Справи про чаклунство та єретицтво розглядалися інквізиційним процесом. Інквізиційний вид процесу спочатку сформувався як релігійний і застосовувався лише в церковних судах. Одним із перших його теоретиків став Папа Інокентій ІІІ (1198-1216 рр.). Основною метою запровадження інквізиційного процесу було запобігання порушенням дисципліни серед духовенства – боротьба з єретицтвом. Суд розглядав справи про чаклунство на підставі скарги, чуток або доносу.
Інокентій III, у миру Лотаріо Конті з Сеньї, (*22 лютого 1161 — †16 липня 1216) — 176-ий Папа Римський з 8 січня 1198 до смерті.
Порядок розслідування злочинів, пов’язаних з єретицтвом визначали булли 1252 року папи Інокентія IVта 1484 року папи Інокентія VIII. Значного поширення в Європі праця монахів-домініканців Якова Шпренгера та Генріха Інститоріса «Молот відьом».
Найбільше процесів проти відьом у Європі відбувалося XVIIст. За підрахунками польського історика Богдана Барановського,в цей період у Речі Посполитій засуджено до смерті за чаклунство близько 10 тис. чоловік.
Інокентій IV ( *1190 — †7 грудня 1254) — Папа Римський з 25 червня 1243[2]. Справжнє ім’я Сінібальдо де Фіескі. Граф Лаваньї.Траплялися такі злочини і у Львові. У 1687 році інстигатор міста Львова звинуватив жительку села Зубра Косиху в тому, що вона відьма і за допомогою чарів вбила пана Ніча. Ніч помер від травм, яких отримав внаслідок падіння з вікна власного будинку. Основним доказом у справі були докази свідків. На користь того, що звинувачена була чаклункою, висуното цілу низку неспростовних фактів. Перед смертю потерпілий устиг заявити, що Косиха не тільки поза очі, але й в очі проклинала його. Крім цього, вважалося, що підозрювана мала образу на пана Ніча, що посадив її чоловіка до в’язниці. Найважливішим доказом проти жінки, який зберігся в матеріалах справи, був той факт, що «коли горів панський маєток, вона прибігла на пожежу з непокритою головою».
Відьми в уявленні українців
Ворожка з Роздолу згадується у справі пані Гузової, яку звинувачено у вбивстві усиновлених дітей. Судовий писар детально занотував, що про містичну діяльність роздільської чарівниці було відомо окремим міщанкам Львова вже давно. Займалася вона тим, що знімала прокляття з шинків, лікувала різні простуди та інші хвороби. Коли вона дізналася, що Гузова хоче з її допомогою звести зі світу дітей, відмовилася їй допомагати. Один із свідків у справі стверджував, що сама Гузова уклала союз із чортом. Інший свідок стверджував, що звинувачена запрошувала його до себе, щоб показати чорта. На жаль, невідомо, чи були ці львівські відьми страчені, чи залишилися живими, оскільки в їх кримінальних справах відсутні вироки.
Відьми з чортом
Оповідь про ще одну ворожку і чаклунку зустрічаємо в матеріалах судової справи 1650 року про вбивство Теодора Белзецького його рідним братом Бонавентурою. Як твердили двоє інших братів Белзецьких, Бонавентура давно хотів звести зі світу брата, для чого домовився із знахаркою бабою Маланкою, що вона отруїть родича. Дізнавшись про підступний план, Теодор наказав схопити знахарку, яка все й розповіла. Теодор узяв Маланку до Львівського замку, де вона сиділи під вартою, й відвіз її на зібрання шляхти до Пьотркова, щоб вона там перед свідками повторила свої свідчення. Дорогою назад до Львова слуги Бонавентури напали на валку Белзецького. Шляхтич Станіслав Курдванський пострілом із пістолета смертельно поранив пана Теодора, від чого той невдовзі помер.
Покарання відьом через повішення
При бажанні у відьомстві можна було звинуватити будь-яку жінку. Проблем із свідками та «переконливими» доказами також не було. Будь-яку неприємну сусідку можна було знищити, просто звинувативши її у відьомстві.
Роксана ТИМКІВ
Список використаних джерел:
Козицький А., Білостоцький С. – Кримінальний світ старого Львова.
Перша леді Гілларі Клінтон часто їздила з дипломатичними місіями в різні країни, зокрема у 1997 р. вона відвідала колишні країни Радянського Союзу, в тім числі побувавши і в Україні. Протягом трьох днів (16-18 листопада) дружина американського президента перебувала у Львові…
Делегація місіс Клінтон прибула на військовий аеродром, який знаходиться за межами Львова, ввечері 16 листопада 1997 р. Її зустріли дружина Леоніда Кучми – Людмила, посол США в Україні – Вільям Грін Міллер та мер Львова – Василь Куйбіда. Вже наступного дня “перша леді” розпочала свої зустрічі з львів’янам.
Гілларі Клінтон. Перша леді США (1993 – 2001 рр.)
Під час відкриття пам’ятника “Жертвам комуністичних репресій” дружина президента США Білла Клінтона, взявши слово підтримала українську громаду: “Я прийшла до Вас від імені 1 млн українських американців, які завжди вірили, що свобода таки переможе на їхній батьківщині”. Пізніше, в тій же промові, вона сказала: “Що США мають віру і впевненість в українських людей. Багато Ваших співвітчизників зробили великі внески у розвиток національної справи, тому я вірю, що Ви станете успішні!”. Прощаючись з львів’янами Гілларі Клінтон згадала українців, котрі поклали життя за Україну: “Українське населення, як і інші народи, котрі були змушені жити під тиском Совітів, не здавалися, а тяжко боролися, прокладаючи крок за кроком шлях до демократії, але, на жаль, та система була нещадною, через що загинула значна кількість людей. Вони померли за свободу”.
Фото 1997 р. Відкриття меморіалу “Жертвам комуністичних репресій” у Львові. На фото відомий український дисидент Іван Гель (зліва), “перша леді” Гілларі Клінтон та діючий на той момент мер Львова Василь Куйбіда.
У своїх виступах Гілларі Клінтон намагалася використати свої знання з історії чи культури тієї країни, де вона перебуває. Цей момент вона використала і у своїй промові, яку виголошувала в Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Івана Франка, який, до слова, з 2000 р. перейменовано в честь Соломії Крушельнцької. “На мене справили враження архітектурні елементи цієї споруди. Мені здається, що гарнішої опери немає ніде в світі”.
Фото 1997 р. Момент представлення Гілларі Клінтон перед аудиторією Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Івана Франка (нині ім. С. Крушельницької)
Гілларі Клінтон, згадала і про Івана Франка, і про його твори, в яких він мріяв про незалежну Україну: “Іван Франко, на честь котрого названий цей театр писав: “Настане той час, коли ми всі будемо жити у вільній нації”, і він не помилявся Україна виборола свою незалежність і всі українці мають пишатись цим”.
Фото 1997 р. Гілларі Клінтон під час доставки до Львівської дитячої лікарні машини швидкої допомоги американського виробництва.Фото 1997 р. Гілларі Клінтон під час доставки до Львівської дитячої лікарні машини швидкої допомоги американського виробництва.
Ще одним пунктом у списку відвідувань Гілларі Клінтон стала Львівська обласна клінічна лікарня, де вона відзначила діяльність Фонду допомоги дітям Чорнобиля, некомерційною благодійної організації, заснованої Нью-Джерсі . Приємним сюрпризом для лікарні стала подарована“першою леді” карета швидкої допомоги автосалону Ford.
Наталія ДАНИЛІВ
Список використаних джерел:
First Lady Hillary Rodham Clinton Speech at the Monument to the Victims of Communist Repression. Lviv, Ukraine. [Electronic resource] / Clinton Library. Режим доступу: http://www.clintonlibrary.gov
First Lady Hillary Rodham Clinton at the Ivan Franko Opera and Ballet Theater. Lviv, Ukraine. [Electronic resource] / Clinton Library. Режим доступу: http://www.clintonlibrary.gov/
Змінюючись впродовж десятиліть та століть, більшість львівських вуличок, зазвичай, перетворювалися з другорядних заміських стежинок на впорядковані та забудовані кам’яницями вулиці. Проте, іноді траплялося зовсім навпаки, і вулиця втрачала свою вишукану архітектуру, стаючи, таким чином, навіть пусткою. Подібні метаморфози пережила свого часу площа Ярослава Осмомисла.
Площа Краківська (Ярослава Осмомисла). Вид з площі Голуховського (Торгової). Фото до 1876 року.
Площа Князя Ярослава Осмомисла, а точніше площа Краківська (така її первісна назва) сформувалась близько 1840 року, після того, як булорозібрано мури, що оточували центральні квартали давнього Львова. Виникла вона при колишній Краківській брамі, тож звідси й взялась її назва. Від площі на північ простягалося Краківське передмістя, яке заселяли переважно євреї. Від брами (і від східної частини площі) починався давній Волинський шлях, який ще мав назву Жовківської дороги. До речі, місцевість на якій постала площа, називалась FarnTojr (VordemTor), що перекладається як «До воріт».
Торгові лотки на площі Краківській (Я. Осмомисла). Фото до 1876 року. Автор: Ю.Едер
Цікавим є той факт, що частина забудови площі, а саме її північна частина, виникла набагато швидше від неї. Але це і не дивно, адже ця частина міста була однією з найдавніших. Кам’яниці, з північної сторони площі, належали єврейській громаді міста, та були збудовані не пізніше XVIII ст..
Новозбудований павільйон «Базару торгового міського». Фото 1880-х років.
На плані міста Львова 1844 року, у східній частині площі Краківської, позначена Вартівня Краківської брами (очевидно її залишки). Певну будівлю в цьому ж місці, але без підпису, можна спостерігати також на плані 1861 року. Проте, уже на перших світлинах площі, котрі датовані 60-70-ми роками XIX ст., жодних залишків Вартівні не помітно.
Зелені клумби на місці торгових лотків на площі Краківській (Я. Осмомисла). Листівка 1909 року.
Південну сторону Краківської площі з 1842 року зайняв театр Скарбека (театр М.Заньковецької). З того часу площа отримала своє зовнішнє архітектурне оформлення, котре протягом довгого часу залишалось незмінним.
Кам’яниці північної сторони площі Краківської (Я. Осмомисла). Фото 1910 року.
Внутрішнє заповнення площі, ще задовго до її адміністративного оформлення, займав ринок. Цьому сприяло розташування цієї території на перетині двох основних магістральних вулиць – Городоцької і Жовківської (Б.Хмельницького). Оформлення площі лиш посприяло кращому впорядкуванню ринку. На найдавніших фотографіях помітні розташовані рядами лотки – лавки з навісами. Поруч із лотками, на площі був розміщений і колодязь, який зник до початку XX ст.
Ринок та поруйновані в ході Першої світової війни кам’яниці на площі Краківській (Я. Осмомисла). Фото 1914-1916 року.
Зовсім нового вигляду ринок на цій площі отримує в 1876 році. Тоді, віденською фірмою «Енд та Горн» було збудовано великий павільйон із заліза та цегли на мурованому фундаменті, покритий хвилястим оцинкованим залізом.
Вид зверху на площу Краківському (Я. Осмомисла). Фото 1928 року.
Базар був обладнаний асфальтовими хідниками, вентиляцією, мав 76 крамниць (оренда яких розігрувалася жеребкуванням) для різників, круп’ярів, пекарів, для продажу молочних виробів та овочів. Будова цього взірцевого ринку разом з відновленням після пожежі 1894 р. коштувала 63544 зл.
Кам’яна плита на місці, де мав бути споруджений монумент присвячений возз’єднання Західної України з УРСР. Фото 1949 року.
Проте, будівля «Базару торгового міського», як вона тоді називалась, не замінила згадуваних лотків, а лиш стала їхнім великим доповненням. Більшість фото наглядно демонструють, що торгівля діяла по всій непроїзній частині площі і до початку XX ст., і в міжвоєнний час. Лишна листівках 1900-1909рр.зображено частину площі, же замість лотків присутні зелені клумби. Очевидно, що такого вигляду Краківська площа набула на початку XX ст. Проте, клумби не простояли й 10 років, як їх місце знову заполонили торговці.
Сквер, на місці колишнього ринку на площі 300-річчя Возз’єднання (Я.Осмомисла). Фото 1950-1960-х рр.
На жаль, Перша світова війна завдала певної шкоди архітектурному оформленню площі Краківської. Зокрема, зазнали руйнувань деякі кам’яниці північної сторони площі. І судячи по планах міста наступних років, вони так і не були відбудовані. Проте, аж до закінчення Другої світової війни базар не переставав діяти. Ліквідувала його лиш радянська влада.
Вид на сквер на площі 300-річчя Возз’єднання (Я. Осмомисла) зі сторони театру М. Заньковецької. Фото 1980 рр.
Після Другої світової війни практично усі кам’яниці північної сторони площі було зруйновано. На їх місці, включно з територією, що займав ринок, було створено сквер. В 1949 році в цьому сквері було встановлено кам’яну плиту, що сповіщала про зведення на її місці монументу в честь возз’єднання Західної України з УРСР. Проте, цей задум так і не був реалізований. В 1954 році площа отримала назву 300-ліття Возз’єднання (малась на увазі 300 річниця Переяславськогодоговору). А сквер досить часто приймав різноманітні виставки, і навіть приїжджі зоопарки. Певний час в 70-х роках тут навіть діяла автостоянка.
Розкопки на місці будівництва готелю «Золотий Лев» на площі 300-річчя Возз’єднання (Я. Осмомисла). Фото 1992 року.
В 80-х роках виникла ідея спорудити на місці скверу готель «Золотий Лев». В рамках цього будівництва на площі в 1992 році провадилися археологічні роботи, в ході котрих знайдено поселення ще V ст. н. е.
Вид на ринок «Добробут». Сучасна панорама
Готель в результату так і не було споруджено. Певний час частина площі стояла пусткою, аж поки в 1998 році на місці колишнього скверу було споруджено ринок «Добробут», що існує і досі.
Імператор Карл Великий завоював половину сучасної Європи, але так і не навчився писати й до кінця життя ставив на документах хрестик. Ярослав Мудрий мав одну з найбільших на свій час бібліотеку та вважався чи не найрозумнішим правителем своїх днів.
Говорячи про цих двох правителів, ми не обмежуємось однією лише персоною того чи іншого, а маємо на увазі також і середовище, яке оточувало цих монархів, яке творило культурний, освітній та науковий простір, з яким можна асоціювати згаданих правителів та їхні держави. Збережені до наших днів документи дають змогу говорити про тих, хто асоціювався з державою, але переважно мовчать про тих, завдяки кому ця держава існувала та функціонувала. Писарі і канцеляристи – чи не найбільш незамінні коліщатка механізму влади для будь-якого князя. Але що ми знаємо про тих, завдяки кому можемо говорити про Романа Мстиславовича, Данила Галицького, Лева Даниловича і ін.?
Князь Роман Мстиславович (бл. 1152 – 1205рр. )
Коли ні Європи, ні Галичини і навіть Галицько-Волинської держави ще не існувало, володимирський князь Роман Мстиславович зробив розмашистий крок до об’єднання Галицької та Володимирської земель. Невідомо, чи вдалося йому тоді побудувати щось, що ми би сьогодні назвали державою, але історики у ХІХ столітті назвали це щось Галицько-Волинським князівством. Будучи амбіційним та могутнім політиком, одним об’єднавчим маневром Роман не обмежився. Як і в іншого тогочасного впливового князя, у Романа очі загорялись при згадці про Київ. Розбита колиска колишнього столичного граду його не найбільше цікавила з економічної чи політичної точки зору, але вона мала велике символічне значення. Київ залишався “пупом землі” для князів з інших земель і вони, в міру своїх сил, намагались ним заволодіти. Роман не став тут винятком і 1201 року взяв і “матір городів…”.
Об’єднані Галицьке і Володимирське князівства за правління Романа Мстиславовича
Вже наступного дня Роман Мстиславович прокинувся як “великий князь”, “правитель всея Русі” для наших літописців та “rex” i “Romanus rex Ruthenorum” для західних хроністів. Мабуть, не дарма, бо його володіння, принаймні за розмірами, дорівнювали Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси, а якщо вірити Вінцетію Кадлубеку, то охоплювали “всі землі і князів Русі”. Але нічого, крім головного болю, вище описані здобутки великому князю не додавали, бо чим більше території ти маєш, тим важче її утримувати і контролювати. Сам Роман, звичайно ж, цього не робив, а опирався на свою “команду”, імена яких ми сумнівно, що колись зуміємо дізнатись.
Фрідріх І Барбаросса – хрестоносець. Мініатюра з рукопису, 1188 р.
При дворі кожного князя існувала канцелярія, котра й займалась більшістю питань як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Це був своєрідний уряд, який керував справами держави. Саме канцеляристи займались питаннями документообігу, вели дипломатичні перемовини, видавали грамоти та привілеї від імені князя. Ніхто не міг здобути права на маєтності, чи на будівництво, скажімо, храму, без відповідного папірчика з князівської канцелярії. Канцеляристи ж, крім того, могли ще й бути учасниками чи навіть очільниками дипломатичних посольств до інших правителів, або й навіть архіваріусами. При канцелярії були і переписувачі, які одразу ж реєстрували вхідну та вихідну документацію канцелярії, що в майбутньому стане дуже помічним засобом для багатьох дослідників відповідних періодів. Одним словом, канцелярія була для князя дуже важливою.
Джентіле Белліні. Писар-секретар в Константинополі, 1530 рік
Як була справа з Романом Мстиславовичем, сказати щось важко. Якщо про його наступників ще хоч щось можна дізнатись, то стосовно того, хто вважається засновником Галицько-Володимирського князівства, джерела грають у мовчанку. Точно невідомо де саме перебувала канцелярія – Володимирі, з якого князь вийшов, Галичі, в який прийшов, чи Києві, до якого йшов. Від часів Романа немає жодного оригінального документа. Є лише копії, відтворені на основі літописних даних. Тут можна пригадати три договори. Перший з них вийшов у 1195 році в Володимирі і стосувався земельних суперечок з суздальським князем Всеволодом Юрійовичем. Другий з’явився 1201-1202 років у Києві та містив заклик до князів об’єднатись, створити федерацію й спільно протистояти ворогу. Третій стосується 1202-1203 років і містить обіцянку посадити на київський престол Ростислава Рюриковича. Наведений момент наштовхує на думку, що канцелярія князя, яка завідувала державними справами, могла не мати чітко визначеного місцезнаходження, а постійно “переслідувала” князя – де він, там і вона. Але такий варіант ставить під питання практичну сторону діяльності канцелярії.
Зображення писаря часів Київської Русі у Четвероєвангелії Пафнутьєв-Боровського монастиря, 1532 року
Як би там не було, канцелярія для князів була тією ланкою, що зв’язувала їх з іншими політичними центрами як внутрішнього, так і зовнішнього масштабу. Якщо князь давав розпорядження для підлеглих, це означало контакт між його канцелярією та місцевою посадника (старости, воєводи), або міста. Якщо йшли дипломатичні переговори, це контакт між правителями різних країн.
Євангелісти, стилізовані під писарів києво-руської доби
Очолював канцелярію Романа Мстиславовича, швидше за все, представник духовенства, імовірно єпископ. Тут варто сказати, що канцелярія як інституція взагалі, була запозичена світськими органами влади з церковного середовища й на початках керівниками княжих канцелярій були саме представники духовенства. Це згодом княжа влада та церковна ієрархія розійшлись і кожен (князь та єпископ) мав окремі канцелярії.
Зображення переписувача часів Київської Русі
Важко сказати однозначно, хто саме входив до канцелярії. В залежності від часу, кількість членів та їх професійна спрямованість варіювались. Очевидно, що можна напевне говорити про писаря (чи навіть кількох), переписувачів, перекладачів (інколи) і ін. Члени канцелярії мали володіти навичками “у відчитанні, писанні та складанні документів…”. Також часто, про що вже йшла мова, вони брали участь в посольствах, з’їздах та снемах. Так, з часів Романа відомо, що боярин Твердята Остромирич, в травні 1200 року, був у Візантії з дипломатичним дорученням. Імовірно, він був членом канцелярії і виконував доручення саме Романа Мстиславовича. Також десь в той час в Галичі згадується “премудр книжник” Тимофій. Але чи хтось з них був канцлером-печатником, а чи хоча б входив до канцелярії невідомо. Є дані, що коли Роман перебирався з Володимирського князівства до Галича, з ним прибули “лєпши моужи” та духовенство з Волині. Тобто в канцелярії князя могли бути і вихідці Володимирського князівства.
Переписувач за роботою
Можливо, не лише з Володимирського, а і ще дальших земель. Скажімо, Новгородської, адже саме там правив Роман Мстиславович в 1168 – 1170 роках і лише з цього часу збереглися зразки його печаток. Одна – з зображенням Бориса і Гліба, а інші – з св. Феодором. З Володимирського чи Галицького періоду сфрагістичних пам’яток Романа Мстиславовича немає. Це важливо, тому що печатка є цінним засобом ідентифікації й підкреслення соціального статусу.
Романа Мстиславовича
Повертаючись до канцеляристів та їхньої важкої й клопіткої роботи, варто зазначити, що термін “писець” згадується ще в “Руській правді”. Й за свою роботу, тобто облік і створення документів, представники цієї спеціальності мають отримувати “10 кун”. Чи так було в випадку з канцеляристами Романа Мстиславовича, через мовчанку джерел, знову ж, невідомо.
Перша сторінка Синодального списку Руської Правди
Приблизно відомо, як виглядала підготовка члена канцелярії. Як і будь-яка освіченої людини того часу, він мав пройти науку читання, писання і лічби, опанувати правила риторичного й граматичного мистецтва. Читання починалося з вивчення абетки, за чим йшли Апостол та Часослов, де вдосконалювали здобуту раніше майстерність. Подальше навчання передбачало так зване “книжне навчання”, тобто богослов’я, філософію, риторику, граматику. Особливий акцент робився на вивченні мови. Кар’єра в князівській, як і в будь-якій іншій, канцелярії, “загнулася” би на самому початку, без знання грецької, латинської та тонкощів власної мови. Не обходилось і без вивчення тонкощів документообігу та створення документів.
Книжкові мініатюри з Остромирового Євангелія та Часослова герцога Берійського
Готували майбутніх канцеляристів, в відповідних осередках. Це могли бути гуртки чи школи при монастирях, в оточенні князя, якогось знатного боярина чи при єпископові. Виховання і навчання опиралось на засади Святого Письма і отців Церкви. З більш практичних речей, що мають стосунок до навчально-виховного процесу, відомо наступне. В ХІІ столітті княжий тивун Петро віддав свого сина Лаврентія “оучити с(вя)тимь книгамь”, а митрополит-волинянин Петро Ратенський згадував, що його віддали “книгам вчитись” в 7 років. Спочатку це йому вдавалось не надто, а потім він наздогнав ровесників. Праця в канцелярії також зовсім не була легкою прогулянкою. Писати (чи переписувати) слід було дуже чітко, уважно і скрупульозно. Священною коровою була формула “буква в букву”. Виправлення і спотворення тексту категорично не допускались. Звичайні ретранслятори, чи творчі кріейтори, але канцеляристи були важливою ланкою існування тогочасної держави, без якої не могли би обійтись ні князі, ні сучасні історики.
Євген Гулюк
Використані джерела:
Дашкевич Я .Р. Адміністративні, судові й фінансові книги на Україні в ХІІ-ХVІІІ ст.: проблематика, стан і методика дослідження. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Dashkevych_Yaroslav/Administratyvni_sudovi_i_finansovi_knyhy_na_Ukraini_v_XIIIXVIII_st_Problematyka_stan_i_metodyka_dosl/; Купчинський О. Із спостережень над розвитком документа та діяльністю князівської канцелярії Галицько-Волинських земель ХІІІ – першої полоини XIV століть. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.anthropos.lnu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/1566/1/44-108_%D0%9A%D1%83%D0%BF%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9E.pdf
Каварні старого Львова, невід‘ємний атрибут міста над Полтвою. Вперше писали про їх мальовничу історію відомі краєзнавці Францішек Яворський та Адам Краєвський ще у 1910-1911 роках.
«Віденська» кав’ярня, фото, 1890-1897 роки.
Коли і де з‘явилася у Львові перша каварня? Традиційно досі називались: “Віденська”, відкрита у 1829 році на нинішньому проспекті Свободи 14, і каварня Яна Добровольського “Пекелко”, що діяла у 1843-1902 роках на вулиці Краківській 8/10 (ці будинки вже не існують). У 1830-1840-х роках Львів мав ще кілька елегантних каварень, згадаємо хоч би “Театральну” у прибутковій кам‘яниці графа Скарбека (з 1842 року).
Більярдний салон у каварні “Театральна”, що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), поч. ХХ ст.
Але ще принаймні чверть століття раніше львів‘яни вже пили каву у Леваковського. Його вельми популярна каварня згадується в описі Львова 1802 року, який залишив комісар міської поліції (з 1800 року), пізніше професор львівського університету, статистик і краєзнавець Йозеф Рорер (Rohrer). Ця згадка була надрукована у книзі Рорера німецькою мовою “Опис подорожі по Галичині та Буковині…” (1804). Він писав про улюблену львів‘янами каварню Леваковського на Ринку.
Кам’яниця на пл.Ринок, 10. Фото 2015 року
Яків Леваковський (1759-1839) за фахом був кондитером і розбагатів на пристрасті львівських ласунів до його фірмових тістечок, особливо завдяки оригінальному т.зв. іспанському торту. Цей “цукерняний капітал” був настільки значним, що дозволив йому придбати кілька підльвівських сіл і дві великі старі кам‘яниці на пл.Ринок № 10 (Палац Любомирських) та № 23 (дім Штольц-Вольфовичів).
Леваковський був також членом міської ради, а після смерті спочив на Личаківському цвинтарі під гарним ампірним надгробком різця П.Ойтеле.
Кам’яниця на пл. Ринок, 23. Акварель А. Каменобродського. Поч. XX ст.
Славнозвісні торти Леваковського львів‘яни смакували найвірогідніше у партері будинку № 23 на пл. Ринок. Кам‘яниця на пл.Ринок , 10 тоді ще була резиденцією губернатора Галичини і перейшла у власність Леваковського після 1821 року.
Каварня Леваковського діяла за віденським взірцем, кельнери обслуговували німецькою мовою. Можливо, вона була відкрита вже у 1790-х роках, або мала своїх попередників ще у 1770-1780-х роках.
Кам’яниця на пл.Ринок, 23. Фото 2015 року
Нова австрійська влада принесла з собою зміну смаків майже у всіх сферах громадського життя галичан, в тому числі західноєвропейську моду на каву і каварні.
Пропонуємо вашій увазі доповідь головного зберігача фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірини Криворучки на на тему: “Фондова збірка музично-меморіального музею Соломії Крушельницької: історія, проблеми, перспективи”.
“У середині 70-х років минулого століття працівники Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові розпочали формування нової фондової групи, матеріали якої пов’язані з іменем Соломії Крушельницької. Згодом саме ці пам’ятки стали базою для створення меморіального музею славетної співачки. Сьогодні в основному і науково-допоміжному фонді музею Соломії Крушельницької зібрано понад 20 тисяч пам’яток. Ця колекція є однією з найбагатших щодо представлення персоналій української музичної культури. Поруч з тим, матеріали з особистого архіву Соломії Крушельницької, численні документи, пов’язані з життям і творчістю відомих українських та зарубіжних виконавців, є джерелознавчою базою для дослідження світового музичного мистецтва.
В історії формування фондової збірки Музею Соломії Крушельницької можна виділити три періоди, кожен з яких має свої особливі прикмети. Перший етап не був результатом реалізації спеціальної програми комплектування фондів, а був пов’язаний з простим випадком. Сталося так, що працівники музею Івана Франка, розшукуючи спогадами про письменника, познайомилися з Одаркою Карлівною Бандрівською – донькою приятеля письменника. Під час одного з візитів музейників до її оселі, господиня показала своїм гостям стару фотографію, на якій була зображена гарна жінка у довгій білій концертній сукні. На питання, ким є ця пані, Одарка Карлівна відповіла: «Це моя тітка, славетна співачка Соломія Крушельницька». Так почалося «музейне знайомство» з українською примадонною світової слави, тоді ж розпочалося формування нової групи музейних предметів – фонду Соломії Крушельницької (далі – ФСК). Перший запис в книзі обліку ФСК було зроблено 11 жовтня 1977 році. У початковий інвентар внесено також і символічну пам’ятку першої «зустрічі» – фото Соломії Крушельницької у довгій білій концертній сукні, яке зроблене в Італії у місті Віареджо в 1910 році.
Головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірина Криворучка
Основою новоствореного ФСК стали численні матеріали з особистого архіву співачки, які впродовж багатьох років ретельно збирала і передала до музею Одарка Бандрівська. До останніх років свого життя вона постійно допомагала працівникам Музею. Завдяки їй формування ФСК велося систематично й активно. Пошукова робота була налагоджена як у Львові, так і в інших містах України. Вже на початку 1980 року у цьому фонді було обліковано понад півтори тисячі музейних предметів. На той час ФСК поповнився цінними предметами, що надійшли від колег О. Бандрівської, радянських дослідників творчості співачки – Михайла Головащенка та Івана Деркача. Перша презентація зібраних матеріалів відбулася у листопаді 1981 року на виставці, присвяченій Крушельницькій. Тоді ж у газеті «Культура і життя» від 22 листопада 1981 року була надруковано повідомлення про те, що у Львові ведеться збір матеріалів для створення меморіального музею славетної співачки Соломії Крушельницької.
Подальше укомплектування ФСК велося надзвичайно активно й плідно. Серед тих, хто збагатив музейну скарбницю у наступні роки варто назвати співачку Павлину Криницьку, колекціонерів Анатолія Сидоренка та Петра Лінинського, музикознавців Марію Білинська і Любомиру Яросевич. Поруч із пошуком різного роду документальних меморій про Соломію Крушельницьку проводився також пошук речей так званого другого плану. Це були рами, столи, люстри, годинники, підставки та інші, предмети інтер’єру необхідні для створення майбутньої експозиції. Ці предмети увійшли до складу науково-допоміжного фонду музею.
Першого жовтня 1989 року відбулося відкриття Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької, який на правах відділу входив тоді у структуру Літературно-меморіального музею Івана Франка. Під експозицію були виділені приміщення на другому поверсі будинку № 23 по вул. Чернишевського (тепер вул. С.Крушельницької). Цей дім було вибрано не випадково. Восени 1903 року його купила для себе та своєї родини Соломія Крушельницька. Після приєднання Галичини до складу СРСР у 1939 році дім націоналізували, колишній власниці залишили тільки одне помешкання на другому поверсі. Тут минули останні роки славетної співачки, тут вона померла 16 листопада 1952 року.
Після відкриття експозиції музею процес комплектування фондів не завершився. По сей день ФСК постійно поповнюється безцінними скарбами. Сьогодні це найповніша колекція різного роду меморій, які є першоджерелом нашого знання про Соломію Крушельницьку. Серед раритетних пам’яток зберігаються оригінальні фотографії Крушельницької у різних оперних ролях, світлини, які розповідають про приватне життя і родину співачки, українська та іншомовна музична критика, епістолярна спадщина, афіші, унікальні нотні видання з бібліотеки артистки, особисті речі тощо. Особливо цінною частиною колекції є архівні платівки 1903-1928 років, на яких записані музичні твори у виконанні Соломії Крушельницької.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
У 1995 році Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької отримав статус самостійної державної установи. Відтоді почався другий період у процесі формування фондової збірки Музею. Якщо спочатку комплектування фондів здійснювалося тільки за рахунок предметів, які представляли постать Соломії Крушельницької, то наприкінці 90-х років пріоритети значно розширилися. На це було декілька причин. Музей Соломії Крушельницької став знаним і популярним центром музичного і культурного життя Львова. Активна наукова, просвітницька і виставкова діяльність сприяла налагодженню й розвитку контактів працівників музею з українськими колегами. Характер і напрямки роботи Музею значно урізноманітнилися також і завдяки співпраці з українськими і зарубіжними виконавцями, музикознавцями, колекціонерами і шанувальниками оперного мистецтва. Музей здобув чимало приятелів, які на правах волонтерів постійно допомагають у роботі. Варто зазначити, що серед друзів Музею багато мешканців Львова. І це не дивно, адже Крушельницька належала до найславніших горожанок нашого міста. Тому львів’яни мають своєрідний емоційний зв’язок з Музеєм, сприймаючи його історію як свою особисту.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Починаючи з 1995 року, поруч з ФСК почали формуватися інші групи, які відповідали характеру і профілю музею. Тоді фондова колекція суттєво збільшилася за рахунок меморіальної спадщини незаслужено забутих в радянський час українських музичних діячів, які жили й творили на своїй батьківщині або ж за її межами. Матеріали надходили до музею як з України, так і з багатьох інших країн світу – Німеччини, Швеції, Франції, Італії, Австрії, США. У більшості випадків це були приватні архіви – надзвичайно цінні за змістом та багатожанрові за наповненням, які передавали в дар самі власники або ж їх спадкоємці. Так, наприклад, дружина композитора Станіслава Людкевича – пані Зеновія Штундер, заповіла Музею колосальний за обсягом архів свого чоловіка і частину його приватного будинку. Тепер на другому поверсі цього дому створено меморіальний музей Станіслава Людкевича, який на правах сектора входить у структуру нашого Музею.
Сьогодні основний фонд Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької складається з восьми груп. Поруч з базовим ФСК, музейні пам’ятки представлені у таких фондових групах: Ярослава Грицая (фЯГ), Модеста Менцинського (фММ), Записів (фЗап.), Станіслава Людкевича (фСЛ), Музичних Діячів (фМД), Історії Музею (фІМ), Особистих архівів (фОА). Тут зберігається велика кількість меморіальних і різного роду документальних пам’яток, представлених іменами співаків Модеста Менцинського, Іри Маланюк, Мирослава Скала-Старицького, Олександра Носалевича, Анни Крушельницької, Одарки Бандрівської, Іванки Мигаль, Іванни Синенької-Іваницької, Олександри Любич-Парахоняк, Ніни Шевченко, Володимира Ігнатенка, композиторів Станіслава Людкевича, Василя Барвінського, Миколи Колесси, піаністів Любки Колесси, Марії Крушельницької, Галі Левицької, Дарії Гординської-Каранович, Романа Криштальського, скрипаля Юрія Криха та багатьох інших музикантів. Цінною частиною музейної збірки є багатий фоноархів, який нараховує понад три тисячі одиниць збереження. Його окрасою є збірка грамофонних платівок першої половини ХХ ст. виробництва західноєвропейських фірм із колекції львівського скрипаля і колекціонера Ярослава Грицая. Якщо з технічного боку можна мати застереження до якості запису та стану збереження платівок, то в історичному плані цей матеріал має безцінну наукову вартість. Майже у кожній із згаданих фондових груп зберігаються твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва. Це невелика за обсягом, але цікава за мистецьким наповненням частина музейного зібрання. В основному твори живопису представлені іменами українських художників, серед яких Ярослава Музика, Святослав Гординський, Лев Гец, Роман Турин, Осип Курилас, Любомир Медвідь, Богдан Сойка, Орест Скоп та інші.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Характерною ознакою кожної з восьми фондових груп є її видова різноманітність. Це означає, що у кожній групі зберігаються різні за характером та фактурою музейні предмети, серед яких є і різноманітні друковані видання і рукописні матеріали, художні твори і грамофонні платівки, тканини і меблі, тощо. Причиною цьому є нетиповий для музейної установи шлях обліку матеріалів, які надійшли у складі цілісного архіву чи приватної колекції. Працівники музею вважали за доцільне не розпорошувати різножанрові предмети з однієї колекції по окремих тематичних групах. У такій системі класифікації й обліку є свої позитивні й негативні сторони. З одного боку уникається знеособлення чи «деперсоналізації» даного архіву, який у контексті музейного зібрання представлений в усій його сукупності і різноманітності. Збережений таким чином архів дає змогу вивчити особисту й творчу сильветку його власника, дослідити історичні аспекти, смаки та уподобання того часу, коли жила дана особа. З іншого боку, такий цілісний архівний спосіб обліку музейних предметів створює чималі труднощі у щоденній фондовій роботі, тобто процесі збереження й пошуку музейних предметів.
З 2010 року почався третій період в історії формування музейної збірки. На сучасному етапі особливу увагу працівники Музею приділяють політиці комплектування фондів. Ми намагаємося уникнути помилок попередніх років, коли при вирішенні долі того чи іншого предмету, сентименталізм та романтизм брали гору над правилами ціннісного відбору. У міжнародному Кодексі куратора акцентується на важливому положенні: “Продовження, а тим паче розширення збиральницької діяльності музею, не здатного гарантувати для своїх колекцій професійної опіки щонайвищої якості – однозначна помилка”. [2, 273 с.] Чи став для нашого Музею цей постулат своєрідним дороговказом у процесі комплектування фондів? Однозначної відповіді на це питання поки що нема…
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Поруч з визначенням досконалої політики комплектування фондів, перед музеєм стоїть розв’язання інших нагальних потреб, зокрема: створення електронного каталогу предметів музейної колекції, пошук додаткових фондових приміщень, окремого виставкового залу, обладнання реставраційної майстерні. Варто заакцентувати увагу й на складних фінансових труднощах, які, попри все, не відбилися на процесі комплектування музейного зібрання. Вже понад 20 років для закупівлі експонатів державні кошти не виділяються. Щорічне поповнення музейної скарбниці, а це – понад 500 одиниць збереження, здійснюється виключно за рахунок подарунків та фінансової підтримки приятелів нашого музею.
По сей день фондова колекція є ключовим і центральним активом у всіх ділянках роботи Музею Соломії Крушельницької. Її вартість важко переоцінити. Адже матеріали кожної фондової групи, так як це було у випадку з архівом Соломії Крушельницької, можуть стати основою для створення самостійної експозиції цілого, переважно меморіального, музею. Збережені тут пам’ятки, є предметами «першої величини» з усіма ознаками музейної цінності у декількох планах: культурної спадщини, вартості знання, естетичного і візуального сприйняття.”
Ірина КРИВОРУЧКА головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Список використаної літератури:
Безсмертна слава Соломії : біобібліографічний довідник/ Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові; упоряд. : М.Зубеляк, Р.Мисько-Пасічник; вступ. ст. І. Криворучки. – Львів: Гердан, 2007. – 244 с., 16 с.іл.
Вайдахер Ф. Загальна музеологія : посібник / пер. з нім. В. Лозинський, О. Лянг, Х. Назаркевич. – Львів: Літопис, 2005. – 632 с.
Музей: менеджмент і освітня діяльність / упоряд. : Герман Аартс, Зеновій Мазурик. – Львів: Літопис, 2009. – 224 с.
Музею Соломії Крушельницької – 20 років: бібліографічний довідник / Муз.-мемор музей С.Крушельницької у Львові; упоряд. М. Зубеляк; вступ. ст. Г. Тихобаєвої. – Львів, 2009. – 132 с., 32 с. іл.
Продовжуючи тему львівських околиць сьогодні мова піде про Клепарів. Місцевість відому ще з ХІІІ століття, коли Данило Галицький споруджував навколо Львова укріплення для захисту від татар.
Ось як про цю околицю пише Іван Крип’якевич: «Клепарів заснував німець, міщанин Андрій Стано Кльопппер 1419 р.; його фільварок звався зразу Кльоппергоф, з того пішла теперішня назва. Клепарів визначався доброю землею і в короткому часі залюднився. Від ХV ст. тут були виноградники, досі частина грунтів називається Винниці. Славні були також клепарівські черехи».
Фрагмент рукописного давнього плану Львова та його околиць близько 1770 р. підготовленого кадетом Жаном Доетчем
Черехи і справді були виведені в місцевості Клепарів. За одними джерелами – це особливий сорт вишні, за другими — це гібрид вишні звичайної та черешні. Але, у будь-якому випадку, цінувався цей сорт надзвичайно. В 1555 році у Львові навіть було видано указ, який зобов’язував оберігати цей сорт дерева і заохочував його культивування.
У ХVІІІ — ХІХ ст. цей сорт став дуже популярним у цілому світі. Його вирощували в Європі, Сполучених Штатах та Австралії і використовували для десертів та виготолення вишневого соку.
Панорама Львова з Гори Страт, за деревами простягається вулиця Клепарівська, 1915 рік
Перший науковий опис цього сорту дерева був опублікований у 1792 році Йоганном Крафтом у його «Pomona Austriaca», а у 1824 році у Німеччині Ліпполд Боуманн написав про цей сорт так: “Дуже помітна вишня з соком темно-коричневого кольору, з терміном дозрівання в серпні, так само хороша для варення, як і для вишневого соку. Дерево стає дуже велике, і дуже плодюче, оскільки плодить щорічно і рясно, і не страждає від морозу”.
В англійській літературі перша згадка черех відома з 1831 року під назвою ‘Griotte de Kleparow’. З цього часу воно стало найбільш вживаною назвою цього сорту в міжнародній літературі.
План міста Львова з передмістями близько 1829 року
В Україні вирощування черехи було занедбано в 1930-х роках і, ймовірно, цей сорт тут зник. До кінця ХХ ст. у всьому світі число вишневих сортів було різко скорочено, і цей сорт або цілковито зник, або не вирощується комерційно.
Про «загибель» клепарівських черех пише і відомий львовознавець початку ХХ ст.Францішек Яворський: «Клепарівські черехи, натомість, по формі… відібрано під залізничну колію. Реамбуляційна комісія колишньої Брідської залізниці платла по 120 гульденів за одне деревце. Але що це було для власників, яким таке деревце родило черехи завбільшки з волоський горіх, що славилися навіть на столах у Парижі і на цілу, без перебільшення, Європу.
З гуркотом першого поїзда з Підзамча до Головного двірця, ніби відрізало. Клепарівські черехи деградували, а садівниче мистецтво вже ніколи не змогло воскресити цю львівську особливість. Розказують, що їм зашкодив дим парових машин – хто, зрештою, знає як то було..»
Фрагмент плану королівського столичного міста Львова 1892 року авторства Ю. Хованьця
Повертаючись до Клепарова, за словами того ж Івана Крип’якевича: «В 1608 р. було на Клепарові 16 господарів, 17 загородників, двір із фільваком, два млини, три стави, три міські виноградники і бліх [місце для відбілювання полотна] на білення полотна. В 1793 році село мало 82 будинки».
Територія цієї приміської громади тягнулася від Полтви до нинішньої станції “Клепарів” при вул. Шевченка. На розі вулиць Варшавської та Граничної була Клепарівська рогатка, на якій збирали мито з возів, що доставляли товари до Львова.
Панорама Львова з Гори Страт. Біля підніжжя вулиця Клепарівська. Фото Марек Мюнц, 1920 рік
Віссю цієї території є вулиця Клепарівська. Пролягає вона під Гицлевою горою (інші назви гора Страт, або Справедливості). Оскільки, у середньовіччі міський кат мав обов’язок також очищати місто від нечистот та безпанських тварин, то його помічниками були також гицлі, які, за переказами, селились під цією горою.
1769 року тут страчували гайдамаків. На вершині гори стоїть обеліск на честь повішених тут 31 липня 1847 року учасників повстання 1846 року Теофіла Вісньовського та Йосифа Капустинського. Польські конспіратори намагалися в лютому 1846-го підняти повстання в Галичині та на землях, що перебували тоді під владою Росії і Прусії. Однак проти шляхтичів-конспіраторів виступили селяни, які виловлювали повстанців та передавали їх австрійській поліції.
Обеліск на честь Теофіла Вісньовського та Йосифа Капустинського
Обеліск на честь Теофіла Вісньовського та Йосифа Капустинського
Йосиф Капустинський (1818-1847) не був поляком, а походив із греко-католицької міщанської родини з містечка Товстого на Тернопільщині. Але, студіюючи у Львові, зв’язався з польськими конспіраторами і став одним з організаторів повстання. Очолюючи загін повстанців, він намагався зайняти місто Пільзно біля Тарнова. Капустинського заарештували і стратили разом із Вісньовським, звинувативши їх у державній зраді.
На місці їх страти 1895 року спорудили обеліск роботи скульптора Юліана Марковського. Довкола засадили сквер, який назвали парком Вісньовського. У листопаді 1918 року довкола гори Страт точилися затяті бої між українським військом та польськими повстанцями.
Будинок колишнього притулку Брата Альбарта на вулиці Клепарівській, 15. Фото 2015 року
Під горою при вулиці Клепарівській, 15 за проектом Юліуса Гохберґера у 1891-1896 роках було збудовано комплекс притулку для вбогих фундації брата Альберта (до 1939 року). У 1950-х це був гуртожиток Лісотехнічного інституту № 1.
З іншого боку вулиці, там, де тепер вирує Краківський базар, був старий єврейський цвинтар (окописько). Це був один із найдавніших єврейських цвинтарів у Європі, перша згадка про який сягає 1414 р. Ділянку на цвинтар виділили євреям на тривале користування на обшарах (ґрунтах, що оточували місто довкола і належали місту), які надав місту привілей короля Владислава Ягайла від 18 вересня 1415 року.
Після неодноразових купівель приватних ділянок територія кладовища у ХVІІ ст. досягла розмірів, які обмежуються вул. Я. Рапопорта, Базарною, Броварною та Клепарівською.
Загальний вигляд цвинтаря Фото з книги Balaban M. Dzielnica zydowska
Залишки старого єврейського цвинтаря на сучасній території Краківського ринку. Світлина початку XX століття
22 серпня 1855 року цвинтар було офіційно закрито. Того ж року, за архівними даними, під час епідемії холери тут спочило багато євреїв. Закрите кладовище почало занепадати. І хоча цвинтар був закритий для поховань ще в середині ХІХ ст., втім зберігся аж до ІІ Світової війни, коли його почали знищувати гітлерівці. А довершили ліквідацію окописька вже за радянських часів, Ще у 1970-х між деревами були залишки надгробків із гебрейськими написами. Цвинтарні плити використано для мощення вулиць та спорудження підпірних стін. Плитами нагробків з давнього єврейського цвинтаря вимощене також подвір’я тюрми на Лонцького.
“Наш Ринок” – місце, де колись був єврейський цвинтар
Сьогодні старий єврейський цвинтар не існує. Згідно з оцінкою фахівців, протягом більше 500 років на його території, що займає близько 3 га, поховано 25-30 тис. осіб.
При старому цвинтарі у 1898-1901 роках було споруджено єврейську лікарню за проектом Казимира Мокловського (вулиця Раппопорта, 8)
«Львівська пивоварня», 2015 рік
У 1715 році на Клепарові постало перше промислове броварне підприємство, яке невдовзі перетворилося в одного з найпотужніших виробників пива Австро-Угорської імперії. І до сьогодні «Львівська пивоварня» розташована на вулиці Клепарівській.
Будинок військових інвалідів, 1916 рік
Окрасою вулиці Клепарівської є Будинок військових інвалідів (тепер Львівський державний університет безпеки життєдіяльності). Зведений у 1855-63 роках за проектом віденського архітектора Теофіла Гансена. Монументальний будино з жовтої та червоної нетинькованої цегли, збудований в неороманському стилі, з чотирма кутовими вежами і великим внутрішнім подвір’ям, який нагадує середньовічний замок.
У комплексі із Домом інвалідів одночасно було зведено каплицю у романо-візантійських формах (зараз храм УПЦ КП, присвячений Покрові Богородиці).
Храм Покрови Богородиці
У 1911 році на Клепарові збудували читальню «Просвіти». Цю будівлю зводили мешканці Клепарова за допомогою фірми Івана Левинського. Її вважають першим українським стаціонарним театром на території Львова.
Згідно з польським переписом населення 1921 р., на Клепарові налічувався 691 будинок, де жили 5793 мешканці. З них 3702 вважали себе римо-католиками, 933 – греко-католиками, 1120 належали до мойсеєвого віровизнання. Щодо своєї національності, то 4475 назвали польську, 541 – русинську, 753 – гебрейську, 15 – німецьку.
Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, 2015 рік
У 1930-х відкрито автобусну лінію на Клепарів, одну з перших у Львові.
Під час реалізації проекту перспективного просторового розвитку “Великого Львова”, який розробляли під керівництвом урбаніста Ігнатія Дрекслера, Клепарів, згідно з розпорядженням Ради Міністрів Речі у 1931 році було приєднано до Львова.
Вулиця Клепарівська, 2015 рік
Вулиця Клепарівська, 2015 рік
Вулиця Клепарівська, 2015 рік
Вулиця Клепарівська, 2015 рік
Вулиця Клепарівська, 2015 рік
1955 року Клепарівську назвали на честь радянського розвідника Ніколая Кузнєцова (1911-1944), який у Львові здійснив успішний атентат на віце-губернатора дискрикту Галичина Генеральної губернії Отто Багера. Втікаючи зі Львова, Кузнєцов, перебраний в уніформу німецького офіцера, загинув у березні 1944 року на Бродівщині. За однією з версій, – у бою з УПА, за іншою – від рук співпрацівників НКВС. З 1990 року вулиця знову називається Клепарівською.
У грудні 1253 року посланець Папи Римського Інокентія ІV абат Опізо прибув до Дорогочина над Бугом — міста на західній околиці Галицько-Волинського князівства. Дорогою абат оприлюднив папську буллу, яка закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор”я та Пруссії до хрестового походу під проводом князя Данила Галицького проти монголів.
Опізо привіз Данилові королівські клейноди: корону, скіпетр і державу. Упродовж попередніх п”яти років Данило двічі відмовлявся коронуватися. Уперше — через те, що посольство з короною застало його не в Галицько-Волинській державі — він тоді саме прибув до Кракова. Удруге — через те, що папа надіслав корону, не оголосивши хрестового походу проти монголів.
— Що мені вінець, коли татари лютують! — обурився тоді.
Утретє Данило спочатку теж відмовлявся, та врешті поступився проханням своєї матері княгині Анни та польських князів Сомовита й Болеслава Сором”язливого — його союзників у щойно розпочатому поході на ятвягів. Коронація відбулася у двадцятих числах грудня у дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці.
Монумент засновнику Львова на давній площі Галицькій. Фото 2015 року
Данилові вже було 52 роки. Його держава простягалася від Бугу до Дніпра й була чи не найбільшою в Європі. По смерті австрійсько-штирського герцога Фридриха ІІ претенденти на його спадщину зібралися в місті Пожг, нині — словацька столиця Братислава. Серед володарів Центральної Європи був і галицько-волинський князь, син якого Роман був одружений із донькою покійного герцога Гертрудою. “Сам же Данило їхав обіч короля, за звичаєм руським, — оповідає літописець, — а кінь під ним був диву подобен, і сідло позолочене, і стріли й шабля золотом оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом”.
У Середньовіччі вважали, що син князя був князем від народження, натомість королем його мав визнати Папа Римський. Тож, отримавши від нього корону, галицько-волинський правитель ставав повноправним європейським монархом.
Король Данило Галицький
За тодішнім звичаєм, король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому військову допомогу. Саме її й потребував Данило в обороні від монголів.
Уперше він зіткнувся з ними 22-річним — у битві на Калці, де був поранений у груди. А наприкінці 1245 року, не маючи сил для війни зі степовиками, Данило змушений поїхати до столиці Золотої Орди міста Сарая по ярлик на княжіння, кланятися ханові Батию й пити кумис у його шатрі. Данило Галицький отримав статус ханського васала: він не мав платити Орді данину, лише мусив висилати своє військо для монгольських походів.
Повернувшись із Сарая, Данило почав листування з папою Інокентієм ІV про організацію хрестового походу проти монголів. Папа надіслав йому сім послань. У них титулує його “найсвітлішим королем Русі”, пропонує свою опіку, спільну боротьбу проти монголів та з”єднання Київської митрополії з Римською церквою.
Папа Інокентій IV на Ліонському Соборі
На переговори з папою князь відправляє до Ліона посольство на чолі з ігуменом Григорієм. По їх завершенні Інокентій ІV знову висилає Данилові кілька листів. Визнає його законним правителем Русі, а згодом видає і згадану буллу про хрестовий похід проти монголів.
Однак після коронації Данила Галицького володарі Центральної Європи не підтримали його в боротьбі з монголами. Вони сподівалися, що орда не дійде до їхніх держав. Данило Галицький воює самотужки. Перебудовує замки та фортеці, реорганізовує своє військо, за західноєвропейським зразком одягнувши важку кінноту в лати. Попри поразки, він зміг відстояти свою державу. Літописець називає його то королем, то князем: “Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами”.
Королівський титул носили Данилові нащадки
Корону Данила носили і деякі його нащадки, тож упродовж століття по його смерті правителів Галицько-Волинської держави сусіди називали “королями Русі”.
Онук Данила Юрій І Львович — “король Русі, князь Волині” — на своїй печатці був зображений на троні, увінчаний короною й зі скіпетром у правій руці. По колу йшов напис латиною: “Печатка володаря Георгія, короля Русі”. Його сини Андрій та Лев королівського титулу не успадкували. Вони спільно правили Галицько-Волинською державою. Лев титулувався “duх Galiciae” — “князь Галичини”, а Андрій — “duх Ladimirae” — “князь Лодомерії” (Володимирії) — за містом Володимиром, тодішньою столицею Волині.
Король Русі Юрій I Львович
Онук короля Юрія І, син мазовецького князя Тройдена ІІ Болеслав народився в Польщі й був охрещений у католицькій вірі, але дорослим перейшов на православ”я та прийняв ім”я Юрій. Запрошений волинськими боярами на княжіння, він правив Галицько-Волинською державою впродовж 16 років, титулуючись “королем Малої Русі”. Боярська опозиція закидала Юрієві-Болеславу запобігання перед міщанами, покровительство переселенцям із німецьких і чеських міст та потурання католицькій церкві. Урешті-решт, бояри-змовники отруїли короля Юрія ІІ у Володимирі.
Польський король Казимир ІІІ Великий
За два тижні по його смерті польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів, однак через опір городян не зміг його втримати. Відступаючи з міста, Казимир вивіз скарбницю із клейнодами королів Русі. Зокрема, дві діадеми і два золотих хрести, а також королівський престол, прикрашений золотом і коштовним камінням. Через дев”ять років Казимир остаточно приєднав Галичину до Польського королівства. Та ще впродовж століття Руське Королівство зберігало автономний статус. Його жителі судилися за своїм “руським правом”, у Львові карбували власну монету — срібний “львівський квартник” (півгріш) із зображенням лева — герба Галичини — та написом латиною “монета руська”.
Із галицької корони зробили єпископську митру
Після першого поділу Польщі 1772 року до Австрійської імперії відійшли воєводства Руське й частини Волинського та Подільського. На цих землях віденський уряд утворив коронний край із центром у Львові. Нова провінція імперії, що нібито була продовженням держави Данила Галицького, отримала назву Королівство Галичини й Лодомерії.
Митра греко-католицьких єпископів Перемишльських. За легендою начебто перероблена з корони короля Данила
Данилова корона до Першої світової війни зберігалася у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Івана Хрестителя у Перемишлі й була перероблена на митру місцевого єпископа. Відступаючи, 1915-го російська армія вивезла її звідти до Москви. 1922-го завдяки зусиллям українського каноніка Гриника і втручанню Ліги Націй корону повернули до Перемишля. Із початком Другої світової війни єпископ Перемиський Йосафат Коциловський розпорядився зняти з митри золото й діаманти та закопати їх у підвалі єпископського будинку. Можна лише гадати, де нині сама корона Данила Галицького — у Варшаві, Москві, Ватикані чи США.
"Сестри Тельнюк" дали концерт під загадковою назвою "Unplugged у Львові"
В понеділок, 7 грудня 2015 року, на Камерній сцені театру імені Марії Заньковецької відбувся концерт “Сестер Тельнюк” під назвою “Unplugged у львові”. В програму концерту ввійшли як уже улюблені львів’янами пісні на слова Тараса Шевченка, так і нові музичні твори на слова українських та іноземних авторів. Шкода тільки що концерт відбувався на Камерній сцені, адже далеко не всі поціновувачі змогли потрапити на виступ “Сестер Тельнюк”.
«Сестри Тельнюк» – два жіночі голоси, два характери, два настрої, дві долі і єдина гармонія двох. Це справжній простір без меж, ідеальний синтез музики та слова.
В арсеналі «Сестер Тельнюк» безліч стилів, жанрів і звучань. Філософські балади та романси, фольк-рокові композиції та ескізи, акапелла та пісні з елементами медитативної мело-декламації, джаз-рок, art-рок і trip-hop.. у їхніх руках насправді багата палітра, що дозволяє експериментувати в усіх можливих музичних напрямках та створювати власні. Діапазон справді широкий – від акустично-академічної суворості до рокової свободи та альтернативи.
Виступи «Сестер Тельнюк» – це театральне дійство з власною драматургією і особливою схемою розгортання образів, це розмова Сестер між собою і водночас щирий діалог із кожним глядачем.
Пропонуємо вашій увазі доповідь в.о. завідувача Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького) Людмили Співак на тему: “Інтерактивні методи культурно-освітньої роботи музею Леопольда Левицького”.
“Леопольд Левицький (1906–1973) — одна з найпомітніших постатей українського мистецького авангарду ХХ століття, знаний графік, живописець, ілюстратор, скульптор. Усю багатогранність таланту митця репрезентує експозиція Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького. З 1989 року Музей Леопольда Левицького, який облаштовано в оселі-майстерні митця, діє як відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (далі – НМЛ) і представляє графічні та живописні твори художника, його особисті речі, світлини. У збереженому інтер’єрі відвідувачі можуть відчути атмосферу творчості та затишку, що панувала в помешканні ще за життя Леопольда Левицького і його дружини Ґені.
Мистецька спадщина Леопольда Левицького налічує понад шість тисяч творів, які дивують різноманітністю технік, захоплюють сюжетним і тематичним багатством, адже, «висвітлюючи активні, пасивні чи негативні прояви життя тогочасного суспільства, художник торкається всіх його вимірів» [4, 15].
В.о. завідувача Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького) Людмила Співак
Таке розмаїття творчості Л. Левицького дає змогу втілювати численні культурно-освітні програми, завдяки яким відвідувачі музею відкривають для себе різні грані таланту видатного митця. У цьому контексті Музей Леопольда Левицького пропонує низку тематичних проектів, утілених на базі експозиції колишньої оселі-майстерні художника, які є невід’ємною частиною популяризаторської роботи сьогодні. Працівники цього відділу НМЛ активно впроваджують їх у музейну діяльність.
Один зі знакових проектів — «Графічна майстерня Леопольда Левицького» — було реалізовано цьогоріч у межах грантової програми „Promuseum” за підтримки МФ «Відродження» та МБФ «Україна 3000» (автор проету — в.о. заввідділу Оля Ткачук). Проект привідкриває завісу графічної лабораторії митця і має на меті популяризувати такий особливий розділ його творчості, як вітальні листівки, адресатами яких свого часу були друзі та знайомі художника. «Невеликі за розміром поштові картки вміщують все, що було істотне і надто важливе для їх автора. В такий спосіб він створював символічний інтимний щоденник» [4, 24].
Фондова збірка НМЛ налічує 27 вітальних листівок Леопольда Левицького, виконаних здебільшого в техніці лінориту, і стільки ж авторських кліше. Використовуючи їхні копії, які спеціально для проекту зробив художник Національного музею у Львові Олександр Бриндіков, кожен відвідувач музею може сам на ручному друкарському пресі створити цікаві графічні відбитки й оздобити цими принтами сувенірну продукцію — еко-сумки та футболки.
«Графічна майстерня» також пропонує всім охочим скористатися послугами «Музейної пошти» та безкоштовно надіслати близьким і друзям створені власноруч або ж придбані в музеї листівки.
У межах святкування Дня міста Львова вже традиційним для музею став освітньо-виставковий проект «Львів у списку спадщини ЮНЕСКО», який відбувається щороку упродовж квітня. Леопольд Левицький мав особливий сентимент до Львова, в якому оселився з 1946 року, брав активну участь у тогочасному мистецькому, громадському й політичному житті міста, гуртував довкола себе творчу інтелігенцію. За мотивами творів митця, в яких Львів постає динамічним, сповненим життя і руху, учасники проекту засобами графічної мови передають власне бачення краси архітектурного середовища рідного міста. Під керівництвом львівського художника Андрія Майовця, з яким музей співпрацює вже кілька років, відвідувачі установи вчаться власноруч створювати ліногравюру: переносять свій рисунок на лінолеум, вирізають його спеціальними різцями та відбивають на папері за допомогою друкарського преса. Всі учасники проекту мають можливість представити свої роботи в експозиційних залах музею на підсумковій виставці «Львів графічний», відкриття якої відбувається напередодні Дня Львова, а автори гравюр отримують пам’ятні дипломи.
Щороку в червні у Львові діє загальноміська програма «Свято музики у Львові». З цієї нагоди в музеї цьогоріч втілено музично-мистецький проект «Музика в графіці Леопольда Левицького», покликаний ознайомити відвідувачів із однією з улюблених тем самого митця, до якої він не раз звертався у своїй творчості. В гравюрах Л. Левицького зображено найрізноманітніші музичні інструменти, персонажами творів майстра часто є як сільські музики, так і оперні співаки. Під час заняття глядачі брали участь у музично-мистецькому квесті та у вікторині, ілюстрованій роботами митця, слухали аудіозаписи і розв’язували «музичний кросворд». За мотивами графічних творів Л. Левицького учасники проекту могли також виготовити ліногравюру «Звуки музики».
У травні в межах святкування Міжнародного дня музеїв відбувався інтерактивний проект «У світі музею», під час якого діти мали змогу пізнати тонкощі музейної справи. До уваги учасників проекту було запропоновано цікаві розповіді про те, якими бувають музеї, яку роль вони відіграють у житті суспільства. Школярі також могли спробувати себе в ролі музейників, створюючи свій віртуальний музей, уявно наповнюючи експонатами простір і «організовуючи» роботу. Заняття супроводжували командні та індивідуальні творчі завдання, тематичні квести й інтерактивні ігри: «Професія — музейник», «Музейний дослідник», «Музейна абетка». Під час майстер-класу кожен учасник створив власний музейний путівничок за допомогою друкарського преса Леопольда Левицького.
Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького
Наступний проект, який було присвячено Дню матері, відбувався в музеї у другу неділю травня. Тема материнства пронизує всю творчість Леопольда Левицького, він звертався до неї в різні періоди свого життя, адже його мати — Ольга Блюс — займала особливе місце в долі художника. В експозиції музею для дітей і для їхніх матерів було проведено тематичну екскурсію «Образ матері у творах Леопольда Левицького». У музейних залах діти зі задоволенням створювали власні подарунки для своїх матерів і бабусь: писали листи, виготовляли оригінальні вітальні листівки в техніці лінориту із використанням кліше-копій творів митця або ж власноруч робили сувеніри для найрідніших.
Цікавим досвідом у культурно-освітній роботі НМЛ стала участь у проекті «Музей без бар’єрів», під час якого працівники Музею Леопольда Левицького провели цикл тематичних екскурсій і майстер-класів для членів ГО «Спільнота „Лярш-ковчег”».
У межах культурно-освітньої програми НМЛ «Канікули в музеї» на базі нашої музейної експозиції розроблено низку інтерактивних тематичних проектів для дітей різного віку. Під час занять, які відбуваються на постійній основі, в цікавій інтерактивній формі школярам запропоновано ознайомитись із творчістю Леопольда Левицького, спробувати власні сили у різноманітних квестах, іграх і майстер-класах.
Під час весняних канікул було реалізовано проект «Великдень у музеї Леопольда Левицького», упродовж якого діти мали можливість відвідати тематичні екскурсії та майстер-класи із виготовлення авторських великодніх листівок у техніці лінориту з готових кліше або ж за власним ескізом на друкарському пресі митця, а також узяти участь у створенні великодніх композицій і в розписі писанок у різних техніках.
Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького
Особливо популярною цього року була дитяча програма «Літо з музеєм Леопольда Левицького», яка пропонувала цикл тематичних занять, що відбувалися протягом червня-серпня.
Розпочав програму дитячий інтерактивний проект «Музейний табір „Англійська+творчість”», який тривав упродовж червня. Проект було втілено за співпраці музею зі Студією навчання та дозвілля “Language Art Plus”. Протягом двох тижнів у Музеї Леопольда Левицького відбувалися тематичні заняття для дітей із циклу «Графічний калейдоскоп». Учасники проекту мали можливість ознайомитися з особливостями графічних технік Леопольда Левицького, взяти участь у цікавих іграх, у творчих заняттях за мотивами творів митця. У межах проекту пройшли такі заняття, як «Види та жанри мистецтва», «У світі тварин», «Музика в графіці», «Граємо в професії», «Спорт у графіці». Проект також передбачав розмовну практику з носіями англійської мови та уроки християнської етики. Дітям було запропоновано майстер-класи в різноманітних техніках.
Завдяки програмі «Літо з музеєм» вдалося реалізувати наступний дитячий інтерактивний проект — «Графічна казка Леопольда Левицького», — що презентував для дітей один із найцікавіших розділів творчості митця. У 50–60-х роках ХХ століття Л. Левицький, який відомий як ілюстратор народних і літературних дитячих казок, багато працював у жанрі книжкової графіки. Протягом тижня учасники цього проекту мали нагоду здійснити захопливу «подорож» у світ казок та оповідань, що їх проілюстрував художник. Перечитуючи твори І. Франка для дітей («Заєць та ведмідь», «Грицева шкільна наука», «Фарбований лис»), оповідання П. Козланюка («Мандрівники») та українські народні казки («Котигорошко»), діти щодня пізнавали тонкощі книжкової графіки та пробували себе як ілюстратори. На учасників чекали тематичні ігри, інтерактивні завдання, а також майстер-класи в різноманітних техніках: лінорит, живопис на склі, вибійка, аплікація із природних матеріалів, під час яких діти виготовляли власні цікаві тематичні композиції за мотивами казкових ілюстрацій Леопольда Левицького.
Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького
Наступний проект «Дітям про абстрактне мистецтво» мав на меті ознайомити юних шанувальників музею з модерністськими рисами творчості Леопольда Левицького, який одним із перших у мистецьких колах Галичини почав працювати в дусі західноєвропейських тенденцій. На прикладі графічних, живописних і скульптурних творів митця, які представлено в музейній експозиції, учасники в цікавій ігровій формі відкривали для себе особливості модерного мистецтва, занурюючись у незвичайний і чарівний світ абстракцій та експериментів.
У межах проекту впродовж тижня дітям було запропоновано цикл інтерактивних програм. Під час тематичної екскурсії-квесту «Предметне та безпредметне мистецтво» на прикладі графіки Л. Левицького учасники заходу вчилися розуміти і характеризувати абстрактні твори. На тематичному занятті «Гра в кубізм» діти розглядали гравюри, в яких художник, використовуючи прийоми цього мистецького стилю, «застосовуючи прості геометричні форми і ставлячи їх у відповідне положення, надає образам та предметам емоційної виразності» [2, 228]. Беручи участь у тематичній грі «Кольорова палітра художника», діти опрацьовували колористичні особливості графіки та живопису митця, а музейний квест «Графічне місто» представляв Леопольда Левицького як одного з найзнаковіших урбаністів українського мистецтва. Приховані людські емоції, характери та завуальовані образи діти вчилися розпізнавати під час інтерактивного заняття «Люди і маски», побудованого за мотивами графічного циклу митця «Маски», «в котрому він створює графічну паралельну реальність та відкриває таємницю особливості свого часу» [4, 24].
Проект дав змогу юним шанувальникам поекспериментувати і відчути себе художниками-абстракціоністами під час майстер-класів із виготовлення ліногравюри, венеційської маски та зі створення композицій у техніці квілінгу зі шкіри й холодного батику за мотивами графічних і живописних творів Леопольда Левицького.
Леопольд Левиський за роботою у майстерні, фото 1950-их років.
Восени під час шкільних канікул Музей Леопольда Левицького запропонував тематичний проект «Графічна осінь», що мав на меті ознайомити дітей із особливостями осінніх пейзажів митця. Упродовж занять юні відвідувачі проекту взяли участь в квестах («Осінні мотиви Л. Левицького», «Осінь у Карпатах») та тематичних іграх («Осінні штрихи», («Осінь у місті», «Осінні абстракції»). Під час майстер-класів діти могли експериментувати з різними графічними техніками, зокрема опанували одну з найцікавіших – монотипію, в якій Л. Левицький досягнув неабияких успіхів.
На зимових канікулах розпочне роботу «Новорічна майстерня Леопольда Левицького», яка представить зимову тематику у творчості митця. Заплановано участь дітей у створенні новорічних композиції у різноманітних техніках.
Також уже традиційним для музею є щорічний Конкурс різдвяно-новорічної листівки, який триває упродовж жовтня-грудня. Одним із найцікавіших розділів у графічній творчості Леопольда Левицького є вітальна листівка. Створюючи поштівки з привітаннями, «митець поєднував різні жанри, а іноді ці композиції набували виразно символіко-алегоричного звучання» [1, 191]. Найбільшу кількість вітальних карток було призначено для друзів і знайомих із нагоди Нового року та Різдвяних свят. Учасники конкурсу — діти та молодь — зможуть за мотивами цих творів Л. Левицького створити власні святкові вітальні листівки. Роботи переможців за підсумками журі конкурсу експонуватимуться на виставці в музеї, а їхні автори отримають призи та пам’ятні дипломи.
У межах культурно-освітнього проекту «Школа і музей: працюємо разом» упродовж навчального року Музей Леопольда Левицького пропонує для учнів 1–11 класів музейні інтегровані уроки, які проводять працівники музею разом із учителями на базі музейної експозиції з різних навчальних предметів: образотворче мистецтво, трудове навчання, художня культура, українська мова та література, музика, математика. Проведення таких уроків у музейному середовищі — це чудова нагода «для дітей реалізувати свої пізнавальні інтереси» [3, 5], що викликає жваве зацікавлення в учнів, урізноманітнює навчальний процес і є важливим кроком до модернізації шкільної освіти.
Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького
Також протягом листопада в музеї триває ще один цікавий мистецький проект «Авангард і діти», що складається з кількох занять. На юних учасників чекає захоплююча мандрівка мистецтвом ХХ століття, під час якої вони на прикладі творчості Леопольда Левицького в цікавій та ігровій формі знайомляться з особливостями різних течій мистецького авангарду (абстракціонізм, кубізм, експресіонізм, футуризм), а також і самі пробують свої сили під час майстер-класів зі створення живописних композицій в цих стилях, що проводяться під керівництвом львівської художниці Тетяни Боричок.
Практику спільних творчих зустрічей з сучасними митцями музей планує продовжувати. Наступним стане літературно-мистецький проект „Образ кота в літературі та графіці” за співпраці з відомою львівською письменницею Галиною Вдовиченко, авторкою однієї з улюблених дитячих книг сучасності „36 і 6 котів”. В експозиції музею в цікавій інтерактивній формі дітки зможуть ознайомитися з героями цієї казкової повісті, а також з улюбленими „графічними” образами котів, що неодноразово ставали персонажами гравюр Леопольда Левицького.
Таким чином, культурно-освітня діяльність є одним із найбільш дієвих методів залучення глядача до музею, формування постійного кола відвідувачів , активізації співпраці з педагогами, а також важливим засобом промоції та популяризації у ЗМІ.”
Людмила СПІВАК в.о. завідувача Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
ЛІТЕРАТУРА
1. Жмурко О. Вітальна листівка у творчості Леопольда Левицького / Оксана Жмурко // Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. — Львів, 2011. — № 8 (13). — С. 190–198.
Жмурко О. Образ людини в графіці Леопольда Левицького 1930-х років (на основі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького) / Оксана Жмурко // Збереження й дослідження історико-культурної спадщини в музейних зібраннях: історичні, мистецтвознавчі та музеологічні аспекти діяльності: доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф., Львів, 25–27 вересня 2013 р. / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького; [редкол.: О. Біла (голова), М. Гелитович, О. Жеплинська, А. Забитівська, Р. Косів, Н. Олейнюк, Д. Посацька; відп. за вип. І. Кожан]. — Львів, 2013. — С. 224–229.
Караманов О. Вступне слово / О. Караманов // Школа і музей: працюємо разом. Навчально-методичний посібник із музейної педагогіки (5–8 класи) / за ред. О. Караманова (наук. ред.), А. Цибка (відп. ред.). — Львів: Літопис, 2009. — C. 5–10.
Леопольд Левицький: альбом / упоряд. Т. Лозинський [та ін.]; вст. ст. М. Бесага. — К.: Родовід, 2006. — 288 с.: іл.
В середині XIX ст. жив у Львові досить популярний письменник – Валерій Лозінський. Він писавісторико-пригодницькі твори, якими захоплювалися, називаючи його «львівський Дюма». Однак запальний характер молодого інтелігента сприяв тому, що він не терпів образ і на всі виклики долі йшов безстрашно, тим більше, коли це стосувалося кохання.
Валерій Лозінський (1837-1861)
У давні часи люди досить часто за образу могли заплатили стусанами. Менше знаходилося таких, які готові були битися до самої смерті, хіба якщо це були люди принципові і ті, які до останнього відстоювали свою позицію . Тому колись дуелі у Львові називали «справами гоноровими».
Валерій Лозінський народився в м. Миколаєві Львівської області в польській дворянській сім’ї 1837 року, батько його був поштарем, брат Владіслав відомий згодом колекціонер, письменник, журналіст. Сім’я переїжджає до с. Смільниця під м. Самбором, і ще в шкільні роки юнак починає писати свої перші літературні твори (під псевдонімом Валентин зі Смільниці). Темпераментість Валерія уже тоді проявляється на кожному його кроці. Він пише сатиричні памфлети про професора гімназії, за що потім потім має неприємності. Згодом з гімназії його виключають за патріотичну діяльність.
Валерій Лозінський (1837-1861)
В 18 років Валерій переїжджає до Львова і працює в різних виданнях, зокрема в найстарішій польськомовній газеті «Gazeta Lwowska» («Львівська газета»), друкує твори, в яких чітко виражається його політична позиція – аналізує революційну ситуацію в Галичині 1848 року («Весна народів»), за що має конфлікти з місцевою австрійською владою. Його твори піддаються цензурі, але це ще більше активує запального письменника і він використовує газети і журнали, щоб розкритикувати австрійське правління. Найвідоміша його повість «Zaklęty dwór» («Зачарований двір») перевидана після його смерті близько 60 разів та екранізована в Польщі у 1976 році.
Книга «Зачарований двір»
Кадр з серіалу «Зачарований двір», 1976 рік
Перший вагомий конфлікт Лозінського був з австрійським офіцером Телемом. Трохи поспішаючи ввечері, йдучи Гетьманськими Валами, Лозінський випадково штовхнув Телема, що якраз теж йшов цією дорогою. Звичайна сварка переросла у виклик на дуель – Лозінський зачепив офіцерську гідність Телема, коли згадав йому поразку в битві з франко-італійською армією і саме Телем викликав Валерія на дуель. Щоправда, сміливість його згодом кудись поділась і, злякавшись, він повідомив про дуель поліцію. В поліційній дільниці обох претендентів на дуель змусили помиритися. Але впертий характер Лозінського не знав спокою. Тепер вже він послав своїх секундантів до Телема, мотивуючи це тим, що мир відбувся під тиском поліції. Телем знову дав задніх, звернувшись в штаб гарнізону. В кінцевому результаті секунданти Телема в присутності 15 офіцерів гарнізону попросили пробачення в письменника.
Ян Добжанський (1820-1886)
Цього ж 1860 року В. Лозінський викликав на дуель свого приятеля і роботодавця Яна Добжанського, який заборгував йому гонорар за роман. Сварка відбулася швидше за все в кав’ярні «Під тигром», де часто любив бувати письменник. Спочатку вони сварилися, а згодом почали битися, що переросло в домовленість про дуель. Змагалися на пістолетах, але оскільки влучити один в одного не вдалося, перейшли на шаблі. Тоді все закінчилось відносно добре – обоє з ранами голови завершили дуель, нарешті заспокоївшись і відправившись лікуватися.
В районі площі Галицької, 15 знаходився заїзд «Під тигром» – одна з кав’ярень, де часто бував Лозінський (фото Т. Жернова 2015р)
В справах любовних Лозінський вже мав розчарування через нещасливе кохання до актриси скарбківського театру Марії Сафіровни. Для неї письменник написав п’єсу, в якій вона зіграла головну роль, проте взаємністю автору не відповіла. Після цього, до певної міри, Валерій був розчарований в коханні і навіть став холодним, прагматичним та неприступним.
Все змінив випадок долі. Приятель Лозінського Кароль Цішевський, редактор часопису „Czytelnią dla Młodzieży” («Читальня для молоді»), куди Валерій також дописував, захворів, попросивши львівського письменника підмінити його. В редакції Лозінський познайомився з нареченою свого друга Анною Пшилецькою, котра займалася коректуванням та редагуванням матеріалів. Краса і скромність Анни одразу припала до душі Валерію і, незважаючи на те, що вона була нареченою його друга, він почав упадати за нею і, що найцікавіше, домігся взаємності.
Валерій Лозінський (1837-1861)
Звичайно, коли Кароль Цішевський одужав, між колишніми приятелями розпочалися конфлікти. Цішевський почав писати листи ще недавній нареченій, на які вона не відповідала, навіть погрожував, що накладе на себе руки. Лозінський назвав його «паперовим редактором» в одній з своїх статей, натомість колишній товариш почав розповсюджувати образливі памфлети про зрадливого друга. Власне після цього Валерій і викликав його на дуель.
10 січня 1861 року в підгір’ї вулиці Цитадельної і Калічої гори відбулася дуель між Каролем Цішевським і Валерієм Лозінським.
Вигляд на Калічу гору з Пелчинського ставу. 1850 рік
Менше хвилини тривав їхній поєдинок. Лозінський був нижчий ростом аніж Цішевський, ще й погано бачив. Удар Лозінського прийшов Цішевському по плечу, натомість у відповідь зраджений дуелянт завдав Валерію удару в голову, натрапивши на колишню рану, що була в письменника від попереднього бою з Добжанським, тоді ж останній втратив свідомість.
Зовсім мало пробув Лозінський у лікарні. Вийшовши з неї, наче почувався повним сил, першим ділом відправився до Пшилецьких і освідчився Анні, яка одразу погодилася вийти за нього, після того поїхав побачитися з друзями, засівши у кав’ярнях. То був дуже морозний вечір і Валерію раптово стало погано, з кав’ярні уже його забрали в лихоманці. Добу після цього письменник помер від запалення мозкових оболонок – лікарі розвели руками. Помирав зі словами: «Яке коротке і беззмістовне життя»…
Початок підгір’я Цитаделі, що йде від вул. Каліча гора (фото Тетяна Жернова 2015р)
За іронією долі Анна Пшилецька не дісталася жодному з дуелянтів, а зовсім іншому чоловіку. Незадовго після трагічного випадку вона виїхала з родичами до Варшави і там вийшла заміж за Ігнація Крижановського, відомого польського музиканта – піаніста і композитора.
Ігнацій Крижановський (1826 – 1905)
Правда померла Анна рано, відразу після народження доньки. 6 років після смерті Лозінського помер і Цішевський. Хворобливість останнього загострилась після того, як він відсидів пів року в «Кармелітах», куди його притягнула поліція за критику місцевої влади, не знайшовши аргументів відповідальності його за вчинок на дуелі.
Памятник В. Лозінському на Личаківському кладовищі (фото Тетяна Жернова 2015р)
Памятник В. Лозінському на Личаківському кладовищі (фото Тетяна Жернова 2015р)
Памятник В. Лозінському на Личаківському кладовищі (фото Тетяна Жернова 2015р)
Памятник В. Лозінському на Личаківському кладовищі (фото Тетяна Жернова 2015р)
Письменник Владіслав Завадський згадував, що 2 лютого 1861 року з кам’яниці під номером 13 вулиці Скарбківської (сучасної Лесі Українки) виносили скромну труну 24-річного літератора Валерія Лозінського. Близько тисячі людей зібралися процесією у напрямку до Личаківського кладовища, зокрема письменники, актори, редактори, студенти, працівники друкарень, шкільні товариші. Сьогодні на 43 полі цього кладовища можна згадати відважного авантюриста і талановитого письменника.
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерела:
Козицький А. М., Білостоцький С. М. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – 230с. ( С. 189 – 193)
5-6 грудня Художньо-меморіальний музеї Олекси Новаківського, що розташований в творчій оселі художника (вул. Листопадового Чину, 11), вперше приєднався до фестивалю “Ніч у Львові”, котрий цього разу проходив у місті уже вдесяте.
Екскурсія “Сакральна тематика у творчості Олекси Новаківського”
Екскурсія “Сакральна тематика у творчості Олекси Новаківського”
Екскурсія “Сакральна тематика у творчості Олекси Новаківського”
Вечір 5 грудня умовно можна було поділити на дві тематичні частини. В першій на відвідувачів чекала тематична екскурсія “Сакральна тематика у творчості Олекси Новаківського”, яку блискуче провів молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Олександр Шейко.
Друга частина вечора повністю належала гурту “Троє Зілля”, котрі подарували відвідувачам неперевершений інтерактивний концерт з відомих українських народних та авторських пісень у власному аранжуванні.
Інтерактивний концерт від гурту “Троє Зілля” в музеї Олекси Новаківського
Інтерактивний концерт від гурту “Троє Зілля” в музеї Олекси Новаківського
Інтерактивний концерт від гурту “Троє Зілля” в музеї Олекси Новаківського
На концерті гурту “Троє Зілля” кожен відчуває себе частиною виступу, тому, що гурт любить контактувати з публікою і найсміливіші можуть зіграти з гуртом на дрібній перкусії, підмугикати прості мотиви або й навіть проспівати всю пісню разом з музикантами.
Гурт «Троє Зілля» стартував у 2014 році у Львові і за перший рік музичного життя показав великий результат проїхавши туром 14-а найбільшими містами України, Польщі та Молдови та випустипивши альбом української музики «In Ukrainian» у співпраці з Школою української мови та культури.
У гурті всього лиш 3 людини, але у піснях ви можете почути бандуру, вокал, дарбуку, укулеле, клавіші, металофон, гармоніку, джембе, доллі, сопілку… досить багато як на трьох музикантів, правда ж?
Учасники гурту:
Анастасія Войтюк – вокал, бандура, малі інструменти
Станіслав Кириллов – різноманітна перкусія
Анна Войтюк – клавіші, малі інструменти
Однією із перших споруд, що зустрічає гостей міста Львова при в’їзді по вулиці Стрийській, є Львівський іподром. Та виявляється, що ця традиційна для нашого міста споруда виникла не так уже й давно, і загалом являється уже четвертим за рахунком іподромом Львова. Заглянемо ж в історію, та з’ясуємо історію місць, де проводились кінні перегони.
План міста Львова 1844 року. Стрілкою вказано на іподром.
Перший іподром, що позначений на планах міста, розташовувався на так званих Янівських Болонях. Зараз це територія окреслена вулицями Левандівською та Естонською. На плані «Лемберг з його передмістям у 1844 році» ця територія підписана як «Rennbahn», що в перекладі з німецької означає «іподром». І.Крип’якевич в своїй праці розповідає, що за Янівською рогачкою на Янівських Болонях від 1843 р. до 1890-х рр. відбувалися кінні перегони. У дні перегонів Янівський гостинець був повний великопанських повозів і звичайних поїздів, що везли гостей на перегони. З 90-х рр. XIX ст. ця територія кілька років пустувала, поки в 1914 році австрійці не спорудили тут воєнний аеродром.
Другий львівський іподром на плані міста Львова 1900 року.
Новий іподром було споруджено 1889 року в зовсім іншій частині міста, за Стрийською рогачкою, між теперішніми вулицями Стрийською та Козельницького. Щороку у літні місяці Товариство підтримки вирощування коней влаштовувало тут кінні перегони.
Трибуни другого львівського іподрому. Фото 1904 року. Автор: Марек Мюнц
Другий львівський іподром в поруч із Стрийським парком. Вдалині помітно Водонапірну вежу. Фото 1897 року.
Збереглися давні фотографії даного іподрому. Судячи по цих світлинах, місце для кінних перегонів мало доволі огрядну територію, відмежовану кінними бар’єрами. Для глядачів було споруджено спеціальні ложі-трибуни. Але проіснував даний іподром зовсім недовго. В останнє він позначений на плані міста 1922 року, але кінні перегони тут припинились, очевидно, ще раніше. Ще в 1921 році ця територія була передана Львівському спортивному товариству «Чорні», які в 1923 році спорудили на цьому місці цілий комплекс спортивних споруд. В радянські часи ці споруди належали товариству «Динамо». В наш час, на місці іподрому тепер знаходяться будівлі Державної податкової адміністрації, НАН України та УКУ.
Третій львівський іподром на Персенківці на плані міста Львова 1936 року.
Проте, без іподрому Львів залишався зовсім недовго, оскільки вже в 1928 році відбулося відкриття нового місця для кінних забігів. Новий іподром, уже третій по рахунку, розмістився неподалік від свого попередника – на тій же вулиці Стрийській, в межах сучасних вулиці Персенківки та Хуторівки.
Глядацька трибуна третього львівського іподрому, що розміщувався на Персенківці. Фото 1950-1960 рр.
Новий іподром не поступався своєму попереднику в розмірах. Бігова доріжка завдовжки 1600 метрів мала 24 метри у ширину, а фінішна пряма – 350 м. Усередині доріжки влаштували кросову дистанцію з п’ятьма постійними перешкодами. Збудували трибуни і конюшні на сто коней. Чарівності об’єктові додавав ліс, який з трьох боків оточував іподром. Після війни, уже в радянський час, було проведено часткову реорганізацію іподрому. Було облаштовано зелену трав’яну доріжку довжиною 1620 м, шириною 18 м; була також піщана доріжка, її довжина складала 1780 м, ширина – 4 м. В перегонах брали участь 280 коней, що утримувалися в 16 конюшнях. Кінні перегони відбувалися щонеділі від другої години дня. На іподромі також працював ресторан та тоталізатор, що приваблювало глядачів. До іподрому можна було доїхати тролейбусом 4-го маршруту та трамваєм 10-го маршруту.
Кінні перегони на третьому львівському іподромі. Фото 1950-1960 рр.
Проте, і цьому іподромові не вдалося проіснувати більше 40 років. Свою роботу він припинив в 1968 році, оскільки ще в 1964-му Рада міністрів УРСР прийняла рішення про передачу земельної ділянки, зайнятої іподромом, Львівському автобусному заводові.
Четвертий львівський іподром на вулиці Стрийській. Сучасне фото
Останній на сьогодні, четвертий Львівський іподром, що знаходиться на звичному для нас місці, в кінці вулиці Стрийської, було відкрито 1977 року. Уже на той час в ньому розміщувались конюшні на 400 місць, скакові та тренувальні доріжки, ветеринарні об’єкти, інші необхідні приміщення та комунікації. Згодом тут постав гуртожиток на 232 місця, автопаркінг. В 1990-х рр. іподром переживав розруху, проте нове життя йому надав візит в 2001 році Папи Римського Івана Павла II, який провів тут літургію за участі найбільшої кількості людей в історії України – півтора мільйона.
Вершниця з конем на території спортивного комплексу СКА. Фото 1960-1980 рр.
Цікаво, що чотири львівські іподроми не єдині місця у Львові, де проводилися кінні перегони. Є відомості, що як альтернативу іподромові використовували давній велотрек Львівського товариства велосипедистів, споруджений у 1906 р., а також спортивний комплекс СКА. Усе це є свідченням того, що кінний спорт для жителів нашого міста завжди був цікавим та бажаним, тому сподіваємось, що і в майбутньому він буде лиш розвиватись та доповнювати життя львів’ян.
Пропонуємо вашій увазі доповідь молодшого наукового співробітника Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького) Надії Кінаш на тему: “Культурно-освітні проекти для дітей та молоді у Художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької.”
“Сучасний музей – це установа, що, виконуючи наукові та культурно-освітні функції, одночасно є глибоко інтегрованою у потреби суспільства, відкритою для змін відповідно до вимог часу. На сучасному етапі дедалі важливішою стає едукаційна функція музеїв, яка здійснюється через включення музейних установ у систему освіти. Тому одним із пріоритетних завдань для музею є розробка освітніх програм, які знайомлять дітей та молодь із надбаннями національної та світової культурної скарбниці.
Молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького) Надія Кінаш
Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького), що існує уже понад 40 років, має доволі вагомі напрацювання у ділянці культурно-освітньої роботи із дітьми та молоддю, які є однією із головних цільових груп наших відвідувачів. Починаючи від часу заснування (музей відкрито 21 квітня 1971року), було налагоджено традиційні форми роботи із відвідувачами: екскурсії, лекції, творчі вечори та зустрічі. Новий етап в історії музею розпочався у 2007році, коли після тривалої перерви було відкрито нову експозицію до 130-ліття від дня народження Олени Кульчицької (автор концепції – Любов Кость, завідувач ХММ О.Кульчицької). Ця експозиція дає глядачам можливість зануритись у творчу атмосферу, що панувала у помешканні та майстерні художниці, та познайомитися із багатогранною і різносторонньою особистістю О.Кульчицької – митця універсального обдарування. Олена Кульчицька працювала у різних видах графічного мистецтва, портретному, пейзажному, релігійному малярстві, займалася художнім ткацтвом, проектуванням меблів, кераміки, моделюванням одягу, працювала в емалі, металі. Окрім того, була педагогом, громадським діячем, ученим-етнографом. Мистецька спадщина художниці налічує понад 6000 творів. [1, c. 2-8]. На основі цього багатого матеріалу співробітники музею розробили декілька напрямків культурно-освітньої роботи, адаптованих до різних вікових категорій – починаючи від дошкільного віку і завершуючи студентами вузів.
Окрім усталеної оглядової екскурсії учням пропонують тематичні екскурсії, які знайомлять їх із певними ділянками творчої праці Олени Кульчицької. Протягом кількох років розроблено низку тематичних екскурсій: “Олена Кульчицька (1877-1967). Життя і творчість”, “О.Кульчицька – майстер декоративно-ужиткового мистецтва”, “Ілюстрації Олени Кульчицької до дитячих книжок”, “Килимові шедеври сестер Кульчицьких”, “Історичні постаті у графіці О.Кульчицької”, “Дитячі образи у творчості О.Кульчицької”, “Образ жінки у творах О.Кульчицької”, “Мандрівки Гуцульщиною з О.Кульчицькою”. Слід зазначити, що пропоновані тематичні екскурсії включають елементи інтерактивного навчання, під час занять діти виконують творчі та пошукові завдання. Оскільки камерна експозиція музею не дозволяє продемонструвати більшу частину творів О. Кульчицької, що зберігаються у фондах, до кожної екскурсії підготований слайд-показ, який детально знайомить із творами на певну тему. Особливе зацікавлення дітей викликає тематична інтерактивна екскурсія “Мандрівки Гуцульщиною з Оленою Кульчицькою”, під час якої вони здійснюють віртуальну подорож по тих місцях, які у 1910-1930-х роках відвідала художниця. Учні на прикладі живописних, графічних та ужиткових творів О. Кульчицької знайомляться із Гуцульським краєм, його природою, традиціями та побутом гуцулів, їхніми міфологічними віруваннями. Користуючись картою, учні відмічають села та містечка, де побувала художниця, після завершення екскурсії відповідають на питання вікторини, закріплюючи знання. Таким чином, навчання у музеї відбувається у невимушеній ігровій формі, що позитивно впливає на засвоєння нових знань та сприяє інтелектуальному і духовному розвитку дітей.
Для учнів старшого шкільного віку (9-11 клас) розроблено тематичні лекції “Шевченківська тема у творчості О. Кульчицької”, “Олена Кульчицька – ілюстратор поеми І.Франка “Мойсей”, “Тема Січового Стрілецтва у творах О.Кульчицької” та “Митрополит Андрей Шептицький у творчій долі О.Кульчицької”, що також доповнюються слайд-показами. У 2009 році ХММ О.Кульчицької долучився до розробки освітньої програми “Школа і музей: працюємо разом”, запропонувавши теми для проведення уроків із предметів “Образотворче мистецтво” та “Художня культура” на базі музею [4, c.155-157]. Також музей став учасником “Педагогічного марафону”, організованого колективом Львівської СЗОШ №50 ім. А.Макаренка, в рамках якого було проведено тематичні заняття “Видатні постаті Львова: Олена Кульчицька” та “Мій Львів. У помешканні художниці Олени Кульчицької”. Окрім екскурсій та занять, які проводяться безпосередньо у музеї, співробітники практикують виїзні заняття у школах та мистецьких клубах.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
Наступним напрямком культурно-освітньої роботи в музеї стали різноманітні майстер-класи. Ця форма роботи дозволяє залучити ширшу аудиторію до музею, знайомить дітей із творчістю художниці у динамічний та цікавий спосіб, розвиває їхній естетичний смак та уміння працювати із різними матеріалами. Художня специфіка музею та різностороння творчість О.Кульчицької дала можливість працівникам розробити низку майстер-класів, розрахованих на дітей різного віку: “Кольоровий естамп за мотивами графіки О.Кульчицької”, “Художня листівка у різних графічних техніках”, “Іграшка з пряжі”, “Брошка-квітка з тканини”, “У світі казки (ілюстрація до народної байки)”, “Лялька-оберіг із тканини”, “Декоративний обруч із квітами”, “Текстильна листівка”. Майстер-класи переважно поєднуються із певними тематичними розповідями, такий підхід сприяє кращому засвоєнню дітьми нової інформації та спонукає їх неодноразово відвідувати музей, щоб навчитися чогось нового та цікавого.
У 2011 році працівники відділу науково-освітньої та виставково-експозиційної роботи НМЛ ім.А.Шептицького створили інтерактивну програму “Канікули в НМЛ: нове життя давніх традицій” [3, c.128]. Починаючи із 2013року, на основі розроблених культурно-освітніх заходів було започатковано проект “Канікули у музеї Олени Кульчицької”. Уперше цей проект було апробовано у червні 2013року у формі одноденної програми. Для учасників заходу було проведено оглядову екскурсію на постійній експозиції, тематичне заняття “Ілюстрації О.Кульчицької до дитячих книжок” та майстер-клас “У світі казки”(створення ілюстрації до байки “Танцювала риба з раком”). Завершилася програма переглядом мультфільму “Лис Микита” за мотивами поеми І.Франка. Успіх першого проекту спонукав співробітників до його продовження, і улітку 2014року відвідувачам запропонували доволі широку програму, що відбувалася у кілька етапів: у червні учнів запрошували на тематичні екскурсії, у липні та серпні протягом двох тижнів проводилися різноманітні майстер-класи.
Протягом 11-30 грудня 2014року відбулися заходи у рамках проекту “Зимові канікули у музеї О.Кульчицької”. Діти мали змогу долучитися до майстер-класів “Брошка-квітка з тканини”, “Лялька-оберіг”, “Текстильна листівка до св.Миколая”, “Подарунок рідним до св.Миколая”(останні два майстер-класи були розроблені спеціально для проекту). На протязі тижня (22-25 грудня) у музеї працювала “Майстерня ялинкових прикрас”, де діти власноруч виготовляли оздоби для ялинки. Проект мав великий успіх, і логічним його продовженням у 2015році стало проведення таких заходів під час весняних, літніх та осінніх канікул.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
На літні канікули було розроблено ширшу програму, розраховану на два тижні (з 2 по 15 червня 2015р), яка складалася із тематичних екскурсій, інтерактивних занять та майстер-класів. У цей час у музеї тривав фондовий виставковий проект «Олена Кульчицька. Від Страстей до Воскресіння», який репрезентував графіку та малярство художниці на релігійну тему, зокрема і унікальний цикл картин «Страсті Христові», виконаний нею у 1915р., тож для учнів було розроблено тематичну екскурсію на виставці. 3 червня, у день Ангела Олени Кульчицької, проведено тематичну розповідь «Олена Кульчицька: «Любій моїй сестрі Ользі, спільникові цілого життя…», що знайомила дітей із постаттю Ольги Кульчицької – старшої сестри художниці, майстрині ужиткового мистецтва, її щирої приятельки та помічниці, а також розкривала глибокі, теплі взаємини між сестрами протягом усього життя. Після розповіді для учасників було проведено майстер-клас «Текстильна листівка до Дня Ангела». Для проекту «Літні канікули у музеї» підготовано нову інтерактивну екскурсію «За лаштунками музею», під час якої учні дізнавалися про різновиди музеїв, особливості функціонування музейних установ, вимоги до зберігання фондів, і змогли спробувати себе у ролі музейників, навчившись виконувати інвентарні описи творів графіки, живопису та ужиткового мистецтва на постійній експозиції. Останній на сьогоднішній час цикл майстер-класів у рамках проекту «Канікули в музеї» відбувся у період осінніх канікул (19-22 жовтня). Чимало дітей приходять у музей під час кожних канікул, тобто є постійними відвідувачами.
Наступним напрямком культурно-освітньої діяльності музею є творчі конкурси для дітей та молоді, що мають на меті популяризувати творчу спадщину О.Кульчицької та залучати широку аудиторію до музею. Традиція їх проведення була започаткована у 2012 році, коли було організовано Перший щорічний конкурс великодньої листівки, присвячений 135-літтю від дня народження О.Кульчицької. Художниця здобула широке визнання насамперед як графік, зокрема великою популярністю користувалися її книжкові ілюстрації, різдвяні та великодні листівки. Учасники конкурсу мали змогу долучитися до різноманітних майстер-класів, зокрема із виготовлення художньої листівки у різних графічних техніках та кольорового естампа. Конкурс великодньої листівки відбувався тричі – у 2012, 2013 та 2014 роках. За його підсумками щороку відбувалися виставки робіт переможців, кращі роботи репродукувалися на сторінках дитячого часопису “Світ дитини”. У 2014 році працівники музею через волонтерів передали листівки із великодніми привітаннями для військовослужбовців, що перебували у зоні АТО. У 2015 році було вирішено організувати Конкурс творчого малюнка до Дня Матері. Тема материнства посідає вагоме місце у творчості Олени Кульчицької. Образ жінки- матері художниця втілила у низці графічних та малярських композицій, що предають глибокий духовний зв’язок матері та дитини, велику силу материнської любові. Конкурс, організований Художньо-меморіальним музеєм Олени Кульчицької, має на меті широке залучення творчої учнівської та студентської молоді Львівщини до відзначення Дня Матері. За підсумками конкурсу також було розгорнуто виставку робіт переможців. Оскільки подія зібрала велику кількість учасників, планується проводити її щорічно.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
Культурно-освітня діяльність у музеї також тісно пов’язана із виставковими проектами. Окрім чотирьох залів, де розташована постійна експозиція, музей має два виставкові зали, де з 2010 року розгортаються фондові виставки творів О.Кульчицької зі збірки НМЛ та виставки, що репрезентують творчість окремих художників та колективів авторів. На даний час реалізовано понад 15 проектів, на базі яких проведено чимало культурно-освітніх заходів, що мають на меті залучення дітей та молоді не тільки до пізнання мистецтва, але й до безпосередньої участі у творчому процесі. Зокрема, проведено майстер-класи із виготовлення різдвяного»павука» із соломи, вишивки гладдю, писанкарства. На фондових виставках “Олена Кульчицька. Кольоровий естамп”, “Килими Олени та Ольги Кульчицьких”, “Олена Кульчицька. Від Страстей до Воскресіння” учням було запропоновано тематичні екскурсії та майстер-класи із виготовлення кольорового естампа і створення проекту килима за мотивами килимів сестер Кульчицьких. На фондовій виставці “Українська архітектура в акварелях О.Кульчицької”, де експонувалася унікальна серія акварелей із зображенням старовинних дерев’яних і мурованих церков та житлових споруд, було проведено цикл тематичних занять “Вивчаємо українську сакральну архітектуру” для учнів молодших та середніх класів. Дітям розповіли про традиції українського дерев’яного будівництва та характерні особливості дерев’яних церков Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, після чого вони створювали власні інтерпретації акварелей Олени Кульчицької. Завершальним етапом проекту стала мистецька акція “Віра серця мого, як Бескид…”, учасники якої малювали українські дерев’яні церкви та писали на звороті листи воїнам, що перебували у зоні АТО. Також діти створили ляльки-обереги для військових. Мистецька акція виствітлювалася на телебаченні, їй було присвячено випуск авторської програми Наталії Миронюк “Львів мистецький”. Згодом малюнки, листи та обереги при допомозі волонтерів було передано воїнам на Схід.
Виставки є однією із ефективних форм співпраці із мистецькими школами та вузами. Музей налагодив тісні контакти із низкою мистецьких освітніх закладів Львова та Львівської області, зокрема із Українською академією друкарства, де О.Кульчицька працювала у 1945-1951рр. на кафедрі художнього оформлення книги [2, c. 11]. Уже традиційними стали виставки творчих робіт студентів УАД “Графіка. Поступ молодих” (у 2015 році відбулася 5 виставка), неодноразово експонувалися творчі роботи учнів Малої академії мистецтв (м.Городок), дитячої художньої школи м.Новояворівськ та художньої школи ім. Петра Андрусіва (с.Кам’янобрід) під назвою “Стежина Петра Андрусіва”, Дитячої школи народних мистецтв – “Весна іде” та “Ой, радуйся, земле”. Остання виставка мала благодійний характер – відвідувачі мали можливість придбати роботи викладачів та учнів школи, а зібрані кошти після завершення проекту були передані до Львівського військового госпіталя на лікування поранених воїнів- учасників АТО. Понад 10 робіт було передано до Львівської санаторної школи інтернату №1 для оздоблення шкільної світлиці.
Помешкання Олени Кульчицької за її життя було одним із осередків у Львові, де гуртувалася інтелектуальна та мистецька еліта, куди приходили молоді митці, щоб поспілкуватися із художницею, доторкнутися до високого мистецтва, яке вона творила. І сьогодні музей продовжує цю традицію, збираючи у своїх стінах поціновувачів мистецтва, творчу молодь для спілкування та обміну думками. Із цією метою у музеї влаштовуються творчі зустрічі та вечоридо дня народження Олени Кульчицької. У 2015 році відбувся літературно-мистецький вечір “А ми тую червону калину підіймемо…”, присвячений стрілецькій тематиці у творчості Олени Кульчицької. Гостям було запропоновано мультимедійну розповідь під назвою “Олена Кульчицька. Стежками долі” та розповідь про альбом Олени Кульчицької “Українські Січові Стрільці. 1914-1915р.”. Творчим наповненням вечора стали пісні, вірші та спогади Олени Кульчицької у виконані артистів Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Ольги Бакус та Романа Біля. Переважною більшістю гостей вечора були учні та студентська молодь, тож такі заходи є надзвичайно важливими для патріотичного та естетичного виховання нового покоління.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
Музей Олени Кульчицької разом із іншими відділами НМЛ ім. Андрея Шептицького долучається до презентацій освітніх проектів музею, зокрема під час Арсеналу ідей (27-31 травня 2015р., м.Київ) та у рамках Дитячого форуму на Форумі видавців (10-13 вересня 2015р., м.Львів), протягом кількох років активно співпрацює із Львівською міською радою під час акцій “Дні європейської спадщини у Львові”, “Ніч у Львові”, “Удвічі більше Львова”, “На вихідні із сім’єю у музей”.
Працівники музею використовують власний досвід, знання, практичні навики, щоб познайомити відвідувачів із унікальним творчим доробком Олени Кульчицької, що належить до золотого фонду національної мистецької спадщини. Перетворити музей на місце цікавого та пізнавального проведення дозвілля, активного спілкування, обміну думками та враженнями – таким є наше завдання на майбутнє.”
Надія КІНАШ молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділ Національного музею у львові імені Андрея Шептицького)
Література:
Кость Л. Життя у творчості / Любов Кость // Галицька Брама. – 2007. – №9-10. – с.2.
Олена Кульчицька (1877-1967). Графіка. Малярство. Ужиткове мистецтво : альбом-каталог / Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького; авт. статті, упоряд. : Л.Кость ; упоряд спогадів : Л.Кость, Т.Різун. – Львів; Київ : Апріорі, 2013. – 392с.: іл.
Різун І. Ідеї та методи ефективного навчання й комунікації у сучасному музейному просторі (із досвіду НМЛ ім.А.Шептицького) / Ірина Різун // Збереження і дослідження історико-культурної спадщини в музейних зібраннях: історичні, мистецтвознавчі та музеологічні аспекти діяльності : доп. та повідомл. Міжнародної наук. конф., Львів, 25-27 вер. 2013 р. – с. 128.
Школа і музей: працюємо разом. Навчально-методичний посібник із музейної педагогіки (5-8клас) / за ред. О.Караманова (наук.ред), А.Цибка (відп.ред). – Львів: в-во “Літопис”, 2009.- 244с.
«Велика депресія» 1930-х років традиційно асоціюється в нашій уяві зі США. Проте, внаслідок цієї економічної кризи постраждало багато й європейських держав, в тому числі і міжвоєнна Польща, в складі котрої тоді знаходилась Галичина зі Львовом. Подолання наслідків кризи, зростання безробіття, суспільне невдоволення, а також підпільна підривна діяльність комуністичних сил вилились 1936 року в сумнозвісні події, іменовані в ті часи в пресі як «Кривавий квітень».
Демонстрація безробітних на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 14 квітня 1936 року
В 1930-х роках Львів не був промисловим містом, і робочих місць для робітників була лічена кількість, а тому різноманітні демонстрації в ті часи були звичним явищем. Частина з них сприймалася владою як сплановані акції радянських спецслужб, які використовували робітників та безробітних в своїх цілях. Переважна більшість таких виступів закінчувались мирно, або ж супроводжувались арештами учасників, яких підозрювали в причетності до комуністичного руху. Проте, в квітні 1936 року все відбулось набагато трагічніше.
Барикада на вулиці Городецькій (Городоцька). Фото 16-17 квітня 1936 року.
У вівторок, 14 квітня 1936 року, в перший тиждень після Великодня, на вул. Бортнянського (Святохрестній), де тоді розміщувався Фонд праці, відбувалася демонстрація з вимогами “хліба і праці”. Після короткого мітингу група, що налічувала біля 250 безробітних, вирушила на пл. Ринок, де їх розігнала поліція. Після цього окремі групи демонстрантів зібралися на пл. Міцкевича (Марійській) і вирушили на пр. Шевченка (вул. Академічну). Тут відбулася друга сутичка з поліцією, а оскільки поряд проводилися ремонтні роботи міської каналізації, безробітні спробували прорвати кордон поліції за допомогою каміння та інших підручних матеріалів. Поліція відкрила вогонь, поранивши трьох демонстрантів, один з яких, 23-річний Владислав Козак, помер на місці. Інший, МиколаШереда, помер через 3 дні.
Перекинутий трамвай на площі Марійській (пл. Міцкевича). Фото 16-17 квітня 1936 року
Похорон Владислава Козака призначили на 16 квітня. За кількасот метрів від каплиці на вул. Пекарській, де відспівували загиблого, був Личаківський цвинтар, де ховали переважно заможних міщан. Натомість, для бідноти був призначений інший цвинтар — Янівський, у протилежному кінці міста. Щоб запобігти можливим заворушенням, міська влада дозволила поховати безробітного на Личакові.
Перекинуті трамваї на вулиці Городецькій (Городоцькій). Фото 16-17 квітні 1936 року
В четвер, 16 квітня, на похорон В.Козака зібралося близько 8 тис. осіб. На кладовище процесія повинна була вирушати в 15 годині. Перед самим початком ходи натовп починає скандувати «На Янів», озвучуючи бажання поховати загиблого саме на Янівському кладовищі. Є різні думки звідки з’явилось таке рішення людей. За однією версією, так захотіли друзі Козака, які не бажали, аби він був похований серед «панів». За іншою – натовп був підбурений комуністами, які прагнули перетворити похоронну процесію на демонстрацію.
Перекинутий трамвай на розі вулиць Шпитальної та Городецької (Городоцька). Фото 16-17 квітня 1936 року
Коли процесія наблизилася до Бернардинської площі (площа Соборна), уже майже центру Львова, її зустріли 22 поліцейських, що наказали демонстрантам звернути на бічну вулицю й повертати до Личаківського цвинтаря. У відповідь у поліцейських полетіло каміння. Поліція відбивалася спершу ґумовими палицями, потім почала стріляти. За словами одного з очевидців, комісара Андрія Недзвецького, після кількох хвилин стрілянини комендант вирішив пропустити процесію на Янівський цвинтар, при цьому було перегороджено дорогу до державних установ — воєводства і магістрату.
Розбиті вітрини на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 14-17 квітня 1936 року
Натовп вийшов на центральну вулицю Легіонів (пр. Свободи). Попереду несли труну з покійним. Дорогою закидано камінням вітрини й вікна магазинів, кав’ярень, міського театру. На вулиці Сиксутській (Дорошенка) перекинуто трамвай.Близько 18:00 години процесія потрапила до Янівського цвинтаря, дійшло близько півтори тисячі чоловік, решта розсіялися після сутичок із поліцією.
Побиті шибки крамничок на одній із вулиць Львова. Фото 14-17 квітня 1936 року
Після поховання демонстранти продовжили безлади. У місті зупинено рух трамваїв — демонстранти перекидають трамвайні вагони і використовують їх як барикади. Через розбиті ліхтарі із настанням сутінків вулиці залишилися без освітлення. Демонстранти кидали у поліцейських камінням, стягували з коней і били. Зі знищених крамниць розкрадено одяг і харчі. Пограбовано броварню на вулиці Клепарівській. На Городоцькій підпалено склад дерева та взуттєвий магазин Гані Дрикс. На допомогу поліції влада кинула солдатів, але ті відмовилися стріляти в маніфестантів.
Понищені вітрини на одній із львівських вулиць. Фото 14-17 квітня 1936 року
Загалом під час заворушень і сутичок із поліцією за різними підрахунками загинуло від 8 до кільканадцяти осіб, близько 100 було поранено. Убитих поховано наступного дня о 4 годині ранку, щоб уникнути повторення заворушень.
Побиті шибки на вулиці Городецькій (Городоцькій). Фото 14-17 квітня 1936 року
Ушкодження отримали 69 поліцейських. Того ж дня заарештовано біля 200 осіб, наступного — понад 600 осіб. Винними у заворушеннях назвали комуністів, які в той час у Західній Україні діяли підпільно. Більшість затриманих отримали від шести місяців до п’яти років ув’язнення. Багатьох заслали до концтабору в Березі-Картузькій (на території сучасної Брестської області в Білорусі).
Фрагмент газети «Chwila» («Момент») за 15 квітня 1936 року
У понеділок 20 квітня профспілки Львова оголосили загальний страйк.Зрештою, влада Львова мусила піти на поступки. За кілька днів магістрат звернувся до уряду Польщі, щоб виділив кошти на громадські роботи для безробітних.
Перший шпальт «GazetaLwowska» за 18 квітня 1936 року
Дані події згодом активно використовувались радянською пропагандою, а деталі їх перебігу переписувалися в комуністичній публіцистиці та історіографії з року в рік. Наприклад, в статті «Вільної України», за 1940 рік вже йшла мова про 20-тисячну масу робітників з оркестрами, прапорами і вінками. А «Українська Радянська Енциклопедія» взагалі побачила в подіях 16 квітня 1936 року «антифашистську демонстрацію близько 100 тис. трудящих». До слова загальне населення Львова в ті роки становило 350 тис., а офіційна кількість безробітних нараховувала близько 8 тис.
Коли львівський “детектив”, який за фахом насправді детективом не був, “взяв слід”, він зрозумів, що має справу з річчю, яка сюжетним наповненням та давністю сягає архаїчних часів. Разом з тим, він усвідомлював, що цінність цього скарбу зможуть по-справжньому оцінити лише одиниці. Документ, який був у його руках, проливав світло на те, звідки взявся світ, як цей світ розвивався в подальшому і навіть про те, що творив його Бог не один. В “детектива” горів вогонь в очах, руки трусились, а серце неймовірно калатало – подібної радості він не відчував давно. Але було одне але, яке прийшло коли розум знову взяв гору над емоціями – він абсолютно нічого не знав про цей документ: чи це є звичайнісінька підробка, а чи, можливо, таки дійсно оригінал.
Іван Франко
Влітку 1894 року Іван Франко отримав невеликий зошит з письменами. В ньому було кілька рукописних текстів. Всіх їх було вписано до зошита однією рукою. З-поміж п’ятдесяти чотирьох сторінок тексту, Франкову увагу привернув проміжок між сімнадцятою та тридцять дев’ятою сторінками. Цей простір було заповнено цілісним твором, народною пасхальною драмою, що була підписана як “Слово о буреню пекла…”. Твір, безперечно, був частиною християнської традиції, але не менш очевидно, не мав абсолютно ніякого стосунку до церковного канону. Це була народна драма, переповнена апокрифічними уявленнями (неканонічними, яких не було в Біблії та творах отців Церкви й церковних богословів).
“Слово про збурення пекла…”. Театр-студія “Міст” (Київ)
Щось подібне Франкові вже доводилось зустрічати, але не в його рідному регіоні. Кілька десятків років тому, вірш зі схожим сюжетом з Харківщини, було опубліковано в петербурзькому журналі “Основа”. Але одне, коли про таке читаєш, а зовсім інше, коли пощастило ідентичну сюжетно річ знайти в Галичині. Не зволікаючи, Іван Франко взявся читати твір. Драма розпочиналась розмовою Люципера з Адом (Ад, тобто пекло, є, за логікою драми, самостійним персонажем; він персоніфікований і постає як щось окреме те незалежне, у порівнянні з Люципером). Люципер вихваляється перед Адом своїми знаннями про світ та власною силою, що не знає меж. Хвалячись, Люципер вказує, що колись був ангелом на небі і саме тоді й здобув усі свої знання (апокрифічний мотив, за яким світ створювали Бог та його головний ангел – Сатанаїл, який потім підняв проти Бога бунт, за що і був скинутий з неба).
Христос виводить з аду душі праведників (фреска Фра Анджеліко, 1437 – 1446 рр.)
Хвалькуватий монолог Люципера продовжувався спогадами про те, як він обдурив Адама та Єву, а потім навіть зумів схилив Адама до перепису всіх своїх нащадків під владу Люциперу (також типово апокрифічний мотив, якого немає в канонічних текстах). За Люциперовими намовляннями, Каїн звів з цього світу Авеля і саме після цього злий ангел розпочав будувати пекло, куди й помістив всіх Адамових нащадків – Авраама, Ісаака, Якова і інших патріархів. Персонаж Люципер хвалився Аду, що назбирав тепер багато Адамових нащадків і що зовсім скоро, навіть сам Христос у нього буде.
Христос виводить праведників з пекла (фреска Андреа Бонаіуті в церкві Санта-Марія-Новелла, Флоренція. 1365-68 рр.)
Далі, за сюжетом, Ад бере слово і відмовляє Люципера від його думки, каже не брати Ісуса до пекла. Наводить, як приклад, епізод з воскресінням Лазаря і каже, що Ісус може їм нашкодити, а тому його і не слід чіпати. Ад в своєму монолозі зазначає, що при згадці про Ісуса, трясуться його жили. Люципера ці слова не лякають і він каже Аду не тривожитися, бо у нього багато слуг, які без проблем спіймають Ісусову душу. В їхню розмову втручається Іван Хреститель, який, прославляючи Ісуса, пророкує його перемогу. Люципера це розлютило і він наказав своїм учням напоїти Хрестителя смолою та пекельним кваском.
Христос виводить праведників з пекла (Хайме Серра, ХІІІ ст.)
Коли ж прийшли посли і сказали, що Ісус вже йде, Люципер перелякався і наказав своїм слугам барикадувати вхід до пекла та підпирати двері плечима. З приходом Ісуса, Люципер почав розпитувати його навіщо він прийшов, забувши, що ще зовсім недавно сам грозився захопити його. Люципер кричав до Ісуса: “якщо ти Бог, то сиди в раю, я тебе тут не потребую”.
Ікона з с. Поляна Старосамбірського району
Ісус Христос, тим часом, наказав відчиняти вхідні врата до пекла. Коли ж його прохання залишилось непочутим, він “сокрушив ланцюги” та ввійшов сам. Майже одразу, потойбічний світ, володіння Люципера, освітило проміння, яке йшло від Ісуса. Люципер почав нарікати чому Ісус плюндрує пекло, його столицю, навіщо забирає з собою патріархів та святих, яких Люципер збирав віками, для чого виводить Адама і Єву, але було вже пізно – Ісус та герої біблійної історії покинули пекло, а Люципер нічого вдіяти не міг.
Руткович І. Зішестя в ад, 1697 – 1699 рр. (церква Різдва Христового, Жовква)
Щойно злий ангел отямився від усього, що сталося, він помітив, що в його підкореному і колись могутньому царстві хтось залишився. Це був цар Соломон. Люципер почав тішитись такому мудрому “полоненому” і підійшов запитати чому Соломон не пішов з усіма. Давидів син відповів, що по нього Ісус прийде повторно, але тоді він буде ще страшнішим та грізнішим. Переляканий такою вісткою, Люципер наказав слугам негайно вигнати Соломона з пекла. Біси виставили Соломона і сказали іди вслід за Ісусом. Соломон, ідучи, співом прославляв Бога й Богородицю, а Люципер з бісами голосно ридали. Завіса.
Меморіальна стела на честь фольклориста та етнографа Осипа Роздольського
Ця пасхальна драма викликала великий інтерес в Франка. Йому стало цікаво дізнатись про неї та їй подібні більше. Зошит, з вмістом твору, йому передав молодий галицький етнограф Осип Роздольський. Останній дістав його в “селі Мостища Калуського уїзду на галицько-руському Підгірї”. Переписувачем текстів був селянин Тома Кишко, він і передав зошит Роздольському. Іван Франко, перечитавши текст, одразу прийшов до висновку, що це не авторський витвір селянина Томи. Це, безперечно, було звідкись переписано. Через Роздольського, Франко вийшов на Тому і поїхав до нього в с. Мостища. Там нічого корисного він так і не дізнався. Окрім хіба того, що селянин вносив до свого зошита “всяку всячину” зі старіших літописів та книг. Але це, як зазначив Франко, “він знав і до того”. За два, або три гульдени (Франко сам не пам’ятав точної суми), він викупив пасхальну драму в Кишка. Дізнався Іван Якович і те, що в селі Мостища живе якийсь дід Яковина, у якого є багато таких старих книг та рукописів. Але застати того Франко не зміг. На цьому практична сторона детективного розслідування закінчилась.
Ікона з с. Малнів, Мостиського району
Подальша теоретична показала, що даний текст є типовою пасхальною драмою. Подібні тексти можна віднайти як в європейських національних літературах, так і в українській. За основу в цій драмі взято апокрифічне Євангеліє від Никодима, основна оповідь якого зав’язана на сходженні Ісуса Христа до пекла і виведення звідти праведників. Кількома моментами віднайдена Франком народна пасхальна драма від Никодимового Євангелія таки різниться (як-от завершальна сцена з Соломоном, якого залишили в пеклі “на наступний раз”), але загалом, драма постала саме на основі сюжету цього апокрифічного тексту, в іншому випадку – на основі побудованих на цьому сюжеті інших драм подібного плану.
Модернізований варіант народного зображення чорта
Для нас віднайдена Франком драма є цінним зразком народної переробки сюжетів за участю біблійних персонажів та дійових героїв “священної історії”. Як можна бачити, образ Люципера не має нічого від грізного диявола чи сатани – в народній драмі він виступає лише хвалькуватим невдахою, який не може захистити власне царство. Це зближує персонаж Люципера з народним образом незграбного чорта-невдахи, якого обманюють козаки і якому всюди не щастить. Пекло також не має нічого від грізної гнітючої чорної ями, звідки заносить смородом сірки зі смолою і лунають крики мучеників. Єдиний елемент, який єднає Люциперове пекло з традиційним – це темрява, яку осяює проміння від Ісуса. Відтак, загалом, можна спостерігати такий собі варіант народної драми (казки), учасниками якої є персонажі християнської традиції, поставлені в створені народом умови. Вони (Люципер, Ад) навіть поводяться як люди: хваляться, радіють, ридають, бояться. Такий-от цінний текст з народного життя знайшов львівський “детектив” Іван Франко під кінець ХІХ століття.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Франко І. Южнорусская пасхальная драма / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1981. – Т. 30. Літературно-критичні праці (1895 – 1897). – С. 262 – 314;Франко І. Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1982. – Т. 37. Літературно-критичні праці (1906 – 1908). – С. 456 – 500.
Вчора на Личаківському кладовищі вшанували пам’ять Олени Степанівни
Вчора, 7 грудня 2015 року, з нагоди вшанування пам’яті громадської і військової діячки Олени Степанів у 123-тю річницю з дня її народження, на Личаківському кладовищі у Львові відбулося покладання квітів та заупокійна молитва.
Участь у пам’ятних заходах взяли дослідники, краєзнавці, представники громадських організацій, духовенства та влади міста.
Pаупокійна молитва з нагоди вшанування пам’яті громадської і військової діячки Олени Степанів у 123-тю річницю з дня її народження
«Тепер, в часі політичної дезорієнтації, є важливим об’єднання громади навколо суспільних і моральних авторитетів, однією з яких, без сумнівів, є Олена Степанів-Дашкевич. Фронт Олени Степанівни не у минулому. Вона й сьогодні на передовій ідеологічної боротьби. І від того, наскільки сучасники виявлять громадянську волю і здатність до об’єднання на благо України і залежить здійснення мрій Олени Степанів-Дашкевич і сотень тисяч полеглих у боротьбі за Українську державність з вірою у серці в Україну і її Незалежність.
В день народження великої жінки, на її могилі на Личаківському цвинтарі, покладанням квітів, запаленням свічок і молитвою присутні підтвердили готовність бути вірними українській справі і здійснити задумане» – зазначає голова громадської організації “Етра” Наталя Криничанка.
Заупокійна молитва з нагоди вшанування пам’яті громадської і військової діячки Олени Степанів у 123-тю річницю з дня її народження
Заупокійна молитва з нагоди вшанування пам’яті громадської і військової діячки Олени Степанів у 123-тю річницю з дня її народження
Pаупокійна молитва з нагоди вшанування пам’яті громадської і військової діячки Олени Степанів у 123-тю річницю з дня її народження
Заупокійна молитва з нагоди вшанування пам’яті громадської і військової діячки Олени Степанів у 123-тю річницю з дня її народження
Pаупокійна молитва з нагоди вшанування пам’яті громадської і військової діячки Олени Степанів у 123-тю річницю з дня її народження
Крім того, важливим внеском для справи Олени Степанів-Дашкевич буде завершення створення Музею-експозиції у будинку, де мешкала героїня у Львові на вул. Козацькій 11а, кв.1., проблемами якого громадська організація “Етра” займається впродовж кількох років.
«Сподіваюсь, що спільними зусиллями ми усунемо усі перешкоди і дух Олени Степанів-Дашкевич знову оживе, завітає і оселиться назавжди у стінах новоствореного музею» – додає Наталя Криничанка.
Пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької Люби Кость на тему: “Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької: історія створення та формування експозиції”.
“21 квітня 1971 року в колишньому помешканні та творчій майстерні О. Кульчицької на вул Міцкевича, 7 (нині – Листопадового Чину) було відкрито Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької, визначної постаті в історії української та світової культури.
Завідувач Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької Любов Кость
…Наприкінці 1938 року, після майже тридцяти років життя та творчої діяльності, пов’язаної з Перемишлем,повернулася до Львова славна художниця Олена Кульчицька, яка мала великий авторитет і пошану серед галицького громадянства. Повернулася зі старенькою мамою та сестрою Ольгою, своїм найбільшим приятелем та товаришем мистецької праці. Можливо, не випадково, що місцем для помешкання було обрано кам’яницю біля підніжжя Святоюрської гори, збудовану за проектом Б. Бауера 1890 року. З вікон помешкання видно барокові вежі св. Юра – твердині українського духа, символічний образ якого стане провідним мотивом творчості митця, особливо періоду Другої Світової війни. Тут, у цих затишних кімнатах, у повоєнні 40-50-ті рр., своєрідному осередку українства, гуртувалися мистецькі сили, українська інтелігенція, для якої Олена Кульчицька, вихована на ідеалах просвітництва та гуманізму, була уособленням живого зв’язку з європейською культурою. Тут знаходили моральну і матеріальну підтримку українці, які поверталися із сибірських концентраційних таборів, позбавлені елементарних людських прав. Серед них були і такі діячі нашої культури як О. Дучимінська, М. Батіг, З. Кецало, В. Свєнціцька. Так сталося, що лиха доля обминула Олену Кульчицьку, на її прикладі режим демонстрував «лояльність» нової влади до старої української інтелігенції.
Львівський період творчості О. Кульчицької розпочався скромною працею рисівника у музеї Наукового Товариства імені Т.Шевченка. Після його ліквідації 1 січня 1940 року художниця переходить працювати до Етнографічного музею АН УРСР (нині – Львівський музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України). Серед своїх однодумців, а це –Ф.Колесса, І. Крип’якевич, І. Гургула, О. Добрянська, О. Дучимінська, С.Сидорович, Д. Фіголь – вона продовжує улюблену справу дослідження народного мистецтва.
У цей час О. Кульчицька підтримувала творчі взаємини із представниками київського художнього середовища – В. Касіяном, С. Таранушенком, Л.Літошенком, Б. Бутником-Сіверським, О. Куриловою, Т. Шевченко. Персональна виставка художниці у Києві 1945 року утвердила її творчі позиції в нових суспільних реаліях. За сприяння графіка, народного художника УРСР В. Касіяна побачили світ видання, що репрезентували графічний доробок мисткині, – альбом «Графіка» (Київ, 1954) та фундаментальна праця – альбом «Народний одяг Західних областей УРСР» (Київ, 1959). З ініціативи С. Таранушенка 1957 року вийшли друком ще два альбоми – «Гуцульщина» та «Народне будівництво Західних областей України», здійснені з авторських дощок архітектором Л. Літошенком. У цих виданнях художниця була також автором обкладинки та титульної сторінки.
1945 року О. Кульчицька отримує звання професора на кафедрі оформлення книги у новоствореному Львівському поліграфічному інституті ім. І. Федорова. 1956 року їй присвоїли звання Народного художника, а у переддень смерті – 8 березня 1967 року вона стає лауреатом Державної премії ім. Т. Шевченка.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
Найвищим актом громадянської позиції митця став її заповіт, складений 29 серпня 1957 року, згідно з яким О. Кульчицька, «керуючись безмежною любов’ю до своєї Батьківщини», увесь свій мистецький доробок (а він налічує до 6 тис. од. збереження) передала у дар українському народові, для якого вона жертовно все життя працювала, в особі Львівського державного музею українського мистецтва (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). Треба сказати, що тодішні співробітники Львівського державного музею українського мистецтва – В. Свєнціцька, М. Батіг, О.Пачовська, Н. Якимчук, М. Моздир, як і його перший директор професор І. Свєнціцький, вже покійний на той час, добре розуміли роль О. Кульчицької в художньо мужитті України і тому доклали чимало зусиль для здійснення мрії художниці відкрити в її помешканні музей.
Першою його завідувачкою була людина яскравої долі – Софія Титар (1911 р.), яка очолювала музей у 1969-1982 рр. Вона була причетна до його відкриття, упорядкування мистецької спадщини та архіву митця. Учителька за фахом, С.Титар під час окупації, у роки Другої світової війни здобула мистецьку освіту у Львівській художньо-промисловій школі. З того часу вона підтримувала приязні стосунки із О. Кульчицькою і в зрілому віці пов’язала своє життя з долею музею.Із її записів дізнаємося, що водночас із опрацюванням мистецького спадку художниці, розпочалася робота із організації музею. Для цього потрібно було деякі твори реставрувати, а також продумати наукову концепцію постійної експозиції. Щодо історії створення музею, то безцінними є нотатки С. Титар про заходи та події, що передували цій події. Так, реставрацію авторських меблів, виконаних за проектом художниці у Косові народними майстрами і які нині є окрасою експозиції, здійснив народний майстер Берко, якого О. Кульчицька знала особисто. Відомі килимарниці Крип’якевич та Паук займалися встановленням ткацького верстата, придбаного Ольгою Кульчицькою теж на Гуцульщині. Вишукані вишивки із оригінальних творчих робіт Олени та Ольги Кульчицьких виконали вишивальниці Львова, Самбора, Стрия, Добромиля.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
До художнього оздоблення інтер’єру музею залучали здібну молодь, студентів-випускників Львівського державного училища декоративно-ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Вироби з металу – декоративні ґрати на вхідні двері (автор Підвисоцький), імітація кованих дверей, що виходять на балкон,металеві ґрати для вікон у передпокої та кімнати графіки (автор Мельник), декоративний світильних у формі розети (автор Юрчишин) – завершували естетичний вигляд музейного осередку. Тоді ж на фасаді будинку встановили меморіальну таблицю роботи знаного львівського скульптора, учня художниці Е. Миська 1929-2000 рр.
Автором першої експозиції 1971 року була відомий вчений, досвідчений музейник В. І. Свєнціцька, яка розробила наукову концепцію, що лягла в основу подальших досліджень спадщини художниці. Зміни і доповнення свого часу вносили Марія Яців (очолювала музей упродовж 1982-1996 рр.) та Любов Волошин, яка була куратором окремих виставок та статей про творчість художниці.
У музеї писали «хроніку подій», куди вносили інформацію про виставки та твори, які там експонувалися. Сьогодні, це вагоме фактологічне джерело для вивчення історії формування музею як важливого осередку культури.
Упродовж перших десятиріч діяльності співробітники музею організовували тематичні виставки, які розгорталися на постійній експозиції ХММ. Серед них пригадаємо такі – «Вишивки із колекції сестер Кульчицьких» (1973), «Олена Кульчицька і книга» (1974),«Екслібриси Олени Кульчицької», а також фондові виставки – акварелей (1973), виставка офортів (1974), ретроспективна виставка «Олена Кульчицька. Графіка. Малярство. Ужиткове мистецтво» (1987). Та попри те надмірна ідеологізація, жорсткі рамки соцреалізму одних художників взагалі відлучили від мистецтва, а інші, яким радянська влада дозволяла творити, не могли розкрити своїх можливостей у тоталітарному суспільстві. Саме з цих міркувань новаторський доробок О.Кульчицької, що був суголосний художнім явищам європейської культури, тривалий час замовчувався.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
З утвердженням української державності розпочався новий етап прочитання феномену О. Кульчицької.Найвагомішою подією у діяльності музею стало відкриття 1996 року оновленої експозиції музею, що насвітлює життєвий і творчий шлях О.Кульчицької (1877-1967) як провідної постаті доби національного відродження, речника ідейних і духовних устремлінь свого народу. Упродовж майже півстолітньої художньої практики О. Кульчицька випрацювала свою естетичну програму шляхів розвитку українського мистецтва, власний стиль, що поєднав у собі передовий європейський мистецький досвід та багаті національні традиції.
Розгорнутий матеріал втілив концептуальні засади майстра – національний характер творчості, громадянську позицію митця, який не залишався осторонь найважливіших подій у житті власного народу. Це й дало змогу показати твори на релігійну та стрілецьку тему, замовчувані багато років радянською владою. Вперше належне місце посіли в експозиції картини «Богородиця – Золотий Колос» (1910-ті рр.), «Богородице, Діво Маріє, молися за нами» (1908), «Юрій Змієборець» (1919), «Положення до гробу» (1920-ті рр.), що засвідчили про О. Кульчицьку як творця українського модерну.
21 жовтня 2007 р. до 130-тої річниці від дня народження художниці було відкрито третю експозицію музею, яка розгорнута у чотирьох залах і розкриває найвагоміші грані глибинної, різноманітної за тематикою та жанрами творчості художниці. Суттєва риса таланту О. Кульчицької – універсалізм її мистецьких уподобань – зумовила структуру експозиції. Осердям концепції стало намагання показати стильові пошуки художниці в означені періоди її діяльності. Експозиція розташована у чотирьох залах. Вона умовно відтворює інтер’єр колишнього помешкання художниці – особисту кімнату, майстерню, вітальню, а також представяє творчий доробок художниці у різних видах і жанрах образотворчого мистецтва, особливо естампну графіку, де найбільш проявився її талант.
Тут експонується малярство, офорти, естампна та книжкова графіка О.Кульчицької, твори ужиткового мистецтва – емалі, килими, меблі в українському стилі, виконані за її проектом, а також знаряддя мистецької праці – верстат для друкування гравюр, граверні різці, ткацький верстат, цінна колекція народної кераміки із збірок художниці, родинні меморіальні фотографії, архівні документи.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
На експозиції широко представлено твори раннього періоду, який вирізняється авторським прочитанням європейського модерну. Модерн став для художниці засобом світовідтворення, а світоглядні засади сформували серйозні студії народного мистецтва. О. Кульчицька одна із перших звернулася до народного мистецтва, джерела нових формально-пластичних рішень. Творчі досягнення О. Кульчицької у стилі українського модерну демонструють твори ужиткового мистецтва. На експозиції представлено твори у техніці перегородчастої емалі, комплект дубових меблів, проектованих за мотивами гуцульського народного мистецтва, гобелен «Богородиця з ангелами» (1910-ті рр.), а також ранні кольорові лінорити та офорти. Сецесійна стилістика прочитується і в деяких живописних творах художниці. Це картини «Богородиця Золотий Колос» (1910-ті рр.), «Богородице, Діво Маріє, молися за нами» (1908), а також низка станкових графічних творів – «Богородиця» (1912), «Гуцульська Мадонна» (1935), композиції «Покров» (із циклу «Святі української церкви», ІІ пол. 1930-тих).
У міжвоєнне двадцятиріччя О. Кульчицька – визнаний авторитет в українській естампній та книжковій графіці. Її доробок в галузі українського естампу представлено у вітальні, де експонуються шедеври її офортного мистецтва, а також у кімнаті графіки.
Вперше показано офорти віденського періоду – «Галузка яблуні», «Місяць над морем», «Човни», «Річка взимку» (усі – 1907), а також значна група офортів періоду формування зрілого почерку О. Кульчицької-офортиста. Це гравюри «Верби взимку», «Над морем. Північна Франція» (1909), «Весна (1913)», «Мале містечко» (1910), «Сусідки. З-над Адрії», «Човни» (1911), в яких виявляє великий інтерес до передачі світла, повітря, простору. О. Кульчицька досконало володіла засобами графічного вислову. Ніжні переходи від світла до тіней, глибокі, м’які або різкі контрасти чорного та білого надають її естампам особливого звучання.
Значну групу становлять і естампи періоду Першої світової війни та національно-визвольних змагань українців – «За море» (1914), «На варті», «Молох війни», «Березовий хрест», (усі – 1915), «Страхіття війни» (1916), «Помста» (1917), де художниця,піднявшись до масштабних узагальнень теми війни, втілила загальнолюдські переживання, трагедію та страждання народу, його надію на кращу долю. Графіка міжвоєнного двадцятиліття представлена офортами філософського звучання із циклу «Тіні незабутніх предків» (1914), «В обороні богів» (1924), «Зрадник» (1926), «Проти бурі» (1928), «Три царі» (1929).
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
На експозиції показано твори, що увійшли до великих графічних тематичних циклів: «УСС 1914-1915», «З історії княжих часів» (1918), «Портрети українських письменників» (1920), «Лихоліття українського народу» (1930), «Славні жінки минулого» (1934), «Гуцульщина» (1935), «Легенди гір і лісів» (1936), «Культурне життя Львова», «Краса рідної землі» (1947). Тут експонуються й окремі станкові твори: «Пастир і вовки» (1916), «Козаки в поході» (1930), «Ніоба» (1931), «Поранена левиця» (1947), а також велика група кольорових ліноритів, де художниця досягає колористичної виразності, миттєвої імпресії образу. Своєю діяльністю в естампній графіці художниця намагалася відродити традиції давньої української ксилографії і підтримати національне мистецтво на високому професійному рівні, наблизити його до вершин світового художнього процесу.
О. Кульчицька має великі заслуги на ниві української книжкової графіки, вона була піонером художнього оформлення дитячих видань у Галичині. У вітринах експонуються оригінальні рисунки до дитячих видань, а також книжки із серії «Нашим найменшим» та «Читаночки української дитини» (1915-1918), рідкісне видання «Перша читанка», яка вийшла друком у Станіславові у 1920 р. Тут подано і окремі видання українських класиків В. Стефаника – збірку новел «Дорога» (1917), творів І.Франка «Лис Микита» та «Мойсей», а також видання «Українські народні байки» (1924) з ілюстраціями в техніці кольорового лінориту. Вперше показано і проект обкладинки до повісті Б. Лепкого «Каяла».
Олійне малярство зібране в майстерні та особистій кімнаті художниці. Нове трактування народної теми простежується у низці картин, написаних на пленері під час побуту у Косові упродовж 1908-1913 рр. – «Соняшники», «Діти на леваді», «Ярмарок у Косові», «Пастушок з гусьми» (усі – 1908), а також у с. Домажир біля Львова – «Урочисте свято», «Бабуся. На прощу» (1913). Вперше на експозиції показано імпресіоністичні етюди з подорожі на Адріатику 1911 р. і декоративні етюди із циклу «Тур’є», створені 1928 р. під час побуту в с. Тур’є на Бойківщині.
Інтер’єр Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
Нові тенденції в розвитку портретного жанру того часу демонструють і майстерно виконані монументальні родинні портрети – батька Лева Кульчицького (1908), матері – Марії Стебельської (1908), сестри Ольги в білому (1908-1912), а також автопортрет художниці.
Вишукані майстерні акварелі митця репрезентовані пейзажами, портретами, а також зарисовками пам’яток народної архітектури, одягу із різних регіонів Західної України.
У художньому оздобленні сучасного інтер’єру музею (концепція О. Лозинського) майстерно втілено сецесійну орнаментику, зокрема у вирішенні фризів, а також оформлено вікна вітражами та вишуканими різьбленими карнизами за мотивами творів художниці.
Важливим аспектом діяльності музею є науково-дослідницька, науково-освітня та виставково-експозиційна робота. За останні два десятиріччя було здійснено низку важливих виставкових та видавничих проектів, що розкривають окремі грані творчості митця.
Новаторська праця художниці в галузі декоративно-ужиткового мистецтва знайшла своє відображення на виставці 1996 року «Олена Кульчицька. Пошук форми. 20-30-ті рр. ХХ ст.». Найвагоміші естетико-світоглядні та стилістичні пошуки художниці продемонструвала ретроспективна виставка «О.Кульчицька. Графіка та малярство», яка експонувалася до 120-ліття від дня народження художниці у виставкових залах Національного музею у Львові та наукова конференція за участю відомих громадських, культурних діячів та мистецтвознавців. Наукова конференція «Маловідомі сторінки життя та творчості О. Кульчицької», яка відбулася в жовтні 2002 р., знайшла своє продовження у виданні спеціального випуску часопису «Народознавчі зошити №1(37) за 2001», присвяченого творчості художниці. 130-літтю від дня народження О. Кульчицької(2007)було присвячено низку вагомих культурно-мистецьких заходів: ювілейна виставка, засідання круглого столу, презентація ювілейного альбому «Олена Кульчицька», підготовленого спільно із Видавничим домом «Арт-клас».2013 року шанувальники творчості художниці отримали до рук ошатне видання – альбом-каталог «Олена Кульчицька (1877-1967). Графіка. Малярство. Ужиткове мистецтво» (авт. статті, упоряд. Л. Кость; упоряд. спогадів Л. Кость, Т. Різун), у якому представлено понад 300 ілюстрацій, великий масив фотографій із архіву художниці та її спогади.
Любов КОСТЬ завідувач Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
Справи про чаклунство та єретицтво розглядалися інквізиційним процесом. Інквізиційний вид процесу спочатку сформувався як релігійний і застосовувався лише в церковних судах. Одним із перших його теоретиків став Папа Інокентій ІІІ (1198-1216 рр.). Основною метою запровадження інквізиційного процесу було запобігання порушенням дисципліни серед духовенства – боротьба з єретицтвом. Суд розглядав справи про чаклунство на підставі скарги, чуток або доносу.
![Інокентій IV ( *1190 — †7 грудня 1254) — Папа Римський з 25 червня 1243[2]. Справжнє ім'я Сінібальдо де Фіескі. Граф Лаваньї.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/12/vidma2.jpg)
