Минулого тижня ми розповіли вам початок історії львівської сценографічної школи і до завершення другої світової війни. Сьогодні продовжимо цю розповідь і розкажемо про наших сучасників, які зараз творять сценографічну культуру львівських театрів.
Новий повоєнний радянський період на загальному культурному-мистецькому і, в тому числі, театральному рівні Львова визначається запланованою експансією – десантом представників єдино правдивого напрямку в мистецтві – соцреалізму, які за наказом партії масово прибувають до Львова зі сходу України та Росії. Вони мали замінити або перевиховати генерацію старої художньої «буржуазно-націоналістичної» школи. Між тим й перша прибула і друга місцева категорії творчої інтелігенції в більшості була зліплена з одного й того тіста, замішаного на правдивій творчості, перешкодою в якій було лише одне – пильне око влади.
Ще 1940 року з першим ешелоном культурного десанту до Львова потрапляє театральний художник Михайло Єршов – вихованець Харківського художнього інституту, учень уславлених С. Прохорова та А. Хвостенко-Хвостова. Тривалий час він працює у Львівському оперному театрі. В цьому театрі посаду головного художника у 50-х роках (до 1961 р.) обіймає знакова фігура в історії української сценографії Федір Нірод. Ім’я народного художника без перебільшення входить в десятку найвидатніших театральних декораторів ХХ ст. України. У Львові в театрі ім. Марії Заньковецької в цей час (до 1967 р.) працює не менш досвідчений сценограф Юрій Стефанчук, а також Валентин Борисовець, Ірина Карпинець. Після Нірода від 1961 року декоративний цех львівської опери очолює заслужений діяч мистецтв України Олександр Сальман. Саме в цей рік на малярку потрапляє студент інституту прикладного та декоративного мистецтва Євген Лисик, з появою якого починається швидше не новий період, а нова епоха в сценографічному мистецтві України.
Євген Микитович Лисик (21 вересня 1930, с. Шнирів, Бродівського повіту нині Львівської області – 4 травня 1991, Львів) – український сценограф, Народний художник УРСР, Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, головний художник Львівського державного академічного театру опери та балету ім. Івана Франка (нині – Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької).
Початкову професійну освіту Євген Лисик отримав у Львівському училищі альфрейних робіт (1947 – 1949), що в подальшому надзвичайно допомогло йому як художнику-монументалісту. Під час служби у збройних силах (1950-1953), де художні здібності майбутнього театрального художника не лишились поза увагою, були здійсненні перші спроби створення декорацій для армійських аматорських вистав.
Після демобілізації починає працювати у декораційному цеху Львівського театру опери та балету. На цей час головний художник театру Ф. Нірод стає вчителем в опануванні нового фаху.
1955 р. вчиться у Львівському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова.
1956-1961 рр. – продовжує навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (учень Романа Юліановича Сельського, (нині – Львівська національна академія мистецтв).
Від 1961 працює у Львівському театрі опери та балету (з 1967 р. – головний художник).
Також здійснював стенографічні постановки у музичних театрах Туреччини, Югославії, Польщі, Білорусі, оперних театрах Ленінграда (Санкт-Петербурга), Києва, Донецька. Сценографія Євгена Лисика за майже 30-річне служіння Мельпомені, налічує 76 вистав.
Більшість театральних постановок над якими працював художник лишилися подією не тільки в національній культурі, а й явищем в масштабах європейського та світового театрального мистецтва. Свідченням цього свого часу були персональні запевнення директора всесвітньо відомого «Метрополітен-опера» українському сценографові що, при потребі, за ради втілення його ідей, він годен розібрати любу стіну свого театру.
Великим досягненням славетного художника було створення унікальної образної художньої мови-коду, який в декораціях до кожної вистави виявлявся в вишуканих композиційних схемах. У сценографії Євгена Лисика яскраво відчувалася індивідуальність автора. Це стосувалося і як надзвичайного ракурсу, з якого він змушував споглядати глядача на дію, так й віртуозної манери та експресії втілення своїх ідей на полотні-завісі. Якщо переважна більшість його сучасників-декораторів йшла модним шляхом спрощеної умовності, стилізації та знакової символіки, то львівський художник, не уникаючи наведених прийомів, надавав перевагу надзвичайно складній композиції, насиченій фантастичними формами. Створений світ у виставах Євгена Лисика одночасно прекрасний і чарівний, міг миттєво змінитися на жахливу картину з апокаліптичною напругою, змінитися, але не залишитися. Цей світ існував поза земними реаліями, світ фантазій родом з дитинства, оптимістичний, можливо з відтінком смутку, але завжди ясно-променистий. Якби лише архітектурні форми створені художником на завісах були би втіленні в реалії, львівський Маестро міг би претендувати на славу архітектора, сперечатись з такими світовими будівничими як Гауді та Заха Хадід.
Винятковою є і доля творчого спадку Євгена Лисика. Його поновленою сценографією до вистав «Есмеральда» Ц. Пуні, «Лускунчик» П. Чайковського та «Створення світу» А. Петрова й сьогодні можуть насолоджуватись тисячі глядачів Львівської опери. За його ескізами вже після смерті митця були створенні декорації та костюми в інших театрах України та Росії. 1996 р. та 2000 р. відбулися персональні виставки художника у Львівському палаці мистецтв, а 2010 р. – у Національному музеї у Львові, де крім проектів сценографії були представленні творчі рисунки художника. Бронзове погруддя художника (скульптор Я. Скакун) займає почесне місце серед скульптурних образів корифеїв сцени у Дзеркальному залі Львівської опери.
Ім’я Євгена Лисика, чия творчість є яскравою сторінкою в історії українського мистецтва, в пантеоні славетних сценографів стоїть поруч з іменами Данила Лідера, Йозефа Свободи, Аціо Фріджеріо, Юргена Розе.
Сценографія до вистав Євгена Лисика, його чисельна творча «кухня» яка налічує сотні рисунків і начерків – це не єдине, що залишив по собі геніальний художник. Останні роки свого життя він викладає в ЛДІПДМ, прививаючи своїм учням крім художньої грамоти та професійних навичок, своє світосприйняття. Але першими учнями великого Маестро залишаються Тадей та Михайло Риндзаки, які різними шляхами потрапляють до малярки львівської опери у другій половині 60-х років. Відданість театральній справі, здатність сприймати і всмоктувати як губка лисиківську науку з роками із учнів-братів роблять колег та однодумців Євгена Микитовича.
У 80-90 х та на початку двохтисячних у Львові на різних сценах працює понад добрих два десятки професійних театральних митців, серед яких імена знакових постатей львівської сценографії, а також імена амбітних молодих художників: Мирон Кипріян, Андрій Александрович-Дочевський, Валерій Бортяков, Олександ Оверчук, Людмила Боярська, Володимир Фурик, Валерій Толмачев, Ірина Нірод, Дарина Зав’ялова, Гуменюк Петро, Оксана Зінченко, Богдан Лужецький, Ольга Баклан, Ірина Проніна, Олена Городецька, Мар’ян Савицький, Лариса Кузьмик, Олесь Нога, Ірина Кодлубай, Володимир Кауфман та інші. Їх творчість, безумовно, мала різнопланову естетичну й концептуальну орієнтацію, прихильність до різних театральних систем, спирання на відмінні стилістичні засади, в яких могла переважати побутова ілюстративність або навпаки панувала образна умовність, символіка та метафора. При всій різноманітності та підкресленій індивідуальності новітньої сценографічної творчості на теренах Львова, лише робота малярки Львівської опери залишає враження стилістичної визначеності закладеної та сформованої Євгеном Лисиком і підхопленої як естафета братами Риндзаками. Тільки художній осередок на вул. Куліша, де знаходиться творча «кухня» в якій народжуються вишукані мистецькі «страви», може претендувати на місію сценографічної школи. Це претензійне ствердження має обґрунтування не тільки на сцені, і висловлюється не тільки декораціями та їх рівнем вже протягом двох десятиріч по тому як не стало ідейного натхненника цієї неформальної школи. Юлія Пігель, дослідниця театрального мистецтва та сценічного костюму у своїй дисертації, яка вийшла окремою монографією підтримує цю думку, згадуючи ім’я Маестро як засновника сценографічної школи: «Визначена низка мистецьких персоналій більшою чи меншою мірою, причетних до творення окремих театральних шкіл України, як, наприклад, В. Кричевський, А. Петрицький, М. Андрієнко-Нечитайло, Ф. Нірод, Ю. Стефанчук, Д. Лідер, Є. Лисик, М. Кипріян»[1].
Половина імен у перерахованому списку – це художники чия творчість пов’язана з львівськими театрами. В контексті сценографічної школи, доведення її існування, при всій повазі до всього пантеону саме львівських декораторів, мусимо визначити, що лише Євген Микитович встиг виховати собі достойну зміну. Традиції мають продовження і школа в даному випадку це ознака стилістики, ідейних засад, характерних композиційних ходів, в декораціях – живописної манери та технічних прийомів. Такий зв’язок при порівнянні творчих методів Лисика і братів Риндзаків безумовно існує. Їх пов’язують роки спільної праці і навіть більше – спільного життя, в якому особисте якщо не перестає існувати, то відходить на другий план, коли засинаєш під ранок на скручених декораціях, або взагалі не лягаєш бо завтра прем’єра, коли не помічаєш голод, а відчуваєш лише спрагу до процесу творення. Дія на грані фанатизму. Шкода, що Лисик не розібрав стіну у Метрополітен-опера.
Банальні речі – ВІРА та ЛЮБОВ (перша ознака), яка без пафосу та декларацій, особливо у ідеологічно-заангажовані часи, проявляється у сценічних образах. У світі панує ЛЮБОВ, ім’я якій БОГ – і у Лисика ці почуття явно передаються у «Створенні світу», у Риндзаків – у «Мойсеї», хоча кожна з вистав цих майстрів не позбавлена високого почуття та емоцій. Спільною є й філософія творчості вчителя і учнів, в який місце ПАТРИОТИЗМУ (друга ознака) та національному усвідомленню місії носія і провідника давньої багатої культури (знов без пафосу, шароварів та оселедців). Як наслідок – одночасно велика самоповага та самокритичність до своєї роботи як частки великої спільної роботи театрального колективу.
Спільні риси проявляються й у творчій методиці Маестро і братів. В першу чергу, це стосується композиційних прийомів та відповідних універсальних композиційних схем – використання центральної, нерідко гіперактивної перспективи, яка підкреслює візуальний центр і розтягує простір до космічних масштабів (третя ознака). Деколи візуальний образ створюється за допомогою особливого ракурсу «погляд з небес» або «жаб’ячої перспективи» (четверта ознака). Прихильність до композицій, які базуються на основі сфери (п’ята ознака). Аналогічні паралелі помітні у мистецькому проекті «Гармонія сфер» і докладно розглядаються у наступному розділі. Одна з важливих спільних стилістичних речей, яка не була позичена і прийнята у спадок Риндзаками, а сформована разом із Лисиком – це особливий малярський прийом виконання живописних панно, в яких є потреба передачі повітряного середовища, простору, який своєю мерехтливістю має наповнюватись живим звучанням (шоста ознака). Простір моделюється методом вібризму (термін Івана Труша), за допомогою комбінації хвилястих закручених мазків. Нерухоме статичне по своїй суті зображення стає динамічним, пульсуючим. Декорації двох категорій не можна віднести до ілюстративних суто натуралістичних декорацій, в них присутня метафора, семіотика та семантика (сьома ознака). Також мистецтво нащадка та спадкоємців є і залишається сучасним не через тему, а через форму в якому декорації в окремих випадках виконують ігрову найвищу функцію, в якому є місце сценографічному дієвому персонажу (восьма ознака).
Сукупних стилістичних ознак існує більше і виявлення їх потребує в першу чергу окремого дослідження творчості Євгена Лисика. Між тим зв’язок існує, існують стилістичні відмінності, що наводились вище, які доводять про існування львівської оперної сценографічної школи, представниками якої на сьогоднішній день є Тадей та Михайло Риндзаки.
Їх Великий вчитель колись визнав: «Якби не було мене – не було би вас, якби не було вас – не було би мене». Питання не риторичне – кому передадуть спадок брати, кому вони зможуть сказати те, що почули від свого наставника і колеги? Від цього залежить, чи буде існувати школа.
Юрій ЯМАШ
[1] Пігель Ю. Р. Сценічний костюм львівських театрів кінця ХХ – початку ХХІ століття. Художні особливості, пошуки образності. Львів: Аз-Арт, 2009. С. 64.
