Прес-конференція з нагоди заснування Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика
Вчора, 1 червня 2021 року, у Львівській національній філармонії відбулася прес-конференція з нагоди заснування Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика.
Конкурс організовує і проводить КЗ ЛОР «Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика» у співпраці з Департаментом з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА за підтримки Львівської обласної державної адміністрації та Львівської обласної ради. Партнер Конкурсу – Львівська організація Національної Спілки композиторів України (ЛОНСКУ).
Генеральний Директор Львівської національної філармонії Володимир Сивохіп
Прес-конференція відбулася за участі Івана Собка (Заступник голови Львівської облдержадміністрації), Ірини Гаврилюк (Директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації) та Генерального Директора Львівської національної філармонії Володимира Сивохіпа.
«Мирослав Скорик – це одне із тих світлих імен, яке вже увійшло в історію. Ми маємо продовжувати його напрацювання та здобутки, які він започаткував. Однією із таких багатьох ініціатив стане Конкурс імені Мирослава Скорика», – зазначив Заступник голови Львівської облдержадміністрації Іван Собко.
Заступник голови Львівської облдержадміністрації Іван Собко
Про Конкурс також розповіла Директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації Ірина Гаврилюк: «Композиторський конкурс імені Мирослава Скорика стане важливою музичною подією. Ми організувати його не лише для вшанування пам’яті Мирослава Михайловича, а й також для того, щоб цей Конкурс став майданчиком для виявлення талановитих молодих композиторів. Він стане платформою для того, щоб їх кращі музичні зразки могли брати у свій репертуар симфонічні оркестри, та для того, щоб їх музика звучала!»
Директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації Ірина Гаврилюк
«Сьогодні перші роковини без Мирослава Михайловича… Але розуміємо, що життя коротке, і де воно закінчується, залишається пам’ять, вшанування… І власне це стане нашим завданням: зберегти, вшанувати. Ми зараз знаходимось у Львівській національній філармонії, яка зараз вже носить ім’я Мирослава Скорика… У цих стінах впродовж багатьох десятиліть звучала і звучатиме його музика. А тепер – ще однією важливою подією буде Всеукраїнський композиторський конкурс імені Мирослава Скорика, і вже 10 жовтня, на закритті Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти», прозвучить твір першого переможця цього Конкурсу», – розповів Генеральний директор Львівської національної філармонії Володимир Сивохіп.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
Конкурс, який відбуватиметься раз на два роки, започатковано у Львові цього року і присвячено пам’яті видатного українського композитора Мирослава Скорика. Головним завданням Конкурсу є підтримка і промоція симфонічної творчості нової ґенерації молодих українських композиторів, збереження та розвиток традицій національної композиторської школи, яскравим представником якої є Мирослав Скорик.
Мирослав Скорик
Метою Конкурсу є виявлення та підтримка талановитих молодих українських композиторів, які працюють в симфонічному жанрі сучасної класичної музики, формування зацікавлення широкої аудиторії до сучасної класичної музики та творчості молодих українських композиторів, а також популяризація та впровадження в концертні програми українських симфонічних оркестрів творів молодих українських композиторів.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
Участь у Всеукраїнському композиторському конкурсі імені Мирослава Скорика можуть брати молоді українські композитори, яким у 2021 році виповнюється не більше 40 років і які є громадянами України. Предметом Конкурсу будуть твори для симфонічного оркестру. Проводитиметься він у два тури та буде анонімним. Переможці будуть обрані шляхом таємного голосування міжнародним складом журі.
У житті Міхала Флоріана Жевуського було так багато видатних подій, що їх цілком могло б вистачити на життєпис двох-трьох видатних персонажів. Проте, воно все якось та й умістилося у біографії однієї особи. При цьому, людини, яка мала дивовижну здатність – завжди залишатися в тіні і тихо, але надійно виконувати відведену для нього правителем чи долею роль.
Таким чином, хоч Міхал Флоріан Жевуський неодноразово долучався до порятунку міста Лева від небезпеки, він не став героєм хронік, які у XVII столітті укладали львівські автори. Хоч його роль у перемозі над турками під Віднем – не менша, аніж заслуга коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Яблоновсього чи короля цієї держави Яна ІІІ Собеського, про Міхала Флоріана Жевуського не знято жодної телевізійної стрічки. Навіть Ліна Костенко у тексті “Маруся Чурай” не звернула на нього увагу, хоч Міхал Флоріан Жевуський і був учасником битви під Берестечком. Цей діяч залишається абсолютно невідомим і для нас, що видається неправильним, адже його роль є досить значимою для історії українських територій.
Міхал Флоріан Жевуський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Померти під львівським небом
У другій половині 1687 року королівські війська Речі Посполитої, очолювані сином монарха, Якубом Собеським, рухалися у напрямку Кам’янця, міста стратегічного і важливого. У цій кампанії королевича консультував Міхал Флоріан Жевуський, львівський земський писар і досвідчений військовий, герой битви під Віднем та учасник багатьох інших відомих баталій XVII століття. Ніхто й не здогадувався тоді про те, що ця виправа стане для згаданого представника роду Жевуських останньою. При цьому, загине він не у битві, а під час приготувань до неї, в часі військових маневрів – його розбив параліч. Міхала Флоріана Жевуського негайно транспортували до Львова, де він і помер 14 жовтня 1687 року. Можна припустити, що ця новина могла змусити пустити сльозу не тільки представників роду Жевуських, родичів Міхала Флоріана Жевуського. Смерть такого надійного поплічника мала би глибоко вразити та засмутити і короля Речі Посполитої, Яна Собеського.
Якуб Собеський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Треба сказати, що саме Міхал Флоріан Жевуський керував ротою коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Яблоновського під час Віденської битви. Й у такому статусі проявив себе з найкращого боку. Щоправда, король і так не сумнівався у Жевуському, адже зналився вони віддавна. Міхал Флоріан Жевуський регулярно підтримував Яна Собеського, відданим за того голосом чи силою зброї. Зокрема, він був і учасником битви під Хотином у 1673 році. Тоді його військова одиниця зуміла втримати потужну атаку супротивника. Відзначався Жевуський і у інших військових кампаніях коронного гетьмана, а потім короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського.
З гонором, але без зубів
Битву під Віднем можна вважати апогеєм військової кар’єри Міхала Флоріана Жевуського. Цьому передував досить довгий і непростий, насичений величезною кількістю подій період. Й напруженим виявився навіть старт його життєвого шляху і кар’єри у війську. Скажімо, він був активним учасником подій Хмельниччини: битва під Берестечком, Жванецька кампанія тощо. Трошки згодом, у 1660 році, потрапив у епіцентр протистояння між військами Речі Посполитої й Московії. Саме тоді й постраждав чи не найбільше. Так, у битві під Полонкою (сьогодні Білорусь), яка відбувалась 28 червня 1660 року, йому вистрелили в голову. Міхал Флоріан Жевуський тоді навіть ніби втратив частину зубів. Щоправда, вижив, продемонстрував сміливість, безстрашність і вірність монархові. За це був гідно нагороджений: його призначили львівським скарбником й підвоєводою.
Битва під Полонкою. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Дуже сумнівно, що Міхал Флоріан Жевуський міг почути хороше слово від гетьмана Петра Дорошенка, якому, як і союзним козацько-татарським військам, перший протистояв у 1671 році під Брацлавом у складі сил Яна Собеського. Сутичок між Міхалом Флоріаном Жевуським і татарськими ханами – взагалі не перерахувати. Такі відбувалися як на Поділлі та в Центральній Україні, так і на підступах до Львова та на теренах Руського воєводства Речі Посполитої. Під час останніх Жевуський неодноразово демонстрував власні військові таланти та відданість короні. Тому й не дивно, що уродженець Олеська, коронний гетьман Ян Собеський, неодноразово згадував Міхала Флоріана Жевуського у листах, які адресував до уродженця Білого Каменя, короля Речі Посполитої Міхала Корибута Вишневецького. Собеський відзначав таланти Жевуського і називав його одним із найкращих офіцерів у своєму війську.
Над Босфором
Хоч подібна думка і напрошується, але політична кар’єра Міхала Флоріана Жевуського – це історія не тільки про бряжчання зброї та вибухи бомб. Він проявив себе і на дипломатичній стезі. У 1677 році його призначили секретарем великого посольства, що прямувало із Речі Посполитої у Стамбул. До основної делегації він приєднався у Бучачі, а далі було місто Ясси і столиця Османської імперії Стамбул. Основне завдання Жевуського – стежити за порядком у таборі і його безпекою. Тим не менше, політик чудово порозумівся з молдавським господарем, який подарував Жевуському коня. У Стамбулі Міхал Флоріан був на прийомі у великого візира Кара Мустафи. Між іншим, власним коштом викупив багато бранців, хоча ці кошти йому пізніше й повернули з казни. Не обійшлося і без курйозів. У Стамбулі Міхал Флоріан Жевуський занедужав, супутники писали, що він “шість місяців з ліжка не вставав”. Єдине, що могло гріти душу у подібній ситуації – це 18 тисяч злотих, які політикові виплатили за участь у роботі делегації після його повернення додому.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Вуйцик З. Ян ІІІ Собеський // Енциклопедія історії України, 2013 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Степанков В. Міхал-Корибут Вишневецький // Енциклопедія історії України, 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Чухліб Т. Віденська битва 1683 року // Енциклопедія історії України, 2003 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Останній львівський вантажний тролейбус КТГ-1 на території тролейбусного депо. 2018 р. Автор фото – Роман Зарума
Ідея використовувати лінії міського електротранспорту для вантажних перевезень в СРСР виникла іще у 1920-х роках – тоді на переобладнаних із пасажирських вантажних вагонах за браком автотранспорту в містах перевозили різні вантажі – у Києві по приміській лінії із Пущі-Водиці, наприклад трамваями перевозили торф.
Вдруге вантажні перевезення трамваями достатньо широко використовувалися після Другої Світової війни – у Львові діяв навіть спеціальний тариф на вантажні перевезення трамваїв. Наприкінці 1930-х років було сконструйовано перші вантажні тролейбуси – тролейвози.
Перший радянський тролейвоз, збудований на базі шасі тролейбуса ЯТБ-2. 1939 р.
Використовувати тролейбуси для вантажних перевезень у містах планував іще інженер Макс Шиманн, який сконструював перший тролейбус, за конструкцією наближений до сучасного. Вантажні тролейбуси Шиманна виявилися фінансово досить вдалим проектом – у перші десятиліття ХХ століття автомобілі із двигунами внутрішнього згоряння програвали за надійністю машинам із електроприводом.
У Радянському Союзі перші вантажні тролейбуси – тролейвози або тролейкари з’явилися у кінці 1930-х років, тобто через кілька років після того, як були запущені перші пасажирські лінії у найбільших містах СРСР. Перший дослідний тролейвоз збудували у 1939 році за проектом НДІ міського транспорту на московському заводі «АРЕМЗ». Вантажний тролейбус був збудований на шасі серійного пасажирського тролейбуса ЯТБ-2. Від пасажирської машини тролейвоз успадкував також електрообладнання із привідним електродвигуном постійного струму потужністю 60 кВт. Для руху на ділянках без контактної мережі перший тролейвоз був також обладнаний бензиновим двигуном внутрішнього згоряння (ДВЗ) і трансмісією від вантажівки ЗІС-5.
Вантажний тролейбус на базі ЯТБ-1 перевозить дрова у Москві. 1942 р. Кадр із кінохроніки
Коли розпочалася німецько-радянська війна, іще влітку 1941 року більшість вантажних автомобілів у Москві було мобілізовано для військових потреб. Отож, силами тролейбусного депо кілька тролейбусів ЯТБ-1 було перероблено у тролейвози, які були здатні буксирувати за собою завантажені двовісні причепи. Аналогічні машини створювали у Ленінграді (нині Санкт-Петербург) в перші місяці після зняття блокади.
Експериментальний бортовий тролейвоз ТБУ-3 Заводу імені Урицького із кабіною від тролейбуса МТБ-82Д. 1957 р.
На початку 1950-х років головним виробником тролейбусів в СРСР став Завод імені Урицького в місті Енгельсі Саратовської області. На той час тут серійно виготовлялися тролейбуси моделі МТБ-82Д, які іще в середині 1940-х років розпочав виготовляти Тушинський механічний завод № 82 під Москвою. У другій половині 1950-х років Завод імені Урицького готувався до серійного випуску нової моделі пасажирського тролейбуса – ТБУ-1 із автоматичною реостатно-контакторною системою керування тяговим електродвигуном потужність 95 кВт.
Експериментальний тролейвоз-фургон ТГ-1 виробництва Сокольницького вагоно- і автобусоремонтного заводу в Москві. 1960 р.
Паралельно із розробкою нового пасажирського тролейбуса, Завод імені Урицького у 1957 році сконструював тролейвоз-фургон ТБУ-2 із кабіною від тролейбуса МТБ-82Д, тролейвоз із дерев’яною вантажною платформою ТБУ-3 для роботи із причепом і навіть тролейбус-самоскид ТБУ-4. Всі ці тролейкари були оснащені акумуляторними батареями для руху на ділянках без контактної мережі. При русі від контактної мережі швидкість руху цих тролейвозів сягала 38 кілометрів на годину, а при русі від акумуляторів – 15 кілометрів на годину. Оскільки завод був зайнятий виробництвом пасажирських тролейбусів, тролейвози в Енгельсі серійно не виготовляли.
Тролейвоз-фургон ТГ-3 виробництва СВАРЗу під час випробувань у Севастополі. 1963 р.
На початку 1960-х років Сокольницький вагоно- і автобусоремонтний завод (СВАРЗ) у Москві, який виготовляв пасажирські тролейбуси моделей ТБЕ-С та МТБЕ-С, побудував вантажний тролейбус моделі ТГ-1 із подовженим кузовом і кабіною по типу тролейбуса МТБ-82Д. Машина була оснащена акумуляторними батареями і мала автономний хід без контактної мережі на 3 км. зі швидкістю до 25 км/год. Було збудовано два тролейвози ТГ-1, проте вони виявилися занадто важкими – одна лише акумуляторна батарея важила біля 3 тонн.
Модернізований тролейвоз-фургон ТГ-3М № ТГ-04 виробництва СВАРЗу у Львові на вулиці 700-річчя Львова (нині – проспект В. Чорновола) біля готелю «Львів», 1978 р.
У 1961 році СВАРЗ побудував новий тролейвоз ТГ-3, який став гібридом тролейбуса і вантажівки (дуобусом), оскільки він був одночасно обладнаний тяговим електродвигуном і двигуном внутрішнього згоряння (ДВЗ). Тролейвоз-фургон вантажопідйомністю 5 тонн був побудований на базі несівної системи – лонжеронної рами, на яку встановлювали зварну конструкцію кузова, обшитого листовим металом. Машина успадкувала електрообладнання від серійного тролейбуса МТБ-82Д із електродвигуном постійного струму потужністю 80 кВт. Крім того для приводу використовувався бензиновий ДВЗ із коробкою передач.
Тролейвоз ТГ-3М № ТГ-05 виробництва СВАРЗу на вулиці Кірова (нині – Шептицьких) у Львові. 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
У 1964 році розпочався серійний випуск модернізованого тролейвоза-фургона ТГ-3М, який мав більш сучасне електрообладнання від тролейбуса ЗіУ-5 із електродвигуном потужністю 95 кВт. Бензиновий ДВЗ потужністю 70 кінських сил та коробка передач були запозичені у вантажівки ГАЗ-51. Мости і колеса тролейвоза були взяті у вантажівки МАЗ-200. Масивний кузов мав широкі зсувні двері та задні двостулкові, а також велику двомісну кабіну із органами керування. Наявність ДВЗ видавала решітка радіатора. Загальна маса тролейвоза ТГ-3М сягала 12 тон, максимальна швидкість в тролейбусному режимі сягала 50 кілометрів на годину, а при роботі від ДВЗ – 18 – 20 км/год.
Бортовий тролейвоз ТГ-4 виробництва СВАРЗу в Москві. Початок 1970-х років
Окрім тролейвоза-фургона ТГ-3М, СВАРЗ освоїв також виробництво бортового тролейвоза моделі ТГ-4 для перевезення промислових і будівельних вантажів, який оснащувався окремою двомісною кабіною та посиленою металевою вантажною платформою із відкидними дерев’яними бортами.
Загалом на СВАРЗі у 1961 – 1971 роках було збудовано 420 тролейвозів, в тому числі 55 машин із відкритою платформою. Тролейвози-фургони у Москві та Ленінграді у 1960-ті – 1980-ті роки активно використовувалися для доставки товарів до великих магазинів у центрі міста. Потрапили тролейвози ТГ-3М і до Львова.
Дизель-тролейвоз ДТУ-10 на базі вантажного автомобіля КрАЗ-219. Крим, 1962 р.
На початку 1960-х років на базі тривісної вантажівки КрАЗ-219 було збудовано дослідний дизель-тролейвоз ДТУ-10, який проходив випробовування влітку 1962 року в Криму на тролейбусній трасі Сімферополь-Ялта. На кабіні вантажівки було встановлено струмознімні тролейбусні штанги, до кожного із двох ведучих мостів тягнутися карданні вали, які зв’язували їх із тяговими електродвигунами, які розташовувалися позаду і попереду від мостів. Окрім того був передбачений дизельний двигун потужністю 180 кінських сил із коробкою відбору потужності на генератор. Конструкція дизель-тролейвозу була розроблена в інституті УкрНДІПроект (Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут вугільної промисловості). На ньому випробовували систему паралельного і послідовного підключення електродвигунів загальною потужністю 179 кВт, які отримували струм від контактної мережі. В залежності від комбінації двигунів машина отримувала швидкість від 16 до 55 кілометрів на годину. В той же час, через важку і ненадійну механічну частину із великою кількістю карданів від запуску тролейвоза ДТУ-10 в серійне виробництво відмовилися.
Дизель-тролейвох ДТУ-10 під час випробувань на міжміській трасі Сімферополь-Ялта. За ним – тролейбус МТБ-82Д. 1962 р.
У 1965 році на Київському заводі електротранспорту імені Ф. Дзержинського було виготовлено експериментальний тролейвоз-сідельний тягач «Київ – 8». Цей тролейвоз був виготовлений на базі вантажівки КАЗ-606А «Колхіда». Конструкція тролейвоза передбачала наявність акумуляторів для автономного ходу. Проект машини був створений УкрНДІПроектом для перевезення вантажів по міжміській тролейбусній лінії Ялта – Сімферополь. Нажаль, успіху цей сміливий проект не мав.
У 1972 році Київський завод електротранспорту припиняє випуск пасажирських тролейбусів, окрім капітального ремонту чеських трамваїв і тролейбусів КЗЕТ спеціалізується на випуску вантажних тролейбусів із автономним ходом від ДВЗ, а також на випуску спеціальних трамвайних вагонів. Розробка сімейства тролейвозів «Київ – 6ТГ», а скорочено КТГ (київський тролейбус вантажний) розпочалася у 1972 році.
Перший тролейвоз-сідельний тягач «Київ – 8» на базі автомобіля КАЗ-606А «Колхіда» на території КЗЕТу. За ним – тролейбуси «Київ – 2» та «Skoda 9Tr». 1965 р.
Базовою моделлю типажного ряду вантажних тролейбусів КТГ став тролейвоз-фургон моделі КТГ-1 вантажопідйомністю 8 тон. Машина мала двомісну опалювану кабіну і масивний кузов-фургон корисним об’ємом 34 кубометри і площею 17 метрів квадратних. Доступ у кузов забезпечувався трьома розпашними дверима. Довжина тролейбуса КТГ-1 складала біля 10 метрів, маса спорядженої машини – 10 тон. Електрообладнання тролейвоза КТГ-1 в основному було запозичено у серійного пасажирського тролейбуса ЗіУ-9 (ЗіУ-682) із тяговим електродвигуном потужністю 110 кВт. Для роботи в автомобільному режимі тролейвоз був оснащений бензиновим ДВЗ від ЗіЛ-157К потужністю 110 кінських сил. Низка агрегатів тролейвоза була запозичена у вантажівок ЗіЛ-110 та Урал-375, передній міст – від автомобіля МАЗ-500. Перехід від тролейбусного режиму до автомобільного тривав біля 5 хвилин. Максимальна швидкість у автомобільному і тролейбусному режимі складала 30 і 50 км/год.
Тролейвоз-фургон КТГ-1 виробництва КЗЕТу (базова модель). Автор фото – Євген Кочнєв. Кінець 1980-х років
Тролейвоз КТГ-1 без глобальних змін у конструкції та дизайні випускався із середини 1970-х років до 1993 року, коли випуск таких машин був припинений через відсутність попиту і застарілість конструкції. На КЗЕТі було розроблено кілька варіантів модифікованого тролейвоза КТГ-1 із різною кількістю вікон і різним внутрішнім оснащенням. Серійно ні один із них не випускався, хоча рекламувався в технічній пресі. На базі моделі КТГ-1 виготовлялися також тролейвози-пересувні їдальні КТГ-4 з кузовом із вікнами та тролейвози-майстерні «Технічна допомога» моделі КТГ-5.
Тролейвоз-фургон КТГ-1 № ТГ-002 у Львові в якості пересувного ремпункту на вулиці Костомарова. 1980 р., автор фото – Зденек Незіба
Пересувну їдальню моделі КТГ-4 почали виготовляти у 1982 році. Машина відрізняється від моделі КТГ-1 тим, що має просторий салон і великі вікна автобусного типу. Замість бензинового ДВЗ ця модель мала дизельний, на тролейбус також був встановлений більш потужний, а ніж у КТГ-1, електродвигун потужністю 140 кВт. У салоні встановлені столи із парами крісел – загалом салон розрахований на 9 осіб. Кабіна тролейбуса КТГ-4 не відокремлена від салону. В салоні тролейбуса-їдальні розміщено також кухонне обладнання для підігріву їжі. Такі машини використовувалися не тільки як пересувні їдальні, але і як тролейбуси технічної допомоги.
Тролейвоз-фургон КТГ-1 № ТГ-010 у Львові на вулиці Ангеловича. Відігравав роль пересувної їдальні для водіїв. 1997 р.
Тролейбус КТГ-5 «Технічна допомога» – це пересувна майстерня для ремонту пасажирських тролейбусів та буксирування несправних тролейбусів у депо. Зазначимо, що частина тролейбусів КТГ-1 силами депо теж була переобладнана у службові тролейбуси «Технічна допомога» – в Західній Україні така машина досі експлуатується у Івано-Франківську.
Окрім того, на базі тролейвоза-фургона планувалося виготовляти тролейбус-рефрижератор моделі КТГ-8, проте жодної такої машини виготовлено не було.
Бортовий тролейвоз КТГ-2. Фото Г. Амеліна. Початок 1980-х років
Окрім тролейвоза-фургона КТГ-1, на КЗЕТі серійно виготовлявся бортовий тролейвоз КТГ-2 із відкритим металевим кузовом, високими дерев’яними бортами і корисним навантаженням на вісь у 8 тон. За відсутності масивного кузова, споряджена маса тролейвозу КТГ-2 становила біля 8 тон, тобто на 2 тони менше, а ніж у КТГ-1. Максимальна швидкість машини сягає 60 км/год в тролейбусному режимі. На базі тролейвозу КТГ-2 був збудований тролейбус-скроплювач КТГ-6, який нині перебуває в Одеському музеї міського електротранспорту. КТГ-6 має цистерну на 1000 літрів води, встановлену в бортовому кузові. На базі моделі КТГ-2 планувалося збудувати сідельний тягач КТГ-7 та тролейвоз-самоскид КТГ-9, але жодного такого тролейбус збудовано не було.
За пасажирським тролейбусом «Skoda 9Tr» № 418 видно львівський бортовий тролейвоз КТГ-2. 1998 р. Автор фото Ааре Оландер
Загалом на КЗЕТі у 1975 – 1993 роках було виготовлено понад 700 вантажних тролейбусів КТГ різних моделей і модифікацій – ці тролейбуси потрапили у 120 тролейбусних господарств СРСР. Працювали такі тролейбуси практично у всіх тролейбусних господарствах України – найбільше тролейбусів КТГ отримав Київ – сюди поступило 32 вантажних тролейбуси різних моделей, на другому місці – Донецьк – це місто отримало 12 вантажних тролейбусів КТГ. Третє місце – у Одеси, де працювало 9 вантажних тролейбусів КТГ.
Щодо Львова, то в нашому місті працювало загалом 7 вантажних тролейбусів – іще у 1960-ті роки місто отримало із СВАРЗу два вантажні тролейбуси ТГ-3М, а у 1970-ті роки із КЗЕТу було постачано 5 вантажних тролейбусів КТГ – чотири фургони КТГ-1 та один бортовий тролейвоз КТГ-2.
Тролейвоз-пересувна їдальня КТГ-4. Сучасне фото
Про використання тролейвозів у Львові відомо достатньо мало, із 1970-х років зберіглося лише дві світлини, на яких можна побачити тролейвози ТГ-3М. Точно відомо, що вантажні тролейбуси у Львові деякий час застосовували для перевезення продукції ласощів виробництва фірми «Світоч» на залізничну станцію. По вулицям Замарстинівській та Ткацькій тролейвози їхали на бензиновій тязі, решту траси – від контактної мережі. Через сумнівну економічну рентабельність перевезень продукції вантажними тролейбусами, на «Світочі» скоро перейшли до перевезень звичайними вантажівками. Отож, старі тролейвози виробництва СВАРЗу були списані на початку 1980-х років, кузов одного із цих тролейвозів у якості побутівки-складу перебував на території тролейбусного депо до початку 2010-х років, коли був утилізований.
Щодо вантажних тролейбусів КТГ-1, то їх переробили у пересувні ремпункти та у тролейбус-їдальню. Пересувні ремпункти знаходилися на вулицях Костомарова (поруч із кінцевою зупинкою «вул. Шота Руставелі») та на вулиці Ряшівській. Тролейбус-їдальня перебувала на вулиці Ангеловича поруч із тролейбусною зупинкою «вул. Бандери». Бортовий тролейвоз КТГ-2 перебував на території тролейбусного депо – його іще можна розгледіти на фото із депо кінця 1990-х років.
Кузов тролейвоза ТГ-3М до початку 2010-х років використовувався у тролейбусному депо Львова в якості побутівки. 2011 р. Фото Володимира Саванчука
Уже в кінці 1990-х років львівські вантажні тролейбуси КТГ-1 перебували у неходовому стані – у цих машинах працювало лише опалення і мотор-генератор для живлення системи освітлення. На початку 2010-х років технічний стан цих тролейбусів був просто жахливий – кузови були пошкоджені корозією, розмальовані вандалами, лобові скла вибиті і забиті бляхою, отож перед чемпіонатом Європи по футболу тролейбуси КТГ-1 із вулиць Костомарова і Ряшівської були вивезені на територію тролдепо, де і були утилізовані у перші половині 2010-х років. Останнім у 2015 році забрали тролейбус КТГ-1 із вулиці Ангеловича. Ця машина за документами списана, але у аварійному стані і досі перебуває на території тролейбусного депо, її подальша доля наразі невідома.
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Список джерел інформації
Бейкул С.П., Брамський К.А. Київський трамвай. До сторіччя із дня пуску в експлуатацію. 1892 – 1992./ Бейкул С.П., Брамський К.А. – Київ: Будівельник, 1992;
Брамський К.А. Розвиток українського тролейбусобудування. /Брамський К.А. // Нариси із історії природознавства і техніки. – 2011. Випуск 46;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая./ Тархов С.А. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994.
При написанні статті також використано статтю Євгена Кочнєва «Были гибридами до того, как это стало мейнстримом: история советских троллейвозов» та фотоматеріали із неї – https://www.kolesa.ru/article/byli-gibridami-do-togo-kak-eto-stalo-meynstrimom-istoriya-sovetskikh-trolleyvozov
Цієї весни гурт PANCHYSHYN презентує особливу пісню «Минає день», яка не покидала автора, лідера гурту, Остапу Панчишина, протягом багатьох років.
Автор довгий час не видавав цей матеріал, але музика перемогла і сьогодні трек вже може почути вся країна: «Минає день» – це пісня-сповідь. Нетипова її будова, а саме відсутність приспівів – не випадковість. Адже ця пісня, як і саме життя – звучить без пауз та повторів, коли гармонія моменту породжує сама себе.
Гурт PANCHYSHYN
У цій пісні, як і у житті, закінчуються навіть сама красива історія. І закінчуютєся вона без образ – лише з вдячністю за прожиті моменти щастя!
«Ця любов мине,
Пам’ятай одне –
Ми з тобою мали все…»
Також гурт PANCHYSHYN презентує відео кліп на пісню «Минає день», режисером якого став кліпмейкер Валерій Погонский.
Він захотів підкреслити необхідність цінувати кожну хвилину щастя, тому що воно на жаль завжди обмежується часом. « В нашому світі немає нічого вічного, але ми живемо зараз, а не потім… завжди цінуйте те, що маєте!»- прокоментував режисер.
Гурт PANCHYSHYN – музика вільних людей. Від моменту створення і до сьогодні однією з основних умов існування гурту є високий професіоналізм музикантів та безапеляційна якість звучання, оскільки кожен новий сингл неодмінно потрапляє в ротацію національних радіостанцій країни та в топ-чарти найпопулярніших стрімінгових платформ.
На одному із зарубіжних аукціонів вдалось натрапити на велику колекцію фото, на яких можна побачити побутові сцени з життя українських жінок.
Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.
Світлини раніше не були відомі загалу і знаходились в архіві. Кадри відносяться до 1940-х років. Фото із колекції підписані, як Галичина та Поділля, тому ймовірно, що на фото якраз жінки із цих регіонів.
Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.Галичина та Поділля, 1940-ві рр.
Фотографії дають уявлення про звичне життя на селі. На знімках зображені жінки за роботою в полі, пранням, багато світлин показують процес обробки зерна, що є цінним джерелом інформації для етнографів та дослідників рідного краю
Похорон Ігоря Білозіра. Фото: facebook-сторінка Олег Вишняков
У день похорону українського композитора Ігоря Білозора 30 травня 2000-го на вулиці Львова вийшло понад 100 тис. людей. 8 травня у центрі міста йому проломили голову.
Ігор Білозір народився 24 березня 1955-го на Львівщині. Навчався у Львівській консерваторії, стажувався у США та Канаді. Був художнім керівником і солістом ВІА “Ватра” Львівської філармонії. 8 травня його з друзями запросили на святкування дня народження у кав’ярню “Цісарська кава”. За столом співали пісню “Перший сніг”. Це не сподобалось одній компанії відвідувачів. Ті хотіли слухати російський шансон.
Похорон Ігоря Білозіра. Фото: provse.te.ua
П’яні молодики вимагали припинити спів. На пояснення, що виступає народний артист України, почали ображати українців та українську мову. Словесна перепалка переросла у конфлікт, який зупинила міліція. Ввечері чоловіки розійшлись. Ігор Білозір разом із товаришем, журналістом Миколою Гнатовським, йшов додому. Раптом на них напали та почали бити кастетами невідомі. Білозіру проламали череп.
Похорон Ігоря Білозіра
Спроби медиків урятувати життя композитора не дали результатів. Його поховали на Личаківському кладовищі. Винуватцями нападу визнали Дмитра Воронова – сина першого заступника начальника Львівського МВС, та підприємця Юрія Калініна. Перший отримав 15 років як убивця, другий – 12, як співучасник. Згодом вироки скоротили до 10 та 8 років.
19 червня о 19:30 у квітучих Митрополичих садах лунатиме вишукана класика для всіх від камерного оркестру «Віртуози Львова» – концерт «Від Вівальді до Маккартні».
Музиканти проведуть Вас через чарівний світ музики, починаючи з легких творів творів Штрауса, Моцарта та Вівальді, до композицій, які стали сучасною класикою – творів Пола Маккартні та пісень з улюблених фільмів, повідомляють організатори компанія «BIGSHOW Agency».
Концерт відбудеться в рамках проєкту “Україна 30” – унікальної серії концертів, до 30 річчя Незалежності України, які розкривають всю різномастість форм та жанрів музичної душі України (від етнічної музики до класики).
«Дозвольте собі на кілька годин поринути в інший світ, в якому поєдналися легендарні мелодії у виконанні кращого оркестру та атмосфера сакрального місця з вражаючим краєвидом на історичну частину Львова. І все це – під спів пташок та захід сонця з Святоюрської гори. Музика, легке вино і аромати літнього саду подарують Вам справді чарівний вечір, який захочеться згадувати ще довго», – зазначають у компанії «BIGSHOW Agency».
Це буде один із серії літніх концертів, організованих «BIGSHOW Agency» у Митрополичих садах.
Фрагмент оформлення буд., де знаходилась кав'ярня " Штука ", скульптура Марса, сер. XIX ст.
Який справжній львів’янин гарного недільного ранку не захоче зайти в хорошу кав’ярню на філіжанку улюбленого напою? Вже три місяці нашим партнером ароматних недільних ранків є Торгова Марка Кава старого Львова. Наша мандрівка нині на вулицю Котлярську, де під номером 8 заховалась дуже атмосферна кав’ярня-галерея “Штука”.
І хоч до “Штуки”, що колись існувала в кам’яниці по вулиці Театральній, 10, ця кав’ярня немає жодного відношення, але атмосфера тут просто фантастична. Перед тим як заслужено насолодитися вишуканим кавовим напоєм, коротко розкажу кілька цікавих фактів про “Штуку” – колишню та сучасну.
Отже, перша кав’ярня “Sztuka” містилась на одній з найстаріших вулиць середмістя, у кам’яниці (сучасна вулиця Театральна, 10) з багатою історією, збудованій в 1768-1773 рр. архітектором Петром Полейовським.
Скульптурний декор фасаду, виконаний у 1850 р.(алегоричні фігури Марса та Венери, маскарони, декоративні елементи), належить авторству Павла Ойтеле. У цьому будинку пройшли дитячі роки Ванди Монне, нареченої Артура Гроттгера.
Кав’ярня ” Штука “, на вул. Театральна, 10, вигляд з пл. св. Духа ( нині – І. Підкови ), фото до 1914 року
Від 1886 р. у приміщеннях ІІ поверху була розташована постійна виставка Об’єднаного Товариства шанувальників мистецтва Кракова та Львова; в цей же час у кам’яниці містилась “Школа практичних професій для жінок”, яку провадило Товариство “Жіночої праці”.
У 1908 році в будинку відкрилася кав’ярня «Штука», яка прославилася вишуканим інтер’єром.
Оформлення і розписи ” Штуки “, поштівка. до 1914 року
Інтер’єр кав’ярні в 1908 р. був оформлений за проектом львівського художника Фелікса Вигживальського, одного з найцікавіших митців періоду сецесії.
Найкращий знавець львівської сецесії доктор мистецтвознавства Юрій Бірюльов: “…З чотирьох залів кафе найбільший художній ефект справляв “дамський салон”. Стінні розписи Вигживальського – “Індіанське мистецтво”, “Чудо-дитина”, “Ars longa”, “Vita brevis” складались у своєрідний тетраптих з “неоміфом”на тему львівського мистецтва початку ХХ ст. Стінопис був виконаний у широких узагальнених площинах, з ритмічним компонуванням фігурних груп. Системі розташування розписів підкорялись меблі, світильники,портьєри з аплікаціями, скульптури Курчинського у нішах…”.
Розпис т.з. ” Залу семи богів “, поштівка, до 1914 року
Окрім настінних розписів зали прикрашали полотна відомих на той час митців : Сіхульського, Дембіцького, Блоцького, Пауча та інших.
Під час І світової війни у кав’ярні “Sztuka” функціонувала так звана “дешева кухня” – винахід львівської міської ради та її тогочасного очільника, доктора Тадеуша Рутовського. “Дешева кухня” у кав’ярні “Sztuka” за доступними цінами годувала у військовий час львівську інтелігенцію.
Кав’ярня-галерея “Штука”
В наш час кав’ярня-галерея під назвою “Штука” розпочала свою роботу у травні 2009 року по вулиці Котлярській, 8. Основна ідея та настрій кав’ярні – можливість поринути в мистецьку атмосферу Австро-Угорського Львова.
В кав’ярні не продаються алкогольні напої і щодня відбуваються знакові мистецькі події Львова. Також кожного місяця презентується нова виставка знаних львівських і не тільки митців.
Дуже люблю заходити в цю кав’ярню. Тут ніби зупиняється час, метушливі думки знаходять своє місце, а густий запах кавових зерен налаштовує на хороший настрій.
В понеділок, 31 травня 2021 року, о 16:00 в Пороховій Вежі (вул. Підвальна, 4) відбудеться відкриття проекту сучасного мистецтва «Sürgün» за участі Влодка Кауфмана та кримських митців.
Sürgün – проект сучасного мистецтва, приурочений до 77-х роковин депортації кримських татар.
Влодко Кауфман, відомий львівський перформер, художник та куратор мистецьких проектів, відкриє проект «Sürgün» спеціальним перформансом та геппенінгом, звертаючи увагу на тему трагедії та пам’яті – геноциду та депортації кримських татар з Криму. Чи не вперше ця тема буде переосмислена через сучасні мистецькі засоби: «Цими арт-технологіями ми пробуємо збурювати пам’ять», – говорить Влодко Кауфман про проект «Sürgün».
«Sürgün» із кримськотатарської – вигнання. Обігруючи це поняття, проект зосереджує також свою увагу на тому сюрреалізмі, який свого часу відбувся в Криму, а також на тому, що й зараз відбувається там.
Проект складатиметься із кількох частин:
1) Перформанс. Геппенінг. Інсталяція.
Влодко Кауфман представить перформанс, геппенінг та інсталяції через які досліджує штучність та свободу.
2) Відеоінсталяції та звукові інсталяції
3) Документальний фотопроект Еміне Зіятдінової «Немає іншого дому There is No Other Home»
У проекті також будуть використані фотографії Арвідаса Шеметаса.
«Ми шукаємо такі арт-технології, які дуже разюче будуть реагувати на цю тему, оскільки вона дуже болісна і дуже близька мені, тому що моя мама пережила дві депортації. Вона з Галичини і її депортували до Сибіру, а до того вона була депортована з території теперішньої Польщі. Я дуже болісно відчуваю те, що відчувають кримські татари. Може, тому мені так захотілося з ними співпрацювати», – говорить Влодко Кауфман.
Проект створюють:
Влодко Кауфман (1957) – львівський художник і перформер, співзасновник і арт-директор мистецького об’єднання «Дзига». Один із засновників і кураторів «Тижня актуального мистецтва». Учасник численних виставок в Україні та за кордоном.
Команда кримськотатарських режисерів, операторів та фотографів
Команда Кримського Дому у Львові
Керівник проекту — Халіл Халілов, співкуратор проекту — Алім Алієв.
Експозиція проекту сучасного мистецтва «Sürgün» триватиме в Пороховій Вежі (вул. Підвальна, 4) до 6 червня 2021 року.
Цим концертом компанія «BIGSHOW Agency» ексклюзивно відкриває сезон магічних концертів у Митрополичих садах.
18 червня о 19:30 в Митрополичих садах відбудеться концерт «Легенди Світового Джазу» – спеціальна програма від одних із найкращих джазменів України та східної Європи проєкту «ShockolaD».
На сцені творитимуть неперевершені лідери проєкту: один з найкращих барабанщиків України Ігор Гнидин; одна з найкращих піаністок Анастасія Літвінюк; блюзмен та грувовий басист Андрій Кохан; молодий та драйвовий саксофоніст з запальними імпровізаціями Андрій Дулиш. І, звичайно, оригінальні та яскраві вокалісти Юлія Швед і Павло Ільницький (якого називають «український Сінатра»).
Музиканти даруватимуть неперевершену атмосферу, наповнюючи енергією легендарних світових джазових та популярних хітів Френка Сінатри, Луї Армстронга, Майкла Джексона, Біла Візерса, Рея Чарльза та українських ретро шлягерів у власних аранжуваннях.
«Дозвольте собі на кілька годин поринути в інший світ, у якому поєдналися легендарні мелодії у виконанні кращого проекту та атмосфера сакрального місця з вражаючим краєвидом на історичну частину Львова. І все це – під спів пташок та захід сонця з Святоюрської гори. Музика, легке вино і аромати літнього саду подарують справжній чарівний вечір, який захочеться згадувати ще довго», – зазначають організатори.
Концерт відбудеться в рамках проєкту «Україна 30» – унікальної серії концертів до 30-річчя Незалежності України, які розкривають всю різномастість форм та жанрів музичної душі України (від етнічної музики -до класики).
Це буде один із серії літніх концертів, організованих «BIGSHOW Agency» у Митрополичих садах.
Захід проходитиме з дотриманням всіх правил безпеки – кількість квитків обмежена згідно вимог карантину.
У неділю, 30 червня 2021, з нагоди Міжнародного дня захисту дітей, у Дрогобичі організовують дитячий фестиваль із великою кількістю майстер-класів під назвою «Соляна казка стародавнього Дрогобича».
У програмі – 15 заходів. Крім майстер-класів буде вишкіл, презентація джаз-бенду, музичний перфоманс, лекція екоактивіста. Захід відбудеться у неділю з 14 до 19 години на території Дрогобицької солеварні (вул, Солоний Ставок, 27, поблизу дерев’яної церкви Святого Юра).
Керівниця управління туризму та курортів Львівської облдержадміністрації Наталя Табака зауважує, що Дрогобич є одним із найбільш відвідуваних міст в області під час подорожей.
«Солеварню вдалося зберегти, але це був тільки перший крок. Важливим є її подальший розвиток у всіх напрямах, і насамперед – як туристичного магніту, – зауважує Наталя Табака. – Та й місто Дрогобич має гасло «У ньому вся сіль». У випадку із «Соляною казкою стародавнього Дрогобича» йдеться і про туристичний розвиток, адже захід має на меті зібрати кошти для втілення туристичного проєкту. По-друге, такий фестиваль ставить хороший, змістовний акцент, адже у майбутньому для кожного гостя, а особливо якщо це будуть діти, ця місцина закарбується в пам’яті як локація, де вперше спробували себе в гончарстві, кулінарії чи навіть виварюванні солі».
Андрій Юркевич, громадський активіст, актор, екскурсовод, учасник ініціативної групи з відродження Дрогобицької солеварні, виділяє серед майстер-класів подію відомого художника Лева Скопа.
«Навчатиме дітей малювати янголів солеварні на стародавній дахівці, – говорить Андрій Юркевич. – Ще у нас буде справжній гончарський круг у межах майстер-класу від школи мистецтв. Іншою цікавинкою буде малювання сіллю. Виявляється, є техніка, коли акварельні фарби змішують із сіллю, а в підсумку вдаються дуже цікаві малюнки. Загалом Дрогобицька солеварня – це насамперед виробниче підприємство і майстер-класи в цій локації – саме те, що потрібно».
Гості заходу зможуть спробувати себе й у видобутку та виварюванні солі. Вхід на заходи вільний, як і участь у майстер-класах. Зате буде скринька для добровільних пожертв.
«Збираємо загалом 70 000 грн для облаштування туристичних доріжок на території солеварні, – розповідає Олег Петренко, директор Дрогобицького солевиварювального заводу. – Зокрема, від адміністративної будівлі до, власне, приміщення із шурфом, де виварюють сіль».
Перелік заходів у межах «Соляної казки у стародавньому Дрогобичі»:
Майстер-клас малювання разом з Левом Скопом;
Гончарський майстер-клас від дрогобицької школи мистецтв;
Етномузей “У Дворі” представляє: майстер-клас виготовлення правдивого вершкового масла та хліба, замішаного на ропі з дрогобицької солеварні, дегустація карпатських чаїв;
Малювання соляними фарбами та мукосолики від Світлани Забари;
Вишкіл від проєкту ‘’Бар’єр’’;
Аквагрим;
Кулінарний майстер-класи;
Вуличний музей цікавих експонатів, від колекціонера та голови ГО “Інститут шанувальників старожитностей” Анатолія Задерецького;
«Лабораторія джазу». Презентація просто неба на солеварні джаз-бенду під керівництвом Ярослава Проціва;
Музичний перфоманс від Ігоря Івановича;
Презентація НВК “Зефір”;
Відкрита лекція від екоактивіста Святослава Степ’яка: “Як я почав сортувати всяке різне, і що з того вийшло”;
Презентація Меденицького професійного ліцею;
Презентація Вищого професійного училища №19;
Екскурсія виробничими локаціями солеварні та частування свіжою теплою сіллю.
Мітинг без містян, вітальний лист “вождю народів”, озброєні радянські вояки в храмі… Подробиці подій, про які стало можливим розповідати лише нині.
У 2016-у не стало останнього з визволителів, який мешкав у Рівному, — Андрія Моїсеєнка. Усіх їх, що по війні оселилися в місті, яке визволяли, було понад 80. За часи незалежної України це свято втратило колишню помпезність й ідеологічний присмак. За радянських часів практично кожен мешканець Рівного напам’ять знав подробиці визволення міста. Утім, лише ті, які допускала комуністична ідеологія.
Партійні куратори від культури навіть додумалися об’єднати народне свято Масниці з днем визволення міста. Майже три десятиліття 2-го лютого рівняни святкували Проводи Зими, приурочені до… Дня визволення міста від фашистських загарбників.
Меморіальних місць, які нагадували б власне про події 2-го лютого 1944 року, в Рівному не так багато. Це братська могила воїнів, які загинули в боях за обласний центр, у міському парку імені Тараса Шевченка та меморіал Слави на Дубенському кладовищі. Колись на Луцькому кільці стояла на постаменті гармата — пам’ять про подвиг капітана Гончарова, який загинув у тій місцині під час визвольних боїв. Однак у 90-ті роки пам’ятник демонтували, вважаючи його символом тоталітарного режиму. Своєрідним непорушним пам’ятником тих часів залишаються незабутні спогади свідків і учасників тих подій.
Радянська військова техніка біля головпоштамта у Рівному
“Незручні” подробиці стають відомі лише нині
Фашистські війська захопили Рівне 28 червня 1941 року. Окупація тривала 945 днів. У 1944-у червоні війська атакували Рівне відразу з чотирьох сторін, в обхід пустили кавалерійські частини, в боях брали участь і партизани. О 14.00 годині другого лютого 1944 року перші радянські частини увірвалися до міста. За станом на 18.00 годину Рівне було повністю звільнено від німців. Паралельно з Рівним було звільнено і Луцьк та стратегічний залізничний вузол Здолбунів. У таку стрімку перемогу не одразу повірив Йосип Сталін, поставивши під сумнів доповідь командування Першим Українським фронтом. Тому лише 5-го лютого віддав наказ про салют на честь визволення міст. У цей день о 21-й годині Москва салютувала 20-ма артилерійськими залпами із 224-х гармат. Того ж дня було оприлюднено наказ Верховного Головнокомандувача про присвоєння кращим військовим частинам та з’єднанням звань “Рівненських”. Ними стали шість військових частин: 6-а гвардійська стрілецька дивізія, 8-а гвардійська імені Морозова та 13-а гвардійська кавалерійські дивізії, 19-й гвардійський і 975-й зенітний артилерійські полки, 7-а штурмова інженерно-саперна бригада.
Офіційна інформація про визволення міста завжди була чітко дозованою. Ветерани „зайвого” не розповідали. За СРСР боялися сказати щось „не те” й місцеві мешканці-очевидці тих подій. Лише нині стають відомі подробиці. І хоча вони часто геть не “ура-патріотичні”, це також наша історія, яка звільняється від пропаганди, і яку ми маємо право знати.
Рівнянка Віра Михайлівна Степанюк пригадує, що визволенню міста передував жахливий артобстріл, потім точилися запеклі вуличні бої. Вона пам’ятає, як, ховаючись у холодному підвалі будинку, її мама з бабусею молилися, аби тільки не поцілили в їхнє помешкання, бо тоді довелося б жити просто неба. Багатьом рівнянам довелося відчути, що це таке. У результаті боїв було зруйновано більшість будинків, особливо в центрі, на теперішній вулиці Соборній, у районі залізничного вокзалу. Багато споруд були з проваленими дахами. У цих руїнах змушені були тулитися люди, в яких не було рідні в інших, менш зруйнованих районах міста. Майже неушкодженими залишалися добротні будинки чехів і німців на теперішній вулиці Чорновола, на Грабнику, військові казарми. Але фашистська авіація бомбила місто й після його визволення. Тому жахливих руїн тільки більшало.
Рівне, 1944
Як пригадують старожили, незадовго до визволення німці, відчуваючи наближення червоної армії, об’їжджали околиці та наказували населенню зібратися на майдані в центрі міста — там, де нині Театральна площа. З собою дозволяли брати лише їжу та необхідні речі. Однак не всі місцеві повелися на це, пам’ятаючи про долю рівненських євреїв. Старожили розповідають, що людей, які все ж таки прийшли, фашисти розстрілювали або вивозили в невідомому напрямку, і більше про них ніхто не чув. На початку 1944 року в місті накопичилося чимало відступаючих німецьких частин. Їх розквартировували по будинках, викидаючи людей на вулицю. Але, як розповідали очевидці тих подій, траплялися серед німців і такі, що допомагали місцевим, особливо родинам з дітьми. Чи то відчували наближення розплати, чи зрозуміли безперспективність воєнної авантюри…
Нелегко довелося й визволителям. Зима 1944-го на Рівненщині була мінливою — то сніг з морозом, то відлига з дощем. У день, коли точилися бої за Рівне, 2-го лютого, була відлига. На вузеньких вулицях було суцільне місиво з грязюки і талого снігу. Якщо кіннотникам пересуватися ще було відносно легко, то солдатам, які й самі місили грязюку ногами, ще й доводилося допомагати витягувати багатотонні гармати, з якими не справлялися тягачі. Спогади про ті дні неоднозначні — одні очевидці кажуть, що німці навіть не чинили спротиву, бо Рівне не було стратегічним містом. Бої припинилися 2-го лютого щойно істо огорнули сутінки. За деякими історичними джерелами, німці змушені були залишити Рівне, оскільки їм катастрофічно бракувало живої сили і техніки. Зокрема, тодішній головнокомандувач німецької групи армій “Південь” фельдмаршал Манштейн у своїх спогадах “Втрачені перемоги” писав, що оборону на цьому напрямку тримали тільки залишки кількох розбитих на берегах Дніпра частин вермахту, тому, мовляв, і не стримали натиск радянських військ. Про фактично втечу без бою німецьких військ з міста писав і спецкор радянської газети “Известия” Євген Кригер (він одним з перших журналістів потрапив до звільненого Рівного) у своєму матеріалі від 9 лютого 1944 року: “У резиденції Коха нас зацікавила цілковита незайманість усього чиновницького господарства — столів, ящиків, приладдя, паперів, діловодства. Ніби співробітники “рейхскомісаріату” вийшли на хвилиночку подихати свіжим повітрям. Та провітрюватися їм довелося досить далеко і від Рівного, і від Луцька, де на випадок відступу Кох створив філіал свого комісаріату. Геть бракувало часу збиратися, пакувати ордени та папери. Все кинуте в повному порядку. Такий “порядок” свідчив про цілковиту розгубленість німців, приголомшених несподіваним ударом наших військ на Рівне та Луцьк. … Не встигли навіть повідомити намісника фюрера про те, що настав час збиратися в дорогу. В офіцерських ресторанах “Тільки для німців” на столах залишилися незаймана їжа, келихи з недопитим шнапсом”.
Наслідки вуличних боїв у Рівному
Інші ж джерела твердять, що на підступах до міста та перехрестях доріг гітлерівці спорудили міцні оборонні укріплення й запекло оборонялися. Як твердила радянська пропаганда, у боях за місто фашисти втратили кілька тисяч солдатів і офіцерів, а також 30 великих складів зі зброєю та військовою амуніцією. Скільки полягло наших солдатів, достеменно невідомо, бо ці дані досі перебувають в іноземних архівах. Декотрі місцеві історики називають цифру 600 осіб загиблих та померлих від ран у госпіталях.
Мешканці зустріли визволителів насторожено
Радянська історія твердить, що визволителів рівняни зустрічали виключно хлібом-сіллю. Було таке. Водночас, старожили пригадують, як чимало рівнян після повного визволення міста приходили на майдан біля Свято-Воскресенського Собору, від щирого серця несучи солдатам усе, що мали — молоко, хліб, варену картоплю. Але офіцери наказували воякам нічого не брати, бо, мовляв, може бути отруєне.
У перші дні після визволення рівняни, попри радість, вочевидь, почувалися дещо непевно. За радянських часів ніколи не розголошували того факту, що 5 лютого на загальноміському мітингу на честь визволення від німецьких загарбників майже не було міського населення. Рівняни просто боялися. Мовляв, крий Боже, якщо знову повернуться німці й на мітингувальників донесуть “за сприяння “москалям”, це буде смертельний вирок їм та їхнім родинам. Натомість у міському театрі 10 лютого в кращих традиціях радянської політпропаганди відбулися урочисті збори місцевого партгоспактиву. Про це зокрема писали кореспонденти фронтових багатотиражок. У президії зборів — секретар підпільного обкому компартії командир Ровенського обласного партизанського з’єднання Василь Бегма. “Под гром аплодисментов” почесним заочним головою президії одноголосно обрано товариша Сталіна. Серед виступаючих — майор Лотарєв, чия частина першою увірвалася в місто. Актор місцевого театру Петросян від імені рівнян дякує визволителям. Від віруючих виступає священик настоятель Свято-Воскресенського Собору Мрачковський. Учасники зборів приймають вітальний лист “вождю народів” Сталіну.
Рівне, лютий 1944-го
Пригадують старожили й таке. Коли солдати вирішили взяти участь у панахиді на честь загиблих воїнів у Свято-Воскресенському Соборі — головному православному храмі міста на той час — священик, всупереч релігійним канонам, дозволив їм увійти зі зброєю, бо, мовляв, воюють вони проти супостатів. Але суворо наказав зняти головні убори.
Нині неоднозначним є ставлення суспільства до подій тієї далекої війни. Деякі історичні факти наші сучасники трактують на власний розсуд. Такого вільного поводження з історією не поділяє старший науковий співробітник відділу історії Рівненського обласного краєзнавчого музею Наталія Гавриш. Через таке ставлення багато подій, фактів залишаються невідомими або й просто викресленими, спотвореними, вважає вона. Так, наприклад, за її словами, ім’я легендарного розвідника Миколи Кузнєцова (нині його частіше називають диверсантом, через дії якого потерпали місцеві мешканці) практично стерте з історії Рівного. З цим можна погодитися, а можна сперечатися. А, можливо, навпаки — лише зараз привідкривається завіса над тими справжніми подіями далекої давнини?.. Шкода, що свідків тих часів стає дедалі менше. Тому збирати по крихті їхні спогади усе важче. Але вони, поза сумнівом, неабияк доповнюють картину того, що складає правдиву історію нашого міста.
Часто старі світлини можуть справді вразити і не завжди віриться, що зроблені вони були в Україні більше ніж 100 років.
Сьогодні хочемо показати фото кінотеатру, який знаходився в селі Стоянів (колись це було містечко) на Львівщині. Фото були зроблені в роки Першої світової війни. Такий розважальний заклад в Стоянові звели солдати австро-угорської армії. Звісно до наших часів будівля не збереглась, адже була знищена.
Кінотеатр в с. Стоянів на Львівщині, поч. ХХ ст.
Будівля виглядає дуже оригінально та нестандартно для початку ХХ століття. Напевно, тогочасні мешканці містечка були не менше вражені, ніж сучасники.
Доповідачі та слухачі на науковій конференції «Українська тіловиховна традиція». Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Павла Гладиша.
19–20 травня 2021 р. комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, кафедрою олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Музеєм визвольної боротьби України та музейним відділом Львівського обласного Будинку учителя проведено ІV наукову конференцію «Українська тіловиховна традиція».
Захід приурочено з нагоди відзначення 110-річчя від заснування українських товариств «Україна» та «Пласт». Обидві організації відіграли важливу роль у формуванні української еліти у першій третині ХХ ст., а «Пласт» продовжує свою діяльність у незалежній Україні та в різних куточках світу, де активною є українська діаспора.
Відкриття наукової конференції «Українська тіловиховна традиція». Вітальне слово виголошує завідувач відділу Львівського історичного музею Тарас Кузь. Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Андрія Сови.
19 травня у першій частині конференції зі вступними словами виступили завідувач відділу Львівського історичного музею Тарас Кузь; заступник директора ЛІМ, кандидат історичних наук Юрій Сілецький; завідувач музейного відділу ЛОБУ Віра Романчак; доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член НТШ Андрій Сова.
У всіх виступах наголошувалося на важливості діяльності «України» та «Пласту» в Галичині у переддень Першої світової війни, підкреслювалася провідна роль Івана Боберського, Олександра Тисовського, Івана Чмоли, Петра Франка та Степана Гайдучка у їх становленні та розвитку. Ведучий заходу Андрій Сова ознайомив присутніх з новими виданнями на тіловиховну тематику, які побачили світ у 2020–2021 рр. Зокрема було презентовано перший випуск наукового збірника «Українська тіловиховна традиція», який вийшов друком наприкінці минулого року. Наголошено на важливості такої продукції сьогодні. Адже у збірнику висвітлено маловідомі аспекти українського тіловиховання, особливу увагу зосереджено на актуальних проблемах фізичного виховання і спорту на українських землях у кінці ХІХ – першій половині ХХ ст.
Відкриття наукової конференції «Українська тіловиховна традиція». Вітальне слово виголошує завідувач музейного відділу Львівського обласного Будинку учителя Віра Романчак. Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Ореста Круковського.
У перший день конференції он-лайн та оф-лайн прозвучало тринадцять доповідей українських науковців, музейних працівників, краєзнавців, які проживають та працюють в Києві, Львові та Чорткові. У заході також взяли участь учителі Львова та Львівщини, які викладають історію України, фізичне виховання та захист Вітчизни.
Першим виступив Андрій Сова з доповіддю на тему «Степан Гайдучок та Петро Франко: від «Українського спортового кружка» до товариств «Україна», «Пласт», «Змаговий союз»». Далі старший науковий співробітник Музею визвольної боротьби України Орест Круковський, аналізуючи фотоархів Степана Гайдучка через призму історії фотографії, розповів про І Краєвий здвиг, який відбувся у Львові 9–10 вересня 1911 р.
Доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член НТШ Андрій Сова презентує науковий збірник «Українська тіловиховна традиція». Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Ореста Круковського.
Кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник відділу наукової бібліографії Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України Маріанна Мовна у своєму виступі охарактеризувала видавничі серії українського товариства «Сокіл-Батько» у міжвоєнний період. Четвертий доповідач – кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент кафедри спортивних та рекреаційних ігор, відповідальний за спортивну роботу у ЛДУФК ім. І. Боберського, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Володимир Левків ознайомив присутніх із тенденціями розвитку волейболу в українських організаціях Львова у 30-их роках ХХ століття. Віра Романчак виступила з доповіддю на тему «Історія пластового руху в експозиції музею Львівського обласного Будинку учителя».
Старший науковий співробітник Музею визвольної боротьби України Люба Коваль виголошує доповідь на тему: «Пластова філателія у фондах Львівського історичного музею». Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Андрія Сови.
Старший науковий співробітник Музею визвольної боротьби України Люба Коваль, опираючись на фонди Львівського історичного музею, торкнулася питань пов’язаних з пластовою філателією ХХ ст. Сьомий доповідач – спортивний журналіст, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Іван Яремко поділився своїми спогадами та науковими пошуками у контексті теми, яка стосувалася 80-річчя спортового товариства «Україна», яке урочисто відзначалося в Україні у 1991 році. Доктор історичних наук, професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Національного університету фізичного виховання і спорту України Юрій Тимошенко на основі невідомих документів з київських архівів проаналізував діяльність організації «Пласт» у Берегово в 1920–1930-х рр.
Цікавою була доповідь громадського діяча, учасника сучасної російсько-української війни Павла Гладиша про напрямки діяльності спортивно-патріотичного товариства «Шквал». Наступною була виголошена доповідь кандидата філософських наук, доцента кафедри олімпійської освіти ЛДУФК ім. І. Боберського, члена філософської комісії НТШ Ростислава Поліщука на тему «Пластуни – воїни української ідентичності». Продовжив і розвинув цю тематику у своєму виступі «Сучасні перепони поставанню українського світу: деякі cвітоглядно-методологічні міркування» кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ Валерій Джунь. Активний громадський діяч, голова Пластової пошти станиці Чортків, Анатолій Петльований розповів присутнім про сучасну філателію та філокартію через яку він популяризує історію «Пласту» для членів організації та широкого загалу.
Студенти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського на науковій конференції «Українська тіловиховна традиція». Львів, вул. Лисенка, 23 а; 19 травня 2021 р. Світлина Павла Гладиша.
Завершальним акордом першого дня конференції стали виступи завідувача відділом «Музей науки і техніки» Петра Слободяна та завідувача відділу «Музей визвольної боротьби України» Львівського історичного музею Тараса Кузя, в яких проаналізовано історію пластових пам’яток, які зберігаються у фондах та експозиціях Львівського історичного музею. Для всіх учасників конференції стало приємною несподіванкою презентація унікальних кубків, які використовували у своїй діяльності пластові гуртки та курені Львова 1920-х рр.
Другий день конференції був не менш цікавий та насичений різними подіями. Спочатку учасники прослухали доповідь Андрія Сови про провідних діячів українського тіловиховання Степана Гайдучка та Петра Франка. Після цього ознайомилися з виставкою «Революція на Граніті, яка змінила Україну» та експозицією Музею визвольної боротьби України. Їх представили та провели Тарас Кузь та Люба Коваль. Особливий наголос зроблено на пам’ятках «Пласту», які знаходяться в експозиції. На завершення було підведено підсумки наукової конференції та накреслено плани на майбутнє. Організатори наукового форуму взяли на себе зобов’язання у найближчий час видати наступний випуск наукового збірника «Українська тіловиховна традиція».
1 червня вже минає рік, як відійшов у засвіти Мирослав Скорик. Мирослав Скорик – композитор, музика якого завжди звучатиме в кожному куточку Львівської національної філармонії, яка з вересня 2020 року філармонія носить його ім’я.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика підготувала ряд подій, приурочених пам’яті видатного композитора:
1 червня об 11:00 відбудеться Заупокійна Архиєрейська Літургія в Архикатедральному Соборі Святого Юра.
Мирослав Скорик
О 12:30 у фоє Концертного залу Людкевича Львівської філармонії відбудеться прес-конференція Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика, яка стане відправною точкою цій події. Учасниками прес-конференції будуть Володимир Сивохіп – Генеральний Директор Львівської національної філармонії, Іван Собко (заступник голови Львівської облдержадміністрації), Ірина Гаврилюк – Директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації.
У пам’ять видатному композитору Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії під батутою Володимира Сивохіпа 1 червня о 14:00 на офіційному YouTube-каналі презентує виконання незрівнянної «Мелодія» Мирослава Михайловича.
У програмах подій – його духовні, фортепіанні, оркестрові твори, композиції для струнного квартету, а також опуси композира, які є надзвичайно популярними – Гуцульський триптих, Мелодія та його джазові обробки.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
Прозвучать вони у виконанні відомих солістів та колективів: Софії Соловій (сопрано), Оксани Рапіти (фортепіано), Мирослава Драгана (фортепіано), Соломії Івахів (скрипка), Назара Джурина (віолончель), Олег Каськіва (скрипка), Валентини Пришляк (альт), Струнного квартету «Фенікс», Камерного хору «Глорія», Академічного симфонічного оркестру філармонії, Академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» та дириґентів – Юрія Бервецького, Володимира Сивохіпа та Сергія Хоровця.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова, чи нагадати їм, кілька цікавих фактів з історії однієї з візитівок нашого міста – головного залізничного двірця. Всі ми звикли до величної споруди, що здебільшого першою зустрічає гостей міста Лева. А чи багатьом відомо, що в кінці ХІХ ст. головний вокзал Львова мав зовсім інший вигляд? Та й побудований він міг бути зовсім у іншому місці і бути не головним.
Про це, і не тільки, у сьогоднішній публікації. І звичайно, що історія головного залізничного двірця Львова налічує значно більше аніж 10 фактів, але ми вибрали на нашу думку найцікавіші.
Головний залізничний вокзал. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Людвік Вєжбіцький у своєму дослідженні про розвиток залізниць в Галичині у ХІХ ст. писав, що перші технічні плани прокладання залізниці в околицях Львова складав у 1844-1845 рр. інженер Бредтшнайдер. Згідно траси, яку він пропонував двірець мав стати на передмісті, що називалося «Байки» в околицях нинішньої вул. Київської. Звідси колія мала перетнути через міст долину Вулецького потоку і обходити місто дугою з південного боку. Далі залізниця мала бігти схилами пагорбів над Пелчинським ставом через Софіївку, погулянку, Мар’ївку (теперішнє Винниківське озеро), попід чортовою скелею до Винник і далі на Золочів, Тернопіль, Чортків, Заліщик до Чернівців. Коли у 1860-1861 р. велося будівництво залізниці до Львова, то дотримувалися в основному траси накресленої Бредтшнайдером аж до Мшани, а звідти провели її північніше – до нинішнього головного залізничного вокзалу. Аж тоді, коли вже закладали фундаменти двірця, міська влада почала протестувати, що його будують надто далеко від Середмістя.
Львівський головний двірець (вокзал), 1894 р.
Існували альтернативні проекти розташування вокзалу: між нинішніми вулицями Карпінського та Митрополита Андрея, при теперішній вул. Устияновича, в околиці сучасної вул. Марка Вовчка. Однак усі ці проекти потребували викупу великих ділянок землі, поверненню коштів за вже здійснені роботи та відведення води від двірця до Полтви, на що міська рада категорично не погоджувалася. Ще один проект передбачав розташування вокзалу біля рогу нинішніх вулиць Клепарівської та Золотої. Планувалося навіть використати для потреб вокзалу величний Дім інвалідів та ветеранів австрійського війська, який будували тут у 1855-1863 роках. Однак на це не погодилися військові.
Перше приміщення Львівського вокзалу. 1861-1863.
Людвіг Вєжбицький брав безпосередню участь у побудові у 1860-1861 рр. вокзалу Залізниці Карла Людвіга. Це була будівля, що розтягнулася на 150 м вздовж перонів і складалася з чотирьох чотириповерхових секцій, що нагадували середньовічні вежі, з’єднані між собою двоповерховими спорудами.
Перший залізничний вокзал Львова, збудований у 1861 році за проектом Людвіка Вежбицького. Фото 1894 р.
У 1866 році поряд з вокзалом Залізниці Карла Людвіга був споруджений Чернівецький двірець. 16 листопада 1873 р. до Чернівецького двірця прийшов перший поїзд зі Стрия. Цю трасу будувала Залізниця ім. ерцгерцога Альбрехта. Відразу почалася конкуренція між двома львівськими вокзалами, що були розташовані на відстані 250 м один від другого. Керував обома проектами князь Леон Сапіга, однак дирекції залізниць Карла Людвіга та Чернівецької не змогли домовитися про розширення існуючого двірця. Керівництво обох залізниць вимагало, щоб пасажири, в залежності від напрямку свого руху, сідали до поїзда на одному, а потім на другому вокзалі. На це витрачався додатковий час і продовжувався час подорожі. Врешті-решт у 1872 р. досягнуто домовленість, щоб пасажирський рух з усіх напрямків відбувався через вокзал залізниці Карла Людвіга, який стали називати Головним двірцем.
Чернівецький двірець у Львові (1868)
У 1891 році більшість приватних залізниць Галичини увійшли до складу Цісарсько-королівських австрійських державних залізниць. Відтоді постало питання про будівництво у Льввоі нового залізничного вокалу. Були проекти збудувати новий вокзал поблизу центру міста на площі Сольських (тепер Зерновій), але перемогла концепція побудови його на існуючому місці.
Новий львівський залізничний вокзал, збудований у 1904 р
Будівництво нового залізничного двірця велося у 1899-1903 р. за проектом архітектора Владислава Садловського за участі фірми Івана Левинського. Будівля головного двірця, це поєднання двох архітектурних стилів – історизму та сецесії. В основі плану вокзалу лежить видовжений прямокутник, довша сторона якого прилягає до лінії перонів. В центрі та з боків височіють три ризаліти, завершені великими куполами з ліхтарями. Фасад членований колонами та пілястрами доричного ордеру.
Скульптурні алегорії ” Торгівля ” і ” Промисловість ” фасаду вокзалу у Львові. Поштівка, до 1939 року
З обох боків порталу головного входу в нішах стоять алегоричні статуї, створені Антонієм Попелем – «Торгівля» і «Промисловість». А над порталом – скульптури Петра Війтовича, які символізують Львів і Залізничний рух.
Критий дебаркадер головного вокзалу Львова. Фото 1900-х років
У 1903 р. під керівництвом Людвіка Вєжбіцького збудували дебаркадер. Дахи над п’ятьма перонами, розрахованими на малі австрійські вагони , не могли вмістити сучасних довгих потягів і у 2000 р. скляне покриття поміняли на легкий і теплостійкий ліксан.
Головний зал вокзалу. Вгорі видно вітраж «Архангел Михаїл». Поч. ХХ ст.
Проектуванням інтер’єрів займалися архітектори Альфред Захаревич та Тадеуш Обмінський. Інтер’єри двірця були знищені під час російського відступу в червні 1915 р. та в листопадових боях 1918 р. Відбудували Вокзал у 1921 р. Але його знову руйнували авіабомби у 1939, 1941, 1944 рр. Під час відбудови у 1945-1951 рр. додали другий поверх та оформили інтер’єри у стилі сталінського ампіру.
Головний львівський вокзал. Поч. ХХ ст.
Новий двірець урочисто відкрили 26 березня 1904 р. На той час це був найбільший вокзал в Австро-Угорщині.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Ігоря Мельника. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. Львів: Центр Європи, 2011
У Львівській національній філармонії імені М. Скорика стартував ювілейний фестиваль «Віртуози», який вже 40 років поспіль об’єднує музикантів з усього світу, дарує слухачам улюблені твори та відкриває нові, ще незвідані музичні світи.
Другий тиждень фестиваль буде насиченим на події:
Музичні Акварелі
27.05.2021 / 19:30
Концертний зал Людкевича
Відомі львівські музиканти Олег Ярема та Богдан Дашак на сцені Концертного залу Людкевича презентують концертну програму із авторських джазових композицій.
Зал філармонії наповнять танцювальні ритми, романтичні мелодії та захопливі музичні образи, що прозвучать у виконанні авторів композицій, Ярослава Казмірчука (труба) та Академічного симфонічного оркестру філармонії.
Пристрасть і безтурботність, палке захоплення і замилування природою, буря почуттів і світлий безвітряний ранок… Твори цієї фестивальної події поєднаються у своїй протилежності.
Фортепіанний концерт Едварда Гріга та Пасторальна симфонія Людвіга ван Бетховена прозвучать у виконанні вже відомого львівській публіці тандему: піаністки Катерини Тітової, Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії та Вінсента Козловського.
Наша культура особлива. Вона цікава та загадкова особливо для гостей з інших країн. Наша музика приваблює своєю мелодійністю, ліричністю, а часто і запальним характером. Вона звучить вишукано і витончено у подвійних варіаціях Йозефа Гайдна, ніби дві грані жіночого образу. Прямує від темряви і безвиході до світла і щастя у Белли Бартока, а у Леоша Яначека вона підкреслює трагічність гоголівського сюжету.
Почути, як українську душу бачать композитори інших країн можна у виконанні симфонічного оркестру INSO-Lviv, який наблизить Україну саме до українців.
Сонати №14, 16 та 18 Бетховен написав безпосередньо перед Гайліґенштадським заповітом. Не просто під час повної втрати слуху, а й із достеменним усвідомленням, що це назавжди. Що він приречений на тотальну тишу…
Концертна програма «Бетховен. Вогонь у темряві» є яскравим прикладом тощо, що у музиці Бетховена палає сильний і яскравий вогонь життя, не дивлячись на те, що створена ця музика вже людиною, яка не може і ніколи не зможе почути того, що створює…
Відчути біль, переживання та «вогонь життя» Бетховена ми зможемо завдяки молодому українському піаністу Дмитру Семикрасу.
Жанр концерту та автор – не єдине, що об’єднає композиції події. Ще одним спільним знаменником для музичної програми стане тональність Ля мажор. Остання, якщо спиратись на класифікацію відомого «власника» кольорового слуху – Олександра Скрябіна, мала зелений колір.
Та зелений буде не лише в оркестровому звучанні. Знайти і побачити його ми зможемо і у Концертному залі Людкевича.
Концерт для кларнета з оркестром та П’ятий скрипковий концерт Моцарта ми почуємо у виконанні музикантів, творчі біографії яких, попри молодий вік, рясніють перемогами та здобутками. Владислав Петрик (кларнет), Варвара Васильєва (скрипка) та Наталія Стець (дириґентка) отримують грантову підтримку від фонду VERE MUSIC FUND. Повною моцартівська партитура стане завдяки Академічному симфонічному оркестру Львівської національної філармонії.
Концерти просто неба вже багато століть збирають меломанів у різних куточках світу. Саме для виконання у лондонському Ґрін-парку Ґеорґ Фрідріх Гендель написав свій «Феєрверк». У Львові на початку ХІХ століття відомий скрипаль Кароль Ліпінський був одним із ініціаторів створення симфонічного оркестру, який у літні місяці, під час «святоюрських контрактів», виступав з найрізноманітнішими програмами у саду Гехта (сьогодні – Парк ім. Івана Франка).
На 40-му фестивалі «Віртуози» Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова» продовжить цю чудову традицію. У Саду Палацу Потоцьких у виконанні музикантів оркестру прозвучать популярні твори Антоніо Вівальді, Вольфґанґа Амадея Моцарта, Франца Шуберта, Йоганнеса Брамса та інших відомих композиторів.
Запрошуємо прогулятися набережною Сени, насолодитися прекрасними видами із Ейфелевої вежі та поринути у найпрекраснішу «Французьку весну»! На сцені Концертного залу Людкевича із сольною концертною програмою виступить вже відома львівській публіці французька піаністка Кім Барб’є.
Про неї говорять, що найвизначнішою та найбільш захопливою рисою піаністки є «поєднання легкості і ніжності її дотику та неабиякої сили», а один із найвідоміших дириґентів сучасності, Саймон Реттл, писав, що найбільше у Кім Барб’є його вразила комбінація поетики та блискучої техніки.
У фестивальній події Кім Барб’є виконає музику Скарлатті, Моцарта, Шопена, Дебюссі та Баха. Також у програмі – світова прем’єра фортепіанного твору сучасного французького композитора.
Альт і фортепіано… Поєднання жіночої чуттєвості та професіоналізму… Новий камерний дует у складі відомих за межами України музиканток – альтистки Катерини Супрун та піаністки Катерини Тітової – створений у 2020 році та є особливим й винятковим за своїм спрямуванням.
Завдяки успішному кар’єрному шляху обох музиканток, дует несе в собі творче та естетичне натхнення, відкриває для слухачів розмаїття альтового репертуару та дарує насолоду високопрофесійної виконавської майстерності. У насиченому репертуарі дуету твори класичних українських та європейських композиторів, сучасна музика, оригінальні перекладення для альта і фортепіано. Його улюблену частину виконавиці презентують у фестивальній події.
Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики...
