Одна Галичина надто тісна для двох Іванів

0
401
Одна Галичина надто тісна для двох Іванів

Процес формування української нації не мав одного єдиного центру, а був рікою, в яку зливались кілька потічків. Одним з таких потічків був Львів, який входив до монархії Габсбургів, в якому заправляли поляки і де були українці. За провідні позиції в українському русі і роль керманича-поводиря “змагались” представники різних суспільно-політичних течій та цивілізаційних світоглядів. Спробуємо з’ясувати як це було, на прикладі відносин консерватора та русофіла, греко-католицького священика Івана Наумовича та радикала, що встиг “побавитись” і соціалізмом, і націоналізмом – Івана Франка. 

На момент, коли Франко лише починав “світитись”, Наумовича вже всі знали.  Його називали “Просветитель Галицкой Руси” і на руках готові були носити, а були випадки, що й носили. Про Івана Наумовича можна говорити як про греко-католицького, а згодом православного (з 1885 року) священика, який стояв на захисті традиції (інколи видається, що лише йому одному відомо якої саме), а можна і як про громадсько-політичного діяча, письменника, який був провідником галицького русофільства й засновником “Общества имени Михаила Качковского” (1874). Інколи поговорювали навіть як про людину, що має магнетичну силу і лікує хворих покладанням рук. Сам Наумович, між іншим, захоплювався астрономією, садівництвом й одним з перших серед галицьких русинів зайнявся фотографією. Своїм високим ростом, довгим волоссям і бородою, у рясі, Наумович суттєво відрізнявся і від тогочасної світської інтелігенції, і від греко-католицьких священиків, що стриглись і голились.

Іван Наумович
Іван Наумович

Перша їхня “зустріч” мала місце 1876 року. Десь тоді відбувався третій з’їзд “Общества имени Михаила Качковского”.

Товариство імені Михаїла Качковского
Будинок на Валовій 14, де знаходилось Товариство імені Михаїла Качковского

На цьому з’їзді Наумовича було обрано головою організації. Студенти Василь Давидяк та Іван Белей запропонували кандидатуру Франка на посаду заступника голови. Після певних роздумів було вирішено, що  “г. Франко еще не известен”. Дякуючи своїй недостатній популярності, Франко не зумів зайняти цю посаду. Хто знає, а можливо він її таки хотів, бо вже зовсім незабаром, а саме 1878 року Франко завдає першого удару. Він пише сатиричну поему “Дума про Наума Безумовича”.

Іван Франко в молоді роки
Іван Франко в молоді роки

Не важко здогадатись, що мова там йшла саме про Івана Наумовича, якого показано в творі не як борця, а як угодну владі фігуру. Останній так ніколи і не вибачив Франку цього випаду. Згодом він робить донос на Франка, де звинувачує того у поширенні соціалізму й атеїзму. Що цікаво, самому Франку до такої гострої полеміки звикати не доводилось – за ним таке спостерігається не вперше і він мав звичку “вирішувати суперечки”, кинувши “гостре слівце” в бік опонента. Так, збираючи унікальну для української (та й не лише української) літератури колекцію апокрифів, Франко мав іншу історію подібного характеру.

ІІ том апокрифів Франка
ІІ том апокрифів Франка

Іван Якович захотів тоді отримати рукописи апокрифів, що знаходились в особистому архіві іншого діяча того часу, також русофіла – Антонія Петрушевича. Той дав згоду на роботу Франка з текстами, але Франко хотів мати їх постійно в себе. На це Петрушевич не погодився. Тому, дізнався про себе, що він “стара собака”, що “лежить на сіні, сама не їсть і другому не дасть”.

Антоній Петрушевич
Антоній Петрушевич

В Франка з Наумовичем також все так просто не закінчилось. Загалом, кожен з них не просто претендував на те, аби стати лідером галицького русинства (Наумович русофільського відтінку, а Франко українофільського), але й пропонували абсолютно відмінні концепції бачення устрою суспільства та шляхів руху і набору цінностей. Тобто вони були представниками абсолютно відмінних, а часто й взаємо заперечних цивілізаційних моделей. Виразилось це все в наступному етапі боротьби, на прикладі чого й можна репрезентувати погляди обох діячів.

1881 року, в газеті “Слово”, Іван Наумович публікує серію статей «Назад до народу».

Газета "Слово"
Газета “Слово”

В них він відстоює думку, що інтелігенція забула про Русь і поступово затягується до процесу асиміляції в польську і німецьку культуру. Західні ж віяння псують культуру отієї міфічної і далекої Русі, тої яка була колись і до якої слід прагнути зараз. Навіть Російська імперія – це не зовсім та Русь, бо вона зазнала впливів західництва. Типовий ідеал – допетровська Росія. Єдина суспільна категорія, яка, на думку Наумовича, зуміла в його час зберегти ці ідеї – селяни. Лише вони залишили в себе цю “руськість”, яку слід прагнути повернути. Звідси й назва циклу його статей.

Франко не міг пропустити це повз вуха. Як наслідок, в Івана Наумовича “з’являється” новий номен. Цього разу – Рак Поступович. Підкріплене це все було критикою. В статті “Чи вертатись нам назад до народу?” Іван Франко полемізує з Іваном Наумовичем, не погоджується з бажанням того йти всупереч загальному суспільному прогресу. Іван Франко пропонує іншу модель, згідно з якою слід не йти назад до народу, а рухатись вперед з народом. Саме в цьому Франко й вбачав рух до світла, щастя і волі.

Картина Яна Матейка "Тріумф прогресу" - уособлення поглядів Івана Франка
Картина Яна Матейка “Тріумф прогресу” – уособлення поглядів Івана Франка

Згодом, як Іван Франко, так і Іван Наумович потрапляють до в’язниці. Іван Наумович на період з грудня 1883 по серпень 1884 рр., за звинуваченнями у процесі “Ольги Грабар і товаришів” (інкримінували “державний злочин”, під чим малася на увазі агітація селян до переходу в православ’я.). Іван Франко у 1880-му за підбурювання селян проти влади (це його другий арешт). Одразу після виходу з в’язниці, 1884 року, Іван Наумович виїжджає до Києва. На цьому активний період протистояння за “корону неформального лідера” міста Лева припиняється. Арешти до образу обох діячів додали штрихи жертв, які постраждали за свої погляди, але у Львові залишився один Іван, він і став в підсумку “най, най…”, тоді як той що виїхав просто залишився “одним з най…”

Євген ГУЛЮК

Джерела:

Апокріфи і лєгенди з українських рукописів / [зібрав, упорядкував і пояснив др. Іван Франко]. – Т. 1. Апокрифи старозавітні: Репринт видання 1896 року/ [передм. Я. Мельник]. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2006. – 512 с.; Герун В. “Просвітництво Русі”: культурно-просвітницька діяльність Івана Наумовича у 1870-х – на початку 1880-х років [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://library.lnu.edu.ua/bibl/images/Istoryko-bibliograch%20seminar/Zasidannja_3_tezu.pdf ; Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спілнота (1856 – 1886). – К.: Критика, 2006. – 612 с.;

Напишіть відгук