Вперше в Україні прозвучить музика Томаса де Гартмана (1885-1956) – колись відомого композитора, який народився в Україні, музика якого впала в безвість після його смерті.
Відкрити неймовірну постать митця ми зможемо на фестивалі, який цілком складатиметься із композицій майстра та відбудеться у Львівській національній філармонії ім. М. Скорика10-17 вересня 2021 року.
Він отримав назву «Томас де Гартман в Україні. Забутий майстер» та ініційований міжнародним проєктом «Thomas de Hartmann Project», який має на меті відновити творчість композитора, а також належне йому місце в класичному репертуарі. Останній він був започаткований у 2006 році піаністом Еланом Сікроффом та гітаристом Робертом Фріппом.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
Серед ініціатив, втілених в рамках проєкту та ініційованих піаністом Еланом Сікроффом (арт-директор Проєкту), є запис сольного фортепіано, вокальної та камерної музики де Гартмана. Він був реалізований в 2016 році разом із нідерландським музичним лейблом Basta Music, а його результатом став випуск семи компакт-дисків. У квітні цього року британський лейбл Nimbus Alliance перевидав ці записи у трьох випусках – подвійному диску камерної музики, подвійному диску фортепіанної музики та диску пісень. Усі вони отримали чудові відгуки.
У Львові проєкт присвячений митцю відбудеться за участі американсько-українського дириґента Теодора Кухара, спільно із Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії імені М. Скорика.
Фестиваль складатиметься з трьох оркестрових концертів, що відбудуться у Львівській національній філармонії 10, 14 та 17 вересня 2021 року. Кожна подія буде мати свій власний репертуар і буде супроводжуватися записом, результатом чого стануть 3 нові компакт-диски з музикою митця, яка раніше ніде не записувалась та не виконувалась. Саме тому, важливість цього проєкту для філармонії, Львова, України та музичного світу складно переоцінити.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
У першій концертній події прозвучить Андалузький концерт для флейти Томаса де Гартмана (1935), який зіграє відомий соліст Бюлент Евджіль. У другому концерті звучатиме перша Симфонія-поема композитора (1935). Також одна з львівських концертних програм включатиме Концерт для контрабаса у виконанні відомого британського соліста Леона Боша.
У третьому концерті публіка матиме змогу почути гру піаніста, артистичного директора проєкту та одного із його засновників – Елана Сікроффа. Він виконає фортепіанний концерт де Гартмана під батутою Тяня Хуей Нґа – професора Коледжу Маунт Холіок (Mt Holyoke College) та дириґента Pioneer Valley Symphony (США).
Довідка:
Томас де Гартман (1885-1956) – композитор, який народився в Україні (на Сумщині), музика якого впала в безвість після його смерті. Здобув ґрунтовну музичну освіту у відомих митців: Антона Аренського, Сергія Танєєва, Анни Єсіпової-Лещетізької. Відомі музичні видання публікували твори композитора вже з 14-річного віку, а його перші композиторські спроби користувалися значним успіхом.
Співпрацював з кращими музикантами свого часу: був учасником відомого мистецького об’єднання «Синій вершник», товаришував із Василем Кандінським, Полем Тортельє, Еженом Біго, Пабло Казальсом, Сергієм Кусевицьким, Леопольдом Стоковським та ін.
У той час як Томас де Гартман провів більшу частину свого життя далеко від своєї української батьківщини, у його працях висловлюється любов до звичаїв, народної музики та села його юності. Любов до батьківщини знайшла свій вияв у творчості митця, зокрема – Оркестровій сюїті тв. 62 під назвою «Свято в Україні» та «Колядках» тв. 60. Українські мотиви можна відшукати і в інших творах де Гартмана: Концерті для віолончелі тв. 57, Скрипковому концерті тв. 66 та Тріо для флейти для скрипки та фортепіано.
Творчість композитора охоплює чимало музичних жанрів: симфонічні твори, камерні, вокальні, а також музика до кінофільмів. У своїх творах спирався на елементи романтизму, імпресіонізму, бітональності та модернізму, джазу, музики Сходу. Результатом стало створення унікального звукового світу, парадоксально звичного, але водночас нового та яскравого.
Сьогодні, 8 вересня 2021 року, о 16:00 у головному корпусі Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (пр-т Свободи, 20) відкривається ретроспективна виставка Івана Остафійчука.
«Іван Остафійчук. Живопис. Графіка» – великий ретроспективний проєкт, який представить глядачам генезу творчості художника: від його перших студентських етюдів і відомих графічних композицій та циклів, що вже стали класикою українського мистецтва ХХ століття, до зовсім нових робіт, які митець створював упродовж останніх років. У п’яти експозиційних залах буде представлено понад 150 творів, серед яких роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького та з приватної колекції автора.
Репрезентуючи особливості історії середини ХХ – початку ХХІ століття, творчість Івана Остафійчука не раз протистояла викликам часу. Митцеві довелося жити в обставинах обструкції тоталітарного режиму, але ні жорсткі ідеологічні межі, ні переслідування, ні допити у студентські роки не зруйнували моральних основ його світогляду і не перетворили самого художника на пасивного споглядача чи учасника ідейно заангажованої радянської мистецької спільноти. Навпаки, його пошуки художньо-образної мови, які відбувалися за цих умов, призвели до виразного протистояння тодішнім нормам і мали виразні національні ознаки.
Художник Іван Остафійчук
Знайомлячись із хронологією творчості Івана Остафійчука, з тематикою та ідейним змістом його творів, важко виокремити певні етапи. Перебуваючи в постійному творчому пошуку, художник працює циклами, які різняться технічними прийомами та засобами вираження, проте об’єднані властивим авторові інтелектуальним складником і балансом метафізичного відчуття комплексності світу та спокійного, в міру раціоналізованого способу творення довершених естетичних композицій.
Твори художника і надалі органічно адаптують модерні тенденції світового мистецтва й одночасно зберігають те, що найважливіше для нас сьогодні, – національну ідентичність, менталітет і душу українського народу.
Оскільки довкола Львова, та й загалом в цілій Польщі, з автомобільними шляхами було кепсько, то, щоб потрапити в інше місто, львів’яни мусили користали залізницею. Якщо у 1935 році у Львові та його околицях скористалось залізницею до 1,3 млн пасажирів, то вже через 2 роки близько 1,8 млн.
Пасажири біля вагону 3 класу випуску 1900-1910-х років. Вагон прозвали”бочнякем” ,бо мав з кожної секції на 10 осіб окремий вихід на перон. Проходу по вагонам через секції не було , туалет також відсутній.
Подорожі потягом були не дешевими, на вартість впливала відстань й ступінь комфорту, який собі забажає пасажир.
Як це відбувалось і, чи не руйнували поїздки сімейний бюджет з’ясуємо підгледівши за львів’янинином, що мав потребу залатвити якісь там свої справи у столичному місті Варшаві.
Пасажири вагону 3-го класу , так званого “бочняка”. Світлина з альбому Romana Wajnikonisa
Перед білетним віконцем на двірці він мав на вибір три ціни на квиток. Якщо він був невибагливий до комфорту , або мав обмежені фінанси, то до його диспозиції була дерев’яна лавка у вагоні третьої кляси за 20 злотих. Це були найбільш переповнені, найменш зручні вагони.
Вагон 3-го класуСалон вагону 3-го класу, часто використовувався для приміських маршрутів
І хоч як колійові служби не намагались переконувати, що подорож в них є всього лиш меньш зручною і аж ніяк не ганьбою, чи приниженням, заможніші громадяни зневажливо оцінювали їх, як вимушене рішення для можливості поїздок біднішим. Якщо ж в кишені було трохи більше “каси”, то пропонувалась більш простора і зручна друга кляса з “тапіцеркою” на сидіннях, але на 50% дорожче, за 30 злотих.
Вагон 2-го класуСалон 3-го класу .Такий самий салон ,тільки з оббитими матерією м’якими лавками ,та меншою кількістю рядів ( 9 замість 11-12) вважався 2-го класу
Ну а коли пан любив комфорт і до того ж мав “грубий по́ртфель”, а ще й не міг собі уявити подорож без розкладного ватного фотеля, то мусів викласти за квиток до вагону першої кляси 40 злотих.
Якщо це був швидкий потяг, то квиток дорожчав відповідно на 12-20% .
У вагон можна було взяти валізу до 25 кг. , надлишок багажу за окрему плату здавався у багажний вагон.
Салон 1-го класу у “пульманівському” вагоні
Діти до 4-х років возились з батьками задармо , а до 10-ти років за пів ціни. Шкільна молодь могла скористати знижкою на третину , так само, як і зареєстровані безробітні та особи, що їхали на лікування. Ветерани війни платили лише 20%.
При регулярних поїздках,особливо на приміських маршрутах, можна було суттєво зекономити придбавши місячний абонемент за ціною 12-ти поїздок, або тижневий за ціною 3-х поїздок. Ну, а коли якийсь львівський батяр злапався за поїздку “гапою”(польською “na gapę”), тобто “зайцем” – двократий штраф від ціни квитка був неминучим. Щоб уявити це собі в теперішніх гривнях, множим тодішній злотий на 70.
Роклад руху потягів у Львові в травні 1939 року
Особливістю подорожей тогочасними потягами було те, що білет продавався до станції призначення не стільки на даний потяг, скільки на конкретний маршрут. Тому потрапивши на перон, пасажир не шукав порядкового номера вагону, оскільки його не було. На бортах вагонів позначався лише клас вагону. Білет на відстань до 150 км був дійсний протягом доби і це дозволяло сісти в любий вагон відповідного класу будь-якого потягу в зазначеному в білеті напрямку. На відстань від 150 до 350 км білет діяв 2 доби і давав можливість пасажиру зробити перерву на відпочинок. Для тих хто вибрався у подорож далі ніж на 350 км, білет діяв 3 доби і можна було двічі відпочити.
У разі переривання подорожі пасажир звертався до чергового на станції за відміткою у квитку . Якщо на маршруті передбачалась пересадка, то це не впливало на гарантовану кількість перерв у подорожі.Тому наш львів’янин їдучи до Варшави, при бажанні, міг собі зупинитись на пару годин в Ряшеві, прогулятись, чи відвідати ресторацію, потім сісти на попутній потяг, знову вийти в Кракові для ночівлі у готелі. Звичайно ж, можна було й не робити перерв і в межах графіку потяга прибути у Варшаву.
Люксторпеда по дорозі в Закопане.
Від 1936 року зі Львова почали курсувати моторо́ві експресові потяги “Люксторпеда” на 50 пасажирів, якими можна було дорого (15-30 злотих) і швидко (сер.шв. 80-85 км/год) потрапити на відпочинок в Коломию, чи Заліщики, або у справах до Борислава, Тернополя, Чорткова, чи Станіславова. Розклад цих, тоді надсучасних, експресів спеціально підлаштовували під прибуття до Львова потягів з Варшави (прибувало 6 потягів денно), Кракова (7 потягів денно), Вільна (2 потяги). Правда пасажирам вчасно зробити у Львові пересадку не завжди вдавалось. Потяги з далеких міст в половині випадків запізнювались від 20-30 хвилин, а навіть до 1,5-2 годин.
Салон приміського вагону
Преса ганьбила за це колійовців. Польська Колія Паньствова інвестувала в залізницю, щоб підняти її стандарти ,а це впливало на ціни квитків, котрі пересічний громадянин ні в якому разі не вважав дешевими.
Львівському кваліфікованому робітнику , щоб потрапити у ту ж таки Варшаву вагоном другої кляси, треба було відпрацювати приблизно 60 годин, малокваліфікованому майже 100 годин . Для інженера, медика ,чи вчителя це 3-4 дні роботи . Військовий в чині майора, чи середньої ланки держслужбовець мав видати свій 2-3 денний заробок. Лише професорам, суддям та високопосадовцям така поїздка могла обійтись денним заробком. А от для найманого робітника зайнятого у рільництві, це майже 2/3 місячного заробку.
Застережні написи у вагоні ” Не плювати”, “Не смітити у вагоні”…
Загалом на околицях Львова багато селян погоджувались найматись до праці за 0,5-1 злотий денно. Зрештою і у Львові на чорній біржі не бракувало охочих найнятись до фізичної праці за 1 злотий на день . То ж багатьом галичанам не випадало переїхатись у потязі навіть на ближчі відстані.
9 вересня, о 18 год., у галереї “ХотАртХол” Палацу Гната Хоткевича відбудеться відкриття виставки Макса Сіра – митця із Чилі, який протягом останніх років живе і творить у Львові. В експозиційному просторі Палацу Хоткевича Макс Сір презентуватиме виставку “Метаморфози”, яка є рефлексією автора на оповідання Франца Кафки “Перевтілення” (переклад англ. “The Metamorphosis” – “Метаморфоза”).
Виставка Макса Сіра “Метаморфози” є результатом першого етапу роботи автора над графічним романом, за мотивами однойменного твору Франца Кафки. За словами художника, цей проєкт народився під час його перебування у Празі, звідки й розпочалося дослідження творчості письменника.
Виставка Макса Сіра “Метамарфози” відтворює розвиток сюжету оригінального твору та розкриває теми – дегуманізації, відчуженості, самотності, розчарування, – перетворюючи текст в образно-виразні метафори.
Зазначимо, що в межах експозиції будуть представлені принти оригінальних робіт Макса Сіра з серії “Метаморфози”.
Спеціальні гості відкриття виставки: Макс Сір – автор виставки та Марсело Разон Санчес – знавець творчості Франца Кафки, юрист. Колишній професор кафедри основ права в Університеті Тарапаки. Ексюрист Ради оборони Чилі. Сьогодні – юрист у сфері нерухомості та особистого майна.
Експозиція триватиме із 9 по 15 вересня. Вхід вільний
Виставка “Метаморфози”
Про автора
Макс Сір (Max Sir, Вінья-дель-Мар, Чилі) – ілюстратор, художник і театральний режисер. Визнаний художник-пластик у Чилі та за кордоном, відомий як драматург у Нью-Йорку, де він також брав участь у виставах як актор. Його твори мистецтва були удостоєні численними національними мистецькими преміями та експонувалися в Нью-Йорку, Берліні, Парижі, Коста-Риці, Вашингтоні, Лондоні, Афінах, Празі, Львові та у містах Чилі. Художник провів значну кількість міжнародних персональних виставок, серед останніх – “Голоси Сор Хуани Інес де ля Крус” у Галереї IDB у Вашингтоні (2016); “Аліса на порозі” у Празі, Чехія (2017); “Аліса Макса Сіра в Лондоні” (2018). Його серія картин “Alice” (“Аліса”) експонувалася і була на обкладинці Міжнародного салону сучасного мистецтва “Карусель Лувру” (Париж, травень 2018 р.) та ярмарку мистецтв Параллакс (Лондон, липень 2018 р.). Прем’єра його останнього проєкту – “Гамлет”, що був задуманий, спроєктований та зрежисований ним, відбулася у Львові в межах фестивалю “Кіт Ґаватовича”. Графічний роман “Гамлет” як частина мультидисциплінарного проєкту, був опублікований в Україні презентований на Українському Комік Коні та Львівському книжковому форумі у 2018 році. У 2019-2020 роках митець створив серію картин, натхненних традиційною українською культурою. Наразі Макс живе в Україні, працюючи над проєктом нового графічного роману за мотивами книги Кафки “Метаморфоза”, епізоди з якого представлені в галереї “ХотАртХол”.
Нагадаємо, що галерея “ХотАртХол” — це новий простір у Палаці Хоткевича у Львові, який відкрито у грудні 2020 року. Галерея покликана експонувати мистецькі дебюти. Проєкт реалізовано завдяки благодійникам на платформі “Велика ідея” та краудфандинговому ґранту програми Європейського Союзу “Дім Європи”.
Робота з експозиції виставки Романа Гериновича "Навчіться не говорити про очевидне..!"
В перші дні вересня 2021 року в Музеї міста-курорту Трускавця відкрилася монохромна фотовиставка відомого львівського фотомитця, члена Національної спілки фотохудожників України та Міжнародної федерації фотомистецтва (AFIAP) Романа Гериновича “Навчіться не говорити про очевидне..!”.
Роман Геринович
Свою фотовиставку, що викликає строкаті емоції, автор назвав словами відомого американського письменника Джерома Девіда Селенджера: “Навчіться не говорити про очевидне..!”. В основі фотовиставки – ноги в різних конфігураціях, зібрані по цілому світі.
Афіша виставки Романа Гериновича “Навчіться не говорити про очевидне..!”
Свої роботи фотограф не підписує, бо: «Я не хочу нав’язувати іншим своє бачення», – відповів в одному із інтерв’ю пан Роман на запитання, чому він не дає назви своїм світлинам. Жартуючи він запевнив, що кожна фотографія має свою “родзинку”, заховану глибоко в “булочці”, і треба самому її надкусити, щоб посмакувати цією “родзинкою”.
Робота з експозиції виставки Романа Гериновича “Навчіться не говорити про очевидне..!”
Зрештою, кожна людина побачить щось своє, відповідно до того, як жила, як живе, як житиме, які в неї цінності й переконання. Автору цікаво, що саме побачить глядач і скільки різних варіантів побаченого буде. Адже зовнішній світ такий неоднозначний. Кожен бачить навколо те, що резонує з його внутрішнім світом.”
В експозиції виставки Романа Гериновича “Навчіться не говорити про очевидне..!”
Геринович працює фотографом в Львівському історичному музеї. Разом з тим активна творча робота зробила його учасником понад 20 міжнародних колективних (Туреччина, США, Швейцарія Чорногорія та ін.) та чотирьох персональних виставок в Україні та Польщі (2017-2019 Перемишль, Ґлівіце, Щецін).
Сьогоднішня наша знахідка стосується давнього міста Добромиль, яке вперше згадується в письмових джерелах у 1374 р. Ця згадка пов’язана із постаттю князя Владислава Опольського, який надав родові Гербуртів маєтки по річках Вирві та Стрвяжу. Ці території відомі як Добромильський ключ. А він тоді включав тогочасне місто Добромиль і навколишні села.
Панорама міста . Добромиль, 1918-1939 рр.Панорама міста . Добромиль, 1918-1939 рр.Костел, Добромиль, 1918-1939 рр.Церква отців василіанів. Добромиль, 1918-1939 рр.
Цінністю і справжньою окрасою Добромилю був Замок Гербуртів. Будівля розташована за кілька кілометрів на південь від міста.
Сучасний Добромиль входить до складу Старосамбірського району Львівської області.
Добромильський замок вважається найвищим та найвіддаленіший від Львова замком Львівщини.
Руїни замку. Добромиль, 1918-1939 рр.Руїни замку . Добромиль, 1918-1939 рр.Руїни замку . Добромиль, 1918-1939 рр.Головна вулиця . Добромиль, 1918-1939 рр.
В колекції польського фотоархіву під назвою «Шукай в архівах» вдалось натрапити на фото Добромилю часів 1918-1939 років. Не всі вони мають точне датування, проте становлять неабияку цінність для історії.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/
Перші електричні трамваї у Львові на «виставковій» лінії. 1894 р.
3 вересня 1880 року вперше у світі по рейкам рушив екіпаж, який приводився в дію електричним двигуном – так у Санкт-Петербурзі народився електричний трамвай – його «батьком» став українець Федір Аполлонович Піроцький. Про це сьогодні розповідають «Фотографії Старого Львова».
У електричного трамвая є кілька «батьків» – новий вид транспорту практично одночасно реалізувала низка винахідників. Зокрема, у Російській імперії – українець із козацького роду Федір Аполлонович Піроцький; у Німеччині – Вернер фон Сімменс, а у Сполучених штатах Америки – Лео Дафт. І хоча Вернер фон Сімменс та його компанія представила мініатюрну електричну залізницю на промисловій виставці у Берліні іще в 1879 році, пріоритет на винахід електричного трамвая саме як міського транспорту належить українцю Федору Піроцькому.
Федір Аполлонович Піроцький (1845 – 1898) – винахідник електричного трамвая
Федір Аполлонович Піроцький народився 1 березня 1845 року в селі Сенча Лохвицького повіту Полтавської губернії у родині шляхтичів, які походили із старовинного роду реєстрових козаків. Батько Федора – Аполлон Піроцький був військовим лікарем. Початкову освіту Федір отримав вдома.
Вищу військову освіту Федір Піроцький здобув у Санкт-Петербурзі –Костянтинівський кадетський корпус та Михайлівську артилерійську академію. Навчання він завершив у 1866 році і проходив службу в артилерійських військах у Києві. Іще з часів навчання Піроцький зацікавився електротехнікою, вивчав її за підручниками та науковими журналами. В Києві Піроцький знайомиться із видатним електротехніком Павлом Миколайовичем Яблочковим – винахідником дугової електричної лампи.
Виставкова електрична залізниця, створена Вернером фон Сімменсом. 1879 р.
Із 1871 року Федір Піроцький працює у Санкт-Петербурзі. У той час він запропонував нову конструкцію доменних печей для виплавки чавуну. Із 1874 року Піроцький займається дослідами із електрикою, в тому числі – передачею електроенергії на велику відстань. У той час змінний струм, напругу якого легко змінювати завдяки трансформаторам, іще не був відкритий. Застосовувався лише постійний струм, який трансформувати було практично неможливо. Для передачі постійного струму на значну відстань без значних втрат потрібні були провідники великого перерізу. У якості таких провідників Федір Піроцький запропонував використати залізничні рейки.
Після дослідів із передачею струму на відстань на Сестрорецькій залізниці біля Санкт-Петербургу, Федір Піроцький вирішив, що від рейкової контактної мережі можна приводити в рух залізничні вагони. У 1875 році було електрифіковано біля 1 версти залізничної колії – рейки були ізольовані одна від одної та від землі (тоді використовувалися дерев’яні шпали) і підключені до генератора системи Грамма. Досліди із саморухомими залізничними вагонами із електричним приводом були успішними. Звіт про ці досліди у 1877 році було опубліковано в «Інженерному журналі», примірники якого сам винахідник розіслав зацікавленим особам та електротехнічним фірмам. Один із примірників цього журналу Піроцький адресував компанії братів Сіменсів в Берлін.
Вернер фон Сіменс (1816 – 1892) – один із братів Сіменсів, видатний вчений-електротехнік. Вважається винахідником трамвая і тролейбуса
У кінці 1870-х років, після повернення у Петербург після тривалого відрядження у чорноморські фортеці, Федір Аполлонович Піроцький працює над питанням використання електроприводу в міському транспорті. У ті роки Піроцький товаришує і співпрацює із вченим-електротехніком Володимиром Миколайовичем Чіколевим. Заявка на винахід електричного трамвая була подана 5 квітня 1880 року. Через тиждень, 12 квітня Федір Піроцький доповідав про винахід нового виду транспорту перед багатолюдною аудиторією, серед яких був і представник фірми Сімменса у Петербурзі. Доповідь називалася «Проект застосування електрики для руху залізничних потягів з подачею струму тими ж рейками, по яких котяться колеса», вона сподобалася публіці, про неї писали газети.
На той час в Санкт-Петербурзі уже працював кінний трамвай – тут експлуатувалися двохповерхові трамвайні вагони із т.зв. «імперіалом». Такі вагони вміщували до 40 пасажирів і важили 6,5 тон. Один із таких вагонів Федір Піроцький влітку 1880 року оснастив електроприводом. Як і у випадку Сестрорецької залізниці, Федір Піроцький вирішив застосувати рейкове струмознімання через колеса від ізольованих одна від одної рейок, підключених до додатної і від’ємної клеми електричного генератора. Колеса, які виконували роль струмознімачів, були ізольовані від осі та кузова вагону і приводилися електричним двигуном постійного струму через двоступеневий циліндричний редуктор. Для експериментів було вибрано ділянку трамвайних колій поряд із Різдв’яним трамвайним парком, тут було змонтовано невелику електростанцію із генератором постійного струму.
Двоповерховий вагон кінного трамвая, який Федір Піроцький у 1880 році переобладнав у електричний трамвай із рейковим струмозніманням
Перша публічна демонстрація роботи електричного трамвая відбулася 3 вересня (по старому стилю – 22 серпня) 1880 року. Вагон рухався по електрифікованій ділянці трамвайної колії довжиною 85 метрів на Болотній вулиці і приводився в рух електродвигуном постійного струму потужністю в 4 кінські сили. Цього вистачило, щоб розганяти важкий вагон до швидкості 10 – 12 км. Випробовування нового виду транспорту тривали протягом майже місяця і викликали жвавий інтерес публіки. Спочатку в вагоні електричного трамвая їхав сам винахідник, потім знайшлися 40 сміливців, готових випробувати новий вид транспорту. Про новий вид міського транспорту писали всі російські газети, що виходили в Санкт-Петербурзі, повідомлення про винахід українського інженера репортери іноземних газет передавали телеграфом в міста Європи та Німеччини. Детальний звіт про досліди із електричним трамваєм публікував журнал «Електрика».
Нажаль, ні міська влада Санкт-Петербурга, ні власники кінного трамвая не зацікавилися винаходом Федора Піроцького. Отож, восени 1880 року йому довелося згорнути експерименти – на їх продовження не вистачало грошей. У 1881 році Федір Піроцький представив модель залізниці на електротязі у Парижі на Міжнародній електротехнічній виставці. Повернувшись у Росію Федір Піроцький побудував першу підземну кабельну лінію, яка передавала струм від генератора, встановленого на Ливарному заводі до Технічної артилерійської школи.
Стаття у газеті «Молва» (Санкт-Петербург) про досліди Федора Піроцького із електричним трамваєм. 1880 р.
У 1881 році німецький вчений-електротехнік Вернер фон Сіменс і його компанія будує у передмісті Берліна першу лінію електричного трамвая. Тут теж використовувалося рейкове струмознімання, як і у трамвая Піроцького. Це і не дивно – представник фірми Сімменса в Петербурзі надсилав керівнику детальні звіти про досліди Піроцького. Із Федором Піроцьким неодноразово зустрічався Карл Генріх фон Сімменс – рідний брат Вернера фон Сімменса, який на початку 1880-х років проживав у Росії. У 1882 році компанія Сіменса збудувала лінію електричного трамвая в передмісті Відня Мьодлінгу. У 1885 році першу трамвайну лінію в США збудував винахідник Лео Дафт. Крім того, використанням електроприводу на залізниці із початку 1880-х років займався видатний винахідник Томас Алва Едісон…
А що ж Піроцький? Військове відомство не надавало потрібного значення дослідам Піроцького із електрикою. Царат не зацікавив ні електричний локомотив, ні електричний трамвай, ні пропозиції Піроцького, щодо будівництва гідроелектростанцій. Окрім цього, Федір Аполлонович запропонував кілька винаходів в галузі зв’язку, в т.ч. і телеграфного та електричного освітлення. Зазначимо – електротехніка була не єдиною галуззю інтересів Федора Піроцького – відомі його пропозиції удосконалення доменних та хлібопекарських печей, винаходи в галузі артилерії та ракетної техніки.
Електричний трамвай Сіменса у Берліні. 1881 р.
Останні роки військової служби Федір Аполлонович Піроцький провів в Івангородській фортеці Варшавського військового округу на території сучасної Польщі. Чим винахідник розгнівав вище військове керівництво – невідомо, але й його відправили у відставку за кілька місяців до 25-річного терміну військової служби в званні полковника. Отож Федір Аполлонович Піроцький отримав тільки половинну пенсію.
В той час помирає дядько Федора Піроцького, який мав невеликий маєток на території сучасного Олешківського району Херсонщини. Отож, відставний полковник повертається на Україну і живе у помісті в селі Маслівка. Проте через розбіжності в документах, іншому спадкоємцю вдається обійти Федора Аполлоновича у судових спорах про спадщину. Отож, винахіднику довелося перебратися у містечко Олешки до готелю «Атени», де він і прожив до самої смерті.
Перші електричні трамваї у Києві. 1892 р.
Не дивлячись на вельми скромні статки, Федір Піроцький передплачує наукові журнали, навіть продовжує певні хімічні досліди. Отож винахідник іще за свого життя зміг побачити втілення і вдосконалення свого винаходу – електричного трамвая. Цікаво, що сам Піроцький зрозумів небезпеку і незручність рейкового струмознімання, яке він використав у перших дослідах, і запропонував використовувати струмознімання від верхнього контактного дроту. Крім того він передбачив необхідність підвищення напруги в трамвайній мережі.
Потрібно зазначити, що в кінці 1880-х років на території України відбувався економічний бум. Це було пов’язано як із розвитком сільського господарства, в т.ч. цукроваріння, так і з розвитком гірничо-металургійного комплексу. Міста в Україні дуже динамічно розвивалися. В першу чергу – Київ, Катеринослав (Дніпро), Єлисаветград (Кропивницький), Житомир… Власне у Києві і було збудовано першу на території Російської імперії лінію електричного трамвая – вона почала свою роботу 1 червня 1892 року. Трамвайна лінія пролягала по сучасному Володимирському узвозу, її будівництвом керували Аманд Струве та Василь Первенко.
Через два роки, 31 травня 1894 року відкрився рух електричного трамвая у Львові – депо, електростанцію і колії тут збудувала компанія «Сімменс і Гальске». Одним із керівників будівництва був уродженець міста Біла Церква на Київщині, видатний інженер-електротехнік Йозеф Томицький, який протягом майже 30 років очолював підприємство електричного трамвая у Львові.
Могила Федора Аполлоновича Піроцького на міському цвинтарі в Олешках. Фото 2019 року. Джерело – «Укрінформ»
Іще за життя Федора Аполлоновича Піроцького відкрився рух електричного трамвая в таких українських містах, як Дніпро (тоді Катеринослав) – рух електричного трамвая тут відкрився 26 червня 1897 року; Чернівці – тут рух трамваїв із пасажирами почався 18 липня 1897 року та Кропивницький (Елисаветград) – тут електричні трамваї почали курсувати 25 липня 1897 року… У 1897 році в Житомирі почав діяти вантажний, а у 1899 році – пасажирський електричний трамвай… Цікаво, що в Москві перший електричний трамвай поїхав тільки у 1899 році, а в Санкт-Петербурзі – узагалі в 1907 році.
Федір Аполлонович Піроцький помер на самоті в Олешках 12 березня 1898 року на 54 році життя. Газета «Юг» написала про смерть полковника Піроцького: «Жодних грошей при ньому не знайшли, і знайомі влаштували йому похорон у кредит, за рахунок описаного і пізніше проданого майна… На площі з молотка продавалися різні старі речі, позначені в описі під номерами, і за всі більш-менш придатні речі вартістю від 1 коп. до 4,65 руб. виручено всього 65 рублів.
Непроданими залишилися 16 номерів нікому не потрібних речей, таких як, наприклад, різні книги, папери тощо. Залишилося 5 скринь, 4 валізи і 3 ящики: усе це наповнене діловими паперами, картинами, книгами». Що трапилося із архівами Федора Піроцького, які досліди він проводив в останні роки життя, нажаль, невідомо.
Урочисте відкриття пам’ятника Ф.А. Піроцькому в Олешках. 2019 р. Джерело – прес-служба Олешківської міськради.
Федора Аполлоновича Піроцького поховали на міському цвинтарі в Олешках неподалік від могили першого мера міста Панкеєва. Могила винахідника електричного трамвая на щастя зберіглася. Мерія Олешків у 2019 році встановила на могилі Піроцького новий надгробок. На честь винахідника електричного трамвая в Олешках названо сквер, у вересні 2019 року встановлено пам’ятник видатному українцеві.
Першим дослідником життя Федора Аполлоновича Піроцького був Борис Миколайович Ржонсницький (1909 – 1983), уродженець Одеси. У 1951 році Держтехвидав України опублікував книжку Ржонсницького «Ф.А. Піроцький. Винахідник трамвая». Наступного року вийшло російськомовне видання «Трамвай – русское изобретение», де теж йшлося про життя видатного винахідника. В роки незалежності України про біографію Піроцького писала керівник Київського музею електротранспорту Лідія Архипівна Лівінська.
Впродовж вересня 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) експонуватиметься виставка живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”.
Мені вдалося зустрітися з мисткинею перед офіційним відкриття виставки 3 вересня і і дізнатися більше про виставковий проект та творчі плани.
– Як виникла ідея такого незвичного проекту?
– Мене завжди приваблювали природні об’єкти: квіти, птахи, рибки, тваринки. Це все маленькі частинки чогось дуже великого. Якоїсь гармонії, краси, природи. Те що нас оточує воно дрібне, але дуже важливе і його треба побачити, бо воно наповнює людину. А людина дуже потребує тої краси і хотілось щось спіймати і відтворити на полотнах.
Робота з виставки живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”
– Чому “Акваріум. Флораріум”?
– Акваріуми і флораріуми це такі свого роду мікросвіти. Коли людина заходить в приміщення, де стоїть акваріум, то одразу до нього підходить. Він в першу чергу приковує увагу людей. Напевно тому що це мікросвіт, який існує самостійно, відірваний від навколишнього оточення і там завжди твориться чудо. Там все інакше, своєрідне, своїм життям живуть чудернацькі кольорові створіннячка. Це якесь маленьке диво. Дуже красиве і класне. Тому хотілося трошки запустити в свій живопис якогось сюрреалізму і поєднати з фігуративом. Тому в мене не можна однозначно сказати це акваріум чи ваза, рибки чи птахи. Створила якийсь такий чарівний, незвичний світ.
Робота з виставки живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”
– Скільки часу творилася виставка?
– Я готувалася два місяці. Правда довелося трішки попрацювати, бо це літо, поїздки, але це приємна робота. Робота ха покликанням без якої я не можу жити.
– Як виставка потрапила сюди?
– З Євгеном Булавіним ми співпрацюємо давно. Я беру участь у пленері, який щовесни він організовує в Бібрці, під час якого збирають кошти для Бібрецького Сокола. Я запросила його на мою виставку і він запропонував мені показати свої роботи тут. І, звичайно, від таких пропозицій ніхто не відмовляється.
Робота з виставки живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”
– Тут виставка триватиме місяць, а куди далі?
– В мене уже спланована участь у проекті мистців з Охматдитом. Буду розписувати стіну в Охматдиті. Спробую і там створити шматочок того чарівного світу, щоб діткам було цікаво розглядати. Думаю мені вдасться, бо діти люблять мої роботи.
Отже, у вас є трохи менше місяця, щоб завітати в кав’ярню-галерею “Штука” (вул. Котлярська, 8) і зануритися в неймовірну атмосферу виставка живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”.
Робота з виставки живопису Христини Приймак “Акваріум. Флораріум”
Довідково.Христина Приймак родом з міста Сокаль на Львівщині. Закінчила Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «художній текстиль». По завершенню аспірантури успішно захистила кандидатську дисертацію і здобула ступінь кандидата мистецтвознавства. Одночасно із науковою роботою займається малярством, експериментує з тематикою і технікою виконання. Сьогодні Христина Приймак – знана львівська художниця, учасниця низки пленерів, виставок і мистецьких проектів, серед яких «Сни перелітних», «Неспіймане», «Мистецький вікенд у Тартакові».
Якось незрозуміло прошуміло, прокарантинило, пропекло літо 2021 року і знову на календарі осінь. Метеорологи пророкують її холодною і дощовою. І зима теж не планує тішити спекою. Кава завжди була, є і буде тим напоєм для львів’ян, який зігріє тіло і душу у будь-якій ситуації. Навіть якщо ти львів’янин менше двох років. Сьогодні, разом з нашим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, свою історію розкаже львів’янин віднедавна, але кавоман по-життю Ігор Гармаш.
Ігор відомий громадсько-культурний діяч, а нині – представник Українського центру культурних досліджень у шести областях західної України, перед початком пандемії переїхав до Львова з Запоріжжя. Отож, його невигадана кавова історія.
Ігор Гармаш
“Замолоду, ще за радянських часів, я відчув потребу в каві, коли служив мічманом на сторожовику. Балтійське море, Лієпая, зима… Вітер пронизує, здається, наскрізь… Гаряча кава тільки й рятувала. В ті часи каву було не просто дістати, а про якість і мови взагалі не було. Аби була хоч якась!
З тих часів я й звик пити каву великими ємностями. Мінімум 300 мл.
Скоро зима, тож хочу поділитися рецептом приготування кави, якого мене навчили друзі, що мали досвід життя за полярним колом. Не раз він мені ставав у пригоді коли було дуже холодно. Рецепт не вирізняється вишуканістю, швидше – дієвістю.
Кава заварюється на вогні у будь-якій посудині (30-40 грам кави + 400-500 мл води). Під час заварювання кави беремо два яйця, відділяємо жовтки (хоча це не обов’язково) і збиваємо їх з цукром (кількість цукру за смаком) до стану піни.
Ігор Гармаш
Заварену каву (дуже гарячу!) потрібно залити у товстостінну чашку для супу ємністю не менш ніж 400 мл на 2/3 об’єму, зверху заливаємо збиті жовтки. “Шапка” зверху забезпечує зберігання високої температури, а «присьорбування» жорсткої кави з солодкими жовтками дає дивовижний контраст смаків.
Така кава ДУЖЕ швидко і надійно зігріває! Але рецепт має кілька нюансів. Збити жовтки легше, якщо цукор попередньо розмолоти до стану пудри. Цукор вводити у жовтки, які вже майже збиті.
Смачного вам і не мерзніть!”
Ось така незвична історія від колишнього мічмана, а зараз культурного та громадського діяча, що віднедавна теж став львів’янином. Ну ми ж з вами розуміємо чому він переїхав до нашого міста. Адже справжні кавомани завжди будуть відчувати себе тут як дома.
Ще одна яскрава прем’єра 2021 року – гурт PANCHYSHYN презентує пісню “Galaxy” з сучасними мотивами та вже притаманним стилем.
Гурт PANCHYSHYN увійшов в десятку кращих артистів в конкурсі «Нове покоління» від «Фонду розвитку української музики». В якості призу фондом було зняти відео на пісню «GALAXY». Режисером роботи став Влад Разіховський.
Новий сингл гурту PANCHYSHYN – Galaxy розказує про дуже особисті явища у житті лідера гурту Остапа Панчишина.
Гурт PANCHYSHYN
Цю пісню музикант називає саундтреком свого внутрішнього пошуку сенсу життя. Вона стала природнім продовженням особистих переживань автора і так само продовжує спонукати до більш глибоких роздумів про своє місце у світі.
«Відповіді на ключові питання сенсу життя знаходяться всередині кожного з нас, у самому серці. Але чомусь вони не відкриваються поки сидиш на дивані перед телевізором. Щоб знайти свою правду все таки доводиться багато чого пережити, пройти непростий шлях. Але ця персональна правда вартує усіх зусиль!» – говорить Остап.
Новий трек написано за вже звичною для гурту схемою – Остап пише музику, а текст до пісні створює дружина музиканта:
«Я завжди дивуюсь, як їй вдається настільки точно вловити настрій моїх пісень і знайти саме ті слова, які я вмію висловлювати тільки через музику.»
Проте всю основну роботу над записом пісні майже завжди Остап виконує сам. За його словами такий формат роботи дозволяє музиканту повністю передати атмосферу своєї музики без втрати змісту.
«Створення аранжування, студійний запис та саундпродюсування повністю залишаю за собою, оскільки в певний момент зрозумів, що моя музика є вираженням мого внутрішнього стану і тільки я можу зробити її саме такою, якою вона грає у моїй голові.» – говорить Остап.
Закладів, що пропонують японські страви, у місті левів стає все більше. Це й не дивно. Адже азіатська кухня приваблює екзотичним поєднанням смаків, різноманіттям страв, а також корисною й водночас низькокалорійною їжею. Щоб у цьому впевнитись, достатньо подивитись у меню ресторану Суші Львів
Проте велика кількість закладів суші у Львові не гарантує однакове відповідальне ставлення. В результаті клієнт ні від чого не застрахований. Щоб уникнути неприємного враження або, що гірше, отруєння, варто чітко розуміти, де краще замовляти суші та роли.
Японські суші
10 ознак хорошого суші-ресторану
Обирайте заклад з японською кухнею, якщо …
у нього є власний сайт з деталізованим описом кожної страви, фотографіями та актуальними цінами;
меню представлене у кількох лінійках, де можна скуштувати роли, суші, а також місо-супи, локшину, овочі та морепродукти у різноманітному поєднанні;
в ресторані працює досвідчений кухар, що знається на оригінальній рецептурі азіатських страв, а також створює власні кулінарні шедеври;
вам пропонують доставку по місту та передмісті без обмежень у сумі;
кафе існує як самостійний заклад та не належить до мережі;
тут немає готової їжі, натомість всі страви готуються одразу після отримання замовлення, через що завжди лишаються свіжими;
при замовленні за телефоном менеджер може безпомилково розповісти про склад страв й порадити оптимальний формат відповідно до вашого запиту;
є заохочувальні та бонусні програми, наприклад, знижки у день народження;
ресторан працює у зручні для замовлення години;
в меню представлений великий вибір соусів, щоб максимально урізноманітнити смакові властивості їжі.
В яких суші-ресторанах замовляти страви не можна
Якщо можливості перевірити заклад за усіма критеріями неможливо, спробуйте піти іншим шляхом. Для цього достатньо оцінити меню та обслуговування. Перше має бути виключно азіатським без додаткових пропозицій у вигляді піци чи борщу. Вузька спеціалізація – добрий знак. Тому що сушист повинен бути фахівцем в одній області.
Обслуговування включає швидку обробку замовлень й грамотну відповідь на поставлені питання. Менеджери мають досконало володіти термінологією страв, знати, про що йде мова та влучно радити альтернативний варіант їжі. В інакшому випадку витрачати час на такий заклад не варто.
Цими днями, до 20 серпня , в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується незвична виставка Богдана Салія “Secession – REMIKS”.
Виставка настільки незвична і несподівана, що мені захотілося більше дізнатися про її автора та про його задум. Богдан виявився дуже цікавим співрозмовником і теж великим шанувальником хорошої кави. Ну і про виставку я дізнався багато.
– Богдане, розкажи про виставку.
– З причини невеликих експозиційних площ, це є фрагмент виставки, яку я собі бачив разів у чотири більшою і з більшими форматами.
Богдан Салій
Це фактично мій перший експеримент, раніше я фактично не експонував принти. А почалося все з того, що десь в 2012 році я почав експериментувати. Перед тим я досить багато займався монотипією, графікою, колажами і в мене накопичилась велика кількість незадіяного матеріалу. В якийсь момент я їх собі посканував і почав експериментувати комп’ютерними засобами. Тобто, що з того можна зробити інше ніж фарба на папері, яка у мене була як заготовки.
Робота з виставки Богдана Салія “Secession – REMIKS”
Окрім того я працював дизайнером, а дизайнер постійно має вчитися. І от я в плані розваги поміж роботою собі експериментував з тими речами. І в якийсь момент воно мені асоціативно почало уже нагадувати якісь творчі речі. І от з’явилася така тема, що я ці речі скомпоную з якимись сецесійними орнаментами, прикрасами, декоративними елементами.
І в результаті вийшло кілька десятків робіт, які лежали мертвим вантажем останні вісім років. Я час від часу потрохи публікував їх у соцмережах.
Робота з виставки Богдана Салія “Secession – REMIKS”
А от перші принти я зробив фактично лише тепер. Я їх перед тим не виводив на папір і фактично кожна з цих робіт це є першокопія.
– Якщо це фрагмент виставки, то чи є надія побачити повну виставку?
– В даний момент важко сказати. Зараз я готую іншу виставку. Це живопис, в основному пейзажі. Відкриття її відбудеться в Музеї Івана Франка. Ну і є ще попередня домовленість із п. Євгеном Булавіним (власником кав’ярні “Мазурек” та кав’ярні-галереї “Штука” – прим. ред.) про виставку у кав’ярні-галереї “Штука”. Але це буде можливо живопис або графіка. Можливо колись руки дійдуть і до такої виставки, бо насправді вона досить затратна фінансово, якщо робити її одномоментно.
Робота з виставки Богдана Салія “Secession – REMIKS”
– Як вийшов з цим виставковим проектом на «Мазурек»?
– Ініціатором був п. Євген Булавін. Познайомилися з ним через соцмережі, зустрілися і домовилися про виставку.
Ну що ж, якщо ви набрали охоти на несподівану виставку та гарну каву з солодкими десертами, тоді маєте ще шанс потрапити в кав’ярню “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 20 серпня. І гарних вам естетичних та кулінарних вражень.
Наталя Негребецька — молодша донька рівнян Миколи і Ніни Негребецьких, родина яких після “золотого вересня” 1939-го потрапила в страшні жорна сталінської репресивної машини, що перемелювала без жалю людські долі. Інколи вона навідувалася до відділу історії Рівненського краєзнавчого музею. А одного разу принесла з собою сімейний альбом…
Ніна та Микола Негребецькі, 1920-і роки
“Із п’яти-шести років пам’ятаю наше невелике провінційне містечко: дерев’яну дідову хату, живопліт, квітники перед вікнами, величезний садок і пахощі бузку. А також — довколишність. Вулицями міста їздили хвацькі візники на конях з дзвіночками. Пам’ять чітко утримує безліч рівненських крамничок із заморськими ласощами, кав’ярня з найсмачнішими тістечками та льодами. Пам’ятаю святкові фейєрверки на Басівкутському озері. Колись те озеро здавалося мені величезним морем. Пам’ятаю парк Любомирського, озвучений духовим оркестром. Пам’ятаю Пасхальні ночі, коли весь люд виходив з домівок, щоб привітатися, освятити паску. Пам’ятаю поїздки в Решуцьк по нерівній дорозі на вимощеному соломою возі — це на відпочинок до річки Горинь. Пам’ятаю катання на саночках та ковзанах вниз по вулиці Кавказькій. Пам’ятаю молодих батька, матір і маленьку сестричку Мілочку…”.
Так описує у своїх спогадах Рівне міжвоєнного періоду Наталя Негребецька — молодша донька рівнян Миколи й Ніни Негребецьких, сім’я яких потрапила в страшні жорна сталінської репресивної машини, що перемелювала без жалю людські долі.
Ніна Негребецька з сестрою Катериною Ковальчук, 1920-і роки
Час від часу вона навідувалася до відділу історії Рівненського краєзнавчого музею. А одного разу принесла з собою сімейний альбом. Мало я бачила таких дбайливо збережених, впорядкованих, цікавих альбомів! Як він зберігся? Де його переховували? Родина Негребецьких втратила все, була розкидана по світу…Але хтось із близьких людей зберіг таки найважливіше — пам’ять про неї!
На світлинах — гарно вбрані чоловіки і жінки, безтурботні діти довоєнного Рівного… Яким прекрасним видавався тоді маленькій Талочці світ! Ніхто і думати тоді не міг, що мине декілька років, і їхнє з сестричкою щасливе дитинство залишиться лише у спогадах та на фото в альбомі. І сам альбом, і опубліковані спогади Наталі Негребецької “Дороги долі” (2005 рік) глибоко вразили мене. Тому і захотілося, опираючись на них, нагадати своїм землякам про те, що довелося пережити багатьом волинянам після “золотого вересня” 1939 року, бо ми просто не маємо права цього забувати.
Крайній ліворуч Микола Негребецький з друзями по рівненському міському училищу
Микола Негребецький
Микола Негребецький був відомий у місті як послідовний борець за незалежну Україну. За спогадами доньки, він народився у Рівному в 1897 році. Після закінчення приходського училища заочно навчався на історичному факультеті Українського вільного університету у Празі.
Разом із братами Андрієм та Володимиром воював у армії УНР. Володимир загинув, а Микола став сотником у війську Симона Петлюри і за виявлену хоробрість був нагороджений Хрестом (точну назву нагороди пані Наталя не могла пригадати; водночас, єдиною бойовою відзнакою Армії УНР був “Залізний Хрест за зимовий похід і бої”; цією відзнакою нагороджували вояків армії УНР, які брали участь у Першому зимовому поході; відзначених іменували “Лицарями Ордена Залізного Хреста”, – прим. ред.).
Микола Негребецький з невідомими, 1930-і роки
Микола Негребецький брав участь у Другому зимовому поході на Київ. Під час цього походу його брат Андрій потрапив у полон під містечком Базар. Всю групу українських патріотів розстріляли, але він, поранений, опритомнів, зумів вибратися з-під закривавлених тіл і з допомогою небайдужих людей дістатися кордону.
Микола ж повернувся до Рівного. Після 1921 року, коли частина роз’єднаної України опинилася в складі Польщі, він продовжував мріяти про суверенну державу, яка хоч і недовго проіснувала, але жила ще в людських душах! Микола Негребецький був секретарем та входив до повітового комітету УНДО ( Української Народно-демократичної організації). У 1936 році вступив до Фронту Національної Єдності, працював у читальні “Рідна хата”. Був під постійним наглядом польської поліції. Його нераз арештовували за переконання.
Ніна Негребецька, 1920-і роки
Ніна Негребецька
Мама Наталі Ніна Негребецька була також яскравою, непересічною особистістю. У 1934 році її обрали до складу управи “Союзу українок” у Рівному.
До організації входило багато філій, у тому числі Клеванська, Межирицька, Колоденська, Тайкурська, Олександрійська, Корецька, Здовбицька, Степанська, Гощанська, Тучинська, Оржівська, Тютьковицька, Шпаківська, Басівкутська. Потужна на той час сила, якою керувала Парасковія Багрянівська! Це вона пізніше писала: “З практики і методики тоталітарних держав мали змогу переконатися, як вироджується патріотизм, коли він не побудований на християнській моралі і не йде в парі з засадами гуманності…”. Отож саме в такому напрямі скеровувалася діяльність “Союзу українок” на Волині. І справжньою подвижницею цієї справи стала Ніна Негребецька, яка поринула в громадську роботу.
“Союз українок”, 1930-і роки (у центрі – Парасковія Багрянівська)
Важко перелічити, скільки добрих справ було зроблено організацією і нею особисто! Про це згадує у своєму дослідженні “Наша доля – “Союз українок” Тетяна Піяр (Рівне, “Волинські обереги”, 2012). В архівах мало що збереглося, але ті рідкісні документи, що дійшли до нашого часу, є дуже промовистими. Члени “Союзу українок” постійно працювали над підвищенням рівня освіти, культури, духовності, національної свідомості молоді; збирали кошти на допомогу малозабезпеченим; допомагали українській школі ім. Мазепи (зокрема, організували курси крою і шиття, які вела Ніна Негребецька); працювали курси з виготовлення штучних квітів, куховарські, господарські, гігієни, птахівництва, городництва.
Світлиця “Союзу українок” (третя праворуч – Ніна Негребецька), 1930-і роки
Було відкрито дитячий садочок, їдальню для бідних. У всіх осередках створювали бібліотеки, організовували лекції, презентації книг, спільно готувалися до всіх великих християнських свят. І це далеко не повний перелік того, до чого була безпосередньо причетна Ніна Негребецька!
Курси куховарок, організовані “Союзом українок” у Рівному, 1930-і роки
А ще її добре знали, як одну з найкращих у Рівному модисток, що мала навіть свою невелику майстерню біля хати, на вулиці Житній.
За спогадами рівнянки Раїси Судик, яка була близькою подругою старшої доньки Негребецьких Людмили, Ніна була першокласною, дипломованою кравчинею: “Де вона вчилася, я сказати не можу. Я прийшла, то вона вже шила весь час, вона весь час була зайнята. Були ще в Ніни дві жіночки, які робили таку простішу роботу. Вона була закрійницею, фасони вибирала. Гарна була кравчиня. З того вони і жили”.
Родина Негребецьких біля свого будинку на вулиці Житній, 1930-і роки
Кажуть, що за фасонами до неї приїздили навіть пані з Варшави. Відома вона була в місті і як актриса, що грала провідні ролі в місцевому аматорському театрі.
У швейній майстерні Ніни Негрбецької, 1930-і рокиНіна Негребецька (праворуч) з подругою на вулиці 3-го Мая (тепер Соборна) у РівномуНіна Негребецька (праворуч) з подругою на вулицях Рівного, 1930-і роки
Як ця жінка всюди встигала, не перестаю дивуватися! Саме на ній трималася міцна, гарна українська родина, для якої з початком Другої світової війни настали роки величезних страждань і випробувань.
Ніна Негребецька в ролі циганки Ази, 1930-і рокиНіна Негребецька в ролі циганки Ази, 1930-і роки
На засланні
У перші ж місяці після встановлення радянської влади в Рівному розпочалися “чистки”. Арештовували сотні людей, у першу чергу рівненську інтелігенцію.
Одного разу сім’я Негребецьких з міста зникла… Мало хто знав, куди і як.
“У 1939 році прийшла “наша родная советская власть”, і батька одразу заарештували, їх забрали, вислали. Я вже тільки лист отримала, я навіть не знала… Нема Негребецьких…”, – згадує Раїса Судик.
Подружжя Негребецьких Ніна і Микола наприкінці 1930-х
Куди вони поділися, дізнаємося зі спогадів Наталі. Холодної осінньої ночі в двері їхнього будинку постукали військові, вдерлися до хати, вивели Миколу. Далі наказали збиратися в дорогу матері з двома дітьми, дозволивши взяти лише необхідне. Всіх закинули в машину, у тому числі й сестру Ніни Валентину, яка прийшла їх провідати.
Валентина Ковальчук, сестра Ніни Негребецької (померла на засланні в Казахстані)
Микола Негребецький, заарештований слідчими органами НКВС за звинуваченням у “контрреволюційній націоналістичній діяльності”, відбував свій перший восьмирічний термін ув’язнення в ГУЛАГу, де втратив праву руку. Його ж сім’я спочатку опинилася в якомусь приміщенні в районі Грабника. Сюди з різних кінців Рівного звозили сім’ї українців, поляків, євреїв.
“Звозили всіх, навіть хворих, старих, малих і безпомічних новонароджених. Довго перераховували, звіряли зі списками, а тоді вантажівки відвезли на залізницю, де всіх підряд запхали в холодні, брудні “телятники” з залізними гратами на вікнах…”.
Ніна Негребецька з доньками (перед засланням), 1939 рік
Після довгої виснажливої дороги вони опинилася в Казахстані. Їх висадили просто серед степу, дозволивши жити в корівнику. Місцевим спілкуватися з ними було заборонено. Але світ, як відомо, не без добрих людей. Від холоду 32-річну Ніну з сестрою Валентиною, восьмилітньою Наталею та десятилітньою Людмилою врятувала стара німкеня, переселена сюди раніше, а від голоду — фах кравчині. Такі спеціалісти потрібні були скрізь, тому Ніна Негребецька змогла згодом влаштувалася на роботу в артіль, що шила одяг для фронту. Але яка то була виснажлива робота!
“Мама складала тканину в багато шарів, накладала зверху лекало і гострим лезом вирізувала деталі. Поруч стояли швейні машини. Не вистачало ниток, часто не обмінювали зламаних голок, але все це не вважалося причиною, щоб не виконати норму, бо невиконання норми розцінювалося як саботаж, і за це карали”, – згадує Наталя.
Наталя (Талочка) Негребецька, 1930-і роки, Рівне
Там, на засланні, неймовірно дошкуляв голод. Спецпоселенцям доводилося виживати, мобілізувавши всі життєві сили, а якщо вони вичерпувалися, — помирати. Їхнім дітям, які після школи бігали на станцію, смакотою видавався жом, яким годували свиней. Та і його ще потрібно було дістати, втискаючи маленькі долоньки крізь щілини у вагонах. Страшно було й попастися на крадіжці, бо ж “ніхто не мав права сказати, що немає чого їсти, бо за це загрожувала тюрма — і старому, і малому”. Ось тоді Ніна Негребецька й наважилася на відчайдушний крок — хоча б одну доньку врятувати від голоду і переправити нелегально в Україну. І вибрала молодшу, Наталочку…
Втеча і довга дорога додому
Смілива дівчинка з сім’єю маминих знайомих дісталася до Новосибірська, де скупчилося на станції “море людей”. Першої ж ночі з-під її голови витягли все, що мала з собою…
“Але Бог не залишив мене. У цей час на станції стояли ешелони з вантажівками. Солдат-охоронець змилувався і дозволив мені на свій страх і ризик заховатися в машині на платформі…, тихцем підгодовував мене і не дав пропасти голодною смертю”, – згадувала Наталя Негребецька.
Похорон Ніни Негребецької, 1947 рік
Той потяг з вантажівками прямував на Захід. Удень дівчинка ховалася в кузові машини, а вночі могла сидіти в кабіні. Двадцять один день в дорозі, 10 тисяч кілометрів проїхала тринадцятирічна Наталя, добираючись до рідного міста! У Києві вона сховалася під нижньою полицею пасажирського потягу: “Там було темно, брудно, але я їхала!”. Неймовірна історія, у якій вражає все — від відчайдушного кроку матері до відчайдушної сміливості дівчинки, яка понад усе хотіла потрапити в місто, яке так любила! У поїзді її впізнала знайома жінка, яка допомогла Наталі дістатися до будинку на вулиці Тополевій (нині Чорновола, – прим. ред.), де жила в той час її тітка Катерина Ковальчук (будинок Негребецьких разом з усім майном було конфісковано).
У Рівному Наталя пішла у шостий клас Рівненської школи №1. Згодом щасливий випадок дозволив повернутися і її матері з сестрою (тітка Валентина, не витримавши важких випробувань, померла в Казахстані). Та радість від зустрічі не була довготривалою. На засланні Ніна Негребецька від тяжкої роботи, постійних стресів і недоїдання захворіла на туберкульоз легенів і померла невдовзі після повернення додому, в 1947 році. Їй було всього сорок років…
Могила Ніни Негребецької на рівненському цвинтарі “Грабник”
Микола Негребецький, відбувши перший термін ув’язнення, у 1947 році також повернувся додому і просто з дороги потрапив на похорон своєї дружини. Ніби передчуваючи, яке лихо чекає на її сім’ю у майбутньому, перед смертю Ніна просила сестру Катерину опікуватися доньками. І цей заповіт Катерина виконала.
Нові репресії проти родини Негребецьких
Навесні 1948-го Негребецькі знову зникли з Рівного. Приводом для арешту шістнадцятирічної Наталі та її вісімнадцятирічної сестри Людмили і батька Миколи послужило те, що на квартирі Негребецьких на молодіжній вечірці старшокласників і випускників Рівненських шкіл № 1 і № 2 читали антирадянську літературу, зокрема журнал “Зоря”. Одним із його авторів був Степан Куйбіда, учень десятого класу Рівненської школи №2 і близький друг Людмили Негребецької.
Випускники Рівненських шкіл №1 та №2, 1947 рік
Степан був обдарованим юнаком. Мав абсолютний слух, грав на скрипці, чудово малював, був редактором шкільної газети, вів шкільний драматичний гурток. Був єдиним сином батьків, що працювали в Рівненському музично-драматичному театрі (батько – костюмером-закрійником, мати – актрисою). Всі друзі Степана Куйбіди і Людмили Негребецької та учасники тієї фатальної новорічної вечірки були арештовані й після жорстоких знущань і тортур засуджені на різні терміни ув’язнення за сфабрикованими справами. Декого арештували лише за підозрою, і потрапив він у поле зору відповідних органів лише тому, що належав до кола друзів Степана Куйбіди. Ніхто не брав до уваги юного віку арештантів — 16-18 років. Вироки судів були неймовірно жорстокими та безжальними! Постраждало біля двох десятків юнаків і дівчат: Лідія Дзівак, Ярослав Клепач, Анатолій Якобчук, В’ячеслав Новак, Борис Рудаков, Остап Марчук, Раїса Судик, Олександр Омельчук, Борис Безсонов, Борис Андрущенко, Любов Чорній, Борис Гордійчук, Володимир Кулій. Краща, мисляча, патріотична творча рівненська молодь!
Частина балетного гуртка Рівненської середньої школи №1 (крайня ліворуч – Людмила Негребецька)
Знущання, жорстокі побиття, катування, каторжні роботи, понівечені долі, втрачене здоров’я, а в декого – життя… Дехто пережив випробування карцером (приміщення розміром метр на метр, без вікна; їжа — шматочок хліба і склянка води на добу). Роздягнена до сорочки Лідія Дзівак зігрівалась у карцері власним волоссям, сидячи на холодному цементі. До карцеру потрапила й Людмила Негребецька лише за те, що благала відпустити молодшу сестричку.
Неймовірно важко читати про те, що пережила шістнадцятилітня Наталя Негребецька, але варто! Хоча б для того, щоб ми могли уявити, через що довелося пройти в той час сотням таких, як вона, корінним мешканцям Рівного!
“Відчиняються двері камери. Звідти вилітає густа смердюча пара. Конвой запихає тебе в смердючу темноту, і ти вихоплюєш злякані й запитливі погляди змучених людей, що стоять упритул, як оселедці в темному ящику. При вході справа парує смердюча “параша”. Виявляється, люди стоять тому, що лежати дозволялося тільки увечері після переклички. Тоді й лягали тісними рядами. Перед сном молилися. Хтось один читав молитву вголос, інші повторювали про себе. Вночі поверталися з боку на бік одночасно, бо не було простору, щоб кожен міг повернутися тоді, як захоче. Лежали просто на підлозі – брудній, слизькій, з перегнилими дошками. Від довгого перебування в камері люди ставали схожими на мерців. Мене зустріли в камері зі співчуттям:”Боже, за що це дитя сюди вкинули?”. Старалися підбадьорити, втішити, приголубити…”.
Раїса Судик та Наталя Негребецька, 1946 рік
Таким на все життя запам’ятався Наталі одноповерховий барак із заґратованими вікнами, що в дворі НКВС на вулиці Пушкіна. Але, опинившись у нелюдських умовах, у скруті, змучені, виснажені люди знаходили в собі сили, щоб піклуватися про слабших. Однак ті, хто проводили допити, не знали ані милосердя, ані жалю хоча б до дітей.
“Арештант мав весь час стояти з витягнутими по швах руками. Затікали руки й ноги, вогнем горіло в спині. При вході в кабінет слідчого справа стояв прибитий до підлоги стілець. У тому стільці кишіло від блощиць. Щоб посміятися, слідчий запрошував арештанта сісти. Блощиці негайно розпочинали свою роботу, тож арештант мимоволі підстрибував…”.
Так цинічно розважалися слідчі, супроводжуючи знущання брудною лайкою, яку неповнолітня дівчинка ніколи в житті ще не чула! Знущанням була й тюремна їжа – смердюча баланда під назвою “рибна уха”.
“Й досі дивуюся, де в Рівному кухарі брали стільки смердючих риб’ячих голівок для цієї страви. Їсти її було противно, але ж треба було! Бо шматок хліба і гаряча баланда підтримували в тілі життя…”.
Людмила Негребецька та Раїса Судик, Львів, 1947 рік
Дівчина не могла зрозуміти, чого від неї хочуть, бо нічого поганого не зробила. Врешті їй було висунуто звинувачення — “знала, але не сказала”. За це отримала шість років таборів. Сестру Наталі вісімнадцятирічну красуню Людмилу, талановиту дівчину, яка до першого заслання (1939-1945) навчалась гри на фортепіано, гарно співала, прекрасно танцювала (у Казахстані брала уроки хореографії у балерини оперного театру, евакуйованої з Ленінграду) було засуджено на 10 років. На той час вони з Раїсою Судик навчалися на першому курсі Львівського торгово-економічного інституту. З мріями про здобуття вищої освіти обом довелося тоді попрощатися.
Каторга. Балансування на межі життя і смерті
Покарання Людмила Негребецька відбувала в Інті та Решотах, а Наталя — у Томську, працюючи на лісопереробному комбінаті.
“На березі річки — височені гори деревини, яка припливала сюди з обширних просторів півночі, де заготовляли її наші українські політв’язні. Влітку і взимку, вдень і вночі працює комбінат. Працює перевалка. Над річкою пливуть стогін і пісня – теж українці… Зміна за зміною… Безкінечно. Узимку дошкуляє мороз, а влітку мошкара”.
Дівчина втрачала сили, грошей вистачало лише на манку та олію. А одного дня до горла підступила кров… Діагноз встановили швидко, і він був смертельним: хронічний фіброзно-кавернозний туберкульоз легенів у стадії розпаду.
“Я плакала з якимось полегшенням, бо в мене геть не було сил, а тут хтось таки буде мене лікувати та годувати…”.
Микола Негребецький з внуком Олександром. Томськ, 1956 рік
Світ не без добрих людей, і Наталі знову пощастило! На цей раз — з геніальною лікаркою-росіянкою, у якої, очевидно, були свої причини ображатися на радянську владу, а, можливо, раніше спіткала така ж доля. Вона обіцяла не тільки вилікувати дівчину, але й наповнити її силою духу, щоб змогла перемогти смерть. І трапилося диво! Була операція, потім друга. Лікарка виходжувала Наталю у себе вдома. У вільний час дівчина займалася спортом і навчалася. Закінчила школу медсестер, працювала в протитуберкульозному легеневому диспансері. Могла б і залишитися на Півночі. Але душа рвалася додому.
У 1954 році сім’я Негребецьких зустрілася у Томську. Миколу Негребецького, якого також було засуджено на 8 років, достроково звільнили з табору у зв’язку із втратою здоров’я та довідкою, яка позбавляла його будь-яких прав. Він був частково паралізований і втратив здатність говорити. У 1956 році обидві сестри отримали документи про зняття статусу спецпоселенців, право на отримання паспортів і надію на повернення додому.
Повернення до Рівного і знову випробування
Майже через десять років поневірянь Негребецькі таки знову повернулися до Рівного. Але для місцевої влади ці “неблагонадійні” люди були небажаними. Їх не прописували, не давали роботи. “Було не краще, як в Сибіру, але це все-таки був наш край, тож це давало сили для життя”. Як не було боляче, але з рідним містом втретє довелося попрощатися! Наталя, не без пригод, приховавши своє походження, змогла поступити на навчання до вузу. Їй допоміг досвід і бойовий характер. Хоча як було важко, закінчила з відзнакою Львівський торгово-економічний інститут, активно займалася спортом (отримала третій розряд з гімнастики). А коли повернулася до Рівного, намагаючись влаштуватися на роботу, її несподівано викликали до КДБ, де запропонували упродовж 24-х годин залишити місто. Так Наталя Негребецька опинилася у Краснодоні. Там знайшла роботу, вийшла заміж, і їй нарешті дали спокій. Але спокою в її душі не настало.
Наталя Негребецька (по чоловіку Популова) з чоловіком Анатолієм та сином Генадієм, 1966 рік
“Майже все своє свідоме життя мені випало жити й працювати на чужині, серед чужих моєму серцю та духу людей – у Казахстані, на Донбасі, в Сибіру. Збігали роки. Але вони не могли загасити почуття любові до Вітчизни, яке загорілося в мені з колисковою піснею матері та першими повчаннями батька. Ні каторжна праця, ні звичайні буденні життєві клопоти не стерли пам’яті про Україну”, – писала Наталя Негребецька.
Її сестра Людмила, якій теж не дозволили жити в Рівному, в цей час поневірялася разом із немічним батьком та маленьким сином. Працювала вчителькою у Милостові та Підгірцях, заочно закінчила Рівненський педагогічний інститут, а згодом влаштувалася вихователькою в Тучинську школу-інтернат.
Людмила Негребецька, Тучинська школа-інтернат, 1960-і роки
Її поважали, цінували і любили за працьовитість, сумлінне ставлення до своїх обов’язків та доброту, яку пронесла в серці через все життя. Після смерті батька (Микола Негребецький помер у Тучині в 1969 році) з допомогою своєї подруги Раїси Судик нарешті змогла знайти роботу в Рівненській школі-інтернаті й повернутися до міста. Уже назавжди… Через шість років Людмили Негребецької не стало. Вона раптово померла, маючи всього 45 років…
Людмила Негребецька з учнями Тучинської школи-інтернату під час підготовки до новорічних свят, 1960-і роки
Наталя ж змогла повернутися до Рівного лише в 1990-і роки. Одразу поринула в громадську роботу. Як же вона в цьому була подібною до своїх батьків! Її часто переслідували сумні спогади. Тому і почала писати правдиву історію про своє покоління та свою родину:”Щоб не вмерли ці спогади разом з моїм поколінням, спішу поділитися ними з молодшими – їм іти далі…”. Розповіла про все без ненависті й злості. Минуле вона, здається, відпустила, але воно не хотіло відпускати її. Завершуючи свою сумну, сповнену любові до життя, розповідь, Наталя Миколаївна наголосила на найголовнішому: “Майбутнє має перспективу тільки тоді, коли стоїть на плечах минулого”. Її не стало в 2012 році.
Наталя та Людмила з сином Олександром, початок 1960-х
Розглядаючи фотографії з її альбому, розмірковую про те, що наше місто могло б бути якісно іншим, якби так масово не винищили інтелігенцію, яка формувала його ауру, культурний та архітектурний простір. Ніби підсікли коріння в дерева, і крона його почала всихати. Коли то виросте нова?..
Алла УКРАЇНЕЦЬ, старший науковий співробітник сектору етнографії РОКМ
У Львів 9, 10 та 11 вересня у Нижньому залі львівського Театру ляльок (площа Данила Галицького, 1) відбудеться фестиваль традиційної музики Slavalachia Fest. Дійства розпочинатимуться о 20.00.
Slavalachia – поєднання музичних традицій трьох країн у незабутньому коктейлі. Міні-оркестр, в якому поєднується музика фольк-інструментів трьох народів, приперчена проникливим та енергійним вокалом. У програму увійдуть як варіанти традиційних пісень у оригінальній обробці, так і свіжі експерименти, аналогів яких публіка ще не знала!
Чи може фолк-музика різних народів поєднуватися у щось цілісне, але зберігаючи колоритні тонкощі кожної представленої традиції? Якщо ця музика йде від серця – так! Переконайтеся у цьому на виступах!
Сьогодні пропонуємо переглянути нашим читачам кілька кадрів із минулого. Фото були зроблені на території міст та сіл сучасних Тернопільської та Львівських областей.
Автором більшості світлин є знаний фотограф міжвоєнного часу Генрик Поддембський. Його постать більше пов ‘язана із Варшавою та фотографічною спільнотою цього міста.
Документальна фотографія, ландшафтна фотографія, оглядова фотографія, пейзажна фотографія займали особливе місце в його творчості.
Місто КременецьКременецький ліцейТернопіль, панорама міста
У 1914–1930 рр. Генрик Поддембський брав участь у кількох десятках експедицій, фотографічних подорожей (у тому числі разом із Мечиславом Орловичем), під час яких сфотографував пейзажі та побут Волині, Галичини, Карпат, Куявії, Мазурів, Підкарпаття, Сілезії, Поділля.
Він був одним з небагатьох польських піонерів кольорової фотографії до Другої світової війни.
Гора Чорногора.Карпати, місток через ЧеремошГуцулка в Карпатах
З 1925 року він працював у власній фотостудії на вулиці Маршалковська у Варшаві, спеціалізуючись на пейзажній фотографії. Фотографії Генрика Поддебського були представлені на багатьох фотовиставках: індивідуальні та колективні – у Польщі та за кордоном. Його фотографії неодноразово оцінювались нагородами та відзнаками – на позаконкурсних виставках в світі. Фотографічний архів Поддебського налічує понад 22 000 фотографій.
У переддень святкування відновлення державної незалежності України у Києві вийшла друком книга «Українські фізкультурні історії. 60 розповідей про спорт до 30-ліття державної Незалежності. Альманах» (Київ: Арт Економі, 2021 р., 104 с.).
Ідея проекту належить Олександру Кучерявому. Втілив проект у життя журналіст Володимир Баняс. До авторського колективу увійшли Володимир Баняс, Василь Гаджега, Андрій Гулій, Євген Демян, Олександр Маноха, Олександр Паук, Андрій Сова, Володимир Тарасюк.
Обкладинка книги «Баняс В., Гаджега В., Гулій А., Демян Є., Маноха О., Паук О., Сова А., Тарасюк В. Українські фізкультурні історії. 60 розповідей про спорт до 30-ліття державної Незалежності. Альманах. – Київ: Арт Економі, 2021. – 104 с.». На обкладинці – малюнок Олени Клименко.
У вступному слові укладач книги Володимир Баняс зазначив:
“Існування спорту в Україні – ніби довжезний каталог суперечностей: у нас завжди подвиги сусідили з провалами, професіоналізм із недбалістю, високий дух зі всеїдністю. Головним же атрибутом вітчизняного фізкультурного руху є всюдисуща фрагментарність: чи не в кожній дисципліні на всіх етапах історії неможливо знайти лінійність розвитку.
Так, це загальна специфіка українського етнічного організму – отой стан «перманентного абортаріуму», який ми ніяк не здолаємо. Все, що наразі можемо, – переконувати себе, мовляв, ми велика спортивна нація, тішитись окремими уламками славного минулого чи сьогодення і… працювати, скріпивши серце.
Сторінки з книги «Баняс В., Гаджега В., Гулій А., Демян Є., Маноха О., Паук О., Сова А., Тарасюк В. Українські фізкультурні історії. 60 розповідей про спорт до 30-ліття державної Незалежності. Альманах. – Київ: Арт Економі, 2021. – 104 с.».
Ця книжка, що дуже символічно, по-своєму відбила працю «зі скріпленим серцем»: її задум виник навесні 2020-го, в розпалі ковідної істерії, й реалізувати його вдалося, знову-таки, частково.
Добре, що вийшло бодай у такому вигляді. Все ж здається, що наявні тут розповіді дають змогу інакше поглянути на українське «тіловиховання» – з боку не стільки затемненого, скільки затіненого”.
У виданні наведені такі розповіді:
Вишиванка – символ, реліквія і код України.
Українці, коні і… спорт.
Спорт у Київській Русі: вражаюче розмаїття.
Бойовий гопак як вид спорту.
Львів – місто, яке ми любимо.
Знамениті Лаврівські: батько, син, онук.
Товариство «Сокіл-Батько»: перше українське.
Сини Івана Франка – пропагатори спорту.
Вулиця Стрийська – осередок львівських спортивних об’єктів.
Сергій Уточкін – легенда спорту Одеси й України.
Іван Боберський – основоположник українського тіловиховання.
«Тигр» «маскується».
Тарасова земля, багата на героїв.
Союз української молоді: наші люди в Маньчжурії.
Остап Вишня: як дотепно писати про футбол.
Спорт по-уніатському.
НСК «Олімпійський»: згори – донизу.
Родина Мозерів та її роль у популяризації рідного міста.
Кротон – богатир із Центру Європи.
Теніс-сітківка в Україні: зародження та сучасні здобутки.
Спорт за часів Голодомору: завдання – вижити.
Літо 1942 року в Києві: футбол і трагедія.
Як українці розвивали спорт у Середній Азії.
Олімпіада ДП 1948 року: очевидне неймовірне.
Олександр Скоцень – герой Франції.
Українська футбольна діаспора в Новому Світі: люди.
Українська футбольна діаспора в Новому Світі: клуби.
Йосип Гагер: футболіст, хокеїст, тенісист.
Володимир Великий.
Український бенді: зникнення за наказом «згори».
Із богатирської слави.
Чоловічий гандбол: від «хазени» до сучасності.
З української шахової школи.
Феномен футбольних «Карпат».
Королі «королеви».
Волейбол по-українському – «відбиванка».
Валерій Лобановський: увів науку у футбол.
Король жердини.
Майстри «кошика» по-українському.
В українців – хокейні гени!
Злет і падіння гандбольного клубу «Спартак» (Київ).
Сільська команда, що підкорила одну шосту суходолу.
Олександр Сухан у Книзі рекордів Гіннеса.
Футбольні матчі на тлі вибуху ЧАЕС.
Бориспільський «Колос»: із хокейно-трав’яного суцвіття.
Доблесні фігуристи.
Є така школа – Дерюгіних!
Гімнастична когорта.
Український футзал: завжди в боротьбі за найвищі місця.
Уперше самостійною командою.
У світовій когорті в рік століття Олімпійських ігор.
Брати Клички як квінтесенція українського боксу.
«Золотий м’яч» по-українському.
Плавати по-чемпіонському.
Постріли проти пострілів.
Український чорнозем: унікальність і трагедія.
Місто Київ як унікальне спортивне розмаїття.
Рок-н-рол і футбол: взаємопроникнення.
Завод «Фішер»: екіпірування для НХЛ та олімпійських призерів.
Олімпіада та Євро 2021 року до 30-ліття Незалежності.
Книга без ілюстрацій, однак читається на одному подиху. Читач тут знайде виклад від Трипільської культури, скіфів, сарматів і до 2020 року включно. Коли використовувалася українська вишивка в дизайні спортивних форм; становлення і розвиток різних видів спорту на українських землях; досягнення українських спортсменів, тренерів, клубів, громадських організацій; Львів, Харків, Київ, Одеса, Запоріжжя як центри розвитку різних видів спорту; досягнення українських спортсменів на різних континентах і ще багато чого іншого цікавого викладено в 60 розповідях на сторінках видання.
Зміст книги «Баняс В., Гаджега В., Гулій А., Демян Є., Маноха О., Паук О., Сова А., Тарасюк В. Українські фізкультурні історії. 60 розповідей про спорт до 30-ліття державної Незалежності. Альманах. – Київ: Арт Економі, 2021. – 104 с.».
Книга розраховане на широку читацьку аудиторію. Це ще одна цеглина, яка подає чимало нових фактів про українське тіловиховання упродовж віків, спростовує чимало міфів, які побутують в сучасному суспільстві та окреслює напрямки подальших досліджень.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
11 вересня 2021 року о 19:00 в рамках Всеукраїнського гастрольного туру з нагоди 30-річчя Незалежності України на сцені Львівської національної філармонії ім. М. Скорика виступить Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під орудою народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Сіренка.
Гастрольний тур цього відомого українського колективу, чия історія налічує вже понад століття, присвячений ювілею нашої держави, розпочався 28 серпня та триватиме до 16 жовтня. Географія туру охопить всю Україну: від Сєвєродонецька до Ужгорода, загалом — 24 концерти в усіх обласних центрах.
«30-річчя Незалежності – гарна нагода проїхати з туром Україною, – зазначив Володимир Сіренко. – Ми маємо досвід великих турів і бачимо, що це гарно: це нас завжди стимулює, підносить. Наша публіка приймає дуже добре, не гірше, скажімо, за іспанську чи японську. Та й треба, щоб нас знала наша, українська публіка».
Програма гастрольного туру різноманітна, на чому також наголосив художній керівник оркестру: “Програма цікава, – зазначає Володимир Сіренко, – ми робимо акцент на всесвітньо відомі шедеври, плюс українська музика. Нам хочеться, щоб якомога більше людей нас послухало – це дуже важливо!”
У Львові Академічний симфонічний оркестр України представить програму з двох відділень, в яку увійдуть Симфонія до мажор Максима Березовського, Концерт-сюїта в стилі ретро для скрипки з оркестром Євгена Станковича (соліст — лауреат міжнародних конкурсів Олександр Семчук) і Симфонія №9 мі мінор “З Нового світу” Антоніна Дворжака.
Запрошуємо насолодитися майстерністю відомого колективу 11 вересня о 19:00 у Концертному залі Людкевича Львівської національної філармонії ім. М. Скорика.
Парадоксально, але факт: Львів, розташований у місцевості, надзвичайно багатій на воду, завжди мав (і досі має) проблеми з водопостачанням. Потреби міста не задовольняли численні копані криниці, до того ж їх вода не завжди була придатною для пиття. Тому вже 600 років тому було збудовано перший гравітаційний водогін, що постачав до міста воду з навколишніх джерел. Мережа таких водогонів безперервно розширювалася, і наприкінці XIX століття їх загальна довжина складала 42650 м. Воду брали з джерел, розташованих часто у досить віддалених від міста теренах.
Однією з таких місцевостей була Вулька. Зараз це район вулиць Бойківської, Княгині Ольги і Сахарова; останні, до речі, початково називалися Вулецькою дорогою. Водозабори у цій місцевості існували вже у XVI столітті. Вода з Вульки надходила, між іншим, до шпиталя св. Лазаря і до криниці на Ринку, прикрашеної статуєю “водяної німфи або ж Мелюзіни” (залишки цього водогону були знайдені 2003 року під час будівельних робіт на початку вул. Нечуя-Левицького). Дещо пізніше було споруджено водогін, що йшов вулицями Вулецькою (Сахарова), Коперніка, Оссолінських (Стефаника), Хорунщизни (Чайковського), Зіморовича (Дудаєва), Сташіца (Томашівського) і Каліча гора. Цей водогін постачав воду до шести гідрантів та семи криниць. Одна з цих криниць, прикрашена фігурами левів з вежі старої львівської ратуші, донині збереглася на вул. Коперніка. Вода надходила аж з трьох водозаборів, але їх дебет був невеликим, відповідно і діаметр водогону зменшувався з 100 мм на початку до 40 мм в кінці.
Колодязь з левами на вулиці Коперника.
Неподалік цих водозаборів, приблизно на місці будинків №№27 та 29 по вул. Сахарова, знаходився маєток “Дубсівка” (від імені власника Моріца Дубса). На його території був ставок, що заповнювався водою з навколишніх джерел. На початку 1880 року цей маєток перейшов у власність міста. Початково тут планували спорудити заклад для невиліковно хворих. Але у місті, населення якого швидкими темпами зростало, різко відчувався дефіцит води. Тому було вирішено використати джерела Дубсівки для водопостачання.
Експертну оцінку можливості будівництва водогону з Дубсівки на замовлення магістрату провело Політехнічне товариство. Висновки про достатній дебет джерел (200–270 м3 на добу) та зручність їх розташування (18,25 м вище від Ринку) стали підставою для ухвали рішення про спорудження нового Вулецького водогону, який і був збудований у 1885–1886 роках.
Грот-водозбірник на Погулянці. Рис. П.Гранкіна (Джерело: http://explorer.lviv.ua/forum/index.php/topic,20.msg511.html#msg511)
Розпочинався цей водогін на Дубсівці, де вода збиралася у п’яти мурованих криницях і одному резервуарі. Звідси сталеві труби діаметром 200 мм йшли через Вульку, вулицями Вулецькою (Сахарова) і Коперніка до перехрестя з вул. Сапіги (Бандери), звідти тією ж вулицею до Сикстуської (Дорошенка) і далі по вул. Словацького, де було розгалуження. Основна траса звідси йшла вулицями 3 Мая (Січових стрільців) до площі св. Духа (Підкови), де знову розгалужувалася. Одне відгалуження йшло вул. Театральною до Вірменської, де з’єднувалося з Венглінським водогоном з Погулянки, друге давало воду до гідрантів на вул. Боїмів (Староєврейська) та Собєського (Рогатинців).
Відгалуження від вулиці Словацького йшло далі вулицями Сикстуською, Карла Людвіга (пр. Свободи), Шпитальною та Сонячною (Куліша) до міської різні (у районі сучасної вул. Кушевича). Крім того, відгалуження Вулецького водогону були на вулицях Коперніка, Вроновських (Колесси), Шайнохи (Банківська), Джерельній, Берка (Балабана), Костюшка, Колонтая (Менцинського), Казімєжовській (Городоцька), Карній (Данилишина), Маршалковській (Університетська), Красіцьких (Огієнка), Міцкевича (Листопадового Чину) та Лінде (Ліста). Діаметр цих відгалужень становив 40 мм. Водою з нового Вулецького водогону живилися 16 криниць та 32 гідранти (не рахуючи тих шести, які брали воду з поєднаних Вулецького та Венглінського водогонів).
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Однак введення в дію Вулецького водогону не змогло запобігти дефіциту води у місті. Про це від самого початку попереджало Політехнічне товариство. У своєму меморіалі з 1881 року, який став підставою для спорудження водогону, поряд з можливістю використання джерел Дубсівки вказувалися і недоліки цього проекту: неможливість їх використання для водопостачання розташованих вище дільниць міста, потреба врегулювання юридичних стосунків з власниками земель по сусідству з водозаборами, можливість швидкого зменшення дебету води тощо. Вихід з цієї ситуації Товариство вбачало у спорудженні напірних водогонів. Та, як то часто буває, до думки фахівців не прислухалися. Однак життя швидко підтвердило їх правоту. Вже під час будівництва водогону довелося відмовитися від проекту спорудження фонтану перед будинком сейму (зараз університет) – не вистачало води. Зрештою, її дефіцит тільки незначно зменшився після введення водогону в дію.
Вулецький водогін став останнім зі споруджених у Львові гравітаційних водогонів. Стало зрозумілим, що вирішити проблему водопостачання міста можна тільки завдяки напірному водогону, який і вступив у дію 105 років тому, 9 березня 1901 року.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Хочете зробити каву смачнішою та солодшою без жодної ложки цукру? Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова розкажемо як це зробити.
Усе дуже...
