В центрі Львова, у дворику за адресою площа Ринок, 13, розмістилась галерея під відкритим небом «Щось цікаве». Цей арт-об’єкт заснований у вересні 2011 року мистецьким об’єднанням «Простір», і є єдиною галереєю під відкритим небом у місті. Тут виставляють свої роботи молоді художники, фотографи. Окрім виставок, в «Щось цікаве» проходять майстер-класи та акустичні концерти. Також тут працює магазинчик хенд-мейд виробів. Організатори запевняють, що кожен може знайти для себе щось цікаве в цій галереї.
Арт-галерея «Щось цікаве»
Будинок на пл. Ринок, 13 побудований на початку ХVІІ ст. місці попередньої ґотичної кам’яниці ХVІ ст. Першим її власником був Ян Алембек (Jan Alеmbek), львівський аптекар та бургомістр, автор першого опису Львова (1618 р.). Тоді будівля називалася «Алембеківська кам’яниця». Від давніх часів будинок нумерувався як 12а, після 1940 р. отримав новий номер – 13.
Адреса: пл. Ринок, 13
Театр юного глядача
Двір Театру Юного Глядача прикрашають старі ляльки, величезні метелики, мітли і маски. Це все колись було частинами декорацій до дитячих вистав, а сьогодні створює особливе облаштування дворику закладу. Створили його співробітники театру, а також болгарські вуличні художники Микола Божинов (Nikolay Bozhinov) та Вікторія Георгієва (Victoria Georgieva), останні прикрасили територію театру своїми малюнками.
Театр юного глядача
Також у дворику театру є пальми, зв’язані із кольорових ниток. Їх автор – львівська майстриня ярнбомбінгу Божена Городницька. Пальми прикрасила стічну дощову трубу. Творіння презентували 23 травня 2014 у рамках акції «Львів відкритий для пальм».
Двір загублених іграшок
У дворі за адресою Князя Лева, 3 існує справжній музей просто неба. Кіт у чоботях, плюшеві ведмеді та пластмасові зайці, ляльки, трансформери, садові гноми, старі лижі, глобус, велосипеди, іржава карусель – це все експонати імпровізованої виставки. Вхід у музей просто неба безкоштовний. Експонати можна чіпати руками та фотографувати. Зрештою, не заборонено й самому поповнити колекцію. Таким чином, десятки старих забавок перетворили львівське подвір’я на туристичний пункт міста.
Двір загублених іграшок
Зібрав цю незвичайну колекцію мешканець будинку Василь Глушковський для своїх онуків. Він поставив гойдалку, зробив пісочницю, змайстрував фонтан та прикрасив подвір’я іграшками, які приніс з дому, від родичів та друзів. Так звичайний двір перетворився на музей. У старих сервантах та на поличках розмістили забавки, неподалік стоять вазони з квітами, на стінах висять картини.
Адреса: Князя Лева, 3
Двір-музей СРСР
Мешканці будинку за адресою вул. князя Лева, 2 прикрасили територію перед своїми вікнами радянською та українською символікою, портретами та погруддями комуністичних вождів, тодішніми плакатами та картинами. Вони вже не пам’ятають, хто першим почав приносити сюди надбання давнини, але зараз двір нагадує ретро-галерею. У дворику можна побачити бюсти Леніна, старі меблі, вивішені репродукції популярних в радянський час картин і тематичні плакати, а поряд з тим, портрети Шевченка, текст українського гімну та ін. Колекцію постійно поповнюють як жителі будинку, так і туристи, які приходять подивитись на цікавинку.
Адреса: Князя Лева, 2
Двір-музей СРСР
Копальня кави
Кам’яниця за адресою пл. Ринок, 10 відома тим, що 30 червня 1941 з балкона цього будинку Ярослав Стецько проголосив «Акт відновлення Української державності».
Дворик будинку став одним із приміщень кав’ярні-крамнички «Копальня кави». Прозора стеля дає відчуття перебування просто неба, але у дворику завжди тепло. Тут можна випити кави у різноманітних рецептурних інтерпретаціях, а також послухати виступи музикантів, які відбуваються майже щовечора. Також, у дворику проходять літературні читання, презентації та інші мистецькі заходи.
Копальня кави
В «Копальні» стверджують, що каву, як корисну копалину на кшталт вугілля, видобувають з-під землі. Місце видобутку доступне для огляду, там же можна скуштувати напій, приготовлений за різними авторськими рецептурами.
Адреса: пл. Ринок, 10
Дворик по вул. Коперника, 30
Внутрішній дворик за адресою Коперника, 30 допомогли відремонтувати німці. Тепер у дворику на замість асфальту та парковки прокладена різнокольорова бруківка, весною планують висадити квіти в клумби, поставити лавки та обладнати дитячу зону. Німецьке товариство GIZ профінансувало 90% робіт, а мешканці будинку решту.
Дворик по вул. Коперника, 30
Загалом, благоустрій дворика коштував майже 300 тис. грн. На черзі відновлення наступних будинків та дворів львів’ян. Вже був оголошений наступний конкурс на проекти по облаштуванню внутрішніх дворів.
Адреса: вул. Коперника, 30
Подвір’я міської Ратуші
В робочі дні у цьому дворику можна зустріти працівників мерії, які вийшли викурити сигарету, випити кави або подихати свіжим повітрям з робочих кабінетів. А у святкові дні подвір’я перетворюється на театральні підмостки. Тут проходять вистави, музичні фестивалі, покази мод та ін.
Міська Ратуша – окраса площі Ринок, будівля є найвищою в Україні і з вежею складає 65 м. Впродовж усього часу свого існування тут розміщалась центральна міська влада, так, як і сьогодні.
Подвір’я міської Ратуші
Першу згадку про існування у Львові ратуші в 1381 р. можна знайти в хроніці Зиморовича. Вежа, яка зараз височіє над площею Ринок, є вже четвертою за рахунком. Вона постала у 1835 році. Згодом на ній встановили годинник з боєм виробництва віденської фабрики Штільє. Служить він досі, майже 180 років.
Вже минуло більше 100 років відтоді, як встановили перший в Україні скульптурний пам’ятник Тарасові Шевченку. Сталася ця подія у містечку Винники поблизу Львова. Сторіччя тому там була помпа. Нині також.
Цьому пам’ятнику у Винниках не 102 рокb, а лише 97. Але стоїть він на тому самому місці і дуже схожий на найперший в Україні
Зауважмо, що до того як пам’ятник Тарасу встановили у Винниках, пам’ятне погруддя Шевченка вже було існувало в 1898–1901 роках: але не як публічний пам’ятник, бо було встановлене в саді приватної садиби Алчевських у Миронівському провулку в Харкові. Ще один пам’ятник з’явився у селищі Лисиничі (теж під Львовом) у 1911 році, але це був пам’ятний хрест на честь Шевченка, але аж ніяк не скульптурне втілення постаті поета (нинішнє погруддя там встановили в 1961 році). Отже, винниківська скульптура таки перша на всю Україну й напевне що й на увесь світ.
А так, власне, виглядав той найперший пам’ятник і площа перед ним в день відкриття – 28 вересня 1913 року
Нині пам’ятники Шевченкові стоять абсолютно в усіх обласних центрах України і в дуже багатьох інших містах та селах. Загалом Тарас Григорович в камені чи металі постав більш як 11 сотень разів. Пам’ятники Шевченкові встановлені далеко поза межами нашого краю і є навіть в Китаю та на Кубі, поминаючи вже Арґентину, Португалію, Італію та решту країн, де, як то кажуть,«нашого цвіту» повно. Вважається навіть, що якщо не враховувати тоталітарних вождів та невідомих вояків, то у Шевченка найбільша кількість, як для однієї особи пам’ятників у світі.
Але, щодо Винник. У 1913 році пам’ятник встановили там з ініціативи товариства «Просвіта». Проект робив відомий галицький архітектор Олександр Лушпинський. Скульптурну композицію виконали з білого каменю-пісковика: погруддя на високому постаменті, два бічні фестони обрамлені в півколі.
До сьогоднішніх днів цей пам’ятник не достояв, бо його поруйнували вже через 5 років після встановлення — у 1919 році.
Як розповів «Z» директор Історико-краєзнавчого музею у Винниках Ігор Тимець, щойно через шість років, а саме у 1925 році, громада Винник зуміла отримати дозвіл на встановлення ще одного пам’ятника Кобзареві. Нове погруддя виготовив скульптор Андрій Коверко.
Цікаво, що і перше і теперішнє погруддя практично ідентичні, але Шевченко, спроектований Лушпинським був у шапці, а нинішній — без.
От якраз до цього — простоволосого — Шевченка у Винниках нині прийшли з квітами й пишними промовами активні представники громади та владці.
Століття тому цей день у невеличких Винниках теж був днем помпезним. Тодішня газета «Діло» у числі, датованому 28 вересня 1913 року, написала таке:
Відслоненє памятника Т.Шевченка у Винниках.
Осібним поїздом, що вийшов зі Львова о год. 9 20, приїхало до Винник коло 500 львівських гостий. На двірци привитали їх місцеві українці та в супроводі музик з Лисинич і Лавів відвели на площу, на котрій здвигнено Шевченків памятник. Перед памятником, заслоненим сино жовтою наміткою, уставили ся представники львівських та винницьких товариств з вінцями і прапорами.
Як представники українських парляментарного і соймового клюбу були д-р Евген Олесницький, радн. Іван Кивелюк і проф. Роман Залозецький.
Точно о год. 10. 30 роздав ся гук моздїрових вистрілів звіщаючий початок незвичайного торжества. Селянська орхестра з Лисинич відограла серенаду Шуберта „Над морем”. Поправним виконанєм сего кусника збудила подив у всїх присутних. Відтак місцевий мішаний хор під умілою дириґентурою учителя п. Вислобоцького відспівав Шевченків “Заповіт”. Саме торжество заінавґурував голова памятникового комітету п. реєнт Володимир Левицький. В часі промови зняв з памятника відслону та віддав його в опіку та на власність загалу винницьких Українців, складаючи подяку усїм, котрі в який небудь спосіб причинили ся до його здвигнєня.
На конець промови привитав представників товариств та усїх прибулих гостий.
Другий в ряду промовив представник українського парляментарного клюбу та Народного комітету д-р Євген Олесницький. В краснорічивій промові вказав на те, що памятник нашого ґенїя приходить ся нам здвигнути у Винниках а не Києві або у Львові, де всі заходи зустрічають ся з варварським відпором репрезентаций тих міст. Від товариства „Просьвіта” промовив о. сов. Лежогубський, вказуючи у своїй промові на ті ідеали, які проповідав Тарас у своїх безсмертних творах та взивав, щоби памятник Шевченка став для Вінничан символом нашої народної ідеольоґії.
З черги промовив відомий проф. Богдан Лепкий. По промовах новооснована місцева орхестра відограла гимн „Ще не вмерла”. В часї, коли лисиницька музика грала вязанку народних пІсень, уставив ся похід, який перейшов головними улицями Винник.
На чолї походу їхала кінна бандерия місцевих міщан в козацьких одностроях в числї около 40 людий. За ними йшли чети місцевих Соколів та Сокілок в одностроях з прапором, а дальше віддїли клепарівського Сокола з вінцем, Сокола-Батька з прапором, Сокола ІІІ з прапором і вінцем, Січи повітової в одностроях, Січи ім. Петра Дорошенка, Сокола з Борщович, Сухоріча, Гаїв та Підберезець, відтак делєґациї читалень „Просьвіти” з Лисинич, Гаїв, Підберезець,Миклашова, читальні в Середмістю, Голоска, Сихова, Звенигорода з вінцями. За Соколами уставили ся чвірками учениці У. Т. П., ґімназия С. С. Василиянок, ученики українських ґімназий, львівські гості, винницькі Українці та народ сусїдних місцевостий.
Улиці, котрими переходив похід, були так прикрашені безлїчю хоругов, що Винники під ту хвилю робили вражінє виключно української місцевости.
Похід на конець передефілював перед памятником Шевченка а делеґациї зложили вінці. Від читалень промовляло двох бесідників п. Д. Вендиш з Лисинич і п. П. Вовк з Гаїв.
Ось так закінчила ся перша часть сьвята.
Пополудни о год. 2. відбув ся фестин на площі місцевої „Просьвіти” і серед веселих забав та танців надійшов скоро час відїзду до Львова.
Сам памятник з тесаного каміня, робить дуже миле вражінє. Виконаний він після планів арх. Лушпінського в робітни п. Яворського у Львові. По трох камінних степенях виходить ся на камінне підмурованє окружене зелїзною огорожею. На обох кінцях стоять камінні стовпи. Сам памятник складаєть ся з 5 верств тесаного чотирогранного каміня, на котрім спочиває погрудє Тараса. Красу памятника підносить те, що лежить при головній улици Винник, що носить також назву Шевченка.
Здвигненєм сєго памятника дали винницькі Українці доказ, що праця у них іде скорим ходом вперед. Від себе можемо лиш побажати, щоби і на дальше стали приміром для усїх громад свого округа та звернули тепер свою працю на здобутє полїтичної переваги у самих Винниках, чого початком винна бути українська школа і українська рада громадська.
Традиції уваги до ближнього і опіки над убогими та нужденними у Львові сягають початків історії міста.
Ще з далекого XIII ст. відомі ” милості княжі на хліб убогим ” у церковні свята, пізніше – числені притулки, найвідоміші серед яких св. Лазаря , св. Софії , притулок альбертинців, вже у XX столітті це Палац військових інвалідів, “дешеві кухні ” тощо.
Милосердя і увага до нужденного ближнього віддавна стають невід’ємною складовою духовності міста Лева.
Споміж десятків осередків, що займались благодійністю у Львові, одним з найдавніших і найдієвіших був Дім праці Товариства Милосердя на вул. Св. Петра ( нині вул. Мечнікова, 39 ).
Дім праці на вул. Св. Петра ( нині вул. Мечнікова, 39 ), фото поч. XX ст.
Появі закладу завдячуємо святому Зигмунту Гораздовському ( беатифікований Іваном Павлом II у 2001 році ). Випускник Вищої Духовної семінарії у Львові, важко захворівши на хворобу легень дає обітницю Богові – все життя присвятити допомозі ближньому …
Святий Зигмунт Гораздовський ( третій ліворуч ), фото поч. XX ст.
У лютому 1882 року він засновує Дім праці для жебраків у Львові. Через декілька років заклад переходить під опіку Згромадження Сестер Милосердя Св. Йозефа, також утвореного Гораздовським.
Цікавою є архітектура Дому – будинок у стилі історизм виконаний з поліхромної цегли не вкритої тиньком, що відповідає архітектурі бюджетних споруд. Основними у оздобленні будинку є мотиви швейцарських вілл, наріжні стіни викладені поясами з жовтої та червоної цегли. Проектувала і зводила будинок фірма Івана Левинського.
Поштівка з видами Дому праці на вул. Св. Петра у Львові, поч. XX ст.
Вже в першому році існування Дому 170 бездомних жебраків, між якими було чимало дітей, знайшли там дах над головою й опіку, а старші – працю, відповідну до своїх можливостей.
З ініціативи отця розпочала також свою діяльність «Дешева кухня» у Львові. Харчувалися в ній робітники, студенти, шкільна молодь, діти, а найбільше львівська біднота. Видавали в ній біля 600 обідів щоденно …
Старий Дім праці у Львові, фото наших днів
Жебраки активно залучались до життя міста, і в такий спосіб соціалізувались, про це свідчить преса поч. XX століття :
“… ідучи за прикладом інших великих міст, 1 серпня буде закликати убогих з “Дому праці” до робіт на Личаківському кладовищі. За невелику річну плату вони будуть тримати в ладу могили ( садити квіти і деревця, підливати, полоти ). Поки що дирекція “Дому праці” не мала часу прикрашати могили квітами, лише весною 1908 року почне робити могили разом із обсадженням квітів. Таку ідею мають схвалювати всі, хто на Личаківському кладовищі має могили своїх рідних, а особливо ті, хто проживаючи поза Львовом не має можливості приїжджати і доглядати могили своїх близьких …” ( Газета Львівська, 13 липня 1907 р. ).
Дім Праці у наші дні, сучасне фото
Дім праці на вулиці Св. Петра функціонував, рятуючи людські життя і долі, до кінця II Світової війни.
За радянських часів заклад було ліквідовано, а у будинку влаштували житлові квартири.
Сьогодні ми зустрілися з Артемом Бондаром, знавцем історії Львова, співорганізатором багатьох лицарських фестивалів, фехтувальником з понад 20-тирічним стажем та практичним фахівцем у сфері холодної зброї. На зустріч під єдиний в Україні музей зброї “Арсенал” Артем прийшов разом зі свої вірним другом – півтораручним мечем.
“У мене в руках меч ХIV століття, меч середньовічного лицаря, який називали сідельним. Адже висів він у луці сідла і рубали ним сидячи верхи. Тому зараз з’явилася специфічна назва – меч у півтори руки, адже піднімали його двома руками, а опускали однією. При цьому друга тримала вуздечку.
Коли ж лицар спішувався, він використовував цей меч в бою двома руками і тут розпочиналася найцікавіша частина бою.
Адже фехтування цим мечем – це справжнє бойове мистецтво, яке дуже нагадує східні бойові мистецтва на кшталь айкідо. Цей меч використовувався не тільки для безпосередньої рубки і уколу, його можна було перехопити за лезо і використовувати як важіль, для того щоб відштовхнути противника, звязати його боєм, нанести удар перехрестям чи набалдашником, кинути воїна через своє коліно, перехопити меч за вістря щоб нанести більш точний удар десь під пахви, десь у прорізі на очах шолома.
Цей меч був дуже складним у використанні і воювали ним професійні воїни. ” – розповідає Артем.
“Цей меч був неймовірно важливим для християнського воїна, адже сам виглядав як хрест. Тримаючи меч в руках, лицарі молилися та несли віру Христову язичницьким народам півночі.
Півтораручні мечі, експонати львівського Музею Арсеналу
В експозиції нашого Арсеналу є меч прикрашений лицарським хрестом на наверші. Він належав воїну Тефтонського ордену, який свого часу був полоненим у Високому Замку після Грунвальдської битви.
Також в експозиції нашого музею є меч перехідного типу з більш складною гардою, на якому написано “Мене зробили в Мюнхені”. Це був знак якості, кожен воїн хотів володіти такою зброєю.
Також в експозиції є дуже цікавий меч, який був знайдений під час розкопок на березі річки Західний Буг. Цей меч, разом з його власником, впав в річку на початку XV століття. Він належав одному з лицарів Фредеріка Гербурта, власника Олеського замку. І цей воїн загинув під час бою з татарами. Меч пролежав пів тисячоліття у воді, був знайдений в 1955 році, і він в ідеальному стані, ним можна рубати хоч зараз. Це свідчить про те, що робота металурга і коваля була на дуже високому рівні. І цей меч було зроблено у Львові” – ділиться з нами різними цікавинками Артем.
Меч що належав одному з лицарів Фредеріка Гербурта і пролежав у воді пів століття
І це тільки маленька чистинка тих скарбів, котрі знаходяться у Львові в єдиному в Україні музеї зброї Арсенал.
Артем Бондар з задоволенням поділиться з вами різноманітними родзинками унікальних експонатів Музею Арсеналу на найближчій екскурсії, котра відбудеться вже цієї неділі, 1 лютого 2015 року. Більше дізнатися про цю та інші захопливі екскурсії можна тут http://timetotravel.in.ua/
Місток Тульє у Львові - перший залізобетонний виріб Європи
Львів направду багатий на слово ” вперше “… Сотні подій трапилось тут дійсно таки вперше – вперше у Галичині, у Європі, загалом у світі …
І якщо про залізницю, газету чи гасову лампу більшість з нас чула, те, що у Львові виготовили і презентували перший у Європі залізобетонний виріб для багатьох, сподіваюсь, стане цікавим фактом.
Дивовижно, але звичній багатьом львів’янам 11,5 метровій арці на подвір’ї Львівської Політехніки вже виповнилось 120 років!
Місток Тульє у Львові, фото наших днів
Це був перший залізобетонний виріб не лише у Львові, а й у Європі, перший вигнутий виріб з цього матеріалу у світі, який з ініціативи та за проектом професора статистики споруд і будівництва мостів Максиміліана Тульє спорудила фірма Івана Левинського.
Місток звели для відомої промислової Крайової виставки у Львові 1894 року, фактично як рекламу нового матеріалу – залізобетону. Для випробування міцності на місток наклали мішки з піском заввишки з будівлю головного корпусу.
Креслення містка Тульє у ” Технічному віснику “, 1894 рік
Про автора винаходу відомостей зберіглось досить небагато … Максиміліан Марцелі Тульє ( 1853 – 1859 рр. ), уродженець Львова, польський інженер впродовж 1889–1925 років керував кафедрою будівництва мостів Львівської політехнічної школи, а в 1894 і 1910 роках був її ректором.
Тульє – один із авторів теорії залізобетону, розробників правил використання цього матеріалу в будівництві мостів, запровадив поняття фази.
Максиміліан Марцелі Тульє ( 1853 – 1939 рр. )
Активний діяч Наукового товариства у Львові, від 1923 року – сенатор Польщі, з 1929 року – почесний доктор Варшавської політехніки, у створенні якої брав активну участь. Автор 29 підручників та 183 наукових праць.
Помер у день початку ІІ Світової війни, 1 вересня 1939 року. Похований на Личаківському цвинтарі.
Поранені польські військові у подвір’ї Політехніки, позаду проглядається місток Тульє, 1919 рік
Попри поважний вік місток прекрасно зберігся до сьогодні, і є гордістю не лише кафедри БКМ та Інституту будівництва та інженерії довкілля, а й усієї Львівської політехніки.
А тепер – це студентський символ. Є у студентів прикмета : якщо посидиш на цьому місточку – добре складеш іспити чи залік… Через цю арку проходять під час посвяти студенти-першокурсники.
Реміснича палата у Львові - памятка, що увічнила страйк
У 1910 – 1913 роках на давній площі Стрілецькій ( нині пл. Данила Галицького, 1 ), відомій від XIX ст. як місце проведення різноманітних ринків, за проектом Яна Протшке споруджували будівлю Ремісничої палати.
У 1914 році на заваді будівництву стає I Світова війна, і лише 1919 проект остаточно було завершено.
Споруда Ремісничої палати у Львові ( нині – Театр ляльок ), фото 2012 року
Будівлю прекрасно облаштували – великий зал, призначений для проведення спільних зібрань представників ремісничих професійних об’єднань, окремі приміщення для Спілки виробників сирих шкір, Спілки ювелірів і годинникарів та ін., показові класи для підмайстрів …
Реміснича палата у Львові, фото до 1914 року
Але добрим задумам перешкоджає повоєнна криза, за нею світова економічна ( 1929 р. ) … Ремісничі професії все більше асоціюються з важкою працею за мізерну плату, із злиденністю … Свідченням цього є своєрідні оголошення у львівській пресі тих часів :
“Львівська палата ремісничих стоваришень звернула ся до краєвої шкільної Ради з представленєм, що в наслідок неслушного упередженя суспільства до ремесла, брак ремісничих учеників. Представленє підчеркає, що навіть таких дітий не віддають до ремесла, які в середних школах не виказали достаточних успіхів і не мають материяльних средств до покінченя студий. В наслідок тої інтервенциї видала краєва шкільна Рада обіжник до дирекций ґімназий і реальних шкіл, в якім припоручає їм, щоби заохочували молодіж вступати до ремесла, тим більше, що з огляду на надмірне число т. зв. інтеліґенції – добрий ремісник стоїть о много ліпше чим урядник, який зі своєї невеличкої платні не може вижити і тому є задовжений по уши.” ( «Нове Слово», с. 5, липень 1914 ).
Табличка – барельєф із іменем архітектора будинку Ремісничої палати і роком побудови , фото наших днів
Водночас будинок Ремісничої палати, наче підкреслюючи скрутні часи, стає нагадуванням про кривавий страйк 1902 року у Львові.
Робітничий виступ на площі Стрілецькій 1902 року несподівано завершився бійкою із солдатами і кровопролиттям із жертвами серед робітників. Своєрідним нагадуванням про ті події стали фігури муляра і коваля на фасаді Ремісничої палати. Довго серед львів’ян ходила ” байка “- що в такий спосіб влада “увічнила”, як президент – коваль розправився з робітниками …
При цьому допущено помилку – Міхал Міхальський, коваль за фахом, був міським президентом 1905 – 1907 роках. Трагедія ж трапилась за його попередника Наленча – Малаховського.
Реміснича палата, фото до 1939 року
Будівля була змушена виживати. Від початку великий зал будівлі використовувався як кінозал під назвою кінотеатр «Балтик». Він функціонував і під час І Світової війни. Після війни кінотеатр, який мав назву «Штука», відновив діяльність 1926 р., його власником був відомий кіновласник Марек Парізер. Під цією назвою кінотеатр діяв до 1941 р., в часи німецької окупації тут працював кінотеатр «Космос».
Після ІІ Світової війни у приміщенні Ремісничої палати прем’єрним спектаклем “ Івасик-Телесик ” у 1946 р. відкрився ляльковий театр, який продовжує свою роботу й сьогодні
22 січня, у львівському Палаці мистецтв відкрилася виставка «Народна війна». Виставка стала результатом дворічної роботи науковців київського «Меморіалу». Автори працювали у державних та галузевих архівах СБУ 18-ти областей, опрацювали півтори тисячі архівних справ.
«Під час створення експозиції було використано матеріали державних та галузевих архівів СБУ з вісімнадцяти областей України. Загалом опрацьовано 238 фондів і 1325 справ. Водночас залучено понад 300 унікальних світлин з Центрального державного архіву кінофотодокументів України», – розповів автор і керівник проекту Роман Круцик.
У межах виставки вперше комплексно подано фото та документальні матеріали, що відображають маловідомі та свого часу ретельно замовчувані факти антибільшовицького опору на території Наддніпрянської України в 1917–1930-х роках. Висвітлено також масові селянські виступи, збройні повстання, діяльність підпільних організацій і повстанських загонів проти окупаційної політики радянського режиму.
Як розповів голова Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» імені Василя Стуса Степан Кубів, виставка буде пересувною. Уже завтра вона відкривається в Стрию та Самборі, а після цього побуває в районних центрах Львівщини. Також в її межах відбудеться презентація першого тому збірника архівних документів «Чекістське досьє окупованої України».
До популяризації виставки також долучився благодійний фонд Олега Канівця «Добре серце».
Як стверджують дослідники, до середини XX ст. цей кам’яний стовп з рельєфами й написами можна було вважати найдавнішою збереженою пам’яткою подібного роду у Львові.
Жахлива пожежа 1527 року знищує львівське середмістя, яке довгі десятиліття оговтувалось від трагедії. Водночас подія послугувала поштовхом до розбудови передмість, зокрема західного, у напрямку Сокільницької дороги.
Спорудження колони пов’язане з львівською патриціанською родиною Сикстів.
Колона Сикстів ( ств. бл. 1580 р. ) поблизу костелу Марії Магдалени, фото поч. XX ст.
Один із представників цієї родини, Томаш, у 1548 р. викупив міський лан, що простягався до межі Кульпаркова, і заклав там фільварок – Сикстуську колонію. Будинок цього фільварку стояв до 1873 р. поблизу сучасної вул. Каменярів. Відповідно, і лан, і дорога, що вела від міста до садиби, отримали назву “Сикстуських” ( сучасна вул. Дорошенка ).
Наприкінці XVI століття ( орієнтовно 1580 року ) Сиксти поблизу свого фільварку встановлюють колону– кам’яний стовп, що вірогідно слугував межею володінь, або пам’ятним знаком.
Колона Сикстів у 20 – ті роки XX століття
Грані колони були вкриті сценами Розп’яття Христа і латинськими написами. На колоні стояв куб у вигляді каплички, також із гранями і зображеннями : Ісуса на хресті, зі стоячими під хрестом Богородицею та Апостолом Йоаном, а в арочній ніші – постать святого у чернечій сутані з розп’яттям у руках. Найвірогідніше – це зображення Св. Франциска Асизького.
Верхівку стовпа Сикстів увінчував хрест.
За припущенням, саме від цього хреста і отримала назву найдавніша вулиця дільниці Новий Світ : Штандівська – Хрестова – Потоцького – Зігфрідштрассе – Пушкіна – Ген. Чупринки, яка починалася навпроти нього.
Стовп Сикстів і костел Св. Марії Магдалени, фото 30 – х років XX століття
У 1600 році, поблизу колони, коштом шляхтянки Анни Пстроконської була споруджена капличка для домініканок, що стала основою костелу Св. Марії Магдалини.
Ймовірно на поч. XVIII , на наріжнику паркану, що огороджував каплицю, поблизу входу до саду, з’являється барокова скульптура святого Яна Непомука.
Час не пошкодував пам’ятки – пошкоджені 1939 року верхівка у вигляді каплички і хрест, сусідня фігура св. Непомука, остаточно зникають у радянський час, написи було затерто цементним розчином …
Колона Сикстів у наші дні, сучасне фото
На завершення наведу рядки з праці польського дослідника Е. Моняка, про костел Марії Магдалени і його околиці, написані ще у 1927 році :
” … у пізніші часи домініканці прибудували ( до стовпа авт. ) з лівого боку граничний мур, що оточує сад плебанії, а з правого, між ним та будинком плебанії, збудовано браму, що провадить до саду. Так утворився закуток, що служив для скидання сміття та піску, а через те, що його закривають гілки дерев, цей пам’ятник втратив свій вигляд і залишився незауваженим та занедбаним. Шкода, що цю стародавню пам’ятку з 1580 р. так скривджено.”
50 років тому, 25 січня 1965 року Римський Папа Павло VI надав Верховному Архієпископу Львівському Йосипу Сліпому титул кардинала. Цей акт був учинений під час ІІ Ватиканського собору.
Йосиф Сліпий – Кардинал і Патріарх
Йосиф Сліпий (1892–1984) став третім кардиналом в історії Української Католицької Церкви. Його попередниками були Галицькі митрополити УГКЦ Михайло Левицький (1856) та Сильвестр Сембратович (1894). Після Й.Сліпого кардинальські регалії отримали чільники УГКЦ Мирослав Іван Любачівський (1985) та Любомир Гузар (2001).
Часом до цього реєстру долучають і митрополита Київського, Галицького та всієї Руси (1433–1458), Латинського патріарха Константинопольського (1458–1462), уродженця Салонік, грека Ісидора (1385–1463), який ще 1439 року отримав кардинальський титул від Римського Папи Євгенія IV. Але це відбулося до проголошення Берестейської унії латинського та східного християнства (1596). До того ж, 1458 року Ісидор зрікся титулу митрополита Київського та всієї Руси. Тому проблематично вважати його українським кардиналом.
Українська церква на ІІ Ватиканському Соборі
Владика УГКЦ в Аргентині Андрій Сапеляк писав у своїй книзі про ІІ Ватиканський собор: “Радісну вістку про піднесення до кардинальської гідності Первоіерарха Української Церкви приніс ватиканський часопис “Осерваторе Романо” 25-26 січня 1965 року. Ім’я Українського Владики було на четвертому місці, по Східних Патріярхах, між двадцятсімома церковними достойниками, яких Папа Павло VІ зволив піднести до священної Пурпури.
Номінація нових 27-мох кардиналів була загальною несподіванкою серед римських кругів, бо була думка, що Папа чекатиме аж до закінчення Собору. Зокрема для українців ця номінація принесла цю довгоочікувану вістку, що Верховний Архиєпископ Української Церкви був відзначений найвищою церковною почестю.
Коментар Ватиканського радія відмітив, що Архиєпископа Йосифа Сліпого, як і чеського Владику Берана, відзначено за геройську вірність Христовій Церкві. Знаменним було теж і це, що Верховний Архиєпископ Української Церкви одержав найбільшу церковну почесть разом з трьома східними патріярхами” ¹.
Згаданими владикою Андрієм Сапеляком східними патріархами, які стали кардиналами, були: Патріярх Мелькітської Католицької Церкви Максімос IV (Сирія і Ліван), Патріярх Маронітів Меучі (Сирія і Ліван), Патріярх Коптсько-Католицької Церкви Сідарус (Єгипет).
Йосип Сліпий і Папа Павло VІ, 1965 рік
25 лютого 1965 року в Соборі св. Петра в Римі під час врочистої Папської Літургії відбувся Чин поставлення кардиналів. “Усі Східні Владики відправляли у питомих кожному обрядові літургічних ризах. На цій Папській Літургії, з огляду також на сослуження Східних Владик, після відчитання Апостола в латинській мові, відчитано його також староукраїнською мовою. Рівно ж по Євангелії латинською мовою, читано Євангеліе по-арабськи. По Богослужбі кардинал Йосиф Сліпий пішов в асисті українських священиків до гробу св. Йосафата і там ще довго молився. Цього самого дня пополудні відбулись папські авдіенціі для новоіменованих кардиналів, яких супроводили їхні вірні. В особливій атмосфері відбулась авдіенція українського Кардинала-Ісповідника, якого супроваджала уся українська громада в Римі та численні українські прочани, які прибули з різних країн Европи, Канади, Америки” ².
Ще 23 грудня 1939 року ректор Львівської богословської академії, отець-митрат Йосиф Сліпий отримав номінальний титул архиєпископа Серрейського. Але фактично він став єпископом-помічником Львівським із правом наступництва Галицького митрополичого престолу, який тоді займав Андрей Шептицький.
Коли 1 листопада 1944 року закінчився земний шлях Митрополита Андрея Шептицького, Йосиф Сліпий очолив УГКЦ. Але вже 11-12 квітня 1945 року енкаведисти заарештували всіх ієрархів УГКЦ в Україні. А псевдособор 8-10 березня 1946 року “ліквідував” Греко-Католицьку Церкву в Україні.
Перед початком ІІ Ватиканського собору Папа Іван ХХІІІ звернувся до Москви з проханням звільнити Йосифа Сліпого та відпустити його до Риму. Звільнення Митрополита Йосифа домагалися громадські та політичні діячі з усього світу, зокрема й президент США Джон Фіцжеральд Кеннеді.
Врешті-решт 12 січня 1963 року Президія Верховної Ради СРСР звільнила Йосифа Сліпого й вислала його за межі “радянського раю”. Під час зупинки у Москві Митрополит Йосиф таємно висвятив у готельному номері єпископа УГКЦ Василя Величковського, який очолив Катакомбну Церкву в Україні.
9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий прибув до Рима, а наступного дня мав аудієнцію у Папи Івана ХХІІІ, якого 2014 року оголосили Святим.
Йосип Сліпий з Папою Іваном XXIII (1963)
Йосип Сліпий з Папою Іваном XXIII, 1963рік
“Коли Папа “Добряга” і Святець побачив перед собою довголітнього В’язня на волі, він бачив сповнення першого кроку у своїх далекойдучих планах, щоб зі Собором принести релігійну свободу цим народам і що його зусилля відповідали Божим планам. Тому-то його зворушення було таке глибоке, як він сповіщав прочанам Льомбардії цю свою велику “Потіху” а причини визволення Первоієрарха Української Церкви.
Визволення Митрополита Йосифа Сліпого мало особливе значення для Українців. Ця подія радісно зворушила до глибини увесь український народ. Уся еміграція однодушно різними способами виявляла свою радість по усіх континентах, при солідарності усього світу. Особливо глибоке значення мало визволення Митрополита Йосифа Сліпого для Української Католицької Церкви на Україні та в Сибірі. Ця так незвичайна подія, що мала у собі щось чудесного, скріпила в надії усіх тих, що залишились вірні Католицькій Церкві. І якщо для Папи Івана визволення Митрополита означало промінь надії, для українських вірних на Рідних Землях — це було запорукою загального воскресіння Української Католицької Церкви.
Однак незалежно від сподівань, що їх могло принести Українській Церкві визволення її Первоієрарха, одна велика річ була уже осягнена з приїздом до Риму Митрополита Йосифа Сліпого: Українська Церква мала свого представника на Соборі в особі її Первоієрарха, Київсько-Галицького Митрополита. Усі Українські Владики з вільного світу представляли радше український обряд та українські дочерні Церкви, які опинились по різних континентах світу, і в такій ролі вони вставились за українською матірною Церквою, вимагаючи окремим листом зверненим до Отців Собору присутності на Соборі Голови Української Церкви: Митрополита Йосифа Сліпого” ³.
11 жовтня 1963 року Український Львівський Архиєпископ Його Ексцелєнція Монсеньйор Йосиф Сліпий виступив з доповіддю на зібранні ІІ Ватиканського собору. “Промова Митрополита Йосифа Сліпого тривала около двадцять хвилин серед незвичайно великої уваги усіх присутніх. Відзначалась ясністю ідей, глибокістю богословських аргументацій та ясним, звучним, рішучим голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але і глибокого богослова та великого Пастиря, який відчуває усі сучасні проблеми Христової Церкви, насвітлюючи їх світлом української терплячої Церкви та усіх тих, що терплять разом з нею… У головній частині своєї промови Первоієрарх Української Церкви зайняв становище відносно дебатованих тем про колеґіяльність Єпископату і про жонатий дияконат; як також представив Отцям Собору свої погляди і погляди українських Владик, яке становище має зайняти ІІ Ватиканський Собор відносно найпекучіших релігійних і соціяльних проблем сучасного світу… Зроблено внесок на Соборі піднести Митрополію Київсько-Галицьку до Патріярхальної гідності. Пропозиція піднесення до Патріярхальної гідності Киівсько-Галицьку Митрополію була великою новістю для усіх Отцїв Собору, бо ця справа не була включена між темами, які мав розглядати Собор, і на перший погляд вона виглядала як річ партикулярна, що відноситься до одної помісної Церкви. Загал Отців Собору не був обзнайомлений зо справою, однак Отці ставились до пропозиції прихильно навіть з огляду на особу Митрополита. Чулись застереження, що у сучасних політичних обставинах створення українського Патріярхату це річ під цю пору неможлива” ⁴.
ІІ Ватиканський собор вніс деякі зміни в устрій Католицької Церкви. Зокрема, в кожній країні запроваджені Єпископські конференції, які займалися усіма церковними справами держави. До складу Єпископської конференції входили на всіх правах усі владики, які обирали собі голову конференції, і могли в разі потреби його усувати. Натомість для східних Католицьких Церков традиційною стала роль Патріарха. причому обсяг влади Патріарха і його Синоду простягався на всі територію, де були вірні відповідної Церкви та її єпархії, незалежно від державних кордонів.
Тому Йосиф Сліпий домагався патріаршого устрою і для УГКЦ. Він і Синод єпископів УГКЦ кілька разів зверталися до Папи Павла VI з проханням надати УГКЦ статус Патріархату. За утвердження патріаршого устрою в УГКЦ, окрім єпископату та священиків, виступав мирянський патріархальний рух.
Ця діяльність викликала незадоволення Московського патріархату і це стримувало Ватикан від надання патріаршого устрою для УГКЦ. Ще одним аргументом було відсутність легального статусу УГКЦ в Україні.
Однак уже з 1975 року священики УГКЦ стали називати Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого Патріархом УГКЦ. Першим був о. Іван Гриньох. Сам Й.Сліпий почав підписувати свої документи як Патріарх.
Надії на позитивне вирішення справи Патріархату УГКЦ відновилися з обранням Папи Івана Павла ІІ та легалізацією УГКЦ в Україні.
Патріарх Йосиф помер у Римі 7 вересня 1984 року. Його тлінні останки 27 серпня 1992 року були перенесені з Рима до Львова і після прощання, яке тривало протягом тижня, перепоховані у крипті собору Св. Юра, біля гробниці Андрея Шептицького.
Похід-прощання з Патріархом. Львів, 1992
Півсторічні домагання патріаршого устрою не завершилися донині, хоча центр УГКЦ перенесли зі Львова до столичного Києва. Як не відбулося й об’єднання Греко-Католицької Церкви навіть на території України. Мукачівська єпархія донині перебуває за межами впливу Верховного Архієпископа Святослава Шевчука…
Йосиф Сліпий – Кардинал і Патріарх
“Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви”, – сказав я у своєму Слові на закінчення нашого Синоду в 1969 р… Тому я вдячний вам, що ви виявили вашу зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся „за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси” у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. Апостола Петра в 1975 р. в часі Святого Року. Свою молитовну віру в завершення Повноти своєї Церкви маніфестували ви також співом, молитвою за Патріярха. Так само, як наш нарід молиться співом-молитвою і маніфестує свою віру в єдність – „Боже, нам єдність подай”, – чи віру в завершення своїх змагань за Повноту волі, коли благає: „Люд у кайданах, край у неволі, навіть молитись ворог не дасть… Боже Великий, дай йому волю, дай йому долю, дай йому щастя, силу і власть…” Патріярхат, видіння вашої віруючої душі, став для вас живою дійсністю! Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо ще трохи, і Патріярх, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й утілення Патріярхату в його особі. Та в вашій свідомості і вашому видінні зостається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем! Тому заповідаю вам: моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо!..
Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в’яжеться змагання за церковне об’єднання українського народу… Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріярхату Української Церкви!..” – проголосив Смиренний Йосиф Патріярх у своєму Заповіті в навечір’я празника Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії 1981 року.
ПРИМІТКИ
¹ Сапеляк Андрій. Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі. – Рим – Буенос-Айрес, 1967. – С. 255.
Протягом століть міська фортифікація Львова відігравала ключове значення у житті міста. Стіни і міські укріплення були не тільки гарантом безпеки городян, а й символом стабільності, процвітання, успішності міста Лева.
Саме це вабило тисячі купців зі Сходу і Заходу, мандрівників, переселенців, що шукали перспектив і нового життя …
Краківська брама, одна з двох, що вели до середньовічного Львова, – можливо не така помпезна і презентабельна як парадна брама Галицька, проте, безсумнівно, ефективна і уславлена у віках львівська оборонна споруда.
Краківська брама у XVII ст., пластична панорама Львова Я. Вітвіцького
Краківська брама входила у північну лінію міських укріплень, і була однією з двох крізь які можна було увійти до міста. За останніми археологічними даними знаходилась вона на перетині нинішніх вулиць Краківська ( буд. № 23 ) і Лесі Українки.
Це був цілий комплекс з вежами, мостами, барбаканом. На відміну від Галицької брами, Краківська була продовгуватою, з подвійними воротами, осі прорізів яких не збігались.
Перехрестя вулиць Краківська – Л. Українки, місце на якому стояла Краківська брама, фото 2012 року
Перша документальна згадка про Краківську браму – 1386 рік. Тоді вона мала назву Татарська, як і нинішня вул. Краківська. До 1404 р. збудовано гранчасту вежу кушнірів над брамою, до неї вів дерев’яний міст, згаданий у документах від 1407 року.
У 1476 р. Ян Шиндлер розпочав мурувати барбакан діаметром у 19 м. і малу вежу діаметром 10 м. біля зовнішньої брами, сформувавши таким чином зовнішню частину брами на міському валі.
Біля внутрішньої частини брами, 1500 року добудували другу малу вежу. У цих вежах знаходились скарбниці, до яких надходили зібрані у Львові податки – міські і королівські. На ” шиї ” Краківської брами, що мала ширину у 12 м., до 1522 р. збудували вежу ” на Гребельці “, для захисту її з сторони внутрішнього міського рову.
Вежа кушнірів у комплексі Краківської брами, на панорамі 1608 року
Під час пожежі 1527 р. комплекс Краківської брами майже не потерпів, чи не єдиний серед фортифікацій міста. Вежі Краківської брами 1628 р. відремонтував за свої кошти бургомістр Мартин Кампіан, а 1655 р. архітектор Андреа дель Аква звів нову, круглу вежу кушнірів.
Трасування Високого муру, у систему якого входила Краківська брама, під час ремонту вулиці Л. Українки у 2012 році
Брама часто слугувала за призначенням, і мала славне військове минуле. Вогнем з веж Краківської брами 1695 р. відбили напад на місто татар. При захопленні міста шведами у вересні 1704 р. єдина у місті обслуга вежі кушнірів загинула, але не здалась …
Одна з загадок брами – барельєф, що висів над входом до брами, тут думки дослідників розходяться, чи це було зображення Богородиці, чи Св. Станіслава Костки …
17 серпня 1623 р. вигоріло все Краківське передмістя до Краківської брами. Вогонь не подолав незабудованого простору, двох міських ровів і не перекинувся на місто, але спасителем міста оголосили Богородицю / Станіслава Костку, чий образ висів на брамі і кого стали вважати одним з католицьких патронів міста.
За переказами, коли австрійці розібрали браму, барельєф Богородиці закріпили над входом до вірменського цвинтаря у Львові.
Барельєф Богородиці над входом на вірмен.цвинтар,ств.1664 р.,знятий з розібраноі Краківськоі брами 18 ст.,фото 1912 р.
Краківська брама була розібрана 1783 року, згідно цісарського указу про ліквідацію міських фортифікацій Львова.
Львів увійшов у Новий час, але пам’ять про унікальну фортифікаційну споруду залишилась у назві вулиці і пам’яті нинішнього покоління львів’ян.
2004 року, в ході ремонтних робіт на вул. Краківська, виявлено рештки комплексу середньовічної Краківської брами. 2012 року під час ремонту вул. Л. Українки виявлено рештки Високого муру Львова, фундаменти брами, рови … На сьогодні об’єкти законсервовано.
Ірина Котлобулатова про «Книгарі та книгарні у минулому Львова»
У четвер, 22 січня о 18:30, в приміщенні кав’ярні-галереї «Штука», що знаходиться на вулиці Котлярській, 8, за участю Клубу шанувальників Галичини відбулася лекція про давні львівські книгарні.
Лектором виступила автор книги «Книгарі та книгарні у минулому Львова» Ірина Котлобулатова. Модератором зустрічі витупав мистецтвознавець Тарас Стефанишин. А найголовніше – потрапити на лекцію можна було абсолютно безкоштовно. Тому й не дивно, що охочі послухати цікасу лекцію почали збиратися в кав’ярні ще з шостої години вечора. А тим, хто ризикнув та прийшов рівно на 18:30, довелося слухати лекцію стоячи.
Ірина Котлобулатова та Тарас Стефанишин в кав’ярні-галереї «Штука» перед лекцією про «Книгарі та книгарні у минулому Львова» 22 січня 2015 року
Ірина Котлобулатова розповідала про львівське книгарство, про видвців та продавців книг, про те, що друкувалося у Львові і про те, як виглядали та де знаходилися львівські друкарні. Про те, що саме і яким накладом друкували у Львові.
Власне цій темі присвячено розлогу документальну монографію Ірини Котлобулатової, видану львівським «Аверсом» у 2005 році, наклад якої у 1000 примірників швидко розійшовся, і у книгарнях видання вже знайти не вдасться.
Ірина Котлобулатова підписує книгу в кав’ярні-галереї «Штука» перед лекцією про «Книгарі та книгарні у минулому Львова» 22 січня 2015 року
Львівське книгарство, існування якого розпочинає відлік у XV столітті, має строкату історію, багату цікавими фактами та яскравими особистостями. Ентузіасти книговидання Львова XIX-XX століття вберегли для сучасних краєзнавців величезний пласт знань про рідне місто, а їх внесок у інтелектуальний розвиток громади важко перебільшити.
Ірина Котлобулатова в кав’ярні-галереї «Штука» під час лекції про «Книгарі та книгарні у минулому Львова» 22 січня 2015 року
Час збігав непомітно і всій навіть не помітили як промайнуло майже три години. Але цікавих запитань і нерозкритих тем залишалося ще дуже багато. Тому модератор зустрічі мистецтвознавець Тарас Стефанишин пообіцяв наступні зустрічі з Іриною Котлобулатовою вже найближчим часом.
Ірина Котлобулатова в кав’ярні-галереї «Штука» після лекції про «Книгарі та книгарні у минулому Львова» 22 січня 2015 року
Наше видання зі свого боку обіцяє проінформувати вас про всі наступні цікаві події Клубу шанувальників Галичини і, по можливості, розповідати та показувати вам, як вони проходили.
Невблаганний час змінює все навкруги, і місто Львів також, постійно змінюється … Деякі пам’ятки стоять незворушно сотнями років, деякі змінились до невпізнання, а багато з них ..зникло, немов не було.
2013 року припинив своє існування, був демонтований, колись найбільший широкоформатний кінотеатр Західної України – ” Галичина ” ( поч. назви ” Октябрь “,” Жовтень ” ), на вул. Любінська, 93.
Новозбудований кінотеатр ” Жовтень ” на вул. Любінська у Львові, фото 1978 року
Будівля кінотеатру була зведена 1978 року, за переробленим типовим проектом, архітектором Людмилою Нівіною на колишньому пр – ті Перемоги ( нині вул. Любінська ).
На ті часи це був великий кінокомплекс – площею близько 3 тис. кв. метрів, на 800 глядацьких місць, із площею перед будівлею, де розмістили рекламну конструкцію для анонсів кінострічок.
На першому поверсі був розміщений гардероб ( пізніше буфет ), санвузли. Простір для очікування розташували на другому поверсі, він сполучався з першим відкритими парадними сходами, над якими було розташовано декоративне панно з дерева ( автор Віктор Кисельов ).
Кінотеатр ” Жовтень “, афіша з анонсом військового детективу ” За даними карного розшуку “, фото 1980 року
В інтер’єрі були застосовані штучний камінь та дерев’яні елементи світлих кольорів, підлога була паркетна. Зал вирішений у червоних тонах ( акустичне облицювання стін, напівжорсткі крісла ). Освітлення залу було непрямим, інтегрованим в підвісну конструкцію стелі.
З початком 90 – х відбувається занепад кінопрокатної індустрії, кількість сеансів різко скорочується … Від 1992 року заклад перебував у власності територіальних громад Львівщини. Зал здавався в оренду для проведення масових заходів. Останній зафіксовано 2003 року.
Кінотеатр ” Галичина ” ( колишній ” Жовтень “), фото 90 – х років
У березні 2005 року споруду виведено з комунальної власності та приватизовано. У фойє кінотеатру починає функціонувати радіоринок.
У 2007 р. у міський раді розглянуто містобудівне обгрунтування розміщення в будівлі готельно -розважального комплексу. Але економічна криза внесла свої корективи. Орендаря не знайшлось …
На той час будівля не використовувалась вже близько п’яти років …
В останні роки свого існування кінотеатр ” Галичина ” цікавив лише любителів різноманітних закинутих об’єктів ( саме їм ми завдячуємо за останні світлини ” Галичини ” ), неформальну молодь, бомжів …
Саме на такій, дещо сумній ноті, закінчилась 35 – річна історія найбільшого колись широкоформатного кінотеатру Західної України.
P. S. …
Кінотеатр в останні роки існування, фото з сайту explorer.lviv.uaКінотеатр в останні роки існування, фото з сайту explorer.lviv.uaКінотеатр в останні роки існування, фото з сайту explorer.lviv.ua
Не так багато, за останні роки, з’являється листівок з зображенням Львова, і ще менше їх передають Львів очима художників сучасності. Тому кожна така збірка листівок є практично безцінною.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі збірку з 15 листівок під назвою “Вулицями Львова” відомого львівського художника Павла Федіва. Листвки видано в 2007 році за підтримки Львівської інвестиційно-будівельної компанії.
Однією з найпримітніших кам’яниць нинішнього проспекту Свободи є будинок № 35 – колишній пасаж Феллера. І у наші дні ним можна пройти ( теперішньою вул. Михальчука ) до давньої вулиці Різницької ( нині вул. С. Наливайка ).
Будинок колишнього пасажу Феллера, на проспекті Свободи, 35, фото наших днів
Пасаж було збудовано 1902 року Артуром Шлеєном, на кошти львівського видавця, підприємця, активного діяча єврейської громади міста Самуеля ( Шимона ) Феллера.
На відміну від пасажу Міколяша, він не був перекритий скляним дахом. Починалась торгова галерея від вул. Кароля Людвіга ( нині проспект Свободи ), де 1903 року Шлеєн зводить помпезний чотириповерховий будинок.
Самуель Феллер, львівський видавець, підприємець, власник пасажу названого його іменем, 1915 рік
У 1908 – 1909 роках будинок реконструйовано за проектом відомого архітектора Фердинанда Касслера. Відтоді він отримав нинішній вигляд – у стилі модернізований ренесанс. Тоді ж з’являються кам’яні атланти і каріатіди в нішах вікон другого поверху і жіночі фігури на аттику – аллегорії комерції та транспорту.
Автором скульптурного оздоблення, ймовірно, є талановитий Петро Войтович.
На аттику в картуші читається монограма “SF” замовника будинку Шимона Феллера.
Вулиця Різницька ( нині вул. С. Наливайка ), фрагмент поштівки, до 1914 року
Вулиця Різницька ( тепер С. Наливайка ), на протязі декількох століть жвавий осередок єврейського громадського життя у Львові. Вулиця недорогих готелів, контор, кав’ярень, числених складів і організацій …
Саме на Різницьку, з центральної ” артерії ” міста – нинішнього проспекту Свободи – виходив другий вхід пасажу Феллера.
Між сецесійних кам’яниць № 8 і 10 цієї вулиці можна було побачити неіснуючу сьогодні браму з гратами, що зачиняла другий вхід до пасажу. Феллер, як і інші орендарі торгових партерів, мав тут крамницю паперових виробів і канцелярських товарів. А у невеликій друкарні пасажу видав у 1904 – 1906 роках відому серію поштівок, з видами Львова та інших міст Галичини.
Колишній пасаж Феллерів ( нині вул. Михальчука ), фото наших днів
Пасаж Феллера існував до Другої Світової війни. У міжвоєнні часи тут знаходилось відоме фотоательє ” Мімоза “, перукарня Лєбволя, декілька галантерійних, ювелірна крамниця …
Частину пасажу з боку вулиці Тиктора було зруйновано під час Другої світової війни, тепер тут знаходиться котельня.
У повоєнні роки торгівлю у партерах припинено, колись торгові площі перетворено на квартири і приміщеннями різних організацій, за короткий час колишній пасаж Феллера став затишною львівською вуличкою …
Цими днями в приміщенні музею історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина, що знаходиться у Львові на вулиці Кармелюка, 3, проходить цікава виставка коренепластики, яку представив Валерій Федурця, молодий художник з Закарпаття.
Експозиція виставка на жаль не змогла вмістити всі роботи майстра і тому багато оригінальних робіт були замінені світлинами.
Виставка коренепластики Валерія Федурці
Валерій Іванович Федурця народився 8 серпня 1965 року, і сім’ї службовців, в місті Рахів, Закарпатської області. Любов до мистецтва прокинулась у нього ще в ранньому віці. Уже в шкільний період відвідував художню студію та брав активну участь у виставках районного та обласного значення.
З 1980 року плідно займається різьбою по дереву. Улюбленою технікою художника є коренепластика.
Після закінчення Львівського лісотехнічного інституту в 1990 році, творчість перейшла в розряд хоббі але мистецька діяльність продовжувалася.
Черговою і вагомою сходинкою в художній діяльності стала персональна виставка в 2014 році в Ужгороді.
Твори майстра знаходяться в галереях та приватних колекціях України, та поза її межами.
Сакральна архітектура Львова є справжньою окрасою міста. За кількістю храмів, рівнем збереженості, історичною і конфесійною репрезентацією місто Лева посідає одне з перших місць не тільки в Україні, але й за ії межами.
Водночас, маємо змогу пишатись тим, що декілька львівських храмів є ровесниками самого міста. Переживши піднесення і занепади, пройшовши крізь буремні століття, вони залишились окрасою Львова і справжньою гордістю мешканців.
Костел Св. Івана Хрестителя, розташований на площі Старий Ринок, відомий з часів княжого Львова, з середини XIII століття. Досі ведеться дискусія щодо року заснування святині.
Костел Св. Івана Хрестителя, фото наших днів.
Деякі дослідники пов’язують появу ще дерев’яного храму з 1234 роком. Святий Яцек Одровонж з братами – домінканцями будує костел, що став осередком цього католицького ордену на руських землях. У 1238 році Герарда з Вроцлава висвячено на місійного єпископа Русі саме у цих стінах.
Пізніше костел стає надвірним храмом дружини князя Лева – Констанції Угорської. З ії почтом до Львова прибули ченці домініканці і францисканці. Домініканці продовжували опікуватись храмом, пізніше, у XVI столітті, він переходить під опіку вірменської громади.
Зображення костелу Хрестителя, пер. пол. XIX століття
За більш традиційними версіями костел постає у 1260 ( або 1270 р. ) році, як дарунок князя Лева Даниловича молодій дружині Констанції. Існує припущення, що храм домініканці звели на місці старої дерев’яної церкви монахів – василіян, адже тут, біля підніжжя Замкової гори, вони мали земельне володіння від часів Данила Романовича.
У XVI ст. відбулась перша значна перебудова – з північного боку прибудовано ризницю. Протягом XVII – пер. пол. XIX століть неодноразово змінювався інтер’єр. Особливо після пожежі храму у 1800 року, було перероблено склепіння – це знищило елементи готики.
Вигляд костелу у сер. XIX ст. Фото Юзефа Едера.
У 1887 році відбулась радикальна перебудова костелу за участю архітекторів Юліана Захаревича і Тадеуша Мюнніха. Нажаль, остаточно було втрачено більшість первісних елементів, ознак старовини … Храм набув вигляду каплиці, виконаної у псевдороманській стилістиці.
Лише вівтарний бік костелу зберіг середньовічний вигляд. У цьому велика заслуга працівників ” Укрзахідпроектреставрації “, які у 1980 – х роках займались відновленням втрачених елементів.
Тоді ж неороманську огорожу XIX ст. було замінено на сучасну, виконано макет первісного вигляду споруди.
Вівтарна частина костелу Св. Івана Хрестителя. Фото наших днів
Окрім архітектурних особливостей, значною втратою старого оздоблення костелу, є величезний вівтар із зображенням Христа (за свідченнями – 1526 року ). Ще у середині 20 – х років XX ст. він перебував у храмі. Нині його місцезнаходження невідоме.
У 1993 році у костелі Івана Хрестителя розпочав роботу Музей найдавніших пам’яток Львова, відділ Львівської національної галереї мистецтв. Тут представлено пам’ятки Львова княжої доби, артефакти, взірці образотворчого мистецтва,історичні документи, культові і побутові предмети.
2009 року храм переосвячено іменем Святого Івана Хрестителя, церква і музей дружньо співіснують на тих самих ділянках, звідки починався Львів.
Вчора, 20 січня, о 16:00 у Львівському палаці мистецтв відбулося відкриття виставки живопису львівського художника Павла Федіва «Живописна душа міст: Львів-Перемишль-Замосць-Ланьцут-Жешув», яка поєднує місто Лева із іншими європейськими містами.
Відкриття виставки живопису львівського художника Павла Федіва «Живописна душа міст: Львів-Перемишль-Замосць-Ланьцут-Жешув», Львів, 20 січня 2015 року
Експозиція представляє міські пейзажі Львова, Замостя, Перемишля, Ланьцута та Ряшева. За допомогою кольору художник тонко передає атмосферу та настрій міст.
Відкриття виставки живопису львівського художника Павла Федіва «Живописна душа міст: Львів-Перемишль-Замосць-Ланьцут-Жешув», Львів, 20 січня 2015 року
Якщо польські міста зображено в реалістичній манері, то Львів на полотнах Федіва представлено фантазійно. Тут несподівано з’являються канали, по яких пересуваються човни, з висоти Лисої гори Львів береже статуя Христа, тож роботи художника демонструють чимало фантастичних змін міста.
Зі Львовом у Павла Федіва стосунки дуже міцні, оскільки народився, виріс і здобував фах у цьому місті. Окрім цього, створив тут картини, надихаючись його архітектурою: будинками, балконами, дахами та бруківкою. На картинах, представлених на виставці, Львовом протікає річка, яка оживляє місто.
Вчора, 20 січня, в приміщенні арт-кафе «Квартира 35» (вул. Вірменська, 35) пройшла презентація книги Ксенії Сапункової «LookIntoMeNow».
Авторка – канадська художниця родом зі Львова – розпочала проект, присвячений речам, їх історії і важливості, під назвою «LookIntoMeNow». Його мета – звернути увагу на речі, продивитись на них під іншим кутом, зрозуміти структуру,відчути їх важливість.
Художниця створює свої роботи у мультимедійній техніці за допомогою класичної туші і планшету Cintique, а також фотопаперу, що надало змогу працювати у широкому діапазоні масштабів. На презентації були представлені ескізи й елементи, які використані на сторінках книги.
Авторка зазначила, що її надихають старовинні речі, які мають свою історію. Вона підкреслила що цей проект потрібніший для західної публіки, ніж для української, адже там менше шанують історію речей і менше цінують їх.
Довідка: Ксенія Сапункова народилась і виросла у Львові. Вивчала скульптуру в ЛДКДУМ ім. І. Труша. У 2008 продовжила навчання у художньому коледжі Шерідан, Торонто. На даний момент займається інтерпретивною ілюстрацією й іконографією. Працює в мультимедіа та традиційній техніках.
Роботи: ілюстрації до книжки Андрія Грецького «Мiсяцi розмови» (2015); Авторська книжка «LookIntoMeNow» (2014); Короткометражна моушан-ілюстрація «TheMountainVanity» (2014); Приватне замовлення, серія з п’яти картин (JuliaLudova) (2009-2015); ValentinoIconStudio (video, logo, businesscard, varietyofimagemodificationsforthepurposeofcreatingmural) (2008-2015); Лукбук ілюстрації для компанії «FoundinLove» (KatiaTrudeau); Ілюстрації до книжки Марти Тересіти «Портазо» (2010).
Храм Святого Андрія (Костел і монастир бернардинів)
На місці сучасної споруди дерев'яний монастир було збудовано у XV столітті. Згадка про перший, дерев'яний, бернардинський костел знайдена від 1460 року. Гроші на...
