Реставрація дерев'яної церкву Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці
Дерев’яну церкву Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці, яка є пам’яткою архітектури національного значення і споруджена у 1746 році, цьогоріч реставруватимуть за кошти обласного і місцевого бюджетів.
За результатами тендера, вартість комплексної реставрації становитиме 3 мільйони 793 тисячі гривень, а виконуватиме роботи підприємство об’єднання громадян “Центр комплекс”. З обласного бюджету на 2021 рік для цього передбачено майже мільйон.
Реставрація дерев’яної церкву Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці
“Храм потребує реставрації. Тут вирівняють підвалини та стіни, встановлять підвалини вівтаря, відновлять зовнішні стіни різниці, підлогу, хори та облаштують до них сходи. Також проект передбачає влаштування відмостки та системи блискавкозахисту. Департамент архітектури та розвитку містобудування обласної державної адміністрації вже провів закупівлю у системі ProZorro. Переможець тендера зобов’язався здійснити всі роботи до 31 грудня 2022 року. Днями ми разом виїхали на об’єкт, щоб оцінити рівень складності робіт та оглянути його стан ще раз, розпочати підготовку. Чекаємо дозволу на початок робіт від ДАБІ”, – розповіла директорка департаменту архітектури та розвитку містобудування ЛОДА Олена Василько.
Реставрація дерев’яної церкву Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці
Довідково. Пам’ятка архітектури національного значення – дерев’яна церква Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці збудована у 1746 році на місці спаленої татарами церкви у 1648 році. У 1960 храм закрили, а велику частину церковних реліквій вивезли. Зокрема, забрали унікальне рукописне Євангеліє XIII століття. Відновили богослужіння у церкві лише у 1989 році.
У прес-службі ОДА також додають, що тривають реставраційні роботи на дерев’яному храмі у Цеблеві та дзвіниці храму Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі.
Вчора, 21 липня 2021 року, з нагоди відзначення 114-ої річниці від дня народження українського поета, археолога, політичного діяча Олега Ольжича відбулося вшанування його пам’яті.
Депутати Львівської обласної ради Святослав Шеремета, Ольга Березюк, Іванна Герус, Ростислав Добош, Марія Кульчицька-Волчко, Микола Іщук, Юрій Мазур, Роман Филипів, Сергій Дзядик, народний депутат України Олег Синютка, а також представники громадських, ветеранських організацій поклали квіти до меморіальної дошки Олега Ольжича у Львові.
Меморіальна дошка Олега Ольжича у Львові
Присутні також виконали Державний Гімн України і долучилися до поминальної молитви за упокій душі поета.
«Олег Ольжич – це великий українець, який віддав своє життя у боротьбі за волю і незалежність України. Він проводив надзвичайно важливі та успішні археологічні дослідження по всій Європі, у США. Але, коли прийшов час боротися за українську державу, Олег Ольжич приїхав в Україну і віддав життя за незалежність.
Вшанування пам’яті Олега Ольжича
Ми має увічнювати ім’я Олега Ольжича, щоб про його життєвий шлях, творчу і наукову діяльність, революційну боротьбу знало якомога більше людей по всьому світу. Кожна нація повинна пишатися такими своїми синами, як Олег Ольжич», – зауважив голова комісії Львівської обласної ради з питань культури, інформаційної політики та промоції Святослав Шеремета.
Вшанування пам’яті Олега Ольжича
Довідково:
Олег Ольжич (справжнє ім’я – Олег Олександрович Кандиба), (8 (21) липня 1907, Житомир – 10 червня 1944, концтабір Заксенгаузен) – син українського поета Олександра Олеся. Очолював культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (1937) і Революційний Трибунал ОУН (1939 – 1941рр.). Заступник голови ПУН і голова ПУН на українських землях (з 05.1942), голова ПУН ОУН (01.1944 – 10.06.1944 рр.).
Чимало недосліджених подій, чимало незнаних імен в історії нашого народу минулого століття… І серед них, – багато юнаків та дівчат, які перебували в українському підпіллі та незважаючи на нелегкі обставини життя залишалися вірними Богу та Україні. Однією з них була селянська дівчина Софія Лагодич, про якому розповімо у сьогоднішній публікації.
Софія Лагодич (псевдо «Зена», «Ліда», «Марійка») народилася 6 березня 1923 року в присілку Морози села Боброїди Магерівського району на Львівщині у сім’ї Василя та Ксенії Лагодич. Окрім найстаршої дочки Софії, в родині було ще три доньки – Анастасія, Павлина та Емілія, а також син Зеновій. В їхній сім’ї шанувалися традиції та рідна мова. Софія навчалася у Жовківській гімназії, цікавилась політичним життям. Під час навчання в Жовкві дівчина записалася на курси стенографії (скоропису). У 1939 р. вступає до ОУН, бере участь у творенні відділів Самооборони та осередків Червоного Хреста. В грудні 1939 року більшовики забрали тата Софії, – Василя Лагодича (був керівником хору в «Просвіті») і відтоді його ніхто не бачив, а за часів німецької окупації (березень 1944 р.) загинув сімнадцятирічний брат Софії – Зеновій.
Софія Лагодич. Фото з ресурсу http://cdvr.org.ua/
На початку 1941 року Софії передали Пирятинський терен, який на той час перебував у підпорядкуванні Стадницького Григорія («Данила»). Спочатку працювала під псевдо «Зена». Вона мала завдання організувати жіночу мережу, окрему для підпільної праці. Як дівчині виповнилося двадцять років, її прийняли в члени ОУН. Активно велася підготовка у Пирятинському лісі, на так званій лісничівці, де облаштовано шпиталь, також тут знаходилась підстаршинська школа для відділів УПА цього терену, боївка терену та «Самооборона».
За ці терени несла відповідальність Софія. Вона також і допомагала при друкарні, яку організували на господарці Крихівця на хуторі Ладики (тут вона отримувала поміч у праці від дочки господаря – Олени Крихівець). Окрім діяльності на політичній ниві, Софія Лагодич писала вірші.
Каплиця Преображення Господнього та меморіальний комплекс в Пирятинському лісі на місці колишньої лісничівки. Фото Мар’яни Іванишин.
Під час Пирятинського бою 19 серпня 1944 року, Софії на цих теренах не було, оскільки вона поїхала у підпільну криївку – шпиталь, яка знаходилась в лісі за селом Наконечним ІІ на Яворівщині. Тут дівчина познайомилась з Іриною Заблоцькою («Ліда»), яка вчилась у Львівському медінституті, але залишила навчання і стала медичною сестрою у підпіллі.
З середини літа 1945 року Софія починає діяти у підпіллі, покидає батьківську хату та вирушає, щоб служити Україні. «Ліда» починає багато друкувати, записує радіопередачі, складає різні звіти, досліджує друковані джерела та викладає коротку точку зору на основі прочитаного. Окрім цього, дівчина продовжує писати вірші, також пише прозу та малює. Отже, основне завдання «Ліди» – це друкування та стенографія. Софія була побожною, молилася за Україну та щоп’ятниці постила.
Після двох років перебування не території Кам’янки – Бузької «Ліду» переводять на нове місце. Криївка розташовувалась між селами Вишенька та Хитрейки, на полігоні. Із спогадів Ярослави Романини – Левкович («Марти»), яка також перебувала у цій криївці, дізнаємось, що роботи було багато, як завжди, а «робочий день» тривав тут вночі. Видавали дуже багато літератури, зокрема брошуру «Хто такі бандерівці і за що вони борються» (брошура мала 33 сторінки, видано понад 4 тисячі її екземплярів), багато листівок до студентів, селян, червоноармійців. Ось як «Марта» згадує про «Ліду», Софію Лагодич : «Ліда» – молода дівчина, середнього зросту, худенька шатенка, дуже розумна дівчина, писала вірші і дуже гарно малювала. Походила з присілка Морози коло Нової Кам’янки, на ім’я Софія Лагодич».
У цій криївці «Ліда» перебувала з 1948 року до 1950 року, коли її відправили у Ново-Яричівський район (недалеко Старого Яричева). Через деякий час «Ліду» перевели в криївку біля села Тадані (Кам’янко – Бузький район), де починається Каменецький ліс. Саме в Каменецькому лісі відбулася нарада підпільників, яка тривала дев’ять днів і в ній також брала участь Софія Лагодич.
Ярослава Романина – Левкович («Марта»). Фото з ресурсу www.territoryterror.org.
Впродовж зими 1952–53 рр. «Ліда» працювала над звітами, передруковувала невеликі брошури на замовлення Жовківського надрайонного Проводу ОУН, виготовляла календарі для учасників підпілля, друкувала звернення, листівки. Окрім «Ліди» в криївці біля села Тадані перебувала «Рута» – Люба Гайовська, член Крайового Проводу ОУН, «Мар’ян» (Євген Гладковський) та інші діячі.
«Мар’ян» на той час був провідником ОУН Буського району. 18 липня 1953 р. він вийшов з криївки, щоб поповнити запаси харчів і на «мертвому пункті» (певне місце, де клали пошту чи певну інформацію) знайшов ґрипс, в якому йшлося, щоб взяти з собою все необхідне та вийти на зв’язок у Каменецькому лісовому масиві Кам’янка – Бузького району. У записці було багато загальних виразів і «Ліда» вважала, що не потрібно йти на цю зустріч. «Мар’ян» відніс на «мертвий пункт» відповідь, в якій було вказано, коли і куди вони прийдуть. 21 липня 1953 року «Ліду» затримали разом з «Мар’яном» на цій зустрічі і привезли до Львова в тюрму на Лонцького. Відбувалися численні допити. Перший допит Софії Лагодич відбувся 21 липня 1953 року, незважаючи на те, що постанова про арешт видана 22 липня 1953 року.
Слід зазначити, що арешт «Ліди» та «Мар’яна» відбувся не без допомоги «Буй-Тура» (Романа Щепанського), якого в свою чергу здав «Макар», потрапивши у пастку КГБ та погодившись співпрацювати із їхніми спецслужбами (внаслідок такої співпраці було заарештовано діячів українського підпілля, знищено криївки, тобто ліквідовувалось українське підпілля на території північно – західної Львівщини). Згодом «Мар’ян» виказав криївку в Таданському лісі (в ній нікого не було, оскільки рахувалась як запасна, але зберігалась тут література і звітні матеріали).
Спочатку склали акт від 21 липня 1953 року про затримання учасниці ОУН Софії Лагодич, а також протокол допиту від тієї ж дати – 21 липня 1953 року. Слідчі знали її біографічні дані, на будь – які питання щодо підпілля Софія Лагодич відповідала : «Я дала присягу перед Богом, а тому ніяких пояснень давати не буду». Варто зауважити, що свого підпису вона не ставила на жодних документах.
При арешті в «Ліди» вилучили зброю, яку вона мала, а також чимало друкованих матеріалів, серед яких був і власний творчий доробок Софії (статті, брошури, вірші, які вона підписувала псевдо «У.Левич»»). Згідно із дослідженнями Івана Губки, у Софії Лагодич вилучено :
У.Левич «В свято-іванівську ніч»;
У.Левич «Єдність і сила»;
У.Левич «У вирі життя»;
У.Левич «У побуті і в бою»;
У.Левич «Підпал»;
У.Левич «Мініятури»;
У.Левич «З темряви»;
Петро Вилош-Василенко «Молодий революціонер»;
Брошура. Завваги : // Ем. Езер;
Програма 11 ступення з катихизму українського націоналізму;
Репортаж з екскурсій учителів Львівської області по східних областях України;
Брошура «Протест» Марка Боєслава;
Збірник виховних ви шкільних матеріалів;
Брошура «На шляху до перемоги»;
Журнал «На чатах»;
Журнал «Повстанець» серпень-вересень 1946 року;
Брошура «Трагедія української молоді»;
О.Горновий «Підсумки успіхів нашої національної боротьби»;
Журнал «Літопис»;
Брошура «За народ»;
М Мечник «Десятиріччя УПА 1942 – 1952»;
М. К. «Повстанський дух України»;
Матеріали про технічне звено;
Брошура «Молодий повстанець»;
«Під сонцем Кремля»;
Збірки листів «За Україну»;
Брошура «Українська Київська держава володіння за Володимира Великого»;
«Бій на відвідинах» Назара;
«Буй-Тур» «Оновляється земля»;
Ілінська О. «Подвійною зброєю», «Збірка споминів», «Посів»;
Річні списки, звіти, повідомлення;
Рукопис з фактами про «терор»;
Список убитих;
Рукопис «Наші акції»;
Рукопис «Ліди» з віршотворенням.
Софія Лагодич впродовж ведення слідства була настільки виснажена, що їй загрожувала смерть від виснаження. З 18 серпня 1953 р. вийшло розпорядження, щоб скерувати її на обстеження, а також призначити стаціонарне судово – психіатричне обстеження у Львівській психіатричній лікарні. Слідство від 18 серпня 1953 р. призупинено, а з 17 жовтня 1953 року, коли «Ліду» визнали здоровою, відновлено. Чергове її обстеження відбувалось від кінця жовтня 1953 р. до середини березня 1954 р. Софію визнано психічно здоровою і тоді слідство знову відновлюють.
Могила Софії Лагодич («Ліди») на цвинтарі у с. Боброїди. Фото Мар’яни Іванишин.
9 квітня 1954 р. видано наказ про скерування Софії Лагодич на примусове лікування і 6 травня її перевезли до Москви. Після лікування в Московському інституті судової експертизи Софію знову відправляють на місце попереднього утримання (від 25 липня 1954 р.). А через два роки її скерували у Казанську психлікарню, в якій перебувала до вересня 1960 року (12 вересня 1960 р. кримінальну справу проти «Ліди» закрито) і звідси виписали на лікування у Львівську психіатричну лікарню. Бачимо, що загалом слідство по справі «Ліди» тривало 7 років і впродовж його проведення Софія дотримувалась складеної присяги і нічого не сказала, окрім свого псевдо та не видала своїх побратимів. Вражаючий приклад вірності та любові – до Бога, України та українського народу.
Софія Лагодич пробула у психоневрологічній лікарні ще 37 років. Там і померла у 1997 році. Похована на цвинтарі у с. Боброїди.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
Губка І. М. Дорогою боротьби (не бійся). Частина IV. – Львів : ТзОВ «ВФ» Афіша», 2006. – 536 с.;
Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини / ред. П. Й. Потічний, В. В’ятрович.- Торонто; Л. : Літопис УПА, 2003. – 438 с.: фотоіл. – (Літопис Української Повстанської Армії. Бібліотека ; т. 4);
У неділю, 25 липня 2021 року, в с.Побужани відбудеться традиційний фестиваль Пирога. Фестиваль супроводжуватиметься концертною програмою. Початок о 16.00 годині біля Народного дому.
Місцеві ґаздині усіх гостей фесту частуватимуть українською національною стравою – зліпленими власноруч пирогами з різноманітними начинками, з шкварками, пропонуватимуть бограч власного рецепту, а ще безліч різноманітних смаколиків.
На лазурному узбережжі Франції завершився 74-ий Каннський кінофестиваль
Окрім гучних кінопрем’єр і кінопрезентацій України на 74-му міжнародному Каннському кінофестивалі, українці брали активну участь і у світській частині кінофоруму: дефілювали на червоній доріжці, організовували яскраві івенти.
Наталія Гоцій. Фото: Getty Images
«Золоту пальмова гілку» цьогоріч отримав фільм «Титан» французької режисерки Джулії Дюкорно. Український режисер Сергій Лозниця завоював спеціальний приз журі премії «Золоте око» – за його документальний фільм «Бабин Яр. Контекст» про вбивства євреїв нацистами в Києві в часи Другої світової війни.
Продюсер Марія Гражина Чаплін, яка щороку збирає у Каннах найвпливовіших блогерів світу, двічі була помічена на червоній доріжці Каннського кінофестивалю. Серед інших українок, які підкорили цьогорічні Канни, були інфлуенсер, «Міс України 2014» Анна Андрес і телеведуча Санта Дімопулос, які також були гостями найпрестижніших благочинного заходу amfAR.
Анна Андрес. Фото: Getty Images
Крім того, під час Каннського фестивалю відбулася щорічна церемонія нагородження блогерів – World Influencers and Bloggers Awards 2021. WIBA 2021 зібрала у Каннах найяскравіших особистостей зі світу інфлуенсерів на довгоочікуваній оффлайн-події, незважаючи на досі непросту ситуацію із подорожами.
Перемогу у категорії Lifestyle (Lifestyle Influencer: Consciousness and Modern Values Award) здобула українська ТОП-модель Наталія Гоцій, @nataliiagotsii – єдина із цьогоріч номінованих українок. Українку нагородили за її YouTube-канал «Бути Гоцій», на який підписано 156 тисяч користувачів і на якому вона відверто розповідає про своє життя.
Санта Дімопулос. Фото: Getty Images
Серед інших володарів WIBA 2021 – супермодель Коко Роша (Coco Rocha) і культова фотограф Еллен фон Унверт (Ellen von Unwerth).
Кермо і панель приладів рестайлінгового тролейбуса ЛАЗ-52522 № 008. Автор фото – Олег Козак
На початку 1990-х років в СРСР, а потім і в незалежній Україні сталася глибока економічна криза, відповідно влада міста не мала валюти для закупівлі чеських тролейбусів «Skoda 14Tr». Отож, було прийнято рішення про створення тролейбусного виробництва на ЛАЗі – на вулицях Львова мали працювати тролейбуси, виготовлені у цьому місті.
Саме тому до Львова не було завезено жодного тролейбуса виробництва Південного машинобудівного заводу імені Макарова, які у 1992 – 2008 рр. активно закуповували інші міста – завод виготовив понад 1000 тролейбусів моделей ПМЗ Т1 та ПМЗ Т2. Обсяги тролейбусного виробництва ЛАЗу в 1993 – 2005 рр. значно скромніші – було виготовлено лише 85 тролейбусів моделі ЛАЗ-52522, про яку сьогодні розповідатиимуть «Фотографії Старого Львова».
ЛАЗ – 52522 – один із перших тролейбусів незалежної України
На початку 1990-х років Львівський автобусний завод виготовляв більше 10 тисяч автобусів на рік, проте уже були відчутні значні проблеми на підприємстві, оскільки левову частку виробництва складали уже морально застарілі автобуси ЛАЗ-695 та ЛАЗ-699 «Турист». Освоєння перспективного дизельного міського автобуса середнього класу ЛАЗ-4202 (на базі експериментального ЛАЗ-698) на початку 1980-х років йшло дуже важко, перші такі машини були складними в експлуатації та мали малу довговічність. Отож, завод відмовився від випуску міської версії автобуса із гідромеханічною автоматичною коробкою передач і перейшов до випуску приміської моделі ЛАЗ-42021 із механічною коробкою передач. ВКЕІ іще в 1977-1978 роках розробила уніфіковану із ЛАЗ-4202 модель 12-метрового автобуса великого класу 5252 із трьома ширмовими дверима. Прототипи цієї моделі були побудовані в експериментальному цеху ВКЕІ у Львові, але Львівський автобусний завод у 1980-х роках навіть не готувався до запуску цієї моделі автобусів у серійне виробництво – планувалося, що автобуси великого класу КАвЗ-5252 освоїть Кургаський автозавод у Росії, який на той час випускав автобуси капотного типу КАвЗ-685.
Прототип автобуса ЛАЗ-5252, збудований силами експериментального цеху ВКЕІ Автобуспром наприкінці 1970-х років
Отож, не дивно, що під час створення перших тролейбусів незалежної України моделей «Київ – 11» та «Київ – 11у» на Київському заводі електротранспорту вирішили створювати кузови власними силами (їх «списали» із серійних чеських тролейбусів «Skoda 15Tr» та «Skoda 14Tr» із незначними змінами в дизайні) – на початку 1990-х років Львівський автобусний завод не міг би запропонувати КЗЕТу серійний 12-метровий автобусний кузов для побудови тролейбуса, не говорячи уже про кузов для зчленованого «рогатого». Зважаючи на незначні виробничі потужності КЗЕТу на рівні Уряду України було прийняте рішення про запуск виробництва вітчизняних тролейбусів на Південному машинобудівному заводі імені Макарова у Дніпропетровську – уже в 1992 році тут виготовили перші зчленовані тролейбуси ПМЗ Т1, розроблені на основі конструкції тролейбусів «Київ – 11».
Виробництво автобусів великого класу ЛАЗ-52521 Львівський автобусний завод налагодив тільки у 1992 році. Ці автобуси комплектувалися дизельними двигунами КамАЗ-7408.10, які потребували великого моторного відсіку. Оскільки серійний випуск автобусів ЛАЗ-52521 здійснювався у короткі терміни, під час експлуатації цих машин було виявлено велику кількість конструкторських і технологічних дефектів. Крім того, для виготовлення автобусів використовувалися сталі невисокої якості, про якісну антикорозійну обробку не було і мови.
Серійний автобус ЛАЗ-52521 у Києві. Фото початку 2000-х років
На той час перед Львівським трамвайно-тролейбусним управлінням (ЛТТУ) постала потреба оновлення тролейбусного парку. Станом на 1988 рік із 224 тролейбусів, які перебували на балансі ЛТТУ, 109 тролейбусів уже вичерпали свій технічний ресурс і потребували заміни. Постачання сучасних тролейбусів «Skoda 14Tr» тривало до 1990 року – у той рік було поставлено 20 машин «Skoda 14Tr11/6» (№№ 571 – 590). Далі чехи готові були постачати новий електротранспорт тільки за вільноконвертовану валюту, якої ні в ЛТТУ, ні в Львівської міськради не було. Отож, на початку 1990-х років на тролейбусні маршрути іще виходили тролейбуси «Skoda 9Tr», виготовлені іще на початку 1970-х років.
Не дивлячись на те, що у Львові працював Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод (потім – Львівський державний завод електротранспорту, а після приватизації – ВАТ «Електротранспорт»), він не входив в структуру Львівського ТТУ і теж відчував брак валюти на закупівлю оригінальних запасних частин для ремонту чеських тролейбусів. Отож, починаючи із 1991 року випуск тролейбусів на лінію у Львові почав падати – у 1992 році на лінію виходило в середньому 138 тролейбусів при 216 машинах на балансі депо, а у 1993 році випуск тролейбусів впав узагалі до 101 машини.
Експериментальний тролейбус ЛАЗ-52522 (прототип) під час випробувань у Львові на вул. 700-річчя Львова (нині – проспект Чорновола). 1993 р.;
На відміну від інших міст України, керівництво Львівського ТТУ на початку 1990-х років вирішило не закуповувати зчленовані тролейбуси-«гармошки» ПМЗ Т1. Точна причина цього невідома, найбільш ймовірно, що у керівництва ЛТТУ була думка, що «гармошки» ПМЗ Т1 не зможуть нормально маневрувати на вузьких вуличках Львова. «Одиночні» тролейбуси «Київ – 11у» КЗЕТ виготовляв у дуже малій кількості, а «Південмаш» у 1992 році іще не освоїв виробництва свого «одиночного» тролейбуса ПМЗ Т2. Отож, виробництво нових тролейбусів для Львівського ТТУ було вирішено розгорнути на Львівському автобусному заводі. Проект тролейбуса ЛАЗ-52522 розроблявся у 1992 році.
Треба одразу сказати – не дивлячись на достатньо сучасний дизайн кузова та ергономічне планування салону тролейбуса ЛАЗ-52522, для Львівського ТТУ ця модель була кроком назад, порівняно із тролейбусами «Skoda 14Tr». Річ у тім, що тролейбус ЛАЗ-52522 мав реостатно-контакторну систему керування тяговим електроприводом від радянського тролейбуса ЗіУ-682В. У конструкції перших тролейбуса ЛАЗ-52522 було багато вузлів і агрегатів російського виробництва, зокрема вони приводилися електродвигунами ДК-210 виробництва заводу «Динамо» у Москві потужністю 110 кВт.
Прототип тролейбуса ЛАЗ-52522 під час виставки продукції ЛАЗу. Орієнтовно 1993 р.
Перший тролейбус моделі ЛАЗ-52522 був виготовлений Львівським автобусним заводом навесні 1993 року. На відміну від серійних автобусів ЛАЗ-52521, які на той час уже виготовлялися заводом, перший тролейбус мав ширмові чотирьох-стулкові пасажирські двері, а не двостулкові із планетарним приводом. Довжина тролейбуса складала 11400 мм., він міг перевозити до 108 пасажирів, у салоні було встановлено 22 сидіння. Прототип ЛАЗ-52522 проходив обкатку у Львові, а після цього був відправлений на автомобільну виставку в місті Луцьку. Через кілька місяців ЛАЗ виготовив іще один тролейбус-прототип, на цей раз із дверима із планетарним приводом. Ця машина отримала заводський № 003 і протягом двох років проходила пробну експлуатацію у Львові. Крім того, ця машина брала участь у автовиставці в Києві. Цей тролейбус-прототип був прийнятий на баланс ЛКП «Львівелектротранс» під деповським № 19 (019).
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 4, виготовлений у 1994 році. Фото 1996 р. із колекції Ааре Оландера. Цей тролейбус був списаний і порізаний у 2008 р.
Процес впровадження у виробництво і експлуатацію тролейбуса ЛАЗ-52522 тривав значно довше, а ніж у його конкурента ПМЗ Т2, що виготовлявся на «Південмаші» у Дніпрі. Перші серійні тролейбуси ЛАЗ-52522 почали експлуатуватися із пасажирами у Львові на тролейбусному маршруті № 3 восени 1994 року. Тролейбусний маршрут № 3 для експериментальної пасажирської експлуатації тролейбусів ЛАЗ-52522 був вибраний не випадково – це був один із трьох у Львові тролейбусних маршрутів із легкими умовами руху, крім того на його трасі було аж три ремпункти – два на кінцевих і в тролейбусному депо. Через деякий час нові львівські тролейбуси ЛАЗ-52522 почали випускати на тролейбусний маршрут № 5 вул. Шота Руставелі – Автовокзал. Загалом у 1994 році на баланс ЛКП «Львівелектротранс» було прийнято чотири тролейбуси ЛАЗ-52522 (№№ 1 – 4, виготовлені у 1993-1994 рр.). Протягом 1995 року було постачано іще 14 тролейбусів ЛАЗ-52522 (№№ 5 – 18). Всі ці машини мали стандартне біло-блакитне фарбування – їх «ліврея» була схожою на кольорову схему фарбування перших автобусів ЛАЗ-52521.
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 006, виготовлений у 1995 р. Ця машина пропрацювала 18 років – до 2013 р. Тролейбус № 006 проходив заводський капремонт на ЛАЗі. Фото 2005 р. Автор – Євген Гура
Із самого початку виробництва тролейбуси ЛАЗ-52522 програли конкуренцію машинам ПМЗ Т2, які виготовлялися у Дніпрі. І справа не тільки у тому, що дніпровський тролейбус був дешевший, а ніж львівський, головне – ПМЗ Т2 був значно надійніший від ЛАЗ-52522. Крім того, керівництво КП «Південне» при розробці конструкції тролейбуса ПМЗ Т2 поставило задачу – максимально локалізувати виробництво цього електротранспорту в Україні, в той час як у конструкції тролейбусів ЛАЗ-52522 початково було багато вузлів із Росії, від яких поступово відмовлялися.
Досить швидко виявилося, що двигун ДК-210 із потужністю 110 кВт. є заслабким для тролейбуса ЛАЗ-52522 із масою в 10,2 тони в умовах «гірського» рельєфу міста Львова. Отож, російський тяговий електродвигун заводу «Динамо» був замінений на електродвигун ЕД-138У2 потужністю 130 кВт., тотожний тому, який використовувався на тролейбусах ПМЗ Т2.
Уже на початку 2000-х років частина тролейбусів ЛАЗ-52522 знаходилася у несправному стані на території тролейбусного депо. Фото 2002 р. Автор – Ааре Оландер
У 1995 році Львівський автобусний завод намагався розширити географію постачання свої тролейбусів, отож машина із заводським № 022 була продана до Донецька, де отримав інвентарний № 1020. Машина працювала на маршрутах міста біля 13 років – до 2008 року. Тролейбус був списаний 4 лютого 2009 року. Це був єдиний тролейбус ЛАЗ-52522 у Донецьку – до міста постачалися тролейбуси виробництва «Південмашу». Окрім того, у 1995 році сім тролейбусів моделі ЛАЗ-52522 було продано в Чернівці – це місто, як і Львів, масово експлуатувало старі чеські тролейбуси «Skoda 9Tr», які були зношені і потребували заміни. У Чернівцях ЛАЗ-52522 першої партії мали деповські №№ 2001, 2002 і 2004 – 2008. Всі ці машини наразі уже списані у 2007 – 2014 рр.
Кузов тролейбуса ЛАЗ-52522 № 018 був капітально відремонтований на Львівському автобусному заводі, але не був укомплектований електрообладнанням. Некомплектний тролейбус стояв у депо до 2008 року, поки не був порізаний на брухт. Фото 2002 р. Автор – Ааре Оландер
У 1996 році ЛКП «Львівелектротранс» отримує від Львівського автобусного заводу іще 14 тролейбусів ЛАЗ-52522 (№№ 19 – 32). Із машин цієї партії довше всього пропрацювали тролейбуси із деповськими номерами №№ 027 і 032 – вони іще виходили на лінію у 2014 році, списані та утилізовані у 2018 році.
Наступного, 1997 року чотири тролейбуси ЛАЗ-52522 було відправлено у столицю Туркменістану Ашхабад у якості оплати за поставлений природний газ. Заводські №№ цих машин – 042 – 044 та 052. У Ашхабаді ці тролейбуси отримали інвентарні № 60 – 63, вони мали біло-зелене фарбування.
Робоче місце водія тролейбуса ЛАЗ-52522 № 041. Автор фото – Роман Зарума
У 1997 році в конструкцію тролейбусів ЛАЗ-52522 було внесено низку технічних змін, зокрема на тролейбуси почали встановлюватися компресори виробництва компанії «Bosch». Низка вузлів і агрегатів російського виробництва була замінена на вироби харківських заводів імені Малишева та «Серп і Молот». Замість електромашинного перетворювача для зарядки акумуляторних батарей і живлення низьковольтних кіл у тролейбусах ЛАЗ-52522 почали використовувати статичні перетворювачі українського виробництва.
Рестайлінговий тролейбус ЛАЗ-52522 № 008 (заводський № 078) 2004 року випуску – цей тролейбус ЛАЗ передав ЛКП «Львівелектротранс» замість старої машини № 008, переданої на ремонт. Автор фото – Андрій Василюк
До шостої річниці незалежності України у серпні 1997 року ЛКП «Львівелектротранс» отримало від Львівського автобусного заводу іще 5 тролейбусів ЛАЗ-52522 із деповськими номерами №№ 33 – 37 – закупівля цих машин була приурочена до відкриття нового тролейбусного маршруту № 24 «вул. Шота Руставелі – Кінотеатр ім. О. Довженка» 24 серпня 1997 року.
У серпні 1997 року іще один львівський тролейбус ЛАЗ-52522 із заводським № 65 і деповським № 199 брав участь в урочистому відкритті нової тролейбусної лінії на Гаразджу в місті Луцьку. Це був єдиний у цьому місті ЛАЗ-52522, який пропрацював на лінії до кінця 2014 року і був утилізований у 2015 р.
Рестайлінгові тролейбуси ЛАЗ-52522 2005 року випуску в Чернівцях
1997 – 1999 роки знаменуються черговою спробою розширити географію постачання тролейбусів ЛАЗ-52522. Зокрема 3 тролейбуси ЛАЗ-52522, виготовлені у 1997 році постачається у тролейбусне депо міста Біла Церква на Київщині (деповські №№ 110 – 112) – в експлуатацію вони були введені 20 січня 1998 року. Два тролейбуси ЛАЗ-52522, які потрапили до Білої Церкви, були знищені пожежами – машина № 112 згоріла у 2002 р., а машина № 111 – у 2009 році. Тролейбус № 110 кілька раз проходив капремонт і працює досі. Іще 3 тролейбуси ЛАЗ-52522 (заводські №№ 055, 063 та 073) у 1998-99 роках були придбані для міста Стаханова (нині офіційна назва – Кадієвка) Луганської області, де працювали під № 077 – 079. У 2007 році в цьому місті припинився рух трамваїв, а тролейбусний рух був припинений у 2011 році. У 2013-2014 рр. стахановські тролейбуси ЛАЗ-52522 були продані у Лисичанськ, де вони знаходяться на балансі і сьогодні, але справний лише один тролейбус. Також три тролейбуси ЛАЗ-52522 (заводські №№ 69, 71 і 74) отримало місто Миколаїв (деповські №№ 3160 – 3162) – всі вони наразі перебувають на балансі КП «Миколаївелектротранс», проте машина № 3160 не експлуатується із 2015 р., два інші тролейбуси кілька раз проходили капремонт і працюють на маршрутах. Щодо рідного міста, то у 1998 році ЛКП «Львівелектротранс» прийняло на баланс 2 тролейбуси ЛАЗ – 52522 (деповські №№ 038 і 039), із яких машина № 039 експлуатувалася до 2014 року. На початку 1999 року два тролейбуси ЛАЗ-52522 було продано до Москви – заводські №№ 54 і 59, виготовлені у 1997 році. Обидві машини потрапили до тролейбусного парку № 1, але експлуатувалися на лінії зовсім недовго – до 2002 і 2004 років відповідно. Зараз вони рахуються, як музейні.
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 199 відкриває нову тролейбусну лінію на Гаразджу в Луцьку. 23 серпня 1997 р.
У 1998 році виробництво тролейбусів ЛАЗ-52522 фактично припинилося – із 1999 і до кінця 2004 року Львівський автобусний завод не виготовив жодного нового тролейбуса. Із електротранспорту, виготовленого у 1993 – 1998 роках далеко не всі тролейбуси були реалізовані, відповідно три тролейбуси ЛАЗ-52522 із заводськими №№ 60, 66 і 72 (1997 – 1998 р. випуску) у жовтні 2004 року надійшли до міста Антрацита Донецької області – місту їх подарувала Партія Регіонів. Ці машини отримали деповські №№ 032 – 034 і експлуатувалися до 2019 р. Останні 8 ЛАЗів-52522 випуску 1997 року були введені в експлуатацію у Львові восени 2006 року.
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 1901 у Москві. 2000 р. Автор фото – Дмитро Касаткін
Наприкінці 2004 року Львівський автобусний завод відновив випуск тролейбусів ЛАЗ-52522 – це була рестайлінгова версія тролейбуса із антикорозійною обробкою кузова та вклеєними панорамними вікнами салону. Перша рестайлінгова машина отримала заводський № 078 і наприкінці 2004 року була передана ЛКП «Львівелектротранс» замість переданої на капітально-відновлювальний ремонт на ЛАЗ машини із деповським № 008 1995 року випуску. Цей тролейбус у Львові експлуатувався до весни 2020 року і був відсторонений від експлуатації у зв’язку із коронавірусним карантином.
Загалом було виготовлено 9 «рестайлінгових» тролейбусів ЛАЗ-52522 у 2004 – 2005 роках: шість таких машин було продано в Чернівці, а іще дві – до Тернополя. Один із двох тернопільських ЛАЗ-52522 уже списаний.
Салон тролейбуса ЛАЗ-52522. Вигляд назад.
Таким чином загалом за 12 років було виготовлено лише 85 тролейбусів ЛАЗ-52522, більшість із яких – 48 машин, було постачано до Львова. Наразі в нашому місці жоден із таких тролейбусів не експлуатується із пасажирами. Загалом в Україні наразі налічується 16 тролейбусів ЛАЗ-52522, із них експлуатується 10 тролейбусів, найбільше – у Чернівцях. Для порівняння – Південним машинобудівним заводом імені Макарова у 1993 – 2008 рр. було виготовлено 545 тролейбусів ПМЗ Т2, із них досі на балансі підприємств перебуває 375 машин, справні – 279. Як бачимо, виготовлені у Дніпрі тролейбуси виявилися значно довговічнішими і надійнішими, а ніж львівські.
Тролейбус ЛАЗ-52522 у місті Стаханов (нині – Кадієвка) на Луганщині. 1999 р. Автор фото – Стефан Спенглер. Тролейбусний рух в Кадієвці припинився на початку 2010-х років, тролейбуси ЛАЗ передані до Лисичанська
Через низьку якість металу, із якого виготовлявся кузов тролейбусів ЛАЗ-52522, відсутність якісної антикорозійної обробки металоконструкції, велику кількість конструктивних і технологічних дефектів та через (давайте скажемо чесно) незадовільні умови експлуатації обслуговування у тролейбусному депо Львова, уже через кілька років після введення в експлуатацію львівські тролейбуси ЛАЗ-52522 потребували проведення капітального ремонту (у інших містах, завдяки кращому обслуговуванню ці тролейбуси служили значно довше). Було вирішено відправляти тролейбуси ЛАЗ-52522 перших років випуску для капітально-відновлювального ремонту на завод. У 2000 році, зокрема, було відновлено чотири тролейбуси із деповськими №№ 006, 010, 012 і 013. Під час ремонту було полагоджено кузови, встановлено нові компресори та внесено іще низку технічних змін. Також на ремонт на Львівський автобусний завод було передано тролейбуси із деповськими №№ 001, 003 і 018, але через те, що закінчилося фінансування ремонтних робіт, на ЛАЗі полагодили і пофарбували лише кузови і некомплекті тролейбуси повернулися у депо. Ремонт цих машин так і не був завершений. Вузли електрообладнання тролейбусів ЛАЗ-52522 відправляли на ремонт на Київський завод електротранспорту. Кілька тролейбусів ЛАЗ-52522 пройшли капітальний ремонт силами тролейбусного депо ЛКП «Львівелектротранс».
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
Автори висловлюють подяку шанувальнику електротранспорту із міста Луцька Юрію Лісінчуку за надану інформацію про виробництво тролейбусів ЛАЗ-52522 та їх заводські номери.
Перелік використаних джерел інформації
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994;
Розкопки під час реконструкції дороги Жовква – Камянка-Бузька. Фото Науково-дослідний центр "Рятівна археологічна служба"
Під час реконструкції дороги Жовква – Камянка-Бузька археологи НДЦ «Рятівна археологічна служба» дослідили сім давніх поселень та віднайшли тисячолітнє горно.
Загалом найбільш вагомі знахідки на ділянці датуються раннім залізним віком та належать висоцькій культурі (ХІ-VІІІ ст. до н.е.). У розкопах знайшли залишки 15 об’єктів, переважно господарських споруд, та велику кількість предметів цього часу (ліпний посуд, знаряддя з кременю).
Розкопки під час реконструкції дороги Жовква – Камянка-Бузька. Фото Науково-дослідний центр “Рятівна археологічна служба”
Як повідомляє пресслужба НДЦ «Рятівна археологічна служба», один з найцікавіших об’єктів, за словами науковців, – залишки залізоплавильного горна, вік якого понад тисячу років. Його археологи зафіксували на узбіччі нової дороги, під час археологічного нагляду на будівельних роботах на поселенні Блищиводи-6. Завдяки чисельним знахідкам уламків посуду, горно датували VІІІ-ІХ ст. Його залишило населення слов’янської райковецької культури, яку в нашому регіоні пов’язують з племенами ранніх слов’ян – дулібами та білими хорватами.
У результаті досліджень на поселенні Блищиводи-6 вдалось розкрити непогано збережену плавильну камеру з каналом для витікання шлаку. Своєрідною рисою саме цього горна, розміром – 1 х 0,8 м, було використання як каркасу для вихідної труби частини горщика або глека діаметром 20 см, обмазаного поверх товстим шаром глини, що була перепечена до яскраво червоного кольору. Так робили, аби запобігти викришуванню і обвалу горна.
Розкопки під час реконструкції дороги Жовква – Камянка-Бузька. Фото Науково-дослідний центр “Рятівна археологічна служба”
Дорога між містами Жовква та Кам’янка-Бузька (давня назва – Кам’янка-Струмилова) була частиною одного з найдавніших історичних торгівельних шляхів, які вели з Галичини на Волинь, а у ХV-ХVІІ ст. тут проходила північна ділянка великого «Чорного шляху» – караванної дороги, яка починалась на землях Османської імперію та вела через Поділля, Галичину і Волинь до Перемишля і Замостя. Напрямок дороги, що проходив повз села Сопошин, Блищиводи, Зіболки, Воля Жовтанецька та Батятичі, простежується за картографічними матеріалами починаючи з кінця ХVІІІ ст. На цих картах можна бачити густу мережу хуторів, які нині вже не існують.
15 серпня о 19:00 в Ennio Event Square відбудеться концерт неймовірної та драйвової співачки Alyosha.
Її концерти – це завжди гармонійне поєднання таланту, краси та музики.
Пісні у артистки дуже різні, тож кожен зможе знайти трек до душі, на мить забути про свої проблеми і полетіти на іншу планету.
Володарка багатьох престижних музичних премій, авторка та композиторка пісень порадує Вас чудовою програмою з новими і найкращими піснями та подарує частинку себе.
Запрошуйте коханих та друзів, рідних та близьких і приходьте за класними емоціями.
Для того, щоб краще зрозуміти певний історичний період варто знайомитись із різними джерелами, серед яких важливу роль грають світлини. Особливо ті, які зроблені не в фотосалонах, а буквально на місці, без постановочного кадру.
Телефонний патруль в галицькому селіВійськові в селі, ГаличинаДорога в селі, ГаличинаЗалишений транспортМіст в Стрию
Останнім часом все більше світлин періоду Першої світової війни з’являється в мережі Інтернет. Нам вкотре пощастило відшукати фото того часу.
Міст в ГаличиніВійськові австрійської армії, ГаличинаВійськовий на фоні хати в галицькому селіДорогами ГаличиниВійськові роблять дорогу
Цього разу світлини показують не бойові дії, а побутові моменти, панорамні види, а також військових, які робили світлини на фоні галицьких хат. Ймовірно, це робилось для того, щоб надіслати ці кадри додому і показати, в якій місцевості вони перебувають.
Міністерство культури та інформаційної політики України, відповідно до Закону України «Про культуру» оголошує конкурсний добір на посаду генерального директора Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького (79000, м. Львів, вул. Стефаника, 3, Україна)
1. Строк приймання документів на участь у конкурсі
Документи на участь у конкурсі приймаються з 14.07.2021 року по 12.08.2021 року до 15:30 год. включно.
2. Початок формування конкурсної комісії
Міністерство культури та інформаційної політики України розпочинає формування конкурсної комісії з 14.07.2021 року.
3. Умови проведення конкурсу
Обов’язковою умовою проведення конкурсного добору є його відкритість.
З урахуванням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», представники засобів масової інформації та громадськості можуть спостерігати за онлайн-трансляцією засідань конкурсної комісії під час проведення співбесіди з кандидатами, під час якої публічно презентуються запропоновані проекти програм розвитку Галереї на один і п’ять років, на офіційному YouTube – каналі «Міністерство культури та інформаційної політики».
До участі у конкурсі не допускаються особи, які:
• визнані в установленому порядку недієздатними або їх дієздатність обмежена;
• мають судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення;
• є близькими особами або членом сім’ї керівників органу управління.
Особа, яка бере участь у конкурсі, подає такі документи:
• заява про участь у конкурсі з наданням згоди на обробку персональних даних відповідно до Закону України «Про захист персональних даних»;
• автобіографія, що містить прізвище, ім’я та по батькові, число, місяць, рік і місце народження, інформацію про громадянство, відомості про освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (у тому числі на виборних посадах), контактний номер телефону та адресу електронної пошти чи іншого засобу зв’язку, відомості про наявність чи відсутність судимості;
• копія документа, що посвідчує особу, копії документів про вищу освіту;
• два рекомендаційні листи довільної форми;
• мотиваційний лист довільної форми.
Зазначені документи надсилаються на поштову та електронну адреси (sahan.o@mkip.gov.ua): вул. Франка І., 19, м. Київ, 01601, відповідальна особа – Саган Оксана, контактний телефон: (044) 234-39-93, електронна адреса: sahan.o@mkip.gov.ua з позначкою «документи на конкурс «Львівська галерея мистецтв».
Особа може подати інші документи на свій розсуд, які можуть засвідчити її професійні чи моральні якості.
Відповідальність за достовірність поданої інформації несе кандидат.
Публічні презентації проектів програм розвитку Галереї на один і п’ять років кандидати презентують під час другого засідання конкурсної комісії.
4. Строки проведення конкурсу
Конкурсний добір починається 14.07.2021 року та закінчується не пізніше 14.09.2021 року.
5. Вимоги до кандидатів для участі у конкурсі
Кваліфікаційні вимоги:
• вища освіта;
• стаж роботи у сфері культури не менше трьох років;
• вільне володіння державною мовою;
• має досвід роботи на керівних посадах в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності не менше трьох років
• здатність за своїми діловими і моральними якостями, освітнім і професійним рівнем виконувати відповідні посадові обов’язки.
Кандидатури до складу конкурсної комісії від громадських організацій:
Відбір кандидатур для включення до складу конкурсної комісії від громадських організацій здійснюється шляхом жеребкування.
Для участі у жеребкуванні громадська організація подає до МКІП по 28.07.2021 року до 15:30 год. включно в письмовому вигляді та електронною поштою (sahan.o@mkip.gov.ua):
лист у довільній формі, підписаний керівником громадської організації, із зазначенням трьох кандидатур, які рекомендуються для включення до складу конкурсної комісії.
Інформація, що стосується умов праці, відомості про матеріально-технічну базу Галереї, фінансову звітність за попередній бюджетний період закладу культури, додається.
Захоронка на Левандівці, 1926 р. (Нова Хата. – 1926. – Ч. 3)
У Львові збираються відкрити Музей репресованих дітей. Він діятиме як філія музею «Територія Терору» на вул. Старій, 13, що в центрі міста. Про це Фотографіям старого Львова повідомили у пресслужбі Львівської міської ради.
Над створенням Музею репресованих дітей у Львові «Територія Терору» працює ще з 2019 року. Тут львів’яни та гості міста зможуть дізнатися реальні історії з життя малечі, яка постраждала від жорстокості тоталітарної системи.
«На прикладі цих історій ми хочемо показати людству жорстокість і нелюдськість тоталітарних систем, віддати шану підліткам і юнакам, які протистояли системі, шану пам’яті тим, хто безвинно постраждав і поплатився своїм дитинством, здоров’ям чи життям, щоб у сучасному світі більше не було місця для поняття «репресоване дитинство», вибудувати культурний «антидот» проти загроз дитинству», — так пояснює ідею нового музею директорка «Території Терору» Ольга Гончар.
Вже у середу, 21 липня, музейники детальніше поділяться, яким буде Музей репресованих дітей у Львові та представлять попередні напрацювання.
До презентації-воркшопу залучать також й істориків, митців, інших музейників та культурологів. Вони зможуть запропонувати своє бачення візії майбутнього музею. Захід є вільним, втім взяти участь у ньому можна, якщо попередньо зареєструватись за цим посиланням.
Зазначимо, що реалізацію проєкту “Втрачене дитинство” у межах якого проводять цю робітню підтримує Європейський Союз.
Захоронка у Бориславі, ймовірно, 1920–1930-ті рр. (зі сайту http://ssmi-ua.org)
Довідково: «Територія Терору» — музей тоталітарних режимів, що розташований у Львові на просп. Чорновола, 45. Він знаходиться на місці, що упродовж 1941-1943 років входило до складу Львівського ґетто — третьої за величиною в окупованій нацистами Європі єврейської в’язниці, а у 1944-1955 роках — пересильної тюрми №25 — однієї з найбільших установ СРСР примусового утримання на території сучасної України.
На території музейного комплексу відтворені два бараки, сторожові вежі, загородження з колючого дроту та інші тогочасні інфраструктурні об’єкти.
Після спекотного тижня кожен має право на ранкову недільну каву. А хорошу історію до неї пропонують Фотографії старого Львова разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава старого Львова.
Сьогодні для вас особлива кавова історія, яку розповів Роман Лубківський більше двадцяти років тому на сторіках “Галицької брами”. І хоча пройшло вже чимало років, але так львівській каві в коханні не освідчувався більше ніхто.
Отож, приготуйте собі філіжанку улюбленого напою та вмостіться гарненько, адже історія вартує того, щоб дочитати її до кінця. І не забувайте про каву.
“Моя ранкова філіжанка кави…Чому ранкова? Та тому, що вона — перша. Всі наступні залежатимуть від обставин і товариства, а ця — неповторна, як мить роздуму, щаслива хвиля зосередження, твій момент істини на щодень. Кожен у цьому неповторному місті має свою станцію „Кава по-львівськи“ і прибуває до неї по-своєму. Я теж. Майже ніколи не спізнююся, бо час між 6-ою і 7-ою ранку найкращий і найзручніший, бо ти сам собі обслуговуючий персонал, творець і виконавець улюбленого ритуалу…
Роман Лубківський
Кава парус…
Янголи і демони випурхують з книжок і смачно позіхають, вдихаючи запах “Галки” І, звичайно, у вікні, що виходить в університетський парк, з’являється знаменита феска Юрія Кульчицького: без нього діло не освятиться і перша філіжанка буде банальною як службова нарада “з приводу…”
Наради попереду, а кава парує…
У мої студентські роки кава не була надто популярною, радше біле сухе (болгарське) вино… Наприкінці 60-х кава буквально ввірвалася в побут. Тодішні ерзац-каварні жартівливо називалися “Жіночі сльози”, “Під Дашаком”, “Сільрада”. Дивно сьогодні, як можна було поєднувати смак коньячних сурогатів і каву “з баняка”, але той час незабутній спілкуванням молодих поетів, артистів і художників, що свої порахунки з існуючою “дійсністю” висловлювали в такий спосіб: з цим на каву йдемо, того ігноруємо, а всі разом завершуємо кавопиття в майстернях — чи то Еммануїла Миська, чи то Володимира Патика, чи Теодозії Бриж та Євгена Безніска.
Євген Безніско
Моя ранкова філіжанка…
Вона переміщується в часі й просторі, на якийсь час прописується в готелях, інколи (не без ревнощів) поступається чужинкам з буфетів, службових офісів, робочих кабінетів, віталень і інших володарів.
Скульптор Еммануїл Мисько (1929-2000)
Тримісячне перебування в Нью-Йорку восени-взимку 1976 року вважав би я дуже проблематичним, якби не щоденна чашка кави з моїм сусідою і другом, — поетом, дипломатом, перекладачем, індуїстом, світлої пам’яті Віктором Батюком… А чашка кави, запропонована під час першої зустрічі з живим класиком словацької літератури Мирославом Валеком “під акомпанемент” непереможної “боровічки”?
Була і в мене нагода віддячитися за гостинність: коли Валек з дружиною — пані Катариною, проїздом з Москви, знудьгований у подорожі, за звичайним затишком, повертаючись додому через Львів відчув „велке преквапенє“, отримав від нас термос львівської кави — “на цестічку”…
У Римі є малесенька каварня “Тацца Д’оро” срібна чашка). Чаром далеких країн віє від огрядних мішків, здається, щойно вивантажених з корабельних трюмів… Там частувалися ми кавою з Сергієм Законніковим — білорусом, чудовим поетом і перекладачем нашої поезії.
Каварня “Тацца Д’оро” в Римі
Географія моєї (не моєї?) філіжанки на якийсь час локалізується на Балканах: то вона сусідує з чашкою болгар Івана Давидкова, Андрея Германова, Любомира Левчева, — то зваблює витонченим ароматом у затишнім, помешканні Десанки Максимович у Белграді по вулиці Маршала Тіто, то підтанцьовує на грубому столику у Скадарлії, по-ранковому пустельній, але яскравій і невсипущій як будь-який закуток балтійських міст, то з досвітку готується де зустрічі із Мілічем з Мачви… Та повертаючися думкою до Львова, не можу не згадати краківської “Міхалікової ями”, яку так полюбляв Василь Стефаник і оповідав про неї львівським “молодомузівцям”.
Відлуння тих оповідань долинуло до наших часів не лише завдяки нині широковідомій передмові легендарного Михайла Рудницького до антології молодомузівських авторів, а й через його темпераментні, сповнені їдкої іронії пасажі, настільки неповторні, що під гарячу руку він не залишав каменя на камені дещо з власного поетичного доробку…
Михайло Рудницький
Моя ранкова філіжанка…
Новітня літературна каварня з’явилася при Львівській організації Спілки письменників як своєрідний виклик київському “Енею” навесні 1987 року. Названо було її неофіційно (щоб не було асоціації з нью-йоркською однойменною “централею”, оформленою геніальним ЕКо) — “У Лиса Микити”, в Вже те, що мистецьки оформили її Безніско, Патик і Слєпченко, створювало в клубі неповторний настрій. Каву пилося на вільхових столиках, позираючи на самих себе по стінах, як на героїв поеми Івана Франка. Одним із наших гасел було знамените: „Цього дурня слід провчити, щоб так гордо не ревів…”
Вчити і провчати було кого, бо в приміщення нагорі (Спілка, Літфонд) часто “гнули лінію” штатні ідеологи, а в підвалі відбувалися засідання Товариства рідної мови, “Зеленого світу”; тут у т. зв. Камінному залі (дим з каміна закутував до невпізнання присутніх) можна було зустрітися з В’ячеславом Чорноволом чи з Михайлом Осадчим.
В’ячеслав Максимович Чорновіл
І настав час, коли до “Лиса” завітали (правда, в різні періоди своєї історичної кар’єри) Вітаутас Ландсбергіс, Леонід Кравчук…
Моя ранкова філіжанка…
У київських готелях протягом 1990-І992 рр. вона рятувала в моменти гострих політичних протистоянь і перших парламентських криз. Від неї значною мірою залежали тонус і настрій. з яким йшлося на засідання Верховної Ради першого демократичного скликання. Великі кавознавці і каволюби Юрій Кульчицький та Богдан Хмельницький на тому світі, певно, знову відчули смак улюбленого напою, що додавав нам сили у вікопомні дні 24 серпня і 1 грудня 1991 року…
Перебування в Празі на дипломатичній роботі — це тема окремої розмови, але зауважу: тимчасова “резиденція” була відкрита для гостей і друзів настільки, що, коли серед ночі лунав у квартирі дзвінок, це означало: то львів’яни, їх багато, вони — люди подорожні, отже: приймай гостей, готуй каву — не празьку, не чеську, а по-львівськи.
Вацлав Гавел
Спекотного літа (20 липня 1992 року) над празьким Градом було урочисто піднято державний прапор України з нагоди вручення ввірчих Грамот Президентові Вацлаву Гавелу. У розмові віч-на-віч говорилося не лише про відновлення політичних взаємин між трьома державами — Україною, Чехією і Словаччиною. а й про справи творчі, письменницькі… Чи міг я передбачити, шо розмову буде продовжено у Львові — на славетних „Валах“ за пластмасовим столиком? Каву по-львівськи подаватимуть чомусь у пластикових “стаканах”, але, чуючися ображеною за порушення етикету, вона втішатиме тим, що львівська кава — то таки львівська… І якщо підводити риску під згаданим, то документальне підтвердження її чеснотам дають і президенти, і дипломати, і найбільше — письменники та художники картиною, хто шаржем. Хіба не диво, що Святослав Гординський з хрестоматійного панно Едварда Козака („ЕКо”) — це той самий вічно молодий „Слав”, що й на ескізі Володимира Патика — різниця в зображеннях — більше піввіку! А чашка кави та сама — зовсім не старша пані, а зваблива й загадкова львівська “панюся”…
Ранкову філіжанку допито, але… тінь Юрія Кульчицького все ще стоїть у вікні, очікуючи доброго слова і про віденські справи
Звичайно, звичайно, віддамо належне віденцям — і то саме у Відні.
У травні 1998 року ми з Василем Пилип’юком потратили добрі дві години, аби знайти сліди Кульчицького. Каварня з його іменем — щось дуже далеке від оригіналу, а от вулиця Кульчицького з його скульптурним зображенням — ось вона, перед нами. Застиг бронзовий турецький „фельджан” у бронзовій руці Юрія, а кави хочеться справжньої. Довелося „організувати“ сценку: кава за рогом, позичили кавник і чашки: вип’ємо на згадку про славне ім’я і про світову місію великого краянина…
Кава
Колись давно, здається, чи не в Македонії, одна ворожка запропонувала товариству: перекиньте на блюдце чорну смолисту гущу. Вона щось відчитувала в загадкових рельєфах. Це було в Охриді, шо полонив душу православним візантинізмом і щемливим ароматом мусульманського Орієнту — таке несподіване поєднання…
Кавова гуща гусла ще більше, у келихах гойдалося „црно віно“, обличчя немовби зійшли з фресок…
Не пригадую, що наворожила ворожка. Факт, вона напевно „коригувала“ побачене з поправкою на краще.
Століття закінчується.
Кава парує
Чиста філіжанка повертається на своє звичне місце…”
Львівська компанія Skeiron створила 3D-модель найбільшого замка області, який розміщений у Старому Селі, що на Пустомитівщині. Це одна з 16-ти пам’яток, які цьогоріч відсканують у межах проєкту «Культурна спадщина Львівщини. Перезавантаження».
Територія споруди охоплює близько двох гектарів. Старосільський замок заклали ще у 1488 році. Первісна споруда була дерев’яною і не збереглась до наших часів.
Наступним етапом була інтенсивна розбудова в середині XVII століття, коли село було резиденцією князя Василя Домініка Острозького. Замок почали зміцнювати та збільшувати у площі, однак через облогу, цей процес тривав дуже довго — близько 15 років. За той час замкові мури виросли на 14-16 метрів заввишки та сягнули 2 метрів у перетині.
XVIII століття відзначилось для Старосільського замку зміною кількох господарів: Любомирські, Синявські, Чорторийські, Потоцькі… За Синявських твердиню озброїли гарматами, моздирями, рушницями та самопалами. Занепав замок не за один день. Розмови про консервацію та реконструкцію точилися з 1922 року, однак рішучими намірами та готовими кресленнями вони так і не були підкріплені. Сьогодні замок стрімко руйнується, а велич збережених вікових руїн притягує сюди любителів старовини, — розповідають на фейсбук-сторінці Pocket City AR.
Сьогодні, 18 липня 2021 року, о 10:30 у Старому Самборі стартує веломарафон Gran Fondo Ukraine, маршрут якого простягатиметься гірськими дорогами траси Львів – Ужгород.
Ці демократичні й динамічні змагання уже вп’яте зберуть на Львівщині прихильників велоспорту з різних регіонів України і з сусідніх держав. Цього року на Gran Fondo зареєструвалися більше п’ятисот велосипедистів, які на вибір долатимуть дистанції у 90 та 140 кілометрів. Найбільше учасників змагатиметься у віковій групі 30-34 роки, – розповідають Фотографіям старого Львова у пресслужбі Львівської обласної ради.
Маршрут веломарафон гірськими дорогами Gran Fondo Ukraine
Через проведення змагань на автомагістралі Львів – Ужгород на ділянці Старий Самбір – Ужок 18 липня частково буде обмежений рух транспорту.
До слова, Gran Fondo – це формат багатокілометрових велозаїздів, який започаткували в Італії і набув популярності у багатьох країнах Європи, а останнім часом – і на інших континентах. Уперше Gran Fondo або ж великі перегони провели в італійському приморському містечку Чезенатіко у 1970 році.
Національний проект «Ukrainian Song Project/Українська пісня» повертається! Торік через карантинні обмеження «Українське «Євробачення» (так проект називають мас-медіа) не зміг наповну відсвяткувати своє 5-річчя: у 2020-му концерт відбувся в телевізійному форматі у Львівській опері – без глядачів у залі.
Та вже цього літа – у суботу, 14 серпня, – «Українська пісня» зазвучить на всю країну! У ювілейний для незалежності України рік організатори масштабного стадіонного концерту поставили потужну мету: відтворити історію української музики за 30 років. Відтак того вечора на «Арені Львів» прозвучать найвідоміші хіти, створені протягом останніх трьох десятиліть.
Гала-концерт проекту «Українська пісня / Ukrainian Song Project 2019»
Оргкомітет національного проекту «Ukrainian Song Project/Українська пісня» уже анонсував перших цьогорічних хедлайнерів – це гурти «ВВ», «СКАЙ», «Без Обмежень», співачка Ірина Білик, співак MELOVIN. Протягом найближчих тижнів перелік зіркових імен поповнюватиметься.
− Глобальна ідея концерту 14 серпня – розповісти історію української музики за 30 років незалежності України, – каже співзасновник та генеральний продюсер Національного проекту «Ukrainian Song Project/Українська пісня» Тарас Курчик. − Розпочинаючи від легендарного хіта рок-гурту «ВВ» «Весна», який гримів на початку 1990-их, – і до хітів номер один наших днів. Звучатимуть пісні, які не просто стали хітами, а на яких зростали та продовжують зростати цілі покоління. Гасло нашого цьогорічного проекту: «Українська пісня» – історія народжує майбутнє!».
Концерт телепроекту «Українська пісня»
Незмінна й головна місія національного проекту – пошук та відкриття нових імен на українській сцені. Від травня тривав прийом заявок від молодих артистів. Загалом до оргкомітету надійшло понад три сотні анкет. Журі відбору – музичний журналіст і директор з розвитку премії YUNA Ігор Панасов, музичний продюсер телеканалу «Україна» і «Музична Платформа України» Геннадій Вітер, музичний продюсер Вадим Лисиця, співак MELOVIN і генеральний продюсер «Ukrainian Song Project/Українська пісня» Тарас Курчик.
Лише десятеро виконавців та груп дійшли до великого фіналу – і вже невдовзі вийдуть на сцену «Арени Львів» разом із топ-зірками українського шоу-бізнесу. Фіналісти «Української пісні 2021» – «АНЦЯ, JULINOZA, Semyokhina, ЛЕV, BORA, «GG Гуляй Город» (feat. Morphom), Sowa, «Cry неба», Маргарита Самойлова і MARLEN. 14 серпня буде оголошено ім’я переможця, призом для якого стане продюсування та запис пісні на FOXXSTUDIOS Вадима Лисиці і промо та менеджмент від «Української пісні» протягом року.
Гала-концерт проекту «Українська пісня / Ukrainian Song Project 2019»
Здивує «Українська пісня 2021» і виглядом та масштабністю сцени. Цьогоріч вона нагадуватиме гігантського птаха у формі цифри V, що символізуватиме п’ятиріччя проекту.
Телеверсію Національного проекту «Ukrainian Song Project/Українська пісня 2021» покаже канал «1+1» – до 30-річчя Незалежності України.
Незмінний партнер проекту – Kontramarka.ua. Квитки на «Ukrainian Song Project 2021» на «Арені Львів» 14 серпня можна придбати онлайн: lviv.kontramarka.ua
Млинівський палац і парк на малюнку Наполеона Орди, 1860-1870-і роки
Його життя схоже на яскраву пригоду під час якої він примудрився побувати політиком і меценатом, військовим і літератором, зробити низку відкриттів і зазирнути за завісу містичного. Розмаїття його захоплень досі вражає і не дає спокою дослідникам. Хто ж він — загадковий граф, що проміняв блискучу Варшаву на провінційний Млинів?
Він народився в родині вершків польської аристократії, чий знаменитий рід започаткував київський воєвода Іван Ходкевич. Представники цього роду піднеслися до рівня еліти Великого князівства Литовського, увійшли в історію польської науки і культури, залишили помітний слід в історії України й Білорусі, де мали великі маєтності. Життєпис цієї графської родини вразить уяву будь-якого поціновувача минувшини — недосяжний загадковий світ, сповнений таємниць і містики, одна з яких — непересічна особистість Олександра Францішека Ходкевича. Загадковий граф — масон і філософ, дослідник і експериментатор… Він “зважував” світло, науково обгрунтовував існування привидів та хотів оживляти померлих… Сучасники називали його одним із невизнаних і неоцінених особистостей епохи. Життєва історія графа Ходкевича та його нащадків — колоритна сторінка минувшини нашого краю.
Герб роду Ходкевичів і печатка
Млинівський граф народився у Чорнобилі
Чорнобиль, що в свідомості українців назавжди залишився символом страшної катастрофи, цікавий своєю давньою історією. У 1703 році містечко стало фамільною резиденцією Ходкевичів. У якості посагу його принесла магнатам донька попереднього власника містечка князя Казимира Сапіги Сесілія, одружившись з Яном Каролем Ходкевичем. Її внук Ян Миколай став наступним власником Чорнобиля. Саме з ним пов’язують піднесення підупалого поселення й розбудову тамтешнього замку. У спадщину від Сапіг Ходкевичам дісталася унікальна мапа Чорнобиля 1750 року, яка нині зберігається у родинному архіві Ходкевичів у фондах Краківського Державного архіву в Польщі.
Карта Чорнобиля 1750-року з архіву Ходкевичів у Кракові. Документ потребує відновлення і може стати цінним інформаційним джерелом
Карту знайшов реставратор, дослідник історії роду Ходкевичів і їхньої млинівської резиденції уродженець Млинова Євген Заблоцький.
У скромній чорнобильській садибі (Ходкевичі не мешкали в замковому палаці) в родині генерального старости Жмудського Яна Миколая Ходкевича та Марії Людвики з Жевуських (доньки гетьмана великого коронного і краківського воєводи Вацлава Жевуського та Анни Любомирської) четвертого червня 1776 року народився герой нашої оповіді, якого нарекли Олександром Францішеком. Утім, точну дату народження майбутнього млинівського графа ще потрібно досліджувати. Хоча більшість джерел подає зазначену дату, однак у документі про хрещення у Земських книгах Луцького повіту від 30 травня 1799 року згадується рік 1777-й. Там же міститься запис матері, який підтверджує дату народження 20 вересня 1777 року, і два випадкові вірші секретаря Людвіка Гінетта, що також підтверджують цю дату. Цей документ міститься в архіві Ходкевичів, що зберігається у фондах Краківського Держархіву.
Коли Олександру Францішеку виповнилося 5 років не стало батька — графа Яна Миколая, і опіку над сином повністю перебрала матір Марія Людвика.
Батьки Олександра Ходкевича Ян Миколай та Марія Людвика з Жевуських
Графиня була дама амбіційна, гонорова і свідома свого високого походження, тому дбала про належне виховання дітей. Олександр Францішек початкову освіту здобував у домашніх вчителів. А в 1790 році 14-річного шляхтича віддали до престижного варшавського лицарського пансіону для магнацької молоді відомого тогочасного професора і педагога Марціна Нікути.
Марцін Нікута
На цьому чорнобильський етап життя героя нашої оповіді завершився. У 1896 році родина Ходкевичів продала Чорнобиль російській державі, але замок і садиба залишалися у їхньому володінні аж до 1910 року.
Чорнобиль, вид на Замкову гору, 1918 рік. Фото з німецького архіву
Між політикою і війною
Поки юний граф Олександр здобував свої перші “університети”, його матір, на той час уже вдова, в 1785 році розгорнула величезне будівництво нової резиденції з палацом і парком у Млинові, завершувати яке довелося уже Олександру. Утім, історія будівництва і знищення однієї з найвеличніших резиденцій на історичній Волині заслуговує на окрему розповідь (читайте в продовженні).
А тим часом молодого графа закружляв життєвий вир у неймовірному калейдоскопі подій. Вісімнадцятирічним юнаком, у 1794-у, долучився до повстанців Тадеуша Косцюшка, від якого отримав чин майора Національної гвардії.
Один з документів про конфіскацію і повернення добр Ходкевичів після повстання 1794 року
Під час польсько-австрійської війни 1809 року Олександр Ходкевич організовував таємні патріотичні товариства на Волині. Ідеї відродження Польщі й здобуття нею незалежності знаходили щирий відгук і підтримку в молодого патріотичного шляхтича, що не залишилося непоміченим. Перед початком московської кампанії Наполеона Рада Міністрів Герцогства Варшавського визначила графа Ходкевича одним із номінантів на посаду в майбутніх державних органах Литви. Після захоплення Наполеоном Вільна Ходкевич став членом Комітету Збройних Сил Тимчасового уряду. Утім, військова кар’єра графа Ходкевича була хоча й яскравою, але недовгою.
Ходкевич у військовому мундирі. Невідомий художник
У липні 1812-го він, покладаючи неабиякі надії на Наполеона Бонапарта (поляки сподівалися, що, перемігши Росію, Наполеон сприятиме створенню незалежної польської держави), на власні кошти спорядив 18-й піхотний полк. Під командуванням Ходкевича полк у складі армії Наполеона воював проти росіян. У 1812 році полк Ходкевича брав участь в обороні стратегічної фортеці Модлін (тепер містечко Нови Двор Мазовецький за 30 кілометрів від Варшави).
Одна з найбільших у Європі фортець Модлін, яку називають фортифікаційною перлиною Європи. На її території знаходиться найдовша в Європі і друга за розміром у світі казарма – 2 250 метрів протяжністю
За участь в обороні Модліна Наполеон вирішив нагородити Ходкевича французьким Золотим Хрестом Почесного Легіону. Проте граф відмовився прийняти відзнаку, зазначивши, що служив не заради нагород, а задля відродження Польщі. Полковник Ходкевич був єдиним з офіцерів модлінського гарнізону (фортеця витримала 11-місячну облогу), хто не підписав акт про капітуляцію. Комендант гарнізону генерал Дандельс одразу погодився на пропозицію здатися. Однак польські офіцери наполягали на подальшому спротиві. Як Дандельс намагався переконати гарнізон здатися, Олександр Ходкевич описав у своїх спогадах про ті події:
”Щоб знищити бойовий дух гарнізону, він повідомляв лише погані новини. Приховав звістку про перемогу Наполеона під Дрезденом. …Розповсюджував чутки, що у фортеці не залишилося харчів, води, медикаментів. Дандельс оголосив триденний іспит: оборонці мали споживати самий хліб, без м’яса. Однак гарнізон фортеці виявився стійким. Жоден не втік. Тоді іноземні офіцери проголосували за зменшення наполовину харчового раціону для польської частини гарнізону, тоді як іноземцям дали повний“.
Дорожна карта, видана Ходкевичу штабом Війська Герцогства Варшавського в 1812 році, якою передбачено право вільно переміщатися територією герцогства і брати в населення при потребі харчі і фураж
У фортеці полковнику Ходкевичу довелося застосувати й деякі свої наукові знання. Коли закінчувалися запаси горілки (її видавали солдатам як частину продовольчого раціону), за технологією Ходкевича робили горілку з рису, запасів якого на складах фортеці було вдосталь.
Модлінська епопея закінчилася для Ходкевича короткочасним російським полоном. Хоча деякі польські джерела це спростовують, зазначаючи, що поляків-оборонців було демобілізовано і всім наказано їхати по домівках.
“Білет” про дозвіл на проживання у Варшаві без права виїзду без дозволу в іншу місцевість, фактично поліцейський нагляд (з Краківського архіву)
У 1815 році Ходкевич уже в чині бригадного генерала служив у польському війську. Однак у грудні 1818-го він остаточно залишив службу за власним бажанням через незгоду з грубими методами командування армією цесаревичем і Великим князем Костянтином (брат імператора Олександра І і намісник престолу, командувач збройних сил новоутвореного Царства Польського). Протистояння між графом Ходкевичем і цесаревичем Костянтином відбувалося й надалі. Засідання сенату 9 квітня 1819 року було для Ходкевича останнім у якості сенатора. Цесаревич Костянтин у своїй промові образив патріотичні почуття Ходкевича, а в його особі, як вважав граф, і почуття усіх поляків. Гоноровий шляхтич надто різко відповів Костянтинові, за що й поплатився. Декретом імператора Олександра І Ходкевича було позбавлено звання сенатора. Натомість у жовтні 1819 року він продовжив політичну кар’єру, ставши депутатом сейму. У подальшому ще двічі — в 1820-у і 1825-у обирався депутатом сейму від Сандомирського воєводства.
Олександр Ходкевич увійшов в історію російського повстання “декабристів”. З проханням посприяти контактам з поляками-патріотами до Ходкевича звернулися Бестужев-Рюмін і Муравйов. Зустріч, під час якої обговорювали крамольні ідеї подолання самодержавної деспотії, відбулася зокрема в 1824 році в Києві під час “Київських контрактів”. Під час процесу над “декабристами” посередництво Ходкевича було викрито. Його звинуватили в антидержавній діяльності й за наказом цесаревича Костянтина 8 лютого 1826 року арештували просто в млинівській резиденції звідки доправили до Петербурга. Однак у суді довести провину Ходкевича не вдалося, і його звільнили. Щоправда, після цього граф мусив рік жити в Житомирі під наглядом поліції.
Пиво і хімія від Ходкевича
У біографії млинівського графа вражає розмаїття його наукових пошуків. Переїжджаючи з однієї своєї резиденції до іншої, невгамовний магнат не припиняв своїх досліджень. А починалося все на Млинівщині. Спадковим маєтком молодого графа спочатку була садиба в селі Пекалів, неподалік Млинова. Пекалівська садиба Олександра Ходкевича в кінці XVIII століття нагадувала коштовну скриньку, в якій були картинна галерея, багатюща бібліотека з родинним архівом, колекція унікальних старовинних предметів, аматорський приватний театр. А головне — там були лабораторія для фізичних і хімічних дослідів та метеорологічна обсерваторія, рукописи про діяльність якої зберігаються нині в Краківському архіві.
Колишній великий палац Ходкевичів у Варшаві, фото 1920-х років
Фізико-хімічну лабораторію Ходкевич облаштував у 1811 році й у родовому палаці у Варшаві. Там не лише сам займався дослідженнями, а й дозволяв це робити вченим-початківцям та студентам.
Цього ж року 35-річний Олександр Ходкевич видав перший у Польщі посібник з пивоваріння, в якому вмістив не лише рецепти унікального пива, а й описав і зобразив у малюнках технологію виготовлення напою, обладнання броварні тощо.
Наука робіння пива” – перший у Польщі посібник з облаштування броварні й виготовлення пива
Поляки давно розпробували пиво від Ходкевича і п’ють його донині, не забуваючи зазначити, хто винайшов рецепт. А його книгу перевидали, і нею користуються сучасні броварі.
Однак деякі сучасники до наукової діяльності допитливого графа поставилися вельми скептично, наголошуючи на тому, що він науковець-дилетант. Тогочасна громадськість трактувала його заняття як забаганки й фантазії багатого пана. “Вся його праця, на яку він поклав життя, розбивалася об нерозуміння суспільства”, – писали сучасники. Не всі схвалили і його семитомний підручник з хімії (1816-1818 роки), розрахований на учнів ліцеїв та вищих шкіл. Видання вийшло в світ завдяки зусиллям відомого видавця та книгознавця Юзефа Венецького. Водночас, Віленська наукова школа, спираючись на авторитет Анджея Снядецького (поляки вважають його батьком польської хімії і генієм польської науки ХІХ століття) сприйняла його підручники дуже критично. Але попри це Ходкевич таки зробив кілька відкриттів. Зокрема, довів, що йод можна отримати з фукусу (вид водоростів), а калій — з калійних солей.
Хімія Ходкевича, том шостий
У галузі фізики він займався зокрема побудовою повітряного термометра й спеціального телескопа для вимірювання відстані та метеорологічних спостережень.
Усе ж таки певного визнання граф-дослідник таки досяг. Про це свідчить його почесне членство в провідних наукових інституціях Європи — Академії наук у Петербурзі та Віленському університеті, товаристві аграрно-гальванічному в Парижі, мінералогічному в Єні та Петербурзі, фармацевтичному у Вільно.
Документ, у якому ідеться про членство Ходкевича у Варшавському Товаристві приятелів наук
Олександр Ходкевич був одним із засновників Волинської гімназії в Кременці. Щорічно надсилав туди 300 срібних рублів і окремо для кафедри хімії, якої був фундатором – 40 тисяч злотих.
Таємниці “філософського” будиночка
Успадкувавши після смерті в 1816 році матері Млинів, Олександр Ходкевич заходився добудовувати палацово-парковий комплекс, не забуваючи при цьому й про свою дослідницьку діяльність.
Розчарування через невизнання сучасниками його наукових пошуків та негаразди в особистому житті, вочевидь, і погнали його до тихого провінційного Млинова, в якому він остаточно осів після поразки польського повстання 1830-1831 років. У розкішній резиденції невгамовний граф з головою занурився у свої досліди.
“Філософський” будиночок у млинівській резиденції Ходкевича
Ще за часів графині Людвики Олександр збудував у парку на березі мальовничого каналу павільйон, названий сучасниками графа “філософським” будиночком. Це був такий собі міні-палац, чудернацький зовні й розкішний усередині. Оштукатурені під скельний камінь стіни, гонтовий дах, з боку каналу — стіна з низкою напівкруглих отворів. З одного боку до будиночка прилягала печера, збудована з глини й землі з додаванням якихось хімічних домішок. Печера складалася з кількох аркад на різних рівнях і використовувалася Ходкевичем для наукових експериментів.
У пізніші часи її використовували як спуск по крутому схилу до стежки вздовж каналу. Над входом до павільйону висіла кам’яна табличка з незрозумілими арабськими написами, що додавало будівлі ще більшої загадковості. Всередині будиночок мав окремі житлові кімнати, передпокій, їдальню та гардеробну, обставлені меблями, перевезеними з Пекалова, багато оздобленими. Окремо було облаштовано приміщення для дослідів та зберігання реактивів.
Саме тут любив усамітнюватися граф Ходкевич, якому не давали спокою непізнанні процеси природи. Досліди й експерименти стали головним захопленням млинівського шляхтича.
“Філософський” будиночок. Фото з книги Афтанази “Історії резиденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої”
Ще за життя графині Марії Людвики цей павільйон слугував приміщенням, де Олександр Ходкевич приймав своїх особистих гостей, яких не переставало вражати розмаїття захоплень незвичайного графа.
Дивакуваті досліди млинівського “Каліостро”
“Світло має вагу”, – доводив з упертістю Коперніка, який будь-що запевняв, що земля таки обертається, наполегливий граф Ходкевич. На думку, що промінь світла має вагу, млинівського шляхтича-експериментатора наштовхнуло споглядання картини Франческо Казанови “Напад розбійників”, де зображено, як крізь грозове захмарене небо пробиваються промені сонця. Про це описував у своїх спогадах польський історик і письменник-мемуарист Юліан Урсин Нємцевич, який побував у Млинівському маєтку Ходкевича, і з яким граф-дослідник поділився своїми припущеннями.
Франческо Казанова “Напад розбійників”, картина, що спонукала Ходкевича досліджувати світло
Досліди зі “зважування” світла Ходкевич проводив у своєму “філософському” будиночку і, можливо, в павільйоні, який в описах резиденції називається “камера-обскура”. Камерами-обскура називали ящик з отвором для проходження світла. На протилежній стінці ящика отримувалося зображення. Цей пристрій був прототипом майбутніх фотоапаратів. Камери-обскури будували також у вигляді будиночків. У описі павільйону йдеться про наявність щілин у стелі для спостереження за сонячним світлом. У 1837 році Ходкевич таки опублікував статтю “Доповідь про вагу світла”, яку показував усім своїм гостям і дуже пишався цим “відкриттям”.
Стаття про вагу світла, надрукована окремим виданням за рік до смерті Олександра Ходкевича (з Краківського архіву)
Натхненний модними науковими віяннями XVIII-початку ХІХ століть, Олександр Ходкевич не залишився осторонь дослідження таємниць життя і смерті. Вважаючи себе вченим-експериментатором, Ходкевич намагався будь-яким явищам, навіть містичним, знайти матеріальне пояснення. А те, що граф Ходкевич був членом кількох масонських лож (як відомо, алхімія — один з наріжних каменів масонства), накладало свій відбиток на його наукові пошуки. Деякі його досліди викликали, щонайменше, здивування у сучасників. Наприклад, він цілком серйозно досліджував феномен появи в млинівському маєтку привиду сестри Розалії, яку було страчено в 1794 році в Парижі (про трагічну долю однієї з найкрасивіших жінок Європи Розалії Любомирської читайте в продовженні публікації). Обезглавлений привид доньки явився графині Марії Людвиці в млинівському палаці, після чого перелякана графиня виїхала до Чорнобиля і до Млинова навідувалась зрідка. Олександр Ходкевич щиро вірив, що появі привида можна знайти наукове пояснення, й узявся досліджувати явище за допомогою усіляких приладів, які конструював сам або ж замовляв у своїх колег-масонів. Утім, чи з’являвся йому привид сестри, невідомо.
Портрет Розалії Любомирської роботи Марі Рене Женев’єви Броссар де Больйо
А ще граф Ходкевич цікавився популярними в той час дослідами з електричного магнетизму, в якому вбачали доказ можливостей оживляти померлих людей. Можна припустити, що Ходкевич був біля витоків створення сучасного дефібрилятора — приладу для ліквідації порушення серцевої діяльності шляхом впливу на серце електричного імпульсу.
Не дивно, що подібні наукові розвідки тогочасне суспільство не вітало. Вони й справді чимось нагадували сумнівні експерименти відомого на той час легендарного авантюриста і містика (хоча й не позбавленого наукових знань і певних екстрасенсорних здібностей) графа Алессандро Каліостро. Утім, на відміну від Каліостро, який свої експерименти робив виключно з метою шахрайських оборудок, Олександр Ходкевич щиро прагнув докопатись до найглибших таємниць природи.
Літографія Ходкевича. Історія одного малюнку
Цікавий до усіляких новацій граф Ходкевич одного разу, перебуваючи в 1817 році у Варшаві, зацікавився майстернею лікаря Яна Сестжиньського, в якій для друку використовували відбитки на камені. Власне, це була перша на польських теренах спроба друку літографським способом. Майстерня Сестжиньського діяла при інституті глухонімих, вихованці якого в такий спосіб могли собі трохи підзаробити.
Ян Сестжиньський, портрет 1872 року
Однак невдовзі через конфлікт Сестжиньського з керівництвом інституту її діяльність довелося припинити. Тоді граф Ходкевич запропонував Сестжиньському співпрацю, відкривши в 1818 році літографічну студію у своєму варшавському палаці на вулиці Міодовій. А в січні 1821 року “Кур’єр Варшавський” називав літографічну студію Ходкевича першим літографічним закладом у Польщі. Майстерню було обладнано двома невеликими ручними пресами, виготовленими в домашніх умовах. Працювали там митці-аматори, для яких літографія була радше модною розвагою. Власне, громадськість так і вважала, що студію створено для особистих розваг графа Ходкевича та його друзів. Як виглядала студія, демонструє унікальна літографія 1818 року, що дійшла до наших часів, виконана за малюнком військового інженера, кресляра та художника-аматора Юзефа Лекса. Він назвав її “Любителі літографії у Варшаві”.
“Любителі літографії у Варшаві”. Копія, посередині високий чоловік імовірно сам Олександр Ходкевич
Унікальність цього малюнку ще й у тому, що на ньому з великою долею імовірності зображено самого графа Ходкевича за роботою. З описів сучасників відомо, що Ходкевич був мало не два метри зростом, широкоплечий, хоча й худорлявий. Високий чоловік у центрі малюнку імовірно і є граф Ходкевич. Також там зображено Яна Павла Лелевеля (польський військовий інженер і художник) та Яна Сестжиньського. Робота Лекса є єдиним твором мистецтва, що увічнив інтер’єр літографічної майстерні, що діяла до 1827 року і, вочевидь, є найдавнішою польською літографією, припускають польські історики.
Оригінал малюнку Юзефа Лекса, сайт польських колекціонерів-шанувальників графіки http://kolekcjonerzy.mnw.art.pl
Утім, у літографії Ходкевича працювали й професійні художники. Серед них — Валентій Слівіцький, за малюнками якого в 1820 році було видано унікальну серію літографій “Портрети знаменитих поляків” з їх біографіями. Причому біографії знаменитостей подано за описами Ходкевича.
У літографії Ходкевича було відбито кілька номерів “Газети Варшавської” та “Місячника Варшавського”.
Четвертого грудня 1821 року “Кур’єр Варшавський” знову писав про літографію Ходкевича. Газета анонсувала вихід у світ нової серії дуже популярних літографічних гравюр з циклу “Варшавські оригінали”, за якими полювали колекціонери. Це були зображення відомих у Варшаві особистостей.
Ян Ліндсей (Лінтцей), варшавський архітектор і художник-аквареліст, який потрапив у серію “Варшавські оригінали”. Літографію виконано за малюнком Валентія Слівіцького. Це єдине зображення Яна Ліндсея
Є згадка про те, що буцімто в 1825 році Олександр Ходкевич переніс літографічну студію до Млинова. Однак про її діяльність відомостей поки що не знайдено.
Портретне зображення Олександра Ходкевича, малюнок невідомого автора датований 1822 роком. Імовірно виконано в його літографії
Скарби Ходкевича
Не гроші і золото, а мистецькі збірки й бібліотека були справжнім скарбом Олександра Ходкевича. Адже у своїй пекалівській садибі цікавий до усього вишуканого і незвичного граф зосередив такі шедеври і коштовні речі, що позаздрив би найбагатший європейський музей. Чого там тільки не було! Галерея з картин відомих італійських, польських і російських художників, серед яких копії картин Рафаеля за розмірами оригіналів. Копії писав для пекалівської садиби графа польський художник Юзеф Олешкевич, талант якого розвинувся завдяки підтримці Ходкевича. Олешкевич певний час мешкав у Пекалові, а згодом на кошти Ходкевича навчався малярству в Дрездені і Парижі. У 1808 році Юзеф Олешкевич на замовлення свого мецената написав картину із зображенням його славетного предка великого гетьмана Яна Кароля Ходкевича — “Прощання Ходкевича з молодою дружиною Алоїзою Острозькою перед Хотинською битвою”.
Юзеф Олешкевич, “Прощання Яна Кароля Ходкевича з молодою дружиною Алоїзою Острозькою перед Хотинською битвою”Палац-музей Замойських у Козлувці (Польща). Картина Олешкевича з пекалівської садиби Ходкевича тепер прикрашає Червону залу музею
У пекалівській збірці також була унікальна картина Францішека Смуглєвіча “Смерть Яна Кароля Ходкевича”
“Смерть Яна Ходкевича”, художник Франциск Смуглєвіч, робота 1806 року. Нині в палаці-музеї Замойських у Козлувці
У палаці було багато майстерно написаних портретів осіб родини Ходкевича й самого графа. Були також нумізматична колекція та колекція мінералів, дорогоцінного каміння та скульптур. Серед колекції старовинної зброї чи не найціннішим експонатом була шабля короля Яна Собеського та чаша великого гетьмана Яна Кароля. З військового походу 1812 року граф Олександр привіз капелюх Наполеона. Надзвичайно вартісним подарунком для Ходкевича був плащ Тадеуша Косцюшка, який той залишив Ходкевичу, коли його конвоювали в 1794 році через Млинів до Петербурга. Тоді в графській резиденції Косцюшко провів кілька днів. На честь цієї події місцеві селяни за наказом графині Марії Людвики насипали курган. Як гласить легенда, землю селяни буцімто мусили носити шапками.
Про мистецькі шедеври, які бачив у Пекалові, написав у своїх “Опусах старого Детюка про Волинь” польський ботанік, професор і письменник Антоній Анджейовський, який також користувався фінансовою підтримкою Ходкевича і певний час мешкав у його маєтку.
“Опуси старого Детюка про Волинь”
Відомий польський письменник, публіцист, видавець, історик і філософ та приятель Ходкевича Юзеф Крашевський, який у своїх “Спогадах з Волині, Полісся й Литви” описував Млинівську резиденцію, зазначав, що найцікавішим документом у колекції Ходкевича був список Литовського статуту 1566 року, написаний староруською мовою.
Колекційні збірки займали бібліотечну залу на першому поверсі. До речі, бібліотека Ходкевича, яку він почав комплектувати в Пекалові ще в 1801 році, була найбільшою на Волині. Опіку над нею на час своєї відсутності доручив своєму секретареві Людвику Гінетту. Частину тієї книгозбірні, яка включала кілька тисяч томів стародруків й історичних документів, у тому числі й родинний архів, у 1804 році перевіз до Варшави. Наступна частина збірки з колекцією картин та лабораторним обладнанням для фізичних дослідів поїхала до Варшави у 1810 році. Після смерті графині Марії Людвики в 1816 році, коли Олександр Ходкевич став єдиним власником Млинова, значну частину збірки було знову повернуто до Млинова. Книги з пекалівської бібліотеки спочатку мали скромний текстовий екслібрис “Z ksiąg Alexandra Chodkiewicza” (“З книг Олександра Ходкевича”) у прямокутній пунктирній рамці. Пізніше у Варшаві книги було оздоблено прекрасним золотим тисненим суперекслібрисом у формі кола з таким самим написом. Ще пізніше маркування набуло форми круглої печатки з родовим гербом і написом:”З млинівської бібліотеки Ходкевича Ру 1838”.
Перший екслібрис Олександра Ходкевича 1801-1804 років
Значну частину мистецької збірки та бібліотеки склали колекції з палацу Корнякта у Львові, які граф Ходкевич купив разом з палацом у 1804 році в свого дядька Юзефа Жевуського за 377 тисяч золотих ринських.
У 1810 році бібліотека Ходкевича налічувала 10 тисяч томів. У 1812 році її було збільшено за рахунок придбаної книгозбірні професора Нікути, а в 1816-у — книг, успадкованих від матері та померлого дядька Юзефа Жевуського. Саме колекція Жевуського була найціннішим вкладом до бібліотеки Ходкевича.
Палац Корнякта у Львові, міжвоєнний період. Нині там Львівський історичний музей
Серед коштовних предметів, якими наповнив граф Ходкевич свою резиденцію у Млинові, були також вироби зі срібла, колекція французької, китайської та корецької порцеляни, старовинні годинники в оправі з мармуру й позолоченої бронзи, рукописи на пергаментах, військові рапорти Тадеуша Косцюшка. Ходкевич був власником унікального екземпляру Острозької Біблії 1580-1581 років, який містив вступ-передмову, чого не було в інших екземплярах. Петербурзька Академія наук пропонувала графові чотири тисячі рублів за передрук цього вступу, але він не погодився.
Бурхливе життя непосидющого й щедрого графа, який не шкодував коштів на науку, колекціонерство й допомогу бідним талантам, а також, вочевидь, не надто уміле управління маєтностями, призвело до накопичення шалених боргів, які на початок 1820-х років склали майже 20 мільйонів польських злотих. Нащадок однієї з найзаможніших польських родин змушений був заставляти майно і позичати кошти, щоб уникнути банкротства. У родинному архіві Ходкевича в Кракові збереглися боргові розписки і фінансові зобов’язання графа перед багатьма поміщиками і вельможами.
Зрештою він змушений був виставити на аукціон великий палац у Варшаві й більшу частину безцінної 25-тисячної бібліотеки, яку збирав десятки років. Іншого способу врятувати залишки майна вже не було. Щоб не ятрити душу спогляданням, як руйнується те, чому він присвятив усе своє життя, він виїхав до Млинова, який відтоді став його головною резиденцією.
Стан заборгованості Ходкевича в 1816-1821
Не все виставлене на аукціон майно одразу знайшло нових власників. Після продажу варшавського палацу бібліотека ще налічувала 17 тисяч 300 томів. Останній аукціон відбувся лише після смерті графа в 1840-1841 роках. Частину книгозбірні викупили до королівського палацу у Вілянові, частину забрали спадкоємці графа і в 1844 році доправили до Млинова.
Бібліотечні колекції, знову збільшені спадкоємцями графа Олександра до 30-ти тисяч томів, були частково знищені під час буремних подій Першої світової та 1917-1919 років. Залишки передані разом з родинним архівом у 1920 і 1936 роках правнуком графа Олександра Мечиславом у Національний музей у Кракові. Частково врятований родинний архів (чи не найбільший серед приватних архівів польських вельмож), що містить понад три тисячі документів 1499-1932 років, з 1951 року знаходиться у Державному архіві в Кракові. А історичні рукописи — у бібліотеці-музеї князів Чарторийських.
Добрі справи млинівського графа
Після смерті матері-графині Олександр Ходкевич узяв опіку над старшим від нього на 6 років і розумово відсталим братом Юзефом. Про цього члена магнацької родини є дуже мало згадок у польських джерелах. Але відомо, що Олександр Ходкевич дбав про свого нещасного брата до самої його смерті в 1828 році. Документи про це, датовані 1816-1828 роками, містяться у млинівському архіві Ходкевичів.
Родинний костел Ходкевичів у Млинові, міжвоєнний період
Серед тих, кого фінансово підтримував Олександр Ходкевич, були обдаровані художники, вчені, лікарі, письменники, музиканти, актори. Великий шанувальник театру Олександр Ходкевич не лише підтримував фінансово талановитих акторів, писав критичні статті на театральні теми і навіть перекладав твори французьких драматургів, а й створив у Пекалові власний приватний театр. Сучасники писали про нього, що це був “невеликий, але добре облаштований театр з капелою та оркестром, якими керував віртуоз і композитор Каршмідт”. Для пекалівського театру декорації малював ще юний тоді Антоній Анджейовський. На театральні постановки до Пекалова з’їжджалася мало не вся волинська богема.
Костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, Млинів, міжвоєнний період
У школах для місцевих дітей Пекалова та Млинова, відкритих Олександром Ходкевичем, навчали польської та російської мов, арифметики, основам моралі та християнської віри. Коли російська влада наполягала на перебудові костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії на православний храм і відкритті при ньому приходського училища, граф Олександр особисто звертався до російського імператора, пообіцявши йому збудувати за власні кошти православний храм, аби тільки не чіпали костел. Адже фундатором його був батько Олександра граф Ян Миколай, там була родинна усипальниця Ходкевичів.
Млинівський костел, пошкоджений під час Першої світової, 1915 рік
Відтак у 1836 році граф Олександр ще встиг закласти перший камінь під будівництво храму. А завершили будову вже після його смерті в 1840 році, охрестивши церкву на честь Олександра Невського. Згодом перейменували на честь Святої Покрови.
Церква в Млинові, 1932 рік
Млинівський граф залишив помітний слід і в літературній спадщині ХІХ століття. Відомі його трагедії “Теона”, “Вірджинія”, “Катон”, “Королева Ядвіга”, збірка “Твори віршем і прозою”, переклади популярних у той час творів драматургів Августа фон Коцебу та Гільбера де Піксерекура. Чимало драматичних творів авторства Олександра Ходкевича втрачено.
Церква, міжвоєнний періодМлинівська церква під час подій Першої світової та 1917-1919 років
Ходкевич також залишив власні спогади під назвою “Історія великих подій мого життя, написана мною особисто, разом із деякими додатками, що могли бути використані в польській історії з 1777 по 28 грудня 1819 року”. Опубліковано їх лише в 2010 році. Як і родинний архів Ходкевичів, його спогади — безцінне джерело вивчення історії нашого краю.
Збірка віршів і прози Ходкевича
“Закоханий до смішного…”
Портрет незвичайного млинівського графа був би неповним без його особистого життя. У першому шлюбі Олександра Ходкевича не оминула доля зрадженого чоловіка. Закоханий 23-річний шляхтич попросив руки своєї пасії 21-річної красуні Кароліни Терези Колонна-Валевської. Про вроду, розум і музичні здібності панянки говорила вся Варшава. У її композиторському доробку була й музика до пісні про Яна Кароля Ходкевича, яка увійшла до виданої в 1816 році збірки “Історичних балад з музикою і малюнками Юліана Урсина Нємцевича”.
Кароліна Тереза Ходкевич (Валевська), невідомий художник
У 1800 році пара побралася. Проте невдовзі молода дружина почала проявляти інші таланти. Серед її близьких приятельок були дві Марії, чиї прізвища гучно лунали в тогочасній Європі. Марія Шимановська — польська піаністка й композиторка, одна з перших жінок-піаністок в історії європейської культури й особа надто вільних поглядів, та ще одна Марія — Валевська, дружина її дядька по материнській лінії і легендарна коханка Наполеона. Саме вона залучила Кароліну Терезу до своєрідного жіночого політичного клубу шанувальників Наполеона, відомого під назвою “Місія Брентіньї”.
Про одруження з Кароліною Валевською (з Краківського архіву)
Доки Олександр Ходкевич з пристрастю віддавався науковим пошукам, воював, засідав у сеймі, його дружина “запалювала” у варшавських салонах, де намагалася впливати не лише на справи політичні. Навіть встигла завести короткотривалу інтрижку з красенем-офіцером і поетом Антонієм Мальчевським, відомим на всю Волинь жіночим звабником, який заради жінок пускався в ризиковані авантюри. Будучи частим гостем у палаці Ходкевичів (граф надавав поетові фінансову підтримку для навчання), почав упадати за легковажною господинею, яка заохочувала його, обдаровуючи своєю прихильністю. Закінчилося тим, що приятель Мальчевського Олександр Блендовський викликав його на дуель, під час якої поет отримав поранення в ногу.
Антоній Мальчевський
На 13-у році шлюбу з Ходкевичем Кароліна Тереза знайшла йому постійну заміну. Поки чоловік воював у наполеонівській армії, невірна дружина закрутила роман з полковником Олександром Голіциним, який служив в уланському полку у Варшаві. Поведінка дружини Ходкевича давно стала темою пліток у Варшаві, заповнивши не одну сторінку скандальної газетної хроніки. “Закоханий до смішного в красу дружини, сліпий до того, що бачить все місто і що врешті довело до розлучення, Олександр Ходкевич став об’єктом насмішок усієї Варшави”, – писав про нього Юзеф Крашевський. Насміхалися навіть з його незвичної працьовитості. Світська “тусовка” не розуміла, як він може спокійно сидіти над своїми дослідами, коли його дружина фліртує на вечірках і балах з іншими чоловіками.
З 1814 року подружжя вже не мешкало разом. Кароліна продовжувала любовний зв’язок з Голіциним, добиваючись розлучення з Ходкевичем, що в ті часи було справою нелегкою. Діючий в Європі з 1804 року так званий “Цивільний Кодекс Наполеона” дозволяв світські розлучення. Але для цього мали бути дуже вагомі аргументи. Процес часто затягувався на роки. Як докази на свою користь графиня Кароліна долучила листи, в яких чоловік звинувачував її у невірності. Розлучитися вдалося лише в 1822 році, тоді ж Кароліна Тереза обвінчалась з Голіциним.
Справа по одруження і розлучення Олександра Ходкевича і Кароліни з Валевських періоду 1800-1823 років. Титульна сторінка добірки документів про шлюб і розлучення, яка налічує понад 200 одиниць (з Краківського архіву)З документів про розлучення – звернення до російського імператораФрагмент документа про затвердження церквою розлучення Олександра Ходкевича і Кароліни Валевської (з Краківського архіву)
А в 1821-у графиня Кароліна, ще маючи прізвище Ходкевич, народила від коханця хлопчика. Однак подальше життя з новим чоловіком у Кароліни Терези не склалося. Політичні розбіжності призвели до сварок. В останні роки життя вона мешкала окремо від чоловіка й померла в злиднях 14 лютого 1846 року в Петербурзі. Того ж року помер від хвороби і її син від Голіцина.
Другою дружиною Ходкевича стала донька волинського шляхтича Онуфрія Щеньовського, молодша від нього на 30 років Францішка Ксавера. Молоді (йому — 48, їй — 18) пішли під вінець у 1824-у, влаштувавши скромне весілля у Млинові.
Померла Францішка Ксавера рано — у 48 років, переживши свого чоловіка на 17 років. Похована на старовинному Повонзківському цвинтарі у Варшаві.
Непересічні діти непересічного батька
Невірна Кароліна Тереза встигла народити графові трьох дітей: Зоф’ю, Яна Кароля та Мечислава Міхала. Найстарша з дітей — Софія народилась у 1803 році в Млинові. Дівчина успадкувала від матері музичний талант. Навчала її сама Марія Шимановська та видатний німецький композитор і піаніст Шарль Арнольд.
Зоф’я з Ходкевичів (Оссоліньська). Оригінал картини зберігається в палаці-музеї Замойських у Козлувці
Зоф’я мала хист і до композиторства. Серед написаних нею творів чимало присвячено матері. Зоф’я Ходкевич була відома в тогочасній Польщі ще й як талановита художниця-флористка, мініатюристка і графік. У 1821 році на виставці образотворчого мистецтва у Варшавському університеті вона отримала похвальну письмову відзнаку комісії за картини “Ваза з квітами” та “Букет у вазі”.
Зоф’я Ходкевич малювала не тільки квіти. Це портрет її знаменитого предка Яна Кароля Ходкевича її роботи. Ліворуч під контуром малюнку можна прочитати напис:”Зоф’я Ходкевичівна малювала”. Робота виконана для книги Юліана Урсина Нємцевича “Історія Зигмунта ІІІ”
Софія також малювала для літографічної майстерні свого батька, пропагуючи разом з ним нову графічну техніку в Польщі. Деяка частина творчої спадщини Зоф’ї Ходкевич нині перебуває в музеї у Козлувці та в Державному музеї у Варшаві.
Віктор Оссолінський і Зоф’я Ходкевич. Оригінали в музеї “Оссолінеум” у Вроцлаві
Подружнє життя Зоф’ї не склалося. Її обранець — військовий, учасник польських патріотичних рухів граф Віктор Максиміліан Оссолінський — дуже скоро розчарував її.
Фото Зофії Оссолінської (Ходкевич) в останні роки життя
Їхні сварки призвели до того, що одного разу граф Ходкевич викликав зятя на дуель. Після п’яти років шлюбу Зоф’я, залишивши чоловіка з 4-річною донькою Вандою, поїхала до батьківської резиденції у Млинів. На розлучення так і не погодилась.
Похована графиня Зоф’я на Повонзківському цвинтарі у Варшаві.
Могила Зофії на Повонзках біля катакомб
Обидва сини Ходкевича Ян Кароль та Мечислав Міхал з юних літ були налаштовані патріотично, що збуджувало батьківську гордість і завдавало нестерпних хвилювань за їхню долю. Сини Ходкевича були учасниками польського повстання 1830-1831 років. Ян Кароль навіть побував у засланні в Оренбурзі. Однак родинні зв’язки і багатство швидко зробили своє, і його звільнили. У подальшому завдяки йому заслані поляки підтримували зв’язок з батьківщиною. Ян Кароль помер у 51-річному віці, так і не створивши родини і не залишивши нащадків.
Мечислав Міхал, беручи участь у складі Другого полку уланів у найбільшій битві повстання під Ольшинкою Гроховською в лютому 1831 року, отримав поранення. Змушений був емігрувати до Дрездена. У 1837 році одружився з донькою графа Густава Олізара Людвикою. Подружжя мешкало почергово то в Млинові (Мечислав успадкував млинівський ключ), то в Дрездені. Народили п’ятеро дітей. Народжений в Пекалові на Рівненщині Мечислав знайшов останній спочинок у Дрездені на старому католицькому кладовищі. Пішов з життя ще в молодому віці — у 44 роки.
Католицьке кладовище в Дрездені, могила Мечислава Ходкевича. 1920-і рокиСучасний вигляд могилиДосі можна прочитати напис на надгробному постаменті: “Поручик колишнього Війська польського. Помер 13 серпня 1851, на 44 році життя”.
Син Ходкевича від другої дружини Болеслав не залишив потомства і помер у 41-річному віці. Успадковану від батька пекалівську садибу отримав після смерті Болеслава його племінник Владислав.
Назавжди в млинівській землі
“Височайшим” указом Олександрові Ходкевичу дозволено було доживати віку в Млинівській резиденції. Останні роки його життя були нелегкими. Він тяжко хворів, переймався долею своїх синів, розбирався з боргами. Але досліджень своїх не полишав до останніх днів. Як писав про нього польський поет Францішек Ковальський, “він майже ввесь час знаходився у своєму кабінеті, де працював над науковими дослідженнями. Ані хвилі не витрачав марно, завжди був занятий працею або в палаці, або в парку біля палацу”.
Невгамовний граф відійшов у кращі світи 24 січня 1838 року й знайшов останній спочинок у родинній усипальниці млинівського костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії.
Запис в метричній книзі про смерть Олександра Ходкевича в 1838 році. Архів AGAD
Юзеф Крашевський згадував млинівського графа у „Волинських вечорах”: “…добра пам’ять про людину, що тут жила й належала до найвидатніших осіб свого століття, дає надію, що з її ім’ям у нащадків щось відродиться корисне для краю. Говорю це про графа Александра Ходкевича – одного з невизнаних і неоцінених людей тієї епохи… Граф Ходкевич жив, терпів до останнього дня, працював з молодіжним запалом, повний прихильності до краю, з готовністю до пожертви задля його добра”.
Однак нащадки виявилися не надто вдячними. Немає нині вже того костелу, на стінах якого було розміщено епітафії Олександру Ходкевичу, його синові Мечиславу та іншим членам родини. У забетонованих і похованих під асфальтовим і травяним покривом криптах досі стоять труни з прахом Олександра Ходкевича та загиблих від рук червоноармійців у 1919 році графині Юлії Ходкевич з Ледуховських і її доньки Софії, похованого в 1933-у молодшого сина Юлії Мечислава.
Некролог на смерть Мечислава – правнука Олександра Ходкевича в “Кур’єрі варшавському”, де повідомляється, що поховання відбудеться у Млинові 10 січня 1933 року о 10-й годині
На початку 1960-х величний костел став жертвою войовничого атеїзму — його знесли, не зваживши на те, що в підземеллі покояться останки членів знаменитого роду, який чимало зробив для розвитку Млинова. Практично на тому ж місці радянська влада звела кінотеатр з назвою “Жовтень”.
Кіно на місці костелу, фото кінця 1960-хучасне фото. Десь тут під травяним покривом ховаються підземелля з останками шанованих колись у Млинові осіб
Однак провалля, які час від часу утворюються на місці колишнього костелу, наче нагадують сучасним млинівчанам про необхідність нарешті гідно вшанувати пам’ять іменитого земляка, для якого Млинів був не просто родовим маєтком, а місцем, куди він завжди повертався після важких життєвих випробувань, де знаходив розраду під час розчарувань і натхнення для добрих справ. Цей край завжди був у його серці, а він назавжди залишився у землі цього краю.
Світлана КАЛЬКО
P. S. Щира подяка Євгенові Заблоцькому за допомогу в підготовці публікації.
27 липня о 19:00 на даху FESTRepublic відбудеться авторський проєкт заслуженого артиста України, скрипаля-віртуоза Назарія Пилатюка «Мелодії вечірнього Львова. Summertime. Baroque Tango&Jazz».
На сцені творитимуть «Promenade Trio»: Антон Сопіга – гітара, Петро Довгань – фортеп’яно, Назарій Пилатюк – скрипка та квартет «4 seasons»: Назар Кисюк – скрипка, Марія Мельничук – скрипка, Сергій Гаврилюк – aльт, Оксана Литвиненко – віолончель, повідомляють організатори.
У програмі твори А.Вівальді, Й. С. Баха , А. П’яццолли.
«Легка музика вечірнього Львова під фужер ігристого в компанії друзів чи коханої людини. Чаруюче танго П’яцолли, настроєвий джаз Сопіги, шедевральні сезони Вівальді.
Багато музики, яка запрошує на музичний променад у компанії віртуозів сцени», – зазначають організатори.
Знайомство Степана Гайдучка та Семена Горука відбулося у Львові в товаристві «Сокіл-Батько». На той час останній був членом старшини організації, проводив титанічну працю з активізації сокільского руху в Галичині, а саме наради, з’їди, поїздки, свята, урочистості тощо. Степан Гайдучок пліч-о-пліч працював з такою людиною упродовж 1910–1914 рр. Цілком закономірно, що про Семена Горука він писав як про невтомного та скромного сокільського діяча.
Іван Боберський як голова «Сокола-Батька» також високо цінував заслуги і здобутки Семена Горука перед організацією та українським народом.
Степан Гайдучок. Світлина з приватного архіву родини Білинських.
Степан Гайдучок під псевдонімом «Гакстен» у празькому часописі Союзу українського сокільства за кордоном «Український Сокіл» опублікував невелику статтю про заслуги Семена Горука перед Україною. Тоді минуло 15 років від дня його смерті.
Публікація Степана Гайдучка «Ні для зиску, ані для слави», опублікована у часописі Союзу українського сокільства за кордоном «Український Сокіл». Прага, жовтень–листопад 1935 р., число 8–9 (14–15). З фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки.
На сьогоднішній день місце і дата загибелі Семена Горука точно не встановлені. За однією із версій поблизу Архангельська його разом із багатьма іншими українськими в’язнями більшовики затопили на баржі, котру підірвали в Білому морі.
Перша сторінка протоколу засідання руханкової секції організації «Сокіл-Батько» у Львові. Серед присутніх на засіданні згадано Івана Боберського, Степана Гайдучка та Семена Горука. Львів, рухівня «Сокола-Батька», 14 травня 1914 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Гайдучок Степан
Ні для зиску, ані для слави
Минають літа, проходять роки, залишаються лише на шляху сліди колеса історії, що поволі, але безупинно, простує вперед. Лише під тягаром більших подій воно залишає глибший слід, якій ніщо не може стерти протягом соток чи може й тисяч років. І відтискує це коло з обєктивною безсторонністю добрі і лихі вчинки та свідомі, чи несвідомі помилки тих, що спричинились до історичних подій.
Наше Сокільство має також за собою частину пройденого шляху.
1 ми можемо на його слідах прочитати багато світлих сторінок. На одній з них написано: “Ні для зиску, ані для слави”. Безмежна любов до Батьківщини, вірність національній ідеї персоніфікуються в особі невтомного, скромного сокільського працьовника Семена Горука. Це той, хто як голова організаційного відділу Сокола-Батька перед Світовою війною віддав тисячці сокільських гнізд десяток найкращих, повних життєвої сили років свойого життя. Це той, хто як отаман Українських Січових Стрільців йшом все вперед і вів за собою всіх враз на полі бою до ліпшого майбутнього власної нації.
Семен Горук. Поштівка з колекції Юрія Завербного.
Скромний і спокійний, з лагідною усмішкою, але завше з енергійним виразом обличча і з очима, з яких світилась віра та любов. Горук захоплював своїм творчим ентузіязмом всіх молодих і старих і всім указував в щоденній праці шлях до національного ідеалу, дороговказом на якому все було “Ні для зиску, ані для слави” для себе особисто, лише на добро Батьківщини.
Автограф Семена Горука. 3 грудня 1910 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Був Горук і творцем першого листопаду 1918 р. у Львові На поклик Батьківщини став він до бою лише за її власні інтереси. Але надто велику руїну принесла Рідному Краєві Світова війна, а ще більшим був тягар подій 1918–[19]20 рр. Слово “приказ” характеризувало не лише Семена Горука як вояка, але й всіх його підлеглих. Жахливі умови боротьби кінця 1919 р. завинили тому, що був даний невідповідний приказ і Семен Горук більше вже не повернувся в наші сокільські ряди.
Старшини Українських січових стрільців. У першому ряді зліва направо – 8-й: Іван Боберський, 9-й: Сень Горук, 10-й: Степан Шухевич, 11-й: Дмитро Вітовський. Збірка світлин УСС з Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Вже 15 літ минає як вивезли росіяни отамана Горука на північ Московії, туди, звідки українці не повертаються. Загинув не з власної вини.
Віддав Горук все, що мав Батьківщині і залишив велику духову спадщину Рідному Сокільству. То, чим він лише жив, – живе, розвивається й жадна ворожа сила його не переможе.
УСС. За Волю України. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Семен (Сень) Горук (13.09.1873–08.1920) – громадсько-політичний діяч, сотник Українських січових стрільців, отаман Галицької армії. На його честь названо вулиці в містах Коломиї і Снятині, встановлено меморіальну таблицю на будинку, де він провів дитячі роки.
Джерело: Гакстен [Гайдучок С.]. Ні для зиску, ані для слави // Український Сокіл. Часопис Союзу Українського Сокільства за кордоном. – Прага, 1935. – Жовтень–листопад. – Чис. 8–9 (14–15). – С. 1.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Львів… Місто, що асоціюється з ароматом кави. Але чи справді ми знаємо його справжню кавову історію? За кожним нині діючим закладом стоїть тінь десятків,...
