Історія Пелчинського ставу на фоні природньо-інфраструктурної ситуації починаючи від 17 ст.

3038
Пелчинський став і Цитадель у 1893 році
Пелчинський став і Цитадель у 1893 році

І знову понеслись розмови про Пелчинський став… Ніби і немало написано про його історію, ніби і мапи з останньої третини XVIII і з XIX століття використані. Зрозуміло, що з тої вже австрійської епохи  Львова збереглося набагато більше документів, ніж з часів функціонування міста на магдебкрзькому праві. І тому, наші екскурсоводи, власники кав’ярень і ресторанів в історичній частині міста, а нерідко і архітектори-реставратори та й аматори бачать історію міста так, ніби воно проіснувало якихось 200-250 років.

Хочу попробувати тут вписати згадки про став (який ми зараз називаємо Пелчинським) в глибшу історію Львова. Трішки про просторове тло, на якому розгорталися дії міста. Обійду мовчанкою неповністю з’ясовані питання про поселення на Великому європейському вододілі, поселення на місці якого так і не був збудований готель «Золотий Лев», але виник базарчик «Добробут», і де ще з половини шостого століття після Різдва Христового могли мешкати ті, хто займався волоком товарів з чорноморського басейну до балтійського. Промовчу про час і місце первісного міста вже з назвою Львів, і про те, що Замарстинів заснували не Зомерштейни, а Штехери. Не буду вступати в дебати про належність міста до різних політичних утворень протягом XIV століття. А тільки нагадаю і пороздумую про таке:

На кінець XIV – половину XV століття Львів був містом з магдебурзьким правом. Його райці (по-теперішньому, – депутати міської ради) переважно були нащадками тієї німецької громади, яку привів ще в часи князя Лева війт Бертольд Штехер. Ця громада мала в своєму користуванні середмістя чи «місто в мурах» (межі якого пролягали вздовж сучасних вулиць Валової, Підвальної, Лесі Українки і проспекту Свободи), а за мурами розкинулися немалі простори передмість, на периферії яких утворилося декілька т.зв. міських сіл. Ці терени надавали містам їхні сюзерени для різноманітних сільськогосподарських робіт (в совєцькі часи подібне називали «дачами») і для користування дарами лісів і річок.

Аналіз документів Львівського магістрату, особливо тих, де фіксувалися податки з нерухомості передмість (Галицького і Краківського) дозволяють припустити, що мешканці середмістя (варто проаналізувати, чи всі вони посідали міське право) наполегливо освоювали терени на південь від фортифікацій, інакше кажучи від Галицької брами (нині – від коня з королем Данилом).

Галицька брама. Реконструкція Ігора Оконченка станом на XVI-XVII ст.
Галицька брама. Реконструкція Ігора Оконченка станом на XVI-XVII ст.

Найімовірніше, що одиницею за яку сплачувався податок на передмісті початково була земельна ділянка, що йменувалася городом (hortus – латиною, і чомусь вже в XVI ст. ogród – старопольською). Цікаво, чи дійсно спочатку закладали тільки ділянки для вирощування рослин, чи на деяких з них початково будували будинки і халупи. На початок XVII ст. ці городи в південному напрямі тягнулися до Раєцького млина спочатку по обидві сторони меліорованого ще Левом русла Полтви (проспект Шевченка) і далі проти течії одного з двох її потоків до площі Франка, (Цю притоку дехто з дослідників іменує Сорокою, вона витікала з Кульпаркова (озера біля кінотеатру) і пролягала по лініях пізніших вулиць Бойківської, Сахарова, Вітовського, Грушевського). В часи ініціатора всеохоплюючої інвентаризації львівського нерухомого майна райці Станіслава Ансеріна, в 1607 -08 рр., до Раєцького млина сходилася всі важливі точки нерухомостей. Крім зазначених городів, сюди від північного заходу підходили кінці нерухомостей (городів і ланів) з узгір’я, яке пізніше назвуть «Цитадель», звідси на південь пролягали величезні наділи (лани) багатих міщан, які вони викупили чи взяли в оренду всього навсього десь півсотні років перед тим (не раніше середини XVI ст.). Високий кам’янистий берег Сороки (непарна сторона вул. Шота Руставелі) назвався «Над Скалкою»і до неї прилягала гора, може Міська, може Августина, на якій розташовувалися немалі маєтки і дрібні домогосподарства (пізніше, вже в 20 ст. цю гору вперто будуть називати горою Яцка, тобто католицького святого, домініканина Яцека Одвронжа, що жив 1183-1237 рр. і, незважаючи на всі прагнення якнайбільш полонізувати історію Львова, фізично не міг вплинути на оcілість домініканів у Львові з тої простої причини, що за його життя міста з такою назвою не існувало. Утворення назви є надзвичайно цікавим прикладом т. зв. ірадіації, тобто поширення назви з одного об’єкта на прилеглий : в 1898 р. була протрасована і названа іменем Яцка сьогоднішня вулиця Тютюнників, згодом її ім’я перенесли на прилеглий горб).

Пелчинський став в 1821 р. Автор – Антоній Ланге.
Пелчинський став в 1821 р. Автор – Антоній Ланге.

Описавши поширення загосподарювання Галицького передмістя на початок XVII ст. глянемо, де в тій системі знаходився став, що його хоче викопати, чи б то пак відновити, нинішня влада між парком культури і стрімким схилом парку «Цитадель». Топографічна ситуація в пізньосередньовічному і ранньомодерному Львові докорінно відрізнялася від сучасної. Горби і хребти кряжів постійно розкопували, видобуваючи де каміння, де глину, де пісок. Потоки гатили, щоб утворити рибні стави і на витоках з яких дуже часто будували водні млини. Ці ставки чистилися щорічно, нерідко після того як воду спускали, став відновлювали неподалік, але трохи в іншому місці. На відтинку Сороки (теперішня вулиця Вітовського) було 3 або 4 стави, є свідчення, що якийсь маленький був об’єднаний з іншим більшим перед 1607 роком.

Отже потік Сорока плавною дугою обтікав стрімкий лівий берег кряжу «Цитаделі», на правому березі лагідніше підіймалися вверх піщано-кам’янисті, зле придатні для рослинництва терени теперішнього парку культури.  Станом на початок XVII ст. вздовж цього відтинку потоку не було жодних домогосподарств, крім декількох млинів. Від середмістя ця місцина відокремлювалася кряжем, на якому хоча і розкинулося декілька домогосподарств, та стрімкий берег обмежував зв’язки між територіями.

Ми звикли вважати, що вулиця Коперника, яка йде попри західну сторону «Цитаделі» має своє продовження у вулиці Сахарова, нею виїжджається на Стрийську і на Сокільники, від чого і давня назва Коперника – Сокільницька. Проте аналіз документів 1607-08 років і порівняння їх з мапою фон Міґа  1779-1784  років (докладної і старшої карти, на жаль, нема) дозволяє припустити, що станом на XVII-XVIII ст. ситуація була трохи іншою. Мапа свідчить, що тогочасна основна дорога співпадала з нинішньою Коперника тільки до розгалуження з вул. Бандери, куди і прямувала ця основна дорога далі аж до сучасної Городоцької. Широка дорога була і вздовж вул. Колеси і далі через гору і по Коцюбинського спускалася, до ставів (більш менш однакова віддаль до Братського і до Раєцького), вужча дорога співпадала з верхньою частиною сьогоднішньої Коперника і впиралася у Пелчинський став https://mapire.eu/.

Пелчинський став. Фрагмент австрійської військової карти (1836 р.)
Пелчинський став. Фрагмент австрійської військової карти (1836 р.)

Дороги, яка б співпадала з вул. Героїв Майдану не існувало, а та, що нині – Сахарова починалася від протилежного берега ріки, тобто щоб потрапити від верхньої частини Коперника на Сахарова треба було подолати водну перешкоду, міст ні на згаданій, ні на мапі 1802 р. не проглядається https://uma.lvivcenter.org/uk/maps/34440. А на мапі 1836 р. (див. вище) вже є аж три мостики.

Зі сказаного випливає, що ставки на Сороці вздовж нинішньої вул. Вітовського були віддалені як від середмістя, так і від заселених і загосподарованих теренів передмістя, більш того відокремлені від них природними перешкодами; добратися можна було по лівому березі Сороки тільки від Раєцького ставу дорогою, що впиралася і закінчувалася при Пелчинському млині.  На терені нинішньої площі Франка (котра офіційно не існує, бо до неї не належить жодна кам’яниця) окрім зазначених вище нерухомостей також перехрещувалися основні комунікації (опишу, використовуючи сучасні назви): від домогосподарств «Цитаделі» збігала дорога (вул. Коцюбинського), по лівому березі Сороки тягнулася неширока дорога (вул. Івана Франка – відтинок від Грушевського до Вітовського); на протилежному березі сходилися тодішня вулиця Соколівка (непарна сторона Шота Руставелі), сьогоднішні Волоська, Івана Франка (відтинок від Стрийського базару), Стрийська і відтинок, що провадив до мосту чи навіть двох мостів і на протилежному березі з’єднувався з вул. Коцюбинського. Як вже наголошувалося, звідси тупикова дорога пробігала до Пелчинського млина.

К.Ауер. Пелчинський став, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Пелчинський став, 1846-1847 рр.

Варто наголосити, що більшість львівських передміських ставів на своїх витоках мали млини. Якщо ці млини проіснували до зламу 18-19 ст. і зафіксовані податковими документами  австрійського періоду (Йосифінською і Францисканською метриками) і зображені на карті 1802 р., то можна встановити на мікрорівні їхню адресу на сьогодні.

Перед тим, як вказувати нинішню адресу давнього млина на ставі, що якийсь час іменувався Пелчинським, хочу наголосити на непопулярному твердженні , що до абсолютна більшість різних назв об’єктів львівських передмість, що належали людям (горби, стави) або були створені людьми (млини, хатини, городи) отримували назву від прізвища чи імені власника. І! до кінця XVII ст. ці назви мінялися зі зміною господаря!

Отже, назва Пелчинський став. за припущенням І. Крип’якевича вказує на Єфросинію Пелку, доньку міщанина Андрія Мікулки, що міг бути його колишнім власником. До речі, млин Мікулки згаданий в документі вже у 1491 р. А Пелка, можливо, отримав млин і став як придане дружини, тобто згаданої Єфросинії.

Пелчинський став і Цитадель у 1893 році
Пелчинський став і Цитадель у 1893 році

Під знаною нам  назвою вони вписані в реєстр аж 1607 р.: За Сокільницькою вулицею на тих же ланах є млин, який здавна називають Пелчинським і ставок при ньому для спускання води, з котрого оренду сплачує Бартош Шумило А інший ставок з іншим млином, де давно була порохівня, зараз знесений і залитий великим ставом  в єдиний, що називається Братським [ставом].

Із запису випливає, що змінився орендатор ставу, а також, що поруч було інші стави, кількість яких могла змінюватися. На мапах кінця XVIII – початку XIX ст можемо нарахувати (вздовж сучасної вул. Вітовського) до 6 більших чи менших ставів

Документи XVII ст. вказують, що назва ставу чи млинів також могла переходити з одного об’єкту на інший.

Так, в 1626 р. реєстр згадує про два млинки Пельчинської цегельні: „Młynki dwa Pelczynskiy cegielni“. Близька за звучанням назва все ж не дозволяє стверджувати, що хоча б один з них в прийдешньому став називатися Пелчинським млином, бо ключовим поняттям тут є „цегельня“, а Андрій Пелка міг отримати в придане своєї дружини Єфросинії Микулківної немалу територію на схід від сучасної вул. М. Коперника, де й могли розташовуватися ці цегельні.

В цьому ж, 1626 р. сформульовано: „Пелчинський млин, який тримає Шумило“, тобто орендарем був той сам чоловік, що й в 1607 р.. а назву «Пелчинський одночасно носили аж три об’єкти.

Далі починається плутанина. В реєстрі 1645 р. Пелчинський чомусь названо здрібніло «млинок» (не млин), і є тлумаченн, що його називають «старою порохівнею» (не цегельнею!), і зазначено, що з Шумилівського млина сплачує Миколай Шумило з жінкою, аналогічний запис стосується і 1655 р.

Будівля «Пливальні» на Пелчинському ставі у Львові, 1893 рік
Будівля «Пливальні» на Пелчинському ставі у Львові, 1893 рік

Зміна орендарів і назв не дозволяє чітко ствердити, чи йдеться про один чи два окремі млини. Принаймні, в реєстрах 1680 і 1720 років чітко відокремлені пункти: „з Шумилівського млина “ і „з Пелчинського млина“ (1680)  та «шумилівський млин i „Пелчинський млин“ (1720)[1] Так само, інвентар прибутків з 1732-1754 фіксує два млини: „Млин Пелчинського ставу“ і „Млин, що в давнину називався Пелчинським. Вже у 1695 р. Шумилівський млин урядник характеризує як старий „З давнього Шумилівського млина“.

Можливо, на початку діяльності орендаря Шумила млин називали Пелчинським за місцем розташування, а пізніше – назва змінилася на посесивну, тобто можна допустити, що назвали млин від орендаря (хоча не варто виключати варіант, що прізвище/кличка орендаря походить від назви млина.).Інший (новий) Пелчинський млин міг появитися на цьому ж ставі не пізніше 1680 р. В другій половині XVIII ст. млин належав монастиреві домініканок, а після касації перейшов у державну власність, що й засвідчував запис Йосифінської метрики 1785 р.

Шумилівський млин сьогодні би був на ділянці за адресою вул. Д. Вітовського, 11., а запис тої ж Метрики дозволяє сьогодні розташувати Пелчинський млин за адресою вул. Д. Вітовського, 15, а став – на захід від цієї адреси.

Спущений Пелчинський став на нинішній вул. Вітовського. Фото 1915-1921 рр.
Спущений Пелчинський став на нинішній вул. Вітовського. Фото 1915-1921 рр.

Отже, нема кристалічного обґрунтування, що саме хоче викопувати нинішній маґістрат. А, основне, на мою скромну думку полягає в тому, що існування ставів на тому відтинку притоки Полтви спричинювалося життєво необхідними функціями млинарства і рибацтва, так само як умовним відокремлення водами і горами від щільного замешкання людьми.

І, накінець, як тільки почалися розмови про Пелчинський став, я вже пропонувала представникам міської ради такий варіант: в сквері перед парком культури замість фонтану зробити діючу модель цього відтинка Сороки з  всіма ставами і млинами. Це би було і пізнавально, і зволожувало б повітря, може, краще від ставу.

Мар’яна ДОЛИНСЬКА
доктор історичних наук, професор кафедри історії УКУ

[1] Передмістя… – С. 328.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.