В четвер, 19 серпня 2021 року, о 15:00 год. в приміщенні Музею визвольної боротьби України (м. Львів, вул. Лисенка, 23 а) відбудеться відкриття виставки “Прапори – свідки історичних подій”.
Виставка відкривається напередодні свята – Дня Державного Прапора України, що відзначається щорічно 23 серпня, та 30-річчя Незалежності України, адже прапори завжди були символічним відображенням певних ідей, яскравою символікою у боротьбі за незалежну українську державу.
На виставці в хронологічній послідовності представлені прапори, які пов’язані з боротьбою українців за свободу та державу, а також прапори та транспаранти які були «свідками» важливих історичних подій.
Виставку відкривають великий синьо-жовтий прапор, обгорілий на барикадах Революції Гідності в страшні дні лютого 2014 року, – сучасний символ боротьби за Гідність та Свободу, європейського вибору України і самопожертви Героїв Небесної Сотні та сокільський прапор українців Перемишльщини початку ХХ ст. – історичних етнічних українських земель. Важливим свідком боротьби українців середини ХХ ст. в рядах ОУН та УПА є синьо-жовтий прапор оригінальної форми, знайдений в церкві преподобної Параскеви Сербської у с. Крехів (кол. Жовківського р-ну) та переданий до Львівського історичного музею у 2018 році.
Свідками українських подій кінця 80-х років та відродження національних символів є синьо-жовта пов’язка представників Львівського історичного музею на відомому «Живому ланцюгу» січня 1990 року; синьо-жовтий прапор 1990 року з підписами народних депутатів України Першого демократичного скликання з Народного Руху; синьо-жовтий Національний прапор України, що вперше був встановлений у сесійній залі Львівської міськради Першого демократичного скликання у квітні 1990 року.
На виставці також представлено національний біло-червоно-білий прапор білоруських вірян, які зустрічали папу Івана Павла ІІ у Львові в червні 2001 року.
Події українських революцій 2004 та 2013-2014 років також відображені на виставці. Зокрема, експонується прапор Італії з підписами українських волонтерів з м. Неаполь, а події російсько-української війни відображені у двох прапорах Василя Сліпака: синьо-жовтому та червоно-чорному з підписами українських вояків. Також представлено прапор Першої медичної роти Національної Гвардії України.
Окрасою виставки є прапор Пластового куреня «Лісових Чортів» з 1927-1928 рр. посвячений в Соборі святого Юра 22 червня 1929 р. з надзвичайною історією, люб’язно наданий УСП «Велике Плем’я Лісових Чортів».
Ще одним надзвичайно цінним експонатом є синьо-жовтий прапор, який належав Провіднику ОУН Степану Бандері і стояв в його канцелярії у м. Мюнхені (вул. Цеппелінштрассе, 67). Урочисто переданий до Львівського історичного музею Ярославом Лемиком 28 червня 2009 року на день Конституції.
Автор виставки: завідувач відділу ЛІМ «Музей визвольної боротьби України» Тарас Кузь.
У середині XVIIстоліття величезну частину сучасних українських територій (на той момент у складі Речі Посполитої) охопило полум’я Хмельниччини. Це явище досить позитивно оцінюється в Україні наших днів, але з подібною думкою точно не згодилась би політична верхівка тогочасної Речі Посполитої. Зрештою, навіть населені пункти та їхні мешканці, які опинились в епіцентрі подій Хмельниччини так точно, також не згодились би із будь-якими позитивними оцінками того явища. Й Розділ на Львівщині – один з таких. До 1640-х років Розділ належав Чернейовським і Жевуським, а після 1650-х Жевуським і пізніше Лянцкоронським. У одному й іншому випадку в місцевість вкладалися і її розбудовували. До прикладу, за Лянцкоронських у Роздолі працював видатний художник Яцек Мальчевський. Що стосується Хмельниччини, то її в історії Роздолу можна окреслити словом-метафорою, що використовується для цілого періоду в українській історії – “руїна”
Кароль Лянцкоронський із своїми дітьми Кароліною та Аделаїдою
Точка зору
Засновник Роздолу Мацей Чернейовський дивився на даний населений пункт як на важливий стратегічний центр, який знаходиться на шляху між містами Перемишль і Галич. Тому й заклав Розділ та усіляко розбудовував його. Львівський земський писар, пізніше також суддя, Станіслав Жевуський, до якого місто перейшло після одруження із Анною Чернейовською, дивився на нього як на справжню оазу з чудовою природою і дивовижно красиву місцевість, де можна облаштувати власну резиденцію. Богдан Хмельницький взагалі ніяк не дивився на Розділ – у нього просто були зобов’язання перед ханом Іслам-Гераєм. Сам Іслам-Герай та його воїни дивилися на Розділ так само як і на безліч інших міст Речі Посполитої, якими проходили – як на потенційне джерело наживи.
Хан Іслям-Герай. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Таким чином, прихід військ Богдана Хмельницького і Іслам-Герая не був перериванням ідилії в розвитку міста, але еру спроб і потуг власників цього населеного пункту перетворити Розділ у щось цікаве точно призупинив. Скажімо, той самий Станіслав Жевуський навіть почав будувати у Роздолі замок, але в 1648 році до місцевості прийшли козацькі війська і всі будівельні роботи зупинилися. Перервався тоді і процес розбудови монастирського комплексу Станіславом Жевуським та його дружиною Анною, обителі кармелітів (будівельні роботи розпочалися у 1647 році). Можна лише здогадуватися, як багато тоді могли б звести Жевуські у Роздолі якби не війна. Тим більше, що відгуки про Жевуського його сучасники залишили лиш найкращі. Скажімо, київський єпископ Анджей Залуський називав Станіслава Жевуського “vir prisci et integri moris”, тобто людина безкорислива і особливої справедливості.
Камінь спотикання
Однак, терени Руського воєводства Речі Посполитої не оминули події Хмельниччини. Так було і з Роздолом. Шляхта залишила цю місцевість і перебігла до сусіднього Комарна. Розділ тоді здали військам гетьмана Богдана Хмельницького практично без спротиву. Оборонявся якийсь час хіба монастир. Дещо згодом, у 1649 році, на фоні Хмельниччини спалахнула боротьба за цю місцевість між нащадками Черенейовських. З одного боку, вже згадана Анна Чернейовська і її чоловік, львівський суддя Станіслав Жевуський, а з іншого – старша внучка Мацея Чернейовського і її чоловік, львівський підкоморій Цетнер. Останні, зусиллями місцевих міщан та жителів деяких наближених міст, навіть намагалися захопити замок у Роздолі. Тоді ж було побито багатьох орендарів, у сутичках загинуло декілька людей. Протистояння сягнуло настільки високого градусу, що для наведення порядку головних винуватців безпорядків публічно стратили на центральній площі у Роздолі в 1650 році.
Герб Жевуських “Кривда”. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Хоч наступна теза звучить грубо і дещо цинічно, але Хмельниччина мала для жителів даної місцевості і позитивні наслідки. Мова про те, що регіон зазнав таких матеріальних збитків і втрат, що місцевих мешканців на декілька років звільнили від обов’язку сплачувати податки. Не варто забувати і про старання власників довколишніх теренів – родини Жевуських, які перетворили Розділ на свою резиденцію і доклали значних зусиль задля розбудови інфраструктури у регіоні. До того ж, поруч селилась дрібна шляхта, наближена до Жевуських – вони підхопили задану своїми патронами тенденцію, вкладаючись у власні маєтки і розбудовуючи їх. Сприяло пожвавленню господарського та економічного життя і прибуття у володіння Жевуських євреїв. У наступні десятиліття місто не тільки відродилося, але й пережило пік свого розвитку, але це – тема для окремої розповіді.
Як вже писали Фотографії старого Львова, 6-8 серпня 2021 року, відбулося відкриття історико-культурного заповідника «Древній Звенигород» в с. Звенигород Пустомитівського р-ну на Львівщині.
Один з наших постійних авторів Ігор Скленар «свіжими слідами» після відкриття там побував і в формі нотаток ділиться враженнями і авторськими роздумами з цього історичного місця періоду княжої доби.
Дорога до заповідника у с. Звенигород веде через с. Шоломинь, де знаходиться дерев’яний храм св. пророка Іллі. Тому перша зупинка у тіні церкви, після крутого спуску з траси на Бібрку, мов «охолодила» свідомість в цей спекотний день – 15 серпня. Адже зовнішній вигляд сакральної споруди та інтер’єр Свято-Іллінського храму додали емоційного піднесення, тому що справді він вже збережений для майбутніх поколінь, не оббитий вагонкою чи понівечений природою.
Давній іконостас храму у Шоломині
Церква св. пророка Іллі у Шоломині знаходиться у центрі населеного пункту
Добре вимощена дорога до звенигородського заповідника не применшила бадьорості духа. На в’їзді обабіч дороги помітні пам’ятні знаки, встановлені, очевидно, в останні роки, один з них – це хрест з викарбуваною датою, і цитата одного з істориків XIX ст. про знаковість цієї місцевості для історії галицького люду.
Історичні символи Звенигорода при в’їзді в село
У Звенигороді теж є старовинний храм, який автор залишив собі у «закладці» майбутніх подорожей, натомість більше часу приділив самому музею. До якого тепер входить колишня будівля з балансу екс-зубрівської сільради і комплекс-обеліск, збудований за совєтських часів. Ще типові плити совкового часу під ногами може з часом будуть замінені на більш сучасне покриття у зв’язку із запланованим оновленням звенигородського заповідника, до якого причетні його директор Наталя Войцещук, також Василь Петрик, архітектор і археолог, керівник управління охоронних об’єктів культурної спадщини Львівської ОДА та інші історики, митці, громадські діячі. Як відомо із ЗМІ, на 2021 рік Український культурний фонд наразі відкликав грант на суму 2,5 млн. гривень, і роботи тут над облаштуванням майбутнього осучасненого заповідника активно не ведуться. Воно передбачало освоєння території площею понад 30 га.
Обеліск, встановлений за часів СРСР з нагоди заснування князівського городища у Звенигороді
Загальний вигляд території біля звенигородського музею
Працівниці Музею «Древній Звенигород» охоче пояснять вам коротку історію культурного об’єкту, який після оновлення справді вражає кількома пунктами. Заідеологізована історія часів СРСР зовсім не була зацікавлена в представленні звенигородського городища саме як місця історичної звитяги, коли ще й московитів не було, тому все підводили під шаблон «трьох братніх народів». Тим не менше місцеві мешканці наполягли на заснуванні тутешнього музею, який з типового класичного зараз став модерним у не дуже віддаленому прильвівському селі. І як на мене, всім іншим музеям такого типу треба прагнути запозичувати деякі методи оновлення, та залишу цю тему експертам-музейникам…
Експозиція оновленого музею історико-культурного заповідника «Древній Звенигород»
На першому поверсі «Древнього Звенигорода» представлено те, що вдалося зробити команді Наталі Войцещук в першій половині 2021 року – в експозиції показати тему княжої доби цієї місцевості. Це є довголітня праця археологів, і не показати її цінність було би неповагою до всіх зацікавлених цивілізаційними маркерами того часу. Саме ними володіло місто Звенигород, яке було зафіксоване у літописах в період 1086-1243 років і яким ефективно керував зокрема князь Володимирко (1124—1128). Саме місто впало внаслідок монголо-татарського нападу…
Експозиція оновленого музею історико-культурного заповідника «Древній Звенигород»
Та повернімось до експозиції. Тут ви побачите у відновленому стані і берестяні грамоти, і мушлю з санктуарію в Сантьяго-де-Компостела (паломницьке місто в Іспанії, популярне в Середньовіччі, куди очевидно зайшов паломник(-ця) із Звенигорода – прим.авт.), і гуслі, і посуд, і прикраси та інші артефакти. Із радянського в музеї залишились тільки дві діорами: сцена загибелі міста і село Звенигород 1987 року. Після того як все було відмито, підклеєно макети й зроблено нове освітлення, діорами постали у новому вигляді. За словами Наталі Войцещук у коментарі для журналу «Український тиждень» , ці діорами заплановано реконструювати, додати до них 3D-мапінг, рух, звук, оживити батальну сцену.
Експозиція оновленого музею історико-культурного заповідника «Древній Звенигород»
і
Другий поверх привабив як світлою експозицією (і з точки зору потрапляння денного світла), стислою й інформативно насиченою інформацією на стендах, вітражами, екраном у другій залі, де відтворюють короткий відеоролик про історію Звенигорода; другою діорамою на тему сільського життя в 1987 році у третій залі.
Звенигород за часів Володимирка у XII-XIII ст. Реконструкція Андрія Хархаліса. Джерело: Історико-культурний парк “Древній Звенигород”.
«Родзинкою» для відвідувачів є 3D окуляри, з допомогою яких я відчув себе віртуальним спостерігачем життя княжого Звенигорода, віртуальним молільником в інтер’єрах двох церков, прошкувальником околицями і фортецею старого Звенигорода. Мій попередній досвід користування візуальними засобами в одному з польських музеїв наштовхнув на думку, що тут би здався ще й звуковий супровід для віртуального споглядання в 3D окулярах, та вірю в те, що як і це, так й інші форми осучаснення музейницькох спадщини – це справа часу, і водночас небайдужості і відповідальності «культурницьких» чиновників на різних рівнях влади. Водночас цінність «звенигородської візуалізації» в тому, що вона є побудована на основі наукових досліджень, як наголосив у коментарі названому виданню архітектор і громадський діяч Василь Петрик.
Експозиція оновленого музею історико-культурного заповідника «Древній Звенигород»
Попереду перед колективом музею Звенигорода ще стоїть низка невирішених завдань, зокрема, й остаточний ремонт всіх приміщень.
Фрагмент діорами с. Звенигород виготовленої в 1987 році
Один із головних висновків, який я виніс для себе після відвідин Музею «Древній Звенигород» ‒ історія князівств, такого як Звенигород, за рівнем цивілізації не поступалася тодішнім локальним європейським, і важливо нам не применшувати цінність наших набутків на тлі інформаційних ідеологічних кампаній проти нашої історії, культури, мови.
Вірян запрошують на прощу до чудотворної каплиці с. Боринич, що на Ходорівщині
В четвер, 19 серпня 2021 року , у свято Преображення Господнього, вірян запрошують до каплички, що біля села Бориничі на Ходорівщині, де 158 років тому з’явилася Богородиця. Початок літургії о 12:00.
Відновити духовні сили, отримати зцілення і принести Богові молитву за рідних і близьких, – з такими інтенціями організатори кличуть на прощу до Боринич до найстарішої чудотворної каплиці Львівщини. Цьогоріч виповнюється 158 років від чудотворного явлення Пречистої Діви Марії у Бориницькій капличці. За цей час там відбувалося чимало чудес, оздоровлень і зцілень.
«Надзвичайна історія трапилась у 1863 р., коли німа дівчинка-пастушка оздоровилась від важкої недуги й заговорила, п’ючи воду та обливаючись нею з кринички, що у лісі поблизу села Бориничі. Їй тоді явилась Божа Матір. Граф Володимир Борковський фундував згодом спорудження тут каплички. Папа Римський Пій IX у 1865 р. надав капличці відпустову грамоту. В радянські часи капличку неодноразово руйнували, а криничку засипали. Вже в часи національного відродження у 1988 р. парох і парафіяни села Бориничі відновили відпустове місце і відбудували капличку, наражаючи себе на небезпеку», – йдеться в повідомленні.
Цілюща вода Бориницької каплички вже понад півтори сотні літ дарує людям здоров’я та красу.
В одній із попередніх статей, «Фотографії старого Львова» вже знайомили читачів із маловідомими фото справжнього туристичного магніту Львівщини – Підгорецького замку (можна побачити тут).
Нагадаємо, що замок в Підгірцях звели в період 1635–1640 років. На світлинах можна побачити не лише вигляд замку із зовні, а й елементи тогочасних інтер’єрів.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/
Тролейбус «Skoda 15Tr» № 607 в цеху профілакторію. 2013 р. Автор фото – Володимир Саванчук
Тролейбусне депо – це підрозділ транспортної компанії, яке забезпечує експлуатацію і ремонт рухомого складу – тролейбусів. Перше тролейбусне депо у Львові було створено іще у далекому 1952 році і знаходилося на території трамвайного депо № 1 на вулиці Городоцькій, 185. Із 1964 року працює велике тролейбусне депо на вулиці Тролейбусній. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про історію тролейбусного депо нашого міста.
Перші плани будівництва тролейбусних ліній у Львові датуються 1909 роком – тоді керівник Львівського трамвая Йозеф Томицький – видатний інженер-електротехнік, запропонував збудувати в місті кілька ліній безколійного електричного омнібусу, тобто тролейбусу. Ці лінії мали зв’язати центр міста із Високим Замом, крім того планувався запуск тролейбусів по вулицям Кадетській та Стрийській до верхньої частини Стрийського парку (площі Виставки) та до Городоцької рогачки. Проте на своєму засіданні в кінці травня 1909 року Електрична комісія Львівського магістрату відхилила пропозицію про будівництво тролейбусних ліній, тому на Високий Замок збудували трамвайну лінію.
Один із перших тролейбусів МТБ-82Д на площі Міцкевича під час обкатки першої тролейбусної лінії Львова. 1952 р.
У період між двома світовими війнами тролейбусний транспорт став вельми популярним. Справа в тому, що будівництво тролейбусних ліній вартувало значно дешевше, а ніж трамвайних. Щоправда у Польщі (Другій Речі Посполитій) популярність до тролейбуса прийшла значно пізніше – першу тролейбусну лінію було збудовано у 1930 році в Познані. Що ж до Радянської України, то першу тролейбусну лінію було збудовано у 1935 році в столиці Києві. Будівництво тролейбусних ліній у Львові обговорювалося у 1938-1939 рр., проте у відкритті тролейбусного руху Львів випередили Чернівці, які знаходилися у міжвоєнний період під владою Румунії – офіційною датою відкриття тролейбусного руху в обласному центрі Буковини є 1 лютого 1939 року.
У повоєнний час у 1947 році під час розробки першого радянського Генерального Плану Львова було запроектовано створення в місті тролейбусного руху. У червні 1947 року проектна контора «Укркомунпроект» із Харкова розпочала проектування перших тролейбусних маршрутів Львова. Один із тролейбусних маршрутів мав поєднати центр міста із аеродромом на Скнилові (із заїздом на вокзал). Інший маршрут мав поєднати центр міста із Львівським автозаводом на вулиці Стрийській.
Тролейбуси МТБ-82Д на вул. Міцкевича (нині – Листопадового Чину). Перша половина 1950-х рр.. Фото із колекції В. Румянцева
Тролейбусне депо мали спорудити на території трамвайного парку № 1 н вулиці Городоцькій, 185. Тут мав постати профілакторій, де мав проводитися нічний передрейсовий технічний огляд тролейбусів, щотижневий денний огляд електротранспорту і поточний ремонт машин. Проектні роботи у 1947 році завершилися, але реальне будівництво тролейбусних ліній так і не розпочалося. У 1951 році для підготовки тролейбусного руху було демонтовано трамвайні колії із проспекту Свободи.
Навесні 1952 року було ухвалено постанову «Про невідкладні заходи щодо розвитку міського господарства Львова», яка була затверджена Радою Міністрів України 1 травня 1952 року. Відповідно до цього документу в 1952 – 1953 роках планувалося збудувати у Львові тролейбусну лінію довжиною 10,5 км. загальною вартістю 7,2 млн. рублів, в тому числі перша черга – 7,3 км. вартістю 4,2 млн. грн. Першу чергу тролейбусної лінії планувалося здати в експлуатацію до 7 листопада 1952 року.
Тролейбуси МТБ-82Д на території сучасного трамвайного депо № 1 на вул. Городоцькій, 185. Із 1952 по 1964 р. тут знаходилося перше тролейбусне депо міста Львова із профілакторієм на 8 машин. 1950-ті рр. Фото із колекції Ярослав Янчака
Набір персоналу для майбутнього тролейбусного депо розпочався у червні 1952 року. У газеті «Вільна Україна» 3 червня 1952 року було опубліковано оголошення «Управління Львівського трамвая оголошує набір шоферів із трирічним стажем у школу водіїв тролейбусів. Набір проводиться до 10 червня 1952 року. Довідки в управлінні трамвая за адресою: вул. Суворова, 2. Дирекція». Таким чином було набрано 29 курсантів. Вони поїхали до Києва для чотирьохмісячного навчання у Тролейбусному депо № 1. Курсами водіїв тролейбусів керував інженер київського тролейбусного парку М. Покришевський. Персонал ремонтників майбутнього тролейбусного депо теж проходив навчання у тролейбусному депо Києва – його набрали із електриків та механіків трамвайного депо.
Роботи по будівництву тролейбусної лінії від площі Міцкевича до головного залізничного вокзалу розпочалися у середині червня 1952 року. Одночасно із цим почалося будівництво тролейбусного депо-бокусу на території трамвайного депо № 1 на вулиці Городоцькій, 185. Перші п’ять тролейбусів Львова мали бути моделі МТБ-82Д, їх мали виготовити на Заводі імені Урицького в місті Енгельсі Саратовської області.
Водійки львівських тролейбусів. На задньому плані – тролейбуси моделі МТБ-82Д біля стіни цеху профілакторію трамвайного депо № 1 на вулиці Городоцькій, 185. 1950-ті рр., фото із колекції Ярослава Янчака
Монтаж контактної мережі на першому трамвайному маршруті міста Львова завершили 5 жовтня 1952 року. Проте Завод імені Урицького не встиг до 7 листопада 1952 року виготовити і доставити до Львова замовлені тролейбуси. Машини прибули залізницею лише 8 листопада 1952 року і того ж дня були доставлені на територію першого тролейбусного депо. На той час персонал тролейбусного депо складався із 40 працівників, які пройшли стажування у Києві.
Із 9 листопада 1952 року почалася обкатка лінії, а 11 листопада підприємство міського електротранспорту Львова перейменували із Львівського трамвайного тресту в Львівське трамвайно-тролейбусне управління. Керівником ЛТТУ став Семануїл Захарович Ванштейн, а головним інженером – Половенко Сергій Васильович. Львівське трамайно-тролейбусне управління входило у систему Міністерства житлово-комунального господарства УРСР і безпосередньо підпорядковувалося Управлінню комунального господарства Львівської міської ради.
Група працівників тролейбусного депо Львова на фоні агітаційного тролейбуса ЛАЗ-695Т. 1964 р.
Рух тролейбусів із пасажирами розпочався 27 листопада 1952 року. У перший день на маршрут вийшло 4 тролейбуси, якими керували водії Н.С. Мистюк, Б.І. Пурський, І.Р. Троян та А.В. Дубенкова. Першим на лінію вийшов тролейбус із деповським номером № 4, яким керував Іван Романович Троян, який раніше працював водієм трамвая. Вартість квитка на проїзд у львівському тролейбусі на початку становила від 20 до 50 копійок в залежності від довжини поїздки. Згодом вартість проїзду в трамваї була встановлена в розмірі 30 копійок, а у тролейбусі – 40 копійок без залежності від довжини поїздки.
Про початок роботи тролейбусного депо Львова розповідав Микола Каленович Малюта – один із його найперших працівників: «У тролейбусному депо я працював із перших днів його існування. Потрапив до числа водіїв, яких послали до Києва освоювати нові спеціальності. Нас, ремонтників, в цій групі було вісім чоловік. Слюсар М. Гашпер, майстер О. Князев, інженер М. Заболотний.
Старі списані тролейбуси МТБ-82Д на території тролейбусного депо на вул. Тролейбусній. Фото 1971 р., автор Гаральд Нейзе
Трохи згодом у Львові була створена перша школа водіїв тролейбусів. Я успішно закінчив її. І ось мій перший рейс у день відкриття руху. Коли вийшов на вулицю наш первісток, від пасажирів не було відбою, так кортіло усім хоча б раз прокататися».
На момент відкриття тролейбусного руху будівельні роботи по спорудженню профілакторія тролейбусного депо іще тривали – вони закінчилися тільки наприкінці 1952 року. Паралельно із спорудженням тролейбусного профілакторію на території трамвайного депо № 1 проводилося спорудження тягової підстанції № 3, від якої живляться трамвайні лінії по вулицям Городоцькій та Чернівецькій, а також тролейбусна контактна мережа.
Тролейбуси «Київ – 4», «Київ – 2» та МТБ-82Д готуються до виїзду із тролейбусного депо на вул. Тролейбусній. Фото 1971 р., автор Гаральд Нейзе
Початково профілакторій тролейбусного депо Львова був розрахований лише на 8 машин, але уже в 1953 році на балансі Львівського трамвайно-тролейбусного управління (ЛТТУ) було уже 19 машин. Отож, у планах розвитку тролейбусного руху у Львові на VI п’ятирічку (1956 – 1960 рр.) було заплановано будівництво нового тролейбусного депо Львова на 100 тролейбусних машин. Для нового тролейбусного депо вибрали місцину на околиці Львова неподалік Львівського автобусного депо – нова вулиця поруч із депо отримала назву «Тролейбусна». В реальності будівництво тролейбусного депо ЛТТУ розпочалося лише у 1960 році. На той час у Львові налічувалося уже 38 км. контактних мереж тролейбуса і 60 машин.
У перші роки тролейбусне депо Львова здійснювало лише роботи по технічному обслуговуванні тролейбусів і їх аварійний ремонт. Для проведення планових капітальних ремонтів тролейбуси МТБ-82Д відправляли зі Львова на Київський завод електротранспорту імені Дзержинського та Сокольницький вагоно- та автобусоремонтний завод до Москви. Так само на КЗЕТі проводився ремонт найбільш складних вузлів електрообладнання тролейбусів.
Тролейбуси «Skoda 9Tr» на виїзді із території тролейбусного депо. У кінці 1970-х років тролейбуси із тролейбусів цієї моделі складався весь парк тролдепо Львова. Фото із колекції Ярослава Янчака
Із 1962 року на маршрутах Львова почали експлуатуватися тролейбуси «Київ – 2» виробництва Київського заводу електротранспорту. У рік 10-річчя львівського тролейбуса щоденний випуск тролейбусів складав 57 машин, які щоденно перевозили біля 120 тисяч пасажирів. У червні 1963 року на Львівському автобусному заводі було виготовлено перший серійний тролейбус ЛАЗ-695Т, в основу якого було покладено тролейбус БТЛ-62, складений на основі кузова автобуса ЛАЗ-695Б.
Нове тролейбусне депо на вулиці Тролейбусній почало свою роботу 16 серпня 1964 року. Воно було розраховане експлуатацію на 100 тролейбусних машин, його площа складала 4 гектари. До нового тролейбусного депо було прокладено службову тролейбусну лінію по сучасній вулиці Рубчака. Старе тролейбусне депо було переобладнане у цех обслуговування німецьких трамвайних вагонів «LOWA» та «Gotha». Станом на 1964 рік у Львові експлуатувалося 100 тролейбусів моделей МТБ-82Д, ЛАЗ-695Т та «Київ – 2», довжина тролейбусних ліній складала 44 кілометри. На території тролейбусного депо у 1963-64 рр. було споруджено тягову підстанцію № 5, яка живить тролейбусні лінії на вулиці Стрийській, Рубчака і Володимира Великого, а також забезпечує потреби тролейбусного депо.
Останні тролейбуси «Київ – 4» експлуатувалися на маршрутах Львова до 1978 року. На цьому фото – два тролейбуси цієї моделі та тролейбуси «Skoda 9Tr». Справа – цех профілакторію тролейбусного депо. Автор фото – Ааре Оландер, 1977 р.
У новому великому тролейбусному депо проводилося не лише технічне обслуговування тролейбусів та їх аварійний ремонт, але й планові ремонти – середній та капітальний. Для щоденного передрейсового обслуговування та щотижневого денного огляду тролейбусів у депо був споруджений цех профілакторію, планові ремонти проводилися у цеху капітального ремонту. Поруч із цехом, де проводилося розбирання/складання та кузовний ремонт тролейбусів розмістилися електроцех, дільниця ремонту пневматичного і гідравлічного обладнання та механічний цех із токарними, фрезерними та свердлильними верстатами.
У 1969 році завершилося виробництво тролейбусів «Київ-4» на Київському заводі електротранспорту ім. Дзержинського. Того ж року до Львова було передано перший тролейбус «Skoda 9Tr», який до того експлуатувався у Чернівцях, який у Львові отримав інвентарний № 186. В обласний центр Буковини на стажування відправилися водії тролейбуса зі Львова. Працівники тролейбусного депо стажувалися в Києві – у тролейбусних депо Київського ТТУ та на Київському заводі електротранспорту.
Стенд, присвячений 25-річчю тролейбусного руху у Львові в адмінкорпусі тролейбусного депо. 1977 р. Фото із колекції Ярослава Янчака.
Із 1970 року до Львова почалися великі поставки сучасних чехословацьких тролейбусів «Skoda 9Tr» із заводу компанії «Skoda» в місті Острів-на-Огржі – до 1974 року було отримано 143 чеських тролейбусів. Одночасно тривало списання старих тролейбусів МТБ-82Д та невдалих за конструкцією ЛАЗ-695Т. Станом на початок 1973 року на балансі тролейбусного депо було іще 10 тролейбусів МТБ-82Д, 59 тролейбусів моделей «Київ-2» та «Київ-4», а також 109 тролейбусів «Skoda 9Tr» – загалом 178 тролейбусів, в той час, як депо було розраховано на обслуговування 100 тролейбусів. Отож, у 1973 році розпочалися роботи із розширення тролейбусного депо – його територія зросла до 6 гектарів. Реконструкція тролейбусного депо завершилася в 1976 році – тепер воно могло обслуговувати 200 тролейбусів.
До кінця 1970-х років із експлуатації у Львові було виведено більшість тролейбусів виробництва Київського заводу електротранспорту імені Дзержинського – на початку 1978 року на балансі ЛТТУ було лише 15 тролейбусів «Київ – 4». У 1980 році тролейбусний парк ЛТТУ складався тільки із чехословацьких тролейбусів «Skoda 9Tr».
Тролейбуси моделі «Skoda 9Tr» на фоні комплексу діагностики у тролейбусному депо. 1980-ті рр.
Треба зауважити, що паралельно із реконструкцією тролейбусного депо ЛТТУ у 1970-х роках у Львові споруджували Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод на вулиці Городницькій. Цей завод спеціалізувався на ремонті німецьких і чехословацьких вузькоколійних (1000 мм.) трамваїв та чехословацьких тролейбусів «Skoda 9Tr». Потужність заводу – 400 капітальних ремонтів електротранспорту в рік. Завод почав працювати у 1978 році – на нього із тролейбусного депо тролейбуси «Skoda 9Tr» передавалися на плановий капітальний ремонт. До цього «дев’ятки» зі Львова передавалися на капітальний ремонт на Київський завод електротранспорту. Депо проводило переважно аварійні та середні ремонти тролейбусів.
Оскільки на початку 1980-х років весь тролейбусний парк Львова складався із чеських тролейбусів «Skoda 9Tr», для скорочення часу технічного обслуговування тролейбусів і підвищення його якості в тролейбусному депо Львова було запроваджено комплекс технічної діагностики зі спеціалізованими випробувальними стендами конструкції українського вченого Володимира Веклича – такі комплекси працювали у низці міст СРСР.
Тролейбуси моделі «Skoda 9Tr» № 395 проходить діагностику перед виїздом на лінію. 1980-ті рр., фото із колекції Ярослава Янчака
У 1970-х роках планувалося спорудження нової тролейбусної лінії у північно-східній частині Львова по сучасним проспекту Чорновола та вулиці Мазепи. В районі вулиці Варшавської планувалося спорудити іще одне тролейбусне депо. У 1975 році було затверджено комплексну транспортну схему Львова, яка передбачала розширення тролейбусної мережі. 19 грудня 1978 року тролейбуси маршруту № 13 рушили по маршруту вул. Зернова – вул. Грінченка. Проте плани будівництва нового тролейбусного депо в районі вулиці Варшавської так і не були реалізовані.
Одині із діагностичних стендів комплексу діагностики. Фото із колекції Ярослава Янчака
У 1982 році, коли львівський тролейбус святкував своє тридцятиріччя. В той рік ЛТТУ отримало останні 20 тролейбусів «Skoda 9Tr», загалом на балансі тоді було 245 машин. Із 1984 року почалася експлуатація нових чехословацьких тролейбусів «Skoda 14Tr» – спочатку було тільки 10 таких тролейбусів із деповськими №№ 500 – 509. Ці тролейбуси мали сучасні тиристорно-імпульсні системи керування тяговим електроприводом. У 1986 році в тролейбусному депо налічувалося 240 тролейбусів.
Автоматизована щіткова мийка для тролейбусів. 1989 р. Фото із колекції Ярослава Янчака
Якщо капітальні ремонти тролейбусів «Skoda 9Tr» у 1980-ті рр. проводилися на Львівському трамвайно-тролейбусному ремонтному заводі, то весь комплекс робіт по технічному обслуговуванню та ремонту тролейбусів «Skoda 14Tr» проводився силами тролейбусного депо ЛТТУ. Окремі комплектуючі направляли на ремонт на Київський завод електротранспорту.
У 1988 – 1990 рр. тролейбусне депо Львова отримало 80 тролейбусів «Skoda 14Tr», проте станом на початок 1990-х років 109 тролейбусів «Skoda 9Tr» вичерпало свій технічний ресурс і потребувало заміни на нові машини.
Тролейбуси «Skoda 14Tr» в цеху профілакторію. 1989 р. Фото із колекції Ярослава Янчака
На початку 1990-х років почалося активне списання застарілих тролейбусів «Skoda 9Tr», випуск яких припинився іще у 1982 році. У 1992 році на балансі ЛТТУ перебувало 216 тролейбусів, але випуск машин на лінію становив лише біля 140 машин. Із 1994 року на баланс ЛКП «Львівелектротранс» почали поступати нові тролейбуси ЛАЗ-52522 виробництва Львівського автобусного заводу.
Так виглядало приміщення комплексу діагностики в кінці 2000-х років. Як видно, обладнання для автоматизованої діагностики на той час було вже демонтоване. Діючою лишалася тільки мийка. Фото – Юрій Пилипчук
Обсяги капітальних ремонтів тролейбусів на Львівському трамвайно-тролейбусному ремонтному заводі у 1992 році істотно скоротилися. У перші роки незалежності України це підприємство мало назву «Львівський державний завод електротранспорту» (ЛДЗЕТ), воно не входило у структуру Львівського трамвайно-тролейбусного управління. У 1995 році Кабінет Міністрів України включив в перелік об’єктів, які підлягають обов’язковій приватизації у 1995 році, Львівський державний завод електротранспорту, який входив до системи Держжитлокомунгоспу України. Після приватизації підприємство отримано назву ВАТ «Електротранспорт» і опинилося у приватній власності – Львівська міська рада не забажала викупити завод в комунальну власність.
Тролейбус «Skoda 14Tr» № 593 в цеху капітального ремонту. 2015 р. Автор фото – Роман Зарума
Із 1996 року ЛКП «Львівелектротранс» перестало передавати тролейбуси на ремонт на ВАТ «Електротранспорт». Міська влада вирішила проводити всі види планових ремонтів силами тролейбусного депо і зробило ставку на постачання тролейбусів ЛАЗ-52522 виробництва Львівського автобусного заводу, які виявилися «сирими» і ненадійними – їх капітальні ремонти планувалося проводити силами ЛАЗу. Відповідно протягом другої половини 1990-х років було виведено із експлуатації усі тролейбуси «Skoda 9Tr», хоча у Чернівцях, Рівному та Тернополі такі машини іще активно працювали до кінця 2000-х років. Також було списано і чимало тролейбусів «Skoda 14Tr», у першу чергу через нестачу запчастин для ремонту. Загалом цех капітального ремонту тролейбусного депо розрахований на одночасний ремонт усього чотирьох тролейбусів. Після списання тролейбусів «Skoda 9Tr» було розібрано комплекс діагностики.
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 042 в цеху капремонту. 2016 р. Автор фото – Роман Зарума
Із 2006 року тролейбусне депо ЛКП «Львівелектротранс» надійшли перші низькопідлогові тролейбуси ЛАЗ Е183D1. У цеху капремонту було встановлено спеціальний підйомник для технічного обслуговування і ремонту низькопідлогових тролейбусів. У 2008 році тролейбусне депо поповнилося іще 5 низькопідлоговими ЛАЗами та двома тролейбусами «Богдан» Т601.11.
У 2013-14 рр. на баланс ЛКП «Львівелектротранс» поступає 5 тролейбусів «Skoda 14Tr» та 6 зічленованих машин моделі «Skoda 15Tr». Всі ці тролейбуси – вживані із міст Чехії. Тролейбусне депо Львова успішно освоїло експлуатацію та ремонти тролейбусів «Skoda 15Tr».
Тролейбус ЛАЗ Е183 під час ремонту в цеху капітального ремонту. 2016 р. Автор фото – Роман Зарума
Протягом понад 20 років (до 2016 р.) керівником тролейбусного депо Львова був Володимир Антонович Карпа. Він народився у 1952 році, у 1973 році прийшов на роботу в тролейбусне депо ЛТТУ, починав із роботи слюсарем-електриком. Паралельно із роботою в тролейбусному депо Володимир Антонович навчався у Київському технікумі електротранспорту, який закінчив у 1976 році і отримав фах техніка-електромеханіка з експлуатації і ремонту електротранспорту. В.А. Карпа очолив колектив тролейбусного депо на початку 1990-х років. У 2009 – 2011 роках в якості виконувача обов’язків директора очолював ЛКП «Львівелектротранс». Також протягом довгого часу на посадах головного інженера тролейбусного депо, заступника начальника із експлуатації та начальником цеху капремонту працювали Степан Андрійович Биїк, Іван Іванович Биїк та Ігор Іванович Роман.
Тролейбус «Skoda 14Tr» № 540 на завершальній стадії капітально-відновлювального ремонту. 2018 р.
Із 2014 року у Львові починається експлуатація нових тролейбусів «Електрон» Т191. У 2014-2016 рр. закуповується 10 таких машин, у 2019-2020 рр. поступає іще 50 таких тролейбусів, які підприємство придбало за кошти кредиту Європейського банку реконструкції і розвитку.
Робоче місце електрослюсаря із ремонту вузлів електрообладнання тролейбуса. Листопад 2018 р.
У 2016 році після приходу на посаду директора ЛКП «Львівелектротранс» Михайла Сидоровича силами цеху капремонту тролейбусного депо розпочався поглиблений капітально-відновлювальний ремонт тролейбусів «Skoda 14Tr». В процесі капітального ремонту машини отримували нові сидіння салону, затемнені вклеєні вікна та обшивку із алюмокомпозиту. Першою було відноволено машину із № 512. На низку машин було встановлено електронні маршрутовказівники, статичні перетворювачі для живлення бортової мережі, нові компресори. Загалом у 2016 – 2019 рр. було проведено КВР 17 тролейбусам «Skoda 14Tr». Начальником тролейбусного депо у 2016 р. став Василь Михайлович Шевчук, а головним інженером – Богдан Лата. Пізніше силами цеху капітального ремонту тролейбусного депо було освоєно поглиблений капремонт тролейбусів ЛАЗ Е183 та «Богдан» Т601.11.
– Стенд для перевірки вузлів електрообладнання тролейбусів. Листопад 2018 р.
У 2016 – 2018 р. в тролейбусному депо Львова проведено низку робіт із покращення умов праці. Зокрема проведено реконструкцію гардеробу та душової профілакторію, встановлено нову систему опалення виробничих цехів, в низці приміщень встановлено нові енергозберігаючі вікна. Незважаючи на це тролейбусне депо потребує реконструкції.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
14 серпня на Арені Львів зібралися тисячі шанувальників української естради на концерт національного музичного проєкту «Ukrainian Song Project/Українська пісня-2021». Цьогоріч п’ятий, ювілейний, концерт був присвячений 30-літтю проголошення Незалежності України.
Гурт АНЦЯ – переможці конкурсу «Ukrainian Song Project/Українська пісня-2021»
Почався гала-концерт «Ukrainian Song Project/Українська пісня-2021» виступами десяти гуртів-фіналістів, яких обрало журі серед чотирьох сотень учасників конкурсу.
Шанувальники молодих талантів мали нагоду послухати гурти АНЦЯ, JULINOZA, Semyokhina, ЛЕV, BORA, «GG Гуляй Город» (feat. Morphom), Sowa, «Cry неба», Маргариту Самойлову і MARLEN.
Концерт «Ukrainian Song Project/Українська пісня-2021»
Після цього експертна рада, до складу якої увійшли громадські діячі, представники українського шоу-бізнесу, обрала переможця одного з найбільших пісенних конкурсів. Першість здобув закарпатський гурт АНЦЯ.
Як зазначили організатори заходу, переможці отримали можливість студійного запису та продюсування авторської композиції на FOXXSTUDIOS Вадима Лисиці. Окрім цього, річну промоцію та менеджмент від проєкту «Ukrainian Song Project/Українська пісня-2021».
Олег Скрипка на концерті «Ukrainian Song Project/Українська пісня-2021»
Після привітань для переможців, розпочалася концертна програма, в основі якої ― історія української музики за 30 років Незалежності. Першим виступив Олег Скрипка зі своїм легендарним рок-гуртом «ВВ» із музичними хітами «Весна», «Танці», «День народження». Також у межах восьмигодинної концертної програми глядачі мали нагоду насолодитися виступами Ірини Білик, JAMALA, Анни Трінчер, М’яти, Оксани Мухи, LOMAKIN, Сергія Бабкіна, KHAYAT, Віктора Павліка, MELOVIN, гурту «СКАЙ» та багатьох інших. Завершився захід виступом гурту «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ».
До слова, концерт транслюватимуть у телевізійній версії на каналі «1+1» до 30 річниці Незалежності України.
Наталія ПАВЛИШИН
Фото: «Ukrainian Song Project/Українська пісня-2021»
У Чернівецькій області є неймовірно гарна долина річки Смугар, в якій на відстані трьох кілометрів знаходиться аж сім водоспадів. Про них можна прочитати прерізні публікації – у Вікіпедії, туристичних сайтах, приватних блогах, регіональних новинах тощо.
Долиною промарковано туристичний шлях (жовта марка), а на початку ґрунтової дороги навіть є бідненька інформаційна таблиця!
Інформаційна-таблиця ландшафтного заказника місцевого значення “Буковинські водоспади”
Отож пропоную прогулятись цим маршрутом.
Перший водоспад, який називається Ковбер, є невисоким і не надто цікавим – його верхня площина зіпсута залишками бетону від водозабору, збудованого в давні часи для водяного млина, про що написано на інформаційній таблиці. От тільки, щоби знайти цей водоспад, треба, йдучи по головній дорозі, прислухатись до звуку води у потоці і зрозуміти, що тут вона шумить сильніше, а це може означати або каскад, або водоспад. Додам, що інформаційна таблиця схована краще, ніж водоспад!
Інформаційна-таблиця водоспад Ковбер
Водоспад Ковбер
Другий водоспад, який називається Сич, знаходиться на бічному потоці, метрах у 20 від річки Смугар. Але потрапити до нього не так вже й просто. Місток через головний потік веде до брами приватного подвір’я, відтак треба зійти малопомітною стежиною до Смугару, перебродити його, а далі вздовж притоку – попри сміття і гноївку з корівника – дійти до мальовничого кам’яного «мішку», де з висоти понад 10 метрів падає пінистий струмінь води.
Водоспад Сич
Шкода, що господар того приватного обійстя, не розуміє, що у нього за двором – “курка, що несе золоті яйця”! Я би на його місці дозволив прохід через місток, виклав би камінням стежину попри подвір’я, очистив би потічок від сміття, і продавав би сувеніри і магнітики! Це ж тільки 550 метрів вбік від шосе Вижниця – Усть-Путила!
Через деякий час мандрівки вздовж головного потоку – наступне мальовниче місце: долина Смугару звужується настільки, що між схилом з одного боку і нависаючою скелею з другого поміщається тільки потік і дорога.
Русло річки під скелею
Русло річки під скелею
Далі на мандрівників чекає невеликий підйом, але – увага! – праворуч в долині, невидимий з дороги, ховається наступний водоспад (інформаційна табличка про нього теж прихована в долині потоку, хоча мала би бути при дорозі). Проте, щиро кажучи, його можна пропустити, позаяк Нижній Гук не є справжнім водоспадом, а лишень серією каскадів. До того ж недавно понад ним поліпшували дорогу і бульдозер зіпхнув багацько землі з камінням на схил понад потоком…
Водоспад Нижній Гук
Приблизно через чверть кілометра долину перегороджує скеля, крізь яку потік Смугар пробив прохід і створив невисокий, але дуже мальовничий водоспад Ворота.
Водоспад Ворота
І він дійсно виглядає немов ворота! Колись подолати це місце було непросто, тож якась добра людина поставила внизу табуретку.
Пізніше було зроблено солідні сходи, але в той самий час водоспад було геть засипано – лісівники вирішили вище нього трохи порубати ліс і зробили крізь Ворота дорогу для лісовозів і трельовщиків.
Водоспад Ворота. Джерело: times.cv.ua
Водоспад Ворота. Джерело: times.cv.ua
Але Ворота не тільки мальовничі і багатостраждальні, вони ще й бувають закриті! Якщо внаслідок опадів підніметься вода, то далі водоспаду вже ніхто не зможе йти. Крім того вище нього річка створила гладке “хвилясте” дно, яке буває слизьким навіть у суху погоду.
Водоспад Ворота. Вид згори
Але далі – теж непросто! До наступних водоспадів треба йти дорогою лісовозів, яка раз по раз переходить з берега на берег. Тож з семи смугарських водоспадів три найбільш вражаючі можна побачити тільки під час малого рівня води!
Долина річки Смугар
До речі, вздовж потоку ходять не тільки туристи, але й мешканці хуторів у верхів’ях долини, бо для них це найближча дорога до магазину та рейсового автобусу. Як би вони зраділи, коли б влада району зробила цю дорогу прохідною при любому стані води! Ну хоча би як у словацьких горах – дорогі нержавіючі сходи або прості дерев’яні драбини!
Словацький Рай. Джерело: foursquare.com
Словацький Рай. Джерело: potuptani.blogspot.com
Але нема на то ради і треба йти долиною потоку далі, перескакуючи по каміннях з берега на берег.
Долина річки Смугар
Трохи більше як дві сотні метрів праворуч нашим очам відкривається водоспад Середній Гук. Він складається з трьох каскадів сумарною висотою 11 метрів. Цей водограй у людській фантазії завжди асоціювався з нареченою у білій весільній сукні.
Водоспад Середній Гук
За якихось пів кілометра з’являється величний 19-метровий водоспад Великий Гук. Страшно уявити, яким грізним він може бути під час зливи!
Водоспад Великий Гук
Хтось обізнаний міг по світлинах помітити, що насправді я йшов долиною потоку не уверх, а в долину. І це дійсно так! Я спускався від скельного комплексу Соколине Око без шляху, прямо через ліс і йшов далі до Черемошу. Відтак зійшов значно нижче останнього водоспаду – Верхнього Гуку.
Але без нього ця публікація була б неповною, тому пропоную поглянути на світлину цього чудового водограю з сайту Державного агентства водних ресурсів України.
Водоспад Верхній Гук. Джерело: dpbuvr.gov.ua
Насамкінець хочу попередити: не плануйте подорож в цю долину в дощову погоду! Це небезпечно!
Та й побачити вдасться хіба що тільки водоспад Ворота… здалека.
Але сподіваюсь, що коли-небудь місцева влада схаменеться і зробить Смугарську долину доступною для туристів і місцевих мешканців у любу погоду!
Ще роки два тому цього недільного ранку більшість з нас пили б каву десь в романтичному закапелку старої Європи і споглядали красоти розкішної архітектури. Але пандемія втрутилася в наші плани і нині ми сидимо дома чи на затишних верандах львівських кав’ярень і , разом з нашим партнером Торговою Маркою Кава старого Львова, згадуємо наші мандрівки минулих літ.
Свою мандрівну кавову історію сьогодні розповість відомий львівський колекціонер кінотехніки, майстре з оцифрування кіноплівок, веломандрівник і, у вільний час, головний спеціаліст ДТЕК Західенерго Ігор Ткачик.
На своєму двоколісному транспортному засобі, в компанії друзів, він проїхав майже всю Європу і має в запасі багато цікавих історій. Одну з них він сьогодні пропонує вашій увазі.
Ігор Ткачик
“Ця кавова пригода сталась в Португалії під час Європейського з’їзду велотуристів, в якому ми брали участь у складі української делегації.
Кава в Португалія дуже смачна і збадьоруюча. До того ж дешева порівняно з іншими європейськими країнами, – 0,5 € . І тому ми пили її при найменшій нагоді.
Одного дня проходив велотур до міста Порто, який пролягав вздовж узбережжя Атлантичного океану. Ми вирішили зупинись на перепочинок біля якоїсь кав’ярні.
Ігор Ткачик у колі друзів
Залишивши велосипеди коло входу, підходимо до прилавку і я замовляю: “Two coffe, please!”. У відповідь дівчина-кельнерка з загадковою посмішкою, чистою українською мовою: “Вам цукром, чи без?” Кілька секунд німа сцена. Я дивуюся: “Як ви нас розпізнали, ми ж не розмовляли між собою?”. Вона показує через вітрину на двір – а у вас в кожного на велосипеді український прапорець. От як все просто.
Трохи з нею поговорили – вона з Коломиї, вже 10 років тут з батьками, які приїхали на заробітки. Наших людей там досить багато. Ця кава мала особливий смак, дівчина для земляків постаралася.”
Ось так кава вміє поєднувати українців навіть за кордоном. Щось таки в ній є магічне. Чи може я просто дуже люблю каву.
У департаменті освіти і науки презентували онлайн-екскурсію «Українські перлини світової спадщини ЮНЕСКО у Львівській області».
3D-тур створили у межах відзначення 30-річчя відновлення Незалежності держави.
«Департамент освіти активно готується до відзначення загальноукраїнського свята. Однією з ідей було створення панорамного туру, який можна переглянути з будь-якого куточка планети. Історія українського народу налічує багато століть, і збереження наших пам’яток вартує уваги сучасників. Шанування пам’яті наших перлин має згуртувати навколо себе всіх зацікавлених, щоб наша молодь мала змогу їх бачити та насолоджуватись», – зазначила під час презентації заступниця директора департаменту освіти і науки Ольга Котовська.
Більшість робіт виконали із допомогою дронів, після чого усі зображення обробили у відповідних програмах.
Архикатедральний Собор Святого Юра
«Створення панорамних турів дозволяє показати об’єкти, які вартують уваги, адже нам є що показати і є чим пишатись. Приємно, що вдалось взяли участь у такому проєкті. Ми працювали над панорамами як ззовні об’єктів, так і всередині. Відвідати ці пам’ятки можна із власного комп’ютера. Можна в деталях побачити усі розписи, кожну балку, відчути вітражне освітлення. Технологія не є надто складною, щоб не можна було поширювати на інші пам’ятки, тому це тільки початок. Сподіваюсь проєкт розшириться і на інші об’єкти, які потребують уваги і пам’яті», – розповів один із виконавців проєкту Юрій Преподобний.
До створеного туру включили кілька пам’яток, серед яких церква Святого Юра У Дрогобичі, церква Пресвятої Трійці у Жовкві, церква Пресвятої Богородиці у селі Матків, церква святого Духа у селі Потелич.
«Одне з головних завдань такого туру – зацікавити молодь красою нашої землі і архітектурних перлин. Не всі мали змогу там побувати, тому тур наблизить усіх до цих дивовижних пам’яток. Кожен із нас повинен дорожити такими об’єктами, дбати про них та берегти», – наголосила голова ВГО “Союз Українок” Ореслава Хомик.
До спадщини ЮНЕСКО в Україні серед іншого входять букові праліси Карпат, дерев’яні церкви, дуга Струве, Софійський Собор, Київо-Печерська Лавра тощо.
Помандрувати перлинами архітектурної спадщини можна тут.
Слова нової пісні «В тобі моя любов» від Tabakov хоче почути від коханого кожна жінка. Це не лише пісня-освідчення. Це романтичне відверте зізнання чоловіка, який присвячує пісню тій єдиній.
Пісня «В тобі моя любов» унікальна тим, що жінки, які вже почули її, знаходять у словах кожна свої змісти: хтось називає її хітом перших весільних танців, хтось сприймає як пісню-освідчення, а хтось мріє почути її у виконанні свого чоловіка. Але усіх об’єднує одне враження – це справжній, відвертий гімн коханню!
Одночасно із релізом «В тобі моя любов» відбувається і прем’єра романтичного однойменного Mood Video, знятого на унікальній старовинній скелі на Львівщині. «Так високо мій білий рояль ще не звучав», – пригадує Tabakov зйомки і інтригує переглянути атмосферне відео.
Ще до прем’єри відео «В тобі моя любов» воно викликало в мережі бурхливу реакцію прихильниць Табакова. Частину сцен кліпу було знято у синьому кабріолеті – саме там, за сценарієм, співак освідчувався своїй коханій. Роль коханої зіграла жагуча брюнетка. Відверті погляди, ніжні доторки, пристрасні обійми… Фото та сторіси у ході зйомок спровокували на сторінках артиста жваве обговорення: «У Табакова нове кохання?», «Табаков завів інтрижку?», «Табаков пішов від дружини?»…
– Освідчення в кабріолеті завжди видавалося мені дуже романтичним, – усміхається Tabakov. – Чоловіки, раджу скористатися моїм прикладом – і жінка буде вашою.
Кадр з кліпу «В тобі моя любов» Павла Табакова
Успіх пісні «Тільки ти моя» від переможця телепроектів «Шанс» і «Голос країни» Павла Табакова, під яку українці закохуються і одружуються уже понад десять років, годі перевершити. Але поява у репертуарі артиста романтичного синглу «В тобі моя любов» та почуття, які він розкриває та розпалює, уже невдовзі може змінити цей факт.
Найближчий сольний концерт Tabakov під назвою «В тобі моя любов» – 29 серпня, у Львові, просто неба в унікальній локації – у Митрополичих Садах на Святоюрській горі: https://bigshow.ua/events/pavlo-tabakov-white-piano/
На старому рівненському кладовищі, що на вулиці Дубенській, поруч із Свято-Миколаївською церквою є гранітний надмогильний пам’ятник, на якому ледь читається напис, а втрачений невідомо коли хрест добрі люди замінили на новий, металевий. У цій могилі з 1911 року покоїться прах генерал-майора російської імператорської армії Андрія Миколайовича Кривошеєва, чиї останні роки служби минули в Рівному.
Могила генерала Андрія Кривошеєва на Дубенському кладовищі в Рівному
То, хто ж такий цей генерал, і що привело його до нашого міста? Розшифровуємо напис на пам’ятнику: “Командир 125 пех. Курского полка генерал-майор Андрей Николаевичъ Кривошеевъ 12. VIII. 1911”.
На понад сторічному монументі написи вже ледве прочитуються
Заглиблюємося в нетрі Інтернету, щоб дізнатися більше про людину, яка, вочевидь, заслуговує на нашу пам’ять і повагу. Із відкритих джерел дізнаємося, що Андрій Кривошеєв народився 20 листопада 1854 року в дворянській родині. На час перебування у Рівному він мав восьмеро дітей. Відомі імена його п’ятьох доньок: Олександра, Клавдія, Євгенія, Софія, Галина. Дружиною генерала була Софія Миколаївна Чупятова.
Чугуєвське військове училище
Знак про закінчення Чугуєвського військового училища
Після закінчення приватного учбового закладу Андрій Кривошеєв навчався у Чугуєвському піхотному юнкерському училищі. Після випуску по 2-му розряду був направлений у 123-й піхотний Козловський полк.
Сумський кадетський корпус. У центрі Андрій Кривошеєв. 1900-і роки
Молодий офіцер Кривошеєв брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 років у складі 3-го батальйону 123-го піхотного Козловського полку 9-го армійського корпусу. Він відзначився при взятті фортеці Нікополь, під час якого разом із 3-м батальйоном першим увійшов в місто і встановив прапор свого батальйону на його воротах. За цю операцію 2-му і 3-му батальйону 123-го піхотного Козловського полку були вручені георгіївські прапори. Під час штурму і оточення Плевни Кривошеєв діяв на передових позиціях.
Бій під Плевною Гравюра.Російський Імператор Олександр II зі своєю гвардією під час осади Плевни
Разом з полком здійснив зимовий перехід через Балкани, під час якого був учасником бою біля Ташкісена і брав участь у взятті Софії. У 1877 році за відвагу в боях проти турків його двічі підвищували у званні. Його друга війна була на сході – російсько-японська, в 1904-1905 роках. Там Кривошеєв командував 124-м піхотним Воронезьким полком, який, перебуваючи в складі Східного загону, брав участь у бою під Кангуаліном 17 і 18 червня 1904 року, а також в боях під Ляояном, на Шахі і під Мукденом.
Російсько-японська війна. Російська піхота на шляху в Манчжурію. Гравюра з журналу “Летопись войны с Японией” (з фондів РОКМ)Російсько-японська війна. Ілюстративне фото
Військова кар’єра Андрія Кривошеєва йшла покроково через його власні вміння і старання. Він понад 17 років командував ротою, 5 років – батальйоном (1899-1904), був командиром 124-го піхотного Воронежського полку (1904-1905), командиром 123-го піхотного Козловського полку (1905-1906), командиром 27-го Східно-Сибірського стрілецького полку (1906).
Офіцери Козловського полку, серед них і Андрій Кривошеєв. З журналу “Летопись войны с Японией” (з фондів РОКМ)
А з 19 липня 1906 року й до самої смерті Андрій Миколайович командував 125-м піхотним Курським полком 32-ї піхотної дивізії 11-го армійського корпусу, який дислокувався в Рівному, на той час Волинської губернії.
Полковий знак 125-го піхотного Курського полку
Андрій Кривошеєв пройшов шлях від підпрапорщика (звання одержав у 1873 році) до генерал-майора, звання якого одержав незадовго до своєї смерті в 1911 році. Цей бойовий офіцер був одним із найбільш заслужених військовиків свого часу, які проходили службу в Рівному. Серед нагород, яких він був удостоєний – орден Святої Анни ІІІ ступеня з мечами і бантом, який він одержав за участь у російсько-турецькій війні; орден Святої Анни ІІ ступеня; орден Святого Станіслава ІІ ступеня; орден Святого Володимира ІІІ і IV ступенів. Серед нагород мав також золоту зброю з написом “За храбрость” (1907 рік). Серед медалей була й іноземна – румунський хрест “За перехід через Дунай” (1877 рік).
Орден Святої Анни ІІ ступеня
Орден Святого Володимира ІІІ ступеня
Нагорода Андрія Кривошеєва
Румунський хрест «За перехід через Дунай»
На жаль, поки що не вдалося віднайти більш детальної оповіді про життя генерала Кривошеєва, невідомо достовірно й звідки він родом. Але можна припустити, що його рідним краєм є Курська губернія. Відомо, що родиною Кривошеєва є ще одна відома в Росії офіцерська династія – фон Рентель, які є уродженцями Курська. Його племінники Олександр, Микола, Володимир і швагро Володимир-Павло фон Рентель (чоловік сестри Олександри Миколаївни) були взірцевими бойовими офіцерами, учасниками Першої світової війни, Георгієвськими кавалерами.
Племінник Кривошеєва Микола Рентель
Олександр Рентель – племінник Андрія Кривошеєва
Павло Рентель – ще один племінник Андрія Кривошеєва
У 1908 році 125-й Курський полк, яким командував полковник Кривошеєв, квартирував у Києві. Штаб полку знаходився на вулиці Бульварно-Кудринська, 11, а Андрій Миколайович мешкав на сусідній вулиці Велика Підвальна, 36 (зараз Ярославів Вал). З відомостей про цей будинок у відкритих джерелах дізнаємося, що в ньому в 1903 році було відкрито приватну жіночу школу і дитячий садок. А організувала їх педагог і громадська діячка Аделаїда Жекуліна, яка належала до потомственних дворян Курської губернії (очевидно землячка полковника Кривошеєва).
Київ. Ярославів Вал, де мешкав КривошеєвКиїв, Ярославів Вал, 36. Тут у 1908 році мешкав Андрій Кривошеєв
У 1909 році Курський полк перебазували до Рівного. У якому саме будинку в Рівному мешкала сім’я Андрія Кривошеєва, за яких обставин помер цей бойовий офіцер, як склалася доля його численної сім’ї, нам поки що невідомо.
Кривошеєв Андрій Миколайович, 1908 рік
Військове містечко в Рівному було ніби районом-супутником міста, з його особливою атмосферою співжиття військової громади. Вони лише квартирували деякий час у Рівному, і, очевидно, не вважали себе рівнянами. Але багато з них – військовиків різних армій і різних часів знайшли свій останній прихисток у Рівному на дубенському кладовищі. Неподалік був військовий шпиталь, в якому часто завершувався земний шлях людей у погонах. Родини більшості з них були десь у далеких краях, і за десятиліття їхні могили руйнувалися, зникали написи на пам’ятниках, роблячи їх безіменними. Наші пошуки є поверненням із забуття імен тих, хто колись були нашими земляками.
Цьогоріч, 27 серпня, виповнюється 165-річниця від дня народження генія української нації Івана Франка. З цієї нагоди на Львівщині відбудуться заходи із вшанування цього видатного письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча.
У департаменті з питань культури, національностей та релігій інформують жителів Львівської області про головні події упродовж 27 та 28 серпня.
27.08.2021
10.00. Покладання квітів до пам’ятника І. Франку у Львові. Пам’ятник І. Франка. (м. Львів, Університетська,1).
12.00. Покладання квітів до пам’ятника І. Франку в Нагуєвичах. Пам’ятник І. Франка. (с. Нагуєвичі, Дрогобицький р-н).
12.30. Етно-екскурсія садибою Івана Франка. Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі». (с. Нагуєвичі, вул. І. Франка,15, Дрогобицький р-н ).
13.00. Медіа презентація історії побудови садиби І. Франка (1934-1981) та її 3-D реконструкція. Конференц-зал Літературно-меморіального музею Івана Франка. (с. Нагуєвичі, Дрогобицький р-н).
18.00. Урочиста церемонія нагородження лауреатів VI-ї Міжнародної премії ім. Івана Франка. Культурно-мистецький простір Народного дому Івана Франка. (м. Дрогобич, Народний дім).
19.00. Музично – поетично- театральне дійство «Легенда про вічне життя» з нагоди 165-річчя від дня народження Івана Франка. Львівський національний академічний театр опери та балету ім. С Крушельницької. (м. Львів, проспект Свободи, 28 ).
28.08.2021
V–ий Етнофест у садибі Франка
ЛОКАЦІЯ І. «САДИБА ГЕНІЇВ»: ЕТНО-ЛОКАЦІЇ МАЙСТРІВ ТА РЕКОНСТРУКЦІЙ
10:00 – 20:00. (Територія музею-садиби Івана Франка і Літературно-меморіального музею ДІКЗ «Нагуєвичі)
ЛОКАЦІЯ ІІ. «ФРАНКО-ТЕАТР»
Драма «Мойсей: епічна притча» від колективу Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича
12:00-13:30. (просто неба, біля пам’ятника Івана Франка ДІКЗ «Нагуєвичі»)
ЛОКАЦІЯ ІІІ. «МУЗЕЙНИЙ ФРАНКО-УНІВЕРСИТЕТ»:
13:30 – 16:00. НАУКОВІ ПРЕЗЕНТАЦІЇ КНИГ, КІНО-,ФОТО-ХРОНІК, ВИСТАВОК І ВІДКРИТТІВ.
13:30 – Відкриття мистецької виставки «Невідомі і маловідомі портрети та артефакти Івана Франка 1930 – 1990-х рр.»
Презентують: Назар Юрчишин, магістр історії, музейний доглядач ДІКЗ «Нагуєвичі», Анатолій Недільський, директор краєзнавчої бібліотеки Анатолія Недільського, львівський колекціонер.
Фундатори: Микола Княжицький, український журналіст, народний депутат України, меценат проекту, Михайло Цимбалюк – доктор юридичних наук, народний депутат України
13:50 – Виставка приватної колекції: «Іван Франко на вітчизняних та зарубіжних державних і недержавних марках (1913 – 2020 рр.)». Презентують: Володимир Галик (кандидат історичних наук, доцент, заступник декана історичного факультету ДДПУ ім. І. Франка), Ростислав Хміль (головний зберігач фондів ДІКЗ «Нагуєвичі»)
14:15 – Презентація музейного франкознавчого видання: «Садиба Франка: науковий збірник заповідника «Нагуєвичі», Книга Друга (2021 р.).
Презентують: Богдан Лазорак – головний редактор видання, кандидат історичних наук, доцент, директор ДІКЗ «Нагуєвичі», Тетяна Лазорак – відповідальний секретар і технічний редактор видання, магістр педагогічної освіти, Лариса Лесишин, головний редактор видавництва «Посвіт» м. Дрогобич)
14:30 – Презентація наукової франкознавчої монографії: «Петро Франко: Формула долі. (Життєпис на тлі доби) (2021 р.).
Автор: Наталя Тихолоз (кандидат філологічних наук, старша наукова співробітниця Львівського національного літературно-меморіалньог омузею І. Франка)
14:45 – Презентація наукової монографії: «Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія» (2019 р.)
Автор: Андрій Сова (доктор історичних наук. Дійсний член НТШ і секретар комісії тіловиховання і спорту ім. І. Боберського, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського)
15:00 – Презентація нових книжок Інституту Івана Франка НАН України.
Модератор: Євген Нахліх (доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, директор Інституту Івана Франка НАН України)
ЛОКАЦІЯ ІV. ЛІТЕРАТУРНА ВАТРА. «ВІЛЬНА ПРАЦЯ І ВІЛЬНА ЛЮБОВ»
14:30-16:00. За участі відомих українських письменників зі Львова, Івано-Франківська, Чернівців: Галина Пагутяк, Олесь Дяк, Мар”яна Комариця (Ільницька), Данило Ільницький, Світлана Бреславська, Степан Процюк, Мирослав Лазарук.
ЛОКАЦІЯ V. ЛОКАЦІЯ ГРИБАРСТВА, МИСЛИВСТВА І РИБАЛЬСТВА. (Парк, стежка Івана Франка та літня сцена ДІКЗ «Нагуєвичі»)
10:00 – Наукові презентації «Давня карта «Радичевого лісу» в Нагуєвичах 1770-х років та «Грибарські та рибальські мандрівки Івана Франка»
10:30 – Відкриття локацій фестивалю від імені лісництв та лісгоспів України, Товариств рибалок та мисливців, підприємців із реалізації рибальської та мисливської продукції, зеленого кемпінгу, велоспорту і туризму, бджільництва, а також локацій пов’язаних із природніми ресурсами України.
11:00 – Реєстрація грибарських команд, визначення маршрутів та провідників команд за лісовими мапами.
14:00 – Зважування грибарських трофеїв та визначення переможців фестивалю.
15:00 – Бойківська кухня і дегустація страв за рецептами з дарів природи від Олега Яводчака (м. Дрогобич)
17:00 – Нагородження переможців та підписання «Меморандуму про створення в Нагуєвичах стаціонарного фестивалю «Грибарства, рибальства і мисливства» між КЗ ЛОР АДІКЗ «Нагуєвичі» та «Дрогобицьким лісгоспом»
ЛОКАЦІЯ VI. БЛАГОДІЙНИЙ ФОЛЬК-КОНЦЕРТ П’ЯТОГО ЕТНО-ФЕСТУ ПРОСТО НЕБА
15:00 – Привітання організаторів «V-го Етно-фест в садибі Франка» і офіційне відкриття «Фольк-концерту»
15:30 – Пісні і танці “Франкового краю» від Управління культури і туризму Дрогобицької міської ради, а також староств Дрогобицької, Східницької та Трускавецької ТГ.
17:00 – Гурт «MODERNFOLK» (м. Дрогобич)
18:00 – Гурт «Бориславські батяри» (м. Борислав)
19:00 – Гурт «Pta Khi» (м. Мирноград, Донецька область)
20:00 – Гурт «GRANAT» (м. Львів)
21:00 – Гурт «Етно-Гурт «ЯРРА» (м. Київ)
22:00 – Гурт «Пацики з Франека / Patsyki z Franeka» (м. Київ)
Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» (с. Нагуєвичі, вул. І. Франка,15, Дрогобицький р-н )
Маргіт Сельська була талановитим мистцем і чудовою людиною. Хто її знав, був очарований нею безмежно, захоплений її жіночістю, винятковою скромністю і тільки їй властивою теплотою чуйного відношення. Це завжди розкривало серця, і контакти зав’язувалися відразу, як у далекому дитинстві серед дітей. А вона дійсно була великою дитиною, довірливою і щирою, дещо наївною та інколи навіть образливою. Реакція наставала миттєво і так же швидко змінювалась.
Цікаво, що вона любила дивитись твори колег, з чимось згоджуватись, з чимось — ні, критично реагувати, але ніколи не засуджувати художника за те, що він малює інакше, ніж вона. Її хвилював творчий темперамент, чистота кольорового звуку, що йшов від потаємних глибин душі і був індивідуальним виразом творця, — таких вона вітала і підтримувала з ними творчі контакти. Так Маргіт оцінила появу молодого Патика і глибоко шанувала його рідкісний колористичний дар, як і Данила Довбошинського та Карла Звіринського.
Марґіт Сельська прибл. 1917 р.
У спілкуванні вона розкривалась надзвичайно багатогранно, але найчудовішою була атмосфера довір’я й того бажаного сердечного тепла, випромінюваного нею в її зручній квартирі, яким вона вітала своїх гостей. З нею було приємно і якось особливо добре. Отож в один з таких днів зустрічі пані Маргіт зважилась відкрити завісу свого минулого, — в той час мало хто з старших художників, старожилів Львова, і особливо з тих, хто вчився за кордоном та не дай Боже в Парижі, могли комусь довіритися. Очевидно, що найтяжчі часи, 40-50-ті рр., уже минули, бо в 60-х рр. намітилися зміни в духовному житті і „соцреалізм“ уже перестав бути „Медузою Горгоною“ в руках фанатичних посередностей як засіб для переслідування.
Маргіт Сельська тоді змогла виставити такі свої твори як „Збір винограду“ (1964), „Краєвид з Дземброні“ (1966), або ж „Гуцулка з коровою“ та ряд чудових портретів.
І в цей період творчого піднесення, коли з’явилась змога реалізації хоча б незначної частини оптимістичного життєлюбства, в час найскладніших протиріч і тупікового духовного стану, Сельська звертається до років свого творчого становлення, років навчання, давніх молодих літ. В один з таких щасливих для мене днів, а це сталося 27 січня 1967 року, пані Маргіт запропонувала послухати її монолог, — цю розповідь інакше не назвеш.
Фернан Леже
Я прослухав і записав: „Я львів’янка, вчилася в гімназії, де в мене пробудився інтерес до малярства. Під час уроків, коли малювала портрет учительки з математики, — я помітила, коли вчителі бачили, що я малюю, то мене не питали.
Після закінчення гімназії поїхала до Кракова поступати до мистецької академії. Я обрала майстерню професора Войцеха Вейса — серед інших викладачів він видавався найцікавішім, мені подобалися його картини. Але через рік, коли поїхала до Парижа і після канікул лишилася там, то вже в Краків не повернулася.
В Парижі ходила по різних академіях, де ставили модель дуже шаблонно, але коли прийшла в майстерню Леже, то тут побачила те, що мене вивело з рівноваги, — модель стояла не шаблонно. Ціла стіна була викладена кольоровими паперами, як і інтер’єр, і модель сиділа на тлі тих паперів. Я захопилася Леже. Він приходив двічі на тиждень. Тоді ж училася Надя Леже, пізніше — його дружина. Я була єдиною, хто робив те, що стояло переді мною. Поруч стояв чоловік, ще малював кораблі, другий — абстракцію. Ніхто більше не малював те, що Леже уложив. Надя тільки трохи була з чоловіком, бо дуже часто скандалили. Станіслав її вічно ревнував. Спільне життя в них розбилось, і вони розійшлись. Чоловік її помер у нужді.
Марґіт Сельська, Натюрморт, 1967 р.
Але Леже ними зайнявся, бо вони були дуже здібні. Коректу Леже я їм толкувала з французької. Леже компонував так, щоб не було ілюзійного тла, щоб усе було на площині і все було ясне. Він говорив: „Я врятував малярство предметом“, і дійсно предмет Леже воскресив ясним контуром, Я просто тоді була захоплена всім тим: модель свіжа, плоска, зрозуміла, бо дійсно він відкривав красу речей, що нас оточують, а найбільше — машин та взагалі техніки. Малюючи, він виходив за межі станкової картини бік монументально-декоративного мистецтва.
Надя Грабовська дуже хотіла лишитись у Парижі. Очевидно вона пустила свого чоловіка, Станіслава Грабовського, кантом і він помер у притулку для бездомних, — а був сином якогось польського аристократа. Він виявляв великі здібності. Його гуаші Канарських островів захоплювали майстерністю виконання, і частина них показувалась на персональній виставці у Львові.
Марґіт Сельська, Відпочинок, 1940 р.
Надя після нього вийшла заміж за учня Леже Жоржа Бок’є, але через якийсь час стала дружиною Леже. І як могло статися: вона не була такою гарною або дуже здібною, — врешті натюрморти Бок’є були кращими. Після смерті Леже вона знову повернулась до Бок’є.
Але я побула в майстерні пару місяців і мусіла повернутись додому. Проте не надовго, бо знову — Париж, так я їздила чотири роки до Леже.
Я не захоплювалася тим, що він робив пізніше, а лише тими речами, які він творив, коли повернувся з Америки.
Марґіт Сельська, Біля дзеркала, 1950-і
Тоді в Парижі були художники, які мені подобалися: Брак, Матісс, але у них не було майстерень. А Леже, великий художник, вів свою майстерню. Все те, що я сьогодні маю, схоплено в нього, бо в нього все було просто і сильно. Чимало років після того я часто його згадувала. Уже у Львові, по п’ятнадцяти роках самостійної роботи, я робила щось інше, ніж учив Леже, але тримала в пам’яті його заповіти. Він захоплював більше, ніж Матісс. І тепер, коли я відвідала виставку Леже у Москві, враження склалося величезне. Я його мимоволі порівняла з Матіссом, — Матісс не такий сильний, як Леже.
Я намалювала в Леже натюрморт: книги, сіре, золоте, — він вважав, що я зробила великий поступ в Парижі. Як людина Леже був дуже простий та інтелігентний, міг все ясно розтлумачити навіть тим, хто не добре володів французькою мовою. Леже був високий, масивний, лице мав звичайне, але в той же час дуже приємне. Усі говорили, що я залюблена в Леже і це трохи було правдою. В нього всі були закохані, — і Надя, і Ванда Воль-ська. Ванда, дуже здібна учениця Леже, загинула трагічно: літом в морі від акули.
У Леже вчився Владарський (Штренг) з товариства Artes.
Часто я їздила до Львова, але завжди думала, як повернутися до Парижу.
Марґіт Сельська, композиція з рукою, фотоколаж 1934 р.
У Луврі робила копії, з портрета принца Рубенса, „Вечірній Дзвін“ Мілле, та по різних виставках дивилась картини Анрі Руссо, Утрілло, Ван-Гога, Модільяні, Брака, Матісса. Ще раніше, коли я ходила по виставках, думала: чого це все добре і чого воно мені не є зрозумілим. Бо часто якийсь старший художник скаже: уважніше дивіться! А все ж я нічого не бачила. Пізніше все стало доходити і я не раз думала: чи я коли зрозумію, чому то є добре?…
Страшно подобався Ель Греко. Була на виставці його картин у 1937 році. Ціла виставка — наче дорогоцінного каміння: мерехтять смарагди, рубіни. Я тоді сильно зреагувала на ту виставку, хоча музейні речі взагалі то мене менше цікавили, — я захоплювалася новим. Модерн мені був ближчим через свою несподіваність, однак повторюю, що винятком був Ель Греко.
Р. Сельський, М. Сельська, К. Звіринський, поч. 1960-х рр.
В 30-х роках була в товаристві Artes. Тут теми мусіли відзначатися чимось оригінальним. Але майже все пропало під час війни.
Після війни думала, що можна поєднати те, що від нас вимагають, з мистецтвом, тематику — з живописом. Мені це не вдавалося. Малювала краєвиди. Портрет Лесі Українки закупили в Києві, а також — Василя Стефаника.
Тепер працюю над структуральними тканинами, з різними фактурами…“
Іншої нагоди для продовження запису не трапилось, проте підготував згодом велику виставку Маргіт Сельської. На тій виставці все з’ясувалось: вона все ж залишить ученицею Леже.
Володимир ОВСІЙЧУК
Джерело: “Галицька брама”, 1998, липень № 7(43). – С. 16-17.
Напередодні 148-ої річниці від дня народження Івана Боберського з’явилося популярне видання – «Іван Боберський – “Батько українського спорту”». Саме така назва була запропонована з огляду на те, що фундатором брошури став Дитячий центр туризму, спорту та екскурсій МЖК-1 (знаходиться за адресою: Львів, вул. Чукаріна, 9), директором якого є Микола Кушнір. Видання розраховане на шкільну молодь та широку читацьку аудиторію.
Упродовж останніх семи років в Україні з’явилося чимало наукових досліджень присвячених постаті Івана Боберського (1873–1947) – педагога, громадського, військово-політичного і державного діяча, організатора, засновника українського тіловиховання, спортсмена, журналіста, редактора, видавця, перекладача, мецената, фотографа, архівіста, знавця декількох європейських мов. Сприяли цьому й те, що у червні при Науковому товаристві імені Шевченка створено Комісію тіловиховання і спорту імені Івана Боберського, а у лютому 2019 р. Львівському державному університету фізичної культури присвоєно ім’я Івана Боберського. Починаючи з 2017 р. світ побачили такі окремі праці, як: «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції» (Львів, 2017 р.), «Українському громадянинови». Моральні настанови Івана Боберського. З нагоди 145-ліття від дня народження (Львів, 2018 р.), «Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія» (Львів, 2019 р.).
Микола Кушнір (директор Дитячого центру туризму, спорту та екскурсій МЖК-1) та історик Андрій Сова домовилися про видання популярної праці про Івана Боберського. 12 травня 2021 р. Світлина з приватного архіву Андрія Сови (м. Львів).
Різні аспекти життєвого і творчого шляху Івана Боберського обговорювалися на міжнародних, всеукраїнських, наукових конференціях, академіях, семінарах, Олімпійських тижнях ЛДУФК, Засіданнях Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін та Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського у рамках наукових сесій Наукового товариства імені Шевченка.
Інформаційний стенд «Іван Боберський – “Батько українського спорту”» у музеї Дитячого центру туризму, спорту та екскурсій МЖК-1. 9 липня 2021 р. Львів, вул. Чукаріна, 9. Світлина Андрія Сови.
Популяризації імені Івана Боберського сприяло й видання серії поштівок «Українське тіловиховання» (упродовж 2017–2021 рр. всього вийшло 32 різні поштівки).
Також проводилися виступи на радіо і телебаченні, виставки, презентації тощо. Але… Бракувало популярної літератури для широкого загалу, написаної на високому фаховому рівні.
Вручення популярної праці «Іван Боберський – “Батько українського спорту”» членам громадської організації ВФК «Свої хлопці». 8 липня 2021 р. Львів, вул. Чукаріна, 9. Світлина з приватного архіву Андрія Левкуна (м. Львів).
І ось, напередодні 148-ої річниці від дня народження Івана Боберського з’явилося таке популярне видання – «Іван Боберський – “Батько українського спорту”». Саме така назва була запропонована з огляду на те, що фундатором брошури став Дитячий центр туризму, спорту та екскурсій МЖК-1 (знаходиться за адресою: Львів, вул. Чукаріна, 9), директором якого є Микола Кушнір.
На двадцяти сторінках видання висвітлено основні віхи життя Івана Боберського та його внесок у становлення і розвиток українського тіловиховання. Також звернено увагу на його військово-політичну діяльність, зокрема на відстоюванні незалежності молодої держави – Західно-Української Народної Республіки.
Кращому засвоєнню матеріалу сприяють світлини. Поліграфія також на високому рівні – крейдований папір і кольоровий друк!
Вручення популярної праці «Іван Боберський – “Батько українського спорту”» учасникам Школи Дозвілля при Дитячому центрі туризму, спорту та екскурсій. 9 липня 2021 р. Львів, вул. Чукаріна, 9. Світлина з приватного архіву Андрія Сови (м. Львів).
25 червня та 9 липня 2021 року першими, хто отримав хорошу пам’ятку про Івана Боберського стали діти 5–6 класів, які успішно, в рамках діяльності Дитячого центру туризму, спорту та екскурсій, завершили Школу Дозвілля. На школярів Львова 1 вересня чекає ще один сюрприз. У музею Дитячого центру туризму, спорту та екскурсій з’явився інформаційний стенд «Іван Боберський – “Батько українського спорту”». Нарешті пам’ять про цю визначну постать української історії кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. повертається у середню школу. І це невипадково. Адже Іван Боберський більшість свого життя присвятив навчанню та вихованню дітей.
І це вже не перший цікавий проект, який успішно реалізовує Дитячий центр туризму, спорту та екскурсій. Отож можна побажати усім причетним успіху та подальших звершень!
У 2023 році виповниться 150 років від дня народження Івана Боберського! Тому маємо гідно підготуватися та відзначити цей ювілей. Давно вже на часі видання творчої спадщини та спорудження пам’ятника у Львові!
Отож, як казав Іван Боберський, Все вперед! Всі враз!
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
«Українському громадянинови». Моральні настанови Івана Боберського. З нагоди 145-ліття від дня народження / Упоряд. А. Сови. – Львів, 2018. – 24 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Роланд Франко в офісі Міжнародного фонду (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Онука Івана Франка поховають в родинній могилі на Байковому кладовищі в Києві.
Прощання з Роландом-Олександром Франком – останнім онуком Івана Франка, головою правління Міжнародного фонду Івана Франка, дипломатом, українським вченим-інженером та громадським діячем – відбудеться у п’ятницю, 13 серпня.
З 12:00 до 13:30 відбудеться церемонія прощання у приміщенні Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка ( бульвар Тараса Шевченка, 14).
0 14:00 відбудеться заупокійна панахида у церкві Святого Миколая Мирликійського на Аскольдовій Могилі (Паркова дорога, 1).
О 15:00 поховання відбудеться на Байковому кладовищі ( вулиця Байкова, 6).
Нагадаємо, Роланд Франко помер в ніч на 11 серпня у віці 89 років.
Фіртки, як і мури та брами, були інтеґральною частиною міських укріплень. Крім двох брам – Галицької та Краківської, які згадуються вже у ХІV ст., до міста вели ще дві пішохідні фіртки – Руська, згодом Босацька – зі сходу і Єзуїтська – від заходу. Останні робили коротшими шлях сполучення середмістя з передмістям. Їхня поява є дещо пізнішою від виникнення брам і вони мають свою історію.
Єзуїтська хвіртка в XVII ст ( джерело фото http://vydavnytstvo.plastscouting.org/vor/arkhiv/149/5.html)
ФІРТКА ЄЗУЇТСЬКА
Стара Єзуїтська фіртка знаходилася у західному відтинку міського оборонного муру, приблизно на осі вулиці Шевської. Її час і походження – невідомі. Можливо, вона постала невдовзі після оточення міста мурами. Спочатку ця фіртка не мала конкретної назви, після 1608 року її називали «Стара». У зв’язку із будовою костелу і Колегії єзуїтів, які зайняли це місце, фіртку замурували. Слід від неї ще й зараз видно в мурі від проспекту Свободи, біля відбудованої Крамарської вежі. Тоді ж розібрали стару міську лазню, що знаходилася поруч. Водночас з замуруванням старої фіртки у мурі пробили нову – поблизу Єзуїтського костелу, на той час ще дерев’яного, і ця фіртка одержала назву Єзуїтської. Фундаменти нового мурованого костелу заклали 1610 року. Наріжний камінь посвятили першого липня того ж року.
Вигляд костелу Єзуїтів на початку XIX ст. Гравюра Ф.Ковалишина
Нову Єзуїтську фіртку пробили в мурі на осі вулички Св. Духа, що «знаходилася між шпиталем цієї назви і костелом єзуїтів». Це була внутрішня фіртка у високому мурі. Друга, зовнішня з баштою, знаходилася на валі, але не на осі першої, а трохи зміщена на північ. Обидві фіртки з’єднував міст, перекинутий через наповнений водою рів.
Будівництво внутрішньої фіртки розпочали 1608 року і цього ж року закінчили «за працею і доглядом пана Яна Лоренцовича, коштом панів райців з грошей на нову лазню від міських жидів, до їх рук положених». Цегли на цю будову пішло 8200 штук. Варто нагадати, що справа побудови нової фіртки погоджувалась у самого короля, оскільки це було пов’язано з питанням оборони міста. Для погодження проєкту до Варшави виїздила численна депутація з представників міської влади.
Площа Св. Духа. Львів. Автор Станіслав Тондос.
У міській касі на будівництво нової фіртки, крім видатків на матеріяли і ремісників, занотовано «герб міський з каменю учинений і від (його) мальовання видалося 5 зол.». Крім міського герба фіртку прикрашав ще королівський. Обидва кам’яні герби, як видно з видатків міської каси, були розмальовані. Будівництво нової фіртки загалом коштувало 511 зол., 22 і 2/3 гроша. Вона постала коло старої школи, що стояла на південь від неї, при мурі. Один із згаданих вище гербів, а саме міський, був знайдений під час археологічних досліджень території колишнього костелу і шпиталю Св.Духа (площа Підкови) 1978 року. Герб має напис: «EREKTA SUM ANNO DOM 160 OCTAVO DOMINE FIAT PAX IN VIRTUTE TUA» (Збудована року Божого 1608 Господи, хай буде мир у Твоїй силі). Вказаний у написі рік підтвердив архівний документ про походження герба саме з нової Єзуїтської фіртки. Цеглу н її будову брали з Пелчинської цегельні що знаходилась у Ґольденберґівському лісі.
Друга, зовнішня фіртка з вежею на валі, має свою історію. Вона пов’язана з іменем відомого і багатого купця, фундатора будівель Успенського ансамблю у Львові, Костянтина Корнякта. Свого часу, а точніше 1598 року, місто, перебуваючи у скрутному фінансовому становищі, позичило у Корнякта 1000 зол. на свої потреби. Корнякт, розуміючи економічну ситуацію міста, здійснив шляхетний вчинок і передав цю суму міському управлінню з умовою, що воно вимурує одну башту і на вічні часи назве її його іменем – «баштою Костянтина». Власне таким способом Корнякт хотів залишитись у пам’яті нащадків.
Костянтин Корнякт
Ще 1600 року було виготовлено «візерунок» цієї, як сказано, «башточки», яка мала стояти при фіртці і за який заплатили 18 грошів. Через два роки для неї заклали фундамент. 25.05.1602 року міська каса занотувала видаток ґрунтареві Петрові, що вибирав ґрунт «на башту Костантого за фірткою». Це власне за тою фірткою, яку 1608 року замурували у зв’язку з будовою Єзуїтської колегії. Ґрунту, вибраного Петром, «в глибину було 8 ліктів, ширшою від міста на 4 лікті, а валу шириною на ліктів 5, а вздовж на ліктів 15, а від валу на ліктів 9». Фундамент цієї башти заклав відомий будівничий Войцех Капінос, який за тиждень своєї роботи на закладанні одержав 2 зол. Разом з ним працювали ще три товариші. Камінь на це будування брали з недалекого Знесіння. Наступний видаток на башту Капінос одержав 8 червня цього ж року. З аналізу видатків міської каси наступних років випливає, що тоді ця башта закінченою не була.
Єзуїтська фіртка на плані 1762 року. Вигляд з заходу (від Полтви)
1609 р., на початку липня, знову бачимо видатки на мурування нової фіртки через вал. Розпочато рити фундаменти на нову башту за фірткою. Тепер її будує архітектор Амброзій прихильний. За свою роботу тижнево він одержував по 1 зол. 15 гр. Будівництво башти закінчено у листопаді цього року. Баню над фірткою робив тесля Симеон. Всього на будову видано 791 зол., 24 і ½ гр. Ця зовнішня фіртка з баштою стояла на валі. Що це була власне та, яка будувалася за кошти Корнякта, підтверджує видаток міської каси «за два герби кам’яні, один небіжчика Корнякта відносно заповіджених 1000 зол. на башту, а другий міський дано Ендрісові муляреві, як пан Шольц виторгував – 12 зол.» Як бачимо, новозбудовану башту на валі навпроти костелу єзуїтів прикрашали герби міста і її фундатора. Їх виконав будівничий і скульптор Андрій (Ендріс) Бемер.
Цю фортифікаційну споруду оздоблювали не тільки герби, як це було загальноприйнято. Як і інші фіртки, брами, мури і башти її фасади прикрашали образи різних святих. На їхнє виконання і про реставрацію місто постійно виділяло кошти зі своєї каси, дбаючи про естетичний вигляд своїх оборонних споруд. 1670 року маляр, що поновлював образи на цій фіртці, одержав 1 зол. 15 гр. 1690 року «маляреві від мальовання нового образу на фіртці Єзуїтській видано 2 зол., а на його докінчення ще 6 зол.». Отож, львівські митці мали постійний заробіток на декоруванні фортифікацій.
Єзуїтська фіртка на плані 1762 року
1647 року єзуїти знову одержали дозвіл на вибудування фіртки, як сказано «на склепінні на валі», заввишки 11 ліктів. Очевидно, йшлося не про нову, а про реконструкцію попередньої, з початку ХVІІ ст. На плані, датованому цим роком, бачимо триярусну під банястим завершенням вежу, позначену на експлікації літерою N, яка прилягає до фіртки на валі під літерою К. В експлікації вказано, що власне отці єзуїти мають вимурувати вежу високо на 11 ліктів. Її реставрували 1686 р.
Ця фіртка стояла до 1771 року. У цьому році місто дозволяє єзуїтам розібрати стару фіртку при костелі, якою в’їздилося на подвір’я колеґії, і на її місці збудувати нову з обсерваторією «Cum observatorio matematico» на верхньому ярусі. Абрис (проєкт) мали виготовити єзуїти, а затвердити – маґістрат. До того ж, маґістрат зобов’язував отців єзуїтів збудувати будинок з прусського муру для нічного сторожа. Маґістрат також наказав, щоб у фіртку були вмуровані міські герби, а не герби єзуїтів.
Єзуїтська фіртка. Рис. А. Каменобродського, поч. ХХ ст.
Отці єзуїти прислухалися до побажання міської влади і самі виготовили проєкт обсерваторії, який у березні 1771 року було закінчено. Його виконав архітектор єзуїт Себастян Алоїз Сєраковський (1742-1824). Саме він вів її будову власним коштом з батьківської спадщини. На проєкті подана експлікація, яка пояснює «1. Брама до переїзду, ворота якої замуровуються тонким муром, а тимчасово буде фіртка до переходу. 2. Астрономічна обсерваторія. 3. Старий в’їзд на подвір’я Єзуїтської колеґії. 4. Міський мур, з нього сходи будуть. 5. Теперішня стара фіртка, що валиться. 6. Ріг Єзуїтського костелу. 7. Ріг костелу Св. Духа. 8. Вулиця».
Місце, де розташовувалась Єзуїтська хвіртка – між костелом єзуїтів та шпиталем Святого Духа, де зараз пам’ятник І. Підкові (вулиці Театральна та площа Підкови) (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Але новій фіртці з астрономічною обсерваторією не судилося довго стояти. 1777 року вийшло розпорядження австрійської військової влади стосовно ліквідації міських укріплень, і ця фіртка разом з мурами була розібрана. Розбиранням займався архітектор П’єр-Діонісій Ґібо. Водночас, за розпорядженням львівського старостинського уряду від 8 квітня 1777 року, той самий інженер зобов’язався збудувати нові ворота біля Єзуїтської фіртки за 130 зол. Для цього він мав використати матеріял не тільки з розібраної Єзуїтської фіртки, а й з двох міських башт або бастей (propugnaculi). Місто ж заявило, що не знає з чиєї згоди згаданий інженер здійснив знесення фіртки і башт та як він розпродав більшість згаданого матеріялу. Через це міський уряд попросив інженера Ґібо дати пояснення і повну сатисфакцію містові щодо розпроданих матеріялів. Ворота, які зобов’язався вибудувати архітектор Ґібо, мали вести на територію колеґії із західного боку костелу.
Володимир ВУЙЦИК
Джерело: Вуйцик В. Leopolitana. За ред. О.Бойко та В.Слободяна. – Львів, 2013
У Буську Львівської області на цвинтарі пошкодили меморіал загиблим під час Другої світової війни. Місцеві мешканці звернулися до поліції.
“За показами свідків 31 липня у меморіал влучила блискавка, що стало наслідком руйнування покриття. Хоча така версія виглядає фантастичною”, – пишуть у спільноті “Буськ онлайн”.
Люди припускали, що на меморіал впало дерево. Але ця версія не підтвердилась.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
