався подавати позов до суду. Але це вже нікого не цікавило…
Місце на мапі, де знаходилася копальня
Плани міста зі створення Північного Корсо були забуті, копальня заросла кущами і деревами, а в наш час на в’їзді до неї збудували багатоповерховий житловий будинок (на мапі червоним кольором обведено колишню копальню).
У зеніті слави перед нею схиляли голови видатні мужі, їй пропонували золоті гори, запрошуючи перейти на російську сцену. Вона ж лишалася вірною своїм «убогеньким», як сказала одного разу про своїх героїнь. «Наша Україна надто бідна, щоб її можна було залишити. Я надто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб пристати на вашу пропозицію», ‒ відповіла вона одному відомому російському театральному критику. Вона до кінця життя залишилася однолюбкою: і до мистецтва, і до Садовського, і до України.
Своє сценічне ім’я Марія Заньковецька взяла на згадку про родинне село Заньки, що на Чернігівщині, де минуло її дитинство. Вона була сьомою дитиною в родині Костянтина Адасовського, збіднілого поміщика з давнім козацьким корінням. Мати майбутньої актриси, Марія Василівна, була дуже розумною, зналася на травах, тому хворі часто зверталися до неї за допомогою. Творча атмосфера змалечку оточувала Маню, як називали її рідні: батько мав приємний баритон, керував Заньковецьким церковним хором, у них вдома часто збиралися студенти, молодь. І в самої Марії виявилося чисте і сильне мецо-сопрано, тому під час таких імпровізованих вечірок гості часто просили батька і доньку заспівати дуетом. Мала вона і поетичний талант, хоча свої вірші (досить непогані) нікому не показувала.
Марія Заньковецька
У 10 років Марію Заньковецьку віддали на навчання до приватного пансіону Осовської в Чернігові. Там вона з головою поринула у світ спілкування з однолітками. Особливо їй подобалися різні імпровізовані сценки, пантоміми, уроки танців. Дівчатка самі писали, ставили невеличкі п’єси, різні етюди і з великим задоволенням їх виконували. «З десяти років у пансіоні я вже не тільки грала, але й (страшно сказати) писала п’єси-пародії на своїх милих вихователів і наставників! Ця звичка до імпровізації живе в мені й донині», – згадувала потім актриса.
А талант до перевтілення у маленької актриси був неабиякий. Марія Старицька розповідала: «Батько Марії Костянтинівни був суддею і у своїх справах часто приїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїми дітьми. Це був справді гоголівський тип, щось подібне до Коробочки. «Ро-зо-ря-ють, ро-зоря-ють», – повторювала вона безупинно, перериваючи свою мову схлипуваннями, охами і слізьми. Весела, дотепна Марія задумала підманути свого батька. Вона пошила собі допотопний костюм, що нагадував костюм Коробочки. Насурмила брови, напудрила волосся, одягла на голову капелюшок, завісила обличчя вуаллю і з’явилася перед батьком. «Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють», – почули батьки із сусідньої кімнати знайомий голос усім набридлої поміщиці. Потім полилися охи і нарікання на дітей. Молода дівчина так скопіювала стару, що навіть батько спочатку не пізнав її і, зворушений її зойками, зауважив: «Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час». І тільки коли Маня весело розреготалася, усі зрозуміли, що то за «поміщиця».
Марія Заньковецька
Між тим, батько «фіглярство» доньки не сприймав серйозно. Він, як було заведено, бачив її майбутнє в заміжжі за якимось поважним чином. Вона ж мріяла про консерваторію, сцену. Щоб уникнути конфліктів із родиною, в 17 років Заньковецька вийшла заміж за артилерійського офіцера Олексія Хлистова, який бачив її у Ніжинських аматорських виставах і пообіцяв не перешкоджати сценічній кар’єрі дружини.
Він і справді намагався виконувати свою обіцянку, однак те, що він сприймав як жіночі примхи, було для Марії Заньковецької сенсом життя. Після одруження Хлистова направили у фортецю Бендери, що у Бессарабії. Там єдиною розрадою для Марії Заньковецької став аматорський гурток, де вона вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Тобілевича. Ця зустріч стала фатальною для обох, хоча вони ще деякий час розривалися між обов’язком і пристрастю.
Марія Заньковецька
Микола Тобілевич одразу помітив неабиякий артистичний талант Марії Заньковецької і почав вмовляти чоловіка відпустити її на велику сцену. Одного разу, після особливо вдалого виступу, театральне товариство «вирвало» у Хлистова письмовий дозвіл на те, щоб його дружина грала на сцені. Правда, Хлистов зробив одне застереження, сподіваючись таким чином і реноме зберегти, і дружину втримати: дозвіл стосувався лише українських вистав, якщо вони колись будуть дозволені цензурою. Хоч як це не парадоксально, але саме це застереження і визначило подальшу долю геніальної актриси – все своє життя вона віддала саме українському театрові.
У 1881 році Хлистова перевели на службу у фортецю Свеаборг, що у Фінляндії. У Марії Заньковецької з’явилася можливість брати уроки співів у професора Гржималі у Гельсінгфорсі (нині – Гельсінкі). Той пророкував їй блискучу кар’єру оперної співачки, однак дифтерит, яким перехворіла Заньковецька, змінив тембр голосу, і про це довелося забути. Єдиним виходом лишалася сцена.
Марія Заньковецька
Через рік вона отримала листа від Тобілевича (на той час він уже виступав під сценічним псевдонімом «Садовський») з пропозицією увійти до трупи першого українського театру корифеїв. Не роздумуючи, вона пристала на його умови. Батько, дізнавшись про те, що Марія хоче кинути чоловіка заради Садовського і театру, прокляв її і вигнав з дому (правда, через багато років, коли він побачив доньку в ролі Олени у п’єсі «Глитай, або ж Павук», він пробачив і поцілував свою Марусю). Пізніше була важка процедура розлучення – церква наклала на неї епітимію сім років покутування із забороною вдруге виходити заміж. Із Миколою Садовським вони прожили «на віру» 27 років. Дітей у неї ніколи не було (за церковними нормами вони вважалися б безбатченками і не мали б майбутнього).
Дім, родину, дітей їй замінила сцена. На одній з останніх репетицій перед першим виходом на сцену Марко Кропивницький настільки розчулився, що заплакав, зняв бірюзовий перстень і зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми», – одягнув його на палець актрисі. Так почалася сорокарічна тріумфальна епопея української народної актриси.
Марія Заньковецька
Дебют Марії Заньковецької відбувся 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді (нині – Кропивницький). Тоді Марія вперше вийшла на сцену в ролі Наталки із «Наталки Полтавки» Котляревського. Потім були десятки різних героїнь, настільки правдивих і проникливих, що про український театр як явище заговорили по всій Росії.
Особливої слави театру корифеїв принесли гастролі в Санкт-Петербурзі і Москві. На вистави «малоросійського театру» збирався найвишуканіший бомонд: професори, письменники, міністри і сановники. Навіть цар з родиною «почтив» театр своєю присутністю. Особливо вразила всіх «Наймичка», яку на столичній сцені ставили 22 рази. «Уперше в житті своїм… ситий, блискуче одягнений салон побачив дійсне мужицьке життя. Життя того мужика, якого він бачив тільки з вікна вагона, в якому досі вбачав робочу тварину… Перед ним стояло обідране, забите життям дівча-наймичка. І, незважаючи на дрантя, яким покрито її тіло, вся її істота дихала божественною чистотою і повним любові й муки гарячим серцем», – написав потім Микола Садовський.
Марія Заньковецька
Талант Марії Заньковецької вразив багатьох тогочасних «володарів дум і чаянь». Лев Толстой як найдорожчу реліквію зберігав хустину, подаровану Заньковецькою після «Наймички», Бунін плакав на її виставах, а Чайковський на сцені Одеського театру виніс їй на сцену лавровий вінок із написом: «Безсмертній – від смертного». Зворушлива дружба поєднувала Заньковецьку з Чеховим. «Він теж умовляв мене перейти на російську сцену, а я в свою чергу соромила його, що він, сам українець, підмовляє мене до зради. Докоряла йому, що він не пише українською мовою… обіцяв написати п’єсу, в якій одна роль буде виключно українською», – писала Заньковецька. Не відомо, чи взявся Чехов за перо, однак письменник Микола Кагарлицький висловив цілком імовірне припущення, що образ знаменитої «Чайки», який став емблемою МХАТу, був навіяний піснею «Ой, горе тій чайці» у виконанні Заньковецької, а прототипом головної героїні драми стала сама актриса.
Її гра вражала своїм психологізмом і тонким розумінням людської натури. На її вистави світила медицини Скліфасовський та Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». А коли в 1895 році видатний український фотохудожник задумав зняти серію психологічних етюдів для книги Дарвіна «Виявлення емоцій у людей і тварин», для ілюстрації різних душевних станів він запросив Заньковецьку.
Марія Заньковецька
Вона ніколи не грала закордонної класики, хоча її сценічний діапазон дозволяв грати все. Вона була «неповторна у драмах Карпенка-Карого, в яких для неї поєднувалися і Шекспір, і Гете, і Шиллер, і Островський».
Марія Заньковецька віддала українській сцені 40 років свого життя. 15 грудня 1922 року вона востаннє вийшла на сцену Народного театру, який отримав її ім’я. Запрошень було багато, однак 68-річна акторка вирішила піти в зеніті слави, щоб не бути нікому тягарем. «Простіть і прощайте!» – завершувався її лист до колег. Її здоров’я на той час серйозно похитнулося. До всього додалися переживання, пов’язані з остаточним розривом у 1909-му році із Миколою Садовським: його зради стали для неї великим ударом. Коли Заньковецька вперше дізналася про «походеньки» чоловіка, вона ледь не викинулася з вікна. Але попри все, у глибині душі вона до кінця життя любила його: коли чергова «кицюня» не вберегла старого Садовського, і його понесли на Байкове кладовище, на прохання Заньковецької процесія пройшла повз її будинок. І вона, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна вибачити йому все.
Театр Скарбека (сучасний Театр ім. Марії Заньковецької). Зображення ХІХ ст.
До кінця свого життя Марія Заньковецька залишалася вірною театрові. Після революції 1917-го з її допомогою в Ніжині було створено народний хор, симфонічний оркестр, Народний театр. Пізніше вона всі свої коштовності віддала Гнату Хоткевичу на створення Гуцульського народного театру. Правдами-неправдами вона добувала гроші арештованим бунтарям. Неодноразово жили в неї молоді актори і актриси. Вона їх годувала (неперевершено варила борщ), одягала, навіть посаг справляла.
Її квартира у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121 (тепер там облаштовано меморіальний музей М. Заньковецької) була своєрідним університетом мистецтв. За порадами до неї часто приходили Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Оксана Петрусенко, Гнат Юра, Наталія Ужвій. Особливо часто бував Іван Козловський. Саме він назвав актрису світлим генієм справжнього народного мистецтва.
Музей Марії Заньковецької в Києві
…У музеї Заньковецької є портрет актриси в образі… Христа. Одного разу вона уявила себе в цій ролі і навіть загримувалася, а фотограф Плесецький зафіксував: великі очі, сповнені неземного страждання. Ці очі увібрали в себе весь людський біль за тисячі років існування людства і на тисячі років наперед. Так, як це робила на сцені Марія Заньковецька.
Ірина ЛЕШНІВСЬКА заступник директора з наукової роботи ЛОУНБ
У Львові 150-річний дуб на вул. Франка, 157 – вул. Енергетичній, 19 оголосили пам’яткою природи місцевого значення. Відповідне рішення ухвалили депутати Львівської міськради 25 лютого. Управління екології підготувало список із 130 унікальних дерев міста, яким можуть надати статус пам’ятки, повідомляє Твоє місто.
За словами начальниці управління екології Львівської міської ради Олександри Сладкової, цей дуб має обхват 5 метрів. Це найбільший за обхватом стовбуру дуб на території Львова, що перебуває у доброму стані. Статус дереву надали за ініціативою мешканців прилеглих будинків.
Додамо, що милулого року у Львові почали чипувати особливо цінні дерева. Так, чип отримав 140-річний ясен біля пам’ятника Королю Данилу Галицькому. Управління екології перш за все чипує дерева пам’ятки природи, що важливі для певної вулиці та вносить їх в систему Inspectree. Інші дерева теж внесені в систему, загалом їх там зараз понад 2,5 тисячі
В середу, 24 лютого 2021 року, на сцені Театру імені Марії Заньковецької відбулась прем’єра вистави “Конотопська відьма”.
Постановку за інсценізацією Богдана Жолдака, здійснив заслужений діяч мистецтв Вадим Сікорський. Режисер-постановник визначив жанр вистави як гопак-опера з антрактом.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Без сумніву, за наших карантинних умов, будь-яка театральна прем’єра стає подією. Глядач втомився від вимушеної ізоляції і захоплено сприймає новини театрального життя Львова.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Але, навіть суворі карантинні обмеження культурного життя не виправдовують появу на сцені будь-яких постановок. Попри зірковий акторський колектив в обох складах, вистава “Конотопська відьма” часто викликає абсолютно протилежні почуття.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Найбільш дражливим місцем постанови стали мікрофони на авансцені. Дуже дисонувало дійство 17 століття і шкарадні мікрофонні стійки середини 20 століття. Окрім неприємного естетичного вигляду у глядача складалось враження, що акторам бракує голосу щоб заспівати свою партію. Хоча насправді це не так – заньківчани мають чудові голоси. Та й театральне технічне забезпечення вже давно пішло далеко вперед. Маленькі непомітні радіомікрофони уже коштують дуже доступних грошей і забезпечують якісний звук.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Сценографія вистави робилася мабуть до книжкової ілюстрації. Коли відкривається завіса, перше враження від декорацій “Вау!!”. Зрозумілим і логічним є все, починаючи з відсилу до хатньої ікони на склі і закінчуючи сюжетним вирішенням. З нетерпінням чекаєш коли ж декорація пожне “жити” разом зі сценічним дійством підсилюючи його і акцентуючи на важливих моментах. Але… як виявляється – це все. Декорація зовсім статична і тільки доповнюється в другій дії аж занадто натуралістичним озером, в якому топили відьом. Словом складалося враження, що ти прочитав усю книжку на одній сторінці.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Стосовно самого дійства. Так, частини досить короткі, приблизно по 45 хвилин кожна. Але з динамікою сюжету потрібно щось робити. Хоч вокальні та хореографічні номери й додають динаміки постановці, але в другій дії таки тягне на сон. Крім цього Вадим Сікорський, вже традиційно, використав свій улюблений прийом – коли сцени, що йому подобаються – розтягуються, а ті, які йому “не лягають” – максимально скорочуються, або й видаляються.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Але не все так сумно. Загалом вистава заслуговує на те, щоб хоч раз її побачити і послухати чудову музику у виконанні Оркестру Театру імені Марії Заньковецької.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Яскраві костюми, цікаві акторські роботи, танцювальні номери та загальна хореографія роблять постановку навіть досить непоганою. Але для Національного театру непоганим бути трошки замало.
Найщасливіша пора шкільної юності для багатьох рівненських хлопців і дівчат, що навчалися у школах № 1 і № 2, обірвалася весною 1948 року їх арештом і засудженням до різних термінів ув’язнення. А слідом за ними дорогами далекого Сибіру поїхали їхні батьки, брати і сестри.
Будинок Дзіваків на вул. Шевченка, 1960-і рр
Сімдесят років відділяють сьогоднішніх старшокласників від їхніх ровесників, які постраждали за вільне слово і думку. Серед них була і Ліда Дзівак, що мешкала поруч із старою Свято-Успенською церквою, що на вулиці Шевченка. У цій старій дерев’яній батьківській хаті, повернувшись із заслання, прожила Лідія Карпівна до кінця життя, відійшовши рік тому в кращий світ.
Авторові цього матеріалу пощастило знати цю неймовірно позитивну і інтелігентну жінку, слухати і записувати її розповіді, які нині складають часточку історії нашого міста.
Про шкільне дитинство в “мазепинці”
Народилася Лідія Карпівна в 1929 році в роботящій українській сім’ї Карпа та Надії Дзіваків, які збудували свою хату на старій вулиці Омелянівській (тепер Шевченка) і мали там невелику господарку, а ще мали незначні наділи землі, яку самотужки обробляли. З того й жили. У сім’ї зростало двоє дівчаток – Ліда і Валя.
Ліда і Валя Дзіваки, Рівне, 1933 р.
Батьки віддали старшу Ліду на навчання в початкову українську школу імені Гетьмана Мазепи, яка знаходилась на колишній вулиці Галлера (тепер 16 Липня, 18). Три класи “мазепинки” Ліда закінчила в 1939 році.
Учні початкової школи імені Гетьмана Мазепи, 1936 р.
Зі спогадів Лідії Дзівак про “мазепинку”: “ У нашій школі було шість класів, і діти навчалися у дві зміни. За навчання батьки щомісячно платили по два злотих, бо ж українська школа за Польщі була приватною. Цікаво, що в тій школі класи були прохідні й до свого класу треба було пройти через 2-3 інші класні кімнати. Але зате ми навчалися своєю рідною мовою! Директором був Іван Сав’юк, і його дружина Марія теж там вчителювала. Слово Боже читав священик о. Юрій Борщевський, який був настоятелем української церкви Святого Юрія, що знаходилась на вулиці Міцкевича. Я пам’ятаю свою першу вчительку Галину Кутковець. До української школи ходили діти свідомих українців з різних частин міста і навіть з навколишніх сіл. У неділю ми усією школою організовано йшли на службу в нашу українську церкву. Пам’ятаю свята, які проводились в школі, і подарунки, які нам вручали на закінчення учбового року. Особливо радісне було весняне свято матері. Саме цей спомин і залишився на фотокартці тих часів, де ми з сестрою і тіткою йдемо вулицею Рівного з квітами”.
Учні “мазепинки” зустрічають владику Полікарпа біля української церкви. Рівне, 1930-і рр
У 1939 році влада стала іншою і “мазепинка” стала школою № 1, яку спочатку перемістили в приміщення колишньої російської гімназії на вулицю Червоноармійську (тепер С.Петлюри), а потім на вулицю Свердлова (тепер М.Хвильового). Учні, які навчалися за Польщі, продовжили навчання в радянській школі класом нижче. Ліда Дзівак знову стала третьокласницею і встигла до початку війни закінчити ще 4-й клас. Замість чужої польської стали вивчати чужу російську мову.
Ліда і Валя Дзіваки з тіткою на День матері Рівне 1936 р
Життя в окупації
Згадує Лідія Карпівна й про навчання в період німецької окупації: “Коли ж у місто увійшли німці, практично школи перестали працювати. Я якийсь час навчалася у торговій школі, що відкрилася в будинку поруч з “пожаркою”. Одного разу німці оточили школу і почали хапати наших учнів, очевидно, щоб вивозити їх у Німеччину. Хто як міг почали втікати. Я вискочила через вікно (клас був на першому поверсі) і на тому моє навчання закінчилося. Потім мама домовилась із директором музею паном Юрієм Шумовським, і він взяв мене туди на роботу. Музей знаходився в будинку на колишній вулиці Короленка (зараз на цьому місці майдан Незалежності).
Сестри Дзівак, Рівне, 1938 р.
Там був музей і бібліотека. Я навчилась друкувати на друкарській машинці, видавала читачам книжки, а ще проводила екскурсії по залах музею. Мені було на ту пору 14 років, а зросту я була досить високого. Батьки боялися, щоб мене не схопили і не вивезли в Німеччину. Робота ж давала посвідку і якусь гарантію, що не зачеплять, не вивезуть”.
Чорний день для родини Дзіваків
Після звільнення Рівного в 1944 році школярі знову повернулись за парти. На вулиці Червоноармійській відкрилася школа №1, куди пішла на навчання і Ліда Дзівак. Збільшилося число вчителів за рахунок тих, які прибули за направленнями зі сходу України. Із молоді почали виковувати радянських патріотів і атеїстів. Одночасно ведеться стеження за тими, хто дозволяє собі вголос висловлюватися про свої національні почуття і, не дай Боже, скаже щось супроти радянської влади. А в них, простих рівненських дівчат і хлопців, була молодеча енергія, “рожеві” мрії, веселий настрій. Співали українських пісень, вдягали на свята вишивані сорочки й не знали, що це буде сприйнято, як “український буржуазний націоналізм”, що прирівнювалось до поняття “ворог народу”.
Рівне, вул. Короленка, музей. Працівники музею. Крайня справа Л.Дзівак, 1943 р.
Чорним днем для родини Дзіваків стало 30 березня 1948 року. “Я була в десятому класі, – згадує Лідія Карпівна, – і після третьої чверті мене посадили. За що – не знаю. Але, як потім сказав слідчий у Москві, мене “родителям нужно было сигонуть розочкой”. Мені ж, дев’ятнадцятирічній дівчині, радянське правосуддя інкримінувало: “учасниця банди УПА, псевдо “Чепурна” і засудили за статтею 54 пункти 10,11 на вісім років позбавлення волі. Хоча про УПА я дізналася лише в тюрмі”.
“Мене допитували в Рівному, – продовжує Лідія Карпівна, – на вулиці Пушкіна, там тоді був відділ МДБ. У дворі були камери, ізолятори, слідство, допити, карцер. Додому вже не відпустили. Вночі на допиті, а вдень приходиш у камеру і навіть задрімати на кілька хвилин не дозволяють. Черговий весь час ходить, зазирає у віконечко і тільки й чути: “Встать!”, “”Встать!”. Суду і суддів не було. Завезли мене в тюрму в Остріг і там зачитали: “Согласно с решением Особого совещания МГБ города Москвы вы лишены свободы на восемь лет. Распишитесь…»
Батьки Дзіваки і донька Валя на засланні. Томськ, 1950-і
Юність рівненських старшокласників знівечила радянська влада
Юна Ліда ніяк не могла усвідомити, за що її позбавили волі. Не звернула ”справедлива” влада ніякої уваги ані на матір, що була визволителькою радянських військовополонених як член Міжнародної організації Червоного Хреста, ані на молодість дівчини. У той саме час заарештовано було цілу групу рівненських старшокласників, серед яких були Лідині друзі Степан Куйбіда, В’ячеслав Новак, Олександр Омельчук, Ярослав Клепач, Людмила Негребецька, Георгій Безсонов, Раїса Судік, Володимир Кулій. Рівненська молодь зазнала жорстоких репресій. Дівчат і хлопців відправили на етапи до Сибіру на довгі роки.
Лідія Дзівак продовжує свої сумні спогади: “У Воркуті я стала політв’язнем “Речлагу“ під номером 1-0-939. Така нашивка з білої ганчірки розміром 10х20 сантиметрів у мене була постійно на правому коліні та лівій руці. Тяжка праця, голод, холод, приниження. Але ми й там залишалися людьми, українцями, знаходили друзів, мали від них підтримку. Ми вижили. Свобода прийшла після смерті Сталіна”. Термін ув’язнення їй скоротили лише на 8 місяців і видали довідку на проживання у Воркуті й більше нікуди.
Батьки Дзіваки і донька Валя на засланні. Томськ, 1950-і
Через два роки після Лідиного арешту розправа влади настигла і її батьків та молодшу сестру.
У 1949 році влаштували в домі Дзіваків обшук, шукали зброю. Не знайшовши жодного криміналу, дали дві години на збори… Батьків і 18-річну Валентину відправили спочатку до Клеванького замку, де був збірний пункт, а потім, посадивши у вагони для худоби, повезли в глиб Росії. Дзіваки стали поселенцями спецмістечка в Томську. Десять років сім’я рівненських хліборобів змушена була жити за тисячі кілометрів від рідного краю, тяжко працюючи на лісоперевалочному комбінаті.
Карпо і Надія Дзіваки
Одразу після вивезення Дзіваків у їхній хаті поселився той міліціонер, що виселяв їх у 1949 році. Повернувшись додому, ще довго Карпо Федорович і Надія Сергіївна оббивали пороги владних установ, шукаючи правди і вимагаючи повернення їм незаконно відібраного житла.
Сім’я Дзіваків на засланні, Томськ, 1958 р.
Радянська влада понівечила молоде життя рівненських школярів і їхніх родин, а вибачилась лише через десятиріччя, надавши довідки про реабілітацію. Лідії Карпівні Дзівак тоді зняли з вироку лише одну статтю ”за організацію УПА”, а ”зрада батьківщині” залишилася.
У пам’яті залишився світлий образ мужньої жінки, неймовірно мудрої, освіченої, завжди виваженої у словах, щирої і гостинної. Сестри Дзівак, повернувшись у батьківський дім, прожили все життя поруч, підтримуючи одна одну в горі і радості.
Сестри Дзівак, 2005 р.
Залишаюсь їм неймовірно вдячною за розповідь про особисте життя, а також за детальну оповідь про життя їхньої рідної вулиці Шевченка, про сусідів, шкільних друзів, про життя Рівного далеких 1930-х років.
Премія присуджується за найвпливовіший літературний твір, що сприяє розвитку українсько-єврейського порозуміння, утвердження України як держави з багатоетнічним суспільством та слугує доказом девізу “Наші історії неповні одна без одної”.
Вперше премію було присуджено 2020 року в категорії художньої літератури (проза, поезія, драматургія).
Цього року Премія присуджуватиметься у категорії літератури нон-фікшн: історичні твори, біографії, мемуари, публіцистика, есеїстика.
Подавати твори можуть видавці, некомерційні організації, які пов’язані із книговиданням, та асоціації видавців. Розглядатимуться твори нон-фікшн, опубліковані у 2018-2020 роках.
Кінцевий термін подання заявок — 22 березня 2021 року.
Оголошення переможця та фіналістів Премії відбудеться під час 28 BookForum у вересні 2021 року.
Сума Премії буде поділена між автором і видавцем: автор отримує 4000 євро, а видавець — 2000 євро. Також присуджуватимуться чотири заохочувальні Премії по 250 євро.
«Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™ проводиться удруге канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) спільно з ГО «Форум видавців».
Премію спонсорує канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців».
