Напередодні вихідних хочеться нагадати про чудовий і ще не особливо протоптаний маршрут для гарної прогулянки. Більшість з вас знає про Дрогобицьку солеварню, але не кожен мав змогу відвідати. Щоб підігріти зацікавленість, розкажемо кілька цікавих фактів про цю локацію.
Якщо Ви вперше чуєте про Дрогобицьку солеварню, то варто знати, що це – найстаріше підприємство України та Європи. Перша писемна згадка про сіль у Дрогобичі датується 1390 роком. Дрогобицька солеварня безперервно діяла з 13 століття на одному і тому ж місці, біля джерел «сировиці» — соляної ропи. Тому Дрогобицький солеварний завод, що працює й сьогодні, можна вважати найстарішим постійно діючим промисловим підприємством в Україні. Протягом століть розквіту Дрогобичу сприяла солеварня, яка постачала сіль не лише до Галичини і Закарпаття, але і для Волині, Холмської землі, Київщини.
Грамота короля Владислава II на постачання чотирьох возів Дрогобицької солі до Львівського капітулу від 8 грудня 1432 року
За дрогобицькою сіллю прибували чумаки з різних кінців України — з Поділля, далекої Брацлавщини, Холмщини, Волині. На волинських пристанях над Случем і Горинню дрогобицьку сіль вантажили на річкові судна — ком’яги і сплавляли до Прип’яті, а далі Дніпром аж до самого Києва. Частина веж у Дрогобичі, Ясениці та інших навколишніх селах належала королю. На них змушували працювати селян, підданих монарху, який віддав жупу в оренду багатим італійським купцям, переважно генуезцям, що ходили з купецькими караванами з Італії через Львів і Буковину до Кримського міста Кафи.
Стефан Попович Медицький – Зустріч Марії і Єлизавети на подвір’ї Дрогобицької Солеварні _ друга половина 17 ст._з іконостасу Воздвиженської церкви
Частина солеварних веж спеціалізувалась на виробництві «топок» солі – виварену сіль зсипали у дерев’яні форми у вигляді зрізаного конуса. Набиваючи сіль в топки, робітники стежили за рівномірністю наповнення форм, щоб при всиханні сіль не кришилася й аби топка солі мала встановлену вагу – 1 кг.
Топки Солі на возі
У 1565 році в Дрогобичі було виварено 26 тисяч топок солі, в тому числі близько половини на приватних солеварнях, а решта на королівській жупі. Жупа іншими словами це місце де виварювалася сіль, так на Галичині називали Солеварні.
Що сьогодні
На сьогодні Дрогобицька Солеварня – це єдине підприємство в Європі, де сіль виготовляють таким же методом, що й тисячоліття тому – виварюванням з природної ропи. Ропу добувають із надр землі, з глибини 50 метрів. На даний час на підприємстві випускається продукція двох видів: «Сіль кухонна виварна йодована» і «Сіль кухонна виварна без добавок». Виварюють сіль Солевари, як і колись, за зміну, а це 24 години, вони виварюють 700 кг солі.
Виварювальний цех номер 1
Для тих , хто вже налаштувався на поїздку, зазначимо, шо на Дрогобицькій солеварні організовують екскурсії. Тут Ви на власні очі побачите як виварюється сіль, зможете її спробувати та придбати, а також побачите Солеварів, одну з найдавніших професій.
Виварювання солі теперішній час, технологія практично не змінилася з 14 століття.
Солеварня знаходиться в Дрогобичі по вулиці Солоний Ставок, 27. Екскурсії можна замовити телефоном+38 067 179 96 10. Гарних вам вражень.
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
У п’ятницю, 17 вересня 2021 року, о 10.00 у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (вул. Драгоманова, 5) відбудеться презентація книги «Відбиванка» Степана Гайдучка.
Пропоноване видання це – репринтне відтворення книги «Відбиванка» Степана Гайдучка 1930 року. Упорядники – кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент кафедри спортивних та рекреаційних ігор Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Володимир Левків і доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Андрій Сова.
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Репринтне відтворення книжки Степана Гайдучка «Відбиванка», яка є першим українськомовним навчальним посібником з волейболу, що вийшов у Галичині 1930 року, дає нове життя раритетові. Текст доповнюють відомості про життєвий шлях і професійний доробок Степана Гайдучка, словник термінів і словосполучень, сучасні дослідження витоків розвитку українського волейболу на західноукраїнських землях, фотографії волейболістів, іменний та географічний покажчики.
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Над виданням окрім упорядників працювали Лариса Гошовська (переклад передмови англійською мовою), Григорій Чопик (переклад передмови польською мовою), Оксана Борис (випусковий редактор), Єлизавета Лупиніс і Ольга Громик (редактори), Степан Осінчук (обкладинка, комп’ютерне верстання і дизайн).
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Рецензенти книги – кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент, президент громадської організації «Федерація волейболу України» Михайло Мельник; кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини Іван Хома.
Ця книга є справжньою знахідкою для дослідників українського тіловиховання і спорту, істориків, філологів, краєзнавців.
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Книга вийшла за підтримки громадської організації «Федерація волейболу України» (президент М.Г. Мельник), волейбольного клубу «Барком-Кажани» (президент О.В. Баран), Центру незалежних історичних студій (директор М.В.Романюк).
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Видання приурочене 30-річчю Незалежності України, 75-річчю від створення Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, 95-річчю розвитку українського волейболу, 130-річчю від дня народження Степана Гайдучка.
Гайдучок С.Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Відкриття виставки "Іван Остафійчук. Ретроспективна виставка. Живопис. Графіка."
У середу, 8 вересня 2021 року, у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулася церемонія відкриття виставки “Іван Остафійчук. Ретроспективна виставка. Живопис. Графіка.”.
Великий ретроспективний проєкт представляє генезу творчості художника: від його перших студентських етюдів і відомих графічних композицій та циклів, що вже стали класикою українського мистецтва ХХ століття, до зовсім нових робіт, які митець створював упродовж останніх років. У п’яти експозиційних залах представлено понад 150 творів, серед яких роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького та з приватної колекції автора.
Відкриття виставки “Іван Остафійчук. Ретроспективна виставка. Живопис. Графіка.”
Репрезентуючи особливості історії середини ХХ – початку ХХІ століття, творчість Івана Остафійчука не раз протистояла викликам часу. Митцеві довелося жити в обставинах обструкції тоталітарного режиму, але ні жорсткі ідеологічні межі, ні переслідування, ні допити у студентські роки не зруйнували моральних основ його світогляду і не перетворили самого художника на пасивного споглядача чи учасника ідейно заангажованої радянської мистецької спільноти. Навпаки, його пошуки художньо-образної мови, які відбувалися за цих умов, призвели до виразного протистояння тодішнім нормам і мали виразні національні ознаки.
Відкриття виставки “Іван Остафійчук. Ретроспективна виставка. Живопис. Графіка.”
Особистість Івана Остафійчука формувалась в оточенні національно свідомих та прогресивних митців і активістів: Охріма Кравченка, В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Леопольда Левицького, Романа Сельського, Романа Турина та інших. Згодом знайомство в Києві з Георгієм Якутовичем і Григорієм Гавриленком, вимушена еміграція спершу до Югославії, а потім до Канади наприкінці 1980-х проявилися вже новими особливостями мислення і формальними змінами мови графіки та живопису Остафійчука.
У 1992 році Іван Остафійчук повернувся в Україну. Творча манера художника зазнала чергових змін. Він віддає перевагу живописним працям. У них ще помітнішими стають вияви експресіонізму, захоплення творчістю знаменитого Едварда Мунка, австрійських і німецьких експресіоністів, модерністів. Ця стилістика вповні відповідає емоційним реакціям митця на виявлення історичної правди про трагічні події в Україні.
Інститут і гімназія СС Василіянок, вул. Потоцького, 95 (сучасна Чупринки)
Сьогодні пропонуємо до уваги наших читачів 10 фактів про одну з найкращих будівель у стилі українського модерну виконаних фірмою Левинського у Львові – гімназію та бурсу ім. Кардинала Сильвестра Сембратовича Українського педагогічного товариства, що була зведена по вул. Потоцького, 95 (сучасна вул. ген. Чупринки, 103).
Бурса Руського товариства педагогічного у Львові. Поштівка до 1914 року
Проект будинку в бюро Івана Левинського виконали Тадеуш Обмінський і Лев Левинський у 1906 р. , завершено будівництво було у 1908 р.
У будівлі поєдналися трансформовані традиції народного мистецтва, сецесійними обрисами та стриманим ліпним декором.
На відміну від інших споруд фірми І.Левинського «орнаментального» періоду (1903-1908) цей будинок майже позбавлений майолікових прикрас (за винятком сандриків третього поверху ризаліту), натомість підкреслено горизонтальний руст фасаду, що нагадує зрубну кладку стін із брусів у народному дерев’яному будівництві.
Митрополит Андрей Шептицький
20 червня 1909 року будинок був освячений у присутності митрополита Андрея Шептицького, який особисто вклав великі кошти у цю будову.
Митрополит Андрей придбав у 1912 році цю будівлю в Українського педагогічного товариства для монастиря Св. Мокрин сс. Василіянок, при якому було відкрито дівочу гімназію.
У 1922 р. тут була створена приватна дівоча учительська семінарія сс. Василіянок. Спочатку нею керували настоятельниці монастиря Тереза Гікке та Соломея Цьорох, а від 1925 р. директором цього закладу став професор Микола Чубатий, видатний український історик.
Група українських студентів на фоні бурси. Фото 1912 року
Випускниці семінарії мали право працювати вчительками у школах нарівні з випускницями державних семінарій.
Після Другої світової війни тут було створено лісотехнічний інститут, який раніше функціонував як факультет Львівської політехніки. На місці монастирського городу виріс невеликий ботанічний сад-дендрарій
Головний корпус Лісотехнічного університету (колишня бурса УПТ). Фото 2015 року
У 2008 р. під час реконструкції будинку на бічних шпилях даху прикріпили «ялинки».
На сьогодні будівля – головний корпус Національного лісотехнічного університету України.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
Мельник І. Львівський Новий Світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. – Львів: Центр Європи, 2014.
У Львові назвали цьогорічних переможців премії Андрія Бокотея для молодих художників-склярів
У п’ятницю, 3 вересня 2021 року, у Львові було оголошено переможців Премії професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів-2021. Цьогоріч конкурс, який не має аналогів в Україні, відбувається за підтримки Українського культурного фонду. Подія має на меті підтримати молоде українське скло як винятковий мистецький напрям та популяризувати його на всеукраїнському та міжнародному рівнях.
О 16:00 в Музеї скла у Львові відбулося засідання журі на чолі із Президентом Національної академії мистецтв України Андрієм Чебикіним, а вже о 17:00 в актовій залі Львівського історичного музею було оголошено переможців конкурсу та вручено нагороди.
Наталія Парщик. Безголосся
І місце отримала випускниця кафедри художнього скла ЛНАМ Наталія Парщик за роботу «Безголосся» із застосуванням техніки термоформажу та холодної обробки скла; ІІ місце – Юлія Галишин за технологічно складну композицію «Приховані наміри», а ІІІ місце дісталося студенту-магістру Богдану Ломоносову за роботу «Сіль».
До складу журі окрім президента НАМУ А. Чебикіна входять: Андрій Бокотей, академік НАМУ, народний художник України, професор; Микола Яковлєв перший віце-президент Національної академії мистецтв України, доктор технічних наук, професор Роксолана Патик, кандидат мистецтвознавства, професорка ЛНАМ; Ю Яомінь – колекціонер, засновник Премії, власник Галереї мистецтв “Ґрінвейв”, м. Усі, КНР; Реміґіюс Крюкас всесвітньовідомий художник-скляр, власник виробничого підриємства “ҐласРеміс”, Литва; Олександр Звір – український художник, доцент кафедри художнього скла ЛНАМ; Михайло Бокотей, завідувач кафедри художнього скла ЛНАМ, кандидат мистецтвознавства, член-кореспондент НАМУ, доцент; Ольга Турецька , українська художниця, власниця бренду «Olga Glass», призерка ІІ місця Премії Андрія Бокотея 2019 р.
Юлія Галишин. Приховані наміри
У церемонії вручення нагород взяли участь представники Львівської обласної державної адміністрації: директорка департаменту з питань культури національностей та релігії Ірина Гаврилюк та начальник відділу мистецтв та розвитку культури Василь Гладкий; ректор Львівської національної академії мистецтв Василь Косів, делегація Українського культурного фонду Юлія Аленіна та Дарина Живоглядова, журналісти, учасники і партнери проекту.
Всього у конкурсі на премію взяли участь 19 молодих склярів. Їх роботи можна оглянути на виставці в Музеї скла у Львові до 30 жовтня.
Нагадуємо, що конкурс на премію проф. А. Бокотея – платформа для творчих дебютів, яка створює конкурентне середовище, дає можливість практичної реалізації, сприяє промоцїї якісного культурного продукту молодої генерації українських художників скла. Діяльність Премії розпочато 2018 р. як щорічний проєкт в рамках 80-річного ювілею всесвітньо відомого скляра, професора Андрія Бокотея. Станом на сьогодні відбулося три конкурси за участю 49 молодих художників: студентів і випускників мистецьких ЗВО, яким на момент конкурсу не виповнилося 35 років. Переможці 2018 та 2019 рр. в нагороду взяли участь у Міжнародних конференціях художнього скла у м. Нінбо та м. Усі (Китай), а призери 2 і 3 місць отримали грошову винагороду. Роботи всіх лауреатів увійшли в колекцію Чженцзянського музею скла у Нінбо (Китай). Цьогоріч троє переможців отримають у нагороду можливість реалізації серії творчих робіт на гутній печі, а створений відеорепортаж буде використано для промоції дебютантів.
Богдан Ломоносов. Сіль
У Львові успішно функціонують єдині в Україні Музей скла та кафедра художнього скла Львівської національної академії мистецтв, на базі яких кожні три роки відбувається масштабний захід – Міжнародний симпозіум гутного скла у Львові, що є найтривалішим у світі мистецьким форумом художників-склярів (відбувається безперервно від 1989 р.). У 2019 р. у заході взяли участь понад 50 відомих художників із 26 країн. Також у 2020 р. започатковано щорічний освітній проєкт І Міжнародна резиденція “European Glass Education”. Усі ці заходи скеровані на збереження, підтримку та популяризацію львівської школи художнього скла як унікального мистецького явища в Україні та за її межами.
Партнери проєкту: Музей скла у Львові, Національна академія мистецтв України, Львівська національна академія мистецтв, галерея ЛНАМ, Музей мистецтва Центрально-Східної Європи «Greenwawe» (м. Усі, КНР).
Галицький сейм (сьогодні головний корпус ЛНУ імені Івана Франка). Фото з uk.wikipedia.org
Наступний, 2022 рік, на Львівщині пропонують проголосити роком львівської родини інженерів-архітекторів Пежанських та присвятити його 130-річчю Олександра Пежанського.
З відповідною пропозицією на комісію з питань історико-культурної спадщини та туризму Львівської обласної ради звернувся оргкомітет історико-мистецького проєкту «Рік родини Пежанських».
Пежанські запроєктували та збудували низку визначних громадсько-культурних, освітніх та культових споруд, чим долучилися до формування архітектурного ансамблю Львова та Львівщини в кінці XIX – першій третині XX століття.
Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка, фасад головного корпусу, фото початку ХХ століття
Як зауважив голова депутатської комісії Іван Щурко, в межах відзначення року Пежанських потрібно визначити об’єкти, збудовані за проєктами цих архітекторів, які необхідно включити в перелік для реставрації у наступному році з нагоди пам’ятного ювілею.
Довідково: Григорій Пежанський – український інженер-архітектор, громадський діяч австрійської та міжвоєнної доби. Серед об’єктів створених Пежанським особливо виділяються трибуни стадіону на 8 тис. глядачів поблизу головної алеї Крайової виставки 1894 року. Ним було створено проєкт цілої низки корпусів Львівського університету, реконструкція будинку Галицького сейму, який у 1920 році передали університету. Серед інших його проєктів пов’язаних з університетом – зведення нового приміщення для бібліотеки Львівського університету, на сучасній вулиці Драгоманова, 5. Протягом 1910–1912 років він керував спорудженням корпусів геологічно-палеонтологічного факультету по сучасній вул. Кирила і Мефодія, 6 і 8. Ним було створено проєкт будівлі для жіночої учительської семінарії у Львові на нинішній вулиці Туган-Барановського, 7.
Григорій Пежанський
Олександр Пежанський – український архітектор і фотохудожник, живописець, солдат Української Галицької армії. Син архітектора Григорія Пежанського. Спершу працював як архітектор. А у 1927 році відкрив власне будівельне підприємство, проєктуючи та будуючи житлові, громадські та культові споруди у стилях модерну та функціоналізму у Львові і поза його межами, відновлював інтер’єр Успенської церкви. За його проєктами зведено церкви в Ільнику, Потеличу, Германові (тепер Тарасівка), Мразниці (тепер у складі Борислава), Озерянах, Івано-Франківську, народні доми в Романові, Ворохті і Залукві, шпиталь «Народна лічниця», бібліотеку «Студіон» (опікуном і меценатом яких був Митрополит Андрей Шептицький) у Львові.
Олександр Пежанський, 1962 р.
Михайло Пежанський – український інженер-будівельник, термінограф, пластун. Другий син архітектора Григорія Пежанського. Розробляв житлові будівлі, містобудівні проєкти, міські комунікації. Активно сприяв діяльності «Пласту». Під час українсько-польської війни брав участь у розвідувальних операціях львівських пластунів. Відзначений пластовим орденом святого Юрія. Після другої світової війни викладав у Мюнхені. 1949 року виїхав до США. Співпрацював з усіма, хто розвивав у діаспорі українську науково-технічну термінологію. Власними зусиллями і коштами зібрав з цілого світу ті термінологічні словники, що їх заборонили в УРСР. Самостійно перевидав близько 250 примірників словників для закордонних українських науковців та установ. Член і один із засновників Українського фотографічного товариства в Америці. Займався фотофіксацією творів українських митців, що експонувались на виставках у США.
Сьогодні на території сучасної Львівщини існує чимало курортів. Їх полюбляють відпочиваючі не лише з України. З кожним роком можна побачити все більше туристів із Європи. Проте не завжди навіть місцеві мешканці знають історію появи цих курортів. Деякі з них були започатковані ще в попередніх століттях.
До прикладу, цікавою є історія курорту, який розташований у містечку Великий Любень, що знаходиться в Городоцькому районі Львівської області.
Реклама курорту в Любені ВеликомуВ’їзд до курорту в Любені ВеликомуМісцева каплиця в Любені Великому
Чи знали наші читачі, що перший санаторій тут був побудований у ХVIII ст. Причиною зведення санаторію була в першу чергу вода із лікувальними властивостями. Хоча варто сказати, що місцеві мешканці про цей факт знали набагато раніше. Перші писемні згадки про воду, яка лікує історики відносять до часів короля Стефана Баторія, а це XVI ст., тобто ще раніше на кілька століть, від появи першого санаторію.
Взагалі, якщо говорити про Великий Любень як курорт, то тут варто згадати постать власника містечка Людвіка Яблоновського. Бо він активно сприяв розвитку населеного пункту, як курортного. Саме завдяки родині Яблоновських у Великому Любені звели купелі для відпочиваючих, які часто сюди навідувались із міста Львова.
Санаторій для відпочиваючих в Любені ВеликомуБудинки для гостей курорту в Любені ВеликомуОдна із вілл на території курорту в Любені Великому
Наступний власник курорту І. Бруннер почав ґрунтовну реконструкцію комплексу, саме він вирішив звести тут водолікарню, житлові будинки.
У 1849 р. курорт отримує нового власника барона К. Бруницького (1820—1890). Костянтин Бруницький збудував сучасні купелі, пансіонати і готелі.
У 1903 році до Великого Любеня проклали залізничну гілку. Цей факт позитивно вплинув на потік туристів до курорту.
Будівлі ресторану та театру курорту в Любені ВеликомуПриміщення бальної зали курорту в Любені ВеликомуБудівля ресторану курорту в Любені Великому
Сто років тому для лікувальних процедур використовували воду із п’яти джерел, найбільшими вважались джерела із назвами Адольф і Людвік.
Сьогодні курорт активно працює і всі бажаючі можуть відчути на собі цілющі властивості води, якою лікувався сам король Стефан Баторія. Тому, якщо вас зацікавила ця історія, то вам обов’язково варто завітати до курорту із багатовіковою історією.
Вперше в Україні прозвучить музика Томаса де Гартмана (1885-1956) – колись відомого композитора, який народився в Україні, музика якого впала в безвість після його смерті.
Відкрити неймовірну постать митця ми зможемо на фестивалі, який цілком складатиметься із композицій майстра та відбудеться у Львівській національній філармонії ім. М. Скорика10-17 вересня 2021 року.
Він отримав назву «Томас де Гартман в Україні. Забутий майстер» та ініційований міжнародним проєктом «Thomas de Hartmann Project», який має на меті відновити творчість композитора, а також належне йому місце в класичному репертуарі. Останній він був започаткований у 2006 році піаністом Еланом Сікроффом та гітаристом Робертом Фріппом.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
Серед ініціатив, втілених в рамках проєкту та ініційованих піаністом Еланом Сікроффом (арт-директор Проєкту), є запис сольного фортепіано, вокальної та камерної музики де Гартмана. Він був реалізований в 2016 році разом із нідерландським музичним лейблом Basta Music, а його результатом став випуск семи компакт-дисків. У квітні цього року британський лейбл Nimbus Alliance перевидав ці записи у трьох випусках – подвійному диску камерної музики, подвійному диску фортепіанної музики та диску пісень. Усі вони отримали чудові відгуки.
У Львові проєкт присвячений митцю відбудеться за участі американсько-українського дириґента Теодора Кухара, спільно із Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії імені М. Скорика.
Фестиваль складатиметься з трьох оркестрових концертів, що відбудуться у Львівській національній філармонії 10, 14 та 17 вересня 2021 року. Кожна подія буде мати свій власний репертуар і буде супроводжуватися записом, результатом чого стануть 3 нові компакт-диски з музикою митця, яка раніше ніде не записувалась та не виконувалась. Саме тому, важливість цього проєкту для філармонії, Львова, України та музичного світу складно переоцінити.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
У першій концертній події прозвучить Андалузький концерт для флейти Томаса де Гартмана (1935), який зіграє відомий соліст Бюлент Евджіль. У другому концерті звучатиме перша Симфонія-поема композитора (1935). Також одна з львівських концертних програм включатиме Концерт для контрабаса у виконанні відомого британського соліста Леона Боша.
У третьому концерті публіка матиме змогу почути гру піаніста, артистичного директора проєкту та одного із його засновників – Елана Сікроффа. Він виконає фортепіанний концерт де Гартмана під батутою Тяня Хуей Нґа – професора Коледжу Маунт Холіок (Mt Holyoke College) та дириґента Pioneer Valley Symphony (США).
Довідка:
Томас де Гартман (1885-1956) – композитор, який народився в Україні (на Сумщині), музика якого впала в безвість після його смерті. Здобув ґрунтовну музичну освіту у відомих митців: Антона Аренського, Сергія Танєєва, Анни Єсіпової-Лещетізької. Відомі музичні видання публікували твори композитора вже з 14-річного віку, а його перші композиторські спроби користувалися значним успіхом.
Співпрацював з кращими музикантами свого часу: був учасником відомого мистецького об’єднання «Синій вершник», товаришував із Василем Кандінським, Полем Тортельє, Еженом Біго, Пабло Казальсом, Сергієм Кусевицьким, Леопольдом Стоковським та ін.
У той час як Томас де Гартман провів більшу частину свого життя далеко від своєї української батьківщини, у його працях висловлюється любов до звичаїв, народної музики та села його юності. Любов до батьківщини знайшла свій вияв у творчості митця, зокрема – Оркестровій сюїті тв. 62 під назвою «Свято в Україні» та «Колядках» тв. 60. Українські мотиви можна відшукати і в інших творах де Гартмана: Концерті для віолончелі тв. 57, Скрипковому концерті тв. 66 та Тріо для флейти для скрипки та фортепіано.
Творчість композитора охоплює чимало музичних жанрів: симфонічні твори, камерні, вокальні, а також музика до кінофільмів. У своїх творах спирався на елементи романтизму, імпресіонізму, бітональності та модернізму, джазу, музики Сходу. Результатом стало створення унікального звукового світу, парадоксально звичного, але водночас нового та яскравого.
Сьогодні, 8 вересня 2021 року, о 16:00 у головному корпусі Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (пр-т Свободи, 20) відкривається ретроспективна виставка Івана Остафійчука.
«Іван Остафійчук. Живопис. Графіка» – великий ретроспективний проєкт, який представить глядачам генезу творчості художника: від його перших студентських етюдів і відомих графічних композицій та циклів, що вже стали класикою українського мистецтва ХХ століття, до зовсім нових робіт, які митець створював упродовж останніх років. У п’яти експозиційних залах буде представлено понад 150 творів, серед яких роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького та з приватної колекції автора.
Репрезентуючи особливості історії середини ХХ – початку ХХІ століття, творчість Івана Остафійчука не раз протистояла викликам часу. Митцеві довелося жити в обставинах обструкції тоталітарного режиму, але ні жорсткі ідеологічні межі, ні переслідування, ні допити у студентські роки не зруйнували моральних основ його світогляду і не перетворили самого художника на пасивного споглядача чи учасника ідейно заангажованої радянської мистецької спільноти. Навпаки, його пошуки художньо-образної мови, які відбувалися за цих умов, призвели до виразного протистояння тодішнім нормам і мали виразні національні ознаки.
Художник Іван Остафійчук
Знайомлячись із хронологією творчості Івана Остафійчука, з тематикою та ідейним змістом його творів, важко виокремити певні етапи. Перебуваючи в постійному творчому пошуку, художник працює циклами, які різняться технічними прийомами та засобами вираження, проте об’єднані властивим авторові інтелектуальним складником і балансом метафізичного відчуття комплексності світу та спокійного, в міру раціоналізованого способу творення довершених естетичних композицій.
Твори художника і надалі органічно адаптують модерні тенденції світового мистецтва й одночасно зберігають те, що найважливіше для нас сьогодні, – національну ідентичність, менталітет і душу українського народу.
Оскільки довкола Львова, та й загалом в цілій Польщі, з автомобільними шляхами було кепсько, то, щоб потрапити в інше місто, львів’яни мусили користали залізницею. Якщо у 1935 році у Львові та його околицях скористалось залізницею до 1,3 млн пасажирів, то вже через 2 роки близько 1,8 млн.
Пасажири біля вагону 3 класу випуску 1900-1910-х років. Вагон прозвали”бочнякем” ,бо мав з кожної секції на 10 осіб окремий вихід на перон. Проходу по вагонам через секції не було , туалет також відсутній.
Подорожі потягом були не дешевими, на вартість впливала відстань й ступінь комфорту, який собі забажає пасажир.
Як це відбувалось і, чи не руйнували поїздки сімейний бюджет з’ясуємо підгледівши за львів’янинином, що мав потребу залатвити якісь там свої справи у столичному місті Варшаві.
Пасажири вагону 3-го класу , так званого “бочняка”. Світлина з альбому Romana Wajnikonisa
Перед білетним віконцем на двірці він мав на вибір три ціни на квиток. Якщо він був невибагливий до комфорту , або мав обмежені фінанси, то до його диспозиції була дерев’яна лавка у вагоні третьої кляси за 20 злотих. Це були найбільш переповнені, найменш зручні вагони.
Вагон 3-го класуСалон вагону 3-го класу, часто використовувався для приміських маршрутів
І хоч як колійові служби не намагались переконувати, що подорож в них є всього лиш меньш зручною і аж ніяк не ганьбою, чи приниженням, заможніші громадяни зневажливо оцінювали їх, як вимушене рішення для можливості поїздок біднішим. Якщо ж в кишені було трохи більше “каси”, то пропонувалась більш простора і зручна друга кляса з “тапіцеркою” на сидіннях, але на 50% дорожче, за 30 злотих.
Вагон 2-го класуСалон 3-го класу .Такий самий салон ,тільки з оббитими матерією м’якими лавками ,та меншою кількістю рядів ( 9 замість 11-12) вважався 2-го класу
Ну а коли пан любив комфорт і до того ж мав “грубий по́ртфель”, а ще й не міг собі уявити подорож без розкладного ватного фотеля, то мусів викласти за квиток до вагону першої кляси 40 злотих.
Якщо це був швидкий потяг, то квиток дорожчав відповідно на 12-20% .
У вагон можна було взяти валізу до 25 кг. , надлишок багажу за окрему плату здавався у багажний вагон.
Салон 1-го класу у “пульманівському” вагоні
Діти до 4-х років возились з батьками задармо , а до 10-ти років за пів ціни. Шкільна молодь могла скористати знижкою на третину , так само, як і зареєстровані безробітні та особи, що їхали на лікування. Ветерани війни платили лише 20%.
При регулярних поїздках,особливо на приміських маршрутах, можна було суттєво зекономити придбавши місячний абонемент за ціною 12-ти поїздок, або тижневий за ціною 3-х поїздок. Ну, а коли якийсь львівський батяр злапався за поїздку “гапою”(польською “na gapę”), тобто “зайцем” – двократий штраф від ціни квитка був неминучим. Щоб уявити це собі в теперішніх гривнях, множим тодішній злотий на 70.
Роклад руху потягів у Львові в травні 1939 року
Особливістю подорожей тогочасними потягами було те, що білет продавався до станції призначення не стільки на даний потяг, скільки на конкретний маршрут. Тому потрапивши на перон, пасажир не шукав порядкового номера вагону, оскільки його не було. На бортах вагонів позначався лише клас вагону. Білет на відстань до 150 км був дійсний протягом доби і це дозволяло сісти в любий вагон відповідного класу будь-якого потягу в зазначеному в білеті напрямку. На відстань від 150 до 350 км білет діяв 2 доби і давав можливість пасажиру зробити перерву на відпочинок. Для тих хто вибрався у подорож далі ніж на 350 км, білет діяв 3 доби і можна було двічі відпочити.
У разі переривання подорожі пасажир звертався до чергового на станції за відміткою у квитку . Якщо на маршруті передбачалась пересадка, то це не впливало на гарантовану кількість перерв у подорожі.Тому наш львів’янин їдучи до Варшави, при бажанні, міг собі зупинитись на пару годин в Ряшеві, прогулятись, чи відвідати ресторацію, потім сісти на попутній потяг, знову вийти в Кракові для ночівлі у готелі. Звичайно ж, можна було й не робити перерв і в межах графіку потяга прибути у Варшаву.
Люксторпеда по дорозі в Закопане.
Від 1936 року зі Львова почали курсувати моторо́ві експресові потяги “Люксторпеда” на 50 пасажирів, якими можна було дорого (15-30 злотих) і швидко (сер.шв. 80-85 км/год) потрапити на відпочинок в Коломию, чи Заліщики, або у справах до Борислава, Тернополя, Чорткова, чи Станіславова. Розклад цих, тоді надсучасних, експресів спеціально підлаштовували під прибуття до Львова потягів з Варшави (прибувало 6 потягів денно), Кракова (7 потягів денно), Вільна (2 потяги). Правда пасажирам вчасно зробити у Львові пересадку не завжди вдавалось. Потяги з далеких міст в половині випадків запізнювались від 20-30 хвилин, а навіть до 1,5-2 годин.
Салон приміського вагону
Преса ганьбила за це колійовців. Польська Колія Паньствова інвестувала в залізницю, щоб підняти її стандарти ,а це впливало на ціни квитків, котрі пересічний громадянин ні в якому разі не вважав дешевими.
Львівському кваліфікованому робітнику , щоб потрапити у ту ж таки Варшаву вагоном другої кляси, треба було відпрацювати приблизно 60 годин, малокваліфікованому майже 100 годин . Для інженера, медика ,чи вчителя це 3-4 дні роботи . Військовий в чині майора, чи середньої ланки держслужбовець мав видати свій 2-3 денний заробок. Лише професорам, суддям та високопосадовцям така поїздка могла обійтись денним заробком. А от для найманого робітника зайнятого у рільництві, це майже 2/3 місячного заробку.
Застережні написи у вагоні ” Не плювати”, “Не смітити у вагоні”…
Загалом на околицях Львова багато селян погоджувались найматись до праці за 0,5-1 злотий денно. Зрештою і у Львові на чорній біржі не бракувало охочих найнятись до фізичної праці за 1 злотий на день . То ж багатьом галичанам не випадало переїхатись у потязі навіть на ближчі відстані.
9 вересня, о 18 год., у галереї “ХотАртХол” Палацу Гната Хоткевича відбудеться відкриття виставки Макса Сіра – митця із Чилі, який протягом останніх років живе і творить у Львові. В експозиційному просторі Палацу Хоткевича Макс Сір презентуватиме виставку “Метаморфози”, яка є рефлексією автора на оповідання Франца Кафки “Перевтілення” (переклад англ. “The Metamorphosis” – “Метаморфоза”).
Виставка Макса Сіра “Метаморфози” є результатом першого етапу роботи автора над графічним романом, за мотивами однойменного твору Франца Кафки. За словами художника, цей проєкт народився під час його перебування у Празі, звідки й розпочалося дослідження творчості письменника.
Виставка Макса Сіра “Метамарфози” відтворює розвиток сюжету оригінального твору та розкриває теми – дегуманізації, відчуженості, самотності, розчарування, – перетворюючи текст в образно-виразні метафори.
Зазначимо, що в межах експозиції будуть представлені принти оригінальних робіт Макса Сіра з серії “Метаморфози”.
Спеціальні гості відкриття виставки: Макс Сір – автор виставки та Марсело Разон Санчес – знавець творчості Франца Кафки, юрист. Колишній професор кафедри основ права в Університеті Тарапаки. Ексюрист Ради оборони Чилі. Сьогодні – юрист у сфері нерухомості та особистого майна.
Експозиція триватиме із 9 по 15 вересня. Вхід вільний
Виставка “Метаморфози”
Про автора
Макс Сір (Max Sir, Вінья-дель-Мар, Чилі) – ілюстратор, художник і театральний режисер. Визнаний художник-пластик у Чилі та за кордоном, відомий як драматург у Нью-Йорку, де він також брав участь у виставах як актор. Його твори мистецтва були удостоєні численними національними мистецькими преміями та експонувалися в Нью-Йорку, Берліні, Парижі, Коста-Риці, Вашингтоні, Лондоні, Афінах, Празі, Львові та у містах Чилі. Художник провів значну кількість міжнародних персональних виставок, серед останніх – “Голоси Сор Хуани Інес де ля Крус” у Галереї IDB у Вашингтоні (2016); “Аліса на порозі” у Празі, Чехія (2017); “Аліса Макса Сіра в Лондоні” (2018). Його серія картин “Alice” (“Аліса”) експонувалася і була на обкладинці Міжнародного салону сучасного мистецтва “Карусель Лувру” (Париж, травень 2018 р.) та ярмарку мистецтв Параллакс (Лондон, липень 2018 р.). Прем’єра його останнього проєкту – “Гамлет”, що був задуманий, спроєктований та зрежисований ним, відбулася у Львові в межах фестивалю “Кіт Ґаватовича”. Графічний роман “Гамлет” як частина мультидисциплінарного проєкту, був опублікований в Україні презентований на Українському Комік Коні та Львівському книжковому форумі у 2018 році. У 2019-2020 роках митець створив серію картин, натхненних традиційною українською культурою. Наразі Макс живе в Україні, працюючи над проєктом нового графічного роману за мотивами книги Кафки “Метаморфоза”, епізоди з якого представлені в галереї “ХотАртХол”.
Нагадаємо, що галерея “ХотАртХол” — це новий простір у Палаці Хоткевича у Львові, який відкрито у грудні 2020 року. Галерея покликана експонувати мистецькі дебюти. Проєкт реалізовано завдяки благодійникам на платформі “Велика ідея” та краудфандинговому ґранту програми Європейського Союзу “Дім Європи”.
Робота з експозиції виставки Романа Гериновича "Навчіться не говорити про очевидне..!"
В перші дні вересня 2021 року в Музеї міста-курорту Трускавця відкрилася монохромна фотовиставка відомого львівського фотомитця, члена Національної спілки фотохудожників України та Міжнародної федерації фотомистецтва (AFIAP) Романа Гериновича “Навчіться не говорити про очевидне..!”.
Роман Геринович
Свою фотовиставку, що викликає строкаті емоції, автор назвав словами відомого американського письменника Джерома Девіда Селенджера: “Навчіться не говорити про очевидне..!”. В основі фотовиставки – ноги в різних конфігураціях, зібрані по цілому світі.
Афіша виставки Романа Гериновича “Навчіться не говорити про очевидне..!”
Свої роботи фотограф не підписує, бо: «Я не хочу нав’язувати іншим своє бачення», – відповів в одному із інтерв’ю пан Роман на запитання, чому він не дає назви своїм світлинам. Жартуючи він запевнив, що кожна фотографія має свою “родзинку”, заховану глибоко в “булочці”, і треба самому її надкусити, щоб посмакувати цією “родзинкою”.
Робота з експозиції виставки Романа Гериновича “Навчіться не говорити про очевидне..!”
Зрештою, кожна людина побачить щось своє, відповідно до того, як жила, як живе, як житиме, які в неї цінності й переконання. Автору цікаво, що саме побачить глядач і скільки різних варіантів побаченого буде. Адже зовнішній світ такий неоднозначний. Кожен бачить навколо те, що резонує з його внутрішнім світом.”
В експозиції виставки Романа Гериновича “Навчіться не говорити про очевидне..!”
Геринович працює фотографом в Львівському історичному музеї. Разом з тим активна творча робота зробила його учасником понад 20 міжнародних колективних (Туреччина, США, Швейцарія Чорногорія та ін.) та чотирьох персональних виставок в Україні та Польщі (2017-2019 Перемишль, Ґлівіце, Щецін).
Сьогоднішня наша знахідка стосується давнього міста Добромиль, яке вперше згадується в письмових джерелах у 1374 р. Ця згадка пов’язана із постаттю князя Владислава Опольського, який надав родові Гербуртів маєтки по річках Вирві та Стрвяжу. Ці території відомі як Добромильський ключ. А він тоді включав тогочасне місто Добромиль і навколишні села.
Панорама міста . Добромиль, 1918-1939 рр.Панорама міста . Добромиль, 1918-1939 рр.Костел, Добромиль, 1918-1939 рр.Церква отців василіанів. Добромиль, 1918-1939 рр.
Цінністю і справжньою окрасою Добромилю був Замок Гербуртів. Будівля розташована за кілька кілометрів на південь від міста.
Сучасний Добромиль входить до складу Старосамбірського району Львівської області.
Добромильський замок вважається найвищим та найвіддаленіший від Львова замком Львівщини.
Руїни замку. Добромиль, 1918-1939 рр.Руїни замку . Добромиль, 1918-1939 рр.Руїни замку . Добромиль, 1918-1939 рр.Головна вулиця . Добромиль, 1918-1939 рр.
В колекції польського фотоархіву під назвою «Шукай в архівах» вдалось натрапити на фото Добромилю часів 1918-1939 років. Не всі вони мають точне датування, проте становлять неабияку цінність для історії.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/
Перші електричні трамваї у Львові на «виставковій» лінії. 1894 р.
3 вересня 1880 року вперше у світі по рейкам рушив екіпаж, який приводився в дію електричним двигуном – так у Санкт-Петербурзі народився електричний трамвай – його «батьком» став українець Федір Аполлонович Піроцький. Про це сьогодні розповідають «Фотографії Старого Львова».
У електричного трамвая є кілька «батьків» – новий вид транспорту практично одночасно реалізувала низка винахідників. Зокрема, у Російській імперії – українець із козацького роду Федір Аполлонович Піроцький; у Німеччині – Вернер фон Сімменс, а у Сполучених штатах Америки – Лео Дафт. І хоча Вернер фон Сімменс та його компанія представила мініатюрну електричну залізницю на промисловій виставці у Берліні іще в 1879 році, пріоритет на винахід електричного трамвая саме як міського транспорту належить українцю Федору Піроцькому.
Федір Аполлонович Піроцький (1845 – 1898) – винахідник електричного трамвая
Федір Аполлонович Піроцький народився 1 березня 1845 року в селі Сенча Лохвицького повіту Полтавської губернії у родині шляхтичів, які походили із старовинного роду реєстрових козаків. Батько Федора – Аполлон Піроцький був військовим лікарем. Початкову освіту Федір отримав вдома.
Вищу військову освіту Федір Піроцький здобув у Санкт-Петербурзі –Костянтинівський кадетський корпус та Михайлівську артилерійську академію. Навчання він завершив у 1866 році і проходив службу в артилерійських військах у Києві. Іще з часів навчання Піроцький зацікавився електротехнікою, вивчав її за підручниками та науковими журналами. В Києві Піроцький знайомиться із видатним електротехніком Павлом Миколайовичем Яблочковим – винахідником дугової електричної лампи.
Виставкова електрична залізниця, створена Вернером фон Сімменсом. 1879 р.
Із 1871 року Федір Піроцький працює у Санкт-Петербурзі. У той час він запропонував нову конструкцію доменних печей для виплавки чавуну. Із 1874 року Піроцький займається дослідами із електрикою, в тому числі – передачею електроенергії на велику відстань. У той час змінний струм, напругу якого легко змінювати завдяки трансформаторам, іще не був відкритий. Застосовувався лише постійний струм, який трансформувати було практично неможливо. Для передачі постійного струму на значну відстань без значних втрат потрібні були провідники великого перерізу. У якості таких провідників Федір Піроцький запропонував використати залізничні рейки.
Після дослідів із передачею струму на відстань на Сестрорецькій залізниці біля Санкт-Петербургу, Федір Піроцький вирішив, що від рейкової контактної мережі можна приводити в рух залізничні вагони. У 1875 році було електрифіковано біля 1 версти залізничної колії – рейки були ізольовані одна від одної та від землі (тоді використовувалися дерев’яні шпали) і підключені до генератора системи Грамма. Досліди із саморухомими залізничними вагонами із електричним приводом були успішними. Звіт про ці досліди у 1877 році було опубліковано в «Інженерному журналі», примірники якого сам винахідник розіслав зацікавленим особам та електротехнічним фірмам. Один із примірників цього журналу Піроцький адресував компанії братів Сіменсів в Берлін.
Вернер фон Сіменс (1816 – 1892) – один із братів Сіменсів, видатний вчений-електротехнік. Вважається винахідником трамвая і тролейбуса
У кінці 1870-х років, після повернення у Петербург після тривалого відрядження у чорноморські фортеці, Федір Аполлонович Піроцький працює над питанням використання електроприводу в міському транспорті. У ті роки Піроцький товаришує і співпрацює із вченим-електротехніком Володимиром Миколайовичем Чіколевим. Заявка на винахід електричного трамвая була подана 5 квітня 1880 року. Через тиждень, 12 квітня Федір Піроцький доповідав про винахід нового виду транспорту перед багатолюдною аудиторією, серед яких був і представник фірми Сімменса у Петербурзі. Доповідь називалася «Проект застосування електрики для руху залізничних потягів з подачею струму тими ж рейками, по яких котяться колеса», вона сподобалася публіці, про неї писали газети.
На той час в Санкт-Петербурзі уже працював кінний трамвай – тут експлуатувалися двохповерхові трамвайні вагони із т.зв. «імперіалом». Такі вагони вміщували до 40 пасажирів і важили 6,5 тон. Один із таких вагонів Федір Піроцький влітку 1880 року оснастив електроприводом. Як і у випадку Сестрорецької залізниці, Федір Піроцький вирішив застосувати рейкове струмознімання через колеса від ізольованих одна від одної рейок, підключених до додатної і від’ємної клеми електричного генератора. Колеса, які виконували роль струмознімачів, були ізольовані від осі та кузова вагону і приводилися електричним двигуном постійного струму через двоступеневий циліндричний редуктор. Для експериментів було вибрано ділянку трамвайних колій поряд із Різдв’яним трамвайним парком, тут було змонтовано невелику електростанцію із генератором постійного струму.
Двоповерховий вагон кінного трамвая, який Федір Піроцький у 1880 році переобладнав у електричний трамвай із рейковим струмозніманням
Перша публічна демонстрація роботи електричного трамвая відбулася 3 вересня (по старому стилю – 22 серпня) 1880 року. Вагон рухався по електрифікованій ділянці трамвайної колії довжиною 85 метрів на Болотній вулиці і приводився в рух електродвигуном постійного струму потужністю в 4 кінські сили. Цього вистачило, щоб розганяти важкий вагон до швидкості 10 – 12 км. Випробовування нового виду транспорту тривали протягом майже місяця і викликали жвавий інтерес публіки. Спочатку в вагоні електричного трамвая їхав сам винахідник, потім знайшлися 40 сміливців, готових випробувати новий вид транспорту. Про новий вид міського транспорту писали всі російські газети, що виходили в Санкт-Петербурзі, повідомлення про винахід українського інженера репортери іноземних газет передавали телеграфом в міста Європи та Німеччини. Детальний звіт про досліди із електричним трамваєм публікував журнал «Електрика».
Нажаль, ні міська влада Санкт-Петербурга, ні власники кінного трамвая не зацікавилися винаходом Федора Піроцького. Отож, восени 1880 року йому довелося згорнути експерименти – на їх продовження не вистачало грошей. У 1881 році Федір Піроцький представив модель залізниці на електротязі у Парижі на Міжнародній електротехнічній виставці. Повернувшись у Росію Федір Піроцький побудував першу підземну кабельну лінію, яка передавала струм від генератора, встановленого на Ливарному заводі до Технічної артилерійської школи.
Стаття у газеті «Молва» (Санкт-Петербург) про досліди Федора Піроцького із електричним трамваєм. 1880 р.
У 1881 році німецький вчений-електротехнік Вернер фон Сіменс і його компанія будує у передмісті Берліна першу лінію електричного трамвая. Тут теж використовувалося рейкове струмознімання, як і у трамвая Піроцького. Це і не дивно – представник фірми Сімменса в Петербурзі надсилав керівнику детальні звіти про досліди Піроцького. Із Федором Піроцьким неодноразово зустрічався Карл Генріх фон Сімменс – рідний брат Вернера фон Сімменса, який на початку 1880-х років проживав у Росії. У 1882 році компанія Сіменса збудувала лінію електричного трамвая в передмісті Відня Мьодлінгу. У 1885 році першу трамвайну лінію в США збудував винахідник Лео Дафт. Крім того, використанням електроприводу на залізниці із початку 1880-х років займався видатний винахідник Томас Алва Едісон…
А що ж Піроцький? Військове відомство не надавало потрібного значення дослідам Піроцького із електрикою. Царат не зацікавив ні електричний локомотив, ні електричний трамвай, ні пропозиції Піроцького, щодо будівництва гідроелектростанцій. Окрім цього, Федір Аполлонович запропонував кілька винаходів в галузі зв’язку, в т.ч. і телеграфного та електричного освітлення. Зазначимо – електротехніка була не єдиною галуззю інтересів Федора Піроцького – відомі його пропозиції удосконалення доменних та хлібопекарських печей, винаходи в галузі артилерії та ракетної техніки.
Електричний трамвай Сіменса у Берліні. 1881 р.
Останні роки військової служби Федір Аполлонович Піроцький провів в Івангородській фортеці Варшавського військового округу на території сучасної Польщі. Чим винахідник розгнівав вище військове керівництво – невідомо, але й його відправили у відставку за кілька місяців до 25-річного терміну військової служби в званні полковника. Отож Федір Аполлонович Піроцький отримав тільки половинну пенсію.
В той час помирає дядько Федора Піроцького, який мав невеликий маєток на території сучасного Олешківського району Херсонщини. Отож, відставний полковник повертається на Україну і живе у помісті в селі Маслівка. Проте через розбіжності в документах, іншому спадкоємцю вдається обійти Федора Аполлоновича у судових спорах про спадщину. Отож, винахіднику довелося перебратися у містечко Олешки до готелю «Атени», де він і прожив до самої смерті.
Перші електричні трамваї у Києві. 1892 р.
Не дивлячись на вельми скромні статки, Федір Піроцький передплачує наукові журнали, навіть продовжує певні хімічні досліди. Отож винахідник іще за свого життя зміг побачити втілення і вдосконалення свого винаходу – електричного трамвая. Цікаво, що сам Піроцький зрозумів небезпеку і незручність рейкового струмознімання, яке він використав у перших дослідах, і запропонував використовувати струмознімання від верхнього контактного дроту. Крім того він передбачив необхідність підвищення напруги в трамвайній мережі.
Потрібно зазначити, що в кінці 1880-х років на території України відбувався економічний бум. Це було пов’язано як із розвитком сільського господарства, в т.ч. цукроваріння, так і з розвитком гірничо-металургійного комплексу. Міста в Україні дуже динамічно розвивалися. В першу чергу – Київ, Катеринослав (Дніпро), Єлисаветград (Кропивницький), Житомир… Власне у Києві і було збудовано першу на території Російської імперії лінію електричного трамвая – вона почала свою роботу 1 червня 1892 року. Трамвайна лінія пролягала по сучасному Володимирському узвозу, її будівництвом керували Аманд Струве та Василь Первенко.
Через два роки, 31 травня 1894 року відкрився рух електричного трамвая у Львові – депо, електростанцію і колії тут збудувала компанія «Сімменс і Гальске». Одним із керівників будівництва був уродженець міста Біла Церква на Київщині, видатний інженер-електротехнік Йозеф Томицький, який протягом майже 30 років очолював підприємство електричного трамвая у Львові.
Могила Федора Аполлоновича Піроцького на міському цвинтарі в Олешках. Фото 2019 року. Джерело – «Укрінформ»
Іще за життя Федора Аполлоновича Піроцького відкрився рух електричного трамвая в таких українських містах, як Дніпро (тоді Катеринослав) – рух електричного трамвая тут відкрився 26 червня 1897 року; Чернівці – тут рух трамваїв із пасажирами почався 18 липня 1897 року та Кропивницький (Елисаветград) – тут електричні трамваї почали курсувати 25 липня 1897 року… У 1897 році в Житомирі почав діяти вантажний, а у 1899 році – пасажирський електричний трамвай… Цікаво, що в Москві перший електричний трамвай поїхав тільки у 1899 році, а в Санкт-Петербурзі – узагалі в 1907 році.
Федір Аполлонович Піроцький помер на самоті в Олешках 12 березня 1898 року на 54 році життя. Газета «Юг» написала про смерть полковника Піроцького: «Жодних грошей при ньому не знайшли, і знайомі влаштували йому похорон у кредит, за рахунок описаного і пізніше проданого майна… На площі з молотка продавалися різні старі речі, позначені в описі під номерами, і за всі більш-менш придатні речі вартістю від 1 коп. до 4,65 руб. виручено всього 65 рублів.
Непроданими залишилися 16 номерів нікому не потрібних речей, таких як, наприклад, різні книги, папери тощо. Залишилося 5 скринь, 4 валізи і 3 ящики: усе це наповнене діловими паперами, картинами, книгами». Що трапилося із архівами Федора Піроцького, які досліди він проводив в останні роки життя, нажаль, невідомо.
Урочисте відкриття пам’ятника Ф.А. Піроцькому в Олешках. 2019 р. Джерело – прес-служба Олешківської міськради.
Федора Аполлоновича Піроцького поховали на міському цвинтарі в Олешках неподалік від могили першого мера міста Панкеєва. Могила винахідника електричного трамвая на щастя зберіглася. Мерія Олешків у 2019 році встановила на могилі Піроцького новий надгробок. На честь винахідника електричного трамвая в Олешках названо сквер, у вересні 2019 року встановлено пам’ятник видатному українцеві.
Першим дослідником життя Федора Аполлоновича Піроцького був Борис Миколайович Ржонсницький (1909 – 1983), уродженець Одеси. У 1951 році Держтехвидав України опублікував книжку Ржонсницького «Ф.А. Піроцький. Винахідник трамвая». Наступного року вийшло російськомовне видання «Трамвай – русское изобретение», де теж йшлося про життя видатного винахідника. В роки незалежності України про біографію Піроцького писала керівник Київського музею електротранспорту Лідія Архипівна Лівінська.
Впродовж вересня 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) експонуватиметься виставка живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”.
Мені вдалося зустрітися з мисткинею перед офіційним відкриття виставки 3 вересня і і дізнатися більше про виставковий проект та творчі плани.
– Як виникла ідея такого незвичного проекту?
– Мене завжди приваблювали природні об’єкти: квіти, птахи, рибки, тваринки. Це все маленькі частинки чогось дуже великого. Якоїсь гармонії, краси, природи. Те що нас оточує воно дрібне, але дуже важливе і його треба побачити, бо воно наповнює людину. А людина дуже потребує тої краси і хотілось щось спіймати і відтворити на полотнах.
Робота з виставки живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”
– Чому “Акваріум. Флораріум”?
– Акваріуми і флораріуми це такі свого роду мікросвіти. Коли людина заходить в приміщення, де стоїть акваріум, то одразу до нього підходить. Він в першу чергу приковує увагу людей. Напевно тому що це мікросвіт, який існує самостійно, відірваний від навколишнього оточення і там завжди твориться чудо. Там все інакше, своєрідне, своїм життям живуть чудернацькі кольорові створіннячка. Це якесь маленьке диво. Дуже красиве і класне. Тому хотілося трошки запустити в свій живопис якогось сюрреалізму і поєднати з фігуративом. Тому в мене не можна однозначно сказати це акваріум чи ваза, рибки чи птахи. Створила якийсь такий чарівний, незвичний світ.
Робота з виставки живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”
– Скільки часу творилася виставка?
– Я готувалася два місяці. Правда довелося трішки попрацювати, бо це літо, поїздки, але це приємна робота. Робота ха покликанням без якої я не можу жити.
– Як виставка потрапила сюди?
– З Євгеном Булавіним ми співпрацюємо давно. Я беру участь у пленері, який щовесни він організовує в Бібрці, під час якого збирають кошти для Бібрецького Сокола. Я запросила його на мою виставку і він запропонував мені показати свої роботи тут. І, звичайно, від таких пропозицій ніхто не відмовляється.
Робота з виставки живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”
– Тут виставка триватиме місяць, а куди далі?
– В мене уже спланована участь у проекті мистців з Охматдитом. Буду розписувати стіну в Охматдиті. Спробую і там створити шматочок того чарівного світу, щоб діткам було цікаво розглядати. Думаю мені вдасться, бо діти люблять мої роботи.
Отже, у вас є трохи менше місяця, щоб завітати в кав’ярню-галерею “Штука” (вул. Котлярська, 8) і зануритися в неймовірну атмосферу виставка живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”.
Робота з виставки живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”
Довідково.Христина Приймак родом з міста Сокаль на Львівщині. Закінчила Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «художній текстиль». По завершенню аспірантури успішно захистила кандидатську дисертацію і здобула ступінь кандидата мистецтвознавства. Одночасно із науковою роботою займається малярством, експериментує з тематикою і технікою виконання. Сьогодні Христина Приймак – знана львівська художниця, учасниця низки пленерів, виставок і мистецьких проектів, серед яких «Сни перелітних», «Неспіймане», «Мистецький вікенд у Тартакові».
Якось незрозуміло прошуміло, прокарантинило, пропекло літо 2021 року і знову на календарі осінь. Метеорологи пророкують її холодною і дощовою. І зима теж не планує тішити спекою. Кава завжди була, є і буде тим напоєм для львів’ян, який зігріє тіло і душу у будь-якій ситуації. Навіть якщо ти львів’янин менше двох років. Сьогодні, разом з нашим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, свою історію розкаже львів’янин віднедавна, але кавоман по-життю Ігор Гармаш.
Ігор відомий громадсько-культурний діяч, а нині – представник Українського центру культурних досліджень у шести областях західної України, перед початком пандемії переїхав до Львова з Запоріжжя. Отож, його невигадана кавова історія.
Ігор Гармаш
“Замолоду, ще за радянських часів, я відчув потребу в каві, коли служив мічманом на сторожовику. Балтійське море, Лієпая, зима… Вітер пронизує, здається, наскрізь… Гаряча кава тільки й рятувала. В ті часи каву було не просто дістати, а про якість і мови взагалі не було. Аби була хоч якась!
З тих часів я й звик пити каву великими ємностями. Мінімум 300 мл.
Скоро зима, тож хочу поділитися рецептом приготування кави, якого мене навчили друзі, що мали досвід життя за полярним колом. Не раз він мені ставав у пригоді коли було дуже холодно. Рецепт не вирізняється вишуканістю, швидше – дієвістю.
Кава заварюється на вогні у будь-якій посудині (30-40 грам кави + 400-500 мл води). Під час заварювання кави беремо два яйця, відділяємо жовтки (хоча це не обов’язково) і збиваємо їх з цукром (кількість цукру за смаком) до стану піни.
Ігор Гармаш
Заварену каву (дуже гарячу!) потрібно залити у товстостінну чашку для супу ємністю не менш ніж 400 мл на 2/3 об’єму, зверху заливаємо збиті жовтки. “Шапка” зверху забезпечує зберігання високої температури, а «присьорбування» жорсткої кави з солодкими жовтками дає дивовижний контраст смаків.
Така кава ДУЖЕ швидко і надійно зігріває! Але рецепт має кілька нюансів. Збити жовтки легше, якщо цукор попередньо розмолоти до стану пудри. Цукор вводити у жовтки, які вже майже збиті.
Смачного вам і не мерзніть!”
Ось така незвична історія від колишнього мічмана, а зараз культурного та громадського діяча, що віднедавна теж став львів’янином. Ну ми ж з вами розуміємо чому він переїхав до нашого міста. Адже справжні кавомани завжди будуть відчувати себе тут як дома.
Ще одна яскрава прем’єра 2021 року – гурт PANCHYSHYN презентує пісню “Galaxy” з сучасними мотивами та вже притаманним стилем.
Гурт PANCHYSHYN увійшов в десятку кращих артистів в конкурсі «Нове покоління» від «Фонду розвитку української музики». В якості призу фондом було зняти відео на пісню «GALAXY». Режисером роботи став Влад Разіховський.
Новий сингл гурту PANCHYSHYN – Galaxy розказує про дуже особисті явища у житті лідера гурту Остапа Панчишина.
Гурт PANCHYSHYN
Цю пісню музикант називає саундтреком свого внутрішнього пошуку сенсу життя. Вона стала природнім продовженням особистих переживань автора і так само продовжує спонукати до більш глибоких роздумів про своє місце у світі.
«Відповіді на ключові питання сенсу життя знаходяться всередині кожного з нас, у самому серці. Але чомусь вони не відкриваються поки сидиш на дивані перед телевізором. Щоб знайти свою правду все таки доводиться багато чого пережити, пройти непростий шлях. Але ця персональна правда вартує усіх зусиль!» – говорить Остап.
Новий трек написано за вже звичною для гурту схемою – Остап пише музику, а текст до пісні створює дружина музиканта:
«Я завжди дивуюсь, як їй вдається настільки точно вловити настрій моїх пісень і знайти саме ті слова, які я вмію висловлювати тільки через музику.»
Проте всю основну роботу над записом пісні майже завжди Остап виконує сам. За його словами такий формат роботи дозволяє музиканту повністю передати атмосферу своєї музики без втрати змісту.
«Створення аранжування, студійний запис та саундпродюсування повністю залишаю за собою, оскільки в певний момент зрозумів, що моя музика є вираженням мого внутрішнього стану і тільки я можу зробити її саме такою, якою вона грає у моїй голові.» – говорить Остап.
Закладів, що пропонують японські страви, у місті левів стає все більше. Це й не дивно. Адже азіатська кухня приваблює екзотичним поєднанням смаків, різноманіттям страв, а також корисною й водночас низькокалорійною їжею. Щоб у цьому впевнитись, достатньо подивитись у меню ресторану Суші Львів
Проте велика кількість закладів суші у Львові не гарантує однакове відповідальне ставлення. В результаті клієнт ні від чого не застрахований. Щоб уникнути неприємного враження або, що гірше, отруєння, варто чітко розуміти, де краще замовляти суші та роли.
Японські суші
10 ознак хорошого суші-ресторану
Обирайте заклад з японською кухнею, якщо …
у нього є власний сайт з деталізованим описом кожної страви, фотографіями та актуальними цінами;
меню представлене у кількох лінійках, де можна скуштувати роли, суші, а також місо-супи, локшину, овочі та морепродукти у різноманітному поєднанні;
в ресторані працює досвідчений кухар, що знається на оригінальній рецептурі азіатських страв, а також створює власні кулінарні шедеври;
вам пропонують доставку по місту та передмісті без обмежень у сумі;
кафе існує як самостійний заклад та не належить до мережі;
тут немає готової їжі, натомість всі страви готуються одразу після отримання замовлення, через що завжди лишаються свіжими;
при замовленні за телефоном менеджер може безпомилково розповісти про склад страв й порадити оптимальний формат відповідно до вашого запиту;
є заохочувальні та бонусні програми, наприклад, знижки у день народження;
ресторан працює у зручні для замовлення години;
в меню представлений великий вибір соусів, щоб максимально урізноманітнити смакові властивості їжі.
В яких суші-ресторанах замовляти страви не можна
Якщо можливості перевірити заклад за усіма критеріями неможливо, спробуйте піти іншим шляхом. Для цього достатньо оцінити меню та обслуговування. Перше має бути виключно азіатським без додаткових пропозицій у вигляді піци чи борщу. Вузька спеціалізація – добрий знак. Тому що сушист повинен бути фахівцем в одній області.
Обслуговування включає швидку обробку замовлень й грамотну відповідь на поставлені питання. Менеджери мають досконало володіти термінологією страв, знати, про що йде мова та влучно радити альтернативний варіант їжі. В інакшому випадку витрачати час на такий заклад не варто.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
