Сьогодні, 2 вересня 2022 року, о 18 год в ТЦ «Victoria Gardens» у Львові відкриється експозиція благодійної виставки-продажу мистецьких творів на підтримку ЗСУ.
Ця подія відбудеться в рамках благодійного заходу «Мистецтво Наближає Перемогу» у співпраці з організацією “Український Мистецький Фронт” та у партнерстві з ТЦ “Victoria Gardens”, повідомили організатори Волонтерський проєкт «Для бійців від митців».
Відкриття експозиції відбудеться 2 вересня о 18 год та
Кількість місць для експонування/формат стендів/можливості для усієї колекції обмежені, тому буде представлена лиш частина з 160 робіт, які вдалось зібрати. Триватиме виставка 2 тижні.
СБУ викрила агітаторів за "Львівську республіку", які працювали на бойовиків "лнр"
Служба безпеки припинила діяльність агітаторської мережі у Львові, яка працювала в інтересах так званої “ЛНР”. Про це повідомляє пресслужба СБУ.
“Пропагандисти виконували чіткі інструкції кураторів із так званого “Управління гуманітарних операцій ЛНР”, яке підконтрольне російським спецслужбам”, – йдеться у повідомленні.
Українська спецслужба повідомляє, що зловмисники максимально широко розганяли фейковий та деструктивний контент через інтернет-спільноти виключно Львівського регіону. Їхньою основною метою було охоплення якомога більшої кількості місцевої аудиторії.
Використовуючи фейкові профілі у соцмережах та на афілійованих сайтах, вони виправдовували злочини РФ, поширювали пропагандистські матеріали та проросійські наративи.
“За матеріалами СБУ фігуранту справи повідомлено про підозру за п’ятьма статтями Кримінального кодексу України”, – інформує спецслужба.
Суд обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави.
Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут.
Львівський міський театр
Переможець та переможений
Автори обох нагороджених проектів (зрештою єдиних, що надійшли на конкурс) не були новачками в архітектурі.
Зигмунт Ґорґолевський народився у м. Солець у Великопольщі. Після закінчення у 1874 р. королівської будівельної академії у Берліні працював будівничим в столиці Німеччини, пізніше перебував на державній службі у міністерській будівельній комісії. Від 1877 до 1879 року працює в міністерстві громадських робіт, після чого його призначено архітектором придворної будівельної управи. У 1886 році повертається до міністерства громадських робіт, пізніше працює в Галле і Гільдегаймі.
Зиґмунт Ґорґолевський
Під час перебування у Берліні Ґорґолевський 7 років працював асистентом кафедри архітектурного проектування. Бере активну участь у найбільш престижних архітектурних конкурсах в Німеччині. Зокрема, у конкурсі на будинок рейхстагу у 1872 році його проект був позитивно оцінено (серед 105 надісланих праць). У другому міжнародному конкурсі на проект цієї ж споруди у 1882 році Ґорґолевський отримав четверту нагороду (серед пр. 200 учасників).
Крім того, З. Ґорґолевський багато працював для приватних замовників. Серед його споруд – будинок Товариства приятелів наук і будинки перед Польським театром у Познані, палаци у Багателі, Опорові, Сєкові і Голухові, велика кількість інших будівель у Великопольші, Сілезії та Німеччині.
У 1893 році Ґорґолевського призначено директором Львівської промислової школи, у зв’язку з чим він залишив державну службу у Німеччині. На новій посаді він енергійно взявся за реформування школи, яка завдяки його діяльності стала визначним осередком у підготовці висококваліфікованих спеціалістів в Галичині.
Як архітектор, Ґорґолевський відзначився у Львові при підготовці Загальної Крайової виставки. Для неї він виконав: ескіз павільйону машин, павільйони Шкільної ради, вищих шкіл, Крайового відділу, графа А. Потоцького, а також головну браму на виставку.
Головна брама Загальної Крайової виставки, що знаходилась на нин. вулиці Самчука. Фото 1894 року
Архітектор брав участь в багатьох конкурсах і експертних комісіях. Будучи членом конкурсної комісії проектів нового театру у Кракові, він у 1887 році серед інших оцінював і проект свого майбутнього конкурента по львівському конкурсу Яна Завейського.
Під час цього конкурсу проект Завейського дістав третю премію, але оскільки плани переможців не надавалися до реалізації, влади Кракова провели закритий конкурс. Його переможцем став Завейський, і саме за його проектом було збудовано театр у 1890–1893 рр. На той час цей вихованець мюнхенської і віденської Політехнік мав у своєму доробку участь в будівництві університету у Відні, працю у ательє віденського архітектора Ферстля, реалізовані “кургауз” (курортний будинок) і костел у Криниці та участь в 7 конкурсах. Однією з конкурсних робіт був проект промислового музею у Львові, який посів друге місце. І ось тепер – знову друге. Львівське журі віддало перевагу хоч і недавньому, але львів’янинові Ґорґолевському перед краків’янином Завейським, незважаючи на те, що останній більшою мірою дотримувався вимог конкурсу, а його будинок мав набагато меншу площу забудови (2821,67 м2) і об’єм (59867 м3), ніж проект переможця (відповідно 3308,56 м2; 70862 м3), що набагато зменшувало кошти реалізації (716535 зл.р. проти 840232 зл.р.). Навіть опрацювання системи опалення і фундаментів у проекті Ґорґолевського журі назвало “недостатнім”, тоді як у проекті Завейського їм “приділено увагу, можливо, завелику” (в опрацюванні фундаментів йому допомагав інженер Л. Бреннекке). І це у Львові, при наявності таких складних геологічних умов на місці майбутньої будови і при вічному декларуванні міськими владами необхідності економії коштів!
Ян Завейський
І нерви “кракуса” не витримали. Він розпочинає критичну атаку проти свого суперника. Дискусія переноситься у Політехнічне товариство, членом якого став Завейський. Цим справам було присвячено, цілих два засідання товариства, на яких обидва конкуренти повинні були давати відповідь на критичні зауваження щодо своїх проектів. Серед членів товариства не було одностайної думки щодо переваги того чи іншого проекту. Завейського підтримали тодішні авторитети: архітектор В. Равський, професор Ю. Єгерманн, які негативно оцінювали плани Ґорґолевського, порівнювали з невдалим, на їх думку, театром у Галле, критикували купол над пласкою стелею сцени. Але і Ґорґолевський мав не меншу кількість прихильників. Зрештою, на його боці був авторитет шести архітекторів – членів журі, які віддали першість його проекту. Одночасно випливала справа будови фундаментів у болоті площі Голуховських та не менш важлива справа етичного ведення дискусії. Врешті зійшлися на тому, щоб обидва претенденти мали однакову можливість представити перероблені проекти міській раді.
Проєкт оперного театру Яна Завейського (Джерело: ЕСУ)
І така можливість була їм надана. Обом був даний термін для переробки планів до 30 квітня 1896 року. Але перемога кінець кінців залишилася за Ґорґолевським, який у другому варіанті проекту зменшив площу забудови.
Так закінчився один з епізодів “війни львів’яків з кракусами”. Суперництво Кракова і Львова наприкінці XIX – поч. ХХ ст. проявлялося у найрізноманітніших сферах життя. Іноді перемога була за надвіслянською столицею, іноді – за містом над Полтвою. На цей раз перемогли львів’яни, але ця перемога лише незначною мірою вплинула на реалізацію театральної споруди. Попереду було багато перепон. І першими стали проблеми, пов’язані з фундаментами.
Далі буде…
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
У неділю, 4 вересня 022 року, об 11:00 в храмі Святого Лазаря відбудеться традиційна літургія, яку співатиме «Дударик», о 12:20 – концерт школи і капели та «благодійна» кава.
Під час усіх заходів збиратимуть кошти на чергове авто для ЗСУ, повідомили Дударики.
«Надзвичайною є готовність до благодійної праці цілої спільноти «Дударика», винятковим є неперервне служіння. Нехай збірки не космічні, зате постійні, і це є свідченням, що мета буде досягнута. І наша спільна, велика перемога – це і є сукупність локальних перемог на усіх фронтах», – зазначили хористи.
Дударики дякують усім благодійникам, які вже долучились до заходів на підтримку прихистку святого Лазаря та нашого Воїнства.
За шість місяців війни вдалось інвестувати у перемогу понад 1,3 млн. гривень.
Хорова капела також запрошує долучитися до збірки коштів на черговий (4-ий) автомобіль для побратимів в ЗСУ.
Його вартість становить 3500 фунтів, або 153 тис. грн.
Ярмарок-фестиваль вже є традиційним на Стрийщині і орієнтований на виробниках екологічно чистої продукції, автентичних виробів із Карпат.Цьогоріч «Стрий Органік Фест» провели з нагоди Дня міста Стрия, минулих вихідних, головна ідея свята – Літо Перемог.
Як зазначають у Фонді громад «Рідня», що є співорганізатором ярмарки, окрім продуктів, тут можна було придбати також сувеніри, вироби майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, а ще долучитись до благодійності. Під час фестивалю збирали кошти на придбання міні – екскаватора для 65-го окремого батальйону Стрийської територіальної оборони, щоб будувати укріплення у фронтовій зоні. Також збирали пожертви для надання допомоги місцевим громадам щодо реалізації проєктів, які працюють на перемогу.
Благодійний ярмарок «Стрий Органік Фест»
Всього вдалося зібрати 14236 гривень (збір коштів продовжується).
Гостям ярмарки, серед яких було багато тих, хто знайшов прихисток на Стрийщині, презентували програму «Добрий господар», проєкти «Стрийський Ясь» та «Стрий – місто музеїв», знайомили з місцевими звичаями і традиціями, провели майстер-клас із соломоплетіння. Крім того, ГО «Мистецька толока» організувала для любителів українського слова та книги можливість придбати книги місцевих авторів та поспілкуватися з ними.
Упродовж усієї ярмарки для її учасників виступали самодіяльні колективи та виконавці Стрийщини. Серед гостей фестивалю – Заслужений артист України Леонтій Бебешко та Аеліта, які презентували свою нову патріотичну пісню «Вона не вмерла» в підтримку проєкту щодо створення документального фільму «Волонтери –Герої України».
Благодійний ярмарок «Стрий Органік Фест»
Близько 4 тисяч людей відвідали цього року фестиваль у місті Стрию.
Фестиваль відвідали близько чотирьох тисяч людей.
Організатори «Стрий Органік Фесту»: Фонд громад «Рідня», Кооператив здорового харчування «Віра», Агенція Регіонального Розвитку «Перспектива Стрийщини».
«Хочеться, щоб цей унікальний фестиваль наступного року вже відбувався в часі нашої Перемоги. Адже тисячі людей очікують знову атмосфери неповторного для міста свята», – зазначають у Стрийській районній військовій адміністрації.
У 1933 році в місті Сколе на Львівщині сталась надзвичайна подія кримінального характеру. Кожен, хто про неї дізнався, не міг не задуматись над мінливостями долі.
Цілком успішна родина листоноші має спокійне і забезпечене життя. Ростуть діти, старша дочка вже працює вчителькою, старший син готується до кар’єри клерка. Щоправда, помирає наймолодший синочок, але так, на жаль, буває… не вберегли… А потім приходять біди – одна за другою – і певної ночі їхній світ перевертається з ніг на голову…
Ця історія була описана в тогочасному ілюстрованому тижневику “Тайний детектив” у статті під назвою “Епілептик з ножем або Варфоломіївська ніч у Скольому”.
Тижневик “Тайний детектив”
“Межа між божевіллям і психічним здоров’ям часто настільки розмита, що проявляється зовні лише злегка, не викликаючи жодних підозр і присипляючи пильність. Особливо у всіх випадках епілепсії на початкових стадіях прояви захворювання такі, що, незважаючи на медичні огляди, залишається думка, що «пацієнт усе ще безпечний для навколишнього середовища». Лише раптове загострення хвороби, один момент погіршення, який неможливо передбачити, і пацієнт пожинає плоди свого божевілля, зазвичай криваві. Нещасний випадок , який ми описуємо нижче, є найкращим доказом цього, а також є попередженням про те, що завжди бажано вживати значних заходів обережності по відношенню до психічно хворих та епілептиків, щоб запобігти трагічним випадкам.
У ранкових сутінках раптом пролунали страшні крики… Розпачливі стогони жінки і болісний, пронизливий крик чоловіка. Так кричати можуть тільки люди, яким хтось відбирає життя!! І справді, у тихій квартирі листоноші Братів Ґредлів Франтішека Тичинського в Демні в ці хвилини розігрувалася страшна сцена. Син, охоплений нападом безумства, накинувся на батьків. З диким божевільним поглядом він завдавав удар за ударом… Крики слабшали, аж насамкінець стогони, що кликали на допомогу, затихли.
Коли нарешті вирвані зі сну сусіди прибігли на допомогу, вони побачили жахливе видовище. У квартирі Тичинських були відчинені всі вікна, і через них закривавлені Тичинські кинулись втікати. З трьома ранами мати вистрибнула з вікна на вулицю, але злочинець її наздогнав. Двоє чоловіків почали запеклу боротьбу. Батько і син! Старий Тичинський, листоноша фірми Гредлів, і його син 21-річний епілептик Кароль. Їм поспішили на допомогу. Епілептик захищався. Він розмахував закривавленим ножем ліворуч і праворуч. Але сили божевільного поволі вичерпалися. Він піддався. На його губах з’явилася піна, він упав на землю і дозволив зв’язати себе.”
Група чоловіків на тлі будинку урядовців
На цій світлині – Франтішек з групою знайомих на тлі будинку, в якому родина Тичинських наймала мешкання на першому поверсі. До речі, автор статті помилково назвав цей дім будинком Уряду маєтків Братів Ґредлів, насправді ж це житловий будинок, в якому мешкали ґредлівські урядовці. Ось цей будинок на наступній світлині.
Дім урядовців Сколе вул. Князя Святослава 44
Він досі стоїть на вулиці Князя Святослава, 44. Навіть паркан залишився такий самий, як на довоєнній поштівці.
Дім урядовців Сколе вул. Князя Святослава, 44. Світлину взято з keeptravel.com
Натомість будинок Уряду маєтків Братів Ґредлів або, як тоді називали, – Уряд Панства Сколе, виглядав зовсім інакше і знаходився метрів за 150 далі.
Будинок Уряду Панства Сколе
Він теж зберігся до нашого часу – це великий дім на вулиці Князя Святослава, 17. У будинку змінено дах, але, як і давніше, перед ним немає ні паркану, ні дерев, а головне – у нього зовсім інші вікна, ніж на світлині, де Франтішек стоїть з групою чоловіків.
Будинок Уряду Панства Сколе на вулиці Князя Святослава, 17
Трагічний фатум
“Родину Тичинських вже багато років ніби переслідував якийсь фатум. Тичинські користуються як великою пошаною в місті, так і довірою Уряду маєтків Братів Гредлів. У Тичинських було четверо дітей, яких вони намагалися виховувати якомога дбайливіше. Старша донька Нюся закінчила семінарію, а Кароль працював практикантом у канцелярії Уряду маєтків Братів Гредлів і здавалося, що він зробить кар’єру урядовця.
Родина Тичинських: епілептик Кароль, мама Марія, син Тадеуш, тато Франтішек і дочка Анна.
Проте 8 років тому у нього розвинулася страшна хвороба – епілепсія. Батьки витратили чимало грошей на лікування сина, але ніщо не допомагало. Єдиним порятунком для хворого було би розміщення його в якому-небудь закладі, але лікарі вирішили, що «він поки не є небезпечним для оточення». З часом хвороба Кароля почала надзвичайно швидко прогресувати. Цей колись красивий і сильний хлопчик перетворився на чудовисько з нестримними інстинктами. Сестра Нюся, вчителька, яка бачила метаморфозу свого брата, безпорадна, важко захворіла і померла рік тому. Другий син Тичинських, Броніслав, помер 3 роки тому від застуди. Залишились Кароль і 6-річний Тадек. Епілептик любив свого брата особливою любов’ю. Любов ця знайшла своє кошмарне вираження. Шаліючи з ножем у руці, епілептик кричав при цьому братові: «Не бійся, братику! Я тобі нічого поганого не зроблю”… «Їх повбиваю, тому що мені так хочеться». Хлопчик однак втік до телефонної будки, що знаходилась неподалік навпроти їхньої квартири та сповістив поліцію та лікарню.
Вбивство батьків вже майже рік було ідеєю фікс хворого. Рік тому він придумав собі, що батьки чекають його смерті. Жодні пояснення не допомагали. Він лише ставав дедалі небезпечнішим для оточення. За кілька днів до злочину Кароль сказав певному знайомому, якого зустрів на вулиці: “Зараз заріжу тата і буду його сумку з листами, потім заколю маму і буду сам собі готувати їжу!”
Напередодні злочину епілептик був особливо роздратований. Цілий день тинявся з кутка в куток. Однак, як тільки настала темрява, він ліг у вбранні на постіль і заснув.
На світлинах – поранені Франтішек і Марія, шоковані пережитою трагедією.
Близько 4-ої години, коли нічні сутінки почали змінюватися ранковим світлом, він прокинувся від сну і приступив до виконання обіцянки послати своїх батьків у «Варфоломіївську ніч» – як він говорив рік тому своїй вже померлій сестрі Нюсі. Тоді до виконання божевільного плану не допустили. Тепер його ніхто не перешкоджав, бо не вірилося, що в погрозах епілептика може бути якась правда.
Тичинські не захотіли їхати до лікарні. Вони потихеньку одужують. Кароля відправили до тюрми в Стрию.”
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
2 вересня ц. р. о 16.00 в залі Науково-технічної бібліотеки НУ «Львівська політехніка» (вул. Професорська, 1) доцент кафедри історії Українського католицького університету п. Ігор Жук презентуватиме доповідь «Юліан Захарієвич (1837-1898) – львівський архітектор-інтелектуал доби історичних стилів».
Особа Юліана Октавіана Захарієвича – засновника і лідера львівської архітектурної школи 1870–1890-х рр. – буде представлена зацікавленій авдиторії не лише під кутом зору формально-стильових атрибутів проєктованих ним будівель, але в ширшому контексті інтелектуальної історії другої половини ХIХ ст. Мова піде про професора Захарієвича як енергійного організатора вищого шкільництва, відданого куратора керамічного промислу, ентузіаста музейної справи, реформатора однородинної міської оселі, археолога, реставратора, художника, теоретика мистецтва, громадсько-політичного діяча.
Пропонована доповідь є першою з циклу презентацій, присвячених видатній династії творців архітектури Львова – Юліану Захарієвичу та Альфреду Захарієвичу-молодшому – які у вересні планує провести Львівський Фотомузей. Цей цикл продовжує програму заходів, реалізованих у рамках проєкту «Рік Юліана та Альфреда Захарієвичів: серпень 2021 – липень 2022 р.», співорганізаторами якого виступив Гуманітарний факультет УКУ.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Львівська філармонія та оркестр INSO-Lviv на благодійному ярмарку зібрали 97 630 грн для ЗСУ. Про це повідомили організатори ярмарку.
«Дякуємо кожному і кожній, хто вчора прийшов до нас на ярмарку, хто підтримав нашу ініціативу та своїм внеском долучився до збору коштів для ЗСУ. Дякуємо усім, хто взяв участь у ярмарку та виставив свою продукцію, солодощі, випічку, напої на продаж. Дякуємо усім, хто підтримував інформаційно, поширював та розповсюджував інформацію про ярмарок. Щоразу переконуємось, що разом ми сила, тільки разом ми можемо протистояти ворогові, вистояти в цій війні», – зазначили організатори.
Ті, хто не зміг потрапити на ярмарок, можуть долучитись до збору коштів для потреб наших захисників за цим посиланням https://send.monobank.ua/jar/4a4DaowXuX
Нещодавно після тривалої реставрації відкрили фасад будівлі колишнього страхового товариства “Дністер”. Ця споруда – одне з найцікавіших та найвидатніших дітищ Івана Левинського, талановитого будівничого та справжнього майстра, якому Львів завдячує багатьма унікальним побудовами.
На щастя, про майстра Левинського, його спадщину, багато знають та говорять у Львові і за межами нашого міста. Однак, є й інші представники родини Левинських, які заслуговують на увагу громадськості. Скажімо, Степан Левинського, син видатного архітектора.
Фасад споруди страхового товариства “Дністер” після реставрації. Фото з https://hmarochos.kiev.ua/
Мандрівник, сходознавець, письменник
4 січня 1918 року Степан Левинський написав до митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і попросив того про допомогу у зв’язку із погіршенням власного здоров’я на військовій службі. Дещо згодом він писав до Владики Андрея і з Парижа, де впродовж 1926 – 1929 років Степан Левинський вивчав японську і малайську мови. Відтак писав він до митрополита Шептицького і впродовж 30-х років, коли лікувався у Галичині, а по тому – з Китаю, куди виїхав на роботу. Таким чином, відносини між Іваном Левинським та митрополитом Шептицьким, між родиною Левинських та Владикою Андреєм, завжди були близькими, дружніми і теплими. Не дивно, що Степан Левинський називав митрополита Андрея патріотом, покровителем мистецтв і опікуном.
Митрополит Андрей Шептицький
Степан Левинський (1897 – 1946) – це український мандрівник, сходознавець, культуролог, дипломат і письменник, син Івана Левинського. Він народився у Львові, закінчив Львівську Політехніку, але також навчався у Брюсселі, пізніше закінчив японський відділ Школи державних мов та Школу політичних наук у Парижі. Отримані знання та навики зумів реалізувати сповна.
Привезти до Львова Пекін і Сайгон
Значна частина життя Степана Левинського минала поза межами Львова. Він навчався у Брюсселі та Парижі, жив та працював у Шанхаї, Пекіні, Харбіні (все Китай) та Сайгоні (В’єтнам). Доживав віку він у Франції. Левинський також мав багато різних обов’язків: співпрацював з науковими установами, дипломатичними представництвами, був дописувачем декількох інформаційних видань і входив до складу комісії, яка працювала над підготовкою першого українсько-японського словника. Між іншим, Степан Левинський багато подорожував і писав, був знаним у Галичині міжвоєнного часу автором, який описував свої мандрівки екзотичними краями: “Від Везувія до пісків Сахари” (1926), “З японського дому” (1932), “Схід і Захід” (1934), “Хатина буддійського самітника” (1934) тощо.
Степан Левинський. Фото з https://zbruc.eu/node/89137
Сказане вище робить його погляд на місто, історію Львова та трансформації, які переживав наш населений пункт, надзвичайно цінною інформацією. На щастя, маємо можливість зосередитись на цій темі більш детально, адже Степан Левинський залишив певні спогади і враження про повернення до Львова після тривалої перерви.
“Відкриваю Львів”
Текст Степана Левинського, який нас цікавить, називається “Відкриваю Львів”. Зміст його глибоко особистий та дуже емоційний, пересіяний майстерними описами культурних та туристичних принад нашого міста, особливостей його життя. Письменник сам зазначає, що був змушений багато “просиджувати за межами Львова і тепер відкриває все наново”. Перш за все, Левинського вразила Успенська, “Волоська”, як він написав, церква: “Могутній, темний тулуб, що споконвіку вріс у землю […] Подих Заходу, романтика старовини? […] Я почув себе наче у дуже давньому місті з тим дивним теплом культури, що є однією з тайн старої Европи”. Пізніше Степан Левинський пройшовся віддаленими околицями міста, побував на Личакові. Там його вразив простір, кольористика і багатоманіття життя. Посилили його враження від міста емоції та посмішки людей, які Степан Левинський встиг зловити на вулицях міста.
Волоська церква, товариство «Дністер», костел домініканців, 1911-1912 рр.
“Так щоденно відкриваю моє родинне місто – патос старих камяних бльоків, поезію деревяних покрівель і динаміку відчування його мешканців” – так Степан Левинський завершує опис своїх вражень від Львова і прогулянки містом. Напевне, такі слова може сказати кожен з нас і про себе, адже Львів – це дуже цікаве та різноманітне місто й щоденно ми відкриваємо його по-новому.
Йдеться про польську пісню «Niech żyje wolność». В українському варіанті назва «Воля і свобода».
«Я зв’язався з автором пісні Марціном Міллєром (M. Miller), запропонував зробити офіційну українську версію, на що співак з групи «Boys» погодився і зазначив, що в даній ситуації ця пісня може бути дуже актуальною і підніматиме дух наших братніх народів, а також побажав українцям якнайшвидшої перемоги», – розповів ЗАЛІСКО.
Тільки за перші десять днів пісня в українському варіанті набрала на YouTube каналі 190 тис. переглядів, безліч схвальних відгуків і увійшла в десятку найпопулярніших пісень країни. А у FaceBook уже більш ніж 1.2 млн. переглядів.
«Я радий, що люди знають цю пісню в польському варіанті, а тепер мають змогу підспівувати її українською! І впевнений, що цей хіт, який буде звучати на наших благодійних концертах Команди «А», буде піднімати людям ї настрій і наш незламний український дух!», – зазначив співак ЗАЛІСКО.
Мистецький проєкт "Бачити і чути Україну/ See & hear Ukraine"
“Бачити і чути Україну/ See & hear Ukraine” — такою є назва масштабного мистецького проєкту, який днями презентувала Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика у співпраці з Благодійним фондом Козицького в межах проєкту “Ми і світ / WE & WORLD”.
Як зауважив генеральний директор Львівської національної філармонії Володимир Сивохіп: «Ми плануємо наше велике концертне турне до Сполучених Штатів Америки протягом січня / лютого і в нас є прекрасні партнери в цій поїздці. Власне проєкт – це не тільки гастролі оркестру, проєкт – це також своєрідні мандри українських художників – кращих художників, їхніх картин разом з нами, в тих найвідоміших концертних залах світу, де ми будемо. І власне ми поєднуємо не тільки чути, але і бачити, не тільки бачити, але і чути. Ідея – презентувати світові наше сучасне українське мистецтво».
Мистецький проєкт “Бачити і чути Україну/ See & hear Ukraine”
Стартом проєкту стала подія «Бетховен. Брамс» 26 серпня, де Академічний симфонічний оркестр під батутою головного дириґента Теодора Кухара та за участі знаної солістки – піаністки Оксани Рапіти представив три твори – «Трагічну увертюру» Йоганнеса Брамса, Сьому симфонію Людвіга ван Бетховена, а також Фортепіанний концерт №1 Брамса. Саме ці композиції є невід’ємною частиною репертуару масштабного гастрольного туру Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії Сполученими Штатами Америки, що відбудеться вже на початку 2023 року. Зокрема, у планах виступи у Карнегі-холі у Нью-Йорку, а також у Чикаго, Маямі та інших знаних американських містах.
«Такі поїздки мають колосальну потребу не лише для оркестру, але і для світу – щоби він зрозумів рівень і якість нашої культури, українського музичного життя» — підкреслив важливість запланованого головний дириґент Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії Теодор Кухар.
Завдяки проєкту «Бачити і чути Україну» – в межах гастрольного туру, світовій публіці буде представлено не лише найкращі зразки музичного мистецтва, а і українське образотворче мистецтво відомих українських художників. Проєкт буде уособленням українського, адже глядач зможе не лише слухати класику у виконанні одного з провідних українських колективів, але і візуально торкнеться української творчості.
Мистецький проєкт “Бачити і чути Україну/ See & hear Ukraine”
Христина Береговська, арт-директорка Благодійного Фонду Козицького, докторка мистецтвознавства, Радниця Голови Львівської обласної військової адміністрації зазначає: «Українці Америки та весь англомовний світ зможуть побачити і почути як українці на культурному фронті, в тилу – підтримують і виборюють, і наближають нашу перемогу. Проєкт «Бачити і чути Україну» – це нагода показати зріз сучасної української музики і сучасного візуального мистецтва сорока штатами Америки».
Проєкт «Ми і світ / WE & WORLD» заснований, аби підтримувати українських митців, популяризувати українське мистецтво за кордоном та підтримувати українців, які постраждали внаслідок повномасштабного вторгнення. За два місяці існування ініціативи було організовано 5 благодійних виставок-аукціонів у Берліні (03.06.22), Відні (05.06.22), Парижі (28.06.22), Римі (19.07.22) та Львові.
Власник палацу Кароль Лянцкоронський був графом, мандрівником, власником маєтків в Східній Галичині та Польському Королівстві.
Мурований палац в Роздолі був зведений в XVIII ст. Фундатором його був Міхал Юзеф Жевуський. Палац було зведено у стилі французького ренесансу за взірцем замків долини Луари. Резиденція була оточена парком, який мав регулярний характер.
Палац в Роздолі, 1920-30-ті рр.
Після родини Жевуських, палацом заволоділа родина Лянцкоронських. У 1874 р. Лянцкоронські розпочали реконструкцію палацу, тоді його було добудовано і розширено.
Палац в Роздолі, 1920-30-ті рр.
В радянські роки в палаці відкрили санаторій, що спеціалізувався на лікуванні захворювань органів травлення.
8 вересня у Центі Довженка відбудеться творчий вечір легенди української естради, Національної артистки України Оксани Білозір. Початок о 18:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Спеціальний гість концерту – народні улюбленці гурт «Будьмо». Ведучий вечора Народний артист України незрівнянний Василь Ілащук.
Творчий вечір відбудеться в рамках світового туру на підтримку Українського війська.
«Сила Української пісні знову проявить себе і вкотре покаже, наскільки сильними ми є! Окрім того, на глядачів чекає презентація короткометражної документальної стрічки про легендарних українців світу, а також відомі та нові пісні Оксани Білозір і зіркових гостей вечора. Поспішайте придбати квитки, адже їх залишилось небагато! Приходьте сім’ями! Слухайте і співайте українське, допомагайте армії», – запрошують організатори.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
«Фотопроєкт Андрія Афтанаса «На рівні хмар», присвячений Гуцульщині. Колоритні й загадкові українські Карпати зі своїми краєвидами, зі своєю природою, зі своїми жителями гір, їхнім специфічним діалектом і ментальністю. Словом, автентика», – йдеться в анотації до альбому.
Альбом о. Андрія Афтанаса “Цианотипія. На рівні хмар”
У виданні представлені фотороботи, виконані у старовинній техніці – цианотипія.
о. Андрій Афтанас – настоятель храму Різдва Богородиці ПЦУ у смт. Щирець. Презентація видання відбулася 22 травня 2022 р. у Народному Домі в місті Щирці.
Знаково, що автор вирішив пожертвувати кошти, зібрані від продажу фотоальбому, на закупівлю приладів для потреб ЗСУ.
В рамках презентації альбому відбудеться репрезентативна одноденна виставка робіт митця в техніці цианотипії.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Ось і настала остання неділя літа 2022 року. Спекотного літа. А ще літа бавовни. Я полюбив це слово. І, вже традиційно нині кавуємо з нашим незмінним партнером Кавою Старого Львова та продовжуємо переповідати кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Минулого тижня ми розпочали в статті Йозеф Маєн. У диму каварень.Нині продовжуємо.
Болячки каварників
Описавши в загальному минуле життя львівських каварень, до яких ми ще не раз повернемось при описі окремих місць, переходжу до сумної, ох, як же ж сумної сучасности. І тут перед нами постає запитання: скільки ми маємо у Львові каварень сьогодні?
Коли я запитував про це знавців нашого міста, просячи їх відповісти без вагань і відразу, то відповідь про число каварень коливалася між п’ять і тридцять. Отож, сьогодні маємо шістнадцять діючих каварень: «Cariton», «Центральна», «Европейська» (на пл. Бернардинів), «Grand» (колишня «Театральна»), «Жорж», «Imperial», «Louvre», «Palermo», «De la Paix», «Roma», «Rouge» (вул. Миколая), «Sewilla» (пл. Бернардинів), «Union», «Victoria», «Варшава», «Віденська». Шістнадцять каварень на 300 тисяч мешканців Львова: майже одна на 20 тисяч!
Кав’ярня «Атляс»
Нехай вибачать мені господарі відомих цукерень та подібних закладів – панство Залеських, Дудка, Велза та ин., що я їх не перерахував. Бо не лише тістечка і ранні години закриття відрізняють їх у моїх очах від правдивих каварень. Ні-ні! Як про це мені розповідав п. Блоцький, відомий керівник «Віденської» каварні та її співвласник, у дев’яностих роках у «Віденській» також стояв буфет з домашньою випічкою та відомими на весь Львів рогаликами п. Сєберової, колишньої власниці каварні. Двері ж закривали відразу о 20 год., а вже згодом о 22 год. Та все ж нікому не прийшло б до голови назвати це місце «Cafe-Conditorei».
У моєму розумінні каварню від цукерні відрізняє її назва. Адже цукерня названа майже завжди прізвищем власника і залишається його власністю не лише матеріальною, але і духовою.
Натомість львівська каварня, приймаючи останнім часом патронат якогось абстракту, символу або географічного поняття, позбувається усіх зовнішніх рис чиєїсь приватної власности і стає спільним надбанням своїх відвідувачів: майже товариська інституція, як її описав Францішек Яворскі. У той час, коли власник цукерні, владарюючи за лядою, робить враження спадкового монарха, який урядує у своїй державі за допомогою лагідного деспотизму, власник каварні завжди виходить чи то з офісу чи то з иншого закутку назустріч і вітає відвідувачів, здобуваючи у такий спосіб їхню прихильність. Він схожий до прем’єра уряду, а публіка вважається тут суверенною і незалежною від нікого.
Винайдення такої абстрактної, а одночасно і привабливої назви стає першою болячкою власника каварні, який вирішив відкрити нову кнайпу або отримав вже існуючу від свого попередника. Не є це легким завданням, особливо у місті, схильному до патосу, до мрійництва і до манії величі.
Кав’ярня ” Штука “, на вул. Театральна, 10, вигляд з пл. св. Духа ( нині – І. Підкови ), фото до 1914 року
Кілька сотень паризьких каварень, які у Львові вважалися б одними з найкращих, розташовані на кінцевих станціях автобусів або трамваїв, або біля метро і носять скромні та реальні назви: «Під автобусом», «Під трамваєм» або «Cafe du Metro». Инші з безпретензійною фантазією називають себе «Каварня геніїв» або «Каварня під котом, що ловить рибу», або ж вживають звичайні офіційні фрази, такі як: каварня «Усе буде добре», каварня «Чому ні?», каварня «На хвильку». І навіть, якщо якась з них вигадує вишукану назву, то все ж вона залишається у межах доступних і зрозумілих понять, називаючись каварнею «Миру», «Великою», «Королівською» чи «Цісарською» або «Катедральною».
Перенесені на наш ґрунт, ці прості епітети та прикмети втрачають будь який конкретний сенс, стають абстрактами якогось міжнародного жаргону: de la Paix, Grand, Imperial, Royal. У Парижі існує сто каварень з назвою «Cafe do Paris», подібно як віденські каварні називаються «Kaffee zur Stadt Wien».
Жодна наша каварня не хотіла б однак називатись «Каварня Львівська». Це б не звучало по світовому. Якщо у назві каварні має фігурувати місто, то напевно це повинен бути Відень, а ще ліпше Рим, Палермо або Севілья. Крім цього, у всіх державах Европи каварням пропонують назви, часто пов’язані з народними героями – поетами, композиторами, художниками, вождями. Але назвати каварню іменем Фредра чи Косцюшки мабуть означало б наразитися щонайменше на звинувачення у блазенстві.
Будинок і кав’ярня Шнайдера на рекламній поштівці. Поч. XX ст.
Не знаю, звідки з’явилась думка наректи одну з каварень «Шотландська». Особисто мені ця назва асоціюється з відомим анекдотом про скупих шотландців, що своєю чергою апелює до моєї ощадности (можливо тому вона не проіснувала довго? ).
Минаючи поріг чергової львівської каварні, відвідувач бачить перед собою фігуру Міцкевіча, і можливо тому заклад називається «Севілья»…?
Відома за своєю назвою давня каварня «Ренесанс» від часу запровадження програми кабарету змінила свою назву на «Louvre». Слідуючи такій логіці, можна очікувати, що музей Оссолінскіх легко перейменується на Musee Tabarin. Гадаю, що коли вже змінюєш назву, то варто перш за все подбати про її актуальність.
Більярдний салон у каварні “Театральна”, що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), поч. ХХ ст.
Зрештою, чим керуються власники каварень при їх називанні, залишається таємницею. Можливо це взагалі не є так важливо, як инколи нам і їм видається. Цікаво чи назви допомагають нашим каварням добре функціонувати? Бо окрім трьох – усі инші ледве животіють. Тих трьох я також назвати не можу: бо попри те, що в очах міщан усі хочуть бути успішними, повними клієнтів і життя, в очах влади і податківців навпаки – вмираючими, порожніми закладами. Для цікавости можна навести такий приклад, що дохід однієї з найбільших наших каварень за травень [1934 – ред.] є на три тисячі менший, ніж за травень минулого року. Це мало б свідчити про те, що ця сфера ще далека від глибокої кризи. Причиною є не лише зменшення відвідуваности, але також і зниження цін, які цього року запровадили майже усі каварні, і які сягають двадцяти відсотків. Хоча ціни і так здаються людям дуже високими.
Иншою болячкою власників каварень є орендна плата, хоча у більшості випадків і так занижена, та все ж на їхнє переконання – зависока. Нещодавно господар одного з будинків по вул. Легіонів, у якому донедавна була каварня, знизив орендну плату на 50 відсотків, та все ж це не допомогло, бо досі не може знайти нового клієнта на це приміщення. І подібно, як в багатьох инших місцях, де колись були каварні, а тепер розташовані гуртові крамниці, так і тут з часом знищаться столи та крісла, які перекидаються з одного місця на инше; зітруться зі стін залишки декоративних малюнків, не залишаючи по собі жодного сліду нещодавньої краси.
***
Беручи до уваги високі та ніколи не знижувані ціни за світло, опалення та пресу, яка найліпшим каварням коштує понад півтора тисячі злотих на місяць, втримати рівновагу бюджету дуже нелегко. Ще иншою болячкою власників каварень є звичайно податки, особливо 50 грошовий «нічний податок». Можливо поважним львів’янам, а їх стає щоразу більше, невідомо, що кожен гість, який перебуває у каварні після 12 години ночі, зобов’язаний заплатити 50 грош на фонд безробітних. Клієнт звичайно зобов’язаний, але коли не має бажання цього робити, то відповідальність за це несе власник каварні. Тому неодноразово, як про це розповідав один з власників, коли він не має жодного впливу на клієнта, і одночасно не хоче клієнта вигнати з каварні, змушений замість нього заплатити цей податок, який з часом набирає в сумі стільки, скільки може мати один рахунок. І хоча вже не раз ця справа була обговорювана з клієнтами, які обіцяли власникам чесно платити накладений податок, то все ж прошу ще раз податкову інспекцію, як від імени власників, так і від імени цілої львівської громади, щоб цей податок трохи зменшити. Навіть сама податкова інспекція була б зацікавлена у цьому. Бо без сумніву, клієнт каварні міг би з легкістю віддати наприклад 20 грош замість 50. У такому випадку і вовк був би ситий і вівці цілі. Тепер же голодний вовк – податкова інспекція, збирає упродовж тижня з усіх львівських каварень не повних сто злотих! Це означає, що пересічно у львівських каварнях після 12 години вночі залишається не більше, ніж 25 клієнтів.
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
З цієї причини, наприклад, у Варшаві усі каварні просто закриваються. Лише «Европейська» дозволяє гостям залишитись, які, як і каварня, для престижу, не хочуть втікати від офіціантів, що роздають «податкові платіжки». З цього виходить, що з Варшави для податкової інспекції не надходить навіть сто злотих на тиждень. І якщо окремо порахувати так зв. «Нічний податок» осібно від ресторанів та нічних клубів, і осібно від каварень, то виявилось би, що на території цілої держави цей податок не набрав би навіть 500 злотих на тиждень. Натомість у випадку зниження податку до 20 грош надходження виросли б у кілька разів, а можливо навіть у кількасот разів.
Але досить вже про ці матеріальні та земні справи! Каварні є не лише прибутковою справою, але також «громадською інституцією». Про ці громадські та культурні функції львівських каварень, трохи нижче.
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
На фото Віктор Долецький із родиною. Фото з його приватного архіву
Вивчення власної історії в такі не прості часи для України та її мешканців набуває нових сенсів. Особливо важливо знати свою історію.
Спеціально для наших читачів поспілкувались із Віктором Долецьким, відомим генеалогом, який очолює один із найбільших осередків дослідження роду в Україні – «Центр вивчення генеалогії «Пращур»» в Вінниці. Говорили про власний досвід, перші кроки в дослідженні та сучасний стан справ в вивченні роду в країні.
– Вікторе, вітаю Вас, розкажіть коли виник інтерес до вивчення історії власного роду?
– Вітаю. В 2008-му році я черговий раз приїхав на проводи (поминальні дні після Великодня) в село Розкопане, Погребищанського району Вінницької області до свого дідуся. Там зібралася вся родина, десь до 50 людей. І в мене виникло запитання «Хто всі ці люди?». Звісно, я знав, що вони родина, що пов’язані зі мною та не знав як. От після цього я почав складати своє перше родове дерево, щоб розібратись, хто кому і який родич. Коли вирішив це завдання, то виникло інше: «А хто пращури моїх прадідів і прабабусь про яких мені розказала родина?». Так, я вперше, в 2010-му році потрапив до архіву.
– Якими знахідками з власної родинної історії найбільше пишаєтесь?
– Я не прихильник концепту пишатись предками, чи знахідками про них, тут надто багато пафосу і відповідальності покладеної на них. Пам’ятати, так, бути вдячним їм, так, знати їх імена і як вони жили однозначно, так. Саме в цьому проявляється моя їм вдячність. Я дізнався що серед мого роду були і шляхтичі з батьківського боку та селяни з материнського. Думаєте, одна гілка роду для мене важливіше за іншу, бо мала вищий соціальний статус? Ні.
На фото Віктор Долецький із дружиною. Фото з його приватного архіву
– Чи зріс, чи впав інтерес українців до дослідження роду за останні пів року?
– Можна сказати, що інтерес зріс, правда можливості замовити дослідження, дещо просіли і можливість виконувати замовлення значно звузилась через закриті читальні зали. Але нас після перемоги, однозначно чекатиме «бум» генеалогії і інтересу українців до свого коріння.
– З якими питаннями найчастіше звертаються в Центр вивчення генеалогії «Пращур»?
– Є два основних напрямки звернень. Перший, дослідити родовід, для себе, і на мою радість, таких людей значно більше. Другий, знайти документи, де вказана національність, для отримання певних преференцій в інших країнах.
– Розкажіть про діяльність вашого центру в умовах війни. Що змінилось?
– Читальні зали архівів зачинені, тому працюємо на копіях документів, які були зроблені до війни та замовляємо нові копії в архівах, правда рідше пишемо запити. Архіви і до війни працювали повільно в цьому плані, а зараз деякі просто зловживають становищем та мало не ігнорують запити. Та є і гарні приклади роботи. Деякі архіви під час війни значно розширили оцифрування справ і це теж радує. В нас так склалось, що кожен архів, це окрема республіка, тому в кожному випадку індивідуальний підхід. До слова, найбільше порадував чіткістю роботи в умовах війни, Центральний Державний Історичний Архів міста Львова (ЦДІАЛ).
– Ви активно популяризуєте генеалогію в соціальних мережах, як успіхи в TikTok, Instagram?
– Так, намагаємось поширювати ідею дослідження родоводу і самостійно, і за допомогою наших послуг. Зараз платформа ТікТок дає більше можливостей, нещодавно ми перетнули відмітку в 30 тисяч підписників. Мене радує, що тема вивчення роду цікава такій кількості людей.
– Вікторе, розкажіть нашим читачам із Львова, з чого почати вивчення роду, які мають бути перші кроки?
– Перше, це з фіксації, того, що ви знаєте самі, потім з опитування батьків, дідусів/бабусь чи їх рідних братів/сестер. Взагалі потрібно розпитати всіх родичів до яких можете дотягнутись. Обов’язково в них запитувати про документи та фото предків. В кожного із них, щось є і так по крупиці можна зібрати справжній генеалогічний скарб. А вже далі, звісно рухатись до архівів.
– Яке ваше ставлення до тесту ДНК на етнічну приналежність? Чи робили?
– Це цікава річ, але очікування від неї занадто роздуті. Так, у мене зроблені тести в декількох компаніях. Ми їх використовуємо як допоміжний інструмент в тяжких випадках, або просто для розваги. Хоч технологія розвивається і думаю в майбутньому будуть цікаві результати.
– Поділіться з нашими читачами, яку книгу з генеалогії прочитали нещодавно?
– Книгу мого товариша і однокласника В’ячеслава Тимощука «Люди без облич». Автору вдалось поєднати свої досить фахові, але сухі знахідки в архівах з художніми замальовками про життя своїх предків, як В’ячеслав собі їх уявляє. І вийшло просто неймовірно цікаво.
– Дякую, за розмову, на її завершення, щоб би побажали нашим читачам у Львові?
– Досліджуйте свій родовід, це дає розуміння, що ми на землі своїх пращурів і ніякі зайди нас звідси не виб’ють.
У вівторок, 30 серпня 2022 року, о 18:00 у Квартирі 35, в Артцентрі Дзиґа (вул. Вірменська 35) відбудеться відкриття виставки малярства Марії Мамчур «Мить». Кошти з продажу картин будуть спрямовані на підтримку ЗСУ.
«Мить» – це перша персональна виставка малярства молодої львівської художниці Марії Мамчур. Виставка представлена збіркою полотен які об’єднані ідеєю передачі внутрішнього переживання у виразах малярських експресій. Мета виставки – передати часткою мистецтва допомогу хлопцям які захищають нас, ризикуючи собою, нехай полотна нагадують нам про цю високу ціну! На картинах, які передають концепцію – відчуття миті, яскраві палітри контрастів та форм у простій подачі, надають глядачеві настрій моменту, який проживає художниця. Кошти зібрані з продажу картин будуть спрямовані на купівлю автомобіля для 704 полку ЗСУ.
На відкритті експозиції пролунають фортепіанні твори з нового альбому “Ultimatum” львівської піаністки Тетяни Чайковської.
Ідея виставки: «Бути в миті собою»
Заплющіть очі на одну мить, на сітківці ваших очей залишиться відтінок світла що оточує вас, рефлексія поверхні під повіками, спогад світла до настання миті темряви.
Наші відчуття в цей нескінченно малий проміжок часу, одну точку яку ми пройдемо миттєво і не можемо повернути назад, те що визначає та об’єднує нас усіх – “мить життя” і її фінальна безповоротна точка “мить смерті”.
Живучи в часи напруги та страхів у сьогоденні, війни, пандемії та нестабільності, хочеться вийти за межі звичного бачення та наповнитись спокоєм та внутрішньою гармонією.
Для когось це буде незрозумілий хаос кольорових мазків та форм, а хтось побачить в них танець кольору, мелодію світла та контрастних форм, між точок створених дотиками простого пензля, гами знайденої не випадковістю, а відчуттями в яких ми живемо та нюансів з глибини та поверхності полотна, тіла та душі.
Концепція: Ми бачимо, ми відчуваємо, ми проектуємо відчуття та емоції в кольорі: нашої віри та страхів, нашого світла та темряви, прагнень та цілей, пошуків меж та безмежжя, променів внутрішньої надії та боротьби з безсиллям.
Полотна це пережиті відчуття через призму кольору.
Картини розповідають про злети та падіння, надію та розчарування, про натхнення, про історії з життя кожного з нас, про що ми хочемо мовчати чи кричати, про світло, про сподівання та пошуки себе, про тисячі наших запитань, що залишаються без відповіді.
Життя кожного з нас сповнене відчуттів та контрастів, наших щоденних емоцій, все це передано палітрою внутрішніх експресій на полотна, в пошуку мелодії кольору та його взаємодій з глядачем.
Реалізація: В експозицію входить більше 20 полотен, деякі з них є представлені гармонійною серією.
В рамках виставки прозвучать композиції Тетяни Чайковської з її дебютного альбому Ultimatum.
Альбом задумувався як терапевтичний комплекс для музичних терапій, котрі Тетяна проводить з військовими і волонтерами з 2015 року.
Кожна з 11 композицій налаштовує на певну тему, роздумуючи над якою слухач має змогу прожити наново чи згадати власні моменти з життя на задані теми. Найцінніше те, що слухачі проживають конкретні емоції під час прослуховування і діляться своїми роздумами та щирими переживаннями безпосередньо на терапіях.
У 2020 році був презентований відеокліп на композицію Expanse, а також записані композиції стали доступними на всіх цифрових платформах.
Марія Мамчур народилася 8 січня 1993 р. в с. Летня Дрогобицького району Львівської області.
У 2006-2010 рр. навчалася у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша на відділі художньої вишивки.
В 2010-2017 рр. навчалася у Львівській національній академії мистецтв на кафедрі моделювання одягу.
Є співзасновницею та вокалісткою музичного гурту «Аніма».
Басейн річки лежить у межах трьох країн: Польщі, України та Молдови. Більша його частина розташована в Україні. Тут він займає значну частину територій семи областей південно-західної України (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька та Одеська області).
Варто також згадати «Національний природний парк «Дністровський каньйо́н» — це природоохоронна територія в Україні, в межах Борщівського, Заліщицького, Бучацького та Монастириського районів Тернопільської області. Парк створений з метою збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів лісостепової зони в районі середньої течії річки Дністер.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
