Один із найдавніших у Європі механічних ліфтів знаходиться у Державному природознавчому музеї НАН України на вулиці Театральній у Львові.
У 1870 році відомий зоолог, етнограф і археолог, один із найбагатших галичан, граф Володимир Дідушицький відкриває у викупленому в міста у 1868 році будинку Природничий музей, якому присвячує весь свій час.
Володимир Дідушицький у похилому віці
У похилому віці граф Дідушицький мав паралізовані ноги і музеєм пересувався за допомогою інвалідного візка, – розповідає кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу біотичного та ландшафтного різноманіття Андрій Бокотей.
На першому поверсі у графа був особистий кабінет, де він навіть міг заночувати на гуцульському бамбетлі. Та оскільки основні колекції, з якими працював Дідушицький, були на другому і третьому поверхах, спеціально для нього спорудили дерев’яний механічний ліфт.
Противага, за допомогою якої кабіна підіймалася, була збалансована з вагою графа і його візка. Тому заїжджаючи у ліфт, Дідушицький міг легко підняти сам себе за допомогою шнурів на потрібний поверх.
Тепер ліфту бракує тільки мотузки. Він діючий, і музейники планують зробити з нього цікавий атракціон.
Унікальну фреску знайшли на стіні Державного природознавчого музею НАН України, коли демонтували стару експозицію. На ній зображені руїни монастиря францисканців.
Костел Святого Хреста і монастир францисканців
Андрій Бокотей, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу біотичного та ландшафтного різноманіття, розповів “Фотографіям старого Львова“, що оскільки зображені на фресці руїни уже поросли травою, а костел був розбомблений австрійськими урядовими військами у 1848 році під час революції, фреска датується 1850-1852 роками. Її творець міг бачити руїни, дивлячись у вікно, оскільки костел знаходився навпроти сучасного музею на Театральній.
За словами пана Бокотея, фреска прикрашала сцену міського казино, яке у 1847 році перенесли до приміщення на Театральній, 18 з дому на просп. Свободи, 13.
Унікальне творіння приховували… лосі. Його побачили, коли відсунули одну із найбільших шаф музею, у якій знаходились троє рогатих. Фреска була у поганому стані, тому протягом півроку цьогоріч її реставрували фахівці Львівської академії мистецтв. Реставрація стала можливою завдяки проекту “Динамічний музей”.
Поки музей готується до відкриття основної експозиції (а його анонсують на початок 2016 року), фреску побачити не можна. Андрій Бокотей каже, що шафа з лосями повернеться на старе місце, але у ній зроблять розсувні задні стінки. Тому на час свят і спеціальних заходів фреска буде доступною для огляду всім відвідувачам.
Передрук статті Ігора Мельника із інтернет-газети “Збруч“. До кінця вересня 1914 року росіяни в ході Першої світової війни зайняли більшу частину Галичини та всю Буковину та встановили окупаційний режим. Вони проводили політику приєднання краю до Російської імперії.
Щоби запобігти можливим репресіям, поважні громадяни міста звернулися 3 вересня до українських мешканців Львова із закликом до спокою.
Автор – Георгій Нарбут.
Вже 4 вересня 1914 року було створене Галицьке військове генерал-губернаторство, розділене на 4 губернії: Львівську, Перемиську, Тернопільську та Чернівецьку. Губернатором став генерал-лейтенант граф Григорій Бобринський (1863–1928), який прибув до Львова 18 вересня (тут і далі дати – за «новим стилем»). До речі, його рід походив від нешлюбного сина Катерини ІІ та Григорія Орлова.
Костянтин Маковський, “Портрет Г.Бобринського” (у молодості)
До цього у галицькій столиці урядував військовий губернатор полковник Сергій Шеремєтьєв. Спочатку його резиденцією була ратуша, потім він перебрався до будинку Австро-Угорського банку на вул. Міцкевича (тепер вул. Листопадового Чину) №8.
З перших днів окупаційна влада запровадила жорсткий режим і нові правила, щоби – принаймні зовні – надати Львову російський характер. На ратушевій вежі повісили російський триколор. Середньоєвропейський час змінили на петроградський. Усі вивіски на крамницях, установах і трамваях переписувалися російською мовою. В обіг запроваджено російські карбованці за заниженим курсом (1 австрійська крона = 30 копійок, реально ж вона оцінювалася вище). Встановлено комендантську годину з 10-ї вечора до 4-ї ранку, посилено режим прописки у готелях. Заборонено продаж алкогольних напоїв (за винятком пива на розлив). І навіть заборонили… грати катеринярам на вулицях і подвір’ях.
Деякі русифікаторські заходи довелося потім скасовувати. Наприклад, у Львові, як і по всій Росії, терміново запровадили правосторонній вуличний рух на вулицях. Але трамвайна мережа була пристосована до австрійського лівостороннього руху. Тож довелося повернутися до нього.
Щодо транспорту, то великою проблемою стала невідповідність ширини залізничних колій – російських (1524 мм) і європейських (1435 мм), використовуваних у Австро-Угорщині. Саме потреба перешивання залізничної колії, яке тривало кілька місяців, створювало проблеми з постачанням фронтових частин та запілля.
Градоначальником Львова призначено російського генерала Ейхе. Натомість практичною роботою з функціонування муніципального господарства продовжував займатися віце-президент міста Тадеуш Рутовський.
Вже 19 вересня, до генерал-губернатора звернулося 19 представників москвофільських кіл на чолі з головою «Русского народного совєта Прікарпатской Русі» Володимиром Дудикевичем. Вони висловили свої вірнопідданські заяви російському імператору, сподіваючись на участь в управління Галичиною й отримання урядових посад.
Але росіяни не надто довіряли москвофілам і намагалися негайно створити власний адміністративний і поліційний апарат. Тисячі цісарсько-королівських службовців втратило роботу та заробіток, а на їхні місця прибували урядовці з-за Збруча.
Військова контррозвідка інтенсивно вишукувала шпигунів. Кілька місяців шукали міфічний підземний таємний кабель, через який зі Львова нібито телефонували до Перемишля і далі – до Відня, щоби передавати військову інформацію.
Як писали в ІІ томі “Історії Львова” Орест Мазур та Іван Патер, “впродовж кількох місяців у Львові арештовано 1200 українських патріотів, в глибину Росії було вивезено 578 українців, з них 34 священики. Крім того, з листопада 1914 по червень 1915 року жандармське управління військового генерал-губернаторства провело у Львові ще 400 обшуків і арештувало 800 осіб без т. зв. “переписки в порядку воєнного стану”, тобто офіційно незареєстрованих” [1].
Насамперед намагалися знешкодити духовного лідера галичан. Російська окупаційна влада вирішила усунути Митрополита Андрея, який став би на перешкоді поширення в краю православ’я. Приводом стала проповідь у церкві Успіння Богородиці у Львові 9 вересня, у якій Андрей Шептицький закликав до вірності Апостольському Престолу, проти насильницького насаджування православ’я та проти молитов за російського царя.
“У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе “православні”, і ми “православні”. Наше Православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу: “казьонне”, то єсть вони опирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності з Святою Католицькою Церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве джерело спасення”, – проповідував Митрополит Андрей.
Три дні – 12-14 вересня – проводили обшук у Митрополичих палатах на Святоюрській горі. Шукали насамперед за “Меморандумом до австрійського уряду про майбутній устрій Української Держави”, написаним Андреєм Шептицьким у серпні 1914 року, та за іншими документами, що мали би свідчити про “шпигунську та підбурюючу діяльність”.
15 вересня Митрополита повідомили, що він перебуває під домашнім арештом, а 19 вересня його вивезли до Києва, де тимчасово оселили у готелі “Континенталь”. Справу Андрея Шептицького розглядали навіть на засіданні російського уряду 23 вересня. Зокрема, міністр іноземних справ Сергій Сазонов був проти арешту та вивезення Митрополита до Росії.
“Сумний арешт Андрея Шептицького. Його треба вислати з Росії. Але не треба робити з нього мученика, граючи на руку унії. Він гірший за єзуїта, він розбійник, його треба вигнати. Вислати за межі Росії, крім Австрії, куди завгодно”, – арґументував свою позицію Сазонов. Але, за наполяганням обер-прокурора Синоду Саблера, уряд вирішив утримувати Шептицького в Росії під арештом.
За звинуваченням у “ворожій шкідливій діяльності і шпигунстві”російська влада заарештувала також 20 греко-католицьких і 13 римсько-католицьких священиків, 12 монахів. П’ятьох із них вислали до Сибіру, а 14 – в інші російські губернії.
“Поголовно висилано українських священиків, або всю інтеліґенцію, цілі маси свідомих селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали в чім застали, арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се переходить всяку ймовірність”, – писав Михайло Грушевський, який сам був висланий до Казані, в “Ілюстрованій історії України”.
У Києві 23 вересня Митрополит Андрей висвятив о. Йосифа Боцяна на Луцького греко-католицького єпископа, а о. д-ра Д.Яремка – на єпископа для Острога. Щоби перешкодити екуменічній діяльності Андрея Шептицького на Великій Україні, 26 вересня його вивозять до Нижнього Новгорода, а згодом – до Курська, де він перебував під посиленою охороною до весни 1916 року. Звідти Андрея Шептицького перевезли в Суздальський Спасо-Євфиміївський монастир, перетворений на в’язницю для запідозрених у “зраді Синодальної російської Церкви” священиків. Приводом для загострення репресій стало донесення російського міністра внутрішніх справ Штюрмера цареві про знайдення в Митрополичих палатах у Львові “Меморандуму до австрійського уряду про майбутній устрій Української Держави”. У цьому проекті Андрей Шептицький пропонував вивести православні українські єпархії з-під влади Святішого Синоду, заборонити поминати російського царя, внести зміни до церковних календарів.
З вимогою звільнення Андрея Шептицького не раз виступали дипломати, релігійні та громадські діячі. Проте лише після зречення Миколи ІІ від престолу Тимчасовий уряд Росії у березні 1917 року надав свободу Митрополитові Андрею.
Тим часом у Галичині восени 1914-го закривали товариства та часописи. Редакція щоденної газети “Діло”, перенесла своє видання до Відня, а в друкарні “Діла” почали видавати “Армейский Вѣстник”, “Львовское Военное Слово”, “Львовскій Вѣстник”.
Від початку окупації тривали заходи з русифікації освіти. Російську мову мали викладати не менше 5 годин щотижня у кожному класі, навчання українською мовою було заборонене. Натомість діяли польські школи, виходило чимало газет, польська мова функціонувала на рівні з російською. Була заборонена діяльність НТШ, “Просвіти” та інших “мазепинських” організацій. Проводилися арешти їх активістів.
Російське військо вороже ставилося також до галицьких юдеїв. 27 вересня 1914 року у Львові стався великий антисемітський погром.
З іншого боку, росіянам вдалося забезпечити достатнє продовольче постачання зруйнованої війною Галичини. Ще довго потім старші люди згадували білий хліб і безкоштовні кухні часів російської окупації. Очевидно, царський уряд намагався здобути прихильність серед широких мас населення, з наміром втілення краю до своєї імперії. “Нехай буде єдина, могутня, неділима Русь ” – промовляв 22 квітня 1915 року з балкону намісництва під час свого візиту до Львова імператор Микола ІІ.
Велику увагу приділяли наверненню галичан на православіє. Цю акцію доручили архієпископу Волинському та Житомирському Євлогію (Георгієвському), який розпочав хресний похід на Галичину з Почаївської лаври. На звільнені втікачами та заарештованими австрійською чи російською владою парафії надсилали православних попів. Але, попри підкуп, тиск і репресії, з 1874 греко-католицьких парафій на православіє перейшла до весни 1915 року лише 81.
У самому Львові лише запровадили православні відправи по неділях у Преображенській церкві та переобладнали під московські храми склад біля Головного двірця та військовий манеж при нинішній вул. Грекова.
Але вже 22 червня 1915 року російське військо залишило Львів перед австрійсько-німецьким наступом.
ПРИМІТКИ
[1] Мазур О. Патер І. Перша світова війна // Історія Львова: У 3 т. – Т. 2. – Львів, 2007. – С. 513.
27 липня 1944 року радянські війська увійшли до Львова, і місто перейшло під контроль Червоної армії.
Хоч Львів звільнили від нацистів, історики твердять, що це було “визволення” одним окупантом від іншого.
Радянські війська львів’яни зустріли стримано, без ейфорії. Інтелігенція масово виїжджала на Захід, однак багато простих людей зраділи соціальними гарантіями, які отримали, — безплатній медицині, освіті, житлу за кошт держави.
Понад 70 юних саксофоністів та їх дорослих наставників сьогодні, 6 листопада, у 200-ту річницю від дня народження легендарного винахідника саксофону Адольфа Сакса, зібралися разом, щоб виконати відомий музичний твір.
“When the Saints Go Marching In” (“Коли святі марширують”), яку зіграли учні львівських музичних шкіл посеред вулиці, – це народна американська пісня жанру спіричуел. Від другої половини ХХ століття пісню записували багато виконавців у різних жанрах. Також вона стала стандартом у джазовому репертуарі.
Метою дійства, задля якої фестиваль “Jazz Bez” та “ДжазКлуб. Львів” об’єднали львівських саксофоністів, є знайомство діток з 11 музичних шкіл між собою.
Адольф Сакс народився 6 листопада 1814 року у м. Дінант у Бельгії.
Майструванню духових навчився у батька, Жозефа Шарля Сакса, придворного музиканта. 1836 Адольф Сакс емігрував у Францію та відкрив у Парижі фабрику духових інструментів, де одержав широку популярність як винахідник і проектувальник.
Найвідомішим винаходом Адольфа Сакса став саксофон, запатентований 1846 року. Саксофон отримав визнання серед провідних композиторів Франції, і 1857 Сакс був запрошений викладати саксофон у Паризькій консерваторії. Проте конкуренти звинувачували творця у плагіаті, і постійні судові витрати розорили Сакса. Він помер у бідності і був похований на кладовищі Монмартр у Парижі.
На місці, де тепер розташована Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника, у 1638 році заклали монастир “взутих” (нереформованих) кармеліток із костелом Св. Агнеси.
Через 145 років монастир закрили. Пізніше тут були пекарня та військовий склад.
Після пожежі 1804 і 1812 років від колишнього монастиря залишились руїни, які у 1817 купив відомий бібліофіл, граф Йозеф Максиміліан Оссолінський, префект Цісарської Народної Бібліотеки у Відні, який почав їх перебудовувати під науковий заклад з бібліотекою та музеєм.
У 1817-1819 роках архітектор П. Нобіле готував плани нового закладу, які пізніше змінив і спростив інженер Юзеф Бем, який від 1827 до 1830 керував будівництвом. Усі роботи завершили лише у 1851 році.
Споруда є яскравим прикладом архітектури класицизму у Львові. У ХІХ – першій половині ХХ ст. весь науковий заклад мав назву Оссолінеум. Його основу становили бібліотечна збірка і колекція рукописів Оссолінських.
Сюди ж увійшли архіви Любомирських, а пізніше Сапегів, князів Яблоновських, Радзимінських, бібліотеки князів Понінських, Павліковських, графа Станіслава Бадені, графів Фредра, Скарбка і Владислава Козловського. У бічному східному крилі був розміщений музей ім. Любомирських, в якому експонувалися зброя, живопис, нумізматика.
Оссолінеум мав найбагатшу в Польщі збірку гравюр і малюнків (понад 22 тисячі одиниць), 720 карт ХVI-XVIII ст., а також свою друкарню.
У 1939 році до бібліотеки долучили фонди інших львівських книгозбірень, у тому числі бібліотек НТШ, Народного дому. В Оссолінеумі зберігалися 23 оригінальні роботи видатного німецького живописця доби Відродження Альбрехта Дюрера, які у перші дні гітлерівської окупації викрали гітлерівці.
Від 1945 у будівлі розташовувалася Наукова бібліотека АН УРСР, їй присвоїли ім’я українського письменника Василя Стефаника. У 1971 перед входом до бібліотеки йому встановили пам’ятник (скульптор – В. Сколоздра, архітектор – М. Вендзелович).
Унікальний в Україні музей однієї книги та єдиний у світі музей “Русалки Дністрової” – першого західноукраїнського альманаху, виданого у 1837 році членами гуртка “Руська трійця” Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, знаходиться у на вулиці Коперника, 40, у Львові.
Альманах став явищем в українській літературі та рушійною силою для її розвитку, найвизначнішою книгою галицьких українців. У передмові до “Русалки Дністрової” підкреслена краса української народної мови та народної словесності.
Іван Франко вважав, що збірка “була свого часу явищем наскрізь революційним”, тому недарма невеликій книжці присвячений музей.
Експозиція музею розміщена у дзвіниці церкви святого Духа. Саму церкву 15 вересня 1939 зруйнувала німецька авіабомба, залишилась тільки дзвіниця. Це пам’ятка архітектури національного значення, зведена у бароковому стилі. У 1783 році церкву передали греко-католицькій Духовній семінарії, в якій навчалися учасники “Руської Трійці” – Шашкевич, Вагилевич та Головацький. Тому приміщення для музею обрано не випадково. Під час навчання у семінарії Маркіян Шашкевич молився у церкві Святого Духа.
У музеї, який є філією Львівської галереї мистецтв, – два зали. Перший присвячений епосі, у яку побачив світ альманах, другий – самій “Русалці Дністровій” та її творцям.
Передувала альманахові рукописна поетична збірка “Син Русі”, укладена близько 1833 за ініціативою та участю Маркіяна Шашкевича вихованцями Львівської греко-католицької духовної семінарії.
Саме Шашкевич став ініціатором видання альманаху, а в історію ввійшов, як зачинатель нової української літератури у Галичині.
У 1833 він організував гурток “Руська трійця”, з діяльності якої починається національне та культурне відродження у Галичині. У 1835 Шашкевич виголошує у семінарії українською мовою (факт безпрецедентний) промову. А у 1836 будитель слова робить новий сміливий крок – починає виголошувати проповіді українською.
Сьогодні, 6 листопада, у день народження Маркіяна Шашкевича відвідини музею будуть дійсно доречними.
У музеї зберігається унікальне третє перевидання (1665 рік) першого в Україні підручника з гомілетики – науки про церковне проповідництво “Наука, або Способ зложення казаня”. Видав його у Львові Іоаникій Галятовський. Стародрук надрукували у друкарні Михайла Сльозки, власником якої колись був перший друкар Іван Федоров. Коштувала книга від 30 до 70 золотих і була дуже дорогою.
До музею приходять не тільки мешканці Західної України. Зачастили й гості зі сходу України і навіть з-за кордону. Якось трапився казус. Музей відвідала журналістка з-під Москви, правда, шукала вона “русскую тройку”. Екскурсоводам годі було пояснити, у якому музеї вона знаходиться.
Адреса: Львів, вул. Коперника, 40. Тел.: (032) 298-74-82 Працює щоденно, крім понеділка. У літній період: з 11.00 до 18.00 год. У зимовий період: з 10.00 до 17.00 год. В неділю: з 12.00 до 17.00 год. Каса зачиняється за годину до закриття музею.
«Жорж» — готель у Львові, яскравий приклад архітектури фешенебельних готелів XIX — початку XX ст у стилі пізнього історизму з елементами сецесії та ар-деко. Пам’ятка архітектури місцевого значення. Знаходиться за адресою площа Міцкевича, 1.
Як стверджував львівський історик Францішек Яворський, перша будівля готелю на цьому місці була зведена 1793 року. Готель, споруджений за проектом невідомого архітектора по типу тодішніх заїжджих дворів, мав назву «Під трьома гаками».
Вже 1811 року було споруджено новий готель, котрий названо «De Russie». Відкриття відбулось 3 грудня 1811 року. Це була триповерхова класицистична споруда із двома в’їздами в подвір’я. Фасад першого поверху прикрашено горизонтальним рустом, другого і третього — лізенами. Увінчано фасад балюстрадним парапетом, котрий на рівні в’їздів ставав суцільним. Споруду було прикрашено ампірними рельєфами. Мистецтвознавець Юрій Бірюльов припускає, що авторами рельєфів могли бути брати Йоган і Гартман Вітвери.[1] Він також стверджує, що у 1810—1811 роках під керівництвом Гартмана Вітвера при скульптурному оформленні фасадів працював Йоган Міхаель Гаар.
Стара будівля готелю “Жорж” у Львові в 1899 році під час демонтажу
Зі сторони вулиці Хорунщини (нинішня Чайковського) знаходився великий сад з альтанками. Автором однієї з альтанок, у вигляді грецького храму був Вінцент Равський-старший. 1816 року готель переходить у власність до купця Ґеорґа (Жоржа) Гофмана (1778–1839). Після цього на правій суцільній ділянці парапету уміщено літери «G» і «H» — ініціали власника. Від середини XIX століття готель стали називати «Жоржем» за іменем першого власника. Починаючи від 1864 року перший поверх було зайнято різноманітними крамницями. Протягом другої половини століття родиною Гофманів зроблено ряд переважно незначних реконструкцій. 1872 року проведено перепланування першого поверху, пов’язане зі створенням єдиного центрального входу. При цьому бокові заїзди було закладено і перетворено на торгові приміщення. 1874 року до готелю прибудовано довгий двоповерховий флігель із фасадом на південно-західній межі ділянки. Протягом 1881–1883 років прибудовано ще два флігелі (три- і чотириповерховий), внаслідок чого готель став великою замкнутою спорудою із внутрішнім двором. 1888 року проведено реконструкцію перекриття та даху головного (найстарішого) будинку. Альфредом Каменобродським було виконано проект реконструкції фасаду у стилі історизму, котрий однак не було реалізовано. Наприкінці XIX століття прийнято рішення збудувати повністю новий готель, а старий було розібрано у квітні 1899. Донині зберігся малюнок Франца Ковалишна та кілька фотографій старої будівлі. Одна з фотографій фіксує процес розбирання старого готелю.
У 1898 році новий проект розробила віденська архітектурна спілка Фердинанда Фельнера та Германа Гельмера. Замовницею виступала Марія Гофман — остання власниця готелю з родини Гофманів. Австрійські креслення були дещо видозмінені львівськими архітекторами Іваном Левинським та Юліаном Цибульським і 1899 року затверджені магістратом. Будівництво тривало протягом 1899–1901 років. Урочисте відкриття відбулось 8 січня 1901 року. Первинно готель мав 93 номери, серед яких 32 були «апартаментами» класу «люкс». Номери коштували від 6 до 24 золотих ринських за добу.
Відразу після відкриття споруду не раз піддавали критиці. Зокрема дослідник львівської архітектури Богдан Януш писав: Величезна споруда готелю не відрізняється архітектурною вартістю, а відома лише завдяки сучасному внутрішньому устаткуванню.Критично висловлювався також архітектор та мистецтвознавець Казимир Мокловський, який високо оцінив лише скульптуру Марконі, зауваживши, що самій будівлі бракує стилістичної єдності.
1906 року власником готелю стає Товариство взаємного страхування приватних посередників. Розпочато реконструкцію, під час якої Іваном Левинським надбудовано третій і четвертий поверхи південного крила. 1909 року за проектом Володимира Підгородецького реконструйовано покрівлю і у мансардному поверсі створено офісні приміщення. У 1920-х роках готель стає власністю Пенсійного закладу для службовців.
У 1910–1912 роках в готелі «Жорж» діяла книгарня Альфреда Альтенберґа, згодом у 1912 — 1920 рр. там знаходилася видавнича спілка «Г. Альтенберґ, Г. Зейфарт, Е. Венде і спілка».
У 1927–1929 роках відбулося перепланування внутрішніх приміщень, а також надбудовано п’ятий поверх на південному фасаді. 1932 року в силі ар деко було перебудовано читальну залу та ресторан готелю (архітектор Тадеуш Врубель). Скульптурне оздоблення ресторану за ескізами Врубеля виконала фірма скульптора Людвіка Репіховського.[5] 1940—1950-ті роки готель зазнав чергової реконструкції. Останню реконструкцію проведено в 1990-ті роки.
Будівля готелю “Жорж” у Львові, в радянські часи
26 лютого 1980 року рішенням міської ради № 130 будинок визнано пам’яткою архітектури місцевого значення (охоронний номер 185).
Годинник, встановлений на будівлі музею "Русалка Дністрова"
Унікальним годинником може похвалитися дзвіниця церкви святого Духа та музей “Русалка Дністрова”, що у ній розташований.
Годинник встановили у 1786 році, і він є найстаршим для дзвіниць на Галичині.
Якщо вірити легенді, замовником годинника, який привезли зі Скиту Манявського, був гетьман Іван Виговський.
У 2011 році дзвіницю відреставрували, а годинник отримав новий механізм. Обіцяли, що він стане найточнішим у Львові, точнішим навіть, ніж годинник ратуші, бо той виставляють вручну, тому він має одну-дві секунди похибки.
Але тепер годинник не працює. На оплату годинникаря немає коштів, – бідкаються працівники музею.
На проспекті Свободи у центрі Львова, від Оперного театру до вул. Гнатюка, облаштували окрему смугу для руху громадського транспорту. Схоже, власники приватних авто нововведенню зраділи – і перетворили смугу на чергове місце для паркування.
Після повідомлення прес-служби Львівської міської ради про те, що вчора з проспекту Свободи, зі смуги для громадського транспорту, евакуювали п’ять авто, а сьогодні тут мав би чергувати представник ДАІ, “Фотографії старого Львова” вирішили перевірити, як у центрі Львова дотримуються правил дорожнього руху.
Про них, очевидно, не знали водії 13 автівок, яких вдалося зафіксувати за 15 хвилин, і які, зручно припаркувавшись, не залишили громадського транспорту жодного шансу.
Журналістська камера, а не обіцяний працівник ДАІ, творила дива: водії знаходились, і автівки блискавично виїжджали на смугу загального користування.
Декому з водіїв ми завадили випити обідню каву з пластикового стаканчика, задля якої, мабуть, й не гріх порушити ПДР.
Львівщина має новий яскравий туристичний логотип. Це стилізована кирилична літера “л”, яку наповнюють субелементи – цікаві для туристів приваби області: гори, мінеральні води, активний туризм, львівська ратуша, трамвай, філіжанка кави, гірськолижні курорти, храми та святкові традиції.
“Ребрендинг логотипу був передбачений в обласній Програмі розвитку туризму та курортів у Львівській області, оскільки він не сповна відображав туристичні можливості нашого краю”, – розповів “Фотографіям старого Львова” директор департаменту міжнародного співробітництва і туризму Львівської облдержадміністрації Віталій Горбатенко.
“Нас не задовольнила колористика старого логотипу – він був чорно-білим. Також україномовне гасло логотипу не збігалося з англомовним. Відтак, ми звернулися до кількох рекламних агенцій і дизайнерів”, – зазначив Горбатенко.
За його словами, найкращі пропозиції надіслала відома у Львові рекламна агенція, яка розробляла бренд для Міжнародного аеропорту ім. Д. Галицького: “Ми вибрали професіоналів у цій галузі”.
Для затвердження логотипу при департаменті міжнародного співробітництва і туризму було утворену експертну групу з представників ОДА, обласної ради, туристичного бізнесу, громадськості та дизайнерів, рішення якої приймалося консенсусом.
Дизайнери запропонували кілька варіантів логотипу. Спочатку розглядався варіант, де були зображені гори, замки та сонце. Але таке позиціонування туристичного бренду експертній групі видалося неоригінальним.
Старий і новий логотипи Львівщини
“У концепцію туристичного логотипу ми заклали впізнаваність, кольоровість, розкриття туристичних можливостей, поєднання логотипу Львівщини із логотипом м. Львова, поєднання літніх і зимових видів відпочинку. Після численних дискусій зупинилися на варіанті, де зображена кирилична літера “л”, яка символізує Львівщину та Львів, – наголосив директор департаменту. – До речі, в обрисах цієї літери експерти відкрили для себе інші асоціації: хтось бачив Ейфелеву вежу, хтось – завод ЛАЗ, інші – складену книжку або вишиваний рушник”.
Щоб створити логотип, витратили 20 тис. гривень. Саме стільки було передбачено у Програмі розвитку туризму та курортів. За ці кошти рекламісти, окрім універсального, розробили і зимовий туристичний логотип Львівщини, який Віталій Горбатенко пообіцяв представити згодом. До слова, логотип Одеської області коштував 60 тис. гривень.
Розробка туристичного символу Львівщини зайняла приблизно три місяці, з яких найбільше часу витратили на пошук гасла та його адекватний переклад. Відтак, привабити туристів має гасло “Дивовижні відкриття”, англійською – “Аmazing discoveries”.
Авторські права на використання туристичного логотипу належать Львівській ОДА, і, звісно, вона зацікавлена у його максимальному поширенню. Та перед тим, як використовувати логотип комерційно, потрібно звернутися у департамент.
Сьогодні, 4 листопада, вітаємо залізничників із професійним святом. І невипадково, адже саме у цей день 1861 року до Львова з Відня прибув перший на території сучасної України поїзд. Відтак 4 листопада почалася історія української залізниці.
Старий залізничний вокзал у Львові
4 листопада 1861 року урочисто відкрили перший львівський вокзал приватного акційного товариства залізниці ім. Карла Людвіга. Журналісти писали: “…що стосується головного будинку, то це – одна з найкращих споруд в Європі. Довжина його – 70 сажнів, а ширина – 10 сажнів… (австрійський сажень – 1,8965 м). В майбутньому він служитиме відправним пунктом для чотирьох залізниць: зі Львова до Кракова, до Чернівців, до Бродів і до Томашова, яких загальна довжина становитиме 110 миль”.
Старий залізничний вокзал у Львові
Вокзал звели за планами інженера Людвіка Вєжбіцького, майбутнього директора залізниці, автора концепції сучасного львівського вокзалу, у Городоцькому передмісті Львова.
Регулярний пасажирський рух між Львовом і Віднем через Краків відкрив поїзд “Ярослав”. Він рухався зі швидкістю 20 км/год.
Пам’ятник видатному польському поетові Адаму Міцкевичу у центрі Львова відкрили 30 жовтня 1904 року. Творіння польського скульптора Антоні Попеля вважають одним з найкрасивіших пам’ятників Міцкевичу у світі.
Висота пам’ятника — 21 м, а фігури Міцкевича — 3,3 м.
Хоча за життя Адам Міцкевич (1798-1855) жодного разу не був у Львові, 1897 року Львівське літературне товариство ім. Адама Міцкевича виступило з ініціативою встановлення пам’ятника поетові у рамках підготовки до святкування століття від дня його народження. Комітет зі святкування ювілею вирішив, що пам’ятник має постати у формі колони, що буде гідною “короля духу”.
Розглядали кілька пропозицій щодо місця розташування пам’ятника: площа Святого Юра, площа Смольки (сучасна пл. Генерала Григоренка), на виході з вулиці 3 травня (сучасна вул. Січових Стрільців), перед входом до будівлі сейму (де зараз пам’ятник Іванові Франку), на Гетьманських Валах (проспект Свободи) чи на площі Маріяцькій (площа Міцкевича). Врешті-решт, було обрано площу Маріяцьку.
На конкурс подали 28 (за іншими даними — 23 або 20) проектів. Авторам поставлено тільки одну вимогу — основою пам’ятника має бути колона. Переміг, отримавши 1000 корон нагороди, проект Антоні Попеля.
На початках вартість спорудження пам’ятника оцінювали у 60 тисяч корон, однак згодом, після оцінки всіх завершених робіт, зокрема впорядкування площі навколо монументу, ця сума зросла до 200 тисяч. Це була величезна на той час цифра. Станом на травень 1899 року зібрали тільки 13 557 корон.
На початку 1900 року розіслано звернення про допомогу до Львівської міської ради, Галицького сейму, та Польського кола у Віденському парламенті. Ці звернення були успішними. Міська рада виділила 60 тисяч і ще 9800 корон на будівництво фундаменту, Галицький сейм надав субсидію у розмірі 20 тисяч корон. Ще кільканадцять тисяч зуміли зібрати товариства, організації, банківські установи та різні міста і повіти.
Урочисте відкриття пам’ятника Адаму Міцкевичу розпочалося 29 жовтня 1904 року концертом Музичного товариства в Міському театрі. Наступного дня урочистість продовжилася богослужінням у Латинській катедрі. Службу правили архієп. Юзеф Більчевський, отці Заблоцький, Зайховський і Сапіга. Проповідь промовляв о. Глонб.
Церемонія відкриття пам’ятника розпочалася о 12.00. На трибуні, спорудженій перед пам’ятником, розмістилися гр. Станіслав Бадені, архієп. Юзеф Більчевський та Вебер, гр. Леон Пінінський та Владислав Міцкевич. Після кантати Станіслава Нєв’ядомського, яку виконав хор співацьких товариств Львова, розпочалися урочисті промови. Першим мав слово голова комітету побудови Б. Радзішевський. Під час його промови на огляд громадськості було відкрито пам’ятник. Наступним виступав президент міста Ґодзімір Малаховський. Він відзначив важливість встановлення пам’ятника Адамові Міцкевичу у Львові, адже “тепер це місто вшанувало великого поета не гірше за Краків і Варшаву”. У своїй промові він подякував тим, хто спричинився до спорудження монументу. Після звучання гімну поляків Міхал Ролле прочитав Пам’ятний акт.
Церемонію завершив урочистий похід львів’ян до пам’ятника, в якому взяло участь 87 товариств.
У Міському казино на вул. Академічній о 15:00 відбувся урочистий бенкет, на якому були присутні найповажніші гості урочистого відкриття. У приміщенні товариства “Скала” в цей час відбувався прийом, влаштований для селян: скромний обід і вокально-інструментальний вечір. А Перша ізраїльська громадська кухня від 12:00 до 14:00 організувала безкоштовні обіди.
Довкола колони Адама Міцкевича о 16:00 відбувся збір шкільної молоді. Після походу до пам’ятника у львівських школах відбулися вечори пам’яті поета.
О 17:00 урочисто віднесли вінки з-під монументу до будинку міського Художньо-промислового музею. Увечері в Міському театрі відбулися вистави – “Барські Конфедерати” та “Відьма”.
О 21:00 відбувся вечірній прийом у Ратуші. Гостей вітав президент міста Ґодзимир Малаховський з дружиною, – пише проект Інтерактивний Львів.
Львів 1939 року, яким його побачив польський фотограф Йосиф Єжи Карпінський (Józef JerzyKarpiński), найбільш відомий як документаліст Варшавського повстання.
Більшість тих, хто відкриває для себе Львів, приїжджаючи на Головний залізничний вокзал, продовжує знайомство з ним, мандруючи трамваєм до центру міста. І мало хто знає, що перший трамвай повіз пасажирів на вокзал сучасною вулицею Бандери у 1894 році, а історія самої вулиці розпочалася майже двісті років тому.
У XVIII столітті заміська територія вздовж сучасної вулиці Степана Бандери належала польським аристократам Чарторийським. На початку XIX століття їх майно розділили на декілька частин, одна з яких дісталася польським князям Сапєгам.
Безіменна дорога на місці сучасної вулиці позначена у плані міста 1750 року. Нею проходила межа між Галицьким і Краківським передмістями Львова. У 1840 році її почали називати вулицею Новий Світ.
Забудовувати вулицю почали в останній чверті XIX століття. У 1877 році збудували головний корпус Технічної академії (тепер – головний корпус університету “Львівська політехніка”), у 1894 році вулицею проїхав перший електричний трамвай.
1840–1886 — Новий Світ
1886–1940 — Леона Сапєги (польський державний і громадський діяч, перший маршалок Галицького сейму)
Історична пам'ятка місцевого значення – Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд «Фортеця м. Миколаїв» на Львівщині – остаточно залишиться у комунальній власності громади. Львівська обласна...
