Відомий блогер Ігор Пустовіт став співаком та заспівав в дуеті з Андріаною пісню «Не вміє кохати». У цій пісні виконавці хотіли розкриті ті теми, про які люди звикли мовчати: про страх закохатися та нерозділені почуття, повідомили у прес службі артистів.
Пісня «Не вміє кохати» – дуже знакова робота для виконавців. По-перше, це старт для новоспеченого артиста PUSTOVIT, а по-друге, нове позиціонування Андріани, новий виток її творчості.
«Наша зустріч – це знак, вона точно не є випадковою. Ми раніше не були знайомі з Ігорем, ніколи з ним не спілкувались, та й живемо в різних містах. Але мені здається, що навіть, якщо ми б жили в різних країнах, то всеодно мали б зустрітись в цьому житті задля того, щоб заспівати разом. І найголовніше, Ігор виявився дуже щирою, позитивною та класною людиною. Тож нас об‘єднює не тільки творча співпраця, а й дуже теплі дружні стосунки, що є дуже важливим для мене», – розповіла про нову творчу співпрацю Андріана.
PUSTOVIT додав, що історія розпочалась з того, що продюсер Андріани запросив блогера знятись у її кліпі «Все мине» в якості головного героя.
«Я чомусь без вагань погодився та під час зйомок кліпу тихенько підспівував собі паралельно із синхронами. Андріана зацінила мої вокальні дані і сказала, що я запросто міг би стати хорошим співаком. Володимир додав, що у них є гарна пісня, яка могла б бути дуетною. Я послухав, і вона мені сподобалась з першої ноти. Наступного дня ми вже були на студії. Звукорежисер Андрій Бакун також підтвердив, що у мене є неабиякі задатки артиста і… пішло-поїхало!Зараз у нас з Андріаною є не тільки дует «Не вміє кохати», а й ще одна пісня. Про неї ви дізнаєтесь трішки згодом, як і про три моїх сольних пісні. Признаюсь чесно, з дитинства в мене завжди було потаємне бажання співати. Втім до зустрічі з Андріаною усе це було не на такому високому рівні. Але після того, як в мене повірили люди, які уже багато років в шоу-бізнесі, доля таки мабуть вирішила, що я маю стати професійним артистом», – розповів Ігор Пустовіт.
В свою чергу продюсер Андріани та Пустовіта каже, що дуже втомився слухати пісні, в яких немає реального життя, після прослуховування немає мурашок, тому його вибір – саме ця робота.
Пісню написав відомий сонграйдер Парфенов Андрій з лейблу “ПокиТиСпав production”, та Богдан Бабич. Над зведенням треку працювали Дмитро Димов та Нікіта Гончаренко. Відеоряд – робота Ярослава Савчака, з яким Андріана працює не вперше.
«Ми дуже сподіваємося, що наша любов до справжньої лірики відгукнеться у серцях слухачів! Адже, як мінімум, ця пісня вже об’єднала багато людей, що працювали над нею, в одному великому музичному ком’юніті та щирій дружбі!», – запрошують до прослуховування дуету Андріана та PUSTOVIT.
Часто через гіркий досвід люди блокують у собі всі емоції до того, хто їм симпатичний. У цій композиції головна героїня і є тією людиною, котра заплуталась в собі. Цим вона робить боляче людині, з котрою могла би стати щасливою.
«Ти віриш астрологам, в байки психолога, Страх кохати перетворює мене на ворога», – ці рядки показують, як героїня намагається знайти відповіді на свої питання. Втім вона не хоче визнавати, що проблема саме в ній, тому готова приймати будь-які теорії несумісності, лише б не вивертати назовні свій заплутаний світ.
З іншого боку представлений той, хто не дивлячись на всі складнощі, намагається завоювати серце та довіру героїні. Він розуміє, що може бути щасливим з іншою, що давно міг би відчути себе коханим, але не здається, бо справжні почуття вартують того, щоб заради них боротися.
В одному із цифрових архівів Польщі вдалося відшукати зображення палаців Львівщини, які датуються серединою ХІХ століття.
На малюнках можемо побачити палаци в селі Куткір та Пеняки Золочівського району Львівської області. Зображення датуються 1840-ми роками. Відомо, що у них один автор – французький художник та графік Юбер Клерже (1818-1889).
Вид на палац в Куткорі зі сторони греблі, 1841 рік. Худ. Юбер Клерже
На перших трьох малюнках бачимо палац в селі Куткір. Його звели у XVIII столітті. Ініціатором зведення палацу був Єжи Антоній Лончинський. Графський маєток і замок був розміщений на правому березі річки Полтви, поруч із мостом через річку й недалеко від лісу. Від замку аж до лісу графинею було посаджено липову алею, як пам’ять про смерть сина, що сталася внаслідок дуелі між сином графині й коханцем його дружини біля лісу на «Корчунку».
Вид на палац в Куткорі зі сторони парку, 1841 рік. Худ. Юбер Клерже
У 1836 році графиня Лончинська продала Куткір Ю. Вербицькому. Палац проіснував до 1939 року.
Загальний вигляд на Куткір та палац, 1841 рік. Худ. Юбер Клерже
На четвертому малюнку зображено палац в Пеняках. Відомо, що його звели в 1776 році. Автором інтерʼєрів був італієць Альфреско. У палаці була велика колекція мистецтва, зокрема, полотна історичного змісту, краєвиди, малюнки, літографії, географічні мапи, зібрана графом Іґнацієм Мьончинським.
Палац в Пеняках на малюнку 1842 року. Худ. Юбер Клерже
До палацового комплексу належали також теплиця, оранжерея та парк. У грудні 1914 року палац спалили. Колишня припалацова каплиця, збереглася і є церквою Найсвятішої Богородиці та використовується місцевою греко-католицькою громадою.
В середу, 12 липня 2023 року, о 17.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться святкування Першої річниці Львівського Фотомузею.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
розповідь про наші здобутки за перший рік;
вітання та подарунки;
фільм про одне з перших купальських(Івана Купала) святкувань в кінці 80-х (тривалістю до 10 хвилин)
святковий торт і кава від нашого незмінного партнера Торгової Марки Кава Старого Львова;
виступ бенду “Midnight Colors”;
перегляд з кіноплівки фільму “Тореадори з Васюківки” (тривалість 30 хвилин) від знаного колекціонера та кіномеханіка Олександра Мандрика
фотографування, обнімання, частування і довгі прощання.
“Для всіх нас це був не простий рік, але ми вистояли, стали сильнішими та кращими. І вже зараз маємо грандіозні плани на найближчий час. Можливо про щось і розкажемо на святкуванні. Від гостей чекаємо хороший настрій та, за можливості, поповнення наших фондів”, – розповідають організатори.
Могила Олексія Боднара знаходиться у селі Боршів Перемишлянської міської ОТГ Фото: wiki
30 червня 1941-го у в’язниці міста Перемишляни на Львівщині чекісти стратили священника УГКЦ 52-річного Олексія Боднара. Вирізали на тілі хрест і посипали сіллю.
Чоловік народився 1889 року в селі Торгів на Львівщині. Закінчив Львівську греко-католицьку духовну семінарію, а висвячення на ієрея прийняв за часів Першої світової війни. Служив управителем парафій у декількох селах.
Фото з виставки “400 на 400. Місто Перемишляни та його мешканці на світлинах ХХ століття. Знайомство”
1921-го почав виконувати ті ж обов’язки у селі Борщів. Викладав релігію в місцевій школі, водночас активно займався національно-просвітницькою діяльністю – замовляв до села українські книжки й часописи. Цим були незадоволені поляки, але не протидіяли. Пізніше Олексій Боднар створив у селі осередок Українського католицького союзу. Організація прагнула підтримувати всебічний розвиток українського народу в християнському дусі.
1932 року Боднар відгукнувся на прохання митрополита Андрея Шептицького зібрати допомогу бідним і безробітним, а 1938-го Шептицький призначив священника куратором освіти Перемишлянського деканату.
Митрополит Андрей Шептицький, Львів (архівні фото)
Незабаром розпочалася Друга світова війна. Західну Україну окупували радянські війська, а спецслужби почали переслідування Греко-католицької церкви та всіх активних проукраїнських діячів. Уже 1941 року, із наступом німців на СРСР, переслідування та арешти змінилися масовими розправами. Отця Боднара попередили про небезпеку й порадили сховатися, але він відмовився й сказав, що не скоїв нічого лихого.
26 червня його арештували та кинули до в’язниці НКВД у Перемишлянах. Катували чотири доби, а після того розстріляли разом з іншими в’язнями. Німецька адміністрація дозволила доправити тіло отця до Борщева, де 1 липня 1941 року його поховали.
Місто Перемишляни та його мешканці. Поштівка початку ХХ століття
У квітні 1941-го в УРСР діяло 62 в’язниці, з них 26 тюрем у Західній Україні. Тюрми були переповнені в’язнями – у них утримували 72 тис. 768 людей. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники й військові, “куркулі”, активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та арештовані за різні побутові злочини.
Нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ, в якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах. Мали провести розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу й тих, кого необхідно розстріляти.
Місто Перемишляни та його мешканці. Поштівка початку ХХ століття
У багатьох містах Західної України після сильних нацистських бомбардувань місцеві очільники НКВД самостійно почали знищувати в’язнів. Прокурор Львівської області Леонтій Харитонов санкціонував страту політичних в’язнів.
“Ворогів народу” без суду поливали чергами з автоматів просто в камерах через дверцята для передавання їжі, закидали гранатами. Трупи ховали в подвір’ях в’язниць.
Пам'ятник Юрію Кульчицькому у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Щось останнім часом припало мені до душі порпатися в старих газетах і перечитувати всілякі новини та різні глупства. Але часом трапляються досить цікаві розповіді, шкіци чи фейлетони. Нині теж з нашим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова хочу запропонувати вам цікавий літературний шкіц авторства Галактіона Чіпки.
Ми знаємо що під псевдо Галактіон Чіпка ховався Роман Купчинський. Він відомий своїми гострими жартами та непересічним почуттям гумору. Цей шкіц був надрукований в рубриці “Відгуки дня” в газеті “Діло” від 24 серпня 1933 року. Для збереження атмосферності залишаємо текст без змін і правок.
Хто він був?
Не мав один Кульчицький роботи і як тільки дірвався до турецького табору, то кинувся на мішки з кавою. Взяв один мішок на плечі (дарма що шляхтич!) і заніс до Відня. Потім другий, третій скільки було, а ще потім заложив каварню.
Пам’ятник козакові Кульчицькому і його мішечкам з кавою. Фото Сергія Гуменного
І не мала доля іншої роботи, тільки те, що дозволила тій каварні розвинутися, а Кульчицькому розбагатіти.
Вийшов з цього неабиякий клопіт. Тепер люди сваряться хто він був, звідки і за кого себе мав. Українці як звичайно нарід хапчивий, горнуть його до себе, поляки як звичайно не дають, а німчиська з Відня зпершу сербом його величали, а тепер самі не знають.
Українці комбінують так: у польськім війську, так як і тепер, служило багато українців. Кульчицькі – цеж український шляхоцький рід зпід Самбора. Отже і той найславніший Кульчицький був українець.
Пам’ятник Юрію Кульчицькому у Львові.
Польські газети у свою чергу: Не всі Кульчицькі українці. Знаний з процесу Ґорґонової слідчий суддя Кульчицькнй є почавши від себе поляк, то й напарник Кульчицький міг був бути майже напевно поляк.
А німцям з Відня байдуже. Каже хтось: поляк! – хай буде поляк. Чи сяк чи так вів у Відні жив, каварню заложив, гроші зложив і віденцем помер. І напевно був би співав «Він, Він, нур ду аляйн» – колиб Січинський був цю пісню скорше створив.
Мене ніхто досі не питався про мою думку в тій справі, вважаючи мене за непокликаного до цього. А що в нас багато непитаних і непокликаних людей забирає дуже часто в ріжних справах голос, то й я собі позволю.
Вид на площу Данила Галицького, на передньому плані памятник Юрію Кульчицькому, фото 2015 року
Кульчицький не виглядає мені на українця. По перше тому, що не згинув, по друге тому, що захопив не що інше а мішки з кавою, по третє тому, що не проміняв тієї кави за тютюн та люльку, як це зробив з жінкою Сагайдачний.
На поляка він теж не скидається. Обчислив, поніс, заложив каварню і сам провадив інтерес.. Аргументи одної з ґазет про польськість Кульчицького, подібно як про Курокого і Куропаткіна, мене чомусь не переконують.
Останіми часами виринув у «Курєрку» проєкт зробити з Кульчицького помадярщеного серба, чи посербленого мадяра. Але ця думка не сприйнялася, бо інші ґазети все таки мають ще надію вдержати його для славянської сімї.
Пам’ятник Юрію Кульчицькому у Відні.
Мені чогось здається, що Кульчицький ні українець, ні поляк. Раз, що тримався обозу, друге, що зміркував яку добичу хватати, а третє, що на дурничці доробився маєтку. Славянські народи, які засіли поруч себе на окраїнах сарматського низу, не мають тих прикмет.
Чи не належав він часом до вибраного народу?!…
Галактіон Чіпка.
Сподіваюся що ви прочитали цей допис з точки зору галицького гумору і не приймаєте слова автора за серйозні наукові дослідження. Хоча певне поле для роздумів тут присутнє.
Після аншлагу та на численні прохання 17 липня на даху !FESTrepublic відбудеться концерт «Шедеври романтичного ретро під львівським небом. Частина 2».
Початок концерту – о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
FIJI Band та Зіновій Карач підготували велику, абсолютно нову програму із улюбленими піснями.
«Приходьте! Будемо танцювати, співати та радіти життю, незважаючи на усі ті складнощі, які в нас є! Адже саме українська пісня та любов до українського допоможе нам перемогти ворога!», – запрошує Зіновій Карач.
«Завітайте на найкращу ретро-подію літа! FIJI Band та Zinoviy Karach мають радість співати Вам те, що буде жити вічно! Наше українське ретро! Дарувати емоції у важкий час, творити українську культуру в Україні, а не за її межами – це все завдяки Вам, наші любі слухачі!
Маємо невичерпне багатство пісень, які радо співатимемо разом із вами на даху !FESTrepublic. Приходьте і пісня буде поміж нас!», – зазначили організатори VINIL Concert agency.
Одна з найромантичніших співачок сучасності Крістіна Присяжнюк презентує нову композицію «Зорепадом», присвячену усім закоханим серцям, які вирішили назавжди об’єднати свій життєвий шлях. У такий складний для країни час, попри усі негаразди та перешкоди, українці продовжують кохати та доводити: кохання – це єдине почуття, яке крізь роки та події відчувається, наче вперше.
«Наразі соцмережі стали наче відеокнигами про мільйони закоханих сердець.Я дивлюсь ці історії й захоплює подих: наші захисники та захисниці їдуть з фронту додому, аби лічені дні побути в обіймах коханих. А дехто навіть цілеспрямовано, щоб укласти шлюб. Це захоплює і надихає. Так і народилась ця ніжна пісня «Зорепадом». Вона – про кожне закохане серце, адже коли ти живеш і знаєш, що попри відстані, будь-які труднощі, твоє життя наповнюється сенсом щодня, бо тоді є заради кого жити», – прокоментувала Крістіна Присяжнюк.
У ліричному mood video співачка постала у прообразі нареченої: у білій сукні, покрита білим мереживом. В оформленні роботи команда надала перевагу виключно білому кольору. Адже, за повір’ям, він символізує щасливе сімейне життя. Присяжнюк додає: «Сподіваюсь, що через наше mood video, ми змогли передати настрій, те піднесення, яке відчуває кожна жінка, яке йде до вівтаря. Я надихалась і своїми власними почуттями, коли ми 10 років потому з моїм чоловіком вирішили об’єднати наші долі. Тому знаю, який це важливий день для закоханих. Моя мрія – аби під «Зорепадом» сотні українських молодят танцювали свій весільний танець».
Нагадаємо, що Крістіна Присяжнюк – українська співачка та культурний діяч, донька відомого композитора та Заслуженого працівника культури України – Миколи Присяжнюка.
Восени 1712 р. Почаївська обитель підпорядковується Луцько-Острозькій унійній єпископській кафедрі, яку в той час обіймає Йосиф Виговський. Діяльність Почаївської обителі в юрисдикційній належності Унійної Церкви розпочинається без кардинальних змін у внутрішньому житті братії.
Монастир продовжує виконувати покладенні на нього функції. Свій перший візит до Успенської обителі Йосиф Виговський здійснив 1714 р. під час поставлення на архимандритство Пахомія Заблоцького. Єпископом був проведений опис монастирського майна. Це була рядова єпископська візитація до ввіреної його кафедрі обителі [1, с. 22].
Герб шляхетського роду Виговських
Із зміною юрисдикційної належності кожна святиня Почаївського монастиря, яка здобула визнання в час, коли обитель належала Православній Церкві (кінець ХVI–XVII ст.), отримує своєрідне пошанування, згідно церковної традиції Унійної Церкви. У цей час відбувається значне зростання монастиря, який стає найбільшим чернечим осередком Волині [2, с. 13]. Книга “Гора Почаївська” (друкувалася в обителі 1742, 1757 (двічі – cпочатку церковно-слов’янською, згодом польською), 1772, 1793, 1803 рр.) – була працею, що розповідала не лише про монастирське минуле, але й описувала її святині [3].
“Гора Почаївська” (1772 р.). Гравюра ілюструє чудо явлення Богородиці на Почаївській горі
Почаївська гора, що поєднала в собі особливості природнього середовища та чернечі святині, вабила до себе багатьох християн. Ще в листопаді 1661 р. Іван Лобос засвідчив, що “побувавши на богослужінні в монастирі Почаївському, тут, при чудотворній іконі та стопі пресвятої Діви Богородиці і при реліквіях (тобто мощах) блаженного отця Йова…, за молитвами їх святими, удостоївся особливої Божої милості та доброго здоров’я” (архів Почаївської лаври, справа № 5/50, с. 16) [4, с. 270].
Над Стопою, де проходило з’явлення Богородиці, та був зведений Троїцький храм, перебувала і чудотворна ікона. Як зазначає А. Хойнацький: “Свята чудотворна ікона Почаївської Божої Матері складає найголовнішу і найпрекраснішу святиню на Волині” [5, с. 3]. Вона разом з двома іншими святинями Успенського монастиря привертала увагу до Почаївської гори. Зцілення, які відбувалися в обителі, записувалися в монастирській книзі. Цей рукопис у василіанську добу під назвою “Книга чуд ікони Пресвятої Марії Діви Почаївської Божої Матері і Стопи” став продовженням відповідного манускрипту, ведення якого започатковане, згідно з розпорядженням православного Луцького Єпископа Діонісия Жабокрицького, 30 серпня 1695 р. для фіксації зцілень “біля ікони Чудотворної Пресвятої Богородиці та мощах блаженного старця Йова Желіза” [6, арк. 1 зв.].
Стопа Божої Матері (сучасне місце знаходження в Успенському соборі)
В унійну добу відбиток стопи Богородиці спочатку знаходився в Троїцькому храмі. “Книга чуд” вказує, що перша монастирська святиня є джерелом багатьох зцілень. На цьому наголошують саме православні дослідники [7, с. 15–17]. Вони підкреслюють, що чуда біля відбитку стопи фіксувались 1763, 1770, 1780 та в інші роки. 1780 р. на місці Троїцького храму було зведено Успенський собор. Змінивши своє зовнішнє середовище, відбиток стопи залишивсь досить шанованим місцем обителі. Увага та поклоніння почаївських василіан головним чином була зосереджена на другій святині. Як відзначають сучасні науковці, з чудотворною іконою у ХVІІІ ст. пов’язана подія, якщо і не сама важлива в духовному розумінні, то досить яскрава і святкова [8, с. 93]. Йдеться про коронування золотими вінцями чудотворного образу Почаївської Божої Матері.
Чудотворна ікона Почаївської Божої Матері
В західній церковній традиції коронування Богородичних ікон було започатковане 1631 р. Автором цього способу прославлення вважається граф Алесандро Сфорца Паллавичині, який заснував для цієї мети спеціальний фонд [9, с. 1028]. У практиці Західної Церкви коронування ікони означає формальне канонічне визнання відповідного образу насправді чудотворним.
Велика заслуга в проведенні канонізації почаївської ікони Божої Матері належить фундатору будівництва вищезгаданого Успенського собору Миколаю-Василію Потоцькому. Як свідчить його листування з василіанським протоархимандритом Іпатієм Білинським, Потоцький усіляко намагався пришвидшити коронацію, підготовку і проведення якої було покладено на єпископа Луцького та Острозького Сильвестра Лубенецького-Рудницького. В травні 1773 р. коронування ікони дозволено Римом, звідки отримано чин коронування, який з латини перекладено на церковнослов’янську мову [9, с. 1031].
Герб шляхетського роду Лубенецьких-Рудницьких
Про значення Почаївського монастиря та однієї з його тогочасних святинь свідчать торжества що тривали протягом восьми днів. Урочиста церемонія розпочалася 7 вересня встановленням на підготовлене коронаційне місце ікони Почаївської Божої Матері в спеціально збудованій для цього на околиці Почаєва архітектором Яном де Вітте каплиці Різдва Богородиці. Шлях від монастиря до каплиці був обсаджений деревами та прикрашений пʼятьма тріумфальними арками, а обабіч розміщувалися численні картини із сюжетами явлених Почаївською Богородицею чуд. Це 26 різних сюжетів чудесного зцілення, здійснених через звернення до чудотворної ікони Богородиці Почаївської та її цілющої стопи. М. Левицька вважає, що, найімовірніше, описаний коронаційний цикл картин (весь або частково), був підготовлений художником із середовища василіян Петром Вітаницьким [10, с. 280].
Відбиток мідьорита “Церемонія коронації в Почаївському монастирі” (1773 р.) Федора Стрельбицького
Обряд коронації відбувся 9 вересня на свято Різдва Богородиці [11, s. 278–282]. Багато паломників прийняли Святі Дари [12]. До сповіді та причастя, за підрахунками почаївських василіан, приступило 24 000 уніатів і 9 300 католиків. Групи прочан приносили до чудотворного образу свої воти та брали участь у численних богослужіннях і нічних чуваннях [11, s. 284].
Для увічнення коронації виготовлено 5 000 памʼятних медалей, 11 000 паперових образків із зображенням Почаївської Богородиці. Ввечері, після проведення коронації військовими інженерами організовано театралізований показ штучних вогнів, привезених спеціально з Варшави [11, s. 283].
Медальйон “Коронація Почаївської ікони” (1773 р.)
Якщо друга почаївська святиня досить пишно і святково вшановувалась василіанами, то ставлення монастирської братії до третьої було неоднозначним. Це пов’язано із зміною конфесійної належності обителі. Після 1712 р. нетлінні мощі православного ігумена Йова Желіза та його постать почали сприйматись в контексті історичного розвитку Унійної Церкви. Життєва позиція Йова стосовно унії була досить відомою. Вона не розходилась із загальним сприйняттям уніатів Православною Церквою. Зокрема, на це вказують матеріали Київського собору 1628 р., де Йов Желізо був присутній та виступав проти поширення впливу Унійної Церкви. Проте міжконфесійний бар’єр не перешкоджав почаївським василіанам, які ще нещодавно були православними зберігати пам’ять та поклонятись нетлінним мощам Желіза. Незважаючи на те, що колишній ігумен не був канонізований Унійною Церквою, почаївські ченці продовжували вшановувати його як святого. Рукописний список житія Йова з “Книги чуд”, містить перелік багатьох незвичайних подій, що відбулись під впливом третьої святині у василіанську добу. Як відзначає А. Хойнацький (вважаючи, що це відбувалось у православний період), богомільці безперешкодно в 1719 р. ставили свічки перед мощами Йова та давали пожертви на молитву [4, с. 275]. Дослідник акцентує, що в “Книзі чуд”, де міститься рукописний список житія Йова, “записаний і ряд чуд, здійснених преподобним Йовом в самий розпал уніатського переважання в Почаївській лаврі з 1737–1768 рік” [4, с. 276–285]. А. Хойнацький наводить епіграму василіанського часу на честь почаївського ігумена, складену латиною: “Semper eras avrum coeli splendore coruscans; Ferrea te rerrum secula – Zelizo vocant” (Завжди ти був золотом, сяючи небесним сяйвом; залізні віки тебе називають Залізо) [4, с. 280].
Святий Йов (1551–1651), монастирська ікона
А. Хойнацький вважає, що ці слова з’явились через применшення уніатами авторитету православного святого, із чим не можна погодитися. Підтвердженням шанобливого ставлення василіан до Желіза є також продукція стаціонарної монастирської друкарні, яка з’явилася 1730 р. Її першими дрібними друками, поруч із єпископськими посланнями та проскомідійними листками, були антифони на честь ігумена Йова [13, с. 758]. Як свідчать почаївські унійні видання, василіани визнавали святість мощей Желіза. В одному з них вказується що “його тіло й досьогодні в печері, в монастирі тутешнім наявній, нетлінно спочиває” [4, с. 280].
Питання канонізації Йова Желіза апостольською столицею, підіймає благодійник Успенської обителі Миколай-Василій Потоцький. Він доручає протоархимандриту Іпатію Білинському клопотати перед папою Римським Климентом ХІІІ про внесення до числа святих Унійної Церкви почаївського ігумена. На що Білинський в одному з своїх листів наприкінці 1767 р. відповідає: “Канонізація поважного Желіза важка для здійснення в теперішній час, бо Йов не був мучеником. І хоч він від місцевого єпископа, Київського Митриполита Діонісія Балабана визнаний був за святого, але в Римі на кардинальському засіданні це переціджують та перетрушують по кілька разів. А тому, дай Боже, щоб хоч через декілька десятиліть сталось це відкрите призначення Йова за Святого Угодника Божого” [14, с. 179].
Здобуття мощей святого Йова Желіза (1659 р.).
В очікуванні позитивного вирішення прохання про канонізацію почаївські василіани склали і надрукували піснеспіви на честь “Блаженного Йова”. В акафісті ігумену співалось:
“Єгда начат о нем слава приходити всюду,
Не восхоти славным быти – отиде оттуду.
Прийде тщася утоити
В Гори Почаевской скрыти.
На там паче прославися,
Всей Вселении открыся” [15, с. 436].
Величає Йова як святого, ще одна монастирська пісня:
“О toż Zelizo na miejscu Świętego Mocna zawiasa kościola Bożego”
(Це Зелізо на місці Святого
Міцна завіса церкви Божої) [15, с. 441].
Почаївські василіани ставили його в один ряд з Василієм Великим та Йософатом Кунцевичем. Зокрема, під час однієї з василіанських служб молилися таким чином: “Отроков триех рождеством твоим, Богородице, спасшая в пещи Вавилонетей, спасей и нас от бед молитвами твоих треих угодников наших же отцов: Василия Великаго и блаженнаго Иософата и Иова” [15, с. 432]. В усіх рукописних пам’ятках Почаївського монастиря Йова називали – “Blagoslawioni”, “Блаженний” [15, с. 431]. Друковане, неодноразово згадуване вище “Житіє Блаженного Отца Йова Желіза” було вперше видруковане в Почаївському монастирі саме в унійну добу, 1791 р. [16].
Житіє преподобного Іова Почаївського (Желіза), написане ієромонахом Досифеєм, протягом XVIII ст. у Почаївській друкарні витримало декілька видань і кожного разу виходило без титульного аркуша – під самим лише заголовком. На фото – перша сторінка видання [1791] р.У василіанський період виготовлено спеціальну дошку для масового друкування ікони Йова. А один із ченців присвятив іконі, на якій було зображено Желіза і яка зберігалась у монастирі, поетичні рядки:
“Зрей любопытне на сию икону
Да веси, чию являет персону?
Иов он се есть, Железо реченный,
Житием свят муж,
По смерти блаженный” [4 с. 281].
Окремі дослідники намагались применшити значення третьої святині Почаївського монастиря в період юрисдикційної належності Унійній Церкві, представити її майже в повній ізоляції. У цій думці слушним є лише те, що василіани не могли визнавати Йова святим у зв’язку з відсутністю рішення своєї Церкви, але все ж таки це не завадавало їм вважати його обранцем Божим. Пам’ятаючи власне православне минуле, почаївська братія не бажала відмовлятись від пам’яті про того, хто очолював обитель на протязі багатьох років, у час ігуменства якого відбулося становлення монастиря. Дистанціюватись від Йова Желіза не давали і прочани, які не заглиблюючись у тонкощі конфесійних змін, продовжували вважати мощі почаївського ігумена такою ж святинею, як відбиток Стопи та чудотворна ікону Божої Матері.
Сторінка з Помяника Почаївської лаври, 1775 р.
При поверненні монастиря в юрисдикцію Православної Церкви (1831 р.) було підтверджено, що “в печерній церкві спочивають мощі Йова, православного ігумена почаївського, повністю цілі…” [4 с. 289]. Як вказують джерела, від самого початку та до закінчення перебування Почаївської обителі в підпорядкуванні Унійної Церкви, третя монастирська святиня залишалась тим місцем до якого спрямовували свої молитви, думки, бажання, як мешканці Почаївської гори, так і прочани. Один з найпізніших василіанських документів, що підтверджує прославлення почаївськими ченцями, “з’єднаними з Римом”, постаті Йова Желіза, датується 1820 р. Це чернетка акафісту складеного для возвеличення монастирського чудотворця, яка ще раз засвідчує важливе значення цієї особистості в діяльності Почаївської Успенської обителі чину Святого Василія Великого [17]. Пам’ять василіан про святого Йова, що походив з Покуття, так званої української глибинки, свідчить, що в унійну добу в Почаївському монастирі шанувались традиції започатковані ще православними його насельниками. Ця традиція не переривалась і в другу православну добу. А. Хойнацький з цього приводу зауважує: “Уніати також створили були й особливу службу й навіть акафіст пр. Йову, який і зараз ходить по рукам у Почаївської братії” [104, с. 285]. Вони ще склали короткі піснеспіви: кондак та тропар Йову Желізу [18, с. 171].
Кондак Йову Желізу (фрагмент), створений почаївськими василіанами
В глибині душі почаївські василіани берегли пам’ять про найвідомішого монастирського ігумена. Окремі з них усвідомлювали власну національну ідентичність. Про це, зокрема, свідчить рукописний збірник молитов та церковних гімнів, що зберігався в монастирському архіві. Хоча він записаний латиною, проте на останній сторінці в ньому міститься світський вірш українською мовою, написаний латинськими літерами [19, арк. 40]. Можливо, саме так один з почаївських василіан виявив власні національні почуття.
Одна з почаївських ікон італійського живописця Костантіно Вілльяні (1751–1824) «Коронація Діви Марії»
Таким чином усі три почаївські святині в період з 1712 по 1831 рр. продовжували залишатись місцями поклонінь та особливого пошанування. Ставлення братії до кожної з них допомагає зрозуміти ті трансформаційні процеси, що відбувались у монастирському середовищі після зміни юрисдикційного підпорядкування. Діяльність Почаївської обителі у взаємодії з трьома сакральними місцями, відображає своєрідний підхід у питанні збереження та примноження традицій Церкви-попередниці. Незважаючи на юрисдикційні складнощі, почаївські святині продовжували відігравати роль своєрідних магнітів, які притягуючи до себе, впливали на чернечу спільноту та широкий загал. Вони і надалі виховували високу моральність, доброчесність, миролюбність, були джерелами духовного та фізичного зцілення. Ніякі юрисдикційні мури, що були зведені в результаті розвитку суспільства, не змогли зашкодити піднесенню Почаївського монастиря, збереженню та пошануванню його відомих святинь.
Олександр БУЛИГА
Бочковська В. Почаївський духовний осередок в історії та культурі українського народу: характеристика нових джерел дослідження.Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2009. № 13. Вип. Українознавство. С. 21–25.
Тилявський І. Літургійні напрямки Почаївського монастиря під час унії (1712–1831). Рим–Львів, 1997. 376 с.
Гора Почаевская. Почаїв, 1772. 116 арк.
Хойнацкий А. Преподобный Иов (в схиме Иоан), игумен Почаевский; его жизнь и прославление. Православие на Западе России в своих ближайших представителях или патерик Волыно-Почаевский. Москва, 1888: передрук Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2020. С. 198–306.
Хойнацкий А.Ф. Повесть историческая о святой чудотворной иконе Божией Матери Почаевской. Почаев, 1893. 117 с.
ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 3242. 16 арк. Справа про друкування історичного переказу про Почаївську чудотворну ікону, укладеного священником Хойнацьким. 20 серпня 1876 р.–23 грудня 1878 р.
Объятия Отча…Очерки по истории Почаевской Лавры / [авт. тексту священник Владимир Зеленский].: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с.
Ричков П.А., Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. Київ, 2000. 136 с.
156. Туркевич В. Из истории Почаевской обители. ВЕВ, 1897. Ч. Н. № 33. С. 1022–1031.
Левицька М.К. Культурно-мистецька діяльність Луки Долинського у контексті церковно-релігійних процесів другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття. Кваліфікаційна наукова робота на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальностями 07.00.01 “Історія України” та 07.00.05 “Етнологія”. Інститут народознавства НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2021. 430 с.
Lorens В. Bazylianie prowincji koronnej w latach 1743–1780. Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2014, 559, [1] s.
Брижук А. Церемонія коронації в Почаївському монастирі, 1773 р. URL: https: ostrohcastle.com.ua/tseremoniya-koronatsiyi-v-pochayivskomu-monastyri-1773-r/
Почаевская типография и братство Львовское в ХVIII веке. ВЕВ, 1909. Ч. Н. № 35–39. С. 726–810.
Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
Хойнацкий А. Православие и уния в лицах, или Преподобный Иов, игумен Почаевский, и глаголемый униатский святой Иософат Кунцевич, в качестве представителей своих церквей, как земляки и современники. Православие на Западе России…С. 407–444.
Досифей, ієромонах. Житіє блаженного отца нашего Йова Желіза. Почаїв,1791. 16 арк.
ІР НБУ. Ф. 1. Спр. 4072. 40 арк. Акафіст… Отцю Нашему Йову Желізу ігумену…обителі Почаївської…1820 р., почасти польскою мовою. XVIII–XIX ст.
Левицкий В. Источники жития препод. Иова Почаевского. ВЕВ, 1909. Ч. Н. № 81. С. 166–174.
ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 205. 40 арк. Рукописний збірник молитов і церковних гімнів на латинській мові. XVIII ст.
Ексгумація червоноармійців та енкаведистів у Мостиськах
Останки близько 40 червоноармійців, енкаведистів і партійних діячів часів радянської окупації, які загинули у 40-их роках минулого сторіччя, ексгумували на меморіальному військовому кладовищі у центрі міста Мостиська, що на Львівщині.
Дослідники відшукали 36 окремих поховань, зроблених у післявоєнний період і одну спільну могилу з останками 4-5 червоноармійців, які загинули у боях з фашистами орієнтовно у 1941 році.
Як розповів директор комунального підприємства Львівської обласної ради “Меморіально-пошуковий центр “Доля”, депутат облради Святослав Шеремета, знайдені останки будуть перезахоронені на міському кладовищі. “Тут знайдені поховання часів Другої світової війни і повоєнного періоду. Це є військовослужбовці, співробітники НКВС, цивільні, які перебували в лавах компартії і КДБ. Також тут була братська могила, яка відповідно до історичних документів, була перенесена сюди з кладовища”, – зазначив Святослав Шеремета.
Ексгумація червоноармійців та енкаведистів у Мостиськах
Останки з окремих поховань уже вийняли, дослідили і підготували до перезахоронення. Дослідники закінчують ексгумувати братську могилу. За оцінками науковців, у двох трунах братської могили лежать залишки 4 або 5 червоноармійців. Проведені дослідження дозволяють зробити висновки, що радянська пропаганда завищила кількість поховань на меморіалі.
“Мостиська – це приклад відношення радянської влади до поховань, до своїх героїв і військових. Облікова документація говорить, що у цій могилі мало бути 56 останків. Були навіть деякі дані і про 220 останків, – каже Святослав Шеремета. – Насправді є декілька останків військових, які були перенесені сюди з міського кладовища. Це військовослужбовці часів Другої світової війни, загиблі солдати, реальні фронтовики, а не кдбісти. Окремо були ряди, де були партійні працівники і енкаведисти, які загинули в боях з УПА”.
“Це була брехлива держава. Цифри не співпадають: по документації мало бути 35 одиночних захоронень, а виявилося 36. У братській могилі є 4-5 останків, хоча офіційна цифра була завищена в десятки разів, – повідомив керівник експедиції, заступник директора з пошукової роботи Володимир Харчук. – Захоронені у братській могилі – це єдині реальні солдати, які воювали на фронті. Судячи по супровідному матеріалу – це захоронення 1941 року. Решта перезахоронені пізніше. Останки викопали на цвинтарі, склали у червоні труни і з «помпою» принесли сюди. Всім сказали, що перезахоронили 55 військових. А насправді їх тут не може стільки вміститися”.
У радянські часи меморіальний цвинтар переробляли двічі. Востаннє тут встановили обеліск і чотири ряди надгробків з мармурової крихти. Дослідники кажуть, що супровідного матеріалу залишилось мало. У братській могилі виявили каску радянського червоноармійця зразка 1940 року, протигаз, шкіряні поясні ремені і підсумок для набоїв, що були характерні для 1941 року (У 1944 році обмундирування червоноармійців було біднішим). Також вдалося дослідити рештки тканин, ґудзиків, частково взуття. Здивування викликало те, що 70 відсотків похованих були босими.
Ексгумація червоноармійців та енкаведистів у Мостиськах
“Офіцер має погони, а взуття нема. Це дивно для парадного захоронення, яке було показовим, створеним для демонстрації могутності радянської влади”, – розповів Володимир Харчук. Також важко ідентифікувати, яким чином загинули поховані. Серед похованих – начальник НКВС Мостиського району, секретар і інструктор мостиського комітету комсомолу, які загинули у березні 1945 року.
Депутат і секретар Мостиської міської ради Олег Макар повідомив, що до осені мають ексгумувати останнє поховання партизан-наумівців і братську могилу червоноармійців на території громади у Крукеничах. Відповідне рішення 28 червня прийняла міська рада. Після цього, декомунізація на Мостищині буде повністю завершена.
“Близько двох років тому активніше розпочався процес щодо перенесення пам’ятки історії місцевого значення – кладовище радянських воїнів і мирних жителів, як воно називалося по документації. Ми підготували документи і звернення на обласну державну адміністрацію, Міжвідомчу комісії при Мінкульті і на Міністерство культури. Лише на початку цього року ми отримали дозвіл на перенесення пам’ятки на територію міського кладовища”, – каже депутат.
На місці перепоховання буде встановлений хрест. А на місці колишнього меморіалу облаштують громадський простір “На валах”, адже тут проходить середньовічний оборонний вал. Олег Макар також повідомив, що у зв’язку з повномасштабним вторгненням, процеси погодження документації на перенесення пам’ятників з маркерами тоталітарного режиму значно прискорились. Якщо погодження документації у Мостиськах тривало 2 роки, то на погодження документації на Крукеничі знадобилося кілька місяців. Ексгумацію проводять згідно європейської практики.
“Померлі і загиблі мають бути на кладовищі, а не в центрі міста. У багатьох містах і селах України радянська тоталітарна система і комуністична влада проводила маркування території. Це зроблено з суто ідеологічних мотивів, для того, щоби пропагувати комуністичну більшовицьку ідею. Але в цілому світі загиблі і померлі лежать на кладовищах, – каже Святослав Шеремета. – Ми проводимо експедиції в Мукачево, Вінниці, Львові, Пустомитах, Верхньому і Нижньому Синьовидному, Стрілках. Усі роботи ведуться відповідно до загальносвітових принципів ексгумаційних досліджень”.
Острозький замок відкрив новий сезон Файного подкасту, який записує громадська організація Волинська фундація за підтримки Українського культурного фонду.
Сама фортеця височіє на 20-метровому пагорбі поруч із річкою Вілія та є однією з найцікавіших історико-архітектурних пам’яток всієї Волині.
«Вежа мурована або донжон — унікальна для Західної Європи. На території України таких споруд майже не лишилося», — зацікалює Микола Бендюк, який провів аудіомандрівку цією красою.
Наш гід — мистецтвознавець, історик, колекціонер, художник-реставратор, керівник арткластера Острозької Академії.
У подкасті йдеться про сучасний стан Острозького замку, його архітектурні особливості, приховані скарби та легенди, секрети збереження пам‘ятки від руйнування.
Наступ німецької армії на східному фронті. Ilustrowany Kurjer Polski, 1941
На світанку 30 червня 1941 року, через вісім днів після перетину кордону з Радянським Союзом, підрозділи німецької армії, розгромивши ворога у запеклих боях на підступах до Львова, уже практично без спротиву увійшли в місто.
Про події того часу писали тодішні українські газети, які почали виходити друком майже одразу після звільнення Галичини від радянської влади.
“Ніч з неділі на понеділок проходить спокійно. Гарматні стрільна німецьких гармат, перелітаючи зі свистом, минають Львів і падають на Винники за Львовом. В самому місті не чути вже ні вистрілів, ні шуму танків, які до того часу гонили по вулицях. Віщує це, що бій за Львів закінчений”, – описував свої перші враження кореспондент газети “Жовквівські вісті”.
Наступ німецької армії на східному фронті. Das interessante Blatt, 1941
За повідомленням у пресі, сам бій за Львів розпочався 29 червня о 9 годині вечора, коли після 25-годинного маршу німецькі війська зайняли позиції на північний схід від міста.
“Тієї самої ночі без відпочинку розпочали атаку на місто. Противник виставив до бою кавказьку гірську дивізію, билися до останнього жовніра, до полону дісталися лиш одиниці. Більшовики уставили навколо міста важкі панцирні вози і думали в цей спосіб ставити опір атакам. Тепер ці танки лежать спалені, знищені огнем великих гармат, машинових крісів, розривних бомб та запалювальних куль з вогнеметів. Обслуги танків або згоріли або рятувалися втечею через поля, покриті збіжжям. Там лежить їх багато серед піль, по ровах, трафили їх кулі німецьких машинових крісів, майже ніхто з них не врятувався. Втеча більшовицьких військ була так цілковита, що само місто зайняли німецькі війська майже без вистрілу”, – повідомляла про здобуття Львова газета “Жовквівські вісті”.
Наступ німецької армії на східному фронті. Das interessante Blatt, 1941
Запеклий опір радянських військ на підступах до Львова зафіксував також кореспондент краківської газети Krakauer Zeitung.
“Вже зараз за кордоном видно страшне знищення цієї найбільш жорстокої з усіх воєн. Тут противник боронив завзято кожен шматок землі і відступав з великими кривавими втратами. На шляхах лишилися сліди відступу, який мусів бути пеклом для втікаючого ворога. Танки-велетні, слава більшовицької промисловості, не дали захисту своїм воякам перед німецькими кулями. Спалені і передчасно залишені стоять покинуті на вузьких сільських дорогах, багато з них не зробили жодного пострілу”, – описував журналіст побачене дорогою до Львова.
Один з покинутих радянських танків. Das interessante Blatt, 1941
У самому місті також були сліди недавніх нічних боїв. Порівнюючи з недавньою українсько-польською війною, газетярі зауважили, що руйнувань цього разу було значно більше.
“Збомбардовано головно вул. Легіонів, Сикстуську, Кохановського, Жовківську, Замарстинів. Личаків потерпів тільки від гарматного обстрілу. Святоюрська церква має знищену частину даху, але сама будівля не зруйнована. Подібного ушкодження дізнав будинок Шевченківського музею на Підваллі. В центрі міста догоряють склеєні з дикти і каруку пам’ятники, виставлені комуною, остається з них купка попелу, що засмічує вулицю. Та сміття і груз не довго лежить. Вулиці замі тають і очищують дуже швидко”, – розповідала газета “Жовквівські вісті”.
На площі Ринок того ж дня почали демонтовувати червоні комуністичні декорації, якими були оздоблені довколишні будинки, і вивішували синьо-жовті прапори.
Німецькі солдати у середмісті Львова. Ilustrowany Kurjer Polski, 1941
“Стало ясно усім Українцям (і неукраїнцям) що настає нове життя. Усі Українці з жовто-блакитними кокардками, міліція з опасками, бувші УССИ з хрестами УГА заводять лад і порядок. Міська Рада міста Львова зложена з Українців, як репрезентантів усіх установ, під почесним керівництвом Митрополита Андрея видає перші розпорядження. Усі Українці при праці… На мурах Львова появилися великі жовті плакати: «Українці! Під ударом німецької армії розлітається тюрма народів! Україна стає самостійною державою! Берімо владу в свої руки! Під проводом Українських Націоналістів, на чолі з Бандерою будуймо нове життя! Україна для Українців! Ось кілька зазивів з тої відозви”, – описувала політичні зміни в перший день визволення міста тогочасна українська преса.
Захоплений німецькими штурмовиками радянський штандарт. Das interessante Blatt, 1941
Уже в перший день після відступу більшовиків стало відомо про масові вбивства в’язнів радянських тюрем у Львові.
“Оповідають про страхіття, які в тюрмах відбувалися. Немає їм слів. І справді немає слів, щоб описати те, як виглядають подвір’я казарм і тюрем. Це тільки очі можуть побачити. Німецька влада відложила на два дні похорон та скликала міжнародну комісію для оглянення цих доказів звірства. Пороблено фільмові знимки із цих звірських пам’яток, які залишили по собі більшовики. Побачить світ наглядно, перед якою диччю ратує Европу Німеччина, побачить світ, на які надлюдські жертви готовий український народ у боротьбі за свою самостійність”, – розповідала газета “Жовквівські вісті”.
Жертви радянських репресій перед відступом зі Львова. Ilustrowany Kurjer Polski, 1941
У тогочасній пресі також зауважили, що німецький прапор на львівській Цитаделі завісили солдати того самого полку, які в 1939 році, під час вторгнення в Польщу, уже займали місто, але повинні були відступити через таємні угоди пакту Молотова-Рібентропа, за яким територія Західної України передавалася під окупацію Радянського Союзу. Як запевняли тодішні газетярі, “кожний німецький вояк з цілого серця бажав ще раз в інших обставинах побачити це місто і ось ці мрії здійснилися”.
Жертви радянських репресій перед відступом зі Львова. Ilustrowany Kurjer Polski, 1941
“Перед “Европейським готелем” на головній вулиці міста, якій більшовики дали назву 1 мая, стоїть на варті німецький жовнір з гірської дивізії, і ніхто з мешканців навіть жиди, не має сумнівів, що він вже тепер позістане. Непорушно дивиться, а свіжа зелень дерев лагодить біль змучених порохом і довгою безсонністю його очей. Бо коли було спати? Від дня, в якім німецька гірська дивізія перейшла кордони, кожний день виповнювала боротьба з безчисленними більшовицькими військами серед лісів і мочарів, а ніч знов невпинні марші на південь за відступаючим ворогом…” – описувала одного з німецьких вояків на вулиці Львова газета “Жовквівські вісті”.
У вівторок, 4 липня 2023 року, о 17.00 в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська 7) відбудеться відкриття виставки Євгена Григор’єва “Камені у кишенях”.
На персональній виставці художник родом з Луганська представить 16 нових робіт мішаної техніки виконання на папері, створених у 2023 році.
“Камені тут – відшліфована водою галька. Вони відчувають відчай через неможливість об’єктивного пізнання та осмислення світу. Розмірковують про безплідность досвіду свого існування, яке по суті є нав’язливою циклічностю, де повнота миті обертається нескінченним повторенням, збігаючись з «ніщо», з небуттям. Але як не парадоксально цей відчай, це безсилля стає для каменю джерелом внутрішньої сили яке надає йому поштовх для подальшого продовження існування”, – зазначає Євген Григор’єв.
Євген Григор’єв народився 23 січня 1978 року в Луганську, закінчив загальноосвітню та художню школи, а згодом Луганський коледж культури та мистецтв.
В 2005 році закінчив Львівську національну академію мистецтв, кафедру графічного дизайну.
З того часу живе і працює у Львові, учасник багатьох виставок, як в Україні так і за її межами.
Львівські бригади отримали 53 безпілотника від благодійного проєкту "Пташки Перемоги"
“Цей тиждень ознаменувався чудовою подією – наш Благодійний проєкт “Пташки Перемоги” перетнув екватор і ювілейний 500-й Mavic 3T з тепловізійною камерою полетить до одного зі львівських підрозділів!” – зазначив начальник Львівського ОТЦК та СП Олександр Тіщенко. – Скажу більше – сьогодні ми передали аж 53 коптера нашим воїнам у 24 ОМБр імені короля Данила, 80 ОДШБр, 125 ОБр ТРО та 65 ОМБр. Серед них – дрони-камікадзе FPV та квадрокоптери DJI Mavic 3. Семимильними кроками ми наближаємось до цілі нашого проєкту – 1000 дронів і до нашої Перемоги!».
«Дрони на фронті відіграють велику роль. Це «очі» наших захисників. Завдяки навіть маленькому безпілотнику нашим воїнам вдається знищувати ворожу техніку, склади з боєприпасами. Не менш важливо, що дрони допомагають нашим розвідувальникам дізнатись, що відбувається на навколишній території, чи часом не готують напад окупанти. Сучасні дрони мають хороші камери нічного бачення, тому допомагають воїнам бути напоготові 24/7, а ще стають у пригоді, коли потрібно знайти поранених», – зауважив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
Ініціативу «Пташки Перемоги» започаткували у березні 2023 року. Відтоді на передову відправили уже 523 безпілотники. Загальна мета – збір 1000 безпілотників для ЗСУ.
Автомобілі по проспекті Свободи їдуть по лівій стороні дороги. Фото до 1922 року
Перший автомобіль у Львові з’явився влітку 1897 року через чотири місяці після появи у нашому місті мотоцикла. Це був справжнісінький «Бенц», який згодом одержав приставку «Мерседес». Належало перше авто власникові нафтових свердловин 37-літньому Казімєжу Одживольському. Про нафтового магната і перше його авто розповідають Богдан Сеньків і Андрій Дорош.
Автомобіль «Benz-Victoria». Такий вигляд мало авто, яке першим з’явилося у Львові в 1897 році.
Виходець із небагатої родини, Казімєж по закінченні Краківської промислово-технічної академії працював бурильником в Аргентині, згодом повернувся до Галичини і став співзасновником компанії, яка успішно розвивала нафтовий бізнес на теренах Східниці. 1895 року підприємство Одживольского відкрило свердловину «Якуб», яка давала фантастичні показники видобутку — понад 600 тонн сирої нафти на добу. Саме з цієї свердловини почалася нафтова лихоманка в Галичині, і цей регіон згодом став третім регіоном у світі за видобутком нафти після США і росії, тут на початку XX століття річний видобуток сягав понад два мільйони тонн. Казали, що тоді у Бориславі продавалося більше шампанського, аніж у Відні. Отож не дивно, що Одживольський, який невдовзі почав скуповувати нафтові ділянки у всьому Прикарпатті і навіть в Румунії, став таким багатієм, що придбав собі надзвичайно рідкісну й дорогу забавку, якою був тоді автомобіль (коштувало авто як добра кам’яниця).
Одна із перших світлин, на котрих зображено автомобіль у Львові. Авто Роллс-Ройс Сілвер Гост. Фото 1907-1910 рр.
Міська влада Львова дуже відповідально і прискіпливо поставилася до незвичного нововведення. Було оголошено про випробування, метою якого було з’ясувати, наскільки авто безпечне для мешканців міста, і ухвалити рішення про дозвіл чи заборону експлуатації автівок на вулицях Львова. Магістрат делегував на випробування поважну комісію у складі радників і референтів президента міста, комісара поліції, директора електричного трамвая та інших чиновників. Вулицею Сакраменток (нині Туган-Барановського) на «німецькому диві» їхав Леопольд Пшеломський, котрий «жваво і бадьоро обганяв кінні карети, фіри і пішоходів, за командою комісії, то пригальмовував, то різко зупинявся». Вислідом бадань стала повна сатисфакція усіх членів комісії і рішення про «про повну безпечність автомобіля для оточуючих». Таким чином автомобільна ера у Львові розпочалася офіційно. Утім «Кур’єр Львівський» повідомив про тест-драйв першого у Львові авто досить саркастично: «Трясеться, як баба в лихоманці, сопе, як слон-астматик, бекає, як недорізаний баран. Може, колись і буде хліб із цього борошна, але наразі це просто забавна цяцька».
Один з перших автомобілів на вулицях Львова
Максимальна швидкість тогочасного «Мерседеса» сягала 20 км/год. на добрій дорозі і 17 км/год. на поганій. Однієї заправки 20-літрового баку вистачало на 100-120 кілометрів. Для цієї дистанції потрібно було 160 літрів води для охолодження двигуна, адже система охолодження була тоді випарного типу: вода, яка омивала нагріті циліндри, надходила у великі латунні ємності, звідки і випаровувалась, віддаючи тепло. Авто було 2,5 метра завдовжки і 1,5 метра завширшки, а важило 650 кілограмів. Цікаво, що омріяну «Benz-Victoria» Казімєжу Одживольскому продав власне випробовувач автівки у Львові Леопольд Пшеломський — «представник фірми «Benz» з Мангайма в Галичині і Буковині», а це означало, що вже тоді, 1897 року, «Мерседес» у Львові був представлений офіційно.
Автомобіль на львівських номерах в оточенні автоаматорів
Перший наїзд на пішохода стався у Львові у вересні 1899 року на вулиці Гетьманській (парна сторона проспекту Свободи). Декількома роками пізніше газети повідомляли, що за наїзд на селянина Ілька Хом’яка, якого автомобіль трохи протягнув за собою по дорозі, його власник заплатив потерпілому 400 корон, що дорівнювало ціні двох корів.
Від 1903 року в місті запровадили дорожні знаки. Перші знаки були у вигляді горизонтальних прямокутників: шахівниця, що нагадувала щербату бруківку, попереджала про нерівну дорогу, а перекинута літера «П» зі злегка розведеними ніжками на чорному тлі вказувала на близькість канави. 1904 року неподалік села Липники сталася перша дорожньо-транспортна пригода: перекинувся автомобіль марки «Серполе». Збитки від розбитої машини дорівнювали вартості кількаповерхової кам’яниці у центрі Львова! А 18 жовтня 1905 року на розі сучасних вулиць Костюшка і Дорошенка сталася курйозна дорожня пригода. З рук власника вирвався мотоцикл, проїхав самостійно кількасот метрів і врешті розбився об одвірок брами проїзду Крива Липа.
Автомобіль на львівських номерах в околицях міста
Перші автомобільні права на території Польщі видало Намісництво у Львові 1905 року інженеру Тадеушу Гайне, який власним коштом відремонтував покинутий автомобіль «Benz» з фабричним номером 3. 7 січня 1906 року у Львові вперше запровадили правила дорожнього руху, водійські права, реєстраційні номери і документи на автотранспорт. Визначили віковий ценз водія — права можна було отримати по досягненні 18 років після відповідного іспиту. Правила руху строго регламентували швидкість автомобілів і мотоциклів: у місті вона не повинна була перевершувати 15 км/год., за містом 45 км/год., в тумані і на поворотах — 6 км/год. Усі львівські авто мали реєстраційні номери. Від 1908 року до правил руху був доданий пункт про покарання власника авто за невідрегульований двигун, з якого вилітало багато кіптявого диму.
Автомобіль Citroen Six на львівській вулиці
Тогочасна преса явно не толерувала революційного транспортного нововведення. «Кур’єр Львівський» доволі неприхильними епітетами нагороджував диво техніки, описуючи трагічні, а радше курйозні випадки: «Автомобіль, попри рекламу, на яку посилається Європа, є смердючим, обурливим, хитрим монстром. Задушливий дим, який клубами видобувається із цих потвор і одночасно підступно тихий спосіб руху, у не одного викликають обурення»; «На вулиці Театинській (Кривоноса) поручник Андрій Кіт був повалений на землю конем, якого сполошив автомобіль»; «Вулицею 29-го Листопада (Коновальця) щодня нишпорить мотоцикл № 885-8, шукаючи, кого б переїхати»; «Автомобіліст перестрашив коней, запряжених у віз із горщиками»; «Автомобіль їхав вулицею Галицькою не сигналячи, а наїхавши на тротуар, перекинувся»; «Шофер у бійці застосував шланг, яким заливав бензин до баку свого авто».
Пожежний автомобіль у Львові перед пам’ятником Міцкевича. Фото початку XX ст.
У серпні 1906 року у Львові з’явилися перші таксі. Місцями стоянки для них визначили Оперний театр, площі Міцкевича і Бернардинську. Вартість проїзду на таксомоторі, наприклад із центру до кінця теперішньої вулиці Івана Франка, у 500 разів перевищувала вартість сніданку. Тоді ж у місті з’явилися вантажівки, які обслуговували крамниці та підприємства, а магістрат Львова за 24 000 корон (вартість 120 корів) купив вантажівку для вивозу сміття. Згодом для власних потреб придбала автомобіль мережа водогонів Львова. 1908 року Галицький автомобільний клуб (14 авто) здійснив переїзд Львів — Краків, а напередодні Першої світової війни у Львові запровадили пожежні автомобілі.
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011
Сьогодні, 29 червня 2029 року, у Львівській національній філармонії розпочнеться сьомий Відкритий міжнародний музичний маратон пам’яті Василя Сліпака W LIVE.
Події триватимуть чотири дні та пройдуть під гаслом “У світлі Метеора”, повідомили організатори.
Гасло організатори обрали, оскільки саме до метеора було подібним життя новітнього українського Героя: як відомо, небесні тіла згоряють при падінні, набравши величезну швидкість, а найяскравіше зоря виблискує в останній свій час.
«Метеори спалахують, освітлюючи шлях всім тим, кому судилось йти за нею. Талант Василя Сліпака надихає на подальшу боротьбу, а постать є прикладом жаги до вільного життя, нестримної енергії сучасності», – зазначили організатори.
29 червня о 19:00 відбудеться концерт «Про скорботу, велич і сміх». Масштабна Четверта симфонія звучатиме у виконанні чудового сопрано Інни Федорій та Академічного симфонічного оркестру під батутою польського дириґента Вінсента Козловського.
Після чергової творчої кризи видатний композитор Густав Малер створив шедевр “кольору небесної блакиті», де втілюється неймовірна глибина роздумів над світобудовою.
30 червня у Гарнізонному храмі відбудеться концерт «Молитва до Василя». Струнний квартет «Фенікс» виступить з творами Олександра Козаренка, Ганни Гаврилець та Гії Канчелі. Втрати війни не оминули музичну спільноту України. Особливо боляче вони вразили з передчасним відходом двох митців неймовірного таланту — Ганни Гаврилець та Олександра Козаренка. У творах проявиться мелодичне та ритмічне багатство, яскравий фольклорний стрій та сучасна музична мова. Вхід вільний.
1 липня відбудеться концерт «Пісні для Василя». Відомі камерні виконавці Львова представлять солоспіви найважливіших композиторів ХХ століття та сучасну інструментальну музику, що вже стала символом України у світі: неймовірно щемкий парафраз на тему нашого Гімну від Юрія Шевченка та геніальний “Гуцульський танець” Мирослава Скорика. Крім того, еталонні обробки українських народних пісень, що закарбувались у пам’яті нашого суспільства і будуть збережені завдяки мистецькому погляду на них.
2 липня відбудеться концерт «Spirito d’amore. Mozart». Солісти та оркестр в особливому театралізованому дійстві подарують чуттєві музичні барви у калейдоскопі вокальних та інструментальних творів Моцарта!
Вчора, 28 червня 2023 року, з нагоди Дня Конституції України у парку «На Валах» запрацювала благодійна виставка «100 миттєвостей України». Там представили понад сотню знімків українських фотохудожників з усієї країни. Митці зобразили на фотографіях моменти з буденного життя українців, архітектурні пам’ятки тощо.
Виставковий проєкт “100 миттєвостей України”
«Виставка «100 миттєвостей України» – це спільний проєкт Українського фотографічного товариства (УФОТО) і департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОВА. Серією зі ста знімків ми об’єднали фотографів з різних міст України – Сум, Харкова, Вінниці, Львова тощо. Усі з представлених фото створені впродовж останніх двох років», – зазначив голова Українського фотографічного товариства Роман Метельський.
Виставковий проєкт “100 миттєвостей України”
Світлини зі серії могли придбати всі охочі за символічний благодійний внесок. Зібрані кошти скерують на допомогу Збройним Силам України.
Виставковий проєкт “100 миттєвостей України”
Окрім цього, впродовж дня у парку проведуть мінівікторини для дітей. Вони стосуватимуться теми української Конституції, її історії та змісту. Переможці вікторин отримають солодкі подарунки та відвідають тематичну екскурсію у Домі Франка.
Благодійний захід до Дня Конституції у Львівській філармонії
Вчора, 27 червня 2023 року, у Філармонії пройшов присвячений Дню Конституції благодійний захід, організований «Благодійним фондом “Саппортерс Оф Юкрейн”». У Концертному залі Людкевича виступили відомі музичні гурти: симфонічний оркестр INSO-Львів Львівської національної філармонії, «Піккардійська Терція», етногурт «Yagody», «Fiji Band». Ведучим заходу був Дмитро Корнелюк.
Окрім музичної частини, було проведено аукціон та пригощання смаколиками запрошених дітей, які через війну тимчасово покинули свої домівки. Серед гостей заходу були військовослужбовці, які продовжують проходити курс реабілітації.
Благодійний захід до Дня Конституції у Львівській філармонії
Завдяки події вдалось зібрати 80 тисяч грн, які будуть спрямовані на закупівлю VAC-систем для наших воїнів. На меті заходу було також підтримати українську культуру та мистецтво.
Вітаємо українців з Днем Конституції та закликаємо шанувати надбання нашої державності!
Знаменитому українському композитору Володимиру Івасюку 4 березня могло б виповнитись 74 роки. Складно уявити, скількома чудовими композиціями він міг би потішити українців, якби його життя не обірвалось понад 40 років назад.
Володимир Івасюк, Назар Яремчук і Василь Зінкевич – Червона рута
Володимир Івасюк – Я піду в далекі гори
Життя видатного композитора Івасюка було сповнене багатьма яскравими подіями, які до сьогодні пам’ятає Україна.
Володимир Івасюк – Водограй
Володимир Івасюк – Пісня поміж нас
Свого часу він став одним із основоположників української естрадної музики, написавши 107 пісень та 53 інструментальних твори, які звучать на концертах та радіостанціях до сьогодні.
Володимир Івасюк – Залишені квіти
Володимир Івасюк – Балада про мальви
Сьогодні пропонуємо згадати легендарний творчий доробок Івасюка, який сміливо можна вважати національним надбанням України.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
![Житіє преподобного Іова Почаївського (Желіза), написане ієромонахом Досифеєм, протягом XVIII ст. у Почаївській друкарні витримало декілька видань і кожного разу виходило без титульного аркуша – під самим лише заголовком. На фото – перша сторінка видання [1791] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2023/03/02.jpg?ssl=1)
