В колекції польської цифрової бібліотеки вдалося розшукати столітні листівки зі Львова. Саме їх надсилали своїм родичам та близьким людям львів’яни напередодні свят.
Новорічні вітання з 1906 рокомНоворічна листівка, видана у Львові у 1909 роціНоворічна листівка, видана у Львові у 1910 році
Сьогодні традиції надсилати листівки поштою призабуті та не настільки популярні. В цифрову епоху, прийнято вітати близьких через месенджери, електронну пошту, проте так було не завжди. Електронне повідомлення можна стерти разом із історією, а паперова листівка має все ж більшу цінність і може стати єдиною згадкою про родича, про його почерк, теплі слова та емоції.
Радимо нашим читачам переглянути нашу добірку, а потім заглянути до сімейних архівів та пошукати листівки вдома. Що писали вашим рідним на листівках, звідки приходили святкові привітання? Це все ваша родинна історія та неоціненні спогади, які варто зберігати та передавати нащадкам.
1 січня 1880 року у Львові вийшов друком перший номер щоденної газети “Діло”. Вона була провідним виданням Галичини до Другої світової війни.
Першим редактором “Діла” став український літератор Володимир Барвінський.
Газета виходила з періодичністю двічі на тиждень у 1880–1882 роках, тричі на тиждень у 1883–1887 роках та щоденно з 1888 року.
“Діло” відстоювало ідеї народовців. Виступало за окремішність українського народу та розбудову державності. Вступало в суперечки з галицькими москвофілами. При цьому газета не стала рупором якоїсь однієї галицької партії. Подавала збалансовані та виважені публікації. Виступала з критикою українських політиків.
Виданню вдалось здобути популярність серед галичан та фінансову стабільність. Наприкінці свого існування “Діло” отримувало найбільше фінансування через рекламу.
Газета виходила до самого вступу радянських військ у Львів. Більшовики розкритикували видання. У редакції “Діла” на пл. Ринок, 10 розмістилася газета “Вільна Україна”. Останнього редактора “Діла” Івана Німчука посадили до Луб’янської тюрми.
Улюблені пісні Володимира Івасюка, колядки, пісні на слова відомих поетів, «POETY» та «Колискові для Олекси» у виконанні Тараса Чубая, Соломії Чубай у супроводі симфонічного оркестру «INSO-Львів» та музичного гурту. 23 січня у Львівській національній опері відбудеться унікальний концерт «ЦЕЙ СВІТ ВЕРТЕП», з нагоди 74-ої річниці з дня народження культового поета Грицька Чубая. Початок о 19:00, повідомляють організатори VINIL Concert agency.
Своєрідним епіграфом вечора стали промовисті рядки Грицька Чубая:
«А світ — вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, щонайважче — у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін…»
На сцені Львівської опери відома співачка, громадська діячка та благодійниця Соломія Чубай представить авторські проекти «POETY» та «Колискові для Олекси» у супроводі музичного гурту та симфонічного оркестру INSO-Lviv. Популярний автор-виконавець, музикант та композитор Тарас Чубай виконає композиції на вірші Грицька Чубая та інших відомих поетів, пісні Володимира Івасюка, а також свої класичні хіти та колядки.
Знаково, що перед концертом відбудеться відкриття вулиці ім. Грицька Чубая у Львові.
«Цей концерт унікальним тим, що Соломія і Тарас вперше разом виступлять на великій сцені з сольними проєктами. Вони представлять унікальні пісні на слова відомих поетів, колядки та повстанські пісні. І це все на честь Дня народження їхнього батька – Грицька Чубая та відкриття вулиці його імені у Львові», – запрошують на концерт організатори VINIL Concert agency.
Перший день Нового року завжди обіцяє щось нове та інтригуюче. Завжди хочеться вірити що рік принесе багато хорошого, а все погане залишиться в минулому. Сьогоднішній день і 2023 рік особливі – адже весь цивілізований світ чекає одного – нашої перемоги! Адже це буде не просо перемога однієї держави над іншою, це буде перемога культурних цінностей, свободи, взаємоповаги, демократії над диким варварством. А культурної спадщини у нас багато, ми маємо чим пишатися і за що боротися!
Ось хоча б невеликий культурний екскурс в минуле нашого міста разом з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова.
Для творчих галичан своєрідною родзинкою у ХІХ — на початку ХХ століття стали літературно-художні кав’ярні. У таких закладах працювали письменники, художники, журналісти, частими відвідувачами були викладачі, студенти, в цих стінах карбували пам’ять поколінь, створювали мистецькі течії, режисери, актори обговорювали свіжі театральні постанови, тут призначали різні зустрічі.
Петро Карманський. Відень 1920 року
«Каварня, — зазначав поет, перекладач, який згодом працював викладачем Тернопільської гімназії, Петро Карманський, — винахід XIX ст., коли міське життя стало терпіти від роз-строю нервів і коли люди збідніли, тобто втратили змогу сходитися в дорогих пивних і винарнях. Для нашого брата, бідного поета чи публіциста, котрому як рибі вода потрібне широке і мудре товариство, де він знаходить джерело творчих спонук і концепцій, залишається хіба модерна, недорога, негомінка, дискретна каварня…» І продовжив: «Не можу навіть уявити життя «Молодої Музи» без каварні. В іншому випадку воно було б дуже сіре й безперечно менш продуктивне… Каварня веліла нашому братові забувати про дійсність, давала йому фікцію добробуту й сталила його енергію до боротьби з дійсністю, а щонайважніше: вона творила з нас своєрідне братство людей одної думки і однакових змагань. У каварні, де нам було тепло й привітно, ми справді жили. Ми вели розмови про суть і завдання мистецтва, сперечалися й виковували певні критерії», пише Вільне життя.
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Наприклад, у літературній кав’ярні «Монополь» у Львові щовечора збиралися молоді митці. Посмакувати кавою, почитати свіжі газети, зустрітися з талановитою молоддю та досвідченими митцями. Кав’ярня радо приймала таких поетів, як уродженці Тернопільщини письменник Богдан Лепкий, літературознавець Михайло Рудницький, а також прозаїк Володимир Бирчак (Бірчак), поет, літературний критик Остап Луцький. Атмосферу цього спілкування вдало передав Петро Карманський: «Приходив (І. Франко. — Б. М., В. У.) кожного дня під вечір до нашої скромної каварні «Монополь» незамітно, без шуму, немовби соромився, що важиться в свойому одязі засісти при одному столі з ошатно одягнутими многонадійними паничами, якими ми намагалися (молоде — дурне) бути. Випивав склянку чаю, виймав з кишені камзолі срібну монету і бавився нею. І ждав нагоду побавитися з нами, молодими. Та приходилося, звичайно, ждати без успіху. Нам зашивалися роти в його товаристві, бо ми добре знали гостроту його язика та великі відомості, з якими ні один з нас не міг суперечити.
Іван Франко
— Говоріть що! — врешті відзивався Франко, якому хотілося поговорити й забути про те, що після цілоденної мозольної праці в товаристві Т. Шевченка дожидає його не менше важка праця вдома. Він же недарма таскав під пахою цілий оберемок всіляких рукописів і коректи.
І хтось із сміливіших важився заговорити. Він слухав і ждав. Та коли приловив співрозмовника на якійсь фразі, що йому не сподобалася, не втерпів, щоб не пришпилити його звичайним «дурниці говорите». І аж тоді розв’язувалася його губа. Ми довідувалися чимало такого, чого були не вчули від нікого із сучасних».
Історик Михайло Грушевський згадував: «Ця щоденна полуднева порція газет, була необхідним елементом його (Івана Франка. — Б. М., В. У.) життя: як фаховий газетяр він прочитував їх у величезній кількости…»
Михайло Грушевський. Львів, 8 січня (за ст. ст.) 1904 р. Світлина опублікована у книзі: Facie ad faciem: Ілюстрований життєпис Михайла Грушевського / Авт.-упор. Світлана Панькова, Ганна Кондаурова. – Київ: Либідь, 144 с.
У це кафе в 1903 р. І. Франко привів і Сергія Єфремова. «Щодня, коло 4-ї години, — згадував Єфремов, — йшов я до НТШ, а звідти гуртом — Франко, Гнатюк, Труш — ішли до «Монополію» і там півтори—дві години спочивали од щоденної праці: за склянкою гербати або чоколядки, читали газети з усього світу, обмінювалися думками з приводу світових новин, обмірковували питання літературні і політичні…»
Іван Труш
Значну частину постійних відвідувачів становили емерити (пенсіонери), котрі могли не зважати на витрати. Збиралися вони на «малу чорну» та для читання газет, бо кав’ярні передплачували пресу і широко це рекламували, хизуючись одна поперед одну також книгозбірнями. Зазвичай мали у вільному доступі довідники, енциклопедії та словники, якими охоче користувалися любителі кросвордів.
Францішек Яворський
«У каварняних сутінках достоту живуть цілі групи людей, які творять характерне і специфічне середовище, спрагле на подих Европи, що віє з газетних плахт, спрагле на плітки великого міста… — наголосив 1910 р. один із перших оспівувачів богемного побуту Франц Яворський. — Знаю одного журналіста, який із гордістю оповідає, що найкращі статті створив у каварні».
Михайло Рудницький (Назустріч. – 1934. – Ч. 1)
«Українські письменники попередніх поколінь навіть не уявляли собі, що можна думати і писати у каварні, хоч першу каварню в Европі відкрив таки їх земляк Кульчицький, — зазначив у газеті «Назустріч» Михайло Рудницький. — Для доби модернізму нерівномірне життя поза хатою мало силу привабливої екзотики. Відомо, що С. Людкевич півжиття провів у каварні, де находив найкращі свої мельодії… Ми, грішні, ходили й ходимо до каварні, бо там можемо обмінюватися думками як рівні з рівними — з людьми, що полисіли від студій над літературою, і з молокососами, що називають нас ретроградами. Каварня стала демократичною установою, щось наче читальня «Просвіти», де всі рівні, з тою ріжницею, що голос тут мають не ті, яких мусили слухати, а ті, яких можна слухати…»
До Різдва і Нового року золотий голос української естради – Іван Попович, готує для львів’ян справжній сюрприз та запрошує провести різдвяні свята разом! Його концерт відбудеться 19 січня у Центрі Довженка. Початок о 19:00.
Іван Попович відомий своїми патріотичними та ліричними піснями, в яких оспівується краса України, любов до рідного краю. І багато з тих пісень є знайомими та улюбленими для не одного покоління. Згадайте хоча б «Золото Карпат», «Василина», «Стожари» чи «Марічка-чічка», які знають усі.
Артиста люблять і слухають не тільки в рідній Україні, а й в інших країнах світу. Недаремно він активно гастролює Європою, Азією, США. Але українська земля завжди залишиться єдиною та такою бажаною для співака, саме тому святкові концерти він презентує вдома.
19 січня закінчується цикл різдвяних свят, а вже наступного дня, за повір’ями, приходить Іван Предтеча та забирає їх на свої плечі. Провести разом цей наймагічніший період року пропонує Іван Попович.
«Улюблені хіти, які співають різні покоління, та звісно ж – колядки і щедрівки, зігріють усіх ці січневі вечори та подарують незабутні емоції. Також у програмі пісні, що надихають та композиції, що вже стали українським надбанням. Таку подію не можна пропустити!» – запрошує артист.
«Не зволікайте та купуйте квитки, щоб провести різдвяні свята з запальною музичною програмою. Якщо одного концерту Івана Поповича буде замало, тоді запрошуємо такої на події в інші міста. Зробіть подарунок близьким!» – додають організатори VINIL Concert agency.
Артистка-дресувальниця Лілія Джосан зі своїми зебрами на арені Львівського цирку
З 24 лютого 2022 року життя кардинально змінилося в усіх українців. Багато людей опинилося в окупації, хтось втратив дах над головою, а хтось і близьких людей. На одній з дач під Бучею опинилася і артистка-дресувальниця Лілія Джосан. Разом з нею дві підопічні зебри.
“24 лютого ми були під Києвом. Потрапили в окупацію в районі Бучі. Два місяці не було ні світла, ні жодного зв’язку. Ходили косили сухостій, щоб хоч якось прокормити зебр. Біля нас проходили російські танки, стріляли, літали.
Артистка-дресувальниця Лілія Джосан зі своїми зебрами на арені Львівського цирку
Лише десь першого квітня, трохи почав з’являтись зв’язок. Згодом, десь в середині літа, вдалось евакуюватись з тваринами до львівського цирку куди нас покликали.
Мої зебри пережили й салюти й вибухи, вони підуть за мною всюди”, – розповідає Лілія.
Лілія народилась в Слов’янську, Донецької області. З малку марила кіньми. Пригадує, як дитинстві батьки завжди водили її в парк на каруселі-атракціони де завжди каталась на конях. І хоча в сім’ї, ніхто не займався кіньми вона своє життя пов’язала саме з ними.
Артистка-дресувальниця Лілія Джосан на арені Львівського цирку
“Займалась в секціях, в кінно-спортивних школах, на Іподромі під Полтавою займалась, а потім прийшла в цирк. Перша моя робота була в Харківському державному цирку, звідки я й почала свою циркову кар’єру”, – пригадує Лілія.
Вона зазначає, що кожна тварина з якої їй довелося працювати — це індивід, який мав свій характер, свої недоліки та переваги. І вона любила всіх своїх підопічних.
Артистка-дресувальниця Лілія Джосан на арені Львівського цирку
“Мій перший кінь, який дістався мені в цирку, його звали Дон. Він мав 95 % виснаження. Він майже був не живий. Мені сказали, що як виходжу його, то він і буде моїм і буду з ним працювати. Я й виходила його. Так і стала артисткою. Потім у мене були й інші коні, був ослик, зараз зебри”, – розповіла Лілія Джосан.
Як розповіла дресувальниця, питання дресури тварин — вища школа спілкування між людьми та тваринами. Зазвичай в цирк беруть маленьких тварин і дресувальник практично 24 години на добу з нею перебуває та спілкується. Спостерігає, вивчає, знаходить контакт. Циркові дресувальники зовсім інші люди, ніж звичайні. Вони бачать, як тварина себе поводить, чому надає перевагу, який трюк їй подобається.
Артистка-дресувальниця Лілія Джосан у Львівському цирку
Саме тоді, коли ти знаходиш спільну мову з твариною, коли вона тобі починає довіряти, саме тоді вона може піти за тобою всюди й буде віддавати звої знання та вміння.
“Тварини, як і люди досить різні. Одні можуть відкрито виражати свої почуття та переживання. Інші більш приховано. Але вони все знають та відчувають” – зазначила Лілія в розмові.
Артистка-дресувальниця Лілія Джосан з директором Романом Здреником у Львівському цирку
Зараз артистка-дресувальниця Лілія Джосан зі своїми вихованцями знайшла притулок у Львівському цирку. Сюди вона приїхала на запрошення директора Романа Здреника. Тут зебри отримали теплий вольєр, збалансовану їжу, регулярний медичний огляд і нагоду кожних вихідних тішити дорослих та малих своїми виступами.
Зимовий цикл свят на Бойківщині розпочинається зі свята Введення (4 грудня, за церковною традицією має назву Введення в храм Пресвятої Богородиці). Цей день бойки ще називали святом “полазника”, традиції та обряди якого походили з дохристиянських часів і були спрямовані на оздоровлення людей, підвищення плідності худоби.
Люди з Бойківщини, попри свою сильну віру в Бога, шанували ритуали предків, адже поряд з замовляннями читались молитви. Наприклад, до початку ХХ ст. зберігся звичай, що першим у хату, господарські приміщення, стайні мав зайти чоловік. І це мав бути здоровий, одружений, бажано заможний чоловік. Люди вірили, що це сприятиме здоров’ю і достатку в родині впродовж цілого року. Жінкам у цей день взагалі заборонялось виходити з дому. Ще одним звичаєм цього дня на Бойківщині (особливо Самбірщина і Старосамбірщина) була традиція заводити до хати вола, бика чи вівцю – символи достатку та добробуту. Також вважали, що з цього дня можна було колядувати, або просто називали цей день першою колядою.
Свято Андрія (13 грудня, Андрія Первозванного) зі всіма традиціями на Бойківщині було поширене в основному серед молоді. Дівчата в ніч на Андрія ворожили на хлопців і майбутню долю, а хлопці робили “збитки” в хатах і помешканнях дівчат, наприклад: знімали ворота і ховали десь неподалік, виносили двері з під’їздів, лякали дівчат, подекуди фіри (вози) виставляли на дах зупинок громадського транспорту.
Свято Миколая (19 грудня) – улюблене свято всіх дітей. Найголовнішою традицією цього дня є віра дітей в те, що Святий Миколай приносить подарунки в ніч з 18 на 19 грудня. Саме свято Миколая на Галичині, а відтак на Бойківщині, дитячим стало в ХІХ ст., коли з розвитком шкільництва виникла потреба свята для дітей, щоправда саме свято не зводилось лише до подарунків від святого Миколая, а й діти готувались до свята: вчили вірші, готувались до різних змагань. Миколай в традиційних віруваннях є не тільки тим, хто приносить подарунки, а й Святим, заступником і помічником убогих та потребуючих. Бо навіть в народній пісні “Ой хто, хто, Миколая любить”, є такі слова:
Ой, хто, хто, спішить в Твої двори Сего Ти на землі і в морі Все хорониш від напасти. Не даєш му в гріхи впасти …..Миколай!
Наступним і найбільшим святом у зимовому циклі є Різдво Ісуса Христа (7 січня). Це свято в бойків дуже шановане і багате на традиції. Бойки до Різдва завжди готувались заздалегідь. У переддень Різдва – Святий вечір – готували 12 пісних страв на вечерю. Старше покоління в домі постили цілий день (нічого не їли аж до вечері); також у цей день не можна було сваритись. Ввечері, в кімнату, де відбувалась вечеря, урочисто вносили дідуха. Вважалось, що дідух є символом всіх померлих, і разом з ним на вечерю збираються душі всіх родичів, які відійшли у засвіти. У бойків на вечерю збиралась вся родина. Стіл до вечері також по-особливому сервірували: на стіл стелили сіно та накривали скатертиною; подекуди на Бойківщині очищені зубці часнику розкладали по кутах столу, а на Старосамбірщині по-одному зубчику часнику клали кожному на тарілку, адже вважалось, що цей зубчик дасть здоров’я на цілий рік.
По всій Галичині, а відтак Бойківщині, перед початком вечері голова родини брав просфору (маленький прісний хлібець, який випікають і посвячують в неділю, яка припадала перед Різдвом) і ділив на стільки частинок, скільки було членів родини за столом. Перед початком вечері вся сім’я вставала і молилась разом вголос “Отче наш” і “Богородице Діво”. Просфора – це перше, що споживали на Святий вечір. Господар брав цю частинку, злегка підносив вверх та промовляв: “Христос рождається!”, йому відповідали: “Славімо Його!”, і тоді лиш споживав. Так починалась Свята вечеря. Звичайно, кожен район, кожне місто, кожне село мало свої особливі традиції підготовки до Святвечора, але початок у всіх на Бойківщині однаковий – з молитви. З-за столу не можна було вставати до кінця вечері, тільки господині дозволялось відійти за іншою стравою. Закінчувалась вечеря колядками, і першою колядою завжди мала бути “Бог предвічний”. Потім, коли всі вдосталь наїлись і наколядувались, дітям дозволялось йти колядувати по-хатах. Господарі хати давали за коляду певну “нагороду”, це могли бути гроші, пампушки та інші гостинці.
У сам день Різдва всі бойки спішили до церкви. І не просто збоку постояти на кінець Служби Божої, а йшли так, щоб встигнути на Велике Повечір’я і відбути всю Службу Божу аж до мирування. Потім, прийшовши з церкви додому, снідали, колядували і вирушали в гості, або ж самі приймали гостей. Вважалось, що на Різдво потрібно було відвідати всіх родичів. Коли сім’я приходила до когось в гості, спочатку стукали у двері, а потім починали колядувати і віншувати.
На різдвяні свята організовувались вертепи, або, як говорили на Бойківщині (Старосамбірщина, Самбірщина), – Пастирки. Це були театралізовані дійства, які відтворювали події пов’язані із народженням Ісуса Христа. Обов’язковими персонажами таких вистав були: Ангели, три царі, цар Ірод з воїнами, смерть, чорт, пастушки, жид Мошко та його дружина Сара. Текст вертепу щороку змінювався та додавались нові персонажі. Ці народні театральні дійства зазнавали змін, як правило, тоді, коли відбувались певні глобальні події на території українських земель, наприклад сучасні історичні події: здобуття незалежності, помаранчева революція, революція гідності, епідемія коронавірусу (так, в січні 2022 року, у параді Вертепів у Дрогобичі брав участь такий персонаж). Головною метою вертепів і колядників є у формі вистави і співу прославляти Бога і народження Ісуса Христа, а також нагадувати, що прощення і спасіння отримають всі, хто щиро цього прагне. Бо як колядують у одній колядці, що поширена на Бойківщині:
Христос ся рождає! Славіте його! Що ми дочекали дня нинішнього. Слава Богу, дякуємо! Що ми ще колядуємо! Слава Богу, слава, слава навіки! Христос ся рождає, з предвічних віків! Щоби нас ізбавить від тяжких гріхів! Слава Богу, дякуємо! Що ми ще колядуємо! Слава Богу, слава, слава навіки! Христос ся рождає, славіте його! А за ту коляду Богу дякуймо. Слава Богу, дякуємо! Що ми ще колядуємо! Слава Богу, слава, слава навіки!
На Бойківщині свято Василя вирізнялось тим, що його вважали Старим Новим Роком, з рядженими маланкою і козою тут не ходили, проте зранку 14 січня хлопчаки ходили засівати хати. Вони вчили віншування та колядки, з побажаннями достатку і здоров’я в майбутньому. У процесі декламування віншівки хлопці засівали хату пшеничним зерном. Подекуди на Бойківщині в зерно домішували дрібні монети.
У переддень Йордану (Водохреща, 19 січня) відзначали Щедрий вечір. Традиції самої вечері схожі до традицій Святого вечора, проте дещо простіші. Наприклад, до вечері вже не готували 12 страв. Особливістю цього вечора було те, що господар хати перед вечерею окроплював дім свяченою водою, а також всі вмивали водою руки та обличчя. Наступного дня йшли до церкви на Службу Божу, опісля з процесією – до найближчої річки чи ополонки, де відбувалось водосвяття, після якого вода набувала цілющих властивостей.
Йорданом завершувався цикл зимових свят. Бойки шанують традиції предків, і, як бачимо, більшість традицій ґрунтується на вірі в Бога та вірі в краще майбутнє, перемогу добра над злом.
Зичимо усім святкового настрою!
Автор – Ірина ШЕРЕМЕТА, молодша наукова працівниця відділу історії
У середу, 04 січня 2023 р., о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) відбудеться відкриття виставки графічних робіт Романа Петрика «Святині України».
«Графічне мистецтво є одним із найдавніших видів мистецтва. Перші зображення контурів і силуетів тварин та людей на стінах печер були графічними малюнками. Багато декоративно-прикладних речей, створених у добу неоліту та бронзового віку, епох Відродження тощо – це теж зразки графічного мистецтва.
Слово «графо» – у перекладі з грецької – означає «пишу». В порівнянні з живописом графіка має певні умовності, вона скупа та лаконічна. Основними засобами зображення у графіці є лінія, штрих, крапка, гра контрасту, світла й тіні. Для виконання графічних творів використовують олівець, вугілля, туш, соус тощо. Це відрізняє графіку від живопису, в якому вдаються до розмаїтої палітри фарб.
Графіка застосовується досить широко. Її види і форми дуже різноманітні: станковий та учбовий рисунок, естамп (усі види гравюри й літографії), книжкова ілюстрація та орнаментика, журнальний та газетний рисунок, плакат, афіша, реклама й етикетка, грошові знаки й поштова марка, листівка.
Робота Романа Петрика
У моїх перших роботах особливе місце відведено зображенню дерев’яних церков. Церква – це особлива складова і невід’ємний компонент народності й духовного менталітету української нації. Вона завжди була джерелом відновлення, захисту і демонстрації українських традицій, обрядів та звичаїв. Церква – це не тільки святиня для кожного християнина, який вбачає у храмі помешкання Бога і шлях до спасіння, але й те “духовне”, без чого життя, творчість і вибір вірної дороги на землі є неможливими. Будівля храму втілює те чисте джерело, з якого український народ черпає наснагу до подальшої боротьби, творчість і фантазію для творіння, любов, лагідну вдачу і силу для ідентифікації себе як великої нації.
Упродовж багатьох століть українська церква була єдиною спорудою, про яку найбільше дбали. Її завжди щедро прикрашали – як за часів Я. Вишневецького, Б. Хмельницького, І. Мазепи, так і за часів панщини, визвольної боротьби УПА, “червоного” терору. Кожен українець, незважаючи на обставини, вважав своїм обов’язком зробити пожертву на церкву. Всім відомі історичні факти, коли церковні споруди ставали притулком, цитаделлю і, навіть, останнім рубежем оборони й порятунку для багатостраждального народу. І треба вважати чудом те, що стільки церков ХVІ-ХІХ ст. залишилися до наших днів. На жаль, зараз ці історичні артефакти українців знищуються часом, вогнем, мовчазною байдужістю громади та відповідальних осіб зі збереження пам’яток культури.
Робота Романа Петрика
У наш час потрібно більше звертатися до історії, традицій і, особливо, до духовної сфери. Вивчаючи і аналізуючи події минулого, ми навчимося цінувати і берегти ті моральні, етичні і суспільні чесноти, які пропагуються і втілюються у життя через церкву. Озирнувшись у минуле, ми бачимо, що жодна культура, жодне суспільство не може існувати в злагоді, благополуччі, любові без впливу духовних норм та правил.
Саме церква є найбільшим і найціннішим релігійним атрибутом і символом, про який потрібно пам’ятати, пропагувати і висвітлювати його в усіх мистецьких проектах.
екілька слів про себе. Народився у Львові 1961 року. Завжди подобалась старовина: старий глиняний горщик, стара прялка, що стояла на стриху старої хати, давні кам’яниці Львова, ліпнина на них. Можливо, звідси – прагнення стати архітектором. Вступив у вуз та ейфорія стати “великим”, як Кензо Танге чи Лє Корбюзьє, швидко минула – реалії інші. Почав займатися графікою. У 1984 році завершив навчання, хотів працювати в інституті “укрпроектзахідреставрація”, але не судилося – не було вакансії. Влаштувався художником-реставратором Київської філії по реставрації живопису у Львові. Робота була цікавою, відвідав багато різних пам’яток, робив замальовки, ескізи.
Робота Романа Петрика
У колективі майстерні познайомився з людьми, які захоплювалися колекціонуванням української старовини. Прилучився і я до цього, навіть став одним із співзасновників Інституту колекціонерства при НТШ, що діє у Львові. Займаюся графікою – просто для себе, для душі. З боку моєї дружини Олі та сина Андрія я завжди бачу лише розуміння і можу займатися улюбленою справою. Моя техніка – туш, перо. Часто дарую свої роботи друзям, знайомим. Декілька творів було представлено на виставках у Польщі (Краків, 1989 р.), Канаді (Торонто, 1995 р. – виставка в українській громаді). Роботи публікуються з 1999 р. в журналі “Діти Непорочної” (видавництво “Добра книжка”).
Багатьох із зображених споруд уже не існує, велика кількість знаходиться у занедбаному стані. Тому, дорогі українці, не будьмо байдужі до того, що будували наші прадіди, збережімо Нашу історію. Бо хто ж, якщо не Ми?»
Група знаних українських виконавців у складі Андріани, гурту “Авіатор”, Андрія Князя та Заліска зібралися разом, аби у спільній пісні вказати точні координати, де врешті-решт опиняться всі наші вороги. Композиція отримала назву «Мо$к@ляку На Гіляку». А своє творче об’єднання артисти нарекли “Команда А”. Кажуть, що ця робота — результат їхньої багатомісячної спільної концертної діяльності.
«Ще на початку повномасштабного вторгнення ми з друзями- музикантами об’єдналися задля того, щоб на культурному фронті боротися з ворогом, допомагаючи нашим ЗСУ. На даний момент ми дали вже 75 благодійних концертів, на яких зібрали понад шість мільйонів гривень, що пішли на потреби наших героїв. Тому написана нами спільна пісня — це вже наслідок нашої багатомісячної волонтерської роботи», — розповідає одна з учасниць “Команди А” Андріана.
За словами музикантів, піснею “Мо$к@ляку На Гіляку» вони хотіли сказати, що будь-який ворог, котрий прийде на нашу землю, обов’язково буде битий і неодмінно вирушить вслід за російським кораблем.
«Або на гіляку, як варіант. Тому що у нас є найкращі у світі Збройні сили і українці — то незламний народ. Ми спеціально вибрали таку пісню, щоб вона була смішна, стьобна і весела, бо сумних пісень і нами та іншими артистами написано вже достатньо. Ми хочемо, щоб під нашу пісню люди танцювали і сміялися. Вона має стати справжнім позитивним саундтреком до нашої перемоги. І наші вороги мають знати кут їхнього кінцевого призначення», — пояснює Андріана.
Фотографії Старого Львова продовжують публікувати цикл матеріалів, присвячених історії лікувальних закладів міста Львова. У продовженні частини четвертої мова піде про спеціалізовані медичні заклади педіатричного профілю.
Заклад Св. Терези при вул. Новий Світ у Львові. Тут до 1880-х рр. працював дитячий шпиталь Св. Софії. Світлина Ю. Едера
Спеціалізовані медичні заклади педіатричного профілю. Першим спеціалізованим медичним закладом педіатричного профілю (для лікування дітей) не тільки у Львові, але й в усій Австрійській імперії був Шпиталь Св. Софії, який початково розташовувався при вул. Новий Світ (нині – Степана Бандери). Дитячий шпиталь Св. Софії був створений у 1845 р. за сприяння та фінансової підтримки княгині Ядвіги Сапіги (жінки Леона Сапіги) і названий на честь її передчасно померлої доньки. Початково шпиталь розташовувався при закладі Св. Терези. На початку 1880-х рр. під дитячий шпиталь Св. Софії було виділено ділянку на розі вул. Личаківської та Гловінського (Чернігівської). У 1882 р. за проєктом архітектора Юзефа Каєтана Яновського було збудовано перший лікувальний корпус (нині – ЛОР-відділення Львівської обласної лікарні), у 1889 р. за проєктом цього ж архітектора до лікарняного корпусу добудували приймальний покій та господарський павільйон. У 1885 р. за проєктом Івана Левинського було збудовано іще один лікарняний корпус, де розмістилося інфекційне відділення та операційний блок. У 1908 р. на розі вул. Гловінського і Піярів (Чернігівської та Юрія Руфа) збудували іще один корпус педіатричної клініки за проєктом Міхала Уляма.
Будівля дитячого шпиталю Св. Софії. Вигляд із вул. Личаківської. Світлина Ю. Косьєча-Яворського
Дитячий шпиталь Св. Софії було приєднано до Крайового загального шпиталю (нині – Львівська обласна клінічна лікарня) у Львові у 1910 р. Педіатричне відділення на вул. Чернігівській, 5 в складі Львівської обласної клінічної лікарні діяло до першої половини 1990-х рр., воно було закрите у зв’язку із відкриттям у Львові двох великих лікарень педіатричного профілю: Львівської обласної дитячої спеціалізованої лікарні (нині – Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр) на вул. Дністерській, 27 та Львівської міської дитячої клінічної лікарні (нині – Лікарня Св. Миколая) на вул. Пилипа Орлика, 4.
Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «Охмадит». Сучасна світлина
Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «Охмадит» розміщується в комплексі будівель, які були споруджені для санаторію Каси хворих міста Львова на вул. Лисенка, 31. У повоєнні роки тут розміщувався стаціонар Львівського НДІ охорони материнства та дитинства. У 1950 р. на базі цього стаціонару було створено Лікарню «Охмадит» (Охорони материнства та дитинства). На початках тут поруч із дитячими відділеннями діяли і відділення для дорослих: пологове, акушерське, терапевтичне. У 1957 р. потужність лікарні складала 300 ліжок, тут працювало 87 лікарів. У 1959 р. лікарню «Охмадит» було реорганізовано в багатопрофільну спеціалізовану педіатричну лікарню – Львівську обласну дитячу клінічну лікарню (ЛОДКЛ). Крім ЛОДКЛ у м. Львові діяла низка дитячих лікарень та педіатричних відділень, проте саме ЛОДКЛ була провідним лікувальним закладом педіатричного профілю із надання цілодобової висококваліфікованої медичної допомоги. На початку 1990-х рр. ліжковий фонд ЛОДКЛ складав понад 500 ліжок. Зараз у «Охмадиті» одночасно може лікуватися понад 400 маленьких пацієнтів, при лікарні діє консультативна поліклініка.
Презентація майбутньої Львівської обласної дитячої спеціалізованої клінічної лікарні у 1990 р.
У 1990 році за рішення Львівської обласної ради першого демократичного скликання було створено Львівську обласну дитячу спеціалізовану клінічну лікарню (від 2009 – Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр) на вул. Дністерській, 27, яку мешканці Львова часто називають «Чорнобильською лікарнею». Таку назву лікувальний заклад отримав тому, що в перші роки його роботи основним пріоритетом була медична допомога дітям, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС та через інші шкідливі екологічні фактори. Окрім цього спеціалізованими напрямками діяльності лікарні у подальші роки стали токсикологія, онкологія, онкогематологія, клінічна імунологія, неінвазивна кардіологія, ревматологія, пульмонологія, ендокринологія, пластична і лазерна хірургія; медична допомога при важких ураженнях центральної нервової системи; лікування гострої та хронічної ниркової недостатності. Також лікарі «Чорнобильської лікарні» надають медичну допомогу дітям, що нездужають на важкі хронічні захворювання, що рідко зустрічаються: муковісцидоз, синдром мальабсорбції та ін.
Лікарня розміщена у восьмиповерховому будинку, який було споруджено у 1990 р. за спільним проєктом архітекторів Юлії Верблян, Зіновія Підлісного та Лілії Кутної. Початково планувалося, що тут розміститься спеціальна лікарня для партійної та державної радянської номенклатури – т.зв. «обкомівська» лікарня.
Процедура гемодіалізу в Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі. Світлина 2012 р.
Першим головним лікарем Львівської обласної дитячої спеціалізованої клінічної лікарні був Олександр Миндюк (1942 – 2011), який стояв біля витоків нового лікувального закладу і керував ним два десятиліття. Саме Олександр Миндюк у 1990 р. із групою медиків-однодумців ініціював передачу приміщень т.зв. «обкомівської» лікарні на вул. Дністерській під спеціалізований педіатричний лікувальний заклад.
Олександр Миндюк народився в м. Бібрка на Львівщині, у школі навчався в м. Львові. Медичний фах здобув у медичному училищі та в 1965 – 1971 рр. у Львівському державному медінституті (нині ЛНМУ ім. Данила Галицького), де отримав фах педіатра. Під час навчання в медінституті Олександр Миндюк одночасно працював фельдшером кардіологічної бригади швидкої медичної допомоги.
У 1971 – 1974 рр., після закінчення медінституту за розподілом працював педіатром на Волині; у 1974 – 1975 рр. лікарем швидкої медичної допомоги; а у 1975 – 1990 рр. Олександр Миндюк працював у Львівській обласній дитячій клінічній лікарні «Охмадит» – спочатку ординатором, потім, протягом семи років – завідувачем педіатричного відділення раннього віку.
У 1990 р. за пропозицією Львівської обласної ради очолив Львівську обласну дитячу спеціалізовану клінічну лікарню, у якій працював аж до своєї смерті 18 лютого 2011 р.
Олександру Миндюку вдалося створити дружній висококваліфікований лікарський колектив, який здатний вирішувати найскладніші задачі дитячої медицини. Під його керівництвом «Чорнобильська лікарня» неодноразово очолювала рейтинги кращих медичних закладів України. Завдяки старанням Олександра Миндюка у 2010 р. статус лікарні було підвищено до Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру. У 2007 р. Олександрові Миндюку було присвоєно звання «Заслужений лікар України».
У 1991 р. Львівська обласна спеціалізована дитяча клінічна лікарня отримала перший великий гуманітарний вантаж зі США від «Фонду допомоги дітям Чорнобиля». У подальші роки лікарня плідно співпрацювала із низкою благочинних організацій «Світ дитини», «Крила надії», «Порятунок дитини із лейкемією», «Клуб левів міста Львова» (Україна); «Фонд допомоги дітям Чорнобиля», «Союз українок», «Advanced Medical Care for Ukraine» зі США; «HumanitarieHulpKinderenOekraïne», «Фонд Святого Христофора для дітей» (Нідерланди); «ChildHealthInternational», «Лінія життя» (Великобританія); «AssociationVendée-Ukraine» (Франція) та ін.
Від самого початку створення «Чорнобильської лікарні» колектив її медпрацівників формувався на конкурсних засадах. Лікарі та середній медперсонал постійно вдосконалював свою фаховість: понад 70 лікарів та кілька десятків медичних сестер стажувалися в провідних клініках Західної Європи та Північної Америки. Так само, фахівці із Західної Європи, Канади і США часто відвідують Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр і діляться із українськими колегами своїм досвідом. Лікарі центру захистили 2 докторські та понад десяток кандидатських дисертацій, опублікували понад три сотні наукових робіт. Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр є клінічною базою для кількох кафедр Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького та низки медичних коледжів.
Головний лікар Львівської обласної дитячої спеціалізованої клінічної лікарні Олександр Миндюк (другий зліва) і дружина президента США Білла Клінтона Гіларі (третя зліва) під час візиту до лікарні. Світлина 1997 р.
У 1997 р. в рамках візиту в Україну до Львівської обласної спеціалізованої дитячої клінічної лікарні завітала дружина тодішнього президента США Білла Клінтона Хіларі Клінтон – майбутній держсекретар США та кандидатка на посаду президента США від Демократичної партії.
У 2006 р. в рамках розвитку психологічної служби у Львівській обласній спеціалізованій дитячій клінічній лікарні почали реалізовувати проєкт «Доктор Клоун». У 2007 р. було оновлено неврологічне відділення лікарні на вул. Дністерській, 27. У 2008 р. було оновлено операційну, а у 2012 р. було створено підрозділ гемодіалізу для дітей – це було друге відділення гемодіалізу у Львові і четверте в області.
Будівля Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру на вул. Дністерській, 27. Світлина 2020 р.
Зараз у складі Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру працюють такі клінічні підрозділи: приймальне, гематологічне, хірургічне, фізіотерапевтичне, неврологічне, педіатричне відділення; відділення інтенсивної терапії та реанімації; відділення надання медичних послуг; відділення діагностики; клініки: психічного здоров’я дітей, підлітків та молоді, дитячої онкології та трансплантації кісткового мозку, дитячої імунології та ревматології; клінічна та бактеріологічна лабораторії; сурдологічний кабінет та мобільний хоспіс для дітей. Щорічно стаціонарне лікування в Центрі проходить біля 7,5 тис. дітей, амбулаторну спеціалізовану консультативну допомогу отримує біля 70 тис. пацієнтів дитячого віку.
У квітні 2021 р. в Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі було проведено першу трансплантацію нирки – до того такі операції проводилися у Львівській обласній клінічній лікарні (із 1986 р.) та у Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова (із 2020 р.). Дітям із нирковою недостатністю операції із трансплантації нирки в Україні проводили лише в Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова. У серпні 2021 р. Центр було включено до пілотного проєкту із трансплантації, що дозволило проводити операції із трансплантації нирки дітям безкоштовно. У травні 2022 р. у Центрі було проведено першу трансплантацію нирки дитині від неродинного донора.
Львівська міська дитяча клінічна лікарня (нині – Лікарня Св. Миколая) на вул. Пилипа Орлика, 4. Світлина 2018 р.
Львівська міська дитяча клінічна лікарня (нині Лікарня Св. Миколая) на вул. П. Орлика, 4 була збудована як частина медичного комплексу, до якого також входили Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова (вул. Миколайчука, 9) та поліклінічне відділення 1-ої міської клінічної лікарні ім. Князя Лева (вул. Гетьмана Мазепи, 25). Міська дитяча клінічна лікарня почала працювати у лютому 1993 р. Першого пацієнта в цій лікарні прийняли 9 березня 1993 р., а першу хірургічну операцію провели 20 квітня 1993 р. Після відкриття міської дитячої клінічної лікарні було проведено реформу стаціонарної педіатричної допомоги у м. Львові – закрито низку дитячих лікарень та дитячих відділень. У 2021 р. Львівська міська дитяча клінічна лікарня стала частиною Першого територіального медичного об’єднання, у 2022 р. вона була перейменована у Лікарню Св. Миколая.
Пологовий корпус Львівської обласної клінічної лікарні. Світлина 2021 р.
Спеціалізовані медичні заклади, що надають допомогу породіллям та недоношеним дітям. Перше лікарняне відділення для породіль в нашому місті з’явилося в Загальному шпиталі у Львові (нині – Львівська обласна клінічна лікарня) іще у 1785 році. Це відділення довший час містилося в будівлі колишнього Колегіуму Піярів (нині – головний корпус Львівської обласної клінічної лікарні на вул. Чернігівській, 7). Наприкінці ХІХ ст. Крайовий загальний шпиталь у Львові (таку назву лікувальний заклад носив у 1854 – 1918 рр.) було значно розширено, зокрема у 1894 – 1895 рр. було споруджено будівлю пологового будинку (вул. Юрія Руфа, 4), в якій із 1898 р. також розміщувалася акушерсько-гінекологічна клініка. У 1910 р. до Крайового загального шпиталю було приєднано дитячий шпиталь Св. Софії, на його базі створено три дитячі відділення. Педіатричне відділення Клініки Львівського державного медичного інституту, а із 1959 року – Львівської обласної клінічної лікарні знаходилося в будинку на вул. Чернігівській, 5. У 1976 р. на базі педіатричного відділення ЛОКЛ було створено відділення патології новонароджених дітей на 30 ліжок. Особливу групу пацієнтів цього відділення складали передчасно народжені немовлята. У 1986 р. відділення було розширене до 60 ліжок. Для лікування в це відділення переводилися хворі новонароджені із усіх пологових будинків і відділень м. Львова та Львівської області. Із 1987 р. відділення носить назву відділення патології недоношених новонароджених дітей. Зараз на базі Львівської обласної клінічної лікарні працює Львівський обласний неонатальний центр, виїзна неонатологічна бригада та Львівський регіональний навчально-методичний центр реанімації новонароджених.
Будівля неонатального центру при Львівській обласній клінічній лікарні. Вигляд із вул. Юрія Руфа. Світлина 2016 р. Авторка – Мар’яна Іванишин
У жовтні 2017 – грудні 2021 рр. у пологовому корпусі Львівської обласної клінічної лікарні було проведено масштабну реконструкцію, оновлено медичне обладнання. Після реконструкції в пологовому корпусі працюють такі відділення: пологове на 40 ліжок, екстрагенітальної патології на 30 ліжок; та патології вагітності на 30 ліжок. Загальна вартість робіт по оновленню пологового корпусу склала 106 млн. грн., із яких біля 90 млн. грн. це кошти із обласного бюджету. Під час реконструкції відбулося перепланування першого поверху, тут тепер розташований приймальний покій та оглядовий кабінет. У пологовому відділенні є вісім індивідуальних пологових залів та три операційні. Урочисте відкриття оновленого пологового корпусу ЛОКЛ відбулося 29 грудня 2021 р., а із 1 лютого 2022 р. відділення цього корпусу прийняли перших пацієнток. Перший малюк в оновленому пологовому відділенні ЛОКЛ народився 2 лютого 2022 р., цьому хлопчику дали ім’я Дмитро.
В лютому на базі ЛОКЛ також розпочало роботу відділення реабілітації раннього дитинства, яке надає стаціонарну допомогу та проводить консультативний прийом у катамнестичному кабінеті. У відділенні працюють лікарі педіатри-неонатологи, дитячий невролог, окуліст, фізіотерапевт, ерготерапевт, а також проводиться обстеження на апараті УЗД. У серпні 2022 р. при Неонатальному центрі ЛОКЛ було відкрито Банк грудного молока.
В складі Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит» працюють відділення анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених із виїзною неонатологічною бригадою невідкладної медичної допомоги та інтенсивної терапії та клініка захворювань та реабілітації раннього віку, яка надає широкий спектр медичних послуг дітям до 1 року. В складі клініки працює Центр постінтенсивного виходжування новонароджених та недоношених дітей.
Історія Львівського обласного клінічного перинатального центру починається у 1984 р., коли на околиці Львова в Червоноармійському (Личаківському) районі на вул. Батальній (Дж. Вашингтона), 6 розпочалося спорудження Пологового будинку № 2 м. Львова. На той час у м. Львові вже функціонували пологові будинки №№ 1 та 3 на вул. Мечникова, 8 та вул. Джамбула (Раппопорта), 8.
Новий пологовий будинок спорудили за типовим проєктом центральної районної лікарні. Першим виконувачем головного лікаря Пологового будинку № 2 м. Львова було призначено Романа Теодоровича Вільшанецького, який тоді був головним міським акушером-гінекологом. Наприкінці 1984 р. почали формувати колектив майбутнього Другого міського пологового будинку.
Будівля Львівського обласного клінічного перинатального центру. Світлина 2017 р.
Свою роботу Міський клінічний пологовий будинок (МКПБ) № 2 розпочав 1 квітня 1986 р. Того ж дня тут прийняли перші пологи, які були передчасними. Їх прийняла завідувач пологовим відділенням Джульєта Олександрівна Булатовська. У перші роки роботи МКПБ № 2 тут працювали Людмила Вікторівна Крижанівська (начмед); Калина Романівна Морозович (зав. Відділенням обсервації); Роман Теодорович Вільшанецький (зав. відділенням патології вагітності); Людмила Григорівна Пономарьова (зав. відділенням новонароджених); Василь Миколайович Перцович (зав. відділенням реанімації, анестезіології та інтенсивної терапії) та Орест Іванович Гера, який став завідувачем відділення гінекології. Головним лікарем після відкриття МКПБ № 2 було призначено лікаря акушер-гінеколога Володимира Федоровича Дорошенка, який на той час закінчив клінічну ординатуру на базі Львівського обласного онкологічного диспансеру. Першою старшою медсестрою закладу стала Віра Іванівна Самбір. Колектив МКПБ № 2 переважно складався із молоді віком 25 – 28 років.
У 1987 р. МКПБ № 2 м. Львова став клінічною базою кафедри акушерства та гінекології ФПДО Львівського державного медичного інституту (нині ЛНМУ ім. Данила Галицького). На той час цю кафедру очолював проф. Олександр Мирославович Созанський. Також у 1987 р. на базі МКПБ № 2 почав діяльність філіал Львівського НДІ педіатрії, акушерства, гінекології та спадкової патології, професор Созанський став завідувачем цього філіалу. Перші лапароскопічні операції в МКПБ № 2 було проведено саме співробітниками цього НДІ, які передали досвід лікарям Центру. Гінекологічні відділення стали потужними центрами лапароскопічної хірургії.
У 1986 – 2000-х рр. у структурі МКПБ № 2, а потім Львівського регіонального перинатального центру працювали жіночі консультації 2-ої, 4-ої та 5-ої міських поліклінік, а також консультаційний центр «Шлюб та сім’я». Така організація дозволяла на високому рівні надавати допомогу вагітним і породіллям, де первинною ланкою була жіноча консультація, а вторинною – стаціонар та сприяла професійному росту лікарів за рахунок системи ротації лікарів між відділеннями стаціонару та жіночими консультаціями.
У 1992 р. Міський клінічний пологовий будинок № 2 на вул. Дж. Вашингтона був реорганізований – він став Львівським регіональним перинатальним центром, тобто лікувальним закладом обласного підпорядкування. Відповідно до наказу Львівського Облздороввідділу, перинатальний центр мав надавати медичну допомогу вагітним, породіллям з передчасними пологами та недоношеним новонародженим дітям. Для цього в жовтні 1993 р. в складі Центру було введено в експлуатацію перше на Заході України відділення реанімації новонароджених, завідувачкою якого стала Лариса Михайлівна Куновська.
У 1992 р. починається міжнародна співпраця Львівського регіонального перинатального центру – було підписано угоду співпрацю та обмін досвідом між перинатальним центром та Університетською клінікою «Мілард Філмор ґоспіталс» (м. Баффоло, штат Нью-Йорк). Ця угода була підписана в рамках міждержавної програми медичної співпраці Державного департаменту США та Міністерства охорони здоров’я України, терміном на десять років, до 2002 року.
Також у 1992 р. керівництво та медичний персонал Львівського регіонального перинатального центру ініціювали створення в клініці палат спільного перебування матері та дитини. Хоча ця ідея отримала підтримку з боку Облздороввідділу, зокрем головного акушер-гінеколога Львівщини Івана Івановича Попіля, проте через опір санепідемслужби створення таких палат було на певний час заблоковане.
У 1994 р. Львівський регіональний перинатальний центр став клінічною базою кафедри педіатрії та неонатології, яку очолював Юрій Степанович Коржинський. Це дало вагомий внесок в розвиток Центру за рахунок впровадження новітніх методик лікування та виходжування недоношених дітей.
У листопаді-грудні 1994 р. лікарі Львівського регіонального перинатального центру із ініціативи Агенції США із міжнародного розвитку проходили стажування в одній із клінік м. Сан-Дієго в штаті Каліфорнія. Це були Ольга Любомирівна Шлемкевич (лікар-неонатолог) та Тамара Анатоліївна Лехновська (лікар акушер-гінеколог). Після стажування ці лікарі передали отриманий в США досвід колегам із Центру та інших лікувальних закладів Львова та області.
У 1996 – 2000 рр. головним лікарем Львівського регіонального перинатального центру був Іван Іванович Попіль. У 1990-ті рр. Львівський регіональний перинатальний центр першим в Україні започаткував практику раннього прикладання до грудей – грудному вигодовуванню почала надаватися особлива увага.
У липні 2000 – червні 2001 р. у Львівському регіональному перинатальному центрі було проведено першу реконструкцію. Після цього тут було запроваджено практику проведення партнерських пологів. У той час головним лікарем Центру була Лариса Богданівна Янів.
П’ятий Президент України Петро Порошенко під час відкриття оновленого Львівського обласного клінічного перинатального центру. 2018 р. Автор фото – Христина Процак
У жовтні 2013 р. Львівський регіональний перинатальний центр припинив свою роботу – тут розпочали другу реконструкцію в рамках державної програми створення нових та реконструкції вже існуючих перинатальних центрів в Україні. Через брак фінансування реконструкція Центру затягнулася і була призупинена через брак коштів. 20 квітня 2018 р. відбулося урочисте відкриття Львівського обласного клінічного перинатального центру за участю 5-го Президента України Петра Порошенка.
Треба зазначити, що Міський клінічний пологовий будинок № 2 м. Львова, а потім регіональний перинатальний центр у різні роки відвідувало багато високих чиновників, зокрема міністр охорони здоров’я СРСР Євген Чазов, Міністри охорони здоров’я України Юрій Спіженко, Раїса Богатирьова та Олександр Квіташвілі, Прем’єр-міністр України у 2016 – 2019 рр. Володимир Гройсман та 5-й Президент України Петро Порошенко.
Після відкриття Центру посаду в.о. директора обіймав головний акушер-гінеколог Департаменту охорони здоров’я Львівської ОДА Ігор Андрійович Потапов, а в квітні 2019 – лютому 2020 рр. на цій посаді перебувала Олександра Григорівна Бойчук. У лютому 2020 р. на конкурсних засадах на посаду директора Центру було призначено Марію Йосипівну Малачинську.
4 червня 2020 р. Львівська обласна рада прийняла рішення про приєднання до Львівського обласного перинатального центру Львівського обласного центру репродуктивного здоров’я населення, який знаходився на вул. Короленка (нині – Т. Бобанича), 9. В складі центру репродуктивного здоров’я населення працювало 45 фахівців-медиків, в т.ч. акушер-гінеколог, репродуктолог, гінекологи дитячого і підліткового віку, уролог, сексопатолог, дерматовенеролог, ендокринолог, терапевт, лікар УЗД та ін. У складі центру працювала сучасна операційна, палата денного перебування пацієнтів, дитячий куточок. Щорічно центр проводив біля 60 тис. медичних консультацій та 1500 гістероскопій та лапароскопій. Зараз у будинку на вул. Т. Бобанича, 9 працює Регіональний центр неонатального скринінгу, що входить до складу Львівського обласного клінічного перинатального центру. Метою неонатального скринінгу є пошук випадків хвороби на доклінічній стадії, тобто до моменту прояву і скерування в центри орфанних хвороб із клінічним супроводом. Потужності центру – до 6000 досліджень зразків на місяць. Розширений скрінінг проводиться на 21 генетичну патологію у трьох секторах. Зразки для досліджень – капілярна кров із п’яточки новонародженого, взята в період 48 – 72 години від народження. Розширений масовий скринінг новонароджених в Центрі виконується для 7 областей Заходу України: Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської, Волинської, Хмельницької, Чернівецької та Тернопільської.
Будівля по вул. Т. Бобанича, 8, у якій до 2020 р. працював Львівський обласний центр репродуктивного здоров’я населення. Зараз цей Центр приєднаний до Львівського обласного перинатального центру. Світлина 2020 р.
Будинок на вул. Т. Бобанича, 9, де знаходяться підрозділи Львівського обласного клінічного перинатального центру збудований у 1886 р. за проєктом майстерні І. Левинського. Початково – житловий. У 1911 р. перебудований за проєктом Едмунда Жихорвича для потреб приватної гімназії ім. Ернеста Адама. Друга реконструкція із надбудовою третього поверху відбулася біля 1926 року за проєктом Вавжинця Дайчака. За радянських часів в будинку розмістили медичний заклад.
В складі Львівського обласного клінічного перинатального центру працюють такі відділення: медичної реабілітації передчасно народжених та малих дітей; відділення постінтенсивного догляду та виходжування недоношених дітей; гінекологічне; патології вагітності; анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених; пологове; сумісного перебування матері та дитини та анестазіології й інтенсивної терапії. Також в структуру Центру входять лабораторно-діагностичний блок та спеціалізоване консультативно-діагностичне відділення із жіночою консультацією.
Спеціалізовані лікувальні заклади та відділення гематологічного профілю. Першим у Львові та Львівській області спеціалізованим стаціонарним гематологічним (лікування хвороб крові) відділенням було гематологічне відділення 5-ої міської клінічної лікарні м. Львова, яка нині увійшла до складу Львівського територіального медичного об’єднання «Клінічна лікарня планового лікування, реабілітації та паліативної допомоги» (Друге територіальне медичне об’єднання). Це гематологічне відділення надає стаціонарну допомогу дорослим пацієнтам, розраховано на 60 ліжок (із ліжками інтенсивної терапії) та розташоване на вул. Генерала Чупринки, 43. Традиційно 5-та міська клінічна лікарня м. Львова співпрацює із ДУ «Інституту патології крові та трансфузійної медицини Національної академії медичних наук України», який знаходиться на вул. Генерала Чупринки, 45 – в одному і тому ж будинку із лікарняними відділеннями. Гематологічне відділення 5-ої МКЛ м. Львова несе навантаження як обласне відділення і надає допомогу мешканцям не тільки м. Львова та області, але із інших областей України. Станом на 2017 р. у гематологічному відділенні 5-ої МКЛ м. Львова працювало 8 лікарів (в т.ч. один кандидат медичних наук), 31 медична сестра та 18 чоловік молодшого медичного персоналу.
Гематологічне відділення для дітей працює із 1990-х рр. в Західноукраїнськомуспеціалізованому дитячого медичному центрі, воно розраховане на 30 ліжок, тут працює 7 лікарів-гематологів. Щороку у гематологічному відділенні ЗУСДМЦ проходить лікування біля 250 дітей із усієї України. Основними напрямками діяльності гематологічного відділення ЗУСДМЦ є злоякісні захворювання системи крові (лейкемії, лімфоми, апластичні анемії та ін.); усі види анемій; захворювання системи гемостазу (гемофілія, хвороба Віллебранда, тромбоцитопенії та ін.).
Будинок по вул. Генерала Чупринки, 45 де працює ДУ «Інститут патології крові та трансфузійної медицини НАМН України» та 5-та міська клінічна лікарня. Сучасне фото
В січні 2022 р. гематологічне відділення було відкрито на базі Львівського територіального медичного об’єднання «Багатопрофільна клінічна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги» (Першого територіального медичного об’єднання), на момент відкриття воно розраховане на 8 ліжок. У Першому ТМО повідомили, що відкриття гематологічного відділення – це перший крок до створення відділення трансплантації кісткового мозку.
Підрозділи практичної медицини працюють на базі ДУ «Інститут патології крові та трансфузійної медицини НАМН». Цей інститут було засновано постановою Ради Народних Комісарів (РНК) Української РСР від 5 травня 1940 р. № 596 в статусі філії Київського інституту переливання крові та невідкладної хірургії. Фактично діяльність інституту розпочалася у 1944 р., після того як РНК УРСР повторно видав розпорядження № 786 від 31 липня 1944 р. За інститутом було закріплене приміщення у м. Львові, устаткування та інше майно та виділене фінансування. У 1946 р. в інституту вже була відповідна матеріальна база для розгортання науково-дослідної і практичної роботи в галузі переливання крові та невідкладної хірургії. У 1964 р. інститут було реорганізовано і перейменовано у Львівський науково-дослідний інститут гематології та переливання крові, а із 1989 р. інститут був філією Київського НДІ гематології та переливання крові. У 1998 р. інститут набув статусу самостійної науково-дослідницької установи і отримав назву «Львівський науково-дослідний інститут патології крові та трансфузійної медицини Міністерства охорони здоров’я України. У 2000 р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України інститут був переданий до Академії медичних наук України і отримав назву «Інститут патології крові та трансфузійної медицини АМН України». Із 5 березня 2007 р. інститут отримав теперішню назву. У 2008 р. було відкрито клініку на 30 ліжок.
Першим очільником Інституту патології крові та трансфузійної медицини був к.м.н. Й.М. Сіомаш; у 1946 – 1950 рр. установу очолював к.м.н., доцент С.С. Лаврик; у 1950 – 1968 рр. директором інституту був к.м.н., доцент Д.Г. Петров; у 1968 – 1995 р. установою керував д.м.н. професор Б.В. Качоровський. Від 1995 року і до сьогодні інститут очолює д.м.н., професор В.Л. Новак.
Будинок по вул. І. Левинського, 12, у якому працює консультативна поліклініка Інституту патології крові та трансфузійної медицини. Сучасна світлина. Автор – Aeou
Консультативну поліклініку при Львівському НДІ гематології та переливання крові засновано 18 жовтня 1969 р., як практичний підрозділ, який є зв’язуючою і координаційною ланкою в гематологічній службі і об’єднує науково-методичні розробки в діагностиці і лікуванні гематологічних хворих з практичною гематологічною службою поліклінік і стаціонарів. У поліклініці проводиться диспансерне спостереження і діагностичне обстеження хворих із гематологічною патологією із м. Львова, Львівської області та сусідніх регіонів. Також тут проводиться кваліфікована підготовка позаштатних гематологів.
Першим завідувачем консультативної поліклініки Львівського НДІ гематології та переливання крові у 1969 – 1980 рр. був Василь Захарович Шедей. У 1980 р. завідувачем консультативною поліклінікою був призначений Юрій Володимирович Войціцький, який того ж року захистив кандидатську дисертацію із гематології. Значний внесок у виховання колективу поліклініки зробив гематолог, професор Дмитро Павлович Луцик.
Зараз у консультативній поліклініці працюють високоспеціалізовані лікарі-гематологи вищої та І категорії, які для підвищення своєї кваліфікації лікарі консультативної поліклініки беруть участь в науково-дослідних роботах інституту. У поліклініку скеровують пацієнтів із різними патологіями крові, неясними діагнозами та ін. Важливим є детальне обстеження пацієнтів із проведенням сучасних досліджень: загальноклінічних, коагулологічних (дослідження згортання крові), біохімічних, цитохімічних, імунологічних та ін. Загальна кількість таких досліджень 75 – 90 тис. на рік.
Дошпитальне обстеження пацієнтів і встановлення діагнозу скорочує час перебування в стаціонарі, вирішує питання про лікування в денному стаціонарі чи амбулаторно, а також своєчасно вирішує питання лікарсько-трудової експертизи.
Щороку консультативну поліклініку при Інституті патології крові і трансфузійної медицини відвідує 22 – 24 тис. пацієнтів, лікарі поліклініки приймають щорічно 7 – 10 тисю пацієнтів, із них дорослих 5 – 7 тис. У консультативній поліклініці Інституту отримують консультації із інших лікувальних закладів Львова та інших областей України.
Із 1985 р. при Львівському НДІ гематології та переливання крові працює Регіональний центр гемаферезу, який очолює к.м.н. Роман Михайлович Лотоцький. У центрі отримують високоспеціалізованоу медичну допомогу пацієнти Львівщини та інших регіонів України, які потребують еферентних методів лікування (тобто таких, які допомагають очистити організм від токсинів та дозволяють нормалізувати якісний склад крові). Тут виконуються процедури лікувального плазмафарезу, донорського плазмафарезу, цитафарезу (в т.ч. донорського тромбоцитофарезу); гемо- та плазмособція; фотоферез та гемоквантова терапія (ультрафіолетове та лазерне опромінення крові). Еферентні методи лікування є ефективними при лікуванні пацієнтів із захворюваннями крові та кровотворних органів; аутоімунних та алергічними захворюваннями; хворобами легень і серця; неврологічними та ендокринними захворюваннями та токсикоманіями. Центр укомплектований сучасною апаратурою, щорічно проводиться понад 500 операцій. Планується впровадження методу автотрансплантації стовбурових гемопоетичних клітин.
Із 1988 р. при Львівському НДІ гематології та переливання крові працює лікувально-диспансерне відділення гемофілії та інших коагулопатій у якому отримують високоспеціалізовану медичну допомогу хворі на гемофілію та хворобу Віллебранда. Це відділення очолила к.м.н. Надія Федорівна Бужерак. Основним завданням цього відділення є діагностика та диференціація коагулопатій, надання консультативної допомоги хворим із порушеннями системи зсідання крові. В амбулаторному режимі призначається лікування хворим на гемофілію, імунні тромбоцитопенії, спадкові і набуті тромбоцитопатії.
Консультативна поліклініка та лікувально-диспансерне відділення гемофілії та інших коагулопатій ДУ «Інститут патології крові та трансфузійної медицини НАМН України» розміщені у двоповерховому будинку на вул. І. Левинського, 12. Цей будинок споруджено у 1904 – 1905 рр. за проєктом будівничого Якуба Рисяка. Початково це був житловий будинок, він виділяється сецесійним декором фасаду, зокрема рельєфами в опорядженні вікон. Будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення під охоронним № 2210-м.
Із 2008 р. в ДУ «Інститут патології крові та трансфузійної медицини НАМН України» працює спеціалізована клініко-діагностична лабораторія, яку очолює лікар лаборант вищої категорії Юлія Олександрівна Моргун. Лабораторія атестована на виконання 124 видів досліджень, серед яких клінічні, біохімічні, імуно-серологічні, цитологічні, цитохімічні, коагулогічні та ін.
Центр спортивної медицини і реабілітації. Історія Центру, який довгий час мав назву Львівський обласний лікарсько-фізкультурний диспансер починається у 1948 р., коли він був створений на поліклінічній базі. Назву лікарсько-фізкультурного диспансеру він отримав у 1950 р. На той момент в штаті диспансеру було 20 осіб. Згодом лікарсько-фізкультурний диспансер отримав приміщення у будинку поліклініки 4-ої міської лікарні по вул. Фредра, 2. Тут лікарсько-фізкультурний диспансер займав 13 кімнат, в його штаті було вже 36 працівників.
У 1977 р. для покращення якості і ефективності медичного контролю, а також надання висококваліфікованої допомоги спортсменам і хворим за рішенням виконкому Львівської міської ради Львівському обласному лікувально-фізкультурному диспансеру було надано будинок на вул. Енгельса (нині – Є. Коновальця), 47.
Будинок по вул. Коновальця, 47 – це вілла, збудована за проєктом архітектора Яна Перося для власниці фабрики гіпсу Юзефи Франц. Будинок рясно декоровано необароковими елементами. Акцентом композиції є вежа, що завершується куполом. Після смерті Юзефи Франц у 1907 році новим власником палацу став львівський інженер Карл Ріхтманн, а у 1930-х рр. власниками вілли були граф Мечислав Ходакевич із дружиною. Після 1944 р. в цій будівлі містилися різні медичні заклади. Зокрема у 1950-х рр. в цьому будинку було дитяче відділення туберкульозного диспансеру, а із 1977 р. тут містився Львівський обласний лікувально-фізкультурний диспансер. Вілла Юзефи Франц має статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
У Центрі спортивної медицини на реабілітації застосовуються наступні методи лікування: лікувальна фізкультура, сауна, гідромасаж, лазерний душ, аплікації озекериту та ін. Їх метою є відновлення фізичного та психічного здоров’я, повне або часткове відновлення працездатності, підготовка до соціально-трудової та соціально-побутової реабілітації. У складі Центру працюють відділення спортивної медицини; відділення діагностики і тестування; відділення медико – спортивної реабілітації та відділення медичного забезпечення масових форм фізичного виховання із лікарськими кабінетами на кафедрах фізичної культури ВНЗ м. Львова та Львівського училища фізичної культури. На обліку в Центрі біля дев’яти тисяч фізкультурників та спортсменів. Тут вони отримують допуски до змагань, а у разі травм – і реабілітацію.
У липні 2018 р. у львівських ЗМІ з’явилися повідомлення, що обласна влада хоче «переселити» Львівський обласний лікарсько-фізкультурний диспансер в інше приміщення, оскільки будівля по вул. Коновальця, 47 ніби то не пристосована для цього закладу. Як потенційне місце розміщення диспансеру розглядалися приміщення на вул. Б. Лепкого, 8, які вивільнилися після переїзду дитячої поліклініки 3-ої МКЛ м. Львова у приміщення на вул. Раппопорта, 6. Проте плани «переселення» лікарсько-фізкультурного диспансеру реалізовані не були, він і далі перебуває у будинку по вул. Коновальця, 47.
8 червня 2020 р. диспансер отримав нову назву – Комунальне некомерційне підприємство Львівської обласної ради (КНП ЛОР) «Центр спортивної медицини та реабілітації».
Будівля Львівського обласного спеціалізованого центру радіаційного захисту населення на вул. Морозній, 31а. Сучасна світлина
Спеціалізований медичний заклад для осіб, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Для надання кваліфікованої амбулаторно-поліклінічної медичної допомоги особам, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у березні 1998 р. було створено Львівський державний обласний диспансер радіаційного захисту населення. Його першим головним лікарем був Петро Петрович Яковлєв, який обіймав цю посаду майже 10 років із 17 лютого 1998 р. до 16 січня 2008 р. і був одним із ініціаторів створення диспансеру. Нині лікувальний заклад носить назву КНП ЛОР «Львівський обласний спеціалізований центр радіаційного захисту населення». Він знаходиться у Сихівському районі м. Львова на вул. Морозній, 31а. Центр є лікувально-профілактичним, консультативним та організаційно-методичним закладом по наданню кваліфікованої амбулаторно-поліклінічної допомоги особам, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Окрім цього амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога таким особам надається у Львівському обласному діагностичному центрі, обласному ендокринологічному центрі, обласному онкоцентрі та інших лікувально-профілактичних закладах. В Центрі також ведеться прийом мешканців міста Львова та області, які уклали декларації з сімейними лікарями Центру.
У Львівському обласному спеціалізованому центрі радіаційного захисту населення працює поліклінічне відділення, у якому є наступні кабінети: сімейного лікаря, УЗД, ендоскопічний, функціональної діагностики, маніпуляційний, гінекологічний, стоматологічний, офтальмологічний, терапевтиичний, урологічний, кардіологічний; хірурга, невропатолога, ендокринолога, онколога, дерматовенеролога, ЛОРа, гастроентеролога та фізичної реабілітації та масажу. В закладі також працює клініко-біохімічна лабораторія і відділення медичної статистики та ведення Національного реєстру. Амбулаторний прийом ведеться за 16-ма лікарськими спеціальностями. У кабінеті функціональної діагностики проводяться такі обстеження: ехокардіограма, ультразвукове обстеження судин шиї та судин нижніх кінцівок, Рео-ЕГ та спірометричне обстеження. Клініко-біохімічна лабораторія проводить клінічні та біохімічні дослідження, обстеження на маркери гепатиту В і С, на кардіомаркери та онкомаркери PSA; LFP та аналіз крові на Helicobacter pylori.
Відповідно до рішення Львівського обласної ради від 20 вересня 2022 р. Львівський обласний центр радіаційного захисту населення було приєднано до Львівського обласного клінічного діагностичного центру.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік використаних джерел інформації
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 528 с.;
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.
Матеріали із офіційних сайтів лікувальних закладів: Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру; Львівської обласної клінічної лікарні, Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит», Львівського обласного клінічного перинатального центру, Львівського обласного центру репродуктивного здоров’я населення; Львівського національно медичного університету ім. Данила Галицького; Львівської обласної державної адміністрації та ін.
Сова А. Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога. – Львів: Простір-М, 2022. – 56 с.
Серед видатних постатей української історії ХХ ст. на особливу увагу заслуговує Степан Гайдучок (13 березня 1890 р., с. Підтемне – 16 березня 1976 р., м. Львів) – видатний український педагог, професор українського тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, лікар, вояк Галицької армії, активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств, учень і послідовник «Батька українського тіловиховання» Івана Боберського, поціновувач української старовини.
На сайті Фотографії Старого Львова з’явилося вже чимало публікацій про життєвий і творчий шлях Степана Гайдучка. Під кінець цього року, не зважаючи на війну, обстріли, перебої з електроенергією та інші перешкоди, побачила світ перша невелика брошура про цю непересічну постать – «Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога» (Львів, 2022 р.). Велика подяка усім, хто допомагав, ділився документами , фотографіями та сприяв виданню. Висловлюю вдячність родині Білинських з Австралії, Лесі Крип’якевич та Любі Базилевич за надані фотографії; Роману Метельському за оцифрування документів. Книга видана за сприяння Львівського обласного Будинку учителя (директор – Володимир Парубій, завідувач музейного відділу – Віра Романчак), Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, Центру незалежних історичних студій.
Степан Гайдучок. Світлина з приватного архіву родини Білинських.
Поштовхом до активізації наукових студій у цьому напрямку став приїзд з далекої Австралії до Львова онука Степана Гайдучка – Андрія Білинського з сім’єю та співпраця з Лесею Крип’якевич.
Дослідженню життєпису Степана Гайдучка та популяризації його творчого доробку сприяли заходи, проведені Комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, кафедрою олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Львівським обласним Будинком учителя, Центром незалежних історичних студій, УФОТО. Серед них слід згадати: Засідання Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка (Львів, 2018 р.); Просвітній лекторій «Сівач зерна добра на рідній ниві» (До 128-річчя від народження професора тіловиховання Степана Гайдучка) (с. Раковець Пустомитівського р-ну Львівської обл., 22 березня 2018 р.); Теоретичний семінар для вчителів фізичного виховання «Сівач зерна добра на рідній ниві» (До 128-річчя від народження професора тіловиховання Степана Гайдучка) (Львів, 2018 р.); ІІ, ІІ, ІV наукові конференції «Українська тіловиховна традиція» (Львів, 2019 р., 2020 р., 2021 р.); XXVІІІ наукова геральдична конференція (Львів, 2019 р.); Теоретичний семінар до Дня Захисника України для спеціалістів відділів освіти, вчителів історії, предмету «Захист Вітчизни», фізичного виховання «Від сокільсько-січового руху до Злуки УНР і ЗУНР (З нагоди 125-річчя від заснування українського товариства «Сокіл» і 100 річчя Акту Злуки)» (Львів, 2019 р.); Науковий семінар «Український сокільський рух у діаспорі» (З нагоди 125-річчя українського сокільства) (Київ, 2019 р.); VІІІ наукова конференція кафедри олімпійської освіти ЛДУФК імені Івана Боберського (Львів, 2019 р.); Академія з нагоди 90-річчя Українського Фотографічного Товариства (Львів, 2020 р.); Теоретичний семінар «Степан Гайдучок (1890–1976): життя та діяльність на тлі доби (З нагоди відзначення 130-річчя від дня народження)» для спеціалістів відділів освіти, вчителів історії, предмету «Захист України», фізичного виховання в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність» (Львів, 2020 р.); Львівський фотографічний фестиваль «Фото фестини–2021» (Львів, 2021 р.); Наукова конференція «Іван Крип’якевич та його доба» (Львів, 2021 р.) та ін.
Степан Гайдучок – військовий лікар 4-ї Золочівської бригади Української Галицької Армії. 1919 р.
Певним підсумком дослідження стали численні статті автора про окремі аспекти життєвого шляху Степана Гайдучка та підготовка невеликої брошури «Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога» (Львів, 2022 р.).
У пропонованому виданні, на основі широкої джерельної бази, висвітлюється педагогічна праця Степана Гайдучка.
Представлене видання є своєрідною візиткою до великої книги. Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у монографії, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: sovaandrij1980@gmail.com
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога. – Львів: Простір-М, 2022. – 56 с.
Дивовижне та неперевершене музичне шоу у супроводі рок-оркестру. 16 січня у Театрі імені Марії Заньковецької виступить скрипаль-віртуоз та концертмейстер оркестру Львівської опери Олександр Божик.
Найпопулярніший скрипаль України, харизматичний шоумен, Олександр Божик має колосальний музичний досвід. Йому однаково підвладні класика, рок, поп, етномузика. Суперфіналіст популярного телешоу «Україна має талант», рекордсмен «Книги рекордів України», фіналіст шоу «Хвилина слави», лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Після феєричного виступу у польському шоу «Mam talent!» його назвали «Джиммі Хендріксом серед скрипалів».
марії занькове
«Віртуозну гру Олександра Божика чули на різних континентах більше 3000 разів, адже саме зі стількома концертами виступав скрипаль. Олександр працює у жанрі музичного «кросовера», коли класичні твори та світові хіти звучать у новому форматі. Він не боїться експериментувати, та щоразу дивує слухачів абсолютно новими та вражаючими проєктами», – зазначають організатори.
Зараз Олександр Божик поєднує сольну кар’єру із посадою концертмейстера оркестру Львівської національної опери. Також велику частину його діяльності складають благодійні проєкти, серед яких виступи для збору коштів задля одужання хворих діток, а також численні концерти на підтримку наших захисників.
На початку 2023 року Олександр Божик виступить у рідному Львові лише з одним концертом. Відбудеться він Львові на сцені Театру імені Марії Заньковецької 16 січня о 18:00. Цей вже традиційний новорічний концерт скрипаля-віртуоза з рок-гуртом буде ще більш драйвовішим та динамічним.
На слухачів чекають нові авторські прем’єри, сучасні кавери, найкраще з минулих років та шоу-номери.
Також не обійдеться без зіркових запрошених гостей. Це буде чуттєва співачка і бандуристка співачка Марина Круть, та 7-річна ютуб-блогерка, лауреат конкурсів з ораторського мистецтва Кіра Касинець з Ужгорода.
«Ми приготували максимально багато української та авторської музики, зарядженої на нашу спільну перемогу та віру у сили ЗСУ.
Кількість місць обмежена, а кількість позитиву – необмежена. Підтримуйте українську культуру, та долучайтеся до збору коштів для наших військових», – запрошує на концерт скрипаль-віртуоз.
Уже зовсім скоро прийде Новий, і ми впевнені ПЕРЕМОЖНИЙ, рік, тож традиційно, у сьогоднішній публікації хочемо розповісти про події, що суттєво повпливали на хід історії Львова, його вигляд, архітектуру і мешканців та які у 2023 році “святкують свій ювілей”. Звісно, це не всі історичні факти, що мали місце в історії нашого міста, а лише 30 на нашу думку найцікавіших.
Й. Свобода. Вірменська церква
1363 р. – коштом багатих вірменських купців-переселенців з Криму – Акопа з Кафи та Паноса з Гайсараца збудовано первісну вірменську церкву.
1463 р. – перша згадка про П’ятницьку церкву (нині церква Святої Великомучениці Параскеви П’ятниці УПЦКП на вул. Б. Хмельницького, 77).
1543 р. – у Львові почав діяльність перший новітній архітектор Львова – Петро з Лугано.
5. 1663 р. – королівським декретом запроваджено три каси: королівська, міська, брукова. Королівська каса була підпорядкована королівській скарбниці, частина її прибутків витрачалася на будівництво та утримання фортифікаційних споруд. Міська каса витрачала гроші на внутрішні комунальні потреби. Брукова каса витрачала гроші на ремонт доріг, бруків , мостів, водогонів; через два роки у міській касі заведено окремий рахунок на витрати водогону.
Костянтин Корнякт
6. 1743 – закладено наріжний камінь будови костелу Заручин Пресвятої Діви Марії та Св. Йосифа і монастиря сакраменток; будова та облаштування закінчені у 1881 р. (тепер Храм Пресвятої Трійці УГКЦ, вул. Тершаківців, 1 А).
7. 1773 р. – з ініціативи першого протомедика (головного окружного військового лікаря) А, Крупінського, засновано навчальний заклад медичного профілю – Медичну колегію, яка готувала лікарів, акушерів та інших медичних працівників. 1784 р. вона увійшла до складу Львівського університету.
Kостел сакраменток, вулиця Ґосєвського (церква св.Трійці, вулиця Тершаківців)
8. 1783 р. – з метою освіти та виховання греко-католицького духівництва, українців Австрії та Угорщини засновано Центральну греко-католицьку духовну семінарію. Закладу було передано будівлю монастиря та костела домініканок Св. Катерини Сієнської (збудований 1722-1728 рр.) скасованого цісарем ордена. Семінарська церква отримала назву Св. Духа (нині церква не існує, у давній дзвіниці розташований музей «Русалка Дністрова»). Іконостас та вівтар розписав відомий львівський живописець Лука Долинський. У 1888-1890 рр. архітектор Сильвестр Гавришкевич, використавши частину монастирського саду, спорудив новий семінарський будинок. 1928 р. заклад отримав назву Богословської академії. Розписи в церковній капличці виконав живописець Петро Холодний (1926-27 рр.).
Церква св. Духа на вул. Коперника у 1930 р. Позаду – навчальні корпуси Богословської Академії (колись – духовної семінарії).
9. 1783 р. – закрито 25 костелів та 7 церков.
10. 1793 р. – підприємець Жорж Гофман відкрив заїзд «Під трьома гаками» – майбутній готель «Жорж» (тепер на пл. Міцкевича), найстаріший з існуючих львівських готелів.
Стара будівля готелю “Жорж” у Львові в 1899 році під час демонтажу
11. 1803 р. – у проході, що утворився між будинком № 29 на пл. Ринок та вулицею Театральною, відкрив першу Львівську цукерню швейцарець Домінік Андреоллі, а сам прохід згодом отримав назву пасажу Андреоллі.
12. 1843 р. – урочисто відкрито площу, яка отримала назву на честь губернатора Галіції в 1832-1846 рр., ерцгерцога Фердинанда д’Есте (нині пл. Міцкевича). Великий простір для площі звільнився після знесення давніх міських мурів наприкінці ХVІІІ ст. Під час упорядкування майбутньої площі в 1839-1841 рр. знесено деякі кам’янички і розпочато засклепіння Полтви.
Площа Фердинанда. Мал. Т Чишковськго 1840 рік
13. 1853 р. – в аптеці Міколяша фармацевти Ян Зех та Ігнацій Лукасевич винайшли спосіб хімічного очищення нафти; за вказівками І. Лукасевича бляхар Адам Братковський сконструював першу в світі гасову лампу, а підприємець Рудольф Дітмар розпочав її масове виготовлення та продаж у своєму магазині на Марійській площі (пл. Міцкевича, 9 )
14. 1873 р. – з метою розвитку українського письменства у Львові засновано Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка; 1892 р. перетворено на Наукове товариство ім. Шевченка. Заклад розташовувався на вул. Чарнецького, 26 (нині вул. В. Винниченка), в будинку спорудженому архітектором Міхалом Фехтером у 1880 р. Тут містилися адміністративні приміщення, друкарня, бібліотека, книгарня, музеї, творчі майстерні та помешкання митців. Музей складався з етнографічної колекції, чудової колекції, чудової гуцульської збірки, кераміки, писанок, доісторичного відділу. Через катастрофічний брак місця в 1912 р. було придбано будинок № 24, споруджений 1838 ро. Йоганом Зальцманом та Флоріаном Ондеркою.
Будинок НТШ на вулиці Чарнецького
15. 1883 р. – з ініціативи Василя Нагірного та Аполлона Ничая створено кооператив «Народна торгівля», що став гуртівнею сільських та міських українських крамниць, а також осередком фахового навчання працівників торгівлі. Від 1895 р. «Народна торгівля» розташовувалася в кам’яниці на пл. Ринок, 36, збудованій в 1778-1781 рр. архітектором П’єром Дені Гібо.
16. 1893 р. з ініціативи Герміни Шухевич (дружини етнографа Воломира Шухевича) організовано Львівське товариство українського жіноцтва – «Клуб Русинок».
Будинок “Народної Торговлі” у Львові на Площі Ринок, 36, 1930 рік
17. 1893 р. – створено Рацлавіцьку панораму – монументальний твір відомих польських художників Яна Стики та Войцеха Коссака (висота полотна 15 м., довжина 120 м..) Панорама була розташована у спеціально збудованому павільйоні-ротонді діаметром 40 м. на пл. Повиставовій у Стрийському парку біля входу з вул. Самчука.
18. 1893 р. – засновано Історичний музей м. Львова, покликаний збирати, вивчати та популяризувати пам’ятки історії міста. Засновником був відомий польський історик Олександр Чоловський. Музейну збірку розташували у ратуші, від 1908 р. – у Національному музеї ім. короля Яна ІІІ на пл. Ринок, 6. Для розташування Історичного музею громада м. Львова в 1926 р. купила знамениту Чорну кам’яницю на пл. Ринок, 4. Для публічного огляду експозицію відкрили у 1929 р.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок. Фото А. Ленкевич, 1938 рік
19. 1893 р. – архітектурне бюро Івана Левинського, за проектом архітектора Франца Штатца-молодшого з Кельна, розпочало будівництво костела кармеліток босих на вул. Потоцького (Чупринки), 70 (будівництво завершено в 1895 р). Тепер – церква св. Климентія УГКЦ.
20. 1903 р. – створено український Союз співочих і музичних товариств із власною музичною школою під назвою Вищий музичний інститут. 1907 р. союз був перейменований на Музичне товариство ім. М. Лисенка та Музичний інститут його ж імені. Головами товариства в різний час були Володимир Шухевич та Йосип Дрималик, а директорами інституту – Анатоль Вахнянин, Станіслав Людкевич, Володимир Барвінський. 1915 р. архітектурне бюро І. Левинського, за проектом Є. Червінського, спорудило на пл. Шашкевича, 5 будинок Музичного інституту.
Площа Шашкевича, 5. Будинок Музичного інституту
21. 1903 р. – з ініціативи Педагогічного товариства та Товариства викладачів вищих шкіл засновано Шкільний музей, що розташовувався на вул. Госєвського (Тершаківців), 4
22. 1903 р. – на місці старого Єврейського шпиталя на вул. Раппопорта, 8 урочисто відкрито та віддано до експлуатації новий, з найсучаснішим обладнанням шпиталь на 100 ліжок, споруджений в мавританському стилі за проектом архітектора Казімєжа Мокловського будівничою фірмою Левинського.
23. 1913 р. – у Львові створено Товариство Українських Січових Стрільців, яке очолили Володимир Старосольський та Дмитро Катамай.
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
24. 1923 р. – розпочала діяльність мистецька школа Олекси Новаківського у творчій майстерні художника на вул. Міцкевича (Листопадового Чину), 11. З її стін вийшли такі видатні українські митці, як Григорій Смольський, Святослав Гординський, стефанія Гебус-Баранецька, Андрій Коверко, Едвард Козак та інші.
25. 1933 р. – під керівництвом архітектора Теодора Врубеля закладено дільницю «Новий Львів»; тепер це вулиці Панаса мирного, Тернопільська, Запорізька, Литовська , О.Мишуги.
26. 1933 р. – на Личаківському кладовищі встановлено пам’ятник Іванові Франкові, виконаний скульптором Сергієм Литвиненком.
Молоді митці на могилі Франка. Фото до 1939 року
27. 1933 р. – на основі приватної збірки Олександра Прусевича та збірки музею Дзедушицьких заснвано етнографічний музей. Для його розташування було призначено палац Бесядецьких на пл. Галицькій, 10, але початок ІІ Світової війни перешкодив відкриттю музею.
28. 1953 р. – на місці цегельних кар’єрів на вул. Дзержинського (нині вул. Вітовського) відкрився міський парк культури та відпочинку площею 25 га. У парку було збудовано Зелений театр на 1800 місць, кінотеатр «Дружба», ресторан та дитячі атракціони. З наступного року парк отримав ім’я на честь Богдана Хмельницького, його головна алея сполучила вулиці Стрийську та Дзержинського.
“Комсомольське” (Винниківське) озеро було створене шляхом комсомольської будови. Фото 1953 року
29. 1953 р. – за три кілометри від Львова, при дорозі на Винники, влаштовано штучне Комсомольське озеро, яке на довгі роки стало улюбленим місцем відпочинку львів’ян.
30. 1993 р. – у найдавнішому львівському костелі Св. Івана Хрестителя відкрито Музей давніх пам’яток Львова.
На матеріалах книги: Котлабулатова І.П. Дати і події в історії Львова. – Львів: Аверс, 2009
Експозиція виставки "Святі покровителі Нескорених"
Львівський музей історії релігії запрошує до «Святих покровителів Нескорених». Це назва банерної виставки, яка запрацює 29 грудня, о 15 годині. Її експонуватимуть на площі Музейній, 1(навпроти Львівського музею історії релігії).
Щодня війна проти рашизму залишає по собі слід. Кожний українець важко переживає війну, а емоційний стан коливається від розпачу до ейфорії, від сліз до надії на перемогу. Ми просимо Господа, небесних покровителів захистити нашу землю від загарбників і самі боремося за нашу свободу. Виставка «Святі покровителі Нескорених» підтвердження цьому. Чотирнадцять тематичних інформаційних банерів розповідають про страшні звірства російських окупантів, які назавжди відображені не лише у пам’яті українців, а й на фотографіях.
Експозиція виставки “Святі покровителі Нескорених”
Мета виставки – показати християнські, гуманістичні корені культури нашого народу, моральну справедливість його боротьби за свободу і незалежність.
Виставка підготовлена на основі пам’яток з колекцій Львівського музею історії релігії, його Червоноградської філії і світлин, зроблених на війні, в тилу українськими військовими, кореспондентами, польськими й іспанськими фотографами. На кожному банері зображено небесного покровителя України, народу, українського війська, інше. Ці зображення поєднані з документальними фотографіями теперішньої війни нескорених. Вони вражають, викликають гнів, розлючують.
Експозиція виставки “Святі покровителі Нескорених”
Чільне місце займає ікона Покрови Пресвятої Богородиці, головної захисниці українських воїнів, які безстрашно стоять на сторожі нашої державності. Представлять ікону «Жони мироносиці» поруч із жінками, які кілометрами плетуть маскувальні сітки, ліплять вареники, готують енергетичні смаколики й продуктові набори для наших воїнів. Відвідувач побачить зображення святого Михаїла, небесного покровителя українського війська, що не перестає воювати з ангелами темряви; святого архангела Гавриїла, покровителя дипломатів, миротворців; святу великомученицю Варвару, покровительку артилерії, саперів; святого Мартина Турського, засновника і покровителя капеланів, інші. А поруч – кадри воєнної хроніки, які ілюструють моторошну і жорстоку правду війни: біль, вдячність, пам’ять і непохитну надію на нашу перемогу.
14 січня у центрі Довженка відбудеться Різдвяний концерт Іллі Найди «Колядуємо разом!». Початок о 19:30, повідомляють організатори VINIL Concert agency.
Атмосфера справжнього українського Різдва, тепла та затишку цього вечора дозволить усім присутнім відволіктись від важких буднів та відновити сили.
«Не дамо відібрати у нас радість різдвяного дива та збережемо наші прадавні традиції! А запальна музика та позитивна енергетика артиста надовго залишаться у пам’яті. Тож беріть рідних і друзів і приходьте на найтеплішу та найнезабутнішу коляду цієї зими. Подаруйте собі вечір традиційних різдвяних пісень десятків поколінь українців!», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
В Дрогобичі є оборонна вежа яка бачила ще війська Богдана Хмельницького та вистояла. Час вона теж подолала, зберігшись до сьогодні. Солдати ЗСУ, глянувши на бійниці вежі, так і сказали: «Нам би таке на передовій!»
Так в чому ж секрет величі та безсмертя Дрогобицької вежі? Можливо в тому що вона, як і сусідній костел, збудована на місці язичницького капища? А в стіну храму, як оберіг, вмуровано голову, руку і ногу древнього ідола! Це одна багатьох таємниць старого Дрогобича, яку ще потрібно розгадати.
Костел Святого Варфоломея в Дрогобичі. Ззовні красивий, всередині – повний загадокЦе пам’ятка національного значення з 14 століття
Мова піде про національну пам’ятку – костел Святого Варфоломея та його шпилясту оборонну вежу. Її висота – 35 метрів. Це навища оборонна вежа Львівщини. Схожий аналог – вежа у селі Скелівка, але вона на десять метрів нижча.
Висота цієї вежі 35 метрів, більше ніж у дев’ятиповерхового будинкуРозміри та візуалізацію вежі надав студент Фляк Марко з НУ “ЛП”
Твердиню звели у 1551 році як головний в’їзд на територію костелу. Сам же костел заснували на два століття раніше – у 1392 році, після падіння Галицько-Волинської держави. Вік комплексу, як і його чудовий стан, вражають!
Саме через ці ворота був головний в’їзд на територію костелуФронтальна сторона костелу і його теперішній вхід. Поруч статуя Івана Павла II, Папи Римського
Костел та Вежа збудовані з автентичної червоної цегли. Ця кладка бачила ще саму королеву Бону. Вона, за переказами, залишила тут скарб для відновлення храму у випадку війни. Його так і не знайшли, адже з костелом досі все гаразд!
Цегла чотирнадцятого століття збереглася досі без жодної штукатурки!Давня кладка костелу має цікаві чорні вкраплення на стінах і контрфорсах
Чи може тому що скарб всерйоз ще не шукали? Лише нещодавно археологи дослідили частину території навколо вежі. Товщина культурного шару тут становила більше метра, епоха раннього християнства. Під час цих розкопок виявили срібло, багато монет, козацької зброї і, навіть, аж вісім кістяків. Уявляю що тоді ховається під всім цим комплексом!
Місце розкопок коло Дрогобицької вежі. Ця і всі наступні фото з розкопок проф. Леоніда ТимошенкаАрхеологічні знахідки навколо Вежі вражають!
Хоронити людей коло костелу це давня католицька традиція. Але ж не закопувати їх прямо на в’їзній дорозі! Чи, можливо, це була жертва Богу землі? Тут ми піднімаємо голову до костелу і бачимо там обличчя, руку та ногу явно не Ісуса Христа.
Загадкова скульптура в стіні костелу
Це «триптих»: три частини статуї вмуровані високо у стіну. Історики пишуть, що під час копання котловану для фундаменту костелу тут знайшли ідола. Його зберегли, помістивши на одну зі стін.
Існує й інша версія, що на місці костелу колись були укріплення воєводи короля Данила Галицького. А древні мури будівельники вдало інтегрували у будований костел. Погодьтеся, небагато в нас знайдеться храмів з такою суперечливою історією.
Триптих з частин язичницького божестваГотичний інтер’єр костелу
Всередині Дрогобицької Вежі
Заходимо у вежу. Колись через неї проїжджали вози та карети, а зараз тут склад гуманітарної допомоги. Польська громада у цій війні активно допомагає Україні. Тож вежа і далі служить для оборони нашої землі.
Алекс і Вероніка для оцінки масштабу вежі. Праворуч над Алексом видно замуровані двері що колись вели на укріпленняЦе стеля першого поверху вежі! Внизу видно слад гуманітарної допомогиПочинаючи з 18-го століття вежа була дзвінницею. Ці розписи збереглися з тих часів
За Австро-Угорщини, оборонну вежу назвали «дзвінницею», а її стіни прикрасили релігійною тематикою. У 1882 році на дзвінниці звели третій поверх і шпилястий дах, щоб дзвони краще було чути. Остання перебудова вежі відбулася у 1911 році. З того часу на ній все без змін: лише регулярно бляху на даху міняють. Зараз на першому поверсі вежі є фрески, ікони та інформаційні плакати для туристів.
Дрогобицька вежі, 1911р. vs. 2022р. Все без змінВсередину вежі пускають туристів. Тут, навіть, є спеціальні плакати для них. На фото Владислав НовіковГайда нагору таємним ходом!
Вежа має хід що схований між її внутрішніми стінами. Він петляє від бійниць до амбразур та, зрештою, виходить на другий поверх. Колись з нього був прохід на земляний вал та дерев’яні укріплення. А зараз це просто двері в нікуди.
Хід між двома стінами вежі. Біля цих бійниць колись стояли її захисники з мушкетамиТа ж грізна бійниця вежі. Вид ззовніШирина цього ходу рівно на одну людинуУ 1882 році Едмунд Леон Солецький надбудував третій поверх вежі. Цегла з тих часівДвері, що колись виходили на укріплення навколо вежі та автори цього матеріалу
На другому поверсі вежі є простора зала зі старим церковним реманентом. На підлозі лежать деревяні труби від органу. Після статті про найбільший в Україні орган я не втримався та, протерши одну трубу від пилюки, в неї подув. Звуки середньовіччя несподівно легко наповнили древні мури.
Просторий другий поверх вежіСтарі труби від органу на другому поверсі вежіЗараз тут зберігають старожитності повязані з Дрогобичем і його костеломСтарий герб Дрогобича – дев’ять келішків солі 🙂
Піднімаємося на третій поверх Вежі. Дерев’яне перекриття тут місцями прогнило і потребує ремонту. Студенти політехніки, під керівництвом Василя Петрика, вже навіть розробили проект реконструкції вежі. Польська громада як колись, так і тепер, продовжує піклуватися про цю пам’ятку.
Над нами третій поверх Дрогобицької вежіНа третьому поверсі втановлено дзвін, бо за Австро-Угорщини вежа перетворилася на дзвінницюСтарі дерев’яні конструкції місцями прогнили та потребують заміниПроект реконструкції вежі. Надав студент Фляк Марко з НУ “ЛП”
Обережно, щоб не провалитися, я підлажу до старого дзвону. Так це ж сам автентичний «Святий Варфоломей» 1739 року виготовлення! Він чудом пережив усі війни та грабунки. Я не втримався і в нього бамкнув! Скажу чесно, аж очі засвітилися 🙂 Це надзвичайні відчуття пробудити старовинний Дзвін.
Вид з боку Вежі на Костел. Алекс і Вероніка для масштабуВид зі сторони Костелу на давній Дзвін вежі“Святий Варфоломей” власною персоною сурово дивиться на Дрогобицьку ратушуЯ читати латиною не вмію. Але в літературі пишуть що 1739 рікВперше в житті я заруфив не якийсь дах радянського будинку, а давню дзвінницю на місці середньовічної оборонної вежі
Так звучить Святий Варфоломей!
Костел Святого Варфоломея
Спускаємося на землю та йдемо оглядати костел. Його надзвичайної краси вхід (портал Я. Менжика) є улюбленим місцем фотографування молодят. Над автентичними кованими дверима висять два мечі Грюнвальдської битви. Їх, згодом, переробили на хрести, якими їх бачимо сьогодні. Це був перший пам’ятник Грюнвальдській битві в принципі. Його збудували ще за життя її переможця – Владислава Ягайла. І в цьому його унікальність!
Головний вхід в костел Святого Варфоломея. Зверху висять мечі Грюнвальдської битви та герби Дрогобича і ПольщіГоловний вхід в костел Святого Варфоломея, він же портал Яна Менжика, 1437р.Ліворуч та праворуч від входу висять пам’ятні таблички до сторіччя і двохсотріччя дня народження Адама Міцкевича. Хто не знає, це “польський Тарас Шевченко”. Скоро і третя табличка з’явиться 😉
А як же другий вхід в костел? – спитаєте Ви. Тут історія сумніша. Місто не було готове до оборони перед військами Богдана Хмельницького. Козаки взяли укріплення за кілька годин, а польське населення сховалося у костелі. Після недовгої облоги, через тодішній парадний вхід, повстанці вдерлися у святиню. Всі, хто там був, загинули. Сам костел, як і його оборонну вежу, козаки не руйнували. Після війни на місці горезвісного входу збудували капличку. Відтоді ним, більше, не користуються.
Дрогобич на карті 17 ст. і битва з козаками Богдана Хмельницького. Зображено костел та його оборонну вежу. Навколо них видно рів з водою. Він до сьогодні не зберігсяСаме тут був рів з водою та відкидний дубовий міст через нього. Через ці чорні ворота люди потрапляли всередину захищеної території костелуКапличка (ліворуч) на місці колишнього головного входу в костел Святого Варфоломея
В костелі до нас підійшла старенька згорблена бабуся і розповіла як совєти влаштовували в оборонній вежі цирк! Купол, що над входом, служив ареною. Навколо неї їздив мотоцикліст. Якими варварами були тоді, такими і залишилися тепер!
Дрогобицька вежа в радянський час. Вид з вулиці Шкільної. На вежі бачимо плакат. Можливо це була афіша цирку. А можливо просто ЛенінТой самий купол, по якому колись їздив мотоцикліст. Зараз над ним зведено перекриття другого поверху вежіКостел Святого Варфоломея в радянський час. Видно частково-розбиті вітражі. До 90-х років 20 ст. від них мало що залишилося 🙁
Потрібно не менше двох годин аби оглянути весь костел. Ці високі готичні вікна, ці контрфорси з чорними ромбами, ці ковані двері та лики святих – швидко Вас не відпустять. Більшість настінних розписів костелу збереглися в оригінальному вигляді, без реставрації.
Головний вхід на територію костелуФронтальна частина костелу і двері всередину. Ліворуч видно скульптура Івана Павла II, Папи РимськогоБокова частина костелу з входом-порталом Яна Менжика та неймовірної краси контрфорсиДуже середньовічний вхід в закриту частину костелуВікна з сітками тут були встановлені задовго до початку війни. Вони захищали від злодіїв та вандалівФото костелу до його перебудови в 1909 році. Праворуч на даху бачимо ще цілий готичний портал. Потім його чомусь забрали 🙁 Також добре видно триптих на стіні костелу
На жаль, совєти багато всього знищили, в тому числі і вітражі Стефана Матейка. Але навіть те що вціліло, вражає і сьогодні. Наприклад, велетенські дубові скрежалі на яких вирізьблено історію побудови костелу. Або витончений надгробок пані Рамултової – дружини місцевого солевара. Він вирізьблений з алебастру в кращих барокових традиціях 16 століття.
Заходимо всередину костелу Святого Варфоломея. Вид з теперішнього входуСередньовічні розписи на стелі костелуПопри свій поважний вік, вони непогано збереглисяОсь такі обличчя в людей, що вперше потрапили у костел Святого Варфоломея в ДрогобичіПрохід у закриті приміщення храму (захристію)Моє трактування: “Муза”, з гербом Дрогобича на грудях, подає креслення майбутнього костелу
В інтернеті є багато статей про архітектуру та історію цього комплексу. Але більшість таємниць костелу та його вежі так досі і не розкриті.
Такий загадковий костел є тільки в Дрогобичі!Надгробок Катерини Рамултової зроблений з алебастру, 1572р.Вірш під надгробком що присвячений пані РамултовійМасивні дубові скрежалі підвішені поміж готичних вікон костелуЦе автентичні розписи авторства С. МатейкаОдна зі скрижаль костелу. Висота приблизно п’ять метрівНа жаль, не весь інтер’єр костелу зберігся неушкодженим. Є й таке. Потроху проводяться реставраційні роботи
Таємниці Старого Дрогобича
Ми не знаємо де саме навколо костелу був цвинтар. Зараз тут облаштовано парк і прокладено доріжки, цілком можливо що по кістках. Іншою таємницею є триптих та що саме було на місці костелу: фортеця, терем воєводи чи православний храм? Відгадка ховається в глибоко в землі.
Невідомий хрест коло костелу. Зараз тут пішохідна доріжкаРозкопки території перед вежею, сучасне фото Л. ТимошенкаСкульптура невідомого походження високо в стіні костелу. Можливо це язичницький ідол
Під час недавніх розкопок було знайдено фрагмент підземного ходу в сторону ратуші. Де він починався, куди вів і який його зараз стан – невідомо.
Цікаво, що Дрогобицька вежа має значно більший, ніж тоді було прийнято, фундамент. Для чого він був потрібний аж такий великий – загадка.
На території костелу було джерело питної води яким, також, наповнювали рови навколо. Зараз його і слід простив.
Старий дренажний колектор для дощової води з території костелу. Це, заодно, і підземний хід для таємної втечі захисників Дрогобицької вежіЦегляна кладка глибоко під землею коло Дрогобицької вежіОтвір в розкопаній цегляній кладці коло Дрогобицької вежі
Як досвідчений мандрівник з впевненістю скажу: такої оборонної вежі як у Дрогобичі, на Львівщині більше нема ніде! Крім розміру, вона вражає величчю і загадковістю. Костел теж завжди поруч, але він не спішить відкриватися. Чекає на свого дослідника.
Найвища на Львівщині оборонна вежа 12 ст.Погодьтеся, небагато пам’яток тієї епохи дожили до сьогодні! Дати на табличці під знаком питанняМожливо Ви саме той дослідник, який зможе розгадати їх секрети? 😉
Що тут ще є цікавого?
Крім костелу і вежі, в Дрогобичі ще можна піднятися на Ратушу. В місті, також, проводять екскурсії (рекомендую!) місцями двох великих письменників: Івана Франка та Бруно Шульца. Після війни, для туристів знову буде доступне “стратегічне підприємство” – Дрогобицька солеварня. А, тим часом, насолоджуймося унікальною дерев’яною Церквою Юра та смакуймо шампіньйони в крафтовій грибарні «Боровик».
Одного разу, мені трапилася нагода переглянути авторську телевізійну програму Тамари Щербатюк «Надвечір’я», яка була присвячена В’ячеславові Сумському. Відео вийшло дуже тепле, зворушливе. І мимоволі подумалося, що тепер широкій глядацькій аудиторії відносно дуже мало відомо про повоєнний період мистецької історії Львова, зокрема творчість подружжя талановитих митців В’ячеслава та Ганни Сумських. Тож ця лакуна потребує заповнення, відтак є актуальним завданням і як для спеціалізованих дослідників, так і для медійників. Адже без рефлексій про творчу діяльність цих митців в культурному літописі Львова наче бракує сторінок. Тож прийшов час їх заповнити … .
Тому, коли я мала честь особисто познайомитися з Ганною Опанасенко-Сумською, інтерв’ювати її, дуже раділа цій можливості. Ця обставина значно розширила мої знання про становлення українського культурного ландшафту Львова. Бо ж інформація, яка почерпнута від безпосереднього учасника театрального процесу, власних вражень однієї з тих мисткинь, які творили культурну історію Львова своєї доби, в подальшому задає напрям пошукових, дослідницьких, студій.
Ганна Сумська
Варто зазначити, що Ганна Іванівна Опанасенко-Сумська – була непересічна особистість, талановита мисткиня з блискучою пам’яттю: легко цитувала поезію, прекрасно пам’ятала як власний творчий доробок, так і В’ячеслава Гнатовича Сумського .
До того ж, Ганна Сумська особисто знала, пам’ятала, розповідала про цілу плеяду легендарних львівських та й не тільки, митців. А головне, Ганна Іванівна Сумська була відкрита до світу та людей, тому легко ділилася своїми спогадами та знаннями.
Так, в нашому інтерв’ю, Ганна Іванівна поділилася дуже яскравим спогадом про дитячі роки В’ячеслава Гнатовича Сумського, яке минуло на степовій Україні. Ці спогади, Ганні Іванівні свого часу переповіла, її свекруха, мама В’ячеслава Гнатовича Сумського. Оскільки, ці спомини не зафіксовані ні в раніших публікаціях, ні телевізійних передачах присвяченій цій мистецькій родині, то дозволю собі навести їх тут.
В’ячеслав Сумський
Якось навесні, мама В’ячеслава Сумського побілила хату , та й невдовзі потому відійшла з двору у справах. І от, вертається вона додому, і здалеку бачить, що до їхнього двору йдуть і йдуть люди, не лише сусіди, а й люди з інших, навіть дальших, куточків села. Підходить у двір, та й не впізнала господиня власну хату: малий Славко шматочками червоних буряків розмалював усі стіни: ззовні, знадвору, та в середині будинку різними квітами, орнаментами – настільки вистачило творчої уяви маленького художника!
Славко сприйняв білі стіни хати, як великі полотна на мольберті, а шматочки червоних буряків як органічну фарбу – в такий спосіб хлопчик висловив свої перші мистецькі рефлексії. Оскільки, побілені стіни, і бурякова «фарба» були органічними малярськими засобами, на сонці вони швидко розтікалися, тож перший мистецький твір В’ячеслава Сумського в авторському варіанті проіснував не довго. Хату мама побілила знову. Проте захопливі враження людей, дали можливість зрозуміти, родині що Славко має великий талант. А згодом виявилося що й не один! Йому підкорилися практично усі мистецькі музи: малярство, музика, театр – то була справді багатогранна, Богом обдарована особистість!
Як жартома, згадувала Ганна Іванівна Сумська, напевно, саме з цього випадку можемо вести відлік мистецької династії Сумських: коли В’ячеслав Гнатович Сумський вперше оприявнив свої мистецькі таланти. Згодом, було навчання Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого (Тепер – Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка). Тоді ж, в часі студентського періоду у Києві В’ячеслав Сумський та Ганна Опанасенко створили родину. А невдовзі після закінчення навчання, у 1957 р. В’ячеслав та Ганна Сумські стали акторами театру імені Марії Заньковецької. Почалася львівська сторінка життєпису родини В’ячеслава та Ганни Сумських. Але перш, ніж розповісти львівський період у творчості цієї мистецької родини варто зробити крок вбік і розповісти заньківчанський контекст, у вирі яких подій опинилися актори.
Борис Тягно
Отже, заньківчани були стаціоновані у Львові в листопаді 1944 р. Колектив адаптовувався до нового міста, іншого ритму творчого життя, іншого культурного ландшафту. А місто навзаєм приглядалося до заньківчан. Було важливо, щоб мешканці міста і прибулі митці «порозумілися», прийняли один одного. Заньківчани для цього робили багато кроків назустріч, але ці кроки не всі були вдалі. Тож призначення Бориса Тягна на посаду керманича заньківчан замість Бориса Романицького і було покликане виробити оцей спільний культурний код. Справді, Борис Тягно вивів заньківчан на зовсім інший культурний рівень, це управлінське рішення ефективно спрацювало. Почався новий етап в історії театру імені Марії Заньковецької. І в історії міста. Але ж є інший важливий момент, про які мало згадують у сучасних дослідженнях. А що ж Борис Романицький? Як він реагував на таку ситуацію? Адже на той момент Борис Романицький – представник мистецького Олімпу, фундатор театру, н.а. СРСР, учень Марії Заньковецької та Панаса Саксаганського?!
Романицький справді відреагував, але в доволі незвичайний спосіб, як на ті часи і ситуацію. Лише через декілька сезонів після призначення керманичем заньківчан Бориса Тягна, Борис Романицький дав перше інтерв’ю!!!! при чому не у Львові, а для «Вечірнього Києва». І як зазначено у вступній сильветці до матеріалу: «Борис Васильович сам завітав у редакцію «Вечірній Київ», тобто інтерв’ю ініціював сам Романицький. Це найвідвертіше, і, на мій погляд, найкраще інтерв’ю з усіх, дуже чисельних матеріалів такого жанру, які свого часу дав для преси Борис Романицький. На питання журналіста: «як він оцінює роботу Бориса Тягна як режисера, керманича колективу, Романицький відповів, що у нього зникли усі упередження, які б могли б бути на початках, коли побачив як Тягно працює з національною!!! драматургією. На думку Бориса Романицького, саме постановки Бориса Тягна за творами національної драматургії вивели заньківчан на новий художній рівень». Тобто, один мистецький лідер – Борис Романицький в столичній пресі, у інтерв’ю з власної ініціативи визнав професійну майстерність, лідерство іншого митця – Бориса Тягна. При чому, Борис Тягно мав зовсім інший, «березільський», бекграунд, і не походив із середовища заньківчан. Це приклад дуже високої управлінської етики, лідерства якого все своє життя дотримувався Борис Романицький.
Ескізи декорацій до вистави “Гамлет”
Тож повертаючись до початку львівського періоду діяльності В’ячеслава та Ганни Сумських варто зазначити , що вони належали саме до тієї когорти заньківчанських митців, яких найбільше задіювали саме у постановках за творами національної драматургії. Але не лише національної класики! Так, перша роль В’ячеслава Сумського на львівській сцені була невелика роль у Фортінбраса у знаменитій постановці «Гамлет» Бориса Тягна. Це невелика роль, але вона свідчить про довіру великого Майстра березільського Бориса Тягна до вчорашнього студента, готовність режисера задіювати В’ячеслава Сумського у важливих історичних виставах вже з перших його кроків на професійній сцені.
Олекса Ріпко
Якщо подивитися на репертуарну афішу заньківчан, то В’ячеслав Сумський був максимально задіяний репертуарі театру того часу. Очевидно, це були різні ролі як головні, так і другорядні, і найширшого діапазону: від «Ой, не ходи Грицю..» М. Старицького до «Гамлета» В. Шекспіра, від «Гайдамаків» Т. Шевченка до «Колеги» В. Аксьонова, «Невольник» М. Кропивницького (за Т. Шевченком) до «Безприданниці» М. Островського та ін. Найбільше з усіх тогочасних заньківчанських режисерів В’ячеслава Сумського задіювали тогочасний керманич колективу, режисер Борис Тягно і режисер Олекса Ріпко (учень Бориса Тягна). Усі ці обставини сприяли для високого професійного творчого злету В’ячеслава Сумського як митця. При чому, він вже на початках своєї кар’єри отримав визнання не лише у Львові. Адже, коли заньківчани прибули до Москви Декаду українського мистецтва 1960 р., був гучний успіх.
Ескізи декорацій до вистави “Гамлет”
Варто зазначити, що жоден з керманичів заньківчан за всю історію театру не мав такої високої поваги, визнання своїх заслуг не лише як режисера, але й як керівника колективу, такого як Борис Тягно. Навіть до Сергія Данченка були зауваження критиків та медійників. Борис Тягно був тією постаттю з ким в подальшому порівнювали усіх наступних керівників та режисерів театру, навіть у пресі. В межах цієї Декади українського мистецтва був проведений семінар з критики де було розглянуто постановки , які представив театр , критики були не лише російські, а й з інших тогочасних республік. На вистави заньківчанського театру вийшла низка дуже цінних публікацій. І тут важливе інше: до 1960 р. гастролі або декади в Москві в пресі стосовно заньківчан, зазвичай, висвітлювалися так – величезне газетне полотнище з радянським наративом, а тоді текст що, мовляв, заньківчани поставили таке-то, зіграли такі-то, і їх нагородили так-то. План п’ятирічки виконується. І все це оздоблено галереєю портретів фундаторів театру. Джерельної, оперативної інформації «витягнути» з таких публікацій просто годі.
А тепер був справжній професійний аналіз як репертуару заньківчанського театру, його художньої культури, так і режисури, акторського ансамблю, окремих постановок від різних критиків російських, грузинських, литовських, білоруських молдовських, казахстанських та ін. .
Серед акторського складу, кому приділена була велика увага критиків в межах семінару критиків на Декаді українського мистецтва в Москві був В’ячеслав Сумський. Вперше в історії колективу актори були об’єктом розгляду на критичному семінарі. Було надзвичайно багато схвальних рецензій саме на гру Сумського за творами національної драматургії. Критики відзначали, що В’ячеслав Сумський «має чуття до національної театральної культури».
Але була ще одна важлива публікація, яка вийшла з-під пера Бориса Поюровського, він керував цим семінаром, під назвою «День прийдешній, день майбутній», у цій аналітичній статті критик зауважив: «що Сумський має великий талант, режисери його використовують впереваж на ролях героїв. Цей інструментарій в актора вже напрацьований, відшліфований і є для режисерів на поверхні. Але з його точки зору, Сумський , передовсім, характерний актор, навіть характерний комічний актор. Тож режисерам варто глибше працювати, більше творчо «шукати», задіювати актора якнайбільше саме в таку драматургію, бо це відкриє Сумського для українського театру із зовсім несподіваного боку» . Це було дуже цінне і цікаве спостереження.
Крім того, окремо варто згадати ще одну роль В’ячеслава Сумського героїчного характеру це роль Яреми з «Гайдамаків» Т. Шевченка у постановці В. Грипича. Цей режисер дуже нетривалий час працював у театрі. Відтак, він здійснив всього кілька постановок. І серед них «Гайдамаки». Нам не вдалося відшукати кількісно багато матеріалів в тогочасних українських друкованих медіях. Очевидно, рецепція українських критиків не була дуже динамічна, і вистава проіснувала в репертуарі зовсім нетривалий час. Проте, заньківчанська вистава «Гайдамаки» В. Грипича була показана на дуже незвичайних локаціях поза Львовом: Вороніж, Волгоград, Москва, Саратов, Куйбишев (тепер – м. Самара), крім українських міст. Так от, в тогочасній російській пресі вдалося відшукати цілу низку відгуків звичайних глядачів, їх вражень на виставу «Гайдамаки». Більшість із згадуваних глядачів відзначали дуже емоційно навантажену майстерну гру Яреми-Сумського та й поетичність самого спектаклю загалом. Проте ці публікації на виставу «Гайдамаки», радше можемо їх назвати письмові нотатки глядачів, можуть служити темою окремого дослідження, наприклад: яку роль відіграє культура, культурна пам’ять у формуванні національної ідентичності. Ці сенси глядачів спонукали шукати глибока гра акторів, і та драматургія, яку вони втілювали на сцені. Одним із таких акторів був В’ячеслав Сумський Це дуже цінний матеріал для окремого дослідження, певне більше з царини соціології культури. Так чи інакше, в творчому діапазоні В’ячеслава Сумського були найрізноманітніші ролі, які знаходили шлях до своїх глядачів.
Окрім акторської майстерності В’ячеслав Сумський не полишав інше своє захоплення – малярство. Досить сказати, що він самотужки опанував практично усі жанри малярства: живопис, графіку, шарж, швидкий начерк.
В’ячеслав Сумський в Києві
Особливо був залюблений у створення швидких начерків, їх малював швидко від 5 до 8 за кілька хвилин, а потім роздаровував друзям і знайомим. Тож в архівах багатьох людей сьогодні знаходяться шаржі намальовані Майстром – В’ячеславом Гнатовичем Сумським! Саме він, В’ячеслав Сумський був одним із тих, хто започаткував серед заньківчан, згодом модний тренд, який став мейнстримом: індивідуальна художня практика, захоплення малярством, виставки, близьке спілкування з художниками.
Взагалі, я вважаю, що колись, можливо, буде проведене дослідження, яке базуватиметься на дослідницькому інструментарії з психології творчості. Адже це дуже цікаво подивитися на творчість Сумського-актора через призму Сумського-художника: як вони резонують або віддзеркалюють один одного?! А яке місце у мистецькій ієрархії Сумського посідала музика?! Припускаю, що читачів чекало б багато несподіваних знахідок, і навіть відкриттів. Бо ж львівський життєпис В’ячеслава та Ганни Сумських мав, насправді, дуже багато кольорів та відтінків.
Мирослав Ясінський в експозиційній залі своєї виставки. Світлина Романа Яціва
Дієвість магнетизму творчого темпераменту Мирослава Ясінського підтверджується, зокрема, тим, що до Коломиї, а саме до Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, цими днями ведуть інтелектуальні навігатори багатьох, інтригованих автентичним духовно-культурним наративом, українців. Автор – заслужений художник України, лауреат Івано-Франківської обласної премії ім. Я. Лукавецького, живописець і педагог – тут презентує свою індивідуальну виставку «Карби».
Смисловий конструкт цього полісемантичного терміну сповна інтегрований у метафоричний простір малярської творчості, яка вже віддавна є впізнаваною й постійно збагачуваною новими пластичними формами. Кожним новим твором або циклом картин мистець закарбовує певну інтегральну частку свого етнопсихологічного єства, виробленого десятиліттями вмотивованих зусиль ціннісного імперативу.
Мирослав Ясінський. Святий Миколай. 2016. Диптих Найрідніші. 2022.
Уродженець села Ковалівка Коломийського району Івано-Франківської області (1956), Мирослав Ясінський пройшов фаховий вишкіл у Косівському технікумі народних художніх промислів (1975) та Львівському державному інституті прикладного декоративного мистецтва (1982). Подальша колективна праця в галузях монументального мистецтва і дизайну спонукала молодого спеціаліста до освоєння допоміжних професійних навиків, які невдовзі стали частиною його універсальної творчої методології. Завдячуючи їй формально-образна мова художника зазнавала динамічних перемін, а в її синкретичному ядрі формувалася авторська міфологія – масштабна синкретична платформа, на якій ввійшли у взаємодію минуле і сучасне, фольклор та жива емоція.
Мирослав Ясінський. Житейські тенета. 2022
Експозиція «Карбів» об’єднала основні техніки й матеріали, з якими працює у станковому малярстві автор – олія та акрил на полотні і склі, дерево, левкас, колаж. З таким діапазоном засобів Мирослав Ясінський почуває себе вільним в імпровізаційній стратегії пошуку важливих для нього «відлунь традиції», етнографічних алюзій. При цьому, як базова складова цього процесу – це внутрішнє – питомо-іманентне – відчуття етнічності як маркерів родоводу, чуттєве розчинення в багатошаровій семантиці артефактів народної культури. З таких відправних позицій конструювання смислів здійснюється мистцем органічно, без спротиву закладеної ідеї, композиційного задуму чи інших елементів образно-пластичної форми.
Мирослав Ясінський. Злосний гуцул. 2022
Міфологізація Гуцульщини як великого культурно-генетичного комплексу реалізується гостросучасним формалістичним інструментарієм. Мирослав Ясінський тяжіє до поєднання неоекспресіоністської стилістики з декоративною формою. Перша концептуальна риса позначає дію спонтанного екзистенційного ресурсу, друга – логічно-конструктивного мислення. Поєднання таких відмінних стратегій досягає кульмінації через закріплення зорових вражень з метафізикою «фольклорної стрічки». На таких зв’язках побудовані образні структури полотен серій «Зґарди», «Карби», автономних картин «На відстані сльози», «Прадавнє», «Ті, що несуть», «З рибами», «Ворожка», «Обереги», «Крізь ворота», предметно-живописних інсталяцій «Гуцульське зимове», «Житейські тенета», малюнків на склі «Спів янголів», «Різдвяний ангел» та ін. Символьна палітра мистця не вичерпується стійкими (найбільш впізнаваними) маркерами «гуцульської ідентичності». Нерідко автор звертається і до засобів гіперболи, гротеску, сміливо інтегруючи у поетичну тканину творів властиві для гуцульської традиції гумор та дотепну самоіронію. В триптиху «Гуцули в Єгипті» несподівана етнокультурна «провокація», закладена в назві, набула особливого естетичного ефекту.
Мирослав Ясінський. Останнє танго. 2021
Ще одна важлива риса авторської мистецької програми – введення в поетично-смисловий простір творів автобіографічних деталей, які скеровують увагу до автентичних родинних коренів Мирослава Ясінського («Невидимий зв’язок», «Карби. Пам’яті Мами», «На Різдво», диптих «Найрідніші» та ін.). Структурними елементами окремих малярських форм стають фрагменти традиційної вишивки, килимарства, і навіть орнаментовані дошки з автентичних гуцульських скринь. У такий спосіб культ родинної традиції стає носієм духовних та етичних цінностей Українства в цілому.
Мирослав Ясінський. Трембітар. 2018
«Карби» Мирослава Ясінського пробуджують у відвідувачів виставки широку гаму чуттєвості, водночас спонукаючи до роздумів про важливі аспекти історії і сучасності. Спеціально до виставки художник створив ряд полотен на актуальну тематику російсько-української війни. Збірним образом незламності національного духу позначений твір «Злосний гуцул», один з кращих на виставці. Кілька своїх картин автор призначив на благодійні цілі, для підтримки Збройних Сил України.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
