Самобутні фотографії Адама Ленкевича вражають точністю та довершеністю. Творча спадщина польського фотографа-аматора – унікальна. Завдяки їй маємо змогу побачити та відчути, яким був Львів у довоєнний період. Десятки, а то й сотні, фотографій Ленкевича – безцінна спадщина, яка, на жаль, маловідома.
Адам Ленкевич (Adam Ambroży Lenkiewicz) педагог, філолог, фотограф, народився 7 грудня 1880 року у селі Телешниця Ошварова у Бещадах. Навчався на інженерному факультеті у Львівській політехніці й Університеті Яна Казимира – на філології, викладав літературу та навчав фотосправі.
Від 1927 року був головою Львівського фотографічного товариства. Окрім любові до Львова, Ленкевич мав пристрасть до автомобілів, лиж, гір і туризму. Незмінно у мандрівках його супроводжувала фотокамера. Зроблені знімки стали ілюстраціями для публікацій про гуцулів, гірський туризм та Львів. Роботи Ленкевича експонувалися та продовжують експонуватися на багатьох виставках.
Під час Другої світової війни був членом руху опору. Арештований НКВС 17 березня 1941. У цьому ж році фотографа розстріляли у тюрмі на Лонцького.
Місце поховання Ленкевича – невідоме. Залишились тільки його світлини. Публікуємо першу частину з цих досить рідкісних фото, на яких – Львів у 20-30-х роках минулого століття.
Ввечері, 26 грудня в приміщенні Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, ніде було яблуку впасти, адже всі зібралися на перший сольний концерт Брії Блессінг – американки за походженням, українки – за станом дужі і львів’янки – за відчуттям дому.
Перший сольний концерт Брії Блессінг «Радій, Земле!»
Відкривала концерт львівська джазова формація Shokolad.
Перший сольний концерт Брії Блессінг «Радій, Земле!»
У їх виконанні прозвучали такі композиції українські колядки та, разом з Брією, американські джазові хіти
Перший сольний концерт Брії Блессінг «Радій, Земле!»
І, хоча, у виконані Брії мали прозвучати одні пісні, енергетика залу була настільки потужною, що Брія відійшла від свого початкового плану і слухалася публіки та свого серця. Серце, яке б’ється в Україні, в унісон з тисячами тих героїв, котрі зараз на Сході України воюють за нашу незалежність.
І, коли Брія оголосила, що двоє з цих героїв присутні в залі і попросила їх встати – сталося щось неймовірне – підвівся весь зал і оплесками дякував цим двом скромним хлопцям.
Перший сольний концерт Брії Блессінг «Радій, Земле!»
В другій половині Брія повністю відійшла від першочергового плану концерту і співала, часом разом з залом, щирі українські пісні.
Перший сольний концерт Брії Блессінг «Радій, Земле!»
До концерту також приєдналася Дарина Кирилко – учасниця четвертого сезону Голос країни” та давня подруга Брії.
Перший сольний концерт Брії Блессінг «Радій, Земле!»
Тільки досхочу наспівавшись українських шлягерів, Брія згадала про Різдво і спохватилася про те, що концерт уже давно триває довше запланованих двох годин. Але виступ співачки настільки припав до душі львівській публіці, що вона також не особливо хотіла розходитись.
Перший сольний концерт Брії Блессінг «Радій, Земле!»
Під бурхливі оплески глядачі Брію запросили виконати пісню “на біс” і взяли з неї обіцянку про наступний її концерт.
Перший сольний концерт Брії Блессінг «Радій, Земле!»
Партнерами заходу були: Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької, Kulyk production (Кулик продакшн) – Компанія “АДАМАС”, ТРЦ King Cross Leopolis, Компанія “220 Вольт”, приватні меценати Всеволод та Лідія Білас.
Вулиця Дорошенка – одна із центральних вулиць міста. Її історія починається від 1470 року. Це була ділянка землі у верхній частині вулиці, яка належала пані Мікулинській. Дорога, що вела до цього маєтку, й стала основою вулиці.
У 1535 році вона стала Сикстовою дорогою – від маєтку доктора медицина Еразма Сикста, що був розташований недалеко від костелу святої Марії Магдалини. Наприкінці ХІХ століття вулиця сформувалася у межах, що існують досі (від проспекту Свободи до вулиці Бандери). Тоді вона мала назву Сикстуської. Частина вулиці від Головної пошти до костелу святої Марії Магдалини називалася вул. Оброни Львова – на честь 20-річчя польсько-української війни.
Наприкінці 1939 – на початку 1940 року з’явилася назва Жовтнева. Від липня 1941 року повернули назву Сикстуська, яка існувала до кінця 1944 року, щоправда від листопада 1941 до липня 1944 офіційну назву писали німецькою – Sykstuskastrasse. Від 1944 і аж до 1992 вулиця була Жовтневою. Під час перейменування вулиць періоду незалежності у 1992 році її перейменували на честь гетьмана Петра Дорошенка.
…Це важко уявити, та наприкінці ХVIII століття нижню частину вулиці займали болота, де львів’яни полювали на диких качок, а у XIX столітті верхня частина вважалася віддаленою від міста, сюди приїжджали на відпочинок.
У 1894 році у нижній частині Сикстуської проклали лінію електричного трамваю від залізничного вокзалу до Гетьманських валів. До 1939 року на вулиці мали офіси редакції провідних газет: “Wiadomości Gminne”, “Gazeta kościelna” і “Głos prawa”, “Wschód”, “Zorza nowa”.
Мандруючи районом Підзамче, неодмінно загляньте на вулицю Жовківську, 8. Саме там, куди не ступає нога туристів, розташований бароковий костел святого Мартина. У XVII столітті за гроші польського шляхтича Олександра Зборовського на тодішній вулиці Коритній збудували дерев’яний костел святого Мартина для католицького чернечого ордену кармелітів черевичкових. При храмі, за останньою волею фундатора, діяв шпиталь для інвалідів воєн. Згодом територія, що належала костелу та шпиталю, стала називатись Зборівщиною.
Завершення будівництва й освячення костелу відбулося у 1658 році, але вже у 1700 храм знищила пожежа. У 1736-1753 роках за сприяння Яна Рибчинського та за проектом Бернарда Меретина на місці дерев’яного звели кам’яний костел із двоповерховими келіями та дзвіницею.
Оздоблювали храм відомі митці: Йоганн Георг Пінзель, Мартин Строїнський і Йосиф Маєр. Інтер’єрні розписи, на жаль, до нашого часу не збереглися.
У 1789 році орден кармелітів переїжджає до костелу у Новий Милятин. Після 1945 костел святого Мартина був зачинений. У 50-х роках його передали військовій частині – використовувався як склад. У 80-х роках храм перейшов до Церкви ХВЄ. У 1988 році громада євангельських християн передала Львівському музеєві історії релігії старовинний орган із костелу.
Орган із костелу святого Мартина
Від 2009 року у костелі святого Мартина діє дім молитви Першої львівської церкви Християн Віри Євангельської “Віфанія”.
Львів рясніє розмаїттям вілл. Вони цікаві не лише архітектурними вирішеннями, а й історіями, які бачили їх стіни. Вілла, про яку йтиме мова, пам’ятає велетенські батальні полотна та вбивство прихвостня Сталіна.
Сецесійну віллу на Котляревського, 27 (тоді – Набеляка, 15) для відомого львівського художника-баталіста Зигмунта Розвадовського (1870-1950) звів будівничий Едмунд Жихович. Сам будинок з’явився тут ще у 1890-х роках, тому віллу він перебудував, добудувавши до партеру перший поверх.
Зигмунт Розвадовський народився у Львові, художню освіту отримав у Кракові (його учителем був Ян Матейко) та у Мюнхені – у приватній школі Антона Ажбе. Брав участь у створенні панорами “Битва під Рацлавицями” (ідея її створення належить Янові Стиці), що була відкрита у Львові у 1894 році.
У Львівському історичному музеї зберігається картина Розвадовського “Панорама Львова у XVIII столітті”, створена ним 1929 року разом із С. Яновським.
Панорама Львова у XVIII столітті
У 1927 році у віллі відкрили консульство СРСР – з метою пропаганди та для прикриття агентів ГПУ. Львів’яни були від нього не в захваті, тому 21 листопада 1929 року під час демонстрації студентів проти репресій на радянській Україні у вікна консульства вперше (і не востаннє) полетіло каміння.
19331930-1939
Коли у 1932-1933 роках у Радянській Україні був Голодомор, Організація українських націоналістів вирішила вбити радянського консула – 34-річного Михайла Голуба. Мета атентату була одна – привернути увагу світу до Голодомору.
Скоїти вбивство зголосився 18-річний першокурсник факультету математики та природничих наук Університету Яна Казимира Микола Лемик. Він мав вдати із себе громадянина, який хоче вчитися у Києві, застрелити консула та добровільно здатися польській поліції, щоб під час суду зробити розголос про злодіяння радянської влади.
21 жовтня 1933 року Лемик реалізував атентат, але вбив не Голуба, а секретаря консульства – 23-річного Олексія Майлова, оскільки той вийшов до нього і назвався консулом. “Це тобі від Організації українських націоналістів – за муки і смерть наших братів і сестер, за голод в Україні, за всі знущання!” – сказав Лемик і двічі вистрілив у Майлова.Вже у суді юнак дізнався, що вбив не того. Як з’ясувалося, вбитий був не просто секретарем, а й агентом ГПУ, що прибув до Львова за розпорядженням Сталіна для перевірки розвідувальної роботи консуляту. Як сказав Лемику Роман Шухевич, “ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голуб… Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну”.
Микола Лемик під час судового процесу, 1933Суддівська колегія, 1933Михайло Голуб був свідком під час процесу, 1933
Лемика засудили до страти, але через його юний вік змінили вирок на довічне ув’язнення. Миколі вдалося втекти із польської в’язниці на початку Другої світової війни. У жовтні 1941 року його розстріляло гестапо. Радянське консульство проіснувало у віллі Розвадовського до вересня 1939.
Вистава “Крила ангела” – це дебютна робота цікавого режисера Олени Крилової в Першому українському театрі для дітей та юнацтва у Львові за твором Ясунарі Кавабати “Елегія”, прем’єра якої відбулася 15 та 16 листопада 2014 року.
У виставі задіяні:
Тацуе – Леся Шкап’як Актор – Дмитро Бартков Майстер чайної церемонії – Тетяна Алексеєнко, Олена Крилова
Режисер – Олена Крилова Художник – Дарія Зав’ялова Авторський розпис кімоно – Віоліна Даренська Авторський розпис віяла – Олена Зотова Художник зі світла, проекція – Ася Кравчук Пластичне рішення – Нінель Збєря Набір для чайної церемонії, художник-керамік – Юрій Токарський Бутафори – Надія Савіцька, Олена Зотова Декоратор – Андрій Паньковський Столяр Микола Малих Завідувач художньо-постановочною частиною – Тарас Кулай
Вистава про всеосяжну любов, про близькість людей, світів, сердець. Це внутрішній монолог жінки, яка любила і втратила. Вистава про ілюзії, перевтілення та про щиросердну силу здатну проникати в простір і час…
В кожного із нас своя історія, кожен із нас переживає певні етапи і періоди у житті теж по-своєму. Ще одна цікава і дуже глибока історія людини і її кохання обрамлена у жанр театральної імпровізації, за допомогою якого ви зможете побачити перевтілення людини на сцені.
Під час вистави ви станете учасником чайної церемонії, що допоможе вам проникнути та відчути цю історію ще глибше. У виставі є все – світи, люди, життя, смерть та найпрекрасніша елегія створена людиною… І це ще не все!
Софія Яблоновська стала єдиним справжнім коханням двох визначних чоловіків Львова ХІХ століття.
Софія Яблоновська
Двоє великих львів’ян – одна велика любов. Для одного вона – натхненниця для побудови театру. Для іншого – муза, що надихає на написання вишуканих п’єс. Йдеться про Станіслава Скарбека (1780-1848) – фундатора, будівничого та директора Нового міського театру (тепер – Театр імені М. Заньковецької) та Олександра Фредра (1793-1876) – найвизначнішого польського драматурга-комедіографа.
Станіслав Граф Скарбек один із найбагатших людей свого часу, землевласник, меценат і авантюрист. Навчався у Львові, після чого виїхав у Відень. Вів розгульне життя, тому повернувся зі столиці з купою боргів. У Львові береться за голову і займається видобутком заліза, розведенням худоби та коней, виготовленням спирту та пива. Декілька разів опинявся на межі банкрутства та щоразу знаходив вихід і брався до роботи з новим натхненням. Та найбільшу славу й задоволення йому принесли дві справи – будівництво театру та закладу для сиріт і убогих. Його театр (зараз – Театр ім. М. Заньковецької), збудований 1842 року, справив величезне враження на сучасників, став зразком класицизму та був найбільшою театральною спорудою Європи. Тут Скарбек – і будівельник, і власник, і директор аж до самої смерті.
Станіслав Граф Скарбек та Олександр Граф Фредро
Та найвищим проявом його відкритої душі став заклад, збудований під Миколаєвом упродовж 1843-1888 років. Ця грандіозна благодійна установа могла водночас умістити до 500 пацієнтів. Тут їх повністю утримували, давали професійну освіту. Для його утримання граф продав попереднє дітище – театр та ще значну частину маєтків. Скарбек настільки любив це місце, що заповів, аби його тут і похоронили. Усі свої маєтки та активи граф, який вдруге не одружувався і не мав нащадків, заповів на утримання закладу та пенсійний фонд для акторів театру. Згодом поблизу установи утворилося поселення, яке існує досі та називається Заклад. Зараз тут філія Обласної психіатричної лікарні та виправна колонія для неповнолітніх. А неподалік – жахливі руїни родової каплиці й усипальниці знаменитого мецената.
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької
Олександр Граф Фредро – громадський діяч, поет і драматург, почесний громадянин Львова. Освіту здобув удома. У 16 років вступив на військову службу армії Варшавського герцогства. Згодом воював на боці Наполеона, розраховуючи таким чином відродити польську державу. Неодноразово відзначався мужністю, утік із російського полону і пішки прийшов з-під Вільно. Нагороджений Золотим хрестом за похід на Москву, кавалер ордену Почесного легіону. 1814 року після зречення Наполеона повертається в Галичину. 1818-го написав комедію «Пан Гельдхаб», котра відразу отримала успіх.
Окрім драматургії, займається родинними маєтками, значно примноживши їх. Також бере на себе громадські зобов’язання – разом із Леоном Сапігою пропагує ряд необхідних для Галичини проектів, таких як залізниця та Земський (сільськогосподарський) банк.
У 1846 році перебирається з сім’єю до Львова. Його будинок був у тому районі, де зараз проходить вулиця, названа його іменем. 1897-го неподалік колишнього маєтку Фредро встановлено пам’ятник роботи Леонарда Марконі, з приходом радянської влади перевезений у Вроцлав (зараз на цьому місці у Львові – пам’ятник Михайлові Грушевському).
Пам’ятник Олександрові Фредру
Старість провів у родинних Рудках біля Львова, подалі від слави, в оточенні найближчих. Тут помер на руках у коханої Зосі й похоронений у місцевому костелі.
Софія Яблоновська померла через шість років і похована у крипті цього ж костелу поруч із чоловіком, з яким прожила майже шістдесят років.
Між ними, а точніше у їхніх серцях, – Софія з Яблоновських, у маєтку яких (що на теперішній площі Петрушевича) діяв у кінці XVIII ст. знаменитий Театр Богуславського.
1814 року на одному з шляхетських балів (ймовірно, що він відбувався у старому театрі) 35-річний Станіслав зустрічає молоду панянку неймовірної вроди. Весь шарм столичних красунь, яких він бачив упродовж кавалерування, що затягнулося, впав до ніг 15-річної Софії. Родина Яблоновських не хотіла віддавати свою спадкоємицю за Скарбека, котрий був хоч і не менш від них багатий, проте славився своїми любовними походеньками й бізнесовими авантюрами. Але юній особі лестила увага графа з віденськими манерами й відчайдушними вчинками й вона охоче приймає Скарбекові залицяння.
Остаточно переконати всіх у щирості своїх почуттів графу вдалося на одному з балів. Львівське панство в той час мало честь приймати у себе королеву Неаполя Кароліну, котра переховувалась у нашому місті через політичні переслідування. Саме Станіславу доручили відкрити вечір танцем із гостею. Зазвучала музика, всі перейшли в зал і захоплено чекали початку. Скарбек виходить на середину – і прямує не до королеви, а до своєї коханої. Присутні завмерли в очікуванні скандалу. Та мудра Кароліна побачила кохання у поглядах танцюючої пари, весело засміялась і пішла у полонез вслід за ними. Наступного дня всі тільки й говорили про вчинок Скарбека та великодушність королеви, котра таким чином поблагословила молодят.
Наскільки сорокалітній чоловік може бути добрим для молоденької дружини, настільки таким був Скарбек. Кожне бажання коханої відгадував і сповнював, а вона натомість мала толерувати його хворобливе прагнення до збільшення маєтку, потребу руху і змін. Життя зі Станіславом було настільки карколомним, що одного дня Софія могла купатися у розкоші, а вже наступного залишалася у порожньому домі. Потім все знову радикально змінювалась – і дружина отримувала сувоями дорогі тканини та кілограмами коштовну столичну біжутерію.
Та це не було життя для звиклої до розміреності, розкоші й уваги панянки. Скарбек усе ганявся за примарами нових проектів, обдаровуючи жінку в разі успіху та забираючи все у випадку невдачі – та завжди весь його час та енергію забирали справи. А красуня-дружина залишалась у Львові й провадила активне світське життя. Відсутність чоловіка далася взнаки – юна Софія закохується у молодого, але вже відомого драматурга Олександра Фредра. Це, здавалося б, тимчасове захоплення самотнього серця переросло у справжнє кохання, яке пережило довгі роки випробувань і протривало до кінця їхнього земного життя.
Фредро, як і перше захоплення Софії, був оповитий ореолом багатства та слави. Він воював на боці Наполеона, розраховуючи на перемогу та відновлення польської держави. Повернувся до Львова, вшанований нагородами та почестями. Й у такому статусі він 1817 року зустрічає Софію, якій ще не виповнилось і двадцяти. Ходять чутки, що вона за підтримки родини вже не живе зі Скарбеком. І молодий граф Фредро, йому ледь виповнилось 24 роки, втрачає голову. Переконати у своєму коханні молоде дівча для нього не проблема. Та між ними ще стоять перший чоловік і родина Яблоновських, які вже раз обпеклися із зятем.
Невідомо, хто більше перешкоджав узаконенню стосунків, та цей процес затягнувся майже на одинадцять років. Щоби відвернути увагу від пані Скарбекової, родичі Фредра навіть намагалися одружити його з російською княжною Бутурліною, та це не спрацювало. 1828 року Олександр і Софія врешті змогли побратися. На той час їм було 30 та 35 років.
До глибокої старості вони зберігали свою перед- та післяшлюбну кореспонденцію. Син Ян Александр згадує: «Дорогі мої старенькі, мабуть, мали рацію, коли наважилися на такий болісний крок; на тих листах, писаних просто від серця до серця, жодне чуже око, навіть око рідних, коханих дітей не повинно було спочити… Перед спаленням вони обоє плакали, перечитуючи ті листи».
Та все ж зберігся один лист Фредра, що його він написав своєму другові саме в період знайомства з Софією. «Ти також, напевно, відчував і переживав той вогонь, який, при всіх його прикрощах, вважаю щастям. Ти кохав і знаєш, як нас змінює пристрасть…Почуття опанувало мною так раптово… Я не знаю ліку. Книжки, вірші – усе закидаю, усього мене охопило кохання».
За другою спробою Софія таки отримала чоловіка, про якого вона могла лише мріяти. Він полишив старе життя молодого гульвіси та присвятив себе лише дружині, творчості та добробуту родини – й у всьому досягнув небувалого успіху. До кінця життя він кохав лише одну жінку, писав заради неї, оточив її красою й добром. За це вона винагородила його двома дітьми, ще двоє померли в дитячому віці. Син Ян-Олександр також став драматургом, а донька Софія, одружившись із Яном Шептицьким, стала матір’ю майбутнього Митрополита Андрея.
Софія не стала причиною ворожості для обох чоловіків. Скарбек ставив п’єси Фредра – зокрема «Шлюби панянські» були першою польською виставою на сцені його театру. Також до кінця свого життя Скарбек підтримував стосунки з родиною жінки, а свою екс-тещу продовжував називати матір’ю. Очевидно, він усе розумів і був глибоко вдячний Фредрові за те, що той зробив щасливою їхню Софію.
Сьогоднішній візит Фотографій Старого Львова відбувся на вулицю Кармелюка, 3, в Музей історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина, де ми познайомилися з його завідувачем Олександром Канчалабою.
Цікавий ззовні будинок музею виявився цікавим і в середині та продемонстрував гарний інтер’єр та велику кількість експонатів.
Музей історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
Ми відвідали реконструйований робочий кабінет одного з найвідоміших лікарів Галичини Мар’яна Панчишина та познайомилися з історією відновлення його унікальної бібліотеки.
Музей історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
Кількість та унікальність експонатів в музеї насправді вражає. Здавалося б лише трохи більше ста років відділяє нас від створення найдавнішого в експозиції медичного інструменту, а таке враження, що пройшла ціла епоха.
Експонати музею історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
Але мабуть таки пройшла. Від Австро-Угорщини, Польщі, радянської окупації, німецького панування і останньої радянської експансії минуло якраз близько ста років.
Експонати музею історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
В цьому музеї можна зрозуміти як прожила цей час одна людина – Мар’ян Панчишин, як прожив один навчальний заклад – медичний інститут, як прожив один регіон – Галичина і як прожила одна нація – українці.
Експонати музею історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
Експонатів насправді багато і всі вони різні та цікаві, всі вони розповідають про різні періоди життя Галичини та різні етапи розвитку медичної справи.
Експонати музею історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
Завідувач музею, Олександр Кончалаба, провів нам чудову екскурсію і розповів дуже багато цікавого. Дуже скорочену версію його розповіді ви зможете переглянути у відео в цій публікації, і ми впевнені, вам захочеться прийти сюди і побачити все на власні очі.
Експонати музею історії медицини Галичини ім. Мар’яна Панчишина
А для тих, хто не має нагоди відвідати музей, або хоче нічого не забути з почутого та побаченого тут, ми, разом з завідувачем музею Олександром Канчалабою, розпочинаємо серію пізнавальних публікацій, де будемо висвітлювати все – від історії будинку і до його експонатів, будемо розповідати про людей, які тут жили та працювали, і до планів музею на майбутнє.
І одразу анонсуємо наступну публікацію – вона буде про історію будинку, його архітектурні особливості, будівельні плани, креслення, документи на право власності тощо…
Друкована реклама заполонила шпальти львівських часописів ще до Другої світової війни. Значну роль у рекламному бізнесі тогочасного Львова відіграв Роман Шухевич, головнокомандувач УПА, а у 1937-1938 роках – керівник успішної рекламної фірми “Фама“.
“Фама” Романа Шухевича та Богдана Чайківського діяла від березня 1937 до вересня 1939 року у Львові.
Роман Шухевич і Богдан Чайківський
На початку діяльності фірма збирала оголошення від різних установ, розміщувала їх у часописах за домовленою з окремими газетами знижкою у ціні. Мала філії у різних містах Галичини, Волині, поза Україною.
За короткий час Шухевич і Чайківський організували не тільки рекламний бізнес (фірма розміщала оголошення у пресі, виготовляла кінорекламу, друкувала буклети й оформлювала вітрини), а й виготовлення мінеральної води та “адресарія” (книги адрес установ і фірм).
“Фама” мала власні білборди та сітілайти, подавала рекламу у виданнях Польщі, Німеччини, Угорщини. Умільці займались не тільки розміщенням реклами, але і її створенням — писали тексти та робили графічне оформлення.
Більшість заробітку забезпечували постійні клієнти. Коли друкарня “Бібльос” запропонувала Центросоюзу надрукувати 100 тис. подвійних вкладок по 7,2 злотих за кожну, “Фама”, не маючи власної друкарні, домовились про друк за 6,5 злотих. Так Центросоюз (Союз Кооперативних Союзів у Львові) став одним із найбільших клієнтів фірми.
А виробники пасти для взуття “Елєгант” і цигарок “Калина” замовляли рекламу, навіть не перевіряючи малюнків. Ще б пак, геніям довіряли! Тільки вони могли повідомити пресі, що о 10 годині вранці якась панянка покінчить з собою, зістрибнувши із даху готелю “Жорж”, а натомість скинути перед приголомшеними журналістами ляльку з рекламою.
“Фамі” пророкували велике майбутнє, та 24 грудня 1938 року Роман Шухевич поїхав на Закарпаття захищати Карпатську Україну, а фірма під керівництвом Богдана Чайківського пропрацювала до вересня 1939 року.
Сьогодні вкотре Фотографії Старого Львова завітали до Лариси Спаської, завідувача Музею мистецтва давньої української книги, відділу Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького. Цього разу вона розповіла нам про Львівський Апостол Івана Федоровича, оригінал якого зберігається у фондах музею.
Львівський Апостол Івана Федоровича
“Перед нами перше точно датоване видання в Україні. Це є львівський Апостол 1574 року, друку Івана Федоровича.
Обставини друку доволі відомі. Взагалі про Федоровича, якраз ця частина його життя в Україні, де він видав 0 видань, найбільш відома. Відомі, наприклад, якісь побутові деталі з його життя, чого ми не можемо сказати про його походження і першу половину життя. Ми не знаємо звідки він родом і в якому році народився, – це можна припустити тільки так, приблизно, відраховуючи від навчання в Краківському університеті. Тому так приблизно поставили, може 1510 рік. В Краківському університеті він навчався в 1525 році, отримав ступінь бакалавра. Що він робиз з 1525 року по 1564 – нікому не відомо.
Львівський Апостол Івана Федоровича
Але, оскільки він з’являється в Москві вже як дуже сильно професійний фаховий друкар, є таке припущення, що всі ці роки він провів в Європі, працюючи в різних друкарнях. Оформлення його книг вказує та те, що він дуже добре знав європейську книгу.
На це вказує, в принципі, і Львівський Апостол. Ну, по-перше, заставки також дереворидні – на чорному тлі такі, майже об’ємні акантові гілки з квітами, або шишками, це абсолютно традиційний орнамент, який зустрічається в Європі.
Єдина гравюра прикрашає Львівський Апостол – це гравюра святого Луки. Дуже цікава сама рмка навколо цієї графюри, тому, що це рамка з Біблії М. Шарфенберга. Тільки там фона має купідончиків, херувимчиків і троянди, а Федорович, оскільки для православ’я це було не прийнято, забрав це все, але рамка та сама.В середині є апостол Лука. Відомо що це є рисунок Лавриша Пухали, львівського художника і близького товариша Івана Федоровича.
Львівський Апостол Івана Федоровича
В свій час Віра Іларіонівна Свенціцька навіть припустила, що це є портрет самого Івана Федоровича, бо у Львові тоді було дуже модно малювати апостолів із иаких, абсолютно конкретних людей. Тому це припущення абсолютно нормальне. Оригінального портрету Федоровича не існує.
Сам цей текст абсолютно уніфікований, ясно що церковно-словянською мовою, причому цей текст ще передруковувався 300 чи 400 років після в усіх Апостолах України.
Львівський Апостол Івана Федоровича
В кінці книги є коротка і дуже цікава післямова “Як постала і свершится друкарня сія”, де Федорович описує фактично своє життя, нажаль не перші роки, вже з 50 років приблизно, як він був в Москві, чому він з неї втік, як він працював в Заблудові і як пізніше приїхав до “богоспасаємого” Львова.
Дуже цікаві обставини і дуже цікава мова – вона вказує на те, що людина дуже вільно володіла літературою того часу. Принаймні там зустрічаються прямі вислови Златоуста Григорія Двоєслова. Ось так як ми зараз користуємось – ми можемо з книжки сказати якусь фразу, так могло бути і в ті часи.
Львівський Апостол Івана Федоровича
Друкарство в той час, яке мало бути дешевшим ніж рукописна книга, було дорожчим приблизно втричі. Книги були дуже дорогі і розходилися дуже повільно. І друкарство вимагало дуже доброго вкладення грошей. Ну і він (Федорович – ред.) каже: “Я вже обійшов всіх багатих і знатних і навіть священика просив оголосити в церкві, але ніде не знайшов допомоги і тільки люди прості як та сира вдовиця, віддали мені свій останній гріш”. Це він натякає на братчиків, тоді ще не було назви Ставропігії, але саме братство вже існувало давно. Бо видно навіть по документам, які люди були біля Федоровича у Львові – Це, в основному, братства всі, пізніше з назвою Ставропігійське.
Ну і завершується вона (Післямова – ред.) побажанням друкувати і далі інші книги. Він (Федорович – ред.) там написав: “Гетьман Хоткевич дав мені село з тим щоб забезпечити мене. Але не можу я займатися рільництвом – займати рільництвом життя своє. Бо має розсівати по світу зерна духовні”.
У 1896 році на вулиці Потоцького (тепер Генерала Чупринки) виросла кам’яниця, яку для себе та своєї родини звів львівський архітектор Вінцент Равський (1850–1927) – архітектор, скульптор, живописець, що належав до архітектурної династії Равських.
Вінцент Равський, 19271925-19301970-1985
Окрім вілли на Чупринки, за проектом архітектора зведені будинки на вул. Січових Стрільців, 3 (1887), на розі вул. Рилєєва та Матейка, 8 (1894), вул. Ліста, 4 (1895), вул. Дудаєва, 9 та 17 (1906).
Перед власним будинком Равський спроектував огороджений кам’яним парканом садок. Та у 1960-х роках, коли розширювали хідники, всі садочки вулиці ліквідували.
Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років власником кам’яниці стало згромадження Служебниць Непорочної Діви Марії (найчисленніше чернече жіноче згромадження української греко-католицької церкви, засноване у 1892 році) на чолі з сестрою Йосафатою Гордашевською. Кам’яницю реконструювали та добудували ліве крило.
Після війни згромадження Служебниць Непорочної Діви Марії припинило існування, служебниць виселили. У будинку розташували медичний заклад – від 1945 року тут містилась 6-та робоча поліклініка, а через кілька років – ще й 5-та дитяча консультація. На початку 1950-х років змінилося призначення лікувального закладу – у будинку розташувалися поліклініка невідкладної допомоги обласної клінічної лікарні та дитяча консультація Дитячої соматичної лікарні.
Після побудови будинку 5-ої поліклініки на вул. Пушкіна, 45 у 1960-х роках туди переселилася поліклініка для дорослих.А у старій кам’яниці залишилася 5-та дитяча консультація, що існує досі.
Реклама кінотеатрів сприяла зростанню зацікавлення мешканців Львова кінематографом. Інформацію про рекламу фільмів і кінотеатрів ми зустрічаємо вже у перші роки їх існування. Власники кінотеатрів використовували різні методи зацікавлення: реклама у пресі, візуальна реклама на вулицях міста, поширення інформаційних листівок, проведення акцій і розіграшів.
Кінотеатр “Сінефон” в пасажі Міколяша
У своїх спогадах львівський адвокат Олександр Надрага пише про рекламу фільму “Африканський Сціпіон”, яка висіла на мурі при вул. Ягелонській (суч. пл. Генерала Григоренка). Рекламні афіші кінотеатрів розвішували не тільки біля кінотеатрів, але й на рекламних щитах міста чи як транспаранти у залюднених місцях. Часто афіші просто приклеювали на стіни будинків. Електрифікація міст вплинула на появу світлової реклами, яка була дуже популярною. Відомо, що у 1912 р. на кінотеатрі “Казка” (Bajka) було встановлено одну з перших світлових реклам у Львові.
Рекламне оголошення кінотеатрів “Коперник” та “Марисенька”, газета “Słowo Polskie”, 3 січня 1927 року
Про рекламу кінотеатру в пасажі Міколяша (початок вул. Коперніка, тепер не існує) у міжвоєнні роки згадує у своєму автобіографічному романі польський письменник та есеїст Ян Парандовський. Він пише, що вхід до кінотеатру був обліплений афішами з програмою. Над ними висіли гігантські фотографії кінозірок (“чудотворців і чародіїв нової доби”): Асти Нільсен, Макса Ліндера, Генні Портер. Власники львівських кінотеатрів співпрацювали також із українською рекламною фірмою “Фама”, якою керував Роман Шухевич.
Рекламний шит на старому львівському будинку
Ось як згадує колега Шухевича, Богдан Чайківській, про цей бізнес: “Наше підприємство дуже розрослося, ми почали займатися ще й рекламою в кіно. Дрібні кінотеатри рекламувалися в нас. Ми робили купони з печаткою на звороті з емблемою “Фами”, які давали знижку. Я пояснив дирекціям малих кін, що їхні білети є задорогими для українців. Також я їм сказав, що ми зуміємо забезпечити їх відвідувачами, бо тепер у них і так є повно вільних місць. Їм ці ідеї дуже сподобалися. Дійсно, у них через деякий час було повно відвідувачів й почали масово роздавати ті наші білети. Виходило, що білети з польською печаткою коштували 90 грошів, а з українською – 49, відповідно українці почали до них постійно ходити. Побачивши, скільки приходить людей, кінотеатри дали нам можливість показувати відвідувачам наші діапозитиви перед початком фільмів. Це давало змогу нам заробляти гроші на продажу цих білетів, а також зробити через них велику рекламу “Фамі” серед української суспільності. Тоді ж великі кінотеатри, такі, як “Атлантик”, “Марисенка”, “Коперник” теж погодились на співпрацю з “Фамою”, бачачи наші беззаперечні успіхи в роботі з малими кінами. При подальшому доброму відвідуванні цих кінотеатрів українцями з нашими купонами вони нам давали багато безоплатних купонів на нові кіносеанси. У свою чергу, ми їх розповсюджували безплатно серед наших постійних клієнтів, які були з цього дуже задоволені й охочіше з нами вели в подальшому співпрацю. Таким чином ми зуміли здобути той ринок діапозитивів у кінах, який до того для нас був закритий, бо його контролювали поляки”.
Рекламне оголошення кінотеатру “Атлантик” у виданні “Gazeta Lwowska”, 28 січня 1934 року
Саме власники та керівники кінотеатрів керували рекламною діяльністю цих закладів. Серед них виділявся Людвіг Кухар, власник кількох кінотеатрів у Львові. Кухар був хорошим менеджером і вмів зацікавити глядача, часто під час кіносеансів у його кінотеатрах роздавали рекламні листівки з програмою фільмів на наступні дні.
Рекламна листівка кінотеатру “Корсо” за 12-15 грудня 1913 р. Зворот.Рекламна листівка кінотеатру “Корсо” за 12-15 грудня 1913 р. Лицева сторона.
На таких листівках розміщувалась інформація про програму кінотеатру “Кухар” (Kuchar), а на звороті – програма кінотеатру “Лев” (Lew). Реклама повідомляла адресу кінотеатрів, а також місце розташування їхніх кас, кількість місць у залі, години роботи, програму та інформацію про фільми, ціни на квитки та можливі пільги. Схожі рекламні листівки були і в деяких інших львівських кінотеатрів (наприклад, “Сфінкс”).
Реклама фільму “Quo vadis” у кінотеатрі “Фатаморгана”, газета “Kurjer Lwowski”, 13 січня 1918 року
Рекламні оголошення про кінотеатри охоче розміщувала місцева преса. Щоправда, розміщення реклами у газеті могли собі дозволити лише найбагатші кінотеатри. Окрім реклами, у міжвоєнний період у пресі регулярно публікувалися репертуари кінотеатрів. Деякі газети (“Kurjer Lwowski”, “Кіно” тощо) друкували купони на знижки, що давали змогу придбати квитки вдвічі дешевше. Уся реклама, як і самі фільми, повинна була пройти цензуру. Частка реклами кінотеатрів становила 3,1% від загального обсягу рекламної продукції у Львові.
Того дня здавалося, що весь Львів рухався у напрямку парку «Залізна вода». Йдучи, люди обговорювали, як і що робилося, що вдалося і що ні, а що треба допрацювати. Йшли, як задоволені господарі до об’єкта своєї багатоденної праці, про який уже давно мріяли, а тепер власними руками створили. 18 серпня 1963 року відкривався стадіон «Дружба».
Стадіон “Україна” у Львові (колишній стадіон «Дружба»), фото 70-их років
Офіційно спортивну арену будували менше п’яти місяців – з 1 квітня до 17 серпня 1963 року. Однак насправді активні підготовчі роботи на місці старого глиняного кар’єру тривали більше трьох років.
«Чотири роки тому тут був пустир, а сьогодні зусиллями робітничої молоді (на громадських засадах) створена перша черга спортивного комплексу і чудовий молодіжний парк», – писала газета «Львовская правда» у серпні 1963 року.
Проект розробили четверо львівських архітекторів – Ярослав Назаркевич, Лариса Скорик, Ярослав Порохнавець і Володимир Блюсюк.
Місце під новий стадіон вибрали вдало. Раніше тут був закинутий глиняний кар’єр, навколо якого вже була створена певна інфраструктура й існували під’їзні дороги. Та й розташований він неподалік центра Львова, тож за потреби сюди легко можна було дістатися пішки.
Будівництво стадіону “Дружба” на Снопкові (тепер стадіон “Україна”)
Те, що сьогодні видається неймовірним, на початку 1960-х у СРСР було звичної справою. Ні брак грошей, ні відсутність кваліфікованої робочої сили не стали на перешкоді амбітним планам. Рецепт був простий – працювати треба безкоштовно.
«Оголосивши спортивну будову комсомольською, юні львів’яни – робітники підприємств, студенти вузів, учні технікумів і шкіл – спорудили казковий палац, чудове місце відпочинку для трудящих», – захоплено розповідала про отриманий результат газета «Ленінська молодь».
На практиці це виглядало так – представники підприємств і навчальних закладів Львова й області мали безкоштовно відпрацювати на будівництві 150-250 годин кожен. Те саме стосувалося і виділення важкої техніки: на підприємство надходило відповідне розпорядження – і наступного дня трактор, бульдозер чи самоскид із повним баком пального та водієм був на об’єкті.
Однак більшість робіт виконували вручну. Туди-сюди безперервно снували тисячі носилок, відер і знаменитих «комсомольських шуфель» – вдвічі більших від звичайних.
Студентів і учнів бракувало, тож до робіт масово залучали військових – солдатів строкової служби. Працювали навіть ув’язнені – щоправда, окремо і під особливим наглядом.
Результатом такого «всенародного ентузіазму» стала нереально низька, як на теперішні часи, вартість будівництва. Згідно з держактом, кошторис першої черги будівництва стадіону становив 100 тис. крб. Кваліфікований будівельник тоді заробляв близько 100 карбо-ванців на місяць…
Керував будовою Василь Мазур, третій секретар Львівського міськкому партії. За свідченнями очевидців, він не цурався долучитися до «чорнової» роботи разом зі студентами і робітниками, але здебільшого сидів із паперами на одній із незавершених трибун, завжди на одному й тому ж місці.
Згодом співробітники та підлеглі Мазура навіть запропонували назвати новий стадіон його іменем, але їхнє прохання не підтримали. Навпаки – Василя Мазура після завершення будівництва зняли з посади секретаря міськкому. Очевидно, за надмірну ініціативність.
Після здачі в експлуатацію стадіон «Дружба» передали під опіку «Електрону», сповідуючи радянський принцип закріплення громадських об’єктів за підприємствами, які їх потім утримували. Працівників стадіону приймали на роботу на «Електрон», тут вони числилися при певних цехах, хоча насправді працювали на добудові й утриманні спортивної арени.
Водночас з основним об’єктом закладали і парк навколо нього, який назвали, як і стадіон, – «Дружба». Спланували його таким чином, щоби створити якнайкращий доступ до споруди. У 1990-х парк перейменували на «Снопківський» – за історичною назвою місцевості, де він розташований.
Загальна площа території нового спортивного комплексу разом із парком становила майже 40 гектарів.
«Львів’яни одержали чудовий подарунок: у мальовничому куточку міста, біля парку Залізні Води, закінчено будівництво першої черги стадіону «Дружба». Це буде одна з найбільших спортивних споруд республіки. Трибуни вмістять 32 тисячі глядачів, а після завершення всього комплексу будівництва – понад 40 тисяч. Стадіон матиме прекрасну бігову доріжку, легкоатлетичні сектори, різні ігрові майданчики. Збудовано душові, лікарські кабінети, ряд підсобних приміщень. Велику участь у будівництві взяли трудящі Львова, зокрема молодь. Юнаки та дівчата проводили тут недільники та суботники», – писали кореспонденти «Вільної України» 20 серпня 1963 року.
Стадіон “Україна у Львові” (колишній стадіон «Дружба»)
Стадіон у той час був чи не єдиним місцем, де панувала справжня демократія, але водночас і культура. Тоді ніхто не міг дозволити собі кинути пляшку на поле чи скандувати матюки. Зате в своїх емоціях і переживаннях людина ставала вільною, не боялася, що сусід по лавці «закладе» тебе завтра, як це міг зробити сусід у будинку чи колега на роботі.
На стадіоні вирували баталії не лише на полі, а й на трибунах. Нерідко вони переходили межі спортивної тематики. Весь період до початку перших демократичних мітингів саме спортивна арена виконувала функцію центрального майдану міста, де затиснуті системою люди могли відчути свободу.
– Спочатку стихійно виникали післяматчеві багатотисячні походи від стадіону «Дружба» до центру міста, які перетворювалися на справжні демонстрації, – згадує Ілько Лемко, відомий львівський краєзнавець. – Від матчу до матчу ці демонстрації поступово набували організованості й чіткого маршруту: проспектами Шевченка, Леніна (тепер Свободи), потім натовп звертав ліворуч перед Оперним і рухався проспектом у протилежному напрямку. Міліція хоча й хапала найактивніших демонстрантів, усе ж нічого не могла вдіяти з 10-20-тисячним натовпом – і на цей час перекривала автомобільний і трамвайний рух у центрі міста. Поступово разом із вигуками ««Карпати» – вперед!» з натовпу дедалі частіше лунало «Україні волю!»
Стадіон «Дружба» був свідком цілої низки історичних подій. Наприклад, 1967 року до Львова на дні радянсько-чехословацької дружби прибули, напевно, найзнаменитіші люди того часу – перший космонавт Юрій Гагарін, перша жінка-космонавт Валентина Терешкова та перша людина, яка побувала у відкритому космосі, – Олексій Леонов. На стадіоні їм організували багатотисячну зустріч із мешканцями міста. «Зірки космосу» приїхали на відкритій машині, здійснили коло пошани та виступили на трибуні. У пам’ять про цю подію на одній з колон стадіону була вміщена пам’ятна таблиця, котра, на жаль, зникла під час реконструкції у 1990-х.
На цьому ж стадіоні «Карпати» спочатку перемагали, а згодом приймали вітання з нагоди історичної події для футбольного Львова – здобуття Кубка Радянського Союзу 1969 року. Хоча перший свій матч на новому стадіоні 18 серпня 1963 року проти вільнюського «Жальгіріса» «Карпати» програли – 0:1.
У 1970 році Львів уперше побачив на своєму стадіоні бразильських футболістів зі знаменитого «Палмейрас» – тоді на 42-тисячній «Дружбі» зібралося понад 50 тисяч уболівальників.
1992 року стадіон «Україна» (пере-йменований 1990-го) приймав фінал Першого чемпіонату незалежної України. У цьому матчі «Динамо» (Київ) поступився сімферопольській «Таврії».
Вчора Фотографії Старого Львова мали чудову нагоду поспілкуватися з відомою львівською художницею Дарією Зав’яловою.
Більшість львів’ян знають Дарію як талановитого художника-сценографа, котрий вже багато років працює головним художником Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові, проводить виставки та творить свої мистецькі витвори в царині творчого текстилю.
“Колись мені було дуже легко, я говорила що вся моя творчість ділиться на два “Т” – Театр і Текстиль. Оскільки я закінчила Текстиль в Академії Мистецтв і я його майже ніколи не кидала. Я весь час працювала в галузі текстилю і виставлялася на текстильних виставках. У мене є мої друзі, які знають мене як текстильника і член спілки художників я власне як член як художник по художньому текстилю. А от живопис – це таке, в певній мірі, повернення до першоджерела. Тому, що ще до того, як я стала студенткою Академії Мистецтв, ще до того, як я професійно почала займатися мистецтвом – я малювала “як Бог на душу покладе”, тобто дитячі, підліткові роки і моєю першою і, напевно, на все життя любов’ю був Львів.” – розповідає Дарія Зав’ялова.
Також під час розмови Дарія поділилися з нами своїми творчими планами на майбутнє та частково відкрила завісу таємничості над своїми проектами в наступному році.
Але, не будемо забігати наперед і збережемо інтригу до перегляду повної версії нашої розмови.
В кінці ХІХ на початку ХХ століття повним ходом розвивалась промисловість. Міста росли з шаленою швидкістю. Шум і постійний рух зробили їх не надто привабливими для проживання. Саме в такий час виникла ідея створення чогось на зразок міста-саду. Мовою словника місто-сад це «розташоване на певній відстані від адміністративно-торговельного або промислового центру невелике місто з чітким функціональним зонуванням, переважно забудоване малоповерховими житловими будинками, що знаходяться серед масивів зелених насаджень. Ідея міста-саду зародилась наприкінці XIX ст. в Англії і на початку XX ст. була частково реалізована у низці країн.»
Одними з перших цією ідеєю захопились двоє видатних архітекторів Львова – Юліан Захаревич та Іван Левинський. Їхнє місто-сад планувалось на території Кастелівки (між сучасними вулицями Генерала Чупринки, Горбачевського, Кольберґа ). Тому коли Ф. Касслер та А. Остен у 1910 році запланували створити місто-сад в районі фільварку Красуцького ця ідея не була новою для Львова.
Фердинант Касслер протягом 1902-1907 навчався у львівській політехніці. Один з найвизначніших архітекторів Львова разом з А. Остеном запланували своє місто-сад в районі сучасного Нового Львову. За їхнім проектом воно мало вигляд прямокутника з великою круглою площею, від якої розходилось шість вулиць. З висоти таке розпланування нагадувало сонце з вулицями-променями. Створені таким чином ділянки мали забудовуватись одно, дво, чи триповерховими віллами, оточеними садами.
До першої світової війни встигли збудувати лиш кілька вілл.
Карта Львова. 1939 р.
вул. Тернопільська 15 (колишня Цешинська)
Дільниці і місто розділяв парк «Залізна Вода», закладений у 1905 році.
Парк “Залізна Вода”
У 1930 – х роках розпочалась забудова поміж теперішніми вулицями Тернопільською та Ярославенка. Роботами керував архітектор Тадеуш Врубель. Одні з найвідоміших його робіт – теперішній Палац культури ім. Гната Хоткевича та Будинок управління міських електричних закладів Львова, а тепер обласне управління СБУ.
Одні з найвідоміших робіт Тадеуша Врубеля
У 1933 році збудована водонапірна башта, за проектом Вітольда Мінкевича, для постачання води в даний район.
Водонапірна башта
Плану розбудови Красучина, над яким працював Ф. Касслер та А. Остен так і не було реалізовано. Цьому окрім усього іншого, завадила віддаленість від центру міста і відсутність трамвайних ліній.
Проходячи поміж львівськими будинками ми й не здогадуємось які історії пам’ятають їхні древні стіни. Напевно кожен знає будинок під номером 48 по вулиці Дорошенка. Меморіальна дошка, на ньому, повідомляє що «22 червня 1941 року біля цього будинку загинули від фашистської бомби українські письменники-комуністи Олександр Гаврилюк та Степан Тудор». Та насправді ця оселя відома через зовсім іншу, вагомішу, причину.
Будинок під номером 48 по вулиці Дорошенка у ЛьвовіМеморіальна дошка на будинку під номером 48 по вулиці Дорошенка у Львові
Мало хто знає, що сюди, як то кажуть у Галичині, на «кавалєрку» (залицяння) приходили не хто інші як Лев Шепарович, Андрій Мельник та Євген Коновалець. Останні двоє в стануть співзасновниками Української Військової Організації та майбутні голови ОУН.
Саме тут жив Степан Федак, дочки якого Ольга та Софія стануть дружинами відповідно Євгена Коновальця та Андрія Мельника.
На фото: Ольга Коновалець (Федак), праворуч: Ольга Коновалець з сином ЮріємУнікальна світлина: Зліва праворуч. Стоять: Євген Коновалець, невідома, Зенон Кузеля, Ольга Кузеля, Ольга Коновалець, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Степан Федак-молодший (виконавець замаху на Ю. Пілсудського у 1921 р.). Сидять: невідома, Юліан Головінський, Ольга Яра. Берлін 1927 р.Лев Шепарович – зять Степана Федака.Андрій Мельник – майбутній голова ОУН, зять С. Федака
Рід Федаків ще з кінця ХІХ століття був знаним не тільки у Львові а й у всій Галичині. Степан Федак, у майбутньому відомий філантроп, громадський діяч і правник народився 1861 році у м. Перемишль. Навчання проходив у бурсі ставропігійського інституту та академічній гімназії, після чого вступив на правничий факультет Львівського університету.
У 1899 році С. Федак разом з К. Левицьким та М. Грушевським засновують Українську Національно-Демократичну партію. Також С. Федак активно співпрацює з митрополитом А. Шептицьким. Довший час він виконував функції управителя Галицької митрополії та радника митрополита з правових питань. У 1918 році його призначено на посаду державного секретаря харчових справ уряду ЗУНР.
Степан Федак
Окрім Ольги та Софії Степан Федак мав ще шестеро дітей. Олена Федак стала дружиною Лева Шепаровича, а син Степан-Ярослав, активний учасник Української революції 1917-1920 років і ад’ютант Симона Петлюри буввідомий тим, що здійснив невдалий замах на Ю. Пілсудського. Цю подію називають першим терактом УВО, яку очолював Є. Коновалець.
Патріарх родини – Степан Федак помер 6 січня 1937 р. У наступному 1938 році вбють його зятя Є. Коновальця. У 1941 році помре ще один його зять Л. Шепарович, а в 1924 р. родину Федаків сколихне ще одне нещастя – загине Степан-Ярослав Федак.
Степан-Ярослав Федак
Невблаганна доля розкидала дітей С. Федака по світу. В купі з смертями рідних це стане їхньою платнею за активну участь родини у боротьбі за українську державу.
Зараз на будинку Федаків розміщена меморіальна дошка у пам’ять про загиблих поетів-комуністів. Але, нажаль, славетна родина Федаків не удостоїлась хоча б невеликої згадки на будинку де проживали стільки років поспіль.
23 грудня у Копальні кави, за адресою пл. Ринок, 10, відбувся виступ гурту «Cherry Band». «Теплий концерт у зимові дні» був задуманий, аби підбадьорити львів’ян та гостей міста.
«Cherry Band» – це етногурт зі Львова, який експериментує у стилях folk, pop folk, indie folk та ін. У складі колективу поєднані акустичні та електронні інструменти. У репертуарі колективу народні твори у власному опрацюванні (лемківські пісні, гаївки, колядки, щедрівки, народні пісні Західної України) та власні пісні на народні слова.
Гурт, окрім голосів, використовує у виконанні бандуру, перкусію, бас та клавіші. Один з основних інструментів – це бандура. Музиканти відзначають, що цей інструмент має східне коріння, і добре підходить для відтворення народної музики різних народів світу та сучасної музики.
До складу гурту входять: Анастасія Войтюк (бандура, гітара, вокал, написання пісень та аранжувань), Марія Бондалєтова (бандура, вокал), Юлія Вінтюк (бандура, вокал), Ірина Семенів (бандура, вокал), Стас Кириллов (перкусія), Сергій Свірський (бас), Ірина Лобанок (клавіші).
Концерт прийшовся до смаку глядачам і зібрав повну залу.
Реклама нас оточує повсюдно. В дома, в дорозі, на роботі, на відпочинку. Всі ми вже давно звикли до неї. Інколи навіть здається що реклама це витвір останніх десятиліть. Але це не так. Як виглядала реклама майже вісімдесят років тому ми зможемо прослідкувати на прикладі львівської газети «Діло» за 1937 рік. Отож Milka, NIVEA, Philips, Knorr, Dodge,Maggi, Aspirin сімдесят сім років тому…
Крем NIVEA
А так виглядала реклама Aspirin
Рекламували чукуляду (як тоді казали) Milka приблизно так:
Шоколад MilkaЦікаво який смак супи Knorr мали в той час?MaggiМило з такою назвою не могло не мати успіху“Радикальні” засоби були популярні і в ті часиЕкстрасенс Факір Бірман
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
У виставі задіяні:
