В одній із попередніх публікацій ми вже розповідали про постать знаного львівського фотографа Едварда Іґнація Тшемеського (1843-1905), котрий був відомий як автор портретів та документальної фотографії. Тоді читачі мали змогу переглянути фото львів’ян ХІХ ст. авторства цього митця. Більше про публікацію тут.
Підгорецький замок. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.Підгірці, костел та парк. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.Львівська Політехніка. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.
Сьогодні хочемо продовжити розпочати, адже нам вдалось натрапити на цікаві світлини його авторства. Цього разу в об’єктив фотографа попали вулиці Львова, а також замки Львівщини, зокрема, у Підгірцях та Олеську. Фото чудової якості, усі зроблені у ХІХ столітті.
Нагадаємо, що Едвард Тшемеський був членом Віденського фотографічного товариства та Літературно-мистецького кола у Львові. Свій перший фотографічний павільйон він збудував роком у 1868 році.
Костел єзуїтів, Львів. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.Замок в Жовкві. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.Замок в Жовкві. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.
У 1868 – 1877 рр. ательє Тшемеського знаходилось у будинку поштового відомства на вул. Широкій, 13/14 (сучасна вулиця Коперника, 9). У 1887-1905 рр. заклад розташовувався в приміщенні на вул. 3 Мая, 7 (тепер вул. Січових Стрільців).
Бограч, гамбургери на вогні та копчені реберця. Такі запашні страви на вогні готує учасник російсько-української війни, військовий 24 “королівської” бригади Сергій Сова. Усі страви робить самотужки за власними рецептами. Напрацював їх більш ніж за десять років кулінарного досвіду.
Біля невеличкого дерев’яного будиночка у військових штанах і кітелі нас зустрічає шеф-кухар фуд корту.
“Я вам зараз щось смачненьке приготую”, – каже Сергій.
Водночас демонструє вже приготований на вогні бограч. Каже, що може запропонувати обід і вечерю. Впродовж приготування розповідає, що його мобілізували 2014 року у 24 бригаду імені короля Данила і він поїхав на війну. Коли повернувся вирішив здійснити власну мрію.
“Мені завжди подобалася кухня на грилі, – розповідає Сергій Сова. – Ось цей процес готування на грилі, мангалі. Відкрита кухня, де люди бачать, як готують їжу. Крім того, отримав хороший досвід польової кухні на війні. Тож мій кулінарний досвід у львівських ресторанах переплівся з військовим. Сподіваюся, людям сподобається”.
Надія Сова за роботою. Фото: Христина Парубій
Біля мангала Сергію допомагає мама, яка впродовж усієї кулінарної історії сина разом з ним на кухні. Каже: поки ще здоров’я є, то чому б і не допомогти?
“Удома син, а на роботі – як на роботі, – відповідально відповідає мама Надія. – Я мушу відповідати всім вимогам, які він поставив. Дуже ретельно готує, не використовує хімії, лавровий лист, перець горошком – жодних хімічних спецій. Це була його мрія з дитинства. Сергій з трьох років сидів і щось мені допомагав на кухні. А коли щось пекла, всі креми мусив перепробувати”.
Страва від Сови. Фото: Христина Парубій
Нині Сергій Сова господарює на власній кухні і хизується своїми смаколиками. А ось готувати всю цю смакоту запросив директор парку Олександр Молодий, який оцінив їжу Сергія ще на фронті.
“Він пригостив найсмачнішим обідом у моєму житті, – пригадує Олександр Молодий. – Це було в Трьохізбенці на березі Сіверського Дінця. Уявляєте, ми їли його уху, а на нас дивилися наші вороги з другого берега. Це були незабутні враження. Сергій дуже смачно готує, він дуже професійний і ретельно ставиться до своїх обов’язків. Ми просили, щоб він прийшов у парк, протягом двох років”.
Сергій Сова сподівається, що люди засмакують його кухню та із задоволенням приходитимуть на відпочинок у парк. А тим часом у парку кажуть, що це не єдина власна справа учасника російсько-української війни. Вже влітку ще один ветеран планує захопити увагу львів’ян своїм вмінням, але що саме буде на території – поки що таємниця.
До Дня Героїв, 22 травня 2021 р., урочисто перепоховали останки трьох невідомих воїнів Української повстанської армії, які були віднайдені та ексгумовані меморіально-пошуковим центром «Доля» під час експедицій 2020 року.
Перепоховали віднайдених вояків у братській могилі вояків УПА на сільському кладовищі в селі Стрілки Бібрської міської ради.
На Львівщині перепоховали трьох невідомих воїнів УПА
«Наші експедиції відбувалися в Романівських лісах, у місцях жорстоких боїв між військами НКВД та військами УПА. За історичними даними та за свідченням мешканців, у цих теренах загинуло значно більше повстанців, але зараз вдалося відшукати трьох.
Фахівці комунального підприємства Львівської обласної ради Меморіально-пошуковий центр «Доля» взяли зразки аналізів ДНК для того, щоб у перспективі мати шанс ідентифікувати воїнів Української повстанської армії», – розповів голова комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Львівської обласної ради Святослав Шеремета.
На Львівщині перепоховали трьох невідомих воїнів УПА
Відтак сьогодні представники влади, зокрема депутати Львівської обласної ради Олег Дуда, Тарас Чолій, Василь Баран, Іван Щурко, Соломія Риботицька, Володимир Доманський, громадськість, духовенство, почесна варта віддали Героям останню шану, військові почесті та поховали відповідно до християнських звичаїв.
На Львівщині перепоховали трьох невідомих воїнів УПА
Історична довідка:
Романівські ліси розташовані між селами Стоки і Романів. На південь від Стоків тягнеться масив лісів так званих Любешських від села Любешка, що лежить на краю цих лісів. Власне, у Любешських лісах у вересні 1944 року відбувався вишкіл підпільного військового відділу УПА. Керував вишколом командир «Гонта». Про вишкіл дізнались «енкаведисти» і стягнули у Бібрецький район значні сили.
На Львівщині перепоховали трьох невідомих воїнів УПА
Трагічний для повстанців бій відбувся 20 вересня на невеликому безлісому просторі між Романівським та Любешівським лісовими масивами. Частина повстанців, до 60‑ти осіб, загинули в бою, деякі потрапили живими в руки чекістів, інші розбіглись по своїх селах і влились у місцеві самооборонні кущі.
В Ужгороді і Будапешті стоять пам’ятники-близнюки, присвячені видатному художнику Ігнатію Рошковичу (Roskovics Ignac; 1854 – 1915) — угорському живописцю та графіку, представнику академічної школи Мюнхенського реалізму.
Спочатку, у 2013 році, постав пам’ятник над Ужем, у 2014 році з’явилась його копія над Дунаєм.
Меценат проекту підприємець Іван Волошин і автор пам’ятника Михайло Колодко вважають, що однакові скульптури в Ужгороді та в Будапешті об’єднують Угорщину і Україну.
Автопортрет Ігнатія Рошковича
Автопортрет Ігнатія Рошковича
Ігнатій Рошкович розписав фресками багато храмів, серед яких – фрески на стелі у Соборі Воздвиження Чесного Хреста у м. Кечкемет (Угорщина)
Собор Воздвиження Чесного Хреста у м. Кечкемет (Угорщина). Автор Szórád Péter. Джерело: kozterkep.hu
Фрески на стелі у Соборі Воздвиження Чесного Хреста у м. Кечкемет (Угорщина) Автор Szórád Péter. Джерело: kozterkep.hu
Фрески на стелі у Соборі Воздвиження Чесного Хреста у м. Кечкемет (Угорщина) Автор Szórád Péter. Джерело: kozterkep.hu
Значна кількість робіт художника знаходиться в Угорській національній галереї, яка розташована у колишньому королівському палаці.
Ігнатій Рошкович. Коронація Святого Стефана Ігнатій Рошкович. Святий Стефан проповідує християнську релігіюВиставка робіт Ігнатія Рошковіча у Будапешті, 1892 рік
І насамкінець дві графічні роботи Ігнатія Рошковича, які він зробив під час побуту в Ужку.
Ігнатій Рошкович. Залізничний міст в Ужку (1890 рік)
Ігнатій Рошкович. Ужоцький перевал (1900 рік)
Довідково. (28 вересня 1854, Славковце, Словаччина — 29 листопада 1915, Будапешт) — угорський живописець та графік українського походження, представник академічної школи Мюнхенського реалізму.
Недільний ранок завжди обіцяє щось цікаве та інтригуюче. В нашому випадку це таки правдами, адже знову вирушаємо в незабутню подорож кавовою історією Львова разом з нашим партнером Торговою Маркаю Кава старого Львова. Нашим провідником вдруге буде знаний львів’янин Юрій Винничук.
Епоха була дрімуча, але припадала на мою молодість, і згадувати про неї без ностальгії неможливо. Правда, ця ностальгія не стосується комуністичного режиму і способу виживання у тому режимі, а більше веселого байдикування, нічогонероблення, водіння кози від кнайпи до кнайпи і безконечних закохувань.
Львів у 70-80-тих роках вигідно вирізнявся на фоні совєцького общєпіта. Конкуренцію йому творили тільки кнайпи Прибалтики. Мав свою славу також Ужгород, але більше кавову, бо за Чехії там витворилася традиція найсмачнішої кави.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
У Львові вважалося, що найкращу каву готували на Вірменській та у «Нектарі» на Саксаганського. Тому уся кавова еліта ходила серед дня саме у ці заклади. На Вірменській часто збиралися хіпі, в «Нектарі» – актори, художники й розмаїта інтелігенція. Збиралися вони у певні години – кожна компанія в інші. Кава була тільки приводом для таких здибанок, на яких вирішувалися різні творчі питання. Цікаво, що місцеві росіяни ніколи не казали «пашлі на кофе», а тільки «на каву».
Дешевим і теж популярним закладом був «Старий Львів» на Валовій. Його часто відвідували студенти, а також творча інтелігенція. Оскільки ця клієнтелія була не надто заможна, то приносила щось із собою і розливала з-під столу. До «Старого Львова» дівчат рідко хто водив, бо тут не засиджувалися.
Будинок №13 по вулиці Валовій. Тут було знаходилося кафе “Старий Львів”
Дешева забігайлівка була також на Коперніка, сюди теж приходили зі своїм. Я тут вперше спробував пити чистий спирт. Не пішло.
З дівчатами прийнято було ходити до «Кентавра» на Ринку, до «Чоколядки» (цукерня «Світоч» мала у підвалі кнайпу), у «Вежу» в Стрийському парку чи в «Театральний» у підвалі театру Заньковецької. Згодом додалася «Юність» на Майорівці – сюди, як і у «Вежу», ходили потанцювати під світломузику. Усі ці заклади вечорами були переповнені. «Кентавр» у вихідні був забитий навіть серед дня. Тут робили кольорові коктейлі в кілька шарів, які вабили дівчат. Пацани, які мали «тачку», приходили сюди на лови, побрязкуючи ключиками.
Інтер’єр кафе “Ватра”
Ще одною популярною кнайпою була «Ватра» на Чорновола. Публіка тут збиралася вечорами, а за дня лише у вихідні. Тут можна було танцювати, грала жива музика. Інколи сюди залітали цигани, які мали свою «крапку» на Замарстинівській – ресторан «Червона Рута». В «Руті» часто зчинялися бійки. А в суботу й неділю там зазвичай справляли весілля.
У мене був товариш на прізвисько Прум-прум, бо він ці звуки видавав, коли над чимось замислювався, і ми з ним сміливо йшли на лови дівчат на таке весілля. Тоді прийнято було дарувати молодим по десятці. От ми вручали їм гроші і приєднувалися до публіки. Рідко коли хтось цікавився, від кого ми – від молодого чи молодої. Якщо весілля було людне, то легко було загубитися.
До пивбару «Під Вежею» на Братів Рогатинців ходили на пиво. Тут завжди було тлумно, а влітку черги тягнулися аж на вулицю. Причина полягала в тому, що пивбарів у Львові було небагато. Правда, в різних місцях міста стояли бочки на колесах із розливним пивом. От тільки біля бочок не дуже відпочинеш і не поспілкуєшся так, як у пивбарі. Більша частина залу «Під Вежею» мала стійки, столиків було лише кілька, і здебільшого зайняті. На закуску подавали вуджену скумбрію, солоні палички і бублики. На столах стояли сільнички, дехто, економлячи на закусці, посипав сіллю край кухля.
Ресторан “Ґвара”. Колишній пивбар “Під Вежею” на вулиці Братів Рогатинців (колишня Комсомольська)
Через великі черги доводилося брати відразу по два-три кухлі, щоб зайвий раз не вистоювати. Правда, траплялися й такі пияки, що могли видудлити і з десяток кухлів. Стіни у барі були густо розписані різними мудраціями та мальовидлами, які прибиральниці не встигали змивати. На початку 90-тих, коли нарід почав красти посуд, «Під Вежею» наливали пиво у літрові та півлітрові слоїки.
Пивбар містився у підвалі, а нагорі було звичайне кафе. Тут можна було дати карбованця прибиральниці, й вона приносила пиво нагору, якщо не хотілося вистоювати чергу.
Студенти мали свої «крапки». Медики ходили на «кафедру пана Андрія» – у скляний павільйон на розі Личаківської і Сковороди. Пан Андрій був веселим чолов’ягою, він знав усіх своїх завсідників і для кожного мав кілька приязних слів. Для своїх розливав з-під поли дешевший алкоголь, дивився крізь пальці, коли студенти приносили своє. То був типовий шинкар, у якого напоготові сотні жартів і кпинів. Згодом його змінила Марківна, дебела єврейка. Вона дуже швидко теж заприязнилася зі студентами і не боронила приносити спиртне з собою.
На «кафедрі» можна було отримати розливне пиво, вуджену рибу, але також і яєчню зі шкварками. Усе відбувалося на стояка, що сприяло частішій зміні завсідників.
Марківна перейняла традицію, яка йшла від пана Андрія, і наливала пиво в борг, записавши прізвище зі студентського квитка у засмальцьований зошит у рибних плямах.
Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)
Не можна не згадати ще такі популярні ресторани як «Інтурист» (тепер «Жорж»), «Під Левом» на Ринку і «Львів». Втрапити до них увечері було складно, там завжди було повно народу. Правда специфічного. Крім так званих туристів – поляків, грузинів, гостей зі Східної України та Росії, які приїхали за товаром, – сталу публіку складали фарцовщики, повії, кагебісти, перевдягнені мєнти і різний кримінал. Цей тип клієнтів я описав у «Дівах ночі».
Один із завсідників тодішніх кнайп Микола Петренко склав такого віршика:
Заходжу на каву, зациклений, сам,
Клубочиться димом полуда.
За тим столом Каїн, за тим столом Хам,
За третім не хтось як Іуда.
Беру, як непевний, неповних сто грам
І бачу продовження чуда:
В єдине зливаються Каїн і Хам,
І Феліксів учень Іуда.
Я під «Львовом» завше виловлював поляків і купував у них одяг, аби потім здати знайомим офіціантам. Фарцування приносило непогані прибутки, але я займався цією справою рідко.
На початку Пекарської по ліву руку містилася стара кнайпа, яка називалася «Офіцерська їдальня». Правда, офіцерів там було не густо, зате ціни – посполиті. Націнки у таких кнайпах були зовсім маленькі, але все одно народ полюбляв приносити пляшки з собою, давши карбованця офіціантці за склянки.
Там таки на Пекарській ближче до Медінституту розмістилася кнайпа, яку прозвали «Білий кінь», бо власне кінь і був намальований на стіні. Сюди забігали студенти-медики і такі, як я, мисливці на дівчат з медичною освітою. Здебільшого то були панянки з пурєдних, заможних родин і з будь-ким не дуже мали бажання спілкуватися. Але на «художника» вони ловилися. І не біда, що згодом з’ясовувалося, що я не портретист, не пейзажист і навіть не графік, а оформлювач, який числиться на заводі малярем чи слюсарем. Це вже не було суттєвим, коли крига скресала.
Серія кнайпочок на стояка мала теж свою клієнтелію, яка воліла не засиджуватися. Туди забігали на чарку з кавою, щоб погомоніти трішки і розбігтися. На Ринку таких забігайлівок у різний час було кілька. Одна з них на розі з Сербською вабила узимку – там працювала дуже колоритна пані, яка готувала гаряче вино. За совєтськими законами вона чинила злочин, бо гріти вино вона могла, але додавати до нього цукор і гвоздики – це вже зась. Тим більше, що гвоздики були за її гроші. Тому часом до неї чіпалися різні «правєряющіє», і вона на короткий час припиняла цю добру справу. Але потім знову відновлювала.
Вулиця Шевська у Львові
На Шевській аж до середини 90-тих дожила кнайпа «Лотос». Сховавшись у маленькій вуличці, вона навіть зуміла пережити горбачовську боротьбу з алкоголем і тихо, без галасу продовжити торгувати горілкою на розлив. Тому всередині 80-тих, в епоху антиалкогольної кампанії тут завше витягувалися черги аж на вулицю. Зрештою, як і в інших подібних забігайлівках, які мужньо не здавалися режиму. Наприклад, у «Чарочній» за театром М. Заньковецької (в народі «Чарочну» прозвали «Фоткою» через сусіднє фотоательє) та в чималій кількості маленьких кнайпочок на околицях міста.
Ми любили заходити на флячки до закладу, який називався «Рубці» й містився на початку Дорошенка. Такі ж «Рубці» були й на Городоцькій. Ця страва була смачна й дешева, а до неї добре йшла горілка. Публіка збиралася проста. Хоча й не бракувало унікумів.
На Городоцькій до «Рубців» і до пивбару неподалік учащав легендарний футболіст Габовда, який славився своїми пасами і голами, виконаними головою. Останнім часом він спивався і демонстрував силу свої голови буцанням у стіну.
Експозиція виставки "Знахідки підземних Бродів". Світлив Віталій Грабар
Горщики, тарелі, скляні посудини, яким кілька сотень років, – з нагоди музейного тижня у Бродах презентували знахідки археологів у місті за останній рік.
Виставку «Знахідки підземних Бродів» відкрили в Історико-краєзнавчому музеї міста в четвер, 20 травня 2021 року.
Експозиція виставки “Знахідки підземних Бродів”. Світлив Віталій Грабар
«Усі речі, які увійшли до експозиції були знайдені під час досліджень на вулицях Вірменській, Веселій та Кривоноса, що розташовані у середмісті. В основному знахідки датуються XVII-ХХ ст.», – розповів археолог Олександр Сілаєв.
Експозиція виставки “Знахідки підземних Бродів”. Світлив Віталій Грабар
Археологічні дослідження проводили працівники Рятівної археологічної служби спільно з музейниками.
Експозиція виставки “Знахідки підземних Бродів”. Світлив Віталій Грабар
«Ця виставка є результатом перших археологічних робіт під час реалізації будівельних проектів у середмісті. До того співпраці між забудовниками та науковцями не було. Це музею такі дослідження – це шанс суттєво поповнити фонди та експозицію, адже досі таких артефактів, які нині представлені на виставці, у нас не було, а також більше дізнатись про давню забудову міста», – говорить директор музею Василь Стрільчук.
Експозиція виставки “Знахідки підземних Бродів”. Світлив Віталій Грабар
Її ім’я не лунало гучно на театральному небосхилі Рівного. Вона — з тих не надто примітних трударів, хто своєю відданістю театру здобував його славу. Служителька двох муз — і Мельпомени, і Терпсихори, — яких вона не розділяла. Не зіграла яскравих ролей і не виконала видатних танцювальних партій. Просто багато років була невід’ємною часточкою Рівненського театру, якому служила до кінця свого життя.
Історія Рівного пишеться долями його мешканців. Часто це люди нічим особливим не примітні, які виконували свою щоденну роботу, не зазнавши за це особливих почестей. У трудовій книжці Олександри Олександрівни Логошовець всього один запис, де вказано місце роботи — Рівненський обласний музично-драматичний театр. Йому вона віддала 63 роки свого життя. І залишила цей світ зимового ранку на Старий Новий рік, 13 січня 2018-го, на 92 році життя.
Алла Логошовець – артистка балетної трупи Рівненського муздрамтеатру, 1952 рік
Не стало корінної рівнянки в четвертому поколінні, актриси, особистості — цілої епохи. Бо з кожною людиною, що відходить у кращі світи, помирає ціла епоха. Вона забрала з собою чимало нерозказаних історій з минулого нашого міста, пропущених через власну долю. А того, що розповіла, вистачило б на цілу книгу.
Журналістська робота звела з Аллою Олександрівною коли вона вже була в поважному віці. Скільки вона знала, пам’ятала про Рівне, театр, і охоче ділилася цим своїм безцінним багажем!. Вона розповідала такі цікавинки з минулого нашого міста, яких не прочитаєш у жодному історичному виданні. На жаль, невблаганний час не дав можливості на ще одну зустріч, щоб розпитати більше.
Алла Логошовець, 1954 рік
Рівнянка з іншого Рівного
Для рідних і близьких вона була Алла або Аля. Так називали її й колеги, хоча за паспортом вона Олександра. Народилася в Рівному, але тоді, в 1927-у, це було інше місто, інша країна. Родина була небідною. Будинок на Поштовій, і ще один з чималим наділом землі, на якому працювали наймані робітники, в передмісті Грабник, на вулиці Граничній.
Театр увійшов у життя Олександри Логошовець з дитинства. Її пам’ять закарбувала, як маленькою дівчинкою вона дивувалася, чого це дорослі пізно увечері, коли вже спати треба, збираються до якогось театру? Що то за таке той “театр”? За розповідями Олександри Олександрівни, її рідні були великими шанувальниками Мельпомени. Тому практично не пропускали жодної нової вистави в міському театрі Зафрана. Саме туди й вирушали вечорами. А невдовзі й малу Олександру стали брати з собою.
До 1960-го тут був театр а потім будинок культури будівельників. На фото актори театру. Друга ліворуч у першому ряду Алла Логошовець, фото 1955 року
“Батько помер як мені два роки було. А мама з сестрою і братом завзяті театрали були, – розповідала Алла Олександрівна. – Пам’ятаю, як сиділа в мами на руках під час Днів Шевченка в театрі Зафрана в ложі. Досі пам’ятаю ті розкішні ложі”.
Міжвоєнне Рівне було містом театральним. Окрім міського театру, були ще й приватні та аматорські, постійно гастролювали приїжджі трупи, окремі виконавці, працювали кабаре. Олександра з дитинства вподобала хореографію. На той час у Рівному було кілька приватних балетних студій. У одній з них — студії Зої Василівни Корнаковської — навчалася й Олександра. На жаль, подробиці тогочасних її хореографічних студіювань розпитати Аллу Олександрівну не встигла. Навіть у поважному віці танцюристку в ній видавало все — і струнка постава, і хода, і пластичні рухи. Її кумиром була уславлена радянська балерина Галина Уланова, про яку вона знала дуже багато і за творчістю якої стежила.
Війна увірвалася в життя 14-річної Олександри Логошовець, не давши завершити ані загальної освіти, ані хореографічної. Разом з нашим містом і його мешканцями дівчина пережила усі перипетії, що випали на їхню долю, і назавжди відклалися в її пам’яті. У ній міцно трималися не лише подробиці власного далекого минулого, а й цікаві деталі з минувшини Рівного. А ще — історія становлення Рівненського театру, з яким назавжди пов’язала свою долю.
Театр на Поштовій
Олександра Логошовець прийшла до Рівненського театру в березні 1944-го, коли їй ще не виповнилося 17-ти років. Її зарахували артисткою балету. А на початку 1950-х вона вже належала до провідних актрис балетної трупи. Грала й епізодичні ролі, здебільшого дівчаток, бо була надзвичайно тендітною. Часто в парі з подругою Тетяною Куровською, також акторкою балету, якій частіше діставалися ролі хлопчаків-підлітків.
Хлопчаки – Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська (праворуч)
У 1953 році зіграла у виставі “Донька прокурора” подругу головної героїні Октябрину. Про цю її роботу навіть згадували в місцевій газеті “Червоний прапор”. Епізодична роль дісталася їй у виставі “Серце матері” та ще кількох постановках.
Алла Логошовець з партнером у виставі “Коли цвіте акація”, 1955 рік
З Рівненським театром Олександра Логошовець пережила найтяжчі повоєнні роки. Але згадувала їх з особливим трепетом, бо все її тодішнє життя заполонив театр. Навіть вечірню середню школу закінчувала, так би мовити, без відриву від виробництва: о 6-й ранку — до школи, а потім до театру на роботу. Зі спогадів Олександри Логошовець:
Тут, у кінотеатрі “Партизан” з липня 1944 по липень 1945 тимчасово знайшов прихисток і Рівненський театр
“Коли театр Зафрана розбомбили, то нам дали “Партизан”. Там було дуже тісно. Не було ані гримерок, ані приміщення для репетицій. А ще ж кіносеанси йшли… Коли в серпні 1944-го до нас приїхала театральна трупа з Мелітополя (вони потім склали кістяк трупи Рівненського драмтеатру), нам дали той будинок, де зараз клуб будівельників на Поштовій (тепер “Інваспорт”, – прим. авт.), і кажуть:”Будуйте собі театр”. Ми його дійсно своїми руками збудували. Під час війни там була велика німецька столова. Приміщення було побудоване, як фінський будиночок, з блоків. У наступному будинку був ресторанчик, то ми там кухню облаштували. Ще дали нам у парку будиночок, теж на кшталт фінського, поруч із тим місцем, де потім кінотеатр імені Шевченка звели. Під час війни там жили і щось там робили румунські євреї, які заплатили німцям, щоб їх не зачіпали. А костюми зберігали в старому будинку на вулиці 16 Липня, поруч із нинішнім управлінням Львівської залізниці. Той будиночок не зберігся. Отак і бігали між трьома приміщеннями. Все робили своїми руками.
Алла Логошовець біля старого театру на Поштовій, кінець 1940-х
Коли місто перестали бомбить, ми працювали з ранку до ночі, щоб скоріше облаштувати приміщення на Поштовій. Сарай для декорацій зробили. Штори самі шили, ложі облаштовували. Важко було матеріально. Ще тривала війна. На театр давали трофейні речі, щоб ми переробляли для своїх потреб. На гастролі по області їздили на переобладнаних трофейних німецьких автобусах і вантажівках. Зносили до театру хто що міг. Крісла з оксамитовою оббивкою нам привезли звідкись. Ті крісла, до речі, потім перейшли в новозбудований театр. Я з дому принесла крісло для гримерки. Мама дозволила. Вона всі вистави дивилася. І люди ходили до театру. Хоча тоді вечорами було боязко містом ходити. Вояки п’яні вешталися вулицями, зі зброєю, погрожували людям…
Трупа Рівненського театру на Поштовій, середина 1950-х. Алла Логошовець у першому ряду третя ліворуч
Мерзли взимку дуже в тому приміщенні на Поштовій, – продовжує Алла Олександрівна розповідь. – Під костюм одягала теплий жилет. Добре, що я була дуже худенька, за що дякую своїй мамі. Вона не любила товстих, і стежила, щоб я не погладшала. На Поштовій ми були з кінця 1944-го по 1960-й рік, поки не збудували нове приміщення”.
Алла Логошовець в театральному образі
Олександра Логошовець запам’ятала кричущий випадок, який трапився в театрі в ніч під новий 1946-й рік, і вразив не лише її, а й усю трупу: “У нас був дуже хороший режисер Андрій Баженов. Загинув на Новий рік від рук радянського офіцера. Якраз ішло новорічне дійство, в театрі аншлаг… Аж тут якийсь п’яний офіцер вдирається в залу і починає погрожувати людям пістолетом. Баженов йому зробив зауваження. А той, недовго думаючи, вистрелив йому просто в голову. Потім у театрі було показове засідання військового трибуналу, на яке прийшло й багато рівнян. Тому офіцерові “вишку” дали”.
В одній з вистав з партнером
А ще згадує, як давали концерт простонеба на місці, де згодом постали новий театр і Театральна площа: “Коли вже розчистили місце в сквері для будівництва, то встановили там тимчасову сцену на тому місці, де мала бути сцена нового театру. Ми там давали концерт. У трупі тодішній були дуже гарні солісти-вокалісти: два сопрано, баритон, бас, тенор. У теперішньому театрі немає таких…”
Східна красуня – Алла Логошовець
Пригадує Алла Олександрівна, як після війни, у кінці 1940-х, рівненські актори давали виїзні концерти на сцені літньої естради в міському парку імені Шевченка. Тоді на подібні заходи збиралося мало не все місто. Люди прагнули позитивних емоцій після трагічних воєнних років.
Подруги і в театрі, і в житті – Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська
Театральна аристократка
Професійний вік артистів балету короткий — у 40 років уже пенсіонери. Тому на початку 1960-х Олександрі Логошовець довелося змінити театральне “амплуа”. Вона стала завідувати костюмерним цехом. Проте ще танцювала певний час, брала участь у спектаклях у масовках.
Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська на вулицях засніженого Рівного 1950-х
А костюмером Алла Олександрівна була неперевершеним, як згадують колеги. Народна артистка України Ліна Ізарова, яка приятелювала з Аллою Логошовець, розповідає: “Такому служінню театру, як вона, треба повчитися. Я прийшла до театру, коли Алла Логошовець уже була костюмером. З яким священним трепетом вона до костюмів ставилася! Як до реліквій! Молилася на них, як на ікони… З нею радилися художники при пошитті костюмів до вистав, бо вона мала грунтовні знання епохи XVIII-XIX століть. Знала до найменших деталей, як тоді одягалися. Знала, як пошити костюм так, щоб актрису показати з кращого боку. Вона нікого не випустить на сцену, доки своїми руками не поправить костюм, не розгладить кожну складочку… А українські сорочки-вишиванки, хустки, то для неї були, як ювелірні вироби, прати їх тільки вручну… Коли театр горів, Алла найперше кинулася рятувати костюми. Викидала їх у вікна, потім дбайливо перебирала, відновлювала, бідкалася, що якийсь зіпсувався… “
Після репетиції біля театру на Поштовій Алла Логошовець (праворуч) і Тетяна Куровська
Колеги, знайомі відзначають також вишуканий смак Алли Олександрівни.
“Алла була кравчиня неперевершена, – згадує приятельку Ліна Ізарова. – Вона мені весільну сукню пошила, яку бережу донині. Така гарна, перлинами обшита, дуже вишукана. Якось трапилася така історія. Одна глядачка подарувала мені тонесеньку вишиту жовто-блакитними нитками сорочку. Це був 1969 рік. Алла каже:”Не бери додому. Ти її не носитимеш, нехай буде в театрі, будемо берегти. Тепер так ніхто вже не вишиє”. І от, коли вже була інша завідувачка костюмерним цехом, якось іду по коридору, дивлюся — на підлозі серед мотлоху лежить моя сорочка розірвана… Я до костюмера, а вона мені, мовляв, сорочка ж необлікована… Ну звісно ж, це ж подарунок… Ми тоді обидві з Аллою плакали”.
Алла Логошовець – провідна актриса балетної трупи 1950-х років
Особливе ставлення в Алли Олександрівни було до українського національного костюма. Вона категорично не сприймала “новацій” на кшталт рожевих чи блакитних шаровар, міні-плахт. Завжди була за правдиве відтворення українського одягу на сцені, бо вважала, що він також “грає” роль, і може як сприяти успіхові постановки, так і споганити її. “Коли сучасне — це одне. Але коли класика, то це історія, не треба її паскудить”, – казала Алла Олександрівна.
Алла Логошовець в українському вбранні
Коли, вже будучи на пенсії за віком, стала працювати на прохідній театру, то й там залишалася вірна своїй скрупульозності і відповідальності. Вчила, особливо молодих акторів, як вітатися, як заходити в автобус, як до театру приходити.
Колеги називали її театральною аристократкою. Навіть у поважному віці вона зберегла особливу, притаманну лише вихованцям старої театральної школи, витонченість без манірності, але дійсно таку аристократичну. Її обурювало, коли до театру заходили у вуличному взутті. Будь то актори, чи глядачі.
Вітання ветерану театру Аллі Логошовець з 25- річним ювілеєм Рівненського театру. Алла Логошовець – у центрі. Хто поруч із нею, на жаль, невідомо. Фото надала рівнянка Олена Сергєєва
“У театрі завжди перевзувалися, – згадувала Алла Олександрівна колишні роки. – У вуличному ніхто до зали, не кажучи вже про сцену, не йшов. У головному уборі чоловіки також не заходили. Коли ще театр був на Поштовій, у Рівному мешкав такий лікар Ерліх. Вони з дружиною були постійними відвідувачами театру. Коли дощ, сніг, вони приходили в гумових ботах, під якими були туфлі. Боти знімали і заходили до зали в чистих туфлях. А щоб прийти до театру у спортивному костюмі, то це жах!.. Тепер не так”.
Тетяна Куровська (ліворуч), Ігор Жилінський, Алла Логошовець у виставі “Циганка Аза”
Одна велика любов — театр
Доля не подарувала Аллі Олександрівні особистого щастя. Вона так і залишилася самотньою, мешкала з мамою. Чому не склалося її особисте життя, не знають навіть ті, хто був близько знайомий з нею. Вона не розповідала. Хоча заміж її кликали. Казала, що, якби погодилася, то це був би шлюб за розрахунком. Для її щирої вдачі неприйнятно було кривити душею.
На Перше Травня з колегами по театру, початок 1960-х. Алла Логошовець – крайня праворуч
Кума Олександри Олександрівни також танцівниця театру Тетяна Куровська могла б чимало розповісти цікавого про близьку подругу, з якою вони завше разом на численних світлинах, але і Тетяни Куровської давно немає на цьому світі.
На сцені театру. Алла Логошовець – крайня ліворуч
З теплотою згадує Аллу Олександрівну рівнянка Олена Сергєєва:“Алла Олександрівна — унікальна людина, вона була моєю театральною “мамою”. Я росла у неї на очах, а точніше, на руках. Поки моя мама (артистка Рівненського театру Алла Жуковська, – прим. авт.) була на сцені, мене забавляла Алла Олександрівна. Театральні діти — вони як “діти полку”. Пам’ятаю, поки йшов спектакль, тьотя Алла вела мене до костюмерного цеху, в казкове для мене місце. А в перукарському цеху, куди також заходили, можна було поміряти перуку, заплести на ній косу… Не кожній дитині випадала така нагода… Тьотя Алла часто згадувала, як вона несла мене, маленьку, на руках під дощем у готель, поки мама грала у виставі, а я кумедно злизувала краплини дощу зі своїх рук. Це її дуже веселило. А ще називала мене “кастрєлєю”. Я ніяк не могла правильно вимовити слово “кастрюля”. Ми дружили до самої смерті Алли Олександрівни. А ще в неї була і втіха, і вірний багаторічний друг — кіт Мурчик. Вона до нього ставилася, як до людини. Завжди казала, що це дивовижний і унікальний кіт.
Був і такий епізод у театральній біографії Алли Логошовець
Такої, як вона, завідувачки костюмерним цехом ще не було в театрі, – продовжує спогади про близьку людину Олена Сергєєва. – До костюмів ставилася з таким трепетом, як до живих істот. Була акуратисткою, актори в неї були, як лялечки. Часом сварлива, але справедлива і доброзичлива. Вона для мене — взірець ставлення до театру, і до професії зокрема. Її наука мені дуже знадобилася, коли я сама прийшла до театру на роботу”.
Алла Логошовець особливо любила українську класику. На сцені театру, 1958 рік
Про останні дні Олександри Логошовець розповіла її доглядальниця пані Світлана, яка шість років опікувалася Аллою Олександрівною:”Вона була унікальною жінкою, хорошою, світлою людиною. Дуже вимоглива, але не вередлива. Із загостреним почуттям справедливості, що не всім подобалося… Мені з нею не було важко. Хоча доживала віку Алла Олександрівна тяжко хвора, майже втратила зір… Дуже багато знала і пам’ятала. За її розповідями можна книжки писати. Все робила досконало. Казала, якщо берешся, то роби добре, а якщо не вмієш, то не берися. Дуже смачно готувала. А який чай унікальний робила!.. Тяжко хворіла два місяці перед смертю, але в лікарню навідріз відмовилася лягати. Залишила цей світ на Щедрий вечір, так тихо, спокійно, наче спати лягла… “
Алла Логошовець
Ліна Ізарова пригадує, що за два дні до смерті Алла Олександрівна в розмові все розпитувала, як там театр, що нового, що ставлять, які новини в колективі. Усі, хто знали Аллу Логошовець, зазначали, що вона завжди про що б не говорила, обов’язково згадає про театр. Йому вона залишилася вірною до останнього подиху…
Роздивляючись старі світлини, на яких струнка, усміхнена і красива молода жінка позує у різних театральних образах, невимовно шкода усвідомлювати, що її вже немає на цьому світі. Скромна трудівниця сцени. Про неї згадував у своїй книзі “Історія театрального мистецтва Рівненщини” актор і мистецтвознавець Ігор Жилінський. Її театр розпочинався навіть не з вішака, а десь глибоко в серці, в потаємних куточках назавжди зачарованої театром душі… З ним вона жила, з думками про нього й відійшла в кращі світи…
Місце останнього спочинку рівнянки, актриси, цікавої оповідачки і непересічної особистості Олександри Олександрівни Логошовець
Рівне, театр, події минулого — з вуст Алли Логошовець
Тут частинка того, що вдалося записати. Багато з розказаного потребує уточнень, які, на жаль, уже зробити неможливо. Звісно, спогади — річ суб’єктивна, однак почуте вражає і спонукає до роздумів.
Про закладення Свято-Воскресенського собору
– На закладини храму приїздив з родиною імператор Олександр ІІІ (30 серпня 1890 року, – прим. авт.). Моя бабуся на той час була ще маленькою дівчинкою. Вона розповідала, що незадовго до урочистостей у місті збирали маленьких дівчат з довгим волоссям, які повинні були йти попереду імператорської ходи і посипати дорогу квітами. Бабуся розповідала, що дівчаток гарно вбрали, навчили, як правильно кидати квіти. Відтак, уся дорога від нинішнього краєзнавчого музею до місця, де тепер Воскресенський собор, була встелена квітами. Люди розповідали, що підрядник Яполутер під час будівництва собі вкрав гроші, то мусили переробляти іконостас. А дзвіницю біля собору пізніше звели Гонопки. У них не було спадкоємців, то вони пожертвували на церкву, сподіваючись на Божу милість.
Алла Логошовець в одному з театральних образів
Рівне за Польщі
Центр міста було вимощено бруківкою у вигляді візерунка, на тротуарах — плити. Узимку прибирали власники, щоб, боронь Боже, ніхто не впав біля магазину. Бо буде штраф власник платити і оплачувати лікування. У туфельках можна було іти. На Чорновола кінні візники стояли в черзі. Хто підходив брати, то не вибирав, а першого брав. На Галлєра (тепер 16 Липня. – прим. авт.) стояли автотаксисти.
На розі теперішніх Соборної і Петлюри була розкішна книгарня (будинок Гальпериних, – прим. авт.). Там ми з мамою купували до школи приладдя письмове. Асортимент був величезний.
Алла Логошовець з колегою
За Польщі школярам можна було вулицями ходити тільки до певної години. Якщо з батьками ідеш, то нічого, а самим не можна було. Вчителі ходили і перевіряли. Ми всі в формах ходили. Кожна школа мала свою форму.
За Польщі жили непогано. Місто було чисте, магазинів дуже багато, кав’ярень. Можна було придбати, що душа забажає. Такого слова як “дефіцит” ми навіть не знали. Воно з’явилося, коли “совєти” прийшли і магазини позакривали.
Про парк і палац Любомирських
У парку Любомирських (тепер ім. Шевченка, – прим. авт.) під час Волинських Торгів гойдалки працювали різноманітні. Ми ходили туди кататися. А ще — дивитися виступи мотоциклістів, які їздили всередині в кулі. Це був такий улюблений атракціон рівнян. Платно було, за злоті, це були дорогі гроші. Також звіринець був у парку. Ми, школярі, ходили дивитися. У формі всі — у нас була така красива синя форма. Вхід на Торги був біля нинішнього “водніка”. Парк дуже гарний був, доглянутий, квітів багато. І по дорозі до парку, от так, як підніматися нинішньою Соборною угору, на тротуарах красиві квітники були. Дундич був похований на кладовищі Дубенському, біля церкви, під парканом, під березовим хрестом. А там, де його могила в парку, був данцінг.
Алла Логошовець
Великий палац Любомирських, той, що там, де нині стадіон, у 1939 році вже був у руїнах. “Совєти” підірвали. Дітьми ми там всередину ще заходили. Бачили залишки розписів на стінах, але боялися там ходити, щоб нас не засипало в руїнах. Біля палацу цигани табором ставали. Цирк шапіто також там ставили. У театрі Зафрана Шевченківські дні влаштовували. Ми з мамою завжди відвідували.
Прихід німців. Окупація
Ми не очікували, що німці прийдуть, а Червона Армія драпанула. Пам’ятаю, як німці на сотнях мотоциклів у місто в’їхали, такий гуркіт стояв!.. До школи ми не ходили, бо боялися, щоб до Німеччини не забрали. Комендантська година була. Полонених з концтабору водили на розбір руїн.
На Бандери, там де нині музучилище, був табір полонених. Ми їм їжу перекидали. Там, де нині торговий центр “Покровський”, на горбочку, була військова частина ще з часів Польщі. Під час війни там теж полонених утримували. Вони помирали від тифу. Там же і розстрілювали, і ховали на Грабнику. На Видумці (сучасна вулиця Бандери) також розстрілювали і спалювали. У Сосонках, біля місця розстрілу євреїв, скрізь поля були. Всього кілька хат було неподалік, бо поляки не дозволяли там будуватися. Ми неподалік жили і все те жахіття чути було, не могли спати вночі.
На сцені Алла Логошовець, яку не впізнати
Тюрма на Соборній (колишня “швейка”, а нині торговий центр, – прим. авт.) — її паркан тягнувся аж до нинішньої міськради. Там всі будинки на кістках збудовані. Там розстрілювали, коли відступали радянські війська. Була така судмедексперт Рибакова, то вона сама дострілювала заарештованих, а тоді доганяла відступаючі війська.
У будинку на Соборній, навпроти парку, де нині управління освіти, за окупації тифозна лікарня була.
У колишній гімназії, а тепер краєзнавчому музеї, при німцях була резиденція Коха. Там заборонена зона була, з неї відселяли людей з будинків. Місцеві боялися навіть наближатися туди. Навкруги було болото.
Дві україночки. Ліворуч Алла Логошовець
Розваги під час окупації
Ніяких особливих розваг тоді не було. Молодь намагалася на очі німцям зайвий раз не потрапити, щоб до Німеччини не відправили. Під час війни трупа Рівненського театру грала в кінотеатрі “Ампір” колишньому, що потім став “Партизаном”. Грали на українській мові. Туди місцеве населення ходило, бо театр Зафрана німці собі забрали. Туди місцеві не ходили. Своєї трупи в Рівному не було, а приїздили актори з Луцька. Кабаре працювали в місті, в парку Любомирських був ресторан і в центрі міста. Деякі місцеві жінки гуляли з німецькими офіцерами. Ходили з ними в ті ресторани.
Про Кузнєцова і партизан
Кузнєцов багато біди Рівному приніс. Після його диверсій почалися арешти і розстріли населення. Партизани викрали генерала Ільгена, а розповсюдили чутки, що буцімто це УПА. От було таке. У 1943 році раптом хапають українських чоловіків і розстрілюють. Через деякий час — знову. Люди казали, мовляв, євреїв уже знищили, то тепер беруться за українців. Нашого сусіда з Граничної також забрали. Він учитель був. Возили кудись окопи копати, бо вже відступали німці. Його матір їздила туди, де вони копали, шоб здалеку хоча б його побачити. А ще таке було. Інша наша сусідка, в якої сина також ув’язнили, якось вийшла на вулицю, а там машина з тюрми виїхала. На розстріл везли арештантів. У кузові машини побачила сина в самій білизні. “Прощай, мамо!” – встиг вигукнути. Та жінка довго бігла вулицею за вантажівкою… Це дуже страшно…
І от після війни ми в старому театрі на Поштовій ставимо виставу “Ето било под Ровно”, потім її трохи переробили і назвали “Грачов — центру”. І запросили на прем’єру колишніх партизанів із загону Медвєдєва. От вони розказують, як вони викрали генерала і підкинули папір, що це зробила УПА. Потім убили суддю Функа, і знову папір підкинули, що це УПА. Ну це ж нечесно!. Скількох безвинних рівнян за це розстріляли!.. Медвєдєв був дуже жорстокий. Люди розповідали, що коли один партизан із його загону проти нього щось сказав, то того чоловіка за наказом Медвєдєва розстріляли.
Люди сумнівалися, що Кузнєцов був радянський розвідник. Він був у Німеччині, прийшов з німцями… Лісовську бачила якось як вона їхала з німцями в машині.
Василь Селезінка й Алла Логошовець у виставі “Циганка Аза”
Про бомбардування міста
Уже після визволення аж до осені 1944-го німці бомбили Рівне. Мешканці ночувати втікали за місто. Ми йшли в урочище Сосенки. Німці там ліс вирубали, щоб партизани там не ховалися. Але німці вже й у полі почали бомбити. Потім ми в Білу криницю ходили ночувати. Місто йшло масово, як на демонстрацію — з дітьми, з колясками, з речами. Спали в сільських клунях. Землянки рили, щоб сховатися. А дехто й до хати пускав.
У Рівному полонені німці розчищали руїни, будували будинки. Наприклад, на Замковій, поруч із теперішнім музеєм. На місці, де тепер театр, також були будинки. Але їх зруйнували бомбуваннями. Після припинення бомбувань все розчистили і зробили сквер.
Про костел Святого Антонія
Коли в кінці 1950-х закрили костел, то багато одягу, ризи, підсвічники срібні, різну костельну утвар віддали театру. Треба було зберігати відповідно. Ми використовували це як реквізит. Щоправда, після пожежі 1978 року багато тих речей зникло.
На сцені театру
Про театр
Післявоєнний театр не той, що нині. Була дуже співоча трупа. Оперети йшли. “Запорожець за Дунаєм” ішов без “вимарень” — повністю співали і хор, і солісти. Ми, хоча й були артисти балету, але вивчали і хорові партії. Не буде ж масовка мовчки стояти… І танцювали, і грати доводилося. Жили дуже дружно. Прем’єру, Новий рік разом святкували. У нас був чудовий оркестр. Диригентом був поляк, який за Польщі служив у прикордонному корпусі в Березно. Сам грав на кларнеті, віолончелі, саксофоні.
Про пожежу в театрі
Це було на річницю смерті Сталіна, 5 березня, в неділю. Вистава йшла про Кузнєцова, а ввечері мала бути інша. Я вже прийшла додому, але якесь наче передчуття було… Мама пішла в церкву і вернулася:”Аля, іди, театр горить!”. Я на таксі помчала, то таксист навіть гроші не взяв. Мабуть, недопалок спричинив… На другому поверсі костюмерні, то спочатку виносили в двері костюми. А потім вже просто хапали й у вікно викидали. Багато костюмів тоді пропало. Тоді директора, заступника і завпоста на “хімію” посадили на примусові роботи.
Світлана КАЛЬКО
P.S.Щира подяка за допомогу в підготовці матеріалу Олені Сергєєвій, Ліні Ізаровій, доглядальниці пані Світлані.
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська представила свій новий проєкт у Києві, у відкритому просторі інноваційного парку UNIT.City. Унікальна фешн-подія під провокативною назвою Existential Fashion Error стала прем’єрою нового бренду Misstitchic – в колаборації із текстильним дизайнером Ксенією Уманською, випускницею London College of Fashion.
Existential Fashion Error – це концепт про моду як простий спосіб говорити про складні речі. Філософія колекції – ексклюзивна і водночас практична. Це Ready Couture. Свою відповідальність в моді Караванська бачить у створенні одягу актуального, такого, який існує поза часом та обов’язково має інтелектуальну складову.
Existential Fashion Error
– Це моє бачення трендового, але часто надуманого та ілюзорного поняття Sustainable-фешн, – каже Оксана Караванська. – Живемо у часи, коли інтровертність світу і людини в ньому досягли свого піку. Але наскільки етичною можна вважати моду у стосунку до навмисної модифікації тіла людини?
Existential Fashion Error
Утім, Existential Fashion Error – це не просто прем’єра нової колекції та нового бренду Караванської, а непересічний соціальний проєкт на підтримку Благодійного фонду «КРАН» та його доброчинної ініціативи «Будь потужною на 300W (omen)».
Existential Fashion Error
Фонд «КРАН» (https://www.kran.fund), який приймає складні виклики в благодійності, та фешн-виклик Караванської Existential Fashion Error об’єднались, щоб залучити нових партнерів до важливого соціального проєкту придбання роботизованого комплексу для відновлення ходьби тяжко травмованих бійців GЕ-O System Evolution, вартість якого – 288 000 євро (виробник – Reha Technology, Швейцарія) і підтримати ініціативу «Будь потужною на 300W(omen)»: не купувати інвалідні візки, а ставити хворих на ноги.
Гостями дефіле без правил від Караванської в UNIT.City були колишній міністр фінансів України Ігор Уманський, народні депутати Олена Копанчук і Михайло Цимбалюк, колишній міністр культури Євген Нищук, народна артистка України Людмила Смородіна, телеведучі Катя Осадча, Ольга Фреймут з донькою Златою, Ігор Кондратюк, Світлана Вольнова, Ольга Грицик, співачка Анжеліка Рудницька, засновник Ukrainian Fashion Week Володимир Нечипорук та інші. Ведучою показу була Соломія Вітвіцька.
17 червня о 19:00 на даху !FESTrepublic відбудеться вечір французької музики та атмосфери «Ville de l’amour». Організатори запевняють, що максимально відтворять атмосферу Парижа.
«Зовсім не обов’язково їхати в Париж, щоб насолодитися французькою атмосферою! Маємо ідею, як провести вечір у Львові, але відчути себе посеред Монмартру. Ми відтворимо атмосферу Парижа у Львові. Жодного плану, розслабляємося і відпочиваємо! Це буде більше, ніж просто концерт, це буде вибух французької романтики під зорями!», – зазначають організатори.
Музиканти подарують гостям коктейль з неймовірної суміші класичних творів із вкрапленнями джазових імпровізацій та шаленого драйву у стилі мануш.
«На сцені – чисто чоловіча команда! Легкий та неповторний вечір обіцяють неперевершені Ігор Гнидин – перкусії та ударні, Віктор Янчак – акордеон, Тарас Видиш – скрипка, Андрій Бадюк – гітара, Сєрж Федорчук – контрабас. Програма складатиметься з творів Рішара Гальяно, Мішеля Леграна, Джанго Рейнхардта, Юбера Жиро, Стефана Грапеллі та ін», – йдеться у повідомленні.
П’ять причин, чому необхідно відвідати концерт «Ville de l’amour»:
на вас чекає романтичний вечір під відкритим небом з літнім дрес-кодом для “white party”;
звучатимуть найвідоміші шлягери французького кінематографу, циганський стиль мануш;
спеціальним гостем вечора буде фіналіст проекту «Голос країни» Аніс Еттаєб;
це буде не банальний джаз під відкритим небом, а концептуальний концерт із спеціальною програмою, де пересікатимуться шлягери поколінь,від Леграна до сучасних проектів, як ZAZ.
під час заходу відбуватиметься дегустація смачного французького вина та сиру.
З приємностей також втішний бонус для тих, хто дотримається дрес-коду. Цікавинкою вечора буде те, що гостей зустрічатимуть пантоміми.
Цього року відзначаємо 110-річчя від заснування організації “Пласт” у Галичині. Це товариство відіграло важливу роль у формуванні української еліти як в Україні так і в діаспорі. Вашій увазі представлено декілька фактів про діяльність “Пласту” в Бродах у другій половині 1920-х років.
У 1920-х рр. важливою складовою молодіжного руху у Галичині був “Пласт”. Згідно його статуту метою організації було: “а/ співділання з родиною й школою у вихованні молоді в напрямі вироблення у неї характеру, витревалости, карности почуття обовязку, точности, самостійности, зарадности, ввічливости та замилування до ощадности, розвитку її умових спосібностей і фізичної справности, пізнавання природи, заправлювання до суспільної праці й несення другим помочі та до науки ремесла, пластових умілостей і пожарництва. б/ ширення серед суспільности знання ідей та основ скавтінґу, як також пластового способу життя”. Для кращого ведення роботи й контролю над пластовими відділами Галичину поділено на округи. На чолі кожної округи поставлено Окружну Пластову Команду (ОПК). Спочатку ОПК об’єднували полки, які складалися з декількох гуртків. У 1924 р. поділ на полки було скасовано. Замість них введено курені. До складу куренів входило кілька гуртків. Однак їхня кількість була меншою, ніж у полках. З огляду на це, деякі полки довелося поділити на два курені. Всі пластові курені відносилися до трьох Уладів: Улад Українських Пластунів Юнаків (УУПЮ), Улад Українських Пластунів Новаків (УУПН), Улад Українських Старших Пластунів (УУСП). За підрахунками голови Верховної Пластової Команди (ВПК) у Львові Северина Левицького (псевда “Сірий Лев”, “Шерш”) у 1920–1930 рр. у Галичині і на Волині налічувалося 93 курені УУПЮ. Крім того у 1930 р. існували підготовчі курені, які не мали затвердженої нумерації.
У Бродах розвинули свою діяльність 85, 86 та 87 курені. Членами 85 та 87 куренів були хлопці, 86 – дівчата. Про діяльність “Пласту” в Бродах писали у своїх спогадах пластуни Маруся Завадівська, Надія Чума та Андрій Турчин. Найбільш інформативними є спогади Андрія Турчина. Але і в них є певні неточності. Зокрема про те, що курінь юначок отримав 87 число, насправді 86.
Володимир Мурський у пластовому однострої. 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Об’єктивне висвітлення історії пластових гуртків та куренів у Бродах можливе із залученням документів. Увазі читача представлено 5 документів, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові у 389 фонді “Верховна пластова команда, м. Львів”.
Документ № 1 – це звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за другий чвертьрік 1929 р. (датування – липень 1929 р.), № 2 – звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за третій чвертьрік 1929 р. (5 жовтня 1929 р.), № 3 – звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за перший чвертьрік 1930 р. (30 березня 1930 р.), № 4 – лист Северина Левицького до Володимира Мурського про реєстрацію 87 пластового куреня ім. Тимоша Хмельниченка в Бродах (7 травня 1930 р.), № 5 – лист Олени Панас до о. Олександра Бучацького (3 квітня 1930 р.). Кожен пластун у Бродах, з огляду на конспірацію, мав псевдо. За словами Андрія Турчина, – під псевдонімами ми виступали на протоколах сходин гуртка, кожний з нас старався заховувати пластову тайну. З огляду на це у документах № 1, № 2 та № 3 особи подані під псевдами. Встановити справжні прізвища всіх пластунів на разі є проблематичним. Однак, представлені документи дають можливість простежити історію “Пласту” в Бродах, поглянути по-новому на весь спектр досягнень та проблем.
Документи висвітлюють історію “Пласту” в Бродах за 1929–1930 рр. З них дізнаємося про те, що члени 85 куреня проводили вишкіл (впоряд, картографія, знакування та ін.), курінні та гурткові мандрівки, виголошували реферати на актуальні теми, готувалися до пластових іспитів, проводили заходи із вшанування національних героїв, організовували свята (наприклад “Свято Матері”) та ін. При курені існував “кружок есперантистів”, засновано споживчу крамницю, два спортові “кружки копаного м’яча”, гурток “Пугачів” мав свій хор. Брідські пластуни займалися футболом, часто проводили міжгурткові футбольні матчі. Курінь мав у наявності бібліотеку та спортивне спорядження. Члени куреня збирали гроші на пресовий фонд та будівництво “Пластового дому” для пластунів Львова, передплачували львівський пластовий часопис “Молоде Життя”, дбали про збільшення фондів курінної каси тощо. Пластуни планували закупити туристичне спорядження та поширити свою діяльність на Брідщині.
Виявлені документи, на жаль, не містять інформації про обставини та час заснування “Пласту” у Бродах. Ці документи, можливо, зберігаються у ЦДІА України у Львові та чекають, коли їх буде виявлено та введено до наукового обігу. Єдине, що наразі вдалося знайти про цей період – дві нотатки у “Записнику” (охоплює 1926–1929 рр.) голови Верховної Пластової Команди Северина Левицького. Перша: “Броди 1927/28 зал[ожив] Мур[ський] учит[ель] сем[інарії]”, друга: “85 ім. Б. Хм[ельницького] Б[роди] муж[еський] звяз[ковий] Мурмурандо 15/3.1929 [р.]”. Перша нотатка та спогади Андрія Турчина дають можливість зробити попередній висновок про те, що витоки “Пласту” в Бродах слід відносити не пізніше 1927 р.
З огляду на інформативну місткість, унікальність та історичну вагу публікую ці документи. Вони подані при збереженні лексичних і орфографічних особливостей. Розшифровані скорочення у тексті, ініціали, пропущені слова, підписи, наявність відбитків печаток позначені квадратними дужками. Опубліковані документи є цінним історичним джерелом, що дозволяють значно доповнити історію “Пласту” в Бродах у 1920-х рр.
Документи
Перша сторінка звіту 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за другий чвертьрік 1929 р. [Липень 1929 р.]. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 1
Звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за другий чвертьрік 1929 р.
[липень 1929 р.]
85 Пл[астовий] Кур[інь] Броди. ОПК ІІ Видів 3/Х.[19]29 [р.]
звіт [В. Кархут]
816/18 26/10.[19]29 [р.].
Звіт.
Пл[астовий] рік 18. чвертьрік 2
Число і назва Куріня, місцевість: 85 Пл[астовий] Курінь ім. Б. Хмельницького в Бродах.
Звязковий: бр[ат] В[олодимир] Мурмурандо [Псевдо Володимира Мурського. З 21 січня 1921 р. він – член “Пласту”. – А. С.], ст[арший] пл[астун] 3 К[уріня] “Л[ісові] Ч[орти]”.
Прибули до Куріня: 1) Мільйон Крутішко 16.ІV.1929. [р.]
Відійшли з Куріня: 1) Карий Орлик, звільнений від обов’язків пластуна на власне бажання 26.VІ.1929. [р.].
Пластові ступені:
прихильників – 2,
учасників – 16,
розвідників – 5,
скобів – 0.
Іспити вмілости: ·/·
Домівки немає.
Майно Куріня:
курінна бібліотека (доперла заснована), 10 книжок пл. видань,
курінна каса – 30 зл[отих].
Курінні установи –
хор гуртка “Пугачів”,
кружок есперантистів.
Діяльність Куріня:
а) одна Курінна Рада 21.VІ.1929. [р.]. В програму входили справи поконання недогідностий, які загрожують існуванню брідського Куріня, справи збільшення акції приєднування на передплатників “Молодого Життя”, збирання значків і пуделок з пасти Левицької, способи збільшення фондів курінної каси, поширення кружка есперантистів і т. п.,
б) 29 гурткових сходин, 2 курінні прогульки, 3 гурткові прогульки. На сходинах приготовлялись брати до пластових іспитів та інших практичних вмілостий як рахівництво, есперанто, так само плекано музику і спів. На прогульках переводжень теренові вправи, картографію, знання дерев, знакування та пл[астові] гутірки. 11.V.1929. р. здало 7 сестер і 1 брат 1 пл[астовий] іспит. 12.V.1929. р. присягало 12 пластунів(-ок). 26.V.1929. р. відсвяткував Курінь “Свято Матері”. В програму входили декламації, впоряд, реферат, веселість і т. п.
26.VІ.1929. р. 4 братів здало 2 пл[астовий] іспит.
27.VІ.1929. р. здав 1 брат 2 пл[астовий] іспит.
26.VІ.1929. р. здало 6 братів 1 пл[астовий] іспит,
в) проекти і виконання:
заложення хору – прийнято і виконано,
заложення кружка есперантистів – прийнято і виконано,
Читання “Історії України”, на гурткових сходинах – прийнято і виконано,
проекти збирання лісничих ростин, в ціли збільшення курінної каси, виучування ріжних пластових вмілостей і т. п. – прийнято і виконано,
г) плян діяльности Куріння на будуче: Курінь має повести акцію поширювання пластової ідеї межи товаришами – не пластунами, акцію приєднування основників Пл[астового] Дому, перевести інтензивну акцію збірки металів, пуделок, значків і монет.
збирання лісничих ростин, приготовлення членів прихильників до 1 пл[астового] іспиту, а других до 2 та 3 пл[астового] іспиту, та до іспитів вмілости, поширення кружка есперантистів, курінної бібліотеки, хору. В тій ціли урадила Курінна Рада скликати курінні сходини на вакаціях в Підлисю та вислати кількох пластунів до обласного пл[астового] табору на Соколі. Інтензивнішим уліпшенням та згуртуванням життя, котре в своїх початках, займеться Курінна Рада на найблищих сходинах.
Скоб!
[Микола Сумаренко] [Карий Вовк]
курінний за писаря
звязковий.
Мурмурандо.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 64–65. Мова українська. Оригінал. Рукопис.
Перша сторінка звіту 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за третій чвертьрік 1929 р. 5 жовтня 1929 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 2
Звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за третій чвертьрік 1929 р.
5 жовтня 1929 р.
85 Пл[астовий] Кур[інь] Броди. 816/18
ч: 6
Звіт!
Пл[астовий] рік 18. чвертьрік 3
Число і назва Куріня, місцевість: 85 Пл[астовий] Курінь ім. Б. Хмельницького в Бродах.
Звязковий: п. Мурмурандо, ст[арший] пл[астун] 3 К[уріня] “Л[ісові] Ч[орти]”.
а) Курінна Рада. В програму входили: економічні справи Куріня, справи буд[ови] Пл[астового] дому, поширення Пласту, передплата “Молодого Життя” і т. д.,
б) 26.VІІ.1929. [р.] здав І іспит один брат,
в) До Обласного Пл[астового] Табору на Соколі вислав Курінь 4-ох братів,
г) Плян діяльности Куріння на будуче. Заложення пл[астової] кооперативи, пл[астової] Щадниці, купно шатра, побільшення бібліотеки, та поширення Пласту.
а) бібліотека – 29 примірників,
б) кур[інна] каса – 150 зл[отих],
в) по гурткам спортові приладдя.
Курінні установи:
а) сп[оживча] кооператива,
б) два спортові кружки (копаний мяч).
Діяльність Куріня:
а) (Курінь зложив 4.ХІ.1929. [р.] вінок на могилі У. С. С.),
б) розпродаж 15 “Перших проб”, 5 Других і третих проб, 10 калєндарців “Скоб”, 10 “Гей гу, Гей га”, 10 прим[ірників] “Пластового Шляху”,
в) пренумерата 23 прим[ірників] “Молодого Життя”,
г) плян діяльности на будуче:
відсвятковання одинайцятьліття повстання Укр[аїнської] Держ[ави], та зєдинення укр[аїнських] земель з початком квітня,
відсвятковання 69 річниці смерти Тараса Шевченка – тоді само,
скликання Курінної Ради дня 2.ІV.1930. [р.],
ґ) переведено анкети в Укр[аїнській] Бурсі, що до відступлення підвечерку на будову “Пластового Дому” у Львові – себто около 100 зл[отих] місячно почавши від 1.ІV.1930. [р.],
д) заложення споживчої крамниці,
е) міжгурткові спортові змагання в копаного м’яча.
Звіт прийнято до відома.
На усне предст[авлення] зв’язкового
апробую розділ Куріня.
Новий Курінь носить назву
87 К[урінь] ім[ені] Тиміша Хмельниченка.
Опік[ун] і зв[язковий] той самий,
що у 85-ім. ч. 171/19
17/4.[1]930 [р.]
[місце печатки] [Северин Левицький]
звіт прийшов точно
[місце печатки] [Василь Кархут]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 42. – Арк. 49–49 зв. Мова українська. Оригінал. Рукопис.
Пластова присяга брідських пластунів. Світлину опубліковано у збірнику: Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник / Редактор Богдан Зробок. – Броди, 1998. – Кн. ІІ. – С. 302.
№ 4
Лист Северина Левицького до Володимира Мурського про реєстрацію 87 пластового куреня ім. Тимоша Хмельниченка в Бродах
7 травня 1930 р.
7 травня [19]30 р.
– – – – [Львів, вул.] Шашкевича ч. 5
До
Звязкового В. П. К.
cт[аршого] пл[астуна] скоба МУРСЬКОГО Володимира
в/ Бродах
У відповідь на звіт 85. К[уріня] УУПЮ в Бродах і на Ваше усне представлення В. П. К. годиться поділити 85. К[урінь] УУПЮ на Курінь шкільний і позашкільний.
Новоутворений Курінь зареєстровуємо як 87. К[урінь] УУПЮ ім. Тимоша Хмельниченка в Бродах. Опікун і звязковий ті самі, що в 85. Куріні.
Новоутвореному Куріневі бажаємо як найкращих успіхів у його пл[астовій] праці і здоровимо нашим
СКОБ!
За Команду УУПЮ:
Верх[овний] Отаман [Северин Левицький. – А. С.].
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 71. – Арк. 84. Мова українська. Копія. Машинопис.
Перша сторінка листа Олени Панас до Олександра Бучацького. 3 квітня 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Остання сторінка листа Олени Панас до Олександра Бучацького. 3 квітня 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 5
Лист Олени Панас до Олександра Бучацького
3 квітня 1930 р.
відписано 5/5.1930 [р.]
Броди. 3.ІV.1930 [р.]
Всечеснійший Отче Добродію
Команданте [йдеться про о. Олександра Бучацького. – А. С.]!
Прошу мені вибачити, що я приватним листом звертаюся до Вас Всечеснійший Отче з проханням у пластових справах. Але пластова ідея так мене опанувала, що я цілий рік живу споминами з таборового життя і надіями на слідуючий табор. Се мабуть тому, що в Бродах не можна займатися явно пластом, бо дирекція ґімназії ворожо відноситься до нього. Одиноким для мене полем до праці є Табор Новиків.
Длятого я вже в Підлютім згадувала, що бажалаби в слідуючім році заняти становиско впорядчиці, але Вс[ечеснійший] О[тче] Добродій недали мені тоді рішучої відповіди.
Можливо що Вс[ечеснійший] О[тче] Добродій сумнівалися, чи я розумію пластову карність, бо я не приняла заряду маґазину. Але я зробила се з обаву,що недам собі ради, бо не знала, що до мене буде належати, а при тім була ще хора по тяжкій ґрипі. Тепер я вже здорова і ніяких обовязків небоюся.
Крім обовязків звичайної впорядчиці моглаби занятися вправами, національними танками, співом, грами та забавами.
Дотого моя осьмилітна сестричка Дарця маєвелику охоту їхати до табору, а без мене перший рік булаби дуже несвоя.
Знаючи Доброту Вс[ечеснійший] О[тця] Добродія прошу ласкаво поперти моє прохання о приняття до Табору Новиків на впорядчицю і ласкаво мене повідомити чи можу приготовлятися.
Довідалася я, що в біжучім році Табор Новиків має бути поділений на два табори; хлопячий і дівочий.
Хоча мої спостереження немають тут ніякого значіння, то прошу приняти кілька моїх гадок.
Булоби се дуже добре, бо новики малиби більшу свободу, але поколи оба табори мають бути в одній будівлі в Підлютім, то тяжко погодити. Поодинокі табори малиби бути по однім місяци. Після мене, се рішучо закоротко. На Соколі се можливе, бо там приїздять вже карні пластунки котре добре знають пластове життя. Новики, є по найбільшій части діти малі, котрим тяжко привикнути до карности протягом дня, чи навіть двох. Приміром на се може бути тамторічний табор, а навіть з 1928 р. де поправду табор зачався щойно по тижни. Було то можливе в пять тижневім таборі,бо як раз на повний табор припало чотири тижні. А мимо то при відїзді всі жаліли що вже скінчився. В поділенім таборі подвійні видатки, все осібне, а табор ще добре не зачнеться, а тут вже мине чотири тижні. Може мої спостереження хибні, однак здається що не дуже. Поділ цей певно має бути з огляду на сподівану скіль[кість] зголошень, але сумніваюсь чи табор буде богато більший від тамторічного. З гори красненько дякую за рішення. Поздоровляю пластовим “Скоб” і цілую руки.
Панасівна Олена.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 71. – Арк. 60–61 зв. Мова українська. Оригінал. Рукопис.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Декілька невідомих документів про “Пласт” у Бродах (кінець 1920-их рр.) // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Матеріали шостої краєзнавчої конференції, присвяченої Дню пам’яток історії та культури 20 квітня 2012 року). – Броди: Бродівський історико-краєзнавчий музей, 2012. – Вип. 5. – С. 127–133.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Наприкінці 1930-х років у Львові автомобіль все ще був предметом розкоші. Скільки коштував та хто міг дозволити собі розкіш придбати “залізного коня” сьогодні на сторінках Фотографій старого Львова.
В 1930-их роках львівський робітник заробляв близько 100-120 злотих на місяць, службовці заробляли від 200 до 350 злотих, вчитель 280 злотих, підпоручник і капітан війська польського відповідно 280 і 390 злотих.
Крім автосалонів, з найновішими автівками львів’яни могли познайомитись на щорічних Східних Торгах у Львові, де завжди був виставковий павільйон з авто найпопулярніших марок. Найновіші моделі можна було одразу купити, але забрати лише після закінчення виставки.
Десь між Львовом та Радимно.
Згідно прайсу, відносно дешевий мінімалістичний “Fiat 500” коштував близько 3800 злотих. Схожий на нього австрійський “Steyr 50″ – 4250 злотих. За ціною ближче до 5 тис. злотих, можна було ще купити Fiat 508 , або Morris 8HP. Нова модель Peugeot 202 коштувала уже трохи більше 6 тис. злотих. А от за Opel Olimpia А (прототип першого”Москвича”) треба було віддати 6800 злотих.
Далі ціни росли із збільшенням розміру автівки. Найдорожчим з представлених був Mercedes 320, що коштував 33500 злотих, а це майже 10-річна зарплата службовця.
Автомобіль на львівських номерах в оточенні автомаматорів
Поза тим, придбавши авто, треба було змиритись з немалими витратами на щорічний податок на автомобіль. Податок залежав від ваги автівки, за кожні 100 кг -15 злотих.
Втім ставку цього податку можна було знизити на цілих 60 %, якщо військові вважали якийсь автомобіль корисним для оборонних цілей. Тим, хто наважився скористатись такою пільгою, доводилось погодитись, що автомобіль буде вилучений військом, якщо почнеться війна.
Крім того, якщо авто використовувалось з метою комерції, то за кожне пасажирське місце сплачувалось по 100 злотих на рік.
Тут треба зауважити, що платники податків, як і сьогодні, любили грати в “цюцюбабки” з податківцями. Львівські (і не тільки) таксисти, яких доволі сильно “напружував” податок на пасажирські місця, знайшли “дірку” в законодавстві.
Автомобіль на львівських номерах в околицях міста
Виявилось, що коли зареєструвати своє авто як “dorożka samochodowa” (автомобільний візок), щось на кшталт “„dorożki konnej”, то податку цього можна уникнути . Цю “дірку” в надто заплутаному податковому законодавстві фіскали кинулись терміново затуляти. Причому робили це так активно, що справу після багатьох судових засідань розглядали аж у Верховному Суді. Вердикт був такий: в транспорті, що перевозить кілька людей і невеликий багаж, тип приводу (кінний, чи двигун) до уваги не береться, тому таксі платитиме такий самий податок, як і кінні екіпажі.
Також неминучими були витрати й на ремонти і технічне обслуговування, гуму, технічні рідини, та пальне. А вони були немалими, бо ненажерливі двигуни тягали авто по ненайкращих дорогах. В кінці 1930-х бензин коштував понад 60 грошів за літр, з яких третина йшла на податки.
Автомобільний павільйон на Східних Торгах у Львові
Все це впливало на те, що лише багаті львів’яни і ті, що були впевнені, що їх високий заробок є стабільним, могли дозволити собі придбати нову автівку, а її наявність у львівській сім’ї сприймалась, швидше, як виняток, а не правило.
На світлинах виставковий павільйон на Східних торгах у Львові , та автівки львів’ян та мешканців околиць у 1930-х роках.
В неділю, 23 травня 2021 року, о 16.00 в приміщенні Центру міської історії (вул. Академіка Богомольця, 6) відбудеться благодійний показ фільмів Ореста Бачмаги.
Орест Бачмага, кіноаматор, митець та винахідник, потребує допомоги. Минулого тижня з паном Орестом сталась неприємна пригода і він опинився у лікарні з черепно-мозковою травмою, переніс операцію і зараз перебуває у комі.
В конференц-залі можемо розмістити обмежену кількість людей, тому, будь ласка, зареєструйтесь: http://bit.ly/bachmaga-films
Також всі охочі можуть допомогти перерахувавши гроші на картковий рахунокв Приватбанку: 5457 0822 2046 5244 (Олена Буйвідт)
Минулого року Міський медіаархів Центру оцифрував 10 фільмів пана Ореста і відтоді ми показували їх і у Львові, і на інших міжнародних подіях. Зокрема на Ars Electronica та DocuDays.
Попри те, що Орест Бачмага знімав свої фільми на піку популярності кіноаматорства в 1970-80-х рр., його роботи вирізняються уважністю природи, деталей навколишнього світу, а також технічною скрупульозністю. Власне природа і спостереження за її змінами є головною темою для автора. Водночас його захоплення технологією відкривають незвичний спосіб балансувати між живим світом та технікою. Фільми дають можливість Оресту Бачмазі показати свій спосіб взаємодії з навколишнім середовищем поміщаючи себе, або власний погляд у центр сюжету.
В неділю ми переглянемо фільми “Барви літа”, “Все це поки ще існує”,”Мої вихідні”, “Пепе”, “Невидимка”, “Історія якої могло не бути”, “Homo Sapiens”, “Портрет”.
Сьогодні хочемо познайомити читачів із легендою про Страдчанську печеру (розташована біля села Страдч Яворівського району) – пам’яткою природи у якій ще за княжих часів був печерний монастир.
Легенда була опублікована у безоплатному двотижневому додатку до газети Івана Тиктора “Новий час” – “Туристика і краєзнавство” (число 1, лютий 1925 р.), який видавав орган українського туристично-краєзнавчого товариства “Плай”, а впорядковував Іван Крип’якевич (текст опублікованої легенди подаємо оригінальним).
Титул видання “Туристика і краєзнавство”
Лєґенда про печери у Страдчі
(біля Янова під Львовом)
Найдавніший опис печер у Страдчі під Львовом зладив Вячеслав Залєський, відомий видавець великого збірника народніх пісень; в його статті, поміщеній в альманаху Der Pilger von Lemberg на 1923 р. (с. 37-38) п.з. Die Höhle bel Janow im Lemberg Kreise, записана також лєґенда про початок печер.
«Нещодавно померший в Бозі парох тутешньої церкви на горі, найстарший із старців в селі, оповідав мені на основі переказу 10-льтнього селянина, який той знову дістав від свойого прадіда, таке:
Антоні Ланге. Страдч, поч. ХІХ ст.
«Околиця печери складалася колись з величезних лісів, в яких жив всякий звір. У сусідньому містечку (Городку або Янові) жили два брати, що були незвичайно віддані ловам; раз гнали вони з ріжних сторін за двома великими рисями і, йдучи за їхніми слідами, натрапили на сю печеру. Вони не відважилися війти туди, але чатували при вході так довго, аж рисі вийшли, і застрілили їх. Опісля вони розслідили печеру, побачили, що вона надається чудово на захист для звіра, і побудувалися тут. Біля них зібралося більше людей, так постало село, яке від обох стрільців названо Стрілиськами.
З часом ліс в околиці ставав все рідшим; показалося, що місце надається добре під людські оселі, бо було багато піль і лугів, лісів та здорової паші для худоби. З віком змінилася вдача і уподобання обох братів і їхні уми звернулися до святих річей. Вони стали монахами василіянами, що тоді ще не мали означеного правила, та проживали у лісах та таких печерах; ізза сухости вони вважали печери пригожим мешканням. Вони скликали кількох таких братів і ті прийшли охотно, бо тут дбали про все, що було їм потрібне. І так вони зайняли печеру. У лівій каплиці, де бачите чотирикутний камінь, відправляли богослуженнє і там знайшовся також сей образ Христа».
З польського тижневича Przyjaciel Ludu за 1841 р. Гравюра Б. Ж. Стечинського “Частина печери у Страдчі”
І тут шановний старик показав образ на полотні густими олійним фарбами, що сильно почорніли, він зображав Христа на хресті, – зрештою образ не заслуговує на згадку з виїмком того, що був знайдений у печері.
«Як пізнійше св. Василій дав правила чинові, збудовано їм церкву на тім самім місці, де вона стоїть дотепер; церква була деревляна; широкі двері були з одної дошки; стіна складалася в гору з пятьох сильних липових дощок.
Печера стояла тепер порожна. Коли в часах Жиґмонта ІІІ (1537-1632) Татаре напали на наш край і спустошили Львів, – переходили туди на Городок; де є тепер дорога, тоді був ще густий ліс. Серед загальної трівоги до сеї печери заховалося понад 2000 людей. Рабівники переходили і не добачили нещасних; тоді кількох людей відважилося вийти. На щастя переїздив туди один Татарин, до нього стрілили, але не влучили. На його крик завернули инші Татаре, вони не війшли до печери, але підложили при вході великий огонь і підсичували його соломою; дим пішов до печері і всі. Що там були, подусилися.
Побожні монахи на горі хотіли прийти своїми слабими силами на поміч нещасливим. У священичих ризах, з хрестом попереду, вийшли вони проти дикунів, щоби наклонити їх, щоби залишили свою нелюдську жорстокість.
Тоді Татаре сказали: вашою кровю мусите загасити огонь – і зрубали голови тим, що сповняли обовязок християнських священиків . Їхня смерть була найгарнійшим вінцем їх життя.
«Від сеї страти називають се місце Страдчем. – Стільки я знаю від стариків сього села» – закінчив шановний старець».
У цей день, 20 травня 1930 року народилася СТЕФАНІЯ ПАВЛИШИН — музикознавець зі світовим ім’ям, доктор мистецтвознавства, професор, член правління Національної Спілки композиторів України, почесний академік Національної академії мистецтв України.
Стефанія Павлишин
Пригадую 20 травня 2020 року… Через карантинні обмеження не було гучного урочистого вшанування 90-ліття вченої. Проте музична громадськість, її колеги, друзі, колишні студенти щиро вітали її, використовуючи усі доступні засоби комунікації, соціальні мережі… У кожному привітанні лунали слова захоплення, вдячності, поваги, побажання довгих років життя і сподівання на «живу» зустріч. Ніхто тоді не міг уявити, що через декілька місяців ми попрощаємося зі Стефанією Стефанівною назавжди… 5 січня 2021 р. вона відійшла у Вічність.
Не стало людини, яка уособлювала мудрість, відвагу і правдивість, яка зуміла залишатися вірною своїм морально-етичним принципам, громадянській позиції навіть в умовах тоталітарного режиму. Ерудиція і принциповість, подиву гідна працездатність і цілеспрямованість, любов до природи, почуття гумору… Сукупність цих якостей творить портрет унікальної особистості музикознавця-педагога-лектора-критика, яка завжди перебувала в центрі подій культурно-мистецького життя не лише Львова, України, а й світу, надихала і спонукала до дії. Не пам’ятаємо її пригніченою чи розчарованою, а лише повною енергії і молодечого запалу. Такою залишиться у наших серцях.
Стефанія Павлишин у Музеї Соломії Крушельницької (відео)
Місцем останнього спочинку Стефанії Павлишин став Личаківський цвинтар у Львові. Її поховали при головній алеї, навпроти могили Соломії Крушельницької.
Місце останнього спочинку Стефанії Павлишин на Личаківському цвинтарі у Львові
Місце останнього спочинку Стефанії Павлишин на Личаківському цвинтарі у Львові
Декілька днів тому я дізналася, що друзі, колеги Стефанії Павлишин створили ініціативну групу, яка координує дії, пов’язані із спорудженням пам’ятника на могилі Стефанії Павлишин. Цю ініціативу підтримав Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові . Адже Стефанія Стефанівна від перших днів його діяльності стала для працівників музею порадницею, щирою приятелькою, натхненницею в реалізації численних задумів. Я впевнена, що й інші інституції також підтримають цю гарну ініціативу.
Сьогодні, у день народження нашої дорогої професорки, хочу звернутися, передусім, до її колишніх студентів долучитися до збору коштів на спорудження надгробного пам’ятника Стефанії Павлишин на Личаківському цвинтарі у Львові.
Спільними зусиллями ми зможемо гідно вшанувати й увіковічити пам’ять про видатну особистість, яка усе своє життя віддала служінню високому мистецтву та вихованню музичної еліти.
Реквізити:
картка № 4149499386582116
Одержувач БІЛАС ЛЮБОМИР МИХАЙЛОВИЧ
Рахунок № 26208900393720
IBANUA203052990000026208900393720
АТ КБ «ПРИВАТБАНК», КИЇВ, УКРАЇНА
В графі «Призначення» додатково написати «на пам’ятник проф. С. Павлишин»
Роксоляна МИСЬКО-ПАСІЧНИК колишня студентка Стефанії Павлишин, старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Story Of The Mountains / Історія Гір – це три анімаційні епізоди про гуцулів та Гуцульщину. Створений аніматорами із Коломиї, із HutsulArtProduction, міні-мульт-серіал – унікальний культурний продукт, який зміксував різні жанри: музику, анімацію, драматургію, театральне мистецтво.
«У прадавні часи, коли ще не було ні неба, ні землі… Бог створив Вогняне Колесо і гуцулів. Сказав їм: крутіть Сонце безконечним арканом і передавайте той дар з покоління у покоління: від батька – до сина», – так розпочинається «Історія Гір». І червоною ниткою через усю розповідь проходить тема сили зв’язку поколінь, збереження традицій і любові до рідного краю.
Протягом квітня-травня проект Hutsul Planet презентував під власну музику у мережі три анімаційні серії – «Аркан», «Ой зацвіли фіалочки» та «Дзеркало життя». Менше, ніж за місяць, ці епізоди сумарно зібрали мільйон переглядів. Відтак прем’єра «Історія Гір» – це об’єднана однією казкою унікальна легенда Карпат – про гуцула Василечка із «Аркана», гуцулку Насточку із «Ой зацвіли фіалочки» та їхнє весілля із «Дзеркала життя».
Режисер-аніматор «Історії Гір» – Олег Турянський, художник-постановник – Ярослав Вандерер. Текстову частину проекту створила письменниця та журналіст зі Львова Марічка Крижанівська, а голосом казки став відомий коломийський актор Богдан Базилевич. Саундпродюсер – Ярослав Івасюк. Дизайн бренду Hutsul Planet – Ярослав Шкрібляк.
Hutsul Planet – номер один гуцульський проект у світі, мета якого берегти і транслювати гуцульську культуру на Україну та світ. В музиці Hutsul Planet наче оживають образи із легендарного фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Утім, Hutsul Planet – це не тільки про музику. Це масштабний культурологічний проект, діяльність якого поширюється на підтримку різних проявів гуцульської ідентичності.
Засновник та автор ідеї Hutsul Planet – Михайло Балух. На початку квітня проект випустив свій перший альбом The Music Of The Mountains / «Музика Гір». А на 4 червня заплановано реліз другої збірки – «Весняні Думи». На даному етапі проект співпрацює з відомим українським продюсером Юрієм Нікітіним.
Головний корпус Львівської обласної клінічної лікарні, де колись розміщувався колегіум піярів. Сучасне фото 2018 р.
В історії створення Львівської обласної клінічної лікарні значну роль зіграло два чернечі ордени – Боніфратрів та Піярів. Якщо перші іще в кінці XVII століття заснували шпиталь на Личакові і фахово займалися медициною, то другі, будуючи свою колегію, навіть й не думали, що з часом у її приміщення буде передислоковано шпиталь Боніфратрів та у ньому розпочне свою історію головний шпиталь Галичини, тепер – Львівська обласна клінічна лікарня. Про це, а також про розвиток лікарні у ХІХ столітті у другій частині нашої розповіді.
Історія Львівської обласної клінічної лікарні своїми коренями сягає кінця XVII століття – тоді обабіч сучасної вулиці Личаківської (вище перехрестя із вулицею Чехова) було засновано мурований костел Братів Милосердя (Бонифратрів). Львівський історик Денис Зубрицький так писав про це в описі подій 1690 року: «Цього року король Ян ІІІ (Ян Собєський – ред.) заснував при костелику Святого Лаврентія, тепер перетворений на військовий шпиталь, монастир Боніфратрів».
Дослідник історії Львова Ігор Мельник стверджує, що монастир та шпиталь Ян Собєський заснував іще раніше – у 1659 році іще будучи коронним хорунжим і яворівським старостою. Проте цей шпиталь і монастир зруйнували турки під час облоги Львова у 1672 році. Із 1687 року за проектом Шарля Бенуа почалася відбудова монастиря ордену Боніфратрів та шпиталю. Зауважимо, що Лю Перша сакральна споруда на цьому місці існувала із 1539 року – тут розміщувалася дерев’яна каплиця із чудотворним образом Святого Лаврентія.
Головний корпус Львівської обласної клінічної лікарні. Фото із дрона. 2021 р.
Монахи-боніфратри (латиною – Ordo Hospitalarius Sancti Joannis de Deo, італійською – Fatebenefratelli) – це ченці-госпітальєри святого Івана Божого, яких іще називали «милосердні браття». Цей орден Римо-католицької церкви був заснований у 1537 році в Гранаді (Іспанія). Боніфратри дотримувалися уставу Святого Августина і сповідували обітниці бідності, чистоти і послуху, а також четвертої обітниці – допомоги хворим. Оксана Стадник, дослідниця історії медицини Львова, каже, що монахти-боніфратри наприкінці Середньовіччя були ченцями-шпитальниками, отож славилися найсучаснішою, як на кінець XVII століття медичною освітою. Боніфратри уміли виготовляти багато ліків із рослин та опікувалися божевільними.
Чернечий орден боніфратрів поширився за межі Іспанії завдяки брату Петру Соріано, який біля 1572 року відкрив лікарню в Неаполі (Італія), а через 9 років – у Римі. У 1586 році папа Сикст V буллою «Etsi pro debito» надав братам-боніфратрам статус релігійного ордену.
Після того, як Галичина потрапила під владу Австрії, у 1784 році на базі шпиталю монахів-боніфратрів було створено військовий шпиталь, який існує і досі на цьому ж місці – зараз це Військово-медичний клінічний центр Західного регіону, який зараз займає територію між вулицями Личаківською, Чехова, Чернігівською та Академіка Миколи Кравчука. У 1890-91 роках було збудовано інфекційний корпус військового шпиталю у стилі «еклектика» із бароковим декором – він знаходиться праворуч від перехрестя вулиць Чернігівської та Нєкрасова. У 1970-х роках було збудовано великі багатоповерхові корпуси військового госпіталю.
Головний корпус Львівської обласної клінічної лікарні. Фото зі сторони нижньої частини вулиці Чернігівської. 2018 р.
Історія власне Львівської обласної клінічної лікарні розпочинається 30 червня 1783 року, коли австрійський імператор Йосиф ІІ підписав рескрипт про створення у Львові Загального шпиталю (Аllgemeinen Krankenhaus). Загалом у Австрійській імперії за указом імператора Йосифа ІІ було створено чотири загальні шпиталі – у Відні, Будапешті, Празі та Львові. Ці шпиталі створювалися за зразком шпиталю «Hôtel-Dieu de Paris». Власне до Загального шпиталю і було переведено монахів-бонифратрів, які на той час були чи не єдиною установою, яка здійснювала лікарський нагляд у Львові.
У Львові Загальний шпиталь отримав приміщення Колегії отців Піярів – найбільшої на той час будівлі Львова. Цікаво, що хоча фасад цієї будівлі виходить на вулицю Нєкрасова, вона має адресу вулиця Чергінівська, 7. Зараз тут головний корпус Львівської обласної клінічної лікарні, в якому розміщено приймально-діагностичне відділення; відділення інтенсивної терапії, анестезіології та реанімації №1; а також відділення гемодіалізу, функціональної діагностики, кардіохірургічне, судинної хірургії та хірургічне № 1.
Коротко розповімо, хто такі були отці-піярі і як вони з’явилися у Львові. Католицький чернечий орден піярів (Ordo Clericorum Regularium Pauperum Matris Dei Scholarum Piarum) виник на основі школи «Schola pia» («Набожна школа»), яка існувала наприкінці 1590-х років. Засновником ордену піярів вважається Йосиф Каласанський. Статут ордену був затверджений на початку 1620-х років Папою римським Григорієм XV. Монахи-піярі зосереджували свою увагу на навчанні та вихованні молоді.
Костел Св. Лаврентія і шпиталь отців-боніфратрів при сучасній вулиці Личаківській на початку XVIII ст. Рисунок Ігоря Качора
На території Польщі – Першої Речі Посполитої, отці-піярі з’явилися у 1641 році на запрошення короля Владислава IV Вази. У 1665 році була заснована Польська провінція піярів, а у Львові вони з’явилися в 1718 році. У 1748 році за ініціативи єпископа Самуеля Роха Гловінського (1703 – 1778 рр.) у Львові створюється навчальний заклад – «Collegium Nobilium», тобто Колегія Піярів.
Ідею єпископа Гловінського підтримав тогочасний король Польщі Август ІІІ. Дозвіл на будівництво приміщення конвікту видав Папа римський Бенедикт ХІV. Це будівництво і розпочалося на розі сучасних вулиць Нєкрасова та Чернігівської. Що ж до колегіуму піярів, то він розпочав діяльність у 1758 році і на початку розміщувався в орендованих приміщеннях.
Щодо авторства проекту головного корпусу Львівської обласної клінічної лікарні, то серед дослідників історії Львова тривають суперечки: одні дослідники історії Львова вважають архітектором колегіуму піярів Франческо Плаціді, інші – Якуба Фонтана. Щодо останнього відомо, що у 1743 році він будував «Collegium Nobilium» у Варшаві. Є припущення, що фасад костелу створив один із італійських архітекторів, а от корпуси зводив хтось із місцевих архітекторів, можливо Петро Полейовський. Будівля зведена у стилі пізнього бароко із елементами класицизму. Фасад костелу, облицьований каменем, до речі, схожий на фасад римської базиліки Сан-Джованні-на-Латерно архітектора Алессандро Галілеї. Будівля прикрашена портиком з трикутним фронтоном, на тимпані якого розміщено Всевидюче око, яке дехто вважає прихованим масонським символом.
Костел Св. Лаврентія і будівлі військового шпиталю. Фото 1894 року
Немає згоди і щодо того, коли саме почалося зведення колегіуму піярів. Частина дослідників вважають, що будівництво розпочалося у 1748 році, а центральна частина головного корпусу Львівської ОКЛ (облицьована каменем) була зведена уже в 1752 році. Інші ж дослідники кажуть, що 19 травня 1760 року було посвячено наріжний камінь костелу, який повинен був стати центральним елементом будівлі колегіуму піярів.
На початку 1760-х років будівництво колегіуму піярів зупинили через протест отців-єзуїтів. 18 червня 1764 року повторно заклали наріжний камінь «Collegium Nobilium» у Львові. У 1765 – 1776 році будівництвом колегіуму піярів керував Франциск Ксаверій Кульчицький, який на той час був майстром львівського цеху мулярів.
Треба зазначити, що єпископ Самюель Гловінський був дуже заможною людиною – йому належали землі в околицях Львова приблизно від сучасної вулиці Чернігівської аж до Підбірців. Для того, щоб отримати кошти на будівництво колегіуму піярів, Гловінський продав частину своїх земель. Місце для колегіуму він обрав на краю своїх володінь, якомога ближче до центру Львова.
Ескіз фасаду костелу колегіуму піярів. 1750-ті рр.
До смерті єпископа Гловінського так і не встигли добудувати ліве крило будівлі (те, у якому зараз розміщується реанімаційне відділення і хірургічне відділення № 1), отож будівля, яка за первісним задумом мала нагадувати літеру Н, довший час не була завершена, що добре видно на літографії К. Ауера, яка датована 1837 роком. Головний корпус Львівської ОКЛ будо добудовано лише у 1850-85 роках із збереженням автентичного стилю – на той час в будівлі уже розміщувалася лікарня.
Після смерті єпископа Гловінського у 1778 році продовжувала діяти фундація його імені, яка фінансувала навчання талановитої молоді. Фундація Гловінського існувала довший час – зокрема за її кошти навчався відомий лікар-українець Мар’ян Панчишин (1885 – 1943 рр.), пам’ятник якому в 2000 році встановлено навпроти входу в головний корпус Львівської ОКЛ. Мар’ян Панчишин був відомим громадським діячем, членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка та головою Українського лікарського товариства. Мешкав він зовсім неподалік – на сучасній вулиці Кармелюка, 3 у власній віллі – зараз в цьому будинку знаходиться Музей медицини Галичини.
У 1773 році, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина разом зі Львовом стала частиною Австрійської імперії, де правила династія Габсбургів. Імператрицею на той час була набожна Марія-Терезія, яка затвердила діяльність колегіуму піярів під назвою «Collegium Nobilium Theresianum», а такоє діяльність фундації Гловінського, яка виплачувала стипендії 12 небагатим вихованцям колегіуму.
Панорама Львова із зображенням будівлі Загального шпиталю (колишнього колегіуму піярів). Рисунок початку ХІХ ст.
Наступником Марії-Терезії на австрійському троні став імператор Йосиф ІІ, відомий своїм антирелігійним курсом. Відповідно до імператорських наказів, у костелів та монастирів відбирали землі та інше майно, які «неефективно використовувалися». За правління Йосифа ІІ було закрито багато храмів та монастирів, які було «перепрофільовано» в інші заклади. Не оминула така доля і колегіум піярів у Львові – у 1783 році його було перепрофільовано у державну лікарню – Загальний шпиталь. До речі, на цей момент налічувалося лише 9 ченців-піярів.
Паралельно із створенням Загального шпиталю, у 1784 році у Львові було відновлено роботу університету. На той час у ньому було 4 факультети – теологічний, правничий, філософський і медичний. Останній і став тою зерниною, яка дала початок розвитку львівської медичної освіти. Вже з початку діяльності медичного факультету навколо нього почали гуртуватися відомі вчені-медики. Загальний шпиталь у Львові став клінічною базою для медичного факультету університету – тут студенти-медики отримували практичні навички.
Цікаво, що не дивлячись за закриття колегіуму і ліквідацію у Австрії ордену піярів, сучасна вулиця Нєкрасова, обабіч якої розташовано більшість будівель Львівської ОКЛ, довший час носила назву вулиця Піярів – офіційно від 1871 року. У 1939 – 41 роках вона мала назву, дотичну до медицини – Академіка Павлова, За часів німецької окупації вулиця називалася на честь німецького вченого, засновника сучасної паталогічної анатомії та клітинної теорії, реформатора практичної медицини Рудольфа Вірхова – Вірховштрасе. «Другі совіти» дали вулиці, яка проходила повз найбільшу на той час лікарню Галичини, зовсім не медичну назву на честь російського поета Миколи Нєкрасова.
Будівля Загального шпиталю у Львові. Літографія К. Ауера, 1839 р.
Після закриття колегіуму піярів будівля на Чернігівській, 7 не зразу була передана під Загальний шпиталь – деякий час тут розташовувалася тютюнова фабрика, яку дуже швидко перенесли у Винники. У Винниках тютюнова фабрика пропрацювала понад 200 років, тут виготовляли, зокрема, популярні колись сигарети «Львів» та «Magna».
На початках у Загальному шпиталі королівства Галичини та Володимерії було кілька відділень – для хворих, божевільних та породіль, а також невелике клінічне відділення, де могли навчатися студенти-медики Львівського університету. Із 1 червня 1785 року керівництво шпиталем обійняв протомедик. Утримання пацієнтів у всіх відділеннях здійснювалося за рахунок місцевого та крайового бюджетів, клінічне відділення фінансувалося урядом і отримувало дотації із навчального фонду.
За словами Ігоря Мельника у львівському діалекті ХІХ століття слово «піярі» було тотожним поняттю «божевільні», адже у вони утримувалися у спеціальному відділенні Загального шпиталю на вулиці Піярів. Лише у 1877 році на околиці Львова Кульпаркові було відкрито спеціалізований заклад для лікування божевільних. Відтоді із з божевільними асоціюється назва цього передмістя.
Із 1795 року у Загальному шпиталі почав працювати Франц Бабель де Фронсберг (1773 – 1841 рр.). У 1824 році він став директором цього шпиталю, а із 1834 – 1841 році, тобто до самої смерті – головним лікарем Загального шпиталю. Паралельно із лікувальною роботою Франц Бабель де Фронсберг із 1805 року викладав у Львівському університеті, він мав славу одного із найкращих лікарів Галичини свого часу.
Австрійський географ і статист В. Блюменбах у своїх працях подає інформацію про медичні заклади у Львові станом на 1822 рік. Він зазначає, що того року у Загальному шпиталі було проліковано 1411 пацієнтів, у шпиталі при монастирі сестер милосердя – 1764 пацієнти. У єврейській лікарні того року надали допомогу 622 пацієнтам. У Львові діяв шпиталь для перестарілих і убогих (хоспіс) на 38 осіб. Тогочасний військовий госпіталь у Львові був розрахований на 180 ліжок. Також у Львові тоді працювало 2 бальнеологічні заклади.
У середині ХІХ століття медики Львова об’єдналися у перше професійне співтовариство – у 1845 році була створена Асоціація практикуючих лікарів Львова, а у 1867 році постало Товариство галицьких лікарів.
Загальний шпиталь у середині ХІХ століття зазнав реформи – Вище Міністерство у Відні 19 січня 1854 року видало наказ № 15.236, за яким лікарня була реорганізована у Крайовий загальний шпиталь у місті Львові. В наказі зазначалося, що це заклад, «на який адміністрація львівського магістрату не може чинити жодного впливу, так як він є призначений не тільки для місцевих, але також для інших хворих». Починаючи із 1854 року клініка отримала назву Крайовий загальний шпиталь у Львові (польською – Krajowy Szpital Powszechny we Lwowie).
Головний корпус Крайового загального шпиталю у Львові. Кінець ХІХ століття
Іще у 1850 році розпочалася добудова східного крила теперішнього головного корпусу ЛОКЛ на сучасній вулиці Чернігівській, 7. Однак коштів постійно не вистачало – добудова крила тривала 35 років – аж до 1885 року.
Із 1870 року до роботи у Крайовому загальному шпиталі у Львові було запрошено Сестер Милосердя, до обов’язків яких входив догляд за хворими. Також черниці працювали на кухні і у пральні.
У 1878 році було видано «Службову інструкцію», яка врегулювала стосунки між службами шпиталю, встановлювала контроль за якістю медичної допомоги хворим, запроваджувалися постійні чергування медичних працівників у відділеннях. Лікарів ця інструкція зобов’язала укладати наукові звіти щодо своєї роботи. У ті часи було розроблено норми харчування для пацієнтів на основі наукових спостережень. Працівники шпиталю для запобігання зловживаннями, знаходилися на повному бюджетному утриманні.
25 травня 1875 року Крайовий сейм Галичини ухвалив рішення про створення окремого лікувального закладу для божевільних на Кульпаркові – того ж року тут почалося будівництво корпусів лікувального закладу. Нова лікарня для божевільних була розрахована на 500 пацієнтів. У 1877 році в Крайовому загальному шпиталі у Львові відділення для божевільних закрили – всіх пацієнтів перевели на Кульпарків. У ті ж роки у Крайовому загальному шпиталі у Львові створили хімічну лабораторію та збудували прозекторій, пральню та лазню. Тоді ж лікарня отримала водогін, каналізацію та гасове освітлення.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік джерел інформації:
Зінчук О.М., Яворський І.Г. До історії клініки та кафедри інфекційних хвороб у Львові. // Актуальная Инфектология, № 3 (12), 2016, ст. 141 – 149;
Кафедра неврології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Заснування, становлення, наукова діяльність. / Івасюк Г.,Негрич Т., Боженко Н., Криса В. – Львів: ЛНМУ ім. Данила Галицького, 2019 – 52 ст.;
Кіцера О.О., Крук М.Б., Цимар А.В. Історія кафедри отоларингології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького./ Кіцера О.О., Крук М.Б., Цимар А.В. – Львів: ПП «Видавництво «БОНА», 2014 – 172 ст.;
Кобза І., Чопяк В., Жук Р., Петров В. Трансплантація органів в Україні – історія в особистостях і подіях. // Праці наукового товариства імені Т. Шевченка. Медичні науки, 2018, ст. 25 – 32;
Кухта В.С., Тарасов В.В. До історії медицини Львова. // Здоровий спосіб життя. Випуск 53, 2010, ст. 14 – 19;
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. / Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2009 – 528 ст.;
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 1. / Мельник Б.В. – Львів: В0идавництво «Вільна Україна»: 1990 – 64 ст.;
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. / Мельник Б.В. – Львів: Видавництво «Вільна Україна»: 1990 – 48 ст.;
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. / Мельник І. – Львів: Центр Європи, 2008 – 384 ст.;
Петришин О., Оліярчик Т. З історії шпиталів Львова: від притулків до лікарень. // Львівська пошта, № 68 (1827), 2016;
Стадник О. Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту в Галичині. // Український вісник медико-соціальної експертизи, №3 (13). 2014, ст. 47-67;
Стадник О.М., Тріль О.В. Онкологія та радіологія у Львові: від перших кроків до становлення. // Український радіологічний журнал, том ХХІІІ, 2015, ст. 7 – 19;
Стадник О. Лікарські товариства у Львові до 1939 року. / Стадник О. – Львів: «Видавництво «Аверс», 2017 – 160 ст.;
Стадник О. Урологія у головному шпиталі Галичини. До 100-річчя урологічного відділення Львівської обласної клінічної лікарні. / Стадник О. – Львів: «Видавництво «Аверс», 2020 – 232 ст.
Традиційно, на межі весни і літа, один з найстаріших та наймасштабніших українських фестивалів – Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Віртуози», – відбудеться у Львові впродовж 20 травня – 6 червня. Цього року фестивалю виповнюється 40 років.
«В рамках фестивалю оркестр «INSO-Львів» втілить, серед інших, два масштабні і безпрецедентні віртуозні проєкти, які символічно поєднають минуле й теперішнє. А найголовніше – ми всі матимемо можливість зустрітися в концертному залі з чотирма українцями, представниками музичної еліти світу, які своєю участю підтримують розвиток української культури», – говорить Іоланта Пришляк, голова правління оркестру «INSO-Львів».
– Як писав Річард Бах: «Кожна мрія тобі дається разом із силами, необхідними для її здійснення. Однак тобі, можливо, доведеться для цього добряче попрацювати». Десять довгих років очікування позаду, і ось незабаром наша мрія стане реальністю».
22 травня під час концерту «Віртуози 40. Новий Вектор» прозвучать прем’єри, що вразять своєю багатогранністю та загадковістю:
Ерньо Донаньї – Симфонічні хвилини для оркестру, ор. 36
Флоран Шмітт – «Трагедія Саломеї», для оркестру, ор. 50
Сергій Прокоф’єв – концерт для скрипки з оркестром номер 2, соль-мінор, op. 63
Золтан Кодай – Танці з Галанти
Ерньо Донаньї у своєму творі поєднує традиції Сходу і Заходу. Цього композитора називають угорським Брамсом.Флоран Шмітт – втілення французького романтизму. Шмітт також виявляє цікавість до Сходу, і його музика поведе слухача стежками між страхом і любов’ю, розпачем і надією.
Золтан Кодай повертає з небуття багатство угорської музичної культури і у такий спосіб створює новий індивідуальний композиторський стиль.
Сергій Прокоф’єв – давно відомий як майстерний композитор скрипкових концертів, огорне своєю лірикою та занурить у філософські роздуми.
Доторкнутись до цих музичних плодів, які показують ідеальність образів та яскраву лірику, увійти у захоплюючу невідомість, – публіка зможе завдяки академічному симфонічному оркестру «ІNSO-Львів» під батутою знаного європейського диригента Андрія Юркевича (українця за походженням і за переконанням) та за участі солістів: сопрано Софії Соловій (Україна-Італія) та скрипаля-віртуоза Олега Каськіва (Україна-Швейцарія), що грає на інструменті одного з найвидатніших скрипкових майстрів в історії – Джузеппе Гварнері, наданій йому на знак визнання високого рівня його музичної майстерності.
29 травня концертом з ємкою та промовистою назвою Ukrainians – симфонічний оркестр INSO-Lviv наблизить Україну до українців, запросивши розділити з ним місію двох музикантів-зірок світової сцени класичної музики – диригента Кирила Карабиця та скрипаля Валерія Соколова.
Кирило Карабиць – один з найяскравіших представників молодого покоління диригентів України, головний диригент Борнмутського симфонічного оркестру (Велика Британія), українець, що давно і наполегливо прославляє нашу диригентську школу по всьому світу, а в Україну повертає забуті чи втрачені імена та шедеври нашої музики.
Валерій Соколов (Україна-Німеччина) – всесвітньо визнаний скрипаль, харків’янин, що віднедавна обійняв посаду художнього керівника Львівського оркестру «ІNSO-Львів». З моменту перемоги Валерія Соколова на Міжнародному конкурсі скрипалів імені Пабло Сарасате його ім’я не сходить з афіш по всьому світу. Тепер воно все частіше з’являється на афішах концертів оркестру «ІNSO-Львів» – фірмовими знаками якого вже давно стали: співпраця з першокласними світовими музикантами та культурний продукт, вартий світового експорту.
Саме в такому фантастичному складі прозвучить програма, що подарує унікальну можливість почути, як українську душу бачать композитори інших країн: Йозеф Гайдн у Симфонії № 63 La Roxelane до мажор, Бела Барток у Концерті для скрипки з оркестром № 2, та Леош Яначек в рапсодії для оркестру «Тарас Бульба».
Наша культура цікава та загадкова, особливо для гостей з інших країн. Наша музика приваблює своєю мелодійністю, ліричністю, а часто і запальним характером. Тому в цьому концерті вона звучатиме вишукано і витончено – у подвійних варіаціях Йозефа Гайдна. Прямуватиме від темряви і безвиході до світла і щастя – у Бели Бартока. А у Леоша Яначека – підкреслить трагічність гоголівського сюжету.
Квитки – https://soldout.ua/booking/426-virtuosos-40.-ukrainians?lang=ua
Завершила роботу Експертна рада Міжнародної премії імені Івана Франка. До Оргкомітету премії надійшли висновки від 43 вчених з 9 країн світу: Австрії, Італії, Польщі, Словаччини, США, України, ФРН, Хорватії і Чехії.
Члени Експертної ради оцінювали наукові роботи за трьома критеріями: наявність інноваційних та оригінальних підходів у дослідженні; концептуальність, системність та критичність дослідження; міжнародний контекст і рівень наукового дослідження.
За результатами оцінювання наукових робіт найвищі бали отримали три праці, які номіновані на здобуття Премії у 2021 році:
«На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі». Колективна монографія за ред. Альфредаса Бумблаускаса, Сальвіюса Кулявічюса (Литва) та Ігоря Скочиляса (Україна). Подання Українського католицького університету (м. Львів, Україна).
«Українки в ГУЛАГу: Вижити значить перемогти». Авторка ОКСАНА КІСЬ (Україна). Подання Українського наукового інституту Гарвардського університету (Кембридж, США).
«Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVIІ ст.)». Автор ЛЕОНІД ТИМОШЕНКО (Україна). Подання Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (Дрогобич, Україна).
Праці номінантів охоплюють наукові дисципліни: історію, культурологію, рeлiгiєзнавство, сакральну архітектуру, антропологію, літературознавство, книгознавство та славістику.
Нагадаємо, що у цьому році на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка було подано 26 наукових робіт.
Ім’я лауреата Премії буде оголошено під час урочистої церемонії нагородження, яка відбудеться на батьківщині Франка, у Дрогобичі, 27 серпня – у 165-ту річницю від дня його народження.
Довідково: Міжнародну премію імені Івана Франка присуджують щорічно з 2016 року. Лауреати Премії отримують грошову винагороду та золотий знак.
Нагадаємо, у 2016 році Премію здобув Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви. У 2017 році лауреатами стали професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій. У 2018 році перемогу здобула професорка Українського католицького університету та Українського вільного університету Ярослава Мельник та доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі. У 2019 році нагороду дістала докторка філології Міланського університету Марія Грація Бартоліні. У 2020 році лауреатом став професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Ігор Сердюк.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
![Перша сторінка звіту 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за другий чвертьрік 1929 р. [Липень 1929 р.]. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/05/sova003.jpg?ssl=1)
