Костел Св. Лаврентія (Небесної Цариці, Св. мученика Лаврентія і єпископа Станіслава), парохіяльний закладений Станіславом Жолкевським у 1606 р. Проект костелу приписується львівському архітекторові італійського походження Павлу Щасливому. Він вів будову до часу своєї смерти 1610 року, після чого будівництво завершував Амброзій Прихильний. Не виключено, що до 1618 року у будівництві брав участь і Павло Римлянин. Парафію Цариці Небес і святих Лаврентія і Станіслава єпископа заклав Станіслав Жолкевський згідно з ерекційним актом 12 серпня 1620 року. 28 травня 1623 року завершена споруда була освячена львівським архієпископом Яном Андрієм Прухніцьким.

Костел постав на Ринку на пагорбі, насипаному татарськими полоненими. Реґіна Жолкевська та її донька Софія Данилович щедро фундували внутрішній вистрій костелу. На 1640 р. костел мав сім вівтарів і багату бібліотеку. Великим меценатом був король Ян III, який прикрасив інтер’єр скульптурою та батальними картинами пензлів малярів Мартино Альтомонте (Martyno Altomonte), Шимона Богуша (Szymon Bogusz) та Андрія Стеха (Andrzej Stech), що зображують битви під Клушином у 1610 р., під Хотином 1675 р., під Віднем 1683 р. та під Парканами і Остриґомом 1683 року.

За часів панування короля Яна III Собєського костел був центром державних і політичних церемоній Речі Посполитої. З костелом пов’язані важливі сторінки біографії короля – тут йому вручили орден св. Духа, наданий французьким королем Людовіком XIV, а дружині Марисенці – Золоту Троянду, надану папою Інокентієм XI. Храмом опікувались і наступні спадкоємці. 1690 року споруда була пошкоджена пожежею, після чого відновлена.

Костел став усипальницею цілої родини Жолкевських, Даниловичів, Собєських та багатьох инших. Надгробні пам’ятники родини Жолкевських: канцлера і великого коронного гетьмана Станіслава та його дружини Реґіни з Гербуртів, а також їх сина Яна і доньки Софії Данилович створені у 1623-1636 роках одним з кращих львівських скульпторів першої половини XVII ст. Войцехом Жичливим. В картуші надгробка поміщені родинні герби – Любич, Корчак, Гербурт і Півкозич. У 1861-1868 роках надгробки були відновлені та вкриті латинськими написами Парисом Філіппі (Paris Filippi).

1742 року львівський архієпископ Миколай Вижицький (Mikolaj Wierzycki) підніс костел до ранґу колєґіяти, а 1743 дідич міста Михайло Казимир Радивил (Michal Kazimierz Radziwill) уфундував абатство. При колєґіяті існувала школа заснована Станіславом Жолкевським 1610 року. 1785 року абатство та колєґіята були ліквідовані австрійським урядом і костел перевели у ранґ звичайного парафіяльного. 1811 року в костелі встановлено орган.

В середині XIX ст. костел був занедбаний. У 1862-1867 роках ґрунтовно відреставрований з великим пієтетом з ініціативи ксьондза Юзефа Новаковського (Jozef Jablonowski), учасника польського повстання в Росії 1831 р., і будівельного комітету у складі губернатора Галичини Юзефа Яблоновського, Володимира Дідушицького і Яна Чайковського. До роботи були запрошені кращі львівські і краківські митці і ремісники, зокрема, різьбарі Парис Філіппі і Павло Ойтеле (Pawel Oitele); малярі Юзеф Холєвіч (Jozef Cholewicz), Алєксандр Рачинський (Aleksander Raczynski), Миколай Стржеґоцький (Mikolaj Strzegocki), Ізидор Яблонський (Izydor Jablonski), Антоні Качмарський (Antoni Kaczmarski). Стюкові і мармуризаційні роботи здійснив Вітті (Witti); позолотні роботи – Захарський (Zacharski); столярні роботи – Слівінський (Sliwinski) і Бардз (Bardz). Відновлену споруду освятив львівський архієпископ Франциск Ксаверій Вєжхлєйські 12 вересня 1867 року.

Консерваційні роботи здійснені у 1900-1908 роках з ініціятиви Ґрона консерваторів Східної Галичини. Наступний ремонт був проведений з ініціятиви священика Лаврентія Ожґи (Wawrzyniec Ozga) 1928 року. Тоді були відновлені дахи, баня, сигнатурка, здійснена консервація стюків і відновлення кам’яного фризу. Мулярські роботи виконував Ян Оберц (Jan Oberz) з Жовкви. Від 1946 по 1989 рік костел стояв зачинений і періодично використовувався як склад. 1963 р. Постановою Ради Міністрів УССР костел внесено до національного реєстру пам’яток архітектури під охоронним №386. Частина вистрою знищена, а знамениті батальні полотна вивезені до Олеського замку в 1970-х роках.

Від 1989 року в костелі тривають реставраційні роботи, які виконують студенти і випускники Варшавської Академії Мистецтв (ASP) під керівництвом консерватора Януша Смази (Janusz Smaza) та Петра Козарського (Piotr Kozarski) на кошти Fundacji Ochrony Zabytków з Варшави. 2002 року зі Швейцарії привезли і встановили механізм для органу, виготовлений 1900 року. Скульптури органу та казальниці реставрував і доповнив авторськими скульптурами, а також реставрував сталлі Степан Скіра, мешканець Жовкви.

Костел розташований на західній ринковій стороні (тепер площа Вічева), виходячи на неї східним фасадом. Є важливим містоформуючим елементом, домінантою міського краєвиду.

Костел у стилі ренесансу мурований з цегли на кам’яних фундаментах з білокам’яним декором. Споруда вирізняється вишуканими пропорціями та архітектурним вистроєм. Збудований на плані хреста, прямокутними раменами якого виступають каплиці Найсвятішої Діви Марії (від півночі) та Св. Трійці (від півдня). Між раменами трансепту і вівтарем розташовані дві квадратові в плані двоярусні захристії, виходи на другий ярус яких влаштовані в товщі стіни. Велика ренесансова баня середохрестя на восьмигранному барабані домінує в панорамі міста. На гребені двосхилого даху вівтаря 1741 року встановлена шестигранна сиґнатурка.

Білокам’яна різьба роботи місцевих майстрів дорійського фризу та порталів виконана з майстерною досконалістю. Метопи фризу заповнені рельєфами, що зображують військові атрибути, маски левів та могутніх орлів, святих вершників-воїнів Юрія і Мартина. Чільний фасад акцентований експресивною скульптурою архангела Михайла на фронтоні. Про синтез архітектури і скульптури свідчать майстерно виконані різьблені білокам’яні портали, які прикрашають гладкі площини стін. Портал головного входу оздоблений різьбленими фігурами святих, бічний – ренесансовими розетами.

Ренесансовий інтер’єр костелу прикрашений розкішною білокам’яною різьбою талановитих жовківських майстрів. У костельний вистрій внесені елементи оздоби церков. Вітрила підкупольного барабану декоровані різьбленими зображеннями євангелистів.

В костелі збереглося п’ять різьблених з дерева вівтарів. Вівтар по лівій стороні нави з іконою Богородиці-Годувальниці роботи італійського майстра Карла Дольчі (тепер твір знаходиться в Ермітажі у Санкт-Петербурзі). Серед вівтарних ікон вирізняються ікони пензля придворного королівського маляра Василя Петрановича, відомого автора іконопису. Йому та Юрію Шимоновичу-Семиґиновському, галицькому шляхтичу, належали живописні портрети засновників Жовкви.

У вівтарній частині костелу знаходяться створені у 1623-1636 роках надгробні пам’ятники родини Жолкевських: канцлера і великого коронного гетьмана Станіслава та його дружини Реґіни з Гербуртів, а також їх сина Яна і доньки Софії Данилович, роботи одного з кращих львівських скульпторів першої половини XVII ст. Войцеха Жичливого. Окрім того в костелі є багато епітафій та пам’ятних таблиць. За стилістикою костел є однією з найкращих ренесансових пам’яток України.

Обіч костелу Св. Лаврентія стоїть вежа-дзвіниця. Вона постала в першій чверті XVII ст. в системі міських фортифікацій як центральний елемент західного прясла. Про дату її зведення може свідчити рік відлиття першого дзвону – 1608. Її будівничим вважають Амброзія Прихильного, який, ймовірно, спричинився до її розбудови в 1620-х роках. Під 1690 роком згадано про те, що дзвіниця згоріла. Того ж року її відбудували. Інформація про цю подію була вписана на дзвоні, перелятому 1692 року в Ґданську на кошти Яна III Собєського. На початок XIX ст. вона була дещо нижчою і не мала вінцевого «аттику», про що доносять іконографічні матеріали з ХІХ ст., зокрема гравюра Ауера з 1840-х рр. 1885 року документи описують її як поруйновану: спорохнявіли дерев’яні конструкції, понищене бляшане покриття бані, осипаний тиньк. Щойно на початку 1920-х років дзвіницю відновили стараннями отця Лаврентія Ожґи. Бронзові пам’яткові дзвони, серед них дзвін 1692 року фундації Яна III, реквізовані під час другої світової війни. Очевидно тоді стіни дзвіниці дістали декоративне завершення. 1993 року баню і ліхтар дзвіниці відреставрувала польська Фундація охорони пам’яток. На дзвіниці помістили новий дзвін, відлитий 1991 року у відновленій людвисарні братів Фельчинських в Перемишлі, на кошти Адама і Марти Важних. На сьогодні ця вежа перебуває у доброму стані.

Вежа-дзвіниця розташована у збереженому західному пряслі міських оборонних фортифікацій і є активною домінантою міського краєвиду.

Вежа мурована з каменю і цегли; на плані правильного восьмигранника. Триярусна, товщина стін кожного ярусу – різна. Найгрубші стіни цоколю муровані з каменю, нетиньковані. В цокольному ярусі знаходиться пивниця. Перший ярус мурований з тесаного каменю вперемішку з цеглою має сім однорозмірних бійниць, розташованих за променевою симетрією, та вхід з боку міста. Всі бійниці закладені цеглою в найвужчій частині. Другий ярус муру – цегляний з включеннями каменю, має вісім однорозмірних бійниць, розташування яких аналогічне до бійниць першого ярусу. Третій ярус – найвищий, мурований з цегли, містить вісім однакових стрільчастих вікон, по одному в кожній грані, і через одну грань – чотири бійниці, розташовані під вікнами. Вежі увінчані короною фризу, декорованого пілястрами, та розвиненим карнизом на кронштейнах. Перекриття між ярусами відсутні. У внутрішньому об’ємі вежі збережена лише частина несучих дерев’яних конструкцій (всі розкоси і дощаті настили знищені в кінці ХХ ст.). Восьмигранна барокова баня складної конфігурації, вкрита мідною бляхою, завершена ліхтарем з хрестом на підхрестовому яблуку.

Барокове завершення вежі-дзвіниці гармонійно поєднане з ренесансовою стилістикою споруди.

Оксана БОЙКО, Василь СЛОБОДЯН