Грандіозний твір для симфонічного оркестру, хору та солістів, за який композиторка Богдана Фроляк отримала Шевченківську премію, знову звучатиме у Львівській філармонії!
У неділю 12 травня, о 19:00 запрошують почути масштабну композицію у виконанні Академічного симфонічного оркестру, заслуженої академічної капели України «Трембіта» під орудою Володимира Сивохіпа, а також відомих солістів Софії Соловій, Наталії Половинки та Степана Дробіта.
Ця музика написана спеціально для виконавців, які й виступлять на сцені. У 2014 році, під час перших кровопролитних подій Революції Гідності відома львівська мисткиня Богдана Фроляк пристала на пропозицію директора Львівської філармонії Володимира Сивохіпа написати велику композицію на вірші українського Пророка правди.
У одному з інтерв’ю композиторка ділиться: «Праведная душе…» – ніби пісня про Україну, складена з Шевченкових віршів. Умовно цей твір ділиться на три частини. Перша частина – це Україна. Друга частина – це жінка, мати, доля. Третя – Шевченковий рай. Це – «Зоре моя вечірняя», «Сонце заходить» і «Заповіт». Центральною для себе, тихою кульмінацією я вважаю вірш «Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу».
Тому другий особливий привід цього вечора — вшанування жінки-матері. Невипадково у філософському осмисленні Шевченка образ України символізує матір, — багатостраждальну, але віддану й Оранту своїх численних дітей. Тому цю подію музиканти присвячують українським матерям, що втратили своїх дітей під час війни з російським окупантом.
Закинутий німецький цвинтар зниклої колонії Угартсберґ
Цього місця немає на жодній сучасній карті! Якби не самотній цвинтар на краю річкового обриву – ніколи б й не здогадався, що тут колись процвітала німецька колонія Угартсберґ.
Закинутий німецький цвинтар посеред чистого поля
Зараз це чисте поле, а менше ста років тому було 30 хат, власна церква і школа. Куди зникла колонія, та як знайти старий цвинтар – читаємо у статті з www.RDZS.org.
Довгих 150 років жили німці на українських землях. Частина з них вивчила мову і асимілювалася, поповнивши місцевий генофонд. Решту ж, під час Другої Світової Війни, вернулися на свою історичну батьківщину, покинувши будинки та тварин напризволяще.
Церква (кірха) і школа колонії Угартсберґ. Фото звідсиТеж місце, сучасне фото. Зараз від будівель не залишилося навіть фундаментів. Закинуте кладовище позначене червоною стрілкоюЗнахідки на території Угартсберґа: значок корінного німця, жителя Галичини та його собаки. Фото Rostislaw Kusaylo. Ще є жетон №28 тут
Після відходу німців поселення Угартсберґ спалила УПА, щоб воно не дісталося “Совєтам”. Ті ж, довго не думаючи, переорали все (разом із церквою) тракторами і посадили там «картошку». Лише старі німецькі дороги залишилися на тих же місцях, що й колись.
Цвинтар колонії Угартсберґ знаходиться на краю обриву. Це й врятувало його від оранкиВид з цвинтаря на навколишні безкраї поля та місце, де стояла Кірха
Аж з настанням Незалежності діти німецьких поселенців змогли провідати свою малу батьківщину. Вони, разом із місцевою громадою, попіднімали надгробки та облагородили цвинтар – все що залишилося від колись процвітаючої колонії Угартсберґ.
Схід сонця – найкращий час для відвідування закинутого цвинтаря колонії УгартсберґНова пам’ятна таблиця на цвинтарі. Освячена 25 травня 1993 року. Більше деталей тут
Німці поїхали – за цвинтар забули. Поховання заросли травою, а злодії зрізали частину паркану. Доріг чи сіл поруч катма. Якби не точка на Гугл картах, то і не здогадаєшся, що тут таке є.
Так цей цвинтар виглядав у 1993 році. Фото звідсиТридцять років по тому…Лише початок весни, а трава вже буяє 🙁Зрізані секції паркану на цвинтарі
Щоб добратися до цвинтаря їдемо зі Щирця в сторону с.Меденичі, там де знаменитий зоопарк «Лімпопо». Навпроти с.Гірське, звертаємо праворуч на ґрунтову дорогу (ось точка на карті).
Через 1.7км опиняємося біля газових труб. Звідси вже буде видно цвинтар і статую Ісуса. Ось його координати. Далі прийдеться йти по азимуту через ріллю: дороги туди немає.
Німецька дорога до колонії Угартсберґ. Хоч зараз тут і болото, але проїде більшість легкових автоБіля цих характерних труб лишаємо авто. Далі дороги немає, лише пішкиВид від труб на закинутий німецький цвинтар (там, де червона стрілка). Відстань 700м.Рухаємося по ріллі та руїнах Угартсберґа до закинутого німецького цвинтаря. Ось його точні координати
Ця місцевість називається «Випучки» бо земля ніби випинається над річкою Летнянка. Все що тут залишилося від німецької колонії – старий цвинтар і цей польський топонім. Надгробків на ньому небагато, але надписи читаються добре.
Давайте зблизька роздивимося кожен з надгробківПраворуч поховані чоловік та дружина“Тут спочиває з Богом моя вірна дружина Елізабетта Фрей, народжена 8 лютого 1827 року і яка померла 2(?)8 листопада 1886 року після довгих страждань. Нехай земля прийме твоє тіло, а святі мають в своїй опіці. ВФФ”. Переклад Юлія БіласЗнайшов родичку жінки з попереднього надгробку, що також народилася і померла в Угартсберґу. Більше про неї тутДва надгробки ліворуч від СтатуїНадписи на більшому з них, також родина FreyНадписи на меншому з них, 1925 рік
За 150 років існування Угартсберґа поховань було значно більше. Селяни досі пам’ятають великий курган-могилу з написом «1914»: тут проходила лінія фронту і велися бої. За Союзу курган зруйнували, а землю використати для будівництва дороги Меденичі – Пустомити.
На чиїйсь безіменній могилі виросли нарцисиКолись тут ще був великий курган-братська могила полеглих у Першій Світовій Війні
Схожі німецькі поховання є й по інших селах, наприклад в Хоросно. Але лише Угартсберґ стоїть одиноко посеред чистого поля за 4км від найближчого с.Меденичі.
Німецьке кладовище в с.Хоросно Нове. Ось його координати. Більше фото з тих місць тут
“Випучки” – місце цікаве і непересічне. Крім старого цвинтаря звідси відкриваються неймовірні краєвиди на Карпати з горою Параска та найбільшою діючою ВЕС в с.Орів.
Вид із закинутого німецького цвинтаря на Карпати та найбільшу діючу ВЕС в с. Орів
Проїжджаючи поруч – зазирніть в Угартсберґ: раптом у Ваших венах тече німецька кров і серце заб’ється частіше!
Влітку минулого року вийшов у світ сьомий офіційний альбом Віктора Винника і МЕРІ «Жити, щоб пам’ятати». І ось тепер, менш як за рік, музиканти презентують першу пісню вже з нової, майбутньої платівки.
2023-й був сповнений надій, сподівань, здобутків і втрат. Це був ще один рік війни, у якій Україна виборювала своє право на свободу. Попри все, культурний простір країни, зокрема його музичний сегмент, активно розвивався. Зʼявилися нові пісні, альбоми, виконавці. Віктор Винник і МЕРІ також не гаяли часу і готові представити перший трек з альбому, над яким зараз працюють.
На жаль, тема війни все менше присутня в ефірах українських медіа. Дехто мотивує це втомою і бажанням хоч на деякий час відволіктися від реалій. Віктор Винник і МЕРІ таку позицію не розділяють і пропонують до уваги слухачів пісню під назвою «Голос війни».
Назва композиції говорить сама за себе. У ній – біль, тривога, віра і надія. Віктор Винник каже: «Я би з радістю почав писати інші композиції, де ні слова про війну, але не вмію абстрагуватися від нашої дійсності, тому зʼявляються саме такі пісні…»
Продюсуванням нового треку займалися відомі львівські саунд-продюсери Остап Панчишин та Марʼян Криськув. Також вже триває робота над новими піснями з майбутнього восьмого альбому. Попри все, музиканти висловлюють надію, що він буде різним – цікавим як тематично, так і за звучанням.
Метрові та півтораметрові писанки з Жовкви, які занесені до Книги рекордів України, уже повезли до Львова на вуличну експозицію у головному корпусі Львівського національного університету імені Івана Франка. Про це пише ВИСОКИЙ ЗАМОК.
Експозиція називатиметься «Українська писанка сильніша за рашистський танк», її відкриють у вівторок-середу цього тижня. На черзі — експозиція в інших містах України. Власниця жовківських писанок пропонувала свої роботи для вуличної експозиції киянам, але ті ще думають, сумніваються…
Нагадаємо, на Вербну неділю десять вишиваних писанок ручної роботи Галини Ковальської занесено в національний реєстр рекордів за найкращу вуличну експозицію писанок з автентичним вишиваним орнаментом. На одній з писанок розміщені «іконки» з 583 маленькими писанками, які вишили двісті дітей із Львівського району, серед яких з особливими освітніми потребами, які навчаються у Жовківському навчально-реабілітаційному центрі «Злагода».
“Мої писанки-рекордсменки надовго не затрималися у Жовкві, їх вже відвезли до Львова на тижневу експозицію, — каже майстриня. — Університет сам звернувся з такою ініціативою і забрав писанки. Транспортування найбільшої писанки «Дитячої» висотою 2,5 метри разом з підставкою) коштує 8 тисяч гривень”.
Галина Ковальська каже, після університету її писанки будуть експонувати на площі біля Оперного театру. Біля них співатиме волонтерка, яка також грає на бандурі — збиратиме кошти на ЗСУ.
Майстриня повідомила, що наступного року готує черговий рекорд України з національною вишивкою. Що це буде — наразі тримає в таємниці, аби все вийшло… Та дещо таки розповіла для «ВЗ»:
“Також хочу на новий рік довишити кілька ялинкових кульок, уже придбала матеріали та нитки. Матеріали подорожчали зараз, на кожній писанці – плюс сто гривень. Кульки на ялинці знову експонуватиму в Жовкві, Львів відмовився від моєї ідеї прикрасити ялинку біля Оперного театру моїми прикрасами”.
Історик Іван Крип’якевич писав, що у княжі часи заможні люди переважно вживали вина, привезені з грецьких країв. Видатний мандрівник давнини, монах-домініканець Мартін Ґруневеґ зазначав, що у давньому Львові вирощували власні виноградники, робили місцеве вино, яке нічим не поступалося привезеному.
Бачимо, що від самих початків Львів був тісно пов’язаний із вином – одним із символів Середземноморського регіону. При цьому, тут вино споживали, ним торгували, а також його тут продукували. Як і у будь-які інші часи, торгівля вином була справою стратегічного значення. Це питання контролювала влада, регламентуючи дану сферу низкою обмежень та правил. Про окремі з них і буде нижче.
Іван Крип’якевич
Спочатку були львівські міщани. І їхня скарга
Якщо сьогодні основою будь-якого поступу та розвитку є особиста ініціатива та свобода дій індивіда, то колись одним із рушіїв, принаймні, економічного життя давнього Львова були скарги міщан королю. Десь таке враження виникає, коли переглядати окремі документи тих часів. Наприклад, у 1554 році львівські міщани вкотре скаржились королю Сигізмунду Августу. Цього разу на те, що вино, яке іноземні купці привозять до Львова з Греції, вони тримають у погребах своїх друзів та знайомих. Це нібито дозволяє їм впродовж тривалого часу тримати на цей напій високі ціни, завдавати збитки львів’янам, а також не платити податки у належний спосіб.
Король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август. Фото з www.epodreczniki.pl
Саме з цією проблемою мали розібратися представники королівської адміністрації. Адже торгівля алкоголем у давньому Львові, вином, пивом та горілкою, як і завжди та всюди, суворо регламентувалась та була серед пріоритетних напрямків державної політики. У Львові з цим усе було на особливому рахунку, адже місто – важливий торгівельний та фінансовий центр. Згаданий вище Мартін Ґруневеґ писав: “…коли побачиш, як на ринку при бочках малмазії вирує натовп крітян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по корабельному, видається неначе тут порт відразу за брамою міста”.
Король реагує
У більшості документів для міста, підписаних королями Русі, а потім Корони Польської та Речі Посполитої, монархи постають перед нами як союзники Львова та його громадян. Так було і з королем Сигізмундом Августом, який реагував на звернення тогочасних львів’ян щодо тонкощів торгівлі вином у місті. Як це і належить, він підкреслив, що бажає “потурбуватися про вигоди львівських міщан”. Саме тому Сигізмунд Август втановив, що після видачі його привілею дещо змінюються умови торгівлі для усіх купців, які везуть до Львова солодке вино (мальмазія) та солодке вино з ароматичним додатком мускатного горіха (мускателя) з Греції та інших напрямків.
Пластична панорама Львова Януша Вітвіцького
Отож, після набуття чинності його указу, торговці повинні залишати свій товар на возах на площі Ринок впродовж повних чотирьох тижнів. За цей час купець міг продавати вино як львівським міщанам, так і будь-кому з підданих короля. Якщо трапиться так, що за зазначені чотири тижні усе вино не буде розпродане, тоді купець може складати і тримати напій, де вважатиме за потрібне. Зокрема, у будинках та підвалах львівських міщан, з якими домовиться, яким довіряє.
Місто на сторожі
Знаково, що свої товари, навіть після чотирьох тижнів розпродажу на встановлених королем умовах, торговець середземноморськими винами міг складати у будинках та підвалах лише львівських міщан, жителів міста. Проте й на цьому перелік правил та обмежень, яких він був зобов’язаний дотримуватися, не вичерпувався. Своє вино торговець мав спочатку засвідчити печаткою раєцького уряду Львова і вже після цього міг залишати його на зберіганні деінде, продовжувати продавати.
Документ, виданий Львову королем Казимиром ІІІ. Фото з https://www.radiosvoboda.org/
Попри всі бонуси та привілеї, які король надав львів’янам у процесі торгівлі в місті вином із регіону Середземного моря, виникало враження, що він все одно почувався дещо винним перед мешканцями Львова. Про це свідчить заключна частина підписаного Сигізмундом Августом документа, де вказано, що дія його зберігатиметься до моменту, коли напрацюють та затвердять “для вигоди міста Львова в цій справі зручніше розпорядження”.
Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.) / Упорядник М. Капраль. – Львів: Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України; Львівський національний університет ім. І. Франка, 2010. – С. 337-339.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Почесного консульства Латвійської Республіки у м. Львові та Львівського палацу мистецтв.
Художники з Латвії представлять 20 своїх робіт, на яких вони зобразили сильних жінок. Всі роботи написані в часи російсько-української війни і символізують жінку як перемогу. Українку і латишку. Символізують любов, що перемагає зло.
Запрошені гості, Надзвичайний та повноважний посол України в Латвійській республіці (2004-2005 роки) пан Мирон Янків, Почесний консул Латвійської республіки у Львові Володимир Гарцула, відомий латвійський журналіст та письменник Арніс Сабловскіс і випускник Ризької духовної семінарії отець Мар’ян Трофим’як, які розкажуть про Латвію.
Cпівак ЗАЛІСКО презентував сучасну кавер-версію на відому, «народну» пісню Андрія Миколайчука «Піду втоплюся». Без цього артиста важко собі уявити кінець 80-тих і 90-ті. Його іронічні пісні співала вся країна. «Підпільник Кіндрат»,«Отаман», «Хмара», і звичайно «Піду втоплюся».
«…У 1989 я був присутній на фестивалі «Червона рута» як глядач. І тоді однією із найяскравіших пісень на фесті була «Піду втоплюся…». За кілька днів вона стала справжнім хітом нової країни. Вже тоді я зрозумів, що популярна українська музика може бути класною і добре звучати на рідній мові…» – пригадує ЗАЛІСКО.
«…Я безмежно вдячний Андрію Миколайчуку за дозвіл записати по новому і виконувати цей хіт. Хоч багато виконавців без будь-якого дозволу виконують цей шлягер і це прикро…
А для того щоб додати різнобарвності і сучасності для цього треку я запросив свого колегу, талановитого автора – репера ХАСА. Він написав цікавий текст за якихось 15 хвилин. І вийшло дуже драйвово! Хочеться, щоб такі пісні жили ще довго і люди через них могли пригадати своє життя, молодість чи юність і можливо, хоча б подумки або в коментарях подякували Андрію Миколайчуку за ці щасливі моменти і пережиті емоції у минулих роках під цю пісню…» – ділиться співак ЗАЛІСКО.
Довідка: ЗАЛІСКО — Заслужений артист України, співак і автор пісень. Його любить як молодь, так і старше покоління меломанів. 30 років на сцені, випустив 10 альбомів, два з яких вийшли в Канаді та Америці.
Загалом у ЗАЛІСКА понад 315 тисяч підписників у соцмережах, а його відео мають понад 50 000 000 переглядів, і це тільки на YouTube! У перші 10 місяців війни ЗАЛІСКО разом з творчою «Командою А» зібрали на благодійних концертах понад 6 млн. грн. допомоги військовим. У 2023-24 році разом зі співаком JULIK(ом) вони зібрав і збирають на концертах за кордоном (Італія, Іспанія, Греція, Чехія, Німеччина, Австрія, Португалія) понад 60 тис. євро на допомогу Збройним силам.
Новий тиждень починаємо з нової добірки ретро світлин зі Львова. Ці фото знаходяться в збірках Національного цифрового архіву Польщі.
Катедральна площа, Львів, 1920-1930-ті рр.Вулиця Сміла (тоді Рейтана), Львів, 1920-1930-ті рр.Площа Ринок, Львів, 1920-1930-ті рр.Площа Ринок, Львів, 1920-1930-ті рр.Вулиця Сонячна, Львів, 1920-1930-ті рр.Руїни замку. Львів, 1920-1930-ті рр.Мури Арсеналу в Львові, 1920-1930-ті рр.Вулиця Технічна в Львові, 1920-1930-ті рр.
В 1920-1930-х роках їх публікували як ілюстрації до публікацій на сторінках «Ілюстрованого щоденного кур’єра».
Стадіон Чарних. Львів, 1920-1930-ті рр.Вулиця Дудаєва (тоді Зиморовича). Львів, 1920-1930-ті рр.Вілла інженера Дуніковського (вулиця Драгоманова). Львів, 1920-1930-ті рр.Помешкання урядовців в парку «Залізна Вода». Львів, 1920-1930-ті рр.Ратуша в Львові, 1920-1930-ті рр.Порохова вежа в Львові, 1920-1930-ті рр.Порохова вежа в Львові, 1920-1930-ті рр.Алея на Високому замку. Львів, 1920-1930-ті рр.
В обʼєктив фотографів у Львові потрапили вулиці Сміла, Сонячна, Технічна, а також Катедральна площа та Ринок.
Ветеран Роман Дідера із дружиною. з архіву Романа Дідери
Ветеран російсько-української війни Роман Дідера почав вишивати після повномасштабного вторгнення. Каже, таке хобі його заспокоює.
Як розповів Суспільному Роман Дідера, через хворобу, отриману під час антитерористичної операції, його не мобілізували у 2022 році. Але саме тоді він взяв до рук голку й полотно та почав вишивати.
За його словами, він мобілізувався у 2015 році у 95 окрему аеромобільну бригаду, де більшість бійців – кіборги, оборонці Донецького аеропорту.
“На полігонах вчать. Але коли нас привезли в Авдіївку, ми зрозуміли, що ті знання з полігону майже не потрібні у бойових умовах. Нам пощастило, що більшість хлопців були з ДАПу. Тож вони нас вчили на місці”, — розповідає ветеран.
Через постійні перебування в окопах та лежання в секретах у Романа Дідери, коли йому було всього 37 років, проявилася хвороба, яка буває у старших людей – відмирання клітин тазостегнових суглобів.
“Мені тоді сказали: або робопротезування, або ампутація. Тоді таких програм з протезування багато не було, обирати не було з чого. Щоб отримати потрібні мені протези, треба було стояти в черзі чотири роки. А в мене було всього два місяці. Допомогла волонтерка зі США. Вона запропонувала збирати кошти через фейсбук. Це якраз були різдвяні свята. Ми зібрали половину суми. Ще половину дав отець Степан Сус. На другий протез зібрали збираючи пластмасові корки від пляшок. У мене зараз два тазові протези”, — говорить він.
Ветеран Роман Дідера із дружиною. з архіву Романа Дідери
Голки, нитки, намистинки
А ось те, що Роман буде вишивати, він передбачити не міг. До цього заняття його непомітно підштовхнула кохана дружина Мар’яна. Вона багато вишивала, а Роман сидів поруч і дивився.
“Вона вишивала, а я сидів коло неї й дивився. От людина вишиває, а ти сидиш збоку і нічого не робиш. Мене це якось бісило. Вона мені запропонувала: спробуй. От я і спробував. Перша робота була бісером. У мене такий характер, що я беруся відразу за щось велике та складне. І я вишив великий образ Ісуса Христа та подарував їй. А вона паралельно вишивала майже такий самий образ тільки нитками. І подарувала мені”, — згадує Роман.
Перша робота зайняла місяці чотири. Каже, поров, відкидав роботу на бік та нервувався. Але знову і знову брався до вишивання, бо поставив собі завдання: закінчити образ. Наступна його робота була вже нитками та хрестиком.
“Мені сподобалося. Я сказав дружині: колись я тобі вишию сорочку. Дружина відповіла: та добре, ти собі поговори. Але ж думки мають здатність матеріалізуватися. Я ще трохи побавився бісером. Почав вишивати хрестиком. А потім почав вивчати інші техніки вишивки. І тепер у мене вже хрестиків нема, зате кожна сорочка вишита зовсім іншою технікою. Навіть в одній сорочці можуть бути поєднані різні техніки. І козликом, і тамбурний, і вівсяник, і лиштва, і художня лиштва. Зараз взявся за борщівську сорочку. Роблю її підстеленими хрестиками”, — говорить чоловік.
Свою обіцянку Роман дотримав. Попри те, що Мар’яна вишиває багато років, проте першу вишиванку для неї вишив її чоловік.
На сьогодні у доробку Романа є десять сорочок. З них сім чоловічих, які він вишив для себе, та три – жіночі, для дружини. Каже, що сорочки вишиватиме доти, поки у нього з дружиною стане однаково.
“Мені цікаві сорочки. Вишивати – це одне. Але їх ще можна збирати вручну. Я зараз збираю хлоп’янки. І треба навчитися ще щось. Бо хлоп’янка на початках мені здавалася складною. А тепер це – дуже просто. Тому мені треба ще щось робити, щоби злитися, пороти. Але врешті навчитися”, — каже ветеран.
Ветеран Роман Дідера із дружиною. з архіву Романа Дідери
Вишивання заспокоює
Роман Дідера розповідає, що сни про війну його переслідували після демобілізації. І повернулися знов з початком великої війни.
“Я знов почав уві сні воювати. І тоді я почав інтенсивно вишивати. Думаю, що саме вишивка мене заспокоїла. Я тоді вишив собі сорочку “Байрактар”. Вона вишита хрестиком і роботи там дуже багато. На ній зображені зірки кольорові та байрактарчик. Дехто думав, що то – лелека. Але ні, це – байрактар”, — говорить він.
Попри те, у нього щодня у думках війна. І досі у кутку тримає бронежилет.
“Подумки я завжди на війні. Що б я не робив, чим би я не займався, я там, на війні. Багато побратимів моїх загинули. Але їхні номери телефонів я не видаляю. Мені шкода, що я не можу піти воювати. Але заспокоюю себе тим, що там я їм би створював проблеми: хлопці дивилися б за мною, чи не зіскочив протез, чи не потрібна мені допомога”, — розповідає чоловік.
Свої сорочки ветеран вбирає на щодень. Каже, що не бачить причини, щоби не вбирати.
“Часом зустрічаєш когось і питають, яке сьогодні свято. А я не розумію, чому сорочку треба тримати у шафі та чекати на свято”, — каже Роман.
Ветеран Роман Дідера із дружиною. з архіву Романа Дідери
Що означає взір
Перед початком роботи майстер обирає тканину та взір для вишивки. І дуже часто додає до нього щось своє.
“Одного разу я побачив схему пташечки. Вона мені дуже сподобалася і я вишив. А потім дуже довго шукав, якому регіону притаманна така вишивка. І доколупався, що це був взір з єгипетського килима. І це була не пташечка, а дракончик”, — каже ветеран.
За його словами, починаючи роботу над сорочкою, він точно собі уявляє як воно виглядатиме наприкінці. Але в процесі з’являються нові ідеї. І часто готова сорочка має інший вигляд, ніж було задумано спочатку.
“У дружини є сіра сорочка. Ідей, що б там вишити, було багато. Довго підбиралися нитки. Мали бути вишиті білими нитками солов’їні вічка. А вийшло зовсім інше. В уставці на сірій тканині ми взяли бордовий, оранжевий та світло-зелений кольори та ліпили маленькі квадратики. Це оживило сорочку”, — розповідає митець.
Роман помітив, що саме вишивання приносить йому спокій. Бувають дні, коли він не відривається від вишивки по п’ять годин поспіль.
“Дружина каже, що коли я не вишиваю, я стаю капризним наче маленька дитина. Я чіпляюся до всього, дратуюся. Коли я завершую роботу над черговою сорочку, то разом з радістю я відчуваю якусь ломку, поки не візьмуся за наступну”, — зізнається він.
Сучасний Львівський будинок вчених на вулиці Листопадового Чину, 6, колишнє народне казино.
У Львові через суд повернули Будинок вчених в комунальну власність. Будівля незаконно перебувала у володінні Львівської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України. Крім того, її використовували з метою одержання прибутку.
Сучасний Львівський будинок вчених на вулиці Листопадового Чину, 6, колишнє народне казино.
Як повідомили у пресслужбі прокуратури, Львівська обласна організація профспілки працівників освіти і науки України без жодних правових підстав зареєструвала право власності на Будинок вчених. При цьому ця будівля належить до списку пам’яток, які не підлягають приватизації. Фактично, Будинок вчених використовували з метою одержання прибутку. А це суперечить поняттю неприбуткової організації.
“Приміщення фактично належало до обласної комунальної власності і правових підстав для оформлення та передачі його у приватну власність не було. Реагуючи на порушення, прокурори довели безпідставність набуття права власності відповідачем на будівлю”, — йдеться у повідомленні.
Відтак Господарський суд Львівської області постановив повернути пам’ятку архітектури в центрі міста громаді.
Сьогодні знову, гортаючи давню періодику у пошуках кавової недільної цікавинки, знайшов цікавий допис про те, як у Львові майже сто років рекомендували готувати добру каву. Разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, хочу поділитися своєю газетною знахідкою.
Ця розкішна стаття була надрукований в в газеті “Народна справа” від 21 лютого1932 року. Для збереження атмосферності залишаю текст без змін і правок.
Куховарські поради. Добра кава
На 4 горнятка доброї кави треба змолоти 3 дека доброї, зернистої кави. Її всипається до чистої посуди, в якій нічого більше не вариться, тільки каву. На неї вливається кипячої чистої води і мішається через 5 до 10 мінут на боці кухні, аби натягнула добре сили. Пізніше цідиться через чисте цідилко і мішається з молоком та сметаною.
Кава
Замість правдивої зернистої кави можна ужити меленого спаленого на блясі жита або ячменю. Ще ліпше, як перед тим жито або ячмінь намочиться і тримається через кілька днів в теплі, або зачало кільчити та тоді пражиться на кухні. Це є так звана солодова кава.
Кава зі збіжжа не має такого приємного запаху, як правдива кава, але за це вона дуже здорова. Бо правдива кава шкодить здоровлю, особливо на серце.
Львівська кава
До кави додає ще дехто цикорії, або паленої жолуді, лубіну чи навіть гороху. На шклянку кави треба розтерти одно зерно праженого гороху, жолуди або лубіну.
Не впевнений що зараз ми б дослухалися до цих порад, але перейнятися кавою атмосферою старого Львова нам таки вдалося.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
Куховарські поради. Добра кава // Народна справа. – 1932. – 21 лютого (Ч. 178). – С. 8.
Палац у селі Тартаків, що з 2009 року перебуває в концесії у підприємця з Волині Ігоря Новосада, повернеться на баланс Львівської обласної військової адміністрації. У березні Ігор Новосад повідомив ЛОВА, що готовий розірвати договір. Про це ідеться в матеріалах судового провадження у справі про розірвання договору, що оприлюднені на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень, повідомляє Zaxid.net.
До суду в інтересах ЛОВА звернулась Львівська обласна прокуратура.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
«27 березня відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому він просить суд закрити провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору, враховуючи надіслану на адресу Львівської обласної державної адміністрації пропозицію про розірвання договору концесії від 15.03.2024», – ідеться в матеріалах справи.
Під час судового засідання 30 квітня представник Ігоря Новосада повідомив, що той не заперечує проти розірвання договору, що є предметом спору.
Суд вирішив долучити до справи у якості третьої сторони, що не має своїх вимог, Міністерство культури і Департамент архітектури і містобудування ЛОВА. Наступне засідання у справі про розірвання договору концесії від 30 грудня 2009 року заплановане на 21 травня. Водночас в ухвалі суду зазначено, що сторони можуть вирішити питання у добровільному порядку.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Наприкінці грудня 2009 року Львівська обласна державна адміністрація передала палац у Тартакові (XIX століття) в концесію на 49 років підприємцю Ігорю Новосаду. Чоловік живе на Волині, але народився в сусідньому з Тартаковом селі. Фонд держмайна України зареєстрував концесійну угоду в червні 2010 року.
Ігор Новосад зобов’язувався вивести пам’ятку національного значення із аварійного стану і відкрити тут туристично-відпочинковий центр. Та мешканці села бачили Ігоря Новосада лише раз, коли він змальовував грандіозні плани. У 2013 році він заявив про анулювання концесійного договору. Та, насправді, юридично це питання вирішується тільки зараз.
Палац Лянцкоронських в Тартакові, фото до 1939 р.
Палац ХІХ ст. в селі Тартаків у стилі французького необароко є пам’яткою архітектури національного значення, проте він в аварійному стані. Кілька років тому ним заопікувався БФ «Спадщина.Ua», який організував тут толоку і культурно-мистецькі події. Також для палацу створили 3D модель і напрацювали програму ревіталізації, за якою його пропонують використовувати як громадський простір з мистецькими експозиціями, музеєм, офісом гостинності, туристичними локаціями.
Українці традиційно на святкування Великодня одягали найкраще вишите вбрання. Фото: facebook "Сила роду"
Великдень є одним з найбільших свят у християн. Зараз українці, як і сто років тому, на святкування одягають найкраще вишите вбрання, освячують великодні кошики й обов’язково збираються усією родиною для спільної молитви і трапези, розпочинаючи її із освяченого яйця. Проте святкування дня Воскресіння Господнього у давнину мало відмінності від сьогодення.
Gazeta.ua зробила огляд як святкували українці Великдень 100 років тому.
Крім великої спільної паски, часто для кожного члена родини випікали свою паску. Фото: facebook “Сила роду”
Чим більша паска, тим краща
Випікання паски було однією з найважливіших справ у приготуванні до Великодня. У деяких районах на заході України святковий хліб старалися спекти якнайбільшим, бо великий буханець свідчив про заможність сім’ї. Етнограф Юрій Жаткович писав, що наприкінці XIX століття паски пекли лише з пшеничного борошна. І тісто іноді важило 20–25 кг.
На Великдень прийнято веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Фото: facebook “Сила роду”
Крім великої спільної паски, часто для кожного члена родини випікали свою паску, і по тому, як вона вдавалася, “ворожили” про долю цієї людини на найближчий рік.
Паски в нас декорували хрестами з тіста – символ терпіння, пташками-зозульками, із складеними крильцями – символ довголіття.
В Україні не було прийнято оздоблювати паски білим цукровим люкром, на відміну від “кулічєй”, зазвичай покритих білою поливкою. Паски в нас декорували хрестами з тіста – символ терпіння, пташками-зозульками, із складеними крильцями – символ довголіття, косами і колосками – символ урожаю, та іншими взорами. Багато в чому символізм декорування пасок перегукується з декоруванням писанок.
Великдень в Україні. Фото: facebook “Сила роду”
Щонайменше 50 крашанок
Писанки та крашанки здавна є традиційними атрибутами Великодня. Крашанки зафарбовували одним або кількома кольорами. Їх обов’язково варили та споживали. Натомість писанки оздоблювали візерунками і залишали сирими. Їх на свято дарували родичам.
Крашанки жінки фарбували здебільшого у лушпиннi з цибулi. Також використовували польову нехворощу, проліски, гречану полову. Щоб зробити крашанки блакитними, брали проліски, зеленими – ранні весняні трави, у першу чергу – ряст. Найпоширеніший кольором був червоний, бо, згідно з тодішніми віруваннями, “Господь показав святим червону крашанку, бо всяке радіє червоному”. А ще перевагу надавали червоному кольору, бо він символiзує кров Iсуса Христа. Було суворо заборонено святити крашанки, пофарбовані в темні кольори, бо “нечистий тоді радіє”.
Великдень в Україні. Фото: facebook “Сила роду”
Писанки робили не лише з яєць курей, а й перелітних птиць. Саме такі птахи восени відлітають у вирій, що є аналогом християнського раю. У кожному регіоні були свій набір характерних візерунків.
Було суворо заборонено святити крашанки, пофарбовані в темні кольори, бо “нечистий тоді радіє”
На Полтавщині до Великодня кожна господиня готувала від 50 до 300 крашанок. У Чистий четвер яйця мили, у Страсну п’ятницю “галунили” – клали у розчин квасців, а у Велику суботу фарбували.
Великдень в Україні. Фото: facebook “Сила роду”
У деяких селах писанки закопували на полі, щоб був добрий врожай. Шкарлупу також товкли й підсипали в їжу свійській птиці, щоб краще неслася.
Кожен продукт мав своє призначення
Українці строго дотримувались Великоднього посту, тому з нетерпінням чекали розговляння. Зазвичай, освячення кошика відбувалося в ніч на Великдень. До церкви несли цілий набір продуктів і речей: паску, сало, ковбаси, рибу, масло, сир, пшоно, гречку, пшеницю, мак, перець, хрін, сіль, квасці, ладан, свічку. Все це ніс до церкви батько або старший син у родині.
Великдень в Україні. Фото: facebook “Сила роду”
Освячену паску давали хворим людям або тваринам, пшоно додавали у корм курчатам
Кожен з предметів мав своє завдання. Освячену паску давали хворим людям або тваринам, пшоно додавали у корм курчатам. Маком обсипали корову, “щоб не зурочили”, а пшеницю і гречку вкидали у воду і давали умитися людям, що мали хвороби очей. Свячений перець їли “від сліпоти”. Хрін закопували у тих місцях, де ріс осот, “щоб не було бур’яну”. Освячену сіль їли при хворобах шлунка, квасцями лікували більмо на очах у худоби. Курінням ладану лікували переляк, а шнурок, котрий освячували, носили для попередження сліпоти.
Після освячення родина поверталася додому. У деяких регіонах вважали, що чим швидше господар добереться після церкви додому, тим краще вестиметься господарство цілий рік. Глава сімейства відчиняв двері, промовляв “Христос Воскрес”, запалював свічку та курив ладаном. Потім починався святковий обід. За столом обов’язково мала зібратися вся сім’я. На Галичині молоді господині, які хотіли поповнення у сім’ї, ставили на святковий стіл пусте блюдце – наче закликаючи нову душу в рід. Після трапези українці йшли до церкви дзвонити у дзвони, а молодь – водити гаївки.
На Великдень прийнято веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Якщо хтось помирає на Великдень, то вважалося, що його душа піде просто до неба, бо того дня “небо відкрите”.
Цьогоріч Великдень православні будуть святкувати 5 травня. Це свято має багато традицій в українського народу. Сьогодні хочемо розповісти про одну із них. В народі вона отримала кілька назв. Наші читачі могли про неї чути, як про «великодню вежу», «дзвіницю» та «церковцю». Ця традиція здавна дуже популярна серед молоді Галичини та Буковини.
«Великодня вежа» – це забави молоді, участь в яких брало 4 чи 6 юнаків чи молодих чоловіків. Вони ставали в коло і на їх плечі ставали 2 або 3 і такою конструкцією обходили навколо церкви. Коли хтось із учасників забави падав згори, це викликало багато веселощів.
Про цю традицію у своїх мемуарах згадує також знаний уродженець Тернопільщини Богдан Лепкий. Він народився на хуторі Кривеньке Гусятинського району (нині село в Чортківському районі Тернопільської області). В історію він увійшов як український педагог, прозаїк, поет, мистецтвознавець, літературознавець, літературний критик, перекладач, історик літератури, видавець, публіцист, громадсько-культурний діяч та художник.
Великдень у с. Тишківці, кін. ХІХ ст. Великодні забави в Східній Галичині .Потрійна вежа. Малюнок 1898 р. Художник Петро Стахевіч
У книзі «Великдень (Зі споминів про хлоп’ячі літа)» він так описує традицію: «Парубки дзвіницю зробили: на долині трьох, двох їм на раменах стоять, а на верху один, як шпиль. Тому найгірше; хоч його за ноги тримають, хитається. «Тримайся вітру» – радить котрась із дівчат. Та ще вона не вимовила того, як дзвіниця рушилася з місця, захиталася – і бебех поміж дівчат. Крик, вереск, писк… Гагілку перервали. Але гагілка нині найважніша забава. Дівчата знов беруться за руки і хоровід снується кругом церкви. «Через попові лози скакали бігцьом кози, То в гору, то в долину. То в рожу, то в калину». «Ой віл, бігме віл». Хлопці з-поза дзвіниці вискочили волом. Найсильніший тримає, його руки вчіпився меньший, того ще меньший, цілий шнурок; завернув, хлопці розбіглися і просто на дівчат. Знов крик І вереск і писк. Знову гагілку перервали. «Ми вашої забави не мішаємо, не мішайте ви й нам!» – каже старша дівчина і кличе товаришок до нової гагілки. Пішли тії пани с кути. Що носили на нас прути. Пішли тії пани спати. Що казали нас кувати…».
Військові створили писанки, які можна придбати в Гарнізонному храмі.
Фото 80 ОДШБ
Сьогодні, 4 травня 2024 року , з 15:00 у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла розпочнеться благодійна акція «Писанка з-під Бахмута». Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Zaxid.net.
Кожен охочий зможе придбати писанки, які на фронті створили військові. Гроші з ярмарку передадуть на потреби 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади, яка захищає країну на Бахмутському напрямку. Капелан 80-ї бригади Іван Гальо, розповів, що військові хочуть зібрати гроші на квадроцикл або багі для евакуації поранених з поля бою.
«Можливо, що ці писанки виглядають не настільки професійними, адже їх творили мужні чоловічі руки, які звикли більше ремонтувати автомобілі чи копати окопи. Однак саме вони передають дух фронту. Христос переміг смерть і дарував життя. Тому найважливіше у нашій акції – врятувати життя на фронті, де дорога кожна хвилина. Сьогодні звертаюся до людей доброї волі з проханням допомогти військовослужбовцям нашої бригади», – говорить отець Іван Гальо.
Писанки створювали військові з майже усіх підрозділів 80-ї бригади. Вони написали приблизно сто писанок із курячих яєць та зробили приблизно 40 писанок із дерева.
10 травня 2024 р. о 10 год. Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошує усіх охочих співати і водити гаївки.
“Виконувати гаївки будемо спільно з студентами Педагогічного фахового коледжу Львівського національного університету ім. І.Франка під керівництвом Галини Сенич, Світлани Ткачук та Ірини Каспрук.
У словацькій кінохроніці “Від Татр до Азовського моря” зафіксовано стан будівель Хирівського закладу отців Єзуїтів у 1941 році після майже двох років використання радянськими військами.
В першій частині відео можемо бачити радянських військовополонених, які марширують перед будинком Закладу. У другій частині показана каплиця Закладу, яка переповнена різними радянськими плакатами.
Нижче поданий переклад тексту, який виголошує коментатор.
Перші полонені. Словацькі війська за підтримки артилерії і німецький військ здійснили перехід Сяну і здобули 14 сильно озброєних і твердо захищених залізобетонних бункерів. Руйнування на місці битви. Багата здобич після перемоги.
Костел у Хирові, який більшовики перетворили на військовий кінотеатр і казино показує нашим військовим справжнє обличчя більшовицького режиму. Життя в більшовицькій Росії було прекрасним. Але лише на плакатах.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
