Сьогодні пропонуємо до перегляду старі зображення палацу в місті Заліщики на Тернопільщині. Вони були підписані, як палац графів Тарнау. Датуються кадри 1900-1930-ми роками.
Палац в Заліщиках, 1900-1930-ті рр.
З історії відомо, що ця будівля свого часу належала родинам Бруницьких та Тарнау. Вона збереглась і до наших часів.
Палац в Заліщиках, 1900-1930-ті рр.
Вперше палац на цьому місці, був зведений ще у XVIII ст. князем Юзефом Понятовським. Далі, на початку ХІХ ст., новий власник купець Бруницький вирішив перебудувати палац в стилі «ампір». Будівля з часом знову зазнала змін і отримала доповнення в стилі «класицизму».
Палац в Заліщиках, 1900-1930-ті рр.
В ХІХ ст. Бруницькі в своєму палаці відтворили такі самі інтер’єри, які були у віденському Шенбрунні. Це було зроблено спеціально до приїзду у 1852 році сюди австрійського цісаря Франца Другого. Сьогодні палац знаходиться у приватній власності.
У вівторок, 27 вересня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) , за ініціативи Управління культури Херсонської міської ради запрошуємо вас на розмову з херсонцями про Херсон «Південь України. Деокупація пам’яті».
Щодня з болем і надією ми читаємо новини про окуповані території нашої країни. Ми знаємо, що Херсон – це Україна. Знаємо, яку страшну ціну платять українці за волю.
До розмови долучаться:
Світлана Думинська – начальниця Управління культури Херсонської міської ради, волонтерка;
Андрій Гречило – український історик, фахівець у галузі геральдики, вексилології, фалеристики, емблематики та сфрагістики, доктор історичних наук;
Ліза Євсеєва – архітекторка, керівниця наукових досліджень Новокаховського товариства охорони культурної спадщини;
Наталія Бімбірайте – археологиня, голова ГО «Культурний центр Україна-Литва»Науково
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Українська вокальна формація «Піккардійська Терція» та композитор і виконавець Алекс Макаров, відомий під творчим псевдонімом SASHKA, представляють дуетну пісню Baby та кліп на неї. Творчий тандем присвятив свій твір Україні, її красі та водночас героїзму. Пісня розповідає про любов до країни, зізнаючись їй у почуттях, немов до коханої дівчини.
Автором музики й тексту Baby виступив SASHKA. Як розповідає виконавець, він почав працювати над піснею ще у 2017 році, але поштовхом для завершення треку стала повномасштабна війна та окупація його рідного Херсона. Під впливом почуттів і емоцій, викликаних цими подіями, у бомбосховищі під звуки вибухів, зіграна на старому Гібсоні, пісня була завершена.
І якщо музика дуже легко лягла в рядки, то із записом треку виникли певні складнощі. Музиканти, що взяли участь у записі, після 24-го лютого були розкидані по всьому світу. Гітарна партія була записана Толіком Манді в бомбосховищі в Черкаській області, труби – в Німеччині Алексом Павлюковим (Estrada), що колись працював зі Світланою Лободою, партію акустичної гітари записав Михайло Баньковський, який волонтерив у Києві, а ударні – Олександр Муренко, барабанщик Тіни Кароль, що спеціально для запису приїхав у Київ із села в Житомирської області.
Тоді ж у SASHKі з’явилась думка звернутись до вокальної формації «Піккардійська Терція», пісня “Пустельник” якої вже багато років була для Алекса однією з улюблених. Baby одразу сподобалася всім учасникам секстету, тож було вирішено створювати музичну посвяту своїй країні разом – записувати пісню та знімати кліп Baby.
“Я не дуже й то розраховував, що хлопці залишать мої гітари, труби та барабани, адже вони все життя співають а капела, у цьому їхній стиль і фішка. Однак, “Терція” залишила моє аранжування повністю, додавши декілька своїх музичних трюків”, – розповів SASHKA.
“За 30 років на сцені у мене як у музиканта і у нашої групи як у музичної одиниці вже виробилася творча інтуїція, – розповідає художній керівник вокальної формації «Піккардійська Терція» Володимир Якимець. – І коли SASHKA прислав нам пісню Baby, ми одразу почули у ній творчу родзинку. Він запропонував, щоб ми заспівали її самі. Але хто здатен виконати твір краще, ніж сам автор? Тож наша зустрічна пропозиція була – створити дует, у якому поєдналися б настрій, щирість і правдивість автора із вокальним колоритом «Терції». У переписці SASHKA згадав, що гітарну партію виконав Анатолій Манді, сидячи у бомбосховищі, – через що пісня набула особливого символізму. Цю партію ми так і залишили у пісні. Адже наше кредо – не змінювати те, що є добре, а лише примножувати його. Тож концепція аранжування не змінилася – інструменти залишилися. А зі свого багатого досвіду творчих колаборацій (з Русланою, Оксаною Мухою, Андрієм Підлужним та іншими) ми добре знали, як зробити дует цікавішим та різноманітнішим. Зізнаюся, я мав певні перестороги – чи варто робити таку лірику у такий важкий для нашої країни час? Але SASHKA аргументовано переконав мене: промені надії й позитиву зараз дуже потрібні людям. Світло і віра в добро тільки пришвидшуватимуть перемогу, мир і спокій в Україні. А кожен із нас має робити справу на своєму місці. І робити її добре!”
Практично в унісон із релізом пісні Baby, вокальна формація «Піккардійська Терція» відзначає своє професійне 30-річчя: 24 вересня 1992 р. у Львові відбувся перший публічний виступ колективу. Незадовго до того, як Сашко Макаров пішов у Херсоні до школи.
Кліп на пісню Baby був знятий в мальовничому пшеничному полі в передмісті Києва вже за місяць від першої зустрічі музикантів. Режисером кліпу і режисером монтажу виступив сам SASHKA, оператором Олексій Хорошко, стилістом Катя Костенко, а гримером Катя Старовойтова.
Реконструкція вул. Замарстинівської. Автор фото – Андрій Василюк. 2019 р.
Жовківське передмістя отримало трамвайне сполучення найпершим із околиць Львова – пасажирський рух кінного трамвая до станції Підзамче і Жовківської рогачки почався 16 березня 1881 році. У 1908 році на Жовківському передмісті з’явився електричний трамвай – тут не тільки проклали трамвайні лінії, але й на Гаврилівці, поруч із Новою Різнею, збудували трамвайне депо. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про те, як трамвай прийшов на Підзамче, Гаврилівку та Замарстинів.
Вулиця Богдана Хмельницького є, напевне, однією із найстарших вулиць Львова, ровесницею нашого міста – так вважає відомий краєзнавець Борис Мельник. Починаючи від XIII століття і до кінця XVIII століття вона носила назву Волинської дороги, як і торгівельний гостинець в напрямку Білорусі та Литви. У кінці XVIII століття вулиця отримала назву Жовківської – на честь містечка Жовква, яке стояло найближче на Волинській дорозі. У 1936 році вулицю було названо на честь політичного і військового діяча Речі Посполитої (1547 – 1620), який загинув в битві під Цецорою. У 1944 році вулиці отримала назву на честь українського гетьмана Богдана-Зіновія Хмельницького. Цікаво, що бічні вулиці Богдана Хмельницького носять її старі назви – Волинська (із 1913 р.) та Жовківська (у 1825 – 1890 рр. вона називалася Коритною, а у 1890 – 1946 рр. – Св. Марціна).
Вигляд із Високого Замку на Жовківське передмістя. На світлині видно вулицю Жовківську (нині – Богдана Хмельницького) в напрямку виїзду із міста. Кінець 1920-х – початок 1930-х рр.
Обабіч Волинської дороги, яка потім стала вулицею Жовківською, сформувалося одне із чотирьох львівських передмість. В кінці XVIII століття австрійська влада запровадила поділ міста на Середмістя (місто Львів у межах міських мурів) та Бродівське (Личаківське), Галицьке, Жовківське та Краківське передмістя. У 1823 році у всьому місті Львові налічувалося 2479 будинків, в тому числі на Жовківському передмісті – 447 будинків. Жовківське передмістя мало свій цвинтар на Папарівці, біля підніжжя Замкової гори (на місці сучасної станції Підзамче) – його було закрито у 1856 році, а у 1869 році – повністю ліквідовано під час будівництва залізниці в напрямку російського кордону: до Бродів та Підволочиська.
Зі сторони Середмістя межами Жовківського передмістя були сучасні площі Данила Галицького, Ярослава Осмомисла та Торгова, а також вулиці Івана Гонти. Межею із Краківським передмістям була річка Полтва, із громадою Замарстинова – канал Нова Полтва або ж Корито, що проходив сучасними вулицями Хімічною, Дашкевича та Жовківською. Зі сходу Жовківське передмістя межувало із громадою Знесіння. Починаючи із XIV століття чималу частину мешканці Жовківського передмістя складали євреї.
Вулиця Жовківська (нині – Богдана Хмельницького) в районі Жовківської рогачки. Початок 1930-х рр.
У ХІХ столітті в районі рогу сучасних вулиць Богдана Хмельницького і Волинської знаходилася міська митниця – Жовківська рогачка. Іще одна митниця – Замарстинівська або Голосківська рогачка, знаходилася на перетині сучасної вулиці Замарстинівської та каналу Корито біля Мурованих мостів.
Розвиток Жовківського передмістя пришвидшився в 1870-ті рр., коли тут пройшла залізниця в напрямку російського кордону – до Красного, Бродів, Тернополя та Підволочиська. За наполяганням львівського магістрату біля підніжжя Замкової гори було влаштовано станцію Підзамче із пасажирським двіцем (вокзалом), який був ближче до центру міста, а ніж головний і чернівецький вокзали. У 1897 році на залізниці в східному напрямку укладали другу колію, у кінці 1910-х рр. станція Підзамче зазнала реконструкції та стала вузловою – від магістралі Львів – Красне відгалузилися локальні залізниці в напрямку Перемишлян та Підгайців (1909) та Стоянова (1910), яку в 1910-х – 1920-х роках було продовжено до Кристинополя (Червонограда) та Луцька.
Кінний трамвай на вулиці Жовківській (Богдана Хмельницького) в районі залізничного переїзду. Початок ХХ століття
Станція Підзамче потребувала надійної комунікації із Середмістям. Першою такою комунікацією став кінний трамвай. 21 травня 1879 року магістрат Львова та Трієстинське трамвайне товариство узгодили траси майбутніх маршрутів кінного трамвая. Гілка в напрямку Підзамча та Жовківської рогачки мала відгалузитися від головної лінії головний вокзал – площа Цлови (Митна) на площі Голуховських (нині – пл. Торгова) і пройти площею Краківською (Ярослава Осмомисла) та вулицею Жовківською (Богдана Хмельницького) обіч Старого Ринку та станції Підзамче. Початковий варіант передбачав перетин колій кінного трамвая та магістральної залізниці Львів – Красне в одному рівні (тепер на цьому місці підземний перехід під коліями, а до кінця 1970-х рр. іще діяв переїзд із шлагбаумами). Такий варіант мав бути тимчасовим. Постійну трамвайну лінію мали прокласти вулицею Замарстинівською по-під залізничний міст та вулицею Об’їзд (нині – вул. Л. Долинського) і далі вулицею Жовківською.
Трасу трамвайної лінії мали погодити у Відні, в австрійському міністерстві торгівлі, в компетенції якого на той час були усі залізничні проекти, в тому числі і міські залізниці. Віденські фахівці вирішили, що радіус повороту на розі вулиці Замарстинівської та Об’їзд є недостатнім для безпечної експлуатації кінного трамвая, відповідно колії мали прокласти вулицею Замарстинівською, а далі вулицею Бальоновою (Гайдамацькою), тобто таким чином як зараз проходить лінія електричного трамвая.
Гілка парового трамвая до станції Підзамче (позначена червоною лінією). Фрагмент плану ліній парового трамвая у Львові 1890 року
Трієстинське трамвайне товариство не виконало пропозицій ні львівського магістрату, ні настанов віденського міністерства торгівлі. Трамвайна лінія була прокладена вулицею Жовківською (Богдана Хмельницького) із перетином магістральної залізниці в одному рівні. На перетині колій кінного трамвая і залізниці було влаштовано переїзд із шлагбаумом.
За контрактом рух кінних трамваїв до Жовківської рогачки мав розпочатися до 1 вересня 1880 року. Але, проведений у вересні 1880 року технічний огляд нової трамвайної лінії виявив цілу низку дефектів та недопрацювань. За контрактом вся лінія до Жовківської рогачки мала бути двоколійною, але в реальності, через малу ширину вулиці, в районі залізничного переїзду було влаштовано одноколійну ділянку довжиною біля 140 метрів. На виправлення дефектів пішло майже півроку, відповідно рух трамваїв до Жовківської рогачки розпочався 16 березня 1881 року.
Трамвайні лінії у Жовківському передмісті та Замарстинові станом на 1909 рік. Фрагмент карто-схеми міста Львова
До пуску електричного трамвая у 1894 році основні доходи львівській філії Трієстинського трамвайного товариства приносила головна лінія – від головного залізничного вокзалу вулицями Городоцькою та Казимирівською, Гетьманськими валами до площі Цлової (Митної). Починаючи із 1895 року основні доходи почала приносити саме лінія на Підзамче і Жовківської рогачки.
На зламі 1880-1890-х років у Львові жваво обговорювався проект побудови мережі ліній парового трамвая. Паровий трамвай мав використовуватися як для пасажирських, так і для вантажних перевезень. Одна із гілок парового трамвая мала сягнути станції Підзамче, проте проект не був реалізований.
Трамвайні вагони в депо на Гаврилівці. Початок 1910-х рр.
Перші плани будівництва лінії електричного трамвая в напрямку Жовківського передмістя (до Гаврилівки) з’явилися іще у 1898 році. У 1902 році планували, що ця трамвайна лінія пройде вулицями Шпитальною та Сонячною (Куліша) аж до Нової Різні. Проте ці плани так і не почали реалізовувати, в т.ч. і через опір Трієстинського трамвайного товариства. В кінці 1905 – на початку 1906 р. влада міста Львова ухвалила рішення про викуп кінного трамвая від Трієстинського трамвайного товариства в комунальну власність міста із подальшою електрифікацією ліній кінного трамвая.
Навесні 1906 року керівник Міських закладів електричних інженер Йозеф Томицький презентував план розвиток мережі електричного трамвая. За цим планом електрифікація колій кінного трамвая, в т.ч. і на Жовківське передмістя разом із будівництвом гілки на Замарстинів мало відбутися на другому етапі розвитку мережі. У подальшій перспективі трамвайну колію на Замарстинів мали продовжити аж до курортного селища Брюховичі.
Трамвайні вагони «Sanok» та «Graz» в профілакторії трамвайного депо на Гаврилівці. Початок 1910-х рр.
Роботи по електрифікації ліній кінного трамвая були проведені протягом 1908 року. Для того, щоб не залишати мешканців без транспорту, спочатку реконструювали під рух електричного трамвая одну колію, по іншій колії все ще курсував кінний трамвай. 15 грудня 1908 року електричний трамвай почав курсувати однією колією вулицями Жовківською (нині – Богдана Хмельницького), Замарстинівською, Бальоновою (Гайдамацькою), знову Жовківською та Волинською до Нової Різні на сучасній вулиці Промисловій. В той же день припинився рух кінного трамвая по вул. Жовківській через залізничний переїзд. Другу колію на вулицях Жовківській, Замарстинівській та Бальоновій було влаштовано вже у 1909 році. Двоколійна ділянка закінчувалася на розі вулиці Волинської. Далі тягнулася одноколійна ділянка до трамвайного депо, яку було дещо продовжено в липні 1909 року.
Паралельно із будівництвом трамвайної лінії на Гаврилівці біля Нової Різні (міська бійня, яка була введена в експлуатацію в 1901 році) почали будувати нове трамвайне депо. Його будівлі спроєктував в стилі «геометричної сецесії» відомий архітектор Ян-Антоній Богуцький (1870 – 1948). При спорудженні трамвайного профілакторію (цеху, де трамваї обслуговують і ремонтують) було використано новітні матеріали та технології, в тому числі – металоконструкції та залізобетон. Загалом депо початково було спроектовано для розміщення 70 трамвайних вагонів.
Трамвайні колії біля центрального входу на нову міську різню. Початок 1910-х рр.
Поруч із трамвайним депо на Гаврилівці в кінці 1900-х років Міські заклади електричні спорудили два багатоквартирних будинки-близнюки, які нині мають адресу вул. Промислова 31 і 33. Ці будинки вибудувані в оригінальному стилі, який поєднує окремі риси модерну та арт-деко. В кожному будинку – по три під’їзди. Квартири були із окремими кухнями, ванними та туалетами. Між другим та першим поверхом знаходяться оригінальні медальйони, в тому числі із зображенням півнів.
У кінці 1930-х років кінцева трамвайної лінії на Гаврилівці була за одну зупинку від трамвайного депо біля рогу вулиць Нової Різні (нині – Промислова) та Гощинського (нині – Городницька) біля Гицлівки. Другі колії на вулицях Волинській і Нової Різні було укладено у 1920-х – 1930-х рр.
Трамвай маршруту HG Гетьманські вали – Гаврилівка на площі Краківській (нині – Ярослава Осмомисла). Світлина часів І світової війни
Із 15 грудня 1908 року на Гаврилівку курсував трамвайний маршрут HG, траса якого починалася на Гетьманських валах (ця кінцева позначалася літерою Н) біля Віденської кав’ярні) і закінчувалася на Гаврилівці (цю кінцеву позначала літера G). Окрім цього маршруту в напрямку Жовківської рогачки із липня 1909 року почав курувати трамвайний маршрут HR від Гетьманських валів. Окремі вагони курсували до станції Підзамче. У 1911 році на трамвайний маршрут HG припадало 6,2% всього пасажиропотоку трамвая, на вкорочений маршрут HR – 5,1%. Вагони, які курсували від центру до станції Підзамче перевозили лише 0,4% пасажирів. Під час Першої світової війни в напрямку Підзамча й Гаврилівки курсували лише вагони маршруту HG.
Сучасний львівський мікрорайон Замарстинів починає свою історію в далекому 1387 році, коли львівський міщанин німець Ян Зомерштайн заклав маєток площею 12 ланів (біля 300 га), який отримав назву «Зомерштайнгоф» (двір Зомерштайна). Ця назва у місцевій вимові перетворилася на Замарстинів, її отримав не лише фільварок Зомерштайнів, але й село, яке виникає навколо нього. У середні віки Замарстинів був одним із 11 сіл, які перебували у феодальній залежності від міста Львова і називалися «міськими селами». У XVII – XIX ст., сучасна вулиця Замарстинівська, яка початково виникла як дорога до фільварку Зомерштайнгоф, мала назву «вулиця Мурованого мосту» – ця назва походила від кам’яного мосту через штучний рукав Полтви на розі сучасних вулиць Замарстинівської та Лемківської. Назву Замарстинівська вулиця отримала лише у 1871 році, але поширювалася вона тільки на частину вулиці до залізничного мосту. Далі, в селі Замарстинів, ця вулиця мала назву Львівської. Наприкінці 1900-х рр. межа між містом Львовом та селом Замарстинів пролягала по вулицям Граничній (нині вул. Хімічна) та Короля Яна (Дашкевича).
Будинки на сучасній вулиці Промисловій, збудовані за кошти Міських закладів електричних для своїх працівників. Світлина 1920-х рр.
Трамвайну лінію до села Замарстинів було прокладено у 1908 році. Вона була одноколійною і закінчувалася біля перехрестя із вулицею Огородницькою (нині – вул. Городницька) – біля Замарстинівської рогачки. Трамваї на Замарстинів почали курсувати 30 грудня 1908 року – сюди пішли вагони маршруту HZ. У 1911 році на трамвайний маршрут на Замарстинів припадало усього 3,9% всього пасажиропотоку львівського трамвая.
Львівський трамвай перервав свою роботу в листопаді 1918 року через вуличні бої між українськими та польськими вояками. Хоча полякам вдалося достатньо швидко витіснити війська ЗУНР зі Львова, в січні 1919 року під час бойових дій на околицях міста було ушкоджено електростанцію на Персенківці, яка після цього припинила роботу. Відновити роботу трамвая вдалося лише у травні 1919 року, серед трамвайних маршрутів, які першими відновили роботу був і маршрут HG на Гаврилівку. В той же час, трамвайні вагони на Замарстинів не курсували іще кілька років.
Трамвай маршруту № 10 на Замарстинові. Світлину зроблено після 1925 року
На початку 1920-х років для транспортування кам’яного вугілля зі станції Підзамче до львівської газівні було збудовано службову вантажну трамвайну лінію вулицями Під Дубом, Сонячною та Газовою – кронштейни на стінах будинків і досі нагадують про існування цієї трамвайної лінії.
У 1923 році було відновлено курсування трамваїв до Замарстинова – сюди почали курсувати вагони трамвайного маршруту HZ від Віденської кав’ярні. Також було відкрито трамвайний маршрут DZ, який поєднав залізничний вокзал (D означало «дворець», тобто вокзал) та Жовківську рогачку. Із жовтня 1923 року було запроваджено курсування трамвайного маршруту № 9, який поєднав Гаврилівку із парком Кілінського (нині Стрийський парк). Цей маршрут тими ж вулицями, що і маршрут HG, і далі площею Марійською (Адама Міцкевича), площею Галицькою та вулицями Баторія (Князя Романа) і Зиблікевича (Івана Франка). На маршруті курсувало 7 трамвайних поїздів із моторного та причіпного вагонів.
Трамвай «Sanok» на службовій вантажній лінії до міської газівні пересікає Полтву. Початок 1920-х рр.
Протягом 1925 року було збудовано трамвайну лінію по вулицям Шпитальній та Сонячній (Куліша), яка з’єдналася із вже наявною службовою трамвайною лінією від вул. Замарстинівської до вул. Газової. Із серпня 1925 року цією трамвайною лінією почали курсувати вагони маршруту HZ.
Наприкінці 1925 року всі трамвайні маршрути Львова отримали цифрові позначення, отож трамвайний маршрут DZ отримав № 5, а трамвайний маршрут HZ – № 10. Отож, починаючи із грудня 1925 року на Гаврилівку курсували вагони маршрутів №№ 5 і 9. Траса маршруту № 5 пролягала від головного вокзалу вулицями Городоцькою та Жовківською, а маршрут № 9 прямував вулицею Жовківською, через центр міста до парку Кілінського. На обох маршрутах була можливість курсування поїздів із моторного та причіпного вагонів. До Замарстинівської рогачки курсував маршрут № 10. У 1928 році було змінено трасу маршруту № 9 – замість вулиці Замарстинівської він почав курсувати трамвайною лінією вулицями Шпитальною та Сонячною (Куліша), яка була введена в експлуатацію в 1925 році, натомість вагони маршруту № 10 почали курсувати вулицею Замарстинівською.
Трамвайні колії на вулиці Сонячній (нині – Куліша), 1930-ті рр.
Із серпня 1930 року від кінцевої трамвайного маршруту № 10 на Замарстинівській рогачці і до Брюхович повз санаторій на Голоску почав курсувати муніципальний автобусний маршрут «D». У трамваях маршруту № 10 та у автобусах маршруту D можна було придбати пересадочні квитки. Із 15 жовтня 1931 року автобуси маршруту D почали курсувати аж до центру міста.
31 березня 1931 року до складу міста Львова увійшла ціла низка передмість, у тому числі Замарстинів, Знесення та Збоїще, які межували із старим Жовківським передмістям.
У вересня 1933 року трамвайний маршрут № 10 було продовжено від центру міста вулицями Баторія (Князя Романа), Зіблікевича (Івана Франка), Понінського (Івана Франка) та Козельницькою до Стрийської рогачки.
Перевезення євреїв із місця примусових робіт до гетто. 1942 рік
У травні 1935 року трамвайний маршрут № 5 було закрито, відповідно до кіневої на Гаврилівці курсували лише вагони трамвайного маршруту № 9 Головний вокзал – вул. Пелчинська (Вітовського) – вул. Зіблікевича (Івана Франка) – вул. Баторія (Князя Романа) – пл. Марійська (Адама Міцкевича) – вул. Гетьманська (пр. Свободи) – пл. Голуховських (вул. Торгова) – вул. Сонячна (Куліша) – вул. Замарстинівська – вул. Бальонова (Гайдамацька) – вул. Жовківська – вул. Волинська – вул. Нової Різні – Гаврилівка. Вагони на цьому маршруті курсували із інтервалом 10 хвилин.
1 вересня 1939 року Польща зазнала нападу від нацистської Німеччини, а 17 вересня 1939 року її зі сходу атакували радянські війська. Місто Львів потрапило до радянської окупаційної зони відповідно до таємних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа. 25 вересня 1939 року у Львові відновився трамвайний рух. Директором Львівського трамвайного тресту став П.Є. Бойчук. Трамвайне депо на Гаврилівці, яке працювало від 1908 року, отримало № 2, в той час як № 1 отримало депо на вул. Городоцькій, 185, яке було введено в експлуатацію в 1930 році.
Трамвайний вагон «Sanok» маршруту № 4 та його екіпаж на кінцевій «вул. Калініна». Світлина початку 1950-х рр.
У кінці 1939 року було дещо продовжено трамвайну лінію вулицею Замарстинівською – від вулиці Городницької до мосту над Полтвою і рогу вулиці Торф’яної.
22 червня 1941 року розпочалася війна між нацистською Німеччиною та СРСР. Вже в перших числах липня 1941 року у Львові було встановлено німецьку владу – спробу відновлення Української Державності було придушено нацистами. На територіях Замарстинова та Клепарова нацистами було створено єврейське гетто, обмежене із півдня залізницею Львів – Красне, зі сходу – вулицею Замарстинівською, із заходу – вулицею Варшавською, а із півночі – берегом Полтви. Українців та поляків, які мешкали на цих теренах, примусово виселили в інші райони міста. А із 16 листопада до 14 грудня 1941 року в гетто було переселено понад 136 тисяч євреїв. Гетто було ізольоване від міста парканом та колючим дротом. Для перевезення євреїв на роботи поза межі гетто використовувалися трамваї із відкритими причіпними вагонами.
Трамвайний поїзд із вагонів «Sanok» на трамвайній лінії вздовж вулиці 700-річчя Львова (нині – вул. Липинського), яку було збудовано у 1952 – 1953 рр. Автор фото – Ханс Орлеманс. Початок 1970-х рр.
Під час німецької окупації Львова до Гаврилівки курсував трамвайний маршрут № 6 із центру через пл. Краківську (Ярослава Осмомисла) та вул. Замарстинівську та Жовківську, а на Замарстинів – трамвайний маршрут № 10 із Персенківки.
У липні 1944 року радянські війська витіснили зі Львова німецькі. Трамвайне господарство міста зазнало чималих втрат: було пошкоджено трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій, вивезено обладнання тягової підстанції № 2, знято контактний дріт та пошкоджено рейки по місту. Проте трамвайний рух по місту не вдавалося відновити в першу чергу через пошкодження міської електростанції на Персенківці. На початках планувалося відновити трамвайний рух в кінці 1944 року, першими мали почати працювати трамвайні маршрути № 6 і 10 із центру до Гаврилівки і Замарстинова. Всі справні трамваї були переведені у депо № 2, звідки планувався випуск на всі маршрути. Насправді ж трамвайний рух відновився лише 1 березня 1945 року – 22 вагони вийшли на маршрути № 1, 6 і 10.
Старий трамвай «Sanok» на маршруті № 6 на розі вул. Промислової та 700-річчя Львова (нині – Липинського)
На початку 1948 року, після того як в експлуатацію було введено трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій, було відновлено курсування трамваїв по всім лініям, окрім лінії на Високий Замок. У 1948 році на Замарстинів курсували трамваї маршруту № 4, а на Гаврилівку – маршруту № 6. Їхня кінцева була на вул. 1 Травня (проспект Свободи). Розворотне кільце було розташовано навколо місця, де зараз стоїть пам’ятник Т.Г. Шевченку. Трамваї маршруту № 4 курсували по вул. Шпитальній, Ботвіна (Куліша) та Під Дубом, а маршруту № 6 – по вул. Богдана Хмельницького і Замарстинівській.
У 1950 році замість «радіальної» схеми трамвайних маршрутів було запроваджено «діаметральну», відповідно трамвайний маршрут № 4 було об’єднано із маршрутом № 11 – таким чином його кінцевою стала вул. Інститутська (нині – кінцева «Академія мистецтв»). Трамвайний маршрут № 6 був об’єднаний із маршрутом № 5: тепер він курсував від Богданівки вулицею Городоцькою та Чапаєва (нижня частина вулиці Городоцької до церкви Св. Анни).
Поїзд із модернізованих трамвайних вагонів «Sanok» на вул. Калініна (Замарстинівській). Автор фото – Гаральд Нейзе. Початок 1970-х рр.
Влітку 1951 року через плани запуску тролейбусного руху у Львові трамвайні колії на вул. 1 Травня (пр. Свободи) було демонтовано. Замість цього було збудовано трамвайну лінію вулицями Підвальною та Гонти від рогу вул. Руської до пл. Воз’єднання (Ярослава Осьмомисла) – по цій лінії почали курсувати трамваї маршруту № 4.
У серпні 1952 року почалося будівництво трамвайної лінії від кінцевої «Гаврилівка» вулицями Промисловою та Річною (частина теперішньої вулиці Липинського від вул. Замартинівської до вул. Б. Хмельницького) до бавовняно-прядильної фабрики. Розворотне кільце було споруджене обіч перехрестя вулиць Річної та Б. Хмельницького. Будівництво ділянки трамвайної колії довжиною біля 2,5 кілометри завершилося протягом півроку. В лютому 1953 року новозбудовану трамвайну колію по вул. Промисловій та Річній ввели в експлуатацію – сюди було продовжено трамвайний маршрут № 6, який змінив й іншу кінцеву: замість Богданівки він почав курсувати до головного вокзалу. На початку 1950-х років планували також прокласти трамвайні колії до Брюхович – вгору вулицею Замарстинівською, проте цей проект так і не був реалізований.
Трамвайне депо № 2 на початку 1970-х рр. Автор фото – Гаральд Нейзе
У 1956 році вулиці Річну було поєднано із вулицею Полтв’яною – вони отримали назву «вулиця 700-річчя Львова» на честь ювілею міста, який тоді святкували. У 1977 році колишня вулиця Річна стала вулицею Улянівською. Із 1992 року вулицю Улянівську було перейменовано на честь В’ячеслава Липинського.
Трамвайна лінія маршруту № 6 на виділеному полотні на вул. 700-річчя Львова (нини – Липинського). Автор фото – Гаральд Нейзе. 1971 р.
«Шістка» курсувала до кінцевої на розі вул. В. Липинського і Б. Хмельницького до початку 1990-х років. Тоді на вулицях Волинській і Промисловій стався обвал каналізаційного колектора. Для того, щоб забезпечувати випуск трамваїв із депо № 2 на вулиці Промисловій, 29 було швидко побудовано трамвайну лінію по вул. Промисловій (замість вулиці Волинської), а трамвайний маршрут № 6 було вкорочено до трамвайного депо № 2 – вагони розверталися через територію депо.
Трамвайне депо № 2, вигляд із вул. Промислової. На задньому плані – новий профілакторій, введений в експлуатацію в 1978 році. Автор фото – Томас Фішер, 1990 р.
У 1950-х роках на кінцевій трамвайного маршруту № 4 облаштували розворотне кільце, а у серпні 1959 року «четвірка» замість вулиць Шпитальної, Ботвіна (Куліша)_ та Під Дубом почала курсувати вулицями Богдана Хмельницького та Калініна (Замарстинівська). Це було пов’язано із запуском тролейбусного маршруту № 4, який курсував від пл. Адама Міцкевича до стадіону ОБО (СКА). Трамвайні колії по вулицям Ботвіна та Під Дубом зберігалися до 1976 року, вони використовувалися як службові. У 1976 році по вулиці Ботвіна почався рух тролейбусів маршрутів № 4 і 13 – їх кінцева зупинка була на вул. Зерновій.
Система із двох вагонів «Tatra KT4SU» №№ 1047+1048 на кінцевій «вул. Ульянівська». Автор фото – Ааре Оландер. 1989 р.
Трамвайне депо на Гаврилівці (сучасна адреса – вул. Промислова, 29) за радянських часів зазнало двох реконструкцій – наприкінці 1950-х років це депо пристосували для обслуговування вагонів «Gotha» німецького виробництва, а у 1970-х роках його територію значно розширили і збудували профілакторій для обслуговування вагонів «Tatra KT4SU» чехословацького виробництва, який був введений в експлуатацію в 1978 році. Обіч вулиці Трактористів (нині вул. Городницька) у 1970-х рр. збудовано Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод, який був введений в експлуатацію у 1978 році. Із трамвайною лінією по вул. Промисловій його поєднувала одноколійна гілка. Ремонтом трамваїв і тролейбусів цей завод займався до 1996 року.
Система із двох вагонів «Tatra KT4SU» №№ 1065+1066 повертає із вул. Волинської на вул. Промислову. Автор фото – Томас Фішер. 1990 р.
У 1987 році проводилася реконструкція трамвайних колій по вулиці Калініна (Замарстинівській). Після цієї реконструкції бруковане покриття вулиці було замінено асфальтовим. Наприкінці 1980-х років до кінцевої «вул. Калініна» (Замарстинівська) деякий час курсували вагони трамвайного маршруту № 3 вул. Боженка (Княгині Ольги) – вул. Калініна. Проте, через слабкість тягових підстанцій в районі вулиці Підвальної трамвайний маршрут № 3 було вкорочено до пл. Галицької. Згодом від вул. Княгині Ольги до вул. Замарстинівської почав курсувати трамвайний маршрут № 5.
Система із двох вагонів «Tatra KT4SU» прямує по вул. Промисловій. Автор фото – Томас Фішер
На початку 2000-х років відновлено трамвайну лінію вулицею Промисловою. Нова кінцева облаштована поруч із перехрестям вулиць І. Миколайчука та А. Лінкольна – до старої кінцевої на розі вул. В. Липинського і Б. Хмельницького трамвайну лінію вирішили не відновлювати, а у перспективі скерувати вгору вул. Миколайчука до лікарні швидкої медичної допомоги. До нової кінцевої «вул. І. Миколайчука» трамваї маршруту № 6 рушили в березні 2002 року.
Трамвайна лінія по вул. Промисловій, споруджена замість лінії по вул. Волинській. 2009 р.
Протягом 2013 року було проведено реконструкцію ділянки вулиць Богдана Хмельницького та Замарстинівської від площі Ярослава Осмомисла до вул. Гайдамацької. Ця реконструкція була проведена за кредитні кошти ЄБРР в рамках проєкту реконструкції вулично-дорожньої інфраструктури вздовж трамвайних маршрутів №№ 2 і 6. У 2015 – 2016 році реконструювали вулицю Гайдамацьку, ділянку вулиці Богдана Хмельницького від вул. Гайдамацької до вул. Промислової, а також ділянку вулиці Промислової до трамвайного депо – цю ділянку також реконструювали за кошти кредиту ЄБРР. У 2018 – 2019 рр. відбулася реконструкція вулиці Замарстинівської від вулиці Гайдамацької до вул. Торф’яної (за кошти міського бюджету). Із 16 січня 2020 року вулицею Замарстинівською почав курсувати трамвайний маршрут № 9 Головний вокзал – вул. Вітовського – вул. Івана Франка – вул. Підвальна – вул. Замарстинівська – вул. Торф’яна. У 2019 році трамвайний маршрут № 4 змінив трасу: він почав курсувати від Головного залізничного вокзалу на Сихів; трамвайний маршрут № 5 було закрито.
Тролейбус і трамваї на території Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу. Автор фото – Ааре Оландер. 1990 р.
Іще у 2013 році за кошти Європейського банку реконструкції та розвитку розпочалася реконструкція профілакторію трамвайного депо № 2 на вул. Промисловій, 29. Влітку 2013 року випуск трамваїв із депо № 2 припинився – всі справні вагони були переведені у трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій, 185. В старих цеху депо № 2 продовжувалися роботи із середнього і капітального ремонту трамваїв. Реконструкція профілакторію депо розпочалися в першій половині 2014 року, але зупинилися через фінансові проблеми. У 2016 році було проведено новий тендер, але компанія, яка його виграла, не змогла завершити реконструкцію профілакторію. Уже третій тендер щодо реконструкції профілакторію депо було проведено восени 2019 року. Реконструкція профілакторію завершилася у вересні 2021 року, відповідно випуск трамваїв із депо на вул. Промисловій, 29 відновився із 16 вересня 2021 року.
Реконструкція вулиці Промислової. Автор фото – Андрій Василюк. Серпень 2015 р.
У планах міста продовжити трамвайну лінію по вулиці Миколайчука до лікарні швидкої медичної допомоги, а трамвайну лінію по вулиці Замарстинівській планують продовжити до вулиці Гетьмана Мазепи. Крім того генпланом міста передбачено будівництво трамвайної лінії по вулиці Авраама Лінкольна: від вулиці Замарстинівської до вулиці Миколайчука.
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 48 ст.;
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008 – 384 ст.;
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994 – 128 ст.;
Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020 – 509 st.
30 вересня о 18:00 у галереї ХотАртХол (вул. Кушевича, 1), в рамках проєкту “Україна після 24.02” відбудеться відкриття виставки графіки “W. A. R.” художника Юри Ками.
Юро Кам – львівський художник-графік. Митець захоплюється природними явищами та істотами, й передає це через свою графіку. Ця виставка – другий етап його рефлексій на вторгнення росії, перші ж рефлексії вже встигли побувати на виставках у Львові, Кракові, Бордо, Копенгагені, Валенсії та Японії.
В рамках виставки “W. A. R.” в галереї ХотАртХол буде представлено 22 роботи. Усі написані образи носять символічний характер. Наприклад, зображений метелик бражник – уособлює українських партизанів, які ефективно діють у тилу ворога. Або ж образ комара – символізує окупанта, який грабує чуже майно.
У абстрактних формах художник зображує сирени, обстріли, протиповітряну оборону, збирання врожаїв, контрнаступ, а також страх можливого ядерного удару…
Місця зустрічей, спілкувань, медитацій, символічних дійств героїв і супутніх персонажів з виставки «Фігуратив» Миколи Шимчука осяяні світлом і пронизані метафоричними вітрами. Вони адаптувалися до анфіладних залів Палацу Потоцьких Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, згрупувавшись у різних тематично-смислових комплексах і настроєвих зонах.
Вишукана пластика форм, модифікована колірна програма в структурі образності кожного окремого твору збалансували у просторі експозиції різні історичні контексти, щодо яких автор визначає свій естетичний світогляд і ціннісний імператив.
Микола Шимчук. Світлина Станіслава Литвинова
Не так часто в межах індивідуального виставкового проєкту збираються воєдино майже всі питомі риси авторської творчої методології. Микола Шимчук, випускник Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (1973), ще в молоді роки пізнав магнетику окцидентальної (прозахідної) культурної парадигми, в річищі якої формувалися і феномени українського мистецтва модернізму. Зближення з одним із ключових педагогів Романом Сельським, а також з його дружиною Марґіт, до помешкання яких часто навідувалося молоде подружжя Шимчуків – Микола та Євстахія (історик мистецтва) – конкретизувало для нього ранні творчі задачі. Полягали вони у виробленні синтезованої пластичної мови на основі досліджень характерології людини як синкретичної – духовної та психоемоційної – конституції індивідууму та з диференційованими моделями поведінки і світовідчування. Така ціннісна установка опонувала домінуючим в мистецтві тоталітарного часу стереотипам про людину як носія потрібної для пануючої влади ідеології з її пафосністю та нівеляцією субстанції духу. Опосередковано через творчість Сельських, а також інших художників відповідного кола, вишколених у європейських мистецьких академіях, молодий Микола Шимчук ангажувався інтелектуальним контекстом модернізму, а також ідеями філософії екзистенціалізму, які в модифікованих версіях поширювалися і в совєтській Україні.
Микола Шимчук. Із серії Втомлена Муза. 2020. Світлина Романа Яціва
Структурно-образні рішення ранніх картин художника – «Портрет Юрія Дрогобича-Котермака» (1975-1976), «Портрет реставраторів» (1979) та деяких інших – були позначені впливами естетики сюрреалізму. Разом з тим Микола Шимчук уникав прямих паралелей з конкретними течіями мистецтва першої половини XX століття, націлюючись на індивідуальну образну мову. Засвоївши деякі базові принципи організації композиції та пластичних узагальнень прямих зорових вражень від Сельських (данину пошанування яких він віддав чудовим парним портретом 1981-1982 років, що експонується на виставці), молодий автор цілеспрямовано розробляв власну живописну манеру, через яку міг реалізовувати універсальні професійні задачі в різних жанрах і тематичних скеруваннях.
Микола Шимчук. Із серії Готика. 2016. Світлина Романа Яціва
1980-і роки стали визначальними щодо вироблення системи авторських виражальних засобів малярства Миколи Шимчука. Однією з зі складових цієї наснажливої роботи стало генерування знань про історію України, про морально-етичні колізії сучасності через призму українського літературного та історіософського наративу. Художник шукав відповідей на складні питання, пов’язаних з історичною та культурною пам’яттю. Притаманні для того часу обмеження на творчу свободу ще не дозволяли йому заглиблюватися в альтернативні аспекти трактування подій минулого, хоча опосередковано – найперше через проєкцію поезії Тараса Шевченка – окремі ідеї в цій проблематиці він таки реалізував, зокрема у полотнах «Посланіє…» та «Історична сцена» (інша редакція назви – «Репетиція війни», обидва 1983 року), «Не епізод це…» (1989).
Микола Шимчук. Король Данило. 2001. Світлина Романа Яціва
Пріоритетність фігуративної композиції стала визначальною для Миколи Шимчука не лише співвідносно авторського історичного дискурсу, але й щодо лірично-психологічних рефлексій на сучасне життя у рідному Львові та в Україні в цілому. 1984 року він започатковує серію портретів старших колег і друзів – Зеновія Флінти, Олега Мінька, Любомира Медвідя, Миколи Маричевського – з об’ємно-модельованою пластикою фігур та відповідно розкритими рисами психологічної сутності кожного. У 1988-1990 роках, на початках процесів відновлення української державності, синхронно до актуальних суспільних гасел художник реалізує серію оригінальних символістських картин «Люди і крила», яка розвинулася в ще одну вагому інтерпретацію класики – серію «Цитати давнього мистецтва» (1991). Тоді ж закладаються нові – програмні – тематичні групи творів «Історичний портрет» (1991-1992), «Сама» (1992-1995), «Вона» (1999), які набули вже нового формалістичного «паспорту».
Микола Шимчук. Медитації. 2020. Світлина Романа Яціва
Якщо шукати ключових ознак авторського творчого методу, що від 1990-х років набув цілісного характеру та вирізняє Миколу Шимчука з-поміж інших мистців, то чинник стильового вислову, рафінованої й внутрішньо вмотивованої пластичної мови є визначальним. Підтвердженням цьому є усі наступні серії полотен, широко представлених на виставці «Фігуратив» у Палаці Потоцьких. Талант художника проявився в усіх складових формування образу: історико-репрезентативного («Король Данило», 2001), ретроспективно-алюзійного (серія «Готика», 2016), гротескно-алегоричного (серія «Стіл і навколо», 2011-2013), «Правосуддя», 2014), лірико-рефлексивного («Куантро», 2011, серій «Натхненні Світязем», 2017-2019, «Вишневі пригоди», 2018, «Двоє», 2019, «Втомлена Муза», «Літо», 2020, «Вона» – нові редакції 2021 року, диптих «Одна з-поміж них», 2019, полотна «Розваги дорослих», 2018, «Новий капелюшок», 2020 та ін.), «магічно-реалістичного» (серія «Великі дерева», 2003). У кожній з цих умовних образно-типологічних груп творів двох останніх десятиліть автор втілив не лише частину оригінального естетичного світогляду, але й питомі властивості свого темпераменту і суспільно-комунікативного статусу.
Микола Шимчук. Портрет Маргіт та Романа Сельських. Із серії Портрети. 1980-1981. Світлина Романа Яціва
Зважаючи на еволюційний поступ у розвитку формалістичної доктрини Миколи Шимчука постають питання естетичної природи його малярства. У зовні раціоналізоване режисерування зображальних сцен, діалогів, конструювання портретних образів автор намагається кожного разу вносити певну пропорцію суб’єктивованої чуттєвості. Тільки завдячуючи великому досвіду роботи з фігурою – жестикуляцією рухів та мімікою обличь – можна досягати такої поетичності в смисловому наповненні відображених символістських мотивів чи побіжних рефлексій з річища життєвої динаміки. Гротескно-гіперболізоване трактування форми у художника має здебільшого ліричну похідну, і воно ніколи не застосовується для випадкового епатажного ефекту. Микола Шимчук завше контролює рух своєї руки відповідно до скерування творчої думки. Він бездоганно володіє культурою лінії, технікою силуетної локалізації натурної / предметної форми. При взаємодії майже вирахуваної пропорційності елементів, з точно розставленими колірними чи фактурними акцентами конструюється та візуально-лірична реальність, яка стає для глядача справжньою естетичною та інтелектуальною подією.
Микола Шимчук. Світязь і Стася. 1996. Світлина Романа Яціва
Як мистець-дослідник, Микола Шимчук синтезує свою екзистенцію з фактором Часу. В метафоричному просторі його малярства індивідуалізоване захоплення трансформується у розгорнуті, суспільно означувані «хроніки пригод», через які розкриваються численні смисли про минуле і про сучасність.
Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут , третю про учасників конкурсу – тут, четверту про фундаменти – тут, п’яту про спорудження – тут.
Панорама Львова (Оперний театр), 1920-30 рр.
Легенди їх і донині розповідають туристам львівські екскурсоводи. Дивуєтеся, що ці легенди потрапляють не лише на шпальти газет і журналів, а й до солідних розвідок. Як і усі подібні твори людської фантазії, вони не відповідають дійсним фактам, однак обумовлюються певними підставами.
Раптова смерть архітектора З. Ґорґолевського стала поштовхом для виникнення домислів про ніби-то самогубство автора театру. Згідно з легендою, це трапилося через виникнення тріщин у стінах споруди, викликаних осіданням фундаменту, незважаючи на запевняння Ґорґолевського у надійності останніх. За іншою версією, причиною самогубства став невдалий жарт одного зі знайомих архітектора: мовляв, твій театр тільки що зруйнувався. Дискусії навколо фундаментів театру вплинули і на версію про спорудження театру на дерев’яних палях або просто над руслом Полтви.
Одеський оперний театр, джерело фото: polona.pl
Хоч авторство З. Ґорґолевського у створенні театру є незаперечним, однак досить часто споруду приписують іншим архітекторам. Найчастіше зустрічається легенда про те, що автор львівського театру проектував також і театр в Одесі. Однак відома віденська фірма Гельмер і Фельнер”, якій належить авторство одеського оперного театру, немає нічого спільного з львівською спорудою, хоч її інші реалізації – готель “Жорж” і сучасний Будинок вчених – є оздобою міста.
Навіть про зовнішній вигляд театру ходить легенда, ніби він є копією чи то паризької, чи то віденської Опери, а не оригінальним твором. Ця версія базується на певних збіжностях у оформленні фасадів цих будівель. Однак з того, що більшість збудованих в другій половині XIX ст. театральних споруд були тою чи іншою мірою відгуком на паризьку Оперу Шарля Гарньє, зовсім не впливає на їх ідентичність. Варто зауважити, що ментальності сучасних львів’ян притаманно не підкреслювати оригінальність архітектури свого міста, а порівнювати його з іншими світовими центрами. Звідси і “маленький Париж”, і “статуя Свободи” (а насправді алегорія Ощадності) на фасаді музею етнографії тощо.
Алегорія Ощадності. Львівський музей етнографії та художнього промислу НАН України. Фото Остап Лещук
Ще однією з легенд, повторюваної у декількох версіях, є розповідь про парадну завісу, яку автор Г. Семірадський ніби-то подарував місту. Насправді цей твір було йому замовлено театральним комітетом ще у 1898 р., а гонорар за завісу, остаточно виплачений у 1901 р., склав порядну суму в розмірі 15 тисяч зл.р.
Дивно, але до усього вінка легенд не потрапила фатальна непридатність площі перед театром для спорудження пам’ятників або фонтанів. Якщо це місце, запроектоване у 1905 р. Б. Лепким одеському меценатові К. Володковичу для спорудження пам’ятника Т. Шевченку було ним забраковане через агресивність архітектурного оточення, то справа побудови на цьому місці пам’ятника Ю. Словацькому тягнулася протягом довгих років, навіть було оголошено конкурс на кращий проект, який, однак, так і не реалізовано. Пам’ятнику Леніну пощастило більше, адже простояв він перед театром майже 40 років (споруджений у 1952 р.; скульптор С. Меркулов, арх. В. Шарапенко, І. Француз), був демонтований у вересні 1990 року.
Львівський міський театр
Подібною була доля і проектованих там фонтанів. Не був реалізований ані проект М. Лужецького з 1905 р., ані виконаний у 1930-х рр. проект світлового фонтану на головній алеї перед театром. Виконана під час реконструкції на початку 80-х рр., чаша фонтану так ніколи і не наповнилась водою, і донині служить квітником (дана стаття була написана у 2001 році (“Будуємо інакше”, 2001, № 1), а у травні 2008 року перед Оперним театром таки запрацював фонтан – ред.)
А поки навколо театру створювалися легенди, проектувалися пам’ятники та фонтани, невпинний час підточував споруду, і кінець кінців необхідною стала її реставрація.
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Вишиті сорочки із зображенням турецького безпілотника вже у продажі, а частину прибутків піде на благодійність.
На львівському підприємстві “Беладонна” під торговою маркою “Мотив” створюють унікальні вишиванки Bayraktar. Візерунок із зображенням турецького безпілотника розробила ілюстраторка Марта Лещак.
“До нашого шоуруму у Львові завітали гості. Їм дуже сподобалась якість наших вишиванок. У розмові ми дізнались, що це представник з Посольства України в Турецькій республіці. Він запитав, чи можемо розробити для них ексклюзивну модель вишиванки за мотивами Bayraktar. Це був дуже сміливий задум, але ми обмінялись контактами і почали перші кроки до реалізації цього “засекреченого» проєкту”, – розповіла Олена Гнідець, керівниця ПП “Беладонна”.
Вишиванки Bayraktar
Вишиванки Bayraktar уже можна придбати у шоурумі підприємства, а також онлайн. Крім того, львівські мисткині планують виготовити такі сорочки для усіх працівників компанії Bayraktar, продукція якої допомагає українським військовим ефективно воювати з ворогом.
“Ми запустили пробну вишиванку, і одразу ж після активного обговорення її вигляд затвердили, і ми почали виготовляти. Дизайн розроблено на основі візерунків кролевецьких рушників, що є нашим, рідним. А сам Bayraktar став сучасним оберегом нашої нації”, – додала керівниця ПП “Беладонна”.
Вишиванки Bayraktar
Частину прибутків від продажу вишиванок Bayraktar львівське підприємство віддасть на благодійність, зокрема, на закупівлю турецьких безпілотників.
У вівторок, 20 вересня 2022 року, фестивалем культур «Свій кут» у Дрогобичі розпочали відзначення 931 уродин міста.Про це інформує пресслужба Дрогобицької міськради.
На чотирьох локаціях Дрогобича, свою культуру та побажання з нагоди уродин міста впродовж дня глядачам презентували польська, єврейська, ромська та українська громади. Кожен зі свого «кута» показував багатогранність своєї культури, цікаві традиції та свою автентичність. Усі заходи носили окрім патріотичного ще й благочинний характер – всюди були виставлені скриньки для пожертв в підтримку ЗСУ.
Стартував Фестиваль культур із Костелу Св. Варфоломея – представники польської громади міста спільно із духовенством вітали Дрогобич із Днем народження. Відтак патріотичні музичні композиції виконав ансамбль мандолістів «Лісові квіти», що функціонує при Польському товаристві культури.
Фестиваль культур «Свій кут» у Дрогобичі
Другою зі свого «кута» – вітання та патріотичну програму демонструвала єврейська громада міста. У Хоральній Синагозі Дрогобича колектив вокального ансамблю «Шейне Мейделах» та квартет «Мамес ун Техтер» зачаровували глядачів своїми вокальними та танцювальними вміннями. Міський голова Дрогобича Тарас Кучма висловив щиру дяку та повагу усій єврейській спільноті за підтримку, допомогу у протистоянні ворогу та вручив, як і польським представникам, подяку від імені міста та громади.
Відтак на Площі Стефаника розмаїття своєї культури та пісенну творчість демонстрували представники ромської спільноти Дрогобича.
Завершували Фестиваль культур на Площі Ринок виступом українських колективів та зиченнями усіх благ рідному місту. Колоритності дійству додав виступ театру «Глорія» на ходулях, які презентували виставу «Стефанія».
Фестиваль культур «Свій кут» у Дрогобичі
Міський голова Тарас Кучма вручив подяку за потужний культурний фронт письменнику, доктору філософії з мистецтвознавства, заслуженому діячу мистецтв України, голові ТО драматургів НСПУ, лауреату Державної премії імені І. П. Котляревського Василю Неволову.
Це заключний «кут» нашого фестивалю, презентація української культури. Ми уже привітали польську культуру, єврейську та ромську – ми були свідками щирих молитов за мир та нашу Перемогу. Тож щиро хочу подякувати українській громаді, тобто усім нам, за нашу незламність, патріотизм та стійкість духу. Хочу наголосити, що не ті носії культури, які співають і танцюють, а ті, що душею відчувають та захищають нашу культуру, мову та Батьківщину. Тож акумулюємо наші сили та спільно єдиним фронтом, кожен на своєму місці допомагаємо ЗСУ та наближаємо день перемоги», – закликав присутніх Тарас Кучма.
Якщо у Ворохті піднятись доріжкою обабіч старенької церкви в сторону хребта Ворохтянський, то на другому боці долинки потоку Войтул можна зауважити великий будинок. Зрештою, його складно не помітити, бо це найбільша будівля в долині. Його видно навіть на великій панорамі Ворохти. Принаймні наразі…
На жаль, навіть здалека видно, що зараз стан об’єкту не найкращий: вибиті вікна, відсутні балюстради балконів тощо. Хоча дах усе ще прикриває будівлю від дощу, а тому, можливо, ще не все пропало…
Фото стану будинку у 2007 році (автор Jacek Czubiński)Фото стану будинку у 2015 році (автор Zommersteinhof)
Ця вілла знала кращі часи!
У довоєнній газеті “Kurjer Lwowski” 02.11.1932 р. було розміщено рекламу першокласного пансіонату “Меля”, названого іменем дружини власника Міхала Ковча:
“32 комфортних сонячних кімнати з балконами. Мальовниче розташування з видом на чудову панораму Чорногори. Пансіонат прикритий з півночі горами, вкритими густим смерековим лісом, неподалік Народного дому. Замовлення приймає адміністрація”
Оголошення про аукціон у виданні “Gazeta Lwowska” №147 за 4 липня 1937 року.
У 1937 році пансіонат був виставлений на аукціон. Оголошення про аукціон опублікувала “Gazeta Lwowska” №147 за 4 липня 1937 року. В цьому ж оголошенні газета подала ретельний опис усієї нерухомості.
Ось приблизний переклад найцікавішого з цієї статті: “Між ґрунтами Николи Кіндрачука і Броніслава Біруби, на площі 924 кв. м знаходиться будинок – вілла – дерев’яний пансіонат, званий “Меля”, триповерховий, збудований з м’якого дерева, на бетонних фундаментах, критий бляхою, всередині покритий гіпсово-вапняним тиньком, зовні нічим не покритий. Довжина будівлі – 18,10 м, ширина – 14,60 м
В будинку знаходяться:
а) в сутеренах: 4 кімнати, сходова клітка, коридор і пивниця;
б) на першому поверсі: їдальня, кухня, спіжарка, мийня, 6 кімнат, сходова клітка, коридор, 2 кльозети і дві криті веранди;
в) на другому поверсі: 11 кімнат, сходова клітка, коридор;
г) на третьому поверсі: 11 кімнат, сходова клітка, коридор;
д) на стриху: 2 кімнати.
В цілому будинку є електрика для освітлення і дзвіночків, а також інсталяція з біжучою зимною водою.
Уся нерухомість знаходиться у власному посіданні боржників Мелі Ковч і Міхала Ковч, але в орендному посіданні у Броніслава Нєвяровського.
Віллу з прибудовами, інсталяціями, студнею, парканом і дерев’яним хідником оцінено на 34 250 злотих.”
На довоєнному плані Ворохти вілла позначена під №53:
Вілла на довоєнному плані Ворохти
Відтак, знаючи розташування вілли, можна з легкістю розпізнати її на старих світлинах Ворохти. На першому фото – пансіонат знаходиться справа, на решті – обведена червоним колом.
Пансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століття
Після війни нова влада замінила пансіонат в багатоквартирний будинок. Усім відомо, як в радянські часи комунальні служби “дбали” про стан будинків, але практично нічого не змінилось і пострадянські часи. Однак найгірші часи настали у 2005 р., коли з аварійної будівлі відселили усіх мешканців. Будинок без мешканців – це як пусте тіло без душі… Згодом деградуючий об’єкт потрапив у приватні руки, але замість якихось відновлювальних робіт, новий господар у 2012 р. приступив до розбірки колишнього пансіонату…
Коли я дивлюсь на цей пансіонат та на інші – колись славетні – вілли і санаторії Ворохти, завжди згадую слова пісні Віктора Морозова “То було так давно”:
В п’ятницю, 23 вересня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) завідувачка відділу археології Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, к.і.н. Наталя Булик прочитає лекцію “(Не)сенсанційна археологія модерного Львова: 10 археологів vs 10 відкриттів”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
З середини ХІХ ст. археологія стає модною і винятково популярною. В цей час актуальним стає колекціонування і формування приватних колекцій у яких левова частка належить викопним старожитностям. Одночасно, формується гроно людей, здебільшого це історики, священники, письменники, які розпочинають археологічні пошуки і перші розкопки.
Від середини ХІХ ст. Львів починає заявляти про себе як потужний археологічний осередок. В австрійському і польському Львові існувало два наукові середовища – українське і польське, які між собою і тісно співпрацювали і голосно дискутували.
Серед постатей львівської археології від середини ХІХ – середини ХХ століття ми вибрали 10 найзнаковіших археологів і їх найяскравіші відкриття. Хтось з них був самоуком в археології і зовсім без освіти, а хтось професором кількох університетів; хтось загинув у розквіті сил, а хтось прожив довге, віддане науці життя; у когось на рахунку кілька експедицій і відкриттів, а у когось десятки…
Об’єднала ці постаті любов до археології, постійний пошук і приналежність до львівського археологічного середовища. Йдеться про Антона Петрушевича, Ісидора Шараневича, Антоні Шнайдера, Кароля Гадачека, Володимира Гребеняка, Богдана Януша, Ярослава Пастернака, Маркіяна Смішка, Тадеуша Сулімірського та Івана Старчука.
Кожен з них вніс свою лепту у розвиток археології і назавжди закарбував своє ім’я в історії цієї науки. Безцінними є світлини на яких закарбовано процес досліджень, найяскравіші знахідки та самих людей.
25 вересня о 19.00 у Ribs House Lviv (пр. Червоної Калини, 36, Верхній Шувар, 2 поверх) відбудеться концерт «Melodies de Paris» у виконанні FIJI Band.
Вечір буде затишним і благодійним, повідомили організатори VINIL Concert agency.
“Вино, Франція, акордеон… Melodies de Paris! Неймовірно романтичні французькі мелодії лунатимуть у найатмосфернішій ресторації Сихова Ribs House Lviv у виконанні FIJI Band. Пориньте у романтику Єлисейських полів! Вечір буде затишним і благодійним, бо кошти, виручені з продажу квитків, перерахуємо на лікування Ромчика Олексіва. Ромчик – 7-річний хлопчик, який постраждав від ударів окупантів по Вінниці. Він зараз проходить реабілітацію в Німеччині”, – зазначили організатори.
Також VINIL Concert agenc називають декілька причин, чому необхідно відвідати концерт:
Вперше в Україні! Ексклюзив для львівського слухача – відомі французькі вальси-мюзети Жерома Рішара та Еріка Боувела у живому виконанні!
Музичною візиткою Франції можна сміливо назвати вальс-мюзет.
Спочатку «мюзетом» називався різновид волинки, під звуки цього інструменту виконувався популярний у 16-17 ст. французький однойменний танець. А згодом акордеон витіснив мюзет, заливши своє ім’я тільки у назві жанру, і таке відоме всім ніжне звучання паризьких вулиць.
Сандтрек до фільму, французький шлягер, лауреат премії «Оскар»! Так, усе і одразу – Мішель Легран і його відомі «Шербурзькі парасольки».
Не Францією єдиною! Запрошуємо до пристрасної мандрівки в ритмі танго! На концерті звучатимуть запальні аргентинські ритми відомого на весь світ Астора П’яццоли!
Стиль Астора П’яццоли, якого називають батьком «нового танго», ви точно впізнаєте завдяки особливій мелодиці та поєднанні кількох жанрів: танго, джаз, класика.
Французьке звучання від українського автора! Вперше тільки на нашому концерті – авторські твори львівського композитора! Паризьке звучання з українською душею!
Француз Рішар Гальяно, батько естрадно-джазової акордеонної музики, приїжджав в Україну двічі. Останній виступ львів’яни пам’ятають з «Альфа джаз фесту» у 2017 році. А 25 вересня FIJI Band запрошує вас насолодитися музикою відомого акордеоніста у власному аранжуванні!
П’яццола чи Гальяно? Вчитель чи учень? Порівняти звучання двох «гігантів» естрадної музики Ви зможете на концерті «Melodies de Paris» 25 вересня.
І, звичайно, келих французького вина.
Виступатиме FIJI – це якісно новий Львівський folk & jazz бенд, що формує власний стиль як мікс народної, естрадної, джазової та ретро музики.
Цьому сприяє неординарний склад колективу: скрипка, гітара, баян, контрабас, перкусія та вокал.
Кожен з виконавців є професіоналом свого інструменту, що надає кавер бенду неповторного звучання.
Ви упізнаєте кожен твір, але почуєте його заново.
Ціна квитка – 200 грн, можна придбати на вході та на karabas.com.
Римо-католицький костел, гімназія та загальний вигляд міста, знятий із вежі греко-католицької церкви. Neue Illustrirte Zeitung, 1886 рік
Хоча Стрий є досить давнім галицьким містом, яке виникло на місці поселення ще княжих часів, а від 15 століття у нього вже були привілеї Магдебурзького права, свого теперішнього вигляду нинішній районний центр Львівщини набув, за історичними мірками, зовсім недавно.
Трохи більш ніж сто років тому Стрий буквально пережив друге народження, коли оговтався та відновився після вогняної катастрофи. Про цю масштабну пожежу писали видання в усій Європі, жахаючись від її розмаху та страшних наслідків.
У суботу, 17 квітня 1886 року величезна пожежа майже повністю знищила містечко, яке завдяки своїй близькості до однойменної річки Стрий з її пологими кам’янистими пляжами та недалекими карпатськими горами у той час вважалося приємною курортною місциною, приваблюючи численних гостей із цілої Галичини та більш віддалених куточків Австро-Угорщини.
Його мешканці, які ще недавно були працьовитими та заможними громадянами, в один момент перетворилися на злиденних жебраків, які могли розраховувати лише на благодійність та милосердя. У тогочасній пресі словосполучення “погорільці зі Стрия” стало вживатися для характеристики найбільш нужденних людей.
Будинок, з якого почалася пожежа і згарища довкола нього. Neue Illustrirte Zeitung, 1886 рік.
“Перед страшною суботою 17 квітня Стрий був процвітаючою громадою з населенням понад 15 000 душ. Жвава торгівля і немала промисловість, особливо велика паркетна фабрика, забезпечували його жителям дохід і буржуазний комфорт, про потреби інтелектуальної освіти достатньо дбали в численних школах, включно з гімназією. Тепер картина різко змінилася. У другій половині того дня місто було перетворено на руїни, було знищено товарів на мільйони, а понад сотню людей загинуло.
Але ті, хто вижив, приречені жити жалюгідним життям під відкритим небом або тулячись у казармах, споглядаючи руїни своїх домівок, потерпаючи від всієї суворості галицького післязим’я (через три дні послі пожежі в місті почав падати сніг, – авт.) і з нетерпінням чекаючи на допомогу, яку може принести їм лише милосердя до своїх ближніх.
Близько другої години пополудні спалахнула пожежа на Казимирівській вулиці, біля руської (греко-католицької, – авт.) церкви, в хаті майстра-слюсаря, яку показує одна з наших ілюстрацій. Більша частина робочого люду перебувала за межами міста, тому рятувальна робота була розпочата дуже недостатніми засобами. Піднявся штормовий вітер, підхопив полум’я й розніс його на всі боки, язики вогню стрибали все далі й далі, охопивши цілу Ринкову площу, і поніс туди, де були нагромаджені запаси дров, що підкинуло йому нову, багату “їжу”. За півгодини весь Стрий палав вогнем”, – описувала вогняну катастрофу віденська газета Neue Illustrirte Zeitung, опублікувавши жахливі фото наслідків масштабної пожежі.
У газеті Kuryer Lwowski через два дні після розгулу вогняної стихії категорично написали: “Міста Стрий майже не існує”.
Руйнівна пожежа знищила понад 600 будинків на 15 вулицях міста, зруйновані були всі громадські будівлі: гімназія, будівля магістрату, велика пивоварня з накопиченим у ній запасом тисяч тонн ячменю, потужна паркетна фабрика, синагога, недавно відреставрований фарний костел, на дзвіниці якого розплавилися від полум’я дзвони, повітовий суд, відділення Торгово-промислового банку. Дивом вогонь не пошкодив лише будівлю пошти та греко-католицьку церкву.
Обгорілі будинки після катастрофічної пожежі в Стрию. Neue Illustrirte Zeitung, 1886 рік
Моторошним видовищем був охоплений полум’ям міський цвинтар. Десятки дерев’яних хрестів, які горіли вночі, створювали апокаліптичну картину.
Гасити пожежу, заграву від якої було видно ще на під’їзді із Миколаєва, розташованого за тридцять кілометрів, приїхали пожежні дружини із Дрогобича, Калуша, а надвечір – зі Львова.
Як писала газета Kuryer Lwowski, “у місті з товарною вартістю понад мільйон, не рахуючи приватної власності та будівель, не було жодної помпи, були тільки два старих і зламаних водомети, дві бочки та кілька драбин, які не досягали навіть до другого поверху”. Виявляється, добровільна пожежна охорона, яка раніше діяла в Стрию, через відсутність підтримки і власне “знеохочення” саморозпустилася, а все її спорядження розпродали.
Бідолашні погорільці спершу самі рятували собі життя, вибираючись з палаючих осель на саморобних мотузках, скручених із простирадл, а своє майно безладно викидали з вікон просто на вулиці, а потім зносили його до залізничного вокзалу. Там же на двірці вони й ночували, задихаючись від їдкого диму, який заповнив усе місто.
Ілюстрації пожежі, зроблені художником зі слів очевидців. Das interessante Blatt, 1886 рік
На вулицях міста пожежники знаходили обвуглені трупи людей з обгорілим одягом, багатьох з них важко було впізнати. Дехто ж гинув не від вогню, а задихався димом. Одного такого покійника, як писала львівська газета, жандарми, які обходили місто через кілька днів після пожежі, підібрали на вулиці і віднесли по постерунку, вважаючи за пияка, і зрозуміли, що принесли труп вчаділого чоловіка лише наступного ранку.
Як повідомляла преса, багато людей через пережите лихо втрачали розум, хтось впадав у апатію, дехто нетямився від приступів божевілля. Траплялися випадки самогубств через розпач від втрати усього нажитого, на вокзалі працівники станції пильнували за тим, щоб люди не кидалися під колеса потягів, якими бідолашні люди з мізерними пожитками покидали місто.
Ілюстрації пожежі, зроблені художником зі слів очевидців. Das interessante Blatt, 1886 рік
У камерах судового ізолятора, які під час пожежі забули відімкнути, загинуло 14 арештантів. Частину в’язнів таки відпустили, але багато хто з них скористався цим порятунком лише для того, щоб зайнятися мародерством у спалених будинках та грабувати втікачів, відбираючи в нещасних врятовані ними пожитки.
Бажання поживитися на чужому горі штовхало на злочини й мешканців довколишніх сіл. Криваві бійки на румовищі не могли приборкати ні тих кілька жандармів, які були у місті, ні тутешні військові, які пильнували лише за казармами та помешканнями офіцерів.
Ілюстрації пожежі, зроблені художником зі слів очевидців. Das interessante Blatt, 1886 рік
Але велетенська пожежа в Стрию проявила не тільки найогидніші риси людської природи, але й стала поштовхом до вияву милосердя. Для допомоги погорільцям зі Стрия міською владою було організовано комітет допомоги, який оголосив збір продуктів (хліба, крупи, борошна, сала) та одягу для постраждалих. Харчі для бідолах привозили з ближніх містечок — Болехова, Долини, Дрогобича. У багатьох містах імперії, навіть в столичному Відні було оголошено через пресу про збір коштів для допомоги тисячам мешканців Стрия, які втратили все своє майно і дах над головою.
Приклад благодійництва показав цісар Франц-Йосиф, який наступного ж дня після катастрофи пожертвував 5 000 корон власних коштів (близько півмільйона гривень за нинішньою купівельною спроможністю, – авт.). Окружний маршалок барон Ромашкан привіз зі Львова для єврейського населення 20 центнерів маци і 5 центнерів кошерного м’яса.
Вигляд середмістя Стрия у 1914 році
Невдовзі спалене майже дотла місто стало підніматися із попелища, ніби той казковий Фенікс. На місці руїн з’явилися нові кам’яниці і Стрий, розбудувавшись, став набувати тих архітектурних обрисів, які ми бачимо у цьому містечку тепер…
27 вересня 2022 року, о 17:00 у Центрі урбаністики та архітектури “Порохова вежа” (Підвальна, вул, 4) відбудеться відкриття виставки “Реактивація”.
Куратори виставки: художники Михайло Барабаш і Роман Гайдейчук, композитор Остап Мануляк. Виставка відбувається в рамках реалізації проєкту ZMINA_2_0 фонду ІЗОЛЯЦІЯ за фінансової підтримки Європейського Союзу. У додатках до листа, долучено прес-реліз та афішу виставки.
«В часі повномасштабної війни, окрім чесного спротиву, важливо ще й втримати простір (спільний і свій приватний) придатним для життя, не втратити сенси, важливі для (вже незвичного) мирного життя, в якому є місце буденності, простору для рефлексій і самоаналізу. Кожен жест культури сьогодні є спробою відновити той буфер, отримати необхідну дистанцію для роздумів», — коментує співкуратор проєкту, викладач Львівської національної академії мистецтв Роман Гайдейчук.
Завдання проєкту — реактивізувати студенток і студентів творчих спеціальностей з різних навчальних закладів: допомогти розвинути професійні навички, залучити до творення творчої спільноти, а також — дати можливість поділитись своїми спосетереженнями та відчуттями на території мистецтва. На виставці будуть представлені мистецькі роботи різних напрямків медіа-мистецтва: відеоарт, відеоперформанс, мапінг, інсталяції з доповненою реальністю.
У мультидисципланарному проєкті «Реактивація» взяли участь студентки та студенти Харківської державної академії дизайну та мистецтв, Львівської національної академії мистецтв (кафедри «Актуальні мистецькі практики» та «Монументальний Живопис») та Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка: Іванна Багрійчук, Анна Довгань, Діана Драбик, Михайло Зубчанінов, Софія Козлова, Олена Котовська, Денис Кучер, Ілля Левада, Ігнатій Мойсеїв, Захар Озерський, Станіслав Семенюк, Надія Січко, Іван Степків. Молоді митці впродовж двох місяців працювали над ідеями мистецьких творів з художниками та викладачами Михайлом Барабашем, Романом Гайдейчуком, Катериною Дідик, композитором Остапом Мануляком, медіа художником Сергієм Петлюком та кураторкою і мистецтвознавицею Дариною Скринник-Миська.
«Найціннішим є те, що студенти та студентки не піддалися впливу катастрофічної картини, яка домінувала у медіа (жахливим кадрам вбивств, терору, руйнації та знищення), а спробували сконцентруватися на речах, які оточують кожного та кожну, на тому, що персонально важливе: рідний дім, безпека, близькість і тепло від перебування поруч з рідними, мережа стосунків і зв’язків», — підсумовує співкуратор проєкту, викладач кафедри Актуальні мистецькі практики Львівської національної академії мистецтв Михайло Барабаш.
Виставка «Реактивація» у Центрі урбаністики та архітектури «Порохова вежа» (вул. Підвальна, 4) триватиме до 10 жовтня 2022 року.
Партнери проєкту: Центр архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова Вежа», Кафедра актуальних мистецьких практик ЛНАМ, Кафедра живопису ЛНАМ, EESEM Studio Львівської національної музичної академія імені М.В.Лисенка.
Виставка «Реактивація» відбувається в рамках реалізації проєкту ZMINA_2_0 фонду ІЗОЛЯЦІЯ за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Мистецьке об’єднання “НУРТ”» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Сьогодні, 20 вересня 2022 року, о 16.00 год, у FESTrepublic відбудеться благодійний аукціон, що пройде в рамках масштабної події «Мистецький батальйон» Харків-Львів. Усіх небайдужих запрошують долучитись до допомоги Збройним силам України та українським мистцям.
Захід організовано за участі Сергія Жадана спільно з Харківською державною академією дизайну мистецтв та Львівською національною академією мистецтв.
Серед робіт, що будуть представлені на аукціоні, твори відомих сучасних живописців, графіків, скульпторів Харкова та Львова.
Головна мета – збір коштів на евакуаційні санітарні машини для ЗСУ. Детальніше тут.
Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із світлинами дітей, які були зроблені у 1934 році в містах та селах Західної України, зокрема, на Волині, Львівщині та Івано-Франківщині. Авторкою фото є американська мандрівниця Луїза Арнер Бойд.
У селах Волині та Галичини подивитися на мандрівницю вибігало багато дітей і саме вони потрапляли в об’єктив фотографки.
Західна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер Бойд
Про такі зустрічі із сільською дітворою Луїза Бойд писала свої враження в щоденнику, дослівно: “Більшість сільських дітей – босі, бідно вдягнені та брудні, але виглядають здоровими та щасливими, – згадувала Луїза Бойд. – Грудні немовлята – в кошиках із березових гілок, які служать колисками і підвішуються до стелі будинку. Практично кожна дитина є нянькою для молодшої. Ці майбутні рибалки й господині так упевнено керують судном, як на суші. Літні чоловіки та жінки страждають від ревматизму – і мало хто з них доживає до глибокої старості”.
Західна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер Бойд
Фото є цікавими, адже на них можна побачити дитячу міжвоєнну моду. Мода як для хлопчиків, так і для дівчаток в міжвоєнний період стає більш функціональною, практичною і зручною, особливо це стосується одягу на щодень. Саме в цей період дитячий одяг стає більш вільним, він перестає сковувати рухи дитини. Ці тенденції в дитячому одязі знайшли своє продовження і сьогодні.
Західна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер Бойд
В 1920-х роках дитину починають сприймати як індивідуальну особистість, за таким принципом їй підбирають і вбрання. Правда мешканці сіл не могли одягнути своїх дітей у дорожчий одяг, і не завжди могли дозволити купити їм взуття, тому часто діток на старих фото можна побачити босими, навіть і осінню чи весняну пору.
15 жовтня о 19:00 у Палаці залізничників «РОКС» у Львові відбудеться театральна постановка «Жінка над нами».
У ролях Лесь Задніпровський, Лілія Ребрик та Костянтин Костишин, повідомляють організатори VINIL Concert agency.
Сюжет розгортається навколо чарівної журналістки Паоли (Л. Ребрик). Відомий політик Леоне (Л. Задніпровський) з першого погляду закохується в неї. Кохання настільки затьмарює йому розум, що не дивлячись на свій поважний вік, він втрапляє в вельми цікаву авантюру, яку вигадав його новий приятель – драматург П’єро (К. Костишин).
«А що далі? Приходьте 15 жовтня у Палац залізничників, щоб побачити! На вас чекає вистава із нестримною італійською пристрастю, з впізнаваним смаком інтриги, ноткою хитрощів і таким приємним післясмаком щирого сміху», – запрошують організатори.
Режисер постановки – Заслужений артист України Валерій Астахов, продюсер – Олег Шпанчук.
Окрім Львова,театральна постановка «Жінка над нами» відбудеться 16 жовтня у Івано-Франківську (Арена Центр).
У Дрогобичі на Львівщині відкрили благодійну виставку-продаж картин про війну. Усі кошти з продажу картин передадуть військовим.
Про це повідомляє Львівська обласна військова адміністрація.
У Культурно-освітньому центрі Дрогобича 16 вересня відкрили виставку робіт студентів та викладачів Львівської національної академії мистецтв. До створення полотен долучились і студенти зі східних та центральних областей України, які особисто пережили війну.
“Організували виставку-продаж старша викладачка кафедри академічного живопису ЛНАМ Наталія Цедуляк і управління культури та розвитку туризму Дрогобицької міської ради”, — розповідають у Львівській ОВА.
Там додають, що експозиція включає кілька десятків картин, кожна з яких показує бачення подій, які зараз відбуваються в Україні, та передає емоційний стан митців.
Роботи можна придбати впродовж місяця в Культурно-освітньому центрі Дрогобича. Усі вилучені від продажу кошти скерують на підтримку ЗСУ.
