У п’ятницю, 16 квітня 2021 року, о 15.00 у м. Івано-Франківськ на приміщенні гуртожитку № 2 Прикарпатського національного університету ( вул. Коновальця, 141) відбудеться урочисте відкриття пам’ятної дошки Валентину Яковичу Морозу – українському дисиденту, патріоту, довголітньому політв’язню, відомому історику і публіцисту.
Валентин Мороз проживав у Івано-Франківську на протязі 1964-1965 та 1969-1970 рр., які виявилися найбільш плідними в його боротьбі проти радянського режиму. У 1964-1965 роках він був викладачем кафедри історії Івано-Франківського педінституту (нині – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника).
Валентин Мороз. Світлина з сайту Націоналістичний портал
Судовий процес над В. Морозом у Івано-Франківську в 1970 р. через хоробрість, мужність і безкомпромісність в’язня отримав міжнародний резонанс.
Сьогодні, 15 квітня 2021 року, Валентину Морозу могло б виповнитися 85 років, а 16 квітня – друга річниця із дня його смерті.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Мало хто зможе впізнати в цьому, майже сільському пейзажі, сучасну розбудовану дільницю Львова. Шістдесят років тому Юліан Дорош в товаристві Івана Крип’якевича шпацерували тут і залишили для історії унікальні світлини Снопкова того часу.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Нагадаю, Снопків — це місцевість Галицького району міста Львова, обмежена вулицями Руставелі, Волоською, Снопківською, Стуса, Дністерською, Зеленою, Тарнавського та Архипенка.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Місцевість отримала назву від фільварку Снопків, який існував тут до кінця 1940-х на південний схід від нинішнього стадіону «Україна». Тут розташовані парки Залізна вода і Снопківський.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На теперішній вул. Липова алея у 1912 році власник Снопкова посадив липову алею на честь походу військ Наполеона (і в їх складі польських з’єднань) на Москву.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
По вулиці Снопківській ще в середині XX століття протікала Полтва, яка утворювала на теперішній вул. Стуса великий ставок довжиною близько ста метрів і шириною близько 20.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Найстаріша забудова Снопкова походить із часів Австро-Угорської імперії. Дуже багато споруд раннього конструктивізму, збудовані у міжвоєнний період.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Тут часто трапляється забудова радянського періоду, а окремі житлові будинки споруджені в часи незалежності, переважно у XXI столітті.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Великі транспортні магістралі оминають Снопків, тому тут багато зелених зон. Це, а також близькість місцевості до центру міста, робить Снопків одним із найдорожчих та найкращих для проживання районів міста.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На сьогодні наша прогулянка Львовом Юліана Дороша завершується, але, вже традиційно за тиждень вона повернеться. І знову буде багато невідомих світлин старого Львова.
Чому в зливу затоплює Привокзальну? Тому що в радянський час тут неграмотно зробили приєднання до колектора. Під вулицею Городоцькою є підземний водоспад висотою понад десять метрів. Він гасить перепад висоти рельєфу перед Цирком.
Водоспад цей масштабний і побудований з розумом. А от вхід і вихід до нього малі та ще й з поворотами під 90 градусів! Тому вода і не встигає стікати. Цікаво чому так? Тоді читайте далі!
Такої висоти підземний колектор йде з площі ПривокзальноїНа вулиці Городоцькій він зменшується і переходить в тупик. А саме в замурований старий колектор. Тут по «апендициту» що ліворуч вода повертає в новий колекторНовий колектор-апендицит який йде до водоспаду на вул. ГородоцькійІ власне сам водоспад з якого вода падає вниз на десять метрів. Далі в пості буде ефектне відео з цього місця
На Привокзальній сходяться аж три колектори: з вул. Городоцької, з вул. Залізничної і вул. Тобілевича. Разом це все добро тече далі по вулиці Городоцькій попри церкву Ольги і Єлизавети. Від вулиці Головацького і вниз до Цирку є значний перепад висоти.
У 70-х роках тут шахтним методом спорудили новий великий колектор в замін старого більше тут. Перепад висоти погасили водоспадом. Вони планували продовжити роботи і замінити весь колектор на новий. Тому приєднання старого колектора до нового зробили тимчасове і як не-будь. Воно мале, квадратне та ще й з поворотами під прямим кутом!
Під кільцем на вул. Городоцькій. Колектор що прямо це до церкви Ольги і Єлизавети. Ліворуч – з вул. Залізнична. А там де дігер – вул. Тобілевича.Широкий колектор від цього місця і до водоспадуЗвуження колектора і поворот ліворуч коло ВодоспадуДалі вода з гуркотом падає внизНа протилежній стороні водоспадуШирокий колектор після водоспаду. Відео звідти буде за кілька абзаців вниз
Але немає нічого більш постійного ніж тимчасове. Тому це приєднання пережило і Радянський Союз, і ремонт вулиці Городоцької до Євро 2012 і ще й нас переживе. Бо ж заради колектора вулицю ніхто тепер розкопувати не буде. Але ж можна його хоча б від бруду почистити? Особливо враховуючи скандал з затопленням площі Привокзальної в 2018 році.
Цей тунель не тільки вузький, а ще й забрудненийВодоспад і залишки решітки яка колись мала затримувати брудА це, для порівняння, ділянка колектора від церкви Ольги і Єлизавети і до площі Привокзальної. Переріз тут значно більший!Звуження радянського колектора при підключенні до оригінального австрійського. Вид від цирку до водоспаду, проти течіїОт через такі звуження площу Привокзальну і затоплює! Воді просто немає куди діватися…(c) Гордон
Ви читаєте перший в інтернеті репортаж з ділянки колектора під Привокзальною. До нас там ніхто з фотоапаратом ще не був. Вся складність проникнення полягає в тому, що люки туди знаходяться на проїжджій частині дуже жвавої вулиці Городоцької. Тому потрапити всередину вдалося лише коли перекрили вулицю Степана Бандери, в неділю після церкви і то озброївшись знаками що ведуться аварійні дорожні роботи.
Шукаємо підходящий люк. Фото Іван АкімовЦей теж не підходить. Фото Іван Акімов
Відкривши зо п’ять люків ми врешті знайшли той єдиний правильний! Глибина колодязю поза десять метрів. Лізти вниз по драбині що хитається а потім по напівзігнилим скобам було ще то задоволення. Вулицю Городоцьку зверху відновили, а привести каналізаційне господарство в порядок забули?
Спуск вниз. Спочатку драбина а потім скобиВже внизу. Ніхто не зірвався. Хоч та драбина неабияк хиталася а скоби були гниліЗа собою все закрили, то ж поки ми будемо тут лазити ніхто сюди не звалиться
Спустившись вниз ми потрапляємо у підземний тунель висотою під три метри. Він має яйцеподібну форму з викладеним бруківкою дном. По ньому тече вода, але течія не дуже сильна. Такий же тунель знаходиться на вулиці Городоцькій нижче по течії від перехрестя з вулицею Ярослава Мудрого і до вул. Менцинського.
Вид від місця спуску проти течіїВид на камеру каналізаційного колодязя. Немаленький Іван Акімов для масштабу якого розміру тут колектор
Йдемо за течією. За якихось сто метрів «яйце» закінчується тупиком. Це стара замурована ділянка колектора. Ліворуч, під прямим кутом до колектора, примикає прямокутний “апендицит”. З нього чути сильний шум води. Взявшись за руки для підстрахівки щоб не впасти ми пішли на шум води.
Йдемо за течією в сторону ЦиркуСтарий колектор попереду замурований. Зате є менший поворот ліворуч. Туди і йдемо…Ну що, будемо перелазити весь цей бруд?Було неприємно, але що не зробиш для своїх читачів!Далі прірва. Вода падає вниз!
Ми обережно підсунулися до краю водоспаду. Видно як вода падає вниз, розділяється на два потоки і летить кудись ще далі. Було дуже страшно. Тим більше що всі решітки, які мали би затримувати бруд і людей – прогнили та своєї функції не виконують.
Залишки якихось конструкцій над водоспадомПідхід до урвища
Ну і ексклюзивні кадри яких ще не було в інтернеті!
Нам стало цікаво а звідки ж береться вся ця вода? То ж ми тепер пішли проти течії. Великий просторий колектор йде аж до кільця на вулиці Городоцькій як поворот на вокзал. Де-не-де на дні трапляється каміння та інше сміття. Але його порівняно небагато. Явних руйнувань не було.
Ну що, пішли досліджувати!Довге і пряме “яйце” до ПривокзальноїДно рівне, то ж можна впевнено йти впередНаша глибина під землеюНеподалік повороту на вулицю Чернівецьку
Під кільцем на площі Привокзальній ми побачили масштабний злив трьох приток: вулиць Городоцької, Залізничної і Тобілевича. На місці зливу ліворуч і праворуч є аж два невеличких водоспадики. В дні колектора вони утворили яму де по пояс води. Проходити цю ділянку прийшлося з рюкзаком на високо піднятих руках. Інакше б замочили. Для порівняння, всюди решта води було від кісточок і до колін.
Іван Акімов підходить до місця зливуШубовснув у яму і не перелякавсяЗ іншої сторони ями знову неглибокоНу що Андрій, слабо?!Я нижчий за Ваню, тому йшов по пояс у г**ніЗа зливом. Прямо вулиця Тобілевича. Праворуч – вул. Городоцька. Вид з вулиці Залізничної
Нас пройняли дрож та екстаз. Адже ми тут перші! Ми ще навіть не знали куди йде кожна з цих приток. Ото справжній кайф досліджувати щось невідоме! У крайніх точках кожного з тунелів ми підлазили під люки і так орієнтувалися де ж ми опинилися.
Той самий злив трьох приток. Вид за течією. Ліворуч вул. Залізнична. Праворуч – вул. ТобілевичаЦікаво що там на Тобілевича!Але спочатку йдемо на вулицю Залізничну!
Нам праворуч на вулицю Залізничну. Тут стандартне двометрове яйце. Без будь-яких пригод ми дійшли аж до заправки Сокар і перехрестя з вулицею Шараневича. Далі пішов малий ракохід куди нам було влом тиснутися. З цікавого на цій ділянці трапилася потужна притока чистої води зі сторони Локомотиворемонтного заводу. Чи то в них там такі підземні води, чи то десь трубу прорвало – не знаю.
Колектор по вулиці ЗалізничнійЄ багато таких от наростів. Значить тут давно не проводилися регламентні роботи по очистціДоволі потужна притока чистої води з Локомотиворемонтного депоЛюк коло АЗК СокарТут колектор чистіший і сухішийЩе трохи вперед і…Крайня точка, вулиця Шараневича. Фотографуємося на згадкуТому що тут звуження і далі йти не в кайфВид у звуження
Вертаємося назад до зливу трьох приток і йдемо по вулиці Городоцькій та, зокрема, під «площею Привокзальною». Деколи трапляються величезні сталактити – нарости на стелі та з бокових приток. Вони формуються багато років. Тому їх наявність свідчить що після потопу 2018 року ніхто тут нічого не чистив! Інакше б їх точно позбивали.
Один з сталактитів і презерватив для голубихТой же сталактит, проріс вниз на метр а то і більшеТа тут на кожній притоці по “бурульці”!Колектор в районі ТЦ “Скриня”Сурові дігери чухають ніс не знімаючи рукавиць
Поступово колектор стає все менший і менший. Не доходячи до заводу Сільмаш він звужується в метрову трубу. Це була наша крайня точка на сьогодні.
Зменшення колектора в сторону СільмашуДалі хіба що рачки. Але це не чиста вода а каналізація. Тому ні 🙂
Вертаємося назад і йдемо в колектор на вул. Тобілевича. Він майже порожній, має багато поворотів і через це дуже фотогінічний. Колектор йде до площі Липневої і вул. Горської. З цього місця він роздвоюється, стає малого діаметру і далі не пройдеш. Та й досить з нас. Ми таки добряче сьогодні находилися і були такі голодні що з’їли б каналізаційний люк!
Початок колектора на вул. ТобілевичаНу що, пішли в останню притоку на сьогодні!Висота колектора два метри, стіни бетонні, дно бруківка. Дуже схоже на підземелля в якому чути голоси.Колектор на вул. ТобілевичаПід стиком площі Липневої і вулиці ГорськогоЛіворуч вул.Липнева, праворуч вул.ГорськогоНу і повернення у вихідну точку
Вилізши на поверхню ми виявили що наше зухвальство не пройшло стороною. Нас бачили друзі та директор магазину навпроти якого був люк. Після слів що ми «обстежуємо колектор на предмет аварійних ділянок» він заспокоївся і тільки спитав чи з його приєднанням все гаразд.
Підйом на поверхнюВилізли! Фото Анни КоролякБрудний і щасливий
Підсумовуючи: ми пройшли під вулицею Городоцькою від перехрестя з вул. Головацькою і майже до Сільмашу. Бачили водоспад зверху, дослідили притоки з вулиць Залізничної та Тобілевича. Це дуже цікава та нетипова частина Львівських підземель. І воно того вартувало!
Наш маршрут на картіВул. ТобілевичаКрайня точка нашого маршруту
Після потопу 2018 року колектор тут не чистили. Навіть щоб про людське око показати що владі не все рівно і вона з цим бореться. А в сильну зливу Привокзальну затоплюватиме і надалі.
Під ПривокзальноюНарости під «площею Привокзальна»Виглядають красиво. Але їх тут не повинно бути
Дуже дякую Івану Акімову за допомогу, страхівку і позування для гарних фоток. Без тебе ця б мандрівка була б не такою!
Наступне покоління дослідників Львівських підземельПід “кільцем” на Привокзальній
Герб українського Пласту – трилиста лілія у переплетенні з гербом
Вчора, 13 квітня 2021 року, під час сесії Львівської обласної ради нагородили пластунів – з нагоди 109-ї річниці першої пластунської Присяги.
Подяки голови Львівської обласної держадміністрація за особистий внесок у розвиток пластового руху на Львівщині та активну громадянську позицію оголосили пластункам-сеньйоракам – Тетяні Левченко, Ірині Станіцькій, Оксані Кобрин, Оксані Зубрицькій, старшому пластуну Петру Віняру, старшим пластункам Ксенії Рондяк, Марії Білинській.
“Ви спонукаєте та надихаєте нашу молодь до якісних змін в нашій області та країні! Сьогодні на сесії маємо розглянути питання про створення на Львівщині комунальної установи «Львівський обласний Пластовий центр». Прошу депутатів підтримати цю ініціативу. Пластовий центр проводитиме навчальні семінари, вишколи, тренінги, виїзні презентації, зустрічі, заходи для дітей, учнівської та студентської молоді Львівщини”, – зазначив голова Львівської ОДА Максим Козицький.
Нагадаємо, цього року рішенням сесії Львівської обласної ради затвердили Програму підтримки розвитку Пласту у Львівській області на 2021-2025 роки. Фінансовий ресурс на цей рік – 1 млн 348 тис грн.
Мета програми – забезпечити доступність Пласту для кожної дитини Львівщини. Тут і залучення та підготовка пластових виховників, сприяння розгортанню пластової інфраструктури для реалізації пластовими виховниками освітньої програми відповідно до пластового методу.
Зазначимо, що пластова присяга – це добровільна, зазвичай прилюдна і урочиста заява, якою пластун зобов’язується безумовно та невідклично дотримуватися Пластового Закону та трьох головних обов’язків, працювати на користь Пласту та українського суспільства, а також робити добрі діла.
Помер актор Театру імені Марії Заньковецької народний артист України Борис Михайлович Мірус. Інформація про цю сумну новину з’явилася на офіційній сторінці Театру в мережі Фейсбук.
“Не віриться… Сьогодні його не стало… Борис Михайлович Мірус …
Наша гордість, наш натхненник, Учитель та Корифей. Завжди у гарному настрої та з чудовим почуттям гумору. Людина з невичерпною енергією та любов`ю до життя. Ми вчилися у Вас акторської та життєвої мудрості, просили поради та дослухалися до критики. Дякуємо Вам за науку, теплі слова, велич та майстерність акторського таланту і за те, що Ви у нас були… Спочивайте з Богом, Майстере сцени!” – йдеться в повідомленні.
Інформація про парастас та чин похорону буде повідомлено згодом.
Борис Мірус народився 19 серпня 1928 року в селі Синякова Чортківського району Тернопільської області.
Після закінчення у 1948 році акторської студії при театрі імені Марії Заньковецької, був зарахований до складу трупи. Вже протягом 66 років актор залишається вірним цьому колективові. На його рахунку більше ніж 200 ролей в театрі та числення ролі у кіно. Їх могло би бути ще більше, аби не десятирічка у сталінських констаборах. Опинився він там 20-річним юнаком, маючи за плечима недовгий досвід акторства. Але він допоміг Борису Мірусу – дав змогу приймати участь у табірній самодіяльності, а потім потрапити до культбригади, що трішки прикрасило жахливі умови табірного існування, до того ж дало змогу і у тюрмі не полишати театральної практики.
Лауреат Обласної премії в галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури імені Бориса Романицького за акторські роботи, виконані протягом 2011-2013 років.
У ніч на 13 квітня після тривалої хвороби помер львівський радіоведучий Ігор Мосесов. Він помер у лікарні, куди потрапив на початку квітня. Про це повідомили на сторінці у соціальній мережі радіо «Львівська Хвиля», де працював ведучий.
“Перестало битися серце нашого друга, головного меломана Львова Ігоря Мосєсова.
Саме в його виконанні слухачі «Львівської хвилі» чули авторські програми «JazzPro», «Музика з шухлядок і не тільки…» Ми втратили хорошого друга, справжню і сильну людину, неперевершеного музикознавця, який понад усе любив музику і свою родину.
Рідні втратили того, хто дарував тепло, любов і радість.”, – йдеться в повідомленні.
Причина смерті наразі не відома, втім 6 квітня 68-річний Ігор Мосесов написав на своїй сторінці у Facebook, що змушений лягти у лікарню із захворюванням серця. Того ж дня колеги Ігоря оголосили про збір коштів на його лікування.
Ігор Мосесов народився 3 вересня 1952 року. Майже 30 років він працював ведучим програм «Jazz Pro» і «Музика з шухлядок і не тільки» на радіо «Львівська Хвиля».
Нарешті до Львова завітала справжня весна. І, попри карантинні обмеження, але з дотриманням соціальної дистанції, львів’яни вийшли на зустріч теплому сонечку. І хоча ходити до музеїв, театрів, кав’ярень і до інших популярних у нашому місті закладів не можна, але шпацерувати міськими вуличками ніхто не забороняє. Ось і я сьогодні вийшла на прогулянку вуличкою Гартмана Вітвера. Розкажу вам про неї кілька цікавих фактів.
Вулиця Вітвера – вуличка у Личаківському районі міста Львова, простягається від вулиці Личаківської до вулиці Пекарської, розташована паралельно до вулиці Дмитра Донцова.
Вулиця впродовж своєї історії декілька разів змінювала свою назву. З 1844 року – називалась Глинянською вищою, від 1871 року – Скшинського, у 1945 р. – епізодично – Голубєва, на честь майора Червоної армії Віктора Голубєва, а з 1946 р. – вулиця Шапошникова (названа так на честь радянського генерала Боріса Шапошникова).
З 1991 року вулиця названа на честь Гартмана Вітвера і до сьогоднішнього дня так іменується.
Будинок №8 по вулиці Гартмана Вітвера. Фото Мар’яни Іванишин
Гартман Вітвер – відомий львівський скульптор кінця ХVIII – початку XIX ст. Народився 1774 р. в Австрії. Його батько та два брати також були скульпторами. Гартман Вітвер навчався у Віденській академії мистецтв. Орієнтовно у 1800 р. переїхав з братом Йоганом Міхаелем до Львова. Брати заснували у Львові скульптурну майстерню (була розташована по вулиці Личаківській, 20). Гартман Вітвер деякий час співпрацював з іншим відомим львівським скульптором – Антоном Шімзером. Г.Вітвер помер від тифу у 1825 році.
Найвідомішим роботами Гартмана Вітвера є 4 фонтани на пл. Ринок (статуї Нептуна, Амфітрити, Адоніса, Діани). Його авторству належать численні рельєфи, що прикрашають львівські кам’яниці, а також окремі надгробки Личаківського цвинтаря.
Переважна забудова вулиці – кам’яниці у стилі віденського класицизму кінця XIX ст. На вулиці знаходяться три пам’ятки архітектури – будинки під номерами 8, 10 та 12.
Святий Йосиф з Дитятком Ісус на руках, вул. Личаківська, 16 (бічний фасад кам’яниці зі сторони вулиці Г.Вітвера). Фото Мар’яни Іванишин.
Святий Йосиф з Дитятком Ісус на руках, вул. Личаківська, 16 (бічний фасад кам’яниці зі сторони вулиці Г.Вітвера). Фото Мар’яни Іванишин.
Хочемо звернути увагу на кам’яницю №16 (вона розташована по вулиці Личаківській), але її бічний фасад – з боку вулиці Г. Вітвера. В ніші бічного фасаду міститься фігура Св. Йосифа з Дитятком Ісусом. Її автором є скульптор Броніслав Мар’ян Солтис (працював у Львові наприкінці ХІХ – початку ХХ століття).
Портал будинку №8 по вулиці Гартмана Вітвера. Фото Мар’яни Іванишин.
Будинок № 8 побудовано у 1920-х роках як прибутковий. Нашу увагу привертає портал кам’яниці.
Будинок №10 по вулиці Гартмана Вітвера. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок № 10 збудований на початку ХХ століття, в ньому за польських часів була лазня Сербенського.
Будинок №12 по вулиці Гартмана Вітвера. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок № 12 збудований приблизно у 1910 році у стилі пізньої сецесії як прибутковий. Привертає увагу в цій кам’яниці семивіконний фасад, рослинний орнамент, геометричні елементи.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Л.: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Л.: Центр Європи, 2008. – 384 с.: 330 іл.;
Родинні корені майбутнього керівника Служби безпеки ОУН йдуть з села. Один із найзагадковіших і найвпливовіших діячів ОУН Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 року в бідній селянській родині у селі Нижній Березів Косівського району Івано-Франківщини. Щоправда, Арсенич старший таки спромігся дати середню освіту всім п’ятьом своїм синам.
У 1929 році польська влада провела кампанію з полонізації українського населення Галичини і примушувала брати нові прізвища. Арсеничі однак не відмовилися від свого, додавши до нього видозмінену назву села й стали Арсеничами-Березовськими.
По закінченні школи Микола Арсенич навчається у Стрийській гімназії, де остаточно захоплюється націоналістичним рухом – спершу стає членом Стрийського Пласту, а згодом вступає в УВО та у 1929 році в новостворену ОУН, одним з керівників якої стає, не зважаючи на свій молодий вік.
Будівля гімназії в Стрию
У 1930 році вступає на юридичний факультет Львівського університету, де провчиться до 1936-го. У цей період є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі та працює на посаді відповідального адміністратора газети “Нове Село”, близької до ОУН.
У 1937-му Арсенича вперше заарештовують, знайшовши у нього багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до ОУН. Отримав 3 роки в’язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Але навесні 1939-го знову був заарештований за антипольську діяльність. Перебував у тюрмі «Бригідки» до приходу червоної армії, після чого пішов у підпілля. Перейшов радянсько-німецький кордон і оселився в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.
В’язниця «Бригідки» у Львові, 1934 р.
Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником цієї структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби.
Через тиждень після проголошення Акту відновлення Української Держави (30 червня 1941 р.) нацисти заарештовують Бандеру, а згодом і прем’єр-міністра УД Ярослава Стецька. Урядуючим провідником ОУН стає Микола Лебідь, а тридцятирічного Миколу Арсенича призначають очільником Служби безпеки ОУН. Його тодішнє псевдо – “Михайло”.
Степан Бандера.
Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала “державою в державі”, однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Жорстких методів структури Арсенича боялися і вороги, і свої, на яких тільки падала тінь підозри у зраді. На ґрунті централізації СБ в Арсенича навіть виник конфлікт із Романом Шухевичем, який виступав за підпорядкування есбістів територіальним проводам ОУН.
У 1944-му Арсенич не скористався можливістю виїхати в Німеччину. Натомість він постійно курсує між Галичиною та Волинню, для нього облаштовують чимало криївок, де він і зупинявся з невеликою охороною та дружиною Ганною Гунькою.
Ярослав Стецько
11 січня 1947 р. керівник СБ пише останнього відомого листа головному командиру УПА Роману Шухевичу, де викладає засади нової тактики ОУН.Він визнає, що «на найближчий час перспектив немає й навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може й сотень років». Пропонує «перемкнути низи на підпільну роботу» і «правильно керувати людьми». Арсенич пропонує виходити з лісу й за можливістю легалізовуватися.
23 січня 1947 року неподалік села Жуків Бережанського району Тернопільської області було знайдено бункер, в якому переховувався Арсенич з дружиною та Стефою Галушкою – зв’язковою Шухевича, пере вербованою НКВС. Під загрозою бути схопленим шеф СБ спалив всі документи, застрелив обох жінок, після чого пустив собі кулю у скроню.
Роман Шухевич. Світлина зі студентської справи Львівської політехніки, 1926 р. З Державного архіву Львівської області.
17 листопада 2013 року у селі Нижній Березів Миколі Арсеничу було відкрито пам’ятник. Вулиці на його честь є в Коломиї та Новоград-Волинському. Письменник Аркадій Поважний видав про Миколу Арсенича біографічний роман «Генерал».
Національний музей Революції Гідності втретє проводить конкурс серед студентів та аспірантів для написання досліджень про Революцію Гідності.
Узяти участь у ІІІ Всеукраїнському конкурсі наукових студентських робіт на тему Революції Гідності у межах Відзнаки імені Сергія Кемського запрошують студентів 2–6 курсів та аспірантів вищих навчальних закладів усіх спеціальностей для написання досліджень про Революцію Гідності, вивчення її історії, особливостей, здобутків, значення та впливу на різні сфери політичного, суспільного й культурного життя.
Теми конкурсних робіт:
• соціальний, політичний, політологічний, ідеологічний, культурологічний, мистецтвознавчий, етнологічний, музеологічний, релігійний, філософський аспекти Революції Гідності;
• соціологія та історія Революції Гідності;
• Революція Гідності у контексті міжнародної політики;
• регіональні особливості протестів Революції Гідності;
• дослідження ініціатив і громадського досвіду Майдану;
• повсякденне життя та побут Майдану;
• пропагування й інформаційна політика як інструмент протестного руху;
• мистецтво та творчість Майдану;
• Революція Гідності в контексті інших протестних рухів України та світу;
• дослідження персоналій Героїв Небесної Сотні, активістів і волонтерів Майдану;
• політика пам’яті й комеморативні практики Майдану;
• інше.
Переможці отримають грошову винагороду:
ІІІ місце – 4 000 грн
ІІ місце – 7 000 грн
І місце – 15 000 грн
Всеукраїнський конкурс наукових студентських робіт на тему Революції Гідності у межах Відзнаки імені Сергія Кемського започаткували у 2018 році з метою активізувати науковий інтерес до подій Революції Гідності, сприяти критичному переосмисленню новітньої історії України, популяризувати уроки, досвід та цінності Майдану, стимулювати й підтримувати талановиту молодь, залучати її до вивчення та дослідження Революції Гідності.
За два роки існування конкурсу організаторам надійшло 92 заявки із 46 вищих навчальних закладів України. Фіналістами у 2019 та 2020 роках стали студенти Національного університету “Львівська політехніка”, Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Київського університету імені Бориса Грінченка, Запорізького національного університету, Львівського національного університету імені Івана Франка та Херсонського державного університету.
Терміни конкурсу
Перший етап – подання заявок до 16 травня 2021 року. За результатами оцінювання їх журі оргкомітет надсилає заявникам, які пройшли відбір, запрошення для участі у другому етапі до 30 травня 2021 року.
Другий етап – подання наукових робіт на розгляд журі. Учасники, які пройшли перший етап, надсилають конкурсну роботу до 10 вересня 2021 року включно.
У період із 4 до 16 жовтня 2021 року – оголошення результатів конкурсу. Для вручення нагород переможців буде запрошено до Києва, де відбудеться публічна презентацій їхгніх робіт і нагородження.
Старі світлини замків Львівщини завжди викликають зацікавлення з боку читачів, адже на фото часто можна побачити, якими були замки до руйнування, як виглядали втрачені інтер’єри. Тисячі туристів щороку приїздять на Львівщину для того, щоб помилуватись її замками.
Сьогодні пропонуємо до перегляду світлини Свірзького замку, які датуються 1915 роком. Раніше вони не були відомі загалу. Фото зберігаються в фондах Державної бібліотеки Польщі.
У червні, до дня народження полковника армії УНР, першого голови ОУН Євгена Коновальця, на батьківщині великого українця, в історико-меморіальному музеї Зашкова продемонструють оновлену експозицію та мультимедійні просвітницькі проєкти. Про це пише Четверта студія з посиланням на прес-службу ЛОР.
З відповідною ініціативою до постійної комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Львівської обласної ради звернувся директор Львівського історичного музею Роман Чмелик.
9 квітня, під час засідання постійної комісії, депутати обласної ради розглянули та підтримали запропонований план заходів із вшанування пам’яті засновника Організації українських націоналістів.
Музей Євгена Коновальця в Зашкові
“У родинному будинку Коновальців з 1990 року функціонує історико-меморіальний музей. Важливо популяризувати це місце, модернізувати експозицію, зробити її сучасною і такою, що запам’ятається. Обласна рада підтримує цю ідею, тим більше, що 2021 рік визнаний на Львівщині роком Євгена Коновальця”,- прокоментував рішення голова комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Львівської обласної ради Святослав Шеремета.
Полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, член Стрілецької Ради, комендант УВО, голова Проводу українських націоналістів, перший голова ОУН, один з ідеологів українського націоналізму – Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року у селі Зашків Львівського району.
Пам’ятник Євгена Коновальця у Зашкові
16 лютого цього року депутати Львівської обласної ради проголосували за проголошення 2021 року – Роком Євгена Коновальця.
16 березня Львівська обласна рада закликала Президента України присвоїти Євгенові Коновальцю звання Героя України з удостоєнням ордена держави (посмертно) – за незламність духу, відстоювання ідей української нації, виявлення героїзму та жертовності в боротьбі за незалежність держави.
Вшанування пам'ять жертв нацистських концтаборів на місці колишнього табору для військовополонених «Шталаг-328»
Вчора, 11 квітня 2021 року, біля хреста на місці колишнього табору для військовополонених «Шталаг-328» вшанували пам’ять жертв нацистських концтаборів.
Про це у Фейсбуці повідомила Голова Львівської обласної ради Ірина Гримак.
“Міжнародний день визволення в’язнів нацистських таборів 11 квітня – це нагадування про історію великих страждань мільйонів людей. Адже за роки Другої світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів осіб. Серед них і українці, чиє життя обірвалось за колючим дротом пекельних «Шталагів».
Для утримання полонених у Львові в 1941 році німці виділили 30 гектарів землі в самому центрі міста, на Цитаделі. Усю територію табору, а також чотири вежі обнесли колючим дротом і щоденно привозили сюди нових ув’язнених.
За свідченнями очевидців полонених гнали колонами, або завозили на Цитадель вантажівками. З голоду люди з’їли всю траву на території табору, обгризли старі акації. Полонених у таборі було стільки, що спали навприсядки.
У 1941-44 роках тут загинуло понад 140 тисяч осіб різних національностей.
Війна породжує жорстокість і ненависть, а жертвами і заручниками зла стають невинні. Факти з історії є важливим уроком для майбутнього. Так важливо ніколи більше не повторювати страшних злочинів проти людства”, – йдеться в повідомленні.
Після розділу Польщі з 1772 р. австрійська влада почала процес зміни сакральної архітектури в Галичині шляхом надання проєктів для будівництва та фінансової допомоги у їх реалізації. Згодом ці святині почали називати храмами терезіанського типу (за іменем австрійської імператриці Марії Терези).
Пізніше нові плани церков стали називати “йосифінськими” (коли цісар Йосип ІІ прийняв амбітне рішення, що в усій імперії треба збудувати муровані святині з розрахунку 1 храм на 700 парафіян). Оскільки віденська Будівельна дирекція не давала собі ради з такою кількістю, то створення нових планів було передано в місцеві будівельні бюро при урядах провінцій імперії. Відтак такі проєкти почали називати “урядовими”.
Як приклади можна привести проєкт австрійського архітектора Мікаеля Фабрі – церква в с. Любинці Стрийського району Львівської області (церква св. Євстахія, 1827 р.), а також десяток проєктів арх. Йосифа Вандрушка (Joseph Wandruszka / Wondraszka), реалізовані у с. Бітля, Старому Самборі, Івано-Франкові та ін.
Натомість закарпатські уніати отримали незалежність від католицьких єпископів щойно у 1771 році. Відтак отримали приписи на Віденському синоді 1773 року, після якого почалось суворе регламентування архітектурного вигляду сакральних споруд. Королівське бюро Угорської торгово-промислової палати розробило проєкти 33 типів для католицької, протестантської, православної та уніатської церков. Це були типові проєкти храмів з однонавовим та тринавовим плануванням.
На той час греко-католицькі церкви і стан духовенства в Угорщині були в оплаканому стані. Єпископ Мукачівський Андрій Бачинський попросив імператрицю Марію Терезію дати фінансову допомогу на будівництво мурованих храмів. Позитивна відповідь імператриці була обумовлена використанням типових проєктів Будівельного бюро придворної палати у Відні та Будівельного бюро Королівства Угорщини.
У 1779 р. А. Бачинський підписав контракт з заступником голови Угорської намісницької ради графом Фештетич Пал (“Concertatio Bacsinszky-Festeticsiana”) про підтримку сільського греко-католицького духовенства. Цей контракт м. ін. передбачав державну позику матеріалами й грошима на перебудову, ремонт старих та будівництво нових церков. Згідно контракту уряд міг диктувати свої вимоги до архітектурного вигляду греко-католицьких церков.
За поданням єпископа А. Бачинського у 1779, 1785 та 1797 роках було розроблено 18 типових проєктів, призначені виключно для потреб греко-католицької церкви, на основі яких церкви мали будуватись у “терезіанському” стилі. Усі ці проєкти об’єднувались у три т. зв. “нормальні плани” – однонавові храми з вежею, однонавові храми з вбудованою вежею та однонавові храми з бічними нішами.
У зовнішньому вигляді типові проєкти греко-католицьких храмів були ідентичними римо-католицьким і протестантським, але відрізнялись від них внутрішнім плануванням, в якому храм був поділений на бабинець, наву і пресвітерій, а простір між святилищем і навою був розділений іконостасом. Типовою особливістю греко-католицьких мурованих храмів терезіанського типу є масивна західна вежа.
Авторами типових проєктів для греко-католицьких храмів були архітектори будівельного бюро Угорської торгово-промислової палати. Прізвища більшості з них невідомі, крім авторів деяких типових проєктів: 1779 року – архітектор Вавринець Ландер, 1785 року – архітектор Йозеф Кітлінг, та двох проєктів 1797 р. – архітектори Георг Фочіш та Юзеф Мрачек.
В наш час на території Словаччини нараховано 82 мурованих храмів терезіанського типу, які будувались для греко-католицької церкви. Карту їхнього розташування можна подивитись тут.
В результаті за період 1773 – 1838 р.р. в Мукачівському єпископстві було замінено більшість дерев’яних храмів на муровані або перебудовано згідно типових планів. Найбільше дерев’яних церков збереглось у віддалених карпатських селах, де протягом віків була постійна кількість парафіян, а отже не було потреби в перебудові (розширенні) споруди.
Приклади перебудови дерев’яних церков
Приклади перебудови дерев’яних церков на терезіанський тип:
с. Вишній Грабовець (Словаччина). Церква св. Михайла, XVIII ст. Перебудована 1850р. (вона показана на верхній схемі, яку взято з книги Я.Тарас. “Архітектура дерев’яних храмів …”). Церкву знищено у 1930-40 р.р.
с. Руська Долина, Виноградівський р-н. Церква Стрітення, XV ст. Перебуд. 1759 р. Згоріла у 1999 р.
с. Буківцьово, Великоберезнянський р-н. Церква св. Анни, XVII ст.. Перебуд. 1791 р.
с. Лікіцари, Перечинський р-н. Церква св. Василя, XVІІ ст. Перебуд. 1746р.
с. Вишка, Великоберезнянський р-н. Церква св. арх. Михайла, близько 1700, перебуд. у ІІ пол. ХVIII ст.
с. Велике Старосамбірського р-ну Львівської обл. Церква Різдва Пр. Богородиці, 1761 р. Вежу над бабинцем збудовано у 1849 р.
Приклади перебудови дерев’яних церков
Після Весни Народів було скасоване регламентування щодо архітектури греко-католицьких храмів та втручання в їх будівництво. Однак громади по інерції продовжували будувати муровані церкви за наявними австрійськими проєктами. Прикладом може бути церква Івана Хрестителя (1886 р.) у Верхньому Синьовидному в Галичині.
Реформи греко-католицької церкви у 1882 р. та українське культурне відродження дали поштовх до вивчення мистецької спадщини, пошуку нових стилістичних напрямів у сакральній архітектурі.
Василь Нагірний був першим архітектором, який зробив спробу створити оригінальний український стиль сакральної споруди, взявши за основу хрещато-банну конструкцію.
Архітектор максимально спрощує структуру храму і надає їй візантійського характеру з елементами класицизму. Врахувавши скромні економічні можливості українського населення, В. Нагірний запропонував просту, компактну, бездоганну з інженерно-технічного боку сакральну споруду, яка вимагала відносно малих коштів та кількості будівельних матеріалів. Тим не менш, кожна церква вирізняється неповторністю форм.
За період творчості архітектора (1882—1918) постало 200 церков за його проєктом – майже кожна четверта церква у Галичині!
Церкви збудовані за проектами Василя Нагірного
Однак архітектура Нагірного не знайшла продовження на Закарпатті. Навіть в наш час нові церкви на Закарпатті будуються в стилі, який був штучно насаджений цісарсько-королівськими архітекторами.
Вистачить навести два приклади з Ужгородського району:
храм Перенесення мощів Святого Миколая Чудотворця у с. Ворочово, збудований у 2015 р.
храм святого пророка Іллі в с. Гута, збудована у 2009 р.
Церква у с. Ворочово. Джерело Мукачівська ГКЄЦерква у с. Гута. Джерело kamrada.gov.ua
Хоча тепер це вже історичний стиль закарпатських церков, який розвинув історичну спадщину, збагатив її і надав їй нового звучання.
Наша недільна кавова мандрівка Львовом разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава старого Львовазапрошує усіх поціновувачв цього благородного напою у одну з найпопулярніших кавярень нашого міста. Сьогодні завітаємо в легендарний “Атляс”.
Що не кажіть, а улюбленою кнайпою львівської богеми був «Атляс» на розі площі Ринок. Тут руйнувалися соціальні кордони, бо біля священика сидів поет, біля художника – генерал, біля професора – студент, а біля чиновника – скульптор чи актор. Це була кавова академія літератури, де митці влаштовували ораторські та акторські конкурси, лунали диспути й веселий тон інтелектуальних жартів.
Ресторан “Атляс” на площі Ринок. Фото першої пол. XX ст.
Щоп’ятниці сходилися лікарі після своїх фахових зібрань, а от четвер був днем студентів: вони тут збиралися між п’ятою та сьомою вечора. Чого тут тільки не відбувалося: концерти, літературні вечори, презентації нових картин, апробація нових ролей, літературні дуелі, справжні запеклі суперечки.
«Атляс» став своєрідною львівською ложею. Традиції цього місця з трепетом передавалися з покоління в покоління. Батьки приводили сюди своїх дітей, а ті, підрісши, приводили вже своїх дітей. Так «Атляс» учив, виховував, розважав, наснажував та зупиняв час.
Кав’ярня «Атляс»
Центром львівського всесвіту й «коштовністю» «Атлясу» був пісняр і журналіст Генрик Збєжховський, який грав на фортепіано, тримаючи поряд келих вина і цигарку. Цікаво, що компанію йому складав священик, редактор церковної газети Францішек Блотніцький.
Це єдине місце, де гроші не мали ніякого значення, принаймні для поетів, які були бідні, як церковні миші. Вони платили за обід символічно – віршами. Власником ресторану був Едвард Терлецький, який наснажував атмосферу площі Ринок жартами та кумедними історіями. Гумор пана Едзьо, як його називали, був родзинкою кав’ярні. А вирази, що формулювали правила для відвідувачів закладу, ставали крилатими. Одне з них було таке: «Тарілок, склянок і крісел як аргументів своїх політичних та релігійних переконань використовувати не дозволяється».
Кав’ярня «Атляс»
Не дивина, що у Львові на той час було багато євреїв, але саме видатні євреї серед усіх інших закладів надавали перевагу «Атлясу». Сюди заходив письменник і художник Бруно Шульц, а ще геніальний піаніст та лауреат кількох премій «Ґреммі» Артур Рубінштейн. Останній не раз зачаровував зали звучанням Шопена, особливо коли йшлося про приголомшливий «Концерт №2».
Та й узагалі, хто тут тільки не був. Подейкують, що сюди якимось східним вітром «занесло» японську оперну співачку Теїко Ківу. Вона закохалася в цю кнайпу, а її традиційним замовленням були бефштик (біфштекс) з рисом і французьке шампанське.
Те, що цей ресторан був кавовою академією літератури, – річ певна. Тут можна було замовити віршик на іменини нареченої чи коханої бабуні, любовний лист чи промову на похорон. Майстри слова тут фактично «жили» цілодобово.
Кав’ярня «Атляс»
Під час радянської окупації до міста приїхало багато письменників, серед яких були Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Олекса Десняк, а ще російський письменник граф Олексій Толстой. Та радянські літератори особливим естетизмом не переймалися, жвавих бесід не вели, а вивчали смакові тонкощі медівки.
Ці раритетні фото часів Першої світової війни зроблені в місті Володимирі-Волинському. На зображеннях столітньої давнини бачимо волинських школярів. Фото датуються 1916 роком.
Цінно, що кадри були зроблені в перших українських школах. З історії освіти знаємо, що їх на Волині заснували Українські Січові Стрільці (УСС), здебільшого родом із Галичини.
Вчителька Савина Сидорович разом із учнями, Володимир-Волинський, 1916 р.
На кількох фото можемо побачити вчительок. Відомо, що однією із них була Савина Сидорович, досвідчена вчителька зі Львова.
Однією із перших українських шкіл на Волині була приватна школа імені Тараса Шевченка у місті Володимирі-Волинському. Управління цією школою Стрілецька Рада доручила саме Савині Сидорович.
Вчительки зі Львова в українській школі у Володимирі-Волинському, 1916 р.
Існує згадка про цю подію УСС: «Зараз ми внесли подання до окружної команди на видачу подорожньої карти для управительки цієї школи Савини Сидорович, котра приїхала до Володимира-Волинського 2 квітня 1916 року. Небавом приїхали ще вчительки Ангелина Гайдучківна, Ада Бігунівна, Теодора Лещинська і дня 20 травня 1916 року відбулось торжествене отворення школи». Викладали тут в основному вчителі-галичани, але між ними працювали вже двоє місцевих. Це були Надія Мосюк і Антоніна Савич».
Учні української школи у Володимирі-Волинському, 1916 р.
Якщо говорити про інші регіони Волині, то там теж в 1916 році активно відкривали українські школи.
16 березня 1916 р. був оприлюднений наказ 4 армії про появу «шкіл-захоронок», організацією яких повинні були займатись військові УСС. Перша українська школа в Луцькому повіті постала в с. Острів (на північ від Луцька).
Учні виглядають через вікно школи, Володимир-Волинський, 1916 р.
Проте організація шкіл відбувалася непросто. Вчителі жалілись, що не було підручників, мап.
Маємо відомості, як відкривали українську школу в Теремно. Це відбулося 1 квітня 1916 року. Всього від початку було двадцять два учні. Проте школа проіснувала один місяць. Далі військові забрали приміщення для своїх потреб.
Учні української школи у Володимирі-Волинському, 1916 р.
Цікавий факт: у роки Першої світової війни австрійська влада замість кирилиці хотіла запровадити в українських школах Волині латиницю, але їм не вдалося цього зробити.
Якщо говорити про сучасний обласний центр Волині, то тут українська школа вперше з’явилася в передмісті Красне. У ній було сім кімнат, три із яких використовувались як класи. В школі тоді здобувало освіту близько 70 маленьких лучан.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Фото з архіву Лесі Крип’якевич та Романа Метельського
Над релізом працювало понад 200 музикантів із трьох країн – України, Канади та США
Hutsul Planet – новий проект із Коломиї, що на Івано-Франківщині, який вирішив заявити про себе на музичному ринку України гучно і потужно – одразу релізом свого дебютного альбому під назвою The Music Of The Mountains / Музика Гір. На створення цієї унікальної музичної збірки пішло кілька років. Над саундом «Музики Гір» працювала інтернаціональна команда із понад 200 музикантів. Географічно це – Україна, Канада та США.
В музиці Hutsul Planet наче оживають образи із легендарного фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Стилістично це мікс фольку, джазу, блюзу, року, симфонічної музики, хоча сам проект позиціонує себе у стилі world music. І все це в сучасних аранжуваннях: якісно, свіжо, творчо, талановито.
Учасники проекту Hutsul Planet
— «Музика Гір» від Hutsul Planet – це лише частина великої культури маленької етнічної групи українців, це спогад про предків і данина нашим унікальним традиціям. А ще, це мрія, що культура, яка прожила століття, не загубиться в бурхливому житті сьогодення, – каже засновник проекту Hutsul Planet Михайло Балух. – «Музика Гір» – наш експеримент, наша інтерпретація. Ми зважилися на джазово-ексцентричне, рок-симфонічне сміливе мікшування, на імпровізацію, в якій автентичний спів та звуки народних інструментів отримали нове дихання. Так звучать Карпати сьогодні!
Аранжування до одинадцяти пісень, які увійшли в перший альбом Hutsul Planet, створив Станіслав Фомін – автор понад сотні саунд-треків до голлівудських кіно-хітів. Запис «Музики Гір» було здійснено на знаменитій студії звукозапису Metalworks Studios у Торонто (Канада). На цій студії у різні роки записувалися Tina Turner, Christina Aguilera, David Bowie, Nelly Furtado, Katy Perry, Prince, Scorpions, Guns N’ Roses та багато інших світових зірок.
Усі скрипкові партії для «Музики гір» записав відомий український скрипаль-віртуоз Василь Попадюк, який уже багато років живе у Канаді. Більшість народних інструментів (сопілка, дуда, ріжок, дримба, трембіта) звучать в альбомі у виконанні знаного, унікального музиканта та майстра із Гуцульщини Михайла Тафійчука (запис на студії Hutsul Art Sound у Коломиї). А симфонічну частину взяв на себе Національний симфонічний оркестр України під диригуванням Володимира Сіренка.
І врешті, зведення альбому зробив Алан Мейєрсон на студії у Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США). Творчість Мейєрсона відома в усьому світі, зокрема, завдяки його роботі над саундом таких блокбастерів, як «Гладіатор» та «Пірати Карибського моря».
Учасники проекту Hutsul Planet
Зараз Hutsul Planet уже працює над наступними двома альбомами, вихід яких заплановано ще цього року. На даному етапі проект співпрацює із відомим українським продюсером Юрієм Нікітіним.
Про долю свого батька, учасника Другої світової війни, простого трударя, який прожив у Рівному 44 останніх роки свого життя
Доля Федора Войчука — учасника Другої світової війни, була типовою для цілого покоління таких, як він, простих поліщуків, чия молодість випала на тяжкі 20-40-і роки минулого сторіччя. Вони вдосталь ковтнули біди й нужди, зазнали неймовірних труднощів повоєнного часу. А ще — в їхньому житті віддзеркалилось одвічне прагнення людини до правди і волі.
Федір Войчук — уродженець села Бистричі Костопільського повіту Волинського воєводства. З п’яти років зростав сиротою без материнської ласки. Наймитувати почав у чотирнадцять, став солдатом у двадцять два. Серед таких, як сам, бідняків, які не мали власної господарки, зростав біля панських коней і корів бистрицький хлопець, працюючи до 1939 року в польського осадника пана Лукомського. По приходу радянських “визволителів” пан, залишивши все, подався до Польщі. А надслучанці спізнали нову владу, яка сповідувала червону зірку і мала єдиного батька — Сталіна.
Ф.І.Войчук, 1975 р.
Пішов до війська, а опинився в “трудармії”
У 1940 році Федора Войчука призвали до Червоної Армії. Уперше так надовго і далеко виїхав з рідного села поліський юнак — аж до Воронежа. Марші, російські команди, “будьонівка” й обмотки на ногах. Таким застала його війна й відразу закинула на фронт. Під кулями, бомбами, вогнем артилерії молив Бога, щоб оминула його смерть. Піднімався з усіма в атаку, бо знав, що він солдат і повинен воювати з фашистами. Не знав тільки, що він “западник”. Що саме цим і завинив перед товаришем Сталіним, який висловив недовіру уродженцям західних областей України, і велів зняти їх із фронту. Не знав, що в цій країні є ще щось набагато страшніше за фронт. То був фронт сталінських таборів і примусових робіт. Там люди сотнями вмирали від голоду й холоду, там людське життя не вартувало нічого.
Знятого з фронту солдата Федора Войчука відправили в Златоуст Челябінської області. Напівроздягнуті солдати-українці, а поруч з ними такі ж без вини винні хлопці татарської, чеченської і ще якихось національностей, яким не довіряв вождь, були кинуті просто неба і мусили рити котловани під заводи, що поспіхом демонтовувались на заході й мали швидко запрацювати тут, в тилу. Звісно, в цьому була військова необхідність, проте… Якою ціною, якими жертвами досягали поставлених цілей, ми ще й нині мало про це знаємо.
Страшна Сороча гора і втеча
Ці два роки на Уралі для Федора Войчука були чи не найтяжчими в житті. Холод, голод, хвороби, смерть від виснаження нищили людей. Бійці трудового фронту помирали сотнями. Особливо “нацмени”, які не могли перенести суворого уральського клімату. Щодня несли когось на Сорочу гору, де було кладовище. Фізична втома була надмірна, а до неї додавалось ще й моральне приниження з боку начальства, яке ставилося до підлеглих, як до злочинців. На кожному кроці їх карали чи то погіршенням умов праці (відправляли все нижче в котлован, де треба було працювати по коліна у воді), чи то зменшенням пайки хліба. І правди знайти було ніде. Всюди були вуха “сексотів”. Нарузі над людською гідністю не було меж. Жив, наче в пеклі, втрачаючи останню надію. Найбільше його, молодого, страшила ота Сороча гора в чужому, далекому від рідного Полісся, краї. Від образ і несправедливості лише стискав мовчки кулаки і зуби до скреготу, до стогону. А ночами будував різноманітні плани про те, як вирватися з цієї каторги. Лише одна думка здавалася Войчуку реальною: треба утікати! Краще на фронт. Хай краще уб’є куля, аніж померти тут голодною й холодною смертю чи згоріти в тифозній гарячці. І йому пощастило реалізувати свій фантастичний план втечі зі Златоуста. З товарняка в товарняк, ховаючись від перевірок, вигадуючи різноманітні історії, молячи Бога про спасіння, їхав він на захід. Ангел-охоронець, очевидно, сидів на його плечі, допомагаючи безперешкодно здолати тисячі кілометрів, дістатись до України. Йшов 1944 рік…
Ф.І.Войчук-солдат Війська Польського, 1945 р.
У Війську Польському — до Берліна
У цей час на території СРСР було сформовано Військо Польське (головнокомандувач — генерал броні Міхал Ролі-Жимерський). До кінця 1944 року в ньому налічувалося біля трьохсот тисяч військовиків. Командування значною мірою складалося з радянських офіцерів, а бойове оснащення здійснювала радянська держава. Бойові дії військових підрозділів новоутвореного формування узгоджувались з Головнокомандуванням збройних сил СРСР. Підбір бійців до Війська Польського відбувався на території СРСР з числа поляків, які проживали на цих територіях, а також з числа українців, які знали польську мову. От саме в такі обставини воєнного часу й потрапив Федір Войчук. Черговий патруль, який його затримав, доставив до військкомату, де саме здійснювався набір до Війська Польського. На питання: “Чи знаєш польську мову ?”, дав схвальну відповідь. “Що ж, будеш польським жовнєжем. А прізвище тепер матимеш Вальчек, щоб більше був схожий на поляка”. І зарахували 20 серпня 1944 року рядового Войчука-Вальчека до 22-го артилерійського полку 5-ї піхотної дивізії другої армії Війська Польського. Одягли, як належить – “конфедератка”, шинель, чоботи… Друга польська армія здійснювала бойові операції в складі І-го Українського Фронту, який вже йшов по території Чехословаччини, Німеччини.
Славнозвісна Берлінська операція, а пізніше Празька операція 1945 року… Це були запеклі, але переможні бої, які ще більше піднімали дух кожного фронтовика. Чотирнадцять місяців війни залишили рядовому артилеристу Федору Войчуку на все життя незабутній спомин. На фронті було страшно, проте все було справедливіше і чесніше, ніж в уральському тилу, а тому й смерть не здавалася такою страшною. Команди звучали більше російською, ніж польською. Їжі вистачало, а іноді ще й діставались трофеї.
Ангел-охоронець не покидав Федора. Одного разу осколком розпороло з кінця в кінець пілотку, а голови не зачепило. Коли побачив цю діру, волосся стало дибки… Мабуть, саме тоді вперше сипнуло на голову сивини. Так оминула Федора куля, хіба що контузило, та це на війні дрібниця. Зустрів перемогу в Німеччині, був представлений до нагороди. Але для кожного бійця найбільшою нагородою тоді було якнайшвидше повернутися живим додому.
Військовий квиток солдата Війська ПольськогоВійськовий квиток солдата Війська Польського
Демобілізувався Федір Войчук 20 жовтня 1945 року. У бойовій характеристиці російською мовою написано: “За период службы в 4-ой батарее показал себя дисциплинированным. Приказания командования выполнял безоговорочно и честно. В борьбе за Отечество с немецкими захватчиками показал себя примерным бойцом”. Російська мова, російські прізвища командирів, а печатка польська — з одноголовим орлом Речі Посполитої. Сфотографувався на пам’ять у польському однострої, поклав до кишені ту характеристику й військову книжку жовніра Війська Польського та й вирушив додому…
Додому…
Серце вистукувало в ритмі вагонних коліс. Поїзд мчав із заходу на схід, везучи фронтовиків до рідних домівок. “Куди прямуєш, солдате?” – запитав сусід по вагону. “Я із Западної. З Бистрич. У Березне їду”. “Не їдь туди. Там “бандери”. Вб’ють”, – почув у відповідь. Так Федір Войчук вперше почув про нову українську силу спротиву, яка активно діяла саме в його рідних краях. Для цієї сили війна в 1945 році не скінчилася.
Він повертався з війни польсько-радянським солдатом і вже за те, що мав відповідну форму і документи, ставав для українських повстанців ворогом. Доля знову готувала випробування. Федір послухав поради і в рідне село не поїхав. Натомість батько Федора Сак Войчук, залишивши вдома п’ятеро молодших дітей, приїхав до нього в Березне. Не радив синові повертатися додому, бо хто знає, що може бути. “Хлопці, звісно, свої. Багато з нашого села пішло в УПА. Пішов до повстанців і твій дядько Максим. Бистричанин Тарас Боровець (“Бульба”) — отаман Поліської Січі. Люди бояться “стрибків”, – розповідав синові про ситуацію в селі схвильований батько. Подався Федір до Рівного. А коли у військкоматі ставав на облік, то направили фронтовика на роботу в міліцію. Знову вдягнув шинелю та чоботи, одержав зброю і став охороняти відділення Національного банку на вулиці Червоноармійській. В бараці, на тій же вулиці, поруч з банком, виділили йому ліжкомісце.
Ф.І.Войчук на охороні Рівненського відділення Нацбанку, 1948 р.
То були тривожні повоєнні роки. Тюрма і КПЗ переповнені. Хапали людей за ніщо — за вигаданими звинуваченнями, наклепами, за якесь необачно сказане слово. Федора охопило сум’яття. “Що ж це робиться? Де ж тоді тая правда? За що ми воювали?” – ці питання не давали жити спокійно.
Попри всі застороги, що вб’ють “націоналісти”, до рідного села таки їздив. І жодного разу ніхто його не зачепив, хоча, бувало, що їхав у міліцейській формі. Було, що й перестрівали хлопці з автоматами, та, виявляється, вони все про нього знали. Добре знали Войчуків, поважали цю родину. І жодного разу Федір не заявив в органи про бачене чи почуте в Бистричах. Міліцейського життя стачило на 4 роки, поки знову не захворів на туберкульоз, який вже переніс у дитинстві, і його без вихідної допомоги звільнили з роботи. Треба було пережити й цю страшну біду.
Дві медалі за всю війну, але найдорожчі
Доля дарувала Федору Войчуку щастя мати сім’ю, двійко дітей, дочекатись онуків. Але не надто його милувала, щоразу додаючи великих і малих проблем і бід. Пережите підірвало здоров’я вщент, додавши паралічу на останні десять років життя.
Посвідчення до медалі-Za Odre, Nyse, Baltyk.Польська медаль Za Odre, Nyse, Baltyk.
У Федора Войчука бойових нагород, на відміну від більшості тих, хто дійшов до кінця війни, було небагато. За всю війну лише дві медалі, якими він дорожив — “За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років” (вручена йому 21 березня 1946 року) і польська медаль “ZA ODRE, NYSE, BALTYK”, яку йому надіслали із Польщі у 1960 році з посвідченням за підписом міністра оборони ПНР. Решта — ювілейні значки, які для нього нічого не значили. Ще за життя ветеран передав до Рівненського краєзнавчого музею свою польську бойову нагороду з документами та бойову характеристику, сказавши: “Нехай інші дивляться, якщо їм буде цікаво”.
Посвідчення до радянської нагороди
У 2018-у Федору Ісаковичу Войчуку виповнилося б 100 років. Він відійшов у кращий світ 30 років тому. Пам’ять про нього живе не лише в родині, а й зберігається в Рівненському музеї.
Реставрація арки біля костелу святого Варфоломія у Дрогобичі. Фото: Дрогобицька міськрада
Напередодні, 8 квітня, зпочали реставрувати арку біля костелу святого Варфоломія у Дрогобичі . З арки відчистять залишки вапняного покриття, зароблять у ній тріщини та нанесуть новий шар фарби. Про це повідомляє пресслужба Дрогобицької міськради.
Реставрація арки біля костелу святого Варфоломія у Дрогобичі. Фото: Дрогобицька міськрада
Дрогобич – полікультурне місто. Наше завдання – забезпечити належний благоустрій біля культових споруд міста, у першу чергу тих, які мають історичне значення та входять до переліку туристичних об’єктів Дрогобицької громади, – прокоментував секретар Дрогобицької міської ради Орест Каракевич.
Реставрація арки біля костелу святого Варфоломія у Дрогобичі. Фото: Дрогобицька міськрада
Нагадаємо, раніше у сквері навколо костелу пішохідні доріжки замостили бруківкою, встановили вуличне освітлення та підсвітку будівель костелу і вежі, відновили лавки. Нещодавно комунальники взялися за ландшафт та озеленення території.
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
