14 лютого у Львівському театрі імені Марії Заньковецької влаштують святкову академію з нагоди творчого ювілею народних артистів України Таїсії Литвиненко та Федора Стригуна.
З ім’ям Федора Миколайовича асоціюється український театр часу незалежності, він зумів поєднати на сцені самобутність нашої нації та академічний театральний стиль. Таїсія Йосипівна – багатогранна особистість, яка своє життя присвятила розвитку театрального мистецтва і проявила себе не тільки як талановита актриса театру та кіно, але й як педагог. Творчий тандем Стригун-Литвиненко є знаковим для українського мистецтва. Вони подарували глядачам свій талант і виховали не одне покоління акторів. Театру заньківчан акторське подружжя віддало 50 років творчого життя.
Таїсія Литвиненко та Федір Стригун на перс-конференції
Поза сумнівом, львів’яни з нетерпінням чекають бенефісу улюблених акторів. Хоча сам Стригун переконаний, що зараз не до святкувань, бо війна. Тому наголошує, що зустріч із глядачами 14 лютого буде не святковою – творчою, і це роздуми про театр, показ фрагментів ретро-вистав та уривків з кінофільмів за участю народних артистів: «Поговоримо, а в кінці разом заспіваємо «Многая літа». Що ще треба?».
Про перебіг академії, присвяченій 50-літтю творчої праці на заньківчанській сцені подружжя Стригун – Литвиненко – у наступних числах «Дня».
Кам’яниці сучасного центру Львова настільки звичні, ” рідні “для нинішнього покоління городян, що часто нам важко повірити у те, що лише сотню років тому на їх місці стояли зовсім інші споруди …
Попередником знаного кожному львів’янину будинку Шпрехера ( більш відомого як ” Будинок книги ” ), на давній площі Марійській ( нині пл. А. Міцкевича ), був будинок Каліста Понінського.
Будинок Шпрехера, що зведений на місці давнього будинку Понінського. Фото 2015 року
Перша двоповерхова будівля з’являється на цьому місці 1829 року. Вона належала родині кравця Марцелі Громадзінського, який в 1847 році зводить вже чотириповерхову кам’яницю.
Будинок Понінського, 1894 рік
В 1867 році новим власником будинку став князь Каліст Понінський – його іменем кам’яницю продовжували називати решту років ії існування, а пізніше князь Любомирський, власник палацу на Ринку, і ще багатьох маєтностей у місті і за його межами.
Давній будинок Понінського з боку Валів Гетьманських ( нині пр – т Свободи ), 1910 рік
З 1880 року в цьому будинку деякий час містилася перша дирекція Галицької залізниці, а також знаходилася відома ” Академічна книгозбірня ”
Вид на північну частину Марійської площі, ліворуч – будинок Понінського. Поштівка 1906 року
У цьому будинку протягом 1902 – 1912 років діяла популярна серед львівських письменників та художників кав’ярня ” Монополь ” ( власник Ф. Гексель ), яку часто відвідував І. Франко. Постійними клієнтами кав’ярні були також політик Болєслав Вислоух, історики Ф. Яворський і Богдан Януш, професор Щурат, художники Ярослав Петрак і Фредерик Паутч.
Сучасний вигляд ділянки з будинком Шпрехера, фото 2015 року
” Монополь ” був місцем збору ” молодомузівців “- неформальної спілки молодих письменників і поетів Галичини, творчої молоді. Було вигідно тут сидіти – достатньо було купити горнятко кави і можна було залишатися до довгої розмови …
Неперевершено передає атмосферу цієї кав’ярні, коли тут з’являвся І. Франко, Петро Карманський : ” Приходив кожного дня під вечір до нашої кав’ярні ” Монополь” незамітно, без шуму, немовби соромився, що важився засісти при одному столі з огрядно одягнутими, якими ми намагалися бути. Випивав своє горнятко чаю, виймав з кишені в камізолі срібну монету і бавився нею. І ждав на нагоду побавитися з нами — молодими. Та приходилося звичайно ждати без успіху. Нам зашивалися роти в його товаристві, бо ми добре знали гостроту його язика та великі відомості, з якими не один із нас не міг суперечити. – Говоріть що! — врешті відзивався Франко, якому хотілося поговорити і забути про те, що після цілоденної мозольної праці в Товаристві ім. Т. Шевченка дожидає його не менш важка робота дома. Він же не дурно таскав під пахвою цілий оберемок всіляких рукописів і коректи! І хтось із сміливіших важився заговорити. Він слухав і ждав. Та коли приловив співрозмовника на якійсь фразі, що йому не подобалася, не втерпів, щоб не пришпилити його звичайним – ” дурниці говорите “. І аж тоді розв’язувалась його губа. Ми довідувались чимало такого, чого були б не вичитали ні в одній книжці, ані не вчули від нікого із сучасних
Будинок Понінського напередодні розібрання, 1912 рік
В 1910 році будинок, який знаходився в аварійному стані, купив один з найбагатших будинковласників Львова єврейський купець Йона Шпрехер. За два роки старий будинок Понінського розібрали задля втілення нового, блискучого проекту …
Виставка присвячена 130-річчю від дня заснування першого українського нотного видавництва Галичини “Бібліотека музикальна” і 110-тим роковинам видавництва “Торбан”.
Мар’яна Зубеляк відкриває виставку “Музичні видавництва Галичини: 130 років історії” в музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові
На виставці експонуються матеріали з фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові та Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.
Ольга Осадця на відкритті виставки “Музичні видавництва Галичини: 130 років історії” в музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові
Виставка відкрилась короткою, але дуже цікавою та змістовною лекцією від Ольги Осадці, котра розповіла історію нотного видавництва Галичини і розказала кілька цікавих та маловідомих фактів.
Відкриття виставки “Музичні видавництва Галичини: 130 років історії” в музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові
Виставка триватиме до 2 березня 2015 року. Організатори висловлюють щиру вдячність за участь в організації виставки виконувачці обов’язків директора Інституту п. Ользі Осадці, завідувачу відділу наукових досліджень музичних творів та фотодокументів п. Володимиру Пасічнику, молодшому науковому співробітнику бібліотеки п. Наталії Косаняк.
Лілія Коструба на відкритті виставки “Музичні видавництва Галичини: 130 років історії” в музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові
Приємною частиною відкриття виставки стали вокальні твори у виконанні знаної львівської співачки Лілії Коструби. Вона виконала три солоспіви.
Після офіційної частини відкриття виставки, розпочалася дискусія з запитаннями та відповідями. Потроху акцент розмови змістився до постаті видатного релігійного та культурного діяча, о. Михайла Вербицького, 200-річчя з дня народження якого ми будемо святкувати у цьому році.
Мар’яна Зубеляк одразу скористалась нагодою та анонсувала – наступна виставка буде присвячена творцеві Державного Гімну України о. Михайлу Вербицькому.
Довідково: У Галичині від 60-х років ХІХ ст. культурно-просвітницькі товариства за участю аматорських хорових колективів систематично проводили музично-декламаційні вечори на вшанування громадських і культурних діячів, важливих історичних подій. Практикувались також і розважальні концерти, часто з танцями. Центральною подією культурного життя української громади були щорічні вшанування пам’яті Т. Шевченка, що мали не лише мистецьке, але й ідейно-політичне значення. Потреба у відповідному репертуарі стимулювали творчість композиторів. На хвилі широкого розгортання концертного руху в Галичині виникло питання спеціалізованих нотних видавництв. Першу спробу у цьому напрямку здійснили учасники хору “Академічного братства” О. Нижанківський, К. Студинський, Й. Партицький, А. Крушельницький, які заснували у 1885 р. “Бібліотеку музикальну”. Від 90-х рр. при товариствах “Боян” у Львові, Станиславові, Дрогобичі, Перемишлі діяли так звані “підручні музичні видавництва”. У лютому 1905 р. у Львові за ініціативою композитора Я. Ярославенка було створене приватне нотне видавництво “Торбан”. Деякий час діяли видавництва “Ліра” (засноване 1913 р. М. Гайворонським і О. Залеським у Львові), Музичного товариства ім. М. Лисенка (засноване у Львові 1921 р.).
За роки існування галицьких нотних видавництв були опубліковані численні хорові, вокальні, інструментальні твори композиторів і Західної, і Східної України. Як писав Ф. Колесса, “це послужило причиною до об’єднання українців по обох боках давнього кордону в праці на музичнім полі”.
5 лютого 2015 року в Центрі міської історії на вулиці акаеміка. Богомольця, 6, відбулася відкрита лекція Др. Павла Кубіцкого “(Ре)Конструкція ідентичності міст на прикладі Щеціна та Вроцлава”. Лекція читалася польською мовою.
Лекція Др. Павла Кубіцкого “(Ре)Конструкція ідентичності міст на прикладі Щеціна та Вроцлава”
У доповіді проаналізовано процес реконструкції ідентичності постміграційних міст. Щецін і Вроцлав – два найбільші польські міста, населення яких змінилося на сто відсотків. Після 1945 року на зміну німецьким мешканцям і робітникам прийшли польські жителі, які походили в основному з сільської місцевості. Нові мешканці ще довго відчували подвійне відчуження щодо міст, де вони почали жити. Відчуження мало, з одного боку, культурний характер – упродовж сторіч обидва міста були міцно закорінені в німецькій культурі, а з іншого боку, структурний характер – вихідці зі села переживали серйозні проблеми, пов’язані з адаптацією до міського середовища.
Сучасний Вроцлав є прикладом, де успішно завершився ритуал переходу: від мігрантів у “небажаному місці” до громадян “свого” міста. Натомість Щецін все ще лежить у перехідній зоні, де процес реконструкції ідентичності не закінчився.
Представлені висновки стали результатом трирічного науково-дослідного проекту (2008-2010 рр.), виконаного у рамках ґрантової програми RECON Reconstituting Democracy in Europe 6.
Лекція Др. Павла Кубіцкого “(Ре)Конструкція ідентичності міст на прикладі Щеціна та Вроцлава”
Варто зазначити що лекція зібрала дуже велику кількість охочих послухати. Навіть організатори цієї події не сподівалися що прийде така велика кількість слухачів. Після насиченої лекції, відвідувачі засипали лектора великої кількість запитань і відбулася цікава дискусія.
Др. Павел Кубіцкі
Др. Павел Кубіцкі – соціолог і антрополог, доктор Інституту Європеїстики Яґеллонського університету, спеціаліст із вивчення соціально-культурного міського простору. Він брав участь у багатьох міжнародних дослідницьких проектах з урбаністичною тематикою, зокрема: “Ethnological Understanding of Cultural Diversity in Central European Urban Spaces”, “La Place un patrimoine europée, The Square: a European Heritage”, “RECON Reconstituting Democracy in Europe”. Автор книги Miasto w sieci znaczeń. Kraków i jego tożsamości (Місто в мережі значень. Краків і його ідентичність, 2010) і звіту Nowi mieszczanie w nowej Polsce (Нові містяни у новій Польщі, 2011).
Львівський ампір переживає далеко не найкращі часи … Зі ” свіжих ” прикладів – обвал ліпнини і поступова руйнація будинку на розі вул. І. Гонти – Краківська, 34. Більшість пам’яток цього унікального стилю у занедбаному стані і це докір нам, сучасникам … Не зважаючи на це, та попри поважний вік ( понад 200 років ) і стан гідні взірці ” наполеонівського ” стилю й надалі прикрашають місто.
Будинок Гауснера на нинішньому пр – ті Свободи 1 – 3 є одним з нaйкращих зразків архітектури стилю ампір у Львові.
Будинок Гауснера на пр – ті Свободи 1 – 3. Фото 2015 року
Будинок зводився на кутовій ділянці на розі нинішніх пр – ту Свободи і вул. Коперника в два етапи за проектом невідомого архітектора.
У 1809 – 1811 роках зведено його ліву частину ( будинок №1 від вул. Коперника ) та в 1821-1822 – праву частину ( будинок №2 ) на вул. Легіонів ( нині пр – т Свободи ). Архітектор Ян Шульц реконструював будівлю у кін. XIX ст.
Будинок Гауснера від вул. Легіонів. Фото 1912 р.
Замовником споруди була торгівельно – банківська фірма ” Й. Гауснер та В. Віолянд ” ( звідси назва – кам’яниця Гауснера ), а в 1845 – 1939 рр. власником будинку стало ” Кредитне товариство землевласників “.
Відомі імена знаменитих мешканців Гауснера …Коли у місто прибув ерцгерцог Карл Людвіг, львів’яни зустріли його розкішними феєрверками та факельною ходою по проспекту, а після урочистого прийому поселили його в цей будинок. Тут ерцгерцог мешкав з 1835 до 1855 рр. В 1930 – х в будинку проживав над кінотеатром ” Палац ” граф Войцех Дідушицький …
Ампірна ліпнина фасаду будинку роботи А. Шімзера і Г. Вітвера. Фото 2015 року
Будинок створений під впливом віденської архітектури початку ХІХ ст., ампірний декор його головного фасаду вважається одним з найпишніших у Львові.
Будинок Гауснера прикрашений на честь візита цісаря до Львова. Фото 1894 року.
На фасаді розміщено скульптурні групи роботи Г.Вітвера ( “ Амур і Психея ” – у двох варіантах ; 1810 – 1811 рр ) та А. Шимзера ( “ Паріс викрадає Єлену ”, “ Еней рятує батька ” ). Над рельєфами розміщений фриз з головками путті. На рівні другого поверху розкріповок виступають балкони, які підтримують колони доричного ордеру та консолі у вигляді атлантів.
Одна з каріатід, що підтримує балкон будинку, фото 2015 року
У кам’яниці № 3 до 1939 р. знаходився кінотеатр ” Palace “, оздоблений декоративно – символічними панно Фелікса Вигживальського. Саме сюди потрапляє одна з авіабомб у 1939 році …
Величезний будинок у міжвоєнну добу мав багато ” квартирантів ” – товариство польських купців, торгівельно-промисловий заклад оптики та механіки Леона Аппеля, фотоательє ” Sztuka “, кондитерська ” Mascotte “, перукарня та магазин парфумів Стоїнського, ювелірна крамниця “ Бійон ”, магазини : зброї Дмитраха, квітів Старки, полотна та білизни Беєра …
Головний фасад Гауснера, фото до 1914 року
У 1951 році в цьому будинку, що був значно пошкоджений в роки війни, надбудували четвертий поверх ( арх. М. Микула ), який повністю відповідав ампірному стилю будівлі.
Вид з подвір’я будинку на сучасний пр – т Свободи, фото 2015 року
З повоєнних років тут відомі крамниці “ Воєнторг ” і “ Культтовари ” ( “Фототовари” ), згодом – магазин спорттоварів, який проіснував донині …
Вулиця Городоцька – найдовша магістральна вулиця Львова. Її довжина складає близько 9,3 км. Починається вона від Торгової вулиці, що біля Оперного театру, і закінчується авторозв’язкою на окружній дорозі.
вул. Городоцька
На перехресті Городоцької зі Шпитальною височіє найстаріший львівський супермаркет «Магнус». Найстаріша діюча в’язниця у Львові розмістилась за адресою Городоцька, 20 у будівлі, перебудованій зі старовинного римсько-католицького монастиря жіночого ордена Святої Бригіди. На Городоцькій, 26 розташований Львівський державний університет внутрішніх справ. Також на найдовшій вулиці розмістились Церква святої Анни (Городоцька, 32), муніципальний театр імені Лесі Українки (Городоцька, 36), Львівський державний цирк (Городоцька, 83).
Найвужча вулиця Львова
вул. Вузька
Вулиця Вузька знаходиться у Личаківському районі міста. Сучасну назву носить від 1892 року. Виникла вона з земляного оборонного валу, насипаного 1683 року за часів фортифікатора Яна Беренса. Перед Першою світовою війною там було збудовано прибутковий будинок у стилі спрощеного неокласицизму (Вузька, 6) та у стилі сецесії (Вузька, 8).
Вузька є не тільки за назвою найвужчою вулицею Львова, а й за шириною, яка в найвужчому місці становить 3 м.
Найменша площа у Львові
Площа Вічева розташована в Шевченківському районі Львова, між площею Данила Галицького та площами Старий Ринок і Звенигородською. Довжина Вічевої всього 24 м, а ширина 21 м. Вона є найменшою не тільки у Львові, а й в усій Україні. Забудована дво- і триповерховими кам’яницями XIX ст.
пл. Вічева
Площа виникла перед брамою Монастиря бенедиктинок, зведеного 1596 року, і тому впродовж кількох століть називалась Бенедиктинською. Після Другої світової війни отримала назву Вічевої. Це одна з найдавніших площ у Львові.
Найвища точка Львова
Копець Люблінської унії
Найвища точка міста розташувалась на вершечку Замкової гори і має назву Копець Люблінської унії. Це штучний пагорб, насипаний у 1869 -1906 роках на честь 300-ліття Люблінської унії. Завдяки копцю висота Замкової гори збільшилася з 398 м до 413 м над рівнем моря. Внаслідок насипання землі, було знищено значну частину залишків Високого замку, що знівелювало можливість його ґрунтовного дослідження.
Сьогодні копець є популярним серед туристів. На його вершині встановлено прапор України і міститься оглядовий майданчик, звідки відкривається широка панорама міста.
Найвища будівля Львова
Найвищою будівлею міста є Церква святих Ольги і Єлизавети. Це неоготичний храм на площі Кропивницького (в народі — Привокзальній). Висота церкви складає 88 м. На вежі облаштовано оглядовий майданчик.
Церква святих Ольги і Єлизавети
Костел збудовано до 1911 року на пам’ять про популярну імператрицю (цісареву) Єлизавету Баварську, відому як Сісі, дружину цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа I. Проектував споруду та керував будівництвом архітектор Теодор-Мар’ян Тальовський.
Вважають, що, за задумом архітектора, римо-католицький храм святої Єлизавети мав заступити вид на греко-католицьку катедру св. Юра, якщо дивитись на неї зі сторони центрального вокзалу.
Вулиця без жодного будинку
Вулиця Миклухо-Маклая не має жодного власного номеру будинку. Вона з’єднує вулицю Лисенка із Гуцульською, транспорт може курсувати тільки в один бік.
вул. Миклухо-Маклая
Раніше вулиця мала назви: Сліпа, Коротка. До 1871 року — Бічна стрілецька, тобто бічна відносно Стрілецької (теперішьої вул. Лисенка). Від 1871 року — вулиця Сави. У 1946 році названа на честь Миклухо-Маклая Миколи Миколайовича (1846—1888) — російського мандрівника, антрополога, етнографа українського походження.
Будинок з найбільшою кількістю левів
Левів у Львові можна зустріти скрізь – на лавочках, будинках, дверних ручках, у вигляді малюнків, скульптур і так далі. Дослідники намагаються їх перерахувати і систематизувати.
проспект Свободи, 11
Найбагатший на левів будинок розташований за адресою: проспект Свободи, 11. Там розмістилось майже сотня символів міста (99 зображень). До речі, найбільш «лев’ячі» місця у Львові — це проспект Свободи. Там аж 211 лев’ячих зображень (245 разом з інтер’єрами), вулиці Городоцька (165) та Степана Бандери (154 разом з інтер’єрами).
Найвища споруда Львова
Львівська телевежа з антенами височіє на 192 м. Це суцільнометалева просторова ґратована телевізійна вежа, що стоїть на Замковій горі. Вежа побудована за типовим проектом 3803-КМ (34084-КМ). До висоти 155 метрів — піраміда з переломами поясів на 32 і 64 метрах. Далі призма базою 1,75х1,75 метри заввишки 25 метрів. Верхній майданчик 2,5х2,5 метра на відмітці 180 метрів і труба для турнікетної антени. За цим проектом побудовані також Андріївська (Черняхівська), Білопільська, Донецька, Івано-Франківська, Кам’янська, Кіровоградська та ін. вежі.
Львівська телевежа
Наразі з неї ведеться мовлення цифрових мультиплексів, аналогового телебачення та радіо. Телевежа з комплексом антенно-фідерних пристроїв перебуває на балансі Львівської філії Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення.
Вулиця з найбільшою кількістю назв
Вулиця Архівна має безліч інших назв, через які є відомою серед львів’ян на гостей міста. До вулиці не приписано жодного будинку, уся забудова відноситься до сусідніх вулиць.
У 1871 році вулиця отримала назву Бернардинська, у 1946 році — Валова бічна. Сучасна назва — з 1993 року, пов’язана з Обласним архівом, розташованим у приміщенні колишнього монастиря Бернардинів.
вул. Архівна
Назв вулиці, про які свідчать таблички на будинку, з кожним роком стає більше і це пов’язано з проведенням фестивалю незалежного кіно «Кінолев», який проходить з 2006 року у Львові. За традицією, кожного разу з-поміж видатних кінорежисерів обирають патрона фестивалю, і Архівну вулицю називають на честь цього режисера. Станом на зараз вулиця має аж сім назв.
Найдревніший храм Львова
Найстарішим храмом Львова дослідники називають Храм св. Івана Хрестителя. У 1234 р. на місці майбутнього міста було закладено дерев’яний костел Св. Івана Хрестителя, у якому перебувала місія домініканців.
За переказом, пізніше це був надвірний храм дружини князя Лева – Констанції Угорської. До Львова разом з її почтом прибули ченці домініканці та францисканці. Храм було передано під опіку ордену домініканців, пізніше він перейшов під опіку вірмен-уніатів.
Храм св. Івана Хрестителя
Протягом свого існування костел зазнав багатьох ремонтів і перебудов, в результаті яких буде майже повністю змінено його зовнішній вигляд. У 1993 р. у храмі влаштовано Музей найдавніших пам’яток Львова як відділ Львівської національної галереї мистецтв.
Вже втретє за останній місяць ми маємо гарну нагоду зустрітися зі знавцем історії Львова та відомим львівським екскурсоводом, Артемом Бондаром. Цього разу ми пішли на екскурсію одним з найрозкішніших будинків Львова , Будинком вчених. Всю екскурсію вам розповідати не будемо, а зупинимось тільки на кількох цікавих фактах.
1. Шляхетне казино було збудовано для потреб товариство галицького конярства
Шляхетське касино, яке весь Львів знає як Будинок Вчених, – це справжня перлина нашої архітектури. Його спланувало для власних потреб товариства галицького конярства, тобто шляхтичі, які захоплювалися арабськими скакунами і вперше у Львові влаштовували кінні перегони. До їх середовища входили граф Олександр Фредро, відомий комедіограф, власник театру граф Скарбек, граф Міхал Антоневич Де Болоз та багато інших відомих людей.
2. Збудований фірмою «Фельнер і Гельмер» у 1897–1898 роках за проектом віденських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера, автори проекту Одеського оперного театру
На чолі товариства став граф Владислав Сангушко, якій і замовив роботу двом надзвичайно відомим європейським архітекторам Фельнеру і Гельмеру, які вже прославилися будівництвом Фолькстеатру у Відні і Одеської опери. Вони обрали стиль, який був уславлений часами імператриці Марії Терезії – необароко і цей будинок став прекрасним завершенням фасаду вулиці і окрасою банківського кварталу. Його фасад прикрашають неймовірно пишні і величні атланти, один повертається до нас спиною, інший же повернутий обличчям. Мистецтвознавці стверджують, що можливо це аллегорія переходу від дев”ятнадцятого до двадцятого століття. І ці скульпутри зроблені в новій техніці. Вони нагадують різьбу по пісковику, але насправді це гальванопластика, тобто виготовлені шляхом перенесення металу на форму цинкові скульптури, які згодом було заштукатурено.
Величні атланти на фасаді Будинку вчених у Львові (колись Шляхетне казино)
3. Окрасою Шляхетного казино був і залишається парадний атріум
Окрасою цього приміщення є парадний атріум – безсумнівно найкрасивіша парадна зала нашого міста. В давні часи атріумом називали приміщення з отвором у стелі і вогнищем по центру. Пізніше, вже у час дев’ятнадцятого століття цим словом стали називати приміщення, що освітлюється денним світлом через світлову стелю. Це надає приміщенню урочистості, теплого світла і економить кошти, адже на той час електрика була дуже дорогою.
Парадний атріум Будинку вчених у Львові (колись Шляхетне казино)
4. Шляхетне казино було найпершим приміщенням у Львові, яке освітлювалося електричним світлом
До речі це чи не найперше приміщення у Львові, яке було освітлено електричним світлом, але в той час люди боялися таких технічних новинок. Недарма один з перших роликів, які показували у сінематографі це в Ньою Йорку пан Едісон на стільці вбиває людину електричним струмом. Тому всі лампи Шляхетського касино були стилізовані під гасові.
Зала Шляхетського касино електричні лампи якої стилізовані під гасові
5. Розкішні дерев’яні сходи були виконані за проектом відомого угорського скульптора Шандора фон Яраї
Розкішні дерев’яні сходи були виконані за проектом Шандора фон Яраї, надзвичайно відомого угорського скульптора. Роботи виконували як його працівники з Відня, так і львівські майстри і сам архітектор пан Фердинанд Фельнер коли приймав цю роботу, був неймовірно вражений її якістю. Саме цими сходам у фільмі Юнгвальда Хількевича спускалася Міледі, піднімався Д’Артаньян з кардиналом Рішельє, де вони грали у шахи.
Дерев’яні сходи Будинку вчених у Львові (колись Шляхетне казино, проект угорського скульптора Шандора фон Яраї)
6. Балкончик для музикантів оздоблений позолоченою решіткою
Бальні зали касино прикрашені вишуканими шпалерами по стінах, витонченою ліпниною, завершує залу балкончик з позолоченою решіткою для музикантів, до речі, там є невеличка кімнатка де музиканти могли відпочити.
Балкончик для музикантів оздоблений позолоченою решіткою в Будинку вчених у Львові (колись Шляхетне казино)
7. В Шляхетному казино існують технічні стіни, якими можна легко перегородити приміщення
А коли якась компанія хотіла усамітнитись, їм легко було це зробити – слуги відкривали технічні дверцята і легким рухом руки висовували приховану стіну, вона візуально продовжує основну стіну і решта публіки може спокійно розважатися.
8. Єдине полотно, яке збереглося від оригінального приміщення зображає алегорію рільництва
Дуже цікавим є зображення у ніші над дверима, яке називають супрапорт. Це єдине полотно, яке збереглося від оригінального приміщення, зображає алегорію рільництва. Розказав історію 93 річний дідусь, який свого часу працював у цьому приміщені швейцаром. І коли і часи німецької окупації тут містився пункт найму громадян для виїзду у Німеччину, то він підслухав що офіцери збиралися вивезти картини до Німечини. Тоді на свій страх і ризик він замалював цю картину фарбою і вже в радянський час її було відчищено. Існує версія, що юнак, що зображений на картині це молодий цісар Франц Йосиф у трьох-річному віці.
9. Єдине оригінальне полотно, яке оздоблює приміщення Будинку вчених, хотіли вивезти до Ермітажу
Працівники Ермітажу зацікавилися цією картиною, але буремні роки і розвал Радянського союзу не дозволили вивезти картину до Ермітажу.
Усіх, хто зацікавився цим розкішним будинком та його історією, Артем запрошує на екскурсію, котру він проведе для всіх охочих уже 21 лютого в рамках акції “Вдвічі більше Львова”, докладніше про цю акцію можна дізнатись тут http://timetotravel.in.ua
Кількість і різноманіття фотографій старого Львова вражають … Ледь не від початку ери фотографування ми, нащадки, маємо можливість бачити казкове місто Лева. З родинних альбомів і приватних колекцій, інтернет – аукціонів і старої преси надходять все нові й нові безцінні кадри …
Споміж велетенської маси старих львівських світлин справжньою рідкістю є знимки нічного міста … Гадаю своєю атмосферою нічного спокою, вони якнайкраще дадуть змогу відчути епоху, що минула …
Леви під львівською ратушею, 20 – ті рр. XX ст.Вид на ілюмінацію львівської ратуші від каплиці Боїмів, фото – ймовіірно авт. Адама Ленкевича, 30 – ті рр. XX ст.Вид на вежу Корнякта і ратушу з Губернаторських Валів, фот. Яна Отко, 30 – ті рр. XX ст.Вид на Марійську площу ( нині пл. Міцкевича ) з вул. Легіонів ( нині пр – т Свободи ), авт. ймовірно Адам Ленкевич, 30 – ті рр. XX ст.Вид на неїснуючий нині буд. фінансової інспекції на Валах Гетьманських ( нині пр – т Свободи ), фот. Марек Мюнц, 1934 рікВид на ілюмінацію Львівської Опери, фот. Адам Ленкевич, 30 – ті рр. XX ст.Нічна сцена на вул. св. Софії ( нині І. Франка ),авт. Ян Отко, 1928 рікТютюновий кіоск на вул . св. Софії ( нині І. Франка ), авт. Ян Отко, 20 – ті рр. XX ст.Парк Кілінського ( нині Стрийський ) вночі, авт. Оберхард, 30 – ті рр. XX ст.Ілюмінація собору св. Юра, авт. ймовірно Адам Ленкевич, 30 – ті рр. XX ст.Ілюмінація собору св. Юра – вид з площі, авт. ймовірно Адам Ленкевич, 30 – ті рр. XX ст.
Будинок Міського Казино, відомого також під назвою Міщанського, споруджений у 1874 р. за проектом Людвіка Вежбицького. Це презентабельна будівля у стилі класицизму, прикрашена пілястрами, зубчастим фризом, ліпним обрамленням вікон. Колись вхід до казино оздоблювали дві жіночі скульптури, авторства Леонарда Марконі, які зараз можна побачити тільки на старих фотографіях.
В будівлі були бібліотека, читальні, курильні кімнати, дві бальні зали, гральні кімнати, буфети й кухня. Тут відбувалися бали (преси, архітекторів, правників, лікарів та ін.) літературні імпрези, авторські вечори композиторів, виступали літератори, такі як К. Уєйський (бюст цього поета, виконаний, А. Попелем, автором пам’ятника А. Міцкевичеві, з 1901 р. стояв перед входом до будівлі, а нині прикращає центр Щеціна), й відомі співаки, діяв польський Літературно-мистецький клуб. У 1880 р. в тут приймали цісаря Франца Йосифа І.
А в будні сюди “ходили на газети” львівські інтелігенти. До читальні та до кабінету для гри у шахи чи карти мали доступ лише чоловіки. До того ж вони мали бути членами касинового клубу. Натомість лекції, літературні вечори, концерти чи вистави аматорських театрів були відкриті для широкої публіки. Восени 1939 у цьому будинку за участю О. Корнійчука, П. Панча, М. Бажана та інших письменників з Радянської України була заснована радянська Спілка Письменників Львова. Її членами були В. Пачовський, П. Карманський, А. Волощак, М. Яцків, І. Вільде, Т. Бой-Желенський, Є. Путрамент, В. Василевська, І. Ашендорф та інші українські, польські, жидівські письменники.
В літературі зустрічається твердження, що саме в цьому будинку влітку 1941 р. був заснований Літературно-Мистецький клуб (голова М. Голубець, заст. – В. Блавацький, В. Пачовський), у якому побували У. Самчук, О. Теліга, О. Ольжич та інші відомі письменники, відбулася перша прилюдна дискусія про ставлення ОУН до німців. Інші автори (О. Тарнавський) вважають, що тут мав бути український клуб, але приміщення зайняли німці під офіцерське казино, тому насправді першим осідком клубу був будинок на Підвальній, 3. Останнє твердження підтверджується офіційною інформацією того періоду: «Спершу клуб мав приміщення на вулиці Підвалля, ч. 3, де була кухня, що видавала для членів клубу снідання та обіди. Тепер Літературно-мистецький клуб одержав нову домівку (вул. 29 Юні – давніше 3 травня, 10). В неділю 2 листопада відбулось урочисте відкриття клубу з виступами львівських поетів і письменників. Клуб повинен стати культурним осередком Львова» (Наші Дні. – Л., 1941, грудень. – С. 14-15). Згадана в тексті вул. 29 Юні (3 Травня) – нинішня Січових Стрільців.
За радянських часів тут був будинок політосвіти, а у 1990-х роках містився Народний рух та інші громадські організації. З 2009 року тут знаходиться Львівська обласна універсальна наукова бібліотека.
Споміж числених готелів Львова ледве не єдиним українським – як за походженням так і за змістом, була ” Народна гостинниця ” на розі вул. Костюшка, 1 – Сикстуська, 20 ( нині Дорошенка ).
Ії історія, немов дзеркало, є відображенням українського руху у Львові першої третини XX століття.
” Народна гостинниця ” у Львові, фото до 1914 року
Будинок готелю соруджено у стилі сецесії у 1904-1906 рр. за проектом Тадеуша Обмінського.
Архітектор поєднав елементи декоративної та раціональної сецесії з мавританськими мотивами у колонах балконів другого поверху. Балюстради балконів та аттику конструював український архітектор Філемон Левицький. Можливо, під впливом І. Левинського чи В. Нагірного на рівні другого поверху влаштовано по периметру будівлі фриз з орнаментикою виноградної лози. Його позолочення під час останньої реставрації схоже на традиційну різьбу іконостасу, хоча позолота вже поблякла.
Будівля готелю, нині приміщення Західної Регіональної митниці, фото 2015 року
Коштувала ця будівля, включно з ділянкою, меблями та електричним ліфтом 200 тисяч австрійських крон. Для порівняння, тодішній долар США обмінювався на 5 австрійських крон, а професор гімназії заробляв 4000 крон у рік.
Як бізнесовий проект ” Народна Гостинниця ” заснована видатним культурним діячем, архітектором Василем Нагірним, який у своїх спогадах так написав про це : ” У 1899 р. засновано за моєю ініціативою товариство з обмеженою порукою під фірмою ” Народна Гостинниця “. Цим товариством задумав я осягнути таку ціль: 1) дати нашій молоді спромогу вивчитися готельного промислу, каварняного і шинкарського; 2) створити інституцію, що дбала б за ширення замилування до ведення готельного промислу, шинкарського і каварняного… “.
Готель, кав’ярню і ресторан відкрили у 1906 р ; інтер’єр виконали у народному стилі ; гостиниця одразу стає одним з небагатьох місць де гуртувалася українська інтелігенція ; тут, у ресторані та кав’ярні, регулярно декламували свої твори молоді українські письменники.
Поштівка із зображенням ” Народної гостинниці “, до 1914 року
Ціни проживання в ” Народній Гостинниці ” були різними: від 0,6 до 10 крон за добу, загалом це було досить помірно. Однак кав’ярня і ресторан вважалися дорогими, з розрахунком на заможнішу публіку. Насамперед – на послів Галицького сейму, що містився неподалік.
Як згадував Петро Карманський : “З усіх тих кав’ярень в житті української богеми в першій декаді нашого століття грала передову роль ” Монополька “, а в десятилітті Великої війни ” Централка “. Побічна роль припала ” Народній Гостинниці “, що була надто ” своя ” і гомінка, а тим самим письменникам менше симпатична. Публіцисти й політики надавали перевагу таким льокалям, як льокаль Кучика або ” Народна Гостинниця “, бо їхні кишені були солідніші”.
Готель увійшов у історію Листопадового Здвигу 1918 року. Саме тут члени Центрального Військового комітету Д. Вітовський, К. Левицький та ін. готували листопадові події …
Сцена біля контори Маслосоюзу у приміщенні гостинниці, фото 20 – х рр. XX ст.
У міжвоєнний час ” Народна Гостинниця ” зберігала свою назву, однак її кав’ярня перейшла в оренду до спілки ” Парнес і Ціммерман “. Нові власники назвали кав’ярню ” Republique “. Не польською ( ” Rzeczpospolita ” ) чи українською мовою, а саме французькою, як модно було називати тоді кав’ярні.
У приміщенні готелю діяв офіс і крамниця ” Маслосоюзу “, найуспішнішого українського кооперативу в Галичині. До 1939 року також у цій будівлі працювали також молочарня Лукавецької, філателія Дубенського, перукарня Пастернака та крамниця з продажу яєць Каца.
Фасад української гостинниці від вул. Костюшка, 2015 р.
З приходом радянської влади готель лишається ” Народним “… , окрім того у 1950-х роках тут була чайна і майстерня індпошиву та ремонту одягу.
Від кінця 1990 – х років тут діє Західна регіональна митниця.
У старих львівських будинках ховаються часом неповторної краси сходи – витончені та масивні, старовинні та унікальні. Деякі найвідоміші сходові клітини облюбували фотографи для проведення зйомок, але багато з них лишаються невідомими широкому загалу.
1. Житлово-офісний 5-поверховий будинок по вул. Галицькій, 21 приховує мармурові сходи. Будівля зведена ще 1910 року і є одною з кращих пам’яток архітектури Львова у стилі модерн. Сьогодні тут розташоване видавництво, адвокатське бюро і Управління соціального захисту населення м. Львова.
Галицька, 21
2. У будинку № 5 на площі Ринок працює хостел, тож потрапити у під’їзд нескладно. Нагору ведуть дерев’яні сходи з кованими поручнями, які за сонячної погоди підсвічуються променями через прозорий дах.
пл. Ринок, 5
3. Дерев’яними сходами у будинку по пр. Шевченка, 24 піднімаються, переважно, лікарі й пацієнти стоматологічної лікарні, яка тут знаходиться.
пр. Шевченка, 24
4. Чарівними дерев’яними сходами з кованими поручнями зустрічає відвідувачів Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької (вул. Крушельницької, 23). Відразу на вході є і скульптура господині.
вул. Крушельницької, 23
5. Доглянуті і витончені сходи причаїлись у будинку 50 по вул. Дорошенка. Вхід у під’їзд вільний, тут розташувалась інтернет-кав’ярня.
вул. Дорошенка, 50
6. Майже по сусідству можна відшукати сходи зовсім іншого вигляду. Мармурові, квадратної форми, прольоти викладені плиткою кольорів шахівниці (вул. Дорошенка, 60).
вул. Дорошенка, 60
7. У будинку по вул. Коперника, 46 східці дерев’яні з металевими кованими поручнями. Останні прикрашені чудернацькими балкончиками.
вул. Коперника, 46
8. Суцільно дерев’яна сходова клітина веде на останній поверх будинку по вул. Словацького, 5. Прозора стеля підкреслює витончені вигини поручнів. На останньому поверсі просто на сходах місцеві жителі вирощують квіти.
вул. Словацького, 5
9. Дерев’яний «равлик» сходів причаївся у будинку по вул. Січових стрільців, 4. Сходова клітина підсвічується світлом з вікон.
вул. Січових стрільців, 4
10. Мармурові східці з кованими поручнями слугують мешканцям будинку по вул. Вербицького, 5. На останньому поверсі між сходинок пробивається світло з вікна, створюючи світло-тіньову «зебру».
Тема води є наболілою для кожного справжнього львів’янина … Чи то від розташування міста на головному вододілі Європи, чи від того, що львівську Полтву сховали під землю, але з водою місту Лева не щастить здавна …
І здавалось нині, на порозі нового тисячоліття, у вік технологій і прогресу ситуація мала б виправитись, але … вода продовжує зникати …
Міжвоєнна доба у II Посполитій, зокрема у Львові, ” вибухнула ” низкою соціальних проектів та інвестицій – здебільшого у транспорті та будівництві … Саме у цей час, 1928 – 1935 рр., на Замарстинові, в районі нинішньої вулиці Інструментальна, будується комплекс відпочинку і спорту з відкритими басейнами.
Басейн на Замарстинові, фото 1936 року
Усе розпочалось із будівництвом стрілецького комплексу, спорудженого у 1930–1931 рр. спеціально для проведення І Чемпіонату світу зі стендового стріляння.
Відкритий басейн “ Замарстинів ” було збудовано у 1934–1935 роках громадою Львова частково за власні кошти, але головним чином – з дотації Фонду праці коштом близько 370 000 злотих.
Територія басейну на Замарстинові, фото 2012 року
Проект басейну виконаний інженерами Юзефом Мостовським і Яном Ковальським. Проект будинку купальні й трампліну виконав інженер Тадеуш Карасинський. Водогінно – насосну станцію у 1935 збудувала фірма Антонія Кунца.
Вишки для стрибків у воду на Замастинівському басейні, фото 2006 року
Плавальний басейн з дном, викладеним бетонними плитами, складається з неглибокої частини розміром 75 x 60 м. та глибшої розміром 50 x 25 м. з глибиною біля трампліна 5 м. Загальна поверхня обидвох частин – 5750 м. кв, місткість – 8 000 м. куб.Адміністративна будівля і вхід до замарстинівського басейну, фото наших днів
На пляжі були розташовані 4 свердловини, біля 30 м. глибини кожна. Постійно працюючи помпи оновлювали воду в басейні кожні вісім днів.
Біля басейну знаходився дерев’яний будинок, в якому були приміщення для керівництва закладу, а також гардероб і ресторан. Дещо далі розташований будинок з помешканням сторожа на партері, помпами у підвалі та резервуаром води на поверсі – для душових і санітарного обладнання басейну.
Руїни приміщень басейну, фото наших днів
Свого часу відкритий басейн на Замарстинові міг прийняти близько 5 тисяч відвідувачів одночасно …
Після II Cвітової війни басейн був перебудований та отримав нову назву – навчально – спортивна база “ Спартак ”
На території колишнього замарстинівського басейну, фото 2006 року
Колись популярний басейн перетворений за останні десятиріччя у руїни — щоправда, досить мальовничі, але небезпечні для прогулянок.
У 1931 році у Львові побували дві світової слави персони з одним прізвищем: піаніст Артур Рубінштейн гастролював 6 лютого, а шахіст Акіба Рубінштейн давав сеанс одночасної гри 5 березня. Про обидві події місцева преса писала широко, обидва маестро давали інтерв’ю, їхніми виступами львів’яни були захоплені.
Львівське Міське казино, тепер Львівська обласна універсальна наукова бібліотека, сучасне фото
У розповіді про Акібу Рубінштейна згадували, що він був одним з найсильніших шахістів початку ХХ століття, претендував на звання чемпіона світу, перемагав у найбільших турнірах. Був лідером збірної Польщі, що стала переможцем першої Всесвітньої шахової Олімпіади 1930 року та здобула “срібло” на Олімпіаді-1931. Але стан здоров’я погіршувався і не дозволяв гросмейстерові й далі виступати успішно. Рубінштейн походив з бідної багаточисельної єврейської сім’ї, тож Федерація шахів Польщі оголосила своєрідну акцію «СОС» і запропонувала спосіб збирання коштів для Рубінштейна. Гросмейстер об’їхав 15 міст, у тому числі Львів і Тернопіль, де виступав із сеансами одночасної гри проти місцевих шахістів.
Шахіст Акіба Рубінштейн дає сеанс одночасної гри в шахи у Львові в Міському казино, 5 березня 1931 року
Ажіотаж був великий, шахісти пхалися один поперед другого, щоб зустрітися з легендою світових шахів, і, звичайно, не шкодували коштів. Організаторам було непросто відібрати учасників сеансу. Такими у Львові назвали 31 шахіста, і серед них були й найкращі українці – Степан Попель, Ярослав Шевчик, Слободян, Федюк, з Дрогобича приїхав чемпіон міста Кашуба.
Зустріч відбувалася у Міському Касино (тепер – обласна наукова бібліотека на проспекті Шевченка, 13). На той час це був дуже популярний заклад у місті, збудований ще 1876 року за проектом Людвіка Вєжбицького. Тут збиралося літературно-артистичне коло. Як розповідає знавець львівських вулиць і будинків Ігор Мельник, у Касині влаштовували бали та забави. У будні «ходили на газети» львівські інтелігенти. До читальні та до кабінету для гри у шахи чи карти мали доступ лише чоловіки – члени клубу Касино. Натомість лекції, літературні вечори, концерти чи вистави театрів були відкриті для широкої публіки. 1880 року саме у Касині приймали у Львові цісаря Франца Йосифа І. Колись вхід до Касина оздоблювали дві жіночі скульптури авторства Леонардо Марконі, а перед будинком стояв пам’ятник відомому польському поетові Корнелю Уєйському (1823–1897), якого після закінчення Другої світової війни вивезли до Щеціна. У нинішньому читальному залі, де проходив сеанс, бракує знаменитої люстри…
Шахіст Акіба Рубінштейн
Сеанс одночасної гри у Львові відвідали місцеві достойники, зокрема воєвода Намєстніков і староста Голляс. Вони разом з гостем довго перебували посередині кола учасників сеансу, що не був для маестро вдалим: здобувши вісім перемог, він стільки ж партій програв і зробив 15 нічиїх. Зокрема, у нього виграв Шевчик. Поступився Кашуба, а Попель, Слободян і Федюк досягли нічиєї. Після зустрічі, яка тривала майже вісім годин (з 19.30 до третьої ночі) і впродовж якої гросмейстер постійно курив, Рубінштейн зазначив: рівень гри львівських шахістів його приємно здивував, він так багато партій у сеансі ще не програвав… Газета «Хвиля» написала, що Львів, зазвичай гостинний, дуже неґречно поставився до людини, перед якою навіть королі падають на коліна…
Акіба Рубінштейн прожив довге життя (1882–1961), але останні двадцять років провів у Брюсселі в лікарні для психічно хворих. Він був дуже спокійний і маломовний пацієнт, завжди перебував у собі, тож його хворобу син Семі визначав як меланхолію. Акіба постійно носив з собою комплект шахів і аналізував цікаві для нього позиції. Шахам віддавав усю свою енергію… Помер 14 березня 1961 року, рівно через тридцять років після свого візиту до Львова.
Пасаж Гаусмана, або де відбувся перший кіносеанс у Львові
Львівські пасажі центральних вулиць міста, звісно були найбільш популярними – відомі торгові марки та імена, багаті вітрини, найкращі товари і, звісно максимум комфорту для відвідувачів …
Саме таким свого часу був відомий пасаж підприємця, власника ” Гранд – готелю ” Єфраїма Гаусмана.
” Гранд-готель ” у Львові, що зокрема слугував головним входом до пасажу Гаусмана, поч.XX ст.
У 1892 – 1893 роках на головній вулиці Львова – нинішньому проспекті Свободи ( тоді вул. Кароля Людвіка, у міжвоєнний період – вул. Легіонів ) під № 13 зводять найшикарніший готель у місті.
Одна з галерей пасажу Гаусмана, що вела від ” Гранд – готелю ” до основної променади, фото 2015 року
” Гранд – готель ” за проектом Еразма Гарматника, після смерті якого будову завершили Зигмунт Кендзерський та Леонард Марконі, стає справжньою окрасою Львова
Фрагмент ” Гранд – готелю ” у Львові, в ході розбудови і реконструкції прилеглої території, 2015 рік
Власник готелю, підприємець Єфраїм Гаусман у 1893 – 1895 роках збудував за готелем відкритий пасаж з виходами на вул. Сикстуську, №6 ( нині Дорошенка ) та 3 Мая, №3 ( тепер Січових Стрільців ). Тепер колишній пасаж Гаусмана називається проїздом Крива Липа.
Вхід до пасажу Гаусмана з вул. Сикстуськоі ( Дорошенка ), нині проїзд Крива Липа, 2015 р.
Ансамбль пасажу утворювали будівлі зведені у класицистичному та історичному стилі. “Гранд – готель” складав єдиний комплекс з пасажем Гаусмана, брама готелю слугувала головним входом до торгових галерей.
Звісно, залучення вибагливої львівської публіки було першочерговим завданням орендарів пасажу. Деякі ” прийоми ” тогочасних торговців навіки увійшли у аннали історії Львова …
13 вересня 1896 р. в пасажі Гаусмана, у фотоательє Мартина Аппеля ” Рембрандт ” відбувся перший кіносеанс у Львові, тривав він лише декілька хвилин. Демонстрували новинку за допомогою вітаскопу – проектора Т. Едісона із музичним супроводом.
Вхід до пасажу Гаусмана з вул. 3- го Мая ( Січових Стрільців ), нині проїзд Крива Липа, 2015 р.
У 1941 – 1944 р., під час німецької окупації пасаж носив назву Дурхлясс ( нім. Durchlass – прохід, галерея ).
Після 1944 року радянська влада змінює назву, до років незалежної України провулок мав назву Жовтневий проїзд.
Цікавою є і нинішня назва – Крива Липа ; дивом зберіглось це півторасотрічне дерево, яке нагадує нам, що на місці колишнього розкішного пасажу і затишної вулички, ще в сер. XIX ст. було звичайнісіньке болото, заросле чагарниками, і ділянка ця входила до ботанічного саду відомого дослідника Майєра …
Розбудова і реконструкція прилеглих до ” Гранд-готелю ” ділянок колишнього пасажу, 2015 рік
Сьогодні ділянка прилегла до території ” Гранд – готелю ” активно розбудовується та реконструюється … Вулиця стає все менш затишною … З колишнього розмаїття магазинів, кав’ярень, готелів функціонують зараз декілька крамниць та закладів харчування.
Одна з центральних і найдавніших площ міста Лева, вже понад 70 років носить ім’я засновника Львова – князя, короля Данила Романовича. Проте історичною, і більш наближеною до перебігу львівської історії назвою була – площа Стрілецька. Так називали це місце, яке ще пам’ятає міські мури, задовго до того як воно стало власне площею …
Давня площа Стрілецька у Львові, фото поч. XX ст.
Відтоді як у XIV ст. Львів оточили середньовічні кам’яні мури, ця місцина була лінією оборони міста, тут стояли Низький і Королівський бельюари ( укріплені фортеці в системі міських укріплень ). Під ними був потічок, що збігав зі схилів Замкової гори …
Фрагмент площі Данила Галицького ( давньої Стрілецької ), фото 2015 року
Поміж зовнішнім муром та валом було влаштовано стрільницю, де міщани вчилися стріляти з луків та вогнепальної зброї.
Як зазначає історик І. Крип’якевич у ” Історичних проходах по Львові ” ( Львів, вид. Просвіта, 1932 р. ) : ” За самою брамою стояв дім, званий «цельштатом», а при кінці теперішньої Скарбківської вулиці ( нині Лесі Українки ), при давній дзвіниці домініканів, висів щит, до якого стріляли. Тут відбувалися стрілецькі вправи, і тому пізніше сусідню площу названо Стрілецькою.”
Площа Стрілецька на поштівці, поч. XX ст.
Проте і до ” офіційного ” перейменування на площу місце лишалось завжди людним і жвавим. Від 1840-го року воно мала назву Торговиця дерева для опалу, від 1846-го – Гольцмаркт ( нім.- дров’яний ринок ), бо на ньому торгували дровами для опалювання міських будинків.
Фрагмент площі Данила Галицького із спорудою театру Ляльок ( колись Ремісничої палати, 1913 рік ), фото 2015 року
Тільки після впорядкування магістратом назв львівських вулиць та площ у 1871 році, пляц отримує назву Стрілецький, і зберігає його до 1944 року, коли вже радянська влада черговий раз перейменовує площу.
Від початку XX ст. площа Стрілецька стає місцем для мітингів, виступів і зборів політичних партій. Так само тут збирались страйкарі. Один з таких виступів, влітку 1902 року, закінчився кривавою трагедією внаслідок зіткнення мітингувальників з солдатами …
Мітинг соціал – демократів на площі Стрілецькій у Львові, поч. XX ст.
У важкі роки I Світової війни посеред площі встановили дерев’яні бараки, в яких розмістили дешеву кухню та їдальню.
У 50 – х рр. XX ст. тут проклали колію і пустили трамвай давньою вул. Костельною ( тепер І. Гонти ) на Підвальну. Площа набула звичних нинішньому поколінню львів’ян рис …
Вид на площу Данила Галицького, на передньому плані памятник Юрію Кульчицькому, фото 2015 року
Споміж нещодавніх змін на старій площі варто згадати про появу пам’ятника … 22 жовтня 2013 на площі урочисто відкрили бронзовий монумент Юрію Кульчицькому — вихідцю зі Самбірщини, герою оборони Відня 1683 року, популяризатору кави в Європі.
Сьогодні вдруге ми зустрілися з Артемом Бондаром, знавцем історії Львова, співорганізатором багатьох лицарських фестивалів, фехтувальником з понад 20-тирічним стажем та практичним фахівцем у сфері холодної зброї. Сьогодні він розповів нам про колекцію дворучних мечів з Львівського Арсеналу.
“У вітрині тимчасових виставок ми бачимо вражаючу колекцію дворучних мечів, про яку сьогодні поговоримо.
Зброя даного класу, найбільша з усієї клинкової, може вважатися вінцем розвитку середньовічного меча, і водночас його тупиковою гілкою. Але, безумовно, це один з найяскравіших символів епохи середньовічного європейського рукопашного бою.
Дворучні мечі є зброєю піхотинця, ветерана та професіонала, вони були розроблені для фізично сильних, витривалих та сміливих бійців. Свій початок вони беруть з великих тесаків часів хрестових походів, так званих фошардів. З розвитком військової думки і підсиленням ролі піхоти на полі бою мечі все більш ускладнювались і адаптувались до реалій тогочасної війни. В другій половині п’ятнадцятого століття швейцарські найманці навчилися за допомогою щільного строю та використання довжелезних пік, алебард та арбалетів зупиняти важко-броньовану кінноту, що до того часу вважалося неможливим. Швейцарці моментально стали найкращими найманцями середньовічної Європи, породивши хвилю мавпувань і згодом на полях бою з”явилися ландкнехтські полки німців та іспанські терції. Все частіше в бою сходилися дві шеренги піхотинців, озброєних піками довжиною 3-5 метрів та коротким тесаком, наче розгнівані дикобрази вони сходилися, намагаючись розбити лави супротивника. І перед такими лавами виходили вперед ветерани, яких в німецьких полках прийнято було називати допельзолднерами – “подвійними солдатами” чи солдатами на подвійному жалуванні. Адже їх задачею було прийнявши на міцні лати декілька списів, своїм мечем збити в сторони піки ворожих солдат, позрубувати їх навершя і розчистити шлях своїм пікінерам. Отже ці високотреновані ветерани ризикували вдвічі більше, але й отримували відповідну нагороду. І їх зброя була якнайраще пристосована для бою одинака проти строю.
Дворучні мечі з колекції Львівського Арсеналу
Довжелезне лезо допомагало рубати з великим замахом і колоти на великій відстані, таким мечем піхотинець легко діставав до вершника у сідлі, довге руків’я давало великий важіль для сильних ударів і прокрутів меча над головою, до того ж, незагострена частина клинка (рікассо) часто була захищена двозубою фальшгардою і дозволяла перехопити меча ще ширше. Таким хватом можна було нанести більш влучний укол, чи використати меч як важіль у боротьбі, відштовхнути противника чи кинути його на землю. На гарді монтувалися горизонтальні кільця, які виконували, передусім, захисну функцію, але за них також можна було перехопити меч, щоби провести широкі горизонтальні замахи, наче косою, наприклад по ногах атакуючого коня. Меч мав на перший погляд відносно невелику вагу 4-6 кг. Багато хто дивується, але насправді це найбільша вага для бойового меча в історії і навіть такою вагою керувати в бою не просто, адже такий меч має величезну інерцію. Тому більшість ударів наносилася у зв’язках, коли один рубаючий удар закінчувався моментальним уколом, переходом у захисну стійку з подальшим замахом-розгоном для наступної атаки.
Дворучні мечі з колекції Львівського Арсеналу
Отже, як ви бачите, така багатофункціональна зброя потребувала не тільки фізичної сили, але і тривалих тренувань і бойового вміння, тож володіння таким мече по праву можна назвати європейським бойовим мистецтвом. По характеру використання деякі техніки дворучного меча нагадують вправи з посохом дзе в японському айкідо.
Подібні мечі набули найбільшої популярності в Швейцарії та германських країнах, де їх називали цвайхандерами, та в Італії, де іх називали Еспадон, тобто великий меч. Але цікавим варіантом дворучника був меч з хвилястим лезом, так званий фламберг (полум”яний меч). Вважалося що рани, нанесені такою зброєю мають рваний характер і гірше загоюються. Тож по суворій традиції людей, що взяли у полон з подібним мечем, страчували без обміну на полонених, адже вже у ті часи це вважалося негуманною зброєю.
Дворучні мечі з колекції Львівського Арсеналу
Загалом традиція використання класичних дворучних мечів була досить нетривалою – стрімкий розвиток вогнепальної зброї витіснив обладунки з поля бою, а разом з ними зникли і майстри меча. Але ще довший час великі мечі використовувалися для дуелей, божого суду, публічних страт. Одними з останніх носили в бій великі мечі шотландські горяни. Цікавий також епізод з пруських війн 18 століття, коли оточений загін солдат сховався у старому замку і коли у них закінчилися запаси пороху, воїни спустилися в підвали, де зберігалися прадідівські обладунки. Одягнувшись у повні лати і озброївшись дворучними мечами, захисники відкрили ворота і кинулися в відчайдушну атаку. Їх вороги, одягнуті лише у суконні мундири, не могли пробити своїми м”якими свинцевими кулями турнірних лат і лягали, наче колоски під серпами. Але найбільше такі мечі використовувалися як церемоніальні і у такій формі досягали деколи неймовірно гротескних розмірів. Звичайно ж такі мечі ніколи не використовувалися в реальному бою”, – розповів Артем.
До відзначення 200-річчя з дня народження о. Михайла Вербицького львівська громадськість вирішила спорудити цьому видатному релігійному та культурному діячеві пам’ятник. Про концептуальну ідею та процес будівництва монумента учасникам обласного оргкомітету з відзначення ювілею автора Державного Гімну України розповів голова Львівського суспільно-культурного товариства «Надсяння» Володимир Середа.
Проект пам’ятника творцеві Державного Гімну України о. Михайлу Вербицькому
Володимир Середа проінформував, що в результаті відкритого конкурсу н журі визнало переможцем проект відомих львівських скульпторів Андрія та Володимира Сухорських. Відтак виконавчий комітет Львівської міськради погодив місце розташування пам’ятника у сквері на розі вулиць М. Вербицького та Генерала Чупринки. За словами голови «Надсяння», вартість робіт зі спорудження пам’ятника становитиме 780 тис. грн.
Місце, де встановлять пам’ятник о. Михайлу Вербицькому
«Ми розуміємо складну фінансово-економічну ситуацію, в якій сьогодні перебуває наша держава, тому було вирішено спорудити пам’ятник за громадські пожертви. На сьогодні вже зібрано 190 тис. грн. добровільних внесків. Окрім того, громадський комітет виконав за кошти меценатів проектно-кошторисну документацію благоустрою скверу, де стоятиме пам’ятник. Однак ми потребуємо допомоги місцевої влади, адже гідне вшанування пам’яті Михайла Вербицького – справа кожного з нас», – наголосив Володимир Середа.
О. Михайло Вербицький
У свою чергу заступник голови облради Валерій П’ятак відзначив, що впродовж найближчих тижнів органи місцевого самоврядування вноситимуть уточнення до своїх бюджетів, відтак кожна територія, яка залучена до відзначення ювілею о. Вербицького, повинна передбачити фінансовий ресурс на проведення заходів, зокрема, й на спорудження пам’ятника. Окрім того, Валерій П’ятак запропонував, аби за благоустрій скверу, де встановлять скульптуру Михайла Вербицького, відповідала Львівська міська рада.
" Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський" Невідомий Львів
Постать Івана Левинського справді знакова не тільки для Львова, а й для усього українського суспільства кінця XIX початку XX століть.
Архітектор, будівничий, інженер, промисловець і підприємець, професор Львівської політехніки, визначний громадський діяч і меценат …
Левинський І. І. ( 1851 – 1919 рр. )
Спектр діяльності Івана Левинського вимагав промислових потужностей. Як досить успішний підприємець він володів низкою фабрик – дахівок і штучного каменю, кахлів, гіпсу, з численими майстернями і складами …
Слід зазначити, всі підприємства Левинського утворювали своєрідну ” імперію ” – найбільшу будівельну фірму Галичини.
Першою за заснуванням і значенням у цій низці постає ” Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський ” на давній Кастелівці.
Фабрика кахлів Левинського на вул. Кшижова ( згодом Потоцького, нині Чупринки, 58 ), фото 2015 року
Фабрику на вул. Кжижовій ( згодом Потоцького, тепер Генерала Чупринки, 58 ) Левинський розпочав будувати у 1888 р. За короткий час за допомогою чеської фабрики, а також своїх колег Юліана Захаревича та О. Домашевича будівничий у 1889 р. створив конкурентноздатний заклад з офіційною назвою ” Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський “.
Фабрика кахлевих печей на вул. Кшижовій у Львові, поч. XX ст.
Все розпочалось із невеликої гуртівні будматеріалів на цій ділянці. Згодом постала невелика двоповерхова споруда з устаткуванням та піччю до випалювання кахель, посуду, будівельних оздоб. Працювало тут всього 5 чоловік.
На території фабрики. Ліворуч – виробниче приміщення, праворуч – будинок працівників. Фото 2015 року
Левинський першим звернув увагу на професійний розвиток гончарства і запровадив його до своєї керамічної фабрики через залучення гончарів, потім — професійних керамістів. У 1894 р. на фабриці працювало 25 осіб. В двоповерховій споруді були млинки до мелення глини, паровий мотор, печі для випалювання. На фабриці виробляли печі, вазони і вази, дахівку, цеглу, плитки, скульптуру. Кращі сорти вогнетривких глин привозились з Чехії, гірші з Глинська ( біля Жовкви ) та Олейова ( біля Золочева ).
У одному з цехів фабрики Левинського, фото поч. XX ст.
Попри те, що гончарство у виробництві його фабрики було збиткове, він продовжував його розвивати.
Через два десятиріччя фабрика перетворюється в одне з провідних підприємств Галичини, функціонує довго й успішно. Кахлярський відділ та відділ плиток до підлоги та стін, посуд, декоративні вази, дрібна пластика та скульптура, допоміжні виробництва – від 25 працівників на початку до 800 робітників у розквіті кар’єри. Цифри говорять самі за себе !
Кахлі в оздобленні будинку працівників фабрики Левинського. Фото 2015 року
Левинський одним з перших започаткував широке залучення місцевих архітекторів, художників, скульпторів до проектування оригінальних зразків печей, окремих кахель, гарнітурів. Буквально в два-три роки така практика показала свою дієвість і правильність. Було створено десятки печей, як в традиційній західноєвропейській стилістиці, так і з елементами народностильових схем. Композиції печей вирізнялись високою якістю виконання.
Столярна майстерня фабрики Левинського, фото поч. XX ст.
Після смерті Івана Левинського у 1919 році фабрикою керував архітектор Броніслав Бауер. В силу непередбачених подій — закінчення світової та українсько-польської війни, хвилі бойкотів на підприємствах — над підприємством повисли великі іпотечні та вексельні борги сумою кількасот тисяч австрійських крон, хоча фабрика і мала гарантійні листи, проте мало хто з боржників фабрики міг і хотів розраховуватись. За декілька років на території фабрики Левинського на Чупринки її будівлі вже займали нові фірми та спілки.
На території фабрики Левинського у наші дні, фото 2015 року
За радянських часів концерн Левинського, який займав значну територію між нинішніми вулицями Чупринки, Жуковського, Єфремова та Левинського, був націоналізований і розділений між кількома різними підприємствами. Деревообробне підприємство існувало до 1970-го, коли на його місці побудували кілька стандартних п’ятиповерхівок.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
Восени 1939 у цьому будинку за участю О. Корнійчука, П. Панча, М. Бажана та інших письменників з Радянської України була заснована радянська Спілка Письменників Львова. Її членами були В. Пачовський, П. Карманський, А. Волощак, М. Яцків, І. Вільде, Т. Бой-Желенський, Є. Путрамент, В. Василевська, І. Ашендорф та інші українські, польські, жидівські письменники.
