У викладі нашої минувшини ще залишаються наративи, які закладенні метрололією, протягом століть московського панування в Україні. Вони до цього часу “засвідчують” зв’язок зі “старшим братом”, фальсифікуючи український історичний поступ, часто безпідставно пов’язуючи його з північним сусідом.

Як свідчить монастирський переказ, збережений у Почаївській лаврі, 1559 р. митрополит грецький Неофіт, прямуючи до москви, завітав у Орлянський замок (тепер в складі с. Савчиці, Тернопільська область), де проживала шляхтянка Анна Гойська. Щирий та щедрий прийом у маєтку Гойських вразив високого гостя. На згадку про відвідини митрополитом Орлянського замку його власниця отримала від нього ікону Божої Матері, яка була написана на дерев’яній дошці. На її звороті (згідно з інвентарем Почаївського монастиря від 17 вересня 1736 р.) містився “руський” (український) напис: “Неофіт, митрополит грецький, дарує цей образ Її Милості Пані Анні Гойській 1559 р.” [1, с. 709].

За монастирським переказом, у Гойської ікона зберігалася майже сорок років. Анна, її слуги неод­норазово ставали свідками незвичайних подій, пов’язаних із цим образом. Той, хто ревно молився перед іконою Богородиці, отримував зцілення від хвороб. Після прозріння Пилипа,  сліпонародженого брата Гойської, котрий також, за посередництвом цієї ікони, звертався з молитвою до Божої Матері, Анна вирішила зробити цю святиню загальним надбанням. Для благородної справи було обрано гору біля села По­чаїв, на якій із давніх-давен стояла Успенська церква. Це – перший монастирський храм, де знаходився образ, переданий Анною Гойською. Урочисте перенесення ікони на Почаївську гору відбувалось за участю православного єпископа, священників та монахів [2, с. 30].

Писемні джерела вказують на перші кроки діяльності Почаївського монастиря. 14 листопада 1597 р. Гойська внесла до Кременецьких земських книг наступний фундушовий запис про заснування християнської обителі: “Маючи від давніх давен в маєтності моїй при селі Почаєві муроване заложеніє [на честь] Успіння святе пречисте Богоматері, при котрій церкві іж би уставична хвала Божа була, умислила єсьми монастир збудовати  і його фундувати…лічбою осьм і дяків два і для виживєня їх в том монастирі будучих, на тую церкву Успіння святе пречисте і монастир при ній будучий надаю…тую маєтність Почаєв…” [3, с. 6–7].

Передача ікони новоствореному Почаївському монастирю була лише приводом заснування обителі, причиною ж стали події, що розгорнулись наприкінці ХVІ ст. у житті православної Київської митрополії. У той час її Церква-матір, патріарший центр якої знаходився в Константинополі на території Османської імперії, опиналась в складному економічному становищі. Константинопольський патріарх Ієремія, збираючи милостиню для своєї Церкви, перебуваючи 1589 р. в москві, проголосив утворення московської патріархії. На соборі православних патріархів у Константинополі 1593 р. московського патріарха було визнано п’ятим за честю серед інших. Одним із наслідків цих кроків стали зміни в Київській митрополії, зумовлені створенням на Берестейському соборі 1596 р. Унійної Церкви.

Як наголошують О. Крижанівський та С. Плохій: “Після того, як польський уряд визнав рішення Берестейського уніатського собору, православна церква фактично опинилась поза законом. Її провідники – єпископи Гедеон Балабан та Михайло Копистенський, як, власне, і саме існування церкви, не визнавалися королівською владою” [4, с. 56]. Приєднання до унії більшості православних єпископів на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою позбавило Православну Церкву в Речі Посполитій її власної ієрархії. На думку О. Крижанівського та С. Плохія, у ситуації, що склалася, помітно зросла роль християнських обителей та їхніх фундаторів: “Монастирі, що мали певні фінансові можливості й високий моральний авторитет, стали центрами боротьби за права православної церкви” [4, с. 58].

Хоча Православна Церква в складі Київської митрополії перестала існувати де-юре, де-факто її діяльність продовжувалась. Це було пов’язано з протистоянням західного та східного центрів християнства та відповідних державних утворень (Речі Посполитої та Московського царства), що орієнтувались на них. Вважаємо, що постання Почаївської обителі стало прямою відповіддю на загрозу існування Київської православної митрополії. Документально підтверджене заснування Почаївського монастиря та надання коштів на його існування не випадково збіглось в часі з укладенням Берестейської унії. Це закономірна захисна реакція, задля посилення позицій Православної Церкви, яка була визнана незаконною.

Збереженні документальні джерела не вказують імені першого ігумена Почаївського монастиря. У дарчому записі Анни Гойської наголошується: “Ігуменові бути віри християнської, послушенства закону нашого греческого” [3, с. 7]. Аналізуючи пізніші документи архіву цієї обителі, В. Левицький встановив його ім’я. Як свідчить документ ХVІІ ст., опублікований цим дослідником, у часи Гойської ігуменом Почаївського монастиря був грек, який і поховав монастирську фундаторку [5, с. 168]. “Після нього ігуменами були не довго Кипріан і Феодор, а потім теперішній ігумен о. Желізо”, – вказує В. Левицький, посилаючись на документ, датований 1647 р. [6, с. 937].

У той час “греками” на Волині йменували всіх православних, що прибули з Болгарії, Сербії та Константинополя. Так їх вирізняли від представників Західної Церкви. Східні ієрархи (грецькі, болгарські, сербські) наприкінці ХVІ ст. – на початку ХVІІ ст. вирушаючи в подорожі для збору пожертв, неодноразово перебували на території Київської православної митрополії. Після Берестейської унії, за відсутністю єпископів, саме в українських землях вони знаходять притулок та застосування своїх ієрархічних повноважень. Як вказує В. Левицький, в Стефанівській обителі проживав Белградський сербський митрополит Лука, який разом із князем Костянтином-Василем Острозьким брав участь у Берестейському соборі та конференції православних з протестантами 1599 р. Пізніше, з 1603 по 1620 рр. у цьому монастирі перебував грецький Пелангонський митрополит Ієремія [7, с. 140].

На обов’язковій приналежності саме до Православної Церкви новоствореного Почаївського монастиря, акцентує увагу Анна Гойська у своєму фундушевому записі, внесеному до Кременецьких земських книг 14 листопада 1597 р. Вона, зокрема, підкреслює, що цю обитель буде “фундовати таким звичаєм, аби у тому монастиреві ченців, людей добрих побожного життя ніякого іншого закону, тільки грецького східної церкви послушенства” [3, с. 7]. У зв’язку з цим, найвірогідніше, першим почаївським ігуменом стає вище згадуваний Неофіт. Саме його ідентифікують як грека. Він пов’язав своє життя з новоствореною обителлю та був дарувальником майбутньої чудотворної ікони. Ймовірно “під нього” і створювався Почаївський монастир. Цю думку висловив В. Левицький, підкреслюючи, що “обитель Почаївська була створена Анною Гойською, з одного боку, для того, щоб перед іконою Почаївською, яку приніс із собою митрополит Неофіт і подарував Анні Гойській, постійно молитви підносились: щоб уставна хвала Божа була, а з іншого, – дати в монастирі притулок святителю” [7, с. 140]. Однозначно, він і є той єпископ, який 1597 р. бере участь у врочистому перенесені чудотворної ікони до Успенської церкви на Почаївській горі та благословляє заснування тут чернечої обителі.

Як стверджує болгарський дослідник М. Лачєв, архиєпископ Неофіт був обраний Софійським митрополитом 18 березня 1603 р. [8, с. 168]. Вважаємо, що отримання ним цих повноважень, сприяло тому, що новообраному митрополиту було легше діставати матеріальну поміч рідній митрополії та надавати духовну підтримку Київській, не визнаній на теренах Речі Посполитої, де він був настоятелем Почаївської обителі. Збережена копія листа-рекомендації кліриків митрополії Софійської (від 11 лютого 1606 р.) до волинського князя Костянтина-Василя Острозького, з проханням про допомогу. У ньому, зокрема, вказується: “А ми самі були спонукані вашою величністю написати це невелике послання, яке ми доручили предстоятелю нашої церкви, преосвященнішому отцю Неофіту, митрополиту Софійському, котрого отчою радою благали, посилаємо до вашої величності частого гостя, частий шукач милостині, для допомоги бідній митрополії нашій” [9, арк. 1].

Цей документ засвідчує зацікавленість Болгарської Православної Церкви в присутності Софійського митрополита саме на Волині, де проживав фінансово забезпечений князь Костянтин-Василь Острозький, який, у свою чергу, мав власний інтерес стосовно ієрархічної підтримки Неофітом делегітимізованої Православної Церкви в Речі Посполитій. Як свідчить цей документ, написання листа ініціював волинський князь. Його передав Острозькому “частий гість” – митрополит Неофіт. Давній зв’язок останнього з Волинню, через посередництво Анни Гойської та його ігуменство в Почаївській обителі могли спричинити ієрархічний ріст Неофіта, метою якого було й отримання преференцій Болгарській Церкві від Костянтина-Василя Острозького. Інтереси обох Православних Церков збігалися. Вони були направлені на зміцнення їх позицій у тодішньому суспільстві. Наведений документ також спростовує монастирський переказ про подорож “грецького” митрополита до москви. До неї було досить далеко, та й у той час князь Острозький був не менш заможним, аніж цар московський.

Митрополиче обрання Неофіта, безумовно, посилило православ’я в Речі Посполитій на теренах Волині, з якою останній мав міцні стосунки, будучи ігуменом Почаївської обителі. В. Кметь зазначає: “Після смерті львівського єпископа Гедеона (Балабана) (на початку 1607 р.) і перемишльського Михаїла (Копистенського) (1609) Київська православна митрополія опинилася перед загрозою повної втрати єпископату. Архімандрит Києво-Печерської Лаври Єлисей (Плетенецький) (1599–1624) намагався зберегти і забезпечити канонічну спадкоємність нового покоління духовенства, як і статус церкви, з цією метою він запросив до монастиря софійського митрополита Неофіта. В умовах політичного та релігійного протистояння такі заходи могли на певний час розв’язати проблему, але збереження місцевого православного єпископату залишалося першочерговим завданням як сеймових депутатів, так і церковної дипломатії” [10].

За відсутності повноцінної ієрархії Православної Церкви Київської митрополії, Софійський митрополит активно допомагав їй, висвячуючи кліриків та освячуючи храми. Зокрема, 21 квітня 1612 р., згідно з архиєпископськими повноваженнями, він проводив обряд освячення в київському Межигірському монастирі [11, с. 104].

Той же Неофіт, слушно зауважує Левицький, в позові унійного митрополита Київського та Галицького Іпатія Потія проти архимандрита печерського Київського монастиря Єлисея Плетенецького стосовно події, що 1612 р. мала місце у цій обителі, названий митрополитом “з Греції Софійським” [7, с. 141]. Позов Іпатія був спрямований на незаконні дії “ченця, грека названого Неофіта, котрий іменує себе митрополитом з Греції Софійським…”. Провина архимандрита Печерського монастиря полягала, в тому, що Неофіта “допустили пресвітерів і дияконів на стан духовний посвячувати та церкви святити” [12, с. 178]. Таким чином Неофіт продовжував виконувати роботу по зміцненню православ’я в Речі Посполитій та відповідно протистояти новоствореній Унійній Церкві.

Сьогодні документ під назвою “Список речей Почаївського монастиря, відданих Софійському архиєпископу Неофіту 20 січня 1617 р.”, зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського [13]. Під цим, так званим “речовим” реєстром монастирських  предметів стоїть особистий підпис Неофіта. Сучасна дослідниця В. Бочковська справедливо його називає найдавнішим із збережених описів цієї волинської обителі, який “надає дуже цінну інформацію щодо церковних речей Почаївсько­го монастиря” [14, с. 22]. У ньому, серед інших предметів, вказується і на “скатертину, вишиту на кінцях червоним шовком, від пані Гойської” [15, с. 8]. Можливо, на початку 1617 р. номінально Неофіт ще залишався ігуменом Почаївської обителі, готуючись до переходу в інший монастир, та добирав для цього  відповідне церковне начиння.

В одній із статей, опублікованих на сторінках “Волинських Єпархіальних Відомостей”, В. Левицький вказує, що перший ігумен митрополит Неофіт після смерті Гойської 1619 р. переїздить до Дубенського Спаського монастиря [16, с. 187]. Згадка, що “Неофіт, архиєпископ болгарської церкви Софійської” 20 липня 1622 р. висвячував у диякона старця Гедеона в цьому монастирі, є й у роботі І. Мицька [11, с. 104].

У Речі Посполитій після утворення двох церков східного обряду (хоч одна з них і не визнавалась законною) спостерігалось їх закономірне протистояння. В цій атмосфері жила Почаївська обитель, розвиваючись під знаком вірності православ’ю. Більшість монастирів так само зайняли антиунійну позицію. Головною причиною цього стала їхня вірність догматам Східної Церкви, протистояння всіляким впливам та модернізаціям. “Не випадково, – підкреслюють О. Крижанівський та С. Плохій, – що в умовах ослаблення, а потім відсутності православного єпископату в перші десятиліття ХVІІ ст., монастирі відігравали роль центрів українського православного життя” [4, с. 48].

Суперечності між делегітимізованою Православною та новоствореною Унійною Церквами в Речі Посполитій постійно загострювались. У зв’язку з цим, восени 1620 р., Єрусалимський патріарх Феофан (раніше брав участь у хіротонії московського патріарха Філарета), який у той час мав повноваження від Константинопольського патріарха вирішувати усі негаразди, що існували в Церквах, належних Константинопольській патріархії, відвідав Київ.На прохання гетьмана Петра Сагайдачного (вихованця Острозької академії – дітища князя Острозького), він разом з митрополитом Софійським Неофітом та єпископом Пинським та Туровським Аврамієм Страгонським висвятив для Київської православної митрополії митрополита Йова Борецького та нових єпископів. В. Левицький зауважує з цього приводу: “Сам патріарх Феофан згадує про участь Неофіта в співслужінні з ним в Києві в своїй грамоті про відновлення православної ієрархії в південно-західній Русі” [7, с. 141]. Таким чином колишній почаївського ігумен, який у той час вже очолював Дубенський Спаський монастир, особисто відновлював діяльність Православної Церкви Київської митрополії, яка в майбутньому так і не була визнана Королем Речі Посполитої легітимною.

На сьогодні життєвий шлях митрополита Неофіта, його зв’язок із Православною Церквою в Україні, Почаївським монастирем та іншими обителями є маловідомим, дані про нього є неповними. Його роль в процесах, що відбувались у церковному житті на тернах Речі Посполитої, є слабо дослідженою. Так, нез’ясованим залишається питання стосовно напису на звороті ікони Почаївської Божої Матері, із вказаним 1559 р. та титулом дарувальника. Вважаємо, що цей напис з’явився вже після того, як Неофіт залишив Почаївський монастир, разом із відповідною легендою про зцілення брата Анни Гойської, імені якого, до речі, немає у монастирському “Помянику” 1755 р. [17, арк. 61]. Можна припустити, що роком дарування ікони міг бути 1595 р., а помилково пізніше був вказаний 1559-й. Хоча, якщо взяти до уваги переказ про давнє знайомство Анни та Неофіта, то можна погодитися з тим, що ікона теоретично могла бути подарована 1559 р., проте тоді ще, звичайно, не митрополитом, яким Неофіт не був і 1597 р. Пам’ять про “грека”, який подарував А. Гойській ікону, пояснює відповідне формулювання підпису на ній, де митрополит указаний не класично за містом свого осідку, а лише в загальній формі, що визначає його конфесійну належність, як власне він себе й позиціонував.

Відомою є дата смерті першого ігумена Почаївського монастиря. Інформація про “недавно померлого в Бозі велебного митрополита Софійського” датована березнем 1623 р. [11, с. 104]. Його ім’я ще до цього часу помилково поєднують з москвою, хоча, насправді, він був пов’язаний з Острогом. іл. 15 Не московський цар, а острозький князь допомагав Болгарській Православній Церкві, яку Неофіт в майбутньому очолив, проживаючи в Україні. Митрополит Неофіт, в свою чергу, підтримував делегітимізовану Київську митрополію, будучи ігуменом волинських монастирів та беручи участь у відновленні її ієрархії.

Дослідникам необхідно продовжувати пошуки нових історичних джерел, що можуть відкрити завісу таємничості над першими роками життя Почаївської Успенської обителі та детально з’ясувати історичну роль її першого ігумена. Можливо, представлені вище напрацювання сприятимуть більш глибокому дослідженню біографії цієї історичної постаті, а також усвідомленню значимості князівського роду Острозьких для православного світу Європи.

P.S. Про поїздку грецького митрополита Неофіта, у зв’язку з іконою Почаївської Божої Матері в москву до цього часу повідомляють на багатьох українських інтернет-ресурсах.  Тому вивчаємо наше минуле, звільняємось від московських маркерів.

Олександр БУЛИГА

 Література:

1. Описание Почаевской Лавры вскоре по отпадении ее в унию в 30-х годах. (Из визиты униатского епископа). Волынские епархиальные ведомости (далі ВЕВ), 1909. Ч. Н. № 34. С. 708–711.
2. Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
3. Дарственая запись Анны Гойской на устройство Почаевского монастыря от 14 ноября 1597 года. Почаев, 1908. 346 с.
4. Крижанівський О.П. Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні : Колективна моногр. Київ, 1994. Кн. 3.335 с.
5. Расследование произведенное третейским судом по жалобе Почаевского монастыря на Андрея Ферлея о захвате монастырских земель 1647 года 12 декабря. Материалы по Истории Почаевской Лавры изданные Василием Левицким. Почаев, 1912. С. 167–171.
6. Левицкий В. Выдержка из поземельного польского документа ХVІІ века. ВЕВ, 1909. Ч. Н. № 45. С. 937–
7. Левицкий В. К вопросу о времени основания Почаевской Лавры и о первой устроительнице ее Анне Гойской. ВЕВ, 1913. Ч. Н. № 6–9, 11. С. 96–100; 126–128; 138–142; 165–167; 201–204.
8. Лачев М. Каталог на софийските митрополити. Исторически преглед. 2006. № 5–6. С. 162–
9. Центральний державний історичний архів України, м. Львів. (далі – ЦДІАЛ України). Ф. 129. Оп. 1. Спр. 401. 1 арк. Лист-рекомендація кліриків митрополії софійської до волинського князя Костянтина-Василя Острозького. 11 лютого 1606 р. Копія.
10. Кметь В. Львівські епізоди у біографії св. митрополита Петра (Могили). URL: https://velychlviv.com/lvivski-epizody-u-biografiyi-sv-mytropolyta-petra-mogyly/
11. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576–1636). Київ, 1990. 190 с.
12. Выпись из главных трибунальских книг воеводства Браславскаго, содержащая в себе позов Ипатия Поцея на Софийского митрополита Неофита. 1613 года 17 мая. Материалы по Истории Почаевской Лавры… С. 178–179.
13. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Ф. 238. Спр. 31. 6 арк. Список церковних речей відданих Софійському архієпископу Неофіту. 20 січня 1617 р.
14. Бочковська В. Почаївський духовний осередок в історії та культурі українського народу: характеристика нових джерел дослідження.Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, № 13. Вип. Українознавство.С. 21–25.
15. Реестр церковных вещей Почаевского монастыря, отданных Архиепископу Софийскому Неофиту 1617 года 20 января. Материалы по Истории Почаевской Лавры…С. 7–8.
16. Левицкий В. Жизнь и деятельность Преподобного Иова Железо на пользу Почаевской лавры. ВЕВ, 1910. Ч. Н. № 10–14, 16, 17, 20. С. 151–338.
17. ЦДІАЛ України. Ф. 201. Оп. 4 б. Спр. 271. 562 арк. Помяник. 1775 р.