В збірках архіву міста Відня в Австрії вдалось розшукати фото міста Сокаль та навколишніх населених пунктів. Усі кадри по часу відносяться до періоду Першої світової війни.
На світлинах панорами Сокаля, місцеві мешканці, військові, та наслідки воєнних руйнувань.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: https://polona.pl
До початку 2000-х років цей вітраж та декілька інших із церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що на вулиці Вірменській, вважався втраченим. Доки їх розібраними не знайшли і не помістили на одне із вікон собору.
Втім, через негерметичність скла вітраж почав пропускати дощ та сніг всередину храму. Від цього замокали сусідні фрески на стінах. Відновити вітраж зголосилася львівська реставраторка Марія Шумська-Барвінок. Зараз він перебуває у її майстерні.
“Це дуже складна робота, бо вітраж сам є зроблений за класичною середньовічною технологією, коли колір був не за рахунок барв кольорового скла, тоді використовувалось або жовтаве, або безбарвне скло, а весь колір набирався фарбою. Тобто 100% площі вітражу покрито фарбами і це дуже важко очищувати, бо більшість хімічних реагентів я не можу використати. Це дуже делікатна поверхня”, — каже Марія Шумська-Барвінок.
За словами реставраторки, це одна із її найважчих робіт. Зараз вітраж чистить, згодом —робитиме його герметичнішим. Коли його повернуть назад, додатково встановлять охоронне прозоре засклення. Відтак вітраж не виконуватиме функцію вікна.
«Ви чули про ідею маркування туристичного маршруту малими скульптурами у Вроцлаві, де гноми зустрічають туристів у різних куточках міста, презентуючи цікаві об’єкти, послуги чи бізнес-пропозиції? Наша команда розробила маршрут, героя, його ролі. Працюємо над технічним завданням. Художники та скульптори візуалізують його. Плануємо надати цьому герою роль провідника нашим містом – з певною харизмою та своїми історіями», – повідомили у Бродівській міській раді.
Спочатку за кошти міста планують встановити 12-15 фігур бобрів висотою 30-35 см, також долучатимуть до проекту приватний бізнес. Кожна скульптура буде позначена QR-кодом з інформацією про місце, де її встановили. Бобрів розмістять на шляху екскурсійного маршруту, для розваг туристів організують квест з їхнього пошуку.
Харизматичний пан Бобринський
Постать бобра обрали через те, що місто свого часу мало багато боліт, бродів, переправ. Бобер був також зображений на гербі Бродівського району, який нещодавно злився із Золочівським.
Керівниця відділу інформаційно-аналітичної діяльності та комунікацій Бродівської міської ради Мирослава Островська розповіла ZAXID.NET, що місто ще вирішує з якого матеріалу виготовлять фігурки – з бронзи чи антивандальних сучасних матеріалів. Наразі є 12 визначених місць і ще 8 додаткових, до яких місто планує залучити бізнес, щоб дати поштовх для розвитку.
«Це буде бобер у різних іпостасях, позах, з різною мімікою, харизмою. За посиланням на QR-коді розповідатиме різними голосами про місця, біля яких буде стояти. Всі локації будуть додані у туристичний маршрут, його можна обійти пішки. Постать бобра обрали тому що у нас болотиста місцевість, бобер був зображений на геральдиці Бродівщини. Його можна використати і гарно обіграти у сувенірній продукції», — пояснила Мирослава Островська.
Фігурки встановлять біля віддалених об’єктів, які хочуть включити в екскурсійний маршрут.
«Це добре для місцевостей, які хочуть додати в маршрути – на місці втрачених пам’яток, наприклад, де колись була Луцька брама, якої вже немає, біля відірваних від інших локацій точок. Самодостатні пам’ятки самі себе презентують», – додав краєзнавець та історик Василь Стрільчук, який входить у робочу групу.
Презентацію бродівських скульптур планують зробити напередодні Дня міста, що святкують у вересні. Броди — давнє історичне місто, засноване в XI столітті. Вперше згадується у «Повчанні дітям» Володимира Мономаха. Сучасне середмістя розбудували в XVI- XVII століттях за концепцією «ідеальних». Місто внесене до переліку історичних населених пунктів України.
На початку 20 століття у Львові виникає осередок «Молода муза», натхненний гаслом «Служити красі». Членами угруповання стають письменники Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Сидір Твердохліб та Остап Луцький.
Це радше була не організація, а клуб мистецької богеми. Згодом до нього приєдналися композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, маляр Іван Северин, скрипаль Іван Косинін та навіть фейлетоніст Осип Шпитко.
Святилищем, до якого вели всі шляхи, для них була кав’ярня «Монополь», або ж «Централка». Цей заклад був у будинку Шпрехера, донедавна відомому як Будинок книги, що одразу за пам’ятником Міцкевичу.
Замовивши філіжанку кави, можна було просидіти цілісінький вечір, вичитати до останньої крапки всі журнали. Відвідувачі щовечора чули промови та дискусії, засвідчували конкурси з придумування рими. Наприклад, Богдан Лепкий привносив дух польського мистецтва та ідеї Яґеллонського університету.
Та найбільше пожвавлення вносив Іван Франко. Він заходив до кав’ярні майже щодня під вечір з оберемком рукописів та коректур під пахвою. У старому потертому одязі він сідав поруч із заможними паничами, випивав горнятко чаю, витягав із кишені срібну монету й бавився нею. Він очікував, що хтось «підкине» якусь тему для розмови, але молоді наче роти зашивалися. Усі знали, що встрявати в суперечку з метром – марна справа.
«Говоріть що!» – врешті вигукував Франко, якому хотілося поговорити й забути про те, що після цілоденної мозольної праці його чекає не менш важка робота вдома. Коли хтось починав щось несміливо белькотати, метр уважно прислухався. Потім ловив фрази, що йому аж ніяк не подобалися, і своїм звичним закидав: «Дурниці говорите!»
Після цього Франко не замовкав. Кав’ярня вмить перетворювалася на аудиторію, а вся пихата літературна богема – на студентів із роззявленими ротами. Молодомузівці довідувалися чимало такого, чого б не вичитали в жодній книжці.
Коли ж Франкові хотілося змінити атмосферу, він навідувався до інших кавових натхненниць – кав’ярні Шнайдера чи «Роми». Що цікаво, у кав’ярні він загалом ходив не по каву, адже полюбляв чай таки більше.
Наталка СТУДНЯ
Джерела: https://studway.com.ua/lvivski-kavyarni/
Для участі необхідна реєстрація до 18:00 середи 14 липня — https://bit.ly/2UA1iru.
Як доповнення до фотовиставки Устини Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”, що демонструється в “Штуці” з 5 по 31 липня, пропонуємо долучитися до розмови про географію українських поселень у Канаді, США, Бразилії та Аргентині. Також обговоримо історію та статистику релігійного життя українців у діаспорі. Розповідь ілюструватиметься детальними мапами.
Подія відбудеться за мінімальної кількості слухачів з восьми осіб.
Ольга ДОВГАНИК
«Заборонений альбом» – це колекція іронічно-гострих треків з відсилками до відомих сучасних українських діячів. Це історія про те, як впродовж двох років ХАСу накипіло. На його написання багато що впинуло. Пандемія, робота на радіо та ТБ, народження сина і постійне бажання революції. «Для мене дуже важлива правильна послідовність треків у цьому альбомі. Його треба слухати від першого до останнього треку, нічого не пропускаючи. Найчастіше, що мене питають – «що мене надихало?»… книга «Державотворець» Нікколо Макіавеллі, Єванглія від Іуди та фільм «Мовчання Ягнят». До речі, прототип Ганібала і став основою для обкладинки альбому. Мені б хотілось, щоб цей альбом провокував на революцію! Або особисту, або… » – заявляє ХАС.
Зауважимо, що ХАС більшу частину життя прожив у Львові (школа і університет) і по сьогодні записує усі свої пісні тільки тут! На студії Віталія Літягіна. І цей альбом не виключення.
Наталія БОЙЧЕНКО
Через два місяці по тому, у червні, в західноукраїнських тюрмах почалися розстріли. Тоді лише у львівських тюрмах загинуло близько 5 тисяч людей, а загалом на території всієї Західної України — близько 20 тисяч.
Після прийняття пакету декомунізаційних законів у 2015 році, архіви стали доступними для істориків, зокрема і архіви Львівської філії МВС. У них дослідники знайшли списки працівників тюрем. Загалом це понад 400 імен. Історик та головний редактор видання “Локальна історія” Віталій Ляска каже, ці люди могли бути причетними до вбивств інтелігенції у 1941 році.
“Ми не маємо їхніх особових справ, лише списки, де вказано персональні дані, посада та звідки були направлені, бо очевидно, що більшість цих людей, були направлені зі Сходу. Є частина українських, російських, єврейських прізвищ. Звичайно, ми не можемо стверджувати, що ці люди були причетні до вбивств, але вони були причетні до ув’язнення”, — каже Віталій Ляска.
Опублікувавши ці дані, дослідники хочуть відновити історичну справедливість.
“Ідеться про певну історичну справедливість, про те, що дуже багато представників радянських каральних органів, які ще живі, отримують дуже непогані пенсії, вони себе почувають впевнено у суспільстві. Водночас, коли ми маємо борців за волю України, які є у “підвішеному” стані. Ми вирішили дослідити, зокрема, цей середній і нижній персональні штати, бо знову ж таки, у нас більшість злочинів персоніфіковані на умовного Сталіна чи Кагановича, інших людей. А от питання можливих сусідів, колег, людей, яких ми можемо знати в обличчя, у нашому суспільстві усувається”, — каже Віталій Ляска.
Ця публікація матиме продовження. За словами Віталія Ляски, зараз готують до оприлюднення список людей, які працювали у колишніх НКВС у тодішній Дрогобицькій області, це південь Львівщини:
“Ми маємо інформацію про НКВС від 1939 до середини 1950 років. До прикладу, Марк Лєрман, керівник відділення НКВС у Львівській області пише у кінці червня 1941 року браво рапортує, що вони розстріляли 1858 в’язнів і це лише початок, план виконується”.
Нагадаємо, цими днями минають вісімдесяті роковини Західноукраїнської трагедії. Відступаючи з галицьких міст у червні 1941 року, радянська влада без суду і слідства знищувала в’язнів тюрем. Внаслідок масових розстрілів загинуло понад 20 тисяч осіб. Страчували людей, яких таврували як найнебезпечніших злочинців, — політичних активістів, “контрреволюціонерів”, націоналістів.
Участь у виставі-екскурсії беруть троє акторів, радіоведучих – Андрій Юркевич, Ігор Іванович та Марія Настьошин. Триває мандрівка з виставою приблизно півтори години.
Екскурсії відбуваються щоп’ятниці о 20:00, а цього тижня показ вперше відбудеться ще й у неділю 18:00. Початок екскурсії біля інформаційно-курортного центру Трускавця на вулиці Бориславській, 1.
Заступник керівника управління туризму та курортів Львівської облдержадміністрації Тарас Лозинський зауважує, що такого роду екскурсія вже є у Дрогобичі й користується у гостей великим успіхом. Минулого року вона потрапила до рейтингу найцікавіших в Україні.
«Відомий бальнеологічний курорт Трускавець багато працює над тим, аби крім оздоровлення чи реабілітації гостям було цікаво проводити вільний час у місті. За конкурсом секторальної підтримки ЄС відреставрують одну з окрас центру громади – віллу Гопляна, де є художній музей Михайла Біласа. А тепер впроваджують і театралізовану екскурсію. Знаково, що до цього залучили тих же акторів, які беруть участь в екскурсії-виставі у Дрогобичі», – зауважує Тарас Лозинський.
Учасниця ініціативи з впровадження театралізованої екскурсії, заступниця керівника Трускавецького інформаційно-курортного центру Галина Клепач розповідає, що прогулянка для гостей міста охоплює історичні місцини Трускавця.
«Це вілли Клюберг і Гопляна, костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, плакучий бук, музичну альтанку, бювет, а також джерело «Едвард», – перераховує представниця інформаційно-курортного центру Трускавця.
Для замовлення прогулянки з виставою обов’язкова попередня реєстрація за номером телефону 096-447-16-50. Екскурсії проводять для туристичних груп від 20 осіб, вартість з одного учасника – 100 грн.
Наталка СТУДНЯ
Фестивалем “Олицька переберія” волиняни відзначили одразу кілька свят – День селища, День Конституції та відкриття туристичного сезону в громаді. А головне — повернення колись пишній резиденції князів Радзівіллів статусу туристичного об’єкту. А передувала цьому наполеглива робота науковців, істориків, активістів, небайдужих до минувшини краю волинян, які багато років добивались відродження історичної і культурної пам’ятки.
На фестивалі старовинний замок князів Радзивіллів уперше після довгої перерви відкрив свої ворота для усіх охочих.
Як відомо, ще з радянських часів чотирьохсотлітню будівлю замку заселили пацієнти психіатричної лікарні, яка діяла тут понад 50 років. Існує думка, що, якби не лікарня, то від Олицького замкового комплексу давно б залишились самі лише руїни. Адже медики доглядали не лише за хворими, а й за маєтком.
Утім, нині волиняни сподіваються, що старовинна Олика стане туристичною перлиною не лише Волині, а й усієї Західної України.
Оборонний замок в Олиці в 1564 році заклав Микола Радзівілл. Це був один з перших в Україні квадратних замків, укріплений муром, оточений ровом з водою. Потрапити до нього можна було лише через підйомний міст. У XVIII-XIX століттях це була одна з найрозкішніших резиденцій Східної Європи. За свою понад 400-літню історію Олицький замок зазнав чимало потрясінь: пережив козацьку облогу, навалу шведів, вояків Петра І, мародерів під час Першої світової. Останні розграбували численні мистецькі колекції, частину унікальних меблів, гобеленів та коштовної порцеляни було вивезено в Росію. Замок слугував резиденцією Радзівіллам аж до 1939 року. Як тільки радянські війська увійшли в Олику, останнього її ордината Януша Радзівілла (1880-1967) заарештували.
Історія князівської Олики перегукується й з історією Рівненщини. Бо князі Радзівілли мали маєток й у Шпанові, від якого нині, на жаль, залишилась одна лише занедбана офіцина, пристосована для житла.
Окрім старовинного замку князів Радзівіллів, Олика ще цікава в’їзною (Луцькою) брамою 1630-х років побудови, Свято-Троїцькою церквою 1886 року, Колегіальним костелом Святої Трійці 1640 року, костелом Святих Петра і Павла 1450 року.
Розроблено програму відновлення історико-архітектурної спадщини Олики, якою передбачено реставрацію мостів, в’їзної брами, кладовища, ринкової площі та замку з прилеглими територіями. На реставрацію замку, валів і передзамкової площі заплановано 475 мільйонів гривень (включаючи археологію, розробку історико-архітектурних планів). Саме цю суму волиняни сподіваються отримати з державного бюджету. Керівництво області планує залучати на реновацію замку також грантові кошти та фінансування з обласного бюджету. Перші надходження витратять на археологічні дослідження та розробку історико-архітектурних планів.
З першого липня 2021 року Олицький замок Радзівіллів входить до складу Волинського краєзнавчого музею, повідомила на сторінці у Фейсбуці директорка музею Оксана Важатко. “Початок нової історичної віхи і для замку, і для музею”, – написала Оксана Важатко. Наступний крок — оголошення тендеру на виготовлення проєктно-кошторисної документації з реконструкції замку. Щодо планів музейної діяльності, то поки що туристи зможуть відвідувати лише подвір’я замку, яке доволі непогано облаштовано. У приміщення вхід буде заборонено. Після перебування медзакладу ще не зроблено ремонт, а деякі приміщення в аварійному стані.
Великий інтерес у відвідувачів традиційно викликають підземелля замку, що стало зрозуміло вже під час фестивалю “Олицька переберія”. Тоді відкрили лише невелику їх частину, більшість закриті. У планах — театралізована екскурсія підземеллями.
Можна щиро порадіти за волинян. Тепер вони матимуть ще один прекрасний об’єкт паломництва цікавих до минувшини мандрівників. Не завадило б і Рівненщині наслідувати приклад близьких сусідів. Адже в Рівненській області також є чимало історичних об’єктів, які ще можна врятувати від остаточної руйнації і які могли б зацікавити туристів і дослідників.
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
«Брідські Вісті» – місячник (з лютого 1937 р. – часопис) присвячений суспільному життю Брідщини виходив у Бродах у 1936 та 1937 роках. У 1936 р. світ побачило 2 числа, а у 1937 р. – 15. Редакція і адміністрація часопису знаходилися за адресою – Броди, вул. Міцкевича, 2. Відповідальним редактором і видавцем перших одинадцяти чисел був Володимир Чубатий. У 12–17 числах «Брідських Вістей» повідомлялося, що за редакцію відповідає Володимир Чубатий, редагує Ярослав Сірко, а видає Олександр Вислоцький. Перше, друге і третє числа побачили світ у друкарні Піча і Вайнштока у Бродах, 4–17 – у Медицького–Тиктора у Львові (вул. Бляхарська, 9).
У першому числі часопису «Брідські Вісті» поміщено звернення редакції, в якому зазначалося:
«Випускаємо у світ перше число часопису з вірою, що знайде він зрозуміння і піддержку на Брідщині так серед широких шарів нашого селянства, як і інтелігенції.
Випускаємо його не тому, щоби конкурувати з вже існуючими українськими часописами національного напрямку, лише щоби скріпити цю пресу.
Головні наші завдання:
В багатьох повітових містах Галичини виходять вже часописи і це в практиці доказало, що вони стали потрібними і корисними для повіту.
Звертаємось до П. Т. Громадянства із закликом піддержати свій повітовий часопис так морально, і матеріяльно».
У «Брідських Вістях» надруковані матеріали, які висвітлюють діяльність товариств «Луг», «Сокіл», Українського спортового клубу «Богун» та й загалом спортивне життя Бродів і Брідщини. У науковому збірнику «Брідщина – край на межі Галичини й Волині» за 2020 р. опубліковано три документи (№ 1 – лист керівництва УСК «Богун» до «Українського спортового союзу» у Львові (8 травня 1934 р.); № 2 – заява клубної приналежності члена УСК «Богун» Петра Гомотюка до «Українського спортового союзу» у Львові (25 червня 1934 р.); № 3 – лист керівництва УСК «Богун» до редакції часопису «Українського спортового союзу» «Готові» у Львові (1 липня 1934 р.)) з приватних архівів про діяльність УСК «Богун» у Бродах. Однак, історія цієї організації й досі комплексно недосліджена.
У пропонованій статті увага сфокусована на Українському спортовому клубі «Богун», який найбільше впливав на українське спортивне життя Бродів і Брідщини. Зокрема проаналізовано публікації, які містяться на сторінках часопису «Брідські Вісті» за 1936–37 рр.
Перша невелика замітка про УСК «Богун» у Бродах з’явилася на сторінках часопису «Брідські Вісті» 1 травня 1937 р. У ній подано стислу інформацію від заснування товариства до квітня 1937 р. включно.
УСК «Богун» у Бродах засновано 1926 р. Однак статут було затверджено лише 1929 р. З 1933 р. товариство винаймало від громади в Старих Бродах земельну ділянку – «2 морґову парцелю», на якій було облаштовано спортовий майдан та його обгороджено (на це було витрачено 900 злотих). Члени УСК «Богун» практикували різні види спорту, однак найбільшою популярністю користувався копаний м’яч (футбол). Футбольна команда УСК «Богун» стала «грізною ривалькою всіх брідських клубів, осягаючи майже що року перше місце в Бродах». На її запрошення до Бродів на товариські матчі приїжджала славнозвісна футбольна команда спортового товариства «Україна» зі Львова. Нагадаю, що ця організація була створена ще в далекому 1911 р. завдяки основоположнику українського тіловиховання Іванові Боберського. Її завданням було плекання різних видів спорту серед студентської молоді. У цій же замітці повідомлялося про проведення 27 квітня 1937 р. у Бродах УСК «Богун» третіх загальних зборів. На останніх було вибрано Виділ у такому складі: голова – Юрій Чубатий, містоголова (заступник) – Марія Жолнірчук, секретар – Осип Сось, касієр – Олександр Глушевський, господар – Т. Софій, виділові – Степан Коцюба та В. Гнатків, члени контрольної комісії – Кирило Лех, І. Войтович та Д. Чубатий.
Крім копаного м’яча члени УСК «Богун» плекали відбиванку (волейбол). 30 травня 1937 р. у Бродах за участі шести команд відбулися змагання з цього виду спорту. УСК «Богун» став «мистцем відбиванки». У часописі «Брідські Вісті» про це зазначено наступне:
«Грачі [гравці. – А. С.] «Богуна» в високомистецькій та інтелігентній грі з противниками добули великий успіх, займаючи І. місце і добуваючи І. нагороду – у виді срібної – чаші.
Грачі «Богуна» показали не тільки гру на високому спортовому уровені, гру, спокійну, орієнтаційну, але також, як повинен змагун [спортсмен. – А. С.] заховуватися на площі.
По дуже завзятій і емоційній грі (мяч був в грі по 10 хвилин) «Богун» виграв у двох сетах 15:16, 15:6 – тимсамим добув мистецтво Бродів і перший раз чашу.
«Богун» здобув признання не тільки своїх, але і – чужих».
1 липня 1937 р. у «Брідських Вістях» за підписами голови Юрія Чубатого та секретаря Осипа Сося надруковано комунікат, у якому повідомлялося про проведення першого повітового спортивного свята у Бродах під назвою «День Українського Спортовця»:
«Український Спортовий Клюб «Богун» в Бродах подає до відома, що з початком серпня 1937. р. організує в Бродах Перше Повітове Спортове Свято п[ід] н[азвою] «День Українського Спортовця».
Проситься всі спортові Товариства брідського повіту приготовити своїх змагунів до участи в цьому святі.
Для орієнтації подається, що в програму ввійдуть слідуючі конкуренції:
За здобуття перших місць будуть роздані цінні нагороди й дипльоми.
Вже заздалегідь просимо зголошувати, котрі Товариства задумують взяти участь в «Дні Українського Спортовця», як рівнож які конкуренції приготовляють».
У наступному числі «Брідських Вістей» містилася інформація про заплановані «мячеві змагання» між СТ «Україна» (Львів) та УСК «Богун» (Броди). Вони мали відбутися 25 липня 1937 р. на грищі (стадіоні) УСК «Богун». У комунікаті останнього також зазначалося, що «День Українського Спортовця» планувалося провести 8 серпня 1937 р. А в часописі «Брідські Вісті» за 1 серпня 1937 р. містився заклик до широкої громадськості такого змісту:
«Позір!
Вже дня 8. серпня ц[ього] р[оку] о год[ині] 14-тій відбудеться в Бродах величавий Спортовий День п[ід] н[азвою]
«День Українського Спортовця»!
Докажім своєю масовою участю, що належно розуміємо велике значіння спорту для кожної Нації а зокрема для нас українців.
Подробиці в афішах!».
Зауважу, що вперше «День Українського Спортовця» проведено «Українським Спортовим Союзом» 23 травня 1926 р. у Львові. Відтоді це свято стало традиційним і широко відзначалося у Галичині аж до початку Другої світової війни. Метою «Дня Українського Спортовця» було поширення українського спорту серед українців. Про масовий характер святкування свідчать хоча б такі цифри. У 1927 р. у Перемишлі в цьому святі взяло участь 305 учасників. 23 травня 1933 р. у програмі «Дня Українського Спортовця» у Львові відбулися футбольні змагання між такими українськими львівськими командами: «Комета», «Мета», «Сокіл ІV», «Тризуб ІІ», «Український студентський спортовий клуб» і «Чорноморці». На перегляд попередніх матчів прийшло близько 150 глядачів. За фінальним поєдинком «Сокола ІV» та «Чорноморців» вболівали близько 1000 осіб.
Часопис «Брідські Вісті» помістив докладний опис (зі світлиною, на якій зафіксовано спортовців-наколесників) невстановленого автора про «День Українського Спортовця» у Бродах. З нього дізнаємося про те, що перше повітове свято під назвою «День Українського Спортовця» відбулося у Бродах стараннями УСК «Богун» 15 серпня 1937 р. Програма включала: перегони наколесників, змагання з легкої атлетики, відбиванки (брали участь чоловічі та жіночі дружини (команди)), копаного м’яча.
Спортивні змагання розпочалися о 14-30 перегонами велосипедистів. Вони подолали 30 км траси Броди–Ясенів–Броди. Стартувало 9 спортсменів, мети досягнуло 8. Перше місце здобув Михайло Івасюта з Суходолів (1.1’05), друге – А. Федишин з Чехів (1.5), третє – Петро Стефанівський з Бродів (1.6’46).
На стадіон УСК «Богун» у Бродах прибули спортсмени та глядачі з Бродів, Суходолів, Чехів, Поникви, Олеська, Радивилова та інших населених пунктів Брідщини. Легкоатлетичні змагання відбулися з таких дисциплін: біг на 100 і 400 м., скоки вгору (стрибки у висоту) і довжінь (стрибки у довжину), мети диском (метання диску), ратищем (метання списа) і кулею (штовхання кулі). Результати були наступними: 100 м: – перше місце Ярослав Лящук з результатом 11,6 секунд, друге – Дмитро Чайківський (11,10 с.), третє – Гаврилюк (12,40 с.); 400 м.: перше місце – Гаврилюк (1:8 хвилин), друге – Ярослав Лящук (1,10 хв.), третє – Шаталов (1,11 с.); стрибки у висоту: перше місце Крохмаль з результатом 161 см., друге – Несторович (156 см.), третє – Заяць (155 см.); стрибки у довжину: перше місце – Ярослав Лящук з результатом 5,25 метра, друге – Несторович (5,19 м.), третє – Кохманський (4,76 м.).
Змагання з волейболу серед жінок принесли перемогу УСК «Богун». Йому поступилася команда товариства «Сокіл» з Олеська. У змаганнях з відбиванки серед чоловіків прийняло участь 4 команди: «Сокіл» (Олесько), УСК «Комета» (Радивилів), «Пониква» (Броди), УСК «Богун» (Броди). У фіналі УСК «Богун» переміг команду «Пониква» з рахунком 25 : 23.
Завершився «День Українського Спортовця» футбольним матчем «Комети» і «Богуна» з результатом 2:1 на користь «Комети».
«Богато є побажань до організаторів «Дня Українського Спортовця», який мігби випасти краще – писав часопис «Брідські Вісті», – так під оглядом організаційним, як і що до скількости учасників, як і що до скількости учасників в цій спортовій імпрезі. Коли однак візьметься під увагу факт, що це була перша того рода імпреза в Бродах, та що старше громадянство , як рівнож і молодь не здає собі належно справи з великої ваги спорту для нації, то до певної міри недотягнення у цій імпрезі можнаб оправдати. Мусимо однак ствердити, що перші кроки в цьому напрямі зроблено, та що клич «Спорт у маси» стаєв нас щораз то більше реальнішим. «День Українського Спортовця» з 15.8.1937 р., мимо всього здобув досить великий моральний успіх серед молодих кругів Брідщини, тож можна сподіватися, що слідуюча того рода імпреза так під оглядом організаційним, як фреквенції та вислідів – матиме далеко кращі успіхи».
Кращі учасники «Дня Українського Спортовця» у Бродах були нагороджені відповідними медалями. На сьогоднішній день відомо про одну таку медаль. Кругла медаль з металу білого кольору, з вушком, праворуч півколом зображений вінок з дубового листя, у центрі вигравіруваний напис: «ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО СПОРТОВЦЯ БРОДИ 15.VІІІ.1937». На звороті постать спортсмена, який біжить до фінішної стрічки. Вгорі вигравіруваний напис: «І НАГОРОДА». Діаметр медалі 30 мм. Автор на разі невстановлений. Ймовірно відзнакою був нагороджений переможець в бігу на 100 м Ярослав Лящук або Гаврилюк в бігу на 400 м. Подібні нагороди для учасників змагань були і з інших дисциплін. Однак поки що їх виявити не вдалося.
«День Українського Спортовця» у Бродах отримав схвальні та критичні відгуки організаторів та глядачів. Показовою у цьому відношенні є аналітична стаття опублікована у 13 (15) числі «Брідських Вістей» за 15 вересня 1937 р. У ній аналізується не тільки проведений захід, а й дана оцінка розвитку спорту в українському середовищі Бродів та брідському повіті. Для кращого розуміння справи публікую її в повному обсязі:
«День «Українського Спортовця» був собою першою, на ширшу скалю закроєною, спортовою імпрезою в Бродах.
Коли сьогодня переводимо її оцінку, мусимо прийти до висновку, що не могла вона інакше вдатися, тільки так, як ми це бачили. Мусимо усвідомити собі, що це було в Бродах, де тільки одиниці працюють а загал лиш критикує, де ще покутує стара пословиця, що нівечить усі наші культурні змагання, що бє по нас самих «моя хата з краю».
Під оглядом організаційним та сутєво спортовим, імпреза була менше чим вдоволяючою, – були недомагання. Коли однак візьмемо під увагу, що це були перші кроки в тій ділянці нашого культурного життя (хоч були вже нагоди навчитися як технічно переводиться такі імпрези не йдім далеко – від наших сусідів, які кожнього року влаштовують спортові свята), можемо на цей раз дивитися на сі недомагання що так скажу через пальці.
Не можна однак дарувати нашому таки українському громадянству цілих Бродів з передмістями та хочби найблищих сіл повіту, так великого незрозуміння ваги спорту, як виховного чинника новітньої людини, отого байбужого ставленняся до так важних проявів нашого організованого життя в спорті.
Поза малою кількістю старшого свідомого громадянства Бродів, яке й так двигає увесь тягар праці по усіх наших установах, та невеликого гуртка молоді, що відвідує наші спортові змагання, на спортовому майдані У. С. К. БОГУН цього дня українське громадянство не явилось. Велика його частина уважала за конечнійше піти того дня на відпуст до Підкаміння (коби хоч для спасення душі).
Фізичне виховання уважається у нас в Бродах як забавку молодих людей, без якої можна обійтися, що воно є нам не потрібне, а остаточно є воно шляхом до фізичного розвитку тіла людини, до вироблювання фізичної сили.
Загал нашого громадянства не здає собі справи, як великою та важною для нас поневоленого народу є мета, що її ставить собі фізичне виховання.
Фізичне виховання потрібне нам як основа формування особовости молодого громадянина, отже побіч тіла й його інтелєктуальної, моральної, національної та естетичної сторінки, мета фізичного виховання – гармонійно виплекати всі вроджені здібности молоді відповідно до потреб народу й вимог сучасної доби а все це при допомозі фізичних середників.
Підпомагаючи гармонійний та узгіднений розвиток тих спосібностей, змагатимемо до того, щоби сучасне молоде покоління не лише перебрало усі добрі та гарні цінности, батьків та дідів, але щоб їх збільшувало, скріплювало та щоби могло успішніше будувати кращу майбутність для свого народу.
Живемо серед тяжких обставин, які роблять наше сучасне життя незвичайно твердим. То життя вимагає від нас зовсім інших фізичних та духових прикмет, як їх вимагало життя минулих поколінь. Під теперішню пору ідеалом виховання усіх народів є виховання молоді на здорових, сильних членів свого народу, на рухливих, працьовитих та стійких у своїх вчинках та думках, на характерних громадян, які – в слушний мент – зуміють боронити свою державу, честь та добро свого народу. Для цього потрібне здоровля, сила духа й тіла, тут потрібно виробляти громадянські почування, патріотизм, почуття обовязку, громадянську дисципліну, сильний, нехиткий та незломний характер, потрібно узгіднити та розвинути здорове тіло й здорову душу.
Вислідом такого виховання буде – нова, характерна, повна найкращих прикмет людина-громадянин, яка будучи сильною духом і тілом, буде вміла добувати світ і цим світом панувати.
Тому на кожньому з нас лежить відповідальний обовязок дбати про фізичне виховання нашої молоді, не здержувати її, але давати як найбільшу змогу до активної участи у фізичному вихованні, плеканні спорту, в змаганнях за кращі спортові висліди, а самим брати участь в їх спортових імпрезах, провірювати їх працю та досягнення, заохочувати до витрівалости в праці.
Між іншим і в фізичному вихованні нашої молоді мусимо бачити краще завтра нашого народу».
Про «День Українського Спортовця» у Бродах публікувалися матеріали не тільки у «Брідських Вістях», а також і у львівській періодиці, зокрема у спортивному тижневику «Змаг».
УСК «Богун» проводив для своїх членів вечорниці. Оголошення про них опубліковане у 12 (14) числі «Брідських Вістей». Часопис також містить інформацію про використання майдану (стадіону) УСК «Богун» у Бродах «Лугом», «Просвітою», «Сільським Господарем» та іншими громадськими організаціями для проведення заходів, свят, урочистостей. Так 22 вересня 1935 р. тут проходило «Ювілейне Свято Сільського Господаря», яке включало богослужіння, урочистий похід вулицями міста, академію, народний фестин. А 13 вересня 1935 р. брідська філія «Сільського Господаря» посвятила прапор за участі представників усіх повітових і низових установ повіту. 5 вересня 1937 р. у рамках повітового лугового свята мали відбутися руханкові показові вправи луговиків і луговичок.
Таким чином, часопис «Брідські Вісті» є важливим джерелом, яке висвітлює спортивну сторінку історії Бродів і Брідщини міжвоєнної доби.
Андрій СОВА
історик
Джерела та література:
Зацікавлення сходом, як у будь якої освіченої людини, у художника з’явилось після захоплюючих лекцій з історії давньої культури під час навчання у Краківській академії красних мистецтв. Зацікавлення переросло у бажання побачити і живописно відтворити стародавні монументальні пам’ятки після бесід зі своєю нареченою, а потім і дружиною Аріадною Драгомановою, дочкою Михайла Драгоманова. Вона вчилась у Парижі і, під час відвідань Лувру, особливе враження отримала від багатої єгипетської експозиції. Його добра товаришка Леся, (так художник звертався у листах до Лесі Українки), ще в юності написала “Стародавню історію східних народів”. Їх дружне спілкування, на жаль, на момент мандрівки 1912 р. вже у минулому, не могло не торкатись єгипетської теми. Труш міг по доброму заздрити письменниці, яка ледве не кожного року подорожувала до Єгипту. Аналогічна вакація потребувала значних фінансових витрат. Ще на початку року художник вдало продає декілька картин. Решту грошей йому позичає близький друг родини лікар Тадей Соловій. Разом з отриманою позикою Труш мав на поїздку біля 7 тис. крон.
Потягом зі Львова Труш дістався Трієсту який на той час належав Австро-Угорщині і вже на пароплаві «Wien» (Відень) рейсом Трієст – Александрія відправився до Єгипту.
Пароплав робить зупинку у Бріндізі. Як тільки «Wien» виходить у відкрите море здіймається сильний шквальний вітер “…від Бріндізі мали вітер і досить неспокійне море. Одначе досить неприємно згадую собі той час.”
Нічого, на перший погляд, в дорожніх нотатках дивного не помічається. Але саме з цього моменту починається єгипетська містика Трушевої мандрівки. Неспокій на серці не є марним. За декілька днів по написанню цих рядків гине в Атлантиці найбільший пароплав у світі – славетний «Титанік» з єгипетською мумією на борту.
Відстань від Бріндізі до Александрії пароплав долає без малого за два дні. Художник не марнує часу і починає працювати. У Національному музеї у Львові зберігається етюд «Острів Зантос», ймовірно, написаний Трушем з палуби корабля.
В Александрії художник не затримується. Вечором 27 березня він прибуває до Каїру з професором львівської політехніки паном Годлевським. Вони разом оселяються в готелі Шефертон. Після облаштування Труш винаймає провідника і мандрує нічним Каїром, життя якого відразу викликає у нього захоплення.
28 березня у четвер (другий день перебування) художник вперше бачить піраміди, але бачить з далека, з мурів Цитаделі до якої він потрапляє з провідником та львівським професором. Після екскурсії по фортеці, відвідин мечеті султана Салладіна маляр погоджується оглянути старе кладовище – Гроби каліфів (сучасна назва – Місто мертвих), яке знаходиться поблизу. Прихильник цвинтарних сюжетів Труш розуміє що буде тут малювати.
Цього ж дня близько 18 год. Труш переселяється до відносно демократичнішого Національного готелю, де платня значно менша. Лягає спати рано о 22. год., але заснути довго не може. Думки і перші враження переповнюють митця. «Вечором не міг скоро заснути, згадуючи Вас, моїх дорогих» [1]
Ранком наступного дня (п’ятниця 29 квітня) довго чекає на пана Білинського – місцевого аптекаря, який постійно мешкає у Каїрі та опікується мандруючими українцями. Звернутись до нього художникові міг підказати сам Іван Франко, який листувався із каїрцем. Труш, ймовірно, так і не бачить доктора того дня. У полудень о 13 год. обідає і з приємністю знаходить місцеву їжу смачною та поживною. «Взагалі їда тут знаменита!»[2]
Художнику знадобився один день щоб зрозуміти, що в самому Каїрі він малювати нічого не буде. Місто перестає його цікавити. Він прагне потрапити до пірамід й винаймає провідника. З Downtown ‑ європейської частини міста, де знаходиться готель, художник електричним трамваєм за півтори години потрапляє нарешті до Долини Гізе, де нарешті зблизька бачить піраміди та Сфінкса.
ВЕЛИКИЙ СФІНКС
Великий і гордовитий Сфінкс якого араби нарікали ще «Батько Жаху» не одне тисячоліття охороняв таємниці пірамід. Кожному хто наближається Він пропонував загадку: «Яка жива істота з ранку ходить на чотирьох кінцівках, в день на двох, а у вечорі на трьох?». На невдаху чекала смерть.
Коли Батько Жаху побачив перед собою Труша і вже мав намір запропонувати свою шараду, раптом це бажання зникло. Відповідь на загадку була – людина, яка після народження повзає на колінах (ранок), виростає і стає на ноги (день), і в похилому мудрому віці пересувається за допомогою палиці. Перед кам’яним велетнем стояла відносно молода людина спираючись на три кінцівки. Це була людина неординарна, повна сил, енергії та творчого натхнення. Не було потреби її щось питати. Художник своїм виглядом руйнував логіку загадки і філософію Охоронця Пірамід. Митець крім касетника (етюдника) з фарбами тримав в одній руці розкладне крісло зовні схоже на тростину-парасольку. На неї дійсно було дуже добре спиратись при ходьбі. Вік незнайомця (далеко не вечір-мудра старість) змусив Великого Сфінкса змовчати. Обидва ‑ Великий мешканець Долини і художник довго дивились один на одного.
ВЕЛИКИЙ ХУДОЖНИК
Труш був вражений – величний монумент мав живі очі. Раніше це помітила його колишня подруга Леся Косач: «…сфінкс – він має велику тисячолітню думку, він має живі очі, він немов бачить вічність»[3] Художник буде малювати піраміди, пустелю, але найбільше Великого Сфінкса. Свідченням його нездійсненого, а скоріше мовчазного діалогу будуть живі очі Сфінкса на його картинах.
Мешкаючи пізніше поруч пірамід (в готелі Mena House, потім недалеко у сусідньому феллаському селі) художник протягом тривалого часу доби може спостерігати за природними змінами та відповідними змінами освітлення та кольору краєвиду.
Нові умови дозволяють художникові працювати майже цілодобово. Вночі він відвідує підземний храм, а коли повертається на поверхню то бачить сфінкса при місячному сяйві. Містична картина вражає художника.
«…приглядаюся Сфінксови.. довго, довго. Чудо!»[4]
Сфінкс стає одним з улюблених мотивів єгипетської серії. Труш пише його в різну пору дня — в день, при місячному сяйві, з різних ракурсів. З фотографії, що зберігається у Національному музеї у Львові в архіві Труша (АТ 240, арк.59), зробленої власноруч мистцем, можна побачити тогочасне оточення біля сфінкса. /його розкопки почались лише в 20-х роках минулого століття/ Саме з профільного положення художник робить фотографію. Одна з робіт, вірогідно, зроблена зі згаданої фотографії, що є характерним для творчого метода художника, хоча не відкидаються припущення виконання твору з натури. Композиція з профільним положенням Сфінкса є дуже рідкісна і в найбільшій збірці творів Труша у Національному музеї у Львові відсутня. Художник в черговий раз використовує класичну, поширену в його творах композицію, в якій лінія горизонту поділяє площину твору навпіл. По центру твору розміщено профільне зображення Сфінкса, голова якого візуально виступає за горизонт, концентруючи увагу глядача. Етюдного плану робота написана впевненими широкими мазками. Лише моделючи форму Сфінкса художник не зволікає деталями і застосовує більш дрібний мазок. Для передачі спекотного дня художник лишає колористичну гаму трохи вибіленою, пом’ягшує контраст світла і тіні, досягаючи таким чином враження залитого сліпучим сонячним світлом простору.
ВЕЛИКИЙ СФІНКС
Сфінкс всі останні дні (початок квітня 1912 р.) кожного ранку бачив «триногого» незнайомця в крислатому капелюсі. Художник розкривав свою парасольку-крісло, втикав її глибоко у пісок, зручно вмощувався, розкривав касетник і починав малювати. У спеку пополудні він не працював і з’являвся ще вечері. Цього разу митець наближався з місцевим мешканцем на ім’я Алі, якого найняв у провідники. Сфінксу було не зручно. Тисячолітні наноси піску вкрили наполовину тулуб заховав під багатометровими нашаруваннями його масивні та міцні левові лапи. Художник щось пояснював фелахові, тримаючи в рухах якийсь прилад. Після пояснень художник наблизився до монумента ближче і повернувся до монумента спиною. В цей час Алі, лишаючись на місці націлював прилад на обидвох – Великого Сфінкса та Великого Художника. Труш не міг знати і тем більше відчувати те що знав і відчував в цю мить Великий Охоронець. Художник опинився між прихованими піском лапами закам’янілої істоти. Дивлячись на спину незнайомцю Сфінксові згадались події столітньої давнини. Та тому самому місці де стояв художник сидів вершки військовий генерал. Тоді зі Сфінксовою загадкою теж сталися непорозуміння через ту саму плутанину з кількістю ніг. «Книга мертвих» сповіщала: «Хто потрапляє між лапи Великого Сфінкса – потрапляє у ВІЧНІСТЬ».
Алі натиснув на кнопку затвора фотографічного апарата «Кодак» і на якусь мить йому запаморочилось. В очку видошукача він побачив забронзавілого містера-артиста.
Великому Сфінксу стало смішно. Подумалось як би той художник погодився на вмовляння провідника і сфотографувався на верблюді, то ще не народжений скульптор Олежко мусив би згодом робити монумент митцю у Львові вершки на драмадері.
ПІСЛЯМОВА
Майже сто років по згаданих подіях 1997 р. поруч з головним входом до Стрийського парку у Львові відбулось відкриття пам’ятника ВЕЛИКОМУ ХУДОЖНИКОВІ. Бронзова постать Івана Труша була і є точнісінько така сама як побачив її Алі роблячи історичну світлину. Пророцтво здійснилось. Йшов сильний дощ. Ігор Калинець у своїй промові звернувся до бронзового художника: «Пане Маестро, відкрийте парасолю, бо застудитесь». Про те що ВЕЛИКИЙ ХУДОЖНИК тримає тростину-крісло, а не парасольку пам’ятав лише Сфінкс. Цю тростину, свідка єгипетських подій, Трушеві поклали до труни у 1941 р. Її аналог був знайдений і подарований мною художньо-меморіальному музею Івана Труша. Є нагода побачити і Сфінкса і тростину-стілець завітавши до музею.
POST SCRIPTUM.
Потрапити у ВІЧНІСТЬ виявилось не простою справою і нездійсненою для необраних. Користуючись відомостями про лапи Сфінкса мандруючи шляхами Труша долиною Гізе 2007 р. я прагнув опинитись в тому самому порталі невмирущості. Відповідь на загадку я знав і тому не боявся що Батько Жаху мене зжере. Між тим Сфінкс мене не пустив. Зона біля нього була перекрита для реставраційних робіт.
Юрій ЯМАШ
[1] Із листа Івана Труша до Аріадни Труш (Драгоманової). Національний музей у Львові, АТ- 54888/2, арк. 66. Тут і далі транскрипція збережена.
[2] там же
[3] З листа Лесі Українки до матері від 21 грудня 1905 р. Твори, Т. 5., К., 1956. С. 572-573.
[4] Із листа Івана Труша до Аріадни Труш (Драгоманової). Національний музей у Львові, АТ- 54888/2, арк. 66.
Вже сьогодні, 9 липня, на локації Ennio Event Square (вул. Джерельна, 22) у Львові відбудеться концерт гурту «KAZKA». Виступ розпочнеться о 20 год., повідомляють організатори, концертна агенція Lutsyshyn Promo.
Як відомо, концерт гурту, який мав відбутися 25 червня, організатори перенесли на 9 липня через негоду. Змінили також місце проведення: новий майданчик «має дах», тому ані дощ, ані вітер не завадять концерту.
«Виступи KAZKA – це завжди дуже актуальне та супергармонійне поєднання популярної електронної музики з традицією народного співу та автентичних інструментів. Після її концерту ви вкотре переконаєтесь: українське – це круто!», – зазначають організатори.
Концерт KAZKА варто відвідати, щоб почути як звучить якісний українських поп з елементами електрофолку, послухати перший україномовний гурт, який потрапив до всесвітньовідомого чарту SHAZAM, та заспівати разом із бендом їхній хіт «Плакала», який зібрав майже 400 мільйонів переглядів у ютубі.
Квитків залишилось дуже мало, тож поспішай придбати за посиланням:
https://ennio.com.ua/events/
Ольга МАКСИМ’ЯК
А у сьогоднішній розповіді йдеться про враження мандрівника від відвідин Дрогобича, Скиту Манявського, Тустані та інших “туристичних магнітів”. Нагадаємо, що публікація закінчувалася тим, що подорожуючий “пішки подався до Болехова”. Тож зараз починаємо саме з цього міста. (текст подаємо оригінальним)
“Болехів славився тоді торгівлею сіллю та ремінними виробами. Але, що це була субота, всякий рух у місті завмер, лиш по вулицях прохожалися багаті жидівки в шовках і атласах та в чіпцях, висаджуваних перлами. Наш мандрівник поманджав дальше й під вечір зайшов до Гошева, де мав знайомого ченця-василіянина.
На другий день під вечір поїхав із двома отцями в гори, переночував у Сукелі, а ранком пішов на Бубнище. Тут туристи оглянули ковані кімнати й тесані сходи, бачили ще кам’яний колодязь і рови, викладані камінням.
З Бубнища Білоус попрямував на Синєвідсько, якого мешканці вели торг бриндзею, горіхами і сливками, а потім здовж Стрия, тяжкою дорогою, серед дощу добрив до Урича.
Славний урицький камінь він знав уже з якоїсь картини, але не міг начудуватися його красі й величі. Народ називав камінь «під Тустанем», а з історії Білоус знав, що колись справді в цих околицях був город Тустань. Мандрівник залишився тут довший час і подивляв прегарний вид, на Самбір, Дрогобич Стрий, – уявляв собі, що по широкій долині на вороних конях несуться запорожці, і під цим враженням написав вірш, що починався словами: «Руська землице, райська красавице…»
Дальше помандрував до Дрогобича, щоби побачити тамошній ярмарок на худобу, загостив також до Борислава, де добувають ропу: «вона вживається як мазь і воняє неприємно» – нафти до освітлювання ще не вживали.
З Дрогобиччини молодий турист вернувся у Стрийщину; недалеко Сколя оглядав т.зв. гамарню тобто фабрику заліза. Жадоба пізнавати все нові околиці гнала його все дальше, але ноги відмовили служби, спухли йому так, що чоботів вже міг скинути…. Дальшу дорогу відбував возом на Болехів, долину, Калуш, Станиславів. Потім знову повернув на Борогодчани й поїхав у гори, щоб оглянути Манявський Скит. Побачив тут напів розвалені мури келій і три башти; на стінах видно ще було мальовані ікони й навіть вірші під ними.
На Манявці подивляв великий водопад. Потім ще вибрався до Перегинська, оглядав митрополичий тартак та згадав про купелі, відкриті й уладжені митрополитом Ангеловичем в «Ангельні».
Тимчасом прийшов вересень і турист мусів вертатися домів. У Станиславові разом з іншими товаришами примістився у «будці», якої власником був Реб-Фішель. Хоч дощ починав падати, фірман весело потраскував батогом і брумкав собі під носом веселі шабасівки, – а хлопці у буді потягали за ним і так концертували цілу дорогу. У Сівках перевезлися поромом через Дністер. Дальший шлях ішов на Бурштин, Рогатин, Перемишляни, Золочів, Броди, – до Виткова, що був родинним місцем нашого подорожника”.
Пам’ять поета вшанували покладанням квітів до його могили на Янівському кладовищі. Віднайдення місця поховання Богдана-Ігоря Антонича стало можливим завдяки зусиллям українського поета, дисидента Ігоря Калинця, який разом з однодумцями віднайшов інформацію у архівах, розпитував знайомих поетів та письменників. Йому також вдалося встановити, що поряд з Богданом-Ігорем Антоничем похований його дядько, Володимир Волошинович, сім’ю якого вивезли при радянській владі на схід.
Як зазначив заступник голови Львівської ОДА Іван Собко, Богдан-Ігор Антонич – один із тих митців, котрі за свій короткий земний вік встигли залишити помітний слід у нашій культурі. І хоч радянська влада десятиліттями намагалася стерти його ім’я з української історії, їй це не вдалося.
«Сьогодні постать Богдана-Ігоря Антонича – це одна із центральних фігур у нашій літературі, його поезією зачаровуються і надихаються в Україні та поза її межами, а для багатьох українських поетів Богдан-Ігор Антонич – це орієнтир і наставник у їх творчості», – сказав Іван Собко.
До покладання квітів до могили поета на Янівському кладовищі також долучилися заступниця директорки департаменту з питань культури національностей та релігій Львівської ОДА Тетяна Плугатор, депутати Львівської обласної ради, працівники Музею ім. Б.-І. Антонича, директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць, представники громадськості. Мешканки села Бортятин Яворівського району, де мешкала родина поета, продекламували його вірші.
Довідково: Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині греко-католицького священика. У середині 20-х років родина Антоничів переїхала у село Бортятин (тепер — Яворівського району Львівської області). Богдан-Ігор часто приїжджав до батьків, певна частина творів поета була написана саме у Бортятині.
1928 року Антонич вступає на філософській факультет Львівського університету Яна Казимира, де вивчає польську філологію. Під час навчання поет пірнає в літературне та громадське життя Львова, приєднується до гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти», починає наполегливо досліджувати українську мову. 1931 року вперше опублікований вірш поета у журналі «Вогні», за яким слідувала ще низка публікацій. Також Антонич виступав з доповідями про українську та іноземні літератури, працював над перекладами, рецензіями, сатиричними фейлетонами та пародіями.
Після низки важких хвороб поет помер на 28-му році життя. Через політику радянської влади його твори були забуті на кілька десятиліть. Сьогодні вірші Богдана-Ігоря Антонича перекладені багатьма мовами світу.
Марина ЯНЮК
Кам’яниця, збудована у 1580 році для львівського патриція Костянтина Корнякта, є однією з найвидатніших архітектурних пам’яток міста. Саме тут розміщене відоме у Львові Італійське подвір’я, яке, за зразком ренесансних італійських «cortile», оточене по периметру відкритими галереями під аркадами. Постійна експозиція відділу у Королівських залах презентує історію будинку через долі його мешканців у контексті історії міста, краю, Європи. У збережених палацових інтер’єрах початку ХІХ століття сьогодні експонують твори малярства, скульптура, зразки салонних меблів, годинники, порцеляна, музичні інструменти, старовинні європейські ордени а також рідкісні меморіальні пам’ятки, – йдеться у публікації на фейсбук-сторінці «Музею у 3D».
Переглянути цей допис в Instagram
Окрім того, «Skeiron»готує комплект поштівок із експонатами «Кам’яниці Корнякта». Серед них:
Вже наступного тижня має відбутися презентація поштівок з цими та іншими експонатами музею виконаними з використанням технології доповненої реальності.
Руслан КОШІВ
Цю дільницю вже давно ніхто так не називає і більшість забуло, чи навіть не знало де вона знаходиться. Ялівець – це місцевість у Личаківському районі Львова в районі рогатки (перехрестя) вулиць Пасічної та Личаківської.
За однією версією, назва походить від рослини ялівець, останні екземпляри якої зустрічались тут ще у 1930-х роках. За іншою версією цю назву породили неврожайні (ялові) землі цієї місцевості.
Давній топонім нині зафіксований лише у назві невеликої вулиці Яловець. До місцевості також застосовували іншу назву — «Машів».
Поселення, територія якого починалась за вул. Біваковою (тепер Голинського), оточена землями громади Кривчиці, здавна належала до міста Львова.
Колись, як і у сусідніх Кривчицях, тут формувались купецькі каравани, що прямували на Схід до кримської Кафи.
На Ялівці відбувались українсько-польські бої в листопаді 1918 року. Українці полягли у боротьбі із більшими силами поляків, їх братська могила спочатку була тут, пізніше тіла убитих було перенесено на Личаківський цвинтар.
В 1919-1920 рр. на Ялівці був табір інтернованих українців, через який пройшли тисячі інтелігентів і селян, цивільних та військових.
Згодом тут розмістився 14-й полк уланів (так званих «Язловецьких»). Після 1944 казарми зайняла кавалерія Червоної армії, а дещо пізніше тут влаштовано 28-й авторемонтний завод Міноборони СРСР.
У 1920—1930-х роках територія Ялівця забудована віллами та невеликими кам’яницями. У 1950-х в ярах створено велике звалище військової техніки.
Коли тут ходив Юліан Дорош, дільниця почала активно змінюватися. Звалище прибрали, а землі почали активно забудовувати. І зараз практично неможливо впізнати ті місця, які потрапили в об’єктив великого світливця.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Gastroli Hall – це 1414 комфортних, безпечних глядацьких місць, величезна тентова конструкція з кондиціонуванням та найсучаснішим технічним забезпеченням, кейтерингові зони на території на будь-який смак.
На відкритті Gastroli Hall у Львові у суботу, 17 липня, виступить феноменальний вокаліст, автор пісень, душа і голос культової групи De-Phazz Karl Frierson (USA-Germany). В активі цього видатного музиканта на сучасній європейській сцені – виступи на сотнях фестивальних і концертних майданчиків по всьому світу – і як соліста De-Phazz, і як лідера власного колективу. Останні кілька років Карл Фрієрсон активно співпрацює з проектом Bedroom Music Orchestra, який базується в Одесі і складається з найкращих джазових музикантів України.
Опісля відкриття у львівському Gastroli Hall у липні-вересні один за одним виступатимуть Alessandro Safina, Тіна Кароль, Джамала, Оля Полякова, «НеАнгели», Ірина Федишин, Tayanna, ТНМК, «Жіночий квартал», Ірина Білик, Ivan Navi, «ТІК», «Друга Ріка» та багато інших зірок української й не тільки сцени.
Квитки можна придбати онлайн на сайті Gastroli.ua.
Галина ГУЗЬО
Виставка розповідає про події масових розстрілів та злочини радянського комуністичного окупаційного режиму 1939-1941 та 1944-1950-х років.
«Наша земля тримає у собі таємниці ще багатьох українців, які полягли у боях, були розстріляні чи замордовані. Наш обов’язок повернути цим героям імена, розповісти про їхню долю нащадкам.
Важливо, щоб пам’ять про ці трагічні події ми почали вшановувати і на загальнодержавному рівні.
Дякую Святославу Шереметі та усім працівникам Меморіально-пошукового центру «Доля» за їх роботу і за організацію виставки», – зауважила голова Львівської обласної ради Ірина Гримак.
Виставка – це дослідження, які протягом останніх шести років проводило комунальне підприємство Львівської обласної ради «Меморіально-пошуковий центр «Доля».
«Ідея виставки з’явилася для популяризації української історії, зокрема її трагічних сторінок. Мета – поширити правду про страшні події 80-х роковин Червоного терору в тюрмах Західного України.
Важливо, що виставка є пересувною, вона об’їде усю Західну Україну», – поінформував депутат обласної ради, керівник Меморіально-пошукового центру «Доля» Святослав Шеремета.
На банерах бачимо, зокрема тюрму на Лонцького та 25-ту пересильну тюрму у Львові, а також роботи з пошуку, ексгумації та перепоховання осіб, які загинули внаслідок червоного терору у Дрогобичі, Луцьку, Дубно.
Крім того, присутнім презентували результати експедицій меморіально-пошукового центру «Доля» з дослідження поховань жертв комуністичного терору.
Наталка РАДИКОВА
