У Львові знайшли унікальні фрески капелана УПА Рафаїла Хомина

2. 11. 2015

Львів – У Музеї народної архітектури і побуту у Львові, який люди називають «Шевченківський гай», у колишній каплиці монахів-студитів знайдено унікальні фрески початку ХХ століття. Нині це приміщення займає адміністрація музею. Одним із авторів фресок є монах-студит, отець Рафаїл Хомин, який був польовим капеланом Української повстанської армії.

Відомо було, що у будівлі, яку займає адміністрація Музею народної архітектури і побуту у Львові, розташовувався монастир монахів-студитів і що тут була каплиця. У 1948 році один із монахів передав парафіянці ікону і наказав сховати і берегти. Це був ескіз для композиції, намальованої на стіні.

«Це – фреска. Техніка виконання по свіжому тиньку вапняними фарбами з фрагментами. Фреска у задовільному стані – знизу шар автентичного живопису, у 40-х роках його перемалювали зеленою фарбою, далі поверх зроблена затирка, у 70-і знову замальовано. Тут був зал засідань», – говорить реставратор Микола Толочко.

Реставратор Микола Толочко працює над фрескою

Фрески студійської іконописної школи

Понад 70 років довелось чекати, щоб фрески знайшли. Реставратори Унівського студійського монастиря відкрили кілька фрагментів. Вони припускають, що всі стіни приміщення є у фресках, а також й окремі кімнати у будинку, де у 30-і роки ХХ століття жили монахи-студити.

Фрески унікальні тим, що намальовані іконописцями студійського іконописної школи, створеної митрополитом Української греко-католицької церкви Андреєм Шептицьким у 1927 році. Такі ж є в Унівському студійського монастирі, що на Львівщині.

Настоятель Свято-Іванівської лаври студійського уставу Юстин Бойко розповів, що віднайдені фрески у каплиці намалювали монахи, іконописці Рафаїл Хомин і Філатей Коць. Отець Рафаїл Хомин реставрував храм у Крилосі (Івано-Франківщина), був польовим капеланом УПА у 1944 році. У цьому ж році він загинув разом з бійцями, які потрапили у засідку. Зараз триває справа беатифікації отця. Філатея Коця також вважають одним із кращих іконописців ХХ століття.

«Для нас це є велика знахідка і цінність. Ми знали, що тут є монастирська каплиця, але записи не збереглись. Цього року ми вирішили пошукати. Митрополит Андрей Шептицький відповідною грамотою створив Свято-Іванівську лавру (нині територія Музею народної архітектури і побуту і парк «Знесіння») і цієї грамоти ніхто не скасовував. Він з братом Климентієм придбав спеціально для потреб лаври багато землі, купив будинок в управління залізниці для монахів (зараз тут розташовується адміністрація музею). Було запрошено архітектора і будинок добудували», – розповідає монах-студит Юстин Бойко.

Церква святого Миколая в Музеї народної архітектури і побуту у Львові

Лавру і музей створив Андрей Шептицький

Спершу митрополит Андрей Шептицький у 1926 році мав намір створити Свято-Іванівську лавру, щоб тут монахи вчили молодь, зокрема сиріт, різним ремеслам, зокрема іконописному мистецтву. А талановиту молодь митрополит скеровував на навчання за кордон. На території лаври хотіли будувати церкву, але тодішній директор Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький порадив митрополиту у 1930 році перенести до лаври дерев’яну церкву Святого Миколая з села Кривки, що на Турківщині. Донині цей храм є окрасою музею. Тоді ж народився задум на території лаври створити скансен (музей під відкритим небом) і перевозити сюди українські дерев’яні церкви, створити тут духовно-культурний осередок українців. Тут збиралась молодь та інтелігенція. Однак на заваді цим великим планам став прихід у 1944 році радянських «визволителів», ліквідація у 1946 році Української греко-католицької церкви.

До слова, у роки німецької окупації монахи-студити у своєму будинку переховували єврейських дітей. З приходом радянських «визволителів» у 1944 році монахів Свято-Іванівської лаври розігнали, когось арештували. Спершу територія пустувала, а потім у приміщенні монастиря зробили інтернат для сиріт.

«Хлопчиська почали церкву розбирати, про це дізнались українські патріоти, які ще у Львові були. А «Кайзервальд», як ще називали територію, де є музей, був панським лісом, його львів’яни любили. Коли дізнались, що церкву, яку переніс митрополит, нищать, вирішили написати Микиті Хрущову, щоб на цій території закласти парк, музей під відкритим небом, назвати його іменем Шевченка. Таку назву вигадали «Шевченківський гай», так вона і пристала, так і врятували дерев’яну церкву. Монахи тоді жили по усьому Львову, мені про це розповідав отець Юрій Макар, який тут жив», – каже отець Севастіян Дмитрух, який відновлював Унівський монастир.

Фреска, знайдена в приміщенні адміністрації музею

Музей хочуть назвати іменем Андрея Шептицького

Реставратори відкриватимуть усі стіни колишньої каплиці, щоб врятувати фрески доведеться працювати не один рік. Директор Музею народної архітектури і побуту Роман Назаровець каже, що після реставрації фресок кімнату відкриють для відвідування.

Студити і коло львів’ян кажуть, що проситимуть у міської влади назвати скансен Музеєм української народної архітектури і побуту імені митрополита Андрея Шептицького, бо це відновить історичну справедливість.

«Офіційно у назві музею ніде немає «Шевченківський гай» – ця назва просто прижилась серед людей. Звісно, якщо буде прохання про надання музею імені митрополита Андрею Шептицькому, то ми звернемось до міської ради. Це ж або має бути ухвала сесії, або ж виконкому. Але львів’ян важко буде перевчити, бо всі говорять «Шевченківський гай», але офіційна назва може бути», – наголосив директор музею Роман Назаровець.

Музей народної архітектури і побуту перебуває у комунальній власності. Тут можна оглянути двадцять тисяч предметів народного побуту із сільської місцевості Поділля, Покуття, Буковини, Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщини та рівнинного Закарпаття. На 50 гектарах землі у мальовничому куточку міста зберігається 124 дерев’яних церков і хатинок, зразків людських осель XVIII-XX століть. А днями музей збагатився не лише новиною про унікальні віднайдені фрески, але й ще однією пам’яткою – студити відновили монастирську криницю, яка має свою історію. Монахи були без води, тому митрополит Андрей Шептицький придбав австрійський спеціальний механізм (кират). Кінь крутив коло, відтак механізм починав працювати і закачувати з глибин землі воду. Кират відновили, підсвітили, а над криницею звели каплицю, яку відкриють 1 листопада.

Галина ТЕРЕЩУК

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/

Листопадовий чин. Чию пам’ять варто вшанувати сьогодні

1. 11. 2015

Першого листопада у Львові традиційно особливий день. До католицького Дня всіх святих, давньої традиції відвідувати могили близьких та рідних додається ще одна важлива національна історична подія. В цей день 1918 року у місті відбувся переворот. Австро-Угорщина припинила своє існування на українських землях – натомість виникла ЗУНР. Молода республіка проіснувала лише півроку та впала під атакою польської армії.

З цього часу щорічно українці вшановують пам’ять Січових стрільців та Української галицької армії, що творили Українську Державу та полягли в бою за неї. Навіть у совєтські часи знаходилися відчайдухи, які не боялися приходити на могили воїнів, хоч це було суворо заборонено.

Композиція над входом до ратуші під час листопадових подій 1918 року — Вхід до ратуші під час листопадових подій 1918 року

З настанням Незалежності традиції відзначення Листопадового чину відновилися, проте колишнім масштабам зараз не відповідають. Де ж можна сьогодні вшанувати подвиг наших предків того часу? Пропонуємо вам перелік поховань на львівських цвинтарях найвидатніших політичних та військових керівників Листопадового зриву та солдат, котрі загинули тоді за Українську державу.

Янівський цвинтар

У міжвоєнний період Янівський цвинтар, а саме Меморіал січових стрільців та воїнів УГА, став головним місцем паломництва українців на річниці створення ЗУНР. Потрапити на нього можна, піднявшись догори головною алеєю цвинтаря та на її кінці на розгалуженні повернувши ліворуч.

Могили близько тисячі стрільців були впорядковані тут згодом після закінчення українсько-польської війни, оздоблені традиційними кам’яними хрестами, які можна було побачити практично на всіх українських військових похованнях. Ці хрести були знищені бульдозерами в 1971 році рішенням Львівського облвиконкому. На звільненій території почали захоронювати звичайних цивільних людей. Така доля чекала на всі військові меморіали у Львові, як українські, так і польські, і навіть австрійський.

Лише з настанням Незалежності за згодою рідних нові захоронення перепоховали, і було відтворено давні хрести. На щастя, під час плюндрувань дивом вдалося зберегти могили двох головних персон, що лежать тут.

Кость Левицький вважається найвидатнішим галицьким політиком тих часів. Він був на провідних ролях у Віденському парламенті, “Просвіті”, НТШ, очолював створений ним же Центробанк. У жовтні 1918 року він очолив Українську Національну Раду у Львові і фактично керував процесом підготування до перевороту. 20 жовтня на урочистому вічі біля Святого Юра Левицький проголошує створення Української держави в межах Австро-Угорщини. А згодом очолює уряд Республіки.

Хоча його покоління свою війну програло, авторитету Левицького в очах суспільства це не зашкодило. Ще в липні 1941 його обрали головою нової Української Національної Ради, яка повинна була представляти інтереси українців перед німецькою владою. На похороні Костя майбутній Патріарх Йосип Сліпий назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».

Генерал Мирон Тарнавський очолив Галицьку армію у момент її остаточного відступу від Львова. За декілька тижнів, у липні 1919 року, вона капітулювала, перейшла Збруч та влилася до лав Армії УНР. На Великій Україні командувач Тарнавський пережив і тріумф – здобуття об’єднаним українським військом Києва – і занепад власної армії.

Після поразки генерал повернувся до Галичини, поселився у селі коло Бродів, де й помер. Попри поразку Тарнавський залишався для українців одним із живих символів визвольних змагань. Його похорон, який у соборі Юра відправив особисто митрополит Шептицький, перетворився на грандіозну національну маніфестацію.

Личаківський цвинтар

На головному некрополі Львова після війни виникло одразу декілька невеликих полів із похованнями українських воїнів, проте всі вони, як і єдиний величезний польський меморіал, були знищені в 1971 році. Совєтська влада затирала сліди будь-якої докомуністичної історичної пам’яті.

В часи Незалежності виникла ідея відтворити грандіозний пантеон польських “орлят”. Так називали війська, що наступали на Львів та Галичину з Польщі, та добровольців з місцевого польського населення. Поруч українці вирішили спорудити новий комплекс на місці колишніх поховань Галицької армії.

Меморіал воїнам УГА на Личаківському цвинтарі

Новий комплекс увінчує 14-метрова колона з фігурою Архангела Михаїла. Колона стоїть на вершині братської могили воїнів УГА у формі земляного кургану. Навпроти колони на стелі викарбувані імена 239 стрільців, що загинули в обороні Львова, та зображені бойові відзнаки Армії. Поруч, посередині “Стіни пам’яті” похована одна з головних осіб листопадових подій.

Полковник Дмитро Вітовський прибув до Львова 30 жовтня, аби очолити заплановане повстання. Можливо, саме завдяки його безкомпромісній позиції зрив не відклали на день-два. “Як не візьмемо нині Львів, то завтра його візьмуть поляки”.

Він став першим Начальним Командиром Галицької Армії, згодом його обрали Державним секретарем військових справ (міністром оборони) Республіки. Через півроку Вітовський загинув у авіакатастрофі, повертаючись із Паризької мирної конференції, де від імені уряду намагався дипломатичним способом припинити польську агресію.

Внизу під курганом стоїть велика недокінчена нетинькована капличка із червоної цегли. Це особиста усипальниця Президента Євгена Петрушевича – лідера Західно-Української Народної Республіки. В умовах війни йому навіть надали звання Диктатора. Президент помер на еміґрації, а вже в часи Незалежності його тіло перезахоронили у Львові. Проте каплиця, у якій він упокоївся, ще й досі незакічена і виглядає не надто привабливо.

На Личакові є також могили декількох міністрів уряду ЗУНР. При центральній алеї, поруч із могилою Маркіяна Шашкевича стоїть родинний гробівець Барвінських. Там похований Олександр Барвінський. Один з провідних інтелектуалів того часу в листопаді 1918 року став Державним секретарем освіти та віросповідань ЗУНР.

Недалеко за знаменитою “сплячою красунею” лежить Юліян Романчук. Він був найстаршим членом Української Національної Ради – парламенту ЗУНР. На правах сеньйора Романчук, що на той час вже більше 30 років був провідником українських націонал-демократів, 10 листопада 1918 року заприсягнув усіх членів обраного уряду – Державного секретаріату ЗУНР – на вірність державі та народу.

Крім того, в глибині кладовища є могили колишнього голови уряду Сидора Голубовича, міністра харчових справ Степана Федака, міністра охорони здоров’я Івана Куровця.

Про інші місця масових поховань воїнів нам сьогодні нагадують лише великі металеві білі хрести, встановлені на місці колишніх меморіалів. Такий хрест можна знайти на самій вершині цвинтаря за могилами польських повстанців ХІХ ст. На цьому місці було поховано більше ста стрільців.

Інший хрест стоїть на кінці Марсового поля. Ця територія кладовища колись вся була вкрита могилами австрійських жовнірів та січових стрільців, яких тут нараховувалось 408 осіб. Всі поховання були зруйновані бульдозерами.

Якщо зайти крізь хвірточку за хрестом на територію цвинтаря, то за кількадесят метрів попереду зліва від алеї стоїть кам’яний військовий хрест характерної форми. Поручик Павло Ліськевич особисто брав участь у листопадових боях за Львів та загинув у боях за Головну пошту. Це єдина збережена з того часу могила українського воїна!

Якщо від Ліськевича пройти бічною стежкою вправо, кидається в очі величезна скульптура Архистратига Михаїла з мечем та щитом у руках. Це могила легендарної Олени Степанів – першої в світі жінки, офіційно зарахованої на військову службу у званні офіцера. Пережила і російський полон, і навіть міжнародну славу, Степанівна як член Головної Військової Управи була одним із організаторів листопадових подій.

При бічній алеї ліворуч від вхідної площі цвинтаря за гробовцем Ґабріелі Запольської у маленькій могилі з крихти лежить Осип Курилас – один з найзнаменитіших художників Галичини, директор Школи мистецтв. Курилас пішов добровольцем до лав Січових стрільців. Він очолював так звану Пресову квартиру УСС, де займався оформленням стрілецьких листівок та видань.

Могила Олени Степанів

Могила Осипа Куриласа

І напевно не варто забувати, що першого листопада також вшановується пам’ять митрополита Андрея Шептицього. Сьогодні минає рівно 71 рік від дня його смерті. Багато хто бачить у тому, що Владика відійшов саме на День всіх святих, певний символізм.

Про простать Шептицького вже багато сказано цього року. Ми можемо лише додати, що він також має безпосереднє відношення до Листопадового чину. У жовтні 1918 року він став членом щойно створеної Української Національної Ради. А вже за два дні, 20 жовтня на мітингу біля Святого Юра він благословив проголошення Української держави.

Владика Андрей там, де майже ціле життя прослужив. Його можна вшанувати у крипті собору Юра.

Отож, якщо ви вибираєтесь на могилу до своїх рідних і матимете вільну хвилинку, не проминіть поховання наших героїв. Напевно вони заслужили своїм життям пам’яті від нащадків. Нехай ця свічка, поставлена на могилі, та щира молитва стануть нашою вдячністю їхній Жертві та Чину.

Роман МЕЛЬНИК

Джерела:

Григорій Лупій. Львівський історико-культурний музей-заповідник “Личаківський цвинтар” – Львів: Каменяр, 1996 р.
Ігор Мельник, Роксоляна Загайська. Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова – ЛЬвів: Центр Європи, 2013 р.
Львів. Місто наших героїв / Путівник за ред. А. Козицького – Львів: Літопис, 2009 р.

Листопадовий чин. Як українці у Львові здобули собі державу

1. 11. 2015

“Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.”

Зранку 1 листопада 1918 року кожен львів’янин, що вийшов з дому на прогулянку, до церкви на День всіх святих чи навіть по справах, міг прочитати ці слова в оголошеннях на стінах львівських будинків. Над Ратушею вперше в історії майорів синьо-жовтий прапор. Стало зрозуміло: закінчилась епоха Габсбурґів. Українська Держава, проголошена напередодні, таки відбулась, та що буде далі – не міг сказати ніхто.

Листопадовий чин – безсумнівно, один з найяскравіших епізодів історії Львова. Пропонуємо вам оглянути, як він відбувся та що йому передувало.

Газета "Діло", 20 жовтня 1918 року. Проголошення Української Держави. — Газета “Діло”, 20 жовтня 1918 року. Проголошення Української Держави.

Перша світова війна наближалась до свого завершення, а Австро-Угорщина – до свого краху. Усвідомлюючи близький кінець та прагнучи врятувати державу, що його предки її століттями будували, цісар Карл 16 жовтня 1918 року видає відозву до “своїх народів”, якою обіцяє перетворити імперію на федерацію національних держав. Цим поспішили скористатися українці.

Проголошення Української держави

Вже за два дні після відозви цісаря в Народному домі у Львові збираються українські політики – депутати Віденського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів та представники різних партій і, користуючись заявою цісаря, створюють головний репрезентативний орган українців у монархії.

Виникає Українська Національна Рада. Її Президентом обрали Євгена Петрушевича, що представляв інтереси українців у Відні. Головою львівського відділу та фактичним керівником всього процесу в краю став Кость Левицький – один з головних політичних провідників галицьких українців того часу.

19 жовтня Рада ухвалює Маніфест:

Ціла українська етнографічна область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-східна Буковина … та українська смуга північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.
Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава
Взивається всі національні меншости негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.
Українська Національна Рада виготовить Конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії…

Наступного дня, в неділю на площі Святого Юра після літургії збирається урочисте віче. Кость Левицький з благословення митрополита Андрея Шептицького проголошує створення Української держави в межах Австро-Угорщини.

Підготовка повстання

Однак проголошення державності ще не означало її фактичне становлення – владу продовжували утримувати австрійці. Ситуацію загострили новини із Кракова, де поляки створили Ліквідаційну комісію. На початку листопада ця комісія повинна була зайняти Львів, який вона бачила частиною майбутньої польської держави. Рахунок пішов на дні.

Українці готувалися перейняти владу вдома фронтами: дипломатичним та військовим.

29 жовтня в палац намісника на Губернаторських валах навідалися Кость Левицький та Льонґин Цегельський. Від імені Національної Ради вони попросили намісника Галичини генерала фон Гуйна передати їм владу легальним шляхом. Той відмовився, посилаючись на відсутність наказу зі столиці. “А поки цісар мені не накаже, доти я зв’язаний присягою та честю і нікому влади передати не можу, хоч і як вам симпатизую. А вірності ще жоден Гуйн не зломив“.

Отримавши відмову, Цегельський відразу поїхав до Відня, де його чекав Президент Ради Петрушевич. Це була остання спроба українців порозумітися з урядом імперії та зберегти її цілісність, що могло стати гарантією безпеки від поляків. Після деяких нарад прем’єр-міністр Лямаш запевнив українців, що найближчим часом до Львова з відповідним дорученням передати владу Раді вирушить кур’єр.

" Народна гостинниця " у Львові, фото до 1914 року — ” Народна гостинниця ” у Львові, фото до 1914 року

Проте в той же час у Львові у будівлі “Народної Гостинниці” вже діяв Центральний військовий комітет. Виник цей комітет ще у вересні на зустрічі у кав’ярні “Ренесанс” (теперішня “Пузата хата”). Колектив, що складався із українських старшин та офіцерів австрійського війська і січових стрільців: Петра Бубели, Людомира Огоновського, Дмитра Паліїва, Сеня Ґорука та інших – розробляв план збройного перевороту у Львові та містах Галичини. 30 жовтня до них долучився сотник Дмитро Вітовський, запрошений очолити повстання через свою величезну популярність серед стрільців.

Врешті, пополудні 31 жовтня в Народному домі відбулося вирішальне спільне засідання Національної Ради та Військового комітету. Цегельський, щойно прибувши зі столиці, повідомив новини із переговорів у Відні. Стало очевидно, що обіцяного кур’єра можна і не дочекатися, а на завтра до Львова повинна була прибути польська ліквідаційна комісія. Сотник Вітовський виступив категорично проти будь-якого відтермінування виступу: “Якщо нині не займемо Львів, завтра його займуть поляки!“.

Врешті було вирішено не переносити вже запланованого перевороту. Із Народного дому, де розмістилась Головна команда повстанням, негайно вийшли кур’єри по повітах з наказами та інструкціями. До початку повстання залишалися лічені години.

Переворот

Дійство почалося о 4-ій годині ранку. Першочерговим завданням було знешкодити ті сили, що могли чинити збройний опір. Загін поручика Теодора Мартинця роззброїв супровідний батальйон 41-го полку піхоти, що складався зі солдат інших національностей та квартирувався на тодішній вулиці Зиблікевича.

У школі ім. Конарського окремо містилися угорські солдати, туди вирушив загін поручика Іллі Цьокана. Для перемовин з ними напередодні було надруковані спеціальні листівки угорською мовою, які передали офіцерам корпусу. Через деякий час на будівлі школи з’явилося повідомлення про нейтралітет угорців.

Залишалася лише поліція, що містилася на вулиці Городоцькій. Рівно о 4-ій до касарень поліції зайшов загін на чолі з Людомиром Огоновським, одним із командувачів військового комітету. Поліціянти, серед яких теж було чимало іноземців, добровільно склали зброю.

Додатково було захоплено Головну пошту, всі залізничні двірці, радіо, відключено міський телефон та міжнародну телеграфну лінію. Захоплено міську військову комендатуру та інтерновано командувача Львова генерала Пфеффера.

Газета "Українське слово", 3 падолиста 1918 року — Газета “Українське слово”, 3 падолиста 1918 року

Хорунжий Сендецький зі своїм відділом зайняв намісництво та інтернував графа фон Гуйна. Врешті, загін Мартинця зайняв головну споруду міста – Ратушу. Зразу з’явилася ідея вивісити на вежі український прапор, однак тут виникли труднощі. Спершу стрільці мусили побігати у пошуках самого полотна. Як згадував учасник цих подій Микола Пачовський, рідний племінник відомого поет Василя Пачовського, сукно знайшли врешті у будівлі “Народної торговлі” на Ринку, а дружина директора Лазорка особисто сіла за машинку, аби зшити синю та жовту тканину докупи.

Взявши готовий прапор, Пачовський разом із відомим художником, стрільцем Левом Ґецом та 17-річним Степаном Паньківським спробував піднятися на ратушеву вежу. Щоразу двері, вхідні до вежі та ті, що виводять на саму платформу, виявлялися зачиненими – приходилось бігати у пошуках ключа, сторожа, навіть погрожувати пострілами, аби врешті потрапити на вершину.

Та о 6-ій годині ранку прапор таки замайорів над головною вежею міста. Львів вперше з 1349 року перебував в українських руках. Сталося це протягом двох годин без жодної краплі крові та майже без жодного пострілу. Львів, заснувши в жовтні ще в монархії Габсбруґів, прокинувся у листопаді в Українській державі. Український Хелоувін-1918 пройшов вдало.

Роман МЕЛЬНИК

Джерела:

Львів . Місто наших героїв / Путівник за ред. А. Козицького – Львів: Літопис, 2009 р.
Лонгин Цегельський. Від леґенд до правди: Спомини про події в україні зв’язані з Першим листопада 1918 року – Львів: Свічадо, 2013 р.
Микола Литвин. Уроки Першолистопадового чину 1918 р.

Симон Візенталь, або мисливець на нацистів

31. 10. 2015

Симон Візенталь народився 31 грудня 1908 року у Бучачі на Тернопільщині. В 1915 році в страху перед російською армією родина виїхала у Львів, де Симон пішов до школи, згодом родина перебралась далі від війни до Відня. Батько загинув в Першій світовій війні. У 1928 році вступив в Празький технічний університет на архітектуру. З 1932 року жив і працював архітектором у Львові. У 1936 році одружився на Цилі Мюллер, далекій родичці З. Фрейда.

У 1939 році родина потрапила під прес радянської машини: вітчима Симона розстріляли, сам він може працювати лише механіком. У 1941 році ув’язнений у львівському гетто, втік звідти, але знову потрапив до рук нацистів у 1944 році. Ув’язнений спочатку у Львові, потім в таборі Маутхаузен.

Після Другої Світової війни присвятив своє життя пошуку нацистських злочинців, котрі уникли покарання за свої злочини. С. Візенталь, за його словами, виявив місцезнаходження Адольфа Ейхмана – колишнього високопоставленого керівника гестапо. Водночас роль Візенталя у розшуку Ейхмана заперечують багато джерел, включно із директором Моссаду і керівником операції по захопленню Ейхмана – Іссером Харелем.

Візенталь співпрацював з Моссадом та іншими спецслужбами, створив Центр єврейської документації у Лінці та Відні. У 1975 році канцлер Австрії Бруно Крайскі виступив із гострою критикою діяльності С. Візенталя, яку він назвав діяльністю «політичної мафії». Вінзенталь подав в суд, але згодом заяву відкликав.

У 1977 році Візенталь заснував Центр Симона Візенталя з штаб-квартирою у Лос-Анджелесі. Завдяки діяльності Симона Візенталя близько тисячі нацистських злочинців постали перед судом. За свою діяльність він удостоювався безлічі нагород, серед яких: нагородний знак австрійського і французького рухів Опору, медаль конгресу США і французький орден Почесного легіону. Двічі він висувався на Нобелівську премію миру, а в 2004 році став рицарем у Великобританії.

Центр Симона Візенталя у Лос–Анджелесі (фото з сайту beverlypress.com)

Незважаючи на неточності в біографії Візенталя, він став символом, «мисливця на нацистів». Робота, яку здійснювали його центри, дозволила схопити Ніколауса Барбьє – ліонського м’ясника, Франца Штангля – коменданта Собібора та Треблінки, Герміну Браунштайнер – наглядачку із Майданека.

«Головний сенс моєї роботи за останні півстоліття, – сказав одного разу Симон Візенталь, – в тому, що вбивці завтрашнього дня попереджені: вони ніде не знайдуть спокою». Помер Симон Вінзенталь 20 вересня 2005 році у Відні.

Володимир БОЙКО

Джерела:

“Я (Романтика)”, або урок в Тюрмі на Лонцького (відео)

31. 10. 2015

29 жовтня 2015 року о 14.00 в приміщенні Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрмі на Лонцького” (Львів, вул. Степана Бандери, 1) відбувся музейний урок з української літератури за новелою Миколи Хвильового “Я (Романтика)”.

Відкритий урок в приміщенні Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрмі на Лонцького" — Відкритий урок в приміщенні Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрмі на Лонцького”

Відкритий урок організувала та провела вчителька Катерина Савич. Вона поставила перед собою складне завдання – навчити учнів пояснювати присвяту новели, символічність образу матері, проблему вибору головного героя. Також важливим для учнів було усвідомити перевагу гуманізму над будь-якими ідеологіями, зрозуміти складність морального вибору та вміти передбачити його наслідки.

Урок справив на дітей незабутнє враження, адже атмосфера політичної тюрми, її камери та обшарпані металеві двері в поєднанні з мультимедійними засобами, дали можливість зануритися в епоху Миколи Хвильового і максимально зрозуміти трагізм часу та ситуації

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Кав’ярня”Вірменка”, або де збирались львівська богема

30. 10. 2015

Культова кав’ярня Львова “Вірменка” відкрила свої двері у 1979 році і з того часу приймала львівську богему, яка облюбувала затишний заклад на Вірменській, 19. Ще й каву тут варили найсмачнішу в місті. Доказом цього були постійні черги за гірким напоєм, які нерідко сягали далеко за поріг кав’ярні. До початку 1990-их тут зустрічалася активна та нестандартна молодь, художники, музиканти, історики, поети.

Сьогодні атмосфера Вірменки збереглася у незмінному інтер’єрі, смачній каві і домашніх солодощах. І старі відвідувачі незмінно приходять у місце своєї молодості, до них приєдналося нове покоління молоді, яка шукає атмосферу і натхнення, а не ведеться на рекламу і блиск нових закладів.

Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19

Традиційно каву тут треба замовляти на барній стійці, її варять відразу біля вас у піску. До кави пропонують свіжу домашню випічку. Зараз серед постійних відвідувачів можна побачили львівських істориків та екскурсоводів, художників, поетів тощо. Також це улюблена кав’ярня відомого львівського хіпі Аліка Олісевича – він не зраджує Вірменці вже багато років.

Кава по-східному, котра тут готується – це не звикле еспресо, вона має специфічний кавовий осад, тому пити потрібно обережно. Також якщо ви п’єте каву з цукром – про це заздалегідь треба сказати баристу, адже цукерничок на столах ви не побачите.

Ористарх БАНДРУК

Джерела:

http://afishalviv.net/

Злотий з львівською пропискою, або за що колись палили людей

30. 10. 2015

“До того ж євреї, німці та цигани, що тільки сбродом до нас з пограниччя стягуються, купують без всякої догани і кари таку монету, велику і малу, над яку вже, хто би підлійшу видумати хотів, то не зможе, а ми настільки необережні, що не питаючись, cuius imago et superscripto (чиє зображення і напис) на ній, без сумнівів жодних її беремо”.

Такого характеру звинувачення летіли в бік фальшивомонетників та торговців підробленою монетою в минулому. Очевидно, зовсім не даремно, бо як показує практика, послідовників філософа Діогена, який володів не лише мистецтвом слова, але й міг, коли треба, “створити” грошей, в Львові не бракувало. Ось історії деяких з них.

Кара фальшивомонетників в Московії (їм заливають до рота розплавлений метал), мініатюра XVI ст.

В минулому Львів лежав на перетині важливих торговельних шляхів. Це сприяло розвитку міста з одного боку й стягувало до нього капітал з багатьох куточків світу з іншого. Пізніше у місті було засновано монетний двір, що означало отримання ним статусу також і емісійного центру – з’явилася змога карбувати власну монету. Наявність великої кількості монет з різних країн, різних куточків тогочасного світу, а також (через монетний двір) спеціалістів, що вміють з цією монетою працювати, стали хорошим ґрунтом для того, аби в місті зародилась потужна та довготривала традиція фальшування монет.

Печатка Владислава Опольського (1379 р.), який відкрив перший монетний двір у Львові (1370-ті рр.)

От лише одна біда для любителів легкої наживи – закон. В ньому, а в цей час це магдебурзьке право, констатувалось, що в випадку доведення фальшування людиною грошових одиниць, її саму варто спалити на вогнищі, а все її майно конфіскувати. Тобто під роздачу, таким чином, потрапляв і сам фальшивомонетник, і його родина, якщо така була. Якщо ж хтось не підробляв монети, а лише поширював підробки, чи просто володів ними і їх у нього знайшли, то тут трохи легша кара – мінус одна рука. І як ви гадаєте, це зупинило львівських авантюристів? Звичайно ж, ні.

Король Владислав ІІ Ягайло (1386 - 1434рр.), який один з перших оголосив війну фальшивоменотникам в Речі Посполитій — Король Владислав ІІ Ягайло (1386 – 1434рр.), який один з перших оголосив війну фальшивоменотникам в Речі Посполитій

В справу довелось втрутитись королю. У 1421 році Владислав Ягайло звернувся до влади Львова, старост і бургграфів Львівської землі, аби ті створили комісію “мужів довіри” з шляхти та райців, яка мала скласти присягу, а по тому провести експертизу наявної в обігу монети – півгрошів (monetam mediorum grossorum). Міщани мали принести комісії на оглядини усі свої гроші, а та, оглянувши їх, продірявити усі фальшиві (тобто з нешляхетних металів: мідні, залізні, свинцеві і ін.).

Точно не відомо наскільки радо міщани несли свої гроші комісії і чи мала успіх така ідея, але оскільки згодом вийшов указ про те, що фальшування монет прирівнювалось до особистої образи короля, значить ця реформа провалилась.

Фальшування монет було одним із найстрашніших злочинів і за це спалювали

Вирішили знов вернутись до перевірених “старих дідівських методів”. Як наслідок, у 1521 році під вірменином, ім’я якого невідоме, зайнялось полум’я. Тією ж дорогою у 1579 році було відправлено ювеліра Леонарда Матяшека і його спільника Яцка Русина. За доказ фальшування вважали знайдені у них срібло та мідну бляху. У 1602 році живцем було спалено ще одного майстра золотих справ. Причина – та сама, що і в попередніх випадках.

Розкопки на місці готелю "Золотий лев", де у 1992 році було знайдено монетний скарб. Площа Ринок, 2 — Розкопки на місці готелю “Золотий лев”, де у 1992 році було знайдено монетний скарб. Площа Ринок, 2

Це, мабуть, трошки налякало, але бажання до підробки монет не відбило. Не дарма ж в різні часи траплялися скарби з фальшивими монетами. Так, один, з фальшивими монетами часів правління короля Сигізмунда І, було знайдено в кінці ХІХ століття, під час будівництва оперного театру. Інший знайшли 1992 року під час будівництва готелю “Золотий лев”. Цей скарб належав до часів короля Яна Ольбрахта (1492 – 1501рр.). Очевидно, ховали їх не від того, що наробили забагато, а від того, що була загроза попастися на цьому і підпасти під кару. Але, ця справа і надалі процвітала.

Король Ян Ольбрахт (1492 - 1501 рр.), Півгрош Ольбрахта (зверху), денарій (знизу) — Король Ян Ольбрахт (1492 – 1501 рр.), Півгрош Ольбрахта (зверху), денарій (знизу)

Інколи в фальшуванні ставались цілі казуси. Один з них – це історія русинів Андрія та Романа Стрілецьких. У 1621 році вони постали перед судом за звинуваченням у скуповуванні і переплавленні півтораків та інших монет. Як виявилось, Стрілецькі накупили монет на кілька десятків тисяч, а в процесі їх переплавки спалили більше вугілля, аніж увесь львівський цех ювелірів. За це зловмисників засудили аж на два тижні ув’язнення та до сплати штрафу.

Король Ян Казимир (1648 - 1668рр.) і його грош, орт і талер. — Король Ян Казимир (1648 – 1668рр.) і його грош, орт і талер.

У середині XVII століття, коли шведи “топили” (за Г. Сенкевичем) Річ Посполиту з одного краю, а Московія “відрізала” собі по шматочку з іншого, одним із найбільших міст, що продовжувало зберігати вірність королю, був Львів. Саме в це місто і прибув на початку 1656 року Ян Казимир, який до того перебував у вигнанні в Сілезії. В місті збирається королівський двір, формуються військові підрозділи, з’їжджаються посли іноземних держав. Для утримання цього апарату, в місті відкривають монетний двір. Спочатку там карбувались повноцінні срібні шостаки та орти, але коли запаси срібла вичерпались, монети почали робити з суміші металів. Одного з керівників монетного двору, Амуретті, почали звинувачувати в випуску неякісної монети. Вирішення проблеми запропонував Андрій Тимф. Він висунув пропозицію емітувати першу в історії Речі Посполитої монету, вартістю в один злотий (до того злотий був, але лише як грошово-лічильна одиниця). Номінально монета відповідала 30 грошам, але фактично вміщувала в собі срібла лише на 12 грошів. Для компенсації нестачі срібла, на монеті вибивали характерний напис латиною: “Цінність цій монеті надає визволення Вітчизни, яке дорожче за метал”. Монета, яку згодом почали називати “тимфами”, спричинила розлад господарської системи Речі Посплитої, а Тимф опинився у в’язниці, хоч і не на довгий термін.

Не менш цікава і історія Янка Гранковського, який тривалий час працював при гетьмані Петрові Дорошенку. Упродовж 1669 – 1673 рр. Янко карбував для Дорошенка фальшиві польські гроші, а перед тим працював на львівському монетному дворі.

Гетьман Петро Дорошенко (1665 - 1676 рр.) і монета чех, або півторак, яку найімовірніше фальшував для нього майстер львівського монетного двору Янко — Гетьман Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.) і монета чех, або півторак, яку найімовірніше фальшував для нього майстер львівського монетного двору Янко Гранковський

В роки правління Яна Казимира, в силу політичної та економічної нестабільності в країні, фальшували монету всюди – у містах, селах і навіть захованих по лісах кузнях. Через велику кількість фальшивих монет в обігу, монеті перестали довіряти, а обов’язковим атрибутом будь-яких фінансово-грошових операцій стали ваги та набір гирьок. Кожну монету доводилось розглядати, вивчати її карб, переважувати, перевіряти її твердість. Також перелік з відомостями про фальшиві монети та їх ознаки вивішувала на дверях ратуші влада.

Після поділу Речі Посполитої фальшування монет не припинилось, а лише змінило своє обличчя. В монархії Габсбургів вівся належний контроль за власною монетною системою. Тому в ті часи більше брались за фальшування ювілейних монет.

Не відмерла ця звичка, талант, схильність, потреба і мистецтво й сьогодні. Тож будьте уважні до того, які гроші тримаєте в руках і не забувайте, що ви у Львові, де традиція фальшування сягає корінням дуже далеко в минуле.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Ґранкін П., Чернов В. Фальшування богині Монети // Галицька брама, листопад – грудень 1999. – № 11 – 12. – С. 28 – 29; Ґранкін П. Статті (1996 – 2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – С. 76 – 81; Судочинство у Давньому Львові [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://1256.lviv.ua/sudochinstvo-u-davnomu-lvovi/; Знахідки на ділянці перед кам’яницею на пл. Ринок, 2 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://visnyk.zp.ua/etot-den-v-istorii/znaxidki-na-dilyanci-pered-kamyaniceyu-na-pl-rinok-2.html

Трагічна любов Уляни Кравченко до Івана Франка

30. 10. 2015

Уляна Кравченко (справжнє ім’я і прізвище її Юлія Юліївна Шнайдер) народилася 18 квітня 1860 р. в містечку Миколаєві (тепер Львівської області). Вона походила з німецької сім’ї, котра переїхала до Галичини з першою хвилею австрійських чиновників. Юлія навернулася на українство ще підлітком, коли жила у провінційному містечку Миколаєві, у будинку, де колись виростав український поет Микола Устиянович.

Тут вона вперше закохалася, у французького інженера-соціаліста, який, між іншим, оповідав їй про Паризьку комуну. Її найбільшою любов’ю був, однак, Іван Франко. З ним вона познайомилася на початку 1880-х років, і він впровадив її в українську літературу. Лише випадкові обставини перешкодили тому, щоб вони стали чоловіком і дружиною.

«Є потайна связь поміж духами! Ти відгадав мої смілі, скриті бажання, заговорив до незнайомої. Я ваша, ваша навіки! Твої слова загріли, заохотили ту, що на роздоріжжі з заложеними руками стояла та безнадійно споглядала. Великі й тяжкі боротьби я бачила, та не знала, чи оплатиться труд. О, до останнього віддиху я для твоєї ідеї живу, незнайомий, але споріднений духом – рішаєш мою долю», – нотує у щоденнику 23-річна Юлія Шнайдер у листопаді 1883-го.

Він редагує поезію Уляни і публікує її у найближчому номері “Зорі”. Повідомляє про це авторку в листі, писаному фіолетовим чорнилом на рожевому папері. Учителька щаслива, бо ж Франко для українських письменників-початківців тоді – беззаперечний авторитет. Молоді люди починають активно листуватися. Франко радить: “У Вас є далеко більша спосібність до поезії, і то до ліричної поезії, ніж до повісті. І я раджу Вам працювати на тім полі”. Допомагає публікувати вірші у “Зорі”, газеті “Діло” та інших періодичних виданнях.

Вона називає його Мироном, він її – Надбібрянкою. Спілкуються не тільки у листах. Франко працює у польськомовній газеті KurjerLvovski. Періодично залишає новій знайомій зашифровані послання у рубриці “Кореспонденція”.

Юлія має великий успіх серед чоловіків. Вчитель Супрун через невзаємне кохання до неї навіть накладе на себе руки.

А от на Франка Юлія враження не справляє.

“Правду кажучи, ви мені зовсім не сподобалися, – зізнається письменник після першої зустрічі у бібрці у грудні 1883-го. – Зріст зависокий, руки замалі, очі не блискучі. Ну, але то правда, що кого пан Біг обдарував гарною, золотою душею, той повинен тим одним вдовольнятися”.

Франко спілкується ще з кількома молодими вчительками, які йому небайдужі. Обіцяє відвідати Юлію вдруге на Різдво. Але опиняється в гостях у вчительки з-під Дрогобича Ольги Білинської. Освідчується їй, та невдовзі просить заховати пошите біле плаття. Має нове захоплення – доньку польських аристократів Юзефу Дзвонковську. Просить руки і серця й у неї. Мати дівчини відмовляє. У Юзефи – сухоти, жити лишилося недовго.

Водночас Франко зберігає кокетливий тон у листуванні з Юлією Шнайдер. Натякає на можливість “спільної праці” десь у сільській місцевості. “Радості виявити не можу, бо ви застерегли, що пишете абстракційно, і я без мамці не можу нічого рішуче казати, – відповідає Юлія. – Коротко кажу, що на життя наше на селі цілком згоджуюся. Тиха праця фізична, скрашена духовною, зближення і пізнання нашого бідного люду – се було моїм бажанням і має для мене повабу. Тож рада я, щоб план, вами уложений, удався. Впрочім, лишаю вам дальший заряд”.

За кілька тижнів Франко надсилає їй чергового листа. У підписі “Цілує вас ваш Іван” хвилястими лініями закреслює перші два слова. Прикріплює поетичні рядки:

Будь здорова, моя мила,
Я не твій!
Розлучила
Нас могуча сила.
Де поставить кого доля,
Там і стій!
Моя ж доля –
Вітер серед поля.

Франко кличе Юлію до Львова, щоб порадитися в “особистих справах”. Вона каже, що не може приїхати через сильні морози та хвору матір. Одного разу хоче передати з листом засушену квітку. Та мати відмовляє: “Дай спокій, не нуди мудрого чоловіка, не посилай сіна”.

Уляна Кравченко з родиною, 1920-ті роки. У капелюсі – молодша донька Нуся. Позаду – Ярослав Секела, рідний брат зятя. На руках у няньки Ксенії – онука Леся.

Стосунки між ними стають натягнутими. Франко все більше критикує її творчість. Радить відмовитися від еротичної поезії: “Ви на ховзькій дорозі! Покиньте етери і фалі, солов’їв і мотилів – усе те дрянь, не варта вашого пера. Глядіть на речі трохи реальніше”.

Влітку Уляна Кравченко дізнається, що той одружився з киянкою Ольгою Хоружинською. Нотує у щоденнику: “Душе, ти вірила, сумнівалася, боролася, в кінці в темному пересвідченні безсилля – заціпеніла. Думо моя, і ти мертва. Серце, ти, незважаючи на все, рятуй мене своїм багатством, вливай м’якими струями ліки на мої рани. Покривджена, сумна, переможена звертаюся до тебе, природо-нене, джерело життя, заспокоєння”. Пізніше пише: “Молюся за смерть для себе як за визволення”.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко.

Вона виходить заміж за Яна Немєнтовського, вчителя-поляка, на 17 років старшого. Живе біля Дрогобича. Наступні вірші видає під псевдонімом Уляна Кравченко – прізвище Шнайдер у перекладі з німецької – “кравець”. Чоловіку їх не показує. Продовжує листуватися з Франком. Пише у квітні 1892 року: “Тепер гірко мені і тяжко в подвійній неволі. Одна – людини, зависимої від властей, друга неволя – се ся жіноча неволя. Сумне і пригноблююче вліяння має на мене се, що не можу брати уділу хоч би тілько в з’їзді жінок – бо муж не позволяє, що я віддалена від усього руху об’явів життя духовного і що за кожду дрібницю, от таку, як видання віршів, маю нові неприємності”.

Юлія Шнайдер пережила Івана Франка на 30 років. До кінця життя зберігала листи від нього. Коли почалася Перша світова війна, закопала їх у землю. Потім ховала під матрацом. Повирізала ножицями незручні місця. Усім казала, що це зробив ревнивий чоловік. У 1920-х оселилася в Перемишлі – тепер це територія Польщі. Просила літературознавця Дениса Лукіяновича написати роман, у якому головними героями були б вона і Франко. Той відмовив – не повірив, що між ними були справжні стосунки

Роксана ТИМКІВ

Джерела:

Ярослав Грицак – Що нам робити зі своєю власною історією? (http://www.ji-magazine.lviv.ua/seminary/2002/krstil-111/krstil-1lyst.htm#10)
https://arsenkaspruk.wordpress.com/
http://gazeta.ua/a

13 кривавих трагедій давнього Львова, скоєних на любовному ґрунті

29. 10. 2015

Одним з основних джерел інформації, для будь-кого, хто цікавиться історією є періодичні видання. З журналів чи газет, які видавалися колись, можна почерпнути багато корисного, а часами просто цікавого.

Гортаючи підшивку газети «Українські вісти» за 1936 рік, в око впала рубрика «Поліційна хроніка», в якій описувалися кримінальні злочини чи фатальні випадки, що відбувалися у Львові в той час. Були вони різними: самогубства, крадіжки, вбивства, описувалися й курйозні випадки з злодійського життя, але найбільше привернула увагу велика кількість трагедій, скоєних на ґрунті кохання.

І хоча не раз ми чуємо від наших бабусь, що у роки їх молодості «такого не було» і все було пристойно, проте читаючи рядки з газети, починаєш розуміти, що й тоді вирували любовні пристрасті. Ще й які!!!! Починаючи від «банальної» сварки у людних місцях, спроб самогубств через образу і, аж до жахливих трагедій, в яких заздрісники відбирали життя у коханих чи то з ревнощів, чи з помсти.

Парк ім. І. Франка (кол. Єзуїтський сад; Парк Костюшка)

Що може заздрість

Софія Мігасова, жінка робітника, зам. Злота 30, здавна підозрівала свого чоловіка в подружній зраді. Підозріння її справдилися. Оце вчора, слідкуючи за чоловіком, знайшла його в парку Костюшка, як на любій розмові провадив час з якоюсь невідомою жінкою. Мігасова розлючена тим доказом подружої невірности побила свого чоловіка. Сцена заздрости в публічному місці, викликала збіговище. Край авантюрі поклав поліціянт.

Газета «Українські вісти». Львів, 1936 р.

“Рятункове Поготівля” не дармує

При вул. Ридигера Гриць Шеремета дістав відомості, що Михайлина Гольшиґ любить не тільки його, але й другого, тому вдарив її по голові поліном так міцно, що панна Михаліна також мусіла зголоситись у “Рятунковім поготівлі”, де їй перев’язали рану.

Убив дівчину із заздрости

В домі Н.Гебля, власника камяниці при вул.Різницькій ч. 3 у Львові була служниця, селянська дівчина, Марія Кічелівна. Вона любила робітника Каз. Лятавца, який мешкав у Сихові а працював у цегольні Райса на Снопкові. Цей робітник часто бував в домі, де служила Кічелівна.

Вчорашнього дня ця пара закоханих чомусь посварилась, Кічелівна заявила, що мусить Лятавца покинути, а задрісний Лятавєц вдарив Кічелівну ножем у саме серце й поклав її трупом. Його арештували.

Ідилля під ліхтарнею

Вчора пізно в ночі на вул.Ягайлонській якась закохана і п’яненька пара станула під ліхтарнею і почала цілуватись. Це кохання під ліхтарнею якось дивним дивом перейшло у сварку, потім у бійку. Бійка була така завзята, що мужчина копнув жінку з цілої сили, жінка впала на хідник і почала проклинати свого любка такими солодкими словами, яких порядні люди не повторяють, отже і ми тут не можемо повторяти. Ця любовна ідилля була б може скінчилася вбивством, але надійшов поліціянт і замкнув кохану пару в арешті. Виявилось, що це “лилик” Михайло Кулич і нічна “нетля” Марія Баран, обидвоє з “ліпшого товариства”.

Пімста любки

До хати робітника З.Солдака, зам. Каспра Бочковського 11а, прийшла його б. наречена Розалія Косилівна. Вона попрохала Солдака вийти на двір. Тут на нього кинулися три невідомі осібняки, важко його побили і поранили ножами. Опісля напасники й дівчина втікли. Солдак, якого заосмотрило рят. погот., зізнав, що цей напад був актом пімсти з боку Косилівної за те, що він покинув її.

За дівчину

Влад. Войтиньскі повідомив поліцію, що на вул. Старознесінській напали на нього два замасковані осібняки й побили його дрючком по голові. Войтиньскі підозріває, що на нього напали Юзеф Пясецкі й Мирослав Шинаровский. Вони обидва лихі на нього за те, що він ходить з Аделею Сенценівною, в якій любиться Пясецкі.

Любовна траґедія

В Ниличці пов. Самбір, розігралася любовна трагедія, що потягнула дві смертні жертви. Андрій Шуль був заручений з Емілією Копчиківною. Молоді гаряче кохалися. Коли Шуль відійшов до війська, дівчина швидко його забула й навязала декілька принагідних романсів. Про це довідався наречений. Користаючи зі святочної відпустки приїхав до дівчини, щоб з нею розмовитися й дістати вияснення її поступовання. Копчиківна сказала, що зриває з ним. Це так поділало на жовніра, що вбив їй багнет у серце. Копчиківна зараз же вмерла. Шуль вибіг з хати. Деякий час блукав по селі. Опіля вистрілом з кріса відібрав собі життя.

Кровавий злочин у Ходорові

В Ходорові трапився в понеділок, цього тижня, випадок кровавого злочину. Оце відомий і нотований злодій, Петро Калинець застрілив 22-літню дівчину Ксаверу Павлюк дочку залізничника. Вбивство скоїлося на любовному тлі. Вбивник здавна накидався Павлюківній зі своїм коханням, одначе зустрічався постійно з нехіттю дівчини. Це спонукало його віддати до дівчини 3 смертельні постріли з револьверу.

За якийсь час після злочину, душогуб появився на цвинтарі й примусив грабаря показати йому трупа своєї жертви, що лежала в трупарні. Водночас на цвинтар прибула поліція. Калинець окружний почав стріляти. Коли одначе зрозумів, що його ситуація безнадійна, стрілив собі в уста. Важно раненого самовбивника-злочинця перевезли до тюремної лічниці у Львові.

Коли закохані посваряться

Ева задорожна посварилась зі своїм нареченим при вул. Сєнявській 15 у Львові. Кажуть, що наречений навіть набив її і то міцно, бо забув, що жінки не вільно бити навіть квіткою. Огірчена Задорожна випила отрую, але її випомпували шлунок і вона вернула з лічниці до нареченого, який обіцяв, що вже не буде бити.

З любовних траґедій

В селі Чологині, ярославського повіту, мешкала вродлива і молода дівчина, Анна Шоломинська. Сусід тієї гарної дівчини, Іван Маюк, хоч уже мав більше як тридцять літ, закохався в цій Анні, але Анна любила молодших хлопців і не хотіла вийти за пристаркуватого Івана Маюка. Маюк із заздрости сховався вечором під домом і коли Анна йшла до керниці по воду, Маюк стрілив до неї і до її батька та ранив дівчину і її батька.

Коли збіглися люди, Іван Маюк втік до ліса, але його арештували. Він признався, що хотів убити дівчину, щоби вона не була жінкою його суперника.

Анна Шоломинська вилічить рану від кулі і вийде заміж за іншого, а заздрісний Іван Маюк буде далі старітися в криміналі.

Також в Устриках Долішних була любовна траґедія: Микола Шипош кинувся під поїзд, який їхав з Загіря до Львова і згинув тому, що його зрадила дівчина.

Труп жінки на вулиці Львова

Вчора над ранком на вул. Вірменській люди завважили труп жінки. З уст тієї жінки ще плила кров.

Слідство виявило дивні причини смерти тієї молодої жінки. Справа була така: при вул.Вірменській 3 мешкає пшодовнік поліції Филип Вавржинюк, який, хоч і має свою жінку, любить забавитися з іншими жінками. Критичного дня його жінка виїхала до Мшани, а пан пшодовнік стрінув на Гетьманських Валах якусь незнайому жінку, родом зі Самбірщини й запросив її до себе в гості.

На нещастя жінка пана пшодовніка нагло повернула, стукала до дверей, а чоловік її , маючи страх перед заздрісною жінкою, присилував ту незнайому жінку зі Самбірщини втікати через вікно по дроті. Жінка опускалась на вулицю по дроті, а що була доволі тяжка, дріт урвався. Ось тому то ця жінка впала з другого поверху на хідник, і забилася на смерть.

Романтичний герой тієї траґедії, пшодовнік Вавржинюк борониться перед слідчим суддею і перед жінкою в такий наївний спосіб, що він побачив на вулиці безробітну незнайому жінку, змилосердився над нею і запросив її, щоби переночувала в його кухні, а як приїхала його жінка, то він, побоюючись “сцени заздрости”, виганяв ту незнайому жінку через вікно на вулицю.

В наступному номері газети, опублікували нововіднайдені факти, щодо цієї трагедії:

Що це була за жінка?

У вчорашнім числі “УВ” була згадка про траґічну смерть невідомої жінки, яка у Львові, при вул.Вірменській спускалась по дроті з третього поверху з помешкання пшодовніка поліції і впавши на вулицю, згинула.

Виявляється, що ця жінка це Ева Бринич, розведена, зі Самбірщини. Проти пшод. пол. Вавржинюка ведеться слідство.

Два трупи в авті під Куликовом

Вчора до львівської поліції зголосився Віктор Міллєр, (Львів, вул. Богуславского 6) і заявив, що його наречена, Марія Мільчко виїхала автом з його братом Андрієм в напрямі Кульпаркова, і там правдоподібно, обидвоє заподіяли собі смерть. Здогад був правдивий, бо за хвилину поліція в Куликові зателєфонувала, що на шляху Львів-Куликів стоїть авто, в якім є труп Марії Мільчко, а Андрій Міллєр умирає. Міллєр за пару хвилин помер.

Виявилось, що Марія Мільчко, хоч і була нареченою Віктора Міллєра, потайки кохала його старшого брата Андрія. Андрій був жонатий, мав дитину, і це було на перешкоді закоханим, тому вони після численних непорозумінь з родиною і жінкою Андрія, рішили отруїтись в авті, що і сталось. День перед самовбивством, М.М. говорила з товаришками, що скоро помре, і відїзджаючи автом до Куликова пращалась з родиною зі сльозами в очах.

Пробудження весни

Вікторія Вільман, молоденька учениця гімназії, замешкала при вул. Ясній ч.32 у Львові, закохалася в гімназиста 8 кляси. Між закоханою парою пройшло до якихсь непорозумінь, наслідком чого ця учениця скочила вчора з 2 поверху на вулицю, бажаючи, видно, умерти.

Але вона не вмерла, тільки зломила собі ліву руку, міцно потовклась на цілому тілі й тепер лежить у лічниці.

вулиця Львівська (сучасна Замарстинівська)

Знов нещаслива любов

Іванка Радзевич із Голоска Великого коло Львова, мешкала на Замарстинові, де мала нареченого. Наречений покинув її і тоді з розпуки Іванка Радзевич випила отрую. Вона лежить у лічниці, де лікарі мають надію, що вона буде жити, а Іванка має надію, що наречений таки верне до неї.

Джерело:
Підшивка газет «Українські вісти». Львів, 1936 р.

Особливості поховань у Старому Львові

29. 10. 2015

Похорони визначних громадян і шляхти у старому середньовічному Львові асоціювалися з святом. З їх пишністю марно боролися різні закони та ухвали, спрямовані проти розкоші. Добропорядних міщан ховали на кладовищах при міських храмах, у криптах храмів ховали фундаторів, духівництво, жертводавців. Поховання вражали своєю урочистістю, пишністю і масштабністю. Дітей хоронили подібно до весіль, де були дружки і дружби, також в історичних даних є згадки про застосування феєрверків та ілюмінацій.

У хроніках ще 1521 року згадується, що наше міщанство вело вперту боротьбу за дозвіл вести через площу Ринок похорони і процесії. У короля випрошували дозвіл, і він дозволяв цю ходу, але без співу та свічок, та міщани згодом перестали цього дотримуватися.

Патриціат і шляхта часто використовували для обтягнення трун замість чорного кольору скорботи коштовні тканини червоного кольору. Поминки після похорону влаштовували окремо для родичів та близьких покійного, а окремо для жебраків. Так, архієпископ Ян Анжей Прухницький навіть в своєму заповіті вказав меню своїх поминок. Місто часто огортали війни, облоги, епідемії, а отже для побожних та заможних людей було традицією ще за життя готувати собі труну. Таку домовину ставили зазвичай на дах і насипали в неї збіжжя. Труна, повна зерна, вважалася запорукою добробуту для усієї родини, а коли зерно починало сипатися із труни, це було прикметою близької смерті.

Тіло померлого у домовині несли на цвинтар спеціально визначені люди з числа наймолодших на найсильніших. Обов’язком усього цеху було супроводжувати тіло свого померлого товариша або членів його родини на цвинтар разом з родичами покійного.

В похованні, наприклад, гетьмана коронного Адама Сенявського у 1724 р, брало участь стільки людей, що похоронна процесія, яка вирушила з Низького Замку о 5 годині пополудні, о 3 годині ночі тільки-но прибула до костела св. Петра і Павла на Личакові. Такого роду похорони дуже дивували іноземців, які випадково потрапляли на такі дійства.

Померлих від епідемій, страчених, самогубців, а також євреїв, татар, сарацинів ховали за містом. Трупи повішених залишали на шибеницях до повного розкладу тіла, а попіл спалених розвіювали.

У вісімдесятих роках XVIІІ століття австрійський імператор Йосиф ІІ ліквідував усі цвинтарі при храмах у середмісті з метою антисанітарії, так як запах від розкладу з підземних гробниць заповнював лави храмів, а бактерії з міських цвинтарів потрапляли у воду криниць. Відкривалося нові цвинтарі опісля закриття погребення у середмісті. Взагалі, на відміну від пошани до ритуалу поховань, не можна цього сказати про пошану людей до самих місць поховань. Біля цвинтарів то забивали худобу і торгували м’ясом, то викидали туди велику кількість сміття, то влаштовували п’яні дебоші. Окрім цього, цвинтарі перекопували і на них відбувалися перепоховання. Над гробами поховань у колишньому францисканському костелі грали театральні вистави.

Спектакль «Медея» П. Корнеля 1805р в монастирі францисканців у Львові

У травні 1848 року на Стрийському цвинтарі ховали історика, поета, учасника революції 1848 року Едварда Морґенбессера, який помер від тифу на вигнанні. У пишному похороні, який став справжнім тріумфальним походом, брало участь духовенство та мешканці Львова. Труну Едварда з дому при вул. Ґарнцарській несли на Стрийський цвинтар позмінно студенти, селяни, міщани, священики, емігранти, євреї і навіть жінки та дівчата. З обох боків труни йшли вбрані у білі та рожеві сукні дівчатка, які несли сплетений вінок з дубового листя та квітів. Одна з цих дівчат йшла попереду труни і тримала у руках вінок. Поруч за дівчатками труну супроводжували одягнені у чорні сукні старші дівчата. За ними йшли студенти, вбрані у цісарські мундири зі зброєю.

Похорон революціонера Едварда Морґенбессера 24 травня 1848 року

Відомою була похоронна фірма «Конкордія» підприємця Антонія Курковського на початку XX століття. Реклама закладу згадується в газетному львівському виданні, що свідчить про популярність ритуальних послуг.

Також є згадки про те, як львів’яни з гумором відносились до смерті. Ілько Лемко наводить таку популярну на той час польську приповідку:

«Mnie Kurkowski robi trumne,
A ja jemu gowno umre»

«Мені Курковський робить труну,
А я… начхав та й не умру» (з пол..)

Сучасний Львів налічує щонайменше 13 цвинтарів, зокрема Личаківський, Сихівський, Янівський, Голосківський. Багато цвинтарів було закрито і на їхніх місцях зараз звичайні будівлі. Для прикладу, на місці цвинтаря при церкві Богоявлення, що була побудована 1711 року і зруйнована 1800 року, зараз житлові будинки на вул. Князя Романа (№36-42). Опис тодішнього цвинтаря згадується в «Історичних проходах по Львову» так:

«Цвинтар був опарканений довкола. Тут містилася домівка священника, побабіч неї прибудована школа, далі дзвіниця і 2 хатинки… На цвинтарі був сад зі слив, груш та яблунь. На церковному грунті був бровар, в якому варено пиво й горілку на потребу шпиталя.»

Стрийський цвинтар, знищений у 1970році, знаходився у нижній частині сучасного Стрийського парку між вул. Стрийською, вул. Рутковича, вул. Парковою та дорогою, що йшла поза пам’ятником Яну Кілінському до бічної в’їздної брами парку.

Пам'ятник Яну Кілінському в Стрийському парку. Фото 2015 року — Пам’ятник Яну Кілінському в Стрийському парку. Фото 2015 року

Єврейське кладовище, знищене 1855 року, знаходилось між сучасними вулицями Раппопорта, Клепарівською, Броварною та Базарною.

Жовківський цвинтар знаходився з північного боку підніжжя гори Високого замку між сучасними вулицями Замковою та Папарівкою. На сьогодні певна частина цвинтаря опинилася під колією залізничної станції Підзамче, а більшу ділянку колишнього цвинтаря займають приватні оселі по вул. Замковій 21 і 23 та промислова зона Львова.

Польський дослідник Францішек Яворський писав: «Властиво, Львів – це один великий цвинтар.»

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерела:

П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – С. 23 – 27
Л. Ілько. Цікавинки з історії Львова. – Львів: Апріорі, 2011. – С. 31 – 36
І. Крипякевич. Історичні проходи по Львові/. – Львів: Каменяр, 1991. – С.30-31, 104-105

Вбивця, що захоплювала Мазоха, або надто вразливим не читати!

29. 10. 2015

Вбивця, що захоплювала Мазоха, або надто чутливим не читати!

Письменник Леопольд фон Захер-Мазох відомий всі львів’янам і далеко за межами міста. Історії про нього змушують туристів нашорошувати вуха і уважно слухати, щоб не прогавити жодної деталі з його насиченого і пікантного життя.

Проте, часто надмірна цікавість до його особистого життя затьмарює його творчу діяльність. У цій статті, ми зосередимо увагу на одній його праці, а саме – «Вічна молодість».

Не зважаючи на те, що головна героїня його твору Елізабет Баторі була однією з наймасштабніших серійних вбивць всіх часів і народів, Мазоха цікавить більше її творчий процес, а не наслідки. Цей факт часто сприймається сухо тими, хто мало знайомий із «творчістю» племінниці короля Речі Посполитої Стефана Баторія.

Стефан Баторій - Божою Ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Підліський, Інфлянський, а також князь Семигородський. — Стефан Баторій – Божою Ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Підліський, Інфлянський, а також князь Семигородський.

Дізнавшись більше про Криваву Графиню (найпоширеніша її назва в літературі), читач зможе краще зрозуміти психологію Леопольда фон Захер-Мазоха.

Як зазначалося вище, «дружина Дракули» належала до роду Баторі. Ніхто не міг зрівнятися з ними в жорстокості і норовливості. Можливо, що гени і жорстокість того часу породили такого монстра як Елізабет Баторі.

До «легких» кар за дрібні або просто вигадані господинею провини належали: розпечені монети на руках, гаряча праска, що летіла в обличчя нещасної дівчини, шматування пальців ножицями.

Але улюбленими знаряддями тортур у графині були голки. Вона заганяла їх дівчатам під нігті, примовляючи при цьому:

«Невже тобі боляче? Так візьми і витягни ». Але як тільки понівечена дівчина намагалася витягти голки, Елізабет приймалася її бити, а потім відрубувала їй пальці. Впадаючи в несамовитість, графиня гризла свої жертви зубами, відриваючи шматки плоті від їх грудей і плечей. Невідомо, коли саме вона перейшла межу, що відділяє людину від звіра.

За підказкою Анни Дарвуліі графиня почала збирати по селянських дворах юних дів, зникнення і смерть яких не загрожували тертями з законом і небезпечними наслідками. Спочатку знаходити живий «матеріал» для садистських забав було досить легко: селяни животіли в безпросвітній убогості, і деякі охоче продавали своїх дочок.

Але скоро дівчата, відправлені в замок служити графині, стали пропадати невідомо куди, а на узліссі почали з’являтися свіжі могили. Ховали і по троє, і по дванадцять відразу, пояснюючи смерть раптовим мором.

Жертв їй підшукували співучасники злочинів: карлик Яной Уйварі (прізвисько – Фічко), ключниця Доротея Шентес (Дорка), Ката Бенечко, стара годувальниця Ілона Йо.

Коли дівчат доставляли до Чейта, до них виходила сама графиня. Оглянувши їх, вона вибирала найкрасивіших, а решту відправляла працювати. Відібраних відводили в підвал, де Ілона і Дорка відразу починали бити їх, колоти голками і рвати шкіру щипцями. Слухаючи крики жертв, Елізабет розпалювався і сама бралася за тортури. Під кінець, коли дівчата вже не могли стояти, їм перерізали артерії і зливали кров в горнята, наповнюючи ванну, в яку занурювалася графиня. Пізніше вона замовила в Пресбурзі чудо техніки, диво катівню – «залізну діву». Це була порожниста фігура, складена з двох частин і утикана довгими шипами. У потаємній кімнаті замку чергову жертву замикали всередині «діви» і піднімали вгору, щоб кров потоками лилася прямо у ванну.

Край злочинам Елізабет Баторі поклала найбанальніша причина. Потребуючи грошей для своїх дослідів по омолодженню, графиня заклала один із замків за дві тисячі дукатів. Опікун її сина Імре Медьєрі підняв скандал, звинувачуючи її в розбазарюванні майна сім’ї. Її викликали в Пресбург, де зібралися на сейм всі вельможі, включаючи і її родича та покровителя Дьєрдя Турзо. Останній вже отримав лист від священика, якому довелося відспівувати відразу дев’ять убитих дівчат. Спочатку він збирався по-сімейному зам’яти історію, але тут графиня прислала йому пиріг. Почувши недобре, Турзо згодував пиріг собаці, і та тут же здохла. Розгніваний магнат дав справі законний хід. Для початку він допитав у місті рідних Єлизавети, які розповіли чимало цікавого. Наприклад, її зять Міклош Зріньї одного разу гостював у тещі, і його собака вирила в саду відрубану руку. Дочки обвинуваченої були бліді і повторювали одне: «Вибачте маму, вона не в собі».

А на ранок в замок з’явився Турзо з солдатами. В одній з кімнат вони знайшли мертву Дорку і двох інших дівчат, які ще подавали ознаки життя. У підвалах чекали інші страшні знахідки – тази з висохлої кров’ю, клітки для полонянок, розламані частини «залізної діви». Знайшли й незаперечний доказ – щоденник графині, де вона фіксувала всі свої злодіяння. Правда, імен більшості жертв вона не пам’ятала або просто не знала і записувала їх так: «№ 169, маленького зросту» або «№ 302, з чорним волоссям». Всього в списку було 610 імен, але туди потрапили не всі вбиті. Вважається, що всього на совісті графині не менш 650 життів. Елізабет зловили буквально на порозі – вона збиралася бігти. Варто відзначити, що в одній з дорожніх скринь були акуратно упаковані знаряддя тортур, без яких вона вже не могла обійтися. Турзо своєю владою засудив її до вічного ув’язнення у власному замку. Її підручних доставили на суд, де свідки нарешті змогли розповісти все, що знали, про злочини їх колишньої пані. Ілоні і Дорці роздрібнили пальці, а потім живцем спалили на багатті. Горбаню Фіцко відрубали голову, а тіло теж жбурнули у вогнище. У квітні 1611 до Чейта прибутку муляри, які заклали камінням вікна та двері кімнати графині, залишивши тільки маленьку щілину для миски з їжею. В ув’язненні Елізабет Баторі жила у вічній пітьмі, харчуючись тільки хлібом і водою, ні на що не скаржачись і нічого не просячи. Вона померла 21 серпня 1614 і була похована біля стін замку, поруч з останками своїх безіменних жертв.

Висновки про Мазоха робіть самі, бо навіть кривавий історичний період не в змозі виправдати звірства Елізабет Баторі.

Роксана ТИМКІВ

Список використаних джерел:

Панорама Львова з даху Апеляційного суду Львівської області (відео)

28. 10. 2015

Панорама Львова з даху приміщення Апеляційного суду Львівської області

Зовсім недавно ми писали, що одним із найбільших та найкрасивіших готелів Львова на межі ХІХ – ХХ століть був готель “Краківський”, який розмістився на пл. Бернардинів (Соборній), 7, а сьогодні нам дивом вдалося потрапити на його дах, зробити кілька розкішних фотографій та зняти трохи відео.

Приміщення Апеляційного суду Львівської області, що на площі Соборній,7 (колись готель «Краківський»), фото 2015 року

Завдяки тому, що готель розташований практично в центральній частині міста (100 метрів від костелу і монастиря бернардинів) і є доволі високим, вдалося добре роздивитися всі навколишні красоти.

Панорама Львова з даху приміщення Апеляційного суду Львівської області, що на площі Соборній,7 (колись готель «Краківський»), фото 2015 року

А подивитися таки є на що! З одного боку неозброєним оком можна побачити дзвіницю церкви Покрову Пресвятої Богородиці на Верхньому Личакові, з іншого – вежу Високого Замку. Зовсім поряд, здається майже на одному рівні, дзвіниця костелу Бернардинів, Ратуша, вежа Корнякта…

Якщо потрапити сюди в сонячну, безхмарну погоду – можна побачити дуже багато і під зовсім іншим кутом огляду. От якби тут влаштувати оглядовий майданчик!

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Десята муза у Львові

28. 10. 2015

Кінематограф, як винахід, поширився світом настільки яскраво і стрімко, що сміло можемо порівняти його зі степовою пожежею. Втім, хтось скаже, що то пожежа, а хтось буде сперечатися про благородний вплив. Але того факту, що кінематограф з’явився і вкоренився у Львові майже відразу після свого народження, не заперечить жоден з опонентів.

Першим, хто винайшов прототип сучасного кіно, був Томас Едісон. Він та його співробітники знайшли спосіб поєднати раніше винайдений Едісоном фонограф із пристроєм, що прокручував плівку з кадрами, і створював рухоме зображення. Коли Едісон повернувся із чергового відрядження, його головний помічник Діксон показав роботу вдосконаленого кінематофона. Через окуляр апарата можна було побачити самого Діксона, котрий звертався до патрона з такими словами «Вітаю містера Едісона, я вельми радий з вашого повернення. Сподіваюся, що Вам подобається кінетофон. Для того, аби показати синхронізацію, я підніму руку і буду рахувати до десяти.» Ці слова увійшли до історії техніки нарівні зі знаменитим віршиком про овечку Доллі, котрий надиктував сам Едісон на щойно винайдений ним фонограф. Так народився Геракл, якому судилося підкорити всю планету. З особливим притиском слід зазначити, що той найперший фільм був звуковим. Комерційна демонстрація «кінетографа», як його назвав сам Едісон, відбулася у квітні 1894 року в Нью-Йорку.

Томас Алва Едісон — американський вчений і винахідник, автор винаходів, на які видано 1093 патенти США та 1239 патентів інших країн.

Не минуло і двох років, як кінетограф був продемонстрований у Львові. Це відбувалося з 13 вересня до 10 жовтня 1896 року у пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа) в фотоательє «Рембрандт». Приблизно можемо здогадатися і про сюжети кінострічок. Це могли бути надзвичайно короткометражні (як на наш час) фільми «Влучна стрільба полковника Коді (Буффало Білл)», «Техаські ковбої, які кидають лассо», «Вальтер і Славін, великий і малий клоуни», чи «Волоцюга Джон Вільсон». Тобто, стрічки, створенні у кінопавільйоні самого Едісона. Виходить, що не тільки голос, але й рух може бути зафіксований навічно! Тоді це здавалося чудом. Але кінетограф мав один недолік. І він був настільки суттєвим, що завадив Едісонові стати піонером кінематографа. Для того, аби побачити фільм, глядач був змушений зазирати через спеціальну лінзу в апарат. Відтак не виникало ефекту присутності глядача у фільмовому дійстві.

Парижани брати Люм’єри першими здогадалися проектувати кінострічку на екран. Ефект перевершив всі сподівання. Розповіді про те, як глядачі вибігали із залу при показі фільму Люм’єрів «Прибуття поштового потяга» – зовсім не анекдот. Люди й справді лякалися кінового локомотива. Здавалося, що він ось-ось в’їде до приміщення.

Перший кіносеанс у сучасному розумінні цього слова – відбувся у Парижі, на бульварі Капуцинів 25 грудня 1895 року. Ця дата вважається днем народження кінематографа. Лише через один рік і 15 днів кінооператори Люм’єрів з’явилися у Львові. З 9 до 20 січня 1897 року вони проводили свої кіносеанси у театрі Скарбка (тепер театр ім. Марії Зеньковецької). На перших порах кінофільми були лише додатком до театральної вистави, але незабаром набули самостійного значення . Почало навіть складатися враження, що кіно от-от призведе до загибелі театрального мистецтва. Гортаючи підшивки старих львівських газет, можна легко зауважити, як поступово розлогі театральні рецензії поступаються місцем рекламі кінофільмів й портретам кіноакторів.

До І Світової війни для кінотеатрів у Львові було пристосовано понад 20 залів у різних місцях. Тоді був упоряджений і кінотеатр «Коперник». Особливо виділяємо його через те, що це – єдиний у Львові кінотеатр котрий і досі не змінив своєї первісної назви. Свій поважний вік «Коперник» веде з 1908 року. Принаймні так записано у «Книзі рекордів України». Це найстаріший з діючих в Україні кінотеатрів. Принагідно подаємо первісні назви деяких інших кінотеатрів. «Корзо» – тепер ім. Т. Шевченка, «Саsino» – тепер «Дніпро», «Empire» – тепер «Спартак», «Рай» – тепер ім. Л. Українки, «Адрія» – тепер «Кінотеатр ім. Б. Хмельницького».

Невдовзі після перших кіносеансів у Львові почали знімати і власні фільми, переважно хронікальні. Такі, як «У львівській кав’ярні» (1897 рік), «Відкриття пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові» (1904 рік), «Велика пожежа на нафтарні у Дрогобичі» (1912 рік), чи «Урочистості з нагоди ювілею 15 полку піхоти у Львові» (1913 рік).

Під час І Світової війни львівські кінотеатри долучилися до доброчинної діяльності. Деякі з них навіть взяли собі назви: «Кінотеатр Червоного Хреста», «Народний кінотеатр Червоного Хреста», або «Кінотеатр воєнної кухні».

З появою у міжвоєнний період звукового кіно, більшість львівських кінотеатрів миттєво були переобладнанні для показу, як тоді казали «фільмів говорених і співаних». Кіно остаточно утвердилося, як елемент міської культури. Додамо від себе – і субкультури теж. Львів’янин Станіслав Лєм згадує: «З фільмів звукової епохи я пам’ятаю тільки ті, що про потвор: про Кінг-Конга – мавпу заввишки з чотирьохповерховий будинок, яка, закохавшись в одну пані, вкрала її через вікно хмарочоса й роздягала, стискаючи у лапі, наче банан. А ще – про Чорну кімнату, про Вовкулаку, про Мумію. У «Мумії», коли вона оживала, Борис Карлофф, виконавець головної ролі, клав руку на плече молодого єгиптолога. Це була жахлива п’ятипала костомаха, просто з труни, на яку гримери перетворили долоню актора. Карлофф узагалі був неперевершений у ролях зотлілих небіжчиків («Франкенштайн», «Син Франкенштайна»). Теми фільмів якось ходили родинами, бо незадовго після тих шедеврів я бачив також «Сина Кінг-Конга». Шляхетна мавпа, він допомагав людям на одному вулканічному острові. А коли острів поглинув океан, він ухопив персонажів у жменю і тримав над водою, доки їх не витягнули на корабель. А після такого шляхетного вчинку, трохи побулькавши, пішов на дно.»

При тій нагоді нагадаємо, що до створення фільму про Кінг-Конга у якійсь мірі причетний і Львів. Адже один з його авторів, майор Фаунт Лерой командував американською ескадрильєю у небі над Львовом під час українсько-польської, а пізніше польсько-радянської війни у 1918-1920 роках. Досить швидко у міжвоєнний період були оцінені й можливості кіно, як засобу реклами. Наприклад рекламна агенція «Фама», якою керував Роман Шухевич (пізніше головнокомандувач УПА), уславилася своїми рекламними слайдами. Їх показували на початку кіносеансу. На власну кіно індустрію Львів так і не спромігся. Хоч і були досить вдалі спроби студій «Фото-Фільм» та «Соня-фільм» (власниця Софія Куликівна). Зате кінокритика у Львові процвітала. Мабуть, цьому сприяла звичка львів’ян дивитися на все трохи іронічно, з примруженим оком. Український журнал «Кіно» та польський «Огляд кіно, театру, радіо» розходилися гігантськими, як на той час тиражами по всій Польщі. Дотепною була і реклама кінотеатрів. Хто не пам’ятає начебто вуличної, а насправді рекламної довоєнної пісеньки про кіно (з перерахуванням найвідоміших кінотеатрів) «Сенсація, бо кіно гра!» Мабуть, це і був час найбільшого розквіту львівських кінотеатрів.

Рекламний шит на старому львівському будинку

Технічний прогрес, завдяки якому вони виникли, долучився і до їх пізнішого занепаду. Телебачення, відеотехніка, Інтернет здатні доставити нам буквально на письмовий стіл будь-який фільм. От і відпала потреба у культпоходах до кіно всією родиною. Але не будемо песимістами. Сто років тому скептики передрікали загибель звичайних театрів через появу фільмових. Тепер маємо пророцтва і щодо них. Поживемо – побачимо.

Юрій ОХРІМЕНКО

Як пройшла “Зустріч колекціонерів” в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для дітей

28. 10. 2015

Солдатики, монети, марки, фантики від цукерок чи жуйок, машинки та ляльки – що ми тільки не колекціонували в дитинстві. Дитячі колекції могли бути дуже маленькими, а могли нараховувати десятки, сотні чи навіть тисячі експонатів. Особливого шарму та загадковості колекціюванню додавала приналежність до певного “ордену” збирачів цих унікальних артефактів.

А ще обмінювання! Цей неконтрольований момент радості, коли в обмін отримуєш довгоочікуваний експонат для своєї колекції. Що може бути кращим?

В наш час юне покоління також збирає свої колекції. Вони суттєво відрізняються від колекцій їхніх батьків, але є такими ж безцінними для власників.

27 жовтня 2015 року в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для дітей (вул. Винниченка, 1) відбулась імпреза під назвою “Зустріч колекціонерів”. Юні збирачі представили на огляд свої безцінні колекції і, як справжні професіонали, розповідали про їх історію.

Юні колекціонери представляють свої безцінні колекції

Друга частина “Зустрічі колекціонерів” була пізнавальною. Працівники бібліотеки розповіли юним гостям про те, які колекції бувають, як називається колекціювання певних предметів і які колекції є найдорожчими в світі.

До прикладу, більшість рейтингів найдорожчих монет світу очолює так званий «Flowing Hair Dollar» 1794 року – срібний долар Сполучених Штатів Америки із зображенням символічної Свободи з розпущеним волоссям. Це була найперша офіційна монета США, номінована в доларах.

Найдорожча монета світу: 1 долар 1794 р. ("Flowing Hair Dollar") — Найдорожча монета світу: 1 долар 1794 р. (“Flowing Hair Dollar”)

Деякі сайти говорять, що ціна цієї монети 10 мільйонів сучасних доларів США, інші стверджують, що продана вона була «всього лиш» за 7,85 млн. $. Як би там не було, цей долар «Розпущене волосся» – найдорожча монета світу, продана офіційно на аукціоні (принаймні, так прийнято вважати на сьогодні).

Хто знає, цілком можливо, що хтось з цих юних колекціонерів, який ще тільки вчора розпочав збирати свою колекцію з першого солдатика чи срібної монетки, завтра стане власником найбільшої в світі збірки. Колекції, яка вперше була показана в стінах дитячої бібліотеки.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

По той бік ґрат, або де “сиділи” в середньовічному Львові?

27. 10. 2015

Якщо закон один для всіх, то і в’язниця мала би зрівнювати. Незалежно від соціального походження, економічного становища чи релігійних й політичних поглядів, у світі, що відділений від нашого ґратами, стінами та своїми “законами” виживання, кожен мав би бути рівним один іншому. Але чи так воно було в середньовічному Львові, де серед в’язнів можна зустріти імена багатих патриціїв і учених, меценатів при грошах, представників купецької еліти, священиків, а в один з періодів – навіть цілу міську раду?

Львівська ратуша, де не лише засідала управлінська верхівка, а й де тримали злочинців (зображення перед 1848 роком) — Львівська ратуша, де не лише засідала управлінська верхівка, а й тримали злочинців (станом на 1848 роком)

Перебування у в’язниці в жодну з епох не було самоціллю та суспільним ідеалом і зрозуміло чому. Не манила в’язниця і в XV – XVI століттях, бо кого притягне голод, холод і суцільна темрява, а саме з такою реальністю доводилось зустрічатись порушникам закону в середньовічному Львові. Та чи лише порушникам і реальним злочинцям? Як показує практика – не завжди. В ті часи в’язниця відігравала відмінну, у порівнянні з нашими, роль – потрапити до неї можна було на короткий термін за дрібні провини, або на час, доки в вашій справі тривало слідство. Також в’язниця могла стати тимчасовим місцем перебування для “неслухняних” членів цеху, на прохання верхівки цієї організації. Могли відправляти людину за ґрати і з чисто виховною метою – коли спостерігали за нею “непотрібні сміхи при роботі та розмови з челяддю”. Траплялося серед ув’язнених і багато селян приміських сіл, які не могли чи не хотіли виконувати накладених містом повинностей. Ілюстрацією до пункту з цехом може бути випадок, коли у березні 1618 року в Львівській ратуші було ув’язнено ковалів, яких посадили туди на прохання старійшини цієї професійної спільноти. Загалом, можна спостерігати момент, коли в’язниця є не лише місцем “утилізації” кримінальних елементів, що несуть реальну загрозу суспільству, але також і своєрідним профілактичним та виховним “закладом”, куди потрапляють ті, хто не кориться суспільним ідеалам і йде в протилежний від них бік.

Загалом, львівським злочинцям, або тим, для кого було заплановано курс “профілактичного виховання” у в’язниці, дуже пощастило – вибір львівських тюрем був досить різноманітним. До їхніх послуг були міські та державні тюрми. Міські в’язниці переважно були розташовані в підземеллях ратуші. Їх також було немало. Найчастіше зустрічається назва тюрми “Доротка”. Окремі назви відзначаються оригінальністю та почуттям гумору їх авторів: “Весела”, “Біла”, “Над скарбом” чи “Празник”. Траплялися і більш звичні та логічні: “За ґратою”, “Авендичка”, “Шаля”. Для особливо небезпечних злочинців, які становили найбільшу загрозу, існувала тюрма “Татарня”.

Одні з найвідоміших ув'язнених Львова - Гальшка Острозька і Іван Підкова — Одні з найвідоміших ув’язнених Львова – Гальшка Острозька і Іван Підкова

У підземеллях ратуші була більшість в’язниць, але не всі вони. Скажімо, “Шаля” була на першому поверсі ратуші й використовувалась для судових засідань. Інколи в ній замикали й найбільш настирливих та наполегливих, котрі надто часто з’являлись з проханнями до влади міста. “За ґратою” знаходилась над входом до будинку магістрату. “Над скарбом” взагалі локалізувалась поруч з робочим кабінетом війта й відділяла їх лише стіна.

В’язницями комплекс “виховних” методів не закінчувався. На площі Ринок, поблизу тієї самої ратуші, був інший цікавий засіб – зроблений у 1594 році ланцюг із ошийником “для сварливих баб”. В ролі “сварливої баби” на кілька годин міг побувати будь-який порушник спокою і порядку, кожен, що робив не те, що від нього очікувалось і вимагалось. Публічна складова в випадку з цим покаранням, чи то пак покутою, також відігравала важливу роль. Одне діло, коли ти відбуваєш кару за злочин, але зовсім інше, коли це бачить кожен, кого в цей момент “занесе” на центральну площу міста.

За міськими в’язницями у Львові дивились якось не надто добре. На цьому постійно намагались зекономити, а тому їх вкрай рідко ремонтували і “підтягували” до пристойного вигляду. Одна ремонтна кампанія мала місце у 1600 році, інша відбулась в 20-ті рр. XVII століття, за урядування бурмистра Мартина Кампіана.

Останній паралельно з ремонтом старих в’язниць вирішив відкрити і кілька своїх приватних, де мав утримувати особистих в’язнів. У зв’язку з цим, йому було висунуто звинувачення у зловживанні владою і викликано до суду. Кампіан виправдовувався тим, що приватні тюрми необхідні, бо міські в жахливому стані і там не можна тримати людей. Зрештою, його таки визнали винним і в якості компенсації змусили самостійно відремонтувати Руську вежу, в якій мали облаштувати публічну в’язницю.

Як в’язниці використовували і міські укріплення та приватні будинки. Є згадки про утримання злочинців в Галицькій брамі та вежі над Босацькою фірткою. В останній у 1608 році сидів відомий львівський патрицій та учений Ян Аламбек, а Івана Підкову 1578 року утримували у приватному будинку Матвія Корінника.

Проходи Босацької хвірткина панорамі Януша Вітвіцького

Ще одним місцем перебування злочинців були камери на Високому та Низькому Замках. Там тримали в’язнів королівського старости. На Високому Замку для цього було виділено так звані “шляхетську” та “гультяйську” вежі. «Шляхетська» вежа мала п’ять поверхів, а «гультяйська» чотири. Найважчою карою вважалося утримання в нижньому цокольному приміщенні веж. Там не було печей, а вікна були розташовані дуже високо, що означало перебування в темряві. Засуджених опускали туди на мотузках. Так само їм передавали і їжу.

План Високого Замку. Е (е) - шляхетська вежа. F (f) - "гультяйська" — План Високого Замку. Е (е) – шляхетська вежа. F (f) – “гультяйська”

Окремі камери містились і в замковому будинку – три на верхньому поверсі та одна на нижньому, біля в’їзної брами. Були в замку і два ланцюги з нашийниками. Очевидно, на них припинали злочинців на замковому подвір’ї. Серед ув’язнених в камерах на Високому Замку сиділи: особистий в’язень короля Владислава Ягайла – Якуб з Кобилян, німецькі рицарі, яких взяли в полон під час Грюнвальдської битви, Гальшка з Острога.

Високий Замок, де була в'язниця старости — Високий Замок, де була в’язниця старости

Камери на Низькому Замку були кількох типів. Окремі з них призначались для шляхти, а інші – для посполитих. Шляхту тримали в башті з південного заходу, що звалася «Ринза», а прості правопорушники були в будинку біля надбрамної вежі. У червні 1423 року у в’язниці Низького Замку було розміщено цілу міську раду. Очевидно, причиною ув’язнення стала відмова сплачувати королівський податок. У XVIII столітті Низький Замок вже не надто годився для попередніх функцій. Траплялися випадки, коли тюремники розбивали стіну і безперешкодно тікали з в’язниці.

Низький Замок. На карті І. Качора (праворуч) видно де знаходилась в'язниця — Низький Замок. На карті І. Качора (праворуч) видно де знаходилась в’язниця

Окремим різновидом місць позбавлення волі були так звані “національні” в’язниці. Українська знаходилась в районі церкви св. Юра. У січні 1604 року до цієї в’язниці потрапив “друкар руських книг” Симон Будзина, якого не надто уважно стерегли, у зв’язку з чим він успішно звідти втік, поскаржившись по тому магістрату на єпископа Гедеона (Балабана), який його ув’язнив. Іншим подібним місцем, хоч і не цілком в’язницею, була вежа Корнякта.

Вежа Корнякта, верхні приміщення якої слугували за в'язницю для членів Успенського братства — Вежа Корнякта, верхні приміщення якої слугували за в’язницю для членів Успенського братства

На її верхньому поверсі закривали членів Успенського братства, які “проштрафились”. Тривати таке ув’язнення могло від кількох годин до одного дня. Щоб братчикам не було на такій висоті нудно, їм давали перетоплювати віск. На верхньому поверсі довелось побувати і братам Рогатинцям, і Петру Красовському, котрі вважаються засновниками братства. У “важкій в’язниці” вірменів сиділи навіть священики, а єврейська в’язниця була при синагозі Нахмановичів. При вході до неї було місце, де євреїв-порушників приковували ланцюгом за шию.

Фрагмент синагоги "Золота Роза" (Нахмановичів) — Фрагмент синагоги “Золота Роза” (Нахмановичів)

Для тюремних потреб тимчасово використовували і міський арсенал. У XVIII столітті там тримали гайдамаків, яких, тим часом, вирішили використати на благо міста у будівельних роботах.

Міський арсенал, де перебували в ув'язненні гайдамаки у XVIII столітті — Міський арсенал, де перебували в ув’язненні гайдамаки у XVIII столітті

Частота й якість ремонтів у львівських тюрмах в середньовіччі відповідала аналогічним показникам в категорії прибирання. Через останнє в’язниці називали “жорстокими і брудними” та “місцями смердючими і ледве стерпними”. До поганого стану тюрем та дикого смороду додавалась і темрява. Згаданий уже ремонт 1600 року доводилось освітлювати смолоскипами та свічками. З темрявою світу за ґратами пов’язана історія гумористичного характеру. Одного разу кілька ув’язнених у ратуші селян поскаржились магістрату на службовців, котрі їх побили у в’язниці. Потерпіли готові були привести свідків, що готові були свідчити про побої і завдані рани. Звинувачений у перевищенні службових повноважень Якуб Гізельчик захищаючись, сказав, що свідки не могли бачити побоїв і ран, бо у в’язниці темно. Отака вона, тюремна реальність середньовічного Львова.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Гранкін П. “Кара вежі”. В’язниці у львівських укріпленнях // Галицька брама, 1998. – №3; Козицький А. М., Білостоцький С. М. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – С. 42 – 49.

Кінотеатр , що відлетів у небуття

27. 10. 2015

Небагато львів’ян на сьогодні зможуть пригадати зовсім не типовий, за сьогоднішніми мірками, кінотеатр, що колись знаходився в парку «Боднарівка». Не звичним він був тим, що розміщувався в справжньому літаку. Про те, як авіалайнер став місцем для глядачів, мова піде трохи згодом. А поки що зробимо невеличкий екскурс в історію.

В 1960-х роках в рамках Хрущовської «Відлиги» була зроблена спроба покращити культурне життя радянського народу. В рамках цього здійснюється відкриття великої кількості закладів дозвілля. Оскільки,ця політика була спрямована в більшій мірі на молодь, то і найбільша увага, як це не дивно, була приділена кінотеатрам. Не став виключенням і Львів, котрий навіть радянська влада сприймала за своєрідну культурну столицю західної України (УРСР), а тому відкриття закладів культури тут набуло небаченого розмаху. Так, на початку 60-х років у Львові діяла філармонія, 5 театрів і аж 27 кінотеатрів. У 1966 році чисельність кінотеатрів виросла до 29. Але як же сталось, що один із них опинився в середині справжнього літака?!

Ще в 1955 році на Авіаційному науково-технічному комплексі ім. О.К.Антонова почалась розробка нового 4-х двигунного пасажирського літака. Робота виконувалась досить швидкими темпами, і вже наступного року був затверджений макет майбутнього судна, а ще через рік, в 1957 році перший Ан-10 здійснив свій політ. Після усіх випробувань, в 1959 році модель була рекомендована до серійного виробництва, і 27 квітня 1959 Ан-10 виконав свій перший технічний рейс. Проте, вже менш ніж за 7 місяців відбулась перша авіакатастрофа даної моделі, на жаль, над нашим містом. Всього лиш через 3 місяці трагедія повторилась – ще одне судно потерпіло аварії при посадці на Львівське летовище. Сумарна кількість загиблих становила 72 людини. Врятуватися вдалося лиш одному із пасажирів другого рейсу. За деякими свідченнями, він був п’янючим до чортиків, та незадовго до катастрофи переповз у хвостову частину літака, скрутився калачиком і заснув, що і врятувало йому життя.

Загалом, протягом 1959-1972 років розбилося 12 літаків. Враховуючи, що загалом їх було виготовлено 112 штук, біда спіткала кожну десяту машину. Така сумна статистика змусила радянське керівництво зняти в 1973 році літаки Ан-10 з експлуатації. Проте, списані судна потрібно було кудись подіти. І щоб якось повернути ситуацію на свою користь, було прийняте рішення подарувати літаки, в якості монументів, кільком містам СРСР. 8 суден дістались українським містам, одним із котрих виявився Львів.

Ось цей красень, з номером борту 11138 дістався нашому місту. Дане судно можна вважати одним із найуспішніших, оскільки введене в експлуатацію воно було, ще в 1959 році, та списане аж в 1973 році, після відкликання усіх моделей в цілому. За час свого використання даний борт був на балансі почергово Бориспільського, Жулянського та Львівського аеродромів, саме через що і дістався нашому місту. В 1975 році він був розміщений посеред недавно створеного пару «Боднарівка».

Кінотеатр "Літак" у Львові в парку «Боднарівка», фото 70-их років ХХ століття, автор Артур Амінаєв — Кінотеатр “Літак” у Львові в парку «Боднарівка», фото 70-их років ХХ століття, автор Артур Амінаєв

Щоб колишнє судно не було одразу ж розібране на метал, була прийнята традиційна для тих часів практика переобладнати його в кінотеатр. Літак мав ліврею “Аерофлоту” та був закріплений на постаменті, до нього були влаштовані постійні сходи. Над оригінальністю назви ніхто не заморочувався, тому новостворений зал для кінопоказів отримав ім’я «Літак».

Кінопроекційна апаратура була розташована за площиною екрану, глядацькі місця були розміщені у пасажирському салоні. Загальні розміри літака становили 34 метри. Під час його використання за призначенням, в ньому містилося 112 місць. Проте, після переобладнання для показів фільму, туди поміщалось, за свідченнями очевидців, близько 50 глядачів.

Кінотеатр "Літак" у Львові в парку «Боднарівка», фото 1977 року, автор Олег Лисюк — Кінотеатр “Літак” у Львові в парку «Боднарівка», фото 1977 року, автор Олег Лисюк

Жителька даного району, пані Лариса, згадує, що даний кінотеатр вабив до себе ззовні, проте не вирізнявся чимось особливим в середині. Крісла були звичайні, з відкидними сидіннями, як і в будь-якому закладі культури того часу. Ілюмінатори були заклеєні круглими фанерками з намальованими героями мультфільмів. Екран для перегляду був зовсім маленький, тому далі перших рядів видно було досить погано. Проте літак манив до себе дітлахів, суто як технічний пристрій. Хлопці з навколишніх дворів вірили, що якщо пробратися в кабіну, то його можна навіть завести. Пані Лариса згадує, як одного разу її молодшого брата разом з двома друзями піймала міліція при спробі потрапити до цього кінотеатру. При цьому хлопчаки бажали всього лиш залізти до пілотської кабіни, щоб перевірити справжність чуток.

Спочатку кінотеатр в літаку діяв виключно як дитячий, де відбувався показ переважно мультфільмів та казок. Проте, через малу відвідуваність, у ньому розпочали покази і звичайних кінофільмів. Пан Віталій, місцевий житель розповідає, що працював «Літак» виключно у вихідні дні. В день відбувались дитячі сеанси, і під вечір розпочинались дорослі. Ціна квитків була невисокою, в середньому 10 копійок, що було значно менше ніж в інших кінотеатрах, де лиш денні сеанси коштували 25 копійок, а вечірні – і до 70 копійок. Для порівняння морозиво в той час вартувало 7-22 копійки, а середня зарплата не перевищувала 100 рублів.

Та не дивлячись на низькі ціни, даний кінозал не користувався популярністю серед молоді. Привести дівчину, щоб дивитись фільм на невеличкому екрані, на незручних сидіннях та в оточенні героїв з мультиків замість ілюмінаторів, було не солідно для львівського парубка. Тим паче, що альтернативних місць, навіть тих же кінотеатрів, було предостатньо.

Храм Святих мучеників Бориса і Гліба у Львові (вул. Стрийська, 148в)

В 1988 році в «Літаку» трапилась пожежа. Повністю вигоріла права сторона носової частини під салоном. Зважаючи, що кінотеатр не користувався популярністю, а радянська влада доживала свої останні роки, відновлення кінозалу ніхто так і не став проводити. Літак почали розкрадати на метал, тому місцева влада його демонтувала. Тепер на цьому місці розміщена церква Святих Бориса і Гліба, а кінотеатр «Літак» уже назавжди відлетів у небуття.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Боднар Г. Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50–80-ті роки XX ст.) – Львів, 2010. – 340 с.
Енциклопедія Львова. Т.1/ За ред. А. Козицького та І. Підкови. – Львів, 2007. – 656 с.
Михалик В., Лемко І. Львів повсякденний. – Львів, 2009. – 240 с.
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів, 2008. – 384 с.
Янчак Я., Білан Б. Авіакатастрофи у Львові у 1959-1960 рр. // Часопис «Ї».- №68. – Львів, 2014.
Портал авіаційної історії // http://aviahistory.ucoz.ru/index/0-286
Мережа авіаційної безпеки // http://aviation-safety.net/database/types/Antonov-10/losses
Спогади мешканців міста.

Пересильна тюрма № 25 і її сьогодення

27. 10. 2015

Під час ІІ світової війни Львову та його мешканцям не раз довелося «переживати» зміну окупаційних режимів. 1939 року, внаслідок підписання радянсько-німецького пакту про ненапад Молотова та Ріббентропа, Львів вперше опинився під владою Москви. Через два роки радянська окупація змінилася німецькою, а 1944 року до міста прийшли радянські «визволителі». Львів знову потрапив під репресії «червоних».

Не цураючись нацистського спадку комуністична влада, в межах «львівського гетто», побудувала одну з найбільших ГУЛАГівських в’язниць – пересильну тюрму № 25. Розташували її на вулиці Полтв’яній (тепер проспект В. Чорновола) біля залізничного насипу.

Створена на вимогу СМЕРШу 1-го Українського фронту, «Пересилка» приймала в’язнів із Галичини, Волині, Закарпаття, Буковини. Призначенням її було збір та етапування жертв у табори ГУЛАГу.

Один з корпусів Пересильної тюрми №25, фото 1944-1955 рр.

До складу в’язниці входили: 21 барак, технічні приміщення адміністрації та шпиталь. Територія тюрми була обнесена трьохметровим цегляним муром та охоронялась конвоїрами з собаками, а по периметру були розміщені сторожові вежі.

За непідтвердженою інформацією тут перебували полонені нацистські солдати, солдати РОА, дезертири червоної армії.

Будівництво музею "Територія Терору" у Львові на проспекті Чорновола, фото 2015 р. — Будівництво музею “Територія Терору” у Львові на проспекті Чорновола, фото 2015 р.

Після закінчення ІІ світової війни в’язниця перейшла у розпорядження Відділу виправно-трудових колоній (ВВТК) Управління НКВС УРСР, з березня 1946 р. – у підпорядкування МДБ Львівської області.

У бараках, розмір яких не перевищував 25-40 кв.м, одночасно могло утримуватись близько 60 в’язнів, туалети розміщувались прямо в камерах. Звісно, що харчуванню та іншим людським потребам ніхто не наддавав належної уваги.

У тюрмі був високий рівень смертності, адже поранених, замучених тортурами, літніх людей та вагітних жінок залишали тут на довше, чекаючи їхньої смерті. Інших в’язнів етапували на Далекий Схід і Північ.

З 1947 р. у в’язниці функціонували такі виробничі підрозділи: швейна, художня, взуттєва та годинникова майстерні, бригада з виготовлення товарів широкого вжитку, автомеханічний та картонний цех. У цьому ж році на території тюрми відкрилася обласна лікарня МВС.

Кількість загиблих у цих установах, складена на підставі актів особових справ та лікарняної книги померлих, складає 1268 осіб. Серед них 17 немовлят, 83 в’язні померли на етапах.

Проте точної кількісті людей, котрі загинули в муках від тортур у стінах цієї жахливої споруди досі не встановлено, адже архіви МВС залишаються закритими. Згідно з дослідженнями організації «Меморіал» у 1944-1954 р.р. жертвами стали 1716 людей, переважно українців. Встановлені їх прізвища.

Схема зонування меморіального музею "Територія Терору" у Львові на проспекті Чорновола — Схема зонування меморіального музею “Територія Терору” у Львові на проспекті Чорновола

За свідченнями відомо, що в перші роки діяльності тюрми померлих закопували на території вздовж залізничного насипу. Згодом в’язнів ховали на різних кладовищах – Янівському, Левандівському та Замарстинівському, по краях цвинтаря або між могилами. Самі поховання у цвинтарну книгу не вносили і з часом ці могили відводили під нові поховання. Від 1996 р. і до сьогодні на Замарстинівському цвинтарі проведено декілька ексгумацій.

Загалом через Пересильну тюрму № 25 пройшло близько 263 тисячі в’язнів. З них 15-17% мали пряме чи дотичне відношення до визвольних змагань. Інші в’язні були випадковими жертвами комуністичного терору.

Візуалізація території музейного комплексу "Територія Терору" у Львові на проспекті Чорновола — Візуалізація території музейного комплексу “Територія Терору” у Львові на проспекті Чорновола

Згідно з документами архіву МВС у 1947 р. до таборів ГУЛАГу з тюрми було відправлено 55 етапів. Кількість етапованих в’язнів могла складати від 60 до 1 200 осіб за етап.

Внаслідок нелюдських умов утримання та катування в’язнів у тюрмі виникали заворушення. Зокрема, 22 травня 1949 року тут відбулось повстання політичних в’язнів.

У час «відлиги» кількість в’язнів почала зменшуватись, а 4 червня 1955 року «пересилку» закрили. На місці тюрми розмістили обласну лікарню для інвалідів війни. Після розпаду СРСР територія лікарні була розпродана приватному бізнесу.

У 2010 р. Львівська міська рада розпочала роботи з створення музею «Територія Терору». По завершенні меморіальний комплекс складатиметься з чотирьох зон: «Аванзони», «Алеї тоталітаризму», «Пересильної тюрми № 25» та автостоянки для відвідувачів. Орієнтовна площа забудови – 805 кв. м.

Решки в'язнів Пересильної тюрми №25 знайдені в 2015 році — Решки в’язнів Пересильної тюрми №25 знайдені в 2015 році

У 2015 р. під час будівництва музею, під хідником на вулиці Чорновола, робітники виявили рештки 21 людини. Шестеро з них – це німецькі військовополонені, а решта цивільне населення. Всі вони були в’язнями сумнозвісної пересилки.

Дмитро ІЛЬЇН

Використані джерела :

http://territoryterror.org.ua , http://www.poshuk-lviv.org.ua/ua/index.htm, http://www.vox-populi.com.ua,

Загадкові таблиці на вулицях Львова

26. 10. 2015

Мабуть кожен львів’янин хоча б раз на день проходить повз ці загадкові символи на будинках міста. Червоні та сині, облуплені та сучасні, розташовані на рівні очей літери “H” та “Z” ховають вони від непосвячених свої глибокі таємниці.

Зрештою, вони розвішані майже на кожній вулиці, котру забудовували до Другої світової війни. Проте мало хто знає, що з ними робити й чому їх повісили.

Таблички з літерами "H" та "Z" на стінах будинків у Львові — Таблички з літерами “H” та “Z” на стінах будинків у Львові

А почалося все ще за часи “бабусі Австрії”. Попри загальну думку про ідеально чистий Львів тих часів, не все виглядало так ароматно і гламурно. Бувало, що всю вулицю вкривало сміття або товстий шар багнюки. А що робити, якщо в тому болоті загубиться щось важливе? От, наприклад, приїхали пожежники гасити пожежу, а через болото після дощу не можуть знайти гідрант?

Табличка з літерою "H", що вказує на гідрант (H) на будинку у Львові — Табличка з літерою “H”, що вказує на гідрант (H) на будинку у Львові

Раціональні та розважливі австріяки вирішили мудро – поставити вказівники на гідранти (Н) і, заодно, на люки зв’язку (Z).

Табличка з літерою "Z", що вказує на гідрант (Z) на будинку у Львові — Табличка з літерою “Z”, що вказує на гідрант (Z) на будинку у Львові

Користатися з них дуже просто, зараз продемонструємо на прикладі. Найвища маленька тризначна цифра – порядковий номер чи то будинку, чи то гідранту, чи то таблички (правдоподібно, вівся реєстр, але достеменно нічого мені про це невідомо).

Табличка з літерою "H", що вказує на гідрант (H) з розшифровкою значення кожної цифри. — Табличка з літерою “H”, що вказує на гідрант (H) з розшифровкою значення кожної цифри.

Число над літерою – діаметр труби. Числа зліва чи справа – відступ у метрах у відповідну сторону до гідранта. Нижня цифра – відповідно, відступ від будинку до гідранта.

Що ж ми маємо тепер? Як вирішують цю проблему теперішні мешканці Львова, за 90 років після прощання з Австро-Угорською монархією та Найяснішим Цісарем?

Табличка з літерою "H", що вказує на гідрант (H) Сучасний варіант. Бюджетний... — Табличка з літерою “H”, що вказує на гідрант (H) Сучасний варіант. Бюджетний…

Якщо австріяки мали натхнення для кожного окремого випадку виплавляти окрему табличку, то у наш час оптико-волокна та штучного інтелекту у комунальних служб на такі дрібниці часу, напевне, не вистачає і інформацію малюють. Добре, якщо ще в межах відведених для цього табличок.

Літера "Z", що вказує на гідрант (Z) на будинку у Львові — Літера “Z”, що вказує на гідрант (Z) на будинку у Львові

Але так як завжди після ночі настає світанок, так і у Львові взялися за відновлення доброї справи.

Приблизно з літа 2010 року по місту можна все частіше зустріти ось такі – щоправда, пластикові – кирилізовані таблички для гідрантів.

Сучасна пластикова кирилізована табличка, що вказує на наявність гідранту.

Можливо, з часом, у місті з’являться аналоги і для “телефонних” люків. Хочеться сподіватись тавірити в краще.

Ористарх БАНДРУК

Джерела:

http://www.istpravda.com.ua/

Фотографії старого Львова

У Львові знайшли унікальні фрески капелана УПА Рафаїла Хомина

Листопадовий чин. Чию пам’ять варто вшанувати сьогодні

Листопадовий чин. Як українці у Львові здобули собі державу

Симон Візенталь, або мисливець на нацистів

“Я (Романтика)”, або урок в Тюрмі на Лонцького (відео)

Кав’ярня”Вірменка”, або де збирались львівська богема

Злотий з львівською пропискою, або за що колись палили людей

Трагічна любов Уляни Кравченко до Івана Франка

13 кривавих трагедій давнього Львова, скоєних на любовному ґрунті

Особливості поховань у Старому Львові

Вбивця, що захоплювала Мазоха, або надто вразливим не читати!

Панорама Львова з даху Апеляційного суду Львівської області (відео)

Десята муза у Львові

Як пройшла “Зустріч колекціонерів” в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для дітей

По той бік ґрат, або де “сиділи” в середньовічному Львові?

Кінотеатр , що відлетів у небуття

Пересильна тюрма № 25 і її сьогодення

Загадкові таблиці на вулицях Львова

Популярні статті:

Вулиця, що з’явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Тріумф волі: як український павільйон у Чикаго став сенсацією 1933 року

Яким було Сколе на унікальних фото 1937 року

Замок Острожських в Старім Селі. Стаття Миколи Голубця 1933 року

Місто Миколаїв на Львівщині на унікальних світлинах 1938 рік

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

Історія авіакатастроф у Львові

Вже бачили наші відео?