Після тижня шаленої спеки у Львові, погода трохи змилостивилася і від вчора трохи позимнішало аж до +25 °С. Тепер є нагоди висунути носа з улюбленої кав’ярні і швиденько перебігти до сусідньої, щоб побурчати про нестерпну спеку в іншому товаристві. А ще, у товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, слухати історії, бувальщини, вигадки та плітки про каву в міжвоєнному Львові.
Після першої світової війни, розпаду Австро-Угорщини та поразки українських визвольних змагань ситуація в Галичині докорінно змінилася. Поляки, котрі стали панівною нацією, доволі холодно ставилися до кавової культури, частково через асоціації з австрійським пануванням, частково — через фінансові кризи 1923 та 1929 років. Бідніші задовольнялися численними генделиками та наливайками з пивом чи горілкою. Багатші більше полюбляли цукерні (кондитерські), деякі з них славилися на всю Польщу, а часом і на пів Європи.
Натомість українці зайняли нішу розчинних кавових напоїв. Оскільки ж у ті часи панував економічний націоналізм та принцип «свій до свого по своє», українські споживачі принципово купували в українських підприємців виготовлену українськими робітниками розчинну каву. Серед інших таких підприємств у 1932 році виникла «Львівська кооперативна фабрика домішок до кави «Суспільний промисл», яка в радянські часи стала «Галкою» — найбільшим виробником кави в СРСР та цеглинкою в міфі про Львів як кавове місто. А в 1930-их роках це буле стимульоване насамперед українським патріотизмом виробництво цикорію «Луна», підмінки кави «Пражінь» та солодової кави «Луна». А кавові напої — це не те саме, що кава.
Ось як описує кавовий Львів 1930-их письменник Юзеф Маєн, перед тим зацитувавши чимало джерел про багате кавове життя початку століття: «Отож, сьогодні маємо у Львові шістнадцять чинних каварень. Шістнадцять каварень на 300 тисяч мешканців Львова: майже одна на 20 тисяч! І при цьому окрім трьох — усі інші ледве животіють. Для цікавости можна навести такий приклад, що дохід однієї з найбільших наших каварень за травень 1934 року є на три тисячі менший, ніж за травень минулого року. Причиною є не лише зменшення відвідуваности, але також і зниження цін, які цього року запровадили майже усі каварні. Хоча ціни й так здаються людям дуже високими. Іншою болячкою власників каварень є орендна плата. Нещодавно господар одного з будинків по вул. Легіонів, у якому донедавна була каварня, знизив орендну плату на 50 відсотків, та все ж це не допомогло, бо досі не може знайти нового клієнта на це приміщення. І подібно, як в багатьох інших місцях, де колись були каварні, а тепер розташовані гуртові крамниці, так і тут з часом знищаться столи та крісла, які перекидаються з одного місця на інше; зітруться зі стін залишки декоративних малюнків, не залишаючи по собі жодного сліду нещодавньої краси».
Та все це «бідацтво» 1930-их здасться справжнім кавовим раєм після приходу радянської влади, коли кав’ярень у Львові не стане взагалі, прикладом якості стане розчинна «Галка», а ідеалом достатку буде металева баночка з написом Indian Instant Coffee. Джезви ж стануть ознакою помешкань львівської інтелігенції. Кав’ярні як соціальний феномен, але з пійлом замість кави почнуть відновлювати наприкінці 1960-их років. А сяка-така справжня кава джезвах знову з’явиться у Львові аж у 1980-их роках, із появою культової Вірменки, місця збору хіпі й просто мистецької тусовки. Утім, справді доброї кави для тих домашніх джезв і тої культової кав’ярні не було де взяти ні в 80-их, ні в 90-их роках.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
