Для приготування кави все має значення – який посуд використовувати, сорт зерен тощо. Саме така кава, приготовлена за всіма правилами, буде найсмачнішою. Розповідаємо, як приготувати смачну каву в турці, секрети варіння від нашого незмінного партнера Торгової Марки Кава Старого Львова.
Продукти, які найкраще підійдуть для кави в турці
Насамперед потрібно правильно підібрати продукти. Для смачної кави в турці треба брати каву в зернах, до того ж зерна мають бути свіжими – до місяця з дня обсмажування. Поширена думка, що для турки або джезви підходить виключно арабіка. Шанувальники арабіки будуть казати, що робуста гірчить, і такий спосіб приготування тільки посилить цю її властивість, і що тільки з арабіки напій буде смачним та ароматним. Інші будуть казати, що арабіка э недостатньо міцною, занадто м’якою кавою для приготування в турці. Вся річ у смаку. З будь-якого сорту кави можна заварити ідеальну каву.
Кава в турці
Воду краще брати у пляшках, зазвичай вона м’якша за фільтровану. Цукор краще не класти, але якщо не можете без цукру, знайте, найсмачніша кава буде з тростинним. Добре додати сіль, яка розкриває смак кави.
Найкраще брати свіжозмелені зерна, які змололи безпосередньо перед варінням. Подрібніть каву так, щоб не перегрівати кавомолку, інакше може зіпсуватися смак кави. Помел має бути у вигляді м’якого порошку. Дрібна фракція швидше віддасть свої властивості воді.
Кава в турці
Як приготувати каву в турці
Найсмачніша кава виходить у мідній турці, турку з нержавіючої сталі теж можна брати. Засипте до турки каву з розрахунку 2 чайні ложки на одну порцію, додайте цукор та сіль і все ретельно перемішайте. Налийте воду з розрахунку 100-120 мл на одну порцію. Можна, звичайно, додавати воду та інгредієнти на декілька порцій. Найголовніше, рівень води не повинен бути вищим за найвужчу частину турки. Інакше їй нікуди буде підійматися під час варіння.
Поставте турку на середній вогонь. Поступово кава прогріватиметься, і коли зверху почне утворюватися пінка, зменште вогонь до мінімуму та почніть уважно стежити за пінкою. Коли пінка почне підійматися, спробує “втекти” з турки, зніміть турку з вогню та зачекайте, поки кава заспокоїться і пінка осяде. Знову поставте турку на вогонь і повторіть цей процес – коли пінка почне збігати, зніміть турку. Повторіть так 3-4 рази. За таких умов зерна краще віддають свої ефірні олії. Важливо не допускати, щоб кава закипіла. Найкраща температура для заварювання кави – 95-96°.
Коли кава приготується, влийте до турку ложку холодної або крижаної води. Під впливом холодної води крупинки кави осядуть на дно. Після цього можна розливати каву. Щоб кава під час споживання була ароматнішою, підігрійте чашки, в які наливатиме каву, або просто обдайте їх окропом.
Зазначений рецепт приготування кави – це класична кава по-турецьки. Можна експериментувати з іншими варіаціями кави в турці.
Кава по-арабськи
Як приготувати каву по-арабськи
Нагрійте турку, всипте до неї чайну ложку цукру, можна й іншу його кількість. Нагрійте цукор до початку процесу карамелізації на мінімальному вогні. Влийте 100 мл води та закип’ятіть суміш. Додайте 10 грамів меленої кави та столову ложку холодної води. Доведіть суміш до появи пінки на слабкому вогні. Зніміть турку і налийте каву до прогрітої чашки.
Приготування кави по-віденськи
Зваріть класичну каву по-турецьки та вилийте її до чашки. Візьміть 20 мл жирних вершків та збийте їх із цукром. Викладіть збиті вершки на гарячу каву, можна посипати шоколадом.
Як приготувати каву зі збитим жовтком
Так само зваріть каву по-турецьки та налийте до чашки. Збийте яєчний жовток із цукром до густої піни. Коли кава трохи охолоне, викладіть піну на каву.
У вівторок, 28 березня 2023 року, о 18.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться Вечір до 175-ліття від дня народження Василя Нагірного.
До організації вечора долучаються: ГО “Центр порятунку культурної спадщини”, Українське Фотографічне Товариство, Львівський Фотомузей, Науково-технічна бібліотека НУ «Львівська політехніка», організація “Україна і Світ”, і зокрема її членкиня п. Юлія Курилишин, Благодійний Фонд Нагірних, представники громад м. Стрия та села Гірне — батьківщини Василя Нагірного, а також візьмуть участь Муніципальний чоловічий хор “Каменяр” (м. Стрий) та дитячий музичний колектив із села Гірне.
Василь Нагірний. Світлина кінця ХІХ ст.
Василь Нагірний ( 1848 — 1921) визначний галицький архітектор за проєктами якого було збудовано понад 200 церков, громадський діяч, один із засновників кооперативного руху та різноманітних товариств, діяльність яких вивела на якісно новий рівень життя українців Галичини. Високі устремління та прагнення до вдосконалення архітектурного стилю сакральних споруд і надання їм національних рис, патріотизм не показний, а такий, що був основним підґрунтям всього життя і діяльності – характерні риси цієї видатної людини. Про його життєвий шлях та вклад у розбудову Української нації і держави, в історико-культурну спадщину нашого народу, – про це будемо згадувати на вечорі, присвяченому 175-літтю від дня народження Василя Нагірного. А також про важливість збереження пам’яті про цю непересічну особистість і ту неперервність роду, коли нащадки усвідомлюють необхідність продовжувати високу місію свого славного предка.
Відкриття пам’ятника Василю Нагірному в селі Гірне
Діяльність архітекторів – батька і сина Василя та Євгена Нагірних – визначних діячів української культури та історії, свідомо замовчувалась в часи Радянського Союзу і лише у середині 90-х років їх імена були повернені і знову введені у культурний обіг, в першу чергу завдяки старанням багатолітнього директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького ( тепер Львівська національна галерея мистецтв ім. Б.Г. Возницького). Популяризаторська робота, збереження і опрацювання архіву родини Нагірних — Левів велась спільно із нащадками Василя Нагірного, що проживають у США. Завдяки цій співпраці, а також роботі створеного благодійного Фонду Нагірних, постійно проводились і проводяться заходи, присвячені висвітленню вкладу в культурне та суспільно- громадське життя Галичини усієї родини Нагірних і в найбільшій мірі її патріарху Василю Нагірному. Це: виставки, презентації, лекції, публікації, видання декількох книжок, останні з яких альбоми :” 100 церков Нагірних. Церкви Василя Нагірного” та “ 100 церков Нагірних. Церкви Євгена Нагірного”.
До та після події традиційно гостинно пригощатиме Кава Старого Львова. Вхід вільний.
Вілла Михайла Грушевського у 1903 р. (на передньому плані Катерина Грушевська)
В четвер, 30 березня 2023 року, о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться вечір пам’яті “Катерина Грушевська – спалах зорі”.
80 років тому, у березні 1943 року, у Темлазі не стало Катерини Грушевської – “зірки першої величини української науки”, талановитої дослідниці українського героїчного епосу, авторки Корпусу українських народних дум – праці, яку до цього часу ніхто не перевершив.
Катерина Грушевська.На пошану пам’яті та творчого доробку науковиці у меморіальних залах музею, дому, де Катруся провела перші роки свого життя прозвучать думи у виконанні:
– Ярослава Криська – цехмайстра Львівського Цеху лірників і кобзарів, котрий виконує традиційний кобзарський репертуар: думи, канти, псальми та є учасником гурту давньої музики «Хорея Козацька».
– Тараса Дороцького – провідного наукового співробітника музею Історико-культурний заповідник “Древній Звенигород”, носія кобзарської традиції.
Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського
Також, лише у цей день, присутні матимуть змогу оглянути унікальні матеріали із фондової збірки музею з якими познайомить головний зберігач фондів Олеся Ванчура.
“Будемо раді бачити усіх, хто завітає до музею щоб разом із нами вшанувати пам’ять «солодкої потішечки» Михайла та Марії Грушевських – їх Кулюні”, – пишуть організатори заходу на сторінці події у фейсбук.
Перше причастя, отець Серафим з дітьми біля стін костелу Св. Антонія у Рівному, 1946 рік
Його називали мандрівним пастирем і Божим волоцюгою, а ще — Христовим Лицарем… Він кинув виклик жорстокій радянській тоталітарній системі. Ані погрози, ані переслідування, ані спроби зганьбити не змусили його звернути з обраного шляху.
У благенькій одежині, з саморобною сумкою в руках, де він склав свій найбільший скарб — усе необхідне для служби Божої — таким запам’ятали отця Серафима Кашубу парафіяни, котрі останніми його бачили. Радянські чиновники називали його дармоїдом і шпигуном Ватикану, але й зізнавались, що він — монах, без якого годі уявити історію українських римо-католиків за часів срср. Для вірян же він був справжнім мандрівним апостолом, який назавжди проміняв матеріальні блага й житейські втіхи на сан священника. З серпня 1945-го до квітня 1958-го отець Серафим був настоятелем для всіх вірних, які мешкали на території Волині. Значна частина біографії легендарного отця пов’язана з Рівним.
Портрет отця Серафима Кашуби художниці Євгенії Петренко, Старокостянтинів
Лойзек-капуцин із Замарстинова
Алоїз Казимир Кашуба народився 17 червня 1910 року в тодішньому передмісті Львова Замарстинові (нині Шевченківській район міста). Кароль Кашуба був ковалем, а Анна, як нині сказали б, домогосподаркою. Діти (їх було четверо), дім, родина були головними життєвими пріоритетами подружжя. Ревні католики і патріоти, Кашуби і дітей виховували в такому дусі.
Батьки Алоїза Кашуби Кароль та Анна
Неподалік їхнього будинку знаходилась дерев’яна каплиця братів капуцинів. Парафія святого Франциска Асизького в Замарстинові тільки розбудовувалась, і вся родина активно залучалась до життя цієї спільноти. У цій дерев’яній старій капличці 17 липня 1910 року охрестили новонародженого Алойзи Казимира.
Дерев’яна каплиця святого Франциска Ассизького на Замарстинові, 1905 рікКостел та монастир оо.капуцинів на Замарстиновіі, 1921 рік
Дев’ятнадцятого червня 1919 року, якраз на свято Божого Тіла, родина пережила трагедію — під час купання в місцевому ставку втопився старший син Кашуб Юзеф. Дев’ятирічний Алоїз тяжко переживав смерть брата. Ксьондз з храму капуцинів, де хлопці були служками, сказав, що тепер Алойзи має замінити брата при вівтарі. Алойзи ще мав старших сестер Марію та Яніну.
Сестра отця Серафима ЯнінаАлоїз Кашуба зі старшою сестрою Марією
За спогадами його шкільного приятеля Броніслава Гаврона, Алоїз не був розбишакою, як багато замарстинівських хлопців і навіть його брат Юзеф.
“Лойзек не докучав євреям, як це робили інші (це були такі учнівські вибрики, як, наприклад, смикання за дзвоник на дверях). Лойзек цього ніколи не робив. У м’яча не грав, … у бійках участі не брав, волів книжки. Ходив на заняття з гімнастики, але у вправах не вирізнявся. Потім його навіть звільнили від так званих “вправ для тіла”. А Юзек, його брат, це був наш, замарстинівський, хлопець. Алойзи — абсолютно інший: спокійний, врівноважений…”.
Товариші цінували Алоїза за доброту і вміння безвідмовно допомагати. “Бігли до Лойзика, як хотіли, щоб він допоміг з математики”. Він відвідував шкільні науковий та історичний гуртки. Навіть писав під керівництвом вчителя наукові реферати з історії та етики. А ще — часто приходив до старого храму капуцинів, коли там нікого не було, ставав навколішки біля вівтаря, ніби чогось очікував… Тоді, вочевидь, визрівало його бажання вступити до Ордену Братів Менших Капуцинів і стати священником.
Гімназія ім. Жолкевського у Львові, поч. ХХ ст. і випускник гімназії Алойзи Кашуба. 1928 рік
У червні 1928-го, склавши випускні іспити в Державній гімназії ім. Жолкевського у Львові, де він продовжував навчання після Замарстинівської школи, Алойзи Кашуба звернувся листом до настоятеля Провінції капуцинів з проханням прийняти його до Ордену. Попри те, що Анна Кашуба дуже хотіла бачити сина лікарем або адвокатом, вони з чоловіком підтримали Алоїза.
“Превелебний Отче Провінціальний! Ми не тільки дозволяємо нашому сину вступити до ордену отців капуцинів, а й дуже просимо, щоб Ви його прийняли. Нехай служить Богу, Ордену і Вітчизні. З проханнями про молитву. Кароль й Анна Кашуба. Замарстинів, 3 червня 1928 року”, – ішлося у листі-проханні батьків.
Отець Серафим
У серпні 1928 року Алоїз Казимир Кашуба вступив до Ордену Братів Менших Капуцинів, де отримав ім’я Серафим (або Серафин). За біблійним писанням, Серафим — шестикрилий верховний янгол, наближений до Бога, наділений такою ж божественною могутністю і чеснотами. Серафими — янголи вогню, які, осяваючи світ своїм світлом, з небес проголошують любов. Наректи таким іменем молодого послушника запропонував настоятель монастиря, який розгледів у юнакові той великий запал любові до Бога, яку отець Серафим проніс через усе своє життя.
У монастирі капуцинів
Молодий отець поєднував свою пастирську діяльність з навчанням у Ягеллонському університеті в Кракові, який закінчив зі ступенем магістра філософії. Марно в університеті сподівались, що здібний науковець стане асистентом і займеться науковою роботою, він обрав інший шлях.
Ягелонський університет і молодий науковець-монах Серафим КашубаКраків, Серафим Кашуба – редактор капуцинського часопису, 1936 рікМістечко Вєлічка біля Кракова, Серафим Кашуба (крайній ліворуч) з приятелямиСеред братів капуцинів у Розвадові
Серпневі університетські канікули 1939-го отець Серафим провів з рідними у Львові. Саме там і застав його початок Другої світової і вторгнення “совєтів”. Один з його приятелів пригадує як молодий священник, не позбавлений почуття гумору, віршував про “визволителів”:
Wyzwoleni z pańskich knutów, z pańskich portek, z pańskich butów, wraz z radiańskich ludów kupą, świecim dzisiaj gołą… głową” (“визволені з панського ярма, з панських штанів, з панських черевиків, тепер з радянських людей купою разом світим голою… головою”).
Важка хвороба матері змусила отця Серафима перебувати біля рідної людини до останнього дня її життя — до 4-го квітня 1940 року. Затим його шляхи пролягли на Волинь, де вже в повному розпалі були більшовицькі репресії, а невдовзі прийшло й воєнне лихоліття. Попри це молодий священник вирішив залишитись у цьому краї, де й отримав парафію у Карасині. Саме звідти почалась його багаторічна священницька “одісея”, сповнена пригод і неймовірних випробувань, яка тривала до завершення його земного шляху.
Костел у Дерманці, де служив Кашуба під час Другої світової. Фото 1935 рокуСерафим Кашуба з прихожанами на Волині в перші повоєнні роки
Останній пробощ Рівненського костелу
Трагічні події Другої світової змушували отця капуцина неодноразово змінювати місце перебування. А коли радянські війська вигнали німецьких окупантів з Рівненщини, прийшло інше лихо. Навесні 1945-го потягнулись нескінченні ешелони з новітніми “репатріантами” — примусовими переселенцями-поляками із західноукраїнських земель до Польщі. У одному з таких ешелонів їхав і Серафим Кашуба з родиною. Однак 11 серпня 1945 року раптово перервав поїздку.
“… доїжджаємо до Здолбунова. Думки рояться. Треба вирішувати. Потім буде пізно. Якби ж когось порадитись… У Здолбунові не було часу на роздуми. Нічого не помічаючи, я переходив колії. А речі? Нехай їдуть далі. Тепер треба до Рівного…”, – писав він згодом у своєму щоденнику.
На станції “Здолбунів”, узявши з собою лише потертий портфель і шкіряну сумку з літургійними атрибутами, отець Серафим непомітно зійшов з потяга і подався до Рівного. Він вважав, що потрібен тим, хто залишився. Невдовзі йому таки вдалося прописатися в Рівному та отримати дозвіл на працю в єпархії. Отець Серафим Кашуба став настоятелем Рівненського костела Різдва Пресвятої Діви Марії і Антонія Падуанського – останнім настоятелем єдиного тоді відкритого католицького храму в Рівному.
Костел Різдва Пресвятої Діви Марії та Святого Антонія Падуанського в РівномуОтець Серафим (ліворуч) біля головного вівтаря костелу Святого Антонія у Рівному, 1957 рік
Відтоді й до 1958 року служив він не лише католицькій громаді міста, а й відправляв службу в костелах Корця, Острога, Здолбунова, Сарн, Дубна, Луцька, в маленьких селах і селищах. Там, де не було храму, отець капуцин здійснював треби в домівках вірян.
Серафим Кашуба і юні прихожани, Рівне. костел Св. АнтоніяПісля першого причастя, отець Серафим з дітьми, Рівне, костел Св. Антонія, 1946 рікСерафим Кашуба в костельному саду з прихожанами і міністрантами (служками), Рівне, 1945 рікОтець Кашуба зі спільнотою біля костелу Св. АнтоніяРівне, фото на згадку після причастяКорець, костел Святого Антонія, 1946 рік
Дуже скоро отець капуцин стає кісткою в горлі місцевій комуністичній владі, бо своєю діяльністю зводить нанівець атеїстичну роботу, як казали йому місцеві партійні “боси”, регулярно викликаючи “на килим”. На настирливі пропозиції виїхати з Рівного він відповідав відмовою. На погрози не реагував. Тоді влада вдалася до підступного й ганебного способу — почала друкувати в місцевих газетах наклепницькі статті про священника. На початку 1958-го в “Здолбунівській газеті” з’явилась публікація І. Іваненка та К. Свояченчука “За релігійною завісою”. А 11 квітня 1958 року, в тій же газеті надрукували статтю авторства П. Надеждина “Земні діла ксьондза Кошуби” (саме так з помилкою написали його прізвище, – прим. авт.), у якій автор звинуватив отця в пияцтві та розпусті.
Фейлетон про отця Кашубу в “Здолбунівській газеті”. З фондів ДАРО. Фото надала Людмила Леонова
Серафим Кашуба писав своїм рідним: “Шкода, що не маєте можливості прочитати тієї брехні про мене в газеті, бо можна добре посміятися, хоч і крізь сльози, над нісенітницями тих редакторів, які користуються тим, що можуть без перешкод позбавляти честі приречених жертв. …я терпеливо чекаю на з’ясування справи”.
Не гребували недоброзичливці й “живими” плітками. У Корці, де в тамтешньому костелі Святого Антонія служив отець Серафим, хтось розпустив чутки про те, що буцімто він має зносини з юними дівчатками, які приходять до костелу… Не гребували недоброзичливці й “живими” плітками. У Корці, де в тамтешньому костелі Святого Антонія служив отець Серафим, хтось розпустив чутки про те, що буцімто він має зносини з юними дівчатками, які приходять до костелу…
“На кожному кроці зустрічаюсь із такою потворною брехнею та наклепами, що ніщо мене вже не здивує, що б не казали. … Я не знав, що можна так брехати, та ще й публічно, всупереч очевидних речей, для того тільки, щоб досягнути своєї мети. Чи можете повірити, що якийсь чиновник з “уряду” в розмові з людьми обізвав мене просто хуліганом. … Зрештою, я, можливо, буду вимушений виїхати… Наразі перебуваю в Рівному”, – писав Серафим Кашуба в листі рідним.
Серафим Кашуба з прихожанами на території костелу Св. Антонія у Корці біля пам’ятника загиблим польським воякамКорець, костел Св. Антонія, отець Серафим з прихожанамиКорець, парафіяни з улюбленим священникомКорець, костел, отець Серафим з прихожанами біля фігури Св. Антонія, перевезеної Серафимом Кашубою із зачиненого костелу в Олександрії
Приголомшений людською підлістю, отець Серафим дуже болісно переживав несправедливість. Хоча парафіяни не надто вірили цим звинуваченням, для влади це стало приводом, щоб рада у справах релігійних культів позбавила Серафима Кашубу парафії та заборонила йому служіння. Одинадцятого квітня 1958 року чиновник ради, такий собі Демченко, викликав отця Кашубу на співбесіду, під час якої, киваючи на газетні публікації, заявив, що відтепер йому заборонено служити в храмі.
Дубно, 1956 рік. З родинного архіву Марії Божко. Перше причастя (стоїть друга справа)Серафим Кашуба зі служкамиТеофілія Островська (ліворуч), яка стала зв’язковою отця Серафима в період гоніньСерафим Кашуба з дітьми в Рівненському костеліСерафим Кашуба з вірними поблизу плебанії у Здолбунові, 1950 рік
“У Білу Суботу 11 квітня (1958 року, – прим. авт.) після Служби Божої відібрали в мене право бути настоятелем. І був я звільнений з цього служіння. …З цього дня бере відлік моя жебрацька доля”, – напише згодом Серафим Кашуба у своєму щоденнику.
Однак здаватися невгамовний капуцин і не мислить. Він пише листа Хрущову, а невдовзі сам їде до Києва шукати справедливості.
Одночасно з позбавленням отця Серафима священницьких прав, влада фактично зачиняє костел у Рівному. Спочатку під надуманим приводом аварійного стану, потім — нагальної потреби інвентаризації майна, затим — через буцімто порушення римо-католицьким релігійним товариством типового договору про безкоштовне користування приміщенням костелу… Так тривало майже три роки, доки 9 червня 1961-го міськвиконком своїм рішенням передав приміщення костелу на баланс відділу кінофікації облуправління культури. А 29 червня 1961-го було знято з реєстрації римо-католицьку релігійну громаду в Рівному.
На порозі костелу Св. Антонія у Рівному, 1950 рікКостел зі зруйнованою вежею, фото імовірно 1962-1963 років
Серафим Кашуба був свідком плюндрування Рівненського костелу, на його очах виносили з храму дорогі серцю прихожан реліквії, здирали хрести з веж.
“Вулиці оточені кордоном, а з відкритого костелу, як з роздертого Серця Спасителя, вивозять усе по черзі – вівтарі, лавки, ікони. Ікони з Олександрії та Шпанова …як ми їх обережно везли, щоб не пошкодити. Серце Ісуса, що царювало над великим вівтарем! Ченстоховська, що виблискувала в світлі. А потім було видерто дзвони, неначе серце з мертвого тіла, а злочинець, який зламав хрест, повісився, як Юда”, – описував ті чорні дні у своєму щоденнику Серафим Кашуба.
Підпільний Апостол
З квітня 1958 року отець Серафим став і безробітним, і безхатьком. За вказівкою влади його прописку в Рівному анулювали і в жодній іншій місцевості потому його прописати не хотіли. Громади парафіян у Корці, Самборі, білоруському Гродні намагались зареєструвати його священником, але влада не дозволила. Він перейшов на фактично нелегальне становище, продовжуючи свою душпастирську діяльність підпільно, відправляючи меси, здійснюючи таїнства хрещення, причастя, сповіді, готуючи до шлюбу в помешканнях вірян при імпровізованих вівтарях, переважно вночі.
Таємні відправи у домівках вірянОдне з приватних помешкань, де Серафим Кашуба таємно служив меси біля імпровізованих вівтарівВіряни охоче приймали в себе переслідуваного священника і надавали йому можливість відправляти службу
Переходив з оселі до оселі, де давали йому прихисток, зі своїм незмінним потертим шкіряним портфелем і фанерною валізою, яку називав своєю “захристією”. Ці найдорожчі для нього речі були його супутниками багато років його мандрівного життя.
Скринька, яку отець Серафим називав “захристією”, де носив літургічні предмети. Вона супроводжувала його все його мандрівне життя.
Рівняни старшого віку досі пам’ятають Ганну Динаковську, яку всі звали Ханечкою. Вона стала таємною секретаркою і зв’язковою отця Серафима. Паралізована з юних літ, прикута до ліжка, ця жінка присвятила своє життя добрим справам і Богу. Через неї отець Серафим підтримував зв’язок з вірянами. Від його імені вона писала листи, зокрема й у Польщу до його сестри Марії, домовлялась про зустрічі тощо.
Анна Динаковська (1918-1956) – Ханечка
Дім Ганни Динаковської став для Кашуби не лише таємною поштовою адресою, а й місцем зустрічей вірян і таємних відправ. Тут вона готувала дітей до першої сповіді та причастя. Про усе це пізніше писав у своєму щоденнику Серафим Кашуба. Коли Ханечку остаточно здолала смертельна хвороба, отець Серафим провадив похоронну процесію, а потім при нагоді завжди провідував її могилу на Дубенському цвинтарі.
Отець Серафим на Дубенському цвинтарі у Рівному біля могили Ханечки
Востаннє Серафим Кашуба приїздив до Рівного на початку 1970-х років і незадовго до своєї смерті — у 1977-у. “Із давніх парафіян залишилися тільки одиниці, а в костелі розмістили кіно “Глобус”, – з жалем писав він у щоденнику.
Рівне, Дубенський цвинтар, Серафим Кашуба біля однієї з могилСплюндрований радянською владою костел Св. Антонія
Про своє знайомство з легендарним капуцином згадує рівненський краєзнавець, дослідник історії Рівного Чеслав Хитрий: “Уперше я зустрів отця Серафима, коли на початку 1950-х років мама привела мене до храму Святого Антонія. У тому храмі в 1946 році отець Кашуба мене охрестив. До нього горнулися діти. Він часто фотографувався з ними на подвір’ї костелу. Нерідко, проходячи повз костел, я бачив як отець Серафим йшов до плебанії на вулиці Гоголя. Пам’ятаю, як він провадив похоронну процесію з Ханечкою Динаковською, відданою катехеткою парафії і таємною зв’язковою отця Серафима. Пам’ятаю, як у 1976 році він приїжджав із Сибіру і Казахстану. Обличчя його виглядало дуже схудлим, він був у дешевому светрі, штанах і дуже зношених черевиках. Тоді в домі сестер Адамовських на вулиці Дубенській я приймав з його рук Святе Причастя. За півроку до смерті отця Кашуби я був присутній на Службі Божій, яку він відправляв у іншому місці наших таємних зібрань – у померлої Квятковської. У 1977 році, на початку березня, в помешканні на вулиці Дворецькій біля в’язниці я бачив його востаннє. Хвороба давалася взнаки, він виглядав украй виснаженим, голос був слабкий, однак, він ще півроку потому служив… До кінця днів пам’ятатиму отця Серафима Алойзи Кашубу – надзвичайно жертовного і цілковито відданого Богу й Церкві священника”.
Будинок на вулиці Гоголя поруч із колишнім костелом Св. Антонія. Колись належав до плебанії. У ньому певний час мешкав Серафим Кашуба
Останні дороги отця Серафима
Після вигнання з Рівного “парафією” отця Серафима став мало не ввесь срср. Перебиваючись випадковими підробітками, то кочегаром, то сторожем, то продавцем лікарських рослин, він не полишав спроб прописатись і офіційно влаштуватись священником. Однак прізвище отця Серафима було назавжди внесено до чорних списків радянської влади. Так, від оселі до оселі, майже 20 років поспіль він ніс слово Боже, нерідко пішки долаючи багато кілометрів, переховуючись, іноді знаходячи нічліг просто неба. Усі свої нехитрі пожитки носив при собі — найнеобхідніші предмети особистої гігієни, термос, якусь одежину та ще якісь особисті дрібнички. Найціннішим його багатством залишалась фанерна валіза, для якої він власноруч пошив з шкіряних клаптів сумку, — у ній отець носив необхідне для літургій начиння.
На нього чекали і радо приймали усюди. Довго залишатись на одному місці було ризиковано, тому отець мандрував – Крим, Волинь, Литва, Даугавпілс, Ленінград, Сибір, Казахстан (там було багато католиків на засланні). Завдяки добрим людям отець Серафим завжди встигав вчасно змінити місце перебування. За це його і прозвали “Божим волоцюгою”. Для багатьох у ті часи зустріч з отцем Серафимом була першою, а іноді й останньою в житті зустріччю зі священником.
Серафим Кашуба з прихожанами на засланні в Казахстані
З мандрівного капуцина не спускали очей “кадебісти”, його постійно намагались змусити виїхати до Польщі… І ось шостого березня 1966 року дорогою до Москви його арештовують. Суд звинуватив отця у бродяжництві та дармоїдстві й засудив до п’яти років заслання. Так отець Серафим опинився в Арикти — маленькому селищі під Цілиноградом у Казахстані. Там, на засланні, він починає писати свої спогади — “Strzępy” (“Уривки”). У цих уривчастих, подекуди спонтанних і дуже емоційних записах переплітаються описи його тогочасного життя і спогади про минулі події. Завдяки цим спогадам постають, зокрема, чимало подробиць з минулого й нашого міста.
У листопаді 1966-го отця Серафима за станом здоров’я звільняють від заслання. Проте через місяць знову затримують і примусово доправляють у дім інвалідів і невиліковно хворих у глухому селі Мала Тимофієвка начебто для оздоровлення. Там, дізнавшись від директора закладу, що його, виявляється, засуджено до примусової ізоляції на 11 років, він вирішив утекти. Восьмого лютого 1967 року отець Серафим пішов на прогулянку і до закладу не повернувся. Місцеві католички Катажина Лятікан та Францішка Яворська допомогли йому деякий час переховуватися.
У Польщі в 1968 році
Мандруючи знову по всьому Казахстану, Сибіру, він ніс слово Боже. Потім були вимушені відвідини Польщі (смерть сестри), знову Казахстан, Волинь…
Останні роки життя отець Серафим провів у поїздках між Рівним і Львовом. Підірване за десятиліття поневірянь здоров’я давалося взнаки. Але така величезна сила духу була в його мізерному тілі, що тримала його на цьому світі попри все…
Смерть, поховання і канонізація
Дев’ятнадцятого вересня 1977 року отець Серафим повертався автобусом з Рівного до Львова. Лив дощ. Автобус дорогою зламався, і отець тільки пізно ввечері в кузові вантажівки дістався до Львова. Виявилося, що в будинку, де він знайшов тимчасовий прихисток, був обшук (його вже там чекали радянські міліціянти), і отець Серафим кілька годин мусив стояти під дощем, доки його не взяла на нічліг львівянка Катажина Барніч. На світанку 20-го вересня вона побачила, що в кімнаті, де ночував священник, горить світло, а сам отець, сидячи на стільці, схилився над розгорнутим молитовником. Душа його вже відійшла до Господа…
Лойзека зі Замарстинова поховали у Львові на Янівському цвинтарі. Побоюючись великої релігійної маніфестації, влада обмежила час для поховальної церемонії. Не дозволили приїхати жодному з братів-капуцинів з Польщі, Казахстану, Сибіру. Однак, за спогадами очевидців, у похованні взяли участь понад триста осіб, серед них 12 священників.
Поховання на Янівському цвинтарі у Львові
У той день молились за отця Серафима не тільки у Львові, а й у польських містах і містечках, на Поділлі та Волині, у Сибіру та Казахстані – всюди, де невтомний проповідник служив людям, залишаючись символом нескореної Церкви. На його нагробку викарбували біблійні слова з послання апостола Павла, які мандрівного капуцина вели по життю: “Для всіх я став усім…”.
Поховальний обряд супроводжував о. Людвік Камілевський вікарій латинської катедри у Львові. Праворуч – могила Серафима Кашуби
Другого грудня 1991 року було розпочато процес беатифікації (з наступною канонізацією) Слуги Божого Серафима Кашуби, який завершено 22-го грудня 2001 року в каплиці архієпископа Кракова.
А 16-го листопада 2010 року у Львові проведено ексгумацію тіла Серафима Кашуби. Частину решток в урні з олов’яної бронзи з додаванням цинку було вкладено в труну, запаяно та перевезено до монастиря капуцинів у Вінниці. Інші рештки — фрагменти літургічного одягу священника, одежі, взуття, та інших останків покладено до другої труни і повернуто на місце першого поховання на Янівському цвинтарі. Труну замуровано в лівому бічному нефі монастирського храму — костелу Святої Діви Марії Ангельської у Вінниці. На гранітній плиті викарбувано напис польською та українською мовами: “Отець Серафим Алойзи Кашуба Апостол Церкви Мовчання 17 VI 1910 – 20 IX 1977”.
Костел при монастирі капуцинів у ВінниціУ костелі біля вмурованої труни отця Серафима
А 26-го вересня 2017 року Папа Франциск підписав декрет про героїзм чеснот Слуги Божого, формально завершивши беатифікаційний процес. Відтоді Серафим Кашуба має титул VENERABILIS DEI SERVUS – Шанований Слуга Божий.
Особисті речі Серафима Кашуби. Фото з сайту Кустодії Ордену Братів Менших Капуцинів
У Рівному на стіні колишнього костелу Різдва Пресвятої Діви Марії та Святого Антонія Падуанського (тепер органний зал обласної філармоні) невдовзі має з’явитися меморіальна дошка на честь останнього настоятеля головного Рівненського костелу — отця Серафима в миру Алойзи Казимира Кашуби.
…Малий Лойзик в дитинстві мріяв стати лицарем. І він став ним — Мандрівним Лицарем Сили Духу, Віри і Служіння людям, що кинув виклик безжальній тоталітарній системі на гігантських просторах срср. Усе життя він, наче небесний шестикрилий янгол, запалював довкола себе вогонь любові до Бога, до ближнього, до цього світу, який не був до нього надто прихильним.
У вівторок, 28 березня 2023 року, о 17.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться відкриття виставки “Історія Левандівки на старих фотографіях”.
Автор проекту – Софія Гдакович (Жеребецька) за активної допомоги Володимира Голода та Ігоря Ткачика.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Даний фотопроект – це спроба віднайти і відновити маловідомі та незнані факти з минулого Левандівки.
Насправді колись Левандівка не була безликим передмістям Львова, тут відбувались цікаві події у суспільному, мистецькому та спортивному житті.
Події 2-ої світової війни і повоєнних років розпорошили по світу корінних левандівчан, частково перервали зв’язок поколінь, але в сімейних альбомах багатьох мешканців знайшлось чимало цінних, а подекуди і унікальних фотографій з минулих часів.
До та після події традиційно гостинно пригощатиме Кава Старого Львова. Вхід вільний.
24 березня волонтери з Італії із представниками обласної організації Спілки журналістів України
24 березня представники волонтерської організації «ANTEAS» з італійського міста Аллесандрія вкотре прибули до України для надання гуманітарної допомоги в часі війни.
В рамках своєї доброчинної діяльності вони, на прохання журналістської спільноти в Італії, завітали до обласної організації Національної Спілки журналістів України у Львові. В львівському осередку їх привітав голова цієї організації Ярослав Климович, який подякував італійському народу загалом та волонтерам із Аллесандрії зокрема за підтримку нашій країні у боротьбі з російським агресором і подарував їм книгу про Україну.
Ярослав Климович вручає подарункову книгу представнику волонтерів з Аллесандрії
Подячне слово мав й Андрій Данилець, головний редактор газети «Новий час» (м. Жидачів, Львівщина). Редакції цієї газети якому італійські волонтери надали генератор. Добродій Лоренцо Пантуоско, який придбав його, на жаль, трагічно загинув минулого року в автокатастрофі.
Загалом підтримка редакцій районних часописів в нашому краї (їх функціонує лише кілька), могли би бути кращою з боку влади і громадськості на місцях, натомість журналістські колективи виживають і самі іноді є волонтерами у своїй роботі.
Сьогодні Фотографії Старого Львова віддають шану Антону Лягушкіну і публікують його останню статтю. Протягом кількох років Антон був нашим активним автором і розмістив на наших шпальтах 136 своїх публікацій. Він був глибоким знавцем історії львівського електротранспорту і завжди знаходив щось цікаве для своїх дописів. Його любили і читали. Він завжди присилав свої статті серіями, по 6-10 публікацій на одну тему. І так сталося, що на сьогодні була запланована публікація його наступної стаття, він її прислав кілька тижнів тому. Як виявилося – вона стала останньою…
У 2024 р. два комунальні підприємства Львова – ЛКП «Львівелектротранс» і ЛКП «Львівтеплокомуненерго» святкуватимуть свій 130-річний ювілей. Від 1894 р. починається також історія ПАТ «Львівобленерго». Сьогодні Фотографії Старого Львова розповідають про очільників підприємств «Міські заклади електричні» (MZE) та «Міські колії електричні» (MKE), які обіймали посади із 1894 по 1939 р.
Електрифікація міста Львова напряму пов’язана із запуском в місті електричного трамвая. Обговорення питання будівництва електричного трамвая у Львові розпочалися на початку 1890-х рр. і були пов’язані із Галицькою виставкою крайовою, яка мала відбутися на верхній терасі сучасного Стрийського парку влітку-восени 1894 р. Очікувалося, що виставку, яка мала показати високий рівень розвитку Галичини під владою Австро-Угорщини, відвідає велика кількість гостей. Отож місту потрібен був інноваційний та масовий транспорт. Після тривалих обговорень на засіданні міської ради Львова 14 липня 1893 року було прийнято рішення надати право на будівництво електричного трамвая в місті німецькій компанії «Siemens & Halske». Усю інфраструктуру (колійне господарство, контактну мережу, депо та електростанцію) компанія мала збудувати за власний кошт, власним коштом вона мала також придбати рухомий склад. Протягом двох років (до серпня 1896 р.) компанія «Siemens & Halske» залишалася власником і оператором мережі електричного трамвая, після цього місто отримувало право викупити у власність громади підприємство електричного трамвая.
Перша міська електростанція постійного струму (зліва) та ангар першого трамвайного депо Львова. Світлина 1894 р.
Компанія «Siemens & Halske» приступила до будівництва трамвайної інфраструктури у середині серпня 1893 року – роботи почали із укладання колій електричного трамвая на вулиці Дрога до Дворца (нині – Чернівецька). Колії електричного трамвая укладали по осі вулиці, а колії кінного трамвая переносили на виділене полотно із правої сторони вулиці (туди, де зараз колії електричного трамвая). На початку вересня 1893 р. на терені між вулицями Вулецькою (Сахарова) та Парковою (із 1901 р. – Кадетською, нині – Героїв Майдану) почалося будівництво трамвайної ремізи (депо) та електровні (електростанції) постійного струму. 27 квітня 1894 р. до Львова із міста Грацу прибули перші вагони електричного трамвая, а 12 травня 1894 року почалися їх випробування. Для живлення 8 кілометрів трамвайних колій до кінця 1894 р. було укладено 36 кілометрів підземних кабельних ліній. 31 травня 1894 р. розпочалося курсування електричного трамвая із пасажирами за маршрутом Головний двірець (вокзал) – школа Св. Софії (ріг вул. І. Франка та І. Свєнціцького). 12 грудня 1894 року електричний трамвай почав курсувати до Верхнього Личакова та Личаківського цвинтаря.
Представником фірми «Siemens & Halske» у Львові на час будівництва був Хохенег, а безпосереднім будівництвом трамвайної інфраструктури та електростанції керував досвідчений інженер із Відня Алекс Керн, який із травня 1894 р. до червня 1897 р. очолював підприємство електричного трамвая. Під керівництвом Алекса Керна у Львові було споруджено електростанцію постійного струму, яка забезпечувала потреби трамвая у електроенергії. Загальна потужність «трамвайної» електростанції постійного струму становила 400 кінських сил (біля 300 кВт) і мала два пароелектричні блоки потужністю по 200 кінських сил. Генератори охолоджувалися водою, отож на на території електростанції спорудили градирню. Воду електростанція брала із Вулецького потоку. Перший пароелектричний блок львівської електростанції постійного струму було введено в експлуатацію 22 лютого 1894 р. Повноцінну роботу електростанція почала 31 травня 1894 р. одночасно із запуском руху електричного трамвая.
Колектив підприємства Львівського електричного трамвая біля ангару трамвайного депо на вул. Вулецькій (Сахарова). Світлина 1894 р., зроблена перед пуском електричного трамвая із колекції Томаша Дивана
На жаль, у відкритих джерелах наразі не вдалося відшукати біографічної інформації про першого керівника Львівського трамвая Алекса Керна. Відомо, що Керн після викупу трамвайного підприємства і електростанції в компанії «Siemens & Halske» 1 серпня 1896 р. певний час залишався на посаді керівника муніципального підприємства «Міські колії електричні» (польською – «Miejskie Koleje Elektryczne», МКЕ), але у влітку 1897 р. звільнився із цієї посади посилаючись на потребу в тривалому лікуванні та виїхав зі Львова до Відня.
Іще перед викупом електростанції та електричного трамвая, при Львівському магістраті було створено «Електричну комісію», до складу якої входило 12 осіб: дев’ять осіб – із правом вирішального голосу та троє осіб – із дорадчим голосом. Першим очільником «Електричної комісії» став віце-президент міста Львова Кароль Шайєр. До складу комісії також увійшли відомий львівський професор-електротехнік Роман Дзеслєвський та керівник МКЕ Алекс Керн. Перше засідання комісії відбулося 30 липня 1896 р. На «Електричну комісію» було покладено управління підприємством електричного трамвая та електровнею та розробку та погодження планів їх розвитку. Відповідно до угоди між Львівським магістратом та компанією «Siemens & Halske», вартість викупу міської електростанції та підприємства електричного трамвая склала 1 млн. 680 тисяч крон. Електричний трамвай був настільки прибутковим, що у 1894 – 1896 рр. німецька компанія повернула собі усі капіталовкладення, а заодно іще й заробила майже 1 млн. крон.
Йозеф Томицький (1863 – 1925), керівник підприємства Львівського трамвая та Міських закладів електричних у 1897 – 1925 рр.
Щодо Алекса Керна відомо, що в 1906 – 1907 р. він мешкав у Відні і за дорученням Львівського магістрату проводив технічний аудит проєкту розвитку мережі електричного трамвая та будівництва нової електростанції змінного струму. Цей проєкт був розроблений під керівництвом інженера Йозефа Томицького (1863 – 1925), який працював асистентом Керна іще на етапі будівництва електростанції та трамвайної мережі.
Йозеф Томицький очолив МКЕ 20 жовтня 1894 р. і працював на посаді міського підприємства електропостачання та трамвая (із 1901 р. воно мало назву «Міські заклади електричні», польською – Miejskie Zakłady Elektryczne) аж до своєї смерті 23 січня 1925 р. Кандидатуру Йозефа Томицького на посаду керівника електричного трамвая Львівський магістрат подав на розгляд намісництва іще 14 червня 1897 р.
Електричний трамвай, виготовлений у м. Граці, оснащений плугом-снігоочисником. Світлина кінця ХІХ ст.
Щодо місця народження та початкової освіти Йозефа Томицького є дві версії. Дослідник електрифікації Львівщини, базуючись на архівних джерелах, пише, що Йозеф Марія Томицький 22 січня 1863 р. народився в с. Руликів неподалік Білої Церкви на Київщині (Російська імперія). Середню освіту отримав у школі отців-єзуїтів в Тернополі. Перший виробничий досвід Йозеф Томицький отримав на цукровому заволі в с. Саливонки поблизу Білої Церкви, а також на заводі «Śkoda» у Пльзені (Чехія). В той же час, у некролозі, який 1 лютого 1925 р. опублікував фаховий журнал «Przegląd Elektrotechniczny» місцем народження Йозефа Томицького вказано Познань.
У 1886 – 1891 рр. Йозеф Томицький здобуває вищу освіту на механічному факультеті Технічного університету в Карлсрує (Німеччина). Навчання в університеті Томицький змушений був перервати на рік через ув’язнення російським царатом із політичних причин. По закінченні політехніки іще рік студіював філософію в Бонні, а потім працював на заводі Цегельського в Познані. Крім того Йозеф Томицький працював на будівництві залізниці Відень – Баден, а також на будівництві метрополітену в Будапешті. У 1894 р. Йозеф Томицький оселяється у Львові і стає асистентом інженера Алекса Керна – керівника підприємства електричного трамвая. Восени 1897 р. він очолює Міські колії електричні (МКЕ).
Йозеф Томицький і працівники Міських закладів електричних на фоні міської електростанції постійного струму. Світлина початку ХХ ст
Перші роки своєї роботи міська електровня постійного струму при вул. Вулецькій (Сахарова) забезпечувала струмом лише 16 вагонів електричного трамвая, які курсували вулицями міста. Окрім того взимку вона постачала струм для дугових ліхтарів, які освітлювали ковзанку на Пелчинському ставі. Крім міської електростанції на той час у Львові працювало кілька локальних електростанцій. Іще у 1882 р. львівський інженер-електротехнік влаштував локальну електростанцію для електричного освітлення будівлі Галицького крайового сейму (нині – головний корпус ЛНУ ім. Івана Франка). Свої міні-електростанції мали Галицькі ощадні каси (зараз в цій будівлі знаходиться Музей етнографії), готель «Імперіал» (тут працював перший у Львові ліфт із електроприводом), торгівельний комплекс «Пасаж Гаусмана» та ін.
34-річний керівник МКЕ Йозеф Томицький вважав за необхідне створення централізованої мережі електропостачання у Львові, коли потреби побутових і промислових споживачів буде забезпечувати центральна міська електростанція. Відповідно – зросте прибутковість підприємства. Вже на етапі проєктування, новий міський театр (Театр опери і балету ім. С. Крушельницької) мав мати електричне освітлення, але – від локальної електростанції. У 1899 р. керівник МКЕ Йозеф Томицький виходить із пропозицією влаштувати електричне освітлення нового театру не від локальної електростанції, а від міської трамвайної електростанції при вул. Вулецькій. Міську електровню і театр мали поєднати потужні кабельні лінії, а в підвалі театру мали влаштувати розподільчу підстанцію та велику акумуляторну батарею. Для електрифікації театру, а за ним і центральної частини міста керівник МКЕ запросив кредит в розмірі 660,6 тис. крон.
Йозеф Томицький і працівники Міських закладів електричних. Світлина початку 1920-х рр.
Пропозиція Йозефа Томицького була підтримана міською владою. Отож, на міській електровні постійного струму було встановлено нове енергетичне обладнання – пароелектричний блок потужністю 500 кінських сил та турбіну системи Парсенса потужністю 500 кінських сил. Таке збільшення потужності забезпечувало збільшення кількості трамвайних вагонів на лінії та підключення 6000 електричних лам освітлення. На електростанції та у підвалі театру встановили потужні акумуляторні батареї (по 250 кінських сил). Додатній та від’ємний вивід акумуляторів були з’єднані підземними мідними кабелями перерізом по 900 кв. мм., а середні точки – «нульовим» кабелем 450 кв. мм. Таким чином, із врахуванням падіння напруги в кабелях, забезпечувалася напруга в мережі біля 220 В, адже трамвайна електростанція генерувала постійний струм напругою 500 В. Від розподільчої підстанції міського театру потягнулися нові кабелі для живлення будинків та промислових підприємств.
У 1901 р. підприємство електровні та електричного трамвая Львова отримує нову назву – «Міські заклади електричні» (польською «Miejskie Zakłady Elektryczne», МЗЕ). Таку назву енергопостачальна компанія носила до вересня 1939 р. У 1901 р. електропостачання отримує редакція та друкарня «Газети Львівської», електричне освітлення з’являється в Латинській катедрі та костелі Марії Сніжної. У 1903 р. електрифіковано Крайовий Загальний шпиталь на вул. Піярів (нині – Львівська обласна клінічна лікарня на вул. Ю. Руфа). Загалом у 1900 – 1914 рр. у Львові було прокладено біля 150 км. ліній електропередач постійного струму, експлуатувалося 573 вводи до житлових будинків.
Трамвайне депо і електростанція постійного струму. Світлина 1908 р. із колекції ПАТ «Львівобленерго»
Протягом 1900-х рр. МЗЕ на взаємовигідних умовах викупило значну кількість локальних електростанцій Львова. Зокрема, за договором від 14 липня 1909 р. за 92 тис. корон МЗЕ придбало електростанцію Галицьких ощадних кас. Саме обладнання електростанції оцінювалося лише у 12 тис. корон, проте Галицькі ощадні каси погодилися не будувати в майбутньому власні електростанції, а купувати електричну енергію у Міських закладів електричних і не шукати іншого постачальника. Крім того Галицькі ощадні каси передали МЗЕ мережу споживачів своєї електростанції. Галицькі ощадні каси, а також готель «Імперіал» та пасаж Гаусмана отримували електроенергію від МЗЕ за пільговим тарифом – 40 гелерів замість 60 за 1 кВт-год.
Якщо міська мережа електропостачання на початку 1900-х рр. активно розвивалася, то перепоною для розвитку мережі електричного трамвая було Трієстинське трамвайне товариство, яке було власником кінного трамвая. У 1894 р. було досягнуто компромісного рішення, щодо перетину колій кінного та електричного трамвая на Гетьманських валах та на Галицькій площі, але плани розширення мережі електричного трамвая, озвучені у 1898 р., власники кінного трамвая заблокували. В середині 1900-х рр., відповідно до концесійної угоди 1878 р. влада міста Львова отримала право викупу підприємства кінного трамвая у власність громади. Викуп підприємства відбувся у 1906 р.
Ремонт трамвайних вагонів «Sanok» у трамвайному депо на вул. Вулецькій (Сахарова). Світлина 1912 р. із колекції Томаша Дивана
Іще до викупу кінного трамвая Йозеф Томицький вжив низку заходів, щодо розвитку електричного трамвая. Зокрема у 1899 р. за його проєктом було виготовлено два причіпні трамвайні вагони, а у 1903 р. на вагонобудівному заводі в м. Саноку (нині Польща) було замовлено 7 трамвайних вагонів (т.зв. «тип 30» із електрообладнанням провідних на той час компаній («Siemens-Schuckertwerke», «Siemens» та «Kolben») і таким чином обрано найкращого виробника електрообладнання.
На початку 1906 р., після того, як міська влада остаточно погодила умови викупу львівського кінного трамвая, Йозеф Томицький розробив детальний план розвитку мережі електричного трамвая, який передбачав будівництво міської електровні змінного струму. Розбудову мережі електричного трамвая було розділено на три етапи. Перший етап передбачав будівництво нових трамвайних ліній у тих напрямках, де не було конфлікту із підприємством кінного трамвая. Це, зокрема, були трамвайні лінії на Новому Світі в напрямку місцевостей На Байках та Францівка; на Високий Замок; до парку Залізна Вода; по вул. Зеленій та Кохановського (Костя Левицького) до Личаківського кладовища та ін. Цей етап міг бути виконаний іще до викупу кінного трамвая. Другий етап передбачав електрифікацію ліній кінного трамвая, а також будівництво нових ліній по вул. Янівській (Шевченка), Замарстинівській та Волинській із будівництвом нової ремізи (депо) поруч із міською бійнею (Новою різнею). Третій етап перебдачав будівництво кільцевої лінії навколо центру міста, низки «радіальних» трамвайних ліній та приміської трамвайної лінії до Брюхович. Загальна довжина трамвайних ліній, вибудованих на першому етапі, мала скласти 12,9 км., на другому етапі – 22,3 км., на третьому – 15,6 км. Таким чином, довжина мережі електричного трамвая Львова мала зрости на 50,8 км. до 66,8 км. Вартість будівництва першого етапу – 2,293 млн. корон, другого – 3,259 млн. корон, третього – 1,588 млн. корон. У зв’язку із розширенням мережі електричного трамвая, планувалося закупити 60 нових моторних вагонів, а вагони кінного трамвая планувалося переобладнати у причіпні. План розбудови трамвайної мережі був розглянути магістратом, затверджено було будівництво ліній першого і другого етапу із певними змінами в черговості.
Йозеф Томицький і працівники трамвайного депо. Світлина початку 1920-х рр.
Для живлення трамвайної мережі, протяжність і споживана потужність якої зростала Йозеф Томицький обгрунтовував потребу в будівництві нової електростанції змінного струму. Початково її планували звести на міських землях в районі Левандівки-Білогорщі між залізницями в напрямку Мостиськ та Стрия. Проте восени 1906 р. магістрат виділив під будівництво нової електростанції територію в районі сучасної вул. Козельницької поблизу станції Персенківка.
Перша нова трамвайна лінія в напрямку Францівки до вул. 29 Листопада (Коновальця) була збудована уже в 1906 – 1907 рр. Вона була введена в експлуатацію 18 січня 1907 р. Трамвай курсував від Віденської кав’ярні на Гетьманських валах (пр. Свободи). Влітку 1907 р. було відновлено «виставкову» трамвайну лінію по сучасним вул. Івана Франка та Уласа Самчука – цю ділянку колій по завершенні Галицької виставки крайової у 1894 р. розібрали.
У 1907 р. на замовлення МЗЕ було розроблено детальний план будівництва нової міської електростанції змінного струму та міської мережі змінного струму. Напруга у високовольтних кабельних лініях була передбачена 5 кВ, а у мережах споживачів – 127 В.
Пристрій для шліфування рейок, сконструйований під керівництвом Й. Томицького
На 1908 рік припадає максимальний розвиток ліній електричного трамвая. Протягом цього року було збудовано нові колії по вул. Янівській (Шевченка), вул. Зеленій, вул. Шевченка (Дніпровській), вул. Кохановського (Костя Левицького), вул. Св. Петра (Мечникова) та вул. Волинській. Також було електрифіковано одну колію на лініях електричного трамвая (другу колію було електрифіковано у 1909 р.). У серпні 1908 р. почало працювати нове трамвайне депо на Гаврилівці. 31 жовтня 1908 р. було відкрито рух електричного трамвая на лініях по вул. Зеленій, Шевченка, Кохановського та Св. Петра до Личаківського кладовища та по вул. Казимирівській (нижня Городоцька) та Янівській (Шевченка) до Янівського кладовища. 10 листопада 1908 р. введену в експлуатацію другу колію від церкви Св. Петра і Павла до школи ім. Б. Зиморовича на Верхньому Личакові. 15 грудня 1908 р. електричний трамвай рушив до Жовківської рогачки і нового трамвайного депо на Гаврилівці (ця лінія була продовжена у 1909 р.). В останні дні 1908 р. було запущено рух електричного трамвая на всій протяжності старої лінії кінного трамвая, а також на Замарстинів. У квітні 1907 р. до Львова надійшло 10 нових трамвайних вагонів із заводу в Сяноці (№№ 35 – 44), а у 1908 р. іще 50 (№№ 100 – 149).
Також у 1908 р. розпочалося будівництво нової міської електровні змінного струму. Водозабір для потреб електровні було організовано із потоку Софіївка (Залізна вода). На електростанцію вода мала постачатися напірним водогоном за допомогою електричних насосів. Початкова розрахункова потужність львівської електростанції постійного струму складала 6000 кінських сил, тобто біля 4,5 МВт. У листопаді 1908 р. до Львова із заводу компанії «Śkoda» в м. Пльзені прибуло перші два синхронні генератори змінного струму по 1500 кінських сил. Перший струм електровня змінного струму дала 18 лютого 1909 р., в той же день відбулася церемонія її освячення.
Ручний пристрій для гнуття трамвайних рейок, сконструйований Й. Томицьким
На початках керівництво МЗЕ на розбудову трамвайної мережі та будівництво нової електростанції та мереж змінного струму запросило у міської ради кредиту в сумі 10 мільйонів корон. Проте потім виявилося, що цих коштів недостатньо, отож отримали іще 4 млн. корон кредиту. Відсотки по цьому кредиту та його тіло компанія МЗЕ сплачувала місту аж до кінця свого існування у 1939 р. Йозеф Томицький звітував перед магістратом про витрати цих коштів: викуп кінного трамвая і розбудова мережі електричного винесли 5 млн. корон; будівництво електромережі змінного струму – 3,7 млн. корон; будівництво нової електровні – 4,7 млн. корон; виплата відсотків по позиці – 0,6 млн. корон.
Львівська міська електростанція постійного струму, а у перші роки – і електростанція змінного струму працювали на рідкому паливі – мазуті. У 1913 р. Й. Томицький подав до магістрату прохання про переведення електровні змінного струму із мазуту на вугілля. Це прохання було погоджене і у 1914 – 1930 рр. міська електростанція змінного струму працювала на вугіллі із Сілезії, а у 1930 р. після пуску газогону Дашава – Львів була переведена на природний газ. У 1913 р. на львівській міські електростанції встановили три турбогенератори загальною потужністю в 6 МВт і три парові машини потужністю 1,1 МВт.
Мар’ян Дзевонський – керівник міської електростанції змінного струму у 1909 – 1925 рр. та очільник Міських закладів електричних у 1925 – 1933 рр.
Протягом 1907 – 1908 рр. у Львові було прокладено 170 км. кабельних ліній змінного струму напругою 5 кВ та 127 В, збудовано три розподільчі пункти напругою 5 кВ, до яких було підключено 80 трансформаторних підстанцій. Міська електростанція постійного струму на вул. Вулецькій була перетворена у тягову підстанцію трамвая. Протягом 1909 – 1916 рр. була поступово демонтована електромережа постійного струму, а споживачі підключили до мережі змінного струму. Частину мідних кабелів та свинець із акумуляторів було вилучено для потреб австрійського війська у 1915 – 1917 рр.
У 1911 р. при встановлені потужності електростанції змінного струму було 8500 кінських сил протягом року було вироблено 8,39 млн. кВт-год електричної енергії. Найбільше спожив електричний трамвай та споживачі постійного струму – 5,69 млн. кВт-год, споживачі змінного струму отримали 2,34 млн. кВт-год, а втрати електростанції на власні потреби склали 0,36 млн. кВт-год, тобто 4,2%.
У 1909 р. керівник МЗЕ Йозеф Томицький запропонував збудувати у Львові лінії «безрейкового електричного омнібусу», тобто тролейбуса. Але ця пропозиція не була підтримана магістратом. 31 серпня 1909 р. було відкрито рух електричного трамвая по пл. Галицькій та Бернардинській (Соборній), а також по вул. Чарнецького (від пл. Митної до пл. Соборної) та вул. Панській (від пл. Соборної до рогу сучасної вул. Князя Романа). У 1910 р. побудовано і введено в експлуатацію трамвайну гілку до Технічної школи по вул. Двєрніцького (Свєнціцького). 8 серпня 1910 р. введено в експлуатацію трамвайну лінію до Копця Унії Любельської (на Високий Замок). 21 лютого 1914 р. введено в експлуатацію лінію до Личаківського вокзалу.
Міська електростанція змінного струму. Світлина початку 1910-х рр.
Під час Першої світової та польсько-української війни Йозеф Томицький залишається у Львові і продовжує керувати підприємством. Під час воєн Томицький постійно стежить за станом електростанції. У 1916 р. остаточно припиняє своє існування електростанція і міська мережа постійного струму. Протягом 1917 – 1918 рр. відчувається постійний дефіцит вугілля на електростанції. На початку 1918 р. вибухає страйк трамвайників із вимогою підвищення заробітної плати.
У листопаді 1918 р. Томицький разом із представниками магістрату домовляється із військами ЗУНР під проводом Осипа Буковинського про те, що міська електровня визнається нейтральною та екстериторіальною. Працівники електровні отримали спеціальні посвідчення із правом вільного пересування містом. Таким чином об’єкт критичної інфраструктури намагалися зберегти від руйнування. Проте на початку 1919 р. польська авіація скинула бомбу на міську електростанцію на Персенківці, що призвело до пожежі і ушкодження обладнання. Роботу електростанції та курсування електричного трамвая в місті було відновлено у травні 1919 р. За роботу під час воєн польський уряд нагородив Йозефа Томицького Хрестом Доблесті.
У машинному залі електростанції постійного струму. Світлина 1910-х рр.
Керуючи компанією МЗЕ Йозеф Томицький зробив чимало для покращення умов праці робітників. Зокрема з ініціативи Томицького коштом підприємства на Гаврилівці, поруч із трамвайною ремізою було збудовано два будинки для працівників компанії. Окрім того при МЗЕ було влаштовано захоронок (дитячий садок).
У 1920-х рр. під керівництвом Йозефа Томицького проведено відновлення трамвайного господарства Львова, на базі найстарішого депо при вул. Вулецькій обладнують вагонно-ремонтні майстерні, а під трамвайне депо переобладнують кінний манеж при казармах Фердинанда на вул. Городоцькій. Із заводу в Сяноці в 1921 р. прибуває 10 моторних трамвайних вагонів, які комплектували електрообладнанням вже у Львові. У 1921 р. завершилася відбудова міської електростанції де додатково було встановлено новий турбогенератор на 3,5 МВт). У 1922 р. продовжено трамвайну лінію по вул. 29 Листопада (Коновальця). У 1923 р. Йозеф Томицький розробив план будівництва на ріках Львівщини мережі гідроелектростанцій.
Окрім роботи на посаді керівника МЗЕ, Йозеф Томицький був активним в науковому та громадському житті. Зокрема він був членом Львівського політехнічного товариства; одним із засновників та віце-президентом Асоціації польських електростанцій; членом Асоціації трамвайних підприємств і приміських залізниць Польщі; членом правління Міжнародної трамвайної асоціації; членом Державної залізничної ради Польщі та Ради електроенергетики Польщі та ін. Як інженер-консультант Йозеф Томицький брав участь у електрифікації таких міст як Краків, Подгорце, Новий Сонч, Горліце, Ясло, Прешув, Перемишль, Станіславів (Івано-Франківськ), Рогатин, Тернопіль, Золочів, Вижниця та ін.
Відкриття нової трамвайної лінії по вул. Пелчинській (Вітовського). 30 листопада 1929 р.
Після смерті єдиного сина Станіслава Томицького, який загинув під час Першої Світової війни у 1918 р., стан здоров’я керівника МЗЕ значно погіршився. На початку 1925 р. він виїхав на лікування до італійського містечка Мерано, де й помер 23 січня 1925 р. від серцевого нападу. 3 лютого 1925 р. Йозефа Томицького було поховано в Кракові. На похорон колишнього керівника МЗЕ прибула велика делегація – 300 працівників підприємства. На початку 1930-х рр. на честь Йозефа Томицького було названо частину сучасної вул. Коперника – від вул. Леона Сапіги (Степана Бандери) до вул. Пелчинської (Д. Вітовського).
Наступником Йозефа Томицького на посаді керівника МЗЕ став магістр інженерії, інженер-механік Мар’ян Дзевонський (1874 – 1955), який керував підприємством до 1933 року. Незважаючи на те, що на роки керівництва Дзевонського припадає дві економічні кризи (загалом Друга Річ Посполита у 1919 – 1939 рр. пережила чотири економічні кризи: 1920 – 1923 рр., 1925 – 1926 рр.; світову кризу початку 1930-х рр. та 1937 – 1938 рр.) було зроблено чимало для розвитку міської мережі електропотачання та мережі електричного трамвая.
Будівництво нового трамвайного депо біля Городоцької рогачки. Світлина кінця 1920-х рр. із колекції Олександра Сандлера
Мар’ян Дзевонський народився 6 липня 1874 року в польському місті Ярославі. Його батько Йозеф Дзевонський брав участь в польському повстанні 1863 року. Середню школу Мар’ян закінчив у рідному Ярославі, після цього відправився до Львова, де вступив на машинобудівний факультет Львівської Політехніки. У 1900 році отримав диплом інженера-механіка. У 1900 – 1907 рр. працював управителем та інспектором будівництва енергетичних установок у Львові та Бжесько (Польща).
Із 1907 р. і до виходу на пенсію в 1933 р. Мар’ян Дзевонський працює в муніципальній компанії «Міські заклади електричні» і вирішує проблеми електрифікації Львова та Львівщини, а також розвитку мережі електричного трамвая. Мар’ян Дзевонський у 1907 – 1909 рр. працював інженером на будівництві нової міської електростанції змінного струму на Персенківці, у 1909 – 1925 рр. був керівником електростанції. У 1919 – 1921 рр. керував роботами по відновленню та модернізації львівської електростанції. У лютому 1925 р., після смерті Йозефа Томицького, Мар’ян Дзевонський був призначений на посаду керівника МЗЕ.
Під керівництвом Мар’яна Дзевонського у 1925 – 1926 рр. відбувається чергове розширення міської електростанції змінного струму – тут встановлюють новий турбогенератор потужністю 7 МВт. Протягом 1925 р. було збудовано дві нові трамвайні лінії: по вул. Шпитальній та Сонячній та по вул. Городоцькій від Копиткової площі (ріг сучасної вул. Чернівецької) до Городоцької рогачки. Рух трамваїв до Городоцької рогачки був відкритий 25 червня 1925 р., а на іншій лінії – в серпні 1925 р.
У 1928 р. під керівництвом Мар’яна Дзевонського в складі МЗЕ було створено автобусний підрозділ. 12 квітня 1928 р. відкрито рух автобусного маршруту А, який сполучив площу Більчевського (нині – Кропивницького) із цивільним аеропортом на Скнилові. Автобус курсував із 06:00 до 22:00 із інтервалом в одну годину. У вересня 1928 р. запущено кільцеві автобусні маршрути В і С із центру міста до Персенківки. У серпні 1930 р. відкрито курсування автобусних маршрутів Е (церква Св. Анни – Клепарів) та D (Замарстинівська рогачка – Брюховичі). Рух на автобусних маршрутах було синхронізовано із рухом трамваїв.
Профілакторій і адмінбудівля нового трамвайного депо біля Городоцької рогачки. Світлина 1930 р. із колекції Олександра Сандлера
Наприкінці 1920-х рр. МЗЕ отримало від міської ради Львова кредит в сумі 3,8 млн. злотих. Ці кошти було витрачено на розбудову трамвайної мережі та будівництво нового трамвайного депо біля Городоцької рогачки. У 1928 р. по місту було замінено 4,4 км. найбільш зношених трамвайних рейок, того ж року почалося будівництво нової двоколійної трамвайної лінії від вул. Леона Сапіги (Степана Бандери) до пл. Пруса (пл. Івана Франка). Урочисте відкриття цієї трамвайної лінії відбулося 30 листопада 1929 р. 22 березня 1930 р. було введено в експлуатацію нового трамвайного депо на вул. Городоцькій (нині – вагонно-ремонтні майстерні, вул. Городоцька, 185). Того ж дня на електростанції на Персенківці було введено в експлуатацію новий котел та турбіни. 15 листопада 1930 р. було відкрито рух одноколійною (із роз’їздами) лінією вздовж вул. Городоцької до Богданівки. У 1920-х рр. на вул. Під Дубом було збудовано другу тягову підстанцію Львівського трамвая, яку було обладнано ртутними випрямлячами виробництва фірми «Brown, Boveri & Cie» швейцарського виробництва.
У другій половині 1920-х рр. почалася електрифікація об’єктів міського водопостачання. Першою насосною станцією, де було запроваджено електропривід, стала насосна станція в с. Карачинові. У 1928 р. зі Львова до Карачинова було збудовано високовольтну лінію електропередачі напругою 30 кВт довжиною 14 км. У наступні роки електрифіковано й інші об’єкти водопостачання по місту Львова, зокрема насосні станції в місті.
За ініціативи Мар’яна Дзевонського у 1929-1930 рр. із метою електрифікації населених пунктів Львівщини було створено компанію «Заклад електричний округу Львівського» (ЗЕОЛ). Після свого виходу на пенсію Мар’ян Дзевонський продовжував працювати консультантом із розвитку компанії ЗЕОЛ.
Під час Другої світової війни Мар’ян Дзевонський перебував у Львові. На життя собі і родині він заробляв підробітками в комунальних підприємствах. У 1945 році Мар’ян Дзевонський із родиною покидає Львів і виїздить до Кракова. У 1946 – 1947 рр. він працював інженером на будівництві електростанції в Явожно.
Станіслав Козловський – директор МЗЕ у 1933 – 1939 рр.
В кінці 1890-х – на початку 1900-х рр. Мар’ян Дзевонський працював асистентом у Львівській Політехніці. У 1920-х рр. поряд із управлінням МЗЕ, Мар’ян Дзевонський у 1922 – 1928 рр. працює викладачем кафедри експлуатації котлів та енергетичних машин на машинобудівному факультеті Львівської політехніки. Як і Йозеф Томицький, Мар’ян Дзевонський був членом багатьох наукових товариств, зокрема Асоціації польських електриків.
Помер Мар’ян Дзевонський 31 травня 1955 р. у Вроцлаві, де й похований.
У липні 1933 р. відбувся поділ компанії МЗЕ: від енергопостачального підприємства (МЗЕ) було відокремлене підприємство електричного трамвая, яке отримало назву «Міські колії електричні» (польською «Miejskie Koleje Elektryczne», МКЕ). Енергетичну компанію очолив інженер Станіслав Козловський, а трамвайне підприємство – залізничник Кароль Барвич.
Станіслав Козловський (1888 – 1939) керував МЗЕ із липня 1933 р. до вересня 1939 р. Він народився 24 квітня 1888 р. у Львові, у 1905 р. він закінчив тут Реальну школу і після цього вступив на машинобудівний факультет Львівської політехніки. Вищу освіту завершив у 1909 р. Після цього до 1922 р. працював на залізниці на інженерних посадах, в т.ч. пов’язаних із електропостачанням.
На роботу у МЗЕ Станіслав Козловський прийшов у 1923 р. У 1925 – 1933 рр. обіймав посаду начальника міської електростанції і заступника керівника МЗЕ. Після розділення компанії очолив підприємство генерації та розподілу енегргії МЗЕ. Як керівник підприємства Станіслав Козловський займався розширенням мережі ЛЕП, в тому числі під його керівництвом було збудовано першу ЛЕП напругою 35 кВ. У 1936 – 1937 рр. під його керівництвом було збудовано нову будівлю адміністрації МЗЕ на вул. Пелчинській (Вітовського), 55, де нині знаходиться обласне управління СБУ.
Новий адмінбудинок Міських закладів електричних, збудований у 1936 – 1937 рр. Світлина кінця 1930-х рр.
Станіслав Козловський окрім керівної проводив також і педагогічну діяльність, зокрема у 1926 – 1939 рр. він викладав у Львівській політехніці будову і експлуатацію електростанцій, був членом Політехнічного товариства у Львові та входив до оргкомітету виставки Східні торги, яка проводилася на теренах Стрийського парку в 1921 – 1938 рр.
22 вересня 1939 р., коли Львів був зайнятий радянськими військами, керівника МЗЕ Станіслава Козловського було вбито радянським офіцером. Після цього його таємно поховали на Личаківському цвинтарі.
Про Кароля Барвича (1872 – орієнтовно 1940) відомо небагато. Ймовірно він походив із давнього польсько-українського роду Барвич-Барвінських гербу «Jastrzębiec». Кароль був професійним залізничником і в 1909 р. отримав посаду старшого інженера цісарсько-королівського міністерства залізниць у Відні. У 1912 р. Барвич отримує посаду заступника керівника Буковинського управління державних цісарсько-королівських залізниць в Чернівях. У 1916 р., після того як Карл фон Стельцер очолив Львівську дирекцію австрійських державних залізниць, Кароль Барвич стає його заступником.
Після відновлення незалежності Польської держави в листопаді 1918 р. Кароля Барвича призначають головою Тимчасової Дирекції польського залізничного транспорту. У 1920 р. Кароля Барвича було призначено на посаду керівника Львівської дирекції Польських колій панствових. На цій посаді він працює до 1925 р. і займається відновленням пошкодженої під час війни залізничної інфраструктури.
Кароль Барвич – керівник «Міських колій електричних» у 1933 – 1936 рр.
Хоча Кароль Барвич був фаховим інженером та добрим організатором, він відзначався польським шовінізом. Хоча його дружиною була українка із роду Ольшанських, Барвич був ініціатором масових звільнень залізничників-українців на початку 1920-х рр. Як розповідав родич жінки Барвича Костянтин Яремкевич, одного разу Кароль сказав своїй дружині «І не проси ні за кого із українців! Я не дам їм найменшої посади!». Шовінізмом Барвича були невдоволені не тільки його підлеглі, але й керівництво ПКП у Варшаві. У 1925 р. Кароля Барвича перевели на посаду керівника Краківської дирекції ПКП, а керівником Львівської дирекції став більш ліберальний Павло Прахтель-Моравінський. У 1929 р. Кароля Барвича було звільнено із посади керівника Краківської дирекції ПКП і він повернувся до Львова. На посаді керівника львівського трамвая Барвич працював до 1936 р.
Кароль Барвич керував трамвайним підприємством Львова у кризові роки. Однак у вересні – жовтні 1933 р. було відкрито нову трамвайну лінію по вул. Понінського (верхня частина вул. Івана Франка) та Козельницькій до Стрийської рогачки. Сюди почав курсувати трамвайний маршрут № 10. Одночасно із пуском цього трамвайного маршруту було скасовано автобусні маршрути В і С. В 1935 р. рух комунальних автобусів було взагалі припинено. У 1934 – 1936 рр. виконано роботи із капітального ремонту колій по місту.
У 1936 р. Кароль Барвич вийшов на пенсію. У 1940 р. був заарештований радянським окупаційним режимом і вивезений у невідомому напрямку. Дата і місце смерті Кароля Барвича невідомі.
Останнім керівником підприємства Львівського трамвая – Міських колій електричних за часів Другої Речі Посполитої був інженер Ян Русін, який керував підприємством із 1936 р. до вересня 1939 р. На жаль, наразі не вдалося відшукати жодних біографічних даних про Яна Русіна. Відомо, що у 1938 – 1939 рр. керівництво МКЕ та влада міста Львова обговорювали питання розширення трамвайної мережі Львова в напрямку околиць (по вул. Городоцькій до хлібзаводу «Меркурій», по вул. Янівській до ст. Клепарів, по вул. Замарстинівській та ін.), а також запровадження у Львові тролейбусного руху. Але цим планам перешкодила війна.
Антон ЛЯГУШКІН
P.S. Спи спокійно дорогий друже. Твої публікації назавжди залишаться на наших шпальтах і тішитимуть не одне покоління львів’ян.
Перелік використаних джерел інформації
Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. – 226 с.;
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 с.;
Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020. – 509 s.;
Wilgusiewicz W. Energetycy lwowiacy na Ślasku. – Katowice, 1998. – 128 с.;
Ś. p. Inż. Józef Tomicki (nekrolog). // Czasopismo_Techniczne. – 1925. – № 10 – с. 169 – 170;
Ś. p. Inż. Józef Tomicki (nekrolog). // Przegląd Elektrotechniczny. – 1925. – № 3.
29 березня у Львівській національній філармонії відбудеться концерт духовної музики “AVE MARIA”. Початок о 18:30, повідомили організатори Zahid Concert Agency.
Для виконання програми об’єдналися Академічний інструментальний ансамбль “Високий Замок” (художній керівник – Андрій Яцків) та солісти Львівської національної філармонії ім. М.Скорика Ірина Ключковська, Оксана Савіцька, а також викладачка львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка, солістка філармонії Ліля Коструба та знаний піаніст Орест Коструба.
“Ідея проєкту полягає в тому, щоб у час великоднього посту запропонувати людям класичну духовну програму, яка буде мати інструментальну та вокальну складову. Про це вже говорить сама назва – “AVE MARIA”. Це програма, яка надасть можливість зупинитися і зануритися в роздуми про вічне. Тож усіх слухачів чекає гарний світлий музичний вечір, який варто відвідати”, – розповів художній керівник ансамблю “Високий Замок” Андрій Яцків.
Концерт буде містити музику різних композиторів: від Й.С.Баха, Дж.Каччіні, Ф. Шуберта до сучасних композиторів, і навіть – Володимира Івасюка. Буде також і “AVE MARIA” Астора П’яццоли у виконанні віолончелі та фортепіано.
“AVE MARIA” стане третьою подією із масштабного циклу “тихих” проєктів, які об’єднує назва “Музика при свічках”. Це події без яскравих світлових чи шумових ефектів, наповнених музикою, яка дозволить у наш складний час «перезавантажитись», знайти час для себе та хоч трішки переключитися.
У вівторок, 21 березня 2023 року, в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) відкрилася виставка акварелей Ганни Животовської “Щоденник мандрівника”.
Ганну всі звикли бачити як майстра батику і ця виставка акварелей для неї дебютна. Хоча у акварельної техніки і батику є багато спільного. Але до цього часу акварельні роботи мали для неї більше унітарне значення.
Ганна Животовська
“Я займаюся текстилем. Мій профіль це батик, тому я ніколи не вважала себе аквалеристом. Це для мене такий момент, щоб розслабитися тож пишу тільки на відпочинку, з натури. Хоча ця техніка для мене не є складною, бо для своїх великих робіт, для батиків я пишу ескізи аквареллю”, – розповіла Ганна.
Роботи на виставці є дуже світлими і сонячними. І, завдяки своїй мінімалістичній атмосфері, сюжети дуже гармонійні і, з першого погляду, зрозумілі. І не потрібно навіть впізнавати будинки, чи пейзажі – настрій, ось що важливо.
Робота з експозиції виставки Ганни Животовської “Щоденник мандрівника”
“Ідея цієї виставки така, що я приїжджаю в різні місця і коли є натхнення пишу з натури те, що мені сподобалося. Пишу дуже швидко, тут немає для мене якихось складних моментів. Головне це поштовх емоцій, любування місцем, люди, котрі навколо. До цих робіт я ставилася як до миттєвостей життя, які можливо не варто оформлювати у виставку. Тому це моя перша акварельна виставка, на якій представлено 25 творів”, – каже художниця.
Навіть в часи війни Ганна продовжує свої мандрівки. Тільки зараз вони волонтерські. З першого дня війни допомагає людям виїхати за кордон, супроводжує їх і знаходить для них прихисток.
Робота з експозиції виставки Ганни Животовської “Щоденник мандрівника”
“Найголовніше в житті людини, окрім сім’ї, на мою думку – це мандрівки. Тому така назва «Щоденник мандрівника». І я думаю, що така виставка зараз є на часі. Зараз психологічний стан людей дуже важкий, психологічна втома. І тому шматочок такої легкої емоційності, ненав’язливості. Роботи творилися влітку, тому вони дуже сонячні”, – зазначає художниця
Роботи, представлені на виставці, можна придбати. Ціни досить демократичні, від 1000 гривень. І звичайно, частина коштів від продажу творів піде на потреби Збройних Сил України.
Робота з експозиції виставки Ганни Животовської “Щоденник мандрівника”
Експозицію виставки Ганни Животовської “Щоденник мандрівника” можна оглянути в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83)до 20 жовтня 021 року. Якщо до цього часу не продадуться всі її роботи.
Ганна Животовська Народилась 23 липня 1970 року, в місті Миколаїв. Живе і працює в Києві. 1988-1992 – навчалась в Криворізькому педагогічному інституті, художньо-графічний факультет
Робота з експозиції виставки Ганни Животовської “Щоденник мандрівника”
1992 -1998 – навчалась в Львівській Академії мистецтв, відділення художній текстиль. Дипломний проект – портрет Г. С. Сковороди в техніці шпалерного ткацтва (керівник проф. М.В.Токар).
Ганна Животовська працює у техніках олійного живопису та гарячого батику. Надихається стародавньою індонезійською технологією «гарячого батику» та використовує виключно натуральний шовк. Брала участь у понад 20-х художніх виставках, серед яких 5 персональні проекти, текстильні симпозіуми та Всеукраїнські художні виставки.
Робота з експозиції виставки Ганни Животовської “Щоденник мандрівника”
З 2006 року викладає образотворче мистецтво, композицію, авторські техніки друку в Фаховому коледжі мистецтв та дизайну КНУТД на спеціальностях графічний дизайн, дизайн інтер‘єру, анімаційна графіка. Привчає студентів до експериментів у сучасному дизайні, вирішує з ними задачі курсових та дипломних проектів.
Будинок гімназії сестер василіянок по вул. Длуґоша, (тепер вул. Кирила і Методія, 17а), який купив Митрополит Андрей Шептицький, кін. 1920-х рр. – поч. 1930-х рр. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)
Гімназія СС Василіянок у Львові пережила, як і всі інші гімназії Галичини, три основні фази: 1) до першої світової війни; 2) між двома війнами; 3) у передвоєнний радянський період.
У першій навчальній фазі, під Австро-Угорською монархією в українських школах основною мовою викладання була українська. Оскільки гімназія СС Василіянок була класичного типу, то в ній вивчались латинська, грецька мови, а також німецька та французька. Гімназисти навчались також польської мови. Релігія була введена з 1-го по 8-й клас.
Жіноча гімназія СС Василіянок, 1930 р.
У 30-х роках проведено реорганізацію гімназії СС Василіянок у Львові. У 1932/33 навчальному році створено ІV клас гуманістичного типу замість класичного, тобто вже без вивчення грецької мови. Після закінчення ІV класу народної початкової школи учні могли переходити до 4-річних гімназій, а після їх закінчення – до дворічних ліцеїв (загальньоосвітнього, математично-природничого, гуманістичного чи класичного, а також фахового).
У гімназії було введено позашкільне виховання і навчання за допомогою самоосвітніх, наукових, спортивних гуртків, пластової організації.
Іван Боберський та членкині спортового кружка гімназії cестер Василіянок на ковзанці. Львів, 16 лютого 1912 р.
У гімназії СС Василіянок були такі ж загальноосвітні предмети, як і в державних середніх школах.
Релігії навчали отці-катехити з 1-го по 8-й клас. Заняття велись на відповідному до віку рівні. У 1-му та 2-му класах вивчали катехизм християнсько-католицької релігії з підручника, складеного з питань і відповідей. У 3-му класі – наш обряд на основі підручника о. Л. Лужницького “Літургія” (1992 р.). У 4-му – історію церкви на основі Біблії Старого та Нового Завіту. У вищих школах вивчали християнську католицьку етику, згодом догматику і завершували історією української церкви. Наука релігії давала ученицям основи етичного і морального виховання як основи національного.
Оскільки гімназія протягом довшого часу була класичного типу, тобто грека і латина належали до основних предметів, латину вчили вісім років по 6 годин на тиждень, греку – по 6 годин від 3-го класу. Усі інші предмети були загальноосвітніми («загальнообразуючі»).
На першому місці стояла українська мова, яку вчили у всіх класах по 6 годин на тиждень.
Учениці першого класу та вчителі гімназії СС Василіянок у Львові. Світлина опублікована у книзі: Пропам’ятна книга гімназії сестер Василіянок у Львові / Гол. ред. Василь Лев. Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980.
У нижчих класах(1-4) загальноосвітні предмети стояли на нижчому рівні, у вищих класах майже ті самі предмети, але на вищому рівні, який готував до студій у вищих школах після складання випускного іспиту, так зв. «матури».
У нижчих класах навчання латинської мови зосереджувано на вивченні основних граматичних форм цієї мови, що була основою знання й культурного виховання. В першому класі учениці вивчали фонетику і граматику, як і впродовж другого. У 3-му – синтаксис; стилістику латинської мови, яка мала великий вилив на формування всіх індоєвропейських мов, гімназистки вивчали в старших класах. Знання словника, правильна побудова речення були на першому плані. Легші тексти в оригіналі читались у нижчих класах, у вищих – складніші. Грецьку мову вивчали від 3-го ні класу.
При вивченні обох класичних мов учителі давали основні знання культури античних народів за допомогою різноманітних відповідних підручників, ілюстрацій тощо.
Учениці 8-го класу гімназії сестер василіянок із сестрою Севериною і проф. В. Левом, Львів, 1931 р. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)
Української мови як рідної навчали на основі читанок для нижчих класів (А. Крушельницького, К. Огоновського, С. Стольського), у вищих – “Зори поезії і прози” К. Лучаковського, А. Крушельницького “Український альманах”.
Історію української літератури вивчали з підручників М. Пачовського та О. Барвінського. Допоміжним підручником був “Нарис української літератури”, виданий у 1922 році, та оригінальні твори українських письменників.
Польську мову вивчали перед І світовою війною як надобов’язковий предмет, як і французьку, між двома війнами – як обов’язковий. Підручники польської мови були добре опрацьовані (читанки, граматики), художня література польських письменників видавалась у великій кількості.
Учениці VІ-ої кл. гімназії СС Василіянок у Львові, 1929-1930 р. 1-ий ряд долина зліва: М. Коренець, А. Савків, З. Голіян, (в білій суконці), І. Андрусів, С. Гречило, І. Колек, М. Штайнер, М. Дідур, А. Романів, В. Свістель, Н. Гаврих, О. Скоморович, К. Зарицька; перед першим рядом М. Качоровська. Другий ряд: Я. Пастернак, Р. Дорош, Е. Диянковська, С. Кульчицька, д-р О. Дашкевич, господиня кляси, с. Більська, І. Галібей, С. Батюк, С. Біляк, О. Банах. 3-ій ряд: І. Микитин, С. Кліщ, В. Свєнціцька, С. Кулик, М. Пашковська, О. Лоза, І. Якубів, М. Міцковська, С. Малецька, І.Лазорко, М. Кос, М. Садовська, Н. Н. , С. Тис, Гранківська, І. Борvдієвич
Навчання німецької мови спочатку стояло в гімназії СС Василіянок на високому рівні. Викладачі (професори) вели свій предмет німецькою мовою і у такий спосіб привчали учениць говорити тією мовою. У нижчих класах звертали увагу на засвоєння принципів німецької мови за допомогою підручників, читанок. У вищих класах читали твори класиків в оригіналі. Німецьку мову вчили усі вісім років по 3-4 години тижнево.
У нижчих класах вивчали історію: у 1-му класі – історію рідного краю з підручника О. Барвінського (за Польщі треба було вчитися і польської історії); у 2-3-му класах – стародавню історію Єгипту, Ассірії, Вавілону, Персії; у 4-му – стародавню історію (від Єгипту до Греції і Риму включно). Користувались в основному підручником всесвітньої історії Ю. Чайковського. Опитування йшло шляхом колоквіумів.
Заняття в семінарії СС Василіянок. Керівник – Ірина Мармаш. 1936 рік. З приватного архіву Анни Благітки
Поруч з історією вивчали і географію. У нижчих класах – фізичну, у вищих – економічну й історичну (за підручниками С. Рудницького і О. Калитовського).
Навчання точних наук, тобто математики, фізики, хімії і природознавства, велось на різних ступенях гімназії. У 1-2-му класах – математика, у 3-4-му – арифметика, у 5-му – алгебра, у 6-му – тригонометрія, логарифми, у 7-8-му аналітика і тригонометрія.
Перед 1-ою світовою війною руханка (фізкультура) була надобов’язковим предметом. Під польською владою руханку визнали обов’язковою.
У 7-му та 8-му класах вивчали основи логіки та філософію.
Абсольвентки середньої школи ч. 4 при вул. Длугоша 17 а, 1940 р. Учителі сидять в першому ряді. Зліва: п.Павленкова (дружина директора)Ю Н.Куделя, О. Монцібович, Н.Н., В.Жук, І.Гузар-Монцібович, директор гімназії – Павленко, Д.Вергановська, Е.Козак, А.Струтинська, Н.Жук (дружина В.Жука). Стоять зліва, перший ряд: В.Гурт, Н.Н., М,Климків, М.Тиховська, С.Левицька, І.Добрянська, Н.Глинянська, Р.Ковальчук, О.Бариляк, В.Сенів, М.Турянська, О.Стефанівська, І.Стефанівська, Х. Назаревич. Другий ряд: Н.Креденсер, Д.Рудницька, Л.Юзичинська, М.Романчукевич, В.ПАвлюк, С.Галан, Л.Комар, М.Лопатинська, С.Пришляк, М.Танчак, І.Давидович, А.Гавенко (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980.)
Іспит зрілості після позитивного закінчення восьмого класу складався з письмової та усної частини. Письмова частина відбувалася в першій половині дня. Кожного дня – один предмет. А це: латинська мова, грецька, українська мова та література, математика, фізика. Письмовий предмет проходив під чітким та суворим наглядом директора гімназії, учителя предмету і допоміжної вчительської сили. Теми письмових завдань надсилала шкільна влада в конвертах, які класний керівник («предсідник кляси») відкривав перед класом на початку іспиту. Звичайно це були теми, запропоновані вчителем предмету. Письмові завдання, переглянені й оцінені вчителями й дирекцією, передавалися голові матуральної комісії. Він, познайомившись з ними, проводив усний іспит зрілості, який відбувався в ранніх і пополудневих годинах, по 4 абсольвентки-кандидатки в групі.
Усі мусили писати 5 матуральних завдань (українськаі польська мова, математика, грека, латина).
Намагання польської влади полонізувати українське шкільництво не проявлялось так сильно в приватних школах, як у державних.
Група учениць на годині релігії з катехитом о. Іваном Жданом в травні 1940 р. ((Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980.)
Класичну гімназію у 1932/33 році трансформовано у гуманістичну, яка готувала до практичних занять, давала можливості поступити до вузів, перш за все в університет. Після закінчення 4-го класу абсольвентки складали т. зв. малу матуру з таких предметів: української і польської мов, німецької або французької, латини, історії і географії, математики або фізики.
Учні 4-го класу, або матуристки, повинні були мати 16 років. Після матури можна було записуватися до ліцею: класичного,гуманістичного, математичного, природознавчого або перейти до якогось практичного фаху. Ліцеї були організовані при гімназіях.
Після складання т.зв. великої матури абсольвентки мали змогу вступати у вузи.
Лідія САДОВА
Джерело: Пропам’ятна книга гімназії сестер Василіянок у Львові. Частина третя. “Основа”, Львів, 1995
Нідерландський музикант Торвальд Йоргенсен зіграє для львів'ян концерт на терменвоксі
24 березня на сцені Львівської філармонії виступить із концертом нідерландський музикант Торвальд Йоргенсен. Солюватиме артист з Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії під орудою Ірини Вакуліної.
Йоргенсен грає на незвичайному інструменті – терменвоксі. Працює він таким чином: коливання звукових частот створюються генератором, їхній сигнал пропускається через гучномовець і перетворюється у звук. Ще цікавішими є способи керування цим винаходом.
Йоргенсен є прихильником нового репертуару на терменвоксі, і композитори з усього світу пишуть для нього твори. Отже, цього вечора звучатимуть майстерні аранжування класики, і сучасні твори визнаних авторів. У програмі: композиції Петера ван Анроя, Йосифа Шилінгера, Артура Онеггера, Рожі Міклоша, Енніо Морріконе, Агустіна Лари.
“Музика — ніщо інше, як ритмічні коливання повітря. Саме так один з найтаємничіших видів мистецтва описав би, щонайменше, прискіпливий науковець. Проте музика — це і магнетичний рух людських душ, віримо ми. Це й вібрації нескінченного космосу. Мабуть, цими словами загадкове звучання інструменту “терменвокс” охарактеризував би ледь не кожен слухач. Чи так це, переконаємось на прикладі виступу нідерландського музиканта Торвальда Йоргенсена”, – відзначили у Львівській філармонії.
В середу з концертом під Бахмутом для 80-ї бригади, яка зараз перебуває на бойових позиціях, виступили скрипаль-віртуоз, Народний артист України Олег Кульчицький та Заслужений артист України Зеновій Гучок.
Зеновій Гучок поділився у коментарі: «На днях ми з Олегом Кульчицьким возили гуманітарну допомогу для нашої 80-тої бригади, яка зараз перебуває у Бахмуті на бойових позиціях. Коли ми привезли хлопцям гуманітарну допомогу, то бійці сказали, що для них не так важлива допомога, як концерт.
Зеновій Гучок під Бахмутом
Тому ми так і зробили – поїхали дати концерт. Виступали у Краматорську. Я надзвичайно вражений атмосферою концерту! У мене склалось враження, що хлопці ніби перезавантажились, потрапили в інший мирний світ, світ пісні та позитивних емоцій, без війни, а це надзвичайно важливо! Хлопці відволіклись від щоденних бойових дій, адже коли вони підходили до нас фотографуватися, то це були зовсім інші люди з іншим настроєм, аніж за годину до концерту».
За словами Зеновія Гучка, вони з Олегом Кульчицьким також заспокоїлись, відчувши атмосферу та бойовий настрій, який панує під Бахмутом.
Гімн націоналістів «Зродились ми великої години…» чули, мабуть, усі. Особливо коли він став офіційним маршем Збройних Сил України. Про його автора Олеся Бабія відомо набагато менше. А між тим він мав прямий стосунок до діаспори. Пропонуємо детальніше познайомитися з постаттю поета та учасника українських національно-визвольних змагань, життя якого завершилося в Америці, але з думкою про рідну Україну.
Олесь Йосипович Бабій народився 17 березня 1897 року у селі Середнє на Калущині. Закінчив парафіяльну однорічну школу в рідному селі, і завдяки батьку, який заради освіти сина продав поле, закінчив Войнилівську чотирикласну школу та Стрийську гімназію.
Олесь Бабій у роки навчання.
У 1914 році 17-річний Олесь записується у Легіон січових стрільців. Своє бойове хрещення Бабій пройшов в Карпатах проти російської армії, потім воював на італійському фронті.
Коли 1 листопада була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка, Олесь Бабій разом з побратимами УСС вступив до Української Галицької армії та став заступником військового коменданта. Після об’єднання УГА з Армією УНР в 1919 р. брав участь в київській операції, боях з денікінськими військами. Під враженням Олесь пише два вірші «На Київ!» і «Привіт Січовим Стрільцям», згодом опубліковані у газеті «Стрілецька думка».
І-й Великий збір ОУН (Відень, 1929)
Зрештою, коли стала очевидною поразка українських національно-визвольних змагань і український рух іде в підпілля, Олесь Бабій також опиняється в цьому середовищі. У січні-лютому 1929р. він взяв участь в установчих зборах І-го Конгресу українських націоналістів, очолив культурно-освітню комісію і виголосив промову «Література і мистецтво». У листопаді 1931р. його арештували, на початку вересня 1932р. суд виніс вирок: 4 роки ув’язнення, які він відсидів в Дрогобицькій тюрмі.
Перебуваючи під слідством він пише «Марш націоналістів», який був надрукований в журналі «Розбудова нації» за січень-лютий 1932р. з таким повідомленням: «Із надісланих проектів тексту гімну ОУН прийнято проект, поданий одним з наших найвизначніших поетів, що запроторений у ворожу тюрму».
Після виходу з тюрми працює шкільним інспектором на Підляшші та вчителем гімназії в Холмі, потім в редакції газети. У 1944 р. він переходить на Захід і опиняється в Німеччині в таборах для переміщених осіб в Карльсфельді та Мюнхені, де він прожив 4 роки. Звідти переїхав у США. У Чикаго він влаштовується в редакцію українського часопису при місцевому університеті та продовжує свою поетичну діяльність. Зазвичай пише про Україну.
Могила Олеся Бабія на цвинтарі в Чикаго.
Після того як поет емігрував в 1944р. в рідному селі Середнє його вважали загиблим. Так вважала і радянська влада, тому репресії в 50-ті роки не торкнулись його родини. Тільки в 1968р. в Середнє з Чикаго прийшов лист, в якому Бабій повідомив, що живий здоровий і перебуває в еміграції. Надалі свій зв’язок з рідними він вів за допомогою переписки зі своєю племінницею Овчар Оленою. Проте листи були дуже короткі, він дуже мало розповідав про себе, в основному розпитував. 12 січня 1975р. він надіслав вітального листа з нагоди свят в якому написав про те, що він уже на пенсії, живе сам, здоров’я погіршується, а також про свою мрію: «Не знаю на як довго життя мені хватить, але чую, що моя мрія не здійсниться — відвідати свій Рідний Край — Україну…» А в червні того ж року до племінниці Олеся Бабія в його рідне село Середнє прийшла звістка з Чикаго від В. Зарицького. В якій повідомлялося, що 2 березня 1975р. помер ваш стрийко Олесь Бабій. Останніми його словами були : «Прощай Україна і моя Родина».
Поховали його на греко-католицькому цвинтарі в місті Чикаго, а до гробу на труну поклали грудку землі з рідного села поета.
14 березня 1997 р. в с. Середнє на стіні школи була відкрита меморіальна дошка на честь 100-річчя з дня народження поета.
Уперше новий Марш української армії було представлено 13 березня 2017 року в Києво-Могилянські Академії, напередодні Дня українського добровольця. Слова Маршу – це видозмінений текст Гімну українських націоналістів (Зродились ми великої години…) Олеся Бабія і Омеляна Нижанківського.
Художній конверт Козацької Пошти, присвячений Олесю Бабію. 2020 р.
24 серпня 2018 року адаптований до сучасних українських умов варіант пісні став маршем українського війська на параді до дня Незалежності України. Також тут вперше було офіційно використано вітання «Слава Україні!» — «Героям Слава!»
Могилу Олеся Бабія знайшли та вперше опублікували її фото члени Військово-історичного клубу “Сотня Сіроманці”.
2020 року, натхненна цією публікацією Козацька Пошта (Андрій Пилюх) виготовила спеціальний художній конверт, присвячений Олесю Бабію. На звороті – скорочений текст, який ви щойно прочитали.
Цього разу це буде унікальна чорно-біла версія фільму з оригінальною українською озвучкою. Перегляд фільму наживо зі своєї кіноплівки здійснить відомий львівський колекціонер та знавець кіносправи Олександр Мандрик. На перегляд запрошена виконавиця однієї з головних ролей Таїсія Литвиненко.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Позаяк цирульнику Свириду Голохвостому-Голохвастову не бракує світських амбіцій, але хронічно не вистачає грошей, він шукає вигідного шлюбу. Його вибір — «по-загранічному образована» Проня Прокопівна з 10 тисячами приданого, але справді його серце гучно «шкварчить» від скромної красуні Галі. Розв’язку абсурдного любовного трикутника побачить весь Поділ разом з Кожум’яками.
«За двома зайцями» — кіно на «традиційному» матеріалі, але ніяк не архаїчне: камера Вадима Іллєнка поводиться з експресивною розкутістю, пропонуючи модерністський, майже в дусі Івана Кавалерідзе, погляд на класичний матеріал. В 1960-х фіглярство Голохвостого, ймовірно, здавалося пародією на субкультуру радянських «стиляг» відлиги; сьогодні набуває гостроти сатиричний погляд авторів стрічки (як, з рештою, і самого Старицького) на «русифікацію знизу» українського міщанства. У характерних ролях сяють корифеї українського театру пліч-о-пліч з такими несподіваними акторами епізодів, як мовчазний посіпака Голохвостого Костянтин Єршов, згодом — постановник стрічок «Вій» (1967) та «Грачі» (1982).
Насолоду від спілкування з поціновувачами українського кіна гарантує Кава Строго Львова.
Заслужений діяч мистецтв України професор Олександр Козаренко. Світлив Роман Геринович
Вчора, 21 березня 2023 р., музичний світ сколихнула жахлива новина: після важкої недуги в Івано-Франківській лікарні помер Олександр Козаренко. Ще декілька днів тому колеги, друзі, учні організували фінансовий збір на закупівлю ліків та реабілітацію композитора. Ми всі вірили, що пан Олександр впорається з недугою, але не судилося…
Прощання з Олександром Козаренком відбудеться у Коломиї, в Катедральному Соборі Преображення Господнього ПЦУ (вул. Гетьмана Івана Мазепи, 56А) 22 березня, об 11:30.
Чин похорону розпочнеться в четвер, 23 березня, о 13:00.
КОЗАРЕНКО Олександр Володимирович (24. 08. 1963 р., м. Коломия, Івано-Франківської обл. – 21.03.2023, Коломия) – композитор, музикознавець, піаніст, педагог. Закінчив фортепіанний факультет Львівського музичного училища (клас Є. Агроскіної); паралельно навчався композиції у М. Лемішка. Вищу музичну освіту здобув у Київській консерваторії – клас фортепіано В. Воробйова, клас композиції М. Скорика. У 1992 році закінчив аспірантуру – як композитор (клас М. Скорика) та музикознавець (клас І. Ляшенка). Кандидат мистецтвознавства (1993); доктор мистецтвознавства (2001), Заслужений діяч мистецтв України (2008).
Лауреат Всеукраїнського конкурсу піаністів ім. М. Лисенка (1984), дипломант Всеукраїнського конкурсу камерних виконавців (1986), лауреат премії ім. Л. Ревуцького (1995), ім. М. Лисенка (2001), премії Лео Вітошинського (2001), ім. С. Людкевича (2007).
З 1992 р. викладав на кафедрах композиції, камерного ансамблю та історії української музики Львівського Вищого Музичного Інституту (з 2000 р. – Львівської Державної Музичної Академії, з 2007 р. – Львівської Національної Державної Музичної Академії). У 1999-2001 рр. займав посаду проректора з наукової роботи в Музичній Академії.
Заслужений діяч мистецтв України професор Олександр Козаренко
Як піаніст-виконавець, О.Козаренко здобув визнання в Україні та за кордоном. Підготував ряд монографічних концертних програм: М. Лисенко, Б. Лятошинський, Д. Шостакович, Й.С.Бах, а також власних творів. О.Козаренко багато виступав в ансамблях з вокалістами та інструменталістами, зокрема з Л. Давимукою, Л. Шутко, В Буймістером, В. Ігнатенком та ін. З народною артисткою України Лідією Шутко підготували програми концертів “Українська скрипкова соната”, “Вечір скрипкової музики Д.Шостаковича”; виступали в Україні, Польщі, Німеччині, Росії, а також записали кілька компакт-дисків.
Музикознавчі праці: Микола Лисенко як основоположник української національної музичної мови. Дис. К., 1993; Феномен української національної музичної мови. Л., 2000; Українська національна музична мова: генеза та сучасні тенденції розвитку [Текст] : Дис. доктора мистецтвознавства. К., 2001; Менеджмент соціокультурної діяльності: колект. монографія / упоряд. Козаренко О. В. ; наук. ред. Пасічник В. П., Львів, 2018.
О. Козаренко був одним із засновників міжнародної наукової конференції “Musica Galiciana” (Жешув – Дрогобич – Коломия), брав участь у Четвертому та П’ятому Конгресі Міжнародної Асоціації Україністів (Одеса – Чернівці), Конгресі “Музичні зустрічі у Вірменії: Схід – Захід” (до 1700-ліття Хрещення Вірменії), міжнародних конференціях у Вюрцбурзі (Німеччина), Новосибірську (Росія), Кракові (Польща) та ін., а також був постійним учасником наукових конференцій в межах України.
Олександр Козаренко був ініціатором і незмінним музичним керівником Міжнародного фестивалю класичної музики імені Анатоля Кос-Анатольського, що проходить в м. Коломия з 1986 року.
Заслужений діяч мистецтв України професор Олександр Козаренко. Світлив Роман Геринович
Попри «діялісний універсалізм» (термін Ольги Коменди) – піаніста, композитора, музикознавця, педагога, музично-громадського діяча, тобто тип класичного універсала, Олександр Козаренко передусім виявляє свою яскраву індивідуальність у композиторській творчості, що охоплює розмаїття жанрів від камерних мініатюр до музично-театральних і масштабних хорових полотен.
Назвемо основні твори: камерна опера “Час покаяння”; балет “Дон Жуан з Коломиї”; мелодрама “Орестея” для читця та інстр. ансамблю; для симф. оркестру – “Чакона”, “Епістоли”; для струнних – “Ірмологіон”, “Sinfonia extravaganza”; Концерт для скрипки з оркестром; “Sonata quasi una fantasia” для скрипки з фортепіано; для камерного оркестру – “Konzertstük”, “Concerto Rutheno”; для ансамблю ударних –“Оро”; для органу – “Пасакалія на галицьку тему”; для органу та струнних – “Chansone triste” (Пам’яті В. Лютославського); для голосу з камерним ансамблем – “Мікросхеми”, “П’ять весільних ладкань з Покуття”, “П’єро мертвопетлює”; для мішаного хору – Літургія Св. Іоанна Златоустого, Українська кафолічна літургія; для читця, солістів, хору і камерного ансамблю – “Страсті Господа нашого Ісуса Христа”; для хору та оркестру – “Псалом Давида”, стихира “Вінець нетлінний” (новомученикам УГКЦ); хорові, вокальні твори, музика до театральних вистав.
Ще було так багато планів, проєктів, творчих задумів…
Невмолима хвороба забрала талановитого митця за п’ять місяців до його 60-ліття!
Як писав у своїй книжці «Подорож туди і назад» знаменитий Більбо Торбінс: «ця історія почалася просто і буденно… .». Одного разу, мені як і Більбо, випала дуже несподівана мандрівка: замість теми театр Лесі Українки на який я очікувала, як тему своєї кваліфікаційної роботи, мені запропонували писати про діяльність заньківчанських фронтових бригад періоду Другої світової війни. Так само, як і Більбо, я не одразу погодилася на цю мандрівку: в мене напрацювання з іншої теми? нащо братися за щось інше? до того ж, зовсім нову тему? Однак, інколи дорога сама обирає свого мандрівника…
Звичайно, з часом додалися інші наукові зацікавлення, академічні теми, медійні сюжети, проекти, але от ця, мандрівка в історію театру залишилася, і триває досі. За цей час було зроблено дуже багато: як наукових досліджень, так і нових, медійних проєктів, матеріалів, публікацій про постаті, явища, локації, і, звичайно, – вистави.
Проте, тепер, озираючись на зроблене, час повернутися до вихідної точки свого дослідження – діяльності заньківчанських фронтових бригад періоду Другої світової війни. Річ у тім, що практично усі дослідження діяльності заньківчанських фронтових бригад Другої світової війни опираються на фондову збірку бухгалтерської планово-фінансової документації та альбоми витинок газетних рецензій часописів Тобольська та Омська евакуаційного періоду, які уклав в спеціальні альбоми заньківчанський архіваріус, відомий актор Василь Сергійович Яременко. Усі згадувані артефакти нині зберігаються у Державному архіві Львівської області. Ці матеріали вже опрацьовані, а результати досліджень представлені в численних наукових статтях та медійних матеріалах, різноманітних видавничих проектах та ін.
Василь Яременко, актор-заньківчанин, 20-ті-рр
На початках своєї дослідницької мандрівки присвяченої історії заньківчан, я мала сумніви, що зможу ефективно працювати з такою складною темою: де окремі періоди або «загальновідомі», або є білими плямами. Те ж саме, але одночасно, стосувалося евакуаційного періоду: окремі аспекти діяльності колективу були «загальновідомі», інші невідомі зовсім. Тож я поділилася сумнівами з керівником нашого курсу відомою львівською театрознавицею, арт-журналісткою Тетяною Вікторівною Шевченко.
Тетяна Вікторівна дала нам дуже гарну пораду: «Треба шукати людину, людське навіть в «нелюдській» темі. Тільки в такому випадку буде якісне медіа дослідження!». Вона навела відомий приклад з історії Другої світової війни, який є не більш, ніж радянський міф, але його свого часу широко висвітлювали в тогочасних медіа. Історія така: «Отже, тривала Друга світова війна. І от керівництво одного жіночого авіаційного полку помітило дивну ситуацію: прибуло стільки-то тон пального, яке розраховано на таку-то кількість бойових вильотів. Літаки в небо піднімалися меншу кількість разів, а пальне кудись зникало! І так кожного разу, впродовж тривалого часу! Куди ж зникало пальне? Ніхто не міг розгадати цієї загадки! Самі ж авіаторки завзято мовчали!
Тож один з керівників полку, вирішив крадькома, особисто, простежити за складом з пальним, щоб зрозуміти куди ж зникає пальне?! Незабаром його спостереження принесли результати : він побачив як з тилу, вночі, поверталися його підлеглі, на бойових літаках. На питання керівника: куди і нащо вони літали? Він почув просто фантастичну відповідь: авіаторки літали вночі, в глибокий тил, де в них була попередньо домовлена зустріч з перукаркою та майстринею манікюру!
Приголомшений командир запитав: навіщо авіаторкам нова зачіска, чи новий манікюр, коли вони щодня ризикують життям в небі на величезній висоті? до того ж, під час бойового вильоту вони перебувають в шоломі – їх нової зачіски чи нового гарного манікюру ніхто!!! не побачить?! Відповідь авіаторок була ще більш спокійно вражаюча: коли доведеться померти в небі (смертність серед льотчиків завжди була одна з найбільших на фронті), то я!!! буду знати, що в мене була нова зачіска і новий манікюр!».
Заньківчани в Запоріжжі, 1932 рік
Здавалося б , що це дрібниці мирного життя, але вони дуже підносили бойовий дух жінок-авіаторок. За цією легендою, з того часу авіаторкам було дозволено офіційно відвідувати майстринь манікюру чи перукарок. Так чи інакше, але такі історії показували життя людей в екстремальних умовах війни, де здавалося б головне завдання – вижити, а краса і мистецтво зовсім не на часі!
Ця історія, яку нам свого часу розповіла наша керівниця курсу Тетяна Шевченко, як приклад «людяного» підходу до такої складної теми була дуже корисна в подальших студіях. Відтак, опрацьовуючи матеріали періодики радянського періоду, передовсім, 60-70-х рр.. ХХ ст., нам вдалося віднайти низку опублікованих спогадів, репортажів та інтерв’ю про діяльність заньківчанських фронтових бригад періоду Другої світової війни, які можуть значно доповнити вже відому інформацію, а також внести багато важливих відомостей про це явище в історії театральної культури.
Театральна фронтова заньківчанська бригада під керівництвом Яременка, 1942 р.
У цьому контексті варто більш докладно зупинитися на одному із таких важливих, ключових!!! спогадів Василя Яременка «Шляхами, дорогами фронтовими», які були опубліковані на сторінках тогочасного львівського російськомовного видання «Львовская правда». Цей матеріал записала відома львівська журналістка Джемма Хвостенко. То був останній прижиттєвий спогад Василя Яременка, де він докладно, в деталях, розповів про побут під час війни, умови виступів, і звичайно, фронтові пригоди та приповідки! Все те, що стосується теми мистецтва на війні! Все те, що не увійшло в офіційні радянські звіти та документи, але водночас було складовою життя митців на фронті! Тож нам ці спогади виглядали дуже важливим джерелом інформації!
Принагідно, зауважимо, що Джемма Хвостенко (це псевдонім львівської журналістки польського походження – Емми Домбровської) окрім згадуваного матеріалу, зафіксувала дуже багато цінних спогадів та інтерв’ю митців, і не лише заньківчан. Ці матеріали друковані, впереваж, на сторінках тогочасної польськомовної та російськомовної преси Львова. Творчий доробок цієї журналістки, особливо, в галузі театральної журналістики заслуговує на значно більшу увагу дослідників, адже навіть сьогодні слугує не лише інформаційним дороговказом, джерелом відомостей, а є прикладом професійної майстерності.
Василь Яременко у виставі “Шельменко-денщик”
Тож повертаючись до спогадів Василя Яременка «Шляхами, дорогами фронтовими», які зафіксувала Джемма Хвостенко варто зауважити, що митець був керівником Третьої заньківчанської фронтової бригади. У цих спогадах Яременко зауважує, що мовляв, він був наймолодшим, і тому найнедосвідченішим керівником фронтової бригади заньківчан. Тут варто одразу внести уточнення: справді, з усіх трьох керівників заньківчанських фронтових бригад Бориса Романицького, Дмитра Дударєва і самого Василя Яременка – останній згадуваний митець наймолодший за віком. Однак, за досвідом, що найважливіше, вишколом творчої праці в часі реальних бойових дій, саме Василь Яременко був найдосвідченішим митцем з усіх заньківчан разом узятих!
Свого часу, я докладно досліджувала історію Роменського українського драматичного театру «Просвіти», і зокрема вивчала спогади самого Яременка, проте, як він з товаришами цього колективу виступав на фронті, в часі реальних бойових дій. Просвітянським театром в Ромнах, на той час, керував знаменитий скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе ( якраз період до приїзду Олександра Корольчука та групи акторів Державного театру УНР).
Василь Яременко у львівський період
Під час цих виступів, роменські митці втрачали своїх побратимів, збереглася навіть світлина на якій зображена уся трупа цього театру, а над окремими зображеннями маленькі хрестики чорнилами, очевидно, що полеглі митці. Зрештою, є відомий спогад самого Івана Кавалерідзе, що його важко поранили під час таких фронтових виступів роменського театру. Важко поранений Кавалерідзе втратив свідомість. Актори колективу, в тому числі і Василь Яременко, впродовж ночі склали розлогого некролога, а коли на ранок прийшли провести в останню путь свого керманича – виявилося, що він живий!
Так, одна із молодих медсестер якось вирішила перевірити пульс мертвим людям, яких щойно привезли до шпиталю.
І так, вона, зовсім випадково відчула, що в одного з прибулих, пульс, ледь, але ж б’ється, отже «мертвий» режисер, таки живий! Кавалерідзе, пізніше не раз, з вдячністю, згадував про цю щасливу випадковість у своєму житті, як своє друге народження!
Полісся. Світлила Cофія Хоментовська
Повертаючись до Василя Яременка можемо зазначити, що на момент керівництва фронтовою бригадою він вже мав досвід театральних виступів під час бойових дій. Крім того, Василя Яременко мав в своєму бекграунді і службу в тогочасній російській царській армії. Саме тому, Василь Сергійович Яременко був найбільш підготовлений керівник заньківчанської фронтової бригади.
І от, під час Другої світової війни цей митець очолив третю фронтову бригаду заньківчан. В своїх спогадах Василь Яременко багато уваги присвятив власне, обставинам того, як він та його фронтова бригада дісталися місця призначення. Їх тоді супроводжував офіцер, і одразу попередив, що фронт йде швидко (йшлося про Другий Прибалтійський фронт, який наступав через територію сучасної Білорусі), тож їм доведеться долати непролазні болота, щоб наздогнати армійські частини, куди вони мали прибути. Яременко наводив навіть таку популярну приповідку серед військових: «Бог створив небо! Бог створив землю! А чорт створив поліські болота!» – наскільки ця болотиста місцевість була важкопрохідною для людини.
Полісся. Світлила Cофія Хоментовська
Також супроводжуючий офіцер радив не користуватися дорогами, жодними дорогами, навіть ґрунтовими – бо їх авіація обстрілює найперше: і радянська, і нацистська! Очевидно, спрацьовувало оте сталінське гасло: ліс рубають, щіпки летять! Тому більшість шляху заньківчанська фронтова бригада йшла пішки, а відтак прибули із затримкою до армійських частин фронту за якими вони були закріплені. Проте заньківчани прибули в повному складі, без втрат особового складу, що було великою удачею на цій ділянці фронту!
Дуже швидко, після прибуття до своїх частин фронту, заньківчани розгорнули величезний намет, який частково відгорнули, зробивши таке велике шатро, і ці відгорнуті частини слугували театральними кулісами воєнного театру фронтової бригади заньківчан.
Як згадував легендарний митець Василь Яременко, щойно його театральна бригада прибула на місце призначення, то він, мимоволі, помітив іронічний скепсис на обличчях тамтешніх військовиків: мовляв, нащо нам цей зайвий тягар на фронті? брудні, втомлені митці та мисткині?! для чого вони тут? то ж зовсім не часі?! І Яременко зауважив, що в той момент він сам собі подумав: «от коли я вийду на сцену, тоді ви зміните свою думку». І справді, митців дуже полюбили на фронті. Заньківчани своїм мистецтвом переконливо продемонстрували, що культура на війні – то теж могутня зброя!
22 березня 2023 року музей у темряві “Третя після опівночі” відкриває філію у Львові! Першою екскурсією, яку зможуть відвідати львів’яни та гості міста, буде виставка в темряві “Мистецтво на дотик”. Відчуйте посмішку Мони Лізи, колони Тадж Махалу та багато інших експонатів архітектури, живопису та кіномистецтва!
Перший музей у темряві “Третя після опівночі” відкрився у Києві ще у 2017 році. Місія проєкту в тому, щоб зруйнувати стереотипне ставлення до незрячих, збільшити їх працевлаштування та збільшити доступність мистецтва для незрячих. За час існування екскурсії та івенти музею відвідали майже 40 тисяч людей, які змінили свій світогляд та ставлення до незрячих.
Задум відкрити філію у Львові виник в команди ще у 2019 році, але спершу пандемія, а пізніше повномасштабний наступ росії змістили плани. Але керівниця музею Аліна Марненко переконана, що бізнес в Україні має продовжувати розвиватись і працювати — навіть попри війну.
Тактильні ігри
“Зізнаюсь, на початку повномасштабної війни я думала, що нам доведеться закрити музей у Києві, адже все, крім боротьби заради перемоги, здавалось не на часі. Вирішили зробити останню спробу зберегти проєкт та релокувати його у Львів.
Проте одночасно з цим вдалось зберегти й київський музей, оскільки ми почали отримувати запити від відвідувачів та зрозуміли, що екскурсії все ще актуальні та потрібні. Вони як ніколи допомагають переосмислити важливі речі.
Відкриття кілька разів переносили, проте вже 22 березня (в 6-й день народження київського музею) ми відкриваємось у Львові! Це дуже символічна дата для нас та важливий крок — ми не лише не зачинились у Києві, а й навпаки розвиваємось далі та збільшуємо свій соціальний вплив.
Віримо, що львівський музей допоможе нам працювати більш стабільно та зберегти проєкт і команду”, — каже Аліна.
Гід музею Вікторія Шевчук
Наразі у Львові можна відвідати виставку в темряві “Мистецтво на дотик”. Пройти таку екскурсію можна за попереднім бронюванням самому або удвох, вартість — 600 грн за екскурсію для двох людей. Є знижки 10% на день народження та річницю весілля.
Програма виставки складається з 2-х частин: безпосередньо сама виставка в темряві у супроводі незрячого гіда, де можна відчути експонати на дотик, а також активності при світлі, під час яких можна навчитись писати шрифтом Брайля, пограти в тактильні ігри та багато іншого.
Також в музеї пропонують дитячі інтерактиви “5 чуттів” (як виїзні, так і в просторі музею).
Тактильні шахи
В команді музею у Львові вже 5 незрячих гідів, троє з яких наразі ще на етапі навчання.
Одним з екскурсоводів є Вікторія Шевчук, яка приїздитиме на роботу у Львів з Житомира!
“Я обожнюю свою роботу, тому протягом 4 років їздила проводити екскурсії в київський музей аж з Житомира. Але в час повномасштабної війни діставатись Києва стало майже нереально. На щастя, нещодавно з Житомира до Львова почав курсувати нічний потяг, тож я знову повертаюся до роботи — тепер вже у Львові”, — каже Вікторія.
Невдовзі команда музею планує запустити у Львові і інші формати: “Прогулянку в темряві”, “Побачення в темряві”, прогулянку містом наосліп “Відчуй Львів”, вечері та концерти у темряві. Слідкуйте за анонсами!
Сьогодні, 21 березня 2023 року, о 12:00 у м. Старий Самбір (вул. Лева Галицького, 23 А), Львівської області відбудеться відкриття сучасного дитячого інтерактивного простору.
У заході візьмуть участь: Сергій Лукашов – Національний директор СОС Дитячі Містечка, Ігор Трухим– голова Старосамбірської ОТГ, Наталія Кузяк – менеджер соціальної сфери СОС Дитячі Містечка та інші.
Організатором заходу є МБО БФ «СОС Дитячі Містечка» Україна. Вже 20-ий рік організація працює задля попередження сирітства в Україні та розвитку сімейних форм виховання. За період від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну організація спільно з партнерами допомогла 124 619 дітям та родинам, постраждалим від війни.
З нагоди 20-річчя роботи в Україні, СОС Дитячі Містечка хочуть відкрити 20 нових дитячих просторів по всій країні. Дитячий простір у Старому Самборі буде одним з перших.
Мета – залучити дітей та дорослих з числа внутрішньо переселених осіб до швидкої та ефективної адаптації у новій громаді. Їх культурна інтеграція, організація інформаційного обслуговування, навчання, розвитку та проведення спільного сімейного дозвілля. Локація буде відкритою для всіх дітей та батьків, які проживають на території ОТГ.
Також, на заході будуть присутні родини ВПО. У Вас буде можливість поспілкуватися з ними та висвітлити їх трагічні історії життя.
Співпраця заради дітей – це найважливіше партнерство, яке змінює світ навколо, робить наше суспільство більш людяним та інтегрованим у світову гуманітарну спільноту. Вдячні за увагу та будемо раді бачити представників Вашого ЗМІ на заході.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
![Катерина Грушевська. Львів, [1910-1911] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/06/613.jpg?resize=696%2C1262&ssl=1)
