Коли влітку 1944 року Галичина вдруге опинилася під радянською окупацією, перед владою постало питання – що робити з Греко-Католицькою Церквою в умовах того нового курсу в радянській релігійній політиці, який намітився починаючи з 1943 року. Довший час – понад півроку – влада вичікувала й приглядалася, оцінюючи ступінь лояльності цієї церкви до радянської дійсності.

В цей період досить численна агентура НКДБ, що мала контакти з церковними колами, і відомий чекіст підполковник Карін, що прибув до Львова під маскою уповноваженого в справах культів, інформували органи безпеки про ставлення церковного проводу, а насамперед митрополита Шептицького, до нової влади, про лояльні чи навпаки антирадянські висловлювання святоюрських кіл, їх настрої та очікування.

Весь цей час УГКЦ трактували більш-менш у тому самому дусі, що й інші легальні конфесії – з дозволу вищого керівництва СРСР греко-католикам залишили діючі монастирі, Богословську академію, Народну лічницю, семінаристів звільнили від армії, планувалося навіть дозволити видання єпархіального вісника.

Греко-католицька делегація на чолі з о. Климентієм Шептицьким теж дістала запевнення, що для легального існування УГКЦ в Радянському Союзі нема ніяких перешкод. Весь цей період влада була, як на свої мірки, дуже стримана в репресіях: з літа 1944-го до лютого 1945 р. по всій Галичині було заарештовано близько 5 священиків.

А проте сприйняття УГКЦ в органах безпеки дуже швидко мінялося в гірший бік. Назбирувалося дедалі більше даних про тісну пов’язаність греко-католицьких священиків з підпіллям ОУН-УПА.

Новий митрополит Сліпий зволікав з публікацією обіцяного послання проти бандерівців. Агентура натомість доносила, що в приватних розмовах митрополит і решта духовенства співчуває підпіллю, сподівається на перелом у ході війни і контрнаступ німців, не хоче скомпрометувати себе в очах Риму чи західних держав надто яскравими виявами лояльності до Кремля.

Відповідно, уже в січні 1945 в звітності й директивах по уніатах починають звучати характерні ідеологічні нотки про зрадницьку й профашистську діяльність УГКЦ, про те, що унія чужа українському народові і т. п.

У розмовах з митр. Сліпим, о. Гавриїлом Костельником та іншими Карін починає зондувати питання про розрив з Римом і можливе об’єднання з православною церквою. Нарешті, 3 лютого 1945 р. Карін спільно з начальником 2-го управління Медведєвим подає на розгляд наркома держбезпеки УРСР Савченка план, у якому вперше ставиться завдання ліквідації УГКЦ як “чужої нам щодо впливу легальної резидентури Ватикану і активно діючої української націоналістичної організації на нашій території”.

Ліквідація мала відбутися шляхом “возз’єднання” з Руською православною церквою в СРСР, а для цього мала бути виявлена достатня кількість “прихильників православ’я” і створена Ініціативна група по “возз’єднанню”, – як передбачалося, на чолі з о. Костельником, що був відомий органам безпеки як противник Ватикану.

Сама процедура “возз’єднання” в плані не була прописана – Ініціативна група мала б узгодити її з керівництвом РПЦ. 12 березня, спеціальною шифротелеграмою з Москви нарком Меркулов дав санкцію починати кампанію проти УГКЦ, яка передбачала масовані арешти, а на їх основі – вербовку агентури й розгортання агітації за православ’я.

15 березня відповідні директиви були розіслані обласним управлінням НКДБ. Тоді ж, 15 березня, голова Ради в справах РПЦ і одночасно – начальник 5-го відділу 2-го управління НКДБ СРСР Карпов подав на затвердження Сталіну доповідну з пропозиціями щодо ліквідації УГКЦ.

З цих пропозицій ми бачимо, що в Москві розглядали справу УГКЦ з дещо ширшої перспективи, ніж у Києві – а саме в руслі загальної радянської політики протистояння впливам Ватикану в усій Центрально-Східній Європі, на максимальне розширення юрисдикції РПЦ і перетворення її на впливовий зовнішньополітичний чинник.

Відповідно, в цих пропозиціях говорилося не тільки про ліквідацію УГКЦ, а й про розбудову православних структур в СРСР і за кордоном, використання старокатоликів для боротьби з Католицькою церквою, скликання Всесвітньої конференції християнських церков у Москві тощо.

Після затвердження плану ліквідації УГКЦ робота органів безпеки щодо формування критичної маси “прихильників православ’я” розвивалася за двома напрямками: згори і знизу. Згори – це формування Ініціативної групи, пропагандистська робота її централі, організація соборчиків духовенства під її егідою.

Знизу – це робота місцевих органів НКДБ щодо масових вербовок агентури, за допомогою якої власне й розгорталась агітація за православ’я.

Сигналом до початку кампанії стала опублікована в усіх обласних та республіканських газетах стаття Ярослава Галана (він же агент “Александров”) “З хрестом чи з ножем”, сповнена гострих пропагандистських випадів проти єрархії УГКЦ, а першим ударом – арешт усього греко-католицького єпископату й низки провідних священиків, який відбувся 11 квітня 1945 р.

Утім, репресивний бік кампанії проти УГКЦ досить добре висвітлений у літературі, тому зосередимося насамперед на менш відомих агентурно-оперативних її аспектах.

Якщо говорити про Ініціативну групу, то о. Костельник, як і передбачалося, з готовністю погодився її очолити – сталося це вже 14 квітня, невдовзі після арешту єпископату, в розмові з полк. Каріним.

Фактично, ще в листопаді-грудні в розмовах з підісланою до нього агентурою він висловлювався за розрив із Римом, заявляючи, що вже давно в душі православний і що ще п’ятнадцять років тому написав книжку, в якій, мовляв, розвінчує догматичні основи папства.

Костельник був серед чільних активістів “возз’єднання” єдиний, хто діяв, так би мовити, щиро й “ініціативно”, керований своїми амбіціями і давньою образою на Рим. Всі інші його наближені належали до агентури НКДБ.

Представника від Перемиської єпархії не довелося шукати довго: 27 квітня без особливого опору на співпрацю з НКДБ погодився о. Михайло Мельник, вікарій тої частини Перемиської єпархії, яка опинилася в межах Дрогобицької області. Натомість труднощі вийшли з добором кандидата від Станиславівської єпархії.

Спершу на розмову до Костельника доставили авторитетного старого декана з Коломиї о. Русина, завербованого як агент “Антонов”. Він, однак, мало не в сльозах просив не залучати його до керівництва Ініціативною групою, посилався на старість та хвороби і обіцяв сприяти православній акції в межах свого деканату (що, зрештою, і зробив).

Згодом станіславське УНКДБ завербувало викладача місцевої семінарії о. Ігнатія Луба (кличка “Угорник”), якого теж направили у Львів до Костельника. Але після розмови, давши Костельникові свою згоду увійти до керівництва Ініціативної групи, о. Луб щез і був виявлений органами безпеки аж через два роки.

Тільки з третьої спроби представником Станиславівської єпархії був призначений о. Антін Пельвецький, парох м. Копичинці на Тернопільщині й декан Гусятинського д-ту. Ще в травні 1945 року він був таємно затриманий і на основі інформації про його зв’язки з ОУН та німецькою адміністрацією завербований як агент під кличкою “Шевчук”; вже досить скоро він успішно схилив до переходу на православ’я 8 священиків свого деканату.

Секретарем Ініціативної групи став колишній депутат сейму, православний з Холмщини Сергій Хруцький, він же агент “Підбузький”. Оформлення Центральної ініціативної групи завершилося 29 травня 1945 р.

Невдовзі Раднарком УРСР дозволив її діяльність і визнав її єдиним керівним органом існуючих у Галичині греко-католицьких парафій, тобто дав право, серед іншого, призначати та переміщувати священиків і деканів. Тільки священики в юрисдикції Ініціативної групи могли претендувати на офіційну реєстрацію.

Другий напрямок роботи полягав у тому, щоб розбудувати “міцний агентурний апарат з авторитетного духовенства”, який би міг бути використаний для впливу на священиків та віруючих.

Зі зрозумілих причин, головний приціл був зроблений на деканів. Ті з них, хто під час бесід з місцевими оперативниками показував себе категоричними противниками православ’я, одразу арештовувалися.

Арешти або, частіше, таємні затримання з допитами тих, на кого були дані щодо так званої “співпраці з німцями” або зв’язків з ОУН, слугували також і для вербовок. Та для цього часто вистачало й простої бесіди під час виклику в райвідділ НКДБ, і через такі бесіди пройшли практично всі священики.

Наприклад, у березні 1945-го завербовано городоцького декана Івана Крука, кличка “Снігуренко”, який сприяв арештові кількох місцевих оунівців, активно агітував за православ’я і проти ОУН-УПА.

У квітні 1945 р. на компрометуючих матеріалах з часів німецької окупації був завербований стрілицький декан Стефан Ковалів, кличка “Степанів”, який переконав усіх 11-х священиків деканату перейти на православ’я, згодом був направлений для участі в соборі.

У жовтні 1945 був завербований милятинський декан о. Василь Дрелих, кличка “Форман”, який успішно схилив деканальне духовенство на бік Ініціативної групи і невдовзі був переведений до П’ятницької церкви у Львові. Загалом, для прикладу, з 30 деканів або завідателів деканатів Перемиської єпархії в межах УРСР 21 підтримав Ініціативну групу, 9 були заарештовані.

Про інтенсивність роботи, розгорнутої по лінії Греко-католицької церкви, свідчить бодай те, що обласні управління зобов’язані були що п’ять днів звітувати про результати цієї роботи – тобто арешти, вербовки, заведені розробки – перед спецопергрупою у Львові, яку очолював спершу підполк. Карін, а згодом – підполк. Волошин.

Отже, на місцях була сформована база так званих “прихильників православ’я”, серед яких суттєвий відсоток становила агентура. Наступним етапом кампанії стали деканальні соборчики, на яких о. Костельник у супроводі капітана Богданова або, в інших єпархіях, Мельник та Пельвецький, переконували священиків складати заяви про перехід у юрисдикцію Ініціативної групи.

Це була, так би мовити, найдемократичніша ланка в усьому ланцюжку подій: на соборчиках ставилися подекуди гострі питання, точилися дискусії. Але все-таки більшість соборчиків закінчувалася тим, що всі або майже всі учасники підписувались під заявою про визнання Ініціативної групи.

Річ у тому, що соборчикам передувала інтенсивна підготовка: залякування духовенства викликами в НКДБ, вербовки агентури, якій доручали вести агітацію серед колег-священиків, арешти явних противників православ’я тощо.

На самому соборчику агентура створювала видимість того, що православ’я має своїх прихильників, що “все не так однозначно”. В пануючій атмосфері страху голосів декана і ще двох-трьох агентів – стільки їх звичайно було на соборчику – вистачало, щоб переламати ситуацію.

В тих випадках, коли декан був противником “возз’єднання” або коли місцеві органи НКДБ не підготували як слід агентів-учасників, соборчики зривалися, як, наприклад, у Золочеві, Раві-Руській або Городенці (тут соборчик зривався двічі).

Після того, як Ініціативна група залучила до своїх лав достатній відсоток духовенства, постало питання, як же має відбутися властиве “возз’єднання” греко-католиків з РПЦ. В планах цей момент не був прописаний.

Москва в особі начальника 5-го відділу 2-го управління НКДБ СРСР Карпова та патріарха Алексія виступала за те, щоб приймати греко-католицьких священиків в індивідуальному порядку. Натомість ідея “собору”, судячи з усього, народилася в колах Ініціативної групи.

Вже на перших соборчиках у липні 1946 р. Костельник заявляв священикам, що приєднуючись до Ініціативної групи, вони поки що лишаються католиками, а на православ’я будуть переходити всі разом уже після того, як буде рішення собору.

Позицію Ініціативної групи можна легко зрозуміти: Костельник з колегами хотіли показати, що в обхід них ніяке “возз’єднання” неможливе, Керівництво Ініціативної групи прекрасно розуміло: якщо буде “собор”, значить, його будуть проводити вони.

Якщо возз’єднуватися почнуть поодинці в обхід Ініціативної групи, то значить, і сама група втрачає своє значення і свою владу. Костельник, Мельник і Пельвецький доводили необхідність собору посиланнями на його символічне значення – як тріумфу над Римом, переконували, що тільки собор може переглянути поділ на єпархії, дати дозвіл на збереження деяких обрядових особливостей, характерних для Галичини і т. п.

В певному сенсі, наполягаючи на соборі, Костельник не тільки виявляв свою амбіцію, а й грав на амбіціях чекістів, пропонуючи їм зорганізувати щось історичне і всесвітньозначуще. Чекісти, з свого боку, добре розуміли, що Костельник прагне зберегти Греко-католицьку церкву як певний цілісний організм, який був би тільки зовнішньо перефарбований під православ’я і в якому він і далі грав би чільну роль.

Це їх досить сильно дратувало, і щоб поставити Костельника на місце, вони пробували організувати бодай певну кількість індивідуальних навернень, але особливих результатів це не дало.

У кінці вересня 1945, коли кількість членів Ініціативної групи сягнула 811 чоловік, в т. ч. 63 деканів, з’явився перший план, так би мовити, остаточного вирішення уніатського питання. План цей мав компромісний характер. НКДБ УРСР вирішило провести пробний “собор” у Дрогобицькій області, де залучення духовенства до Ініціативної групи відбувалося найуспішніше – завдяки тому, що акцію очолював сам генеральний вікарій.

На “соборі” мала бути ухвалена декларація про розрив із Ватиканом та засудження унії як “зради українського народу”, делегати мали заявити про свій перехід на православ’я і висунути кандидатом у єпископи о. Мельника, він же “Іванов”.

Перед дрогобицьким управлінням НКДБ було поставлене завдання в півторамісячний термін зорганізувати собор, забезпечивши на ньому цілковиту перевагу перевіреної агентури. Після цього, з урахуванням здобутого досвіду, мали б бути проведені собори у Львові та Станіславі, а тоді – в разі доцільності – загальногалицький собор.

Паралельно мали також організовуватися переходи на православ’я окремих парафій або священиків з публікацією їх списків у “Єпархіальному віснику”. 10 жовтня нарком Савченко надіслав цей план на затвердження Меркулову.

Цей план, однак, не знайшов схвалення в Москві. Нарком Меркулов у листі від 2 листопада дозволив провести собор у Дрогобичі, але заявив, що собори у Львові та Станіславі проводити недоцільно, а загальногалицький собор узагалі неприйнятний, бо може, мовляв, привести до протилежних наслідків – тобто уніати можуть його зірвати.

З іншого боку, сам Костельник, який спершу погодився на згаданий план, дуже скоро передумав і вже 25 жовтня на зустрічі з Богдановим знову почав переконувати в необхідності загальногалицького собору.

Він вважав, що поза Львівською областю духовенство морально не готове до “возз’єднання”, що коли після першого обласного собору оунівці почнуть терор проти його учасників, наступні собори будуть зірвані, а тому треба провести все за одним заходом, не афішуючи наперед цих планів.

Позицію Костельника поділяв і єпископ Макарій, він же агент “Глібов”, який, поживши трохи у Львові, добре розумів, що до нього як до чужака зі сходу ніхто “возз’єднуватися” не піде.

Зрештою, чекісти прислухалися до Костельника. Незважаючи на те, що дрогобицьке УНКДБ вже завершило підготовку до обласного собору – проведено деканальні збори, обрано делегатів, – цей “собор” так і не відбувся.

Натомість у середині грудня в Києві відбулася нарада в справі УГКЦ, в якій узяли участь, крім оперативників НКДБ УРСР, начальники управлінь західних областей і начальники їх 2-х відділів і 4-х відділень, що відповідали за церковну лінію.

З Москви на цю нараду приїхали Карпов і Полянський, які, серед іншого, мали зустріч із членами Центральної ініціативної групи. Результатом наради став новий план від 19 грудня 1945-го, у якому НКДБ УРСР пропонувало відмовитися від обласних соборів і провести один-єдиний “загальногалицький” собор.

25 січня 1946 р. Москва дала дозвіл на проведення собору, в 6 лютого був затверджений остаточний план операції. Отже, для підготовки наміченого дійства лишалося трохи більш як місяць часу. План передбачав, що на соборі треба забезпечити 60-70% відсотків перевіреної агентури.

Утім, це не було серйозною проблемою, бо на той момент секретний апарат по лінії Греко-Католицької Церкви становив уже 279 агентів і 475 інформаторів, серед яких було, як можна припускати, десь 200-250 священиків.

Якраз у кінці 1945 – на початку 1946 р. НКДБ руками Ініціативної групи провело реорганізацію деканатів відповідно до радянського адміністративного поділу. Це стало нагодою для того, щоб усунути всіх тих деканів, які ще були проти “возз’єднання” або просто недосить активно його підтримували, і замінити їх агентами органів безпеки або принаймні лояльними кадрами.

Делегатами на собор планувалося призначити від кожного деканату – декана і ще одного священика. Отже, половину делегатів гарантовано становили ставленики НКДБ. Другу половину підібрати теж було неважко.

Відповідно, підготовка до собору була справою суто технічною і полягала в додатковій перевірці вже наявної агентури та її інструктажі, забезпеченню її доїзду тощо. В матеріалах з архіву СБУ збереглися і списки учасників із зазначенням агентури, і докладні довідки на кожного з агентів, що подавалися на затвердження у Київ.

Заходи, що передували собору – поїздка греко-католицької делегації до Києва на хіротонію оо. Мельника та Пельвецького та передсоборова нарада – відбувалися під повним агентурним контролем (наприклад, серед 14 учасників згаданої делегації до Києва було 12 агентів, від яких залишилася численні донесення про перебіг візиту й поведінку один одного).

У Львові для прийому агентури під час собору було виділено 10 явочних квартир, до міста були відрядженні оперативники з областей, що мали курувати своїх агентів, перед виїздом перевірені агенти діставали на руки 800-1000 карбованців.

Обговорювати сам перебіг “собору” нема особливого сенсу – на момент його початку все було давно вирішено, всі його рішення були відредаговані й затверджені в НКДБ. Як і планувалося, з 216 його учасників дві третини, 146 чоловік, – становили агенти НКДБ.

Єдиним, що відбулося не за планом, став виступ о. Василя Лесюка з Бродівщини, який запропонував вважати собор тільки попередньою нарадою, після якої кожен мав би порадитися із своєю совістю. Ясно, що о. Лесюка ніхто не підтримав. В 1947 р. о Лесюк буде заарештований.

***

Багато аспектів радянського режиму, а зокрема тих інструментів соціального контролю, які цей режим використовував, висвітлені досить докладно. Про кампанії репресій, систему таборів і спецпоселень, механізми ідеологічної індоктринації тощо – написані сотні книжок.

Однак один ключовий інструмент соціального контролю досі лишався поза увагою істориків, насамперед, звісно, через брак джерел – я маю на увазі агентуру. Секретний апарат був для органів безпеки головним джерелом інформації про антирадянські середовища і головним інструментом боротьби з ними.

Цілеспрямовані агентурні розробки, а не, як дехто думає, випадкові доноси, передували більшості арештів та репресивних операцій. Скажімо, на 1947 р. в УРСР було 147 000 агентів та інформаторів, які, до того ж, були не рівномірно розподілені, а сконцентровані в ключових сферах життя.

Отже, історія організації Львівського собору, про який волею випадку в архіві СБУ збереглися надзвичайно обширні матеріали, цікава не тільки сама по собі, як епізод з історії УГКЦ. Ця історія показує, як формувалася в разі потреби практично з нуля агентурна мережа по певному заданому напрямку і які масштабні завдання з її допомогою можна було виконувати.

Приклад “Львівського собору” дає змогу уявити, якими методами організовувалися в той період інші псевдоколегіальні публічні заходи, в т. ч. в релігійній сфері.

Нарком Савченко в одній з довідок прямо порівнює операцію НКДБ УРСР з проведення “Львівського собору” і аналогічні операції московських та єреванських чекістів з проведення соборів РПЦ та Вірменської апостольської церкви в 1945 р.

Справді, в архіві СБУ збереглися директиви щодо організації собору РПЦ, які показують, що його точно так само зорганізували органи безпеки і при його організації точно так само стояло завдання забезпечити на соборі переважну більшість перевіреної агентури, що й було успішно виконане.

До речі, за московський та єреванський собори їх організатори були відзначені нагородами, тоді як українські чекісти за “Львівський собор” нагород не дочекалися – а все через згаданий вище конфлікт з НКДБ СРСР з приводу того, проводити “собор” чи ні.

Очевидно, що адекватна оцінка як самого собору, так і ключових його діячів неможлива без урахування методів його організації. У світлі цих методів можна переформулювати деякі питання, які вже не раз обговорювалися:

Наскільки канонічний є собор, що на дві третини складається з агентів НКДБ? Наскільки канонічна була сама РПЦ, провід якої на 90% складався з агентів на зразок “Шевчука”, “Іванова”, “Глібова” та інших?

Як оцінювати морально-психологічний стан суспільства, в якому на 1000 чоловік припадало 4 агенти органів безпеки? Архіви радянських спецслужб дають багато поживи для роздумів.

Роман СКАКУН

Джерело: Історична правда