28 вересня о 18:30 в Палаці Хоткевича (вулиця Кушевича, 1) відбудеться вечір експериментального кіно, організований спільно Львівською кінокомісією та творчою ініціативою АртСховище. Показ відбуватиметься за участю іноземних гостей.
В серпні у Кам’янці-Подільському на базі АртСховища відбувся воркшоп з експериментального кіномистецтва, який курував Матіас А. Доносо – режисер з Чилі, учасник багатьох кінофестивалів Європи та Південної Америки.
На цьому воркшопі режисер і п’ятеро учасників та учасниць зняли короткометражну стрічку “Розбиті вікна”, яку ми і хочемо вам презентувати, разом з іншими короткометражними фільмами із Тайваню, Чилі та Мексики.
Крім того ви зможете переглянути особистий топ експериментальних стрічок куратора програми Матіаса, серед яких зокрема стрічки тайванського режисера Tzuan Wu – Disease of Manifestation та wecantgrowuptogether, чилійського режисера Francisca Lira – Entre(s) Medio, мексиканські фільми від Los Ingravidos – Eroded pyramid та Vas lunar, а також роботу самого Матіаса – Benito Moreno!
Музичний супровід буде від одного з авторів саундтреку до фільму “Розбиті вікна” – Volosanya!
9 жовтня о 14:00 у Гарнізонному Храмі святих апостолів Петра та Павла відбудеться благодійний концерт хору «Євшан».
Хор виступить на підтримку військових 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, які зараз перебувають на фронті та беруть участь у контрнаступі, повідомили організатори.
Програма концерту включає духовні та народні пісні.
«Ми запрошуємо всіх послухати музику, підняти свій дух та підтримати наших захисників, яким потрібна наша підтримка: фізична, моральна та духовна. Разом ми – величезна сила», – запрошують хористи.
Камерний хор “Євшан”
Вхід на концерт вільний, проте всі охочі зможуть пожертвувати кошти на придбання приладів нічного бачення для наших захисників.
Як відомо, галицький камерний хор «Євшан» було засновано 1990 року. У репертуарі колективу – духовна, класична музика, а також українські народні пісні в обробках для хору та твори композиторів сучасності. Співи хору «Євшан» – молитва високого хорового мистецтва, яка змушує нас згадати про нездоланність єдиної, вільної України.
В колекції польського архіву вдалось натрапити на раритетні фото зі Львова, що датуються серпнем 1930 року.
Початок подорожі, серпень 1930 р.
На фото можна побачити львівських студентів Яніслава Камєнського, Януша Вальчака і Леслава Соха. Кадри показують початок і завершення їх автомобільної подорожі зі Львова до Гібралтару.
Фініш подорожі, серпень 1930 р.
На їх Фіаті бачимо напис “Pologne – Gibraltar”. Авто має львівські номера “LW8514”.
Авто після з подорожі, серпень 1930 р.
Кадри є свідченням цікавого життя тогочасних львівських студентів, які подорожували світом.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка” та інформаційним виданням Гал-Інфо. Зустріч модеруватиме головний редактор Гал-Інфо Андрій Маринюк.
Януш Юхницький – український театральний актор. Актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові. Народний артист України (2009).
Закінчив Драматичну студію при Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка в Києві. З 1975 року — актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові.
У 1991 році удостоєний звання Заслуженого артиста України (1991). З 2009 – Народний артист України.
Заграно театральних ролей:
«Не зрадь себе» Л. Сергєєв – Гліб
«Суєта» І. Карпенко-Карий – Акіл Акілович
«Украдене щастя» І. Франко – Шльома
«Восени, коли зацвіли яблуні» Я. Верещак – Гоша
«В цьому тихому старому домі» О. Арбузов
«Дай серцю волю…» М. Кропивницький – Семен
«Срібна павутина» О. Коломієць – Гопака
«Замшевий піджак» С. Стротієв – Іван Антонов
«Дикий ангел» О. Коломієць – Федір
«Богдан Хмельницький» О. Корнійчук – Горобець, Леонтовський
«Вода з отчої криниці» В. Фольварочний – Петро
«Юрко Крук» П. Козланюк – виконав 5 ролей
«Кафедра» В. Врублевська – Андрій Марунін
«Смерть Тарелкіна» А. Сухово-Кобилін – Поміщик Іванкін
«Роки блукань» О. Арбузов – Михайло
«Правда» О. Корнійчук – Керенський
«Човен хитається» Я. Галан – Пипцьо
«Звичайне чудо» Е. Шварца – Чарівник
«Комуніст» Є. Габрилович – машиніст
«Сон князя Святослава» І. Франко – Панюта
«Житейське море» І. Карпенко-Карий – Банітов
«Маскарад» М. Лермонтов – Шпріх
«Я дочка твоя, Вітчизно» В. Кошута – Марутаєв
«В степах України» О. Корнійчук – Перепилиця, Пуп, Коваль
«Санітарний день» О. Коломієць – Вітряк
«Незручна людина» А. Верблюдко – Вакгалов
«Пригоди Швейка» Я. Гашек – Лукаш
«Марія Заньковецька» І. Рябокляч – Саксаганський
«Хета Ніскавуорі» Х. Вуолійоки – Сантед Ламентауста
«Лісова пісня» Леся Українка – Той, що в скалі сидить
«Регіон» М. Зарудний – Яків
«Люди, яких я бачив» Смірнов – генерал Шевченко
«Олекса Довбуш» В. Босович – пан Каньовський
«Кремлівські куранти» М. Погодин – генерал Глаголєв
«Проводимо експеримент» Черних, Захаров – Першин
«Тартюф» Ж. Б. Мольєр – Лояль
«Шрами» С. Шабан – ведущий
«Я вибираю Березіль» Н. Бічуя
«Так переможемо» М. Погодін – член ЦК
«Дім, де розбиваються серця» Б. Шоу – Менінген
«Сьомий подвиг Геракла» М. Рощин – Тедей
«Гайдамаки» Т. Шевченко – Полковник
«Діти Арбату» А. Рибаков – Рєзанов
«Розслідування» Ю. Щербак – Ковтун
«Спокуса Хоми Брута» В. Врублевський – Свирид
«Танго» С. Мрожек – Стомім
«Маруся Чурай» Л. Костенко – Фесько
«Штани» М. Дунаї – Тамаш
«Ой, радуйся, земле» – Шляхтич
«Народний Малахій» М. Куліш – Народний Малахій
«Павло Полуботок» К. Буревій – Галаган
«Орфеєве чудо» Леся Українка – раб
«Брехня» В. Винниченка
«Не вбивай» Б. Лепкий – Тринітарій
«Макбет» В. Шекспір – Дунган
«Батурин» Б. Лепкий – Кенінгсен
«Василь Свистун» В. Герасимчук – Отаман
«Гріх і покаяння» І. Карпенко-Карий – Франц
«Ханума» А.Цагарелі – Князь
«Політ над гніздом зозулі» К.Кізі, Д.Вассермен – Мак Мерфі
«Професіонал» Д. Ковачевич – Теодор Край
«Микита Кожумяка» О. Олесь – Князь
«Благочестива Марта» Т. де Моліно – дон Гомес
«Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицький – Кайдаш
«Оргія» Леся Українка – Префект
«Романтики» Е. Ростан – Паскіно
«Івасик-Телесик» О. Огородник – Казкар
«Любов і мундир» Ф. Мольнар – Альберт
«Візит літньої пані» Ф.Дюрренматт – Учитель
«Хелемські мудреці» М. Гершензон – Гамліел
«Кафедра» В. Врублевська – Гурін
«Замшевий піджак» С. Стратієв – Бюрократ
«Амадей» П. Шеффер – Граф Франц Орсіні-Розенберг
«Сільва» І. Кальман – князь Леопольд Воляпюк
«Суботня вечеря» Шолом-Алейхем – м’ясник Лайзер
«Два дні… Дві ночі…» Б. Ревкевич за В. Шекспіром – Док
«Історія коня» Л. Толстой – Холстомєр
«Криза» О. Огородник – Охрім
«Троє товаришів» Е.-М.Ремарк – професор Жаффе
«Полліанна» Е. Портер – Джон Пендлтон
«Підступність і кохання» Ф. Шиллер – Міллер
«Небилиці про Івана…» І. Миколайчук – Цугсфірер
«Невольник» Т. Шевченко – Голощук, запорожець
«Останній гречкосій» О. Огородник – Михайло
«Віяло леді Віндермір» О. Уайльд – Герцог Бервік
«Блазні мимоволі» Орест Огородник – Степан Заєць;
«Ісус, син Бога живого» Василь Босович – Господар;
«Назар Стодоля» Тарас Шевченко – Другий староста;
«Циліндр» Едуардо де Філіппо – Агостіно;
«Безодня» Орест Огородник – Богдан;
«Різдвяна ніч» – Запорожці:;
«Голий король» Євген Шварц – Король-батько;
«Усе, несказане…» Людмила Нікончук та Оркестр театру – ;
«Украдене щастя» Іван Франко – Шльома, шинкар;
«Марія Заньковецька» Іван Рябокляч – Костянтин Адасовський;
«За двома зайцями» – Прокіп Свиридович Сірко,міщанин,має крамницю;
«Мазепа» Юліуш Словацький – Король Ян Казимир;
«Соло для мідних труб» Орест Огородник – Василь, батько;
«Фредерік або Бульвар злочинів» – Арель, директор театру;
«Каліка з острова Інішмаан» – Джонніпатінмайк;
Фільмографія
1980 рік – «Від Буга до Вісли» – режисер Тимофій Левчук, Кіностудія імені Олександра Довженка – польський офіцер
2008 рік – «Владика Андрей» – режисер народний артист України Олесь Янчук, Кіностудія імені Олександра Довженка – Старий Стефан
2014 рік – «Вовче сонце» – телесеріал, режисер Сергій Гінзбург – Адам
Перша мандрівка «Лісових Чортів». На скелях біля с. Розгірче. Липень 1922 р.
У четвер, 29 вересня 2022 року, об 11-00 в Музеї визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23 а), відбудеться наукова конференція «Українська тіловиховна традиція».
Подія відбудеться з ініціативи Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Відділу «Музей визвольної боротьби України» Львівського історичного музею, Львівського обласного Будинку учителя. Захід приурочений 100-річчю від заснування пластового куреня «Лісові чорти».
У конференції візьмуть участь науковці та громадські діячі: Роман Чмелик, Андрій Сова, Тарас Кузь, Віра Романчак, Василь Венгерак, Андрій Ребрик, Ольга Свідзинська, Богдан Генега, Андрій Котлярчук, Алла Гриньків, Ігор Селецький, Юрій Леськів, Петро Слободян.
Учасники заходу зможуть ознайомитися з виставкою «В пожежах всесвітніх…» Виставка до 110-ліття Пласту та 100-ліття куреня «Лісові Чорти».
Після майже тижневої дощової погоди, у Львові трохи потепліло. Але дуже відносно. Прогноз погоди обіцяє якийсь тиждень тепла, а далі все, осінь. Дай Бог йому помилитися, а нам ще трохи погрітися. А найкраще грітися, сидячи в затишній кав’ярні і насолоджуватися філіжанкою гарячої міцної кави. А ще в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова слухати цікавезні кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварні варшавського типу. Нині продовжуємо.
П’ять каварень розміщено довкола Гетьманських валів: De la Paix, Віденська, Imperial, Cariton i Grand. П’ять каварень, доля яких, крім цілої низки відмінностей, залежить від одного життєдайного джерела: від життя та енергії джерела торговців, що б’є ключем під центральним пам’ятником Собєскому та розливається звідти на два різні боки широким кутом валів. Ніби п’ять резервуарів, що живляться з одного джерела, разом з ним наповнюються та разом з ним і висихають. Звідси спільність їхньої долі та звідси, незалежно від класових відмінностей, їхня конкуренція.
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Напевне дуже рідко і лише з потреби загляне скромний купець з «Grandu» (колишньої «Театральної») до розташованої на иншому кінці валів, елегантної «De la Paix». Крім того, не буде він тут бажаним гостем. «De la Paix» зовсім не прагне до того, щоб забрати у «Grand» його клієнтів, подібно як і «Grand» не має бажання гостити у себе публіку з «De la Paix». Розділяє їх увесь шлях валів. Та все ж, не один з клієнтів, вийшовши з «Grand» та пройшовши нелегкий шлях вздовж валів до «De la Paix», ставав тут постійним клієнтом. І навпаки – не один з тих, що раз і назавжди прагнули закинути якір свого корабля у безпечних портах «De la Paix», були вирвані силою із спокійної гавані, та змушені знову виплисти на води бурхливого океану валів, не раз раділи можливості час від часу зупинитися в «Grand», знайти хвилину відпочинку та можливість вирішити свої справи.
У такий спосіб описали ми ці дві, з огляду на розташування та рівень, найбільш крайні, конкурентні каварні Валів. У них спільна доля і спільна прихильність до клієнтів: «Віденської», «Imperial» i «Cariton», залежала виключно від ситуації біля пам’ятника Собєскому: тобто від ситуації на біржі. Усі ці каварні створюють різні рівні одного і того ж типу: каварні купців. З цієї причини ці каварні відчули на собі кризу у господарстві набагато більше, ніж инші каварні Львова. Свідчить про це факт, що загальна їхня кількість зменшилася за останні кілька років на половину. Перед кризою було їх дванадцять! Крім вже згаданих, було ще сім инших: «City», «Grand» (в «Grand Готелі»), «Esplanade», «Abbazzia», «Corso», «New York», «Royal». Через їх ліквідацію, відвідування п’яти инших каварень, а радше трьох серед них: «De la Paix», «Віденської» i «Grand» ще більш менш тримається, а дві каварні – «Imperiaі» i «Cariton» існують більше за рахунок свого нічного життя.
Віденська кав’ярня, Львів 1935 р. Джерело: https://polona.pl
Крім цих п’яти каварень, про які ми згадували, варто згадати ще дві, розташовані щоправда дещо на узбіччі, ніби два порти, у двох протилежних затоках, але між собою стисло пов’язані: «Victoria» по вул. Рейтана та «Palermo» по вул. Рутковського.
З усіх львівських каварень, сьогодні лише чотири розміщені на партері: «De la Paix», «Imperial», «Victoria» i «Union». Говорю «лише», бо щойно недавно, кілька років тому, було аж 14 каварень, розташованих на партері. Тобто окрім чотирьох вже згаданих, були: «Мистецтво» (відомий колись львівський «Михайлик» по вул. Рутковського, про який в загальному описі давніх львівських каварень було забуто), «Boulevard» по вул. Городоцькій, «Monopol», «Esplanada», «City», «Corso», давній «Grand» та «Американська», давня «Центральна» на площі Бернардинській і «Splendid».
Тип каварні розміщеної на двох поверхах був особливо поширений в містах колишньої монархії: у Львові, Ґраці, Празі, там, де наприклад, з двадцяти каварень, розташованих на головних вулицях міста, лише дві або три були розміщені виключно на партері. Є це дивним ще тому, що в самому Відні існували тоді, а навіть ще сьогодні, лише декілька каварень на кілька поверхів, крім звичайно «Sacher», що мала свою головну залу також на партері. Єдиним поясненням такого феномену є те, що правдоподібно оплата оренди кількаповерхової каварні у тих містах, на відміну від Відня, Берліна чи Парижа, була значно нижчою, ніж орендна плата каварень, розташованих лише на партері.
Каварня De la paix (2 поверх), квітень 1936 року
Так це чи ні, єдиною найкращою каварнею у Львові є сьогодні «De la Paix», з вікон якої відкривається широкий вид на презентабельну вулицю нашого міста. Вона є найцікавішою, принаймні для мене. Та все ж столики біля вікон не втішаються більшою увагою, ніж инші столики у каварні. Крім того, мало хто з відвідувачів «De la Paix» має час та терпеливість зачаровуватись прекрасним видом з вікна. Приходять сюди почитати газети, попити каву або, найчастіше, у пошуках інтересу. Для такої мети потрібно передовсім бути побаченим та бачити: не лише чарівний вид, але инших людей, инших інтересантів. Потрібно сидіти лицем до середини (en face), а не загравати з профілем ззовні.
Канапи біля вікна в каварні «De la Paix», по дві навпроти себе при кожному столику, повернені відповідно до старого віденського типу, боком до залу, та напів до вулиці. Так сиділи у вікнах відомої «Cafe-Fenstergucker» по вул. Kaemtnerstrasse офіцери та інтелігенти, спостерігаючи крізь шибки вуличний рух. Тілом були всередині – духом на вулиці. Подібно сідають також при столиках в нішах віденських каварень біля вікон закохані у першій фазі свого кохання, подібно до двох обернених до себе канапок, сліпі на все, що діється всередині чи на вулиці, вдивляючись собі взаємно у вічі.
Але чи це має якесь значення, для поважних купців? І взагалі, чи це зручно: постійно дивитися у вічі? Зустрічі купців в «De la Paix» відбуваються у зовсім инших та дуже специфічних умовах. Зазвичай сидить один на дивані біля стіни, повернений обличчям до свого співбесідника, а слухач, сидячи vis-a-vis, відвертається боком, та спирається одним ліктем на поруччя крісла, иншим ліктем на стіл, сплітаючи долоні і дивлячись перед собою. Виглядає ніби живий пам’ятник скептицизмові.
Кав’ярня “Віденська”. Інтер’єр
На загал подібні зустрічі закінчуються для усіх позитивно: тобто не приносять жодного результату. Тому жодна зі сторін не втрачає нічого. Тому нелегко вимагати чогось більшого, окрім депресії, якою повіває з Гетьманських валів. Крім того, пам’ятаючи жидівське прислів’я «Багатий бізнесу не робить, лише людина бідна змушена це робити», а відвідувачі «De la Paix» бідними не є, то можуть дозволити собі на каву (за цінами на 20 % зниженими), на булки (без масла), які розходяться тут ліпше, ніж у будь-якій иншій львівській каварні, на більярд та на гру у карти. Лише на одне дозволити собі не можуть: заплатити 50 грош «нічного податку».
Ще задовго до того, як починає згасати світло, велика зала «De la Paix» видовжується щораз більше та потопає у мороці. Біля однієї лише бічної лямпи засидівся останній постійний клієнт, обкладений цілою скиртою газет, до останньої секунди заглиблений у текст. Минула північ. Останній офіціант, з вимушеним усміхом та незарадним рухом рук підходить до читача. Розуміються без слів. Клієнт покидає недочитану газету, бере свій плащ та парасолю, яких, про всяк випадок ніколи не залишає у гардеробі, і прямує до виходу. Лише з сусідньої кімнати, де засідає картярний клуб, чутно ще шарудіння карт. Великі чорні вікна «De la Paix», ніби сліпі, вдивляються у порожню, темну львівську «avenue». Вали сплять.
Крайній справа будинок № 7 споруджений у 1902 р. На першому поверсі знаходилася відома кав’ярня “Центральна”. Фото 1910 р.
І щойно тепер розпочинається життя в сусідньому «Imperial». Однак з огляду на те, що цікавимось життям каварень лише у їх класичній формі, відвідали ми це місце в обідню пору. Велика танцювальна зала, подібно як і инші нічні «виходки» спить. З вузького передпокою на першому поверсі входимо до двох «денних» залі. Сіра, скрипуча, простора підлога прогинається під ногами. Темні, понурі шпалери: низькі та сірі від диму стелі. Цілість є вершиною розкомплексованости. Враження подекуди жахливі. Простота у меблях майже тюремна. Власник, який більше дбає про рух на танцювальному майданчику, цілу свою увагу присвятив нічному життю свого бізнесу. Тому у звичайний день у головній залі порожньо, подібно як в головній тюремній залі, з якої щойно відправлено в’язнів. Денні клієнти «Імперіалу» на таку ізоляцію не заслуговують. Тому можна їх побачити лише з балкону, коли вони, користаючи з теплої погоди, групами сидять на валах, розмовляють, часом таємничо, та все ж не конспіративно.
Лише у недільну обідню пору «Imperial» наповнюється клієнтами. Наповнюється вулиця перед будинком, широка в’їзна брама. Не звертаючи увагу на таблицю, яка забороняє затримуватись та прогулюватись у брамі, збирається там чимало підлітків та недільних bon vivant зі своїми подружками. Стоять під стінами та прогулюються туди і назад. Зі спокоєм намагаються не звертати уваги на заборону, з динаміка, розташованого у брамі, долітають слова: Любов тобі усе пробачить. Але ці слова не належать «Імперіалу», а долітають з кінотеатру, який розміщений у середині подвір’я. Товариство, яке прогулюється у брамі, не є, і ніколи не хотіло бути клієнтами «Імперіалу». Недільні його клієнти зовсім не подібні до клієнтів кінотеатру, так само, як не подібні до клієнтів жодної иншої львівської каварні.
Будинок і кав’ярня Шнайдера на рекламній поштівці. Поч. XX ст.
З усіх валів, з усього Львова, а навіть з усіх Карпат сходиться та з’їжджається до «Імперіалу» у кожну неділю спеціальне товариство: директори деревообробних фірм, власники тартаків, лісні ділки, з великих і провінційних містечок, люди з глибоких лісів, відомі бізнесмени, посередники в халатах, лісничі у стрілецьких костюмах. Це біржа дерева. «Imperial» удень, а особливо в неділю, є місцем зустрічі деревообробних ділків, специфічною фаховою каварнею.
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Сьогодні, 25 вересня 2022 року, о 14:00 у парку ім. Івана Франка (поблизу пам’ятника І. Франку) відбудеться відкриття інтерактивної фотовиставки “Вірити. Любити. Чекати”, присвяченої полоненим захисникам та захисницям “Азовсталі”.
На виставці просто неба будуть представлені роботи трьох українських фотографинь – Анастасії Сороки, Соломії Назарко та Анастасії Крисак. На світлинах, що експонуватимуться – матері, татусі, дружини, дівчата та діти полонених героїв.
Хто герої світлин, представлених на фотовиставці? Їх значно більше, аніж на фото. Це чудові матері, дружини та діти полонених захисників. Також, це й оборонці «Азовсталі», серед яких – як чоловіки, так і жінки. Ми їх на фото не бачимо, тому що вони у полоні. Але вони є.
“Мета виставки: привернути увагу українського суспільства, світової громадськості, міжнародних інституцій та організацій до проблеми полонених “Азовсталі””, – повідомляють організатори.
Експозицію виставки можна буде оглянути до 9 жовтня 2022 року.
Співак Ostrovskyi, музику якого називають новою та провокаційною для українського шоу бізнесу, запустив тренд у Тік Ток, сповнений цікавим смислом та метафорами.
Кілька тижнів тому уривок з пісні “Цілував би” був залитий у Тік Ток, і він став популярним трендом. Тоді виконавець зрозумів, що треба випускати пісню, бо слухачі хочуть почути повну версію треку.
Музикант зазначає: “У мене дуже цікаве життя, в якому багато пригод і переживань. І все це я інсталюю у свої пісні. Трек “Цілував би” присвячений давньому коханню, яке ще досі викликає у мене мурахи по тілу. Я чую запахи тих стосунків. Так народилася ця пісня”.
Часто люди не цінують те, що мають, і якщо була можливість і шанс змінити все, то варто його використати – основний меседж треку. У кожного з нас є шанс змінитися на краще.
Завдяки трендам можна охопити досить широку аудиторію. Співак хоче використати популярну соціальну мережу, щоб передати хороші почуття і закликати зберігати у пам’яті важливі для кожного з нас моменти. Особливо актуальним це є зараз, у теперішній ситуації для нашої країни.
Сьогодні пропонуємо до перегляду старі зображення палацу в місті Заліщики на Тернопільщині. Вони були підписані, як палац графів Тарнау. Датуються кадри 1900-1930-ми роками.
Палац в Заліщиках, 1900-1930-ті рр.
З історії відомо, що ця будівля свого часу належала родинам Бруницьких та Тарнау. Вона збереглась і до наших часів.
Палац в Заліщиках, 1900-1930-ті рр.
Вперше палац на цьому місці, був зведений ще у XVIII ст. князем Юзефом Понятовським. Далі, на початку ХІХ ст., новий власник купець Бруницький вирішив перебудувати палац в стилі «ампір». Будівля з часом знову зазнала змін і отримала доповнення в стилі «класицизму».
Палац в Заліщиках, 1900-1930-ті рр.
В ХІХ ст. Бруницькі в своєму палаці відтворили такі самі інтер’єри, які були у віденському Шенбрунні. Це було зроблено спеціально до приїзду у 1852 році сюди австрійського цісаря Франца Другого. Сьогодні палац знаходиться у приватній власності.
У вівторок, 27 вересня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) , за ініціативи Управління культури Херсонської міської ради запрошуємо вас на розмову з херсонцями про Херсон «Південь України. Деокупація пам’яті».
Щодня з болем і надією ми читаємо новини про окуповані території нашої країни. Ми знаємо, що Херсон – це Україна. Знаємо, яку страшну ціну платять українці за волю.
До розмови долучаться:
Світлана Думинська – начальниця Управління культури Херсонської міської ради, волонтерка;
Андрій Гречило – український історик, фахівець у галузі геральдики, вексилології, фалеристики, емблематики та сфрагістики, доктор історичних наук;
Ліза Євсеєва – архітекторка, керівниця наукових досліджень Новокаховського товариства охорони культурної спадщини;
Наталія Бімбірайте – археологиня, голова ГО «Культурний центр Україна-Литва»Науково
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Українська вокальна формація «Піккардійська Терція» та композитор і виконавець Алекс Макаров, відомий під творчим псевдонімом SASHKA, представляють дуетну пісню Baby та кліп на неї. Творчий тандем присвятив свій твір Україні, її красі та водночас героїзму. Пісня розповідає про любов до країни, зізнаючись їй у почуттях, немов до коханої дівчини.
Автором музики й тексту Baby виступив SASHKA. Як розповідає виконавець, він почав працювати над піснею ще у 2017 році, але поштовхом для завершення треку стала повномасштабна війна та окупація його рідного Херсона. Під впливом почуттів і емоцій, викликаних цими подіями, у бомбосховищі під звуки вибухів, зіграна на старому Гібсоні, пісня була завершена.
І якщо музика дуже легко лягла в рядки, то із записом треку виникли певні складнощі. Музиканти, що взяли участь у записі, після 24-го лютого були розкидані по всьому світу. Гітарна партія була записана Толіком Манді в бомбосховищі в Черкаській області, труби – в Німеччині Алексом Павлюковим (Estrada), що колись працював зі Світланою Лободою, партію акустичної гітари записав Михайло Баньковський, який волонтерив у Києві, а ударні – Олександр Муренко, барабанщик Тіни Кароль, що спеціально для запису приїхав у Київ із села в Житомирської області.
Тоді ж у SASHKі з’явилась думка звернутись до вокальної формації «Піккардійська Терція», пісня “Пустельник” якої вже багато років була для Алекса однією з улюблених. Baby одразу сподобалася всім учасникам секстету, тож було вирішено створювати музичну посвяту своїй країні разом – записувати пісню та знімати кліп Baby.
“Я не дуже й то розраховував, що хлопці залишать мої гітари, труби та барабани, адже вони все життя співають а капела, у цьому їхній стиль і фішка. Однак, “Терція” залишила моє аранжування повністю, додавши декілька своїх музичних трюків”, – розповів SASHKA.
“За 30 років на сцені у мене як у музиканта і у нашої групи як у музичної одиниці вже виробилася творча інтуїція, – розповідає художній керівник вокальної формації «Піккардійська Терція» Володимир Якимець. – І коли SASHKA прислав нам пісню Baby, ми одразу почули у ній творчу родзинку. Він запропонував, щоб ми заспівали її самі. Але хто здатен виконати твір краще, ніж сам автор? Тож наша зустрічна пропозиція була – створити дует, у якому поєдналися б настрій, щирість і правдивість автора із вокальним колоритом «Терції». У переписці SASHKA згадав, що гітарну партію виконав Анатолій Манді, сидячи у бомбосховищі, – через що пісня набула особливого символізму. Цю партію ми так і залишили у пісні. Адже наше кредо – не змінювати те, що є добре, а лише примножувати його. Тож концепція аранжування не змінилася – інструменти залишилися. А зі свого багатого досвіду творчих колаборацій (з Русланою, Оксаною Мухою, Андрієм Підлужним та іншими) ми добре знали, як зробити дует цікавішим та різноманітнішим. Зізнаюся, я мав певні перестороги – чи варто робити таку лірику у такий важкий для нашої країни час? Але SASHKA аргументовано переконав мене: промені надії й позитиву зараз дуже потрібні людям. Світло і віра в добро тільки пришвидшуватимуть перемогу, мир і спокій в Україні. А кожен із нас має робити справу на своєму місці. І робити її добре!”
Практично в унісон із релізом пісні Baby, вокальна формація «Піккардійська Терція» відзначає своє професійне 30-річчя: 24 вересня 1992 р. у Львові відбувся перший публічний виступ колективу. Незадовго до того, як Сашко Макаров пішов у Херсоні до школи.
Кліп на пісню Baby був знятий в мальовничому пшеничному полі в передмісті Києва вже за місяць від першої зустрічі музикантів. Режисером кліпу і режисером монтажу виступив сам SASHKA, оператором Олексій Хорошко, стилістом Катя Костенко, а гримером Катя Старовойтова.
Реконструкція вул. Замарстинівської. Автор фото – Андрій Василюк. 2019 р.
Жовківське передмістя отримало трамвайне сполучення найпершим із околиць Львова – пасажирський рух кінного трамвая до станції Підзамче і Жовківської рогачки почався 16 березня 1881 році. У 1908 році на Жовківському передмісті з’явився електричний трамвай – тут не тільки проклали трамвайні лінії, але й на Гаврилівці, поруч із Новою Різнею, збудували трамвайне депо. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про те, як трамвай прийшов на Підзамче, Гаврилівку та Замарстинів.
Вулиця Богдана Хмельницького є, напевне, однією із найстарших вулиць Львова, ровесницею нашого міста – так вважає відомий краєзнавець Борис Мельник. Починаючи від XIII століття і до кінця XVIII століття вона носила назву Волинської дороги, як і торгівельний гостинець в напрямку Білорусі та Литви. У кінці XVIII століття вулиця отримала назву Жовківської – на честь містечка Жовква, яке стояло найближче на Волинській дорозі. У 1936 році вулицю було названо на честь політичного і військового діяча Речі Посполитої (1547 – 1620), який загинув в битві під Цецорою. У 1944 році вулиці отримала назву на честь українського гетьмана Богдана-Зіновія Хмельницького. Цікаво, що бічні вулиці Богдана Хмельницького носять її старі назви – Волинська (із 1913 р.) та Жовківська (у 1825 – 1890 рр. вона називалася Коритною, а у 1890 – 1946 рр. – Св. Марціна).
Вигляд із Високого Замку на Жовківське передмістя. На світлині видно вулицю Жовківську (нині – Богдана Хмельницького) в напрямку виїзду із міста. Кінець 1920-х – початок 1930-х рр.
Обабіч Волинської дороги, яка потім стала вулицею Жовківською, сформувалося одне із чотирьох львівських передмість. В кінці XVIII століття австрійська влада запровадила поділ міста на Середмістя (місто Львів у межах міських мурів) та Бродівське (Личаківське), Галицьке, Жовківське та Краківське передмістя. У 1823 році у всьому місті Львові налічувалося 2479 будинків, в тому числі на Жовківському передмісті – 447 будинків. Жовківське передмістя мало свій цвинтар на Папарівці, біля підніжжя Замкової гори (на місці сучасної станції Підзамче) – його було закрито у 1856 році, а у 1869 році – повністю ліквідовано під час будівництва залізниці в напрямку російського кордону: до Бродів та Підволочиська.
Зі сторони Середмістя межами Жовківського передмістя були сучасні площі Данила Галицького, Ярослава Осмомисла та Торгова, а також вулиці Івана Гонти. Межею із Краківським передмістям була річка Полтва, із громадою Замарстинова – канал Нова Полтва або ж Корито, що проходив сучасними вулицями Хімічною, Дашкевича та Жовківською. Зі сходу Жовківське передмістя межувало із громадою Знесіння. Починаючи із XIV століття чималу частину мешканці Жовківського передмістя складали євреї.
Вулиця Жовківська (нині – Богдана Хмельницького) в районі Жовківської рогачки. Початок 1930-х рр.
У ХІХ столітті в районі рогу сучасних вулиць Богдана Хмельницького і Волинської знаходилася міська митниця – Жовківська рогачка. Іще одна митниця – Замарстинівська або Голосківська рогачка, знаходилася на перетині сучасної вулиці Замарстинівської та каналу Корито біля Мурованих мостів.
Розвиток Жовківського передмістя пришвидшився в 1870-ті рр., коли тут пройшла залізниця в напрямку російського кордону – до Красного, Бродів, Тернополя та Підволочиська. За наполяганням львівського магістрату біля підніжжя Замкової гори було влаштовано станцію Підзамче із пасажирським двіцем (вокзалом), який був ближче до центру міста, а ніж головний і чернівецький вокзали. У 1897 році на залізниці в східному напрямку укладали другу колію, у кінці 1910-х рр. станція Підзамче зазнала реконструкції та стала вузловою – від магістралі Львів – Красне відгалузилися локальні залізниці в напрямку Перемишлян та Підгайців (1909) та Стоянова (1910), яку в 1910-х – 1920-х роках було продовжено до Кристинополя (Червонограда) та Луцька.
Кінний трамвай на вулиці Жовківській (Богдана Хмельницького) в районі залізничного переїзду. Початок ХХ століття
Станція Підзамче потребувала надійної комунікації із Середмістям. Першою такою комунікацією став кінний трамвай. 21 травня 1879 року магістрат Львова та Трієстинське трамвайне товариство узгодили траси майбутніх маршрутів кінного трамвая. Гілка в напрямку Підзамча та Жовківської рогачки мала відгалузитися від головної лінії головний вокзал – площа Цлови (Митна) на площі Голуховських (нині – пл. Торгова) і пройти площею Краківською (Ярослава Осмомисла) та вулицею Жовківською (Богдана Хмельницького) обіч Старого Ринку та станції Підзамче. Початковий варіант передбачав перетин колій кінного трамвая та магістральної залізниці Львів – Красне в одному рівні (тепер на цьому місці підземний перехід під коліями, а до кінця 1970-х рр. іще діяв переїзд із шлагбаумами). Такий варіант мав бути тимчасовим. Постійну трамвайну лінію мали прокласти вулицею Замарстинівською по-під залізничний міст та вулицею Об’їзд (нині – вул. Л. Долинського) і далі вулицею Жовківською.
Трасу трамвайної лінії мали погодити у Відні, в австрійському міністерстві торгівлі, в компетенції якого на той час були усі залізничні проекти, в тому числі і міські залізниці. Віденські фахівці вирішили, що радіус повороту на розі вулиці Замарстинівської та Об’їзд є недостатнім для безпечної експлуатації кінного трамвая, відповідно колії мали прокласти вулицею Замарстинівською, а далі вулицею Бальоновою (Гайдамацькою), тобто таким чином як зараз проходить лінія електричного трамвая.
Гілка парового трамвая до станції Підзамче (позначена червоною лінією). Фрагмент плану ліній парового трамвая у Львові 1890 року
Трієстинське трамвайне товариство не виконало пропозицій ні львівського магістрату, ні настанов віденського міністерства торгівлі. Трамвайна лінія була прокладена вулицею Жовківською (Богдана Хмельницького) із перетином магістральної залізниці в одному рівні. На перетині колій кінного трамвая і залізниці було влаштовано переїзд із шлагбаумом.
За контрактом рух кінних трамваїв до Жовківської рогачки мав розпочатися до 1 вересня 1880 року. Але, проведений у вересні 1880 року технічний огляд нової трамвайної лінії виявив цілу низку дефектів та недопрацювань. За контрактом вся лінія до Жовківської рогачки мала бути двоколійною, але в реальності, через малу ширину вулиці, в районі залізничного переїзду було влаштовано одноколійну ділянку довжиною біля 140 метрів. На виправлення дефектів пішло майже півроку, відповідно рух трамваїв до Жовківської рогачки розпочався 16 березня 1881 року.
Трамвайні лінії у Жовківському передмісті та Замарстинові станом на 1909 рік. Фрагмент карто-схеми міста Львова
До пуску електричного трамвая у 1894 році основні доходи львівській філії Трієстинського трамвайного товариства приносила головна лінія – від головного залізничного вокзалу вулицями Городоцькою та Казимирівською, Гетьманськими валами до площі Цлової (Митної). Починаючи із 1895 року основні доходи почала приносити саме лінія на Підзамче і Жовківської рогачки.
На зламі 1880-1890-х років у Львові жваво обговорювався проект побудови мережі ліній парового трамвая. Паровий трамвай мав використовуватися як для пасажирських, так і для вантажних перевезень. Одна із гілок парового трамвая мала сягнути станції Підзамче, проте проект не був реалізований.
Трамвайні вагони в депо на Гаврилівці. Початок 1910-х рр.
Перші плани будівництва лінії електричного трамвая в напрямку Жовківського передмістя (до Гаврилівки) з’явилися іще у 1898 році. У 1902 році планували, що ця трамвайна лінія пройде вулицями Шпитальною та Сонячною (Куліша) аж до Нової Різні. Проте ці плани так і не почали реалізовувати, в т.ч. і через опір Трієстинського трамвайного товариства. В кінці 1905 – на початку 1906 р. влада міста Львова ухвалила рішення про викуп кінного трамвая від Трієстинського трамвайного товариства в комунальну власність міста із подальшою електрифікацією ліній кінного трамвая.
Навесні 1906 року керівник Міських закладів електричних інженер Йозеф Томицький презентував план розвиток мережі електричного трамвая. За цим планом електрифікація колій кінного трамвая, в т.ч. і на Жовківське передмістя разом із будівництвом гілки на Замарстинів мало відбутися на другому етапі розвитку мережі. У подальшій перспективі трамвайну колію на Замарстинів мали продовжити аж до курортного селища Брюховичі.
Трамвайні вагони «Sanok» та «Graz» в профілакторії трамвайного депо на Гаврилівці. Початок 1910-х рр.
Роботи по електрифікації ліній кінного трамвая були проведені протягом 1908 року. Для того, щоб не залишати мешканців без транспорту, спочатку реконструювали під рух електричного трамвая одну колію, по іншій колії все ще курсував кінний трамвай. 15 грудня 1908 року електричний трамвай почав курсувати однією колією вулицями Жовківською (нині – Богдана Хмельницького), Замарстинівською, Бальоновою (Гайдамацькою), знову Жовківською та Волинською до Нової Різні на сучасній вулиці Промисловій. В той же день припинився рух кінного трамвая по вул. Жовківській через залізничний переїзд. Другу колію на вулицях Жовківській, Замарстинівській та Бальоновій було влаштовано вже у 1909 році. Двоколійна ділянка закінчувалася на розі вулиці Волинської. Далі тягнулася одноколійна ділянка до трамвайного депо, яку було дещо продовжено в липні 1909 року.
Паралельно із будівництвом трамвайної лінії на Гаврилівці біля Нової Різні (міська бійня, яка була введена в експлуатацію в 1901 році) почали будувати нове трамвайне депо. Його будівлі спроєктував в стилі «геометричної сецесії» відомий архітектор Ян-Антоній Богуцький (1870 – 1948). При спорудженні трамвайного профілакторію (цеху, де трамваї обслуговують і ремонтують) було використано новітні матеріали та технології, в тому числі – металоконструкції та залізобетон. Загалом депо початково було спроектовано для розміщення 70 трамвайних вагонів.
Трамвайні колії біля центрального входу на нову міську різню. Початок 1910-х рр.
Поруч із трамвайним депо на Гаврилівці в кінці 1900-х років Міські заклади електричні спорудили два багатоквартирних будинки-близнюки, які нині мають адресу вул. Промислова 31 і 33. Ці будинки вибудувані в оригінальному стилі, який поєднує окремі риси модерну та арт-деко. В кожному будинку – по три під’їзди. Квартири були із окремими кухнями, ванними та туалетами. Між другим та першим поверхом знаходяться оригінальні медальйони, в тому числі із зображенням півнів.
У кінці 1930-х років кінцева трамвайної лінії на Гаврилівці була за одну зупинку від трамвайного депо біля рогу вулиць Нової Різні (нині – Промислова) та Гощинського (нині – Городницька) біля Гицлівки. Другі колії на вулицях Волинській і Нової Різні було укладено у 1920-х – 1930-х рр.
Трамвай маршруту HG Гетьманські вали – Гаврилівка на площі Краківській (нині – Ярослава Осмомисла). Світлина часів І світової війни
Із 15 грудня 1908 року на Гаврилівку курсував трамвайний маршрут HG, траса якого починалася на Гетьманських валах (ця кінцева позначалася літерою Н) біля Віденської кав’ярні) і закінчувалася на Гаврилівці (цю кінцеву позначала літера G). Окрім цього маршруту в напрямку Жовківської рогачки із липня 1909 року почав курувати трамвайний маршрут HR від Гетьманських валів. Окремі вагони курсували до станції Підзамче. У 1911 році на трамвайний маршрут HG припадало 6,2% всього пасажиропотоку трамвая, на вкорочений маршрут HR – 5,1%. Вагони, які курсували від центру до станції Підзамче перевозили лише 0,4% пасажирів. Під час Першої світової війни в напрямку Підзамча й Гаврилівки курсували лише вагони маршруту HG.
Сучасний львівський мікрорайон Замарстинів починає свою історію в далекому 1387 році, коли львівський міщанин німець Ян Зомерштайн заклав маєток площею 12 ланів (біля 300 га), який отримав назву «Зомерштайнгоф» (двір Зомерштайна). Ця назва у місцевій вимові перетворилася на Замарстинів, її отримав не лише фільварок Зомерштайнів, але й село, яке виникає навколо нього. У середні віки Замарстинів був одним із 11 сіл, які перебували у феодальній залежності від міста Львова і називалися «міськими селами». У XVII – XIX ст., сучасна вулиця Замарстинівська, яка початково виникла як дорога до фільварку Зомерштайнгоф, мала назву «вулиця Мурованого мосту» – ця назва походила від кам’яного мосту через штучний рукав Полтви на розі сучасних вулиць Замарстинівської та Лемківської. Назву Замарстинівська вулиця отримала лише у 1871 році, але поширювалася вона тільки на частину вулиці до залізничного мосту. Далі, в селі Замарстинів, ця вулиця мала назву Львівської. Наприкінці 1900-х рр. межа між містом Львовом та селом Замарстинів пролягала по вулицям Граничній (нині вул. Хімічна) та Короля Яна (Дашкевича).
Будинки на сучасній вулиці Промисловій, збудовані за кошти Міських закладів електричних для своїх працівників. Світлина 1920-х рр.
Трамвайну лінію до села Замарстинів було прокладено у 1908 році. Вона була одноколійною і закінчувалася біля перехрестя із вулицею Огородницькою (нині – вул. Городницька) – біля Замарстинівської рогачки. Трамваї на Замарстинів почали курсувати 30 грудня 1908 року – сюди пішли вагони маршруту HZ. У 1911 році на трамвайний маршрут на Замарстинів припадало усього 3,9% всього пасажиропотоку львівського трамвая.
Львівський трамвай перервав свою роботу в листопаді 1918 року через вуличні бої між українськими та польськими вояками. Хоча полякам вдалося достатньо швидко витіснити війська ЗУНР зі Львова, в січні 1919 року під час бойових дій на околицях міста було ушкоджено електростанцію на Персенківці, яка після цього припинила роботу. Відновити роботу трамвая вдалося лише у травні 1919 року, серед трамвайних маршрутів, які першими відновили роботу був і маршрут HG на Гаврилівку. В той же час, трамвайні вагони на Замарстинів не курсували іще кілька років.
Трамвай маршруту № 10 на Замарстинові. Світлину зроблено після 1925 року
На початку 1920-х років для транспортування кам’яного вугілля зі станції Підзамче до львівської газівні було збудовано службову вантажну трамвайну лінію вулицями Під Дубом, Сонячною та Газовою – кронштейни на стінах будинків і досі нагадують про існування цієї трамвайної лінії.
У 1923 році було відновлено курсування трамваїв до Замарстинова – сюди почали курсувати вагони трамвайного маршруту HZ від Віденської кав’ярні. Також було відкрито трамвайний маршрут DZ, який поєднав залізничний вокзал (D означало «дворець», тобто вокзал) та Жовківську рогачку. Із жовтня 1923 року було запроваджено курсування трамвайного маршруту № 9, який поєднав Гаврилівку із парком Кілінського (нині Стрийський парк). Цей маршрут тими ж вулицями, що і маршрут HG, і далі площею Марійською (Адама Міцкевича), площею Галицькою та вулицями Баторія (Князя Романа) і Зиблікевича (Івана Франка). На маршруті курсувало 7 трамвайних поїздів із моторного та причіпного вагонів.
Трамвай «Sanok» на службовій вантажній лінії до міської газівні пересікає Полтву. Початок 1920-х рр.
Протягом 1925 року було збудовано трамвайну лінію по вулицям Шпитальній та Сонячній (Куліша), яка з’єдналася із вже наявною службовою трамвайною лінією від вул. Замарстинівської до вул. Газової. Із серпня 1925 року цією трамвайною лінією почали курсувати вагони маршруту HZ.
Наприкінці 1925 року всі трамвайні маршрути Львова отримали цифрові позначення, отож трамвайний маршрут DZ отримав № 5, а трамвайний маршрут HZ – № 10. Отож, починаючи із грудня 1925 року на Гаврилівку курсували вагони маршрутів №№ 5 і 9. Траса маршруту № 5 пролягала від головного вокзалу вулицями Городоцькою та Жовківською, а маршрут № 9 прямував вулицею Жовківською, через центр міста до парку Кілінського. На обох маршрутах була можливість курсування поїздів із моторного та причіпного вагонів. До Замарстинівської рогачки курсував маршрут № 10. У 1928 році було змінено трасу маршруту № 9 – замість вулиці Замарстинівської він почав курсувати трамвайною лінією вулицями Шпитальною та Сонячною (Куліша), яка була введена в експлуатацію в 1925 році, натомість вагони маршруту № 10 почали курсувати вулицею Замарстинівською.
Трамвайні колії на вулиці Сонячній (нині – Куліша), 1930-ті рр.
Із серпня 1930 року від кінцевої трамвайного маршруту № 10 на Замарстинівській рогачці і до Брюхович повз санаторій на Голоску почав курсувати муніципальний автобусний маршрут «D». У трамваях маршруту № 10 та у автобусах маршруту D можна було придбати пересадочні квитки. Із 15 жовтня 1931 року автобуси маршруту D почали курсувати аж до центру міста.
31 березня 1931 року до складу міста Львова увійшла ціла низка передмість, у тому числі Замарстинів, Знесення та Збоїще, які межували із старим Жовківським передмістям.
У вересня 1933 року трамвайний маршрут № 10 було продовжено від центру міста вулицями Баторія (Князя Романа), Зіблікевича (Івана Франка), Понінського (Івана Франка) та Козельницькою до Стрийської рогачки.
Перевезення євреїв із місця примусових робіт до гетто. 1942 рік
У травні 1935 року трамвайний маршрут № 5 було закрито, відповідно до кіневої на Гаврилівці курсували лише вагони трамвайного маршруту № 9 Головний вокзал – вул. Пелчинська (Вітовського) – вул. Зіблікевича (Івана Франка) – вул. Баторія (Князя Романа) – пл. Марійська (Адама Міцкевича) – вул. Гетьманська (пр. Свободи) – пл. Голуховських (вул. Торгова) – вул. Сонячна (Куліша) – вул. Замарстинівська – вул. Бальонова (Гайдамацька) – вул. Жовківська – вул. Волинська – вул. Нової Різні – Гаврилівка. Вагони на цьому маршруті курсували із інтервалом 10 хвилин.
1 вересня 1939 року Польща зазнала нападу від нацистської Німеччини, а 17 вересня 1939 року її зі сходу атакували радянські війська. Місто Львів потрапило до радянської окупаційної зони відповідно до таємних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа. 25 вересня 1939 року у Львові відновився трамвайний рух. Директором Львівського трамвайного тресту став П.Є. Бойчук. Трамвайне депо на Гаврилівці, яке працювало від 1908 року, отримало № 2, в той час як № 1 отримало депо на вул. Городоцькій, 185, яке було введено в експлуатацію в 1930 році.
Трамвайний вагон «Sanok» маршруту № 4 та його екіпаж на кінцевій «вул. Калініна». Світлина початку 1950-х рр.
У кінці 1939 року було дещо продовжено трамвайну лінію вулицею Замарстинівською – від вулиці Городницької до мосту над Полтвою і рогу вулиці Торф’яної.
22 червня 1941 року розпочалася війна між нацистською Німеччиною та СРСР. Вже в перших числах липня 1941 року у Львові було встановлено німецьку владу – спробу відновлення Української Державності було придушено нацистами. На територіях Замарстинова та Клепарова нацистами було створено єврейське гетто, обмежене із півдня залізницею Львів – Красне, зі сходу – вулицею Замарстинівською, із заходу – вулицею Варшавською, а із півночі – берегом Полтви. Українців та поляків, які мешкали на цих теренах, примусово виселили в інші райони міста. А із 16 листопада до 14 грудня 1941 року в гетто було переселено понад 136 тисяч євреїв. Гетто було ізольоване від міста парканом та колючим дротом. Для перевезення євреїв на роботи поза межі гетто використовувалися трамваї із відкритими причіпними вагонами.
Трамвайний поїзд із вагонів «Sanok» на трамвайній лінії вздовж вулиці 700-річчя Львова (нині – вул. Липинського), яку було збудовано у 1952 – 1953 рр. Автор фото – Ханс Орлеманс. Початок 1970-х рр.
Під час німецької окупації Львова до Гаврилівки курсував трамвайний маршрут № 6 із центру через пл. Краківську (Ярослава Осмомисла) та вул. Замарстинівську та Жовківську, а на Замарстинів – трамвайний маршрут № 10 із Персенківки.
У липні 1944 року радянські війська витіснили зі Львова німецькі. Трамвайне господарство міста зазнало чималих втрат: було пошкоджено трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій, вивезено обладнання тягової підстанції № 2, знято контактний дріт та пошкоджено рейки по місту. Проте трамвайний рух по місту не вдавалося відновити в першу чергу через пошкодження міської електростанції на Персенківці. На початках планувалося відновити трамвайний рух в кінці 1944 року, першими мали почати працювати трамвайні маршрути № 6 і 10 із центру до Гаврилівки і Замарстинова. Всі справні трамваї були переведені у депо № 2, звідки планувався випуск на всі маршрути. Насправді ж трамвайний рух відновився лише 1 березня 1945 року – 22 вагони вийшли на маршрути № 1, 6 і 10.
Старий трамвай «Sanok» на маршруті № 6 на розі вул. Промислової та 700-річчя Львова (нині – Липинського)
На початку 1948 року, після того як в експлуатацію було введено трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій, було відновлено курсування трамваїв по всім лініям, окрім лінії на Високий Замок. У 1948 році на Замарстинів курсували трамваї маршруту № 4, а на Гаврилівку – маршруту № 6. Їхня кінцева була на вул. 1 Травня (проспект Свободи). Розворотне кільце було розташовано навколо місця, де зараз стоїть пам’ятник Т.Г. Шевченку. Трамваї маршруту № 4 курсували по вул. Шпитальній, Ботвіна (Куліша) та Під Дубом, а маршруту № 6 – по вул. Богдана Хмельницького і Замарстинівській.
У 1950 році замість «радіальної» схеми трамвайних маршрутів було запроваджено «діаметральну», відповідно трамвайний маршрут № 4 було об’єднано із маршрутом № 11 – таким чином його кінцевою стала вул. Інститутська (нині – кінцева «Академія мистецтв»). Трамвайний маршрут № 6 був об’єднаний із маршрутом № 5: тепер він курсував від Богданівки вулицею Городоцькою та Чапаєва (нижня частина вулиці Городоцької до церкви Св. Анни).
Поїзд із модернізованих трамвайних вагонів «Sanok» на вул. Калініна (Замарстинівській). Автор фото – Гаральд Нейзе. Початок 1970-х рр.
Влітку 1951 року через плани запуску тролейбусного руху у Львові трамвайні колії на вул. 1 Травня (пр. Свободи) було демонтовано. Замість цього було збудовано трамвайну лінію вулицями Підвальною та Гонти від рогу вул. Руської до пл. Воз’єднання (Ярослава Осьмомисла) – по цій лінії почали курсувати трамваї маршруту № 4.
У серпні 1952 року почалося будівництво трамвайної лінії від кінцевої «Гаврилівка» вулицями Промисловою та Річною (частина теперішньої вулиці Липинського від вул. Замартинівської до вул. Б. Хмельницького) до бавовняно-прядильної фабрики. Розворотне кільце було споруджене обіч перехрестя вулиць Річної та Б. Хмельницького. Будівництво ділянки трамвайної колії довжиною біля 2,5 кілометри завершилося протягом півроку. В лютому 1953 року новозбудовану трамвайну колію по вул. Промисловій та Річній ввели в експлуатацію – сюди було продовжено трамвайний маршрут № 6, який змінив й іншу кінцеву: замість Богданівки він почав курсувати до головного вокзалу. На початку 1950-х років планували також прокласти трамвайні колії до Брюхович – вгору вулицею Замарстинівською, проте цей проект так і не був реалізований.
Трамвайне депо № 2 на початку 1970-х рр. Автор фото – Гаральд Нейзе
У 1956 році вулиці Річну було поєднано із вулицею Полтв’яною – вони отримали назву «вулиця 700-річчя Львова» на честь ювілею міста, який тоді святкували. У 1977 році колишня вулиця Річна стала вулицею Улянівською. Із 1992 року вулицю Улянівську було перейменовано на честь В’ячеслава Липинського.
Трамвайна лінія маршруту № 6 на виділеному полотні на вул. 700-річчя Львова (нини – Липинського). Автор фото – Гаральд Нейзе. 1971 р.
«Шістка» курсувала до кінцевої на розі вул. В. Липинського і Б. Хмельницького до початку 1990-х років. Тоді на вулицях Волинській і Промисловій стався обвал каналізаційного колектора. Для того, щоб забезпечувати випуск трамваїв із депо № 2 на вулиці Промисловій, 29 було швидко побудовано трамвайну лінію по вул. Промисловій (замість вулиці Волинської), а трамвайний маршрут № 6 було вкорочено до трамвайного депо № 2 – вагони розверталися через територію депо.
Трамвайне депо № 2, вигляд із вул. Промислової. На задньому плані – новий профілакторій, введений в експлуатацію в 1978 році. Автор фото – Томас Фішер, 1990 р.
У 1950-х роках на кінцевій трамвайного маршруту № 4 облаштували розворотне кільце, а у серпні 1959 року «четвірка» замість вулиць Шпитальної, Ботвіна (Куліша)_ та Під Дубом почала курсувати вулицями Богдана Хмельницького та Калініна (Замарстинівська). Це було пов’язано із запуском тролейбусного маршруту № 4, який курсував від пл. Адама Міцкевича до стадіону ОБО (СКА). Трамвайні колії по вулицям Ботвіна та Під Дубом зберігалися до 1976 року, вони використовувалися як службові. У 1976 році по вулиці Ботвіна почався рух тролейбусів маршрутів № 4 і 13 – їх кінцева зупинка була на вул. Зерновій.
Система із двох вагонів «Tatra KT4SU» №№ 1047+1048 на кінцевій «вул. Ульянівська». Автор фото – Ааре Оландер. 1989 р.
Трамвайне депо на Гаврилівці (сучасна адреса – вул. Промислова, 29) за радянських часів зазнало двох реконструкцій – наприкінці 1950-х років це депо пристосували для обслуговування вагонів «Gotha» німецького виробництва, а у 1970-х роках його територію значно розширили і збудували профілакторій для обслуговування вагонів «Tatra KT4SU» чехословацького виробництва, який був введений в експлуатацію в 1978 році. Обіч вулиці Трактористів (нині вул. Городницька) у 1970-х рр. збудовано Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод, який був введений в експлуатацію у 1978 році. Із трамвайною лінією по вул. Промисловій його поєднувала одноколійна гілка. Ремонтом трамваїв і тролейбусів цей завод займався до 1996 року.
Система із двох вагонів «Tatra KT4SU» №№ 1065+1066 повертає із вул. Волинської на вул. Промислову. Автор фото – Томас Фішер. 1990 р.
У 1987 році проводилася реконструкція трамвайних колій по вулиці Калініна (Замарстинівській). Після цієї реконструкції бруковане покриття вулиці було замінено асфальтовим. Наприкінці 1980-х років до кінцевої «вул. Калініна» (Замарстинівська) деякий час курсували вагони трамвайного маршруту № 3 вул. Боженка (Княгині Ольги) – вул. Калініна. Проте, через слабкість тягових підстанцій в районі вулиці Підвальної трамвайний маршрут № 3 було вкорочено до пл. Галицької. Згодом від вул. Княгині Ольги до вул. Замарстинівської почав курсувати трамвайний маршрут № 5.
Система із двох вагонів «Tatra KT4SU» прямує по вул. Промисловій. Автор фото – Томас Фішер
На початку 2000-х років відновлено трамвайну лінію вулицею Промисловою. Нова кінцева облаштована поруч із перехрестям вулиць І. Миколайчука та А. Лінкольна – до старої кінцевої на розі вул. В. Липинського і Б. Хмельницького трамвайну лінію вирішили не відновлювати, а у перспективі скерувати вгору вул. Миколайчука до лікарні швидкої медичної допомоги. До нової кінцевої «вул. І. Миколайчука» трамваї маршруту № 6 рушили в березні 2002 року.
Трамвайна лінія по вул. Промисловій, споруджена замість лінії по вул. Волинській. 2009 р.
Протягом 2013 року було проведено реконструкцію ділянки вулиць Богдана Хмельницького та Замарстинівської від площі Ярослава Осмомисла до вул. Гайдамацької. Ця реконструкція була проведена за кредитні кошти ЄБРР в рамках проєкту реконструкції вулично-дорожньої інфраструктури вздовж трамвайних маршрутів №№ 2 і 6. У 2015 – 2016 році реконструювали вулицю Гайдамацьку, ділянку вулиці Богдана Хмельницького від вул. Гайдамацької до вул. Промислової, а також ділянку вулиці Промислової до трамвайного депо – цю ділянку також реконструювали за кошти кредиту ЄБРР. У 2018 – 2019 рр. відбулася реконструкція вулиці Замарстинівської від вулиці Гайдамацької до вул. Торф’яної (за кошти міського бюджету). Із 16 січня 2020 року вулицею Замарстинівською почав курсувати трамвайний маршрут № 9 Головний вокзал – вул. Вітовського – вул. Івана Франка – вул. Підвальна – вул. Замарстинівська – вул. Торф’яна. У 2019 році трамвайний маршрут № 4 змінив трасу: він почав курсувати від Головного залізничного вокзалу на Сихів; трамвайний маршрут № 5 було закрито.
Тролейбус і трамваї на території Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу. Автор фото – Ааре Оландер. 1990 р.
Іще у 2013 році за кошти Європейського банку реконструкції та розвитку розпочалася реконструкція профілакторію трамвайного депо № 2 на вул. Промисловій, 29. Влітку 2013 року випуск трамваїв із депо № 2 припинився – всі справні вагони були переведені у трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій, 185. В старих цеху депо № 2 продовжувалися роботи із середнього і капітального ремонту трамваїв. Реконструкція профілакторію депо розпочалися в першій половині 2014 року, але зупинилися через фінансові проблеми. У 2016 році було проведено новий тендер, але компанія, яка його виграла, не змогла завершити реконструкцію профілакторію. Уже третій тендер щодо реконструкції профілакторію депо було проведено восени 2019 року. Реконструкція профілакторію завершилася у вересні 2021 року, відповідно випуск трамваїв із депо на вул. Промисловій, 29 відновився із 16 вересня 2021 року.
Реконструкція вулиці Промислової. Автор фото – Андрій Василюк. Серпень 2015 р.
У планах міста продовжити трамвайну лінію по вулиці Миколайчука до лікарні швидкої медичної допомоги, а трамвайну лінію по вулиці Замарстинівській планують продовжити до вулиці Гетьмана Мазепи. Крім того генпланом міста передбачено будівництво трамвайної лінії по вулиці Авраама Лінкольна: від вулиці Замарстинівської до вулиці Миколайчука.
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 48 ст.;
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008 – 384 ст.;
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994 – 128 ст.;
Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020 – 509 st.
30 вересня о 18:00 у галереї ХотАртХол (вул. Кушевича, 1), в рамках проєкту “Україна після 24.02” відбудеться відкриття виставки графіки “W. A. R.” художника Юри Ками.
Юро Кам – львівський художник-графік. Митець захоплюється природними явищами та істотами, й передає це через свою графіку. Ця виставка – другий етап його рефлексій на вторгнення росії, перші ж рефлексії вже встигли побувати на виставках у Львові, Кракові, Бордо, Копенгагені, Валенсії та Японії.
В рамках виставки “W. A. R.” в галереї ХотАртХол буде представлено 22 роботи. Усі написані образи носять символічний характер. Наприклад, зображений метелик бражник – уособлює українських партизанів, які ефективно діють у тилу ворога. Або ж образ комара – символізує окупанта, який грабує чуже майно.
У абстрактних формах художник зображує сирени, обстріли, протиповітряну оборону, збирання врожаїв, контрнаступ, а також страх можливого ядерного удару…
Місця зустрічей, спілкувань, медитацій, символічних дійств героїв і супутніх персонажів з виставки «Фігуратив» Миколи Шимчука осяяні світлом і пронизані метафоричними вітрами. Вони адаптувалися до анфіладних залів Палацу Потоцьких Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, згрупувавшись у різних тематично-смислових комплексах і настроєвих зонах.
Вишукана пластика форм, модифікована колірна програма в структурі образності кожного окремого твору збалансували у просторі експозиції різні історичні контексти, щодо яких автор визначає свій естетичний світогляд і ціннісний імператив.
Микола Шимчук. Світлина Станіслава Литвинова
Не так часто в межах індивідуального виставкового проєкту збираються воєдино майже всі питомі риси авторської творчої методології. Микола Шимчук, випускник Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (1973), ще в молоді роки пізнав магнетику окцидентальної (прозахідної) культурної парадигми, в річищі якої формувалися і феномени українського мистецтва модернізму. Зближення з одним із ключових педагогів Романом Сельським, а також з його дружиною Марґіт, до помешкання яких часто навідувалося молоде подружжя Шимчуків – Микола та Євстахія (історик мистецтва) – конкретизувало для нього ранні творчі задачі. Полягали вони у виробленні синтезованої пластичної мови на основі досліджень характерології людини як синкретичної – духовної та психоемоційної – конституції індивідууму та з диференційованими моделями поведінки і світовідчування. Така ціннісна установка опонувала домінуючим в мистецтві тоталітарного часу стереотипам про людину як носія потрібної для пануючої влади ідеології з її пафосністю та нівеляцією субстанції духу. Опосередковано через творчість Сельських, а також інших художників відповідного кола, вишколених у європейських мистецьких академіях, молодий Микола Шимчук ангажувався інтелектуальним контекстом модернізму, а також ідеями філософії екзистенціалізму, які в модифікованих версіях поширювалися і в совєтській Україні.
Микола Шимчук. Із серії Втомлена Муза. 2020. Світлина Романа Яціва
Структурно-образні рішення ранніх картин художника – «Портрет Юрія Дрогобича-Котермака» (1975-1976), «Портрет реставраторів» (1979) та деяких інших – були позначені впливами естетики сюрреалізму. Разом з тим Микола Шимчук уникав прямих паралелей з конкретними течіями мистецтва першої половини XX століття, націлюючись на індивідуальну образну мову. Засвоївши деякі базові принципи організації композиції та пластичних узагальнень прямих зорових вражень від Сельських (данину пошанування яких він віддав чудовим парним портретом 1981-1982 років, що експонується на виставці), молодий автор цілеспрямовано розробляв власну живописну манеру, через яку міг реалізовувати універсальні професійні задачі в різних жанрах і тематичних скеруваннях.
Микола Шимчук. Із серії Готика. 2016. Світлина Романа Яціва
1980-і роки стали визначальними щодо вироблення системи авторських виражальних засобів малярства Миколи Шимчука. Однією з зі складових цієї наснажливої роботи стало генерування знань про історію України, про морально-етичні колізії сучасності через призму українського літературного та історіософського наративу. Художник шукав відповідей на складні питання, пов’язаних з історичною та культурною пам’яттю. Притаманні для того часу обмеження на творчу свободу ще не дозволяли йому заглиблюватися в альтернативні аспекти трактування подій минулого, хоча опосередковано – найперше через проєкцію поезії Тараса Шевченка – окремі ідеї в цій проблематиці він таки реалізував, зокрема у полотнах «Посланіє…» та «Історична сцена» (інша редакція назви – «Репетиція війни», обидва 1983 року), «Не епізод це…» (1989).
Микола Шимчук. Король Данило. 2001. Світлина Романа Яціва
Пріоритетність фігуративної композиції стала визначальною для Миколи Шимчука не лише співвідносно авторського історичного дискурсу, але й щодо лірично-психологічних рефлексій на сучасне життя у рідному Львові та в Україні в цілому. 1984 року він започатковує серію портретів старших колег і друзів – Зеновія Флінти, Олега Мінька, Любомира Медвідя, Миколи Маричевського – з об’ємно-модельованою пластикою фігур та відповідно розкритими рисами психологічної сутності кожного. У 1988-1990 роках, на початках процесів відновлення української державності, синхронно до актуальних суспільних гасел художник реалізує серію оригінальних символістських картин «Люди і крила», яка розвинулася в ще одну вагому інтерпретацію класики – серію «Цитати давнього мистецтва» (1991). Тоді ж закладаються нові – програмні – тематичні групи творів «Історичний портрет» (1991-1992), «Сама» (1992-1995), «Вона» (1999), які набули вже нового формалістичного «паспорту».
Микола Шимчук. Медитації. 2020. Світлина Романа Яціва
Якщо шукати ключових ознак авторського творчого методу, що від 1990-х років набув цілісного характеру та вирізняє Миколу Шимчука з-поміж інших мистців, то чинник стильового вислову, рафінованої й внутрішньо вмотивованої пластичної мови є визначальним. Підтвердженням цьому є усі наступні серії полотен, широко представлених на виставці «Фігуратив» у Палаці Потоцьких. Талант художника проявився в усіх складових формування образу: історико-репрезентативного («Король Данило», 2001), ретроспективно-алюзійного (серія «Готика», 2016), гротескно-алегоричного (серія «Стіл і навколо», 2011-2013), «Правосуддя», 2014), лірико-рефлексивного («Куантро», 2011, серій «Натхненні Світязем», 2017-2019, «Вишневі пригоди», 2018, «Двоє», 2019, «Втомлена Муза», «Літо», 2020, «Вона» – нові редакції 2021 року, диптих «Одна з-поміж них», 2019, полотна «Розваги дорослих», 2018, «Новий капелюшок», 2020 та ін.), «магічно-реалістичного» (серія «Великі дерева», 2003). У кожній з цих умовних образно-типологічних груп творів двох останніх десятиліть автор втілив не лише частину оригінального естетичного світогляду, але й питомі властивості свого темпераменту і суспільно-комунікативного статусу.
Микола Шимчук. Портрет Маргіт та Романа Сельських. Із серії Портрети. 1980-1981. Світлина Романа Яціва
Зважаючи на еволюційний поступ у розвитку формалістичної доктрини Миколи Шимчука постають питання естетичної природи його малярства. У зовні раціоналізоване режисерування зображальних сцен, діалогів, конструювання портретних образів автор намагається кожного разу вносити певну пропорцію суб’єктивованої чуттєвості. Тільки завдячуючи великому досвіду роботи з фігурою – жестикуляцією рухів та мімікою обличь – можна досягати такої поетичності в смисловому наповненні відображених символістських мотивів чи побіжних рефлексій з річища життєвої динаміки. Гротескно-гіперболізоване трактування форми у художника має здебільшого ліричну похідну, і воно ніколи не застосовується для випадкового епатажного ефекту. Микола Шимчук завше контролює рух своєї руки відповідно до скерування творчої думки. Він бездоганно володіє культурою лінії, технікою силуетної локалізації натурної / предметної форми. При взаємодії майже вирахуваної пропорційності елементів, з точно розставленими колірними чи фактурними акцентами конструюється та візуально-лірична реальність, яка стає для глядача справжньою естетичною та інтелектуальною подією.
Микола Шимчук. Світязь і Стася. 1996. Світлина Романа Яціва
Як мистець-дослідник, Микола Шимчук синтезує свою екзистенцію з фактором Часу. В метафоричному просторі його малярства індивідуалізоване захоплення трансформується у розгорнуті, суспільно означувані «хроніки пригод», через які розкриваються численні смисли про минуле і про сучасність.
Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут , третю про учасників конкурсу – тут, четверту про фундаменти – тут, п’яту про спорудження – тут.
Панорама Львова (Оперний театр), 1920-30 рр.
Легенди їх і донині розповідають туристам львівські екскурсоводи. Дивуєтеся, що ці легенди потрапляють не лише на шпальти газет і журналів, а й до солідних розвідок. Як і усі подібні твори людської фантазії, вони не відповідають дійсним фактам, однак обумовлюються певними підставами.
Раптова смерть архітектора З. Ґорґолевського стала поштовхом для виникнення домислів про ніби-то самогубство автора театру. Згідно з легендою, це трапилося через виникнення тріщин у стінах споруди, викликаних осіданням фундаменту, незважаючи на запевняння Ґорґолевського у надійності останніх. За іншою версією, причиною самогубства став невдалий жарт одного зі знайомих архітектора: мовляв, твій театр тільки що зруйнувався. Дискусії навколо фундаментів театру вплинули і на версію про спорудження театру на дерев’яних палях або просто над руслом Полтви.
Одеський оперний театр, джерело фото: polona.pl
Хоч авторство З. Ґорґолевського у створенні театру є незаперечним, однак досить часто споруду приписують іншим архітекторам. Найчастіше зустрічається легенда про те, що автор львівського театру проектував також і театр в Одесі. Однак відома віденська фірма Гельмер і Фельнер”, якій належить авторство одеського оперного театру, немає нічого спільного з львівською спорудою, хоч її інші реалізації – готель “Жорж” і сучасний Будинок вчених – є оздобою міста.
Навіть про зовнішній вигляд театру ходить легенда, ніби він є копією чи то паризької, чи то віденської Опери, а не оригінальним твором. Ця версія базується на певних збіжностях у оформленні фасадів цих будівель. Однак з того, що більшість збудованих в другій половині XIX ст. театральних споруд були тою чи іншою мірою відгуком на паризьку Оперу Шарля Гарньє, зовсім не впливає на їх ідентичність. Варто зауважити, що ментальності сучасних львів’ян притаманно не підкреслювати оригінальність архітектури свого міста, а порівнювати його з іншими світовими центрами. Звідси і “маленький Париж”, і “статуя Свободи” (а насправді алегорія Ощадності) на фасаді музею етнографії тощо.
Алегорія Ощадності. Львівський музей етнографії та художнього промислу НАН України. Фото Остап Лещук
Ще однією з легенд, повторюваної у декількох версіях, є розповідь про парадну завісу, яку автор Г. Семірадський ніби-то подарував місту. Насправді цей твір було йому замовлено театральним комітетом ще у 1898 р., а гонорар за завісу, остаточно виплачений у 1901 р., склав порядну суму в розмірі 15 тисяч зл.р.
Дивно, але до усього вінка легенд не потрапила фатальна непридатність площі перед театром для спорудження пам’ятників або фонтанів. Якщо це місце, запроектоване у 1905 р. Б. Лепким одеському меценатові К. Володковичу для спорудження пам’ятника Т. Шевченку було ним забраковане через агресивність архітектурного оточення, то справа побудови на цьому місці пам’ятника Ю. Словацькому тягнулася протягом довгих років, навіть було оголошено конкурс на кращий проект, який, однак, так і не реалізовано. Пам’ятнику Леніну пощастило більше, адже простояв він перед театром майже 40 років (споруджений у 1952 р.; скульптор С. Меркулов, арх. В. Шарапенко, І. Француз), був демонтований у вересні 1990 року.
Львівський міський театр
Подібною була доля і проектованих там фонтанів. Не був реалізований ані проект М. Лужецького з 1905 р., ані виконаний у 1930-х рр. проект світлового фонтану на головній алеї перед театром. Виконана під час реконструкції на початку 80-х рр., чаша фонтану так ніколи і не наповнилась водою, і донині служить квітником (дана стаття була написана у 2001 році (“Будуємо інакше”, 2001, № 1), а у травні 2008 року перед Оперним театром таки запрацював фонтан – ред.)
А поки навколо театру створювалися легенди, проектувалися пам’ятники та фонтани, невпинний час підточував споруду, і кінець кінців необхідною стала її реставрація.
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Вишиті сорочки із зображенням турецького безпілотника вже у продажі, а частину прибутків піде на благодійність.
На львівському підприємстві “Беладонна” під торговою маркою “Мотив” створюють унікальні вишиванки Bayraktar. Візерунок із зображенням турецького безпілотника розробила ілюстраторка Марта Лещак.
“До нашого шоуруму у Львові завітали гості. Їм дуже сподобалась якість наших вишиванок. У розмові ми дізнались, що це представник з Посольства України в Турецькій республіці. Він запитав, чи можемо розробити для них ексклюзивну модель вишиванки за мотивами Bayraktar. Це був дуже сміливий задум, але ми обмінялись контактами і почали перші кроки до реалізації цього “засекреченого» проєкту”, – розповіла Олена Гнідець, керівниця ПП “Беладонна”.
Вишиванки Bayraktar
Вишиванки Bayraktar уже можна придбати у шоурумі підприємства, а також онлайн. Крім того, львівські мисткині планують виготовити такі сорочки для усіх працівників компанії Bayraktar, продукція якої допомагає українським військовим ефективно воювати з ворогом.
“Ми запустили пробну вишиванку, і одразу ж після активного обговорення її вигляд затвердили, і ми почали виготовляти. Дизайн розроблено на основі візерунків кролевецьких рушників, що є нашим, рідним. А сам Bayraktar став сучасним оберегом нашої нації”, – додала керівниця ПП “Беладонна”.
Вишиванки Bayraktar
Частину прибутків від продажу вишиванок Bayraktar львівське підприємство віддасть на благодійність, зокрема, на закупівлю турецьких безпілотників.
У вівторок, 20 вересня 2022 року, фестивалем культур «Свій кут» у Дрогобичі розпочали відзначення 931 уродин міста.Про це інформує пресслужба Дрогобицької міськради.
На чотирьох локаціях Дрогобича, свою культуру та побажання з нагоди уродин міста впродовж дня глядачам презентували польська, єврейська, ромська та українська громади. Кожен зі свого «кута» показував багатогранність своєї культури, цікаві традиції та свою автентичність. Усі заходи носили окрім патріотичного ще й благочинний характер – всюди були виставлені скриньки для пожертв в підтримку ЗСУ.
Стартував Фестиваль культур із Костелу Св. Варфоломея – представники польської громади міста спільно із духовенством вітали Дрогобич із Днем народження. Відтак патріотичні музичні композиції виконав ансамбль мандолістів «Лісові квіти», що функціонує при Польському товаристві культури.
Фестиваль культур «Свій кут» у Дрогобичі
Другою зі свого «кута» – вітання та патріотичну програму демонструвала єврейська громада міста. У Хоральній Синагозі Дрогобича колектив вокального ансамблю «Шейне Мейделах» та квартет «Мамес ун Техтер» зачаровували глядачів своїми вокальними та танцювальними вміннями. Міський голова Дрогобича Тарас Кучма висловив щиру дяку та повагу усій єврейській спільноті за підтримку, допомогу у протистоянні ворогу та вручив, як і польським представникам, подяку від імені міста та громади.
Відтак на Площі Стефаника розмаїття своєї культури та пісенну творчість демонстрували представники ромської спільноти Дрогобича.
Завершували Фестиваль культур на Площі Ринок виступом українських колективів та зиченнями усіх благ рідному місту. Колоритності дійству додав виступ театру «Глорія» на ходулях, які презентували виставу «Стефанія».
Фестиваль культур «Свій кут» у Дрогобичі
Міський голова Тарас Кучма вручив подяку за потужний культурний фронт письменнику, доктору філософії з мистецтвознавства, заслуженому діячу мистецтв України, голові ТО драматургів НСПУ, лауреату Державної премії імені І. П. Котляревського Василю Неволову.
Це заключний «кут» нашого фестивалю, презентація української культури. Ми уже привітали польську культуру, єврейську та ромську – ми були свідками щирих молитов за мир та нашу Перемогу. Тож щиро хочу подякувати українській громаді, тобто усім нам, за нашу незламність, патріотизм та стійкість духу. Хочу наголосити, що не ті носії культури, які співають і танцюють, а ті, що душею відчувають та захищають нашу культуру, мову та Батьківщину. Тож акумулюємо наші сили та спільно єдиним фронтом, кожен на своєму місці допомагаємо ЗСУ та наближаємо день перемоги», – закликав присутніх Тарас Кучма.
Якщо у Ворохті піднятись доріжкою обабіч старенької церкви в сторону хребта Ворохтянський, то на другому боці долинки потоку Войтул можна зауважити великий будинок. Зрештою, його складно не помітити, бо це найбільша будівля в долині. Його видно навіть на великій панорамі Ворохти. Принаймні наразі…
На жаль, навіть здалека видно, що зараз стан об’єкту не найкращий: вибиті вікна, відсутні балюстради балконів тощо. Хоча дах усе ще прикриває будівлю від дощу, а тому, можливо, ще не все пропало…
Фото стану будинку у 2007 році (автор Jacek Czubiński)Фото стану будинку у 2015 році (автор Zommersteinhof)
Ця вілла знала кращі часи!
У довоєнній газеті “Kurjer Lwowski” 02.11.1932 р. було розміщено рекламу першокласного пансіонату “Меля”, названого іменем дружини власника Міхала Ковча:
“32 комфортних сонячних кімнати з балконами. Мальовниче розташування з видом на чудову панораму Чорногори. Пансіонат прикритий з півночі горами, вкритими густим смерековим лісом, неподалік Народного дому. Замовлення приймає адміністрація”
Оголошення про аукціон у виданні “Gazeta Lwowska” №147 за 4 липня 1937 року.
У 1937 році пансіонат був виставлений на аукціон. Оголошення про аукціон опублікувала “Gazeta Lwowska” №147 за 4 липня 1937 року. В цьому ж оголошенні газета подала ретельний опис усієї нерухомості.
Ось приблизний переклад найцікавішого з цієї статті: “Між ґрунтами Николи Кіндрачука і Броніслава Біруби, на площі 924 кв. м знаходиться будинок – вілла – дерев’яний пансіонат, званий “Меля”, триповерховий, збудований з м’якого дерева, на бетонних фундаментах, критий бляхою, всередині покритий гіпсово-вапняним тиньком, зовні нічим не покритий. Довжина будівлі – 18,10 м, ширина – 14,60 м
В будинку знаходяться:
а) в сутеренах: 4 кімнати, сходова клітка, коридор і пивниця;
б) на першому поверсі: їдальня, кухня, спіжарка, мийня, 6 кімнат, сходова клітка, коридор, 2 кльозети і дві криті веранди;
в) на другому поверсі: 11 кімнат, сходова клітка, коридор;
г) на третьому поверсі: 11 кімнат, сходова клітка, коридор;
д) на стриху: 2 кімнати.
В цілому будинку є електрика для освітлення і дзвіночків, а також інсталяція з біжучою зимною водою.
Уся нерухомість знаходиться у власному посіданні боржників Мелі Ковч і Міхала Ковч, але в орендному посіданні у Броніслава Нєвяровського.
Віллу з прибудовами, інсталяціями, студнею, парканом і дерев’яним хідником оцінено на 34 250 злотих.”
На довоєнному плані Ворохти вілла позначена під №53:
Вілла на довоєнному плані Ворохти
Відтак, знаючи розташування вілли, можна з легкістю розпізнати її на старих світлинах Ворохти. На першому фото – пансіонат знаходиться справа, на решті – обведена червоним колом.
Пансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століття
Після війни нова влада замінила пансіонат в багатоквартирний будинок. Усім відомо, як в радянські часи комунальні служби “дбали” про стан будинків, але практично нічого не змінилось і пострадянські часи. Однак найгірші часи настали у 2005 р., коли з аварійної будівлі відселили усіх мешканців. Будинок без мешканців – це як пусте тіло без душі… Згодом деградуючий об’єкт потрапив у приватні руки, але замість якихось відновлювальних робіт, новий господар у 2012 р. приступив до розбірки колишнього пансіонату…
Коли я дивлюсь на цей пансіонат та на інші – колись славетні – вілли і санаторії Ворохти, завжди згадую слова пісні Віктора Морозова “То було так давно”:
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
