Старожили Львова пам’ятають, що на вулиці Замарстинівській, поруч із залізничним мостом була трамвайна зупинка «Клуб трамвайників», де зупинялися «четвірка» та «шістірка». Зараз ця зупинка називається «Палац культури ім. Гната Хоткевича». Власне про історію цього культурного закладу, а також про те, як вона була пов’язана із міським електротранспортом – у сьогоднішньому матеріалі Фотографій Старого Львова.

Сьогодні Палац культури імені Гната Хоткевича має адресу – вул. Кушевича, 1. Вулиця названа на честь молодого українського священика Серафима Кушевича, який загинув у радянських концтаборах. За часів СРСР ця вулиця мала назву Клубна, адже саме тут розмістився найперший у Львові робітничний клуб.

Ідея будівництва робітничого клубу для працівників комунальних служ міста Львова (водогін, трамвай та ін.) виникла іще понад 100 років тому – у 1924 році, коли в місті відбувся загальний робітничий страйк. Для реалізації проекту робітничого клубу були потрібні чималі кошти. У 1927 році профспілки комунальних служб вирішили, що для збору коштів на будівництво клубу робітники у спеціальний фонд відраховуватимуть 1% від своєї зарплати.

Робітничий клуб комунальників мав стати окрасою Львова, отож його проект мали розробляти найкращі архітектори. Отож, коли сума зібраних коштів сягнула 50 тисяч злотих, профспілкові діячі оголосили конкурс на найкращий проект робітничого клубу. Переможцями конкурсу стали відомі на той час львівській архітектори – Тадеуш Врубель та Леопольд Карасінський.

Тадеуш Врубель (1886 – 1974) народився у місті Саноці на території сучасної Польщі. Із 1898 року разом із родиною переїздить до Львова, навчається тут в гімназії, а потім поступає на навчання до Львівської політехніки, де студіює архітектуру. 17 липня 1912 року в урочистій обстановці він отримує диплом інженера-архітектора, а роком раніше стає членом Політехнічного товариства.

Свою викладацьку роботу Тадеуш Врубель розпочав у 1913 році в Львівській художньо-промисловій школі. Із 1914 року працює на кафедрі будівництва шляхів і залізниць Львівської політехніки. Під час І світової війни служить в австрійському війську на будівництві. На військовій службі перебував аж до 1921 року, у 1924 році повернувся на викладацько-наукову роботу до Львівської політехніки. У 1928 році разом із Леопольдом Красінським відкриває власне архітектурне бюро. Під час наукової роботи отримав стипендію для стажування в Парижі. Подорожував Європою, побував у Італії, Австрії, Німеччині та у Швеції. Перед ІІ світовою війною очолив кафедру містобудування Львівської політехніки.

Викладацьку роботу продовжував і під час німецької окупації. Залишатися в СРСР не захотів, отож у 1945 році виїхав до Вроцлава де працював на викладацькій роботі у місцевій Політехніці. Був першим деканом факультету архітектури і будівництва. У 1948 році створив кафедру містобудування (урбаністики). У 1950 році став керівником Вроцлавського відділення Товариства урбаністів Польщі.

Помер Тадеуш Врубель 18 листопада 1974 році у Вроцлаві, похований у Варшаві.

Крім проекту Палацу культури ім. Гната Хоткевича, у Львові за проектом Врубеля було збудовано наріжний будинок вулиць Фредра та Князя Романа, павільйони сучасної Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні (вул. Пекарська – вул. Мечникова), головний павільйон «Східних торгів» у Стрийському парку, житловий будинок на вул. Городоцькій, 33, школу № 58 на проспекті Чорновола та ін. У 1932 – 35 рр. Т. Врубель брав участь у розробці проекту забудови Нового Львова.

Леопольд Красіньський (1886 – 1952) походив із міста Лежайська Підкарпатського воєводства. У 1902 році закінчив Промислову школу, а у 1907 – Львівську політехніку. Із 1909 року мав у Львові власну архітектурну фірму. Із 1914 року брав участь у бойових діях І світової війни. У міжвоєнний період працював в стилі функціоналізму. Із кінця 1920-х років співпрацює із Тадеушем Врубелем.

Карасінський відомий проектом палацу спорту із критим басейном на площі Петрушевича, Будинку лікарів на вулиці Конопницької та проектом офісного будинку Міських закладів електричних (нині – будівля обласного управління СБУ), який був створений в співпраці із Тадеушем Врубелем і Оттоном Федаком. Разом із Максиміліаном Кочуром та Тадеушем Врубелем Карасінський розробляв проекти вілл на Професорській колонії.

Повідомлення про початок оформлення робочої проектної документації робітничого клубу на Замарстинові було подано 17 березня 1933 року до третього відділу львівського магістрату. 9 червня 1933 року Чеслав Домінік, секретар профспілки комунальних працівників міста Львова звернувся до львівського магістрату із проханням про видачу дозволу на початок будівництва і представив два примірники виправлених креслень. Дозвіл на початок будівництва робітничого клубу був отриманий 25 серпня 1933 року, в ньому йшлося про необхідність відступити від насипу залізничної колії 29,5 метрів, що і було виконано.

Разом із архітекторами Тадеушем Врубелем та Леопольдом Карасінським, над проектом робітничого клубу працював інженер Павло Регоровський – він виконував статичні розрахунки проектованої будівлі. У конструкції клубу було використано залізобетонні конструкції. Безпосередньо будівництвом клубу керував Леопольд Карасінський.

Не дивлячись на економічну кризу, яка тоді була в Польщі, будівництво клубу комунальних робітників йшло дуже жваво. Справа в тім, що комунальні робітники активно брали участь у будівництві клубу не тільки у вільний від роботи час, але й у вихідні та по вечорам. Основні будівельні роботи по зведенню клубу були завершені 20 червня 1934 року. У часткову експлуатацію клуб був уведений 5 листопада 1934 року (за винятком глядацької зали та прилеглих до неї приміщень. Добудова клубу тривала аж до 1938 року – лише 6 вересня 1938 року всі без виключення приміщення клубу були введені в експлуатацію.

Архітектурне вирішення клубу працівників комунальних служб було нетиповим для Львова – триповерхова будівля клубу збудована із червоної цегли і нештукатурена. Щось схоже, але із фасадом із білої цегли, втілене у Палаці залізничників на вулиці Федьковича 54/56. Клуб комунальників є зразком модерністської архітектури, його особливостями є т. зв. «чесне» використання матеріалів (усі матеріали легко впізнавані) та чіткість конструкції, позбавлена зайвого декорування. В декоруванні фасадних поверхонь чітко прослідковуються впливи краківської школи «стилізаторського декоративізму», яскравим представником якої був Вацлав Новаковський.

Будівля Палацу культури імені Гната Хоткевича певним чином відрізняється від ескізного проекту. Початково будівля клубу мала займати практично всю виділену ділянку, окрім невеликого внутрішнього подвір’я, яке мало забезпечувати освітлення глядацької зали. Проте в процесі затвердження проекту надійшло кілька зауважень, які були враховані архітекторами при робочому проектуванні. Зокрема максимальна висота будівлі клубу зі сторони гімназії, яка прилягала до нього, мала становити не більше 10,5 м. Також відмовилися від сходової клітки, яка була орієнтована на вулицю Кушевича і мала бути розташована у заскленому еркері, який виступав за площину фасаду на 1,7 метрів і здіймався над головним входом на 3 метри. У магістраті вирішили, що таке рішення спричинить надмірне затінення вхідного блоку будівлі.

У кіневій версії проекту в складі клубу перебували такі приміщення: на рівні підвалу: три сходові клітки, боулінг із кімнатою відпочинку, репетиційна зала для оркестру, кухня, котельня із вугільною коморою, кімната зберігання реквізиту та допоміжні приміщення; перший поверх: вхідний тамбур зі сходами, вестибюль, два гардероби, квартира сторожа, дві каси, буфет, чотири сходові клітки, театральна зала на 350 глядачів зі сценою, ложею та операторською, а також вбиральні; другий поверх – три сходові клітки, дві гримерки, репетиційна зала, гардероб, зала  засідань, адмінблок із секретаріатом, санвузли та котельня; на рівні третього поверху містився балкон на 170 глядачів, три сходові клітки, гардероб та санвузли, зала засідань, бібліотека із читальним залом та двокімнатна квартира директора клубу, який мав жити тут же.

Нажаль, клуб не дійшов до нас в тому вигляді, в якому його запланували Т. Врубель і Л. Карасінський. У 1976 – 1980 рр. на замовлення Львіського трамвайно-тролейбусного управління, в відданні якого тоді перебував клуб, південний фасад будівлі, який виходить на залізничну колію, втратив свій первісний вигляд. Завдяки розширенню глядацької зали та простору сцени, його протяжність значно збільшилася. Зокрема було забудовано відкриту терасу з боку залізничної колії було забудовано. Тоді ж з’явилася засклена галерея з боку внутрішнього подвір’я. На щастя, прийоми декорування добудованого в радянський період блоку повністю повторюють рішення фасадів будівлі, зведеної у міжвоєнний час. Завдяки цьому вона не втратила цілісного вигляду, і не лише сторонні глядачі, але й фахівці часто не помічають між ними різниці.

Внутрішнє оздоблення клубу комунальників було виконано із притаманною для громадських будівель розкішшю. Стіни декоровано панелями із натурального каменю чорного та молочного кольорів із додаванням невеликих рельєфів на рослинну тематику. По обидва боки від вхідних дверей розташовано ніші з радіаторами обігріву, прикрашеними ажурними латунними решітками. Також цей метал використано для дверної фурнітури. Масивне поруччя огородження парадної сходової клітки виконано із шліфованого алебастру. Під час реконструкції вже в радянський час намагалися дотримуватися основної концепції опорядження внутрішніх просторів клубу.

У 1938 році в клубі комунальників розпочав свою роботу кінотеатр – 6 травня 1938 року керівництво клубу звернулося до міської влади із дозволом про організацію в клубі кінотеатру. Цей кінотеатр у 1938 – 1939 рр. мав назву «Світовид», а за «перших совітів», із грудня 1939 року – «Кінотеарт імені Чкалова». За часів німецької окупації тут працював кінотеатр «Тон».

Цікаві факти – у 1936 році, 16 – 17 травня у будинку клубу комунальних працівників міста Львова відбувся т.зв. «Антифашистський конгрес діячів культури», на якому зібралися прорадянські представники інтелігенції зі всієї території тогочасної Польщі. Ініціаторами конгресу виступили Комуністична партія Польщі та Комуністична партія Західної України. В роботі цього конгресу брали участь Ярослав Галан, Степан Тудор, Кузьма Пелехатий, Ванда Василевська, Галина Гурська та Олександр Гаврилюк. За радянських часів історики приділяли багато уваги цій акції, адже учасники конгресу засудили фашизм та нацизм, а також виступили проти підготовки війни проти СРСР. Натомість, після того, як Львів зайняли німецькі війська, саме в будинку клубу комунальників розмістився «юденрат», тобто орган управління єврейської громади, яка проживала у гетто.

Наприкінці 1930-х років, коли Львів зайняли радянські війська, Львівський трамвайний трест був одним із найбільших підприємств Львова – тут працювало понад 2000 працівників. Вочевидь, саме тому клуб працівників комунальних служб Львова вирішили передати на баланс Львівського трамвайного тресту (із 1952 року – Львівське трамвайно-тролейбусне управління, із 1993 року – ЛКП «Львівелектротранс»). Відповідне рішення було закріплено постановою № 217 виконкому Львівської міської ради від 3 жовтня 1944 року «Про закріплення за Львівським трамвайним трестом будинків по вулиці Вулецькій, 2, 4, 6 і 8 та Кушевича, 1». У 1946 – 1970 року установа носила назву «Робітничий клуб», а прилегла до нього вулиця у 1946 році отримала назву «Клубна». Цікаво, що за часів Польщі вона теж називалася «вул. Кушевича», але тоді вона була названа на честь міського урядника та писаря Самуїла Кушевича, який є автором нотаток про облогу Львова військами Богдана Хмельницького у 1648 році.

Перший післявоєнний керівник Львівського трамвайного тресту одесит Семануїл Захарович Ванштейн, який очолив підприємство 26 січня 1946 року, дбав про розвиток Робітничого клубу та художньої самодіяльності і спорту на підприємстві навіть у дуже важкі 1940-і роки. Допомагала клубу і профспілка трамвайників. Як свідчать документи, у 1948 році із профспілкової каси Львівського трамвайного тресту було виділено 13000 рублів на проведення культурних заходів та 2400 рублів – на закупівлю спортивного інвентарю.

У далекому 1949 році у всіх містах України були введені однакові тарифи на проїзд в міському електротранспорті – квиток на одну поїздку в трамваї вартував 30 копійок, у тролейбусів – 40 копійок. Із 1961 року, коли сталася деномінація радянського рубля трамвайний квиток почав вартувати 3 копійки, а тролейбусний – 4 копійки. Як не дивно, такий невисокий тариф на проїзд в міському електротранспорті до середини 1970-х років покривав собівартість поїздок в трамваях і тролейбусах. Завдяки значним пасажиропотокам, електротранспорт Львова у 1960-ті роки був навіть прибутковим. Це дозволяло Львівському трамвайно-тролейбусному управлінню утримувати і розвивати Робітничий клуб.

Протягом 1940-1960-х років у Львові відкриваються нові промислові підприємства, а при них – клуби, будинки і палаци культури. Отож, у 1970 року Робітничий клуб було перейменовано у Клуб Львівського трамвайно-тролейбусного управління або ж «Клуб трамвайників». На той час у Львівському трамвайно-тролейбусному управлінні працювало майже 2800 працівників. У той же час на базі ЛТТУ створюється навчальний комбінат по підготовці водіїв трамвая та тролейбуса. Приміщення «Клубу трамвайників» на вулиці Клубній, 1 активно використовувалися для проведення лекційних зайнять для майбутніх керманичів електротранспорту. У 1970-1994 рр. навчальний комбінат ЛТТУ підготував для Львова та інших міст України понад 4 тисячі водіїв трамвая і понад 4 тисячі водіїв тролейбуса. Частина випускників навчально-виробничого комбінату ЛТТУ згодом підвищила кваліфікацію і зайняла значні посади в складі ЛКП «Львівелектротранс», зокрема І. Балич довший час працював заступником керівника тролейбусного депо із експлуатації, у 2017 році виконував обов’язки начальника депо (його на посаді змінив Н. Василишин), М. Бень працював в складі відділу безпеки руху, очолював такий підрозділ в одному із депо.

Хоча у 1970-х років Львівське трамвайно-тролейбусне управління уже не могло покривати свої витрати за рахунок плати за проїзд, але завдяки бюджетним дотаціям, які тоді становили по 5 мільйонів рублів на рік, управління могло фінансувати реконструкцію свого клубу в 1976 – 1980-х роках. Завдяки реконструкції тепер глядацька зала вміщує 597 глядачів – 400 місць у партері та 197 на балконі. Загальна площа – 465 кв. метрів, в тому числі сцена – 176 кв. метрів, глибина сцени – 16 метрів. Ця глядацька зала вміщає більше глядачів, а ніж глядацькі зали Першого українського театру для дітей та юнацтва на вулиці Гнатюка і навіть Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Окрім Клубу трамвайників, із 1960-х років Львівське трамвайно-тролейбусне управління утримувало іще й свій стадіон в мальовничому районі «Кастелівка» неподалік сучасної вулиці Сахарова. Стадіон мав назву «Електротранспортник», на ньому не тільки працівники ЛТТУ займалися фізкультурою і здавали норми ГТО («Готов к труду и обороне»), але й стадіон був відкритий для місцевих мешканців…

Із 1980 року Клуб трамвайників, після реконструкції, клуб трамвайників було перейменовано у «Палац культури працівників місцевої промисловості комунально-побутових підприємств імені М.І. Кузнєцова». Навіть після перейменування Палац культури ім. Кузнєцова залишався на балансі Львівського трамвайно-тролейбусного управління. У 1991 році будівля Палацу культури отримала статус пам’ятки архітектури місцевого значення. Будівля палацу отримує охоронний № 1613 на підставі рішення виконкому Львівської обласної ради № 280 від 21 травня 1991 року. У 1993 році установа отримує назву «Палац культури імені Гната Хоткевича», який іще кілька років перебуває на балансі ЛКП «Львівелектротранс».

Зазначимо, що 1990-ті роки були періодом глибокої кризи для ЛКП «Львівелектротранс». Для прикладу, в 1992 році підприємство отримало дохід від перевезень 48,1 млн. карбованців, дотацію в сумі 311,7 млн. крб., а закінчило рік із збитками в сумі 353,1 млн. крб. Лише борг підприємства за електроенергію становив 19 мільйонів крб., загальний борг перед постачальниками – 61 млн. крб. В такій ситуації не могло бути і мови про утримання Палацу культури силами комунального підприємства. Отож, було вирішено передати Палац культури імені Гната Хоткевича на баланс Львівської міськради.

Процес передачі Палацу культури імені Гната Хоткевича тривав кілька років. В останній день 1996 року мером Львова було прийнято розпорядження № 983 «Про реорганізацію МКП «Львівелектротранс», а 3 січня 1997 року – рішення міськвиконкому № 1 «Про зміну підпорядкування Палацу культури імені Гната Хоткевича». Зі сторони ЛКП «Львівелектротранс» передачею Палацу культури займався його директор М. Оверко, зі сторони міста – директор департаменту гуманітарної та соціальної політики Б. Стельмах. Із 1997 року Палац культури імені Гната Хоткевича підпорядковується Департаменту гуманітарної та соціальної політики Львівської міської ради – це Комунальна установа «Міський палац культури імені Гната Хоткевича». Так закінчилася понад півстолітня епоха перебування клубу на балансі Львівського трамвайно-тролейбусного управління та «Львівелектротрансу».

Іще у часи «Клубу трамвайників», Палац культури імені Гната Хоткевича відкривав свої двері для непересічних талантів, яких не визнавала і утискала офіційна радянська влада. Так за часів брежнєвського «застою» в «Клубі трамвайників» відбувалися вистави студентського театру «Гаудеамус» під керівництвом Бориса Озерова. На цих виставах були постійні аншлаги – зал заповнювала студентська молодь і прогресивна інтелегенція.

Коли Михайло Горбачов у Москві оголосив курс на перебудову і гласність, у Львові почалося українське національно-культурне відродження. Не оминув цей процес і Палац культури імені Кузнєцова – у другій половині 1980-х років тут відбувалися вистави театру «Не журись» – на той час концертні зали і театри Львова іще перебували під повним контролем комуністичної партії, отож їх адміністрація не ризикувала впускати «Не журись» на свої сцени. У стінах «Клубу трамвайників» відбувалися різдв’яно-новорічні концерти і вистави із колядками та щедрівками, а також із великим успіхом йшла музична вистава про Українських січових стрільців.

Іще із 1947 році при Робітничому клубі, а нині Палаці культури імені Гната Хоткевича працює Народний ансамбль танцю «Мрія». На початку ансамбль складався із 50 аматорів під керівництвом Романюка. У 1957 році ансамбль танцю отримав звання «Народний». Його керівниками у різні роки були Хазан, Воронін, Шекеро, Брилинський, Дьяконов та Марк Гарц. Із 1983 року ансамбль очолив Михайло Данилович Кричевець. Того ж року він заснував дитячий ансамбль «Квіти України», який у 1984 році отримав статус «Зразковий». Кричевець керував ансамблями «Мрія» і «Квіти України» до початку 2000-х років. Ці танцювальні колективи брали участь у престижних фестивалях і конкурсах в Україні та СРСР, але і поза їх межами – у Франції, Італії та Нідерландах.

У Палаці культури імені Гната Хоткевича працював і працює дитячий вокальний ансамбль «Намисто». Його художнім керівником на початку 1990-х років була Марія Сергійчук. В репертуарі ансамблю – народні пісні, колядки, щедрівки та веснянки. Через вокальний ансамбль пройшли сотні юних львів’ян.

На початку 1990-х років у Палаці культури імені Гната Хоткевича працював Народний театр сатири «Під мостом». Цей театр був створений у 1988 році. Засновником виступив Валерій Москаленко. У 2009 році театру присвоєно звання «Народний». У репертуарі театру десятки акторських етюдів, п`єси українських та закордонних драматургів. Із 2003 році при театрі сатири «Під мостом» працює однойменна театр-студія, яку теж заснував Валерій Москаленко. У театрі-студії займаються діти і молодь віком 6 – 18 років. У 2005 році театр-студія «Під мостом» поставила мюзикл «Піноккіо», який показували на «Сцені конгресу» в Варшаві.

У кінці 1980-х – на початку 1990-х років на сцені Палацу культури імені Кузнєцова виступали молоді популярні естрадні та рок виконавці, зокрема Ігор Богдан, Гарік Кричевський, Руслана Лижичко, гурти «Ватра», «Брати Гадюкіни», «Пікардійська терція», «Ніагара» та «Мертвий півень» та багато інших.

У 2018 році було розроблено стратегію розвитку Палацу культури імені Гната Хоткевича. В розробці документи взяли участь як працівники установи, так і менеджери культури Львова, викладачі вищих навчальних закладів, керівники інших народних домів та львівські діячі культури. Стратегія написана на період до 2025 року, відповідно до неї Палац культури має стати «конкурентоспроможним центром культури, який є лідером культурних тенденцій та інноваційної освіти». У 2018 році Палац культури імені Гната Хоткевича отримав свій логотип та фірмовий стиль. Його гаслом стало «Побачити нове, вийти за горизонт». Палац культури імені Гната Хоткевича має свій офіційний сайт у мережі «Інтернет».

У підвалі Палацу культури ім. Гната Хоткевича зараз облаштовано т.зв. «Гнатів льох», тобто камерна сцена. У цьому приміщенні можна проводити різні заходи, в тому числі камерні концерти, театральні вистави, кінопокази чи вечірки. За часів Польщі тут розміщувалося дві боулінгові доріжки. Площа приміщення – 232 кв. метри, тут може розміститися до 180 людей.

Перетворень зазнала т.зв. «веранда Хоткевича», як називають працівники Палацу приміщення на першому поверсі, у якому раніше займалися гуртки. стіни веранди зроблені з вірменського туфу й прибалтійської цегли. Такий дует створили в 1980-х роках під час реконструкції установи. Зараз його перетворили у публічний простір для проведення різних подій – від лекцій і воркшопів до камерних концертів та показів фільмів. Усе, що відбувається у приміщенні, добре видно із колії неподалік Палацу Хоткевича. Площа «веранди» – 93 кв. метри, вона може прийняти до 110 людей.

У 2019 році на Громадському бюджеті Львова одним із переможців став проєкт облаштування «Khotkevych Space». Ідею перетворення звичайного приміщення у Палаці Хоткевича на коворкінг підтримало більше 600 львів’ян. Більшість робіт із облаштування коворкінгу завершили у 2020 році. Площа коворкінгу – 82 кв. метри. Він може вміщати до 100 людей.

Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ 

Перелік джерел інформації

1. Мельник Б.З. З історії львівських вулиць. Випуск 2. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 48 ст.;
2. Марчук Л.П., Шипова В.С. Їде трамвай, їде… – Львів, ЛКП «Львівелектротранс», 1994 – 56 ст.;
3. Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 ст.;
4. Богданова Ю. Вулиця Кушевича, 1 – Міський палац культури імені Гната Хоткевича. [Електронний ресурс] / Інтерактивний Львів – Електронні дані. – Режим доступу: https://lia.lvivcenter.org/uk/objects/kushevycha-1/ – Дата перегляду 18.07.2021 р.
5. Палац культури ім. Гната Хоткевича. [Електронний ресурс] / Інтерактивний Львів – Електронні дані. – Режим доступу: https://khpc.com.ua/ – Дата перегляду 18.07.2021 р.