Свій вагомий внесок у розвиток хірургії в Галичині зробили не лише хірурги Загального шпиталю (сучасна Львівська обласна клінічна лікарня), а й фахівці інших лікувальних закладів, які функціонували у Львові на той час. Багато хто з них були піонерами у становленні та розвитку вузьких хірургічних спеціальностей, талановитими науковцями, першовідкривачами нових методів лікування та оперативних втручань, про що, на жаль, широкий загал не пам’ятає.
Утім, багато дослідників небезпідставно вважають, що у Львові та в Галичині саме Ґжеґож Зембіцький був чільним творцем хірургії, оскільки він першим системно підійшов до організації цієї служби та зокрема, деяких її вузьких спеціальностей – урології та отоларингології.
Колегія Піярів, головний корпус Загального шпиталю. Фото А. Ленкевича. 1932 р. Походить із колекції Котлобулатових.
Ґжеґож Юзеф Войцех Зембіцький гербу Пулкозіц (Grzegorz Józef Wojciech Ziembicki Herbu Półkozic, 1849–1915).
Народився 23 квітня 1849 р. у Перемишлі в родині лікаря Ґжеґожа Зембіцького-старшого. Після закінчення медичного факультету в Парижі у 1875 р., працював у столиці Франції шкільним лікарем в Польській школі Батіньоля (École Polonaise de Batignolle) – до 1879 р. Паралельно у 1876 р. після проходження інтернатури отримав диплом доктора медицини за роботу на тему лікування солідних пухлин яйників.
Цікавим є факт його участі у франко-прусській війні 1870–1871 рр.: ще студентом він брав участь у боях під час облоги Парижа, надавав медичну допомогу захисникам міста.
1880 р. провів у Відні, де змушений був нострифікувати свій диплом, паралельно проходячи стажування у Т.Більрота. Наприкінці 1880 р. розпочинає діяльність у Львові, і вже наприкінці 1882 р. очолює хірургічне відділення Крайового Загального шпиталю після раптової смерті її керівника Івана Шепаровича.
У 1882 р. у конкурсі на цю посаду взяли участь 8 претендентів, серед яких були такі титуловані хірурги, як Альфред Обалінський чи Боґуслав Льоншам де Бер’є, а також вихованець та асистент І. Шепаровича Юзеф Ґостинський. Медична спільнота і Львова, і Кракова украй негативно поставилася до призначення на цю посаду чужинця. Адже усі претенденти були віддавна знані в Галичині, а Ґ.Зембіцького презентували лише паризькі рекомендації. Та потужна люстраційна перевірка 1884–1885 рр. дуже високо оцінила діяльність Зембіцького на посаді. Більше до нього претензій не висувалось. На посаді завідувача хірургічним відділенням Ґ.Зембіцький перебував до 1915 р.
У 1888 р. його обрано членом Крайової ради здоров’я, в якій він працював 9 років поспіль.
Ґжеґож Зембіцький. Походить із родинного архіву Зембіцьких. Фото бл. 1914 р.
Член Товариства Червоного Хреста з 1888 р. Під час Першої світової війни керував галицьким відділом Червоного Хреста та був директором шпиталю Червоного Хреста (павільйон №1), який базувався в Санаторії Червоного Хреста на вул. Личаківській, 107. Опікувався офіцерами обох воюючих армій.
Санаторій Червоного Хреста, на 1906 рік – Дім здоров’я д. Солецького. Походить із відкритих джерел.
Ґжеґож Зембіцький – це хірургічна школа, яку він залишив після себе, десятки лікарів, які стажувались у його відділенні, численні наукові праці, де надавалась інформація про клінічні випадки, вдосконалені техніки оперативних втручань та розробки нових методик. І, зрештою, – це виняткові організаційні здібності та бачення перспективи розвитку хірургії, організації надання хірургічної допомоги, зокрема, вузьких хірургічних спеціальностей. Із величезної кількості його учнів понад тридцять досягли високого становища в медицині: інспектори, директори шпиталів чи завідувачі шпитальних відділень.
Стоячи біля джерел становлення львівської медицини, він зробив вагомий внесок у реалізацію стратегічних завдань щодо відкриття лікарського факультету у Львівському університеті, створення Лікарської палати, зведення нового корпусу для пологового будинку та будівель клінік, прийняття ряду ухвал про покращення організації надання медичної допомоги у ЗШ, розробки організаційних засад діяльності санітарної служби Львова, тощо.
Як фахівець, проф. Ґ.Зембіцький, окрім абдомінальної хірургії, майстерно володів усіма видами хірургічних технік та займався, поміж іншим: судинною хірургією (1888), хірургічним лікуванням судинних аневризм (1891) та абсцесів середостіння (1889, 1895); виконував різноманітні гінекологічні операції (1892), опрацьовував синдром раптової смерті при переломах кісток (1906). Окрім того в коло його зацікавлень входили питання ортопедії (1886, 1900), зокрема при позалегеневому туберкульозі (наприклад, кістковому, 1888), нейрохірургії (1888, 1902), проктології (1891), онкології (1892): оперував пухлини яйників (1883) та матки (1896), кісток (1892), верхніх дихальних шляхів (1892) і звичайно ж, пухлини органів травлення (1894). Є інформація, що у хірургічному відділенні ЗШ лікувались склерома, зоб (1892); захворювання щелепово-лицевої ділянки: у 1892–1898 рр. саме Зембіцьким було виконано перші резекції нижньої та верхньої (1895, 1903) щелеп.
Великою частиною діяльності Ґ.Зембіцького була урологія: він лікував сечокам’яну хворобу – постійно, крипторхізм (1891, 1903), туберкульоз нирки. Багато уваги приділяв хірургічному лікуванню захворювань сечостатевої системи – виконував усі урологічні операції, прийняті у медичних наукових колах того часу: нефректомії (1891, 1892, 1894, 1903), простатектомії (1910), був одним із провідних спеціалістів, котрі проводили літотрипсію у сечовому міхурі (1886, 1892). До слова, впродовж років створював колекцію нетипових каменів сечового міхура, які видаляв при літоекстракції. У 1922 р. на засіданні наукового кола лікарів Загального шпиталю Зенон Ленько (перший уролог Львова – прим. авторки) доповідав про 189 рідкісних зразків міхурових каменів, добутих Ґ.Зембіцким та ним упродовж тривалого часу.
Фрагмент зі статті Г.Зембіцького з описом нової методики операції сечоректальної нориці. З часопису «Gazette hebdomadaire de médicine et de chirurgie» за 1889 р. у розділі «Nouvelles recherches» (Нові дослідження)
Ба більше, доктор Ґ. Зембіцький запропонував власний метод операції сечоректальних нориць – ще у 1889 р. Методику прихильно прийняли європейські фахівці, оскільки вона виявилась достатньо ефективною. Інформація про неї публікувалась не лише у французьких медичних часописах (і, звичайно ж, у польських), а й у німецьких наукових виданнях.
У 1891 р. на VI з’їзді лікарів і природознавців Ґ. Зембіцький виступав із великою доповіддю, присвяченою питанню оперативної методики доступу до сечового міхура, т. зв. «wysokiego cięcia pęcherza» на прикладі 20 випадків із практики. Цікаве зауваження доповідача: Зембіцький надає перевагу виконанню таких операцій заочеревинним доступом, а не лапаротомним (за методом Ридиґера), який «є гарним, але, як кожна лапаратомія, більш ризикований для пацієнта».
Витяг з часопису «Przegląd Lekarski» («Лікарський огляд») за 1891 р. з цитатою Ґ.Зембіцького
Ґ. Зембіцький завжди вважав себе учнем французької хірургічної школи, підтримував контакти із паризькими лікарями впродовж десятків років. Ймовірно саме тому згодом З. Ленько зміг навчатись у Парижі, й отримати знання про найсучасніші методики лікування та оперативних втручань в урології. З ініціативи Зембіцького у хірургічному відділенні Загального шпиталю ще з 1903 р. почали використовувати сепаратор Кателена (відомий французький уролог – прим. авторки) – апарат для роздільного збирання сечі з нирки, оскільки при катетеризації кожної нирки неможливо отримати достовірний результат внаслідок подразнення слизової. І знову дискусія із Ридиґером, який надавав перевагу сепаратору Люїса (B.Lewis).
Першим із львівських хірургів він почав використовувати поперекове спинномозкове знечулення – від січня 1901 р., вважав його дуже перспективним методом анестезії, зокрема, в урології, відзначав вищу ефективність тропококаїну в порівнянні із кокаїном.
Більше 20-и років лікар скеровував пацієнтів у Трускавець, радячи лікування «Нафтусею»: відзначав, що показами до лікування є фактично усі захворювання органів травлення та сечостатевої системи, окрім туберкульозу нирки.
Величезний практичний досвід та неабиякий талант дозволяв Ґ. Зембіцькому розробити власні алгоритми лікування та оперативних втручань при усіх нозологіях. І він мав мужність захищати свої погляди та методики у наукових дискусіях – чи то на засіданнях Товариства галицьких лікарів (з 1900 р. – Львівського лікарського товариства – прим. авторки) чи на з’їздах та конференціях. Так, наприклад, він вважав, що в лікуванні каменів сечового міхура повинна надаватись перевага літотрипсії, і лише у випадках виявлення великого каменю, при скомпрометованому (запальному) сечовому міхурі або простаті – варто виконувати надлонний (надлобковий) надріз (sectio alta).
У 1903 р. на XIII з’їзді польських хірургів він підняв питання щодо відповідальності лікарів у випадку смерті внаслідок наркозу, вважаючи, що таку відповідальність треба покласти і на лікаря, і на пацієнта, оскільки останній не завжди надає усю інформацію про стан свого здоров’я. А щодо освітлення таких тем у пресі – то журналістів необхідно юридично зобов’язати отримувати інформацію безпосередньо від осіб (лікарів) або органів (Лікарська Палата), уповноважених для цього. З іншого боку, хворих також слід детальніше інформувати про небезпеку хлороформового наркозу.
У 1897 р. Ґ Зембіцький отримав право читати лекції (veniam legendi) з хірургії та звання доцента, у 1903 – отримав титул професора звичайного, оскільки він безсумнівно був фахівцем високого рівня компетентності, експертом у царині хірургії.
Йому також запропонували посаду професора хірургії на лікарському факультеті Львівського університету у разі, якби відмовився Л.Ридиґер. Оскільки ця ситуація виглядала некоректно та неетично щодо Зембіцького, можна припустити, що коли йому знову запропонували кафедру хірургії в Кракові у 1898 р., він відмовився, щоб не пережити подібне ще раз.
При цьому, завдяки унікальності його практичного досвіду, після відкриття медичного факультету Львівського університету Ґ.Зембіцький у 1899–1911 рр. викладав хірургію та урологію. У 1911 р. він полишив роботу в університеті, але продовжував викладати хірургічні методики на додаткових курсах, які проводили спеціалісти Загального шпиталю для провінційних лікарів, – з 1906 до 1913 рр., фактично до початку Першої світової війни війни.
Фрагменти із довідника «Skład Uniwersytetu i program wykładów…» за 1903 р. та із довідників: «Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899-1900 рр. C.K Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie»; 1905–1906 рр.; 1910–1911рр.Фрагменти із довідника «Skład Uniwersytetu i program wykładów…» за 1903 р. та із довідників: «Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899-1900 рр. C.K Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie»; 1905–1906 рр.; 1910–1911рр.Фрагменти із довідника «Skład Uniwersytetu i program wykładów…» за 1903 р. та із довідників: «Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899-1900 рр. C.K Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie»; 1905–1906 рр.; 1910–1911рр.Фрагменти із довідника «Skład Uniwersytetu i program wykładów…» за 1903 р. та із довідників: «Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899-1900 рр. C.K Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie»; 1905–1906 рр.; 1910–1911рр.
Автор біля 80 публікацій, багато з них французькою мовою, яку знав досконало і часто нею користувався. У 1915 р. свою бібліотеку, переважно на медичну тематику, передав університету.
Брав участь у міжнародних хірургічних конгресах: Париж – 1885 і 1889 рр., Брюссель – 1892 р., був активним учасником усіх з’їздів польських хірургів. При цьому, Зембіцький завжди давав можливість виступати із науковими доповідями своїм лікарям та інтернам (praktykanci), коментуючи клінічні випадки чи використані техніки операцій, що характеризує його як талановитого педагога (вчителя).
1901 р. відзначений орденом Залізної корони ІІІ ступеня.
Досягнення Ґ. Зембіцького гідно оцінили сучасники не лише на батьківщині: визнанням його заслуг стало нагородження у 1895 р. лицарським хрестом Ордену почесного легіону Французької республіки, у 1906 р. – прийняття у члени Паризького хірургічного товариства. Він підтримував контакти із французькими колегами та побратимами із часів франко-прусської війни. Вже перед смертю на знак пошани до хірурга його відвідав французький генерал Поль По (Paul Pau) із вітаннями від ветеранів 1870 р.
Лицарський хрест Ордену Почесного Легіону. Походить з відкритих джерел
І ще одна цікава деталь із життєпису Ґ. Зембіцького.
У 1902 р. у Парижі на святкуванні 100-річчя інституції інтернатури йому єдиному було надано право виступу від імені інтернів-іноземців, які навчались після закінчення французьких медичних учбових закладів.
Ґ. Зембіцький належав до когорти лікарів ЗШ, які не лише пишались належністю до працівників цієї головної медичної установи Львова, а й завжди виступав на захист прав лікарні. Колеги визнавали його лідерські якості у питаннях захисту моральних і економічних інтересів лікарської професії: власним прикладом і друкованим словом він працював над створенням сучасного типу лікаря-громадянина. Коли у 1901 р. було організовано Товариство самодопомоги лікарів, Ґ. Зембіцький узяв активну участь в розвитку цієї інституції. Як кожна новаторська організаційна робота, вона вимагала громадянської мужності, оскільки викликала спротив лікарів-консерваторів. («То була піонерська організаційна праця, яка часто вимагала громадянської мужності, наражала на сарказм з боку тих, хто запліснявів у застарілому розумінні постаті лікаря», 1915, некролог Ґ. Зембіцького – прим. авторки)
Характеризуючи цю видатну людину Юзеф Вічковський писав: «Обдарований гострим розумом, спостережливістю, він розмовляв зв’язно й повільно, писав чітко та зрозуміло викладав думки. Володів всебічними та глибокими знаннями, був відмінним діагностом, віртуозним хірургом. Прихиляв до себе лицарським характером, чулим серцем, вразливістю до людського болю. Був завжди шляхетним, вихованим, людяним, тактовним. Поважаючи себе, вмів піднести самоповагу інших. Умів бути вдячним».
Оксана СТАДНИК
Розділ із книги Оксани Стадник «Урологія у головному шпиталі Галичини» Львів. 2020. Видавництво «Аверс». с.51-60.
У 1934-1938 роках він став вітриною модерністичної й авангардної української поезії поза СРСР і популяризував образотворче мистецтво міжвоєнної доби. Яскрава і доволі вдала спроба універсального культурного видання.
Настав час привернути більше уваги й до такого цікавого львівського явища, як часопис «Назустріч». Це було непересічне літературно-мистецьке видання. Воно залишається читабельним, цікавим сьогодні, і то не лише для вузьких фахівців.
«Назустріч» – двотижневик, присвячений головно українській культурі та світовому контексту, з увагою до різних напрямків, позапартійний (про що повідомляла стаття «Пляни» Михайла Рудницького в першому числі за 1 січня 1934 року), але з доволі помітною, особливо на початках, «центристською» (або «демо-ліберальною») політичною лінією. Багатство висвітлюваних тем і явищ у поєднанні з динамічною формою подачі зробили «Назустріч» чимось на зразок легкої енциклопедії тодішнього культурного життя. Видання нерідко порівнювали з польськими часописами «Pion» і «Wiadomości Literackie».
Газету «Назустріч» заснували 1934 року. Ініціатором нового видання називають Дмитра Левицького, голову Української парламентської репрезентації (об’єднання українських депутатів у польському сеймі, основна партія – УНДО; отже, часопис перебував під впливом умовно «центристської» партії), керівником видавничої спілки «Діло» (відома випуском легендарної щоденної газети «Діло»). Керівниками часопису «Назустріч» називають журналіста Осипа Боднаровича, художника і літератора Святослава Гординського, поета і критика, «молодомузівця» Михайла Рудницького, мовознавця Василя Сімовича, журналістку Анну Мучій-Боднарович. У 1934-1937 роках у часописі не зазначався головний редактор (окрім перших двох номерів: «видає Осип Боднарович»), лише – «за редакцію відповідає Анна Мучій-Боднарович». Деякі спогади та статті подають фактичним керівником «Назустрічі» за цей період Михайла Рудницького. У 1938 році, останньому для видання, головним редактором став і декларувався Святослав Гординський. Відповідальною редакторкою стабільно залишалася Мучій-Боднарович.
Редакція спочатку була за адресою площа Ринок, 9. За тією ж адресою, як можна прочитати у вихідних даних видання, працювала фірма «АРС Ґрафіка», що й друкувала «Назустріч». Нині у цій будівлі – Львівська обласна бібліотека для юнацтва імені Романа Іваничука. Пізніше, з 1935 року, редакція переїхала у сусідній будинок, що належав «Просвіті» – номер 10. Тут-таки була і редакція «Діла» з друкарнею, і книгарня Наукового товариства імені Шевченка (її рекламували в «Назустрічі»).
Сторінка часопису “Назустріч”
Часопис виходив, зазвичай, обсягом 6 або зрідка 8 шпальт. В останній рік існування виголошувалися наміри збільшення до 12 шпальт. Степан Костюк в укладеному ним систематичному покажчику змісту «Назустрічі» пише, що 4 число видання за 1938 рік було конфісковане за рішенням польського суду через те, що там вживали термін «Галичина» (у цьому, мовляв, знайшли ознаку українського сепаратизму).
Художня література: публікувати, пояснювати і критикувати
Як засвідчують річники «Назустрічі» (переплетені збірки всіх номерів за рік, що продавались і рекламувались), у змісті видання першим пунктом ішла поезія. Вочевидь, редакція сприймала її як одну з основ видання. Коли читаєш «Назустріч», складається враження, що поступово кількість поетичних публікацій дещо зменшувалась. Але у 1938 році, можливо, з приходом «до влади» Гординського, поетична хвиля знову посилилась.
Поетичними лідерами часопису стали справді яскраві, самодостатні й талановиті автори. Звісно, це Святослав Гординський, Юрій Косач, Володимир Гаврилюк, Остап Тарнавський, Богдан-Ігор Антонич. Поміж них чимало речей абсолютно хрестоматійних, від «Пісні про незнищенність матерії» чи «Сурем останнього дня» до «Червоної китайки» (№ 9, 1935):
Горять, як ватра, забобони
віків минулих – снів іскристих.
В китайці заходу червоній
моєї молодости місто.
Лопочуть зорі на тополях
і люди христяться з тривоги,
коли ножами місяць колють
хасиди в чорних синагогах.
Моє містечко таємниче
в хлоп’ячих споминів заслоні!
І знов минула юність кличе,
як давні кличуть забобони.
У № 4 за 1935 рік (можливо, найкращий рік у «Назустрічі» з точки зору поезії) є промова Антонича «Становище поета» на честь отримання ним премії Товариства письменників і журналістів. У ній він розмірковує про поезію 1930-х років та явища у ній.
Про всіх цих визаначальних для літературного обличчя «Назустрічі» поетів можна сказати, що в їхній творчості у різних пропорціях поєднували модерністичні (а часом і навіть авангардні) тенденції з «неокласичними» чи «неоромантичними» моментами, відчувався деякий вплив «волюнтаризму» того кола, що сьогодні узагальнено зветься «Празькою школою», а також подекуди й «соціальне навантаження».
Не дивно, що часопис із таким розмаїттям стилів, регулярно публікував твори поетів Радянської України. Тут і Микола Бажан, і Максим Рильський, і Олекса Влизько, і Сава Голованівський тощо. Взагалі, «Назустріч» уважно стежив за культурним життям в УСРР, але, як часто нарікалося, в 1930-ті роки за межі СРСР (принаймні, в бік Львова) доходило вже малувато інформації та видань.
Друкували в «Назустрічі» й поетичні переклади – від бажанівського Руставелі чи Горація в перекладах Зерова і Гординського до Шарля Бодлера чи німця Герберта Бьома.
Прозу, українську і перекладну, в «Назустрічі», добирали не так естетично ретельно, як поезію. Та це зовсім не означає, що тут не було знакових публікацій. Наприклад, Софія Яблонська публікувала тут деякі подорожні тексти, і не лише з Азії, а й, скажімо, «Знову на Монпарнасі» в № 18, 1936 – досить елементарні анекдотичні діалоги у паризькій кав’ярні. А Ірина Вільде – мініатюри і новели (наприклад, «Пусту жінку» в № 17, 1934). Обидві авторки давали часопису інтерв’ю. Поміж іншими, в ньому є оповідання «Два джокери» Михайла Рудницького (№ 8, 1936), а в нерегулярно фіксованій рубриці «Тогобічна література» – оповідання «Дурень» Юрія Смолича (№ 1-2, 1938).
Низка прозових публікацій підписані загадковим псевдонімом «Арета». До речі, про малознаних авторів. Поміж дуже різноманітних публікацій перекладної прози, в часописі «Назустріч» знаходимо твори Аліни Лян. Це польська письменниця, справжнє ім’я Пауліна Ландау. У Польщі її знають насамперед завдяки роману «Комета Галлея».
Сторінка часопису “Назустріч”
Критика в «Назустрічі», як виглядає, часто мусила виконувати просвітницьку, «пояснювальну» роль (подібно до згаданих інтерв’ю). Так, у № 15 (1934) Михайло Рудницький у статті «Апокаліпса буденщини» розповідає простими словами про роман Джеймса Джойса «Улісс».
У часописі регулярно публікувалися й огляди. У № 2 за 1935 рік свій огляд пропонує увазі читачів Святослав Гординський, знайомлячи із книжками Богдана-Ігоря Антонича, Наталії Лівицької-Холодної, Юрія Косача та Євгена Маланюка. А в другому числі 1936 року Михайло Рудницький опублікував огляд «21 книжок за 12 місяців» (формат, що близький до сучасних оглядів). В одному з номерів вийшов чималий огляд тодішньої білоруської поезії. З’являлися тут і такі трохи несподівані публікації, як добірки любовних листів відомих людей.
Сторінка часопису “Назустріч”
Уривок огляду Олега Коцарева, що вийшов у межах проєкту «Екземпляри», який реалізовує культурно-видавниче медіа «Читомо» за підтримки Українського культурного фонду. Часопис та інші журнали оцифрували під час проєкту і незабаром опублікують у вільний доступ.
Джерела:
Костюк С. «Назустріч»: 1934-1938: Систематичний покажчик змісту. – Львів : б.в. – 278 с.
Середа О. Святослав Гординський як редактор, публіцист і мистецький критик. / О. Середа // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. – 2017. – Вип. 7. – С. 401-412.
Когут С. Михайло Рудницький як літературний критик та редактор часопису «Назустріч» // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника : зб. наук. пр. – Львів, 2016. – Вип. 8 (24). – С. 58-71.
Воробкало Д. «Мистецтва для нації vs Мистецтво для мистецтва» // Збруч. – Режим. – 01.01.2017.
Лехман Т. Дмитро Левицький (1877–1942), громадсько-політичний діяч, журналіст, редактор, видавець – родом з Добрячина. [Електронний ресурс].
В Театрі Лесі 20 та 21 жовтня о 18:00 відбудеться прем’єра вистави для сімейного перегляду «Війна, що змінила Рондо», що створена на основі однойменної книги львів’ян Романи Романишин і Андрія Лесіва. Це історія про те, що війна не має серця і не розуміє жодної мови, проте залишає шрами на кожному та кожній.
«Війна, що змінила Рондо» – перша вистава для сімейного перегляду в репертуарі Театру Лесі, яка буде цікава до перегляду не лише дітям, а й їхнім батькам. Вона допомагає відповісти на складні запитання та пояснити дитині, що відбувається у світі та в Україні у форматі чарівної історії, яка завжди залишає місце для надії та оптимізму. Це інтерактивна вистава, де кожен та кожна з дітлахів може проявити себе та повзаємодіяти з акторами. Така вистава спонукає дітей до дружньої співпраці та розвиває у них комунікабельність.
Це інсценізація книги львів’ян Романи Романишин і Андрія Лесіва «Війна, що змінила Рондо» з творчої майстерні «Аґрафка». Книга увійшла до числа переможців конкурсу Bologna Ragazzi Award 2015. Крім того, на її сюжет було створено анімаційний фільм.
«Війна, що змінила Рондо» – це третя частина українсько-німецького проєкту «Прикордонні території – ідентичність, різноманітність, суспільство: зараз, до та після» у якому задіяні три театри: Театр Лесі Українки (Львів, Україна), neue Bühne Senftenberg (м. Зенфтенберг, Німеччина), Futur3 (Кьольн, Німеччина).
Над цією роботою команда на чолі з німецьким режисером Андре Ерленом працює з червня. Увесь цей час наші актор(к)и літали в Німеччину, аби репетирувати майбутню постановку.
У цієї вистави є театральний близнюк у Німеччині в місті Зенфтенберг на сцені neue Bühne Senftenberg. Прем’єра цієї постановки відбулася на місяць раніше – у вересні.
Термін «школа» в найбільш поширеному тлумаченні передбачає наявність навчального закладу з відповідною програмою. Програма та її автори або їх послідовники у свою чергу забезпечують належний фаховий рівень і визначають напрямок, правила, методику, в ідеалі – стилістику у професійній діяльності. У Львові такої школи не існує.
Відділення монументального мистецтва Львівської національної академії мистецтв має прагнення до залучення своїх вихованців до сценографії, але ці наміри залишаються поки що лише спробами. Правдиве навчання сценограф може отримати лише в театрі у художників-практиків. Твердження про існування львівської сценографічної школи – це твердження існування не закладу, а традицій і високого рівня театрально-декораційного мистецтва. Поки існує традиція та її послідовники, як у випадку львівського театру, існує й сценографічна школа.
Сценографічні традиції, що невід’ємні як складова театральних традицій, на галицькому львівському ґрунті мають давні коріння. Данило Галицький – засновник міста обрав надзвичайно вигідне географічне місце, практично на перетині шляхів між сходом та заходом, між півднем та північчю. Цей чинник обумовив величезний вплив та взаємопроникнення різноманітних культур, носії яких з’явилися у Львові вже в перші роки його заснування.
Можна як приклад навести вірменську громаду, представники якої були в дружинах галицького короля. Вірменський театр має власну театральну історію, що сягає понад дві тисячі років. Амфітеатри у Вірменії зводилися раніше, ніж у Давньому Римі. При появі у Львові вірмен ці давні традиції не зникають, про що свідчать літописи. Театральна культура, пов’язана з народними обрядами, існувала і раніше. Але перший крок до професійного театру, до театру як установи (і цей крок важливий для всього культурного спадку України) пов’язаний з існуванням у Львові чисельних шкільних театрів у ХVІ – XVІІ сторіччях. У цей час на бруківці площі Ринок відбувалися вистави-панегірики, вистави-баталії, містерії, мораліте та фарси у виконанні семінаристів львівських шкіл, тобто те, що і за формою, і за змістом бачила вся Європа.
Треба віддати належне і визнати, що місце першої скрипки в цьому «шкільному оркестрі» займає театр єзуїтського колегіуму. Єзуїти розуміючи великий вплив театру як масового видовища, вперше збагатили сценічну дію декораціями. Поширені у добу Відродження у всіх європейських театрах системи теларійних декорацій С. Сабатінні та Й. Фуртенбаха, в основі яких були тригранні повертаючі теларії, були запозичені з чотиригранних конструкцій декорацій єзуїтського шкільного театру. Цією системою користувались у Львові. Саме у постановках єзуїтів, незважаючи, в деяких випадках, на поважний характер вистави, з’являється танок, пісні вільного змісту та світські розваги, і саме вони, на думку провідних істориків театру, є засновниками балетного та оперного мистецтва.
Театральне виховання у єзуїтському колегіумі, запозичене іншими школами, не було епізодичним. Ряд обов’язкових дисциплін таких як риторика, читання діалогів, був напряму пов’язаний з театром. Постановка одного з таких діалогів, а саме «Facilis descensus Averni a Vitojdo, nuper imperii comite, mox Careeris a sua sponte daemonis mancipe» представлялася львівській публіці. Єзуїтами також ставилась трагедія Андрія Філіповського «Leo filozof, cesarz wschodu» під патронатом львівського воєводи Климентія Браніцького. Можна навести безліч вистав, які відбувалися у місті організовані окремими школами, а також масштабні загальноміські постановки здійснені спільно зусиллями декількох закладів.
У Львові ледве не в єдиному місті на українських теренах у ХVІІ ст. існував театральний податок, про що свідчать хроніки міста за 1611 р. Таке поширення театру обурювало Івана Вишенського, який не скупився на епітети організаторам і учасникам цих розваг, називаючи їх «четверорогатые исусоругатели», «куревники», «машкарники», «вшетечники». Фраза церковного діяча з його «Послання до Домнікії»: «…трудитися в церкви не хочют, только комедии строять и играют» свідчить про масовий характер захоплення театром[1]. Це твердження Вишенського має ще одну важливу деталь в контексті сценографічної традиції. Семінаристи не просто грають, вони ще строять, тобто організовують сценічний простір за допомогою декорацій.
Це диво, що історія донесла нам імена перших львівських акторів. Йоаникій Волкович, який друкує у Львові у 1631 році «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашего, притим веселая радость зъ тріумфального Єго Воскресенія» вказує прізвища учнів-акторів, задіяних у цій виставі: Буневський, Георгієвич, Ленгіш (син відомого львівського купця Гаврила Ленгіша та брат славетної красуні).
Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com
На жаль, час коли почнуть згадувати декораторів ще не настав. Оформлення сцени має колективний характер і у виготовленні декорацій беруть участь всі учні, навіть реквізит позичається у населення, оскільки існує театральний податок. Якщо це так, і в тому сумніватися не доводиться, то принаймні прізвище одного з перших декораторів назвати можна. У єзуїтському колегіумі, на основі якого пізніше був заснований львівський університет, вчився Богдан Хмельницький. Оскільки як учень він не міг оминути поширеної театральної форми навчання, то вражаюче твердження, що одним з перших львівських декораторів міг бути Богдан Хмельницький не виглядає абсурдним. Твердження суперечливе, але не позбавлене наукового обґрунтування. Отже, львівські декоратори, шануйтеся! Свою гільдію можете прикрасити гербом Альбданк J!!!
Наступним етапом розвитку театрального мистецтва на львівському ґрунті у ХVІІІ ст. стає палацовий театр. Це елітний, далеко не масовий театр, розрахований на вишукані смаки та модні віяння шляхетної публіки. Театралізовані постановки, які оформлюються вже професійними художниками, відбуваються у палацах гетьмана Яблоновського, князя Чарторийського, на цитаделі в палаці Вроновських. Цей період в історії львівського театру найменше вивчений і не доносить до нас жодних прізвищ та артефактів, тому про декорації того часу ми можемо судити лише з європейських аналогів.
Імператор Йосиф ІІ
Третій період в історії львівського театру починається від 1772 року після першого поділу Польщі, коли Львів відходить до монархії Габсбургів (яка згодом, має назву – Австрійської, Австро-Угорської імперії) і у місті з’являються професійні театри. Спочатку, це театри гастролюючих труп. Важливою подією для долі львівського театру стає декрет Йосифа ІІ від 12 вересня 1783 року, яким місту дарується площа Каструм для зведення там театру та редутової зали. За вимогами при організації театру обов’язковою умовою було запрошення художника-декоратора. Ще 1777 року граф Аурсперг Х. у поданні у львівській театральній справі до Надвірної канцелярії у Відні серед обов’язкових умов зазначає наявність сценографа. Поки влада шукає фундатора-мецената, згідного побудувати новий палац Мельпомени, театр облаштовується у приміщенні костелу о.о. Францисканців. Стається це 1787 року.
Львівський театр у приміщенні колишнього монастиря францисканців. Малюнок Герштенбергер 1805 року
До того часу не тривало існує невеликий театр у двоповерховій дерев’яній споруді на площі Св. Духа. Не зовсім зручний для театру костел, який знаходився на місці сучасного приміщення економічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка по пр. Свободи, 1895 року реконструюють. У келіях на горі розміщується малярка. Окреме приміщення відводиться під склад декорацій. Відомо, що реконструкція розроблена архітектором Мерцом відбувається за участю артиста-маляра Моллера (за іншими джерелами – Мюллера), механіка сцени Лехмана та декоратора А. Смуглевича, які працюють в цьому театрі. Це перші реальні прізвища в історії львівської сценографії.
Театр, який в літературі згадується під назвою театру Франца Генріха Булли (директор театру), або ще як «зимовий» мав практично дві акторські трупи (німецьку та польську). За угодою з віденською та місцевою владою ці колективи працювали окремо почергово у відведенні дні. Відповідно для німецької сцени декорації робив Моллер, для польської – А. Смуглевич. Останній художник активно співпрацює з відомим польським режисером Войцехом Богуславським. Після пожежі у Варшавському театрі Богуславський з трупою, декораціями та реквізитом прибув до Львова. Під час переїзду через кордон він мав великі проблеми на митниці (бутафорську зброю прикордонники сприйняли за справжню).
У Львові польський режисер знаходить спонсорів і доручає італійському архітекторові та художникові Іноченто Мараїно звести літній амфітеатр в садах гетьмана Яблоновського. Вид самої сцени в новому театрі на 3 тис. глядачів, представляв стаціонарну постійнодіючу декорацію, яка відтворювала образ руїн давньоримської святині (типове і модне та той час архітектурно-декораційне рішення паркового театру). Відомо що і після відкриття амфітеатру архітектор продовжував вдосконалювати споруду (розробив критий намет, що перекривав всю площу театру), а також виконував на замовлення Богуславського декорації до вистав. Деяке оформлення вистав італієць робив з Антонієм Смуглевичем. Пізніше Й. Богуславський у своїх спогадах згадував, що досконалі декорації останнього тішили прихильників сцени ще десятки років після їх створення. На жаль, дерев’яний театр проіснував не довго. 1799 року він був розібраний на дрова, а режисер поверувся до Польщі.
Початок ХІХ ст. в історії львівського театру не був однозначний і зовсім сприятливий. З одного боку в столиці Галичини гастролює багато театрів, починає регулярно виходити перший спеціалізований рукописний часопис «Театральний альманах». Але жахливі епідемії ставлять театральні постановки взагалі під заборону. В ті часи коли все ж вистави відбуваються, над сценографією працюють досвідченні художники, що мають різнопланові амплуа. Це в першу чергу Антон Ланге – художник-декоратор та художник-графік, без літографій з видами Львова якого не обходиться жодне поважне сучасне видання. Іншій майстер Йозеф Енгерт своє захоплення побутовим жанром в живописі переніс в декорації, в яких увага до деталей позначалась місцевим колоритом. До гільдії львівських декораторів слід додати імена італійця Лукіно Мартінеллі, а також Єжі Лехнера, які працювали у міському театрі (костел францисканців).
Пелчинський став в 1821 р. Автор – Антоній Ланге.
Четвертий період розвитку театру і сценографії на львівських теренах починається зі зведенням у місті 1842 року першої спеціально побудованої театральної кам’яниці – театру графа Станіслава Скарбека (нині – будинок Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької). Перед завершення будівництва меценат і фундатор театру С. Скарбек відряджає в Європу архітектора Й. Зальцмана та декоратора Л. Польмана для ознайомлення з кращими взірцями театральної архітектури та сценографії. Під час поїздки було оглянуто десятки театрів Нідерландів, Бельгії та Франції та, немає сумніву, й десятки вистав, які там відбувались. Досвід отриманий Людвіком Польманом закордоном дозволив йому створювати декорації в новому театрі на високому європейському рівні. В театрі С. Скарбека сценограф працює більше двадцяти років. 1864 року Омелян Бачинський – директор першого українського театру «Руська Бесіда» запрошує до себе Л. Польмана, який починає свою роботу з прем’єрної вистави – мелодрами в трьох діях «Маруся» за повістю Г. Квітки-Основ’яненка, показаної при відкритті театру. Його перші декорації для українського театру були оцінені у 946 ринських 60 крейцерів.
Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера
В театрі «Руська Бесіда» пізніше працювали феноменальні художники – патріарх галицького живопису Корнило Устиянович та Антон Яблоновський, які за свою практику оформлювали декорації для своїх власних драматичних творів.
Остання чверть ХІХ ст. у львівській сценографії пов’язана з іменем віденського художника Яна Дюлля, прихильника пануючого на той час натуралізму. Цей «багатоверстатник», що працював на декілька театрів, в тому числі для українського та єврейського, вперше застосував на сцені електричне освітлення.
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. знаменувався сценографічними роботами таких відомих художників як Зигмунд Бальк, Владіслав Плошевський, Петро Дяків, С. Томасевич, І. Майхер.
Великий театр (Львівська Опера). Львів. Автор Станіслав Тондос.
Нова сторінка львівського театрально-декоративного мистецтва починається 1900 р., коли відкривається Великий театр (нині – Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької). Головним декоратором нового театру став Станіслав Ясенський. В його творчому доробку можна було знайти приклади натуралізму, в якому мали місце реальні предмети і характеризували конкретне місце дії, а також декорації, що обумовлювали символічно-образотворчими засобами умовне місце дії. До образного рішення багатьох постановок згаданого театру долучають руки відомі художники: Фелікс Вигживальський, Констянтин Мацкевич, Мечіслав Ружанський, Станіслав Яроцький, Анджей Пронашко.
Для оформлення української сцени, яка відносилась виключно до категорії пересувних театрів і цей чинник ускладнював роботу сценографа, значний творчий доробок був зроблений Леонідом Боровиком. Його образні рішення вистав відзначалися спецефектами та символічним забарвленням.
Сценографічні пошуки на межі експресіонізму та сюрреалізму на сцені єврейського театру довоєнної доби (знаходився у подвір’ї по вул. Ягелонського 11) пов’язані з Фридрихом Клейнманом.
На диво, надзвичайно плідним стає наступний воєнний період. Під час Другої світової війни у Великому театрі, який отримав назву «Оперний театр у Львові» (німці заборонили нову назву «Український оперний»), що очолював Володимир Блавацький, провідним художником-постановником працює Мирослав Радиш. За його задумом та під його керівництвом виконуються декорації до десятків прем’єрних спектаклів. Окремі вистави Радиш робить у співавторстві з Мирославом Григор’євим. В цей складний воєнний час у Львові, крім згаданих митців, над оформленням сцени працює ціла плеяда талановитих і обдарованих художників, серед яких імена Михаеля Кендзьора, Павля Деккерса, Фелікса Вігживальського, Е. Олесницької (художник костюмів), В. Борисовця, Володимира Ласовського, Осипа Кассараби, Миколи Дендяка та ін.
Новий повоєнний радянський період на загальному культурному-мистецькому і, в тому числі, театральному рівні Львова визначається запланованою експансією – десантом представників єдино правдивого напрямку в мистецтві – соцреалізму, які за наказом партії масово прибувають до Львова зі сходу України та Росії. Вони мали замінити або перевиховати генерацію старої художньої «буржуазно-націоналістичної» школи. Між тим й перша прибула і друга місцева категорії творчої інтелігенції в більшості була зліплена з одного й того тіста, замішаного на правдивій творчості, перешкодою в якій було лише одне – пильне око влади. Ще 1940 року з першим ешелоном культурного десанту до Львова потрапляє театральний художник Михайло Єршов – вихованець Харківського художнього інституту, учень уславлених С. Прохорова та А. Хвостенко-Хвостова. Тривалий час він працює у Львівському оперному театрі. В цьому театрі посаду головного художника у 50-х роках (до 1961 р.) обіймає знакова фігура в історії української сценографії Федір Нірод. Ім’я народного художника без перебільшення входить в десятку найвидатніших театральних декораторів ХХ ст. України. У Львові в театрі ім. Марії Заньковецької в цей час (до 1967 р.) працює не менш досвідчений сценограф Юрій Стефанчук, а також Валентин Борисовець, Ірина Карпинець. Після Нірода від 1961 року декоративний цех львівської опери очолює заслужений діяч мистецтв України Олександр Сальман. Саме в цей рік на малярку потрапляє студент інституту прикладного та декоративного мистецтва Євген Лисик, з появою якого починається швидше не новий період, а нова епоха в сценографічному мистецтві України.
Євген Микитович Лисик (21 вересня 1930, с. Шнирів, Бродівського повіту нині Львівської області – 4 травня 1991, Львів) – український сценограф, Народний художник УРСР, Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, головний художник Львівського державного академічного театру опери та балету ім. Івана Франка (нині – Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької).
Початкову професійну освіту Євген Лисик отримав у Львівському училищі альфрейних робіт (1947 – 1949), що в подальшому надзвичайно допомогло йому як художнику-монументалісту. Під час служби у збройних силах (1950-1953), де художні здібності майбутнього театрального художника не лишились поза увагою, були здійсненні перші спроби створення декорацій для армійських аматорських вистав.
Після демобілізації починає працювати у декораційному цеху Львівського театру опери та балету. На цей час головний художник театру Ф. Нірод стає вчителем в опануванні нового фаху.
1955 р. вчиться у Львівському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова.
1956-1961 рр. – продовжує навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (учень Романа Юліановича Сельського, (нині – Львівська національна академія мистецтв).
Від 1961 працює у Львівському театрі опери та балету (з 1967 р. – головний художник).
Також здійснював стенографічні постановки у музичних театрах Туреччини, Югославії, Польщі, Білорусі, оперних театрах Ленінграда (Санкт-Петербурга), Києва, Донецька. Сценографія Євгена Лисика за майже 30-річне служіння Мельпомені, налічує 76 вистав.
Більшість театральних постановок над якими працював художник лишилися подією не тільки в національній культурі, а й явищем в масштабах європейського та світового театрального мистецтва. Свідченням цього свого часу були персональні запевнення директора всесвітньо відомого «Метрополітен-опера» українському сценографові що, при потребі, за ради втілення його ідей, він годен розібрати любу стіну свого театру.
Великим досягненням славетного художника було створення унікальної образної художньої мови-коду, який в декораціях до кожної вистави виявлявся в вишуканих композиційних схемах. У сценографії Євгена Лисика яскраво відчувалася індивідуальність автора. Це стосувалося і як надзвичайного ракурсу, з якого він змушував споглядати глядача на дію, так й віртуозної манери та експресії втілення своїх ідей на полотні-завісі. Якщо переважна більшість його сучасників-декораторів йшла модним шляхом спрощеної умовності, стилізації та знакової символіки, то львівський художник, не уникаючи наведених прийомів, надавав перевагу надзвичайно складній композиції, насиченій фантастичними формами. Створений світ у виставах Євгена Лисика одночасно прекрасний і чарівний, міг миттєво змінитися на жахливу картину з апокаліптичною напругою, змінитися, але не залишитися. Цей світ існував поза земними реаліями, світ фантазій родом з дитинства, оптимістичний, можливо з відтінком смутку, але завжди ясно-променистий. Якби лише архітектурні форми створені художником на завісах були би втіленні в реалії, львівський Маестро міг би претендувати на славу архітектора, сперечатись з такими світовими будівничими як Гауді та Заха Хадід.
Винятковою є і доля творчого спадку Євгена Лисика. Його поновленою сценографією до вистав «Есмеральда» Ц. Пуні, «Лускунчик» П. Чайковського та «Створення світу» А. Петрова й сьогодні можуть насолоджуватись тисячі глядачів Львівської опери. За його ескізами вже після смерті митця були створенні декорації та костюми в інших театрах України та Росії. 1996 р. та 2000 р. відбулися персональні виставки художника у Львівському палаці мистецтв, а 2010 р. – у Національному музеї у Львові, де крім проектів сценографії були представленні творчі рисунки художника. Бронзове погруддя художника (скульптор Я. Скакун) займає почесне місце серед скульптурних образів корифеїв сцени у Дзеркальному залі Львівської опери.
Ім’я Євгена Лисика, чия творчість є яскравою сторінкою в історії українського мистецтва, в пантеоні славетних сценографів стоїть поруч з іменами Данила Лідера, Йозефа Свободи, Аціо Фріджеріо, Юргена Розе.
Сценографія до вистав Євгена Лисика, його чисельна творча «кухня» яка налічує сотні рисунків і начерків – це не єдине, що залишив по собі геніальний художник. Останні роки свого життя він викладає в ЛДІПДМ, прививаючи своїм учням крім художньої грамоти та професійних навичок, своє світосприйняття. Але першими учнями великого Маестро залишаються Тадей та Михайло Риндзаки, які різними шляхами потрапляють до малярки львівської опери у другій половині 60-х років. Відданість театральній справі, здатність сприймати і всмоктувати як губка лисиківську науку з роками із учнів-братів роблять колег та однодумців Євгена Микитовича.
У 80-90 х та на початку двохтисячних у Львові на різних сценах працює понад добрих два десятки професійних театральних митців, серед яких імена знакових постатей львівської сценографії, а також імена амбітних молодих художників: Мирон Кипріян, Андрій Александрович-Дочевський, Валерій Бортяков, Олександ Оверчук, Людмила Боярська, Володимир Фурик, Валерій Толмачев, Ірина Нірод, Дарина Зав’ялова, Гуменюк Петро, Оксана Зінченко, Богдан Лужецький, Ольга Баклан, Ірина Проніна, Олена Городецька, Мар’ян Савицький, Лариса Кузьмик, Олесь Нога, Ірина Кодлубай, Володимир Кауфман та інші. Їх творчість, безумовно, мала різнопланову естетичну й концептуальну орієнтацію, прихильність до різних театральних систем, спирання на відмінні стилістичні засади, в яких могла переважати побутова ілюстративність або навпаки панувала образна умовність, символіка та метафора. При всій різноманітності та підкресленій індивідуальності новітньої сценографічної творчості на теренах Львова, лише робота малярки Львівської опери залишає враження стилістичної визначеності закладеної та сформованої Євгеном Лисиком і підхопленої як естафета братами Риндзаками. Тільки художній осередок на вул. Куліша, де знаходиться творча «кухня» в якій народжуються вишукані мистецькі «страви», може претендувати на місію сценографічної школи. Це претензійне ствердження має обґрунтування не тільки на сцені, і висловлюється не тільки декораціями та їх рівнем вже протягом двох десятиріч по тому як не стало ідейного натхненника цієї неформальної школи. Юлія Пігель, дослідниця театрального мистецтва та сценічного костюму у своїй дисертації, яка вийшла окремою монографією підтримує цю думку, згадуючи ім’я Маестро як засновника сценографічної школи: «Визначена низка мистецьких персоналій більшою чи меншою мірою, причетних до творення окремих театральних шкіл України, як, наприклад, В. Кричевський, А. Петрицький, М. Андрієнко-Нечитайло, Ф. Нірод, Ю. Стефанчук, Д. Лідер, Є. Лисик, М. Кипріян»[2].
Половина імен у перерахованому списку – це художники чия творчість пов’язана з львівськими театрами. В контексті сценографічної школи, доведення її існування, при всій повазі до всього пантеону саме львівських декораторів, мусимо визначити, що лише Євген Микитович встиг виховати собі достойну зміну. Традиції мають продовження і школа в даному випадку це ознака стилістики, ідейних засад, характерних композиційних ходів, в декораціях – живописної манери та технічних прийомів. Такий зв’язок при порівнянні творчих методів Лисика і братів Риндзаків безумовно існує. Їх пов’язують роки спільної праці і навіть більше – спільного життя, в якому особисте якщо не перестає існувати, то відходить на другий план, коли засинаєш під ранок на скручених декораціях, або взагалі не лягаєш бо завтра прем’єра, коли не помічаєш голод, а відчуваєш лише спрагу до процесу творення. Дія на грані фанатизму. Шкода, що Лисик не розібрав стіну у Метрополітен-опера. Банальні речі – ВІРА та ЛЮБОВ (перша ознака), яка без пафосу та декларацій, особливо у ідеологічно-заангажовані часи, проявляється у сценічних образах. У світі панує ЛЮБОВ, ім’я якій БОГ – і у Лисика ці почуття явно передаються у «Створенні світу», у Риндзаків – у «Мойсеї», хоча кожна з вистав цих майстрів не позбавлена високого почуття та емоцій. Спільною є й філософія творчості вчителя і учнів, в який місце ПАТРИОТИЗМУ (друга ознака) та національному усвідомленню місії носія і провідника давньої багатої культури (знов без пафосу, шароварів та оселедців). Як наслідок – одночасно велика самоповага та самокритичність до своєї роботи як частки великої спільної роботи театрального колективу.
Спільні риси проявляються й у творчій методиці Маестро і братів. В першу чергу, це стосується композиційних прийомів та відповідних універсальних композиційних схем – використання центральної, нерідко гіперактивної перспективи, яка підкреслює візуальний центр і розтягує простір до космічних масштабів (третя ознака). Деколи візуальний образ створюється за допомогою особливого ракурсу «погляд з небес» або «жаб’ячої перспективи» (четверта ознака). Прихильність до композицій, які базуються на основі сфери (п’ята ознака). Аналогічні паралелі помітні у мистецькому проекті «Гармонія сфер» і докладно розглядаються у наступному розділі. Одна з важливих спільних стилістичних речей, яка не була позичена і прийнята у спадок Риндзаками, а сформована разом із Лисиком – це особливий малярський прийом виконання живописних панно, в яких є потреба передачі повітряного середовища, простору, який своєю мерехтливістю має наповнюватись живим звучанням (шоста ознака). Простір моделюється методом вібризму (термін Івана Труша), за допомогою комбінації хвилястих закручених мазків. Нерухоме статичне по своїй суті зображення стає динамічним, пульсуючим. Декорації двох категорій не можна віднести до ілюстративних суто натуралістичних декорацій, в них присутня метафора, семіотика та семантика (сьома ознака). Також мистецтво нащадка та спадкоємців є і залишається сучасним не через тему, а через форму в якому декорації в окремих випадках виконують ігрову найвищу функцію, в якому є місце сценографічному дієвому персонажу (восьма ознака).
Сукупних стилістичних ознак існує більше і виявлення їх потребує в першу чергу окремого дослідження творчості Євгена Лисика. Між тим зв’язок існує, існують стилістичні відмінності, що наводились вище, які доводять про існування львівської оперної сценографічної школи, представниками якої на сьогоднішній день є Тадей та Михайло Риндзаки.
Їх Великий вчитель колись визнав: «Якби не було мене – не було би вас, якби не було вас – не було би мене». Питання не риторичне – кому передадуть спадок брати, кому вони зможуть сказати те, що почули від свого наставника і колеги? Від цього залежить, чи буде існувати школа.
Юрій ЯМАШ
[1] Вишенський И. Сочинения. М.-Л., 1955. С. 163-164.
[2] Пігель Ю. Р. Сценічний костюм львівських театрів кінця ХХ – початку ХХІ століття. Художні особливості, пошуки образності. Львів: Аз-Арт, 2009. С. 64.
Нещодавно вийшло друком дослідження, велика за обсягом (на 624 сторінки) книга в рамках серії «Діалектологічна скриня». ЇЇ рекомендував до друку і виконав частину додрукарських процесів колектив Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, а верстку розробив п. Павло Проців.
Юрій Гнатишак за фахом є стоматологом, водночас роками займається творчістю, любить подорожувати і багато фотографувати, бере активну участь в громадських заходах краю, очолює Галицьке відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів м. Львова.
Його «Болехівські бувальщини» є збірником діалектних текстів, які записав Юрій Гнатишак від уродженців та мешканців міста Болехів Івано-Франківської області. Вони не тільки репрезентують традиційну матеріальну й духовну культуру українців (календарні, родинні обряди, звичаї, замовляння, пророчі сни), а й відтворюють сторінки історії (спогади про розстріл євреїв, про УПА, німецьку, радянську окупації 40-х роках XXст. і про російську окупацію Криму 2014 року, а також сучасне суспільно-політичне тло).
Обкладинка книжки Юрія Гнатишака “Болехівські бувальщини”
З допомогою «Болехівських бувальщин» читач перенесеться у звичайні родинні будні краян автора, уявить собі фрагменти з трудових буднів кушнірів, пекарів, м’ясників, робітників та інших фахівців своєї справи. Родинне і трудове життя болехівчан ілюстроване в книзі численними світлинами з особистого архіву Юрія Гнатишака.
Сам автор у передмові зазначає, що його бувальщини визріли на основі підготовки об’ємного лексикона «Слова з Болехова», який він видав в 2017 році в рамках названої вище інституції. В процесі його підготовки було зібрано багато записів на різну тематику для ілюстрації гаслових слів та фразеологізмів, і цим записам теж треба було «дати життя» у форматі книги. Таку ідею Юрія Гнатишака підтримала світлої пам’яті п. Наталія Хобзей, авторитетна мовознавиця з Інституту українознавства НАН України. Теперішні працівниці цієї інституції Т. Ястремська, О. Сімович, І. Романина доклали значних зусиль щодо редагування та впорядкування цієї унікальної праці.
Хоч видання точково адресоване філологам, які досліджують проблеми функціонування української мови та її говорів, воно буде цікаве також етнографам та історикам і всім, хто хотів би зануритися в унікальний світ повсякденного життя болехівців в різні історичні періоди.
28 жовтня о 19:00 у Львівській національній опері з нагоди 35-ліття Танцювального театру «Життя» відбудеться концерт з унікальною програмою «Артефакти». Спеціальні гості концерту Народна артистка України Руслана та скрипаль-віртуоз Олександр Божик!
Режисер та художній керівник – народна артистка України Ірина Мазур, повідомляють організатори Lutsyshyn Promo та Promotions.
ТанцТеатр “Життя”
«Енергія та шалений драйв – це Життя! Коли українцям аплодують стоячи понад 50 країн світу – це Життя! Коли від «Диких танців» під ногами тріщить сцена Євробачення – це Життя! Коли танцем можна сказати більше, ніж словами – це Життя! Коли в цілому світі знають, що все українське – це модно, це сучасно, це гордо, і це також Життя! І так 35 років разом з Вами – в одному ритмі!», – зазначають організатори концерту Lutsyshyn Promo та Promotions.
Сьогодні вашій увазі пропонуються фото, які раніше не публікувались. Усі вони зроблені в Львові в кінці 1940 – початку1950-х роках.
Львів, 1940-1950-ті рр.Пам’ятник Міцкевичу, 1940-1950-ті рр.Пам’ятник Міцкевичу, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.Скульптура Матері Божої, 1940-1950-ті рр.Преображенська церква, 1940-1950-ті рр.
Їх автором є київський архітектор Борис Олексійович Ведерников (1906-1981). Будівничий був автором у Будинку проектних організацій та Центрального стадіону в Києві, гуртожитків та типових шкіл в багатьох містах України в 1960-х роках.
Храм Єзуїтів, 1940-1950-ті рр.Єзуїтська колегія, 1940-1950-ті рр.Храм Єзуїтів, 1940-1950-ті рр.Оперний театр, 1940-1950-ті рр.Оперний театр, 1940-1950-ті рр.Костел Марії Магдалини, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.
Фото публікуються з дозволу спільноти «Старі фото України» в мережі фейсбук. Передрук лише із дозволу власників.
Лікар, з метою зміни кута спостереження, уводить через трубку ендоскопа оптичний бронхоскоп
В п’ятницю, 22 жовтня 2021 року, в читальній залі Наукової бібліотеки Львівського Національного Університету імені Івана Франка, відбудеться лекція професора Олександра Кіцери під назвою “З фотоапаратом в клініці, або Фотографія в медицині (на власному досвіді)”. Організатором акції виступає Львівський Фотомузей.
Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на офіційний сайт Львівського Фотомузею.
Автор розкаже про власний досвід застосування фотографії в різних сферах медицини, зокрема, для відображення змін в глибоких порожнинах людського тіла.
Не маючи, в умовах радянської дійсності, доступу до передових зарубіжних технологій автор розробив пристосування власної конструкцій і отримував знімки ендо та мікрооб’єктів з допомогою доступної того часу фотоапаратури.
Лекція відбудеться з дотриманням всіх санітарних норм. Потрапити на лекцію можна безкоштовно за наявності довідки про вакцинацію або негативного тесту ПЛР.
Довідково. Олександр Кіцера народився 24 лютого 1931 року в Луцьку на Волині. Знаний український медик і громадський діяч, доктор медичних наук, професор, дійсний член НТШ.
Займається журналістикою, публіцистикою, пише оповідання, новели, есеї, перекладає з польської, німецької, англійської мов. Збірки творів: «На перехрестях життя», «Сміх і гріх», «Проща», публікації в періодичній пресі.
Учасники веломандрівки до ведмежого притулку "Домажир"
Міжнародний союз велосипедистів включив в перелік заходів на 2022 рік велоперегони «Tour de Lviv Region». Шосейні змагання для професійних велосипедистів з усього світу Львівщина проводитиме впродовж 12-15 травня. Одразу після внесення перегонів до основного світового календаря велоподій на змагання зареєструвались команди з Австрії, Нідерландів та Казахстану.
Заявку на проведення «Tour de Lviv Region» подало управління молоді та спорту Львівської ОДА у партнерстві з федерацією велоспорту України та Міністерством молоді та спорту. У квітні 2021 року змагання відбувались вперше у форматі відкритого всеукраїнського заходу та зібрали учасників з 9 країн. Включення до календаря Union Cycliste Internationale свідчить про офіційне присвоєння велоперегонам статусу міжнародних.
«Під час цьогорічних велоперегонів ми зауважували, що Львівщина вже утвердилась в Україні як один із ключових регіонів у розвитку велоспорту. У нас є добрі дороги, налагоджена якісна комунікація з різними інституціями, допомога яких є вкрай важливою при проведенні шосейних велоперегонів. Тому цілком логічним наступним кроком є вихід на міжнародну арену», – зазначає керівник управління молоді та спорту Львівської ОДА Роман Хім’як.
Змагання такого рівня Україна проводила лише двічі – у 2016 та 2017 роках у Києві проходив «Tour of Ukraine».
«Tour de Lviv Region має стати своєрідним Tour de France, тільки в Україні. Ми орієнтуємось на те, аби 2022-й став лише стартом великої історії міжнародних шосейних велоперегонів на Львівщині. Для цього важливо, аби змагання відбулись на найвищому рівні», – розповідає головний спеціаліст управління молоді та спорту Львівської ОДА, координатор змагань Роман Селіверстов.
Зараз управління молоді та спорту розробляє маршрут, яким відбуватимуться перегони. Попередньо заплановано, що, як і цьогоріч, перегони відбуватимуться зі стартом та фінішем у популярних серед мандрівників містечках – курортному Трускавці, Жовкві, тощо. Це дозволить серед іншого популяризувати Львівщину як туристичний регіон.
Ніщо так не зігріє тіло і душу справжньому львів’янину холодного осіннього недільного ранку, як філіжанка запашної гарячої кави. І пити її потрібно в гарному товаристві та в улюбленій каварні. Сьогодні, в незмінному нашому товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, шпацеруємо в напрямку каварні “Атляс”.
Зробив її відомою та довший час був її власником пан Едзьо Терлерський. Був він людиною з непересічною фантазією і неабияким почуттям гумору. З книги Юрія Винничука “Кнайпи Львова” дізнаємося що свого часу пан Едзьо уклав список приписів для відвідувачів каварні.
Кав’ярня «Атляс»
Ці приписи передають дух міжвоєнного Львова і, напевно, були б корисними та актуальними в наші дні. Тому радо ділюся ними з усіма читачами. Отож, насолоджуйтеся.
Гості, які випадково чи помилково платять готівкою, мають стовідсоткову знижку.
Після відмови у кредиті страви та напої подаватимуть лише в заставу (годинник, пальто – необов’язково свої).
Господар охоче робить гостям позички: з поверненням – до 1000 золотих, безповоротно – до 50 золотих.
Тарілок, склянок і стільців використовувати як аргумент своїх політичних або релігійних переконань не дозволяється.
Гостям заборонено забирати додому ножі та виделки, а якщо вже це конче, то не більше однієї пари в місяць.
Кав’ярня «Атляс»
Певна кількість спожитого спиртного уповноважує господаря безкоштовно доставити гостя додому.
Якщо гість залишається в закладі понад годину, фірма відповідає за його зуби, капелюх, торбу, паличку і, звичайно, коханку.
Гість у стані знервування може господаря потовкти (в межах легкого пошкодження тіла), при цьому господар не має права оборони чи реваншу.
Ставлення до бабці кльозетової має бути платним і чемним, без пропозицій.
Провокація до вмикання грамофона підлягає карі в розмірі від 20 до 100 золотих.
Усім гостям, що харчуються в льокалі, рекомендується записатися до Товариства Доброї Смерті і застрахуватися.
Ресторан “Атляс” на площі Ринок. Фото першої пол. XX ст.
Господареві, хоч він і володіє всіма мовами Галичини, дозволено розмовляти по-своєму.
Іменини господаря припадають на такі дні: святих Едварда, Лазаря, Баторія, Мехля і Всіх святих. Можна спробувати також у інші. Може, комусь щось і перепаде.
Ось так. маю надію що настрій у вас покращав, а кава додала хороших ідей на цілий день. Тож не буду відволікати і почуємося рівно за тиждень.
Щомісяця Концертний зал Людкевича наповнюється дитячим сміхом, захопленими оченятами, веселими забавами та звісно ж – чудовою музикою у виконанні Академічного симфонічного оркестру філармонії. У вересні у Львівській національній філармонії стартував новий сезон Сімейних концертів!
Вже 17 жовтня об 11:30 на дітлахів очікує наступна подія циклу – Карнавал тварин!
“Карнавал тварин” – один з найпопулярніших творів французького композитора Каміля Сен-Сенса. «Велика зоологічна фантазія», яку композитор написав як жарт, сюрприз для друзів, стала одним із найулюбленіших творів дітей та дорослих. Кожна із 14-ти частин фантазії зображає різних тварин, включаючи лева, черепаху, слона, а також скам’янілості, акваріум та зозулю.
Завдяки учасникам хореографічної студії КМДШ (Креативної Міжнародної Дитячої Школи) гості зможуть не тільки через музику познайомитися з тваринами, а й побачити їх на сцені.
Події із циклу Сімейних концертів є особливими для філармонії. Виникли вони у співпраці із Центром музичного розвитку «Tempo» та одразу здобули неабияку популярність, щоразу збираючи повний зал дітлахів.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
Програми подій спеціально підібрані для дітей від 2 до 9 років, а самі концерти тривають менш ніж годину. Кожна подія унікальна та інтерактивна. Перед концертом на дітей очікують цікаві активності від аніматорів Центру музичного розвитку «Tempo».
Теми самих концертів оригінальні та захопливі: діти знайомляться із музикою різних композиторів та країн. При цьому кожен концерт є тематичним. Наприклад, у «Пернатих забавах» слухачі подорожують дивовижним світом пташок, який виникає завдяки інструментам симфонічного оркестру; у «Музичних історіях» маленькі гості знайомляться із Пер Гюнтом і мандрують мальовничою Скандинавією. а «Карнавал тварин» знайомить дітлахів із світом різноманітних істот – маленькими рибками, левом, черепахою, слоном та багатьма іншими.
Кожна подія Сімейних концертів супроводжується цікавими історіями від ведучого Олега Пригоди, завдяки яким слухачі подорожують магічними світами, на хвильку стають справжніми дириґентами, музикантами, допомагають героям відгадати найскладніші загадки чи знайти вірний шлях.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
Також після кожної події дітки мають можливість познайомитися із усіма інструментами оркестру та поспілкуватися із музикантами. Ці моменти концертів зазвичай є найбільш яскравими, адже скільки радості й захоплення викликає момент, коли дитина торкається і пробує грати на скрипці, арфі чи навіть – валторні. Такі миттєвості неодмінно запам’ятаються усім!
Сімейні концерти у Львівській філармонії вже стали чудовою нагодою весело провести час усією сім’єю чи із друзями!
В четвер, 21 жовтня 2021 року, о 16.00 в приміщенні ЛОО Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (вул. Коперника, 40а) відбудеться презентація та виставка фотографій проекту “В об’єктиві – культурна спадщина”.
Місце проведення вибрано не випадково, адже саме в товаристві охорони пам’яток відбувались знакові події для Історико-культурного заповідника “Стільське городище”.
В програмі:
Вступне слово про проєкт;
Виставка робіт учасників резиденції для фотографів;
Виставка робіт слухачів «Літньої школи мобільного фото та відео»;
Перегляд промо-фільмів;
Спілкування та обговорення проекту.
Проект “В об’єктиві – культурна спадщина” реалізований ГО “Екологія. Культура. Мистецтво” за підтримки Українського культурного фонду.
Часто в пресі міжвоєнного часу можна відшукати цінні новини, які розповідають багато архітектуру міст Тернопільщини попередніх десятиліть. Так в одному із журналів «Ілюстрація Польська» за 1936 рік, вдалось натрапити на фото 1930-х років. Воно було підписане, як «найстаріший будинок міста Заліщики».
Найстаріший будинок в Заліщиках, 1930-ті рр.
В публікації йдеться про те, що будинок в ті часи, а це міжвоєнний період перебував у поганому стані. Його власниця не мала тоді фінансової можливості реставрувати. Також, журналіст писав у коментарі, що схожі будинки він зустрічав на Балканах та Румунії, натомість в Польщі таких будинків він не бачив. Пропонувалось, щоб місцева влада його відремонтувала і зробила в його приміщенні місцевий регіональний музей.
Найстаріший будинок в Заліщиках, 1930-ті рр.
Чи зберігся цей будинок до наших часів чи перебудувався, чи знищився, не відомо. Можливо про це нам в коментарях напишуть наші читачі, які є місцевими мешканцями Заліщиків.
Міжнародний фонд Івана Франка презентував проєкт «ВІРТУАЛЬНИЙ ДРУГ» – перший український мультимедійний чат-бот для психологічної підтримки підлітків.
Селя – Telegram-бот для соціальної адаптації підлітків, який допомагатиме їм краще зрозуміти себе, налагодити стосунки з батьками, вчителями та друзями і прийняти правильні рішення. Психологами проєкту було розроблено 250 діалогів, які поєднані логіко-семантичним зв’язком і охоплюють найактуальніші теми: стосунки в школі; стосунки з батьками; стосунки з друзями та про пошуки себе і свого «Я».
Презентація чат-боту “Віртуальний друг”
Директор Фонду Франка Ігор Курус під час презентації зазначив, що розробники проєкту інтегрували у чат-бот відеоблоги з фрагментами життєпису і творчості Івана Франка, який є авторитетним, досвідченим другом і має відповіді на усі найскладніші запитання, навіть дуже інтимні. «Він дає цінні поради дівчатам та хлопцям, як протидіяти цькуванню та домашньому насильству, як захищати свої права та знаходити час на важливі речі, як навчитися вирішувати конфлікти та уникати маніпуляцій, як стати цікавим та успішним», – повідомив Ігор Курус.
Презентація чат-боту “Віртуальний друг”
Чат-бот любить піджартувати, користується молодіжним сленгом, але в діалогах використовує професійні поради психологів, але не замінює професійну психологічну допомогу і не проводить психологічні консультації.
Чат-бот Селя містить елементи штучного інтелекту, що дає їй можливість удосконалюватися і розширювати контент. Через емпатію вона допомагатиме підліткам долати психоемоційні розлади. Усе спілкування відбуватиметься конфіденційно.
Потоваришувати з «Віртуальним другом» можна у Telegram – @Sela_Vi_bot
Презентація проекту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
В середу, 13 жовтня 2021 року, в Музеї історії України (пл. Ринок 24, 4 поверх) відбулася презентація проєкту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”.
Проект створений командою Львівського історичного музею за підтримки УКФ. Він передбачає ознайомлення із основними етапами державотворення України. Відвідувачі зможуть в ігровій формі відтворити модель держави апелюючи до власного досвіду.
Експозиція проекту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
“Дуже рідко коли музеї Львова роблять щось для дітей. Переважно коли готуються виставки вони, як правило, для дорослої аудиторії, а для дитячої дуже мало культурного продукту. Це наша перша спроба створити повноцінний продукт з основною цільовою аудиторією шкільної молоді. При чому шкільної не залежно від віку, оскільки тут є активності для різного віку. Інформацію можуть почерпнути всі діти від перших і до одинадцятих класів.
Проект називається «Наша державність» і зосереджується він на історії України, але не класичній, а історії українських держав, які існували в різні епохи нашої історії починаючи від Київської Русі і закінчуючи Україною сучасною”, – розповів заступник директора з музейного розвитку Львівського історичного музею Юрій Сілецький презентуючи проект.
Експозиція проекту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
Проєкт є комбінований за методами подачі інформації, яка зосереджує увагу на історії українського державотворення. Едукаційна частина проекту, яка часто у музеях є додатковою складовою виставки, в цьому проекті є його невід’ємною частиною. Завдяки цьому відвідувачі зможуть дослідити історію крізь призму засад функціонування різних форм української державності в історичній перспективі.
“Коли ми почали робити проект, то дуже сумнівалися чи він буде потрібен, чи буде на нього попит і чи підуть діти на це цей проект. І як показує наша практика та наш досвід, що пішли і при тому пішли так, що ми уже в кінці вересня повністю закрили запит на жовтень. Ми думали, що напевно буде цікаво лише маленьким, а виявилося, що приходять старші класи і такі активності та такий проект потрібен і для них”, – сказала завідувачка сектором едукації Львівського історичного музею Наталя Скакун.
Експозиція проекту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
У проєкті застосовані комбіновані методи подачі інформації – як у вигляді “класичної” виставки, так і комплексу інтерактивних програм, які дозволяють отримати інформацію азів існування української держави та емпіричним шляхом “побудувати” свою модель державотворення.
“Прийшовши сюди я зрозуміла, що мені дуже подобається. Чудесні малюнки, банери, дуже цікаво, коротко, але дуже доступно та інформативно і діти можуть за годину-півтори осягнути багато сторінок нашої історії” – зазначила директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Ірина Гаврилюк.
Експозиція проекту “Historia Magistra Vitae Est. Наша Державність”
Важливо що проект користується неабиякою популярністю серед школярів різних вікових категорій. Попередній запис на екскурсії здійснюється уже на початок листопада. Будемо сподіватися що епідеміологічна ситуація дасть можливість всім охочим побачити цей виставковий проект.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Про життєвий і творчий шлях професора українського тіловиховання Степана Гайдучка (1890–1976) неодноразово з’являлися публікації на сайті Фотографії Старого Львова. Сьогодні пропонуємо ознайомитися із ще одним сюжетом його біографії.
Закінчивши свої студії в Академічній гімназії у Львові, Степан Гайдучок став членом товариства «Сокіл-Батько». Прийняття відбулося на ІХ звичайному засіданні старшини гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» 8 жовтня 1910 р. У сокільську організацію Степан Гайдучок прийшов у час її розквіту. Адже Іван Боберський як голова організації з потужною командою робив усе можливе для розвою сокільського руху в Галичині. Кандидатура Степана Гайдучка не викликала ніяких застережень. Він вже мав певний досвід в організаційній сфері, пройшовши вишкіл під керівництвом Івана Боберського в Академічній гімназії в лавах «Українського спортового кружка» у 1906–1910 рр.
Степан Гайдучок
Після вступу до «Сокола-Батька», Степан Гайдучок поринув у роботу. У 1911–1914 рр. він входив до складу старшини «Сокола-Батька», займаючи різні посади, зокрема начальника, писаря та заступника голови руханкової секції, якою керував Іван Боберський. У рухівні «Сокола-Батька» він вишколював, серед інших, й ремісничу молодь та сам вправлявся в учительському кружку. Упродовж 1910–1914 рр. Степан Гайдучок брав активну участь у Загальних зборах та таємних засіданнях «Сокола-Батька» (Надзвичайних Загальних зборах, що відбулися 3 грудня 1910 р., Надзвичайному (таємному) засіданні старшини 17 квітня 1911 р., ХІХ Загальних зборах 4 травня 1912 р., ХХ Загальних зборах 8 березня 1913 р., ХХІ Загальних зборах 14 березня 1914 р., Надзвичайних загальних зборах 25 квітня 1914 р. та ін.).
Учительський відділ товариства «Сокіл-Батько» у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Як журналіст Степан Гайдучок писав про організацію «Сокіл» інших європейських народів, зокрема чехів, словенців, хорватів тощо. В його активі є публікація «VІ. Олїмпіяда в Празї» про VІ Всесокільський злет, який відбувся упродовж 28, 29, 30 червня та 1 липня 1912 р. у Празі. Ще одну публікацію «У Словінцїв» Степан Гайдучок присвятив словенським соколам. Влітку 1913 р. йому вдалося побувати в цьому краї і ознайомитися з життям і побутом словенців, та, власне з товариством «Сокіл», яке постало 1863 р. У 1905 р. всі словенські сокільські осередки об’єдналися у союз із центром у Любляні. Степан Гайдучок відзначив те, що словенські соколи є добрими руховиками, завзятими і наполегливими практиками та мають відвагу брати участь у міжнародних змаганнях поряд з чехами, французами та іншими європейськими народами. Статтю «У Словінцїв» було опубліковано на сторінках сокільського часопису «Вісти з Запорожа» 15 травня 1914 р. У книгозбірні Степана Гайдучка, частина з якої дійшла до наших днів, вдалося віднайти видання, яке побачило світ 1913 р. з нагоди 50-ліття словенського «Сокола» – «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913». На титульній сторінці є автограф Степана Гайдучка із записом: «Любляна 4.VІІІ.1913». На мою думку, це один із днів його перебування на словенській землі і дата придбання книги.
Текст публікації Степана Гайдучка «У Словінцїв» подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
У Словінцїв
Довело ся менї минулого лїта бути у їхньому краю і придивити ся житю і бутю не лише у містї, але й на селї. На селї у них цїлком противно як у нас. Не викидають здохлих псів і котів на дорогу або в ріку, мають биті дороги, гарні, муровані, дахівкою криті доми, а ставлять їх в порядку а не будують ся, як кому хоче ся. У хатї панує чистість і порядок. Долівка заметена, стіл накритий чистою скатертю, в хатї не держуть худоби нї курий. Кождий має кілька книжок тай часопись або і кілька. Є в селї гостиниця або і дві, де можете чисто зїсти і переспати ся. Там ґаздинї вміють навіть смачно зварити.
Поштівка, надіслана дружині Івана Боберського Йосифині. На лицевій стороні зображено символіку словенського «Сокола» та місце і час проведення злету. 1909 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Поштівка, надіслана дружині Івана Боберського Йосифині. На лицевій стороні зображено символіку словенського «Сокола» та місце і час проведення злету. 1909 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
«Розумні люди» – скажете. Певно, бо працюють, вчать ся від других а не нарікають.
Та хочу сказати більше ту про їх Соколів. Як тілько у Чехів повстали ті товариства, то Словінцї, хоч як малий нарід, бо 1 ½ мілїона, стали їх заводити у себе. Они пізнали, що в єдности сила. Їм сприкрило ся панованє Нїмцїв і стали єднати ся. Вже в 1863. роцї заложили они товариство «Juźni Sokol» інакше «Полудневий Сокіл».
Видання з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913). З книгозбірні Степана Гайдучка (м. Львів).
Видання з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913). З книгозбірні Степана Гайдучка (м. Львів).
Та вже в початках мусїв він зводити борбу з всевладними Нїмцями, що його всюди переслїдували. 1867. року правительство його розвязало. Та не уставали Словінцї. Стево Мандіч і инші засновали в 1868 р. знова товариство під назвою «Сокіл». І через довший час то було одиноке товариство ґімнастичне яке вони мали, бо обставини полїтичні не давали розвинути ся ідеї. Доперва від року 1893 зачиняє рух сокільский кріпшати. До працї в рядах сокільских стає Др. Мурнїк, що дотепер працює невтомимо. Він вихований на чеській методї, пхнув товариство вперед.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Велику ролю для поширеня сокільского руху відограв віддїл ґімназийних учеників, що вправляли з разу разом з членами в Соколї а відтак в осібнім віддїлї. В р. 1899 їх віддїл числив 245 учасників. Покінчивши школу, розбрили ся вони по цїлій Країнї і стали закладати сокільскі товариства. Вийшли з між них Буковні, Вілько, Бойко Гацін, Евген Сайович і богато инших. – І коли в р. 1893. мали товариства 1933 членів, 434 руховиків а 97 члениць і 78 руховичок то при кінци року 1912. було 6.839 членів і 781 члениць, згуртованих в 87 товариствах.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Вправляло в тім роцї 1851 членів, 1195 хлопцїв, 458 члениць а 257 дївчаток.
В р. 1905. злучили ся всї товариства в один спільний союз, який носить назву «Slovenska Sokolska Zveza» з осїдком в Люблянї.
Перший їх здвиг був в р. 1893, однак се було лиш пробованє сил. В р. 1904. відбув ся другий здвиг, в якім взяли також участь Хорвати і Чехи. До вправ вільноруч стануло 640 руховиків з чого 215 Словінцїв. З нагоди 50 лїтного ювилею мав відбути ся вторік III. здвиг в Люблянї та правительство заборонило тому, що були запрошені Серби, Болгари і инші. Все було до здвигу підготоване. Сам здвиг переложено на 1914 р.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Словінцї є дуже добрими руховиками як то мали ми нагоду бачити в Празї в 1912 р., як бачив я се в Люблянї на публичних виступах і таки на годинах руханки. Суть великими практиками, бо знають, що аби вправу навчити ся, треба до неї добре прикладати ся, проте з завзятостию повторяють неудалу вправу, аж поки не вміють єї гладко і певно.
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Світлина опублікована у виданні з нагоди 50-ліття словенського «Сокола»: «Slovenski koledar za leto 1913. Ob 50 letnici slovenskega Sokolstva 1863–1913» (1913).
Не дивно, що потім мають відвагу ставати до міжнародних змагань руханкових побіч Чехів, Французів і инших. Вони, так малий нарід, дають через те знати всїм про себе! – А ми? Ми вдоволяємо ся тим, що ми колись вміли добре або тілько трохи.
Джерело: Гайдучок С. У Словінцїв.Вісти з Запорожа. Руханка, Змаг, Пожарництво, Мандрівництво, Пласт, Стрілецтво. Львів, 1914. 15 мая. Чис. 93. С. 12.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
«Фотографії Старого Львова» продовжують публікувати матеріали про історію автобусних перевезень у місті. Сьогоднішня частина циклу присвячена трансформаціям в міських автобусних перевезеннях, які відбулися у 1991 – 2001 рр.
VIII. Міські автобусні перевезення у Львові в перше десятиліття Незалежності України. Поява «пижиків» на вулицях Львова
Не дивлячись на планову економічну систему в СРСР, таке явище, як інфляція ніхто не скасовував. Отож, встановлені тарифи на проїзд в міському пасажирському транспорті, встановлені іще у 1961 році: 3 копійки за проїзд в трамваї, 4 копійки за проїзд в тролейбусі та 5 копійок за проїзд в міському автобусі дуже скоро перестали покривати собівартість проїзду. Як писали К. А. Брамський та С. П. Бейкул в книжці «Київський трамвай 1892 – 1992. До 100-річчя із дня пуску в експлуатацію», трьохкопійочний тариф на проїзд в трамваї в українських містах перестав покривати собівартість поїздки іще у середині 1960-х років, що ж до тролейбусів, то вартість проїзду в 4 копійки перестала покривати собівартість поїздки в середині 1970-х років. Відповідно, підприємства міського електротранспорту міст України стали планово збитковими в середині 1970-х років.
Сихівський житловий масив. На світлині можна побачити автобус ЛАЗ-4202. Кінець 1980-х років
Що ж до тарифу на проїзд в автобусі, то вартість поїздки в 5 копійок покривала собівартість до початку 1980-х років. «Зрівнялівка» тарифів в трамваях, тролейбусах і автобусах, яка вступила в дію в 1987 році, коли вартість поїзди у всьому наземному міському транспорті була встановлена в розмірі 5 коп. не сильно вплинула на прибутковість міських перевезень
Не виключено, що система міських пасажирських перевезень у Львові, яка склалася у 1970-1980-х рр., була сформована в т.ч. і під дією економічних чинників. Справа в тім, що до початку 1990-х років жоден автобусний і тролейбусний маршрут не перетинав центральну частину міста. Роль «діаметральних» маршрутів відігравали хіба-що трамвайні маршрути № 2 і 7. Кінцеві автобусних і тролейбусних маршрутів на початку 1990-х років зосереджувалися в околі «ближнього центру»: на вул. Валовій, пл. Центральній (св. Теодора), вул. Ботвіна (П. Куліша), біля Університету ім. Івана Франка, на пл. Галана (Є. Петрушевича), вул. Шота Руставелі, пл. Липневій та вул. Зерновій. Тому пасажирам, щоб перетнути громадським транспортом місто із одного кінця у другий доводилося робити кілька пересадок із одного виду транспорту на інший. А це значить – сплачувати більше грошей за проїзд.
Новобудови в районі вул. 700-річчя Львова (нині пр. Чорновола). На передньому плані – будинок побуту «Ювілейний». На світлині можна побачити автобус ЛіАЗ-677. Фото В. Пилип’юка. 1984 р.
Щоправда, починаючи із 1987 року у пасажирів з’явилася можливість економити – було введено місячні абонементні картки на проїзд у трамваях, тролейбусах і міських автобусах. Але із 1 квітня 1991 року такі картки були скасовані – знову почали діяти окремі картки на проїзд в електротранспорті та в міських автобусах. Причина тут була проста – автобусний транспорт входив в систему Міністерства автомобільного транспорту, а електротранспорт – у систему Міністерства житлово-комунального господарства.
Станом на початок 1990-х років всі міські автобусні маршрути Львова в звичайному режимі та режимі «експрес» обслуговувало Львівське АТП № 14630, яке входило в систему Міністерства автомобільного транспорту Української РСР. Цей же перевізник своїми автобусами ПАЗ-672М обслуговував низку маршрутів в режимі «маршрутне таксі», а також значну кількість ближніх приміських автобусних маршрутів (із двозначними номерами). Львівське АТП № 14631 обслуговувало низку приміських автобусних маршрутів в околицях Львова (їх номери були тризначними), а АТП № 14606 (міський таксопарк) володіло автомобілями таксі (ГАЗ – 24 «Волга») та мікроавтобусами РАФ 2203 «Латвія», які курсували на маршрутах в режимі «маршрутне таксі».
Сихівський житловий масив. Кінотеатр ім. Довженка на вул. Криворізькій (нині пр. Червоної Калини). Листівка 1989 р.
У 1980-х роках темпи розвитку електротранспорту Львова помітно впали. Ця тенденція проявилася іще у кінці 1970-х років – не було реалізовано заплановане будівництво тролейбусного депо № 2 на вул. Варшавській. Протягом 1980-х років було введено в експлуатацію дві нові трамвайні лінії – по вул. Сахарова та Княгині Ольги (маршрут № 3) та по вул. Костя Левицького та Вахнянина (маршрут № 7), а також одну нову тролейбусну лінію на Левандівку (маршрут № 6, нині маршрут № 32). В той же час із низки причин електротранспортом не було охоплено новий Сихівський житловий масив, а також мікрорайони «Рясне – 1» та «Рясне – 2» не лише із житловою, але й промисловою забудовою. Крім того, лінії електротранспорту не сягали новобудов на сучасних вул. Миколайчука, Щурата, Богдана Хмельницького і Пилипа Орлика.
Оскільки нові житлові і промислові мікрорайони не мали електротранспортного сполучення, зростали обсяги автобусних перевезень. У другій половині 1980-х рр. пасажиропотік автобусних маршрутів Львова зростав швидше, а ніж автобусний парк Львівського АТП № 14630, яке обслуговувало мережу міських автобусних маршрутів. На нові навантажені маршрути в напрямку Сихова і Рясного почали вивільняти автобуси із приміських та деяких міських маршрутів – низка приміських маршрутів були передані Львівському АТП № 14631 (в т. ч. в напрямку Винник, Дублян та Підбірець). Крім того певну кількість автобусів вивільнили у 1989 – 1991 рр. за рахунок закриття автобусних маршрутів № 3, 8 і 24, які замінили тролейбусними маршрутами № 6 та 24.
Кінцева зупинка міських автобусних маршрутів на пл. Центральній (св. Теодора). Кінець 1980-х рр. Фото із колекції Ігоря Плотко
На початку 1990-х років особливо гостро відчувався дефіцит автобусів великого класу. Із 1989 року значно скоротилося, а потім і зовсім припинилося постачання угорських автобусів «Ikarus» 260-ї та 280-ї моделі – угорці тепер продавали свої автобуси тільки за вільноконвертовану валюту, а не за «дерев’яні» радянські рублі.
Лікінській автобусний завод у Підмосков’ї наприкінці 1980-х років поступово переходив від випуску застарілих бензинових автобусів ЛіАЗ-677М до випуску дизельних автобусів великого класу ЛіАЗ-5256. Зміна моделі тривала до 1994 року. Автобуси ЛіАЗ-5256 в кінці 1980-х років випускалися невеликими партіями. Зміна основної моделі автобусів відбувалася і на Павловському автобусному заводі – замість застарілої моделі ПАЗ-672М починалося серійне виробництво автобусів ПАЗ-3205. Львівський автобусний завод, який в кінці 1970-х років почав виробництво перспективного міського дизельного автобуса ЛАЗ-4202 із низки причин перейшов до виготовлення приміської модифікації ЛАЗ-42021 із механічною коробкою передач. Всі ці обставини привели до того, що на початку 1990-х років автопідприємства Львова змушені було закуповувати морально і технічно застарілі автобуси ЛАЗ-695Н (НГ), які були більш придатні для приміських перевезень.
Автобус ЛАЗ-695Н та тролейбуси на вул. Зеленій. Світлина початку 1990-х рр.
У 1991 році міські пасажирські автобусні перевезення відчули вплив економічної кризи в Україні, яка у наступні роки тільки поглибилася. У 1992 – 1993 році знецінення тимчасової української валюти – «купоно-карбованців» йшло шаленими темпами – галопуюча інфляція змінилася гіперінфляцією. Все це нанесло істотний удар по фінансовому стану автопідприємств, які здійснювали міські автобусні перевезення. Негативний вплив економічної кризи відчув і міський електротранспорт, обсяги випуску трамваїв і тролейбусів на маршрути в 1992 – 1994 роках значно зменшилися. Отож, автопарку Львівського АТП № 14630 вже не вистачало для забезпечення потреб у міських автобусних перевезеннях. Відповідно Львівська міськрада відкрила низку нових автобусних маршрутів, які почало обслуговувати Львівське АТП № 14631. Розмови про це велися іще із кінця 1991 року.
У кінці 1993 року Львівська міська рада приймає ухвалу «Про стан транспортного обслуговування у м. Львові та заходи щодо його стабілізації в 1994 році». В цьому документі констатується, що міські пасажирські перевезення у Львові в кінці 1993 року не відповідали потребам міста. В цьому документі йшлося про необхідність електрифікації залізниці від ст. Львів до ст. Сихів для запуску міської електрички, а в обласного ВО «Львівавтотранс» депутати вимагали випуску у І кварталі 1994 р. на міські автобусні маршрути Львова не менше 250 автобусів в робочі дні. Для покращення виконання графіків руху автобусів Львівському АТП № 14630 було доручено організувати диспетчерські пункти на автобусних зупинках із штампогодинниками. Крім того, пропонувалося розпочати реалізацію місячних проїзних абонементів на проїзд в автобусах водіями транспортних засобів. Для покращення фінансового стану перевізника пропонувалося укласти угоду між міською адміністрацією і Львівським АТП № 14630 про перевезення пасажирів та оплату за виконану роботу.
Автобус ЛАЗ-695Н на вулиці Стрийській. Світлина початку 1990-х рр.
До розгляду питання проблеми пасажирських перевезень Львівська міська рада повертається на початку 1995 року. 5 січня 1995 року прийнято ухвалу № 68 «Про хід виконання ухвали Львівської міської Ради народних депутатів від 23.12.93 р. «Про стан транспортного обслуговування у м. Львові та заходи щодо його стабілізації в 1994 році» і шляхи вирішення проблеми міських пасажирських перевезень у 1995 році». В документі констатується значне погіршення якості пасажирських перевезень в місті протягом 1989 – 1994 рр.
Зокрема констатується, що у 1989 році у Львові на маршрути виходило 244 автобуса, 191 тролейбус та 182 трамваї, то у жовтні 1994 року кількість транспорту на маршрутах міста скоротилася до 175 автобусів, 113 тролейбусів та 95 трамваїв. Із 1988 року місто не отримало жодного нового трамвайного вагона, а із 1990 року – жодного нового тролейбуса. Крім того, у 1993 – 1994 рр. ТВО «Львівавтотранс», у підпорядкуванні якого знаходилося Львівське АТП № 14630 не отримало жодного нового автобуса. Через брак коштів на дотації, ЛКП «Львівелектротранс» та Львівське АТП № 14630 не мали змоги закупити необхідні запчастини і провести ремонти рухомого складу на відповідному рівні.
Салон автобуса ЛАЗ-695Н. Сучасне фото
В ухвалі від 5 січня 1995 р. йшлося про те, що у 1995 році розвиток системи транспортного обслуговування населення м. Львова має стати пріоритетним в роботі Львівської міськради та її виконкому. Зокрема, у І кварталі 1995 року на базі відділу транспорту Львівського міськвиконкому мало буте створене Управління транспорту і зв’язку, якому мали бути підпорядковані транспортні підприємства міста. Це управління повинно було отримати диспетчерські, координаційні та розпорядні функції. Першим очільником Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради став Ярослав Вовчак (18 серпня 1955 р. – 28 грудня 2005 р.) – він обіймав цю посаду до 2005 р., який до того обіймав посаду начальника відділу транспорту і зв’язку міськвиконкому (із 1994 р.). В документі йшлося також про вивчення можливості передачі Львівського АТП № 14630 в комунальну владу громади Львова, а також про закупівлю у 1994 – 1995 роках для потреб міста 55 тролейбусів, 6 трамваїв та 75 автобусів.
Перемовини щодо передачі чи викупу Львівського АТП № 14630 у комунальну власність Львівської міськради виявилися нерезультативними. Відповідно було вирішено створити комунальне АТП, яке займалося б міськими автобусними перевезеннями. Львівське комунальне АТП № 1 було створено рішенням № 652 виконавчого комітету Львівської міської ради від 7 листопада 1995 року. До кінця року підприємство пройшло державну реєстрацію. Львівському комунальному АТП № 1 було передано земельну ділянку на вул. Грунтовій, 1б. На початку рухомий склад Львівського комунального АТП № 1 складався із 26 автобусів моделі ЛАЗ-42021, підприємство обслуговувало автобусні маршрути № 2 і 9 завантаженого сихівського напрямку. Згодом підприємство також почало обслуговувати автобусний маршрут № 55 вул. Личаківська (АС-6) – завод «ЛОРТА» (вул. Городоцька).
Автобус малого класу ПАЗ-3205. Сучасне фото
Загалом у 1995 році на закупівлю нового рухомого складу міського громадського транспорту із бюджету міста Львова було витрачено 367 мільярдів карбованців (після деномінації 1996 р. – 3,67 млн. грн. або майже 1,84 млн. доларів США за тодішнім курсом). Із цієї суми 323 мільярди гривень (3,23 млн. грн. або 1,62 млн. доларів США) витратили на закупівлю на Львівському автобусному заводі 21 тролейбуса (ЛАЗ-52522) і 18 автобусів (ЛАЗ-52523). Крім того 16 листопада 1995 р. влада міста уклала угоду із спільним українсько-швейцарським підприємством «Ілта-Київ» на постачання 11 мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan».
Ці мікроавтобуси обійшлися місту в 44 млрд. карбованців (440 тис. грн., тобто вартість одного мікроавтобуса – біля 20 тис. доларів США). Кожен із мікроавтобусів міг вміщувати 15 сидячих пасажирів, іще 11 пасажирів могли їхати стоячи. За рівнем комфорту для пасажирів мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» були значно комфортнішими, а ніж радянські мікроавтобуси РАФ-2203, які на той час вже експлуатувалися у Львові на маршрутах у режимі «маршрутне таксі».
Приміський дизельний автобус середнього класу ЛАЗ-42021. Саме такі автобуси у 1995 р. складали автопарк Львівського комунального АТП № 1. Фото із каталогу продукції Львівського автобусного заводу
Новий автотранспорт був переданий Львівському комунальному АТП № 1. У лютому 1996 року нові мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» були презентовані на площі Ринок перед будинком Ратуші, а після цього почали курсувати на автобусному маршруті № 50, який поєднав пл. Соборну із вул. Науковою (дублюючи трамвайні маршрути №№ 3 і 5). Вартість проїзду в мікроавтобусах «Peugeot J9 Karsan» була встановлена в розмірі 50 тис. карбованців, тобто 50 копійок. Проїзд в автобусах, які курсували в режимі «маршрутне таксі», в 1990-х – на початку 2000-х років оплачували практично усі категорії пільговиків.
У середині 1990-х років поряд із державними і комунальним АТП міські автобусні маршрути Львова починають обслуговувати приватні перевізники. Одним із перших приватних перевізників у Львові стає Мале приватне підприємство (МПП) «Приватавтотранс», яке було зареєстроване у березні 1995 року. На початку рухомий склад підприємства складався із викуплених і арендованих вживаних автобусів радянського виробництва. Це підприємство у середині 1990-х років обслуговувало автобусний маршрут № 3п, який пов’язував вул. Куліша та Рясне-2. Цей маршрут курсував паралельно із автобусним маршрутом № 3, який обслуговувало Львівська АТП № 14630, але для більшості категорій пільговиків проїзд в автобусах маршруту № 3п був платний. Також МПП «Приватавтотранс» обслуговувало автобусний маршрут № 21, який у середині 1990-х років курсував із Рясного – 1 до Сихова по об’їзній дорозі Львова (ділянка вулиці Шевченка на той час перебувала на реконструкції).
Міські та міжміські автобуси Львівського автобусного заводу, які виготовлялися у першій половині 1990-х рр. Фото із каталогу Львівського автобусного заводу
У звіті про роботу виконкому Львівської міськради за 1996 рік значну увагу приділено темі міського транспорту Львова. У цьому документі зазначається, що у 1996 році міський електротранспорт перевіз 57,7 млн. платних пасажирів, у тому числі трамваї – 33,4 млн. пасажирів, а тролейбуси – 24,3 млн. пасажирів. Випуск електротранспорту на лінію значно скоротився порівняно із жовтнем 1994 р. – у 1996 році на маршрути в середньому виходило 70 трамваїв і 74 тролейбуси (у жовті 1994 р. відповідно 95 трамваїв і 113 тролейбусів). Кількість автобусів на маршрутах міста Львова зросла порівняно із жовтнем 1994 р. із 175 машин до 211, із яких 30 автобусів – відомчі та приватні. Протягом 1996 року відповідно до контракту із ВАТ «Львівський автобусний завод» було придбано 10 нових тролейбусів і 2 автобуси. Разом із МПП «Приватавтотранс» протягом літнього періоду 1996 року було організовано 11 автобусних маршрутів до садово-городніх масивів у приміській зоні.
У листопаді 1996 року у Львові було створено першу в Україні лізингову компанію «Сокіл-транс-лізинг» із статутним капіталом в 1 мільйон гривень. Відповідно до розпорядження міського голови № 820 від 13 листопада 1996 року одним із співзасновників ТзОВ «Лізингова компанія «Сокіл-транс-лізинг» стала Львівська міська рада, якій належало 10% у статутному капіталі підприємства. Іншими засновниками ТзОВ «Сокіл-транс-лізинг» стали ВАТ «Львівський автобусний завод», обласне управління Ощадбанку України, страхова компанія «Скарбниця» та довірче товариство «Сокіл-Довіра». Керівник довірчого товариства «Сокіл-Довіра» Олег Гук став президентом лізингової компанії. Для реалізації лізингового проекту ТзОВ «Сокіл-транс-лізинг» компанії було передано в обслуговування автобусний маршрут № 28, який поєднував вул. Петра Панча та Сихівський житловий масив.
Міський автобус великого класу ЛАЗ-52525. Автобуси цієї моделі працювали на «діаметральному» автобусному маршруті № 14 вул. Сихівська – вул. Грінченка. Фото 1994 р. із каталогу Львівського автобусного заводу
За власні кошти та за залучені кошти Ощадбанку України ТзОВ «Лізингова компанія «Сокіл-транс-лізинг» придбала на Львівському автобусному заводі 12 нових автобусів ЛАЗ-52523, які могли вмістити до 120 пасажирів кожний. Лізингоотримувачем виступало ТзОВ «Фалкон» із юридичною адресою на вул. Пластовій, 10. Строк лізингу автобусів було встановлено чотири роки – по його завершенню компанія «Фалкон» мала можливість придбати автобуси по їх залишковій балансовій вартості.
ТзОВ «Лізингова компанія «Сокіл-транс-лізинг» планувала у 1997 році забезпечити автотранспортом один автобусний маршрут у Чернівцях і два маршрути – в Києві. Планувалося, що по схемі фінансового лізингу для Львова також будуть закуповуватися тролейбуси.
Мікроавтобус «Peugeot J9 Karsan» приватного перевізника ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» на пл. Міцкевича у Львові. Фото 1997 р.
Треба сказати, що схема автобусних маршрутів, яка діяла у 1991 – 1996 рр. в основному повторювала ту, яка діяла за радянських часів. Станом на 1996 рік більшість міських автобусних маршрутів обслуговувало Львівське АТП № 14630. Станом на 1996 рік тільки біля 15% автобусів, які курсували на міських автобусних маршрутах належали приватним перевізникам.
На початку 1990-х років було проведено кілька експериментів по об’єднанню автобусних маршрутів. Зокрема на певний час було об’єднано автобусні маршрути № 7 вул. Валова – Майорівка та № 21 пл. Центральна – вул. Ковпака (Хвильового). Автобуси об’єднаного автобусного маршруту № 7 курсували через центральну частину міста по маршруту вул. Ковпака – Майорівка. Проте уже через кілька тижнів було відновлено окремі автобусні маршрути № 7 і 21 за попередніми схемами. Пізніше було об’єднано між собою автобусні маршрути № 15 і 21 – об’єднаний автобусний маршрут № 15 почав курсувати від вул. Хвильового до вул. Суботівської через вулиці Шевченка та Левандівську. Номер 21 у середині 1990-х років отримав маршрут, який поєднував Рясне та Сихів.
В результаті об’єднання автобусних маршрутів № 20 вул. Личаківська – вул. Наукова та № 72 вул. Личаківська – с. Лисиничі було запущено автобусний маршрут № 120 із двоставковим тарифом. Новий автобусний маршрут № 120 вул. Наукова – с. Лисиничі проіснував відносно недовго. На відміну від нього автобусний маршрут № 119, який курсував від пл. Різні (потім – від вул. П. Куліша) до госпіталю ветеранів Вітчизняної війни (до цього кінцева автобуснного маршруту № 19 була на вул. Личаківській) теж із двоставковим тарифом проіснував аж до 1997 року.
Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» на проспекті Свободи. Машини білого кольору належали ЛК АТП № 1, а жовтого – ТзОВ «Інтерпост ЛТД». Фото 1999 р.
Вул. Наукову та с. Лисиничі деякий час поєднував автобусний маршрут № 114, але його було вкорочено до вул. Личаківської – цей маршрут теж курсував до середини 1990-х років. Автобусний маршрут, який сполучав вул. Личаківську (АС № 6) та вул. Наукову на початку 1990-х років отримав № 19 – спочатку його кінцева була біля перехрестя вул. Наукової і Тролейбусної, а потім – в районі вул. Симоненка. У кінці 1990-х років маршрут № 19 було продовжено до Автостанції № 3 на вул. Симона Петлюри.
Іще в кінці 1980-х-на початку 1990-х років було відмінено автобусний маршрут № 11 на Високий Замок. Новий автобусний маршрут № 11 поєднав вул. Валову та Великі Кривчиці – тепер автобуси маршрутів № 10 і 11 курсували великим кільцем по вул. Ніщинського, Дорога Кривчицька, Богданівська та Тракт Глинянській. За такою схемою автобусні маршрути № 10 і 11 працювали до середини 1990-х років. Потім обслуговування автобусного маршруту № 10 відійшло до приватного перевізника.
У перші половині 1990-х років кінцеві зупинки міських автобусних маршрутів було перенесено із пл. Центральної (Св. Теодора) і пл. Різні на вул. П. Куліша у район сучасного ТРЦ «Форум» Львів. Із кінцевої на вул. Куліша почали відправлятися автобуси маршрутів № 3 в напрямку Рясного та № 119 в напрямку Винник.
Мікроавтобус ЗіЛ-3250 «Бичок». Вигляд зі сторони дверей. Мікроавтобуси цієї моделі, які належали Львівському АТП № 14631, експлуатувалися на маршруті № 38 на початку 2000-х років
Через запроваджене у 1993-1994 рр. право безкоштовного проїзду в електротранспорті та міських автобусах для пенсіонерів та осіб із інвалідністю, автоперевізники поступово почали згортати автобусні маршрути у звичайному та експрес-режимах. Навіть відносно великі автобуси ЛАЗ-695Н у другій половині 1990-х років працювали у режимі «маршрутне таксі». Таким чином наприкінці 1990-х років із вулиць Львова зникають автобуси ЛіАЗ-677М, ЛіАЗ-5256 та угорські «Ікаруси». На початку 2000-х років вулиці Львова покидають і відносно нові великі автобуси ЛАЗ-5252 – автобуси великого класу масово замінюються мікроавтобусами.
На початку 1990-х років у місті почали з’являтися «діаметральні» автобусні маршрути, які перетинали практично усе місто. Одним із перших таких маршрутів став автобусний маршрут № 14, який курсував із Сихова до автостанції № 2 на вул. Липинського. Цей маршрут обслуговувало Львівське АТП № 14630 і саме на ньому з’явилися перші у Львові нові великі автобуси Львівського автобусного заводу – ЛАЗ-52521.
Приблизно у 1994 році було скасовано автобусний маршрут № 5, який курсував по вулиці Варшавській. Замість нього до вул. Варшавської і Петра Панча було продовжено автобусний маршрут № 28, який курсував із Сихова до пл. Петрушевича. Під № 5 у кінці 1990-х – на початку 2000-х років курсував автобусний маршрут від ринку «Галицьке перехрестя» до смт. Рудне. У першій половні 1990-х років запроваджено також автобусний маршрут № 24, який поєднав вул. Грінченка і пр. Червоної Калини. У середині 1990-х років замість було об’єднано автобусні маршрути № 30 і 36, які курсували в режимі «маршрутне таксі» іще у 1980-ті рр. Кінцевими автобусного маршруту № 30 стали пр. Червоної Калини та вул. Миколайчука. Також «діаметральними» від самого початку були автобусні маршрути №№ 37 – 40, які обслуговувало Львівське АТП № 14631.
Мікроавтобус ЗіЛ-3250 «Бичок». Вигляд на ліву сторону кузова
У другій половині 1990-х років різні компанії-перевізники починають закуповувати мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan», які виходять на нові автобусні маршрути в режимі «маршрутне таксі». Найбільше нових маршрутів відкривають такі компанії-перевізники, як ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» (номери маршрутів цього перевізника починалися із цифри 6); ТзОВ «Радар» (номери маршрутів починалися із цифри 7), ТзОВ «Інтерпост ЛТД» (маршрути №№ 95 і 96), ТзОВ «Бінп» та ін. Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» закупали також і ВАТ «Фіакр» та Львівські АТП № 14630 та № 14631. Власне назва мікроавтобуса «Peugeot J9 Karsan» трансформувалася у термін «пижик», яким львів’яни позначали всі «маршрутки» незалежно від моделі мікроавтобуса. Треба зазначити, що мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» в режимі «маршрутне таксі» курсували також в Києві, Івано-Франківську, Чернівцях, Хмельницькому, Кривому Розі та інших містах.
Окрім мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan» у 1997-1998 рр. популярними стають також мікроавтобуси «IVECO TurboDaily A40E10», такі мікроавтобуси були на балансі таких перевізників, як Львівське АТП № 14630, Львівське АТП № 14631, ТзОВ «Вердана» та ін. У відносно невеликій кількості на міських автобусних маршрутах Львова працювали російські мікроавтобуси «Газель» – на початку 1997 року такі мікроавтобуси з’явилися на автобусному маршруті № 29, який почав курсувати між приміським вокзалом та Майорівкою. Львівське комунальне АТП № 1 експлуатувало на маршрутах № 50 і 51 мікроавтобуси «Рута» на базі «Газелі».
Із транспорту російського виробництва, який курсував на автобусних маршрутах Львова наприкінці 1990 – на початку 2000-х років, потрібно також згадати мікроавтобуси на базі вантажівки ЗіЛ-5301 «Бичок» – ЗіЛ-3250 та КАВЗ-3244.
Мікроавтобуси ЗіЛ-3250 серійно виготовлялися Заводом ім. Ліхачова у Москві. Було дві модифікації таких мікроавтобусів – із стандартною та подовженою базою. Мікроавтобуси із стандартною базою мали у салоні 15 сидінь для пасажирів, іще 7 пасажирів могло їхати стоячи. Машини оснащувалися дверима салону із ручним і механічним приводом. Автобуси ЗіЛ-3250 на початку деякий час Львівське АТП № 14631 експлуатувало на маршруті № 38 (після автобусів ЛАЗ-695Н).
Мікроавтобус КАВЗ-3244. Транспортні засоби такої моделі у Львові експлуатувалися на автобусному маршруті № 85, перевізником ТзОВ «Малбі»
Мікроавтобуси КАВЗ-3244 виготовляло дочірнє підприємство Курганського автозаводу «Віка ЛТД». Вони були побудовані на стандартному шасі ЗіЛ-5301БО. Загалом мікроавтобус міг перевозити до 27 пасажирів, в салоні було 15 крісел. Двері у салон – одностулкові із пневматичними чи ручним приводом. Такі мікроавтобуси у Львові достатньо тривалий час експлуатувалися на автобусному маршруті № 85 пл. Кропивницького – пр. Червоної Калини, який обслуговувало ТзОВ «Малбі».
Восени 1997 року відповідно до рішення виконкому Львівської міської ради була запроваджена транспортна реформа, яка прискорила зникнення автобусів великого і середнього класу із вулиць Львова. 5 вересня 1997 року виконавчий комітет Львівської міської ради приймає рішення № 530 «Про роботу міського пасажирського транспорту». Пунктом 3 цього рішення виконком Львівської міськради заборонив із 1 жовтня 1997 року в центральній частині міста Львова рух автотранспорту, вантажність якого перевищує 3,5 тони. Фактично цим рішенням виконкому Львівської міськради було введено заборону на рух проспектом Свободи автобусів середнього і великого класу починаючи від ПАЗ-672, закінчуючи ЛАЗ-5252. Відповідно монополію на рух проспектом Свободи отримували тільки «пижики» – мікроавтобуси, що курсували в режимі «маршрутне таксі».
Маршрути, що проходили через центр міста і на яких працювали автобуси великого або середнього класу були або змінені (багато маршрутів почало курсувати через вул. Городоцьку), або вкорочено. Наприклад, діаметральні автобусні маршрути № 14, 24 і 28 було вкорочено до пл. Петрушевича. Автобусний маршрут № 38 було розділено на дві частини: від вул. Дж. Вашингтона до пл. Митної і від Університету до с. Лапаївка.
Для забезпечення сполучення із центру міста та району вул. Гетьмана Мазепи і Грінченка із Сиховом було запроваджено «хордовий» автобусний маршрут № 35 вул. Зернова – вул. Грінченка – пр. Червоної Калини, який об’їздив центр по вул. Новознесенській, Ковельській, Пластовій, Богданівській, Тракту Глинянському і Пасічній. На автобусний маршрут № 35 було випущено автобуси великого класу ЛАЗ-5252. Маршрут обслуговувало Львівське АТП № 14630.
Типовий мікроавтобус-бидловоз «Mercedes-Benz T1 208D» на пл. Міцкевича. Такого типу мікроавтобуси, переобладнані із вантажних, почали масово з’являтися на маршрутах міста Львова на початку 2000-х рр. Автор фото – Павло Трофімов, 2008 р.
Експеримент виявився дуже невдалим – через поганий стан дорожнього покриття на вул. Богданівській достатньо нові автобуси ЛАЗ-5252 почали швидко виходити із ладу. Через місяць після запровадження експерименту – 31 жовтня 1997 року у рішення виконкому № 530 були внесені зміни, якими було дозволено рух через центральну частину міста Львова автобусів ЛАЗ-52523, які курсували на автобусних маршрутах №№ 24 і 28. Згодом рух через пр. Свободи відновило і кілька маршрутів, на яких експлуатувалися автобуси ЛАЗ-695Н. Проте «пижики» на довгі роки стали монополістами на пр. Свободи. Автобусний маршрут № 35, який сполучав Збоїще та Сихів минаючи центр, дуже скоро припинив свою роботу після відкриття пр. Свободи для руху автобусів маршрутів № 24 і 28.
На початку 2000-х років кількість автобусів великого і середнього класу на міських маршрутах дуже скоротилися. Через брак дотацій за перевезення пасажирів-пільговиків перевізникам було не вигідно обслуговувати маршрути в звичайному режимі та режимі «експрес». Відповідно на зламі століть із міських маршрутів Львова зникають автобуси ЛіАЗ-677, ЛіАЗ-5256 та «Ikarus 260», хоча в інших містах України такі автобуси працювали до середини 2000-х років і навіть пізніше. Автобуси моделі ЛАЗ-695Н можна було зустріти на міських маршрутах іще у 2004 – 2005 рр., проте основна частка міського пасажирського автотранспорту в перші роки нового тисячоліття – це мікроавтобуси.
У перші роки третього тисячоліття до заводських пасажирських моделей мікроавтобусів на маршрутах Львова додаються вантажні мікроавтобуси, кустарним методом переобладнані у пасажирські (в основному різні модифікації мікроавтобусів «Mercedes-Benz»), які отримали назвисько «бидловози».
Антон ЛЯГУШКІН, Юрій КАУКАЛОВ та Олександр ЄРОХІН
Список джерел інформації
Документи Львівської міської ради (ухвали ЛМР, рішення виконкому, розпорядження міського голови), розміщені на офіційному сайті Львівської міськради – https://city-adm.lviv.ua/;
Складання Урочистої клятви ліцеїста у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
У Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут до Дня захисників та захисниць України відбулися урочисті заходи.
Традиційно, щороку на свято Покрови, 14 жовтня, учні навчального закладу складають Урочисту клятву ліцеїста, вшановуючи таким чином покоління борців за Україну. Голова Львівської обласної ради Ірина Гримак привітала 217 юнаків-ліцеїстів, які пройшли відбір на навчання у цьому році, та побажала їм отримати відмінні знання та якісне виховання, пізнати, що таке справжнє братерство і дійсний гарт волі та інтелекту.
Складання Урочистої клятви ліцеїста у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
«Ви є уособленням всієї країни, адже представляєте усі її області, – звернулася до першокурсників ліцею Ірина Гримак,- сьогодні українське суспільство поповнюється цілою когортою мужніх, сильних, відповідальних та чесних молодих громадян України. Ваші вчителі та вихователі прищеплять вам найкращі якості, котрі потрібні для гідного життя. Багато з вас, дорогі ліцеїсти-крутяни у майбутньому продовжить навчання у вищих навчальних оборонних закладах нашої держави. Це особливо актуально сьогодні, коли вже восьмий рік поспіль на сході нашої країни точиться кривава, підла та гідридна війна».
Складання Урочистої клятви ліцеїста у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
Ірина Гримак поділилася з присутніми своїми враженнями від нещодавньої поїздки у складі делегації з Львівщини у зону розмежування у Донецькій та Луганській областях, вона також передала крутянам вітання від захисників, які на передовій захищають мирне життя. «Насправді наші воїни сповнені оптимізму та свято вірять у перемогу. Але сьогодні їм, як ніколи потрібна наша підтримка і знання того, що тут, на мирній території росте їх гідна заміна, майбутні справжні достойні державні мужі, котрі будуть спроможні гідно та професійною захищати українські національні інтереси, – акцентувала Ірина Гримак й подякувала батькам ліцеїстів та педагогам. – Дякую вам за справжніх патріотів України, бо найбільше щастя матерів – пишатися своїми синами. Колективу ліцею бажаю натхненної сили та наполегливості у вихованні та навчанні наступних поколінь справжніх українців. А ліцеїстам – бути гідними нащадками українських козаків, повстанців та усіх захисників нашої України, у свято яких Ви складаєте цю Урочисту присягу».
Складання Урочистої клятви ліцеїста у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
Загалом у ліцеї навчаються 437 юнаків. До Львова на навчання вони приїхали з 19 областей України. Серед першокурсників – є сини учасників АТО/ООС. За роки роботи ліцею здійснено 34 випуски: путівку в життя отримали 4825 юнаків, багато з яких стали офіцерами Збройних Сил України та інших силових структур. Вони брали активну участь у боях проти російського агресора від перших днів війни, а деякі й зараз виконують завдання у складі сил Операції об’єднаних сил.
Близько 500 випускників львівського навчального закладу є курсантами Вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони України, Державної прикордонної служби, Служби безпеки України, Міністерства надзвичайних ситуацій та інших силових структур.
У четвер, 21 серпня 2025 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбудеться відкриття виставки «Цвіт папороті»...
