Ніколи не була на Слобожанщині, так само як і у багатьох інших чудових куточках України, назви яких тепер довідуємось і пізнаємо. Пізнаємо, не мандруючи цими мальовничими околицями, а читаючи страшні новини про те, як дика орда нальотом руйнує, гвалтує і викрадає те, що їй не належить, видаючи потім за своє.
Нічого не змінилось з тих часів, коли у сер. ХІІ ст. Андрій Боголюбський руйнував та грабував Київ, саме тоді викравши чудотворну ікону Вишгородської Богородиці, яку потім було названо Владімірською і яка позиціонується, як національна святиня росії . Вони так робили завжди впродовж усієї їхньої історії, наповненої імперськими амбіціями, брехнею та жорстоким придушенням найменшого інакомислія. Бо так звикли. А ми звикли до іншого, і завжди стриміли та прагнули до іншого – до свободи і незалежності. І до краси, відчуття якої вносимо, навіть підсвідомо, у наш побут, у стосунки і сприйняття світу.
Музей Марії Примаченко в с. Іванків
Тому-то ті ординці були заскочені не тільки відвагою і мужністю, але й упорядкованістю, задбаністю і красою кожної нашої оселі, навіть у найменшому хуторі краю. Із чорної заздрості і повного нерозуміння, вони хочуть не тільки підкорити наш незламний дух, а й знищити той потяг до прекрасного, що завжди складав основу древньої культури українського народу. Трагічні історії новітньої війни, яку ворог веде, брутально попираючи усі правила (бо і війна їх має) – історії міст і сіл, людей, які стали на захист нашої історичної пам’яті і окремих пам’яток – не повинні забутись і затертись, бо вони витворюють і відображають саму суть українського характеру.
Будівля краєзнавчого музею у Маріуполі після того як росіяни вдерлися на нашу землю
Одну з таких історій мені хотілось би розповісти. Оскільки цей допис присвячений Дню музеїв, то й історія буде про музейника.
В нашому Центрі майже щодня зустрічаємось з музейниками із різних регіонів України – вони приїжджають за матеріалами і засобами, котрими можуть убезпечити і зберегти свої музейні колекції, надійно запакувавши та перенісши їх у безпечне місце. Це і музеї з тих областей, де не ведуться бойові дії (і, сподіваємось, не будуть вестись), але є і такі, котрі знаходяться у місцях, наближених до лінії фронту.
Будинок Художнього музею імені Архипа Куїнджі в Маріуполі. Фото mistomariupol.com.ua
Мені важко говорити про музей ім. Куїнджі в Маріуполі, про краєзнавчий музей Мелітополя, про національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди у с. Сковородинівка на Харківщині. Не знаю чому так сталось, що не змогли впильнувати і не вберегли. Це дуже болить. Болить, бо вчителем моїм (не тільки по фаху, але у житті) був один із найвидатніших музейників України, людина фанатично віддана своїй справі – Борис Возницький. Одна із заповідей, якої він незмінно притримувався: “Не бійся!”. Впевнена: за жодних обставин він не дав би знищити або розікрасти свій музей, свою галерею. Так як і охоронець історико-краєзнавчого музею у містечку Іванків на Київщині, який рятував картини Марії Приймаченко, виносячи їх з палаючого будинку.
Є люди, які іноді навіть не знають які вони відважні і хоробрі, рятують життя інших, нехтуючи безпекою власного життя. Це наші герої. Такими ж героями є й ті, хто, забуваючи про себе, рятують пам’ятки – свідчення нашої багатовікової історії та культури.
Музей Сковороди на Харківщині
Згадуючи на початку розповіді про Слобожанщину, не тільки про Харків, Луганськ, Суми та інші міста, де таки не встигла побувати, мала на увазі ошатний, зелений куточок цієї частини України, невелике містечко на березі річки Козача Лопань – Дергачі. У цій місцевості люди селились ще з давніх давен – поселення відоме із скіфської доби VI – III ст. до н. е. Читаючи історію краю, довідуюсь, що до 1943 року містечко називалось Деркачі і на гербі його зображений козак з пікою та птах деркач біля стебла очерета.
За легендою, саме козак Деркач і був засновником міста, у якому зараз стоїть йому пам’ятник. Чи був такий козак, чи ні, достеменно невідомо, але історичним фактом є те, що козацька слобода, яка тут знаходилась, входила у лінію фортець, які захищали від набігів татар. Зараз, сучасні Дергачі знову стали фортецею – 30 км від російського кордону, і знову звідси відбивають набіги новітньої орди. Про це містечко чуємо із воєнних хронік – чи близько фронт, чи відбили, чи знову по ньому стріляли. Колись (це ж було зовсім недавно) цей квітучий край славився зеленим туризмом, а зараз перетворився в руїни.
Музей “Багричівська садиба” до війни
Ось і сьогодні – після обстрілів зруйновано місцевий будинок культури. Кожен день із острахом оглядаю новини і пильную – чи вціліла “Багричівська садиба”. Якось до нашого Центру подзвонив чоловік, назвався Олегом Яровим, сказав, що з музею у Дергачах і їде до нас по матеріали. Переглянула інформації з інтернету, щоб довідатись, що це за такий музей, прочитала статтю Сергія Лисенка – велотуриста та фотографа, який заснував краєзнавчий проект мандрівок велосипедом по Слобожанщині. (Стаття в інтернет виданні “Слобідський край”: “Мандруємо Харківською областю: музей “Багричівська садиба” на Дергачівщині”. 12.12.2021.) Автор пише:
“ … “Багричівська садиба” має статус краєзнавчого музею від Департаменту культури і туризму Харківської облдержадміністрації ще з 2013 року. У 2013 році “Багричівська садиба” ввійшла в 100 кращих садиб сільського зеленого туризму України. У 2017 році була відзначена за кращу експозицію на Агропромисловій виставці України “Агро – 17”. Власник садиби, Олег Яровий, є визначний майстер декоративно-ужиткового мистецтва та отримав багато дипломів від обласних та всеукраїнських організацій”.
Музей “Багричівська садиба” до війни
Музей знаходиться в родинній хаті Ярового (збудована у 1895 році), яку придбав ще на початку ХХ ст. його прапрадід, селянин Іван Клочко. На перетині Золочівського шляху і Лугової вулиці, біля самої річки і заливних лук стоїть ця хата – унікальна гідротехнічна споруда, яка забезпечувала гідрозахист оселі від річкової води в час повеней. Читаю далі у статті: “ Вона збудована без фундаменту на високій земляній подушці, (чимось оброблена, бо така міцна, що не бере лом), рублена з мореної верби (мінералізація солями металів на глибині у воді протягом десятків років), мазана глиною, з металевим дахом, з високою стелею, дверима і вікнами… Можливо, саме через добротну хату сусіди вважали Івана Клочка багатим і прозвали “Багричем”. Також “багричами” слов’яни називали дотепних чоловіків”. А насправді він був шевцем, шив шапки, одяг.
Музей “Багричівська садиба” до війни
Його дружина Олександра була знахаркою, лікувала людей лікарськими травами. Олег Яровий, майстер у п’ятому поколінні, не тільки успадкував родинне ремесло, але й розвинув його. Став майстром шкіряних виробів і реставратором археологічних знахідок різних культур. І відкрив у садибі музей. Попри антикварні речі, котрі передавались з покоління у покоління, зібрав цінні колекції палеоліту, черняхівської культури та скіфів, Київської Русі. Рідкісні експонати, котрим місце в експозиціях поважних музеїв, відображають розвиток різних ремесел, які існували в Україні ще 2 тисячі років тому.
Олег Яровий під час війни
Це про музей. А змарнілий чоловік, що вийшов з машини біля входу у бібліотеку Політехніки, представився – Олег Яровий. Не дуже був подібний на своє фото: усміхненого, у вишиванці, котрий стоїть, очевидно, на подвір’ї музею біля козацької гармати поряд з двома козаками. Розповідав багато про те, як зараз у Дергачах, про постійні обстріли, про те, що мало людей залишилось – виїхали у спокійнішу частину Харківщини, недалеко, щоб при першій же нагоді повернутись. Знайшовши десь транспорт, приїхав взяти необхідні матеріали, і, запакувавши в них експонати, перевезти у безпечніше місце. “Хіба це можливо?” – питаю. “Ще не знаю, але музей не залишу”.
Музей “Багричівська садиба” до війни
Поїхав і якийсь час не давався чути. За кілька днів вислав фото у бронежилеті і написав: “ Я в Дергачах. Є тільки світло, зв’язок нестабільний. Почав пакуватись. Можливо тільки вдень. У нас гучно. В місті, як після апокаліпсису. Цивільних не бачив”. Вислав фото, як пакує експонати: “Практикуюсь з плівкою та конвертами”. Але: “Нікуди їхати не хочеться, чесно кажучи”. Були плани і проекти на майбутнє, над одним із них вже почали працювати, називався “Козацька майстерня”. У завданнях, які ставила перед собою майстерня, вказано, що це “об’єднання козаків і ремісників різних напрямків, які здатні виробляти моделі історичної зброї різного призначення, задля поширення нашої національної культури… Нагадати людям сучасності – що саме робило козаків козаками, як вони мислили, до чого прагнули і як саме досягали своїх цілей і перемог. …. Бо козак одвіку був носієм і представником української культури, вільною людиною, яка прагне до розвитку і процвітання всього, що є в ній самій і навколо”.
Олег Яровий пакує експонати музею рятуючи їх від рашистів
Олег Яровий знайшов місце, куди може тимчасово вивезти свій музей. Пакує експонати під кулями і вибухами. На зауваження про те, що повинен насамперед зберегти своє життя, пише: “Музей – це моя душа і пам’ять моїх предків. А це українці. Якщо ми не збережемо, то хто ще. Без історії немає нації”.
Олег Яровий пакує експонати музею рятуючи їх від рашистів
На цій фразі можна було б і закінчити розповідь про людину, яка ризикуючи власним життям, без жодного фінансування і допомоги, рятує те, що вважає найважливішим і найдорожчим скарбом не тільки для себе, але й для нащадків.
Олег Яровий пакує експонати музею рятуючи їх від рашистів
Просто так хочеться побачити “Багричівську садибу”, відремонтовану, з відреставрованими експонатами, з городом і садом, засадженими цілющими травами, що на березі ріки Козача Лопань, котра іноді на весну розливається. Після війни, і щоб Олег Яровий обов’язково провів екскурсію.
В середу, 18 травня 2022 року, о 12:00 у Львівському історичному музеї (пл. Ринок, 6 (виставкова зала ІІІ поверх)) відбудеться відкриття виставки присвяченої 110-літтю Пласту та 100-літтю куреня “Лісові чорти” “В пожежах всесвітніх…”.
Пласт, українська національна форма скаутінгу, нині відзначає 110 років від часу свого заснування. Ідеєю засновників Пласту в Україні було виховання «нового люду» — патріотичних провідників, здатних приймати рішення, брати відповідальність, діяти нестандартно. У вирі Першої світової війни, коли перші пластуни воювали у лавах Українських січових стрільців проти московської навали, їхні молодші послідовники, ініціатори відновлення організації у Львові, склали обітницю, що починалася такими словами:
“В пожежах всесвітніх, у лунах кривавих
Під громом гармат, у важкій боротьбі
На лицарську честь і на предківську славу
Вітчизні обіти складаю такі…” (Текст Олександра Тисовського)
Протягом всієї своєї історії пластуни демонстрували, що здатні виконати взяті обов’язки — чи у відкритій боротьбі за свободу свого народу, чи у щоденній праці для зміцнення українського духу. І сьогодні члени Пласту активно борються за те, щоб завершити велику справу – утвердження українського національного духу на власній етнічній території.
Виставка не є всеохопною. Її творці намагалися кількома штрихами показати різні сторони багатогранної пластової роботи. Особливу увагу присвячено пластовому куреню «Лісові чорти», що відзначає своє 100-ліття, тому серед згаданих на виставці постатей є багато членів цієї яскравої формації.
Окремо висвітлюються аспекти діяльності, що зазвичай залишаються поза увагою дослідників, зокрема просвітницька діяльність вихованців Пласту в радянській Україні у 1960—1980-х роках.
Автори виставки — учасники відродження і становлення організації в Україні, тому значною мірою відобразили у своїх розповідях також і власний досвід.
Куратори виставки: Петро Слободян, Ольга Свідзинська, Тарас Кузь.
Співорганізатори: Музей-архів Пластового руху, структурна одиниця Пласту — НСОУ
Інформаційна підтримка: пластовий історичний проєкт «100krokiv.info»
Сприяння: Центральний державний історичний архів України у м. Львові; Пластовий музей у Клівденді, США; пластова крамниця ScoutStyle
П’ятничний концерт Львівської національної філармонії був особливим і символічним. Обираючи програму вечора організатори хотіли подякувати Чехії та Англії за їх солідарність з українським народом. Подія відбулася 13 травня.
Програма концерту «Моя Батьківщина» об’єднала симфонічну музику композиторів із трьох європейських країн, серед яких музика нашої України та країн, які стали для нас неабиякою опорою та підтримкою – Чехії, США та Великої Британії!
Твори звучали у виконанні солістів – Тобіаса Рота (альт), Ігоря Муравйова (скрипка), Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії під орудою українського диригента, заслуженого артиста України Віктора Плоскіни.
Концерт “Моя Батьківщина”. Фото – Мар’яна Гусяк
Смілива і відважна «Шарка» із однойменної симфонічної поеми чеського композитора Бедржиха Сметани розпочала вечір. Музичний твір у виконанні оркестру змалював відому чеську легенду про войовничу дівчину Шарку, яка помстилася чоловікам за те, що її зрадив коханий. Найбільше слухачів вразили неймовірна романтична мелодика та красиві інструментальні соло.
Концерт для альта з оркестром англійського композитора Вільяма Волтона у свій час вважали одним із найважливіших і найвагоміших зразків жанру, а молодого Волтона називали «музичним генієм». Солював у творі американський альтист – Тобіас Рот.
Концерт “Моя Батьківщина”. Фото – Мар’яна Гусяк
Чуттєва і прониклива «Українська поема» Євгена Станковича розкрила слухачам багатогранний світ емоційної глибини та душевної лірики композитора. Соло на скрипці виконував львівський музикант – Ігор Муравйов.
Завершила музичний вечір Сюїта з музики до кінофільму «Тарас Шевченко» Бориса Лятошинського. Музику композитор писав до кінострічки, яка побачила світ у 1951 році. Попри тотальну цензуру Лятошинський зумів багатогранно змалювати образ українського поета з допомогою народних пісень на його слова, серед яких «Думи мої», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», а у фіналі використав мелодію відомої української колядки «Бог ся рождає».
Сьогодні до вашої уваги нова добірка фото початку ХХ ст. На світлинах село Опорець, яке зараз входить до складу Сколівського району Львівської області. На фото мальовничі краєвиди, забудова та місцева архітектура. Впевнені, що фото сподобаються вам.
Село Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століття
Перша письмова згадка про село відноситься до 1490 року. Від епідемії холери у 1877 році в селі вимерло багато людей.
Село Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століття
В 1920 році жителі Опорця брали активну участь в повстанні, на чолі якого стояв сколівський адвокат Федір Бекеш, під час якого була проголошена «Бойківська радянська республіка». Штаб революційного комітету по керівництву повстанням перебував у селах Опорці і Лавочному.
Село Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століття
В 1923 році С. Т. Гребінець організував в селі осередок КПЗУ. Осередок друкував листівки і відозви, що розповсюджувались серед населення.
Село Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століття
Під час Великої Вітчизняної війни фашисти знищили на території сільради два найбільших мости і тунель (1800 м) на залізничній лінії.
Село Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століття
Львів—Ужгород. Внаслідок грабунків, великих податків і неврожаю в 1942 р. в селі панував голод.
Село Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століття
З архітектурних пам’яток в селі є дерев’яна церква, збудована в 1842—1844 рр. в бойківському народному класичному стилі жителем с. Хітару Биленем. В церкві зберігаються стародруки Львівського Ставропігійського братства початку XVII століття.
Село Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століттяСело Опорець. Фото початку ХХ століття
У 1950 році в селі знайшли скарб срібних монет XVII століття.
В п’ятницю, 20 травня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” (вул. Професорська, 1) відбудеться лекція директорки Фонду Нагірних, багаторічної дослідниці сакральної архітектури Наталі Філевич “Архітектори Нагірні: минуле і сучасне“.
Василь Нагірний ( 1848 — 1921) та Євген Нагірний (1885 — 1951) — батько й син, визначні галицькі архітектори, за проєктами яких було збудовано близько 400 церков. Високі устремління та прагнення до вдосконалення архітектурного стилю сакральних споруд і надання їм національних рис, патріотизм не показний, а такий, що був основним підґрунтям всього життя і діяльності – характерні риси цієї видатної родини, усі члени якої стали непересічними особистостями.
Під час лекції ви дізнаєтеся про родину Нагірних, життєві шляхи та діяльність, їхній вклад у розбудову Української нації та держави, в історико-культурну спадщину нашого народу, а також про неперервність роду, про те, як нащадки продовжують високу місію своїх славних предків.
Президент України Володимир Зеленський нагородив орденом «За мужність» загиблого в бою на Луганщині львівського письменника Юрія Дадака (Руфа). Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Zaxid.net.
Як сказано в указі президента, опублікованого14 травня, Юрія Руфа посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Юрій Руф – поет, письменник, громадський діяч. Народився в Тернополі, але проживав у Львові. З початку вторгнення Росії в Україну воював у лавах 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Він загинув у бою на Луганщині на початку квітня у віці 41 рік.
Нещодавно Хмельницька міська рада перейменувала вулицю Чехова і провулок Чехова у вулицю і провулок Юрія Руфа.
Когось недільний ранок застає в ліжку, когось навіть не на самоті. У Львові неділя розпочинається з філіжанки запашної гарячої кави. А поки ви смакуєте каву, разом з нашим партнером Кавою Старого Львова, продовжуємо розповідати вам про львівські кавові традиції.
Часопис “Львівські вісті” від 26 січня 1943 року помістив на своїх шпальтах статтю під назвою “Доска-Франк”. Пиймо збіжжеву каву! Маю надію вона буде цікавою для львівських кавоманів. Крім цього тут описується життя у місті під час німецької окупації. Стилістику, орфографію та пунктуацію статті збережено.
Львів, 1943 р.
“Доска-Франк”. Пиймо збіжжеву каву!
Крім Скавіни від жовтня ц. р. починає працювати фабрика кави Франка і у Львові під дещо зміненою назвою “Доска-Франк”. Перша складова частина назви фабрики, це скорот “дозірте-Кафе”, який і відповідає характерові продукту. Ця кава є мішанкою, в якої склад згідно з устійненою рецептурою входить ячмінь, буряк і цикорія. Лиш такий рід кави продукується для повного покриття запотребування мешканців Генерал-Губернаторства. Цей урядово затверджений стандаризований продукт виключає всякі, інші, як напр. чисту ячмінну каву або цикорію, приготовану без примішки.
Менші палярні збіжжевої кави у Львові, які створили большевики й які працюють неекономічно, скасовано, а найбільшу з них, яка засобляла населення в “Пражінь”, перебрала акційна спілка Франка. Після змодернізування технічного устаткування, нове керівництво увело нову однородну рецептуру й скавінську систему праці, яка підвищує кількісно й якісно продукцію.
Реклама кавової фабрики “Доска-Франк”
Хід праці, спертий на цій системі, розвивається так, що від хвилини вивантаження сирівця з вагону аж до запакування артикулу, людська рука його не доторкається.
Недостача кольоніяльної зернової кави вийшла на пожиток як для хліборобських продуцентів, так і для консументів. Споживачі не затроюються кофеїною, зате мають у свому щоденному напитку “пливке збіжжя”. Крім ячменю й цукрових буряків можуть хлібороби управляти також цикорію, яка має добру ціну.
Працівники львівської фабрики кави користуються суспільною допомогою, передусім харчівнею. Зорганізовано теж в них відділ протипожежної сторожі й протилетунської оборони.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
“Доска-Франк”. Пиймо збіжжеву каву! // Львівські вісті. – 1943. – Ч. 15 (26 січня). – С. 4.
Виконавець GREMO презентує відеокліп на пісню “American Ukrainian”, що був знятий в гарячих точках – у містах Буча, Ірпінь та Бородянка, де проходили запеклі бої. А в Бородянці були зафільмовані останні сцени кліпу.
Музикант багато подорожував Україною, відвідав багато міст нашої країни. У своїх соцмережах він ділився репортажами із гарячих точок, розповідаючи про те, що трапилося на українській землі. Саме після побаченого музикант вирішив зняти відеокліп у місцях справжніх подій, щоб всі могли пройнятися цим духом. Все було без постановок та декорацій, тільки справжнє.
Основний меседж кліпу – показати єдність українського та американського начал в житті співака та єднання із його українськими побратимами. Бо, як тільки GREMO дізнався, що російська армія вторглася на українську територію, він приїхав до України і привіз гуманітарну допомогу. Завдяки американському фонду були придбані бронежилети та інша амуніція для побратимів.
Співак GREMO презентує трек “American Ukrainian”, знятий у гарячих бойових точках України
GREMO прагне показати світу правду про події в Україні: “Моя душа болить. Але я бачу, як люди підтримують один одного. Це дуже круто, що люди гуртуються. Добре, що ми всі разом, і ми робимо все задля нашої спільної перемоги”.
На початку кліпу можна бачити кадри щасливого та радісного життя в колі родини та друзів, що в одну мить було зруйнованого звуками сирен, які кожен із нас добре чув.
Перша частина зйомок проходила в Києві на воєнній базі, де несуть службу його друзі. Він жив із ними і допомагав тривалий час.
Після того знімальна група поїхала по місцях, де все це відбувалося. Зокрема, вони бачили розбиту ворожу колону танків у Бучі, звалище військової техніки під Ірпенем, розбитий міст…
Режисером кліпу став відомий український режисер Ярослав Савчак. Він згадує моменти зйомок: “Бородянка нас найбільше вразила. Бо це невеличке, але мужнє містечко прийняло на себе нищівний удар ворожих військ. Крім усього іншого, ми відвідали поле за селищем, де окупанти розташували свої окопи. Там ми побачили просто величезні купи відстріляних гільз та патронів. Ці снаряди летели по нашим містам – Бучі, Ірпені, Гостомелю і по самому Києву, просто накривали лавиною вогню. І я сказав – це має бути в кліпі. Маємо це показати обов’язково”.
GREMO
Показані у кліпі справжні кадри зруйнованих вщент будинків, приватних помешкань, спалених автівок та розстріляних автобусів із написом “Діти” – вражають. Масштабність трагедії показують сцени, зняті з дрону.
Співак сприймав усе дуже емоційно: “Ви мусити бачити, що тут відбувається, розкажіть про це всім своїм друзям”.
Ці переживання особливо відчутні на кадрах відеокліпу.
Релігійна громада Вознесіння Господнього села Сулимів Куликівської ОТГ Львівського району
Релігійна громада Вознесіння Господнього села Сулимів Куликівської ОТГ Львівського району прийняла рішення про зміну канонічної підлеглості, тобто вихід з-під юрисдикції московського патріархату та перехід до Львівської єпархії Православної Церкви України.
Сьогоднішня подія є наслідком тривалого діалогу та прагнень громади, яка прийняла рішення виважено та одноголосно. Настоятель громади Григорій Фарат не підтримав рішення своєї пастви і відмовився переходити під нову юрисдикцію.
Вигляд на Львівський оперний театр, 2015 рік, автор Володимир Прокопів.
У Львівській опері представлять благодійний мистецький проєкт “Бій за Україну”. Його проведуть, аби зібрати гроші на підтримку ЗСУ. Про це повідомили у пресслужбі Львівської ОВА.
Для підтримки військових об’єдналися Національний президентський оркестр та Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Також учасниками проєкту є акторка театру і кіно Ірма Вітовська-Ванца, переможець телевізійного співочого талант-шоу “Голос країни” Сергій Лазановський та Хор “Felicio”.
“Ми всі сьогодні – воїни, незламні мужні лицарі, які рятують свою землю від жорстокої орди. Хто зі зброєю в руках – на передовій, в окопах, в цитаделях. Хто в тилу як волонтер – віддаючи всі свої духовні і фізичні сили 24 на 7. Хто підтримує армію фінансово. Усіх нас об’єднує любов до нашої Батьківщини і лють до ворога. Тому ми розпочинаємо наш мистецький проєкт, щоб підтримати контрнаступ нашого війська, котре вижене цю орду з української землі”, — кажуть організатори.
Проєкт представлять 14 травня о 13:00. Гроші від продажу квитків скерують на підтримку Збройних Сил України.
Колеги казали, що в неї голівудська зовнішність і хороші акторські перспективи. Не отримавши ані звань, ані відзнак, вона назавжди залишилася в пам’яті близьких, колег, друзів і шанувальників — невтомною, харизматичною, щирою і відданою в служінні Її Величності Мельпомені.
Ім’я Алли Жуковської, скоріш за все, мало відоме широкому загалу рівнян, хіба затятим театралам. Вона належала до тих скромних і беззастережно вірних театральній сцені трударів, робота яких інколи й непомітна, але без яких Рівненський театр не був би тим театром, яким він є нині. Вона поєднувала дві надзвичайно важливі театральні професії — акторки і помічниці режисера. Служила театру віддано і щиро, як, власне, й робила все у своєму житті. Вона не помічена в якихось “смажених” закулісних історіях. Вона надто любила і поважала театр, щоб перетворювати його на балаган…
Алла Жуковська, актриса Рівненського обласного музично-драматичного театру ім. М. Островського (за СРСР театр носив його ім’я), 1979 рік
Народний артист України головний режисер Рівненського драмтеатру періоду 1990-хОлег Мосійчук(нині головний режисер Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка), якого театральна доля звела з Аллою Жуковською (вони були не лише колегами, а й дружили родинами, мешкали поряд), зазначив: “В історії будь-якого театрального колективу є люди, які своєю присутністю залишають на стовбурі його величі “фірмові” знаки-зарубки, а відтак і глибинну пам’ять про себе на довгі десятиліття. Актриса, асистентка, помічниця режисера — це лише назви посад, які обіймала відкрита до світу жінка, наша незрадлива мистецька подруга Алла Жуковська”.
Відкрита до світу… Такою її запам’ятали. На жаль, сьогодні вже не можна поспілкуватися з самою Аллою Олександрівною. Отож нині про неї говорять донька та ті, з ким Алла Жуковська товаришувала, працювала, просто була поруч.
Вона мріяла про “свою” Снігову королеву
Вислів корифея української і російської сцени Михайла Щепкіна про те, що “немає маленьких ролей, є маленькі актори”, вочевидь, таки справедливий. У чималому акторському доробку Алли Жуковської практично немає великих головних ролей. Проте кожна роль для неї була “головна” — навіть якщо це одна кількахвилинна поява за всю виставу. Колеги називали її майстринею епізоду. Кожен її вихід на сцену — безпомилкове втрапляння на потрібну “хвилю”. Адже підтримати темпоритм спектаклю, вписатися в загальну картину вистави так, щоб “не посадити” спектакль, щоб поява на сцені була органічною, виправданою і яскравою — це талант.
Алла Жуковська у виставі “Німий лицар”
Практично усі ролі Алли Жуковської — характерні. Її героїні запам’ятовувались. Будь то віщунка Знатниця у “За дев’ятим порогом”, чи то Кончетта Мелле (“До ваших послуг, удовиці”), чи Вельма з “Вестсайдської історії”, Шура з “Любов і голуби”, чи Катерина Марія з “Рятуйте! Мене женять!”, або мільйонерша Сабіна Карльє з “Любов з тринадцятого погляду”. Театр дав Аллі Жуковській можливість, якщо не прожити, то, принаймні, доторкнутися до стількох людських доль!.. Образи, які вона виношувала і видавала на сцені, робили її світ глибшим і багатограннішим, формували її і збагачували духовно. А іноді й спустошували, бо їх вона пропускала через свою душу і серце.
“Памятаю Аллу в “Безталанній”, – ділиться спогадами про приятельку Анна Даниленко(в ті часи артистка балету Рівненського муздрамтеатру). – У них з Антоніною Куровською був такий дует, обидві ролі характерні. Пам’ятаю, як тільки починалась ця сцена, ми всі збиралися в кулісах подивитися, що вони ще вигадають, які штрихи додадуть до образів”.
“Шлягер (про п’єсу Михайла Старицького “Безталанна”, – прим. авт.), який з успіхом ішов на сцені чи не кожного українського театру, – доповнює Олег Мосійчук. – Але такої Ганни, якою була героїня Жуковської, ні до, ні після того, я не бачив. Жодних зовнішніх штампиків з кривлянням, з намаганням розвеселити публіку, зловживання фарбочками заради зайвої виразності… Усе по суті — точно, рельєфно, яскраво”
Алла Жуковська у 16 років
Алла Жуковська не мала фахової освіти. Її театральні університети відбулися в студії при Рівненському драмтеатрі на початку 1960-х. Тоді вона, 16-річна дівчина, через сімейні обставини залишившись у Рівному (до міста приїхала з родиною у 1958-у з Ужгорода, де й народилася) під опікою бабусі, змушена була сама дбати про себе та брата.
Щойнозбудоване приміщення Рівненського театру, 1960 рік. Там починала свою театральну кар’єру Алла ЖуковськаАлла Жуковська у 18 років
Після школи пішла працювати на газорозрядний завод. І от одного разу побачила оголошення про набір до студії при Рівненському драмтеатрі. Відтоді власне й розпочалася її театральна кар’єра. Талановиту дівчину помітили, і невдовзі її ім’я з’явилось на афішах Рівненського театру. Здебільшого це були ролі другого плану, але до кожної Алла Жуковська готувалась так, наче це була головна роль її життя.
Серед речей, які нагадують про рідну людину, донька Алли Жуковської зберігає ескіз костюма до вистави “Сільська честь”. Його спеціально для Алли Жуковської розробляла художниця театру Таїсія Хредченко
“Ставилась до цього дуже відповідально, – пригадує донька Алли ЖуковськоїОлена Сергєєва. – Роль завжди заучувала сама, і завжди перед дзеркалом. Казала, що потрібно бачити своє обличчя. Коли я вже була старшою, то мама просила мене подавати репліки за інших акторів, так вона вживалась в образ…”
Як запевняють ті, хто добре знав Аллу Олександрівну, у неї не було великих акторських амбіцій. Принаймні на загал вона їх не демонструвала. Але акторська мрія була — зіграти Снігову королеву. Чим вабив її цей персонаж, хтозна… Адже за характером вона була повною протилежністю цій героїні — щира і людяна, співчутлива і справедлива, завжди відгукувалась на чужу біду і готова прийти на допомогу, не мала ані натяку на якесь зазнайство, зірковість чи зверхність. Хоча, можливо, й було в ній щось таке “королівське”, а можливо вона бачила свою королеву — більш людяну, теплу… Донька Олена каже, що, можливо, це було бажання мами яскравіше розкрити свій акторський потенціал, адже негативні герої для цього — благодатний грунт. Та й, як пригадує Олена Сергєєва, режисер Олег Мосійчук завжди казав, мовляв, якщо Снігова королева, то це лише Жуковська. Однак Алла Олександрівна так і не постала на сцені Рівненського театру в омріяному образі.
Двадцятичотирьохрічна акторка Алла Жуковська
Алла казала:” Треба попросити, щоб дали мені Снігову королеву зіграти, – пригадує Анна Даниленко. – Я б так її зіграла!..”. На мою думку, як актрису її недостатньо задіяли, не дали розкритися. А вона через свою скромність не змогла пробитися далі”.
Утім, королеви в акторській кар’єрі Алли Жуковської таки траплялись, розповідає її донька: “Мама зіграла, наприклад, Королеву в казці про Білосніжку. А ще була Королева у виставі “Тіль” у постановці Олега Мосійчука. Це була така інфантильна, закохана в свого Короля особа, яка живе в своєму світі, не розуміючи, що відбувається в державі…”
Сцена з вистави “Білосніжка і сім гномів”. Королева – Алла Жуковська (ліворуч)
Зі спогадів Олега Мосійчука: “Алла Жуковська — людина енциклопедичних знань у галузі світового театру і кіно, яскрава особистість у житті й напрочуд органічна, витончена у власній працездатності актриса. У виставах “Тіль” за п’єсою Григорія Горіна, “Допоможи їм, Всевишній” Олексія Казанцева, “По щучому велінню” Марка Кропивницького, “Канотьє” Миколи Коляди, Алла знаходила саме той закуток душі своїх героїнь, який завжди безпомилково працював на втілення ідейного задуму. І це не лише години роботи в театрі, в робочий час, за графіком. Театр тоді не закінчувався ніколи. Він тривав після репетиції у гримерці, до пізньої ночі у нас на домашній кухні… А чули б ви бесіди народного артиста України Володимира Сніжного, чи розмови акторів Анатолія Бортніка, Петра Лісничука з Аллою Жуковською в театральній курилці! Вони, обожнюючи одне одного, сплітали такі діалоги, що позаздрив би будь-який майстер художнього слова! Я завжди дивувався, як може в одній людині акумулюватися стільки любові до тих, хто поруч…”
Алла Жуковська (праворуч) з багаторічною найкращою подругою Валентиною Ворошик у виставі “По щучому велінню”
Закулісний “директор” вистави
На багатьох афішах Рівненського театру кінця 1970-х і до 1998 років можна зустріти прізвище Алли Жуковської як виконавиці ролі і помічниці режисера одночасно. Суміщати в одній виставі такі дві надважливі “ролі” допомагало Аллі Олександрівні глибоке розуміння театральної специфіки, недаремно колеги називали її людиною-театром.
Алла Жуковська на афіші – у подвійній ролі: помічниці режисера і матері Лукаша
І знову подвійна “роль” – Шура і помічниця режисера
Ці старі театральні програмки для Олени Сергєєвої, яка їх ретельно зберігає, завжди нагадуватимуть і про найріднішу людину, і про театр, якому вона присвятила все своє життя
За словами Олега Мосійчука, вона володіла практично всіма театральними професіями і могла замінити будь-кого. Практично всі, з ким довелося поспілкуватися при підготовці цієї публікації, зазначали, що Алла Жуковська була найкращою помічницею режисера. Специфіка цієї надзвичайно важливої театральної професії полягає в тому, що помреж повинен не лише точно передати акторам творчий задум режисера щодо ролей, на нього покладається багато підготовчих функцій. Це той невидимий глядачеві диригент вистави, який тримає у своїх руках усі її складові: вчасний вихід на сцену, вчасна зміна декорацій, світловий і звуковий супровід. А в муздрамтеатрі додаються ще й оркестр і балет. За командою помрежа машиніст підіймає завісу. У руках помрежа порядок і дисципліна за лаштунками і безпека трюків. Щоб досконало все це робити потрібно знати кожну виставу “на зубок”. Недаремно колись у 30-і роки минулого століття кращих помічників режисера навіть на Оскар номінували.
Завжди зосереджена, уважна і відповідальна – Алла Жуковська на робочому місці за пультом помічниці режисера, 1994 рік
Про роботу колеги і приятельки згадує Любов Харченко, яка упродовж 12-ти років працювала в Рівненському драмтеатрі також помічницею режисера пліч-о-пліч з Аллою Жуковською: “Ми підтримували одна одну, допомагали. Алла встигала стежити і за дисципліною, і за умовами праці акторів, за декораціями, світлом — всі служби в неї на контролі. Алла була на своєму місці, роботу виконувала бездоганно. Ніколи не зловживала своїми повноваженнями, але була дуже відповідальною і вимогливою, без винятків. За це її поважали в колективі”.
Любов Харченко (ліворуч), Георгій Кияновський, Алла Жуковська, над ними стоїть режисер Ярослав Бабій
Згадує народна артистка України Ярослава Мосійчук (акторка Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка, у 1990-і актриса Рівненського муздрамтеатру): “Вперше побачивши Аллу, я була вражена — яка розкішна актриса! Жінка голівудської зовнішності. Висока на зріст, з видовженим овалом обличчя, глибокими виразними очима і яскравими губами, густим білявим волоссям, стрункою фігурою. Вона вражала красою і водночас стриманістю і строгістю. Я спочатку навіть дещо побоювалась її. Пригадую, якось вирішила зайти на репетицію, яку проводив на сцені мій чоловік Олег Мосійчук, тоді головний режисер театру. Тихесенько відкрила двері і тут наштовхнулась на такий погляд Алли! Я так швидко їх зачинила, наче перемістилась у просторі. “Навіть дружині головного режисера не дозволю руйнувати атмосферу на репетиції,” – згодом з усмішкою сказала Алла”.
Згадує заслужена артистка України Наталія Гунда (актриса Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, у середині 1990-х — актриса Рівненського муздрамтеатру): “Для себе я оцінила роботу Алли Жуковської як помічниці режисера зокрема в “Безталанній” (постановка Олега Мосійчука). Я, тоді ще нова в колективі молода актриса, і це була моя перша велика робота в театрі. Як тоді Алла Олександрівна зуміла дуже коректно, ненав’язливо, водночас дуже влучно зкоригувати мою роботу! Вона ніколи не нав’язувала власної думки. Але вміла переконати, бо була дуже харизматичною. Я тоді для себе відзначила, що це людина театру. Такі люди, як вона, це стовпи театру, на них тримається його дух…”
Згадує заслужений працівник культури України Олег Зайцев (режисер, театрознавець, заступник директора Закарпатського академічного українського музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв, з 1989 по 1997 — художник з освітлення Рівненського муздрамтеатру): “Була дуже фаховою помічницею режисера. Могла нагримати, бувало, від її слів молоді актори плакали, але ніколи не принижувала, не ображала… За кулісами вона була справжнім диригентом, в неї за кулісами завжди була мертва тиша. Вона дуже любила свою роботу. Окрім цього була хорошою актрисою епізоду. Рівненському театрові пощастило, що в ньому були такі люди, як Алла. Водночас, її скромність, здавалося, була аж якоюсь надмірною. Ніколи себе не ставила попереду інших, вище інших. Шкода, що плеяда таких людей театру нині відходить”.
Такої ж думки і Наталія Гунда: “Алла Олександрівна була неймовірно віддана театру і талановита, водночас і надзвичайно скромна. Я не пам’ятаю, щоб вона себе десь рекламувала, “проштовхувала”… Таким людям потрібно допомагати. А ще — у неї було просто неймовірне почуття гумору! Причому гумор такий тонкий, нічого такого, як кажуть, “нижче пояса”…”
Вистава “Малюк і Карлсон”. Фрекен Бок – Алла Жуковська
“Мами завжди вистачало…”
“Діти акторів завжди були “дітьми полку”, – жартує про своє дитинство Олена Сергєєва. З її слів, поки мама була на сцені, її “няньками” перебуло півтеатру. Так було заведено. Так виростали усі театральні діти, з раннього дитинства розуміючи, що театр може відібрати в них навіть найрідніших людей.
“Мені мами вистачало, я не нарікала, – розповідає Олена Сергєєва. – Хоча, скільки памятаю своє дитинство, я завжди чекала маму за кулісами. Завжди хтось з колег забавляв мене, поки вона була на сцені. Бабуся — мамина мама — була суворою з нею. Мама мало зазнала від неї ласки, бабуся чомусь більше сина любила. Можливо тому мене мама просто обожнювала і намагалася дати якомога більше уваги, тепла і любові. Мама була неперевершеною оповідачкою. Як щось розказувала, то я наче фільм дивилась. Так я від неї історію про трьох мушкетерів почула. Пам’ятаю, як вона казки мені читала і розповідала. Андерсена дуже любила. Ми разом з нею сміялись і плакали над героями. Мама була неперевершена гумористка. Такий колоритний єврейський специфічний гумор — тонкий, дошкульний і влучний. Дуже любила французького коміка Луї де Фінеса і фільми з ним.”
Алла Жуковська з донечкою Оленкою
За спогадами колег, щирого серця Алли Жуковської, її доброти і небайдужості вистачало не лише на власну доньку. Готовність прийти на допомогу, підставити плече, здавалося, в неї це було в крові. Можливо тому, що все своє життя вона звикла розраховувати лише на себе, покладатися лише на власні сили.
– Якось був такий випадок, – пригадує Олена Сергєєва. – Мама ішла на роботу. Бачить на мосту стоїть молода вагітна жінка, і якось так дивно дивиться на воду. Мама наче відчула, що може статись біда. Підійшла до неї, заговорила. Вони поспілкувались, і жінка пішла. Я не знаю, як склалася її доля, але, можливо, завдяки маминій небайдужості вдалося запобігти нещастю…
Ярослава Мосійчук згадує: “Уже коли ми подружились і мешкали поряд, я дізналась про її жалі і болі. Дізналась, що великої материнської любові вона не зазнала. Але скільки любові дарувало її серце доньці Оленочці! Безмежним світлом добра і тепла вона осявала нас усіх… Я завжди знала, що якось поїду до Рівного, ми побачимося, наговоримося, набудемося… Як же її бракує тепер… Не можу змиритися з думкою, що “ніколи більше”… Не можу видалити з мобільного її номер телефону… Кажуть, незамінимих людей немає. Мою Аллу мені ніхто так і не замінив”.
Ці слова Ярослави Мосійчук напевно можуть повторити чимало з тих, хто близько знав Аллу Жуковську, з ким вона ділилась своїми болями і негараздами, кому допомагала долати їхні власні проблеми.
Щирі подруги Ярослава Мосійчук (на задньому плані ліворуч) і Алла Жуковська. Зустріч у 2000-у році. На передньому плані Олена Сергєєва
Вона наполегливо відстоювала і захищала інших, при цьому зовсім не вміла “вибивати” для себе бодай щось.
Було в Аллі щось таке — дитяче, тварин дуже любила. Була така оригіналка. Не любила, коли дарували квіти. Казала:”Ну навіщо ви їх зрізали? Нехай би росли. Подаруйте мені краще букет кропу”.
Нерозлучні подруги Алла Жуковська і Валентина Ворошик – і в театрі, і в житті разом. Рівне, початок 1970-хСеред колег: актриса Ольга Кудрявцева (ліворуч), Алла Жуковська, адміністратор Людмила Гречко
У такому складному і живому мистецькому організмові, яким є театр, рідко обходиться без закулісних інтриг, скандалів, акторських “міжусобиць”. “Смажені” факти стали обов’язковою складовою біографії переважної більшості творчих особистостей. Нічого подібного не могли пригадати про Аллу Жуковську. Театр для неї був майже святим місцем. Звісно, були певні речі, які дратували, обурювали, викликали нерозуміння і навіть неприйняття, особливо, коли в 1990-і театр перелаштовувався з радянського театру на мистецький заклад нового типу. За спогадами колег та доньки Алли Жуковської, попри те, що актори здебільшого люди складні, часто далеко не з янгольськими характерами, вона ладнала з усіма. Теплі й дружні стосунки були і з зірками рівненської сцени — Ніною Ніколаєвою, подружжям Гаврюшенків і Гурських, Володимиром Сніжним, Володимиром Петрухіним. Утім, як каже Олена Сергєєва, тоді звання, здавалося, не мали такого значення, не спричинювали в людях зверхності й зарозумілості.
Алла Жуковська і народна артистка України Ніна Ніколаєва
Без театру. І з театром у серці
Майже 20 років Алла Жуковська жила без театру, відколи пішла з нього в 1998-у і доки не залишила цей світ. Непрості для країни або, як нині кажуть, буремні чи лихі 90-і, позначились і на мистецтві. Театр — це завжди віддзеркалення суспільства. Про справжню причину, чому Алла Жуковська залишила справу, яку так безмежно любила і вміла робити добре, знає лише вона.
У Алли Олександрівни було дуже розвинене почуття справедливості і самоповаги, – розмірковує про її звільнення Наталія Гунда. – У часи, коли змінились пріоритети, вона не вписувалась у них. Вона ніколи не вміла “пролазити у шпаринку”, пристосовуватись. Вона служила, але не вислужувалась. Коли вона сказала:”Я піду”, це вразило ввесь колектив, бо вона могла ще працювати і як актриса, і як помічниця режисера. Але вона була завжди послідовною у своїх діях і тримала слово — сказала, що піде, то інакше не могла.
Любов Харченко і Анна Даниленко зазначали, що за відходом з театру Алли Жуковської відчувалась якась її образа, але на кого, чи на що — вона ніколи про це не говорила. Тільки зазначила, що більше ніколи до театру не прийде.
Без театру було важко, розлука з улюбленою справою, якій віддано служила 37 років, була болісною. Театр довго не відпускав.
– Мама в 55 років пішла на пенсію, хоча могла ще працювати і працювати, – розповідає Олена Сергєєва. – Але переступити через себе не змогла. Це був дуже болісний процес, це її ранило. Ми років 5 про театр навіть не згадували. На цю тему було табу. Згодом, звісно, трохи відлягло… Мама ніколи не висловлювала образи на театр. Хоча я відчувала, що було в неї на душі… Вона лише один раз переступила поріг Рівненського театру після звільнення — та й то на моє довге вмовляння подивитися роботу приятельки в одному спектаклі.
Театральні програмки з іменем Алли Жуковської — актриси і помічниці режисера досі зберігає її донька Олена.
За словами Олени Сергєєвої, життя Алли Олександрівни після театру ніколи не було життям бабусі-пенсіонерки, яка просиджує дні на лавці в дворі. З її дієвою, цікавою до всього і відкритою натурою це було несумісним. Вона багато читала. Книги були її щоденними супутниками. Як розповіла донька Олена, Алла Олександрівна ще неабияк захопилася в’язанням. Маючи бездоганний смак і почуття стилю (про що нераз зазначали колеги і друзі), вона вив’язувала креативні речі і собі, і доньці. Непосидюча Алла Олександрівна завжди знаходила собі і заняття, і пригоду — чи то сусідам допомагати, чи то цуценят-кошенят рятувати.
“Мама кидалась на порятунок, не зважаючи на час доби, погоду чи самопочуття, – пригадує Олена Сергєєва. – Уміла й деяку чоловічу роботу виконувати — замок поміняти, щось підкрутити. Вона так і залишилась після розлучення сама. Були, звісно, якісь особисті історії, але чоловіка, який заслуговував би на її увагу, так і не зустріла”.
Чи згадувала театр? Можливо… Проте воліла про це не говорити. Тільки інколи довше затримувалась поглядом на єдиній своїй мистецькій нагороді — наборі з шести келишків. Їх подарували Аллі Жуковській з нагоди 55-річного ювілею Рівненського муздрамтеатру в 1994 році.
“Мама не отримала ані звань, ані дипломів, ані грамот. Ті скромні келишки — то за усе її 37-річне театральне життя. Але вона дуже дорожила цим подарунком, і не бачила нічого образливого в ньому. Вона не страждала від того, що їй не дали звання (хоча, звісно, воно додало б, наприклад, їй більше грошей до пенсії), чи якихось інших знаків уваги. Вона горіла своєю роботою, вона присвятила себе театрові повністю. У цьому було її і щастя, і нагорода”.
Алли Олександрівни Жуковської не стало в 2016-у після тривалої хвороби.
“За рік до смерті мами мені приснився сон, що мама помре у 72 роки, – пригадує скорботну подію Олена Сергєєва. – Так і сталося. Пам’ятаю, через день чи два після її смерті до нас раптом приблудився лісовий голуб, залишив нам пір’їнку і полетів… Мені здалося, це був такий знак від мами… Вона дуже любила життя, раділа йому і вміла бачити його красу. Коли ми ставили пам’ятник на могилі, то довго думали над епітафією. І написали так: “Ти любила життя. Ти залишилась у ньому назавжди”.
Нехай ці спогади будуть післяжиттєвим духовним “бенефісом” Алли Жуковської — акторки і людини, яка жила з відкритим серцем до світу, хоча він до неї не завжди був прихильним. Приїхавши до Рівного ще дитиною, вона щиро полюбила його і залишилася в ньому назавжди — у пам’яті близьких і друзів, у спогадах колег, у світлинах, у театральних афішах, і в історії Рівненського муздрамтеатру. А отже — в історії нашого міста.
Маленька АллаПоруч із мамою і татомРідне місто Ужгород. Маленька Алла з батьками і хреснимиРівне. У 18 років життя здається безхмарним і щасливимОлег Мосійчук: “…Алла Жуковська, дивиться у високе небо і, посміхаючись крізь сльози, мовить: “Запам’ятайте мене красивою!”. Пам’ятаємо…”
… З фотографій у родинному альбомі дивиться на світ ясними очима гарненька дівчинка поруч із батьками та рідними… А ось — вродлива юнка, яка сміливо рушає назустріч усім викликам долі… А тут — доросла самодостатня красива жінка, в очах якої мудрість і досвід, і саме життя…
Світлана КЛАЛЬКО
Щира подяка за співучасть у підготовці публікації:
доньці Алли Жуковської Олені Сергєєвій
народному артистові України Олегові Мосійчуку
народній артистці України Ярославі Мосійчук
заслуженій артистці України Наталії Гунді
заслуженому працівникові культури України Олегу Зайцеву
Сьогодні, 14 травня, о 15 год., біля пам’ятника Шевченку відкриють мистецьку інсталяцію львів’янки Уляни Дацишин “Крик душі”. Про це пише Galinfo з посиланням на Інформаційний портал депутатів Львівської міської ради.
Інсталяція представлена у вигляді велетенської карти України з закривавленими дитячими іграшками, зруйнованими будинками, колючим дротом та колосками пшениці, які проростають крізь спалену землю.
Ідея такої інсталяції, зізнається вона, народилася з початком російсько-української війни. Спершу, за співпраці з Благодійним фондом “IT TROOPS”, підтримки посла України та представників ООН, її презентували в Женеві, тепер – у рідному Львові.
“Я переконана, що наш проєкт побуває ще у багатьох країнах. Через нього я хочу показати світові до чого призвела політика умиротворення агресора, політика поступок та кулуарних домовленостей, коли в обмін на енергоресурси та прибутки європейські політики закривали очі на вбивства українців. На вбивства дітей, зґвалтування жінок та варварське руйнування цілих міст.
Пригадайте скільки часу мільйони українців просили, щоб світ закрив небо над нашою країною, але цього не зробили досі. Переконана, що саме брак вольових рішень і призвів до тієї катастрофи, яку ми маємо зараз”, – зазначає Уляна Дацишин.
Захід відбудеться спільно з Львівською міською радою. Усі зібрані кошти від проекту передадуть на потреби ЗСУ.
Олена Кульчицька увійшла в історію українського мистецтва як першорядний графік, книжковий ілюстратор, автор новітніх естетичних концепцій розвитку графіки.
Любов до графіки відкрила перед нею широкі можливості оперативно та майстерно формувати засади своєї мистецької програми, яку вона розгорнула у вагомих тематичних циклах, серіях. Її творчі шукання не обмежувалися модерною стилістикою початку ХХ століття у цій царині. Досі подиву гідна масштабність її образного мислення, широта формальних шукань та досконале володіння художніми засобами у малярстві, графіці, декоративно-прикладному мистецтві.
Художниця Кульчицька Олена (зі сайту http://esu.com.ua)
Художниця також плідно працювала у малярстві. Вона залишила значну збірку, яка нині є власністю Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького і налічує 431 живописний твір у жанрі пейзажу, портрету, побутової картини, релігійного мистецтва та композицій на історичну тематику. Від початків своєї творчості, особливо у ранній період, вона створила знакові малярські твори, що демонструють її новаторські пошуки та досягнення у контексті художніх явищ, які панували в українському мистецтві першої половини ХХ століття. Картини та пленерні етюди цього часу свідчать про захоплення молодої художниці імпресіонізмом. У цій стилістиці виконані і пейзажі, написані ще під час студій у Відні, а саме мистецьких подорожей до Венеції (1904), згодом до Європи (Мюнхен, Страсбург, Париж, Лондон). Це етюди «Над морем»(1903-1906), «Морське побережжя Франції» (1908), «Париж.Сена» / «Міст через Секвану» (1908), а також «Автопортрет»(1903-1906). Ці твори, вирізняє холодний колорит блакитно-сріблястих витончених тонів, які майстерно передають настрій і природу північного побережжя Франції.
Олена Кульчицька. Морське побережжя Франції. 1908 р. Картон, олія.
До творчих досягнень раннього періоду належить і її « Автопортрет» (1903-1907), написаний у Відні, де майстерно відтворено психологічний образ молодої жінки. ЇЇ відкрите обличчя – натхнене, живе, сповнене смутку, виразно проступає на узагальненому тлі, вирішеному у холодній гамі зеленкавосиніх тонів. У цьому контексті привертають увагу картини, створені під час побуту у родинному домі у Косові (1904-1909), а саме: «Діти на леваді»(1908), «Пастушок із гусьми» (1908), «Соняшники» (1908), « Ярмарок у Косові» (1904-1908), «Верби зимою» (1907), в яких помітні риси імпресіонізму.
Олена Кульчицька. Пейзаж із Косова. Млинівка. 1904-1908 рр. Картон, олія.
У картинах «Яблуньки» (1903), «Пейзаж із Косова. Млинівка» (1904-1908), «Ярмарок у Косові» (1904-1908), «Верби зимою » (1907) художниця майстерно передала мінливість та настрій карпатських краєвидів, де в єдиному світлоповітряному просторі втрачається предметність форми, яка ніби розчиняється у повітряному середовищі. О. Кульчицька любила малювати на березі річки Рибниці у Косові, робила численні зарисовки із щоденного життя гуцулів аквареллю. … «Я йшла серед Гуцулів, малювала… Я відчувала в собі ту силу й енергію, що змушує людину творити. Я прямо ціла вглубилася в ту працю, й коли сьогодні оглядаю свої образи з того часу просто подивляю той розмах, відвагу й енергію, з якою нарисовані ці картини». Так згодом вона писатиме у своїх нотатках.
Олена Кульчицька. Ярмарок у Косові. 1904-1908 рр. Полотно, олія.
Життя галицького села стає провідною темою у її малярстві. Під час підготовки до виставки 1913 року в Києві, художниця мешкає на плебанії о. С. Рибчака у селі Домажир в околицях Львова. Тут вона створює цикл робіт в олійному та акварельному малярстві. Йдеться про олійні полотна «Урочисте свято / Діти з образами», «Усвято/Діти зі свічками», «Бабуся» ( усі – 1913) та інші. У картині «У свято/ Діти зі свічками» художниця відтворює святкову сцену в церкві на Яворівщині. Діти, хлопець і двоє дівчат, вбрані у народні яворівські строї, стоять, тримаючи перед собою запалені свічки. Їхні обличчя, освітлені полум’ям свічок, зігріваються теплим світлом, яке наповнює постаті дітей, виграє світляними плямами на їхньому барвистому одязі, обличчях, випромінюючи своє тепло на усій площині картини.
Олена Кульчицька. У свято / Діти зі свічками. 1913 р. Фрагмент. Полотно, олія.
Художниця майстерно передає гру світла і тіней у жанровій сцені «Двоє дітей із рибками» (1913) де бачимо двох малих дівчаток, які спостерігають за золотими рибками в акваріумі. Тло картини темносинє, у закутках кімнати губляться тіні, освітлені личка дітей, які схилились над акваріумом, сповнені таємничого захоплення. Серед маловідомих картин, які не так часто експонувалися на виставках, є й олійне полотно «Увечері в Перемишлі» (1913), де художниця відтворює сцену в інтер’єрі помешкання: у передвечірньому присмерку, що заповнює кімнату, біля столу, під портретом батька, який видніється на тлі стіни, сидять дві жінки, які читають. Їхні постаті освітлені лампою, що випромінює тепле світло навколо, переходячи у тінь в глибині кімнати. Бачимо, що тут, як і в попередніх творах, Олена Кульчицька розв’язує малярські проблеми відтворення простору та світла, застостусовуючи прийоми імпресіонізму.
Олена Кульчицька. У свято / Діти зі свічками. 1913 р. Фрагмент. Полотно, олія.
Пізніші пленерні етюди «Яблуньки чекають на цвіт», «Прасувачка», «Дівчинка», « Перед церквою», «На кладовищі» із циклу «Тур’є» (усі -1928 ), «Хлопчик із гармонією»(1925) відкривають новий етап у її малярстві.
Олена Кульчицька. Перед церквою. 1928 р. / Із циклу « Тур’є». Картон, олія.
Вони вирізняються новими формально-пластичними прийомами в стилі експресіонізму і свідчать про такі риси як прямування до широких узагальнень, виразність форми, звільненої від зайвої деталізації, яскравий насичений колорит.
Олена Кульчицька. Хлопчик із гармонією. 1913 р. Картон, олія.
У збірці олійного малярства Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького налічується понад 30 портретів сестри Ольги, виконаних у різні періоди творчості Олени Кульчицької. Це і групові портрети, які представляють Ольгу в колі родини, й невеликі портретні етюди, а також завершені полотна більших розмірів, що вдало передають внутрішній світ і характер сестри. Ці твори вирізняються чарівністю, їм притамана легкість і пластична виразність, колористичне багатство, вдале використання прийомів імпресіоністичного та експресивного малярства.
Олена Кульчицька. Літо / Сестра. 1912 р. Полотно, олія.
До кращих творів у цьому жанрі відносимо картину «Літо» (1912), в якій втілено образ сестри Ольги. Молода вишукана жінка сидить, відпочиваючи, під парасолею, через яку сонячне проміння лагідно освітлює її витончену фігуру, гублячись у складках її світлорожевої літньої сукні, мерехтить на обличчі, волоссі, переливається теплими світлотіннями.
Олена Кульчицька. Яблуньки чекають на цвіт. 1928/ Із циклу «Тур’є». Картон, олія.
У творчому доробку майстрині є небагато натюрмортів, виконаних переважно у 1940-1950 роках. Це експресивна композиція із різнокольорової вовняної пряжі, натюрморт «Альпійські фіалки»(1956), «Гладіолуси» та велика за розміром картина «Натюрморт в майстерні» (1957), де у декоративній манері відтворено інтер’єр майстерні художниці. У майстерні, на тлі портретів рідних, емалі «Народне мистецтво», бачимо стіл, накритий темночервоною скатертиною, поряд із ним – фрагмент верстата для друкування гравюр, графічні аркуші, а також різноманітні знаряддя мистецької праці.
Олена Кульчицька. У майстерні. Натюрморт. 1957 р. Полотно, олія.
Ми зупинилися на окремих творах із малярської спадщини Олени Кульчицької, а саме на тих, що складали б основу мистецького виставкового проєкту «Олена Кульчицька (1877-1967) Із малярської скарбниці», який планувався до ювілею художниці. Віримо, що після нашої перемоги в нинішній війні ми його реалізуємо.
Любов КОСТЬ Завідувачка Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
П’ятничний концерт Львівської національної філармонії буде особливим і символічним. Обираючи програму вечора організатори хотіли подякувати Чехії та Англії за їх солідарність з українським народом. Подія відбудеться 13 травня. Початок о 18:00.
Львівська філармонія . Фото: Сергій Горобець
Програма концерту «Моя Батьківщина» об’єднає симфонічну музику композиторів із трьох європейських країн, серед яких музика нашої України та країн, які стали для нас неабиякою опорою та підтримкою – Чехії та Великої Британії!
Твори прозвучать у виконанні солістів – Тобіаса Рота (альт), Ігоря Муравйова (скрипка), Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії під орудою українського диригента, заслуженого артиста України Віктора Плоскіни.
Львівська філармонія . Фото: Юрій Стефаняк
Смілива і відважна «Шарка» із однойменної симфонічної поеми чеського композитора Бедржиха Сметани розпочне вечір. Концерт для альта з оркестром англійського композитора Вільяма Волтона у свій час вважали одним із найважливіших зразків жанру і найвагоміших зразків жанру, а молодого Волтона називали «музичним генієм». Чуттєва і прониклива «Українська поема» Євгена Станковича розкриє слухачам багатогранний світ емоційної глибини та душевної лірики композитора. Завершить музичний вечір Сюїта з музики до кінофільму «Тарас Шевченко» Бориса Лятошинського. Музику композитор писав до кінострічки, яка побачила світ у 1951 році. Попри тотальну цензуру Лятошинський зумів багатогранно змалювати образ українського поета з допомогою народних пісень на слова поета, серед яких «Думи мої», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», а у фіналі використав мелодію відомої української колядки «Бог ся рождає».
Гурт «Цвіт Кульбаби» долучився до Благодійного аукціону речей від українських зірок.
Як повідомили у групі, лот №35 на аукціоні – акустична гітара з автографом лідера гурту “Цвіт кульбаби” Василя Марущака, альбом на CD “Рижа”, кепка з символікою гурту та листівки з автографами.
Лот №35 на благодійному аукціоні
Гітара особлива тим, що знімалася у кліпі “Фальшива любов”.
Стартова ціна – 200 грн. (один крок – не менше 100 грн., але може бути більше)
Зібрані кошти будуть спрямовані на купівлю автомобіля для ЗСУ.
Фінальний перегляд коментарів під лотами та визначення переможця, що запропонував найбільшу ціну відбудеться 14 травня (субота) 2022 р. впродовж прямого ефіру радіо «Вежа FM».
Перша громадська лазня у Львові, Nowości Illustrowane, 1912 рік
На початку грудня 1912 року у столиці коронного краю Австро-Угорщини Галичини реалізували давню мрію львівських гігієністів і відкрили першу громадську лазню.
У цьому доступному для всіх верств населення закладі за невелику ціну могли помитися під душем (а в жіночому відділенні були навіть ванни) ті львів’яни, яким було занадто дорого відвідувати розкішні купелі, які у той час вже були як у самому Львові, так і поблизу — на курорті в Брюховичах.
У той час все ще траплялися епідемії холери та інших інфекційних хвороб, причиною яких було недостатнє дотримання правил гігієни. Тому ще з кінця 19-го століття в європейських містах почали будувати громадські лазні, покликані стримувати поширення інфекцій.
Про необхідність таких закладів у Львові найбільше говорив міський радник (депутат), директор школи Ян Солеський. У 1904 році він видав спеціальну брошуру “Про справу народної лазні”, в якій наводив приклади закордонних банних закладів, порівнював витрати на їх будівництво та доходи від діяльності, вказуючи, що плата за їх відвідування має бути невисокою, а для декого – вхід мав би бути безкоштовним.
Такими лазнями, на думку львівського гігієніста, повинні були б користуватися “найширші соціальні класи, наприклад учні народних шкіл, ремісники, військові, робітники всіх професій тощо”. Архітектор і також міський радник Іполіт Сливінський одразу зголосився заопікуватися технічною стороною такого закладу. Але рухалася справа зі спорудженням лазні у Львові дуже повільно.
У 1906 році львівська газета Kuryer Lwowski повідомляла, що у другому за величиною галицькому місті Кракові вже такий заклад почав працювати, описуючи те, як він був облаштований. Окрім власне душових кабін і ванн, у цій будівлі були просторі зали для очікування з газетами та брошурами, у підвалі були розташовані склади для вугілля та дров, пральня, магазин білизни, а на горішньому поверсі — житлові приміщення. Внутрішні стіни лазні були облицьовані штучним мармуром, тому їх легко було мити. Вся будівля опалювалася парою та мала електричне освітлення.
“Ціни у лазні надзвичайно доступні. Ванна коштує 20 гелерів (0,2 австрійські корони — приблизно 20 гривень за нинішніми цінами, – авт.) з милом і рушником; душова ванна – 12 гелерів також з милом і рушником. Ванна з душем для дітей до 15 років коштує 8 гелерів. Додаткове мило – 6 гелерів, додатковий рушник – 2 гелери. Такі низькі ціни дають можливість користуватися лазнями широким народним колам. За рік тут можуть 5 100 разів прийняти ванну і 26 800 – душ”, – писала тогочасна газета.
У львівському виданні нарікали, що попри усі старання радника Яна Соленського міська влада у столиці Галичини ніяк не приступить до будівництва лазні. “Можливо, приклад Кракова пришвидшить появу такого необхідного закладу”, – відзначив Kuryer Lwowski.
Лише у 1910 році кошти для спорудження громадської лазні у Львові нарешті знайшлися. На ці потреби міська рада погодилася виділити 300 тисяч корон із 14-мільйонної позики, яку наважилося взяти місто. Оскільки вартість будівництва та обладнання одного такого закладу становила близько 60 тисяч корон (близько 6 млн грн за нинішніми цінами), магістрат вирішив збудувати одразу п’ять лазень — для кожної міської дільниці.
Вигляд на вулицю та площу Бема – посеред плоші будівля лазні.
Першу лазню було збудовано у 1912 році на площі Юзефа Бема (тепер площа Святослава біля вулиці Ярослава Мудрого, – авт), “на вильоті вулиці Кордецького (тепер — Олени Степанівни)”. Судячи з опублікованого у виданні Nowości Illustrowane фото, будівля мала два поверхи і напівпідвальне приміщення. За інформацією тогочасних газетярів, у чоловічому відділенні було 10 душових кабін, у жіночому – 6 душів та 2 ванни.
“Першою умовою здоров’я, безсумнівно, є гігієна, а перша умова гігієни – чистота. Тож для того, щоб полегшити дотримання чистоти тіла для незаможних сфер, у великих містах створюються популярні лазні, належно облаштовані та за найдоступнішими цінами. Такий заклад під назвою “Перша народна купальня” цими днями введено у громадське користування у Львові”, – писав тижневик Nowości Illustrowane.
Учасниками урочистого відкриття закладу був тодішній львівський мер Нойман та інші поважні персони, а священник Ленкевич освятив лазню.
Про плани збудувати наступний такий заклад газета Kuryer Lwowski повідомила у вересні 1913 року. Друга лазня з’явилася для мешканців Жовківській дільниці — на вулиці Балоновій (тепер — Гайдамацька). Але вже наступного року вибухнула Перша світова війна і усім стало не до великого банного будівництва.
Вигляд площі Святослава (колишньої площі Бема) у 2015 році
Відомо, що під час Другої світової війни (у Мережі опубліковано світлину з 1944 року) лазня на колишній площі Бема все ще стояла. Тепер тут, поруч з автомобільною стоянкою, височіє готель Таурус. На фото з 2015 року – це ділянка, обгороджена будівельним парканом.
Командири Перемиського Куреня УПА. Зліва направо сидять: надр. СБ «Старий», лікар «Сян» (Вільгельм Вельніке), сотен. «Громенко»; стоять: рай. «Верниволя», кур. лікар «Шувар», бунч. «Соколенко», курінний «Байда», кур. дантист «Зубченко», пвх. «Євген»; сидять на стовбурі: капелан о. «Кадило», окр. СБ «Потап», бунч. «Буркун», ндр. УЧХ «Скала», сотен. «Крилач», зв'язкова «Мотря», сотен. «Ластівка», підп. «Лісовик», заст. сотен. «Лагідний»; стоять на стовбурі: стр. «Білий» і сан. «Кивай». Світлина зроблена 19 квітня 1947 р. Знимкував сотен. «Бурлака».
В Україні істотно зросла підтримка визнання ОУН-УПА учасниками боротьби за незалежність України. Про результати опитування, проведеного Соціологічною групою “Ретинг”, пише LIGA.net.
81% українців підтримує, лише 10% – проти. З 2010 року показник підтримки зріс у чотири рази, з 2015-го – вдвічі.
Соціологи провели опитування 27 квітня. Опитали телефоном українців віком від 18 років. Похибка дослідження – трохи більш як 3,1%.
Українська повстанська армія, Організація українських націоналістів Законом України “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті” визнані борцями за незалежність України.
Також Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” воїни ОУН-УПА мають статус учасників бойових дій.
В пятницю, 13 травня 2022 року, о 20:00 відбудеться онлайн концерт з бомбосховища гурту «ZERNO». Як повідомили організатори Український Мистецький Фронт, під час концерту збиратимуть кошти для потреб Збройних Сил України.
Група грає у жанрах інді-рок, інді-поп, поп-рок. Заснована у 2015 році в м.Житомирі.
Склад: музика/тексти/акустична гітара/клавіши/вокал – Максим Козловець; бас-гітара – Віктор Невмержицький; віолончель – Дмитро Гончарук; електро-гітара – Данило Бусилков; барабани – Кирило Болдирев.
Як відомо, Мистецький фронт України був заснований у березні 2022 року під час війни між Росією та Україною львівським музикантом і організатором Сергієм Федорчуком та власником київського агентства Top Media Communication Ольгою Чертковою.
Музиканти з різних міст України об’єднуються для благодійних виступів на підтримку Збройних Сил України. Під час заходів звучить музика різних форматів – класична, електронна, джаз, рок та блюз. Вже проведено 22 концерти українських музикантів.
Зібрані кошти надходять на рахунок громадської організації Міжнародна асоціація художників; потім їх перераховують на потреби загону спеціальних операцій «Азов».
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
