PinchukArtCentre у партнерстві з ГО «Форум видавців» розпочинає серію онлайн-зустрічей читацької групи, що сприятиме більш ґрунтовному розумінню мистецьких практик через досвід читання, аналізу та колективного обговорення літературних творів. Книги були обрані художниками та художницями як такі, що вплинули на їхню творчість загалом та на роботи, що наразі представлені у PinchukArtCentre.
Перший цикл подій триватиме з 26 травня до 9 червня 2021 року й пройде в межах публічної програми до виставки Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського «Хвостосховище». Сама назва виставки відсилає до ділянки в місті Кривий Ріг, де десятиліттями накопичуються токсичні відходи металургійної промисловості. У цій роботі художники працюють з індустріальною естетикою й піднімають питання відповідальності за використання природних ресурсів, впливу людини на формування навколишнього середовища та можливості життя у ландшафтах, сформованих важкою індустрією.
Щоб взяти участь, просимо заповнити анкету: https://forms.gle/mbTcZkk3XCQpM27w9 Кількість місць обмежена – 15 учасників/ць. Реєстрація відкрита до 16 травня 2021 року 23:59, за київським часом. Групу буде сформовано й оголошено до 19 травня 2021 року. У зв’язку з епідеміологічною ситуацією події читацького клубу відбуватимуться в ZOOM. Робоча мова: українська.
Розклад читацького клубу
Усі твори ми рекомендуємо для індивідуального прочитання з подальшим обговоренням у групі.
26 травня, 19:30
Франц Кафка «Перевтілення», один з найпопулярніших текстів письменника про самотність, відчуження від світу та складні стосунки з сім’єю.
Модератор: Юрко Прохасько, український літературознавець-германіст, перекладач, публіцист, есеїст та психоаналітик. Перекладає з німецької та ідишу. Друкується в часописах «Критика», «Ї», «Tygodnik Powszechny», «Die Zeit», «Kafka», «La Repubblica», «Falter».
Коментар Даніїла Ревковського й Андрія Рачинського до «Перевтілення» Франца Кафки: «Важливу роль в нашій практиці відіграють поїздки у ті чи інші локації в Україні: провальні воронки від рудних шахт Кривого Рогу, прифронтові ділянки Красногорівки, уранові могильники Кам’янського. Під час перебування у таких місцях, часто створюється враження, що ти не людина, а якась відсторонена істота, що її було висмикнули зі звичного для неї контексту у світ людей, які ні тебе, ні мету твого візиту не зрозуміють».
2 червня, 19:30
Курт Воннеґут «Бойня номер п’ять», сатиричний роман про бомбардування Дрездена навесні 1945 року, який висміює війну, нацизм та армію (не без іронічних згадок про американську дійсність).
Модератор: Роман Малиновський, співзасновник видавництва «Цивілізація» та головний редактор перекладацького проєкту й видавництва «Вавилонської бібліотеки».
Даніїл Ревковський й Андрій Рачинський розповідають, що предметом їхньої уваги часто стають свідчення очевидців різних історичних трагедій. До того ж, увагою вони не оминають як спогади з перспективи жертв, так і зі сторони катів. Книжка Курта Воннеґута «Бойня номер п’ять» (про одну з найжорстокіших подій Другої світової війни) є промовистим прикладом погляду на військову агресію з позиції тих, хто у ній постраждав.
9 червня, 19:30
Володимир Бордун «Харківський ГУЛАГ», мемуари автора про його досвід перебування у пенітерціальній системі за політичні злочини. Книга висвітлює складну тему порушення прав людини в СРСР та у Незалежній Україні.
Модераторка: Олена Гарасим’юк, українська поетеса, письменниця, громадська діячка та волонтерка. Парамедик добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Авторка книжок «Глухота», «Розстрільний Календар», «Тюремна Пісня».
Художники Даніїл Ревковський й Андрій Рачинський розповідають, як книжка Володимира Бордуна «Харківський ГУЛАГ» стала для них важливим джерелом інформації: «Одна з тем наших досліджень – місця позбавлення волі в Україні. У 2017 році ми займалися вивченням одного зі спальних районів міста Харкова – Салтівки. Ми знаходили фотографії мешканців цього житлового масиву в соціальних мережах через пошук за геолокацією і випадково натрапили на архів однієї з поліцейських ділянок, яка знаходилася на першому поверсі багатоповерхового будинку. Це зацікавило нас і спонукало детальніше вивчити діяльність органів кримінально-виконавчої системи України. Книжка Володимира Бордуна розповідає про одну з пенітенціарних установ – найстрашнішу за умовами колонію, що знаходиться у Харкові на Олексіївці».
PinchukArtCentre був заснований у вересні 2006 року бізнесменом і філантропом Віктором Пінчуком. Арт-центр є одним з найбільших і найдинамічніших приватних центрів сучасного мистецтва в Центральній і Східній Європі. PinchukArtCentre став міжнародним хабом сучасного мистецтва, що розвиває українську артсцену та генерує критичний публічний дискурс для суспільства в цілому.
Вже майже 15 років PinchukArtCentre створює можливості для вільного доступу до нових ідей, оцінок та емоцій. Його програма виставок досліджує національну ідентичність у контексті міжнародних викликів. Він залучає громадськість до динамічного діалогу через цілу низку освітніх та публічних заходів.
У 2016 році PinchukArtCentre заснував Дослідницьку платформу – новаторський проєкт, метою якого є створення живого архіву українського мистецтва від початку 80-х років до сьогодні. Результати досліджень постійно представляються громадськості в рамках виставок, публікацій та дискусій.
У той же час, артцентр інвестує в майбутнє покоління, надаючи премії молодим художникам до 35 років – Future Generation Art Prize та Премію PinchukArtCentre – які перетворили інституцію на провідний центр для найкращих молодих художників з усього світу, а також створили можливості для розвитку нового покоління в Україні.
Вже традиційно, у найпоетичніший та найкрасивіший час – на межі весни і літа, один із найстаріших та наймасштабніших українських фестивалів – Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Віртуози», вже впродовж чотирьох десятиліть запрошує львів’ян і гостей нашого міста насолодитись музичними композиціями та почути гру музикантів-віртуозів з усього світу!
Незмінним його організатором є Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика.
У 2021 році фестиваль буде тривати 18 днів: впродовж 20 травня – 6 червня.
19 подій «Віртуозів» символічно об’єднають минуле і теперішнє. Саме на фестивалі завершиться святкування року Бетховена у філармонії. Ще одним важливим штрихом буде данина пам’яті Мирославу Скорику, адже 1 червня виповниться рік із дня смерті композитора. Його ім’я носить філармонія з вересня минулого року.
Зокрема, музика Бетховена звучатиме у концертах «Класична Романтика» (28 травня), «Вогонь у темряві» (29 травня), а композиції Мирослава Скорика зможемо почути у подіях «Вічная пам’ять» (1 червня), «Станкович & Скорик & Сильвестров» (2 червня), «Музика світла» (4 червня) та у концерті-закритті фестивалю – «Vitae & Mortis» (6 червня). Також у програмі фестивалю будуть концерти, які «об’єднають» творчість цих митців: «Бетховен & Скорик» (3 червня) та «In Memoriam & Мелодія» (6 червня).
У рамках цьогорічних «Віртуозів» відбудеться представлення нових та рідко виконуваних композицій, імен молодих музикантів. Для слухачів виступлять колективи та музиканти із шести країн світу, очікують грандіозні симфонічні, інтимні камерні концерти та події у форматі open-air.
Чимало подій 40-х «Віртуозів» відбудуться під знаком «вперше»! Вперше в Україні прозвучить «Меса всіх Святих» чеського композитора Яна Дісмаса Зеленки (20 травня). Вперше на фестивалі витуплять молоді камерні колективи – Струнний квартет «Vivere» (23 травня) та Suprun Titova Duo (30 травня).
У виконанні трьох філармонійних оркестрів – Академічного симфонічного оркестру філармонії, Академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» та Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» – прозвучать твори, які в Україні виконуються рідко. Почути їх можна буде у концертних програмах «Фантазія. Відкриття» (21 травня), «Новий вектор» (22 травня), «10 перлин української музики» (23 травня), «Ukrainians» (29 травня). У форматі open-air у Саду Палацу Потоцьких відбудеться подія «Віртуози просто неба» (30 травня).
Київський музейний тролейбус МТБ-82Д у 2016 році. Фото Олександра Тарасова.
Тролейбусний рух у місті Львові розпочався 27 листопада 1952 року. У перші роки в місті експлуатувалися радянські тролейбуси моделі МТБ-82Д, виготовлені на Заводі імені Урицького в місті Енгельсі Саратовської області. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про історію створення тролейбусів цієї моделі, а також про їх експлуатацію у Львові
Вважається, що перший тролейбус на теренах колишнього СРСР був спроектований і побудований за проектом інженера Ростовського трамвая А. Соболєва на заводі імені Воровського в Ростові-на-Дону. Проект тролейбуса був розроблений іще у 1932 році. Тролейбус побудували на базі списаного автобуса Я-6 і електрообладнання трамвайного вагона. Окрім традиційних струмознімних штанг цей тролейбус мав додатково контактний ролик – таким чином він міг отримувати живлення від контактної мережі і рейок трамвая – в такому разі «плюсова» штанга ставилася на контактний дріт, а ролик котився по трамвайним рейкам. У лютому 1933 році інженер А. Соболєв написав докладну доповідну записку про конструкцію тролейбуса і його використання, а також просив про створення інфраструктури для свого винаходу. Ініціатива Соболєва не знайшла підтримки керівництва, проте все ж таки вдалося збудувати невелику ділянку контактної мережі, де тролейбус проходив випробовування протягом року і на початку 1934 року був готовий до запуску у виробництво. Проте на той час у Москві уже був освоєний випуск тролейбусів ЛК-1.
Перший збудований в СРСР тролейбус конструкції А. Соболева у Ростові-на-Дону. Фото 1933 року
У передвоєнний час, із 1933 по 1941 роки в СРСР було освоєно виробництво п’яти моделей тролейбусів ЛК (названі на честь Лазаря Кагановича) та шість моделей тролейбусів ЯТБ. Тролейбуси моделі ЛК мали дерев’яний кузов, обшитий металом. Їх виготовляли у Москві на Сокольницькому вагоно- та автобусоремонтному заводі (СВАРЗ), у Києві на Київському трамвайному заводі (КТЗ) та у Ленінграді. Загалом було виготовлено 84 тролейбуси ЛК у 1933 – 1937 році.
Із 1936 року на виробництві тролейбусів в СРСР спеціалізувався Ярославльський автозавод, відповідно серійні моделі цього заводу отримали позначення ЯТБ – Ярославльський тролейбус. Проектування першого тролейбуса Ярославльського заводу проводилося під керівництвом конструктора В. Осепчугова, який восени 1935 році побував у відрядженні у Великобританії, щоб ознайомитися із тамтешнім виробництвом і експлуатацією тролейбусів.
Серійний тролейбус ЛК-1 із деповським № 2 у Москві. Фото 1933 року
Перший тролейбус моделі ЯТБ-1 був виготовлений 25 липня 1936 року. Як і попередники – тролейбуси ЛК, ЯТБ-1 мав дерев’яний кузов, обшитий листовим металом. Задній ведучий міст мав черв’ячну передачу, тролейбус був оснащений пневмокомпресором для приводу гальм та інших механізмів. Загалом у тролейбуса ЯТБ-1 було чотири види гальм – рекуперативне і реостатне електродинамічне гальмування, пневматичне педальне гальмо і механічне дискове стоянкове гальмо від вантажівки ЯГ-6. Машина могла розвивати швидкість до 40 кілометрів на годину. Загалом було виготовлено 450 тролейбусів ЯТБ-1, які експлуатувалися в Москві, Ленінграді, Києві та низці інших міст.
У листопаді 1937 року було виготовлено перший тролейбус моделі ЯТБ-2, а у грудні того ж року розпочалося серійне виробництво моделі. Конструкція моделі ЯТБ-2 була практично тотожна попередній, проте конструктори попрацювали над тим, щоб зменшити масу машини. Загалом було виготовлено 123 тролейбуса ЯТБ-2. В Україні такі машини працювали в Києві.
Тривісний тролейбус ЛК-3, виготовлений в єдиному примірнику. Фото 1934 року
У 1938 – 1939 роках на Ярославльському автозаводі для Москви було збудовано 10 тривісних двохповерхових тролейбусів ЯТБ-3. Ця машина була збудована на базі конструкції британського двоповерхового тролейбуса компанії «English Electric Company». Радянська модель була розроблена під керівництвом конструктора В. Оспечугова.
У кінці 1938 року Ярославльський автозавод починає виготовлення тролейбусів моделі ЯТБ-4. Це був одноповерховий тролейбус, у якому використовувалося електрообладнання із моделі ЯТБ-3. Машина ЯТБ-4 все ще мала дерев’яний кузов, але у 1940 році розпочався випуск машин ЯТБ-4А із напівметалевим кузовом.
Тролейбус ЯТБ-5 із суцільнометалевим кузовом почали проектувати у січні 1941 року. Однак завершити роботу над проектом до радянсько-німецької війни не встигли. Два шасі для тролейбусів ЯТБ-5 оснастили кузовами старого типу від тролейбусів ЯТБ-4. Улітку 1941 року машини були передані до Москви, звідки їх евакуювали до Алма-Ати.
Тролейбус ЛК-5 у місті Києві. Фото 1935 року із колекції Костя Козлова
Під час радянсько-німецької війни виробництво тролейбусів в СРСР не здійснювалося, воно було відроджене по закінченні війни, але уже не на Ярославльському автозаводі, а на Машинобудівному заводі № 82 у Тушино під Московою. Під час війни цей завод спеціалізувався на виробництві літаків, але у мирний час така кількість літаків не була потрібна, отож завод переключився на виробництво громадського електротранспорту – тут одночасно розробляли конструкцію трамвая (модель МТВ-82 – московський трамвай 82-го заводу) та тролейбуса (модель МТБ-82 – московський тролейбус 82-го заводу). Перед конструкторами Тушинського заводу було поставлено задачу – максимально уніфікувати між собою конструкцію кузовів трамвая МТВ-82 і тролейбуса МТБ-82, окрім того високий ступінь уніфікації мав бути із автобусом ЗіС-154. Розробка електротранспорту здійснювалася під керівництвом головного інженера заводу № 82 Н. Чернякова. В основу розробок були покладені напрацювання Академії комунального господарства СРСР, де у 1945 році були розроблені проекти уніфікованих моделей трамваїв, тролейбусів та автобусів. Також тролейбус МТБ-82 розроблявся на основі проекту тролейбуса ЯТБ-5, який так до кінця і не було реалізовано перед війною.
Тролейбус моделі ЯТБ-1, виготовлений на Ярославльському автозаводі. Фото 1936 року
Новий тролейбус МТБ-82А (заводське позначення – «виріб 100») був першим радянським тролейбусом із суцільнометалевим зварним кузовом, який за допомогою заклепок обшивався металевими листами. Машина мала потужну несучу раму, на яку встановлювався кузов. Тягове електричне обладнання тролейбуса – неавтоматична опосередкована реостатно-контакторна система керування електродвигуном, яка в основному копіювала рішення для тролейбуса ЯТБ-4. Перший тролейбус МТБ-82А був готовий у лютому 1946 року, а до червня завод виготовив для Москви 5 таких машин.
Не дивлячись на низку переваг над довоєнними тролейбусами, конструкцію тролейбуса МТБ-82А визнали застарілою, отож конструкція кузова була істотно вдосконалена, для серійного варіанту був вибраний кузов із заводським позначенням «101М». П’ять тролейбусів МТБ-82А працювали у Москві до 1953 року, коли були виведені із експлуатації.
Двоповерховий тролейбус ЯТБ-3, виготовлений на Ярославльському автозаводі для Москви. Фото 1938 року
Кузов серійної моделі тролейбуса МТБ-82М був уніфікований із кузовом автобуса ЗіС-154 і був створений на базі кузова американського автобуса компанії «General Motors Company». Ясна річ, що цей кузов був суцільнометалевим, зварним. Для зменшення ваги металоконструкція кузова тролейбуса МТБ-82М обшивалася дюралевими листами із кріпленням заклепками (далася взнаки попередня спеціалізація заводу в Тушино). Тролейбус МТБ-82М міг вміщувати до 85 пасажирів. При будівництві тролейбусів МТБ-82М використовувалися готові рами і шасі від тролейбусів ЯТБ-4, отож більшість таких тролейбусів виготовлялися на основі капітально відремонтованих рам і шасі списаних тролейбусів ЯТБ-4 довоєнного виробництва і нових кузовів Тушинського заводу. У 1948 – 1952 році складанням тролейбусів МТБ-82М займався Московський тролейбусний ремонтний завод, який виготовляв їх під позначенням МТБ-10 – такі машини постачалися тільки в Москву.
Остання передвоєнна серійна модель тролейбуса Ярославльського автозаводу – ЯТБ-4 у Чернівцях. Фото 1941 року.
Паралельно із моделлю МТБ-82М на заводі в Тушино розроблялася модель МТБ-82Д, в основу якої було покладено механічне обладнання від тролейбуса ЯТБ-5, а також низку рішень від проектованої моделі ЯТБ-6. Перший прототип цього тролейбуса «101Д» був виготовлений у кінці 1946 року, а у середині 1947 року розпочався серійний випуск моделі МТБ-82Д, яка суттєво відрізнялася від моделі МТБ-82М. Зокрема для моделі МТБ-82Д була спроектована нова несуча система (рама) із центральним розташуванням редуктора ведучого моста і, відповідно, центральним розташуванням привідного електродвигуна у базі тролейбуса. Для приводу тролейбуса використали електродвигун постійного струму ДК-202Б потужністю 78 кВт. Контролер керування моделі КВП-8А мав 11 ходових і 3 гальмівні позиції. У силовій схемі було передбачене рекуперативне гальмування із поверненням енергії у мережу. Контактори – лінійні КПД-3, шунтові КПД-22 та силові КПД-24 монтувалися на спеціальних панелях у кабіні водія. Пускогальмівні реостати КФ-2А розміщувалися під кабіною водія і охолоджувалися струменем повітря, яке проникало через спеціальні жалюзі в нижній частині лобової панелі кузова. Тролейбус мав мотор-компресор, який живився напругою 600 В, освітлення салону було теж 600-вольтовим. На пульті керування була передбачена неонова лампа, яка сигналізувала про наявність напруги мережі. Низьковольтне обладнання було на напругу 12 В, воно живилося від свинцевого акумулятора, який заряджав генератор ГК-4561, включено через реле-регулятор типу РРА-4547 чи РРК-500.
Перша модифікація тролейбуса виробництва Тушинського машинобудівного заводу № 82 – МТБ-82А у Москві. Фото 1946 року
На початку 1950-х років виробництво тролейбусів МТБ-82Д було передано із Тушинського машинобудівного заводу № 82 на Завод імені Урицького в місті Енгельсі Саратовської області. Із Тушино в Енгельс було передано не тільки документацію, обладнання і оснастку для виробництва тролейбусів, але й запас агрегатів для тролейбусів і навіть недороблені машини. Із 1951 року Завод імені Урицького освоїв виробництво тролейбусів МТБ-82Д на власних потужностях – перший тролейбус був виготовлений до 1 травня 1951 року.
До 1941 року Завод імені Урицького розміщувався у місті Брянську – датою його заснування вважається 1868 рік. Початково тут виготовляли паровози і залізничні вагони різних типів. На честь Моісея Урицького завод перейменовано у 1919 році. У 1919 – 1941 році спеціалізується на виробництві залізничних вагонів різних типів. Напередодні радянсько-німецької війни на заводі працювало понад 3 тисячі людей.
Друга модифікація тролейбуса Тушинського машинобудівного заводу № 82 – МТБ-82М. Фото 1946 року
У 1941 році Завод імені Урицького евакуйовують із Брянська в місто Енгельс Саратовської області. У 1941 – 1945 році завод випускає в першу чергу артилерійські снаряди. Із 1946 року завод виготовляє продукцію для залізниць, а у 1950 році його перепрофільовують під виробництво тролейбусів – в містах СРСР тоді щороку відкривалися нові тролейбусні господарства, а завод у Тушино виготовляв не більше сотні машин в рік. Уже у 1955 році Завод імені Урицького виготовляв 360 тролейбусів на рік.
Зазначимо, що Тушинський завод № 82 у 1949 році знову став військовим (у 1980-х роках тут навіть виготовляли пілотовані космічні кораблі багаторазового використання «Буран») – виробництво трамваїв МТВ-82 було передано на Ризький вагонобудівний завод.
Перші серійні тролейбуси МТБ-82Д, виготовлені у Енгельсі, були цілком тотожні тушинським, але далі в їх конструкцію було внесено низку змін, зокрема вони отримали трициліндровий компресор ЭК-2А із приводом від електродвигуна ДК-653А, для живлення низьковольтних ланцюгів було застосовано генератор Г-21 із реле-регулятором напруги РР-12. На тролейбуси МТБ-82Д пізніх років випуску почали встановлювати удосконалені контролери КВП-13А.
Тролейбуси МТБ-82Д у Львові на вулиці А. Міцкевича (нині Листопадового Чину). Фото 1955 року із колекції Володимира Румянцева
Проблемою тролейбусів МТБ-82Д було рульове управління, яке вимагало від водіїв прикладання великих зусиль та було недовговічним. Отож на Заводі імені Урицького почали встановлювати рульове управління типу МАЗ із циліндричним черв’яком і сектором. Із 1956 року тролейбуси отримали нову конструкцію струмознімних головок типу ГТ-13А.
Загалом на заводах у Тушино та Енгельсі було виготовлено 5346 тролейбусів МТБ-82, отож ці тролейбуси були основним рухомим складом у тролейбусних господарствах СРСР у 1950-х роках. Тролейбуси МТБ-82Д показали високу надійність – їх виведення із експлуатації протягом першої половини 1970-х років пояснювалося не так зношенням, як архаїчністю конструкції, яка уже не відповідала тогочасним вимогам.
Саме радянські тролейбуси МТБ-82Д відкривали тролейбусний рух у Львові 27 листопада 1952 року. Будівництво тролейбусних ліній у Львові було заплановано іще у 1947 році, проте до реальних робіт приступили у середині червня 1952 року за маршрутом площа Адама Міцкевича – Головний вокзал. Перед цим, у 1951 році, на сучасному проспекті Свободи повністю демонтували трамвайні колії разом із розворотним кільцем навколо сучасного пам’ятника Тарасу Шевченку. Спорудження контактної мережі тролейбуса у Львові було завершено наприкінці жовтня 1952 року. Навчання водіїв тролейбуса та ремонтного персоналу проводилося у Києві.
Тролейбус МТБ-82Д у Львові на проспекті Т. Шевченка. Фото 1955 року із колекції Володимира Румянцева
Планувалося, що рух тролейбусів у Львові розпочнеться до 35-ої річниці Жовтневої Революції, та Завод імені Урицького в місті Енгельсі не змін вчасно постачити до Львова 5 замовлених тролейбусів – на залізничну станцію Львова вони прибули лише 8 листопада 1952 року. Тролейбуси оперативно розвантажили і розпочали обкатку лінії. Для обслуговування тролейбусів на території трамвайного депо на вулиці 1 травня було вивільнено відповідну територію. 27 листопада 1952 року у Львові почав працювати тролейбусний маршрут № 1 «пл. Адама Міцкевича – Залізничний вокзал».
Тролейбус МТБ-82Д у Львові біля Головного вокзалу 1960 р.
Протягом 1953 – 1954 року у Львові триває розбудова тролейбусних ліній – 5 листопада 1953 року відкрився тролейбусний рух по вулиці Городоцькій до вулиці Окружної, відповідно був запущений тролейбусний маршрут № 2 «пл. Міцкевича – вул. Окружна». 14 березня 1954 року відкрився тролейбусний рух по новій тролейбусній лінії вулицею Городоцькою до Льотного поля. Того ж року, 7 листопада відкрито рух на новій тролейбусній лінії від площі Міцкевича до Львівського автозаводу по проспекту Шевченка, вулицям Саксаганського, Шота Руставелі та Стрийській. Через рік ця лінія була продовжена іще на 2 км. до зупинки «7-й кілометр».
Робоче місце водія музейного тролейбуса МТБ-82Д № 090 із Києва. Сучасне фото
7 листопада 1955 року було здано в експлуатацію профілакторій тролейбусного депо на 8 машиномісць – він розмістився на території трамвайного депо № 1. Загалом на той час у Львові налічувалося уже 35 тролейбусів МТБ-82Д із деповськими номерами 1 – 35. Рух тролейбусів на маршрутах розпочинався о 5 годині 25 хвилин і закінчувався о 2 годині 15 хвилин – транспорт обслуговував підприємства Львова, що працювали у дві зміни.
Салон музейного тролейбуса МТБ-82Д. Вигляд в сторону кабіни. Сучасне фото
Повноцінне тролейбусне депо у Львові було введено в експлуатацію 16 серпня 1964 року. Воно розмістилося на околиці Львова поряд із вулицею Артема (нині – Володимира Великого). Нове тролейбусне депо було розраховано на експлуатацію 100 тролейбусів. Тепер у Львові була можливість проводити не тільки технічне обслуговування тролейбусів, але й їх повноцінний ремонт – до цього на плановий ремонт тролейбуси МТБ-82Д відправляли до Москви та Києва.
Салон музейного тролейбуса МТБ-82Д. Вигляд в хвостову сторону. Сучасне фото
Загалом у 1952 – 1960 роках до Львова із Заводу імені Урицького у Енгельсі було поставлено 67 тролейбусів МТБ-82Д. Уже в кінці 1950-х років стали очевидними недоліки цих тролейбусів, ці недоліки стосувалися як умов роботи водія, так і комфорту пасажирів. Тролейбус МТБ-82Д був тихохідним, оскільки при потужності тягового двигуна у 78 кВт, маса порожнього тролейбуса складала 9,25 тонн, значна частина маси припадала на масивну раму тролейбуса.
Пневмопривід ширмових дверей музейного тролейбуса МТБ-82Д. Сучасне фото
Щодо управління тролейбусом, то воно було фізично важким і потребувало від водія значної концентрації уваги. Перший чинник пояснювався тим, що у тролейбуса МТБ-82Д був відсутній підсилювач керма. Хоча передній звис тролейбуса був невеликим, управління ним потребувало від водія значної фізичної сили і витривалості. Щодо другого чинника, то під час розгону тролейбуса водій повинен був чітко виконувати часову послідовність вмикання пускових опорів при розгоні. І хоча реостатно-контакторна система керування мала захист від їх неправильного вмикання, кожна позиція контролера мала певний час вмикання. Якщо його було перевищено, відбувався перегрів пускових опорів, який міг завершитися виходом із ладу. Із ходових позицій лише 8-ма і 11-та дозволяли необмежений час руху, отож володіння педаллю хода у водія тролейбуса МТБ-82 повинно було бути відпрацьованим до автоматизму. Особливо складно було керувати таким тролейбусом в умовах інтенсивного вуличного руху. Постійна зміна позицій контролера під час розгону та гальмування тролейбуса приводили до швидкої втомлюваності водія.
Тролейбус МТБ-82Д № 7 1953 року випуску, переобладнаний у технічну допомогу. Фото 1971 року. Автор Гаральд Нейзе
Окрім того, у зимовий час непропорційно велика кабіна водія тролейбуса МТБ-82Д погано опалювалася, отож про жінок-водіїв цих машин писали «сидить вагоноводій, закутана у шубу, наче квочка і веде свою машину наче танк, дивлячись на дорогу через вузьку оглядову щілину у обледенілому лобовому склі»… Проблема із оглядовістю виникала через малу потужність обігрівача лобового скла.
Списані тролейбуси МТБ-82Д на території тролейбусного депо Львова. Фото 1971 року. Автор Гаральд Нейзе
Комфорт для пасажирів тролейбуса МТБ-82Д теж був відносний – як і довоєнні тролейбуси ЛК і ЯТБ, салон МТБ-82 був спроектований із чотирьох-рядним розташуванням 38 сидінь (як у автобуса ЛАЗ-695). Передній накопичувальний майданчик був відсутній як такий. Двері салону тролейбусів МТБ-82Д були вузьким, що сповільнювало посадку-висадку пасажирів, створювали складності у занесенні в салон габаритного багажу або дитячого візка. Прохід між дворядними сидіннями в середині салону був вузьким, а самі сидіння розташовувалися близько одне від одного. Стеля салону була невисокою, що ускладнювало проїзд людям високого зросту, через низькі вікна салону пасажири, що їхали стоячи, майже не могли стежити за дорогою. Аудіо-підсилювача із мікрофоном у тролейбуса МТБ-82Д не було, отож кондукторам доводилося викрикувати назви зупинок.
Зустріч тролейбусів трьох поколінь – МТБ-82Д, «Київ – 4» та «Skoda 9Tr». Фото 1971 року. Автор Гаральд Нейзе
Починаючи із 1962 року до Львова постачаються тролейбуси виробництва Київського заводу електротранспорту імені Ф. Дзержинського моделей «Київ – 2» та «Київ – 4». Ці тролейбуси були легшими і більш маневреними, а ніж МТБ-82Д. Проте ці тролейбуси теж не мали підсилювача керма, а їхнє електричне обладнання частково було успадковане від тролейбусів МТБ-82Д. Проблемою «Киянок» була невисока пасажиромісткість, а пасажиропотоки нових тролейбусних ліній у Львові постійно зростали. У 1963 році на Львівському автобусному заводі почався випуск тролейбусів ЛАЗ-695Т на базі автобусного кузова ЛАЗ-695 і електрообладнання по типу тролейбуса МТБ-82Д. Перший такий тролейбус кустарним способом був виготовлений на вагоноремонтному заводі у Баку. Завдяки тому, що кузов тролейбуса ЛАЗ-695Т був легший, а ніж у МТБ-82Д, львівський тролейбус був більш маневреним і швидкісним, але його проблемою були вузькі двері, успадковані в автобуса у фактично приміському виконанні. Львів отримав 50 тролейбусів ЛАЗ-695Т. Далі їх виробництво було налагоджене в Києві (під назвою «Київ-5ЛА») та в Одесі (ОдАЗ-695Т).
Побутівки із кузовів тролейбусів МТБ-82Д на території львівського тролейбусного депо. Фото 1971 року. Автор Гаральд Нейзе
У конструкції нового тролейбуса від Заводу імені Урицького – ЗіУ-5, серійний випуск якого був розпочатий у 1959 році, було усунуто більшість недоліків, притаманних тролейбусам МТБ-82Д, «Київ – 2» та «Київ – 6». ЗіУ-5 був тролейбусом великої місткості із довжиною кузова 11,87 метри (у МТБ-82Д – 10,36 м., у «Київ – 4» – 10,33 м.). Салон тролейбуса став просторішим і зручнішим, а умови роботи водія покращилися. Проте експлуатація тролейбусів ЗіУ-5 в Києві в другій половині 1960-х років показала, що ці тролейбуси не можуть працювати на маршрутах із складним профілем, тобто із крутими спусками та підйомами. Відповідно тролейбуси ЗіУ-5 не могли б успішно працювати і на тролейбусних маршрутах Львова.
Київський музейно-екскурсійний тролейбус МТБ-82Д у вересні 1986 року. Фото із колекції Ааре Оландера
У 1969 році до Львова із Чернівців для дослідної експлуатації надходить 10 тролейбусів «Škoda 9Tr» чеського виробництва. Ці машини швидко показали свої переваги над радянськими машинами МТБ-82Д, «Київ – 2» та «Київ – 4». Отож, уже наступного 1970 року до Львова почалося активне постачання чеських тролейбусів «Škoda 9Tr» із заводу в Острові-на-Огржі. Це дозволило поступово виводити із експлуатації невдалі за конструкцією тролейбуси ЛАЗ-695Т та застарілі і зношені МТБ-82Д – ці машини зникли із львівських вулиць у першій половині 1970-х років – окремі такі машини пропрацювали у Львові майже по 20 років. В Києві останні тролейбуси МТБ-82Д пішли з пасажирської експлуатації у 1974 році. У другій половині 1970-х років черга на списання у Львові прийшла і до «Киянок» – останні такі машини працювали у 1977-78 роках. На початку 1980-х років весь тролейбусний парк Львова складався із чеських тролейбусів «Škoda 9Tr» різних модифікацій – загалом у 1969 – 1982 роках до Львова надійшло 254 тролейбуса цієї моделі. Останнім містом СРСР, де в пасажирській експлуатації перебували тролейбуси МТБ-82Д було грузинське місто Кутаїсі – тут експлуатація таких тролейбусів завершилася у кінці 1983 року, тобто через десятиліття після виведення із експлуатації таких тролейбусів у Львові.
На жаль, жоден тролейбус МТБ-82Д у Львові не зберігся – довгий час неподалік головного вокзалу в якості побутівки перебувала частина кузова тролейбуса МТБ-82Д. Музейний тролейбус МТБ-82Д знаходиться на балансі КП «Київпастранс» (м. Київ).
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
Список використаних джерел інформації
Богодистый П. Пассажирские троллейбусы производства СССР. Часть 1 / Богодистый П. //Наука и техника. – 2016. – № 10;
Богодистый П. Пассажирские троллейбусы производства СССР. Часть 2 / Богодистый П. //Наука и техника. – 2017. – № 1;
Климов К. 75 лет отечественному троллейбусостроению. Исторический фотообзор отечественных троллейбусов / Климов К. // Грузовик пресс. – 2008. – № 12;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів : Фенікс, 1994 – 128 ст.
Технический справочник по городскому электротранспорту. В трех томах. Том 3. Троллейбус. – Москва: Изд-во Министерства коммунального хозяйства РСФСР, 1963.
Вже зовсім швидко, 9 червня 2021 року, о 19:00 на території !FESTrepublic відбудеться концерт гурту «Ляпис 98». На концерті шанувальники гурту зможуть почути усі хіти 90-х і початку 2000-х. Тому організатори запрошують усіх до Malevich Concert Arena на вибуховий концерт вашого улюбленого Ляпис 98.
«Усі хіти 90-х і початку 2000-х – за один божевільний вечір! Таке не пропускають. За зайвий квиток на подію такого штибу дехто, подейкують, готовий віддати останнє. Ми ж пропонуємо замовити квитки без непотрібних жертв та за кращою ціною – вже сьогодні!», – зазначають організатори.
Як відомо, Ляпис 98 — проект Сергія Михалка. Музиканти виконують старі хіти панк-рок-гурту «Ляписа Трубецкой» 1990-х і початку 2000-х років.
Напередодні Міжнародного дня музеїв, 17 травня 2021 р. 0 16 год. Музей Митрополита Шептицького у Львові (вул. Максима Кривоноса, 1) запрошує на відкриття виставки “Великий музейник”, присвяченої 95 річниці Бориса Возницького.
“Великі справи потребують великої людини і великих слів подяки. До міжнародного дня музеїв та з нагоди 95-ї річниці від дня народження у наших виставкових залах буде представлено виставку про великого музейника – Бориса Возницького. Бо хто як не Борис Григорович підніс музейництво в Україні на високий рівень. Ним було врятовано тисячі безцінних творів мистецтва на мільярди гривень; саме він показав нам та світу загадкового Пінзеля; відновив з руїни замки та багато іншого.
В експозиції буде представлено живопис та портрети, подаровані Борису Григоровичу, багато інформативних та фото матеріалів. Відвідавши виставку побачите живописні етюди виконані самим Борисом Возницьким ще у студентські роки”, – пишуть організатори події на сторінці Facebook.
В колекції польської бібліотеки вдалось розшукати раніше невідомі фото палацу та парку в селі Міженець Старосамбірського району Львівської області.
Зображення датуються 1912-1915 роками. На фото можна побачити чудовий палац та розкішний парк у 1912 році, і зруйновану будівлю палацу у 1915 році.
Палац в с. Міженець, 1912 р.Палац в с. Міженець, 1912 р.Парк в с. Міженець, 1912 р.Парк в с. Міженець, 1912 р.Біля палацу в с. Міженець, 1912 р.
Парк в селі Міженець зберігся до нашого часу, що не можна сказати про палац.
Міженецький парк – це парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення в Україні. Його площа сягає близько 11 га. Відомо, що парк був закладений у XVIII ст. Засновником був граф Адам Любомирський. Саме він робить Міженець своєю резиденцію вкінці ХІХ ст.
Костел в с. Міженець, 1912 р.Руїни палацу в с. Міженець, 1915 р.Руїни палацу в с. Міженець, 1915 р.Руїни палацу в с. Міженець, 1915 р.Руїни палацу в с. Міженець, 1915 р.
В жовтні 1914 року палац був пошкоджений і спалений, внаслідок артилерійського обстрілу. В міжвоєнний час палац розібрали на цеглу місцеві жителі.
Окрасою парку в с. Міженець сьогодні є близько 60 видів дерев та кущів, багато із яких є екзотичними.
Зображення, взяте з блогу Царика М.Б Суходольської загальноосвітньої школи
Івана Керницького важко описати якось коротко. Упродовж життя чоловік займався не лише культурною, а й громадською діяльністю. Письменник був хорошим гумористом, драматургом і журналістом, а після еміграції Іван так майстерно переповідав про Україну іноземцям, що його визнали одним із найкращих письменників на чужині.
Однак на Батьківщині про нього чути мало: лише у селі, де він навчався, освітяни облаштували кімнату пам’яті. Тут живуть його нащадки та стараються плекати історію про земляка у будь-який спосіб.
Чотирнадцятирічний письменник
Народився Іван Керницький у маленькому селі Суходіл на Львівщині (Перемишлянський район) майже 108 років тому в сім’ї кравців. Дитинство його минуло в селі Відники, що на Пустомитівщині.
Тут хлопчик до десятиріччя провчився у чотирикласній школі, а згодом продовжив навчання у Львові, в «Рідній школі» імені Бориса Грінченка, що на вулиці Городоцькій.
Іван Керницький. Світлина: coollib
Тодішній директор Іван Макітра, який, до слова, був колишнім січовим стрільцем, розгледів у Іванкові талант і порадив йому писати. Під час навчання юнак малював учителів та підписував зображення новелами.
Згодом 14-річний Іван вступає до Львівської торгівельної школи, проте через проблеми із здоров’ям був змушений її залишити. Підлітком він мав достатньо знань, аби допомагати батькам готувати сільських хлопчиків до вступу в гімназію.
Часопис, редактура та перша збірка
Уже в сімнадцять Іван Керницький вступає до модерністського середовища галицької літератури. Тут ідейники створювали часопис «Назустріч» разом із Богданом-Ігорем Антоничем, Іриною Вільде, Анатолем і Ярославом Курдидиками.
Це були письменники «демо-ліберали», які заперечували застарілі народництво та реалізм, поширювали естетизм та відстоювали орієнтацію на західноєвропейські літератури.
Іван Керницький. Фото: Енциклопедія сучасної України.
Журнал літератури та мистецтв виходив чотири роки у Львові щодва місяці. Його вважали енциклопедією культурно-мистецького життя Західної України 1930-их років. Тут друкувалася репродукція творів мистецтва, літературно-мистецька критика, різні статті про історію українського мистецтва, проза, поезія та огляди.
Потім Іван Керницький працював із Іваном Тиктором, який володів найбільшим у Львові українським видавничим концерном Галичини «Українська преса». З 1932 року 19-річний Керницький був головним редактором ілюстрованого часопису «Наш прапор». Видання окреслювало українську державність, пропагувала ідеї національно-культурного відродження та єдності українських земель.
Газету визнали однією із найвпливовіших у Львові.
«Наш прапор» широко висвітлював політичні, суспільні та економічні події, наприклад, на початку річника подавав велику аналітичну статтю, яка стосувалася підсумків політичного року. Окрім цього, друкував новини про політичну ситуацію у світі, українське життя в краю та за кордоном тощо.
Появу його перших творів привітав Андрій Чайковський. П’єси Керницького мали неймовірний успіх. З приходом радянської влади став членом новоствореної спілки письменників, та був змушений емігрувати.
Ікер – емігрант з Львівщини, що став найпопулярнішим письменником за океаном Реклама для газети «Наш Прапор» 1936 р. Джерело: «Аматорський Театр»
До слова, чоловік мав кілька псевдонімів і криптонімів — Гзимс Іван, Папай, але найпоширеніше Ікер, яким він підписував твори через те, що його творчість підпала під заборону у Радянській Україні.
Визнання Іван здобув у 21 рік, коли світ побачила збірка його новел «Святоіванські вогні», що складається зі 16 творів. Тут він пише про святкування Різдва на Галичині, Великдень у його рідному селі та звичаї — такі, як паління собітки (вогнища, що символізує відродження) у переддень Воскресіння тощо.
Пізніше він напише ще з десяток творів, проте під час Другої світової війни чоловік вступає у лави польської армії, відбуває службу та повертається до редакційної роботи.
У часи німецької окупації вигадує політичну рекламу, працюючи по редакціях. У 30 років Іван Керницький здобуває нагороду Українського видавництва.
Із закінченням Другої світової війни, 1944-го, письменник виїжджає до Австрії, а згодом — до Мюнхена. У Західній Німеччині через кілька років виходить його книжка гуморесок «Циганськими дорогами».
Ще за два роки, 1949-го, Керницький переїздить до Нью-Йорка, де стає співредактором гумористичного місячника «Лис Микита» разом із відомим карикатуристом Едвардом Козаком, який також родом із Львівщини.
Для видання чоловік пише гуморески та статті про долю емігрантів і здобуває прихильність читачів. Окрім цього, для газети «Свобода» (найстарішої у світі україномовної газети, що виходить безперервно з 1893 року — ред.) Керницький дописує нові новели та фейлетони до кінця життя, впродовж більш ніж 30 років.
Заголовок українського щоденника Свобода у США з 2 лютого 1933
Творчість і самовідданість Івана Керницького здобуває прихильність на чужині. Його називають чи не найкращим українським письменником за кордоном, а все тому що він всупереч обставинам висвітлював такі рідні, хоч і давно забуті українські традиції, нагадував про звичаї та навіть розповідав про одяг.
Він був з тих письменників, за якими потрібно шукати так, як колись у білий день зі свічкою в руках шукав людину Діоген. Так, принаймні, говорив про Івана Керницького один з найавторитетніших літературних критиків Микола Голубець.
Чоловік прожив довге та насичене життя і помер у 70 років. До останнього подиху він не облишив улюблену роботу — писав для видань у Нью-Йорку.
Іван Керницький помер на 70-му році життя у США. Фото: Юрій Самсон
Його поховали на православному цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі — єдиному українському пантеоні у США. Тут поховано понад шість тисяч українських емігрантів, з-поміж яких відомі діячі — політики, державотворці, вчені, священнослужителі, письменники, художники, музиканти, меценати.
З 11 травня по 06 червня 2021 р. мистецька галерея “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) презентує виставку живопису Лілії Студницької “Горизонт”.
“Дивлячись у далечінь милуюсь швидкоплинними моментами. Так хочеться наповнити ними груди і отримати трохи часу пожити для себе, зазираючи в майбутнє… Теплий вітер, який здіймає “свіжі” аромати кольорів. Пробуджується на світанку день, а разом із ним все починає жити яскравими кольорами з великою жменею бажань…
Мій проект “ГОРИЗОНТ” є квітучим поєднанням кольорів і плям, світла і тіней, які створюють особливі візуальні ефекти і надають композиціям ефектності. Це моє сприйняття активного життя природи, її динаміки, ритму та руху. Виразною лінією, акцентами і грою кольорів я передаю вам всю красу навколишнього сьогодення”, – ділиться авторка виставки.
Виставка живопису Лілії Студницької “Горизонт”
Львів’янка Лілія Студницька, випускниця мистецького коледжу імені Івана Труша (2009) та Львівської Академії Мистецтв (Дизайн костюму), свого часу вперше здійснила свою персональну виставку саме в нашій галереї (2012).
З того часу її творча кар’єра невпинно розвивається. Лілія веде активну виставкову діяльність в Україні та за кордоном, бере участь у міжнародних резиденціях та пленерах.
Для виставки художниця створила 15 нових великоформатних живописних творів. Зустріч з мисткинею відбудеться у вівторок, 11 травня, о 17 год.
У селі Лазещина на Закарпатті у кінці XIX століття було збудовано залізничну станцію Зімир (Zimir). Назву взяли від притоки річки Лазещини. Як видно, це був великий будинок, який мав ще й додаткову альтанку для пасажирів.
Він знаходився дещо північніше сучасної станції, майже навпроти старенької церкви. Не знаю, чому він не зберігся. Можливо, був зруйнований під час Другої світової війни.
Станція Зімир у австро-угорські часи. Фото надав Ivan BuntushakСтанція у часи ЧехословаччиниВид станції у 1935 році. Фото з сайту uzhgorod.net.uaСеляни біля церкви. За одним з чоловіків видно станційний будинок. Фото надав Ivan Buntushak
Про інший будинок, який іще донедавна був станцією, пишуть, що його збудовано у 1935 році, і він є пам’яткою архітектури. Проте у Державному реєстрі нерухомих пам’яток України село Лазещина взагалі не згадується. Тож можна припустити, що у довоєнні часи це був один з допоміжних будинків станції і сумнівно, що він являє якусь архітектурну цінність. Проте він був “людською цінністю”!
Станційний будинок у 2012 році. Світлина з сайту railwayz
Пам’ятаю зимові походи на чорногірські вершини Петрос і Говерлу, які починались і закінчувались на станції в селі Лазещина. Головну мету подорожі – Говерлу – було видно вже з перону (якщо його можна було так назвати).
А так виглядає Говерла з села Лазещини, якщо пройти в сторону Чорногори всього лиш один кілометр. На цій світлині також видно маленький приміський потяг. Колись у Лазещині зупинялись тільки три потяги: приміські “Рахів – Івано-Франківськ” і “Рахів – Коломия”, а також найважливіший для львів’ян – “Рахів – Львів”.
Вид на дизельний потяг на тлі Говерли. Автор світлини Kajetan Orliński
Потяг Рахів-Львів прибуває сюди після опівночі. Тому туристи довгими зимовими вечорами затримувались у якійсь колибі в лісі, щоби провести вечір біля вогнища, а не в холодній станції, будинок якої не опалювався. За пів-години до прибуття поїзду станція оживала. Люди набивалися до залу очікування і ставало тепліше. І хоча пічка була зруйнована, а потім і взагалі розібрана, все ж такий-сякий притулок для туристів і мешканців села станція давала.
Станційна кімната очікування з лавками, фундаментом пічки і касою у 2012 році. Світлина з сайту railwayz
У 2013 році станційну будівлю Львівської залізниці було відчужено у приватну власність та перебудовано під житловий будинок (за іншими даними тепер це будинок відпочинку працівників “Укрзалізниці”).
Натомість колишня станція тепер офіційно називається “зупинний пункт Лазещина”, а для пасажирів збудовано павільйон, в якому немає нічого, крім лавки.
Світлина з сайту ua-reporter.com
Не уявляю, як можна під таким павільйоном взимку чекати на нічний потяг…
Головний інженер Львівської філії “Укрзалізниці” стверджував, що зупинний пункт у Лазещині сьогодні відповідає усім нормативним вимогам, враховуючи той пасажиропотік, який тут фіксують [4]. Але насправді пасажиропотік став маленьким тому, що тут немає каси, а у поїздах далекого сполучення квитки не продаються. Тож треба або купити квиток заздалегідь, або їхати за 5 км в сусіднє селище Ясиня, де на вокзалі є каса (додам, що вночі до Ясиня немає чим доїхати). Протест депутатів Рахівської районної ради і їхнє звернення до Міністерства інфраструктури України нічого не дав…
Хоча, якби депутати більше піклувались про людей, то виділили би кошти для утримання станції або хоча би збудували поряд таку-сяку колибу. Можна бути впевненим, що місцеві мешканці і змерзлі туристи були би їм вельми вдячні!..
Вже традиційно ми розпочинаємо недільний ранок з ароматом запашної кави який вже багато років всім дарує наш партнер Торгова Марка Кава старого Львова. Сьогодні помандруємо до кав’ярні Самуїла Райха, на жаль тільки віртуально.
Чого тільки не бачила й не знала стара добра кав’ярня Самуїла Райха, що була на площі Ринок, 5. Відомий письменник Василь Стефаник, приїжджаючи до Львова, завжди заходив туди і писав на серветці записку: «Сиджу в Райха, приходьте». З нею він посилав хлопця до редакції «Літературно-наукового вісника». Ті одразу розуміли: Стефаник привіз нове оповідання і чекає авансу.
”Вацлав Морачевський – моя дорога у світ”, – вказує Василь Стефаник у нарисі-посвяті ”Серце”, написаному 1927 року. Тут же згадує дружину товариша та їхнього сина: ”Софія Морачевська, пані, що навчила мене любити русів і правду в собі”, ”Юрко Морачевський віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду світа”
Проте іноді Стефаник прохав авансу за ще не написаний твір, а деколи навіть після платні міг його недописати. Тож Стефаникові делікатно нагадували, але він виправдовувався тим, що жити в борг для письменника нормально.
У Райха любив посидіти й письменник-молодомузівець Михайло Яцків. Він працював у редакції Наукового товариства імені Шевченка під керівництвом Івана Франка. Частенько він навідувався до кнайпи, але тільки тоді, коли Франко був відсутній.
Іван Франко. 1896 рік.
Одного разу Франко повернувся непередбачено раніше, і Яцків хутенько сховався до шафи. Увійшовши, Франко відразу вловив запах перегару і спитав у канцеляриста: «Де Михайло?» Той кивнув на шафу, й Іван Якович рвучко шарпнув дверцята, та й так, що Яцків вивалився на підлогу.
На цьому пригоди Михайла Яцківа не закінчувалися. Коли до Львова приїхала Леся Українка, він вирішив, що закохався і має її сповістити про це. Купив квіти й вирушив до «Жоржа», де зупинилася поетеса. Втім, дорогою вирішив зазирнути до кнайпи Райха: там уже сиділо кілька молодомузівців, які, довідавшись про шляхетні наміри, порадили йому для хоробрості випити рому.
Михайло Яцків
Леся Українка. Київ, 1896 рік
На одному келишку не обмежилося, тож незабаром Яцків мав уже настільки бойовий настрій, що, не гаючись, рушив до «Жоржа». Коли вручав букет Лесі, то хоч-не-хоч мусив видихнути збагачене трунками повітря. Леся зауважила, що квіти мають підозрілий запах і… букет не взяла.
Тому не все у львівських кнайпах закінчувалося щасливо-літературно, але тому про каву й кажуть: напій з гірчинкою.
Mirrors of Life / Дзеркало життя – третя, заключна, серія оригінальних анімаційних історій про гуцулів та Гуцульщину від нового проекту з Коломиї Hutsul Planet. Перші два мультики – «Аркан» та «Ой зацвіли фіалочки», прем’єри яких відбулися у квітні, сумарно зібрали на YouTube уже майже півмільйона переглядів!
У третій серії анімаційної історії гуцул із «Аркана» та гуцулка із «Ой зацвіли фіалочки» одружуються! Аніматори із HutsulArtProductionвідтворили в «Дзеркалі життя» увесь колорит справжнього, традиційного, гуцульського весілля – з прикрашанням весільного деревця, зняттям вельона з нареченої, запальними танцями дружбів та дружок, грою троїстих музик… Головна ж ідея фінальної серії анімаційної історії гуцулів – продовження роду, а відтак – збереження традицій рідного краю – від покоління та покоління.
Особливої атмосфери відео додає гурт трембітарів і, звісно ж, саме звучання трембіт, яке для уже легендарного альбому Hutsul Planet «Музика Гір» відтворив знаменитий на увесь світ гуцульський музикант та майстер народних інструментів Михайло Тафійчук.
– На жаль, усе частіше бачимо, як гуцульська культура не просто занепадає, а знецінюється, перетворюється у банальні речі, як, наприклад, фото на згадку на тлі гір із «гуцулом» з трембітою в руках – і дарма, що він грати на ній не вміє… – каже автор ідеї та засновник проекту Hutsul Planet Михайло Балух. – Головне завдання Hutsul Planet – зберегти ті унікальні традиції та звичаї, які жили сотні і сотні років, які передавалися з діда-прадіда – й дійшли до наших днів. Це масштабна культурологічна місія нашого проекту. І мова тут про збереження гуцульської культури у всіх можливих її проявах: музиці, мистецтві, ремеслах, одязі, кухні…
Перенесені концерти нарешті відбудуться! У неділю, 16 травня 2021 року, на найкращій критій open-air сцeні Львова Ennіо Event Square (вул. Джерельна, 22) з великими сольними концертами о 16:00 та 19:00 виступить Народна артистка України Оксана Білозір.
Її концерти завжди наповнені енергетикою добра та любові, а пісні віддавна формують український пісенний світ. Перевірені часом шлягери, які ми любимо і знаємо напам’ять. В арсеналі співачки безліч записаних CD та DVD дисків, музичних фільмів.
Минулі концерти Оксани Білозір у Львові відбувались з величезним успіхом, були справжнім святом української пісні, тож і цьогоріч артистка очікує на свою публіку, яка, без перебільшення, проспіває усі пісні разом з нею. Буде дуже атмосферно, гарантують організатори.
Спеціальні гості – культова “Ватра 80-х”. Живий звук.
Щоб було безпечно згідно з нормами карантину, організатори запрошують на два концерти – о 16:00 та 19:00. Заповненість залу 50 % згідно карантинних вимог.
Усі придбані раніше квитки – дійсні.
Понад сорок років тому в Рівному сталася жахлива подія, про причини якої й досі немає чіткої відповіді. Її пов’язували і з диверсією, і з містикою… Вона поламала людські долі й додала до історії міста ще одну трагічну сторінку.
У те, що сталося в неділю 5-го березня 1978 року, неможливо було повірити — рівненський театр, яким так пишалися і актори, і глядачі, згорів. На щастя, не дотла. Про саму пожежу, її наслідки та причини рівняни дізнавалися з чуток і неофіційних джерел — офіційні мовчали. Навіть через 26 років після нещастя, в 2004-у, коли автор цих рядків уперше писала про пожежу, ще живі свідки й очевидці тих подій говорили про це з певним острахом.
Пожежа у рівненському театрі, 1978 р.
Про пожежу в театрі повідомили з перукарні
Валентин Пашковський, який в березні 1978-го виконував обов’язки начальника обласного відділу пожежної охорони та керував гасінням, розповів:
– У неділю по обіді приїжджає за мною службова машина — театр горить! Я не міг повірити, адже щойно повернувся з міста. На мою думку, в тому, що сталося, чимала провина працівників театру. Після ранкової вистави там залишалося кілька осіб. Запах диму почув вахтер, а згодом побачив, що на сцені тліє частина шумової завіси. Розгубившись, замість гасити її, він побіг повідомляти директора. Поки вони повернулися, вогонь уже дістався угору. Вочевидь, через паніку, замість того, щоб опустити протипожежну завісу, яка відділяє сцену від глядацької зали, почали шарпати “задник” (так звану фонову завісу), намагаючись його зірвати. Хотіли збити вогонь. Полотно впало, накривши чоловіків, які отримали значні опіки. Вогонь тим часом розповсюджувався. З вікон уже валив дим, а з театру — жодного дзвінка до пожежної не надходило. Про те, що там відбувається, нам повідомили за хвилин 40 від моменту загорання з перукарні, що навпроти театру. Коли ми приїхали, вогонь уже бушував у внутрішніх приміщеннях. Майже 30 автоцистерн прибули не лише з Рівного, а й з Гощі, Корця, Костополя, Острога Дубна. Хто їх стільки викликав, невідомо, лише заважали одне одному. Автівки розтягнулися аж до Усті, качали воду просто звідти. З’їхалися усі місцеві партійні, міліцейські, військові керівники, КДБ. Причому кожен вважав своїм обов’язком давати вказівки, ще більше заважаючи пожежникам. Навколо театру зібрався натовп цікавих, люди виглядали з вікон навколишніх будинків, дим від пожежі було видно практично з усіх точок міста.
Пожежа у рівненському театрі, 1978 р.
А тим часом під дією високої температури металеві рейки, до яких кріпилося сценічне риштування, погнулися, і все рухнуло донизу, “поплив” метал, загорілися декорації. Протипожежна завіса з’їхала додолу, потягнувши за собою перекриття і дах. Впала стеля над глядацькою залою і сценою. Сила звукової хвилі була така, що вибила дубові двері службових приміщень, з усіх отворів будівлі під тиском вилітали шматки розжарених конструкцій, декорацій, скло з вікон. Саме це спричинило чутки про вибухівку, зазначав Валентин Пашковський. Гасили пожежу до шостої ранку 6-го березня, а згарище диміло ще три дні. Якби пожежників повідомили вчасно, вважає Валентин Пашковський, то таких наслідків можна було б уникнути.
Влада мовчала, говорив “ворожий голос”
Наступного після резонансної події дня, 6-го березня, до Рівного з’їхалися представники республіканської прокуратури, КДБ, міліції, партійних органів, фахівці-експерти пожежної справи. Але розслідування, за словами очевидців, звелося до взаємних звинувачень. Далекі від пожежної справи люди повчали пожежників, як потрібно було діяти. Але найбільше дісталося працівникам театру. “Крайнім” залишився його директор, якого засудили, звинувативши в невиконанні вимог протипожежної безпеки. Добре, що не в навмисній диверсії. Пізніше, встановлюючи причини пожежі, дійшли висновку, що ймовірно вона сталася через недопалок, який хтось необачно кинув. Наслідки були жахливі: від будівлі театру, яка не простояла й 18 років, залишилися тільки зовнішні стіни та частина приміщення, де були гримерні й службові кімнати. Сцена, амфітеатр з дубовими кріслами та всі “нутрощі” перетворилися на згарище під відкритим небом. Упала і розбилася на друзки й величезна кришталева люстра у глядацькій залі, замість розписів позолотою та оздоблення — обвуглена цегла. Комісія встановила збиток від пожежі в розмірі 917 тисяч радянських карбованців. Пощастило, що людських жертв не було, хоча потерпілі з опіками були.
Тодішня преса жодним словом не прохопилася про резонансну для міста подію. Рівнянка Вікторія Б., яка того дня відвідувала театр, пригадує: “Мені було шість років. Того дня я з мамою ходила на ранкову дитячу виставу “Білосніжка і сім гномів”. Ми мешкали за містом, і коли вже їхали автобусом додому, чули розмови, що театр горить”.
Брак інформації стимулював різноманітні чутки: і про підпал, і про вибухівку, і про необережне паління когось із персоналу. Були й містичні версії. Однак тодішнє комуністичне керівництво — ані пари з вуст. Натомість цікаві припущення щодо пожежі рівняни почули того ж вечора, 5-го березня, на хвилях “Голосу Америки”, журналісти якого розповідали подробиці надзвичайної події в маленькому українському містечку.
Сцена театру
Через двері вилітали декорації і люди
Розповідає завідувачка постановочної частини театру (посада за станом на 2004 рік, – прим. авт. ) Неля Полєхіна (її чоловік працював інженером-радистом і на момент пожежі перебував у театрі):
– Ми мешкали в гуртожитку, що навпроти театру, на вулиці Сагайдачного. Чоловік після завершення спектаклю вийшов із радіорубки і побачив, що горить ворс на завісі. Полум’я швидко бігло угору й вогнегасником його уже загасити не можна було. Він хотів обірвати завісу, щоб збити вогонь, але вона впала на нього. Тоді він вирішив дістатися до пожежного рукава, але не добіг, бо прогримів вибух і вибуховою хвилею його через вибиті бокові дубові двері викинуло на вулицю. Його буквально винесло на протилежну сторону дороги до колишнього магазину “Мрія”. Чоловік отримав сильні опіки.
Пожежників чекали дуже довго, хвилин 40, хоча від пожежної частини на Полуботка до театру рукою подати. А коли приїхали, то в цистернах води не було. Коли всі, хто був у гуртожитку на Сагайдачного, побачили, що горить театр, одразу кинулися до службових приміщень. Через вікна викидали усе, що потрапляло під руки. Потім стали ланцюжком і передавали речі. Так врятували костюми і деякий реквізит.
Актори плакали, як і більшість рівнян, що зібралися навколо. Наступного дня, прийшовши на згарище, яке ще диміло, побачили на місці амфітеатру вигорілу яму, покручені й розплавлені балкони, покороблений паркет… Звідусюди моторошно доносилося “кап-кап-кап” (усе було залите водою), відчувався ядучий запах диму, і… небо над вигорілою залою… Здавалося, що ми осиротіли, не могли повірити в те, що сталося. До лікарні, де лежав мій чоловік із сильними опіками, нікого не пускали, доки тривало слідство. Я навіть не могла йому нічого передати. Працівники КДБ намагалися і його звинуватити. Нервів попсували добряче. У тому, що чоловіка не стало через кілька років, не останню роль зіграла й ця пожежа.
Права ложа після пожежі
“Пожежа — для мене загадка й досі”
Так згадував трагічний березень 1978-го тодішній директор театру, очевидець нещастя й головний обвинувачений Федір Герладжі:
– Події 5-го березня 1978 року для мене й багатьох моїх колег — досі загадка, яка наводить на певні роздуми, – зазначив екс-очільник Рівненського театру. – Того року з інтервалом у кілька днів горіли театри кількох обласних центрів України. У Рівному пожежа сталася в день роковин смерті Сталіна. У театрі тоді якраз ішла вистава про Кузнєцова “Грачов — центру”, я грав роль генерала КДБ. Прикметно, що під час пожежі в театрі вийшла з ладу дрейчерна система (автоматичне пожежогасіння, – прим. авт.), відмовило електрообладнання, хоча незадовго до трагедії ми зробили капремонт, і все працювало. Актори мали свою версію щодо причин загорання, але комісія і слідчі не взяли її до уваги. “Горизонт” (завіса) був просочений легкозаймистою речовиною. Коли ми зрозуміли, що самотужки не впораємося, викликали пожежників, але чекати їх довелося довго. Намагалися опустити протипожежну завісу (це робилося вручну), але вона впала. А потім стався вибух. Мене винесло вибуховою хвилею через бокові двері. Я отримав опіки. Однак продовжував разом з акторами, які прибігли з гуртожитку, рятувати майно. Для відновлення театру знадобилося 7 мільйонів карбованців. Мені казали:”Знайдеш винних — будуть гроші”. Але головним обвинуваченим, звісно, був я. Отримав два роки умовно, потім ще довго відшкодовував збитки. Засуджені були також заступник директора і завідувач постановочною частиною. Був великий тиск із боку КДБ та партійних органів. То були чорні дні для театру.
Шланги для води перерізали кілька разів
Дуже добре пам’ятає події 40-річної давнини заслужена артистка України актриса театру Ліна Ізарова. У той час вона була парторгом театру і проводила власне розслідування причин пожежі. Каже, що має версію щодо ймовірного винуватця, але, оскільки ця людина вже пішла з життя, то воліє про це не говорити.
– Я саме йшла до театру на денну виставу, – ділиться сумними спогадами Ліна Ізарова, – аж бачу димок якийсь над дахом, пожежники… Думаю, от знову пожежники перевіряють, бо вони часто в нас були. Аж тут не пускають до театру, люди кажуть: ”Театр горить”. Я — притьмом туди… Намагалися рятувати, що бачили. Костюми викидали через вікна, а потім складали біля гаражів. Дуже багато врятувала наш тодішній костюмер Алла Логошовець (нині покійна). Знайшлися серед рівнян такі, що намагалися поцупити бодай щось, користуючись хаосом. Ми одну жінку навіть упіймали “на гарячому”. Але чимало реквізиту пропало, причому дороговартісного. Коли в Рівному закрили костел Святого Антонія, то багато церковної утварі — срібні підсвічники, молитовники, іконки, хрести — віддали театру. І от в тому бедламі десь пропали і хрести, і підсвічники… Чи то чужі взяли, а чи свої, невідомо.
Ліва ложа після пожежі
Ліна Ізарова також стверджує, що пожежники їхали дуже довго. Каже, що, коли подзвонили їм, що горить театр, то вони відповіли, мовляв, він завжди горить. За її словами, першими приїхали машини з Сарн. “А комусь таки дуже не хотілося, щоб рятували театр, – пригадує актриса, – бо шланги, якими з Усті качали воду, різали кілька разів”.
Рівненський театр відбудовували методом толоки — всі підприємства, установи, заклади, студенти міста повинні були відпрацювати певний час на будівництві. Попри те, що згоріли практично всі декорації, колеги з інших українських театрів подарували рівнянам декорації до 13-х вистав, завдяки чому трупа змогла після пожежі поїхати на гастролі. До 700-річчя Рівного (1982 рік) оновлений театр знову гостинно розчинив свої двері.
P.S Віднайти фотографії пожежі в театрі виявилося складно, оскільки в радянський період знімати подібні події можна було лише з дозволу відповідних органів. Тут подано фото з книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”, зроблені актором театру Олександром Куровським (нині покійний) та фото невідомого автора з архіву театру.
(Уперше опубліковано в газеті “Сім днів” 11.06.2004 року. Оновлено і доповнено)
Обираючи фотоапарати у Львові в онлайн-магазинах часто виникають труднощі, бо у продажу можна знайти безліч варіантів на різний бюджет. Особливо важко новачкам, які не знають з чого почати та на що звернути свою увагу, щоб вибрати фотокамеру з необхідними параметрами.
Класифікація фотоапаратів
Плівкові фотокамери уже давно в минулому, хоча дехто й досі використовує таку техніку. Але більшість все ж таки користується цифровими моделями, які можна поділити на 3 основні категорії:
компактні;
дзеркальні;
гібридні.
Кожен вид має свої відмінності, а в залежності від ситуації, певні переваги та недоліки. Щоб обрати той варіант, який підійде найбільше, треба вивчити характеристики кожного виду.
Компакті фотоапарати
Найпростіші невеликі моделі камер, які будуть цікаві як новачкам, так і деяким професіоналам. Вони відрізняються не тільки розміром, але й незйомним об’єктивом та малою роздільною здатністю матриці. Такі варіанти зручно переносити в руках та транспортувати, брати з собою на прогулянку чи в дорогу, вони відмінно підходять для побутової зйомки.
Фотоапарат Minolta
Дзеркальні фотоапарати
Найпоширеніший різновид камер, які використовуються професіоналами. Вони мають знімний об’єктив, оптичний видошукач, достатньо велику роздільну здатність матриці, для зйомки можуть використовуватись ручні налаштування, а знімки виходять досить високої якості. Найбільшим мінусом можна вважати доволі високу ціну, але результат того варті.
Гібридні фотоапарати.
Такий тип суміщає в собі деякі параметри компактів і дзеркалок, а саме компактні розміри, знімний об’єктив, доволі велику матрицю, як у бюджетних дзеркальних моделей, а також порівняно невисоку вартість. Вони не мають оптичного видошукача, але на якість фото це не впливає кардинальним чином.
Особливості дитячих фотоапаратів
Останнім часом на ринку з’явилась велика кількість дитячої фототехніки. На перший погляд, вони здаються простими іграшками, та насправді є доволі технологічними пристроями. Для маленьких фотографів випускаються бюджетні моделі, що відрізняються наступними параметрами:
Мають невеликий розмір і вагу від 80 до 200 г, що ідеально підходить для дитячих ручок.
Крім стандартного набору функцій в пристроях запрограмовані розвиваючі ігри.
Дизайн може відрізнятися яскравими кольорами та незвичайною формою.
Ударостійкість пристроїв дуже важлива, тому для корпуса використовується міцний пластик та металеві вставки.
Найчастіше такі іграшки мають зум, запис звуку та відео, а також декілька фільтрів.
Фотоапарат Nikon
На що звертати увагу, обираючи фотоапарат?
Щоб вибрати найприйнятнішу модель фотоапарата, необхідно звертати увагу на наступні характеристики:
Тип видошукача. Оптичний має не складну конструкцію, але може не повністю захоплювати картинку. Електронний передає на екран картинку, не спотворюючи її та відображає параметри зйомки, та при цьому споживає більше енергії. Дзеркальний варіант за допомогою дзеркала показує найбільш реальну картинку, а знімки виходять більш чіткі. Бездзеркальні системи зустрічаються в гібридних фотоапаратах, в них немає дзеркала, а потік світла потрапляє одразу на матрицю.
Матриця. Чим вище роздільна здатність, тим краще відображаються дрібні деталі, а фото не втратить якості при збільшенні.
Карта пам’яті. SD – міцна карта невеликого розміру з високою швидкістю запису і читання, MMC має високу швидкість передачі даних, MS – найдорожчий варіант для фотоапаратів Sony, а також карта xD-Picture компактного розміру, надійна, з низьким енергоспоживанням.
Екран. Чим більша діагональ, тим зручніше, але такий варіант швидше розряджає фотокамеру.
Акумулятор може бути фірмовим, або універсальним типу АА.
Функціонал. Фотоапарати можуть записувати звук і відео, мати функцію стабілізації зображення, ручний фокус, витримку і діафрагму, а також таймер для автоматичної зйомки.
Серед всіх цих параметрів важливо звертати увагу і на виробника. Маловідомі бренди найчастіше випускають недорогі компактні моделі. Якщо вибирати компактну чи просунуту камеру високої якості, то краще віддати перевагу відомому бренду.
У вівторок, 11 травня 2021 року, 19 год. на території !FESTrepublic відбудеться великий концерт нового проєкту Андрія Макаревича Yo5. Про це повідомляють організатори.
Під акомпанемент живих інструментів прозвучать ваші улюблені пісні з репертуару легендарної «Машины времени», а також роботи з сольних програм Андрія Макаревича.
Не пропустіть! Вибирайте кращі місця і замовляйте квитки вже сьогодні.
Джазовий досвід Андрія Макаревича налічує 15 років. У кожному з проєктів на сцену виходили не менше десяти музикантів. Так досить швидко зросла кількість учасників Оркестру Креольського Танго: від семи чоловік – до справжнього біг-бенду з повноцінною духовою секцією. А такі формати як «LOVE – Пісні про любов», «Ідиш Джаз» спочатку задумувалися з духовими групами і декількома вокалістами.
Але на цей раз Андрій Макаревич випробує разом новий формат. Тепер майстер дотримується принципу «чим ясніше думка, тим менших образотворчих засобів вона вимагає». Проєкт Андрій Макаревич. Yo5 – це «свідомий мінімалізм» в дії.
ЧОМУ ВАРТО ПІТИ НА КОНЦЕРТ АНДРІЙ МАКАРЕВИЧ. YO5 У ЛЬВОВІ?
Андрій Макаревич експериментує з новим форматом.
На концерті в живому виконанні прозвучать кращі пісні «Машины времени» і композиції сольних програм.
Жива музика, улюблені пісні і дружнє спілкування з кумиром – коктейль для гурманів.
На сцені разом з Андрієм Макаревичем: Євген Борець (рояль); Сергій Хутас (контрабас); Давид Ткебучава (барабани); Тимур Некрасов (духові інструменти).
Програма проекту була успішно представлена в Швейцарії, Ізраїлі, Грузії, Голландії, Німеччини.
Старший пластун Роман Шухевич (перший зліва) у мандрівці. Карпати, кін. 1920-х рр. З приватного архіву родини Богдана Підгайного.
У час новітньої російсько-української війни, в якій Україна відстоює свою незалежність, цілісність і суверенітет, в українському суспільстві ще більшої актуальності набула тематика пов’язана з українським визвольним рухом ХХ століття і в першу чергу з історією Української Військової Організації, Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.
Роман Шухевич під час змагань з плавання на ІV Запорожських ігрищах. Львів, 15–16 вересня 1923 р.
Особлива увага громадськості приділена провідним діячам національно-визвольного руху, визначення їх ролі та місця в історії України. Значний суспільний інтерес становить з-поміж іншого життєвий шлях і суспільно-політична діяльність активного діяча Української військової організації, Провідника Організації українських націоналістів, члена Українського Державного Правління, Головного командира Української повстанської армії, Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради та керівника збройного підпілля ОУН на українських землях, Лицаря найвищих нагород УПА – Золотого хреста бойової заслуги І класу, Золотого хреста заслуги І класу та Бронзового хреста заслуги, Романа Шухевича (1907–1950) – відомого під псевдами – «Шух», «Дзвін», «Щука», «Степан», «Туча», «Чернець», «Роман Лозовський», «Тур», «Тарас Чупринка» та ін.
Учасники відбиванкових (волейбольних) змагань. Зліва направо: 1-й ряд: Магоцький, Роман Шухевич, Михайло Тріль, Роман Рибачек, Хамула, Тиміш Білостоцький; 2-й ряд: НН, Антін Івахнюк, Підлісецький, Назар, НН, Харина; 3-й ряд: Воробець, Врецьона, Федак, Вальчек, Гавур, НН, Іван Мриц; 4-й ряд: НН, Старосольський, Роніш, Шерстило, Воронка; 5-й ряд: Ярослав Терлецький, Рак, Хамула, Володимир Нидза, Бойцун, професор Степан Гайдучок; 6-й ряд: НН, Микола Доберчак, В. Хамула, Зенон Гнатейко, Володимир Сліпко, професор Дарія Навроцька, професор Павло Зимак. Частина змагунів у спортовихстроях спортового кружка «Сагайдачний». Імена та прізвища дівчат невстановлені. Львів, рухівня «Сокола-Батька», вул. Руська, 20, 1920-ті рр.
Від загибелі Романа Шухевича, 5 березня 1950 р. у Білогорщі неподалік Львова, пройшло вже понад 70 років. За цей період українська та зарубіжна історіографія поповнилася значною кількістю праць. Сьогодні маємо науково-популярну, публіцистичну та краєзнавчу літературу, що висвітлює життєвий шлях Романа Шухевича.
Львівські гімназисти-спортовці. Нагорі піраміди (вежі) – Роман Шухевич, внизу сидить Богдан Кордюк, в другому ряді перший зліва – Богдан Підгайний. Львів, вул. Руська, 20, у дворику біля рухівні “Сокола-Батька”. 18 жовтня 1922 р. З приватного архіву родини Богдана Підгайного.
Однак в багатьох з них автори опираються на обмежену джерельну базу. Віднайдені документи, спогади, преса, світлини дають можливість спростувати багато необґрунтованих тверджень з життєпису Романа Шухевича, значно доповнити і уточнити віхи його життя і діяльності, подати нові факти з його біографії.
Роман Шухевич – спортсмен. Львів, поч. 1930-х рр.
Упродовж 1920–30-х рр. Роман Шухевич брав активну участь в українському суспільно-культурному русі, створював та розбудовував спортивні і пластові гуртки, у Львові та Галичині. Зокрема йдеться про організації «Пласт» (пластові курені: 1-ий курінь УУПЮ ім. П. Сагайдачного, 7-ий курінь УУПЮ ім. князя Льва, 43-ій курінь УУПЮ ім. Олега Віщого, 3-ій курінь УУСП «Лісові Чорти», 10-ий курінь УУСП «Чорноморці»), спортивні і пластові гуртки і товариства («Ясний Тризуб», «Тури», «Український Студентський Спортовий Клюб»), «Просвіту», «Рідну Школу», «Основу», Організацію Вищих Кляс Українських Гімназій, Українську Військову Організацію, Організацію Українських Націоналістів.
Роман Шухевич (11-й зліва) серед гравців футбольної команди 10-го пластового куреня УУСП «Чорноморці». Львів, 1929 р.
У міжвоєнний період Роман Шухевич займався лижним спортом, футболом, легкою атлетикою, плаванням, волейболом, скелелазанням, мандрував, володів мистецтвом бою різними видами холодної і вогнепальної зброї, чудово їздив верхи, літав на планерах, був надзвичайно загартований фізично. Він неодноразово брав участь у спортових змаганнях, встановлював рекорди з плавання та легкої атлетики серед українських спортовців Галичини. Крім того мав музичні здібності (чудово грав на фортепіано і скрипці, добре співав, виступав з концертами) та бізнесові таланти (співзасновник рекламної фірми «Фама») тощо.
Роман Шухевич – суддя на спортових змаганнях. Львів, площа «Сокола-Батька», поч. 1930-х рр.
У сьогоднішній публікації наведено декілька фотофактів зі спортивної діяльності Романа Шухевича.
Роман Шухевич у громадсько-політичному житті Західної України 1920–1939 рр.: спогади, документи, світлини / Упоряд. і відп. ред. Андрій Сова; Центр незалежних історичних студій. – Львів: Апріорі, 2019. – 816 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Перший залізничний вокзал Львова, збудований у 1861 році за проектом Людвіка Вежбицького. Фото 1894 р.
До складу Львівського залізничного вузла входить 15 залізничних станцій та зупинкових пунктів, розміщені на території міста Львова і його найближчих околиць Серед цих станцій дві вантажні сортувальні станції – Львів та Клепарів належать до найбільших вантажних станцій в Україні. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про історію Львівського залізничного вузла і його окремих станцій.
Львівський залізничний вузол – один із найбільших в Україні. Зі Львова, наче промені, розходяться залізниці в семи напрямках: на Мостиська і Перемишль; до Стрия та Мукачевого; до Самбора та Ужгорода; до Ходорова, Івано-Франківська та Чернівців; до Жовкви і Рави-Руської; до Красного, звідки колії розходяться в напрямках на Броди і Здолбунів, а також на Золочів та Тернопіль; та до Сапіжанки – на Червоноград і Ковель та на Луцьк. У 1909 – 1944 роках діяла також залізниця Львів – Підзамче – Підгайці, від якої зараз залишилася невелика ділянка в межах Львова до станції Личаків та заводу «Ензим», яка зараз уже не діє. До 1990-х років існувала залізниця до Івано-Франкового (станція Янів-Львівський) – частина локальної залізниці Львів-Янів-Яворів. Зараз вона розібрана.
Електричні трамваї на фоні будинку першого львівського залізничного вокзалу, збудованого у 1861 році. Фото 1894 р.
До Львівського залізничного вузла належить 15 станцій та зупинкових пунктів: Львів, Клепарів, Підзамче, Підбірці, Дубляни-Львівські, Батарівка, Рясна, Брюховичі, Рясне-ІІ, 5-й парк, Рудно, Скнилів, Персенківка, Сихів та Личаків (зараз не працює), а також колійний блокпост 1479 км. Особливістю львівського залізничного вузла є те, що зі сходу (зі сторони Красного) до нього підходить залізнична магістраль, електрифікована на змінному струмі напругою 25 кВ і частотою 50 Гц, а із заходу і півдня (зі сторони Мостиськ, Стрия та Самбора) – електрифіковані на постійному струмі напругою 3 кВ магістралі. Отож, станція Львів є станцією стикування – практично усім пасажирським і усім товарним потягам тут доводиться змінювати локомотив, адже двосистемних локомотивів, які можуть працювати і на постійному, і на змінному струмі на Львівській залізниці наразі немає. Виключення становлять двосистемні пасажирські потяги класу «Інтерсіті +» HRCS2 «Hyundai Rotem» та ЕКр-1 «Тарпан». Решта напрямків – неелектрифіковані, тут використовується локомотивна тяга.
Головний залізничний вокзал Львова, збудований за проектом В. Садловського та товарна станція. Вигляд з висоти пташиного польоту. Фото 1910-х років.
Дві сортувальні станції Львівського вузла – Львів та Клепарів є сортувальними, тобто тут відбувається формування і розформування товарних поїздів. Ці станції є позакласними і входять до двадцятки найбільших залізничних станцій України. До вантажних станцій належать Підзамче, Скнилів та Персенківка. Проміжними станціями є Підбірці, Дубляни-Львівські, Брюховичі, Рясна-ІІ, Рудно та Сихів. Батарівка, Рясна та 5-й парк належать до зупинкових пунктів. Із часів курсування міської електрички Львів – Сихів в межах Львова діють пасажирські платформи «вул. Городоцька», «вул. Коновальця» та «Зубрівська» – зараз тут зупиняються дизель-поїзди ходорівського напрямку. Іще одна пасажирська платформа – «Палац культури ім. Гната Хоткевича» нині не використовується. Загалом, біля 80 – 85% всієї залізничної інфраструктури Львова обслуговує вантажні перевезення.
Критий дебаркадер головного вокзалу Львова. Фото 1900-х років
Найбільшою і найдавнішою станцією Львівського вузла є станція Львів, яка включає головний і приміський вокзали, а також товарну залізничну станцію. Станція Львів діє від 4 листопада 1861 року – в цей день до Львова із Відня прибув перший потяг, отож дата 4 листопада відзначається як День Залізничника і день народження «Укрзалізниці».
Станція «Львів» складається із восьми парків. Пасажирський парк – це головний і приміський вокзали. Іще шість парків є сортувальними – тут здійснюється приймання, розформування, накопичення, сортування і формування вантажних поїздів. Станція «Львів» формує поїзди, які направляються на захід і південь.
Пасажирська станція Львів-головний. Вигляд зі сторони колій. Фото 1910-х років
Перший залізничний вокзал у Львові був споруджений у 1861 році за проектом Людвіка Вежбицького. У приміщенні першого залізничного вокзалу Львова були зали очікування для пасажирів, ресторан, кав’ярня, контори технічних служб, квиткові каси та поліцейський відділок. Поруч розташовувався залізничний поштамт. Поруч із вокзалом розташувалося вагонне депо та залізничні майстерні (нині – Львівський локомотиворемонтний завод). Проте, уже в кінці ХІХ століття перший залізничний вокзал Львова не відповідав пасажиропотоку, отож у 1899 році затверджено проект нового залізничного вокзалу авторства Владислава Садловського із критим дебаркадером. Будівництво нового вокзалу велося у 1902 – 1904 роках, будівельні роботи виконувала фірма Івана Левинського, Альфреда Захаревича та Юзефа Сосновського. Будівлю прикрасили скульптурами Антона Попеля та Петра Війтовича.
Вигляд на товарну та пасажирську станцію Львів. Головний вокзал Львова на етапі відбудови після руйнувань І світової війни. Фото 1920-х років
Головний залізничний вокзал зазнав руйнувань під час І світової війни (20 червня 1915 року його підпалили російські війська при відступі зі Львова) та під час українсько-польської війни у 1918-19 рр. Відновлення вокзалу відбувалося під керівництвом Генрика Заремби і тривало аж до 1930 року. Вдруге будівлю головного вокзалу було пошкоджено під час бомбування Львова 1 вересня 1939 року, тобто у перший день ІІ світової війни. Після того, як Львів потрапив під радянську владу, вокзал встигли частково відновити, але у 1941 – 44 роках він знову зазнав руйнувань: 24 і 25 червня 1941 року німецька авіація активно бомбувала станцію Львів та локомотивне та вагонне депо.
У кінці липня 1944 року оперативна група керівництва Львівської залізниці під керівництвом головного інженера О. Григор’єва виїхала до Львова для того, щоб оцінити масштаби руйнування залізничного вузла і сформувати план його відновлення. 26 липня 1944 року залізничники уже були в містечку Винники біля Львова. На наступний день, коли німці покинули місто, залізничники приступили до обстеження залізничної інфраструктури. Обидва локомотивні депо та ремонтні майстерні були зруйновані, значних пошкоджень зазнав головний вокзал – його підземні переходи були завалені, а ферми дебаркадера сильно пошкоджені. Руйнувань зазнала і станція Підзамче.
Пошкодження головного вокзалу Львова під час ІІ світової війни
До першочергових робіт по відновленню залізничної інфраструктури Львова було залучено мешканців міста. Перший поїзд до Львова прибув 4 серпня 1944 року – його прийняла станція Підзамче. План відновлення Львівського залізничного вузла був розроблений інженерами І.Г. Огоєвим та Б.М. Мішиним. Його реалізація дозволила до кінці 1944 року приймати і відправляти у Львові 72 пари поїздів. Загалом відновлення залізничної інфраструктури Львова розтягнулося на року – хоча відповідно до офіційних документів відновлення мало завершитися у 1948 році. Щодо головного вокзалу Львова, то вінчастково відновив свою роботу уже в 1946 році – тоді тут уже діяли каси, зал очікування, кімнати для метерів із дітьми, камери зберігання. Загалом відновлювальні роботи на головному вокзалі Львова тривали до 1957 року.
У 2003 році головний вокзал було відреставровано до його 100-літнього ювілею. У 2019 – 20 роках проведено реконструкцію площі Двірцевої та вулиці Чернівецької. В результаті реконструкції площа і вулиця отримали модерний дизайн і втратили історичне бруковане покриття.
Дебаркадер головного вокзалу Львова під час німецької окупації
На початку 1990-х років головний вокзал Львова приймав всі пасажирські та приміські потяги. Перони вокзалу дозволяли приймати довго-складові пасажирські поїзди у 20 – 24 пасажирські вагони, які в середині 1980-х років курсували на напрямках Львів – Київ, Ужгород – Київ, Львів – Москва, Львів – Сімферополь та Львів – Адлер. Наявних п’яти перонів і восьми колій для цього було недостатньо, отож для прийому електропоїздів були вибудувані спеціальні тупики посеред перонів із західної частини вокзалу. Для розвантаження головного вокзалу керівництвом Львівської залізниці на чолі із Г.М. Кирпою було прийнято рішення про спорудження на території товарної станції поряд із вулицею Городоцькою приміського вокзалу, який би приймав приміські електро- та дизель-поїзди зі сторони Мостиськ, Самбора, Стрия, Трускавця, Шкло та Ходорова. Приміський вокзал із 6-ма коліями та трьома перонами почав працювати у грудні 1996 року.
Тролейбус МТБ-82Д на фоні головного вокзалу Львова. Будинок вокзалу повністю відбудовано, споруджено другий поверх. Фото 1957 р
Приміський вокзал розмістився на місці давнього Чернівецького вокзалу – тобто вокзалу, спорудженого «Товариством Львівсько-Чернівецької залізниці» у 1866 році. Нагадаємо, що залізницю Перемишль – Львів збудувало «Товариство галицької залізниці імені Карла-Людвіга», а для будівництва залізниці до Чернівців і далі до Ясс у сучасній Румунії було створено інше акціонерне товариство, ідейним натхненником і керівником якого став Віктор Оффенгайм. Хоча акціонерами «Товариства галицької залізниці імені Карла-Людвіга» та «Товариства Львівсько-Чернівецької залізниці» були одні і ті ж самі особи, в тому числі і Людвіг Сапіга, самі компанії та їх правління ворогували між собою. Отож, компанії не змогли досягти угоди про спільне використання вокзалу, збудованого у 1861 році, отож для потягів, які прибували із Чернівців спорудили окремий вокзал біля сучасної вулиці Городоцької, який назвали «Чернівецьким». На жаль, ця гарна споруда зазнала значних руйнувань під час І світової війни і була розібрана.
Головний залізничний вокзал Львова на початку 1960-х років
Станція Рудне, яка розташована в однойменному селищі міського типу офіційно відкрита у 1964 році. Вона є вузловою – тут перетинаються залізниця Львів – Перемишль та залізничний обхід Львова, який з’єднує станції Підбірці та Скнилів. Зупинний пункт в Рудному існував іще за часів Австро-Угорщини, а сама станція стоїть на найдавнішій залізниці в Україні, рух по якій відкрито 4 листопада 1861 року. У середині 1990-х років станція Рудне була кінцевою зупинкою міського електропотяга Львів – Клепарів – Рясне – Рудне. Станція Рудне електрифікована 1972 року на постійному струмі в рамках електрифікації ділянки Львів – Мостиська-ІІ. При цьому залізничний обхід Львова зараз електрифіковано на змінному струмі.
Між станціями Рудно і Львів знаходиться зупинний пункт «5 парк». Поряд знаходиться однойменний лісопарк та пасажирське вагонне депо Львів із відстійником для нічних пасажирських поїздів. Вочевидь, зупинний пункт виник уже за часів СРСР після того, як було введено в експлуатацію пасажирське вагонне депо. Зараз тут зупиняються тільки приміські електропоїзди, які прямують в напрямку станцій Мостиська-ІІ та Шкло та в зворотному напрямку.
Вокзал Львівсько-Чернівецької залізниці – т.зв. «Чернівецький двірець», який розпочав роботу у 1866 р. Збудований за типовим проектом Людвіка Вежбицького
Станції Сихів і Персенківка знаходяться на залізниці Львів – Чернівці, яку збудовано у 1866 році. У наступні роки цю залізницю було продовжено в напрямку Румунії і вона отримала назву Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці.
Станцію Сихів засновано у 1866 році, вона знаходилася в однойменному селі біля Львова. Зберігся давній станційний будинок, виконаний в єдиному архітектурному стилі, характерному для малих станцій Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці. На станції Сихів зупиняються приміські дизель-поїзди сполученням Львів – Ходорів. Вантажна станція обслуговує підприємства Львова, розташовані поблизу, зокрема АТ «Іскра» та ТзОВ «Львівський бетон».
Чернівецький вокзал після бойових дій І світової війни
Станцію Сихів електрифіковано на постійному струмі у 1994 році – у той час влада міста Львова і Львівська залізниця намагалася реалізувати проект міської електрички Львів – Сихів. Електропоїзди за цим маршрутом курсували до початку 2000-х років, а у 2009 року був запущений «рейсовий автобус» Підзамче – Сихів. Проте цей проект згорнули уже навесні 2010 року через невисокий пасажиропотік і відсутності компенсації між собівартістю поїздки і встановленою ціною квитка зі сторони Львівської міськради. Власне перед запуском електрички Львів – Сихів було збудовано платформи «вул. Городоцька», «вул. Коновальця» та «Зубрівська», на яких нині зупиняються приміські дизель-потяги ходорівського напрямку.
Щодо станції Персенківка, то дата її заснування невідома. Швидше за все вона виникла на початку 1890-х років, коли на території сучасного Стрийського парку відбувалася Галицька крайова виставка 1894 року. До площі Виставки від залізниці Львів-Чернівці було збудовано вантажну гілку, якою доставлялися різноманітні вантажі. У 1910-ті роки неподалік залізничної станції Персенківка було збудовано Львівську електростанцію змінного струму, отож станція почала обслуговувати цю електростанцію. За часів СРСР станція Персенківка обслуговувала Львівський автобусний та Львівський бронетанковий ремонтний заводи – до останнього навіть була збудована власна залізнична гілка.
Приміський вокзал Львова. Сучасне фото
Під час польсько-української війни у 1918 – 19 рр. в районі станції Персенківка відбувалися жорстокі бої між українськими та польськими військовими частинами. У тому числі у боях тут брали участь український та польський бронепоїзди. 4 – 5 листопада 1918 року станція Персенківка, де закріпилися українські війська, бомбував польський літак. 28 вересня 1924 року на станції Персенківка було урочисто відкрито гранітну колону на честь польських захисників Львова. Цю колону за проектом інженера-архітектора Рудольфа Індруха виконав безкоштовно архітектор Антоній Нестаровський, син якого загинув на станції Персенківка. Цей пам’ятник простояв до 1940 року.
Зараз на станції Персенківка для обслуговування пасажирів є залізо-бетонний павільйон, споруджений у радянські часи. Зупиняються тут приміські поїзди ходорівського напрямку. Зараз тут також зупиняються пасажирські поїзди Миколаїв – Рахів та Рахів – Миколаїв.
Станція Рудне. Пасажирські платформи. 2015 р. Автор фото – Маркіян Николишин
Станція Підзамче діє із 12 липня 1869 року, коли було запущено регулярний залізничний рух у напрямку Бродів і Золочева. Станцію Підзамче збудували на вимогу Львівського магістрату, який хотів отримати залізничну станцію, яка б розмістилася ближче до центру Львова, а ніж головний вокзал. Для будівництва станції біля підніжжя Замкової гори використали територію, де розміщувався старовинний цвинтар Папарівка.
Із самого початку на станції Підзамче був збудований достатньо великий пасажирський вокзал, який перебудовували під час розширення станції у 1890-х і у 1908-09 роках. Проект реконструкції станції та вокзалу розробив керівник Львівської дирекції державних австрійських залізниць Станіслав Рибіцький. Вокзал станції Підзамче було пошкоджено під час польсько-української війни 1918 – 19 років і зруйновано під час ІІ світової війни. Сучасна будівля вокзалу із залом очікування споруджена у 1946 – 47 рр., у 2000-х роках вона була реконструйована. По ІІ світовій війні відновлено і частину будівлі давного вокзалу – тут розташовуються технічні служби станції Підзамче.
Пульт-табло станції Рудне. 2015 р. Автор фото – Маркіян Николишин
Станція Підзамче вважається вузловою – від неї відгалужується одноколійна магістральна залізниця Підзамче – Сапіжанка, що у Сапіжанці розгалужується в напрямках Червонограда та Ковеля і Стоянова і Луцька та недіюча нині вантажна залізниця до станцій Личаків і Чортова Скеля (обслуговувала Львівський дріжджовий завод та кар’єр) – залишок локальної залізниці Підзамче – Личаків – Підгайці, яка діяла у 1909 – 1944 рр. Рух на локальній залізниці Львів – Сапіжанка – Стоянів був відкритий 18 жовтня 1910 року. Восени 1914 року, після російської окупації Галичини, було збудовано залізниці Сапіжанка – Кристинопіль та Сокаль – Володимир-Волинський. Таким чином було створене залізничне сполучення Львів – Сокаль – Ковель. Під час І світової війни почалося будівництво залізниці Стоянів – Луцьк, яке тоді так і не було завершене. Перший поїзд між Львовом і Луцьком пройшов 18 серпня 1928 року. Станцію Підзамче електрифіковано на змінному струмі у 1966 році в рамках електрифікації ходу Київ – Здолбунів – Львів. Від 1967 року почалося курсування приміських електропоїздів Львів – Красне. У 1994 року було електрифіковано ділянку Красне – Золочів, а 24 серпня 1998 року завершилася електрифікація ходу Львів – Тернопіль – Хмельницький – Жмеринка, яким потяги курсують в напрямках Києва і Одеси.
Зупинний пункт «5-й парк». 2015 р. Автор фото – Олександр Шутюк
На станції Підзамче зупиняються приміські поїзди, які прямують в напрямку Здолбунова, Золочева, Ковеля, Рівного, Тернополя, Сокаля та Стоянова. Також на станції із 2016 року зупиняється низка поїздів далекого сполучення – станція знаходиться у пішохідній доступності від історичного центру Львова. На станції працюють каси, у яких можна придбати квитки на поїзди далекого сполучення.
Неподалік станції Підзамче у часи Незалежності України було знайдено рештки 602 тіл мешканців Бесарабії та Буковини, які стали жертвами голодомору та репресій 1946 – 47 рр. Тіла загиблих перепоховано, на будівлі вокзалу Підзамче встановлено меморіальну дошку.
Пасажирський будинок станції Сихів, збудований за типовим проектом малих станцій Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці. Сучасне фото
Проміжна станція у селі Підбірці під Львовом починає свою історію у 1930-ті роки, ймовірно, що зупинковий пункт із платформою тут існував і раніше. Зараз на станції зупиняються лише приміські поїзди. Від станції Підбірці починається залізничний обхід Львова Підбірці – Скнилів.
Проміжна станція Дубляни-Львівські почала роботу у 1910 році після відкриття локальної залізниці Львів-Стоянів. Через станцію проходить також лінія залізничного обходу Львова. Станція Дубляни-Львівські електрифікована на змінному струмі. Зараз тут зупиняються лише приміські поїзди.
Пасажирський павільйон станції Персенківка. 2014 р. Фото Олександра Сирцова
Вантажна станція Клепарів розташована усього за кілометр від станції Львів-головний, вона тягнеться вздовж сучасної вулиці Шевченка. Станція Клепарів почала працювати у 23 жовтня 1887 року, коли Товариство Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці відкрило регулярний рух на залізниці Львів – Белжець. У 1895 році відкрито рух на локальній залізниці Львів-Клепарів – Янів (нині смт. Івано-Франкове). Із 14 листопада 1903 року потяги почали курсувати цією гілкою до Яворова.
За часів Другої Речі Посполитої у 1920 – 1939 роках через Жовкву і Раву-Руську прямували швидкі потяги Львів – Варшава, які зупинялися на Клепарові. Також на Клепарові зупинялися приміські поїзди в напрямку Рави-Руської та Яворова (через Янів). Зараз пасажирське сполучення тут представлене лише дизель-поїздами в напрямку Рави-Руської. Іще на початку 1940-х років майже до самої станції було добудовано трамвайну гілку по сучасній вулиці Шевченка.
Колона «Захисникам Львова», яка стояла біля станції Персенківка. Фото 1930-х років
Під час ІІ світової війни на станції Клепарів активно використовувалася праця в’язнів розміщеного поруч Янівського концентраційного табору (Zwangsarbeitslager-Lemberg). На початковому етапі більшість матеріалів для будівництва Янівського концтабору доставлялися саме на станцію Клепарів. В’язні мали розвантажувати вагони із будматеріалами та доставляти їх до табору. Ось як згадує про це в’язень Леон Веллс: «У новому таборі постійно будували нові бараки, і нас змушували допомагати на будівництві вночі попри те, що цілий день також потрібно було працювати. Відтак, після вечірньої перевірки нас ще гнали розвантажувати будівельні матеріали на залізничній станції». В’язні Янівського концтабору жартома називали ці роботи «вітамінними», від польських слів на позначення будматеріалів: «С» – Cegły – Цегли; «D» – Deski – Дошки, «B» – Belki – Балки. Виснажених в’язнів змушували бігати туди-сюди із цими вантажами, а наглядачі нерідко розстрілювали їх, якщо ті бігли недостатньо швидко чи несли недостатньо будматеріалів.
Автобуси ЛАЗ-695Р на платформах на станції Персенківка. 1980-ті рр.
«Тих, хто не міг носити вантажів, витягували з колон по п’ять, і кидали «за дріт», тобто поміж двох рядів закрученого колючого дроту навколо табору, де різні ділянки були різної ширини. Тут жертви проводили цілу ніч. Вранці їх, напівзакляклих, вантажили у кузови і транспортували на страту в Піски. Якось, після таких «вітамінів» які тягнулися з шостої вечора і до опівночі, на смерть вивезли сто тридцять осіб», – згадував Міхал Борвіч – в’язень табору, якому поталанило врятуватися. Частина в’язнів Янівського концентраційного табору постійно працювали на вантажній станції Клепарів, оскільки через Львів на схід проїжджали нескінченні потоки потягів.
Зі станції Клепарів в’язнів Янівського концтабору та львівських євреїв залізницею відправляли до Белжецького винищувального табору. Оскільки трамвайна лінія в ті часи уже сягала воріт Янівського концтабору, то євреїв часто перевозили із гетто на трамвайних вагонах. Нерідко тисячі євреїв із львівського гетто привозили до станції Клепарів і цілу ніч змушували чекати на вулиці цілу ніч.
Стара будівля станції Клепарів була знищена під час відходу німецької армії зі Львова. Сучасна будівля споруджена уже після ІІ світової війни. На цій будівлі розміщена меморіальна дошка, яка вшановує «останню зупинку львівських євреїв» та свідчить що «станція стала переходом для усіх галицьких євреїв на їх дорозі до смерті».
Старий залізничний вокзал на станції Підзамче. Фото 1912 р.
За радянських часів вантажна станція Клепарів перетворилася в одну із найбільших в Україні сортувальних станцій і найбільшу вантажну станцію Львівської залізниці – середній вагонообіг станції Клепарів на початку 2010-х років сягав майже 3 тисяч вагонів на добу. Під час ІІ світової війни станція Клепарів була перетворена німцями у руїни. У 1940-1950-ті роки на станції Клепарів було споруджену першу на Львівській залізниці механізовану сортувальну гірку. Керували спорудженням сортувальної гірки науковці Г. Фонарьов та А.В. Скабалланович. Як працювати на механізованій сортувальні гірці, станційники Клепарова навчалися на станціях Підомосков’я та Уралу. Не дивлячись на невелику кількість колій, за рахунок своєї вправності оператори сортувальної гірки Клепарова досягли її високопродуктивної роботи. На станції Клепарів вперше на території колишнього СРСР було досягнуто значного підвищення швидкості руху маневрових тепловозів – по вільним коліям вона досягала 70 кілометрів на годину, на стрілках – 40 кілометрів на годину. Це теж істотно підвищувало продуктивність роботи станції. У середині 1980-х років на станціях Клепарів і Львів була запроваджена автоматизована система управляння виробничим процесом, тоді ж на станції було створено філіал інформаційно-обчислювального центру.
Залізничний вокзал ст. Підзамче після реконструкції 2000-х років. 2019 р. Автор фото – Олег Кохан
На станції Клепарів працює однойменне вагоне депо. Його проект розробили у 1945 році, а уже в 1948 році почали працювати перші майстерні та службово-технічні приміщення. Активний розвиток і технічне оснащення депо розпочалися у 1958 році. Вантажні вагони, відремонтовані у вагонному депо Клепарів, експлуатувалися на всій мережі залізниць Радянського Союзу.
Нині вагонне депо спеціалізується на виконанні деповського та капітального ремонту всіх моделей піввагонів, платформ і цистерн, на технічному обслуговуванні пасажирських, рефрижераторних та вантажних вагонів.
Станція Підбірці. Сучасне фото
До структури вагонного депо Клепарів входять: вагоноскладальний цех, шість основних пунктів технічного обслуговування (Львів, Клепарів, Красне, Соснівка, Мостиська-2, Самбір), три дільниці (Сокаль, Рава-Руська, Підзамче), два пункти підготовки вагонів під навантаження на станціях Мостиська-2 і Соснівка та пункт перестановки вагонів на ходові частини колії 1435 мм. на станції Мостиська-2.
Підприємство має міжнародний сертифікат системи менеджменту якості ISO 9001:2000. Потужності депо дозволяють ремонтувати понад три тисячі вагонів у рік. Протягом року працівники цеху експлуатації проводять технічне обслуговування близько 1,5 млн. вагонів, а також готують під навантаження ще близько 140 тис. вагонів.
Станція Дубляни-Львівські. Сучасне фото
До складу станції Клепарів входить також залізничний парк Батарівка, який приймає і віддає подачі від станції Підзамче (колія на Батарівку відгалужується від перегону Львів – Підзамче в районі колійного блок-посту 1479 км. Діє також одноіменний зупинковий пункт Батарівка – тут зупиняються приміські дизель-поїзди на Раву-Руську та в зворотньому напрямку.
Зранку 17 березня 2013 року в районі станції Клепарів сталося зіткнення приміського дизель-поїзда № 6002 Львів – Рава-Руська із маневровим тепловозом. На щастя, в цій аварії ніхто із людей не постраждав. Було пошкоджено обшивку, бічні сходи та двері другого пасажирського вагону дизель-поїзда.
Станція Клепарів, сортувальний парк. Сучасне фото
Локальні залізниці Львів – Белжець та Львів – Янів – Яворів розгалужувалися в районі сучасного зупинкового пункту Рясна, який початково знаходився в селі Рясна-Польська. У 1895 року на околиці села Рясна-Польська було споруджено станційний будинок, який із часом перетворився на житловий. До ІІ світової війни на станції Рясна існував пасажирський будинок, який під час війни був зруйнований – у нього влучила авіабомба. У післявоєнний період замість пасажирського будинку спорудили павільйон для пасажирів – в Рясні-Польській тоді зупинялися приміські потяги до Рави-Руської та Яворова. У 1972 році була збудована нова електрифікована залізнична гілка від станції Кам’янобрід (лінія Львів – Мостиська-ІІ) до станції Шкло–Стражиська, відповідно залізницю між селом Старичі та Івано-Франковим розібрали, проте станція Янів-Львівський у Івано-Франковому продовжувала працювати як вантажна. Станцію Янів-Львівський було ліквідовано уже за часів незалежності України.
Зупинний пункт Батарівка. Сучасне фото
Станція Брюховичі працює із 1887 року. Вона розміщена в одноіменному селищі міського типу, яке входить до складу міста Львова. Зберігся достатньо великий залізничний вокзал – до Брюхович, які є рекреаційною зоною іще з часів Австро-Угорщини курсували сезонні «курортні» приміські поїзди. У радянські часи навіть було електрифіковано перегін Львів – Брюховичі (початково – на постійному струмі, згодом переведено на змінний). За часів СРСР на станції Брюховичі було облаштовано база відстою туристичних поїздів, де були створені усі умови для відпочинку туристів. Зараз станція Брюховичі не відіграє значної ролі у перевезеннях – тут зупиняються лише приміські дизель-поїзди, які прямують до Рави-Руської і назад.
У кінці 2010-х років було висунуто ідею переобладнати ділянку Рава-Руська – Брюховичі під суміщену колію українського та європейського стандарту (1520/1435 мм.), що дало б змогу запустити швидкісне залізничне сполучення за напрямком Львів – Варшава. Міжнародний залізничний вокзал в такому разі розмістився б у Брюховичах, станція б отримала «друге дихання». На жаль, наразі «Укрзалізниця» немає коштів для реалізації цього проекту.
Пасажирський будинок станції Львів-Клепарів у часи ІІ світової війни
Вантажна станція Рясна-ІІ цікава тим, що це друга станція стикування в межах Львівського залізничного вузла. Розташована вона на залізничному обході міста Львова на перегоні Клепарів – Рудне. Із заходу, від станції Рудно, підходить колія електрифікована на постійному струмі 3,0 кВ., а зі сходу – колія від станції Клепарів, електрифікована на змінному струмі. У кінці 2010-х років вантажна станція Рясна-ІІ скоротила свою діяльність до мінімуму – на ній лишилося лише дві робочі колії. Станція обслуговує прилеглі промислові підприємства. За часів СРСР обсяги вантажної роботи були значно більшими, адже у Ряснянській промзоні були виробничі майданчики низки великих підприємств міста, із яких вцілів лише «Концерн «Електрон».
Залізничний вокзал станції Брюховичі. 2011 р. Автор фото – Іван Воронін
Станція Скнилів розташована в однойменному селі на західній околиці Львова. Залізниця тут пройшла іще на початку 1870-х років – рух поїздів між Львовом та Стриєм був відкритий 16 листопада 1873 року – залізницю спорудило Товариство залізниці імені ерцгерцога Альбрехьа. Точна дата початку роботи станції Скнилів невідома, очевидно що вона, в якості зупинного пункту, почала працювати іще в кінці ХІХ століття. Бурхливий розвиток станції Скнилів припадає на 1950-1970-ті роки, коли на околиці Львова формується промислова зона, представлена зокрема заводами «ЛОРТА» та «Біофізприлад». У 1962 році станцію електрифіковано в складі залізниці Львів – Стрий. Іще на початку 1960-х років до станції Скнилів по вулиці Городоцькій прокладено тролейбусну лінію.
База запасу пасажирських вагонів у Брюховичах. 2011 р. Автор фото – Іван Воронін
Станція Скнилів має пасажирський будинок, який обслуговує приміські потяги, які курсують в напрямку Стрия, Мукачевого, Моршина, Трускавця, Самбора та Стрілок. Приміський пасажирський рух на станції достатньо інтенсивний. В перспективі станція могла б приймати потяги дальнього сполучення у напрямку Закарпаття (як станція Підзамче – поїзди в східному напрямку), відповідно мешканцям густонаселених мікрорайонів, які мешкають в південно-західній частині міста не потрібно було б їхати на головний вокзал – тролейбусна лінія до станції Скнилів і так існує. Проте на даний час такий варіант не розглядається ні керівництвом Львова, ні Львівською залізницею.
У березні 1981 року на перегоні між станціями Скнилів та Львів сталася одна із найбільших залізничних аварій на Львівській залізниці – ранкова електричка ЕР2-3014/3017, яка прямувала зі сторони Стрия, із невідомих причин врізалася у хвіст вантажного потяга (за іншою версією – у товарний вагон, який відчепився від вантажного потяга). В результаті зіткнення було багато загиблих і травмованих. У липні 1981 року головний вагон електропотяга ЕР2-301401 був списаний, як такий, що на підлягає відновленню. Про інцидент у тогочасній радянській пресі Львова не повідомлялося.
Пасажирський будинок станції Скнилів. 2013 р. Автор фото – Маркіян Николишин
Недіюча нині вантажна станція Личаків була введена в експлуатацію в 1908 році разом із І чергою локальної залізниці Львів – Підгайці. Початково залізницю Львів – Підгайці планували відгалузити від залізниці Львів – Ходорів в районі Персенківки, але магістрат Львова виступив проти таких планів – він хотів отримати додаткову залізничну станцію на північно-східній околиці Львова. Не дивлячись на складний рельєф, було розроблено проект, за яким залізниця на Підгайці відгалужувалася від магістралі Львів – Красне за станцією Підзамче. Через велику різницю висот над рівнем моря району Підзамча та Личакова, нову залізницю довелося зводити «серпантином» із великою кількістю кривих малого радіусами та мостом через яр в районі Кривчиць. Через це ділянку залізниці Підзамче – Личаків називали «морським змієм». Щодо ділянки в напрямку Винник, то рельєф тут був уже більш прийнятним. Всю залізницю Підзамче – Личаків – Підгайці ввели в експлуатацію в 1909 році. У 1914 році до станції Личаків проклали трамвайну лінію.
Колійний розвиток і станційні будинки станції Личаків. Фото 1930-х рр.
Пропрацювала локальна залізниця Львів – Підгайці лише 35 років – у 1944 році залізницю за допомогою спеціального поїзда-колієруйнівника та вибухів зруйнували при відході німці. Збереглися лише дві невеликі ділянки – в межах міста Львова та від Потутор до Бережан. Вантажна станція Личаків із невеликим обсягом обробки вантажів до початку 1990-х років обслуговувала кілька промислових підприємств, в тому числі ВО «Мікроприлад», Львівську скульптурно-керамічну фабрику та 28-й військовий авторементний завод. У роки незалежності єдиним клієнтом залишився дріжджовий завод «Ензим» проте у 2018 році підприємство відмовилося від доставки вантажів (меляса, патока) залізницею. У 1991 році в складі станції Личаків була одна головна, одна обгінна і одна приймально-розвантажувальна колії. Споруда вокзалу станції Личаків, який діяв у 1909 – 1944 рр. за радянських часів була перетворена у житловий будинок, який зберігся досі.
Пасажирський будинок станції Личаків і кінцева зупинка трамвая. Фото 1914 р.
Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років влітку по колії Підзамче – Личаків курсував приміський дизель-поїзд до Комсомольського (Винниківського) озера. Для цього дизель-потяга обабіч вулиці Богданівської спорудили проміжну платформу «Кривчиці», на станції Личаків пасажирську платформу збудували обабіч головної колії за вулицею Ніщинського. Іще одна платформа була споруджена на кінцевій зупинці. Проте, потік відпочивальників до Винниківського озера виявився невеликим – із ним повністю справлялися автобуси, отож курсування дизель поїзду Львів – Комсомольське озеро припинили. Колію від озера до дріжджевого заводу розібрали до 1991 року.
Завдяки гарним краєвидам, які відкриваються із вікна потяга (колія проходить через парк «Знесіння») залізницю Львів – Личаків можна відродити як туристичну – відповідні проекти і плани існують.
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Перелік джерел інформації
Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І. Львівська залізниця. Історія і сучасність. Львів: Центр Європи, 1996;
Гороховский А.Г. Львовская железная дорога. Годы, события, люди / Гороховский А.Г. – Львів: Каменяр, 1991.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
Після карантину Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика знову відчиняє двері для слухачів! Львів’яни і гості міста знову можуть насолоджуватися музикою наживо у виконанні кращих музикантів!
Розклад подій на 8-9 травня:
Віртуозний вечір подвійних квартетів
08.05.2021 / 17:00
Віртуозний вечір подвійних квартетів
Концертний зал Людкевича
Якщо б ми Вас попросили назвати улюблених композиторів, то імена цих трьох митців точно б прозвучали! І чи це пісні Шуберта, чи уривки з балетів Чайковського, чи Пісні без слів Мендельсона – усі твори цих композиторів мають той самий «секретний інгредієнт», завдяки якому їх музика завжди легко знаходить дорогу до наших почуттів.
Розкрити і віднайти його нам допоможуть солісти камерного оркестру «Віртуози Львова», у виконанні яких прозвучить камерна музика Мендельсона, Шуберта та Чайковського.
Подія із концертної серії «Pro et Contra. Сцена нової музики». У програмі аванґардні твори для флейти соло, написані в період 1958-1993 років. В цей час композитори та виконавці почали активно розширювати «словниковий запас» інструментів, і флейта не стала винятком. Тому з’явився цілий ряд нових виконавських технік, які дозволили композиторам писати флейтову музику зовсім нового виду експресії. Прозвучать вони у виконанні відомої львівської флейтистки Наталії Кожушко.
Камерна сцена (вул. Чайковського 7, вхід «Каса», третій поверх)
Ігор Білозір – останній романтик української естради. Багато його пісень тепер звучать повсюдно, вони справедливо дістали якнайширше визнання і стали народними: „Світлиця”, „Пшеничне перевесло”, „Ніби вчора”, „Перший сніг”, „Не сип, мила, скла”, „Джерело”, „Весільний марш”, „Встань з колін, народе мій”, „Від Бога”…
Саме вони прозвучать у концертній програмі «Пшеничне перевесло» у виконанні народного артиста України Мар’яна Шуневича, заслуженої артистки України Маріанни Лаби та солістів – Анастасії Чубінської та Олександра Загороднюка.
У другу неділю травня в Україні відзначають найтепліше свято року, яке пов’язане із найсокровеннішим – День матері. Цей день є чудовою нагодою, щоб щиро подякувати усім матерям за любов, турботу і відданість. Львівська національна філармонія хоче долучитися до святкування та запрошує на подію з нагоди цього свята.
Для усіх матерів на сцені філармонії виступлять «Високий Замок», Ladies’ TRIO, Анастасія та Микола Корнутяк, Василь Понайда, РоНіка та вокальний ансамбль “Квіти”.