28 січня 2015 року, в приміщенні читального залу львівської обласної універсальної наукової бібліотеки, що знаходиться за адресою: м. Львів, просп. Шевченка, 13, відбувся вечір пам’яті генерал-хорунжого Армії УНР Петра Дяченка, а також демонстрація фільму “Чорні Запорожці”.
Член Правління у ГО “Пліч-о-пліч заради майбутнього”, Член Правління у ГО “Громадська варта” та Член Правління у ГО “Небайдужі” Юрко Антоняк
Вечір памяті та перегляд фільму відбувався у рамках проекту “Бліотечний кінозал”, котрий вже багато років веде член Правління у ГО “Пліч-о-пліч заради майбутнього”, Член Правління у ГО “Громадська варта” та Член Правління у ГО “Небайдужі” Юрко Антоняк.
Директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки, Іван Сварник
Розпочав вечір пам’яті директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки, Іван Сварник. Він наголосив на визначній історичній ролі Чорних Запорожців і та їх вклад в незалежність нашої держави.
Проректор Львівської Православної Богословської Академії кандидат богословських наук ієрей Михаїл Сивак разом зі студентами
Молитву за упокій Петра Дячека, разом зі студентами, проректор Львівської Православної Богословської Академії кандидат богословських наук ієрей Михаїл Сивак.
Історик, український громадсько-політичний діяч Всеволод Іськів.
Про Петра Дяченка та його участь у формуванні армії Армії Української Народної Республіки (УНР) розповів історик, український громадсько-політичний діяч, фундатор Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка та Народного Руху України заступник верховного отамана Великого козацького кола і крайовий отаман Прикарпатської Січі українського козацтва Всеволод Іськів.
Історія легендарної частині Армії Української Народної Республіки (УНР) – Кінного полку Чорних Запорожців. Його незмінний командир Петро Дяченко мав улюблений вислів: «Сміливі мають щастя» і, відповідно до свого життєвого кредо, добирав у полк відчайдухів, які заради своєї Батьківщини ладні були будь-якої миті йти на смерть.
Публікуємо два короткометражні фільми, котрі демонструвалися на вечорі пам’яті.
Одним з небагатьох критих, найменш постраждалих за сторічну історію, і донині добре збережених вважається пасаж Грюнерів у Львові. Знаходиться він за сучасною адресою пл. Григоренка, 5.
Давній пасаж Грюнерів у Львові, фото 2015 року
Історя пасажу і нової забудови дільниці загалом розпочинається разом із XX століттям, коли талановитий підприємець Якоб Грюнер вирішує інвестувати кошти у розбудову цього жвавого району.
Вул. Ягеллонська ( нині Гнатюка ), з численими, переважно єврейськими крамницями і складами, Рейтана ( нині Курбаса ) із завжди активною ” біржою “, банки, кав’ярні – все це створювало діловий рух, який потребував нерухомості …
Прибутковий дім Грюнера на Ягеллонській ( нині Гнатюка ), зведений 1911 року
” Пробою пера ” Якоба Грюнера на цій дільниці було спорудження прибуткового дому на вул. Ягеллонська, 20, який майстерно виконала фірма Міхала Уляма. За декілька років будинок повернув вкладені кошти …
Вензель Грюнера на кованих решітках при вході до пасажу, фото 2015 року
Будинок №5 на давній площі Смольки ( тепер – пл. Генерала Григоренка ) звів на замовлення Грюнера у 1912 р. в дусі модернізованого бароко архітектор Ю. Пйонтковський.
Довга галерея вестибюля, оздоблена металевими гратами з оригінальним малюнком, сполучалася через подвір’я з аркадою з будинком №8 на вул. Коллонтая ( нині Менцинського ), спорудженим також Ю. Пйонтковським – це колишній пасаж Грюнерів.
Галерея колишнього пасажу Грюнерів, фото 2015 року
З площі Смольки пасаж виходив на вул. Коллонтая ( нині Менцинського ), що не була людною, але мала велике значення – значно скорочувала шлях, сполучала вулицю Городоцьку з центральною частиною міста.
Нинішня вулиця Менцинського, другий вхід до пасажу Грюнерів, фото 1950 року
Будинки №5-7-9 на протилежному боці вулиці Менцинського мали колись спільне велике внутрішнє подвір’я – пасаж з численними єврейськими крамницями ( популярна назва – “львівський Бердичів” ).
Фрагменти ” львівського Бердичіва ” у пасажі Грюнерів, фото 2015 року
У різні часи орендарів у пасажі Грюнерів завжди вистачало.
У 1912-1914 рр. у пасажі містився Рільничий банк. Займався він купівлею і продажем сільськогосподарських машин, добрива, вівса.
У 1922 – 1929 рр. тут містився Загальний союзний банк. У 1906 р. тут була і молочарня “Пшеворська”, у 1909 р. – редакція єврейського журналу “Тагблат”, у 1929-1930 рр. – спілка з обмеженою відповідальністю “Автосервіс”. У 1938 р. – львівський відділ всесвітньо відомої фірми “Філіпс”.
Головна галерея пасажу Грюнерів у наші дні. Фото 2015 року
Мав пасаж і свою ” родзинку ” … Від 1918 року тут працював популярний кінотеатр “Марисенька”. На діяльність кінотеатру видавали ліцензію. У 1921 р. він належав К. Лісовському, у 1926 – Т. Кухару.
Наприкінці 1939 р. тут організували Театр мініатюр.
Після 1944 р. у приміщенні деякий час функціонував кінотеатр “Москва”, потім Клуб прикордонників, потім кінотеатр “Піонер”.
Тепер тут Львівський духовний театр ” Воскресіння “.
Сьогодні ми зустрілися з Анастасією Мурашевською, відомим екскурсоводом та знавцем міста, яка запросила нас на прогулянку в підземелля домініканського собору і розповіла історію про красуню Гальшку Острозьку.
“Про Львів можна говорити безкінечно. Але навіть, якщо Ви корінний львів’янин, то не можете сказати, що знаєте про місто усе, адже є ще інший підземний Львів, у який сьогодні я Вас запрошую.
Домініканський собор у Львові
Зараз я знаходжуся у найдовших та найстаріших підземеллях Львова, де в підземних келіях молилася княгиня Констанція та її чоловік Лев Данилович і відбувала покарання перша красуня Польщі Гальшка Острозька. В цьому підземеллі можна дізнатись про князівську в’язницю, побут монахів, їх історію, їхні святині, а також з цими стінами тісно пов’язана трагічна, але безмежно романтична історія «Чорної Княжни» — Гальшки Острозької. Окрім того підземелля приховують ще безліч таємниць. В цих товстих стінах можуть бути сховки із скарбами, таємні ходи, адже вони і надалі залишаються незвіданими, відкривши для нас лишень частинку своїх загадок.
Підземелля Домініканського собору у Львові
У середині XVI століття на площі Домініканів розгорілися справжні військові дії, а війна йшла, уявіть собі…за наречену. Цією нареченою була Гальшка з Острога — найбагатша тогочасна спадкоємиця усієї Речі Посполитої. Гальшка — це народна інтерпретація імені Єлизавета, Ельжбетта. Зовсім молоденька дівчина стала єдиною спадкоємицею величезних маєтностей роду Острозьких, які дісталися їй після смерті батька. Через свої багатство та вроду вона опинилась в центрі найбільшого скандалу XVI століття. І, звісно, охочих одружитися з нею не бракувало. І хоча вона не збиралась заміж, на це ніхто не звертав уваги. Вона силоміць була повінчана з улюбленцем польського короля — магнатом Лукашем Гуркою. Однак мати дівчини, Беата, користуючись прихильністю матері короля Бони, три роки не допускала до дочки небажаного зятя. Та ось королева Бона виїхала до Італії, і Гальшка з матір’ю, рятуючись від законного чоловіка, втекла до Львова і заховалася тут, в тодішньому монастирі Домініканів.
Гальшка Острозька в підземеллі Домініканського собору
Одного дня львів’яни прокинулись від звуків пострілів. Не домігшись нічого вмовляннями Гурка почав справжню облогу монастиря. Життя Львова завмерло, торгівля фактично припинилася на декілька тижнів.Волиняни з особистої охорони Гальшки вперто захищались. У розпалі військових дій до Домініканів пробрався під виглядом жебрака той, кого справді кохала Гальшка — православний князь Сімеон Слуцький. Закохані обвінчалися в монастирі, вважаючи попередній насильницький шлюб незаконним. Королю це все набридло і він наказав львівському старості сприяти зухвалому Лукашу у захоплені монастиря.Після того, як за розпорядженням старости був перекритий водогін, монастир здався. Проте захистити дружину Симеон Слуцький таки не зміг. Король визнав законним чоловіком Гальшки, звичайно ж, Лукаша, а нещасну дівчину, після недовгого ув’язнення у фортеці Високого замку, відвезли до замку Лукаша, до міста Шамотули у Польщі.Але вона так і не визнала його своїм чоловіком. Нещасна княжна не витримала випробувань збожеволіла і незабаром померла, а її багатство не дісталося жорстокому Гурці: було віддано сиротинцям та навчальним закладам, зокрема на створення відомого освітнього навчального закладу Острозької академії. Мешканці Шамотул досі показують «вежу чорної княгині». Так називали Гальшку, бо вона завжди ходила в чорному.
Підземелля Домініканського собору у Львові
Можна припустити, щоб якби не горе Гальшки в Україні могло б ніколи і не бути теперішнього Національного університету «Острозька академія» наступника першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів. А як Ви думаєте?” – з захопленням розповіла нам Настя.
І це тільки маленька частина львівських підземель, на екскурсію по яких вас запрошує Анастасія вже наступної неділі, 8 лютого 2015 року. Більше дізнатися про цю та інші захопливі екскурсії можна тут http://timetotravel.in.ua/
Місто Лева сповнене цікавими місцями, які часто немов ховаються подалі від людського ока …
Навряд чи усі старожили Львова зможуть пояснити, чому невеличка вулиця міста має назву Здоров’я. Справа у тому, що власне тут, у серці Нового світу, від початку XX століття знаходилася фабрика мінеральних вод ”Здоров’я”.
Будинок давньої фабрики “Здоров’я” на вул. Здоров’я, 9. Фото 2015 року
Підприємство було засновано на поч. XX ст. видатним львівським архітектором, підприємцем, меценатом І. Левинським, за одним з переказів – для доньки, що не могла похвалитись добрим здоров’ям …
Іван Левинський ( 1851 – 1919 ) – львівський архітектор, підприємець, меценат
Окрім створеної ним архітектурно – будівельної імперії, Левинський володів і вкладав кошти у числені бізнесові проекти – зокрема з відомим П. Міколяшем засновує і цю фабрику соків, шоколаду, мармеладу і содової води ”Здоров’я”.
Вулична сцена у Львові, ліворуч вгорі фірмовий візок для розвезення продукції фабрики “Здоров’я”, 1911 рік
Будівля підприємства розташована вглибині вулички. Невдовзі після зведення, у 1909 – 1910 рр. ії розширили і перебудували.
Будинок фабрики вод “Здоров’я”, фото 2015 року
Будинок – двоповерховий, прямокутний в плані, з виступом ризаліту на лівому боковому фасаді. Всередині на першому поверсі було розміщено машинний зал та приміщення адміністрації, на другому – хімічну лабораторію.
Підприємство не давало доброго прибутку, і зрештою збанкротувало. Аби хоч якось розрекламувати фабрику, Левинський вмовляє трамвайників облаштувати поблизу зупинку ( біля нинішньої лікарні № 5 на вул. Чупринки ), за переказами, кондуктори щоразу вигукували : ” Фабрика Левинського ! “.
Руйнація будівлі фабрики “Здоров’я”, наші дні
Між двома Світовими війнами у будівлі сусідували фабрика мінеральних вод Сима і Гірняка та пекарня Сохацького.
Сучасники не поспішають шанувати пам’ятку архітектури і промисловості Львова : на даху будується якась мансарда, прорубано балкони збоку будинку …
Зараз будівля використовується як адміністративна і житлова, не офіційно – переживає забуття і руйнацію .
Будинок колишньої фабрики мінеральних вод і газованих напоїв “Здоров’я”, наші дні, фото 2015 року..
Вчора, 29 січня 2015 року, в приміщенні музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові о 16.00 відбулась зустріч з відомим львівським поетом Віктором Небораком.
Метою зустрічі стала презентація третього доповненого видання книжки Віктора Неборака “Ведення у Бу-Ба-Бу” надрукованої вже цього року.
Віктор Неборак на презентаціі третього доповненого видання книжки “Ведення у Бу-Ба-Бу”, 29 січня 2015 року в в приміщенні музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
«Введення у Бу-Ба-Бу» – це не підручник, не лекційний курс і навіть не спогади про леґендарне літературно-атракційне угруповання, до якого має честь належати автор як Прокуратор. Це радше спроба ввести зацікавленого читача у час, пронизаний еклектикою, зламами, ілюзіями, прозріннями, злетами, падіннями і новими троянськими виправами. Застосований при вкладенні книги хронологічний принцип – не так претензія на історичність, як своєрідний замінник сюжетності. Отож «Введення у Бу-Ба-Бу» – це ще й достатньо суб’єктивний хронопис аґонії в Україні другого тисячоліття, яке вже, хвалити Бога, «за шеломянемъ».
Василь Ґабор та Роман Іваничук на презентаціі третього доповненого видання книжки “Ведення у Бу-Ба-Бу”, 29 січня 2015 року в в приміщенні музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Зустріч модерував український письменник та літературознавець Василь Ґабор, а серед гостей були такі відомі постаті як Роман Іваничук, Іван Вакарчук, Ніна Бічуя та багато інших.
Перша частина зустрічі складалася з розповідей Віктора Неборака про життєві історії, котрі описані в книжці і про ті, котрі залишилися поза межами.
Презентація третього доповненого видання книжки “Ведення у Бу-Ба-Бу”, 29 січня 2015 року в в приміщенні музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Друга частина зустрічі була не менш цікавою, адже тут відбулася прем’єра проекту “NeБоrok DVA” в стилі звукової поезії. Також Віктор читав свої вірші, переважно ті, котрі ще не опубліковані. А деякі з них напевно ніколи й не будуть опубліковані, такі як вірш до 50-тиліття Василя Ґабора тощо.
Також поет спілкувався з гостями зустрічі і відповідав на різноманітні каверзні запитання. А, оскільки був у досить “грайливому” гуморі, досить відверто висловлювався на різноманітні теми. Зокрема велика порція не надто приємних слів дісталася дісталася Ліні Василівні Костенко та багатьом авторам сучасності.
“В неї є чудові вірші, деякі я навіть знаю на пам’ять, але “Маруся Чурай” – це кіч. Писати в другій половині ХХ століття заримовану поему, після Паунда, Еліота, Сен-Жон Перса, заримовану поему, яку вона називає роман у віршах!? Якби це було в часи Шевченка – це було б нормально. Я цього не розумію. Я відверто про це кажу. І коли був скандал з Ліною Василівною, я там був до цього причетний, я молився, знову ж таки вдруге, своїми словами щиро, щоб вона щоб вона не дай Боже не померла, бо до мене тоді би припечаталося що я її вгробив. Вона, на щастя, живе і нехай живе ще 15 років.”, – дуже емоційно висловився Віктор Неборак про Ліну Костенко.
Віктор Неборак на презентаціі третього доповненого видання книжки “Ведення у Бу-Ба-Бу”, 29 січня 2015 року в в приміщенні музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Загалом вечір пройшов дуже цікаво і невимушено, успіх третьому виданню книжки Віктора Неборака “Ведення у Бу-Ба-Бу” , принаймні серед присутніх, гарантований. Всі охочі могли придбати її образу після вечора і попросити у автора автограф.
Найдавніша та найвідоміша з існуючих нині польських шкіл Львова, школа № 10, була заснована 1816 року. За час існування роботу тут припиняли лише одного разу – в роки II Світової війни, коли у цих стінах розмістили шпиталь…
Львівська тривіальна школа Св. Марії Магдалини, згідно первісної назви, від початку містилась у домініканському монастирі, згодом – у приватному будинку, доки 1883 директор міської будівельної адміністрації Юліуш Гохберґер та архітектурне бюро львівського магістрату не звели для неї нове приміщення.
Давня школа св. Марії Магдалини у Львові, фото 2015 року
Виконано споруду у стилістиці історизму другої половини ХІХ ст. ( використані форми середньовічної архітектури). Фасади, викладені червоною нетинькованою цеглою, оформлено високими готичними фронтонами, романськими архівольтами та розетами.
Одне з перших зображень школи Марії Магдалини, кін. XIX ст.
Будівля, зведена у популярному в той час ” аркадовому стилі “, нині є пам’яткою архітектури місцевого значення № 192.
Фасад давньої школи Марії Магдалини у Львові. 2015 рік
Школа отримує назву через своє розташування – навпроти парафіяльного костелу Св. Марії Магдалини. Але вихованці, як правило вживали зменшувальне – Магдуся ( пол. Magdusia ), підкреслюючи любов і ставлення до закладу.
Школа Марії Магдалини, фото до 1910 року
Від часу заснування школа Магдалини була жіночою, від кінця XIX ст. розрахована на учнівську молодь з околиць Кастелівки та Байок ( нині р-н вул. Чупринки, Сахарова, Київська, Котляревського ).
Фасадна частина школи Марії Магдалини, фото наших днів
У 1910 році шкільний будинок було розширено добудовою двох крил ( виконало бюро Міхала Уляма ), між двома Світовими війнами, за проектом Тадеуша Пісєвіча з західного боку добудовано навчальний корпус.
Так з’являється т. з. ” біла ” – чоловіча половина школи Марії Магдалини, заклад стає мішаним. Тепер це загальноосвітня школа №10 з польською мовою навчання.
Пам’ятне фото з першого причастя вихованок школи Марії Магдалини, 1939 рік
Після війни школа продовжувала роботу, однак площу її скоротили вдвічі. В корпусі, де раніше навчалися дівчатка, відкрито нову школу – № 3. Донині школи – сусіди успішно працюють на нелегкій ниві освіти.
Школи – сусіди, № 10 і № 3, фото 2015 року
27 червня 2013 року сесія львівської міської ради ухвалила присвоєння середній загальноосвітній школі №10 з польською мовою навчання історичної назви – школа імені святої Марії Магдалени.
Зображення Богородиці, Діви Марії у Львові можна зустріти скрізь, не тільки у числених храмах міста, а й на монументах цвинтарів, будинках, джерелах, каплицях ..
Своєрідний марійський культ середньовічного Львова сягає корінням у XIV ст., коли було зведено костел Марії Сніжної, нині Церква Матері Божої Неустанної Помочі ( УГКЦ ).
Костел Марії Сніжної у Львові, поштівка поч. XX ст.
Перші занотовані згадки про цей костел Львова датуються 1344 роком, вочевидь збудували його ще раніше. Деякі дослідники припускають, що зводився храм німецькими колоністами ( тоді ще католиками, а не лютеранами ) і був спочатку дерев’яним, а у 1350 році його вимурували із каменю.
Давній костел Марії Сніжної, нині Церква Матері Божої Неустанної Помочі у Львові, 2015 рік
До 1415 р. храм мав статус парафіяльного, доки його не перебрала Катедра. Документ 1358 року свідчить, що костелу вже тривалий час належав млин на Полтві. Ще у XIV ст. храм, що знаходився за міською стіною, обнесли власним муром товщиною 2 метри. Двічі Марію Сніжну відбудовували після пожеж, 1623 та 1683 років.
Костел Марії Сніжної на поч. XX ст., поштівка
Цікавою є історія присвяти цього храму. Пов’язана вона з однією з чотирьох головних базилік Рима – Санта Марія Маджоре. З її заснуванням на пагорбі Есквілін – одному з семи, на яких повстав Рим, згадується цікава легенда.
Папі Ліберію та римському громадянину Джованні Патрісіо ( який, не маючи дітей, разом із дружиною молитвами просив Діву Марію прийняти його маєток ) в одну з літніх ночей 352 р. з’явилася уві сні Діва Марія та наказала спорудити церкву на тому місці, яке влітку вкриє сніг. Вночі з 4 на 5 серпня горб Есквілін був покритий снігом, що було дивом у Римі, де і взимку сніг є рідкісним явищем. Папа, який прибув на місце події, за присутності свідків виліпив зі снігу зразок майбутнього храму, за яким почалося спорудження первісної церкви.
Барельєф Богородиці з Дитям на фасаді костелу Марії Сніжної у Львові, 2015 рік
Костел неодноразово перебудовували. У 1750 – 1751 роках його наново розписали та переоснастили, було прибудовано будинок органіста.
Останні перебудови та реставрація відбулися в 1888-1892 рр. за проектом Юліана Захарієвича – добудовано плебанію у неороманському стилі, муровану огорожу,замінено вітражі ; у 1893 р. стіни храму прикрасили розписи, виконані художником Едвардом Лєпшим.
Плебанія і огорожа костелу за проектом Ю. Захаревича, XIX ст., фото 2015 року
Храм діяв після II Світової війни. Зачинено його у 1951 році. Частину внутрішньої оздоби знищено, решта була передана у Історичний музей та Музей релігії та атеїзму, який свого часу влаштували у Домініканському костелі Львова.
Однією з найбільших втрат костелу було ” зникнення ” на поч. 1960 – х рр. скульптури Матері Божої, що стояла перед входом до храму. Ряд мистецтвознавців приписують її авторство Івану Георгію Пінзелю.
Скульптура Богородиці, до 60 – х рр. XX ст. прикрашала вхід до костелу, фото поч. 60 – х рр.
У повоєнні роки до стін храму прикріплено дротяні розтяжки електричної лінії трамваю, пущеного по вулиці Івана Гонти 1950 року. Внаслідок цього через вісім років довелось проводити обстеження та укріплення фундаментів, стін, ремонт даху.
Від 1988 року тут знаходився музей фотографії.
1995 року храм передано редемптористам УГКЦ, освячено як церкву Матері Божої Неустанної Помочі.
В центрі Львова, у дворику за адресою площа Ринок, 13, розмістилась галерея під відкритим небом «Щось цікаве». Цей арт-об’єкт заснований у вересні 2011 року мистецьким об’єднанням «Простір», і є єдиною галереєю під відкритим небом у місті. Тут виставляють свої роботи молоді художники, фотографи. Окрім виставок, в «Щось цікаве» проходять майстер-класи та акустичні концерти. Також тут працює магазинчик хенд-мейд виробів. Організатори запевняють, що кожен може знайти для себе щось цікаве в цій галереї.
Арт-галерея «Щось цікаве»
Будинок на пл. Ринок, 13 побудований на початку ХVІІ ст. місці попередньої ґотичної кам’яниці ХVІ ст. Першим її власником був Ян Алембек (Jan Alеmbek), львівський аптекар та бургомістр, автор першого опису Львова (1618 р.). Тоді будівля називалася «Алембеківська кам’яниця». Від давніх часів будинок нумерувався як 12а, після 1940 р. отримав новий номер – 13.
Адреса: пл. Ринок, 13
Театр юного глядача
Двір Театру Юного Глядача прикрашають старі ляльки, величезні метелики, мітли і маски. Це все колись було частинами декорацій до дитячих вистав, а сьогодні створює особливе облаштування дворику закладу. Створили його співробітники театру, а також болгарські вуличні художники Микола Божинов (Nikolay Bozhinov) та Вікторія Георгієва (Victoria Georgieva), останні прикрасили територію театру своїми малюнками.
Театр юного глядача
Також у дворику театру є пальми, зв’язані із кольорових ниток. Їх автор – львівська майстриня ярнбомбінгу Божена Городницька. Пальми прикрасила стічну дощову трубу. Творіння презентували 23 травня 2014 у рамках акції «Львів відкритий для пальм».
Двір загублених іграшок
У дворі за адресою Князя Лева, 3 існує справжній музей просто неба. Кіт у чоботях, плюшеві ведмеді та пластмасові зайці, ляльки, трансформери, садові гноми, старі лижі, глобус, велосипеди, іржава карусель – це все експонати імпровізованої виставки. Вхід у музей просто неба безкоштовний. Експонати можна чіпати руками та фотографувати. Зрештою, не заборонено й самому поповнити колекцію. Таким чином, десятки старих забавок перетворили львівське подвір’я на туристичний пункт міста.
Двір загублених іграшок
Зібрав цю незвичайну колекцію мешканець будинку Василь Глушковський для своїх онуків. Він поставив гойдалку, зробив пісочницю, змайстрував фонтан та прикрасив подвір’я іграшками, які приніс з дому, від родичів та друзів. Так звичайний двір перетворився на музей. У старих сервантах та на поличках розмістили забавки, неподалік стоять вазони з квітами, на стінах висять картини.
Адреса: Князя Лева, 3
Двір-музей СРСР
Мешканці будинку за адресою вул. князя Лева, 2 прикрасили територію перед своїми вікнами радянською та українською символікою, портретами та погруддями комуністичних вождів, тодішніми плакатами та картинами. Вони вже не пам’ятають, хто першим почав приносити сюди надбання давнини, але зараз двір нагадує ретро-галерею. У дворику можна побачити бюсти Леніна, старі меблі, вивішені репродукції популярних в радянський час картин і тематичні плакати, а поряд з тим, портрети Шевченка, текст українського гімну та ін. Колекцію постійно поповнюють як жителі будинку, так і туристи, які приходять подивитись на цікавинку.
Адреса: Князя Лева, 2
Двір-музей СРСР
Копальня кави
Кам’яниця за адресою пл. Ринок, 10 відома тим, що 30 червня 1941 з балкона цього будинку Ярослав Стецько проголосив «Акт відновлення Української державності».
Дворик будинку став одним із приміщень кав’ярні-крамнички «Копальня кави». Прозора стеля дає відчуття перебування просто неба, але у дворику завжди тепло. Тут можна випити кави у різноманітних рецептурних інтерпретаціях, а також послухати виступи музикантів, які відбуваються майже щовечора. Також, у дворику проходять літературні читання, презентації та інші мистецькі заходи.
Копальня кави
В «Копальні» стверджують, що каву, як корисну копалину на кшталт вугілля, видобувають з-під землі. Місце видобутку доступне для огляду, там же можна скуштувати напій, приготовлений за різними авторськими рецептурами.
Адреса: пл. Ринок, 10
Дворик по вул. Коперника, 30
Внутрішній дворик за адресою Коперника, 30 допомогли відремонтувати німці. Тепер у дворику на замість асфальту та парковки прокладена різнокольорова бруківка, весною планують висадити квіти в клумби, поставити лавки та обладнати дитячу зону. Німецьке товариство GIZ профінансувало 90% робіт, а мешканці будинку решту.
Дворик по вул. Коперника, 30
Загалом, благоустрій дворика коштував майже 300 тис. грн. На черзі відновлення наступних будинків та дворів львів’ян. Вже був оголошений наступний конкурс на проекти по облаштуванню внутрішніх дворів.
Адреса: вул. Коперника, 30
Подвір’я міської Ратуші
В робочі дні у цьому дворику можна зустріти працівників мерії, які вийшли викурити сигарету, випити кави або подихати свіжим повітрям з робочих кабінетів. А у святкові дні подвір’я перетворюється на театральні підмостки. Тут проходять вистави, музичні фестивалі, покази мод та ін.
Міська Ратуша – окраса площі Ринок, будівля є найвищою в Україні і з вежею складає 65 м. Впродовж усього часу свого існування тут розміщалась центральна міська влада, так, як і сьогодні.
Подвір’я міської Ратуші
Першу згадку про існування у Львові ратуші в 1381 р. можна знайти в хроніці Зиморовича. Вежа, яка зараз височіє над площею Ринок, є вже четвертою за рахунком. Вона постала у 1835 році. Згодом на ній встановили годинник з боєм виробництва віденської фабрики Штільє. Служить він досі, майже 180 років.
Вже минуло більше 100 років відтоді, як встановили перший в Україні скульптурний пам’ятник Тарасові Шевченку. Сталася ця подія у містечку Винники поблизу Львова. Сторіччя тому там була помпа. Нині також.
Цьому пам’ятнику у Винниках не 102 рокb, а лише 97. Але стоїть він на тому самому місці і дуже схожий на найперший в Україні
Зауважмо, що до того як пам’ятник Тарасу встановили у Винниках, пам’ятне погруддя Шевченка вже було існувало в 1898–1901 роках: але не як публічний пам’ятник, бо було встановлене в саді приватної садиби Алчевських у Миронівському провулку в Харкові. Ще один пам’ятник з’явився у селищі Лисиничі (теж під Львовом) у 1911 році, але це був пам’ятний хрест на честь Шевченка, але аж ніяк не скульптурне втілення постаті поета (нинішнє погруддя там встановили в 1961 році). Отже, винниківська скульптура таки перша на всю Україну й напевне що й на увесь світ.
А так, власне, виглядав той найперший пам’ятник і площа перед ним в день відкриття – 28 вересня 1913 року
Нині пам’ятники Шевченкові стоять абсолютно в усіх обласних центрах України і в дуже багатьох інших містах та селах. Загалом Тарас Григорович в камені чи металі постав більш як 11 сотень разів. Пам’ятники Шевченкові встановлені далеко поза межами нашого краю і є навіть в Китаю та на Кубі, поминаючи вже Арґентину, Португалію, Італію та решту країн, де, як то кажуть,«нашого цвіту» повно. Вважається навіть, що якщо не враховувати тоталітарних вождів та невідомих вояків, то у Шевченка найбільша кількість, як для однієї особи пам’ятників у світі.
Але, щодо Винник. У 1913 році пам’ятник встановили там з ініціативи товариства «Просвіта». Проект робив відомий галицький архітектор Олександр Лушпинський. Скульптурну композицію виконали з білого каменю-пісковика: погруддя на високому постаменті, два бічні фестони обрамлені в півколі.
До сьогоднішніх днів цей пам’ятник не достояв, бо його поруйнували вже через 5 років після встановлення — у 1919 році.
Як розповів «Z» директор Історико-краєзнавчого музею у Винниках Ігор Тимець, щойно через шість років, а саме у 1925 році, громада Винник зуміла отримати дозвіл на встановлення ще одного пам’ятника Кобзареві. Нове погруддя виготовив скульптор Андрій Коверко.
Цікаво, що і перше і теперішнє погруддя практично ідентичні, але Шевченко, спроектований Лушпинським був у шапці, а нинішній — без.
От якраз до цього — простоволосого — Шевченка у Винниках нині прийшли з квітами й пишними промовами активні представники громади та владці.
Століття тому цей день у невеличких Винниках теж був днем помпезним. Тодішня газета «Діло» у числі, датованому 28 вересня 1913 року, написала таке:
Відслоненє памятника Т.Шевченка у Винниках.
Осібним поїздом, що вийшов зі Львова о год. 9 20, приїхало до Винник коло 500 львівських гостий. На двірци привитали їх місцеві українці та в супроводі музик з Лисинич і Лавів відвели на площу, на котрій здвигнено Шевченків памятник. Перед памятником, заслоненим сино жовтою наміткою, уставили ся представники львівських та винницьких товариств з вінцями і прапорами.
Як представники українських парляментарного і соймового клюбу були д-р Евген Олесницький, радн. Іван Кивелюк і проф. Роман Залозецький.
Точно о год. 10. 30 роздав ся гук моздїрових вистрілів звіщаючий початок незвичайного торжества. Селянська орхестра з Лисинич відограла серенаду Шуберта „Над морем”. Поправним виконанєм сего кусника збудила подив у всїх присутних. Відтак місцевий мішаний хор під умілою дириґентурою учителя п. Вислобоцького відспівав Шевченків “Заповіт”. Саме торжество заінавґурував голова памятникового комітету п. реєнт Володимир Левицький. В часі промови зняв з памятника відслону та віддав його в опіку та на власність загалу винницьких Українців, складаючи подяку усїм, котрі в який небудь спосіб причинили ся до його здвигнєня.
На конець промови привитав представників товариств та усїх прибулих гостий.
Другий в ряду промовив представник українського парляментарного клюбу та Народного комітету д-р Євген Олесницький. В краснорічивій промові вказав на те, що памятник нашого ґенїя приходить ся нам здвигнути у Винниках а не Києві або у Львові, де всі заходи зустрічають ся з варварським відпором репрезентаций тих міст. Від товариства „Просьвіта” промовив о. сов. Лежогубський, вказуючи у своїй промові на ті ідеали, які проповідав Тарас у своїх безсмертних творах та взивав, щоби памятник Шевченка став для Вінничан символом нашої народної ідеольоґії.
З черги промовив відомий проф. Богдан Лепкий. По промовах новооснована місцева орхестра відограла гимн „Ще не вмерла”. В часї, коли лисиницька музика грала вязанку народних пІсень, уставив ся похід, який перейшов головними улицями Винник.
На чолї походу їхала кінна бандерия місцевих міщан в козацьких одностроях в числї около 40 людий. За ними йшли чети місцевих Соколів та Сокілок в одностроях з прапором, а дальше віддїли клепарівського Сокола з вінцем, Сокола-Батька з прапором, Сокола ІІІ з прапором і вінцем, Січи повітової в одностроях, Січи ім. Петра Дорошенка, Сокола з Борщович, Сухоріча, Гаїв та Підберезець, відтак делєґациї читалень „Просьвіти” з Лисинич, Гаїв, Підберезець,Миклашова, читальні в Середмістю, Голоска, Сихова, Звенигорода з вінцями. За Соколами уставили ся чвірками учениці У. Т. П., ґімназия С. С. Василиянок, ученики українських ґімназий, львівські гості, винницькі Українці та народ сусїдних місцевостий.
Улиці, котрими переходив похід, були так прикрашені безлїчю хоругов, що Винники під ту хвилю робили вражінє виключно української місцевости.
Похід на конець передефілював перед памятником Шевченка а делеґациї зложили вінці. Від читалень промовляло двох бесідників п. Д. Вендиш з Лисинич і п. П. Вовк з Гаїв.
Ось так закінчила ся перша часть сьвята.
Пополудни о год. 2. відбув ся фестин на площі місцевої „Просьвіти” і серед веселих забав та танців надійшов скоро час відїзду до Львова.
Сам памятник з тесаного каміня, робить дуже миле вражінє. Виконаний він після планів арх. Лушпінського в робітни п. Яворського у Львові. По трох камінних степенях виходить ся на камінне підмурованє окружене зелїзною огорожею. На обох кінцях стоять камінні стовпи. Сам памятник складаєть ся з 5 верств тесаного чотирогранного каміня, на котрім спочиває погрудє Тараса. Красу памятника підносить те, що лежить при головній улици Винник, що носить також назву Шевченка.
Здвигненєм сєго памятника дали винницькі Українці доказ, що праця у них іде скорим ходом вперед. Від себе можемо лиш побажати, щоби і на дальше стали приміром для усїх громад свого округа та звернули тепер свою працю на здобутє полїтичної переваги у самих Винниках, чого початком винна бути українська школа і українська рада громадська.
Традиції уваги до ближнього і опіки над убогими та нужденними у Львові сягають початків історії міста.
Ще з далекого XIII ст. відомі ” милості княжі на хліб убогим ” у церковні свята, пізніше – числені притулки, найвідоміші серед яких св. Лазаря , св. Софії , притулок альбертинців, вже у XX столітті це Палац військових інвалідів, “дешеві кухні ” тощо.
Милосердя і увага до нужденного ближнього віддавна стають невід’ємною складовою духовності міста Лева.
Споміж десятків осередків, що займались благодійністю у Львові, одним з найдавніших і найдієвіших був Дім праці Товариства Милосердя на вул. Св. Петра ( нині вул. Мечнікова, 39 ).
Дім праці на вул. Св. Петра ( нині вул. Мечнікова, 39 ), фото поч. XX ст.
Появі закладу завдячуємо святому Зигмунту Гораздовському ( беатифікований Іваном Павлом II у 2001 році ). Випускник Вищої Духовної семінарії у Львові, важко захворівши на хворобу легень дає обітницю Богові – все життя присвятити допомозі ближньому …
Святий Зигмунт Гораздовський ( третій ліворуч ), фото поч. XX ст.
У лютому 1882 року він засновує Дім праці для жебраків у Львові. Через декілька років заклад переходить під опіку Згромадження Сестер Милосердя Св. Йозефа, також утвореного Гораздовським.
Цікавою є архітектура Дому – будинок у стилі історизм виконаний з поліхромної цегли не вкритої тиньком, що відповідає архітектурі бюджетних споруд. Основними у оздобленні будинку є мотиви швейцарських вілл, наріжні стіни викладені поясами з жовтої та червоної цегли. Проектувала і зводила будинок фірма Івана Левинського.
Поштівка з видами Дому праці на вул. Св. Петра у Львові, поч. XX ст.
Вже в першому році існування Дому 170 бездомних жебраків, між якими було чимало дітей, знайшли там дах над головою й опіку, а старші – працю, відповідну до своїх можливостей.
З ініціативи отця розпочала також свою діяльність «Дешева кухня» у Львові. Харчувалися в ній робітники, студенти, шкільна молодь, діти, а найбільше львівська біднота. Видавали в ній біля 600 обідів щоденно …
Старий Дім праці у Львові, фото наших днів
Жебраки активно залучались до життя міста, і в такий спосіб соціалізувались, про це свідчить преса поч. XX століття :
“… ідучи за прикладом інших великих міст, 1 серпня буде закликати убогих з “Дому праці” до робіт на Личаківському кладовищі. За невелику річну плату вони будуть тримати в ладу могили ( садити квіти і деревця, підливати, полоти ). Поки що дирекція “Дому праці” не мала часу прикрашати могили квітами, лише весною 1908 року почне робити могили разом із обсадженням квітів. Таку ідею мають схвалювати всі, хто на Личаківському кладовищі має могили своїх рідних, а особливо ті, хто проживаючи поза Львовом не має можливості приїжджати і доглядати могили своїх близьких …” ( Газета Львівська, 13 липня 1907 р. ).
Дім Праці у наші дні, сучасне фото
Дім праці на вулиці Св. Петра функціонував, рятуючи людські життя і долі, до кінця II Світової війни.
За радянських часів заклад було ліквідовано, а у будинку влаштували житлові квартири.
Сьогодні ми зустрілися з Артемом Бондаром, знавцем історії Львова, співорганізатором багатьох лицарських фестивалів, фехтувальником з понад 20-тирічним стажем та практичним фахівцем у сфері холодної зброї. На зустріч під єдиний в Україні музей зброї “Арсенал” Артем прийшов разом зі свої вірним другом – півтораручним мечем.
“У мене в руках меч ХIV століття, меч середньовічного лицаря, який називали сідельним. Адже висів він у луці сідла і рубали ним сидячи верхи. Тому зараз з’явилася специфічна назва – меч у півтори руки, адже піднімали його двома руками, а опускали однією. При цьому друга тримала вуздечку.
Коли ж лицар спішувався, він використовував цей меч в бою двома руками і тут розпочиналася найцікавіша частина бою.
Адже фехтування цим мечем – це справжнє бойове мистецтво, яке дуже нагадує східні бойові мистецтва на кшталь айкідо. Цей меч використовувався не тільки для безпосередньої рубки і уколу, його можна було перехопити за лезо і використовувати як важіль, для того щоб відштовхнути противника, звязати його боєм, нанести удар перехрестям чи набалдашником, кинути воїна через своє коліно, перехопити меч за вістря щоб нанести більш точний удар десь під пахви, десь у прорізі на очах шолома.
Цей меч був дуже складним у використанні і воювали ним професійні воїни. ” – розповідає Артем.
“Цей меч був неймовірно важливим для християнського воїна, адже сам виглядав як хрест. Тримаючи меч в руках, лицарі молилися та несли віру Христову язичницьким народам півночі.
Півтораручні мечі, експонати львівського Музею Арсеналу
В експозиції нашого Арсеналу є меч прикрашений лицарським хрестом на наверші. Він належав воїну Тефтонського ордену, який свого часу був полоненим у Високому Замку після Грунвальдської битви.
Також в експозиції нашого музею є меч перехідного типу з більш складною гардою, на якому написано “Мене зробили в Мюнхені”. Це був знак якості, кожен воїн хотів володіти такою зброєю.
Також в експозиції є дуже цікавий меч, який був знайдений під час розкопок на березі річки Західний Буг. Цей меч, разом з його власником, впав в річку на початку XV століття. Він належав одному з лицарів Фредеріка Гербурта, власника Олеського замку. І цей воїн загинув під час бою з татарами. Меч пролежав пів тисячоліття у воді, був знайдений в 1955 році, і він в ідеальному стані, ним можна рубати хоч зараз. Це свідчить про те, що робота металурга і коваля була на дуже високому рівні. І цей меч було зроблено у Львові” – ділиться з нами різними цікавинками Артем.
Меч що належав одному з лицарів Фредеріка Гербурта і пролежав у воді пів століття
І це тільки маленька чистинка тих скарбів, котрі знаходяться у Львові в єдиному в Україні музеї зброї Арсенал.
Артем Бондар з задоволенням поділиться з вами різноманітними родзинками унікальних експонатів Музею Арсеналу на найближчій екскурсії, котра відбудеться вже цієї неділі, 1 лютого 2015 року. Більше дізнатися про цю та інші захопливі екскурсії можна тут http://timetotravel.in.ua/
Місток Тульє у Львові - перший залізобетонний виріб Європи
Львів направду багатий на слово ” вперше “… Сотні подій трапилось тут дійсно таки вперше – вперше у Галичині, у Європі, загалом у світі …
І якщо про залізницю, газету чи гасову лампу більшість з нас чула, те, що у Львові виготовили і презентували перший у Європі залізобетонний виріб для багатьох, сподіваюсь, стане цікавим фактом.
Дивовижно, але звичній багатьом львів’янам 11,5 метровій арці на подвір’ї Львівської Політехніки вже виповнилось 120 років!
Місток Тульє у Львові, фото наших днів
Це був перший залізобетонний виріб не лише у Львові, а й у Європі, перший вигнутий виріб з цього матеріалу у світі, який з ініціативи та за проектом професора статистики споруд і будівництва мостів Максиміліана Тульє спорудила фірма Івана Левинського.
Місток звели для відомої промислової Крайової виставки у Львові 1894 року, фактично як рекламу нового матеріалу – залізобетону. Для випробування міцності на місток наклали мішки з піском заввишки з будівлю головного корпусу.
Креслення містка Тульє у ” Технічному віснику “, 1894 рік
Про автора винаходу відомостей зберіглось досить небагато … Максиміліан Марцелі Тульє ( 1853 – 1859 рр. ), уродженець Львова, польський інженер впродовж 1889–1925 років керував кафедрою будівництва мостів Львівської політехнічної школи, а в 1894 і 1910 роках був її ректором.
Тульє – один із авторів теорії залізобетону, розробників правил використання цього матеріалу в будівництві мостів, запровадив поняття фази.
Максиміліан Марцелі Тульє ( 1853 – 1939 рр. )
Активний діяч Наукового товариства у Львові, від 1923 року – сенатор Польщі, з 1929 року – почесний доктор Варшавської політехніки, у створенні якої брав активну участь. Автор 29 підручників та 183 наукових праць.
Помер у день початку ІІ Світової війни, 1 вересня 1939 року. Похований на Личаківському цвинтарі.
Поранені польські військові у подвір’ї Політехніки, позаду проглядається місток Тульє, 1919 рік
Попри поважний вік місток прекрасно зберігся до сьогодні, і є гордістю не лише кафедри БКМ та Інституту будівництва та інженерії довкілля, а й усієї Львівської політехніки.
А тепер – це студентський символ. Є у студентів прикмета : якщо посидиш на цьому місточку – добре складеш іспити чи залік… Через цю арку проходять під час посвяти студенти-першокурсники.
Реміснича палата у Львові - памятка, що увічнила страйк
У 1910 – 1913 роках на давній площі Стрілецькій ( нині пл. Данила Галицького, 1 ), відомій від XIX ст. як місце проведення різноманітних ринків, за проектом Яна Протшке споруджували будівлю Ремісничої палати.
У 1914 році на заваді будівництву стає I Світова війна, і лише 1919 проект остаточно було завершено.
Споруда Ремісничої палати у Львові ( нині – Театр ляльок ), фото 2012 року
Будівлю прекрасно облаштували – великий зал, призначений для проведення спільних зібрань представників ремісничих професійних об’єднань, окремі приміщення для Спілки виробників сирих шкір, Спілки ювелірів і годинникарів та ін., показові класи для підмайстрів …
Реміснича палата у Львові, фото до 1914 року
Але добрим задумам перешкоджає повоєнна криза, за нею світова економічна ( 1929 р. ) … Ремісничі професії все більше асоціюються з важкою працею за мізерну плату, із злиденністю … Свідченням цього є своєрідні оголошення у львівській пресі тих часів :
“Львівська палата ремісничих стоваришень звернула ся до краєвої шкільної Ради з представленєм, що в наслідок неслушного упередженя суспільства до ремесла, брак ремісничих учеників. Представленє підчеркає, що навіть таких дітий не віддають до ремесла, які в середних школах не виказали достаточних успіхів і не мають материяльних средств до покінченя студий. В наслідок тої інтервенциї видала краєва шкільна Рада обіжник до дирекций ґімназий і реальних шкіл, в якім припоручає їм, щоби заохочували молодіж вступати до ремесла, тим більше, що з огляду на надмірне число т. зв. інтеліґенції – добрий ремісник стоїть о много ліпше чим урядник, який зі своєї невеличкої платні не може вижити і тому є задовжений по уши.” ( «Нове Слово», с. 5, липень 1914 ).
Табличка – барельєф із іменем архітектора будинку Ремісничої палати і роком побудови , фото наших днів
Водночас будинок Ремісничої палати, наче підкреслюючи скрутні часи, стає нагадуванням про кривавий страйк 1902 року у Львові.
Робітничий виступ на площі Стрілецькій 1902 року несподівано завершився бійкою із солдатами і кровопролиттям із жертвами серед робітників. Своєрідним нагадуванням про ті події стали фігури муляра і коваля на фасаді Ремісничої палати. Довго серед львів’ян ходила ” байка “- що в такий спосіб влада “увічнила”, як президент – коваль розправився з робітниками …
При цьому допущено помилку – Міхал Міхальський, коваль за фахом, був міським президентом 1905 – 1907 роках. Трагедія ж трапилась за його попередника Наленча – Малаховського.
Реміснича палата, фото до 1939 року
Будівля була змушена виживати. Від початку великий зал будівлі використовувався як кінозал під назвою кінотеатр «Балтик». Він функціонував і під час І Світової війни. Після війни кінотеатр, який мав назву «Штука», відновив діяльність 1926 р., його власником був відомий кіновласник Марек Парізер. Під цією назвою кінотеатр діяв до 1941 р., в часи німецької окупації тут працював кінотеатр «Космос».
Після ІІ Світової війни у приміщенні Ремісничої палати прем’єрним спектаклем “ Івасик-Телесик ” у 1946 р. відкрився ляльковий театр, який продовжує свою роботу й сьогодні
22 січня, у львівському Палаці мистецтв відкрилася виставка «Народна війна». Виставка стала результатом дворічної роботи науковців київського «Меморіалу». Автори працювали у державних та галузевих архівах СБУ 18-ти областей, опрацювали півтори тисячі архівних справ.
«Під час створення експозиції було використано матеріали державних та галузевих архівів СБУ з вісімнадцяти областей України. Загалом опрацьовано 238 фондів і 1325 справ. Водночас залучено понад 300 унікальних світлин з Центрального державного архіву кінофотодокументів України», – розповів автор і керівник проекту Роман Круцик.
У межах виставки вперше комплексно подано фото та документальні матеріали, що відображають маловідомі та свого часу ретельно замовчувані факти антибільшовицького опору на території Наддніпрянської України в 1917–1930-х роках. Висвітлено також масові селянські виступи, збройні повстання, діяльність підпільних організацій і повстанських загонів проти окупаційної політики радянського режиму.
Як розповів голова Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» імені Василя Стуса Степан Кубів, виставка буде пересувною. Уже завтра вона відкривається в Стрию та Самборі, а після цього побуває в районних центрах Львівщини. Також в її межах відбудеться презентація першого тому збірника архівних документів «Чекістське досьє окупованої України».
До популяризації виставки також долучився благодійний фонд Олега Канівця «Добре серце».
Як стверджують дослідники, до середини XX ст. цей кам’яний стовп з рельєфами й написами можна було вважати найдавнішою збереженою пам’яткою подібного роду у Львові.
Жахлива пожежа 1527 року знищує львівське середмістя, яке довгі десятиліття оговтувалось від трагедії. Водночас подія послугувала поштовхом до розбудови передмість, зокрема західного, у напрямку Сокільницької дороги.
Спорудження колони пов’язане з львівською патриціанською родиною Сикстів.
Колона Сикстів ( ств. бл. 1580 р. ) поблизу костелу Марії Магдалени, фото поч. XX ст.
Один із представників цієї родини, Томаш, у 1548 р. викупив міський лан, що простягався до межі Кульпаркова, і заклав там фільварок – Сикстуську колонію. Будинок цього фільварку стояв до 1873 р. поблизу сучасної вул. Каменярів. Відповідно, і лан, і дорога, що вела від міста до садиби, отримали назву “Сикстуських” ( сучасна вул. Дорошенка ).
Наприкінці XVI століття ( орієнтовно 1580 року ) Сиксти поблизу свого фільварку встановлюють колону– кам’яний стовп, що вірогідно слугував межею володінь, або пам’ятним знаком.
Колона Сикстів у 20 – ті роки XX століття
Грані колони були вкриті сценами Розп’яття Христа і латинськими написами. На колоні стояв куб у вигляді каплички, також із гранями і зображеннями : Ісуса на хресті, зі стоячими під хрестом Богородицею та Апостолом Йоаном, а в арочній ніші – постать святого у чернечій сутані з розп’яттям у руках. Найвірогідніше – це зображення Св. Франциска Асизького.
Верхівку стовпа Сикстів увінчував хрест.
За припущенням, саме від цього хреста і отримала назву найдавніша вулиця дільниці Новий Світ : Штандівська – Хрестова – Потоцького – Зігфрідштрассе – Пушкіна – Ген. Чупринки, яка починалася навпроти нього.
Стовп Сикстів і костел Св. Марії Магдалени, фото 30 – х років XX століття
У 1600 році, поблизу колони, коштом шляхтянки Анни Пстроконської була споруджена капличка для домініканок, що стала основою костелу Св. Марії Магдалини.
Ймовірно на поч. XVIII , на наріжнику паркану, що огороджував каплицю, поблизу входу до саду, з’являється барокова скульптура святого Яна Непомука.
Час не пошкодував пам’ятки – пошкоджені 1939 року верхівка у вигляді каплички і хрест, сусідня фігура св. Непомука, остаточно зникають у радянський час, написи було затерто цементним розчином …
Колона Сикстів у наші дні, сучасне фото
На завершення наведу рядки з праці польського дослідника Е. Моняка, про костел Марії Магдалени і його околиці, написані ще у 1927 році :
” … у пізніші часи домініканці прибудували ( до стовпа авт. ) з лівого боку граничний мур, що оточує сад плебанії, а з правого, між ним та будинком плебанії, збудовано браму, що провадить до саду. Так утворився закуток, що служив для скидання сміття та піску, а через те, що його закривають гілки дерев, цей пам’ятник втратив свій вигляд і залишився незауваженим та занедбаним. Шкода, що цю стародавню пам’ятку з 1580 р. так скривджено.”
50 років тому, 25 січня 1965 року Римський Папа Павло VI надав Верховному Архієпископу Львівському Йосипу Сліпому титул кардинала. Цей акт був учинений під час ІІ Ватиканського собору.
Йосиф Сліпий – Кардинал і Патріарх
Йосиф Сліпий (1892–1984) став третім кардиналом в історії Української Католицької Церкви. Його попередниками були Галицькі митрополити УГКЦ Михайло Левицький (1856) та Сильвестр Сембратович (1894). Після Й.Сліпого кардинальські регалії отримали чільники УГКЦ Мирослав Іван Любачівський (1985) та Любомир Гузар (2001).
Часом до цього реєстру долучають і митрополита Київського, Галицького та всієї Руси (1433–1458), Латинського патріарха Константинопольського (1458–1462), уродженця Салонік, грека Ісидора (1385–1463), який ще 1439 року отримав кардинальський титул від Римського Папи Євгенія IV. Але це відбулося до проголошення Берестейської унії латинського та східного християнства (1596). До того ж, 1458 року Ісидор зрікся титулу митрополита Київського та всієї Руси. Тому проблематично вважати його українським кардиналом.
Українська церква на ІІ Ватиканському Соборі
Владика УГКЦ в Аргентині Андрій Сапеляк писав у своїй книзі про ІІ Ватиканський собор: “Радісну вістку про піднесення до кардинальської гідності Первоіерарха Української Церкви приніс ватиканський часопис “Осерваторе Романо” 25-26 січня 1965 року. Ім’я Українського Владики було на четвертому місці, по Східних Патріярхах, між двадцятсімома церковними достойниками, яких Папа Павло VІ зволив піднести до священної Пурпури.
Номінація нових 27-мох кардиналів була загальною несподіванкою серед римських кругів, бо була думка, що Папа чекатиме аж до закінчення Собору. Зокрема для українців ця номінація принесла цю довгоочікувану вістку, що Верховний Архиєпископ Української Церкви був відзначений найвищою церковною почестю.
Коментар Ватиканського радія відмітив, що Архиєпископа Йосифа Сліпого, як і чеського Владику Берана, відзначено за геройську вірність Христовій Церкві. Знаменним було теж і це, що Верховний Архиєпископ Української Церкви одержав найбільшу церковну почесть разом з трьома східними патріярхами” ¹.
Згаданими владикою Андрієм Сапеляком східними патріархами, які стали кардиналами, були: Патріярх Мелькітської Католицької Церкви Максімос IV (Сирія і Ліван), Патріярх Маронітів Меучі (Сирія і Ліван), Патріярх Коптсько-Католицької Церкви Сідарус (Єгипет).
Йосип Сліпий і Папа Павло VІ, 1965 рік
25 лютого 1965 року в Соборі св. Петра в Римі під час врочистої Папської Літургії відбувся Чин поставлення кардиналів. “Усі Східні Владики відправляли у питомих кожному обрядові літургічних ризах. На цій Папській Літургії, з огляду також на сослуження Східних Владик, після відчитання Апостола в латинській мові, відчитано його також староукраїнською мовою. Рівно ж по Євангелії латинською мовою, читано Євангеліе по-арабськи. По Богослужбі кардинал Йосиф Сліпий пішов в асисті українських священиків до гробу св. Йосафата і там ще довго молився. Цього самого дня пополудні відбулись папські авдіенціі для новоіменованих кардиналів, яких супроводили їхні вірні. В особливій атмосфері відбулась авдіенція українського Кардинала-Ісповідника, якого супроваджала уся українська громада в Римі та численні українські прочани, які прибули з різних країн Европи, Канади, Америки” ².
Ще 23 грудня 1939 року ректор Львівської богословської академії, отець-митрат Йосиф Сліпий отримав номінальний титул архиєпископа Серрейського. Але фактично він став єпископом-помічником Львівським із правом наступництва Галицького митрополичого престолу, який тоді займав Андрей Шептицький.
Коли 1 листопада 1944 року закінчився земний шлях Митрополита Андрея Шептицького, Йосиф Сліпий очолив УГКЦ. Але вже 11-12 квітня 1945 року енкаведисти заарештували всіх ієрархів УГКЦ в Україні. А псевдособор 8-10 березня 1946 року “ліквідував” Греко-Католицьку Церкву в Україні.
Перед початком ІІ Ватиканського собору Папа Іван ХХІІІ звернувся до Москви з проханням звільнити Йосифа Сліпого та відпустити його до Риму. Звільнення Митрополита Йосифа домагалися громадські та політичні діячі з усього світу, зокрема й президент США Джон Фіцжеральд Кеннеді.
Врешті-решт 12 січня 1963 року Президія Верховної Ради СРСР звільнила Йосифа Сліпого й вислала його за межі “радянського раю”. Під час зупинки у Москві Митрополит Йосиф таємно висвятив у готельному номері єпископа УГКЦ Василя Величковського, який очолив Катакомбну Церкву в Україні.
9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий прибув до Рима, а наступного дня мав аудієнцію у Папи Івана ХХІІІ, якого 2014 року оголосили Святим.
Йосип Сліпий з Папою Іваном XXIII (1963)
Йосип Сліпий з Папою Іваном XXIII, 1963рік
“Коли Папа “Добряга” і Святець побачив перед собою довголітнього В’язня на волі, він бачив сповнення першого кроку у своїх далекойдучих планах, щоб зі Собором принести релігійну свободу цим народам і що його зусилля відповідали Божим планам. Тому-то його зворушення було таке глибоке, як він сповіщав прочанам Льомбардії цю свою велику “Потіху” а причини визволення Первоієрарха Української Церкви.
Визволення Митрополита Йосифа Сліпого мало особливе значення для Українців. Ця подія радісно зворушила до глибини увесь український народ. Уся еміграція однодушно різними способами виявляла свою радість по усіх континентах, при солідарності усього світу. Особливо глибоке значення мало визволення Митрополита Йосифа Сліпого для Української Католицької Церкви на Україні та в Сибірі. Ця так незвичайна подія, що мала у собі щось чудесного, скріпила в надії усіх тих, що залишились вірні Католицькій Церкві. І якщо для Папи Івана визволення Митрополита означало промінь надії, для українських вірних на Рідних Землях — це було запорукою загального воскресіння Української Католицької Церкви.
Однак незалежно від сподівань, що їх могло принести Українській Церкві визволення її Первоієрарха, одна велика річ була уже осягнена з приїздом до Риму Митрополита Йосифа Сліпого: Українська Церква мала свого представника на Соборі в особі її Первоієрарха, Київсько-Галицького Митрополита. Усі Українські Владики з вільного світу представляли радше український обряд та українські дочерні Церкви, які опинились по різних континентах світу, і в такій ролі вони вставились за українською матірною Церквою, вимагаючи окремим листом зверненим до Отців Собору присутності на Соборі Голови Української Церкви: Митрополита Йосифа Сліпого” ³.
11 жовтня 1963 року Український Львівський Архиєпископ Його Ексцелєнція Монсеньйор Йосиф Сліпий виступив з доповіддю на зібранні ІІ Ватиканського собору. “Промова Митрополита Йосифа Сліпого тривала около двадцять хвилин серед незвичайно великої уваги усіх присутніх. Відзначалась ясністю ідей, глибокістю богословських аргументацій та ясним, звучним, рішучим голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але і глибокого богослова та великого Пастиря, який відчуває усі сучасні проблеми Христової Церкви, насвітлюючи їх світлом української терплячої Церкви та усіх тих, що терплять разом з нею… У головній частині своєї промови Первоієрарх Української Церкви зайняв становище відносно дебатованих тем про колеґіяльність Єпископату і про жонатий дияконат; як також представив Отцям Собору свої погляди і погляди українських Владик, яке становище має зайняти ІІ Ватиканський Собор відносно найпекучіших релігійних і соціяльних проблем сучасного світу… Зроблено внесок на Соборі піднести Митрополію Київсько-Галицьку до Патріярхальної гідності. Пропозиція піднесення до Патріярхальної гідності Киівсько-Галицьку Митрополію була великою новістю для усіх Отцїв Собору, бо ця справа не була включена між темами, які мав розглядати Собор, і на перший погляд вона виглядала як річ партикулярна, що відноситься до одної помісної Церкви. Загал Отців Собору не був обзнайомлений зо справою, однак Отці ставились до пропозиції прихильно навіть з огляду на особу Митрополита. Чулись застереження, що у сучасних політичних обставинах створення українського Патріярхату це річ під цю пору неможлива” ⁴.
ІІ Ватиканський собор вніс деякі зміни в устрій Католицької Церкви. Зокрема, в кожній країні запроваджені Єпископські конференції, які займалися усіма церковними справами держави. До складу Єпископської конференції входили на всіх правах усі владики, які обирали собі голову конференції, і могли в разі потреби його усувати. Натомість для східних Католицьких Церков традиційною стала роль Патріарха. причому обсяг влади Патріарха і його Синоду простягався на всі територію, де були вірні відповідної Церкви та її єпархії, незалежно від державних кордонів.
Тому Йосиф Сліпий домагався патріаршого устрою і для УГКЦ. Він і Синод єпископів УГКЦ кілька разів зверталися до Папи Павла VI з проханням надати УГКЦ статус Патріархату. За утвердження патріаршого устрою в УГКЦ, окрім єпископату та священиків, виступав мирянський патріархальний рух.
Ця діяльність викликала незадоволення Московського патріархату і це стримувало Ватикан від надання патріаршого устрою для УГКЦ. Ще одним аргументом було відсутність легального статусу УГКЦ в Україні.
Однак уже з 1975 року священики УГКЦ стали називати Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого Патріархом УГКЦ. Першим був о. Іван Гриньох. Сам Й.Сліпий почав підписувати свої документи як Патріарх.
Надії на позитивне вирішення справи Патріархату УГКЦ відновилися з обранням Папи Івана Павла ІІ та легалізацією УГКЦ в Україні.
Патріарх Йосиф помер у Римі 7 вересня 1984 року. Його тлінні останки 27 серпня 1992 року були перенесені з Рима до Львова і після прощання, яке тривало протягом тижня, перепоховані у крипті собору Св. Юра, біля гробниці Андрея Шептицького.
Похід-прощання з Патріархом. Львів, 1992
Півсторічні домагання патріаршого устрою не завершилися донині, хоча центр УГКЦ перенесли зі Львова до столичного Києва. Як не відбулося й об’єднання Греко-Католицької Церкви навіть на території України. Мукачівська єпархія донині перебуває за межами впливу Верховного Архієпископа Святослава Шевчука…
Йосиф Сліпий – Кардинал і Патріарх
“Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви”, – сказав я у своєму Слові на закінчення нашого Синоду в 1969 р… Тому я вдячний вам, що ви виявили вашу зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся „за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси” у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. Апостола Петра в 1975 р. в часі Святого Року. Свою молитовну віру в завершення Повноти своєї Церкви маніфестували ви також співом, молитвою за Патріярха. Так само, як наш нарід молиться співом-молитвою і маніфестує свою віру в єдність – „Боже, нам єдність подай”, – чи віру в завершення своїх змагань за Повноту волі, коли благає: „Люд у кайданах, край у неволі, навіть молитись ворог не дасть… Боже Великий, дай йому волю, дай йому долю, дай йому щастя, силу і власть…” Патріярхат, видіння вашої віруючої душі, став для вас живою дійсністю! Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо ще трохи, і Патріярх, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й утілення Патріярхату в його особі. Та в вашій свідомості і вашому видінні зостається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем! Тому заповідаю вам: моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо!..
Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в’яжеться змагання за церковне об’єднання українського народу… Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріярхату Української Церкви!..” – проголосив Смиренний Йосиф Патріярх у своєму Заповіті в навечір’я празника Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії 1981 року.
ПРИМІТКИ
¹ Сапеляк Андрій. Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі. – Рим – Буенос-Айрес, 1967. – С. 255.
Протягом століть міська фортифікація Львова відігравала ключове значення у житті міста. Стіни і міські укріплення були не тільки гарантом безпеки городян, а й символом стабільності, процвітання, успішності міста Лева.
Саме це вабило тисячі купців зі Сходу і Заходу, мандрівників, переселенців, що шукали перспектив і нового життя …
Краківська брама, одна з двох, що вели до середньовічного Львова, – можливо не така помпезна і презентабельна як парадна брама Галицька, проте, безсумнівно, ефективна і уславлена у віках львівська оборонна споруда.
Краківська брама у XVII ст., пластична панорама Львова Я. Вітвіцького
Краківська брама входила у північну лінію міських укріплень, і була однією з двох крізь які можна було увійти до міста. За останніми археологічними даними знаходилась вона на перетині нинішніх вулиць Краківська ( буд. № 23 ) і Лесі Українки.
Це був цілий комплекс з вежами, мостами, барбаканом. На відміну від Галицької брами, Краківська була продовгуватою, з подвійними воротами, осі прорізів яких не збігались.
Перехрестя вулиць Краківська – Л. Українки, місце на якому стояла Краківська брама, фото 2012 року
Перша документальна згадка про Краківську браму – 1386 рік. Тоді вона мала назву Татарська, як і нинішня вул. Краківська. До 1404 р. збудовано гранчасту вежу кушнірів над брамою, до неї вів дерев’яний міст, згаданий у документах від 1407 року.
У 1476 р. Ян Шиндлер розпочав мурувати барбакан діаметром у 19 м. і малу вежу діаметром 10 м. біля зовнішньої брами, сформувавши таким чином зовнішню частину брами на міському валі.
Біля внутрішньої частини брами, 1500 року добудували другу малу вежу. У цих вежах знаходились скарбниці, до яких надходили зібрані у Львові податки – міські і королівські. На ” шиї ” Краківської брами, що мала ширину у 12 м., до 1522 р. збудували вежу ” на Гребельці “, для захисту її з сторони внутрішнього міського рову.
Вежа кушнірів у комплексі Краківської брами, на панорамі 1608 року
Під час пожежі 1527 р. комплекс Краківської брами майже не потерпів, чи не єдиний серед фортифікацій міста. Вежі Краківської брами 1628 р. відремонтував за свої кошти бургомістр Мартин Кампіан, а 1655 р. архітектор Андреа дель Аква звів нову, круглу вежу кушнірів.
Трасування Високого муру, у систему якого входила Краківська брама, під час ремонту вулиці Л. Українки у 2012 році
Брама часто слугувала за призначенням, і мала славне військове минуле. Вогнем з веж Краківської брами 1695 р. відбили напад на місто татар. При захопленні міста шведами у вересні 1704 р. єдина у місті обслуга вежі кушнірів загинула, але не здалась …
Одна з загадок брами – барельєф, що висів над входом до брами, тут думки дослідників розходяться, чи це було зображення Богородиці, чи Св. Станіслава Костки …
17 серпня 1623 р. вигоріло все Краківське передмістя до Краківської брами. Вогонь не подолав незабудованого простору, двох міських ровів і не перекинувся на місто, але спасителем міста оголосили Богородицю / Станіслава Костку, чий образ висів на брамі і кого стали вважати одним з католицьких патронів міста.
За переказами, коли австрійці розібрали браму, барельєф Богородиці закріпили над входом до вірменського цвинтаря у Львові.
Барельєф Богородиці над входом на вірмен.цвинтар,ств.1664 р.,знятий з розібраноі Краківськоі брами 18 ст.,фото 1912 р.
Краківська брама була розібрана 1783 року, згідно цісарського указу про ліквідацію міських фортифікацій Львова.
Львів увійшов у Новий час, але пам’ять про унікальну фортифікаційну споруду залишилась у назві вулиці і пам’яті нинішнього покоління львів’ян.
2004 року, в ході ремонтних робіт на вул. Краківська, виявлено рештки комплексу середньовічної Краківської брами. 2012 року під час ремонту вул. Л. Українки виявлено рештки Високого муру Львова, фундаменти брами, рови … На сьогодні об’єкти законсервовано.
Ірина Котлобулатова про «Книгарі та книгарні у минулому Львова»
У четвер, 22 січня о 18:30, в приміщенні кав’ярні-галереї «Штука», що знаходиться на вулиці Котлярській, 8, за участю Клубу шанувальників Галичини відбулася лекція про давні львівські книгарні.
Лектором виступила автор книги «Книгарі та книгарні у минулому Львова» Ірина Котлобулатова. Модератором зустрічі витупав мистецтвознавець Тарас Стефанишин. А найголовніше – потрапити на лекцію можна було абсолютно безкоштовно. Тому й не дивно, що охочі послухати цікасу лекцію почали збиратися в кав’ярні ще з шостої години вечора. А тим, хто ризикнув та прийшов рівно на 18:30, довелося слухати лекцію стоячи.
Ірина Котлобулатова та Тарас Стефанишин в кав’ярні-галереї «Штука» перед лекцією про «Книгарі та книгарні у минулому Львова» 22 січня 2015 року
Ірина Котлобулатова розповідала про львівське книгарство, про видвців та продавців книг, про те, що друкувалося у Львові і про те, як виглядали та де знаходилися львівські друкарні. Про те, що саме і яким накладом друкували у Львові.
Власне цій темі присвячено розлогу документальну монографію Ірини Котлобулатової, видану львівським «Аверсом» у 2005 році, наклад якої у 1000 примірників швидко розійшовся, і у книгарнях видання вже знайти не вдасться.
Ірина Котлобулатова підписує книгу в кав’ярні-галереї «Штука» перед лекцією про «Книгарі та книгарні у минулому Львова» 22 січня 2015 року
Львівське книгарство, існування якого розпочинає відлік у XV столітті, має строкату історію, багату цікавими фактами та яскравими особистостями. Ентузіасти книговидання Львова XIX-XX століття вберегли для сучасних краєзнавців величезний пласт знань про рідне місто, а їх внесок у інтелектуальний розвиток громади важко перебільшити.
Ірина Котлобулатова в кав’ярні-галереї «Штука» під час лекції про «Книгарі та книгарні у минулому Львова» 22 січня 2015 року
Час збігав непомітно і всій навіть не помітили як промайнуло майже три години. Але цікавих запитань і нерозкритих тем залишалося ще дуже багато. Тому модератор зустрічі мистецтвознавець Тарас Стефанишин пообіцяв наступні зустрічі з Іриною Котлобулатовою вже найближчим часом.
Ірина Котлобулатова в кав’ярні-галереї «Штука» після лекції про «Книгарі та книгарні у минулому Львова» 22 січня 2015 року
Наше видання зі свого боку обіцяє проінформувати вас про всі наступні цікаві події Клубу шанувальників Галичини і, по можливості, розповідати та показувати вам, як вони проходили.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
