Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту у Галичині. Частина третя

167
Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту у Галичині. Частина третя

Сьогодні пропонуємо вашій увазі третю частину ретроспективного огляду інституцій соціального захисту у Галичині. Перша частина та друга частина з’явилася на шпальтах нашого видання минулого та позаминулого минулого тижня і була присвячена шпиталям та закладам та товариства доброчинності.

Оксана Стадник завершує розкривати тему і нині мова під підтримку осіб із особливими потребами на теренах нашого краю.

Підтримка осіб із особливими потребами

З метою створення умов для навчання та наступного якісного життя для дітей з особливими потребами у 19 ст. були створені ряд закладів, функціонування яких є актуальним і досі.

Науково-виховний Заклад глухонімих (ЗГН) у Львові: існує з 04.11.1830 р., перший внесок походить від невідомої особи, котра у 1828 р. перерахувала кошти з метою створення ЗГН (Сучасні дослідники встановили, що анонімним доброчинцем був австрійський єпископ Ян Міхал Леонгард – прим. авторки). В подальшому ці кошти примножувались, що дозволило у 1830 р. у власній кам’яниці відкрити Галицький приватний інститут глухонімих Св. Трійці. Першим директором закладу у 1830-1836 рр. був о. Ян Гоффман, першим учителем та вихователем – випускник Празького інституту глухонімих, чех Домінік Віхітіль. У 1841 р. було споруджено власний будинок на місці колишнього палацу Вишневецьких на Личаківському передмісті. Навчальний заклад, що був розрахований для прийому 60 вихованців, утримувався коштом субвенцій держави, міських та повітових рад, а також кількох приватних доброчинних фундацій. З працею в закладі пов’язана діяльність сурдопедагогів Домініка Віхітіля, Антонія Пантери, Томаса Хохолоушека, Антонія та Елеонори Мейбаумів. В закладі виховувались діти з цілого краю (Галичини): навчались впродовж 6-ти років та отримували робітничі професії. При цьому, Галицький заклад глухонімих забезпечував потреби лише 5 відсотків дітей з вадами слуху.

Будівля закладу для глухонімих. Фото М. Мюнц, 1905 р. Походить з колекції Котлобулатових.
Будівля закладу для глухонімих. Фото М. Мюнц, 1905 р. Походить з колекції Котлобулатових.

На даний час у приміщенні давнього закладу для глухонімих функціонує Львівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат Марії Покрови для глухих дітей. Тут навчаються та виховуються близько 70 дітей з вадами слуху від шестирічного віку з сіл та міст Львівської області. Виконання шкільних програм забезпечують 50 педагогів, 35 з яких мають спеціальну сурдопедагогічну освіту.

Галицький заклад сліпих у Львові (ЗС), засновником якого був Вінсент Заремба Скшинський у 1851 р. з метою виховання сліпих з 10-річного віку, навчання та забезпечення їм відповідного фаху, який давав би заробіток на життя.

З 1879 р. розпочали свою діяльність два товариства Червоного Хреста – чоловіче та жіноче. У 1891 році відбулось злиття в одну інституцію: Крайове товариство Червоного Хреста в Галичині, яке до 1914 р. було підпорядковане австрійському ЧХ, зберігаючи при цьому самоврядування в певних межах.  Мета товариства: опіка над пораненими на полі бою, хворими військовими, фінансової підтримкм військових інвалідів, сиріт та вдів по військових, а також родин мобілізованих на військову службу. У своїй діяльності товариство базувалось на ухвалах міжнародної конференції в Женеві 1863 р. Під час першої світової війни Австрійський Червоний Хрест відкрив шпитальні павільйони відразу після відходу зі Львова австрійських військ, перед тим, як до міста увійшли російські війська. Всього функціонувало 9 павільйонів, які були розташовані в різних будинках Загального шпиталю, клінік медфакультету та у приміщенні санаторію Польського Червоного Хреста.

Дім здоров’я доктора Солецького, в подальшому – Санаторій Польського Червоного Хреста, сучасний – клінічний шпиталь прикордонної служби. Фото авторки. 2014 р.
Дім здоров’я доктора Солецького, в подальшому – Санаторій Польського Червоного Хреста, сучасний – клінічний шпиталь прикордонної служби. Фото авторки. 2014 р.

Санаторій Польського Червоного Хреста почав функціонувати з 1914 р. у приміщенні Дому Здоров’я доктора Казимира Солецького на вул. Личаківській, 107.

В свою чергу, Казимир Солецький (Kazimierz Romuald Solecki) починав свою діяльність як адміністратор санаторію лікаря Еуґеніуша Вайґля (Eugeniusz Wajgl), який було організовано в 1901 р.

Він розташовувався в невеликому триповерховому будинку, перебудованому та обладнаному відповідно до потреб лікувального закладу по вул. Гауснера, 11 (тепер вул. Сковороди). Лікування було платним. При відкритті установи в ній лікувався тільки один пацієнт, через кілька років вже 72 хворих на рік, через шість років – 160 хворих. За цей час К.Солецький закінчив медичний факультет Львівського університету (1904) та сповнений надій вже без участі Е.Вайґля збудував санаторій по вул. Личаківській, 107. Відкриття відбулось у 1908 р. Найсучасніший у тодішньому Львові приватний лікувальний заклад був зразково обладнаний: центральне опалення, електричне освітлення, електричні ліфти, власна телефонна мережа, каплиця, зимовий сад, бібліотека, читальня; для обслуговування хворих – 14 палат, 2 сучасні хірургічні операційні, зал для пологів, рентгенівський апарат, діатермія, лікування індивідуальною дієтою тощо. На даний час в цьому приміщенні функціонує шпиталь прикордонної служби України.

Тогочасне суспільство турбувалось про своїх військових інвалідів, зокрема, в часи безкінечних воєн, революцій та лихоліть. Фундації інвалідів функціонували по усій Галичині. На українських землях їх було близько півтори десятка, в підпорядкуванні військових, або повітових чи крайових відділів. У 1816 р. на добровільні внески було створено Галицький провінційний фонд інвалідів для підтримки австрійських військових інвалідів. У 1863 р. створена була фундація інвалідів Пелагії Русановської – для військових інвалідів різних віросповідань. З 1866 р. на доброчинні внески закладено Галицький фонд військових інвалідів без різниці визнання.

У 1849 р. у Львові було закладено Фонд імператора Франца Йосифа І для військових відставних та інвалідів. У 1851 р. зa його розпорядженням на будівництво будинку інвалідів було виділено 700 тисяч золотих ринських і територія Пилиховської долини з дубовим лісом. Тоді ці землі в районі гори Кортумівка на Клепарові належала війську. Будівельні роботи розпочалися навесні 1856 р., завершені в 1863 р. Урочисте відкриття будинку відбулося 04.10.1863 р. в день іменин імператора Франца Йосифа І. Будівля була розрахована на розміщення та утримання на пансіоні 500 осіб.

Дім військових інвалідів у Львові. Листівка 1900-1901 рр. Походить з колекції Котлобулатових.
Дім військових інвалідів у Львові. Листівка 1900-1901 рр. Походить з колекції Котлобулатових.

Дім військових інвалідів діяв у Львові з 1863 до 1918 року. У міжвоєнний період будівлі використовували для потреб інвалідів і ветеранів польського війська: притулок для військових ветеранів та хірургічне відділення Окружного військового шпиталю.

В радянські часи будівля знаходилася у розпорядженні Червоної армії, пожежно-технічного училища, з 1992 р. – Львівського державного університету безпеки життєдіяльності Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Подібні інституції існували не тільки у Львові, а й у Бережанах, Чорткові, Дрогобичі, Коломиї, Нижанковичах, Прилбичах, Золочеві, Станіславові.

На жаль, постійним супутником суспільного життя в усі часи було таке явище, як сирітство. Турбота про дітей, позбавлених батьківського піклування, може і не була пріоритетом державної політики в минулі віки, і насамперед покладалась на приватних осіб та церкву, та була невід’ємною частиною суспільних відносин, своєрідним лакмусовим папірцем на людяність.

У Східній Галичині було створено понад 20 закладів для сиріт. Ще з 1773 р. у Львові існував заклад для осиротілих дівчат Св. Казимира при монастирі Сестер Милосердя. Міський львівський заклад ім. Франца Йосифа займав окреме приміщення по вул. Зеленій, закладений у 1855-58 рр. для сиріт обох статей. Виховний заклад для хлопців, закладений лікарем Юзефом Торосєвічем у 1865 р. для бідних дітей вірменського походження. При костелі св. Антонія з Падуї з 1850 р. почав свою діяльність виховний заклад для хлопчиків. Ініціаторами його створення були землевласник Калікст Орловскі, князь Антонім Манастерскі та графиня Гонората Божецка. Метою закладу, відповідно до статуту, було безоплатне утримання бідних хлопчиків, проживання, виховання, навчання в обсягах загальноосвітньої школи, а також можливість отримати ремісничу спеціальність.

Костел св. Антонія з Падуї з монастирськими приміщеннями (праворуч), в яких розташовувався виховний заклад для хлопчиків (на даний час – музична школа). Фото авторки. 2014 р.
Костел св. Антонія з Падуї з монастирськими приміщеннями (праворуч), в яких розташовувався виховний заклад для хлопчиків (на даний час – музична школа). Фото авторки. 2014 р.

В інших містах функціонували: у Яворові – з 1636 р. – заклад сиріт при монастирі Сестер Василіанок, закладений мешканкою Яворова Малгожатою Хриськів; фундація притулкова – в Болехові, закладена графом Агенором Голуховським у 1867 р. для виховання бідних дівчат до 7 річного віку; у Червоногороді –  з 1844 р., заклад сиріт, закладено княгинею Хеленою Понінською, опікувались Сестри Милосердя; у Станіславові – з 1868 р. – повітовий заклад покинутих хлопчиків; у Бродах – з 1863 р. – заклад для єврейських сиріт.

Харитативна діяльність не обмежувалась тільки будівництвом притулків для знедолених членів суспільства: вже й тоді існували більш вузькоспеціалізовані соціальні заклади.

В Роздолі у 1823 році графинею Людвігою Лянцкоронською закладено шпиталь для догляду за 20 хворими в їхніх помешканнях – прототип сучасної патронажної служби!

Перший дитячий садочок! – християнський притулок для малих дітей, який було закладено у Львові у 1840 році за кошти львівського магістрату з метою щоденного догляду за дітьми у віці 3-6 років для родин, в яких батьки не мають можливості ними опікуватись в силу своїх занять. Догляд забезпечував дітям годування, нагляд, ігри, відповідні для вікової категорії.

Перший хоспіс! – в сучасному розумінні цього слова: фундація Титуса Кєляновського для невиліковних хворих християн, який було закладено у 1891 р. у Львові. Ще одним таким закладом був будинок для невиліковно хворих, відкритий у Золочеві в 1901 р. на кошти повітової ради. Відомо, що пацієнти перебували під лікарським наглядом.

З бурхливим розвитком промисловості у кінці 19 ст. соціальне забезпечення переходить поступово до рук держави, яка заходами соціального законодавства втручається в економічні відносини й вимагає соціальної охорони робітників та службовців на випадок хвороби, інвалідності, на старість тощо.

Вважається, що медичне страхування на українських землях зародилося в Одесі в кінці 80-х − на початку 90-х років 19 ст. Проте, ще у 1810р. на внески працівників та урядників тютюнової фабрики (sic!) у Винниках під Львовом було створено заклад для підтримки та лікування хворих працівників фабрики, членів спілки, осіб, котрі втратили свою працездатність та змушені просити милостиню, а також з метою виплати коштів на поховання у випадку смерті когось із членів спілки. Установа мала у своєму штаті лікарський персонал. Перше медичне страхування!

В свою чергу, на польських та українських землях під Австрією з 1852 р. на підставі патенту цісаря створювалися такі типи страхових товариств як акційні спілки, товариства взаємних забезпечень. Зокрема, у 1860 р. у Кракові було створено перше Товариство взаємних забезпечень. У Львові у 1892 р. постало українське товариство «Дністер» – з метою страхування від вогню, крадіжок і злому, а у 1911р. – «Карпатія» з метою страхування життя. Обидва діяли до 1939р., хоча з деякими обмеженнями: страхування від вогню перебрало від 1935р. польське монопольне товариство.

У Польщі перед 1939 роком існувало 38 товариств взаємних забезпечень, 72 приватні фірми та 16 закладів страхування. Тільки 2 заклади пережили ІІ світову війну та зміну політично-економічної системи. В Україні за радянських часів соціальний захист втратив своє первинне значення, а медичне страхування взагалі було ліквідоване: у 1927р. медичне страхування втратило самостійність, а у 1933p. соціальне страхування загалом було передано профспілкам, де поступово позбулося складової медичного страхування.

Підсумки

Гуманітарна традиція Галичини в цілому, та у Львові, зокрема, складалась історично та передавалася з покоління в покоління впродовж багатьох віків. Безумовно, що медицина Львова завжди була медициною багатонаціонального міста, про що неодноразово декларувалось у статутах шпиталів чи закладів для хворих, товариств чи фондів. Добродійні організації, товариства доброчинності та установи – створювались з метою догляду за хворими та інвалідами, фінансової підтримки та виховання сиріт, та утримувались, в більшості випадків, на кошти приватних осіб. Певною мірою до цього долучалась і держава. Прикметно, що усі ці заклади, за поодинокими винятками, мали на меті догляд та лікування убогих непрацездатних членів суспільства незалежно від їх національної чи конфесійної приналежності.

Ще до офіційного переходу соціального забезпечення до рук держави створювались страхові організації за принципом самострахування: за рахунок внесків працівників реалізовувалась можливість соціального та медичного захисту певного рівня. Знаково, що однією з перших організацій такого ґатунку в Україні (можливо – першою!) був заклад для підтримки та лікування хворих працівників тютюнової фабрики у Винниках під Львовом, створений у 1810 р. на внески працівників та урядників.

Барельєф на стіні давнього шпиталю Боніфратрів з написом «Милосердя». Фото авторки. 2013 р.
Барельєф на стіні давнього шпиталю Боніфратрів з написом «Милосердя». Фото авторки. 2013 р.

Іван Крип’якевич писав «Які там не були тодішні шпиталі, все таки вони були, і було їх немало, – немічні і старі, безпритульні і хорі могли знайти там безпечний захист. Справа шпиталів знаходила зрозуміння і підмогу в громадянстві, – свідоцтвом цього були великі легати (Легат – спеціальна форма для зазначення в письмовому або усному заповіті дару на користь конкретної особи чи закладу – прим. авторки) на тисячі золотих, і численні дрібні жертви, що сипалися до пушок шпитальних “прошаків”. Все те свідчить про великий гуманітарний змисл, про високу культуру давнього українського громадянства. Можна б радіти, коли б і наша теперішня громада для ідеї шпиталю в новочаснім понятті показала таке саме розуміння, як і наші міщани 300 і 400 років тому». Хоча ці слова відносились автором до середньовіччя – ми ж можемо їх застосувати й до пізніших часів, оскільки гуманізм наших попередників проявлявся у їхніх добрих справах.

Оксана СТАДНИК

Оксана Стадник. Стаття «Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту в Галичині» із часопису «Український вісник медико-соціальної експертизи». №3. (13). 2014. С.47-67.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.