Сьогодні остання неділя літа 2021 року. Кілька днів тому ми святкували 30-тиріччя відновлення Незалежності України. І сьогодні, разом з нашим партнером Торговою Маркою Кава старого Львова, розкажемо кавову історію тих, хто зараз боронить нашу Незалежність на фронті.
Точніше розкаже Андрій Салюк. Він розпочав свою волонтерську діяльність ще в далекому 2013 році під час Революції Гідності і не припиняє досі. Сьогодні від нього волонтерська кавова історія.
“Ми передаємо, возимо та відправляємо на передову різні необхідні речі з 2014 року. Передаємо тільки прилади, оптику та спеціальне обладнання. Як правило речі дуже дорогі і ніжні в транспортуванні.
Андрій Салюк
Десь напевно наприкінці 2017року-початку 2018 року ми почали мало їздити, а 95% речей відправляти. І в більшості відправляли речі запакованими в пачки. В якості ущільнювача використовували крафтовий папір, діставали пакувальні плівки, або використовували пакувальний пінопласт. Чай, каву, якісь тістечка ми завжди клали – але це були якісь додаткові приємності.
Але якось я запропонував замість пакувального пінопласту використовувати каву і всі наші прилади, що ми відправляємо на фронт, ущільнювати нею. І це якось непомітно стало традицією.
Пакувальна кава
Одного разу при черговому пакуванні відправки на фронт я ляпнув:”А де наша пакувальна кава?” І ця назва так і присохла. І зараз ми цільово звертаємось до всіх небайдужих, котрі мають таку можливість і бажання допомогти – приносити нам каву. Можете одну пачку, можете дві – скільки зможете. Постійно нам допомагають кавою,Ігор Вінтонів, Олег, Христина та багато інших хлопців та дівчат. Але як немає кави – то ми самі йдемо і купуємо. Всі прилади на Схід ми зараз ущільнюємо кавою.
І 95% дзвінків звучать приблизно так: “О, пацани, отримали вашу пачку! Ну кава просто супер! Бомбезна! Дуже-дуже дякуємо за каву!”. Дуже дорогі прилади, наприклад метеостанція коштує 550 доларів, приціл – від 600 доларів та інше, а пацани дзвонять і дякують за каву, якою ущільнюємо передачі. “Ти ж приціл дістав за півтори тисячі доларів, а дякуєш за каву” – кажу йому. “Приціл – то само-собою – це класно, дякую за каву! Приціл допомагає воювати – а кава допомагає жити” – звучить у відповідь.
Кава на фронті
Вони вже чекають цієї пакувальної кави. Вона для них уже як запах цивільного життя.
Від себе хіба додам, що пакувальну каву можна приносити у Львові на вулицю Коперника. 40а (палац Сапіг) з 15.00 майже щодня. І нехай кавовий запах цивільного життя допомагає жити тим, хто нас береже.
27 серпня у 165-ту річницю від дня народження українського генія Івана Франка, було оголошено ім’я лавреата під час урочистої церемонії , яка відбулася у Дрогобичі.
Цьогоріч найвищу відзнаку в галузі гуманітаристики здобув професор Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка Леонід Тимошенко. Нагороду присудили за монографію «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVIІ ст.)».
Директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус зазначив, що премія Франка утвердилася як найпрестижніша наукова відзнака сучасних праць з гуманітаристики.
«Міжнародна премія імені Івана Франка є надзвичайно вдалим інструментом просування постаті Івана Франка, інтеграції української гуманітаристики у світову науку. Цей нерукотворний пам’ятник українському генію створив Роланд Франко у 2015 році».
На церемонії нагородження були присутні члени Правління Фонду, члени міжнародного журі, номінанти, вчені з Австрії, Польщі, України, франкознавці, представники влади, гості з Канади, громадськість та родина Івана Франка. Захід був присвячений світлій пам’яті Роланда Франка.
Нагадаємо, VІ урочиста церемонія нагородження лавреата Міжнародної премії імені Івана Франка відбулася за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety, в партнерстві з Дрогобицькою міською радою, Львівською обласною державною адміністрацією, Дрогобицьким державним педагогічним університетом імені Івана Франка, Державним історико-культурним заповідником “Нагуєвичі”, Львівським товариством у місті Києві.
У попередні роки премії були удостоєні кардинал Української Греко-Католицької церкви Любомир Гузар, професор Віденського університету Міхаель Мозер та академік Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій, професорка Українського католицького університету Ярослава Мельник і доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі, професорка Міланського університету Марія Грація Бартоліні, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Ігор Сердюк.
Lviv Bandur Fest пройде у Львові вже в п’ятий раз. З кожним роком фестиваль росте, розвивається, стає все більш масштабним, впевнено займаючи своє особисте місце на культурному ландшафті міста. І, що не може не радувати, кожного разу LBF знаходить нові формати, щоб познайомити своїх гостей з неймовірним світом сучасної української бандури. Цього року, після онлайнової перерви, фестиваль на радість гостей повертається до офлайну.
“Цьогорічний Lviv Bandur Fest дуже очікуваний. Ми мали вимушену перерву, як і багато фестивалів в Україні і в цілому світі і минулого року займались виробництвом навчальних програм. Але у 2021 з радістю повернемось до концертного формату і привеземо до Львову найяскравіші гурти, які створюють нову бандурну сучасну музику”. – розповіла про плани засновниця і арт-директорка фестивалю Анастасія Войтюк.
Lviv Bandur Fest 2021 триватиме 5 днів: з 15 по 19 вересня і зібрав у своєму лайн-апі повну різнобарвну палітру сучасної бандури. Так що LBF може сміливо сказати: “Такої бандури ви ще не чули!”
Анастасія Войтюк презентує он-лайн бандуру
Яскравою подією фестивалю стане великий концерт 17 вересня у Ennio Event Square. Lviv Bandur Fest збере у одному місці найяскравіших зірок української бандури. Роман Гриньків – легенда сучасної бандури, блискучий джазовий віртуоз, разом зі своїм тріо познайомлять аудиторію з унікальним саундом удосконаленої “гриньківської” бандури – глибоким та дзвінким, Troye Zillia на чолі з фронтлідеркою Анастасією Войтюк захопить драйвом фолк-фьюжену та джазу, давніх ритмів і сучасного саунду, B&B Project покаже, що в виконанні бандури знамениті рок-хіти звучать тільки краще, а їхні авторські пісні недарма збирають сотні тисяч переглядів на YouTube, а Krutь – українська королева соулу, зачарує емоційним і чуттєвим вокалом та ніжними аранжуваннями бандури.
19 вересня Володимир Войт – відомий бандурист, диригент та композитор, відомий своїми роботами у кіно та співпрацею з гуртом “Океан Ельзи”, разом з композиторкою-електронщицею з Великої Британії Соломією Мороз представить новий експериментальний проєкт «Синтез Аеро Струни (САС)». В цьому надзвичайному проєкті сучасної музики Соломія гратиме на флейті і синтезуватиме електронні саунди, а Володимир гратиме на двох бандурах з різним строєм.
Учасники концерту-презентації авторських нотних збірок для бандури
15 вересня відбудеться концерт “Три кроки в ніч” в Сенсотеці. Гурт відомий своїм витонченим акустичним звучанням, що поєднує класичні та етнічні мелодії та містичну лірику.
Продовженням фестивалю 18 вересня стане концерт відомого гурту KoloYolo в LV cafe. KoloYolo – гурт новаторів, що кожного разу знаходять чим здивувати своїх слухачів. Фанати стверджують, що ця музика здатна підняти у космос. Це буде етно-джаз, ф’южн та world music. А ще – багато імпровізації!
16 вересня у Ляльковому театрі прозвучить збірний концерт українських бандур-гуртів, що подавали свої заявки на участь у фестивалі. Цей концерт призваний показати всю різноманітність та сучасність звучання цього інструменту.
В день закриття Lviv Bandur Fest, 19 вересня, відбудеться концерт старовинної музики на старосвітських інструментах. На цій події гості зможуть на пару годин поринути на кілька століть тому без допомоги машини часу.
І, звичайно, серед подій Lviv Bandur Fest є безліч цікавих і практичних майстер-класів для музикантів, в тому числі від Анастасії Войтюк, Марини Круть, Івана Ткаленка, гурту KoloYolo.
“Фестиваль сучасної бандури покликаний не тільки розважати глядачів. Він також покликаний провокувати “вибуховість” бандури в Україні. Ми хочемо, щоб бандури було більше, щоб вона була на різних концертних майданчиках, щоб були різні навчальні можливості і колаборації з митцями за кордоном. Тому чи очікуємо, що в наступні роки ми будемо мати нових виконавців Саме тому ми запрошуємо бандуристів з усієї України: “Приїзжайте, надихайтесь, знайомтесь, створюйте нові колаборації і ставайте артистами майбутніх Lviv Bandur Fest`ів”, – доповнила Анастасія новину, що команда організаторів з 2 по 6 серпня провела перший в Україні сучасний навчальний табір для бандуристів Bandura Music Camp, і навчальна програма на Lviv Bandur Fest стає його логічним продовженням.
Бандурист Іван Шміло
Важливою подією стане круглий стіл для представників бізнесу, що обслуговують галузь бандури. Тут будуть обговорюватися важливі теми екосистеми бандурного виробництва в Україні.
До майстер-класів та круглого столу можна долучитися безкоштовно. Достатньо зареєструватися на подію. Слідкуйте за новинами у соцмережах.
Lviv Bandur Fest реалізується в партнерстві з організацією “Непротоптана стежина” в межах партнерської програми «Культура.Туризм. Регіони» Українського культурного фонду. Партнерами фестивалю є управління культури Львівської Міської Ради.
Перший з’їзд офіцерів Збройних Сил, де було утворено Спілку офіцерів України
Серед буремних подій 1991-го, які сколихнули всю Україну, одна, що відбулася в Рівному, назавжди увійшла до хронік Незалежності України. Саме в нашому місті один з військових підрозділів першим присягнув на вірність українському народові, не очікуючи наказу вищого командування.
Рівненський сценарист, режисер і телеоператор Олександр Демчик якось серед архівних накопичень Народного дому знайшов унікальне відео, яке оприлюднив у соцмережах. На ньому зафіксовано як у Рівному особовий склад військової частини присягає на вірність народу України. Цікаво, що разом з військовими присягають і всі охочі цивільні рівняни, серед яких можна побачити відомих нині місцевих політиків, посадовців, активістів. Датовано відео першим грудня 1991 року. Олександр Демчик зазначив, що автор відео йому не відомий, однак припускає, що це міг бути хтось із тогочасних активістів “Народного руху”.
Під час Першого з’їзду офіцерів Збройних Сил. Другий ліворуч – Вілен Мартиросян
За його словами, ці унікальні кадри — без перебільшення є історичними не лише для нашого міста, а й для усієї України. Вони зберегли для нас непересічну подію, яка була однією з передумов створення майбутніх Збройних Сил Незалежної України.
З чого все почалося
Ще до ухвалення Верховною Радою Акту проголошення незалежності України 27-28 липня 1991 року в Києві відбувся перший з’їзд офіцерів збройних сил – громадян України, на який прибуло 320 делегатів від військових і понад сто запрошених осіб. У роботі з’їзду брали участь народні депутати, які обстоювали ідею створення Україною власних Збройних Сил. До оргкомітету з підготовки з’їзду увійшов добре відомий на той час у Рівному командир 55-го окремого ордена Червоного Прапора Петроківського полку зв’язку 13-ї армії (нині 55-й окремий лінійно-вузловий полк зв’язку), який дислокувався у Рівному, полковник Вілен Мартиросян.
Вілен Мартиросян під час буремних подій 1991 року
Окрім цього він ще й був депутатом Верховної Ради СРСР від Рівненщини. Саме там, на першому з’їзді, було створено “Спілку офіцерів України”, головою якої й обрали Вілена Мартиросяна. Діяльність “Спілки” на чолі з полковником Мартиросяном поклала початок формуванню Збройних Сил України.
Під час відомих нам подій серпневого путчу 1991 року полковник Мартиросян першим оголосив про вихід його підрозділу з підпорядкування Міноборони СРСР і заявив про перехід у підпорядкування Верховної Ради України.
55-й полк зв’язку після присяги на території казарм 2-го грудня 1991 року. Фото з архіву підполковника Віталія Катеринчука (очолює прапороносну групу)
А 2-го грудня того ж року Вілен Мартиросян у Рівному привів до присяги полк зв’язку, яким командував. Це був перший військовий підрозділ у молодій українській державі, який присягнув на вірність українському народові. Щоправда, офіційний текст української присяги було затверджено Верховною Радою лише шостого грудня. Рівненські військовослужбовці виголошували текст присяги, написаний нашвидкуруч для другого з’їзду “Спілки офіцерів”, який відбувся 2-3 листопада 1991 року.
Однак документально факт присяги полку не було оформлено. Окрім цього, про своє бажання присягнути на вірність українському народові заявили чимало рівненських “рухівців”, депутатів, активістів і звичайних рівнян. Тоді рівненські військові вирішили провести урочистий захід 23 грудня на центральній площі Рівного вже перейменованій на площу Незалежності, й на якій уже не було “вождя” світового пролетаріату. Так у Рівному було вирішено організувати такий публічний акт, під час якого військові виголошували вже, власне, офіційну присягу службовця Збройних Сил України. Проте це був уже не так військовий захід, як політичний. Власне, це дійство й зберіг нам невідомий оператор.
Стоп-кадр з відео. Народний депутат Василь Червоній вітає військових
Як це було
Чому датою публічної присяги було обрану 23 грудня, невідомо. Однак саме цей день назавжди вписав Рівне в хроніки незалежної України. Двадцять третього грудня особовий склад полку вишикувався на плацу за місцем дислокації, а затим урочистим маршем у супроводі оркестру вирушив на площу Незалежності. На чолі колони несли великий портрет Тараса Шевченка, який місцеві активісти вручили військовим, і з яким вони затим присягали на вірність українському народові. Утім, ім’я Тараса Шевченка, як сподівались військові, полку так і не присвоїли.
Стоп-кадр з відео. Полковник Мартиросян складає присягу
На незвичайне дійство на площу Незалежності зійшлося чимало рівнян, прибули народні та місцеві депутати, рівненські посадовці, активісти “Руху”, інших демократичних партій і організацій.
Стоп-кадр з відео. Василь Червоній уже присягнув на вірність українському народові. Присягає Микола Поровський
Організатори створили відповідний антураж — сцена, портрети Шевченка, вишиті рушники, синьо-жовті прапори… Виступи політиків супроводжувалися словами “Слава Україні”, але на це вітання тоді відповідали троєкратним “Слава”! Першим склав присягу полковник Мартиросян. За ним — тодішні народні депутати, уродженець Рівненщини Микола Поровський та Василь Червоній, заступник голови Рівненської облради Віктор Коваленко, міський голова Іван Федів.
Стоп-кадр з відео. Присягу складає перший обраний демократичним шляхом міський голова Іван Федів
Особливістю цього натхненного дійства було те, що поряд з військовими на вірність народу України могли присягнути службовці запасу та й усі охочі. На кадрах відео можна побачити чимало відомих нині рівнян: Сергія Пандрака, Івана Дем’янюка, Любомира Олексюка, Петра Кульчинського, Любов Левчук. “Я, медсестра запасу, вступаю на військову службу і урочисто клянусь…”, – схвильованим голосом виголошувала чи не найвідоміша рівненська активістка, “просвітянка”, депутатка першої демократично обраної міської ради Рівного Тетяна Редюк.
Стоп-кадр з відео. Одна з найвідоміших політичних діячок Рівного Тетяна Редюк
Декого з шанованих рівнян, які були учасниками непересічної події, вже немає на цьому світі, але вони назавжди залишилися на історичних кадрах. Як от старожил міста, учасник визвольних змагань і колишній репресований Пантелеймон Либак.
Стоп-кадр з відео. Старожил Рівного, учасник визвольних змагань, колишній репресований 80-річний Пантелеймон Либак присягає на вірність Україні
Чимало рівнян можуть на тих кадрах упізнати себе. Є там також тодішній офіцер полку зв’язку, а нині голова Рівненської міської організації захисту сімей загиблих, померлих, інвалідів та ветеранів локальних конфліктів Петро Шемейко.
Стоп-кадр з відео. Офіцер полку Петро Шемейко
Усім, хто складав присягу, активісти “Народного руху” дарували плакати із зображенням Пресвятої Богородиці, яку вважають покровителькою українського воїнства. На завершення полковий оркестр виконав “Ще не вмерла Україна”, хоча на той час музичну редакцію гімну ще не було затверджено. Урочистим маршем колони полку з синьо-жовтими прапорами і подарованим портретом Тараса Шевченка рушили до казарм. На кадрах відео видно, як перехожі зупинялись і вітали вояків, чути вигуки “Слава! Слава!”
Полковник Мартиросян вітає підопічних. які присягнули на вірність народу України
З особового складу полку в грудні 1991-го не присягнули на вірність Україні лише троє офіцерів. Вони виявили бажання повернутись до Росії. Жодних перешкод командування їм не чинило.
Підполковник Сергій Беркасов присягає на вірність Україні
Щодо дати, яку можна побачити на відео — 1.ХІІ.1991 (вона не відповідає дійсності), то, за словами Олександра Демчика, вочевидь, це помилка оператора, яка сталася через якийсь технічний збій, бо ж технічні можливості 30 років тому були далеко не такі, як нині.
Герої дня, який назавжди увійшов у історію Незалежної України – 55-й полк зв’язку 23 грудня 1991 року повертається у казарми
Дев’ятого серпня 2016 року в рамках відзначення 75-ї річниці створення 55-го окремого лінійно-вузлового полку зв’язку на території військової частини було встановлено меморіальну дошку, присвячену 25-й річниці складання полком військової присяги.
Меморіальна дошка на прохідній полку, яка назавжди закарбувала історичну подію
З позицій сьогодення складно оцінити те, що сталося у той непростий час, 30 років тому. Усе могло скластися зовсім інакше. Адже, як згадував генерал-лейтенант у відставці Вілен Мартиросян, тодішній міністр оборони Морозов заборонив приводити особовий склад до присяги до виходу окремого наказу. Однак офіцери рівненського підрозділу не побоялися діяти всупереч вищому командуванню. І нехай нині до самого Мартиросяна, та й деяких інших учасників тих історичних подій ставлення неоднозначне, але тоді вони були першими. Вони творили історію не лише Рівного, а й усієї України.
В понеділок, 30 серпня 2021 року, о 19.00 «Видавництво Старого Лева» запрошує львів’ян та гостей міста на розмову з польським письменником та репортажистом Вітольдом Шабловським про його найсвіжішу новинку «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями» та не лише про неї. Про репортажистику, кулінарію, дикторів минулого та сьогодення, роботу з історіями та їх закулісся, а ще про Ірак та Кубу, Польщу та Україну говоритимемо з Вітольдом Шаблоським та модератором, перекладачем та публіцистом Андрієм Бондарем. Зустріч відбудеться у Львівській копальні кави (Площа Ринок, 10).
«Як нагодувати диктатора» — це історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів ХХ століття — Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота — через спогади їхніх кухарів. Журналістська мандрівка відомого польського репортера Вітольда Шабловського чотирма континентами та п’ятьма країнами (Угандою, Кубою, Іраком, Албанією та Камбоджею) відкриває завісу перед життям тиранів, яке було приховане від загалу.
Що їв Пол Пот, поки кілька мільйонів камбоджійців помирали від голоду? Чи правда, що Іді Амін куштував людську плоть? І чому Фідель Кастро був одержимий коровою Убре Бланка, яка стала символом кубинської Революції? Це не кулінарна книжка, хоча деякі рецепти ви тут знайдете. Це спогади з перших уст про життя, сповнене страху, любові й ненависті під тиранією.
Вітольд Шабловський — польський журналіст і репортер. За свої репортажі отримав кілька важливих нагород. У 2008 році отримав нагороду Amnesty International за статтю «Це з любові, сестро», що розповідає про драматичні події з життя жінок у Туреччині – жертв «вбивств честі». У 2011 році – лауреат Нагороди імені Беати Павляк і номінований на Літературну нагороду «Nike» за книжку «Вбивця із міста абрикосів» та «Репортажі з Туреччини», які написав після бесіди із терористом Мехметом Алі Агджоєм та його родиною. Разом із своєю дружиною Ізабеллою Мейз написав книжку «Наша нова ПНР». У 2014 році видав книжку «Танечні медведі». У 2016 році опублікував цикл розмов з очевидцями Волинської трагедії «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині».
Ціле літо триває цикл концертів класичної музики “Юна муза” в саду музею Станіслава Людкевича – 31 серпня о 18:30 завершальним акордом зазвучить концерт молодої піаністки Оксани Стечишин.
Вже другий рік поспіль Меморіальний музей Станіслава Людкевича проводить активну музично-концертну діяльність залучаючи територію саду музею. Минулорічний проект “Музика з вікна” припав до душі відвідувачам своєю оригінальністю і несподіваними рішеннями – музиканти виконували концерти в середині музею, а глядачі розміщувались в саду. Такий формат отримав своє продовження цьогоріч в проекті “Юна муза”.
Концерт класичної музики “Юна муза” в саду музею Станіслава Людкевича
Арт-менеджер музею Марта Кузій коментує: “Ми вирішили продовжувати справу Станіслава Людкевича, котрий усе життя всіляко допомагав і підтримував молоді таланти, а відтак запрошеними виконавцями цього літнього циклу були юні львівські музиканти віком до 25 років”. Для музикантів це можливість висловитись і бути почутими, а для глядачів познайомитись із ними і звісно ж послухати красивої музики! Основною вимогою було, окрім високого професійного рівня, виконання принаймні одного твору українського композитора. Опісля професійного відбору до концертів запросили 14 “юних муз”, серед яких Соломія Лукчкевич, Віталій Дворовий, Назар Стасишин, – поки що мало відомі, проте натхненні та обдаровані музиканти.
Найближчого вівторка 31 серпня о 18:30 завершуватиметься літній сезон концертом Оксани Стечишин, котра недавно виступала із речиталем у Дзеркальній залі Львівської опери. Львів’ян запрошують послухати в її виконанні твори Роберта Шумана, Василя Барвінського та Мирослава Скорика.
Цього року минає 110 років від заснування української скаутської організації «Пласт» у Львові. Про його діяльність напередодні Першої світової війни йшлося у попередніх публікаціях автора на сайті Фотографії Старого Львова 6 та 20 серпня 2021 р. У сьогоднішньому матеріалі представлено статтю Івана Боберського «Пласт», опубліковану 1913 р. у Львові.
Іван Боберський популяризував пластову ідею у своїх працях. Наприклад, його стаття «Пласт», опублікована в «Калєндарі «Вістий з Запорожа» на 1914 рік», наклад якого становив 5 тисяч, містить чимало цікавої інформації про нову молодіжну організацію, методи її роботи, обов’язки членів тощо. «Пласт», на думку Івана Боберського, мав «виобразувати горожан і оборонцїв вітчини. Є се забава в державу і оборону. Молодїж заздалегідь збирає досьвід і силу, щоби прийти в поміч кождому ближньому і в поміч вітчинї». Стаття є також цінним історичним джерелом з історії «Пласту» до Першої світової війни. У «Калєндарі «Вістий з Запорожа» на 1914 рік, який редагували Іван Боберський та Сень Горук, Іван Боберський під різними криптонімами опублікував ще кілька статей: «Куди дорога?», «Гарні околицї», «Стрілянє до влучі» та ін.
Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Упродовж усього свого життя Іван Боберський намагався не втрачати контактів з провідними діячами пластового руху. Про це свідчить його листування з Олександром Тисовським, Оленою Степанів, Степаном Гайдучком, Северином Левицьким та ін. Крім того, перебуваючи за кордоном, живучи в Канаді та Словенії, Іван Боберський вивчав історію та методику виховання скаутів різних країн світу, а своїми висновками та спостереженнями щедро ділився з діячами пластового руху.
Текст публікації Івана Боберського «Пласт» подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Іван Боберський
Пласт
Членом чи членицею в «Сїчи» або в «Соколї» може стати лише ся особа, що має скінчених 18 літ. Хлопцї і дівчата низше 18 літ не є в товаристві «членами» лише «учениками» або «учасниками». Для того можна перевести при «Сїчи» або при «Соколї» устрій молодежи, званий «пластовим устроєм».
Так само як «Сїч» і «Сокіл» мають на цїли зробити тіло здоровим, а дух енерґічним і шляхотним, до такої самої ціли стремить пласт.
Устроєм пласту може занятися начальник товариства або котрий небудь член, який зголоситься добровільно, або навіть чоловік, що не належить до товариства, але має охоту занятися пластом.
Пластовий доріст товариства «Сокіл ІІІ» під час вправ з крісами. Львів, 1914 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Сей чоловік мусить обзнакомитися докладно з цїлию пласту і єго напрямом, прочитати потрібні до того книжки, але мусить мати вроджений хист до пласту, а ще лїпше, коли мав вже досвід з своєї військової служби. Впорядчик пласту списує «прихильників» пласту в «Пластову книгу» і дїлить на «гуртки» по 8 хлопців. Кождий гурток вибирав собі найсправнїйшого прихильника на «провідника».
З початку відбуваються гутірки про пласт. Впорядчик поясняє ціль і обов’язки пласту. По викладі наступають запити слухачів про подані гадки. Гутірки лучаться з практичними вправами.
З часом наберуть прихильники відомостей і досвіду. Впорядчик визначає по двох або трех місяцях іспити з пласту, які сам переводить. Коли іспит добре випав, стає «прихильник» «учасником». Через дальші вправи і іспити з пластового знан[н]я стає «учасник» «розвідником», а опісля «пластуном».
Інформація про «Калєндар “Вістий з Запорожа” на 1914 рік», опублікована у львівському часописі «Вісти з Запорожа» 30 вересня 1912 року. З фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника НАН України.
Точний перебіг вправ і іспитів, докладні вказівки про устрій пласту подав Др. Ол[ександр] Тисовський в книжцї «Пласт» [йдеться про видання: Тисовський О. Пласт / О. Тисовський. – Львів: Накладом «Вістий з Запорожа», Львів, улиця Руська 20, 1913. – 45 с. – А. С.], яка вийшла накладом «Вістий з Запорожа» в цїнї 60 сот. Без тої книжки немислимий ніякий початок сего прегарного устрою, що розбуджує в молодїжи почутє чести і енерґію.
Пласт має виобразувати горожан і оборонцїв вітчини. Є се забава в державу і оборону. Молодїж заздалегідь збирає досьвід і силу, щоби прийти в поміч кождому ближньому і в поміч вітчинї.
Інформація про «Калєндар “Вістий з Запорожа” на 1914 рік», опублікована у львівському часописі «Вісти з Запорожа» 30 вересня 1912 року. З фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника НАН України.
Пластуни мають слідуючі обов’язки і занят[т]я, щоби розвинути тїло, духа і душу:
Пластун дбає про порядок і чистість свого одягу, гартує своє тїло руханкою, змагом, стрілянєм до цїли, прогульками, руховими грами, купілею, старає ся бути все веселим, мимо труду і умученя, не уживає нї алькоголю, нї тютюну, глядить на міру в їдї і добрий стан зубів, дбає під кождим зглядом про рівновагу в здоровлю тїла і душі.
Чоловіче достоїнство, честивість (амбіция), стремлїнє до досконалости, помічність, чемність, в[в]ічливість, милосердє, щедрість і ощадність, порядок, відвагу, лучність, карність, виховує в собі пластун постійними «добрими дїлами» в наведених напрямах. Щоби ратувати других в нещастю, уміє пластун нести наглу поміч підчас пожару, повени, при потопан[н]ю, зломаню ноги або руки, отроєню. Пластун хоронить звірята перед жорстокостию.
Пластуни стараються спам’ятати собі цїхи околицї, в котрій находяться, щоби все могли знати, де они є, і легко найти найліпшу дорогу. Треба вишукати дорогу, а також уміти тою самою дорогою вернути, чи в полонині, чи в лїсї, чи в місті. Розуміти положенє сонця, положенє звізд, познаки слоти, бурі, щоби після того вибрати час і напрям дороги. Перейти через гущавину і через багно, через терня і через паркан, хідлями через ріку, але також вибудовати лавку або міст понад яругу, збудувати кладку або тратву. Йти пішки, але уміти відбувати дорогу також верхом, на ровері, на човнї, на лещетах, на совгах, передістатись через ріку вплав, перескочити через глубокий рів, видрапатися на смереку, щоби розглянутись по околиці.
Треба знати здоровність одягу до походу, здоровність обуви. Які онучки, які черевики? Що робити, щоби не підбитися? Як пити воду і як відпочивати, щоби не захорувати підчас походу? Як йти, щоби довго йти?
Інформаційна замітка про «Калєндар “Вістий з Запорожа” на 1914 рік», опублікована у львівському часописі «Вісти з Запорожа» 30 грудня 1912 року. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка
Треба околицю і дорогу не лише собі спам’ятати, але треба уміти їх нарисувати, щоби такий начерк міг придатися пізнїйше також другим. Рисувати мапи, читати мапи. Ужитє бусолї (маґнетичної ігли).
Належить загартувати тіло, щоби можна спати в наметі, на свобіднім воздусі, без простуди. Житє в таборі, независиме від кухні, комори, прачкарні, независиме від слуг, від кравця, шевця, теслї, коваля, пекаря, рубача. Назбирай ріща, запали огонь, звари кашу, заміси і спечи хлїб, з’їдж, щось наварив. Вичисти горнятка, ложки, ножі і вилки. Збудуй колибу чи шатро, зроби добру підстілку, щоби нї студінь, нї дощ, нї вітер не зашкодили тобі підчас сну. Здоровність одягу, поживи, напою, шатра, постелі на свіжім воздусі, в студінь і горячо, в слоту і погоду, в день і в ніч.
Зробити і направити собі все самому без помочи заводових і платних ремісників, чи се є урвана линва, чи попсуте човно, чи роздертий локоть. Житє Індиянина в прериях! Житє Робінзона на самітнім острові! Житє вояка в таборі, далеко від домашних вигід!
Знати відріжнити ростини їдомі від отруйних, знати птахи і звірята, уміти підходити, розпізнавати їх слїди і на них полювати, знайти воду, роздобути собі поживу, зробити собі знаряди, потрібні до роботи.
Спостеречи заздалегідь небезпеку, яка загрожує таборови. Чуйностию унеможливити противникови напад. Підійти ворога, вислідити єго криївки, визискати гомін, шелест, запах, слїди, щоби розпізнати напрям єго дороги, оцінити силу і слабі сторони ворога. Затерти власні сліди. Видїти, а не дати ся видїти. Принести до свого табору точний звіт або навіть начерки з бачених подробиць. Подати при помочи знаків хоруговцями вістку або приказ дальше. Уміти телєґрафічну азбуку.
Знати історию України, її розвій, її визначних людий. Уміти ґеоґрафію України. Розуміти обов’язки добрих горожан.
Пластун знає устрій пласту, перебіг іспитів, припис для одягу і поведеня, відзнаки, знаки, обов’язки.
Крім підручника Д-ра Ол[ександра] Тисовського закупити належить: «Пластові гри і забави» [йдеться про видання: Франко П. Пластові гри і забави / П. Франко. – Львів, 1913. – 52 с. (Пластова бібліотека, ч. 1). – А. С.], Петра Франка, за 50 сотиків і «Пластову виказку» [йдеться про видання: Пластова виказка / [укл.: І. Боберський, П. Франко]. – Львів, [1912]. – 16 с. – А. С.] за 10 сот[иків]. Всї три книжочки мусить мати кождий пластун, коли хоче розуміти свою річ.
Обкладинка сокільського календаря «Вістий з Запорожа». Львів, 1913 р. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Пластовий устрій в повних розмірах може перевести шкільна молодїж якнайсвобіднїйше підчас вакаций. Тоді зможе вихіснувати свобідний час на загартованє тїла, розбудженє енерґії, виробленє солидарности і орґанїзацийного змислу. Се буде розумне доповненє шкільної науки, яка подає теоретичне знанє, але не дає підприємчивости, рухливости і практичности.
Належить зробити звіди по цїлім краю, по рівнинах, по горах, полонинах і ріках. Вести таборне житє, не користаючи з гостинности других і пізнати точно свій край.
Пласт є лиш розривкою, коли сповнили ми свої заводові обов’язки. Школяр не може посвятити весь свій час пластови коштом шкільної науки. Пластун стремить до рівноваги обов’язків в своїм житю і стараєся їх точно виповнити, щоби виховати себе на солїдного і характерного члена суспільности.
Звернення до пластунів про закупівлю земельних ділянок для руханково-спортової площі «Сокола-Батька». Львів, 1913 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
При основаню і веденю пластових гуртків при «Січах» і «Соколах» належить відноситися з просьбою о вказівки і поради на адресу «Пластовий впорядчик» при Вп. п. Др. Ол[ександр] Тисовський, Львів, І. ґімназия, ул[иця] Льва Сапіги [тепер вул. С. Бандери. – А. С.].
Джерело: Боберський І. Пласт / І. Боберський // Калєндар “Вістий з Запорожа” на 1914 рік. – Львів: Наклад редакциї “Вістий з Запорожа”, 1913. – С. 72–77.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Внесок Івана Боберського у становлення організації «Пласт». // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Збірник наукових праць. – Львів, 2014. – Вип. 15. – С. 85–95.
Сова А. Професор Іван Боберський про Пласт // Пластовий шлях. Журнал пластової думки та інформації. – Львів, 2014. – Чис. 1 (177). – С. 40–41.
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Як Володимир Гнатюк та Михайло Грушевський Михайла Коцюбинського в Карпати заманювали, і що з того вийшло
У серпні 1910 р. Михайло Коцюбинський вперше приїхав у Карпати. Мальовнича краса гір, унікальні, часто незрозумілі для наддніпрянця, звичаї і традиції гуцулів настільки заполонили письменника, що він мріяв повернутися туди знову і знову.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Карпати стали популярним туристично-рекреаційним регіоном. Щороку дедалі більше українських інтелектуалів влітку вирушали на відпочинок в гори. Там вони знаходили не лише невимовну красу пейзажів, сонце і прохолоду гірських нестримних, бурхливих річок, місцевий гуцульський чи бойківський колорит, та, звичайно, гастрономічні родзинки: будз, бринзу, вурду (різновиди сирів), банош, гурку (традиційна гуцульська ковбаса) тощо.
Особливо облюбували гуцульське село Криворівня. Розташоване по обидва береги річки Чорний Черемош, на початку ХХ ст. воно стало чи не найпопулярнішим місцем відпочинку інтелектуалів, яких місцеве населення сатирично називало «літниками» або «холериками». Етнограф Володимир Гнатюк, який разом з Іваном Франком одним з перших приїхав туди на вакації, нарік Криворівню «українськими Афінами» та «надчеремоською Рив’єрою».
Завдяки галицьким інтелектуалам зросло зацікавлення Карпатами і в середовищі наддніпрянської інтелігенції. Через особисті контакти і листування з галичанами наддніпрянці відкрили для себе нові потенційні місця для відпочинку. А побувавши в горах бодай раз, вони прагнули повернутись туди знову.
На початку ХХ ст. у Карпатах відпочивали письменники Гнат Хоткевич, Василь Доманицький, Олександр Олесь (Кандиба), Леся Українка, антрополог Федір Вовк, мовознавець Борис Грінченко, археолог, етнограф і мистецтвознавець Вадим Щербаківський, Дмитро Дорошенко, художник Михайло Жук та інші.
Завдяки Володимирові Гнатюку відкрив для себе Карпати і Михайло Коцюбинський. Історія взаємин цих двох непересічних особистостей доволі цікава.
Михайло Коцюбинський вперше приїхав до Львова влітку 1890 р. Познайомився з представниками української інтелігенції – Іваном Франком, Іваном Белеєм, Олександром Барвінським, Володимиром Шухевичем, налагодив літературні контакти.
З Володимиром Гнатюком запізнався дещо пізніше, та й до того ж заочно. Приводом для листування між інтелектуалами стало святкування 25-ліття літературної творчості Івана Франка у 1898 р. З нагоди ювілею комітет, що займався приготуваннями до урочистостей, вирішив видати збірку творів українських письменників. Упорядником видання призначено Володимира Гнатюка. Саме він запросив до участі у випуску збірника Михайла Коцюбинського. Михайло Михайлович тоді надіслав оповідання «В путах шайтана», правда із запізненням, і воно так і не потрапило до збірника. Згодом Володимир Гнатюк, як секретар НТШ та головний редактор Українсько–Руської Видавничої Спілки, організував у Галичині видання окремою книгою оповідань Михайла Коцюбинського. З цього часу між ним і Михайлом Коцюбинським почалося тривале листування.
Особисто вони вперше зустрілися навесні 1905 р. Ця зустріч була дуже бажаною й очікуваною. Михайло Коцюбинський, проїздом, прямуючи на відпочинок в Італію, завітав до Львова. Щоб показати гостю місцевий колорит, Володимир Гнатюк разом з Іваном Франком на Великдень повезли гостя в с. Яйківці (тепер – с. Антонівка Жидачівського району) до місцевого пароха, давнього Франкового приятеля о. Северина Бурячка. На жаль, не відомо скільки гостював Михайло Коцюбинський у Яйківцях. Зберіглася письмова згадка Володимира Гнатюка, про те, що час провели «дуже приємно». А Михайло Коцюбинський через рік у листі до приятеля згадував, як «тодї було добре в такому любому товаристві».
Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Володимир Гнатюк. Львів, 1905 р. Фото з фондів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України)
З цього часу дружба Михайла Коцюбинського та Володимира Гнатюка стала ще тіснішою. Вона яскраво відображена в їхньому листуванні. Саме завдяки львівському колезі у Михайла Михайловича з’явився такий великий інтерес до Карпат. Володимир Гнатюк був у захваті від гуцульського села Криворівня, де від 1900 р. майже щоліта відпочивав з родиною. У своїх листах до Михайла Коцюбинського він безперестанку описував колорит місцевості та самобутність населення, збуджуючи уяву письменника чарівним світом гуцульського життя. А систематичні запрошення в Карпати ще більше посилювали інтерес до такого мальовничого і таємничого краю.
Околиця села Криворівня і дорога на Жаб’є. Листівка, 1912 р. З архіву Михайла Коцюбинського
Чи не вперше Володимир Гнатюк запросив Михайла Коцюбинського в Криворівню 1905 р. Та письменник не зміг прийняти пропозицію через брак часу. Однак вже в листі від 30 червня жалкував про своє рішення: «От зараз сиджу у себе і уявляю собі Вас у Криворівнї. І так мені хочеть ся бути разом з Вами серед гір, над річкою, разом гріти ся на сонці і спокійно про щось розмовляти. Почути часом серед розмови цїкаву, орігінальну коломийку і Ваш сміх. Побачити, як Ви погладшали й засмалили ся на сонцї, як поздоровшали та як обходитесь без всякої книжкової премудрости». Володимир Гнатюк наполегливо продовжував запрошувати в Карпати. Але письменник відмовився, посилаючись на щільний графік поїздок Європою аж до кінця серпня.
Наступного, 1906 р., Володимир Гнатюк знову запрошував Михайла Коцюбинського в гори. При цьому змальовував ледь не ідилічну картину майбутнього відпочинку: «Сього року Ви маєте приїхати до нас із родиною і разом їдемо на літо в Гуцульщину, де маєте купатися в зимнім Черемоші, вигріватися на сіні до сонця, їздити на дарабах, балакати, писати поезії і ходити на прогулки». Ця пропозиція дуже вабила письменника, але водночас стримувала фінансова скрута. Володимир Гнатюк дедалі наполегливіше продовжував запрошувати його в Карпати. В одному з листів розповідав як на дозвіллі з Гнатом Хоткевичем вони читали книгу Фрідріха Ніцше «Так казав Заратустра», грали на бандурі, співали.
Більше того, Володимир Гнатюк, щоб заінтригувати Михайла Коцюбинського карпатським колоритом, надсилав йому наукову і художню літературу про край. Також всіляко описував принади Гуцульщини. І ця тактика себе виправдала. Михайло Коцюбинський настільки зацікавився Карпатами, що неодноразово про це згадував у листах до львівського колеги. Зокрема, описуючи свій відпочинок на Волині і в рідному Чернігові влітку 1906 р., письменник зауважив: «Розважали мене під час вакації Ваші коломийки». Думка поїхати в Криворівню все більше полонила Михайла Михайловича. Але найбільше його стримував острах перед можливою дощовою погодою і браком сонця. Чудово змальовані Володимиром Гнатюком мальовничі гірські пейзажі, неповторний гуцульський колорит не давали спокою. Влітку 1909 р., коли Михайло Коцюбинський відпочивав на півдні Італії, в одному зі своїх листів зауважив: «А все таки Криворівня надить». Очевидно, думки про Карпати настільки полонили уяву письменника, що у серпні 1909 р., повертаючись з відпочинку на о. Капрі, він таки вирішив заїхати у «надчеремоську Рив’єру». Та в останній момент Михайло Коцюбинський передумав. Завадила дощова погода, що супроводжувала його усю дорогу з Флоренції до Львова, відсутність теплого одягу й страх занедужати. Дізнавшись, що в Карпатах майже усе літо було сонячним і погожим, письменник з прикрістю відповів на лист Володимира Гнатюка: «А Ви пишете, що в Криворівні була чудова погода, і тільки жалю мені завдаєте. Так мені досадно, що перо не хотіло до рук лізти, через те і не писав».
Володимир Гнатюк у Криворівні біля дому Мосейчуків. Фото з експозиції Літературно-меморіального музею Івана Франка в Криворівні (ЛММ Івана Франка в Криворівні)
Взимку, навесні і на початку 1910 р. думки про карпатський відпочинок знову не полишали письменника. У Криворівню його неодноразово запрошував і Михайло Грушевський, який придбав там віллу і щоліта відпочивав з родиною. У своїх листах професор детально описував маршрут зі Львова до села, давав необхідні вказівки, як краще доїхати. До запрошень долучилася й дружина Марія Грушевська. В одному з листів у липні 1910 р. вона зверталась до Михайла Коцюбинського: «І я також Вас прошу до нас, до Криворівні на якнайдовший час».
Врешті-решт, у липні 1910 р. письменник остаточно вирішив поїхати в Карпати. «До Криворівнї на сей раз вибіраю ся конче», – зауважив він у листі до Володимира Гнатюка, відпочиваючи на Тірренському узбережжі. І справді, вже у серпні, повертаючись з півдня Італії, замість Швейцарії, Михайло Коцюбинський приїхав у Криворівню. Планував бути на місці 29 липня, та затримався в дорозі. Зі Львова Михайло Михайлович вирушив залізницею до Ворохти. Звідти добратися до Криворівні можна було лише підводою, яку відпочиваючі заздалегідь замовляли телеграфом. У Ворохті письменника спіткали неприємності – замовленої підводи він так і не дочекався. Та ще й затримала його місцева українська інтелігенція. Вона влаштувала з нагоди приїзду відомого гостя ціле торжество з вітальними промовами, співами і танцями. Тому Михайлові Коцюбинському довелося переночувати у готелі, і лише 1 серпня він приїхав у Криворівню.
Письменник пробув у горах 10 днів. Зупинився в помешканні дяка Михайла Мосейчука, де винаймав кімнати і Володимир Гнатюк. Гуцульський колорит і гори були чимось новим, дуже незвичним, цікавим. Вони так зачарували Михайла Коцюбинського, що він ще довго не міг позбутися справжнього захоплення ними. І зовсім не жалкував про своє рішення замість Швейцарії поїхати в Карпати.
Емоції і враження від перебування в горах настільки запали в душу письменникові, що він повернувся в Криворівню наступного літа. Відпочивав там майже місяць – від 19 липня до 15 серпня. Оселився знову ж у домі дяка. Снідав, обідав і вечеряв у Гнатюків, які мешкали поруч. У листі до дружини, Віри Коцюбинської, навіть зауважив, що страви в горах смачніші: «Рано п’ю каву, їм яйця. Обідаю, підвечіркую і врешті вечеряю. Їм більше, ніж вдома, а страва смачна». Найбільше турбувало і навіть викликало почуття незручності у Михайла Михайловича те, що подружжя Гнатюків навідріз відмовилося брати у нього будь-яку плату за харчування і за винайм помешкання.
Михайло Коцюбинський та Володимир Гнатюк на схилах гір. Криворівня, 1911 р. Фото з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника.
Відпочинок у Карпатах був вдалим. Письменник намагався поєднати корисне з приємним: збирав і детально занотовував інформацію про спосіб життя гуцулів, їхні звичаї, вірування, фольклор. А водночас гуляв пішки довколишніми лісами, горами і полонинами, подорожував верхи. Із захопленням досліджував місцеву флору. Йшов на прогулянку лісом чи полониною і повертався із оберемком квітів, назви яких потім випитував у місцевих селян. Взагалі полюбляв розмовляти з гуцулами. Дощові дні й вечори проводив у товаристві інтелігенції, зокрема Михайла Грушевського, Івана Франка, місцевого пароха о. Олекси Волянського та інших «літників». Відпочивальники нерідко влаштовували посиденьки, під час яких бесідували на різні теми, вигадували ігри та розваги тощо. У листах до коханки, Олександри Аплаксіної, Михайло Коцюбинський підкреслював, що селяни про нього всіляко піклуються, навіть влаштували ніби якесь змагання по задоволенню його примх і побажань. Навіть скаржився, що погладшає, адже годують 4–5 разів на день. Найбільшим смаколиком для нього були лісові ягоди, якими щедро пригощали гуцули. Разом з учителем Лукою Гарматієм верхи здійснив прогулянку у с. Голови, а звідти – на полонину Скупову, де ночував з вівчарями при ватрі, їв просту їжу – кукурудзяний хліб, молоко, бринзу – і навіть спробував банош. У с. Голови письменник став свідком незвичного для Наддніпрянщини гуцульського поховального обряду. Планував здійснити подорож до відомого бальнеологічного курорту Буркут та прогулянку дарабою (пліт із дерев’яних кругляків, що використовувався для сплаву гірськими річками деревини. Катання на дарабах також було одним із видів екстремального відпочинку) до м. Вижниця, але його намірам перешкодила дощова погода.
Вчитель з села Голови Лука Гарматій, з яким подорожував Михайло Коцюбинський. Фото з експозиції ЛММ Івана Франка в КриворівніЛука Гарматій з дружиною і сином в гуцульському одязі. Фото з експозиції ЛММ Івана Франка в Криворівні
У Криворівні Михайлові Коцюбинському довелося стати свідком того як через повінь розливається р. Чорний Черемош. Кілька днів «літники» були «відрізані від світу». Письменник в листі до дружини писав, що після дощів дуже похолодало і він навіть одягав кожушок дяка, а в хаті розпалювали піч. «По цілих днях сиділи в хаті і тільки розмовляли та їли. Добре, що зробили запас мука і м’яса, а то сиділи б в голоді». Та врешті допомогла винахідливість. Студенти, що відпочивали тоді у селі, змайстрували «штучну пошту»: перекинули через річку довгий дріт, почепили на нього кошик і так переправляли газети, листи, хліб, тютюн і навіть курку, «причім була незвичайна втіха, коли посилка […] дійшла щасливо».
Михайло Коцюбинський зі студентами з Наддніпрянщини Сергієм Устименком та Миколою Саєнком. Криворівня, 1911 р. Фото з експозиції ЛММ Івана Франка в Криворівні
Вражень, іноді незвичних і навіть дивних, у Михайла Михайловича було вдосталь. Мальовнича, і водночас дика, неприборкана природа, часом незрозумілі для наддніпрянця звичаї і традиції, ментальність горців. Дуже яскраво свої враження від перебування в Карпатах Михайло Коцюбинський описав у листі до Євгена Чикаленка: «Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою. Нарід скрізь поганський, що живе серед різнорідних злих духів, з якими веде боротьбу од пелюшок до смерті. Первісні номади, вони так тісно зв’язали своє життя з худобою (маржиною), що творять одну сім’ю. Само християнство послужило, здається, їм на те тільки, щоб закрасити культ поганства. Очевидячки, за такий короткий час годі зрозуміти як слід таке оригінальне життя, але що можна, те роблю і сподіваюся трохи використати свої враження».
Криворівня. Листівка, початок ХХ ст. З фондів Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського
Навіть негода не зіпсувала неповторні враження про Криворівню. У листі до приятеля, петербурзького адвоката Михайла Могилянського, Михайло Коцюбинський зауважив: «Я одрізаний од цілого світу, од пошти і од людей. Вже 10 днів минуло, як я не можу сісти на коня, мій кінь і провідник спочивають, а я нудьгую в хаті та дивлюся на гори, по яких повзуть і осідають хмари. Мені часом здається, що Криворівня – се великий аероплан, який несеться високо в небі між хмарами. А я все-таки задоволений, що попав сюди. […] Тут все таке оригінальне, таке дике і незвичайне».
Михайло Коцюбинський з Володимиром Гнатюком та Наталією Будзиновською на дарабі. Криворівня, 1911 р. Фото з фондів ЦДАМЛМ України.
Михайлові Коцюбинському так сподобалося у Криворівні, що він вирішив придбати там земельну ділянку і побудувати хату для літнього відпочинку. Навіть приглядів місце – на пагорбі над капличкою. Будинок задумав споруджувати спільно з Володимиром Гнатюком, на дві сім’ї. Кожній відводилося б по дві кімнати з кухнею. У будинку обов’язково мала бути велика веранда з галереєю довкола, на якій можна було б працювати і прогулюватися під час сльоти. Михайло Коцюбинський настільки серйозно поставився до цієї ідеї, що навіть попросив місцевого пароха переговорити з власником землі і дізнатися вартість ділянки. Він власноручно накреслив план будівлі, план городу і визначив, які квіти й дерева там мають рости.
Перебування в Карпатах стало дуже плідним для Михайла Михайловича як письменника. Він зібрав чимало матеріалів про автентичне життя гуцулів, що згодом лягли в основу його культової повісті «Тіні забутих предків». Роботу над книгою письменник розпочав одразу після повернення до Чернігова. А вже на початку 1912 р. повість опублікували на сторінках «Літературно-наукового вісника» у Львові.
Влітку 1912 року Михайло Коцюбинський також відпочивав у Карпатах. Цього разу привіз із собою старшого сина Юрія та приятеля Михайла Могилянського. Замешкали вони знову ж у домі дяка. Письменник приїхав у Криворівню 21 червня з далекоглядними планами зібрати якомога більше матеріалів для подальших літературних творів. Він задумав написати нову повість з гуцульського життя під назвою «Годованці». Цей твір мав стати продовженням «Тіней забутих предків» і принести ще більшу популярність автору. Тому Михайло Михайлович одразу ж занурився у роботу. Найбільше задоволення відпочинок приніс Юрію, який був щиро захоплений гірськими краєвидами. Його майже ніколи не було вдома – чи у сонячну погоду, чи в дощову, – разом з Михайлом Могилянським або з дітьми Володимира Гнатюка він блукав горами й полонинами. А ще більше юнакові смакувала їжа гуцулів – мамалига, кисле молоко, гриби, суниці, чорниці, мед. В одному з листів до дружини Михайло Коцюбинський навіть зауважив, що Юрко «…їсть за двох і спить, як забитий».
Літо 1912 р. видалося дощовим і холодним. Майже щодня падав дощ, а температура знижувалася до 6–7º С, навіть доводилося розпалювати в печі. Така погода повністю перекреслила плани письменника відвідати довколишні села. Більшість часу Михайло Коцюбинський просидів у хаті, а це страшенно його дратувало.
Щоб не гаяти часу, письменник навіть домовлявся з гуцулами, щоб ті приходили до нього, і він записував їхні розповіді. Попри погодні негаразди, у Криворівні Михайло Коцюбинський заприятелював з місцевим парохом о. Олексою Волянським, а також галицькими інтелектуалами, що там відпочивали: з істориком Іваном Крип’якевичем, педагогами Антіном Кушельницьким, Євгенією Бохенською, Йосипом Роздольським тощо.
Криворівня, зображення церкви. Листівка, початок ХХ ст. Листівку надіслав Михайлові Коцюбинському священник Олекса Волянський, на титульній стороні – автограф його дружини Марії Волянської. З фондів Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського
Після Криворівні письменник планував поїхати з сином на Буковину, але під час однієї з подорожей верхи сильно змок і занедужав на бронхіт. Власне стан здоров’я найбільше турбував Михайла Михайловича. Вада серця, що супроводжувалася періодичними нападами, астма постійно докучали письменникові. До цього додалися ще й сухоти, які у Михайла Коцюбинського того літа діагностував лікар з Жабйого Яків Невестюк. Правда письменнику про хворобу не розповів, а симптоми туберкульозу пояснив ускладненням давніх недуг. Дощова погода таки призвела до загострення астми, тому вже 22 липня Михайло Михайлович змушений був перервати свій відпочинок і повернутись додому. Дорога ще більше погрішила самопочуття письменника. Прибувши до Чернігова, він місяць лікувався вдома. Однак хвороба прогресувала. Навіть лікування в університетському шпиталі в Києві не дало жодних результатів.
Думки про Карпати не полишали Михайла Коцюбинського до останку. Знайомство з Гуцульщиною стало знаковим у його долі. Традиції гуцулів і місцевий фольклор розпалили уяву письменника і спонукали до написання одного з найкращих його творів «Тіней забутих предків». Карпати породили чимало нових ідей і задумів – від бажання придбати там будинок для відпочинку до створення нової повісті про життя гуцулів. Та водночас мінлива гірська погода трагічно вплинула на здоров’я Михайла Коцюбинського. Подорож в Карпати влітку 1912 р. стала однією з обставин, що передчасно обірвали життя талановитого українця.
Наталія МИСАК історик
Джерела та література:
Айзеншток І. Гуцульські повісті М. Коцюбинського. М. Коцюбинський і Західна Україна: Збірник 2 / Впорядкував Х. Коцюбинський. Чернігів : [б. в.], 1940. С. 38–57.
Гнатюк В. Із спогадів про М. Коцюбинського. М. Коцюбинський і Західна Україна: Збірник 2 / Впорядкував Х. Коцюбинський. Чернігів : [б. в.], 1940. С. 147–151.
Коцюбинський М. Листи до Володимира Гнатюка. Львів: Накладом Видавничої Спілки «Діло», 1914. 169 с.
Коцюбинський М. Твори в семи томах. Т. 6: Листи (1905–1909). Київ: Наукова думка, 1975. 310 с.
Листи М.М. Коцюбинського до О.І. Аплаксіної / Ред., втуп. ст. і коментарі І.І. Стебуна. Київ: Вид-во АН УРСР, 1938. 341 с.
Мисак Н. «А все таки Криворівня надить»: Карпати і Прикарпаття в житті Михайла Коцюбинського. Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. 2018. Вип. 26. С. 40–
У місті Сокаль на Львівщині встановили рекорд із наймасовішого виконання хористами Гімну Українських січових стрільців “Ой у лузі червона калина”. Гімн 24 серпня виконали понад 800 учасників.
У Сокалі на Львівщині зафіксовано наймасовіше виконання Гімну Українських Січових Стрільців “Ой, у лузі червона калина”. Участь у встановленні рекорду взяли 848 хористів. Керівниці відділу культури Сокальської міської ради Мирославі Михайлюк вручили сертифікат про встановлення національного рекорду.
Сертифікат вручив експерт Національного реєстру рекордів Павло Горішевський.
“Я хочу подякувати усім учасникам, адже наприклад, у величезних містах, майже мільйонниках, буває збираються 400-500 музикантів і встановлюють рекорд. У Сокалі ми нарахували 848 учасників. Вітаю з національним рекордом України”, — сказав Павло Горішевський.
Павло Горішевський та Мирослава Михайлюк. Світлина – Василь Сорочук
Участь у встановленні рекорду взяли народні, вокальні, аматорські колективи, бібліотекарі, учасники АТО, депутати, представники духовенства, влади, медицини, освіти, художньої самодіяльності сіл Сокальської територіальної громади. Усі вони із Сокальської громади.
Керівниками зведеного хору стали Роман Козярський та Богдан Кійко.
Найбільший зведений хор в Україні також виконав пісню “Червона калина”. Цей факт буде внесено у Книгу рекордів України. У зведеному хорі співали як досвідчені співаки, так і зовсім юні. Пісню виконали під акомпанемент акордеону.
Сучасна індустрія косметології дає нам надзвичайно багато продукції для догляду за волоссям. Шампуні різного ґатунку, кондиціонери, олійки, спреї та маски – все для того, аби ми мали гарну та здорову шевелюру. Чим же користувалися наші бабусі та прабабусі ще 100 років тому? Звісно знаємо, що додавали до купелі та полоскання різних трав, а попри те вживали і інших заходів для догляду за волоссям. Про це можемо прочитати у жіночому часописі “Нова хата” (ч. 4 за 1925 р.) у публікації підписані криптонімом “О.” (текст подаємо оригінальним).
Поштівка поч. ХХ ст. (з колекції Софії Легін)
Як плекати волосся
Ідеалом гарного волосся це волосся сухе й мягке. Але на жаль не богато жінок може таким волоссям похвалитися. У одних воно товсте, волоски позлипаються й виглядають неначе змоклі, у других як вже сухе то тверде й уперте, що годі до ладу зачесатися. А тимчасом то не так трудно мати гарне волосся. Треба лише присвятити йому більше уваги й трошки часу – а воно стане таким, якого бажаємо.
В першій мірі в инший спосіб треба плекати волосся товсте а в инший сухе.
Поштівка поч. ХХ ст. (з колекції Софії Легін)
Щоби товсте волосся стало гарним треба мити його що три або чотири пізнійше що вісім день. До гарячої води додати ложку соди й натирати й масувати тим волосся. Виполокати й сушити на сонці, або гарячим воздухом. Як що по кількох днях волосся стане знову товсте, треба запарити сильного румянку, щоби був аж чорний, до нього додати трохи води й соди й тим облити волосся. Відтак масувати голову двома не дуже твердими щітками виполокати волосся румянком, полити гарячою водою й скоро висушити. Як волосся висохне треба його добре щіткувати й чесати гребенем. Таке миття треба так часто повторяти доки волосся не перестане товстіти. Щоби товсте волосся зробити сухим і блискучим треба терпеливости. Але як трохи часу присвятимо плеканню волосся тоді наша праця буде нагороджена успіхом.
Поштівка поч. ХХ ст. (з колекції Софії Легін)
Сухе волосся треба також часто мити але в инший спосіб Треба взяти одно жовтко убити його й вилляти на голову. Скіру на голові треба тим добре натерти, відтак сполокати кілька разів водою аж доки по сполоканню не буде чиста вода. Потому чесати волосся щіткою, надати йому бажану форму й завинути тісно серпанком. Особливо як завинемо його на ніч воно буде так гарно держатися ся, що самі подивуємося. Сухого волосся не можна сушити дуже гарячим воздухом.
Поштівка поч. ХХ ст. (з колекції Софії Легін)
Коротке волосся росте скорше й густійше тому вимагає більше плекання чим довге. Також треба його частійше мити, бо порох і бруд має лекший доступ до скіри на голові. Тут треба також брати під увагу чи волосся товсте чи сухе й примінити відповідний спосіб. Як хочемо щоби волосся мало мягкість шовку додаємо до останньої води кілька капель ґліцерини. Щоби зміцнити ґрунт короткого волосся треба шо 14 днів по умиттю масувати голову руками й пальцями.
Впродовж чотирьох днів, із 26 до 29 серпня, Львів заполонить класична музика. Ювілейний 5-й міжнародний фестиваль класичної музики LvivMozArt присвятили 230-річчю Франца Ксавера Моцарта. Композитор, піаніст і диригент світового рівня прожив у Львові три десятиліття.
Загалом на семи локаціях відбудеться 23 події. Всі заходи об’єднані темою ― рефлексії класики в сучасності ― синтез мистецтв, синергія академічної музики та інноваційних технологій. Епіцентром фестивалю LvivMozArt вже традиційно буде трамвайне депо Lem Station. Саме цю локацію в 2016 році перший LvivMozArt оживив. Цього разу знову всі найважливіші концерти проходитимуть там. Та урочисте відкриття, в якому серед багатьох запрошених зірок — прима Саксонської державної опери Юлія-Марія Дан, проходитиме у Львівській опері.
― Ми представимо дуже гарну програму з класичних творів Моцартів: Франца Ксавера Моцарта ― сина та його батька ― Вольфганга Амадея Моцарта. А також ще одного ювіляра цього року ― Дмитра Бортнянського, який є дуже важливим композитором для України барокового часу. Він фактично є сучасник Вольфганга Амадея Моцарта. Я спеціально поставила твори Бортнянського в центр програми, бо його творчість досі неналежно вивчена й опрацьована, ― пояснила арт-директорка фестивалю LvivMozArt Оксана Линів. ― У наших програмах на глядачів чекає електроніка, імпровізація, джаз, творчість молодих композиторів. Цьогоріч ми більше інтегруємося в життя міста і чимало уваги приділили дитячим заходам.
Вже в перший день фестивалю, о 17.00 на площі Євгена Маланюка, відкриють алегоричну скульптуру Франца Ксавера Моцарта, автором якої є віденський митець Себастіан Швайкерт. Спеціально до цієї події український композитор Богдан Сегін написав святкову «Меланхолійну кантату на честь львівського Моцарта».
Також до 230-річчя Франца Ксавера Моцарта у «Видавництві Старого Лева» видрукують книгу «Моцарт-син. Життя Франца Ксавера у подорожньому щоденнику і листах».
― Книгу вдалося підготувати до друку. Обкладинка вже є і наступного місяця ми вже зможемо побачити книгу. Це величезна науково-дослідницька робота, яка базується на оригінальних документах Франца Ксавера Моцарта. Це глибока історична розвідка доповнена оригінальними листами, сторінками щоденника, перекладами преси про виступи композитора. Це дуже потужний культурний шлюз, через який ми бачимо Львів понад століття тому і маємо нагоду хронологічно простежити, як Моцарт молодший приїхав сюди, де він побував, кого бачив, як закохався… — каже співзасновниця «Видавництва Старого Лева» Маряна Савка.
Упродовж усіх фестивальних днів діятиме виставка «Моцарт і Львів: історія та сьогодення». Тут представлять унікальні архівні знахідки, літографії та нотні видання часів Моцарта, зокрема ті, якими користувався він сам, а також твори сучасного мистецтва, присвячені йому та музиці.
Спеціально до LvivMozArt презентують AR-застосунок Mozarts Story. Lviv, який допоможе ознайомитися та інтерактивно взаємодіяти з локаціями, пов’язаними з перебуванням Моцарта-молодшого у Львові, побачити об’єкти доповненої реальності, які розкриватимуть настрій і дух часів Моцарта. Програму створили завдяки інноваційному партнеру фестивалю Visa.
Новий концертний сезон у Львівській національній філармонії розпочнеться 28 серпня. Відкриє його всесвітньо відома оперна співачка Людмила Монастирська, яка виступить з Академічним симфонічним оркестром філармонії під диригуванням Сергія Хоровця.
Зірка світової оперної сцени цього року вперше заспіває для львівської публіки! Людмилу Монастирську часто порівнюють із Соломією Крушельницькою та Монсеррат Кабальє. Та насправді Людмила Монастирська не потребує порівнянь, адже зуміла підкорити оперний музичний Еверест: «Ла Скала» в Мілані, Королівському театрі Ковент-Гарден у Лондоні, «Метрополітен-опера» у Нью-Йорку, Мюнхені, Берліні, Відні та інших містах. Також виступала на оперних сценах Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Іспанії, Італії, Норвегії, Великої Британії, Австрії, Нідерландії, Чилі, Росії.
Людмила Монастирська
Людмила Монастирська є однією із найпотужніших солісток світової сцени, володарка унікального за своєю красою лірико-драматичного сопрано. Її ще називають «королевою нюансу» та «королевою піанісимо». Прима Національної опери України, народна артистка Українки, лауреатка Національної премії України ім. Т. Шевченка, у 2015 році співачка була номінована на престижну міжнародну премію «The International Opera Awards».
На думку кастинг-директора Метрополітен-опера Людмила Монастирська визнана кращою Аїдою за останні 50 років (в однойменній, одній із найбільш популярних опер італійського композитора Джузеппе Верді).
Співпрацювала із найуспішнішими дириґентами сучасності – Антоніо Паппано, Густаво Дудамелем, Крістіан Тілеманном, Фабіо Луїзі, Сімоне Янг та ін. Голос Людмили Монастирської звучав у дуетах із Пласідо Домінго, Дмитром Хворостовським, Ольгою Бородіною, Роберто Аланья, Йонасом Кауфманом, Саймоном Кінлісайтом.
28 серпня о 19:00 цю унікальну виконавицю зможуть почути у Львові на відкритті 119-го концертного сезону Львівської національної філармонії! У програмі події «GALA OPERA» звучатимуть перлини світової опери – номери з опер Белліні, Верді, Пуччіні, а також обробки українських народних пісень.
Святкова подія за участі оперної зірки, без сумніву, буде особливою, надихаючою та надзвичайною!
Споконвіку напевно всі чули про містичні та загадкові історії про українські Карпати. Як ворожі воїни блукали горами, цілі загони зникали серед гір, лавини та каменепади змітали ворогів.
Але є міфи та легенди, а є факти, підтверджені конкретними знахідками та дослідженнями. Багато історій стосується подій Першої та Другої Світових воєн.
Насамперед спробуємо розповісти про дії авіації Німеччини та союзників проти СРСР.
Одною з перших в 1941 році територія західної України стала на шляху Вермахту. Тисячі літаків Люфтваффе вторглися на територію України. Особливого спротиву тоді не зустріли, бо не було команди відкривати вогонь. До останнього Сталін не давав дозвіл на відповідь. Лише деякі командири радянської армії тоді зрозуміли що час «Ч» настав. Але супротив був дуже слабий та несвоєчасний. Отже війська Вермахту фактично за тиждень захопили значну територію західної Україні. З боку союзників німців підтримали мадяри та румуни, а також словаки.
Питання – як гори могли протистояти та навіть сприяти затриманню літаків та навіть призводити до їх втрати? Відповідь дуже проста. В ті часи не було повноцінної навігації за приладами. Отже, яка висота під тобою пілот міг бачити лише візуально, якщо звісно умови були сприятливі.
Одними з першій втрат авіації Люфтваффе на теренах західної України були бомбардувальники Юнкерс 88 та Хейнкель ХЕ 111. 22-23 червня при обороні Івано-Франківська (тоді Станіславів) зенітна батарея Муравйова, не маючи наказу ставки, зустріла німецькі літаки спротивом.
Було збито декілька бомбардувальників. Один з них – Юнкерс 88, який був підбитий, але тримався в повітрі, розвернувся і полетів назад. Але пролітаючи в районі сіл Богрівка та Турівка не зміг вчасно набрати висоту. Навіть скинувши весь боєзапас, а це були протипіхотні касетні бомби в кількості біля 500 штук – висоту не зміг набрати, та, як наслідок, впав біля хребта між селами.
Цей літак, вірніше уламки на місці падіння ми дослідили минулого року. Перепитали місцевих, які підтвердили траєкторію польоту та розповіли як мешканці навколишніх сіл підривалися біля літака. Багато касетних бомб впало якраз на галявині біля хребта. Для довідки – бомба на крильцях вагою біля 2 кг. Плавно спускалася і чекала коли хтось пройде поряд, щоб вибухнути. Вона не знешкоджувалась ніяк, тільки пострілом з рушниці з відстані 50 м (так написано було в довіднику Вермахту). Це не є ще високі гори в тих місцях, але і висоти в 800 метрів вистачило, щоб літак не зміг продовжити політ. Скільки ще літаків в ці дні впали в горах точно невідомо.
На місці падіння літака Ju88, біля села БогрівкаКрильця касетної бомби SD2
Другий випадок стався в 1942 році. Глибокий тил для німців. Жодного літака радянського в повітрі в тих місцях. Літак Юнкерс 88 летів за маршрутом Живець (Польща) – Чернівці. Абсолютно новий літак. Перегонна команда з трьох пілотів. Місце падіння нами було знайдено 3 роки тому, але імена членів екіпажу та подробиці падіння дізналися тільки цього року, бо в архівах не було інформації. Отже висота майже 1300 метрі. Горгани, досить високий хребет, в місці падіння біля 1600 метрів. Місце падіння схил під 45 градусів. Загинули всі члени екіпажу. Літак розпався на великі фрагменти на площі 500 кв.м. Історія пошуку цього літака окрема та цікава. Але факт того, що літак впав не розрахувавши ешелон висоти.
Біла пляма під вершиною – це місце падіння літакаУламки на місці падіння літака
Третій випадок коли німецький літак впав в Карпатах – це екіпаж Хейнкеля ХЕ 111. Подія сталася в березні 1944 року. Коло села Мислівка, що на Долинщині, біля гори Яйко-Ілемське. Місце падіння ми знайшли. Ліс, висота 911 метрів, біля села Липа Франківської області. Літак шукали довгих 3 роки, бо ніхто не міг (чи не хотів ) показати місце падіння. В той час це був тил. Ніяких бойових дій на цій території в повітрі не було. Маршрут : Кросно-Чернівці. Гортаючи радянські архіви знайшли погодні умови у Львівський та Франківський областях. Згадувалось, що сильна заметіль в кінці березня була 4 дні, якраз збіглося з датою падіння.
Отже причина падіння – не розрахували висоту польоту. В тих місцях гори мають переважно 1100-1300 метрів. Вочевидь пілот тримав літак під хмарами, але не зміг вчасно побачити гірський хребет. Звісно, що літак ми дослідили, дату падіння та екіпаж визначили.
На місці падіння Не-111, біля села Липа
Наступний, четвертий, випадок також стався на Франківщині, неподалік місця падіння Юнкерса біля г. Яйко-Ілемське. Великий транспортний літак впав поряд з селом Мислівка, по іншу сторону від Горганів. Впав в 1943 році поверх мадярських шанців. Висота точки падіння 900-950 метрів. Втрата не бойова. Причиною падіння міг бути як брак досвіду пілотів, так і погодні умови. В це місце зараз дуже легко дістатися легковим авто – дорога веде майже на саме місце. Звісно, що великих деталей на місці немає, місцеві активно їх розтягували під час війни та після. Інколи, проїжджачи повз гірське село можна побачити стодолу яка накрита авіаційним дюралем. Зі слів місцевих літак впав на великий швидкості і від удару двигуни скотилися аж до дороги, де їх з часом і забрали місцеві.
Але два роки тому під час наших досліджень ці двигуни місцеві подарували нам і зараз вони є гарним експонатом в Музеї загиблих літаків, що знаходиться в с.Хоросно коло Львова.
Місце падіння JU52, коло МислівкиХарактерні уламки від Юнкерса 52
П’ятий літак який ми знаходили в горах – це також транспортний літак Юнкерс 52 (Ju52/3m). Знаходиться майже на верхівці гори коло курорту Буковель, на відстані всього 6 км від нього. Але дістатися туди вкрай важко. Дикий жереп, зарості альпійської сосни, надійно захищають це місце від туристів. Зі слів місцевих в 1943 році там впав літак з високими військовими чинами. Також висота поза 1000 метрів і абсолютний тил для німців. Подробиць падіння на жаль ми не знайшли. Літак так само не змогли ідентифікувати за архівом, даних немає. Але на галявині серед гір можна побачити велич колись могутнього літака – двигуни та уламки деталей до цього часу лежать на цій полонини. На місці падіння були вже два рази, але деталей, що вказали би на номер літака не було знайдено.
Місце падіння коло БуковелюЗалишки зіркоподібних двигунів
Шостий літак – досить рідкісний в наших краях. Італійський Фіат CR-42 Falco, що належав мадярським королівським ВПС. За мадярськими архівами 7-8 серпня 1941 року зазнали аварію одразу 3 фіата. Всі вони впали вночі біля Яремче та його околиць. Один з цих літаків було знайдено в 2020 році. Місце падіння знов висота 900-950 метрів. На місці ще досить уламків. Знайдені уламки зараз перебувають у приватному музеї «Альпеншток» в Яремче. До речі, це єдиний літак,який мадяри змогли ідентифікувати, ім’я пілота та номер борта відомі. Ще два фіата до сьогодні не знайдено, але в рапорті в архіві чітко вказано, що літаки впали не розрахувавши висоти.
Деталі від Фіата CR-42 Фалько
Сьомий випадок. Літак Юнкерс 52 біля сіл Бистрець-Дземброня, Чорногорський хребет. Легенду за літак вже чули давно, але місце падіння не було відомо. Цього року нарешті його знайшли. По наявним уламкам та шилдику визначили модель. Рік падіння та екіпаж наразі невідомі. Але зафіксували висоту – 1400 метрів. До речі до Говерли зовсім близько звідти. Також і цей літак не зміг здолати наші гори.
На полонині біля с. Бистрець, де впав літакШильдик, де чітко написано модель літака
Перебираючи архіви, як німецькі та зведені радянські заявки на перемогу, досить часто є згадки за населені пункти в українських Карпатах, де було збито або зникло як невідомі десятки літаків.
Це і рідкісні італійські Реджано та Савойя в районі Яремче та Коломиї, німецькі Фоке Вульф 189 (Рама) в районі полонини Руна, Юнкерс 188 в районі с. Сможе, декілька літаків біля с. Ізки (в районі хребта), Хейнкель біля с. Підбуж та багато інших. Але це лише архіви, які можуть і помилятись, допоки місце падіння не знайдено та не досліджено.
Таким чином, дослідивши конкретні 7 випадків, можна стверджувати, що наші українські Карпати також прийняли активну участь у Другій Світовій війні.
Як мінімум кілька десятків ворожих літаків не змогли дістатися цілими завдяки горам, можливо чиїсь врятовані життя… Як сказали би при радянський владі – «вони наблизили перемогу», хоча питання спірне.. Ця стаття не є агітаційним матеріалом за чи проти когось, а просто констатація фактів із власних досліджень, зроблених нашою командою за останні три роки.
Цими днями ми святкуємо 30-тиріччя відновлення Незалежності. Це великий день для нас всіх. Але шлях до цієї дати був дуже довгий і складний. І кожна маленька перемога вселяла в нас надію на майбутнє і давала сили боротися далі.
Про одну з таких перемог сьогодні розкаже український медик і громадський діяч, доктор медичних наук, професор, дійсний член НТШ Олександр Кіцера.
Осінньою порою 1989 року я знову їхав до Вільнюса на міжнародний симпозіум круглого столу з медичної реабілітації. В кишені, загорнуті у папір, лежали синьо-жовті нагрудні значки.
Партію таких саморобних значків виготовив мій тесть Антін Черешнівський разом з колегами із Самбірського хору «Діброва». Нарізали прямокутників з бляхи, прилютували шпильки, тоді занурювали ті прямокутники до половини в жовтій, а від половини – в синій фарбі. Виходило непогано. Возили вони зі собою ті значки в гастрольних поїздках на схід і південь України і дарували бажаючим, пропагуючи, таким чином, українську національну символіку.
Олександр Кіцера. Світлив Олександр Харват
Це вже пізніше налагоджено виробництво значків різних фасонів з левиками і тризубами і розцвіла торгівля символікою на львівській «клумбі», де зараз пам’ятник Шевченку, та на Київському майдані Революції, теперішньому Незалежності.
Їхав я до Вільнюса з легким почуттям меншевартості. Бо ж у них вже «Саюдіс» і національний прапор над Ратушею, а у нас РУХ ще й не оформився. Запросив мене на симпозіум професор Генрікас Шимкус, з яким я познайомився за досить дивних обставин.
Це було попереднього, 1988-го року, коли мене запросили до Ґданська на 34-й З’їзд Польського товариства оториноларингологів, хірургів голови і шиї. До Польщі я поїхав своїми «Жигулями» – через Білорусію, без чекання в чергах, бо ж «синій», тобто службовий закордонний паспорт давав певні переваги перед «червоним», хоча вартував менше, аніж «зелений» – дипломатичний. В Бялостоку моє авто запаркували в гаражі ад’юнкта клініки Мацєя Філіповського, а далі я їхав уже пасажиром в «самоході», що його майстерно вів доктор Філіповський.
На одній з наукових конференцій оориноларингологів. Ліворуч від мене професор Генриках Шимкус. В першому ряді ліворуч- академік С. Хечинашвілі, праворуч – академік Н. Преображенський
Першого вечора, перед відкриттям з’їзду, була запланована зустріч професорів в ресторані «Лосось». Професор Станіслав Ходиніцький, мій опікун, трохи затримувався і метр д’отель посадив мене за столик, де вже сидів сивий немолодий чоловік, невисокий на зріст, з добрим обличчям Святого Миколая.. Він простягнув мені руку і відрекомендувався «професор Шимкус». «Німець, або австрієць» – подумав я і мобілізувався на німецькомовну конверсацію. Але коли професор запитав мене німецькою про погоду в Відні (в Ґданську того дня віяв колючий, морозяний норд-ост і висіли низькі олов’яні хмари), я зрозумів, що ми обидва, либонь, помиляємося. Підійшов професор Стасьо Ходиніцький, з яким ми, як ровесники, вже були на «ти» і по імені, і представив: «Profesor Kicera ze Lwowa – profesor Szimkus z Wilna». Зрозуміло, що подальша розмова провадилася польською мовою.
Але повертаюся, а радше – біжу вперед до розповіді про симпозіум у Вільнюсі. На круглому столі – карточки з прізвищами дискутантів і коло кожної – маленький прапорець. Переді мною – червоно–лазуревий прапорець УРСР. Перед засіданням професор Шимкус гордо пришпилив мені на вилогу маринарки значок з кольорами національного прапора Литви. А я йому у відповідь – наш, синьо-жовтий, український. Знай, мовляв, що і ми не ликом шиті.
Того вечора Генрікас водив мене до офісу «Саюдіса» та до «музею прапора» у Вільнюській ратушевій вежі, де, під склом зберігався перший післярадянський національний прапор, піднятий на ратуші. Все дивився мені в очі і запитував польським діалектом, характерним для литовців: «No і czego wy, Ukraińcy tak długo zdążacie do tej niepodległośći? Pośpieszcię się, koledzy!» Ми багато про що говорили з литовськими друзями. Зокрема про те, що в далеких ХІV-XVI століттях Україна була повноправною частиною Великого Князівства Литовського – одного з потужних державних утворень Європи. Я нагадав, що в ті часи офіційною мовою Князівства була староукраїнська і ніхто мені не заперечив. А литовці, зі своєї сторони нагадали, що не лише у українців була героїчна УПА, але й у литовців до 1955 року боролися з більшовиками «лісові брати».
Олександр Кіцера та Василь Петрецький
А наступного дня я протирав очі, бо мій прапорець на столі змінив колір. Литовські друзі десь знайшли шовкові стрічки відповідних кольорів і зшили їх. Генрікас Шимкус задоволено, по-змовницьки, всміхався. Посміхався і Василь Петрецький з Ужгорода. Бо ж Василь теж був патріотом. І збирав поштові марки Карпатської України.
Спецпогашення маркованого конверту «30 років Незалежності України»
До Дня Незалежності України вчора, 24 серпня 2021 року, у Львівській дирекції АТ «Укрпошта» провели спецпогашення маркованого конверту «30 років Незалежності України».
Участь у заході взяв керуючий справами Львівської обласної ради Руслан Кандибор.
«Ми маємо чим гордитися, адже вибороли незалежну Україну, яка позбулася тоталітарного режиму і стала самодостатньою державою. Ми гордимося українськими патріотами, які захищають країну на Сході.
Спецпогашення маркованого конверту «30 років Незалежності України»
Переконаний, тільки спільними зусиллями ми зможемо продовжувати розвиток нашої держави. З Днем Незалежності України», – зауважив Руслан Кандибор.
20 серпня Укрпошта ввела в обіг поштовий конверт із оригінальною маркою «30 років Незалежності України».
На конверті та штемпелі спецпогашення використана візуальна символіка до святкування 30-річчя Незалежності України. На марці також надруковано уривок з вірша «Молитва за Україну» юної письменниці Олександри Бурбело. А фотоілюстрацією до конверту стала робота Романа Михайлюка.
Сьогодні, 24 серпня, минає 150 років від дня народження відомого українського вченого – літературознавця, поета, перекладача, педагога, публіциста, фольклориста, ‒ Василя Григоровича Щурата. У нинішній публікації пропонуємо ознайомитись з його життєвим та творчим шляхом.
Василь Григорович Щурат народився 24 серпня 1871 року у селі Вислобоки (Кам’янко – Бузький район, Львівська область) в сім’ї вчителя. Коли хлопчикові було два роки, тато помер. Через п’ять років, його мама вийшла заміж за працівника Львівської університетської бібліотеки, – Миколу Семківа. Сім’я переїхала жити до Львова.
Василь Щурат (1871-1948рр) (джерело фото https://uk.wikipedia)
З 1884 року році Василь навчався у Львівській академічній гімназії. В цій гімназії навчання відбувалось українською мовою. У 1887 році В. Щурат познайомився з І. Франком. Чималий вплив на молодого діяча мало це знайомство. Франко зробив рецензію перших поезій Василя, ознайомив його із здобутками тогочасного українського літературознавства. Вивчав В. Щурат і слов’янську філологію на філософському факультеті Львівського університету, а у 1892 році Василь Щурат розпочав навчання у Віденському університеті на філософському факультеті. Навчався у Відні в одного з найвідоміших тогочасних славістів – Ватрослава Яґіча. Через чотири роки, у 1896 р., у Відні захистив дисертацію про літературну пам’ятку часів Київської Русі – «Слово Даниїла Заточника» та отримав ступінь доктора філології. Був членом українських молодіжних товариств «Громада», «Січ» та гуртка польських літераторів.
Після того як Василь Щурат повернувся з Відня, у 1896 – 98 роках, працював співредактором газети «Буковина» (разом з Осипом Маковеєм) в Чернівцях, а у 1898 р. здав педагогічний іспит, після чого отримав можливість працювати вчителем. Вчителював у гімназіях Перемишля, Бродів, а з 1907 р. і Львова. Був редактором журналів «Молода Муза», «Світ» (1906 р.) , а також тижневика «Неділя» (1912 р.).
Викладачі і студенти Львівського таємного університету.
У 1921 р. педагог відмовився присягнути на вірність польській державі, після чого втратив роботу. Цього ж року відкрили приватну жіночу гімназію сестер ‒ василіанок, в якій він викладав та був її директором у 1921 – 34 роках. Василь Щурат став організатором і першим ректором, зав. кафедрою, викладачем історії української мови і красного письменства Львівського таємного університету (1921 – 23 рр.). За це 7 жовтня 1921 р. його арештували і три місяці він перебував у польській тюрмі. З тюрми звільнений за клопотанням Ліги Націй.
У 1914 році Василь Щурат обраний у дійсні члени НТШ, двічі був головою товариства. З 1929 р. член Всеукраїнської Академії Наук. У 1930 році, у зв’язку з процесом СВУ та подальшими політичними репресіями в Україні, діяч зрікся членства ВУАН (відновлений дійсний член УАН після більшовицької окупації Галичини у 1939 р.). Останні роки життя працював директором Львівської бібліотеки АН УРСР та професором Львівського Університету.
Підпис Василя Щурата
Василь Щурат багато часу приділяв літературознавству. Написав більше як 200 статей, монографій, розвідок (про Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Івана Котляревського та ін.). Василь Щурат автор таких збірок поезій : «Lux in tenebris» (1895 р.), «Мої листи» (1898 р.), «Раз до мене молодість прийшла», «На трембіті» (1904 р.), «Історичні пісні» (1907 р.), «Вибір пісень» (1909 р.), поем : «Зарваниця» (1902 р.), «В суздальській тюрмі» (1916 р.)
У 1898 – 1900 роках В. Щурат видав серію художніх творів «Артистично – літературні новини». У 1900 та 1905 р. видано віршований молитовник «Із глибини воззвах». Молитовник та поема «Зарваниця» є зразками релігійної поезії.
Титульна сторінка перекладу «Пісні про Роланда»
Титульна сторінка перекладу “Слова о полку Ігоревім”.
Василь Щурат знав більше як 10 мов та переклав на українську мову чимало прозових і поетичних творів з польської, італійської, німецької, білоруської, румунської, угорської, російської мов (твори А.Міцкевича, Ю.Словацького, Й.- В. Гете). Василь Григорович – автор першого повного перекладу на українську мову французького епосу «Пісні про Роланда» (1895 р.), а також йому належить найкращий до 1914 року віршовий переклад «Слово о полку Ігоревім» сучасною українською мовою (1907 р.). Василь Щурат опублікував збірку колядок і щедрівок «Український вертеп» (1930 р.). Посмертно видані його «Поезії» (1957 р.) та «Вибрані праці із історії літератури» (1963 р.). Син Василя Щурата – Степан також був вченим – літературознавцем.
Помер Василь Щурат 27 квітня 1948 року, похований на Личаківському кладовищі у Львові.
Найбільш відомою та трагічною аварією в історії громадського транспорту міста Львова є, вочевидь, трамвайна аварія, яка сталася на розі вулиць Городоцької та Шевченка 10 січня 1972 року. У тій аварії загинуло 26 осіб, в основному із числа людей, які очікували трамвая на зупинці-острівці, травмувалося кілька десятків осіб. Це одна із найкривавіших аварій в історії міського електротранспорту України – за кількістю жертв її перевищила тільки трамвайна катастрофа, яка сталася 2 липня 1996 року в місті Кам’янське (Дніпродзержинськ) Дніпропетровської області. Її обставини, між іншим, були дуже схожими на трамвайну аварію, яка сталася за 24 роки до того у Львові. Сьогодні Фотографії Старого Львова розкажуть про низку інших аварій та трапунків із історії громадського транспорту Львова.
Громадський транспорт у Львові існує ось уже 186 років – іще у далекому 1835 році вулицями столиці Галичини почали курсувати кінні омнібуси. 141 рік тому, 1 травня 1880 року, вулицями Львова рушили із пасажирами вагони кінного трамвая. Одна із ліній кінного трамвая на Підзамчі мала перетин в одному рівні із магістральною залізницею на вулиці Жовківській – хоча представники влади Львова та австрійського міністерства залізниць наполягали, що трамвайна лінія не має перетинати залізницю Львів – Красне в одному рівні, а пройти по-під міст вулицями Замарстинівською та Об’їзд (нині – Долинського), львівська філія Трієстинського трамвайного товариства домовилася із Товариством Галицької залізниці імені Карла-Людвіга і цю вимогу не виконала. На щастя, за 28 років роботи лінії кінного трамвая на Підзамчі не сталося жодного трапунку на переїзді, який знаходився на місці сучасного підземного переходу.
Кінний омнібус – перший громадський транспорт Львова, який працював із 1835 до 1896 року. Справа на світлині – відкритий вагон кінного трамвая. Фото із колекції трамвайного депо № 1
Кінний трамвай та омнібуси не могли спровокувати значних аварій, що не можна сказати про трамвай електричний, який розпочав свою роботу 31 травня 1894 року. Власне саме електричний трамвай і став причиною першої більш-менш значної аварії в історії громадського транспорту міста Львова. Інцидент за участю вагонів електричного та кінного трамвая стався наприкінці липня 1894 року на площі Галицькій – вагон електричного трамвая налетів на вагон трамвая кінного. В результаті вагон кінного трамвая зійшов із колії, а вагоновод впав на колії і отримав легкі ушкодження. Ніхто із пасажирів не постраждав. Після цього зіткнення було розроблено правила перетину ліній кінного та електричного трамвая – таких перетинів на сучасному проспекті Свободи було два – на одному із них пріоритет отримав електричний трамвай, а на іншому – кінний.
Перетин колій магістральної залізниці Львів – Красне із коліями кінного трамвая на вулиці Жовківській (нині – Богдана Хмельницького). Початок ХХ століття
Потрібно сказати, що складний рельєф міста Львова із підйомами та спусками на низці вулиць накладав низку обмежень на трамвайний рух. Зокрема, вагони, які експлуатувалися у Львові, повинні були мати надійні і швидкодіючі гальма. Особливо це стосувалося трамвайної лінії на Високий Замок, на трасі якої були не тільки значні ухили, але й круті повороти. Саме тут 10 жовтня 1913 року стався достатньо значний інцидент в історії електричного трамвая Львова. У той день у трамвайного вагона маршруту UL, що рухався в сторону центру по вулиці Курковій (нині Лисенка), відмовили гальма і він покотився вниз по цій вулиці й зійшов із колії на розі вулиці Чарнецького (нині Винниченка). Про те, чи були травмовані внаслідок цієї аварії – не відомо. Після аварії за наказом керівника Львівського трамвая інженера Йозефа Томицького було посилено швидкісні обмеження під час руху трамваїв із ухилів, запроваджено технічні зупинки для перевірки гальм. У штаті Львівського трамвая з’явилася посада наглядачів, які стежили за дотриманням вагоноводами правил і обмежень – це були початки сучасного відділу ревізорів безпеки руху.
Перетин колій електричного і кінного трамвая на площі Галицькій. Саме тут сталося зіткнення вагонів електричного і кінного трамвая в липні 1894 року
Початок І світової війни вніс значні корективи у роботу Львівського трамвая. Із вересня 1914 по червень 1915 року Львів був зайнятий російською армією, проте трамвай працював. В останні дні червня 1915 року, буквально через кілька днів після відходу росіян, трамваї знову курсували вулицями Львова. Після повернення австрійців до Львова через призов до війська штатних вагоноводів, їх місце здебільшого зайняли колишні кондуктори. А кондукторами стали учні шкіл та студенти. Були випадки, що студенти Львівської політехніки ставали вагоноводами. У жовтні 1915 року львівські газети писали про те, що на роботу було взято 25 жінок для роботи трамвайними кондукторами. Зазначимо, що у ті часи кондуктор не лише реалізовував квитки, але і допомагав водію в обслуговуванні трамвайних вагонів. На жаль, трудова дисципліна працівників Львівського трамвая у роки І світової значно знизилася, відповідно стало значно більше дрібних трапунків, про які писала тогочасна преса.
«Нещасний випадок. 1 червня, близько 6 години вечора, на вулиці Карла Людвіга [тепер – непарна сторона просп. Свободи], навпроти будинку № 3, сталося зіткнення вагону міського трамваю № 167 з легковим фіакром № 297. Візник Станіслав Гоявичинський проїжджав вулицею обіч трамваю, коли кінь чогось злякався, кинувся вбік і, не служаючись віжок, кинувся до вагону, що надходив. Наскочивши на нього, кінь зупинився, але уникнути зіткнення не вдалося: дишло екіпажу вдарило у скло вагону і розбило його, причому уламки скла поранили око коня», – писала про трапунок газета «Львівський вісник».
«Навколо трамваю. Часто в часописах з’являються нотатки, які засуджують поведінку трамвайних працівників чи інші незручності, пов’язані з їздою трамваїв. Нині дізнаємося з компетентного джерела, що безлад, який нині панує в трамваях, слід уважати тимчасовим явищем. Війна усунула з посад дуже багато водіїв і кондукторів, а нові, ще невправні сили помиляються переважно через брак досвіду. Тож слід, оцінюючи їхні дії, виявляти трохи поблажливості. З того самого джерела з’являється і прохання, щоби у скаргах на працівників опиралися на дати і точні цифри. Траплялися останнім часом випадки, коли скаржилися на кондуктора, вказуючи номер його і трамваю, хоча обох номерів узагалі не існувало», – писала 2 вересня 1915 року львівська «Gazeta Wieczorna».
Залишок трамвайної колії на вулиці Лисенка (Курковій). Саме тут у 1913 році стався інцидент із трамвайним вагоном. Фото 1976 р.
«Зіткнення трамваю з возом. Вчора зранку на вул. Городоцькій трамвай KD наїхав на віз Лукаша Чернецького з такою силою, що майже повністю його поламав, а Чернецькому завдав численні важкі ушкодження. Винний у цьому випадку лише – як кажуть свідки – водій трамваю, який, бачачи віз на рейках, їхав на нього, не подаючи сигналу», – писала у числі від 13 жовтня 1915 року польськомовна газета «Вік новий».
Нерідко порушували правила дорожнього руху і пасажири трамвая, в тому числі і військові: «Страшний трамвайний випадок трапився вчора пізно ввечері на перетині вулиць Личаківської і Гаузнера (тепер – вул. Сковороди). До трамвайного вагону на ходу застрибував якийсь військовий, спіткнувся і впав між вагони. Доки зупинили рух, нещасного зі страшними криками протягнуло кільканадцять кроків під колесами. Коли нарешті трамвай зупинився, потрібно було за допомогою публіки підняти вагони, щоби витягнути рядового з-під коліс. Стікаючого кров’ю перенесли до гарнізонного шпиталю, де не покладають великих надій на те, щоб втримати його при житті. Цей випадок зібрав тисячний натовп, жінки голосно плакали, дивлячись на страшні муки нещасного», – читаємо у газеті «Gazeta Wieczorna» від 21 серпня 1915 року.
Ситуація із трамвайним рухом у Львові погіршувалася у 1916 – 1918 роках, міській електростанції довелося зменшити потужність, оскільки проявлявся дефіцит палива. У листопаді 1918 року Львів став ареною бойових дій між військами ЗУНР та Другої Речі Посполитої. Отож, трамвайний рух у Львові в кінці 1918 року надовго припинився – він поступово відновлюється тільки у 1919-1920-х роках.
Підтоплення перехрестя вулиць Коперника і Вулецької та трамвайного депо. Початок ХХ ст.
Окрім власне аварій, потрібно згадати і ті випадки, коли в роботу Львівського трамвая втручалася негода. Зокрема, під час рясних дощів частенько підтоплювало перехрестя вулиць Вулецької (нині Сахарова) та Коперника, страждало від цих підтоплень і трамвайне депо. Такі підтоплення, як і понад 100 років тому, трапляються і сьогодні.
З часів Другої Речі Посполитої немає відомостей про важкі аварії за участю трамваїв у Львові. Значної шкоди трамвайному транспорту Львова завдали бурхливі події квітня 1936 року із страйками, вуличними демонстраціями та сутичками із поліцією. Під час цих подій трамвайні вагони демонстранти використовували в якості барикад. На жаль, ці події мали трагічні наслідки – низку демонстрантів було поранено і вбито поліцейськими. Загальний страйк у Львові розпочався 2 квітня 1936 року – у той день зупинився трамвайний рух, страйкували і львівські залізничники. 14 квітня 1936 року під час сутички безробітних та дорожніх працівників на вулиці Академічній загинули безробітний Козака і робітник Середа. Хоча львівська влада вирішила поховати Козака і Середу на Личаківському цвинтарі, лідери робітничого руху вирішили ховати загиблих на Янівському цвинтарі, отож траурна процесія мала пройти через усе місто. Поліція і влада міста були проти.
Перекинутий трамвай на розі вулиць Шпитальної та Городецької (Городоцька). Фото 16-17 квітня 1936 року
Працівники Львівського трамвая не зупиняли роботу, проте в кожному вагоні їхало по двоє поліцаїв. Коли розпочалися перші сутички протестувальників із поліцією, вагоноводи та кондуктори зупинили роботу. Працівники підстанції знеструмили мережу. Біля Оперного театру учасники жалобної ходи, яка перетворилася у масову протестну акцію, перекинули два трамвайні вагони, перетворивши їх на барикади. Барикади із трамвайних вагонів з’явилися також на вулицях Шпитальній, Городоцькій та Янівській. В районі церкви Св. Анни поліцейські кулі розтрощили трамвайний вагон, який намагався заїхати в депо.
Перекинуті трамваї на вулиці Городецькій (Городоцькій). Фото 16-17 квітні 1936 року
28 серпня 1938 року львівська газета «Діло» повідомила про те, що під час великої зливи із грозою у трамвайний вагон на площі Галицькій влучила блискавка, яка вивела із ладу електродвигун та інше обладнання вагону. Пасажири, вагоновод та кондуктор не постраждали. Аналогічний трапунок стався 7 серпня 2009 року – тоді в трамвайний вагон № 1159, який рухався по вулиці Княгині Ольги, влучила блискавка. На щастя, ні пасажири, ні водій трамвая не постраждали, проте сам трамвайний вагон вигорів вщент – вціліла лише частина електричного обладнання, яке знаходилося під підлогою трамвайного вагона. Трамвайний вагон № 1159 було відновлено із використанням кузова від старого трамвайного вагона № 1008.
Пожежа трамвая № 1159 на вулиці Княгині Ольги, яка виникла внаслідок удару блискавки. Автор фото – Юрій Пилипчук
Восени 1939 року Львів став частиною Української радянської соціалістичної республіки – УРСР та Радянського Союзу. Визволителі назвали наявний у Львові трамвайний парк «застарілим і технічно відсталим». Протягом 1939 – 1941 рр. значні кошти були інвестовані в покращення рембази львівського трамвая – вони пішли зокрема на закупівлю нових верстатів та устаткування. Крім того було покращено умови проживання трамвайників. В той же час, на роботу в кінці 1939 – на початку 1940 рр. було прийнято багато нових робітників Трамвайного тресту, які не мали необхідної кваліфікації. Від значної аварійності рятувала лише неквапливість львівського трамвая – на початку 1940 року середня експлуатаційна швидкість руху вагонів становила лише 10,87 км/год. Навіть після ліквідації 28 трамвайних зупинок вона зросла лише до 11,11 км. Протягом 1940 року було зафіксовано 2318 повернень вагонів у депо із технічних причин. У 1939 році було зареєстровано 796 різних інцидентів за участю трамваїв, у 1940 році їх кількість збільшилася до 1120. В число цих інцидентів включені наїзди, зіткнення, схід із колії та ін.
Станом на 1 січня 1941 року колектив Львівського трамвайного тресту складав 2011 осіб, із яких тільки 15% були жінки. 46,2% від усього прийнятого на роботу персоналу розпочали роботу в трамвайному тресті після вересня 1939 року. Частина із цих працівників мали тільки початкову освіту, а частина – узагалі безграмонтними. Бракувало інженерно-технічних кадрів. Отож не потрібно дивуватися великій кількості різноманітних дрібних трапунків.
Криві на перехресті вул. Коперника і Словацького. Саме тут у 1947 році зійшов із рейок і врізався в будинок трамвай. Автор фото – Олександр Сандлер
Радянсько-німецька війна, а також переселення поляків зі Львова стали іще одним фактором, який значно погіршив безпеку перевезень львівським трамваєм. У 1944-1947 році значна кількість працівників Львівського трамвайного тресту, які залишилися у Львові під час німецької окупації та працювала за фахом, потрапила у жорна репресивної системи. Отож, одеситу Семануїлу Захаровичу Ванштейну, який очолив Львівський трамвайний трест 26 січня 1946 року довелося фактично заново відроджувати колектив підприємства – у кінці 1944 року на підприємстві працювало лише 367 працівників… У 1946 році на лінію щоденно виходило тільки 34 трамвайних вагони, але не дивлячись на це за рік було зафіксовано 3627 повернень вагонів у депо із технічних причин – третина вагонів поверталася у парк. Знову ж таки, через кадровий голод у Львівський трамвайний трест приймали робітників із мінімальною кваліфікацією. На прискорені курси вагоноводіїв активно приймали жінок…
У будинок на розі вулиць Коперника і Словацького в 1947 році врізався трамвай. Сучасне фото
У цій обстановці і не дивно, що у 1947 році сталася одна із найбільш важких аварій в історії Львівського трамвая. Хоча у тогочасній пресі про неї не писали, вона надовго закарбувалася у пам’яті львів’ян старшого покоління. Н ажаль, нам не вдалося встановити навіть точну дату аварії. Події, із слів старожилів, розвивалися наступним чином – у трамвайного вагона, який працював на маршруті № 2, іще під час спуску по вулиці Миру (зараз – Степана Бандери) відмовили гальма. Вагон, рухаючись із ухилу на вулиці Коперника, набирав швидкість – ні пневматичне, ні ручне гальмо не спрацювало. На перехресті вул. Коперника і Словацького трамвайний вагон не вписався у криві малого радіусу і врізався в будинок на розі вулиць, де знаходився продуктовий магазин.
Точна кількість жертв і постраждалих в цій аварії невідома – львівські старожили розповідають, що списки загиблих і травмованих були вивішені лише на будинку, в який врізався трамвай.
Про інші трамвайні аварії 1950 – 1960-х років практично нічого невідомо. Ветеран-залізничник Володимир Колотовкін, який розпочинав свій трудовий шлях на Львівській дитячій залізниці, розповідав про трапунок на трамвайному маршруті № 10, який курсував вгору по вулиці Івана Франка. Аварія сталася нижче музею Івана Франка – вагон не вписався в криві і перекинувся на бік. Про постраждалих у цьому інциденті нічого невідомо.
Ділянка вулиці Івана Франка біля музею Івана Франка, де у 1960-ті роки сталася трамвайна аварія (криві – в кінці спуску)
Про трамвайну катастрофу 10 січня 1972 року на розі вулиць Городоцької та Шевченка написано достатньо багато. Проте у відкритих джерелах немає жодної світлини із місця трагічної події – радянська влада вміла замовчувати катастрофи. На наступний день після аварії у газеті «Вільна Україна» з’явився невеликий некролог: «Виконком Львівської міської Ради депутатів трудящих висловлює глибоке співчуття рідним і близьким потерпілих при аварії трамваю в м. Львові 10 січня 1972 року.
Для розслідування причин аварії, вжиття заходів по посиленню безпеки руху міського транспорту та надання допомоги сім’ям потерпілих створена спеціальна комісія».
Лише в останні роки, завдяки екс-речнику ЛКП «Львівелектротранс» Івану Бондарю стали відомі деякі деталі аварії, встановлені під час розслідування. Як виявилося, поїздом із трамвайних вагонів «Gotha T2-62/В-2-62» № 472-572 керувала 24-річна водійка Надія Макара, біля 15:00 10 січня 1972 року трамвайний поїзд виїхав із кінцевої «Головний вокзал» по маршруту № 6 в сторону Підзамча. Під час спуску по вулиці Городоцькій у вагона не спрацювали всі види гальм (електродинамічне, ручне та магніторейкове). Цікаво, що в обох вагонах трамвайного поїзда перебували кондуктори, які із невідомих причин не змогли задіяти аварійне ручне гальмо, корба якого знаходилася в задній частині вагона. На перехресті вулиць Городоцької та Шевченка трамвай «врізав» стрілку і наїхав на зупинку-острівець, де транспорт очікувало багато пасажирів. Із опублікованого висновку технічної комісії, створеної після аварії, випливає, що молода водійка намагалася загальмувати моторний вагон противмиканням електродвигунів, через що сталося спрацювання головного автомата. Також комісія відмітила, що бункера вагону були заповнені піском, отож водій не застосувала пісок для зменшення юзу.
Зупинки-острівці на розі вулиць Городоцької та Тараса Шевченка – саме тут 10 січня 1972 року сталася кривава трамвайна катастрофа. Фото 1950-х років
Зазначимо, що дані, наведені в офіційних документах, сильно відрізняються від озвучених раніше версій (в тому числі, що водій трамвая заснула під час роботи), а також від розповідей старожилів трамвайного депо. Працівники депо зазначали, що вагони № 472 і 572, включені до складу поїзда, були на початку 1970-х років передані до Львова із Одеси, де експлуатувалися не на вузькій, а на широкій колії. Відповідно вагон пройшов переобладнання візка. Трамвайний поїзд № 472-572 був прийнятий в експлуатацію у Львові лише 28 вересня 1971 року, тобто перед аварією встиг попрацювати трохи більше трьох місяців. Отож, чи не у неякісному переобладнанні візка криється основна причина трагедії? Старожили трамвайного депо розповідають про чи то майстра, чи то інженера депо, який в ніч після трагедії лазив під закривавлений трамвайний вагон лагодити щось у гальмівній системі…
Горить трамвайний вагон № 1100. 22 грудня 2015 року. Фото Антона Лягушкіна
Із трапунків, які сталися із львівським трамваями протягом років Незалежності можна згадати кілька пожеж трамвайних вагонів № 1079, 824, 1024, 1100 та 1123. Вагон «Tatra KT4SU» № 1100 зайнявся 22 грудня 2015 р. на вулиці Личаківській перед перехрестям із вулицею Чернігівською. Причиною займання стало коротке замикання високовольтного кабелю в кабіні водія. Вагон було відновлено у 2016 році. У трамвая № 1123, трапунок із яким стався цього року, причиною пожежі в кабіні стала несправність опалювача.
1 березня 2013 року невідомий здійснив угон трамвайного вагона № 1125 із території трамвайного депо № 2 на вулиці Промисловій. На перехресті вулиць Гайдамацької та Замарстинівської зловмисник не впорався із керуванням, перевищивши допустиму швидкість при проїзді стрілки. Відповідно вагон врізався у стіну будинку. Через значні пошкодження несівної системи та підвагонного обладнання трамвай № 1125 було списано і утилізовано.
Трамвайний вагон № 1125, викрадений із депо врізався в стіну будинку на перехресті вул. Гайдамацької та Замарстинівської. 1 березня 2013 р.
24 червня 2015 року на перехресті вулиць Замарстинівської та Липинського сталося зіткнення трамвая «Tatra KT4SU» із вантажівкою. В результаті вагон вибило із колії і розвернуло на 90 градусів. Постраждала водій трамвая та один із пасажирів. Вагон № 1126 було оперативно відновлено, він і сьогодні працює на лінії.
2 червня 2016 року під час спуску по вулиці Личаківській відмовили гальма у трамвайного вагону № 1045, яким керувала водій Наталія Волчанська. На щастя, вагон рухався порожнім у депо без пасажирів. Вагоновод сконцентрувалася на керуванні вагоном, адже головне було, щоб трамвай не вискочив із колії в районі зупинки «вулиця Котика», адже тут є криві. На перегоні між зупинками «вул. Котика» і «вул. Мечникова» трамвай рухався із великою швидкістю – це побачив екпіпаж патрульної поліції. На підході до зупинки «вул. Мечникова», водійці вдалося викинути поліцейським гальмівний башмак, який ті встановили на колії. Інцидент обійшовся без жертв і постраждалих – трамвай лише зачепив легковий автомобіль.
Тролейбуси у Львові курсують від 28 листопада 1952 року. Про аварії та інциденти за участю «рогатих» відомо небагато. Наймасштабнішою аварією тролейбуса у Львові, про яку писала преса, розповідали радіо і телебачення, є аварія, яка сталася 18 грудня 1997 року із тролейбусом «Skoda 14Tr» № 585 на вулиці Крушельницької. В результаті цієї аварії загинула пасажирка, яка сиділа на одному із передніх сидінь.
Тролейбус № 585 після аварії, який врізався в будинок на вулиці Словацького
У той день тролейбус із інвентарним № 585 працював на тролейбусному маршруті № 10 «Університет – Ряшівська». Під час спуску до кінцевої «Університет» по вулиці Технічній одна із струмоприйомних штанг тролейбуса зійшла із тролеї. Водій намагався задіяти електродинамічне гальмо, проте оскільки перед тим він пройшов криву малого радіуса і перебував на спуску, тролейбус рухався із малою швидкістю, тому електродинамічне гальмо виявилося неефективним. Після цього керманич спробував зупинити машину пневматичним гальмом, але воно теж не спрацювало. Далі водій прийняв єдино правильне рішення – сконцентруватися саме на керуванні тролейбусом, щоб пройти повороти на вулицях Каменярів та Крушельницької. Під час руху по вулиці Крушельницької тролейбус пошкодив кілька припаркованих авто, а штанги вибили вікна в кількох квартирах.
Тролейбус зупинився, врізавшись в будинок на вулиці Словацького. Передня частина тролейбуса була зім’ята, проте водій вижив. Машину було визнано непридатною для подальшої експлуатації, списано і здано в металобрухт в 1998 році.
Під час розслідування інциденту технічна комісія встановила, що основною причиною аварії стала несправна пневмосистема тролейбуса, яка спускала повітря. Було встановлено, що у першій половині дня тролейбус № 585 із заявкою на проблеми із пневматикою стояв на ремпункті на вулиці Ряшівській. Головний інженер також зазначив, що наявність значних ухилів та крутих поворотів на вулицях Устіяновича, Технічній та Каменярів вимагають встановлення такого швидкісного режиму (10 – 15 км./год), при якому застосування електродинамічного гальма малоефективне.
Аварія, яка сталася із тролейбусом «Skoda 14Tr» № 585 призвела до прискореного списання усіх старих тролейбусів «Skoda 9Tr», які іще знаходилися на балансі ЛКП «Львівелектротранс», а також тролейбусів «Skoda 14Tr» перших років постачання №№ 500 – 509.
29 травня 2002 року під час роботи на маршруті № 5 при спуску по вулиці Стрийській у тролейбусів «Skoda 14Tr» № 545 відмовили гальма. Водію вдалося зупинити тролейбус, викрутивши гальмо і вскочивши на тротуар. Тролейбус отримав значні пошкодження ходової і був списаний після інциденту.
Тролейбус № 580 після пожежі на проспекті В. Чорновола. Автор фото – Володимир Караїм
У 2015 році сталося одразу дві пожежі у тролейбусах «Skoda 14Tr»: 9 квітня під час роботи на тролейбусному маршруті № 13 на проспекті В. Чорновола зайнявся тролейбус № 580, яким керував водій Ігор Андрусишин. Водію вдалося евакуювати із салону всіх пасажирів, хоча сам він отруївся продуктами горіння і опинився в лікарні. 2 липня під час руху на маршруті № 2 по вулиці Кульпарківській зайнявся тролейбус № 574, яким керував водій-ветеран Степан Качмар. Займання сталося на ухилі при з’їзді із шляхопроводу, тому пан Степан в першу чергу евакуював із салону пасажирів, а потім іще встиг знеструмити тролейбус, опустивши штанги. На жаль, вогонь уже добрався до гідросистеми тролейбуса, отож поставити гальмівний башмак було неможливо. Тиск в пневмосистемі тролейбуса впав, гальмівне зусилля послабилося і тролейбус покотився із ухилу та врізався в стіну будинку. На щастя, постраждалих в цій аварії не було. У водія Степана Качмара в кабіні тролейбуса згоріли особисті речі і гроші. У 2016 році Степана Качмара було визнано найкращим водієм тролейбуса міста Львова.
Транспортування тролейбуса № 574 після пожежі. Автор фото – Володимир Караїм
1 листопада 2017 року стався трагічний інцидент – на робочому місці, в кабіні тролейбуса помер 68-річний водій-ветеран. Інцидент трапився на кінцевій тролейбусного маршруту № 12 на вул. Суботівській. Водій працював у ЛКП «Львівелектротранс» із 1971 року.
Із кумедних трапунків можна назвати викрадення тролейбуса ЛАЗ Е183D1, яке сталося ввечері 20 січня 2012 року на кінцевій «Автовокзал» на вулиці Стрийській. За словами водія тролейбуса Леоніда, біля 21:30 він вийшов із машини, щоб подзвонити диспетчеру – робочий день уже закінчувався і тролейбус мав відправитися у депо. В цей час в кабіну тролейбуса, яка не була зачинена, потрапили двоє невідомих, які вирішили прокататися на тролейбусі. На щастя, далеко від’їхати їм не вдалося – вони не впоралися із керуванням і тролейбус вилетів на узбіччя. Зловмисниками виявилися 21-річний і 23-річний львів’яни, які перебували в стані алкогольного сп’яніння. Тролейбус під час інциденту не постраждав – горе-викрадачів затримав патруль міліції, який проїздив поруч.
Перший автобусний маршрут у Львові почав працювати іще у 1914 році. Він курсував між центром міста та Брюховичами. Після І світової війни автобусний рух у Львові довго не відновлювали – перший комунальний автобусний маршрут почав працювати 12 квітня 1928 року. Він курсував від церкви Св. Єлизавети до Скнилова і належав підприємству Львівського трамвая. У 1940 році на балансі Львівського трамвайного тресту було 16 автобусів.
Іще у львівській пресі 1910-х років можна знайти багато повідомлень про трапунки за участю автомобілів. Наїзди на пішоходів, а також зіткнення почастішали у час І світової війни. Проте даних про великі аварії за участю автобусів відомостей немає.
Автобус ЛАЗ-4202 із держномером 78-46 ЛВХ, який потрапив у важке ДТП у Брюховичах. Аварія сталася 1 серпня 1982 р. Фото із колекції НДІ «Укравтобуспром»
У радянські часи інформація про аварії за участю автобусів, як правило, не отримувала широкого розголосу. В архіві НДІ «Укравтобупром» зберіглися світлини автобуса ЛАЗ-4202 із державним номером 78-46 ЛВХ, який потрапив у важку аварію 1 серпня 1982 року під час роботи на маршруті № 43 вул. Лемківська – Брюховичі.
Автобус ЛАЗ-4202 після важкого ДТП в Брюховичах біля Львова. Фото із колекції НДІ «Укравтобуспром»
Автобус ЛАЗ-4202 із державним номером 78-46 ЛВХ був першим серійним автобусом цієї моделі – це був автобус із заводським № 1. Загалом – це був перший серійний дизельний автобус радянського виробництва. Із воріт заводу він вийшов в грудні 1978 року. Відома і дата введення в експлуатацію цієї машини – 29 лютого 1979 року – в цей день він був прийнятий на баланс Львівського АТП № 31421 (нині – Львівське АТП № 14630). Через низку конструктивних недопрацювань, машина працювала не на міських, а на приміських маршрутах № 43 та 46 вул. Мечникова – Винники.
Салон автобуса ЛАЗ-4202 після важкого ДТП в Брюховичах біля Львова. Фото із колекції НДІ «Укравтобуспром»
Аварія за участю автобуса ЛАЗ-4202 із держномером 78-46 ЛВХ сталася під час руху по вулиці Калініна (Замарстинівській) в селище Брюховичі. На швидкості понад 80 км/год автобус на в’їзді в селище Брюховичі врізався у припаркований на узбіччі легковий автомобіль «Волга» ГАЗ-21 і перекинувся. Про загиблих та постраждалих невідомо, проте фото автобуса після аварії явно свідчать – без травмованих явно не обійшлося. Аварійний автобус був доправлений на територію трамвайного депо Львівського трамвайно-тролейбусного управління. Тут його оглядали фахівці Всесоюзного конструкторського експериментального інституту автобусобудування та Львівського автобусного заводу. Відповідно в конструкцію серійного автобуса ЛАЗ-4202 були внесені конструктивні зміни, які підвищували міцність та стійкість кузова. Автобус із державним номером 78-46 ЛВХ був списаний і утилізований у 1982 році.
Автобус БАЗ «Еталон» А079 після пожежі на кінцевій «проспект Червоної Калини». Автор фото В. Маринюк, ІА «Гал-Інфо»
Автобус моделі ЛАЗ-4202 став «героєм» іще однієї аварії – вона сталася на вулиці Снопківській в останні роки СРСР – автобус ЛАЗ-4202, який працював на автобусному маршруті № 28 пл. Галана – вул. Чукаріна зіштовхнувся із тролейбусом «Skoda 14Tr», який рухався по маршруту № 1. В результаті аварії обидва транспортні засоби були списані.
У кінці 1990-х років сталося бокове зіткнення автобуса ЛіАЗ-677М, який працював на автобусному маршруті № 19 із вантажівкою на автобусній зупинці поруч із перехрестям вулиць Стрийська та Наукова. В результаті було розтрошено кабіну автобуса, проте ні його водій, ні пасажири не постраждали. У вантажівки, ймовірно, відмовили гальма.
Автобус ЛАЗ А152 після пожежі на вулиці Підвальній. Фото ГУ ДСНС України у Львівській області
23 липня 2012 року під час роботи на автобусному маршруті № 23 на вулиці Сихівській перекинувся автобус БАЗ «Еталон» А079, який належав Львівському АТП № 14630. На момент аварії у салоні автобуса перебувало 20 пасажирів, із них травмувалося 7 осіб, 6 пасажирів було ушпиталено. Причиною аварії стали технічні несправності автобуса.
Автобус ЛАЗ А152 після пожежі на вулиці Підвальній. Фото ГУ ДСНС України у Львівській області
«Червоний півень», який знищив кілька тролейбусів у 2015 році, не оминув і автобуси. Так у 2015 році на території комунального автопарку на вулиці Авіаційній зайнялися і вигоріли вщент два автобуса ЛАЗ А191, а 1 жовтня 2018 року зайнявся і вигорів вщент на вулиці Підвальній автобус ЛАЗ А152 із державним номером ВС 3159 АА, який належав тому ж комунальному ЛК АТП № 1 і працював на маршруті № 5а пл. Різні – Винники. 28 травня 2018 року на кінцевій зупинці на пр. Червоної Калини зайнявся автобус БАЗ «Еталон» А079, який працював на маршруті № 42 і належав Львівському АТП № 14630. Ніхто не постраждав, але автобус вигорів вщент.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Олександр ЄРОХІН
Перелік джерел інформації
Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: ФеніксЛТД, 1994;
4 вересня о 18:00 у Львівській національній філармонії відбудеться концерт оркестру «INSO-Львів» «VIVERE EST COGITARE – Жити, значить мислити». Цим виступом «INSO-Львів» відкриє концертний сезон 2021-2022 р, повідомляє пресслужба «INSO-Львів».
У програмі – Анна Корсун. Audioguide for singing orchestra та Ґустав Малєр. Симфонія №1 Ре мажор. Диригуватиме Кирило Карабиць.
«INSO-Львів» завжди дивує своїх слухачів непересічністю ідей та майстерністю їхнього музичного втілення. Цього сезону оркестр не просто готовий дивувати, а вражати – обираючи надскладний (часом маловідомий, часом абсолютно експериментальний та новітній) матеріал для того, щоб йти у фарватері із світовими музичними майданчиками. До того ж у цьому сезоні «INSO-Львів» знову матиме змогу працювати із всесвітньо відомим диригентом Кирилом Карабицем. Особливості та трепету цій миті додає і те, що нарешті (вперше за півтори року) весь оркестр зіграє на одній сцені.
Винятковим робить репертуар незвичне поєднання композиторів – Ґустава Малера та Анни Корсун (сучасної українсько-німецької композиторки). Для Анни музика вважається ефемерним мистецтвом, сутнісно незрозумілим, що здатне впливати на емоції, відчуття – щось на кшталт магії. Натомість Малєр вважав себе інструментом, на якому грає Всесвіт, природа. Природа для нього – єдина, всеосяжна субстанція, що виявляється в нескінченності окремих речей.
Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів»
«INSO-Львів» намагатиметься поєднати минуле із сьогоденням, ще раз підтверджуючи те, що минуле невідривне від нас, що звучить на одній, суцільній лінії життя. Якщо музика не рятує світ, то наповнює його красою буття.
«ІNSO-Львів» (International Symphony Orchestra) є одним із найкращих виразників того, що український культурний продукт вартий світового визнання і про це невпинно засвідчує його співпраця із всесвітньо відомими музикантами та диригентами. Якість музики та висока майстерність – визначальні фактори, які вирізняють його та, зрештою, надають гнучкості у виборі репертуару: від класики до джазу, від опери до мюзиклів та популярної музики. Це притягує солістів із світовими іменами, які успішно виступали у концертних програмах «INSO-Львів», а також диригентів, з якими оркестр пов’язує плідну та успішну співпрацю.
«ІNSO-Львів» – це один із тих оркестрів, який широко гастролює за межами батьківщини та прикрашає сцени не лише Європи, але й Китаю, Колумбії та Єгипту. Він з року у рік виконує почесну роль базового оркестру на міжнародних фестивалях, урочистих подіях та конкурсах. До того ж CD оркестру відзначені нагородами Radio Swiss Classic. В 2017 році оркестр започаткував плідну співпрацю з британським лейблом Toccata Classics. Реліз диску під назвою «Paganini by Arrangement» відбувся восени 2018 року і відразу потрапив до рейтингу «Records Review» BBC Radio 3.
Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів»
Для цього академічного симфонічного оркестру затісні звичні рамки та ролі. Це, перед усім, той оркестр, який ретранслює собою ідею миру. У своїх проєктах впроваджує ключову місію – культурну дипломатію – завдяки об’єднуючій силі музики. «ІNSO-Львів» ініціював та провів низку подій присвячених ідеї миру та рівності, зокрема всеукраїнську культурну акцію «Спільне Повітря», що об’єднала провідні оркестри України, які одночасно виконали «Оду до радості» Людвіга ван Бетховена в найбільших аеропортах України (Київ, Одеса, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Львів) та масштабну музичну подію «БАХ Маратон – Ready. Steady BACH!». Музичні проєкти оркестру під гаслом «Класика заради Миру» – послідовні та щорічні.
«INSO-Львів» – це яскрава, мистецька палітра блискавичних, плинних та глибоких емоцій, якими музиканти діляться зі своїми слухачами, втілюючи одночасно творчу, культурно-дипломатичну і просвітницьку місію.
Великою честю для оркестру є те, що його багаторічним мистецьким керівником був народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, академік Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, Герой України – Мирослав СКОРИК (1938—2020). Зараз мистецьким керівником оркестру є Валерій Соколов.
З 2007 року Головою Правління оркестру та ідейною натхненницею багатьох проєктів і програм є Іоланта Пришляк.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
