додому Блог сторінка 627

Що єднало Альбрехта Дюрера, Адольфа Гітлера та Львів?

Що єднає Альбрехта Дюрера, Адольфа Гітлера та Львів?

Коли Альбрехт Дюрер, одне зі світил живопису доби німецького Відродження, створював свої картини, він і уявити не міг, що частину з них доля закине до далекого Львова. Не міг він думати і про те, що в епоху сили та жорстокості, інший німець (тобто австрієць) захоче повернути ці картини додому. Лише смуток і печаль викликають дії гітлерівців, якими було запущено процес втрати Львовом однієї з найвеличніших мистецьких серій в історії міста. Ще більший сум викликає те, що згодом колекція взагалі розпорошилась і перестала існувати в єдиному вигляді. На сьогодні можна говорити лише про поодинокі картини. А починалось все так добре.

Німецький живописець Альбрехт Дюрер (1471 - 1528рр)
Німецький живописець Альбрехт Дюрер (1471 – 1528рр)

У період від 1869 до 1941 року у Львові була унікальна колекція картин відомого німецького художника Альбрехта Дюрера (1471 – 1528 рр.). 24 роботи (за іншою версією, 27), родом з епохи Відродження, були справжнім надбанням культури та високого мистецтва. Саме тому, цінність їх була надзвичайно високою. Зібрав колекцію ще на початку ХІХ століття князь Генрик Любомирський. Пізніше він уклав угоду з Ю. М. Оссолінським, засновником Оссолінеуму. За угодою, Любомирський мав передати свою колекцію в заснований Оссолінським заклад, а натомість, після смерті Ю. М. Оссолінського,  Любомирський та його нащадки мали стати опікунами закладу.

Ю. М. Оссолінський і Г. Любомирський
Ю. М. Оссолінський і Г. Любомирський

У 1869 році колекцію полотен Дюрера, як і було домовлено раніше, перевезли з Пшеворська до Львова, в Оссолінеум. Князь Г. Любомирський на той час уже помер, а деталі угоди не отримали великого розголосу. Про колекцію на якийсь час забули. Її не показували і не експонували. Тільки науковці та мистецтвознавці знали про безцінний скарб в бібліотеці Оссолінських. Лише в 1927 – 1928 роках, з нагоди 400-річчя від дня смерті Альбрехта Дюрера, його картини у Львові показали. Спочатку в самому місті, а згодом і в невеличкому турне. Інтерес висловила Німеччина. Роботи Дюрера з львівської колекції експонувались в Нюрнберзі. У 1936 році колекцію навіть використали з нагоди проведення Олімпіадії в Мюнхені. Малюнки Дюрера там йшли під загальною категорією “Великі німці”. Згодом, львівським мистецтвознавцем міжвоєнного періоду М. Ґембаровича, у співпраці з віденським вченим Г. Тітце, було видано каталог львівської збірки відомого німецького художника. “Рисунки Альбрехта Дюрера в музеї Любомирських у Львові” –   так його було найменовано.

Альбрехт Дюрер. Автопортрет 1492 року і Автопортрет 1493 року. (Львівська колекція)
Альбрехт Дюрер. Автопортрет 1492 року і Автопортрет 1493 року. (Львівська колекція)

Після початку Другої світової війни, її радянського-німецького періоду, у перші дні німецької окупації Львова до міста прибув “спеціальний уповноважений для захисту творів мистецтва на окупованих територіях”, австрійський мистецтвознавець Каєтан Мюльманн. У нього було особливе доручення від Г. Ґерінґа: вивезти збірку робіт Альбрехта Дюрера до Берліна.

Мистецтвознавець М. Гембарович і його автограф
Мистецтвознавець М. Гембарович і його автограф

Вже згаданого Ґембаровича було змушено видати збірку, а у відповідь німецька сторона надала розписку, датовану 2 липня 1941 року. Колекцію транспортували і до закінчення війни її пристанищем стала рейхканцелярія Адольфа Гітлера. Останній, як відомо, вчився на художника і, за деякими даними, з особливою шанобою та захопленням ставився до творів Альбрехта Дюрера.

Альбрехт Дюрер. Рисунок "Смерть Христа" і рисунок коня в профіль. (Львівська колекція)
Альбрехт Дюрер. Рисунок “Смерть Христа” і рисунок коня в профіль. (Львівська колекція)

В останні дні війни, через загрозу бомбардувань Берліна, твори мистецтва було перевезено до старої соляної шахти Аль Аусзеє, поблизу Зальцбурга, що в Австрії. Там її і було знайдено американськими військовими. У 1947 році до уряду США звернувся Георг Любомирський. Посилаючись на те, що він є нащадком роду, який зібрав (створив колекцію), Георг запропонував повернути йому роботи. У відповідь, Любомирський обіцяв подарувати частину робіт Національній бібліотеці у Вашингтоні. Коли в 1948 році американці повернули колекцію Любомирському, той про другу частину обіцянки випадково забув.

Альбрехт Дюрер. "Голова апостола" та "Свята Тереза" (Львівська колекція)
Альбрехт Дюрер. “Голова апостола” та “Свята Тереза” (Львівська колекція)

Вже 1954 року Любомирський продав 16 картин. Їх власником тоді стала лондонська антикварна фірма “Кольнеґі”. Решту вісім картин, звичайно не за дармо, отримала Галерея Пола Дрея у Нью-Йорку. Доки частина з картин продовжувала змінювати власників, Любомирський витрачав виручені від продажу кошти, облаштовуючи своє життя на французькій Рив’єрі.

Станом на середину 1990-х, стало відомо про місцезнаходження більшості картин. Три з них були у музеї “Метрополітен” у Нью-Йорку, дві в Художньому музеї у Клівленді, дві у Роттердамі. Також знаходились картини у Чикаго, Бостоні, Бірмінгемі і ін. Частина робіт потрапила до приватних колекцій. Відомо про три такі у Лондоні, дві у Нюрнберзі, одну в Монреалі і ін.

Альбрехт Дюрер. Жалоба по Христу, або Покладення до гробу (Львівська колекція)
Альбрехт Дюрер. Жалоба по Христу, або Покладення до гробу (Львівська колекція)

Українська держава чіткої і однозначної позиції відносно цієї культурної спадщини не напрацювала. Вирізняються тут діячі культури, які робили зусилля, спрямовані на повернення цих картин, але значних успіхів поки що не спостерігалось. Відтак, на сьогодні про колись видатну колекцію творів справжнього майстра живопису, яка була в розпорядженні Львова, залишився хіба лише спогад, який може гріти душу.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Дзюбан Р. ІІ відділ Державної бібліотеки у Львові навесні 1944: переміщення і втрати // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. – С. 159 – 160.[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/ukr-pol_3-4/012-dziuban.pdf
  2. Дзюбан Р. Чи повернуться в Україну рисунки Дюрера // Пам’ятки України: історія та культура, 2006. – С. 78 – 97. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://lostart.org.ua/pict_mod/pictures/34_item_file_dzyuban-chipovernutsyavukrainurisunkidyurera.pdf
  3. Каліцкі В. “Стара левиця міцно спить” // Незалежний культурологічний часопис “Ї”, 2008. – №52. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n52texts/kalicki.htm
  4. Козицький А. Збірка Дюрера // Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2008. – Т. ІІ. – С. 200 – 201.
  5. Костюк С. Львівська колекція рисунків Альбрехта Дюрера // Галицька брама. — 1997. — № 12 (36). — С. 10—11.

“ТАБЛОЇДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ: роль медіа у висвітленні польсько-української війни 1942-1947 років” очима Володимира В’ятровича (відео)

Володимир В’ятрович
Володимир В’ятрович

У неділю, 25 січня 2016 року, в Інституті народознавства НАН України (Львів, пр. Свободи, 15) історик, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович прочитав лекцію “ТАБЛОЇДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ: роль медіа у висвітленні польсько-української війни 1942-1947 років”.

Захід відбувся у рамках львівської сесії “Відкритої школи історії” – спільного проекту ГО “Патріотичні ініціативи” та громадського проекту “Likбез. Історичний Фронт”, що спрямований на розвінчання історичної міфотворчості та ідеологізації історії.

Партнерами проекту є Інститут історії України НАНУ, Український інститут національної пам’яті, Інститут народознавства НАНУ, Історичний факультет Київського національного університету ім. Шевченка, Національний музей історії України.

У своїй лекції історик пояснив, що виникає таке явище, як “таблоїдизація” історії: коли не історичні дослідження формують повідомлення ЗМІ, а через них – суспільні уявлення, а навпаки – медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції.

За словами лектора: “В інформаційну епоху уявлення і про сучасність, і про минуле визначають насамперед засоби масової інформації. Поступово ЗМІ стають головним інструментом формування історичних знань для більшості громадян і така роль ЗМІ не завжди є позитивною”.

Також науковець розповів про те, як медійна популярність теми польсько-українського конфлікту в період Другої світової і в перші повоєнні роки вплинула на її представлення в історіографії та суспільні уявлення в Польщі й Україні.

Ористарх БАНДРУК

Львів на радянських поштових марках та значках, або хитра комуністична пропаганда

Львів на радянських поштових марках та значках, або хитра комуністична пропаганда

Будь-яка нова влада у Львові намагалась за допомогою різноманітних засобів створити такий імідж міста, який би абсолютно та беззаперечно підтверджував би його належність до тої чи іншої держави. До таких засобів відносились, поруч із відповідним зображенням Львова у літературних та публіцистичних творах, а також кон’юнктурним найменуванням вулиць, й наочні засоби творення образів міста, які передавалися у вигляді поштових марок та значків. Не становила тут винятку й радянська влада, яка вже із своїм встановленням у Львові у 1939 р. розпочала масштабну кампанію перетворення міста Лева на “типове радянське місто”, у тому числі завдяки вищезгаданим засобам.

Поштові марки, які разом із конвертами від листів “подорожували” по всій державі, були дуже часто хорошим засобом пропаганди. Вже у 1939 р., після вступу Червоної Армії у Східну Польщу, було виготовлено та випущено у світ низку марок із цього приводу. Одна з них – марка “Визволення братських народів Західної України та Білорусії 17 вересня 1939 р.” на якій було зображено усміхненого солдата Червоної Арміїі з малою дитиною на руках. На задньому тлі – зображення місцевого населення, яке також усміхається.

Поштова марка “Звільнення братніх народів Західної України та Західної Білорусії”, 1940 рік
Поштова марка “Звільнення братніх народів Західної України та Західної Білорусії”, 1940 рік

На іншій марці з аналогічною назвою було зображено солдата, якого з квітами вітає також з посмішками місцеве населення. Ці візуальні засоби мали на меті викликати у тих людей, які їх переглядали, відчуття того, що Червону Армію усе населення новоприєднаних земель сприйняло радісно, а самі солдати “доблесні” і поважають місцевих жителів. 

Поштова марка “Звільнення братніх народів Західної України та Західної Білорусії”, 1940 рік
Поштова марка “Звільнення братніх народів Західної України та Західної Білорусії”, 1940 рік

Протягом другої половини XX ст. “візитною карткою” міста Львова став Львівський автобусний завод, чия продукція почала зображатися на поштових марках починаючи із 1960-х рр. Така демонстрація промислового виробництва міста мала підтвердити тезу про те, що у Львові міститься один із промислових центрів УРСР.

Поштова марка “Автобус Лаз – 697-турист”, 1960 рік
Поштова марка “Автобус Лаз – 697-турист”, 1960 рік

У радянський час Львів дуже часто розглядався як місто, де, насамперед, працював та був похований Іван Федоров. Ця теза концептуально об’єднувала Львів із “русским” простором, на лідерство у якому претендувала Росія, у т.ч. і радянська. Тому на поштових марках “совєтського” періоду, які стосувались львівської тематики, часто зображалися пов’язані із “першим руським книгодрукарем” символіки. До прикладу маємо марку “400 років першому руському друкованому Букварю”, яку було випущено у 1974 р.

Поштова марка “400 лет первому русскому печатному букварю, изданному во Львове И. Федоровым”, 1974 рік
Поштова марка “400 лет первому русскому печатному букварю, изданному во Львове И. Федоровым”, 1974 рік

На поштовій марці зображено аркуш паперу, та якому видніється зображення літери “А” – першої літери назви “Апостола”, а внизу – типографічний знак Івана Федорова. Ця марка, яка була пов’язана зі Львовом, адже “Апостол” вперше було надруковано саме тут, повинна була продемонструвати те, що Львів споконвіку належав до “загальнорусского” простору.

Цікавим є те, що попри постійне акцентування радянською владою уваги на нових житлових районах, які були розбудовані, жодного із відповідних зображень на поштових марках, пов’язаних з околицями, ми не виявили. Натомість поширеною була поштова марка із зображенням історичного центру. Йдеться про поштову марку “Львів. Площа Ринок”, на якій бачимо своєрідне поєднання “старого і нового”: на тлі кам’яниці № 10 на Ринку та Вежі Корнякта, зображується автомобіль.

Поштова марка “Львов. Площадь Рынок – Львів. Площа Ринок”, 1972 рік
Поштова марка “Львов. Площадь Рынок – Львів. Площа Ринок”, 1972 рік

Таке поєднання було невипадковим: поєднання давньої архітектури і “результату радянської індустрії” мало символізувати пропаговану радянською владою тезу про “омолодження стародавнього міста”.

Ще одним засобом наочного формування “радянськості” міста були значки. В загальному на них містилися або зображення найвідоміших будівель Львова, або інформація про певні події (йдеться, насамперед, про спортивні та культурні), які відбувалися у місті.

У першому випадку маємо цілий ряд значків, на яких зображені як відомі споруди міста в його історичному центрі, так і споруди, які з’явилися вже у радянський період.

До перших відносилися зображення найбільш репрезентабельних будівель міського центру, зокрема, львівської Успенської церкви, Львівського університету, міської Ратуші, Оперного театру та Головного вокзалу.

Значок “Львів” із зображенням Успенської церкви
Значок “Університет ім. Івана Франка”.
Значок “Львов. Горсовет”
Значок “Львів” із зображенням Оперного театру
Значок “Львівський залізничний вокзал”

Із радянських споруд найчастіше на значках зображувалися Монумент Слави, Холм Слави, Автовокзал, новозбудовані готелі, до прикладу “Львів”.

Значок “Львов. Монумент Славы”
Значок “Холм Славы”
Значок “Львов. Автовокзал”
Значок “Готель “Львів”

Таким чином, на рівні із давнішими спорудами, радянські новозведені будівлі формували образ тодішнього міста, із ними місто мало асоціюватися.

Окрім зображень будівель, на значках також могла бути інформація про події, які проводилися у місті, зокрема, спартакіади.

Отже, зображення на поштових марок та знаках відігравали значну роль у процесі створення образу “Львів радянський”, і нерідко були більш дієвими, аніж інші засоби конструювання образу радянського Львова.

Павло АРТИМИШИН

Список використаних джерел

  1. Приватна колекція М. Й. Куличного
  2. http://filtorg.ru

“Зима в акварелі” для юних митців у музеї Леопольда Левицького

"Зима в акварелі" для юних митців і музеї Леопольда Левицького

У неділю, 31 січня 2016 року о 13.00 Музей Леопольда Левицького (вул. М. Устияновича 10/1) запрошує дітей на тематичний проект за мотивами живопису Леопольда Левицького під назвою “Зима в акварелі”.

Під час заняття юні учасники в цікавій інтерактивній формі ознайомляться із акварельними пейзажами митця, а під час майстер-класу під керівництвом львівської художниці Тетяни Боричок практично пізнаватимуть таємниці акварельних фарб, створюючи власні живописні композиції в техніках по- сухому і по-мокрому.

Художниця Тетяна Боричок
Художниця Тетяна Боричок

Заняття проводиться в Музеї Леопольда Левицького за попереднім записом. Початок о 13.00, тривалість – 2 години, вартість – 50 гривень.

Нагадуємо адресу: Музей Леопольда Левицького, вул. М. Устияновича 10/1 (біля Собору Святого Юра). Контакти: тел.:(032) 2610610; (099) 26 91 222; (067) 14 51 942.

Наталка СТУДНЯ

Призабутий вірменський монастир у центрі Львова

Проходячи повз будинок на вулиці Лесі Українки, 10, дуже мало львів’ян звертає свою увагу на нього. Більшість з нас знає про Вірменський собор, проте можна впевнено сказати що про жіночий монастир у Вірменському кварталі чули одиниці. Монастирський будинок, споруджений у 1682 р., на сьогодні архітектурно примикає до ансамблю Вірменського катедрального собору, саме тому, більшість банально не звертає на нього увагу та не сприймає як щось окреме. Проте які таємниці він приховує?

Будівництво монастиря розпочалося у другій половині XVII ст., після того, як у Львові з’явились вірмено-католицькі монахині. Завдяки підтримці архієпископа Вартана Гунаняна, черницям було виділено у вірменському кварталі земельні ділянки, які призначались для будівництва монастиря.

Фасад монастиря зі сторони вулиці Лесі Українки
Вірменський провулок. По правій стороні – будівля монастиря.

Спорудили будівлю до 1682 р. Монахинями опікувалися настоятель храму Онуфрій Асланович та ігуменя бенедиктинок латинського обряду Елеонора Казановська. 1733 р. було збудовано галерейний перехід із монастиря на хори храму. У 1748 р. відбулась пожежа, яка завдала монастиреві шкоди. Наступна нищівна пожежа спалахнула у вірменському кварталі 1778 р., і монастирські приміщення реконструювали у 1779 р. Тут також діяла і школа при монастирі, яка від 1785 р. стала публічною. Монастир вірменських бенедиктинок зафіксовано у податкових книгах 1767 р., де зустрічаємо інформацію про те, що його фасад мав 53 лікті у довжину.

Фасад монастиря.
Фасад монастиря.

Приміщенню не щастило у плані вогнестійкості. У 1872 р. знову спалахнула пожежа, яка почалась у монастирські школі. Монастир відбудували у 1873 р. Роботи виконувалися під керівництвом Е. Кьолера. Саме тоді будівля набула сучасного вигляду. Після ІІ Світової війни, монастир ліквідували, а в його приміщеннях розмістили науково-реставраційні майстерні.

Вигляд на будівлю монастиря зі сторони Вірменського провулку. Сучасне фото.
Вигляд будівлі монастиря зі сторони Вірменського провулку. Сучасне фото.

Будівля збудована з цегли . У плані вона прямокутної форми, видовжена з заходу на схід, із внутрішнім подвір’ям, триповерхова, з підвалом. У західній частині, будинок з’єднаний галереєю з Вірменським собором, а головний вхід до будинку влаштований у південно-східній частині. У плануванні виражена поширена на той час схема розподілу приміщень в монастирі. Келії та навчальні кімнати розташовані вздовж коридорів. Адміністративні, господарські кімнати – у західній частині.

Монастир у міжвоєнний період.
Сучасний вхід до будівлі.
Арка входу на подвір’я монастиря.

 

Між собором та будинком монастиря влаштоване подвір’я. Арка входу на подвір’я від Вірменського провулку півциркульна, обрамована рустом, з гербовим картушем у замковому камені. Вгорі – прикрашена бароковим фронтоном із хрестом. Отож саме так він дійшов до наших днів – призабутий вірменський монастир у центрі Львові, який у давні часи являв одну з непересічних сторінок в його історії.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела

  1. Монастир ордену вірменських бенедиктинок (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=2002)
  2. Вул. Лесі Українки, 10 – колишній монастир вірменських бенедиктинок (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/ukrainky-10/)
  3. Капраль М. М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (Соціально-правові взаємини). – Львів: Піраміда, 2003.

Третю книжку з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості” презентували у Львові

Третю книжку з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості" презентували у Львові
Третю книжку з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості" презентували у Львові

23 січня 2016 року в приміщенні Центру міської історії Центральносхідної Європи (вул. акад. Богомольця, 6) відбулася презентація третьої книжки з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості” Ксенії Бородін та Іванни Гонак.

Львів – виняткове місто, що вдячно пам’ятає своїх будівничих, зберігаючи їхні підписи на одвірках брам, на кахляних килимах сходових кліток, у різнобарвних вітражах та металевих склепіннях. Усюди – від покривок каналізаційних люків до елітних мармурів, від решіток на підвальних вікнах до храмових скульптур і фресок – можна віднайти назви підприємств та прізвища митців як своєрідні знаки якості. Кожен з них у міру можливостей і талантів творив Львів своєї мрії, власним іменем гарантуючи високий рівень виконаної праці.

Третя книжка з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості"
Третя книжка з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості”

“Книга з якою ми вас сьогодні хочемо познайомити – це частина більшого проекту . Вже багато років ми займаємося польськими написами і першопочатково ми дуже мріяли і хотіли замахнутися на енциклопедію польських довоєнних написів у Львові. Тільки що «енциклопедія» це дуже серйозно звучить тому ми всі ці написи, які зберегли і фото задокументували поділили на шість частин і сьогодні ми раді вам показати тертю частину.

Частина перша – «Ім’я дому та інші написи» побачила світ у 2012 році і ми там торкалися найближчої для кожної людини теми – до написів, які збереглися у житлових будинках. Тобто у будинках, де досі мешкають, або століття тому мешкали люди і залишали по собі певні такі пам’ятки. Не тільки класичні написи виробників, про які ми говоритимемо сьогодні, але й, наприклад, оголошення, що стосувалися оренди квартири, або просто переліки мешканців.

Друга книга, яка з’явилася рік пізніше – це «Львів на повсякдень» і ця книга вже торкалася інституцій та організацій, товариств, які присутні в житті кожної людини, починаючи зі школи, через банки, освіту, бізнеси аж до відпочинку.

Плануємо ще три і «Діалог з Богом», і «Таємниці монограм», а також інші плани. Це все вже є зібрано, але ще потребує опрацювання. Тому ми не гаючи часу випускаємо цю і працюємо далі.” – розповіла Іванна Гонак на презентації.

Презентація третьої книжки з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості"
Презентація третьої книжки з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості”

Анонсувавши третю книжку «Знак якості», Ксенія Бородін розповіла кілька цікавих історій про людей чиї імена в минулому символізували якість та які долі чекали на них та їхні родини.

“Наша третя книжка – «Знак якості», присвячена написам, які залишали виробники задля того, щоб задекларувати якість своєї праці. Це могли бути сигнатури, тильди, клейма, підписи виробників. Хтось залишав підписи тільки одним словом, наприклад, прізвище, але це прізвище вміщав в довжину півтора метри, а хтось міг написати ціле рекламне оголошення, яке складалось з понад двадцяти слів. В деяких написах є навіть помилки, але ми намагалися не тільки проаналізувати безпосередньо виробничі підписи. Ми хотіли також за ними побачити людські долі і кількома історіями ми хотіли би поділитися з вами зараз.

Перша історія – «Історія народження». Львівські написи часами поєднують в собі такі речі, які здавалося б зовсім непоєднувані на перший погляд. Скажімо кахлину у львівському під’їзді на підлозі і виникнення чи народження всесвітньо відомого бренду. Поєднує цю історію в собі засновник фабрики – Йозеф Гартмуд. Гартмуд пішов на роботу у будівництво ще зовсім молодим хлопцем без освіти, але він був надзвичайно наполегливий, працездатний і його кар’єра просувалася дуже швидко і вже у 1790 році він мав фабрику з виробництва порцеляни, кахлів, плиток.

Тим не менше, він завжди прагнув вдосконалення і експериментував. Шукав як покращити технологічні процеси, а також якість своєї продукції. В такий спосіб він проводив хімічні експерименти. Зокрема, змішував графіт з глиною і запікав їх. Для плитки це не було придатним, але це було надзвичайно корисним відкриттям, бо поклавши цей стержень у дерев’яну обгортку він запатентував олівець і в такий спосіб йог сини отримали у спадок вже дві фірми – фабрику, яка виготовляла плиточки, а також фабрику, яка виготовляє олівці «Koh-i-Noor» – досі відома і надзвичайно потужна фірма.” – розповіла зокрема авторка Ксенія Бородін гостям презентації.

Іванна Гонак та Ксенія Бородін на презентації третьої книжки з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості"
Іванна Гонак та Ксенія Бородін на презентації третьої книжки з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості”

Також письменниці висловили подяку спонсорам, завдяки яким книжка побачила світ, а зокрема Генеральному консульству Республіки Польща, та туристичному бюро «Квант». До слова, на презентації був присутній Генеральний консул Республіки Польщі з питань культури у Львові Мар’ян Орліковський.

“Я хочу підкреслити одну річ – дуже гарно звучить «Львів по-польски», але бачимо прізвища з різних національностей, бо багатством Львова було те, що тут кожен зміг знайти свій напрямок. І цим відрізнявся Львів від різних міст у світі. Можливо тут вони не були найбагатшими людьми, але вони були завжди горді і завжди індивідуальні. Тут у Львові зародилася традиція пишності собою. Львів був для кожного індивідуальною столицею культури. Таким і залишився.

Зараз у Львові, той дух каменю , дух міста, який записався у всіх цих написах і каменях , домах дуже подобається людям. І сьогодні молоді люди , які живуть у Львові вони горді Львовом. І якщо раніше відбивали всі написи, то зараз вони знову прикріплюють ці речі.” – сказав консул та подарував квіти авторкам книги.

Генеральний консул Республіки Польщі з питань культури у Львові Мар’ян Орліковський дарує квіти Іванні Гонак та Ксенії Бородін
Генеральний консул Республіки Польщі з питань культури у Львові Мар’ян Орліковський дарує квіти Іванні Гонак та Ксенії Бородін

Серед гостей презентації можна було побачити багатьох львівських істориків та львовознавців, екскурсоводів і просто мешканців міста, котрі люблять його історію. Тому другою частиною презентації стало жваве обговорення не тільки самої книги, але й питання охорони та збереження історичних знаків на будинках та вулицях міста.

“Це велике щастя жити в місті, де ти можеш бачити написи з інших епох. Чому є таке велике зацікавлення Львовом? Моя особиста теза – «Львів помирився зі своєю історією». Це дуже для мене великий феномен, як для історика спостерігати.  Я дуже добре пам’ятаю 90-ті роки, я дуже добре пам’ятаю злам, який стався в районі 2000-них років. Нове покоління, яке прийшло, перестало дивитися на Львів, тільки як на місце роботи. Адже всі ми присутні тут пам’ятаємо, як на Різдво та Пасху 70 %  жителів Львова їхали додому, тобто за межу цього міста. Ситуація змінилася, і це означає, що прийшли нові люди, котрі цінують те що вони мають і завдяки вам, і вашій книзі вони будуть відкривати нове місто і будуть бачити як його можна досліджувати.

Я хочу нагадати шановній публіці, що спільно з інститутом на Богомольця, Львівський університет проводив дослідження. Наприклад, з жителями, котрі живуть в будинках центральної частини міста. Просто, коли ви вишукуєте ці написи прошу пам’ятати, що певний період часу їх спеціально знищували тому що, це є свідчення того, що, можливо, колись квартиру доведеться повертати назад тим, хто там жив.

Львівський історик і журналіст, Ігор Лильо на презентації третьої книжки з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості".
Львівський історик і журналіст, Ігор Лильо на презентації третьої книжки з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості”.

І там був ще один момент, про який також у нас люблять цнотливо мовчати, по тій причині, що науковці нашого університету говорили, що люди, які жили в квартирах починаючи від 44-року, нащадки не дуже хотіли йти на контакт. Я принаймні з такими речами досить часто зустрічався.
А вже тепер, коли знищують ці речі – це пояснюється, як на мене, дуже простими приземленими речами. По-перше, є група людей, так звані «антиквари», які цим займаються і багато цих речей можна знайти зараз в Києві. Це я точно знаю, бо ці канали є достатньо відомі.

Друге – Я би вже аж так не нарікав постійно на владу, бо цю владу вибираємо ми, бо всі ми ходимо на вибори.

І третій момент – коли ми зараз говоримо про відновлення цих речей, я би не казав, що це певна мода на те, щоб це мати. Це щось більше, оскільки достатньо відкрити газету в якій продається помешкання і ви знайдете там написи, які я ніде в світі не зустрічав, тільки у Львові: «Продаю польський люкс» чи «Продаю австрійську квартиру». Що, коли ти працюєш з іноземцями, в них викликає такий самий шок , як «Маршрутка на Санта-Барбару». Тому ці написи мають певну додану вартість і маклери коли працюють з такими будинками, то дуже часто клієнтам наголошують, що «тут ще австрійська цегла в середині стоїть». Так що зберігаймо їх, бо це теж підвищує загальну капіталізацію міста.” – поділився своїми думками львівський історик і журналіст, автор ексклюзивних екскурсійних маршрутів, Ігор Лильо.

Довідково:

Ксенія Бородін – кандидат філологічних наук, доцент, професор Міжнародної кадрової академії, викладач Українського католицького університету та Прикарпатського інституту ім. М. Грушевського МАУП.

Іванна Гонак – гід-екскурсовод Львовом, викладач Прикарпатського інституту ім. М. Грушевського МАУП, успішно захистила кандидатську дисертацію з економіки туризму.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Пасіка в палаці, або ж палац Туркулів-Комелло

Цікаво, чи здогадуються студенти Львівського ветеринарного університету, що їм випав шанс навчатись в справжньому неоготичному палаці, який півтора століття тому був одним із улюблених місць світських посиденьок. Мова іде про непримітну з дороги будівлю за адресою вул. Пекарська 50а, в котрій сьогодні розміщується кафедра технології виробництва продукції дрібних тварин Ветеринарного університету, хоча історично ця споруда відома під назвою палац Дідушицьких або ж палац Туркулів-Коммелло.

Палац Туркулів-Комелло. Фото 1910-1914 рр.
Палац Туркулів-Комелло. Фото 1910-1914 рр.

Історія палацу починається набагато раніше, ніж історія згаданого університету, але щодо точної дати його побудови точаться суперечки. Дослідники розходяться у двох датах: 1810 рік та 1841-1843 рр.. Яка ж причина розбіжності в датуванні майже в тридцять років сказати важко. Очевидно, що 40-ми роками XIX ст. датовані перші згадки про палац. Хоча на планах міста Львова від початків XIX ст., на місці палацу, уже нанесена якась будівля, котра в плані збігається з обрисами палацу. На тих же планах поруч будівлі розташовується впорядкований сад. Врахуємо ще той факт, що першим власником палацу вважається Генрик Дідушицький, котрий народився 1795 року. Тому більш ймовірним є, що він почав володіти палацом у 1840-х роках, а не в п’ятнадцятирічному віці. Розібравши всі факти, правдивим видається припущення, що в 40-х рр. XIX ст. палац для графа Дідушицького постав, очевидно, в ході перебудови, на місці більш давнішої будівлі.

Внутрішній інтер'єр палау Туркулів-Комелло. Фото 1920-х рр.
Внутрішній інтер’єр палау Туркулів-Комелло. Фото 1920-х рр.

Більшість джерел наголошують, що вже в 1842 році палац дістався вдові графа Дідушицького. Однак, тут має місце певна плутанина фактів, оскільки Генрик Дідушицький помер аж в 1845 році, тож палац його дружині дістався ще за його життя. Плутанину в датах ми відкидаємо, оскільки є свідчення, що в 1844 році власниця палацу, Теодозія Дідушицька, відкрила на ставі в палацовому парку купальну. В той час було досить популярне місце для відпочинку, і купальня користувалась шаленим попитом. На свята та у неділю відвідувачі могли насолодитись ще й живою музикою, яку грав оркестр біля купальні.

Палац Тукркулів-Комелло до перебудови. Фото першої пол. XX ст.
Палац Тукркулів-Комелло до перебудови. Фото першої пол. XX ст.

Наступною власницею палацу стала Феліція Комелло. Як описує дослідник Мєчислав Орловіч, ще сто років тому, коли палацом володіла графиня Феліція Комелло, її садиба була вкрита ґонтом і виглядала як справжній приміський маєток. Після графині Комелло палац змінив ще кілька власників, зокрема ним володіли роди Туркулів, Мейєрів, Полетилів, аж поки у 20- роках XX ст. він не став власністю Євгена Батицького.

"Міс Польща" Софія Батицька, донька останнього світського власника палацу Туркулів-Комелло Генрика Дідушицького. Фото 1930 року
“Міс Польща” Софія Батицька, донька останнього світського власника палацу Туркулів-Комелло Генрика Дідушицького. Фото 1930 року

Євген Батицький був звичайним галицьким адвокатом, проте його донька, Софія Батицька, актриса театру і кіно, у 1930 році стала першою володаркою титулу «Міс Польща». У тому ж році вона додала до своєї колекції титули «Віце-міс Європи», а на наступний рік ще й «Міс-Парамаунт». Однак, на цьому її зіркове життя завершилось. Акторського успіху в США, куди вона емігрувала, їй так і не вдалось досягти, тож заробляти на життя Софії доводилось викладанням іноземних мов. На старості років колишня зірка опинилась у домі для пристарілих, де і померла у 1989 році, забута усіма. Цікаво, що в 1931 році конкурс «Міс Польща» не проводився саме через Батицьку, яка вивезла з собою до США почесну корону, заявивши, що вона і так найгарніша дівчина у цілій Польщі.

Палац Туркулів-Комелло після часткової перебудови. Фото 1960-х рр.
Палац Туркулів-Комелло після часткової перебудови. Фото 1960-х рр.

Після Батицьких, у 1937 році, будівлю палацу було передано під потреби факультету ветеринарії медичного університету. Після цього здійснено перебудову даху, в ході котрої він набув свого сучасного вигляду. Зазнав перебудови і внутрішній інтер’єр палацу, котрий було підлаштовано під аудиторії.

Палац Туркулів-Комелло після перебудови даху. Сучасне фото
Палац Туркулів-Комелло після перебудови даху. Сучасне фото

Не витримав випробування часом і парк палацу. Від нього, зокрема, залишився лиш ріденькій сквер, в котрому тепер ще й міститься пасіка університету. Став, де колись була розкішна купальня, засипано.

Проект реставрації палацу Туркулів-Комелло та прилеглої території. Автор проекту Остап Готь
Проект реставрації палацу Туркулів-Комелло та прилеглої території. Автор проекту Остап Готь

До речі, існує досить цікавий проект реставрації палацу та прилеглого парку, автором котрого є молодий архітектор Остап Готь. Проект є досить привабливим, однак розроблявся він як дипломна робота студента, а тому навряд чи найближчим часом можна сподіватись на його реалізацію.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Ґранкін П.  Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
  2. Львів непопсовий. Палац Туркулів-Комелло // http://haidamac.org.ua/2010/03/ln-tkpalace/
  3. Палац Туркулів-Комелло // http://www.castle-way.com.ua/2014/04/blog-post_26.html
  4. Палац Туркуллів-Комелло // http://www.travelua.com.ua/lvivshhina/lviv-lvivshhina/vul-pekarska/palac-turkulliv-komello.html
  5. Топ-5 ідей, як покращити Львів: від музею електрифікації до зоосаду // http://tvoemisto.tv/news/top5_idey_dlya_pokrashchennya_lvova_vid_muzeyu_elektryfikatsii_do_zoosadu_65413.html
  6. Інтернет-портал www.lvivcenter.org
  7. Інтернет-портал www.travelua.com.ua

Табаков – мавпа, Гайтана – мавпа, Дзідзьо – мавпа, зрештою, інші теж мавпи

20 січня у ресторані імпровізацій «Грушевський сinema jazz» (проспект Шевченка, 28) відбулося відкриття виставки-продажу дружніх шаржів на селебритиз «Українська МавпаDoll», серед яких лялька Гайтани, Руслани, Осадчої та ін. 

Майстрині створили незвичні образи відомих українців, аби популяризувати мистецтво авторської ляльки. Об’єднання лялькарів та художників, а це – Лана Малкова-Мостова, Катерина Кирилова, Оксана Весна, Олена Цілуйко та Саша Лозинська-Ярошевич, засноване у Львові в липні 2015 року. Метою клубу є поширення та піднесення мистецтва авторської ляльки не лише в Україні, а й за її межами. Мисткині впевнені, що мистецтво ляльки не дає чітких відповідей, проте ставить відверті питання. На виставці можна побачити кількадесят унікальних експонатів, прототипами яких є знані українці.

«На таємному зібранні мистецької секти LADin CLUB п’ятеро жінок вирішили сотворити невідому науці мавпаdoll. Вони пішли шляхом експерименту. І хоч мавпа красива, як мавпа, а людина – як людина, мистецтво долає межі», – наголошують організатори.

Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»
Експозиція виставки мистецької ляльки «Українська МавпаDoll»

«Хоча зображення людини в образі мавпи не є новим навіть для українського мистецтва, у тривимірному форматі авторської ляльки наш проект є дебютом. Більша подібність до мавпи чи, навпаки, до людини визначалась кожним автором індивідуально. Я працюю над створенням образу улюбленого письменника Юрія Андруховича. На кого він більше схожий? О, це точно альфа-самець!», – розповідає мисткиня Катерина Кирилова.

З часу відкриття виставки її постійно відвідують “прообрази” мавполяльок і навіть влаштовують фотосесії зі своїми ляльковими двійниками. Так відомому українському співаку Павлу Табакову дуже сподобався…. він сам у зменшеному вигляді. На жаль, на саме відкриття виставки Павло потрапити не зміг, але наступного дня одним з перших завітав у «Грушевський сinema jazz».

Співак Павло Табаков зі своєю мавполялькою
Співак Павло Табаков зі своєю мавполялькою

Експозиція триватиме у «Грушевський сinema jazz» до 20 лютого 2016, або до повного розпродажу мавполяльок.

Ористарх БАНДРУК

Вулиця Олександри Парахоняк, або оперна діва світового рівня

Вулиця Олександри Парахоняк, або оперна діва світового рівня

Одна із затишних вуличок міста Винники носить ім’я української співачки Олександри Парахоняк (1892-1977). Тут на першому поверсі будинку архітектора Є. Еліашевського (тепер № 3) упродовж 1934-1984 рр. мешкала родина Парахоняків.

“Голос легкий, м’який, наскрізь ліричний і нагадує спів соловейка”. “Дуже гарно співає, а грає просто захоплююче”. “Культура співу, дуже сумлінне опрацювання ролей, рівність голосу у всіх регістрах, незабутні піаніссімо, щирість і безпосередність”. – так писали про оперну, опереткову і камерну співачку Олександру Любич-Парахоняк (справжнє прізвище – Парахоняк). Понад двадцять років вона виступала на сцені та концертній естраді, привертаючи до себе увагу європейської публіки і преси. Українські й польські критики із захопленням відзначали її гарний голос, музикальність, інтелігентність та артистичний темперамент у поєднанні з принадою жіночої краси.

Олександра Любич-Парахоняк
Олександра Любич-Парахоняк

Народилася Олександра Парахоняк 14 березня 1892 р. в місті Станіславові у сім’ї залізничного службовця. Дитячі роки майбутньої співачки пройшли в Копичинцях, у Тернополі. З дитинства Олександра полюбила спів і часто виступала з аматорським хоровим гуртком, який провадив її батько – Іван Парахоняк.

У 1905 р. родина переїжджає на постійне проживання до Львова. Тут Олеся бере уроки співу у приватній школі Володислава Баронча. Опісля продовжує освіту у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка, де навчається у класі Софії Козловської.

Свої вокальні студії О. Парахоняк поєднувала з виступами в аматорських виставах, концертною діяльністю як солістка хорів “Боян”, “Бандурист”. Вона часто брала участь у святкових заходах української громадськості, зокрема, у традиційних Шевченківських вечорах, музичних академіях з нагоди ювілейних дат.

Олександра Любич-Парахоняк
Олександра Любич-Парахоняк

Красу голосу, артистичну обдарованість, сценічну привабливість О. Парахоняк гідно оцінили як львів’яни, так і мешканці інших міст Галичини. Перші успіхи окрилили молоду співачку, яка твердо вирішила присвятити себе сцені.

У 1912-1914 рр. О. Парахоняк вдосконалювала майстерність в О. Мишуги, який викладав у Вищій музичній школі ім. Ф. Шопена у Варшаві. Артистка завжди із пієтизмом згадувала свого вчителя: “Це був справді видатний педагог. Попри всі інші прикмети, в нього було золоте серце, особливо для студентів, і зокрема для бідних. Тому студенти любили його, просто обожнювали, слухали та пильно виконували всі його вказівки. Він про своїх вихованців піклувався дуже сердечно, часто допомагав їм матеріально… Саме Олександру Мишузі я завдячую своєю постановкою голосу і тією легкістю, з якою я могла співати.”

Свідоцтво професора Олександра Мишуги про навчання в нього Олександри Парахоняк
Свідоцтво професора Олександра Мишуги про навчання в нього Олександри Парахоняк

Після повернення до Львова (1914 р.) О. Парахоняк продовжила вокальні студії у професора Чеслава Заремби, а сценічну майстерність вдосконалювала під керівництвом Кароліни Клішевської.

У квітні 1917 р. відбувся дебют О. Парахоняк у львівському Міського театру в опереті К. Целлера “Штиґар” (“Der Obersteiger”) в ролі Графині. Тоді ж артистка обрала собі сценічне ім’я – Олександра Любич.

Опісля О. Любич-Парахоняк стала солісткою львівського театру, де виступала з невеликими перервами до 1925 р. як в операх, так і оперетах.

Перебуваючи у Львові, співачка часто брала участь у концертах, в яких виконувала вокальні твори українських і західноєвропейських композиторів, українські народні пісні в мистецькому опрацюванні. Постійно в камерному репертуарі О. Парахоняк були солоспіви С. Людкевича та В. Барвінського, з якими співачку єднала довголітня творча та особиста дружба.

Театральні афіші постановок за участю Олександра Любич-Парахоняк в експозиції історико-краєзнавчого музею міста Винники
Театральні афіші постановок за участю Олександра Любич-Парахоняк в експозиції історико-краєзнавчого музею міста Винники

У ті ж роки О. Парахоняк співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”, гостинно виступаючи у музично-драматичних п’єсах і операх (зокрема, вона виконала партії Наталки і Панночки в операх М. Лисенка “Наталка-Полтавка” і “Ноктюрн”, Оксани у “Запорожці за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, Катерини в однойменній опері М. Аркаса).

У 1925-1932 рр. О. Любич-Парахоняк була солісткою Поморської опери (яка давала вистави у Торуні, Ґрудзьондзі й Бидґощі), оперних театрів у Катовицях, Познані.

У репертуарі співачки були партії: Гальки та Графині (однойменні опери С. Монюшка), Маженки та Вандульки (“Продана наречена” і “Поцілунок” Б. Сметани), Аїди (однойменна опера Дж. Верді), Чо-Чо-Сан, Мюзетта й Мімі (“Мадам Батерфляй” і “Богема” Дж. Пуччіні), Мікаели (“Кармен” Ж. Бізе), Маргарити (“Фауст” Ш. Гуно), Анни та Агати (“Вільний стрілець” К. Вебера), Іоланти (однойменна опера П. Чайковського), Суламіф (“Цариця Савська” К. Гольдмарка).

Олександра Любич-Парахоняк — Чіо-Чіо-Сан в опері «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні
Олександра Любич-Парахоняк — Чіо-Чіо-Сан в опері «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні

Варто зупинитись на деяких тогочасних рецензіях. Ось відгук на виступ О. Любич-Парахоняк в опері Дж. Верді “Аїда”: “Голос цієї надзвичайно культурної і музикально обдарованої артистки звучав прекрасно впродовж всієї партії, а її акторська гра, щира, з великим чуттям художньої міри, становила зі співом одну цілість”.

У партії Чо-Чо-сан (опера Дж. Пуччіні “Мадам Баттерфляй”), за словами одного з музичних оглядачів, “артистка зуміла виявити силу свого таланту. Глибока експресія, витончене фразування, виразна дикція чудово поєднувались із сценічною грою; все це творило не просто трагедію японської гейші, а загальнолюдську драму”.

Про втілення Олександрою Любич образу Мікаели (“Кармен” Ж. Бізе) писали, що артистка “поєднувала чарівність і наївність селянки з певною дозою кокетства, створила живу, захоплюючу постать. Тим винесла свою партію з другорядної на перший план, поряд із Кармен і Хозе”.

Сцена з опери Енгельберта Гумпердінка "Гензель і Гретель", де Олександра Любич-Парахоняк в ролі Гретель
Сцена з опери Енгельберта Гумпердінка “Гензель і Гретель”, де Олександра Любич-Парахоняк в ролі Гретель

Таку ж високу оцінку артистка отримала за виконання партії Гальки в однойменній опері С. Монюшка. “За грою п. О. Любич усі слідкували із затамованим подихом – такою правдивою і мистецькою вона була. Міміка й рухи – глибоко переконливі. Чудове сопрано артистки, особливо в ліричних моментах, створювало враження безпосередності, й слухачі майже зливалися з долею бідної дівчини”.

Окремий розділ творчості О. Любич-Парахоняк становлять виступи в жанрі оперети. Серед них: “Циганський барон” та “Лилик” (“Летюча миша”) Й. Штрауса, “Пташник з Тиролю” К. Целлера, “Жайворонок” і “Королева танго” Ф. Легара, “Мікадо” А. Саллівена, “Орфей у пеклі” Ж. Оффенбаха, “Барон Тренк” Ф. Альбіні.

Меморіальний куточок присвячений Олександрі Любич-Парахоняк в експозиції історико-краєзнавчого музею міста Винники
Меморіальний куточок присвячений Олександрі Любич-Парахоняк в експозиції історико-краєзнавчого музею міста Винники

По закінченні контракту з Познанською оперою О. Любич-Парахоняк деякий час виступала в опереті у Любліні. Згодом повернулась до Львова, а невдовзі разом із мамою та сестрами Іриною, Василиною і Ольгою переїжджає до Винник. Тут родина винаймає помешкання у будинку архітектора Є. Еліашевського. Скромних доходів заледве вистачало на прожиття, тому Олександра Парахоняк влаштувалась працювати на тютюновій фабриці. Працювала з усією відповідальністю інтелігентної людини. Сімейні концерти, імпровізовані вистави за участю сусідських дітей були однією з небагатьох окрас її тодішнього життя.

23 лютого 1977 р перестало битися серце Олександри Любич-Парахоняк. Спочила вона вічним сном на винниківському цвинтарі.

Вулиця Олександра Любич-Парахоняк в місті Винники
Вулиця Олександра Любич-Парахоняк в місті Винники
Будинок, де жила Олександра Любич-Парахоняк в місті Винники. Фото приблизно 2012 року
Будинок, де жила Олександра Любич-Парахоняк в місті Винники. Фото приблизно 2016 року

Родинний архів Парахоняків зберегли активісти місцевого культурологічного товариства “Спадщина” і невдовзі він започаткував фондову збірку Історико-краєзнавчого музею у Винниках, створеного 1991 року. У наступні роки колекція поповнювалась завдяки надходженням від приватних осіб, які колись знали цю родину. В одному із залів Музею побудована експозиція, присвячена О. Любич-Парахоняк. Тут демонструються документи, фотографії, концертні програми й театральні афіші, нотні видання, особисті речі артистки.

Мар’яна ЗУБЕЛЯК
старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Джерела:

Стаття побудована на архівних матеріалах з фондів Історико-краєзнавчого музею м. Виники, Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, а також – на рецензіях з українських і польських періодичних видань, що зберігаються у львівських наукових бібліотеках

Де шукати раритети у Львові, або “блошині” ринки сучасного міста

Де шукати раритети у Львові, або "блошині" ринки сучасного міста

У Львові є такі місця, де можна знайти практично все. Ось тобі дитячі іграшки, а ось раритетна література. Тут навіть можна не знати, що шукаєш, а все одно щось прийдеться до смаку: як не унікальний олов’яний солдатик, то рідкісна книга за “смішні” гроші. Найкраще шукати на блошиних ринках, їх у Львові не так багато, і найчастіше – це окремий куточок звичайного ринку, де пропонують цікаві речі ті, хто займається антикваріатом чи букіністикою. Якщо зупинитися в центрі міста, то пошуки краще вести на львівському «Вернісажі» та книжковому ринку біля Федорова.

Раритетні речі на львівському «Вернісажі»
Раритетні речі на львівському «Вернісажі»

Саме тут вже давно «осіли» торговці старовини. Здається, вони торгують не речами, а ностальгією. Ось старі плівкові фотоапарати та об’єктиви до них. Одразу навіюють спогади про власні сімейні світлини, зроблені такою ж технікою. А ось ціла колекція підстаканників, здається з таких ви чаювали в гостях у бабусі? Красивий старий посуд, статуетки, підсвічники, картини. Чого тільки не побачиш у таких вуличних музеях.

«Вернісаж» у Львові на вулиці Театральній
«Вернісаж» у Львові на вулиці Театральній

Для багатьох це стає справою життя, а для когось – хобі. Хтось шукає цікавий сувенір, щоб не везти зі Львова китайських магнітів, хтось видивляється унікальний подарунок, а комусь хочеться просто згадати минуле чи підібратись щось для власної колекції.

На антикварних ринках можна почути багато цікавих історій
На антикварних ринках можна почути багато цікавих історій

Є й ті, хто приходять у такі місця навіть тоді, коли точно знають, що не будуть нічого не купувати, а йдуть просто з цікавості, як у музей. До того ж, тут можна поспілкуватися з дуже цікавими людьми, які готові годинами розповідати про унікальні знахідки, цікаві історії та Львів, якого більше немає.

Торговці старовинних речей на львівському «Вернісажі»
Торговці старовинних речей на львівському «Вернісажі»

«Вернісаж» у Львові – це своєрідна вулична галерея, місце, де можна придбати не тільки картини, а й сувеніри, художні вироби, антикварні речі. Цей ринок, що оселився поруч із театром ім.. М. Заньковецької позаду церкви Преображення, часто радять в туристичних путівниках. Однак, не тільки туристів приваблює це місце, часто тут можна зустріти колекціонерів, які щось обмінюють, купують або ж просто ведуть жваві розмови з продавцями старовини.

Торговці старовинних речей на львівському «Вернісажі»
Торговці старовинних речей на львівському «Вернісажі»

Історія ринку починається від часів перебудови, тоді він розташовувався на місці колишнього дитячого майданчика на перетині Вірменської та Краківської. Згодом мистецький ринок перемістився на вулицю Театральну. З 2008 року тривали спроби знести «Вернісаж», одним з приводів була побудова готелю на його місці. Це викликало обурення громадськості, і знесення вдалося уникнути. А у 2013 році міська рада прийняла рішення про облаштування стихійного ринку, тож тепер він функціонує цілком законно.

Букіністичний ринок біля Федорова у Львові
Букіністичний ринок біля Федорова у Львові

Наступний осередок раритетних речей у Львові – букіністичний ринок біля пам’ятника Івану Федорову. Він функціонує тут 16 років, і за цей час асортимент ринку дещо розширився. Тут можна знайти не тільки вживані книги, а й платівки, касети, колекційні марки, монети, посуд і навіть прикраси. Львів’яни по-різному ставляться до такої зміни, хтось не бажає, аби букіністичний ринок перетворювався на звичайну барахолку, втрачаючи авторитет інтелектуального осередку, а комусь подобається таке різноманіття.

«Це моє улюблене місце у Львові. І не тільки тому, що я люблю старовинні речі. Тут можна пригадати молодість, поспілкуватися з колекціонерами, зануритися в історію. Візьмеш до рук книгу 1900 року, і вже ніби й сам у тому Львові минулого сторіччя. Це особливі відчуття» –ділиться часта гостя букіністичного ринку – колекціонер пані Ольга.

Серед товарів антикварних ринків – старовинний посуд.
Серед товарів антикварних ринків – старовинний посуд.

Пошукати щось рідкісне можна і біля Привокзального ринку, але тут треба більше везіння і уважності, адже поруч із стоптаними кросівками можна знайти оригінальний набір виделок чи справжню глиняну макітру. Це ускладнює пошуки, але й додає азарту. До того ж, можна добряче скинути ціну, якщо вміти торгуватися.

Серед місць для шукачів старовини – ринок «Провесінь» на вулиці Княгині Ольги та ринок «Торпедо» на вулиці Б. Хмельницького. На їх території є маленькі «блошині» ринки, де може пощастити придбати від радянських листівок до вінтажного телефонного апарату.

Такі ринки – це справжня лотерея. Часто тут можна знайти унікальні речі, які стануть експонатом домашнього музею, адже навіть горнятко, виготовлене 40 років тому – це вже історія, вже раритет.

Олена ВИСОКОЛЯН

Джерела:

  1. http://gdebaraholka.com.ua
  2. https://uk.wikipedia.org/

Третє Міське Свято Наливок у Львові в 13 апетитних фотографіях

Третє Міське Свято Наливок у Львові в 13 фотографіях

23 січня 2016 року у подвір’ї Музею ідей (вул. Валова 18А) відбулося 3-тє Міське Свято Наливок у Львові. На Святі на безкоштовну дегустацію наливок та настоянок запрошували: Delicateka, Ресторан “Гридниця” , Ресторація Бачевських – Baczewski Restauracja, Підпільний Кіндрат, Вулик Медовий ресторан, П’яна Вишня, Трапезна Ідей, Наливки зі Львова. Серед професіоналів своїми міцними напоїми хизувалися аматори: Пані Стефа, Львівський кульїнарний клюб «Zdorowja I Spoki’j», Соломії Братах, Оксани Височанської, Анджея Кудліцкого, Ірини Сандуляк.

А крім наливок були наїдки, були співи й веселощі, а також потужне жюрі з крутими журналістами (Ігор Лильо, Олег Онисько, Андрій Чемес, Богдан Куфрик, Андрій Жолоб, Роман Шмідт) та суперовим діджеєм (Юра Середич) у складі для визначення найкращих напоїв. Ведучий дійства – Володимир Беглов.

Третє Міське Свято Наливок у Львові
Третє Міське Свято Наливок у Львові
Третє Міське Свято Наливок у Львові
Третє Міське Свято Наливок у Львові
Третє Міське Свято Наливок у Львові
Третє Міське Свято Наливок у Львові
Третє Міське Свято Наливок у Львові
Третє Міське Свято Наливок у Львові

З подачі волонтера Ірини Миронової на Святі виступав авторський вертеп від Майстерні “Мистецький простір” та актора і бійця АТО Романа Кривдика. Колядували на авто для санчастини 58 окремої механізованої бригади.

Вертеп від Майстерні "Мистецький простір" та актора і бійця АТО Романа Кривдика
Вертеп від Майстерні “Мистецький простір” та актора і бійця АТО Романа Кривдика

Завдяки Ірині Масленіковій і всій спільноті Страви Файних Господинь, які влаштували під час свята міні-ярмарок домашніх закусок відвідувачі не залишилися голодними, адже змогли просто на місці придбати недорогі закусочки.

А смаколики господинь з проекту «Шкварка» – соуси, шкварочки, паштет, маринований язик з томіжьо і домашнє вуджене сальце – були не тільки смачними, а й милували око гостей.

Смаколики господинь з проекту «Шкварка»
Смаколики господинь з проекту «Шкварка»
Смаколики господинь з проекту «Шкварка»
Смаколики господинь з проекту «Шкварка»

Організаторами забави витупили – Клуб Галицької Кухні/Klub Kuchni Galicyjskiej/Galician Cuisine Club та Музей Ідей (Museum of Ideas).

Наталка СТУДНЯ

Львівські пасіки, або найсолодша частина міста

Львівські пасіки, або найсолодша частина Львова

Хоч наша держава посідає перше в Європі і четверте в світі місце по виробленню та експорту меду, ми мало знаємо про виготовлення цього продукту. Наші предки були знаними бджолярами у всьому Старому світі. Їхню продукцію експортували ще в 16 столітті до Італії, Австрії, Німецьких земель.Галичина в ті часи була одним з центрів європейського бджільництва.

Яків Іванович Бровар. Пасіка. 1903 рік
Яків Іванович Бровар. Пасіка. 1903 рік

Бджільництво в людській історії відоме з давніх часів. Ще у древньому Єгипті займались цим промислом. В Європі одними з перших пасічників були мешканці острова Крит, бджільництво тоді називали мінойським ремеслом. Греки зброджений напій з меду почали вживати раніше за вино.

На Русі бджільництво починає свій шлях(принаймні той, який можна прослідкувати) з 10 століття. Історики говорять, що слов’яни найдосконаліше з поміж усіх оволоділи майстерністю пасічників. Варто згадати що батьком раціонального рамкового бджільництва є українець Петро Іванович Прокопович.

Пам’яттник Петру Прокоповичу селі Пальчики Бахмацького району Чернігівської області.
Пам’яттник Петру Прокоповичу селі Пальчики Бахмацького району Чернігівської області.

 До нього, бджіл розводили в колодах, а щоб добути мед бджолину сім’ю доводилось знищувати. Прокопович розробив рамковий вулик. Який в рази полегшував роботу на пасіці і дозволяв слідкувати за розвитком бджолиної сім’ї.

У Галичині в 15 столітті існувало два види пасік: природні та домашні. Природні – це такі, де бджіл розводили в дуплах дерев. Домашні ж пасіки розташовувались на території двору чи бджолярського господарства. А такі також були в ті часи, комахи мешкали в колодах (перші версії вулика) «стояках» чи «лежаках».

Кам’яниця Шимоновича (площа Ринок 15)
Кам’яниця Шимоновича (площа Ринок, 15)

Найбільшими пасіками Львова, в пізньому середньовіччі, володіли два львівські вірменські роди Шимоновичі та Бернатовичі. Вони, починаючи з 16 століття, заклали на околицях міста великі бджолярські господарства, що починались у той час в районі де сьогодні вхід у лісопарк Погулянку.

Кам’яниця Бернатовичівська (площа Ринок, 8).
Кам’яниця Бернатовичівська (площа Ринок, 8).

Ці пасіки дали назву цілій місцевості у Львові – «Пасіки». Частини сучасних районів Личаківського та Сихівського. Вулиця Пасічна свою офіційну назву отримала в 1871 році, тоді вона називалась «Пасічна дорога» і простягалась до місця, де нині знаходиться перехрестя з вулицею Медової печери.

Галичани були любителями звеселяючих напоїв з меду. Бджолиний мед переварювали з горілкою(якої до речі виготовлялось дуже мало у Львові) і закопували в діжках у землю(щоб діжка не трісла, бо обручі могли не витримати). Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі 3-ьох миль від центру міста.

Вулиця Пасічна. Львів. Фото взято з uk.wikipedia.org
Вулиця Пасічна. Львів. Фото взято з uk.wikipedia.org

Бортництво (лісове бджільництво) розведення бджіл в бортях проіснували на території Галичини до кінця 19 століття. Так у селі Тур’є на Львівщині наприкінці 19 століття налічувалось 4.5-5 тисяч бджолиних роїв.

Наприкінці 40 років 19 століття в Галичині фіксується спад бджільництва. В 1847 році на 5 засіданні галицького господарського товариства піднімалось питання про занепад бджільництва краю.

Причини занепаду пов’язували з багатьма факторами: нераціональне господарювання, медова десятина(мед з кожного 10 вулика віддавався власнику землі) проіснувала до кінця 19 ст. та ін.

В 1806 році у Львові була запроваджена посада вчителя бджільництва для майбутніх священників. Ним став Мартін Куральт (професор Львівського університету, масон). Його курс став першим в такому роді на території України. В 1807 році він перевидає посібник, відомого в той час словенського пасічника Антоніна Янші «Трактат про роїння бджіл».

Герб міста Перемишляни. Львівська обл.
Герб міста Перемишляни. Львівська обл.

Бджільництво у Львові та на Львівщині загалом було важливою складовою сільського господарства. Тогочасна преса неодноразово піднімала різноманітні питання з цієї сфери, зокрема про економічно вигідне ведення самого господарства. Етнографи, Білявський, описували безліч пасік і різноманітних способів ведення бджолиного господарства в Галичині.

На 1857 році в Перемишлянах було засновану бджолярську школу, яка стала однією з перших не тільки на території Галичини, але й у Європі. Глибоке коріння бджільництва у цих краях засвідчує герб міста на якому зображено вулик.

У Львові проходить фестиваль «Свято меду» та багато інших культурних заходів, де представлені вироби народного господарства та ремісників і все це важко уявити без пасічників та їхньої продукції.

 Максим СЕРЕДА

Джерела.

  1. Ярослав Пастернак. Галич / Енциклопедія українознавства : Словникова частина : в 11 т. / Наукове Товариство ім. Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк ; Львів : Молоде життя, 1954–200
  2. Історія Львова. У трьох томахІн-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України . — Львів : Центр Європи, 2006.
  3. http://lnu.edu.ua/slavistyka/n55/025.pdf

В Музеї Михайла Грушевського презентували фільм

В Музеї Михайла Грушевського відбулася презентація фільму

У п’ятницю, 22 січня 2016 року, у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул.І.Франка, 154) відбулася презентація документального фільму «Галицька весна української ідеї», присвяченого 150-річчю від дня народження Михайла Грушевського.

Тарас Каляндрук та Марія Магунь
Тарас Каляндрук та Марія Магунь

Презентував фільм режисер та сценарист картини Тарас Каляндрук, який розповів, що спонукало його до зйомок та чому у фільмі зроблено акцент саме на львівський період життя та творчості Михайла Грушевського, який припадає на 1894-1914 рр.

Консультантами фільму під час зйомок були Михайло Гнатюк, Іван Сварник та Марія Магунь, які також виступили під час представлення картини.

Марія Магунь
Марія Магунь

Заслужений працівник культури, директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь розповіла про те, як відбувалися зйомки у музеї та наголосила, що 2016 рік проголошено роком Михайла Грушевського і дуже важливим є те, що у музеї він розпочався презентацією фільму саме про львівський період життя вченого.

Михайло Гнатюк
Михайло Гнатюк

Доктор філологічних наук, професор кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства ЛНУ ім.І.Франка Михайло Гнатюк зауважив, що символічно, що фільм про Михайла Грушевського презентується саме 22 січня, у День Соборності України, адже ця непересічна особистість уособлює собою українське єднання. Розповів про передумови приїзду вченого до Львова у 1894 році, як викладача на кафедру історії України Львівського університету, а також про відносини двох Геніїв українського народу – Михайла Грушевського та Івана Франка.

Іван Сварник
Іван Сварник

Кандидат історичних наук, голова Археографічної комісії Наукового Товариства ім.Шевченка Іван Сварник повідав про Михайла Грушевського, як творця модерної української нації, про учнів його Львівської історичної школи та про найбільшу працю вченого – «Історію України-Руси», написання якої він розпочав у Львові.

Зиновій Суходуб
Ольга Манюк
Марія Магунь

Після перегляду фільму усі охочі висловили свої думки з приводу побаченого, обговорили можливості подальшої праці, а також побажали творчого поступу авторові картини в майбутньому.

Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові

«Живий ланцюг» 1990-го року у Львові

22 січня є особливою датою в історії нашої держави. Саме цього дня 97 років тому українські землі, вперше, після багатьох століть роз’єднаності, поєднались в одну державу. І хоча, вже незабаром, їх знову силоміць розділили, та цей день не стерся з пам’яті українців. Доказом цього став так званий «Живий ланцюг» між Львовом та Києвом, що простягнувся зусиллями сотень тисяч, а то і мільйонів людей, у переддень 71 річниці відзначення цієї історичної події.

Мітинг з нагоди підписання Акту Злуки між ЗУНР та УНР в Києві. Фото 1919 року
Мітинг з нагоди підписання Акту Злуки між ЗУНР та УНР в Києві. Фото 1919 року

22 січня, як день, коли відбувалось возз’єднання ЗУНР І УНР, не було випадковою датою. За рік до того, 22 січня 1918 року, Центральна Рада УНР видала свій славнозвісний IV Універсал, що проголошував незалежність Української Народної Республіки. Тож проголошення «Акту Злуки» цього ж числа мало стати символічним святкуванням річниці загаданого Універсалу. Ці події, уже майже 100-літньої давності, бережуть кілька цікавих та маловідомих фактів. Зокрема, ініціатором об’єднання виступала саме ЗУНР, а не УНР, яка контролювала більшу частину українських земель. Про це свідчить той факт, що перші переговори про об’єднання велися представниками ЗУНР ще з урядом Української Держави гетьмана Скоропадського. Також, усім любителям історії відоме фото мітингу на Софійській площі в Києві, яке датоване 22 січням 1919 року. Та чомусь, не має аналогічних світлин зі Львова. Та це і не дивно, оскільки Львів у тих подіях участі тоді вже не приймав, адже перебував під контролем поляків, а столицею ЗУНР на той час став Станіславів (Івано-Франківськ). Цікавим є і факт про юридичну сторону «Акту Злуки». Де-юре, він не проіснував і року, оскільки був денонсований Західною Областю УНР (так тепер звалась ЗУНР) 4 грудня 1919 року, через неузгоджені дії Симона Петлюри.

Учасники "Живого ланцюга" на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з "Історична Правда"
Учасники “Живого ланцюга” на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з “Історична Правда”

Перше ж офіційне святкування дня Соборності відбулося не у 1990 році, а ще в 1939-му. Святкували тоді 20 річницю знакової події в Карпатській Україні. А от в 1990 році відбулося перше масове святкування. І передував цьому святкуванню «Живий ланцюг».

День Соборності 1990 року у у Львові. Фото 1990 року
День Соборності 1990 року у у Львові. Фото 1990 року

Ідея «Живого ланцюга» між містами не була чимось новим, адже за два роки до того подібна акція відбулася в Прибалтиці. Там «живий ланцюг» об’єднав три столиці – Вільнюс, Ригу та Таллінн. Ініціаторами ж повтору такої акцію в Україні були члени Народного руху України, зокрема брати Горині. Ідея не виглядала утопічною, оскільки вже кілька років в УРСР відбувалися різноманітні масові мітинги.

Кілька шеренг "Живого ланцюга" на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВР
Кілька шеренг “Живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВР

Можливо, когось цікавить питання, чому ж ланцюг був 21 січня, а не 22-го. Причина була цілком практична. 22 січня припадало на понеділок, а ось 21-го була неділя. Задіяти таку велику кількість людей у будній день було б неможливо, тож подію і змістили на день. Саме завдяки такій зміні організаторам вдалося залучити, за різними підрахунками, від 500 тисяч до 3 млн українців.

Так званий "вузол живого ланцюга" на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з Укрінформ
Так званий “вузол живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з Укрінформ

В 1990 році Україна простягалася не тільки від Львова до Києва, але і далі на Схід, проте організатори акції були реалістами. Якщо в західній частині України ідея підтримувалася майже всіма, то вже навіть на Житомирщині і Київщині ентузіастів було менше. Під час самої акції це проявилось в тому, що у Львові, до прикладу, люди стояли в кілька шеренг, в той час як між Києвом і Житомиром проміжки між людьми досягали 10 метрів. Проте, представники зі східної частини України не були пасивні, і багато делегацій прибуло до Києва, щоб долучитися до акції.

Хоча офіційно «Живий ланцюг» іменувався «між Львовом і Києвом», та починався він не у Львові. Офіційним початком основного «ланцюга» вважалося місто Стрий на Львівщині. Але від нього простягалося ще два «ланцюги» до Івана-Франківська та на Закарпаття. Доєднати до «ланцюга» Івано-Франківськ було важливо, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР в 1919 році. Таким чином «живий ланцюг» простягався практично на 700 км.

Учасники "Живого ланцюга" на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Учасники “Живого ланцюга” на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Учасники "живого ланцюга" на вул. Личаківській. Фото 1990 року. Взято з "Територія терору"
Учасники “живого ланцюга” на вул. Личаківській. Фото 1990 року. Взято з “Територія терору”

Акція «Живий ланцюг» відбувалася у ще тоді радянській Україні, та панував на ній вже дух незалежності. Це засвідчувала велика  кількість синьо-жовтих прапорів, що майоріли по всій протяжності «ланцюга». І влада на це змушена була закривати очі. Цікаво, що організатори акції фактично не відчули жодної протидії влади. Свій внесок до реалізації задуму зробили й профспілки, які забезпечили акцію транспортом, який розвозив учасників по трасі, до тих місць де бракувало людей.

Мітинг біля Ратуші з нагоди дня Соборності. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Мітинг біля Ратуші з нагоди дня Соборності. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш

У Львові дана акція завершилася ще й масовим мітингом. Його учасники переживали емоційне піднесення. Лунали розмови про незалежність України. І очевидно не дарма, адже уже за півтора року після «Живого ланцюга» Україна і справді стала незалежною.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

«Живий ланцюг»: Галичина + Київ // http://zbruc.eu/node/31823

“Ланцюг Єднання” у січні 1990 року. Родинні ФОТО // http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2013/01/23/109614/#13

Виповнилося 25 років “Живому ланцюгу” між Львовом та Києвом до дня Соборності // http://www.memory.gov.ua/news/vipovnilosya-25-rokiv-zhivomu-lantsyugu-mizh-lvovom-ta-kievom-do-dnya-sobornosti

У 1990 році мільйони ще “радянських” українців побудували “живий ланцюг” від Києва до Львова // http://vikna.if.ua/news/category/politics/2015/01/22/28589/view

25 років тому “живий ланцюг” до Дня Соборності з’єднав Київ та Львів // http://gazeta.ua/articles/history/_25-rokiv-tomu-zhivij-lancyug-do-dnya-sobornosti-zyednav-kiyiv-ta-lviv/605257

Музичні вулиці Львова. Вулиця Михайла Вербицького

Музичні вулиці Львова. Вулиця Михайла Вербицького

Життя й діяльність Михайла Вербицького (1815-1870) – автора національного гімну України, проходили в різних частинах Західної України: народився майбутній композитор на Лемкiвщинi в селі Явірник Руський, вчився у Перемишлі та Львові, кілька років переїжджав з однієї сільської парохії на іншу, а в 1852 р. осів у селі Млини на Яворівщині (тепер – Республіка Польща).

Львів у цьому переліку посідає важливе місце, адже саме у Львові відбувалося становлення Михайла Вербицького як музиканта і громадянина. Вступивши у 1834 р. до Львівської духовної семінарії, він активно займався музикою: керував хором семінарії, опановував гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. Він є автором першого в Україні посібника “Поученіє Хітари”.

О. Михайло Вербицький
О. Михайло Вербицький

У другій половині сорокових років ХІХ ст. Михайло Вербицький звернувся до духовної музики – і в цей період написав повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створив знаменитий великодній концерт “Ангел вопіяше” та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років ХІХ ст. налагодилося активне театральне життя, М. Вербицький поринув і в цю сферу, створюючи музичні номери до українських театральних вистав. Завдяки музиці М. Вербицького ці п’єси здобували велику популярність. У цей час М. Вербицький створив музику до таких вистав як “Верховинці”, “Козак і охотник”, “Проциха”, “Жовнір-чарівник” тощо.

Церква у с. Явірник-Руський (нині - Польща), де народився М. Вербицький
Церква у с. Явірник-Руський (нині – Польща), де народився М. Вербицький

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років М. Вербицький не писав музики до п’єс. У 60-х роках з відкриттям у Львові театру товариства “Руська Бесіда” композитор знову повертається до жанру співогри. Для цього театру М. Вербицький написав побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”, “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Школяр на мандрівці” тощо.

Життєві обставини склалися так, що лише у 1850 році М. Вербицький отримав єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1852 року він не оселився у Млинах, де прожив решту свого життя. В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику.

Отець Михайло Вербицький. Фото кін. 1860-х років. Фонди Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.
Отець Михайло Вербицький. Фото кін. 1860-х років. Фонди Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

Останні два приїзди М. Вербицького до Львова 1869 і 1870 рр. були пов’язані з лікуванням в одній з львівських лічниць (у нього був рак). І навіть перебуваючи на лікарняному ліжку, М. Вербицький весь свій час присвячував музиці: давав уроки молодому українському композитору Віктору Матюку, який став першим літописцем життя і творчості о. Михайла Вербицького. Перенесена операція не дала бажаних результатів і 7 грудня 1870 року серце Михайла Вербицького зупинилося. Його поховали у Млинах.

Обкладинка нотного видання "Ще не вмерла Україна" з фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича.
Обкладинка нотного видання “Ще не вмерла Україна” з фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича.

У радянський період ім’я Михайла Вербицького було заборонене саме через гімн “Ще не вмерла Україна” і лише у Незалежній Україні почалося відродження музичної спадщини видатного українського композитора.

У 1992 році вулицю М. Даргомижського, що з’єднувала вулиці Коперника і Степана Бандери, було перейменовано на честь Михайла Вербицького.

Вулиця Михайла Вербицького у Львові, фото 2015 року.
Вулиця Михайла Вербицького у Львові, фото 2015 року.

Ця вулиця з 1888 р. називалася Хшановською на честь Софії Хшановської, дружини коменданта Теребовлі, яка відзначилася мужністю під час турецької облоги міста 1675 року, в часи німецької окупації – Фоґельвайдельґассе, з 1946-го – Даргомижського на честь російського композитора ХІХ століття. Забудови виконані у стилях класицизму і сецесії. Окрасою вулиці є колишня вілла архітектора Людвіка Бальдвіна-Рамулта (Вербицького,4), споруджена за його власним проектом у 1890 р., один із характерних зразків неоґотичної архітектури Львова з елементами мальовничого стилю. Будівля є пам’яткою архітектури (ох. № М-74).

Церква в с. Млини (тепер в Польщі у гміні Радимно, Ярославського повіту, Підкарпатського воєводства), де з 1852 о. Михайло Вербицький був парохом.
Церква в с. Млини (тепер в Польщі у гміні Радимно, Ярославського повіту, Підкарпатського воєводства), де з 1852 о. Михайло Вербицький був парохом.

У перші роки ХХІ століття львівське суспільно-культурне товариство «Надсяння» виступило з ініціативою спорудити за доброчинні пожертви у Львові пам’ятник о. Михайлові Вербицькому. Ідею Товариства підтримали як представники громадськості Львова, так і влада. Виконавчий комітет Львівської міської ради 25 січня 2013 року, після попереднього розгляду питання про місце встановлення пам’ятника на засіданнях профільних депутатських комісій та після проведених громадських слухань, ухвалив рішення про встановлення пам’ятника отцю Михайлові Вербицькому у сквері на розі вулиць Михайла Вербицького та Генерала Чупринки. На товариство «Надсяння» цим рішенням було покладено функції замовника на проектування, виготовлення та встановлення пам’ятника. Журі проведеного Всеукраїнського відкритого конкурсу на кращу концептуальну ідею пам’ятника, на який було подано 21 проект, визнало переможцем проект відомих львівських скульпторів Андрія і Володимира Сухорських.

Каплиця – пантеон, де похований о.Михайло Вербицький, с. Млини Підкарпатського воєводства у Польщі
Могила о.Михайла Вербицького, с. Млини Підкарпатського воєводства у Польщі

“Наші предки за свої гроші, зароблені важкою працею, будували Народні Доми, читальні «Просвіти», церкви. Ми вирішили продовжити цю славну традицію”, – зазначив голова товариства «Надсяння» п. Володимир Середа.

І ось, 27 грудня 2015 р. на завершення ювілейного року Михайла Вербицького відбулося урочисте відкриття пам’ятника, в якому взяли участь чоловічий хор “Гомін” (керівник Руслан Ляшенко) і мішаний хор товариства «Надсяння» (керівник Володимир Гнідь). В їхньому виконанні прозвучали твори Михайла Вербицького.

Пам'ятник о.Михайлу Вербицькому, 27 грудня 2015 року
Пам’ятник о. Михайлу Вербицькому, 27 грудня 2015 року

Минуло більше вісімдесяти років, як С. Людкевич написав оці рядки, які й сьогодні залишаються актуальними: “Ким є для нас Михайло Вербицький? Яке місце займає він в розвою нашої музики? Оце питання, на які повинна би дати відповідь кожна українська дитина, про що повинні б уже співати горобці на українських хатах. Але, здається, на жаль, не буде зайвим і в цім місці цю справу ще раз коротко з’ясувати. Михайло Вербицький – це перший піонер української музики на Галицькій Україні в 40-х роках минулого століття, себто в часах, коли у нас ще не було ні Лисенка, ні “Запорожця за Дунаєм”…; він є найбільшим нашим після Бортнянського духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині…

Вербицький є нашим симфоніком, а десяток його т. зв. симфоній (а радше увертюр) – першою талановитою спробою української симфонічної музики в Галичині й на Україні взагалі, тим наріжним каменем, від якого починає творитись ця література.

Станіслав Пилипович ЛЮДКЕВИЧ
Станіслав Пилипович Людкевич

У Вербицькім ми маємо першого галицького плідного оперетиста, якого оперети та мелодрами, числом понад 10, становили у нас відповідник до “Наталки Полтавки” та “Марусі”…

У Вербицькім ми маємо й останнього композитора-гітариста, для якого гітара була фортепіано, який написав кільканадцять зшитків пісень з гітарою і гітарових творів…

Вербицький для нас є не тільки музикою, але також символом нашого національного відродження в Галичині”.

Підготувала Роксоляна ПАСІЧНИК
старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Джерела:

  1. Володимир Середа, голова товариства «Надсяння»: Гідно вшануймо пам’ять отця Михайла Вербицького http://gorodok-rada.org.ua/node/4938
  2. Прадідівська слава. Українські пам’ятки http://www.pslava.info/LvivM_VerbyckogoVul,215031.html

У день обіймів усі охочі змогли пообійматися з львівськими “зірками” (відео)

У день обіймів усі охочі змогли пообійматися з львівськими "зірками"

Вчора 21 січня 2016 року, в Міжнародний день обіймів, у ТЦ «Скриня», що у Львові вулиці Городоцькій, 179 , всі охочі могли зовсім вільно пообійматися з відомою львівською співачкою Лілею  Ваврін, скрипалем-віртуозом Олександром Божиком, ведучою радіо ФМ Галичина Ерікою Шановною та багатьма іншими відомими львів’янами.

“Обійми зігрівають, надихають, оберігають від самотності. Тому я з великою радістю поділюся шматочком свого тепла з усіма відвідувачами торгового центру”, – розповіла Ліля Ваврін.

Загалом відвідувачі ТЦ “Скриня”  дуже позитивно, не зважаючи на вік, реагували на пропозицію обійнятися. Були тут і львів’яни і приїжджі, і молодь і старші. Всім обійми дарували хороший настрій і посмішку на обличчі.

Міжнародний день обіймів — щорічне свято, що відзначають 21 січня. За традицією, цього дня можна дружньо обіймати навіть незнайомих людей. Свято виникло 21 січня 1986року в Каро (Мічиган), США, у 70-х роках XX століття, сформувавшись в студентському середовищі західноєвропейської молоді, але точні обставини його появи невідомі. Саме в цей день хлопці та дівчата обіймали один одного без жодного інтимного натяку. За своєрідним «повір’ям», під час дружніх обіймів люди обмінюються душевним теплом. Існують і «наукові» обґрунтування корисності обіймів: доброзичливі дотики підвищують імунітет, стимулюють центральну нервову систему, підвищують у крові рівень гемоглобіну, а також іншого гормону – окситоцину, що викликає доброзичливе ставлення до інших людей.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Будівля яка втілила Галичину, або що зображено на головному корпусі Франкового Університету

Колишній будинок Галицького сейму (тепер головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка) окрім своєї утилітарної мети, несе ще й значний пласт більш глибоких смислів. І втілювали їх як скульптури на фасаді, так і цілий ряд елементів інтер’єру. Чимало з нас, проходячи повз будівлю Університету, не звертає на це увагу. А дарма. Адже і у наші дні, полишивши на мить свої буденні турботи, достатньо лише підняти голову, щоб полинути у таємничий світ скандалів, таємниць та символів ХІХ століття.

Проект будівлі Галицького сейму розробив директор львівського міського будівельного управління Юліуш Гохберґер у 1876–1877 рр. Роботи зі спорудження розпочались 1 квітня 1878 р. і основні роботи завершили влітку 1881 р. У липні цього ж року будівлю освятили, а через два місяці в її стінах розпочала роботу чергова сесія сейму. У 1906–1907 рр. архітектор А. Каменобродський керував надбудовою четвертого поверху і розширенням будинку сейму. Галицький сейм займав приміщення до 1914 р., а у 1923 р., туди було перенесено Університет ім. Яна Казимира.

Будівля Галицького сейму.
Будівля Галицького сейму.

За цими сухими фактами ховається складна історія українсько – польських взаємин та державних стратегій Габсбургів у ХІХ столітті. В силу певних обставин, від 70-х рр. ХІХ ст., польський національний рух отримав найсприятливіші умови для свого розвитку. Тому скульптурне оздоблення будівлі було одним з найбагатших у Львові, але й несло в собі цілий ряд символічних елементів. До роботи над ним долучилися Леонард Марконі, Теодор Ріґер, Тадеуш Баронч, Зиґмунт Трембецький, Фелікс Мікульський, Зиґмунт Ґорґолевський.

Пам’ятник Теодору Ріґеру. Сучасне фото.
Зиґмунт Ґорґолевський

По обидва боки від центральної осі всередині будинку, на рівні галереї, перед входом до зали засідань, раніше були розміщені дві скульптурні групи, що їх виконав Зиґмунт Трембецький і які, звісна річ, були невипадковими. Вони представляли чотирьох польських і давньоруських правителів: князів Мєшка І та Володимира Великого, які символізували хрестителів українців і поляків, а також короля Казимира III та князя Ярослава Мудрого. Під час Другої світової війни, ці скульптури зникли.

Зал засідань
Зал засідань

На другому поверсі будинку розташовувалась сама зала засідань Крайового сейму і т. зв. “зала маршалів”. Залу засідань прикрашали полотна відомого Яна Матейка – залу засідань – картина “Люблінська унія”, залу маршалів — “Конституція 3 травня 1791 p.”. Зараз вони знаходяться у Варшаві. В залі маршалків висіли портрети маршалків крайового сейму. Таке оздоблення також було невипадковим і всіляко підкреслювало польський характер того, що відбувалося усередині.

“Конституція 3 травня 1791”. Полотно Яна Матейка.
“Люблінська унія”. Полотно Яна Матейка.

Головна скульптурна група має назву “Опікунський дух Галичини”, і була створена у 1880–1881 рр. скульптором Теодором Ріґером в Італії. У центрі композиції ми бачимо жіночу постать — Галичину, яка простягає руки до розміщених з обох сторін Дністра і Вісли, які символізували українці і поляків. За майстерно виконану роботу він отримав звання почесного члена Флорентійської академії мистецтв. Традиційний для академічного мистецтва характер мають фігури створені Зиґмунтом Трембецьким та Феліксом Мікульським. Вони виконали постаті, які символізують Віру і Справедливість, та Освіту і Працю. Дев’ять левів навколо вінця будинку, що тримали щити з гербами міст королівства Галичини, ймовірно, авторства Тадеуша Баронча.

Вигляд фасаду Львівського університету. Сучасне фото.
“Опікунський дух Галичини”
Скульптурна група “Освіта”
“Освіта”
Скульптурна група “Праця”

Отже, в черговий раз проходячи повз будівлю головного корпусу ЛНУ імені Івана Франка, зверніть свою увагу на речі яких ви раніше не помічали. Вони несуть на собі відгомін буремних подій минулих епох і не такі прості як здається на перший погляд.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

  1. Вул. Університетська, 1 – головний корпус ЛНУ ім. І.Франка (Режим доступу:http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=293)
  2. Урбаністичні образи (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/uid/)
  3. Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie (Режим доступу: http://www.lwow.home.pl/ujk.html)

Львівська вулиця, будинки якої починаються з 20 номера

Львівська вулиця, будинки якої починаються з 20 номера

У Львові є дуже багато вуличок та закамарків. І всі вони мають свою особливість. Сьогодні мова піде про одну з них. Якщо піднятися вгору від кінцевої зупинки трамваю № 4 (кільце “Вулиця Мушака”) можна потрапити на вулицю, яка ніби перерізає пагорб. Вона плавно «виходить» з вулиці Іларіона Свєнціцького і простягається над вулицею Василя Стуса.

Кільце "Вулиця 30-річчя Перемоги" (Кільце "Вулиця Мушака"), вересень 1978 р
Кільце “Вулиця 30-річчя Перемоги” (Кільце “Вулиця Мушака”), вересень 1978 р

Це вулиця Юрія Мушака і її особливістю є те, що нумерація будинків на ній починається одразу з 20 номера. Щоправда тут вона не одна така. Трішки далі в неї вливається вулиця Миколи Лемика, яка теж не має початкових номерів.

Вулиця Інститутська (сучсна Мушака), 1950-1960 рр.
Вулиця Інститутська (сучсна Мушака), 1950-1960 рр.

Єдина нумерація будинків для цих вулиць збереглася через те, що всі три (Свєнціцького, Мушака та Лемика) раніше були однією вулицею, яку з 1885 року перейменовували сім разів: Двєрніцького (1885 р.), Голонівська (1941 р.), Двєрніцького (з липня 1941 р.), Бадґассе (1943 р.), Двєрніцького (1944 р.), Інститутська (1946 р.), 30-річчя перемоги (1975 р.). У 1991 році частині великої вулиці змінили назву на честь відомого латиніста, перекладача, педагога Юрія Мушака.

Початок вулиці Мушака. Таблиця на будинку № 20
Початок вулиці Мушака. Таблиця на будинку № 20

Юрій Мушак народився в 1904 році у бойківському селі Брєза. Закінчив гімназію в Долині, згодом навчався у Віденському університеті. Повернушись до Галичини спочатку викладав у Тернопольській гімназії, а з 1939 року працює на кафедрі класичної філології Львівського університету.

Саме Юрій Мушак вперше переклав з давньогрецької на українську мову твори античного байкаря Езопа, а також фрагменти філософських творів Геракліта, “Поетику” Арістотеля, а ще твори Платона та Плутарха. Окрім того був автором підручника з латинської мови.

Юрій Мушак
Юрій Мушак

“Ходяча енциклопедія” – так називали його семінаристи у яких професор викладав грецьку мову та літературу, а ще називали його Гефайстом – на честь бога, якого живив вогонь і який вічно трудився у вогненній кузні, виковуючи із заліза дорогоцінні клейноди. Його унікальна інтелектуальність полягала в тому, що був добре обізнаний з усіма сферами літератури, мистецтва і науки. Не було такого питання, на яке не дав би вичерпної відповіді. Його безмежно любили студенти та й він почувався в їх середовищі просто і невимушено. Мав свою методу викладання, а ще на його заняттях студенти співали латиною в інтерпретації викладача і «диригента» «Розпрягайте хлопці коні».

Помер Юрій Мушак у 1973 році у Львові. Поховали його на 19-му полі Личаківського цвинтаря. На могилі встановлений пам’ятник із чорного габро з бронзовим барельєфом роботи Емануїла Миська.

Тож не дивно, що у 1991 році вулицю, поблизу якої Юрій Мушак проживав з родиною, назвали в честь його імені.

Кам'яниця за сучасною адресою Мушака 22, поч. ХХ ст.
Кам’яниця за сучасною адресою Мушака 22, поч. ХХ ст.

Забудована вулиця у стилях сецесія і конструктивізм та має кілька цікавих архітектурних об’єктів. Одразу ж на її початку звертає на себе увагу будинок з кількома вежами та різними оздобами, серед яких — фреска Божої Матері. Це кам’яниця під номерами 22-24, яка збудована у 1905 році за проектом І.Долинського.

Будинок по вулиці Мушака 22, 2016 рік
Будинок по вулиці Мушака 22, 2016 рік

Будинки №№ 48, 50, 52 (архітектори Г. Заремба та М. Хшановський), побудовані протягом 1913 року в стилі пізньої сецесії, мають неокласицистичний декор, і в їх архітектурних деталях спостерігається зародження функціоналізму, який базувався на відповідності форми споруди її утилітарному призначенню.

У будинку № 48 до 1944 року були адміністративні та житлові приміщення товариства монахів-місіонерів св. Вінсента де Пауло. А поблизу, на сусідній вулиці (тепер В. Стуса, 2), у 1937 — 1939 рр. за їх сприяння розпочато будівництво костелу. Після війни в недобудованій будівлі містилися склади вина. А у 1970-х на його фундаментах збудували спортивний комплекс “Трудові резерви”.

Будинок по вулиці Мушака 48, 2016 рік
Будинок по вулиці Мушака 50, 2016 рік
Будинок по вулиці Мушака 52, 2016 рік

У сусідньому будинку №50 мешкали відомі митці: різьбяр Зиґмунт Курчинський (1886-1953) та архітектор і живописець Вєслав Ґжимальский (1881-1941). Перший — скульптор, який плідно працював з архітектором Альфредом Захаревичем та прикрасив своїми барельєфами багато будинків Львова. Другий- професор Львівської Політехніки , у 1920-х роках викладав “науку художнього оформлення” у Художньо-промисловій школі.

"Химера" на будинку по вулиці Мушака 48, 2016 рік
“Химера” на будинку по вулиці Мушака 48, 2016 рік

Будинки під №№ 48 та 50 оздоблені особливо. Вони прикрашені барельєфами Владислава Яроцького “Химера” (правда більше подібну до грифона) та “Війна” ( в образі екзотичного воїна).

А сам живописець мешкав у будинку під № 52, який належав братам Яну та Стефану Свйонтковським, поруч з санаторієм для душевно хворих, яким керували ті ж брати Свйонтковські.

Терапевтичне відділення 4-ї міської клінічної лікарні, 2016 рік
Терапевтичне відділення 4-ї міської клінічної лікарні, 2016 рік

Будинок санаторію розташований під № 54, в затишному місті на природному підвищенні. Проект передбачав зручний під’їзд до вхідних дверей, також можна було піднятися сходами коротшою дорогою. Тепер у цьому приміщенні терапевтичне відділення 4-ї міської клінічної лікарні.

Скульптура роботи Валентина Подольського, 2016 рік
Скульптура роботи Валентина Подольського, 2016 рік

Перед будинком скульптура роботи Валентина Подольського – юнак, який сидить і тримає в одній руці змію, а в другій – чашу – символ медицини. Скульптуру встановлено у 1970-х роках ХХ ст.

Український Католицький Університет, 2016 рік
Український Католицький Університет, 2016 рік

У верхній частині вулиці Мушака за № 17 (інша адреса Свенціцького 17) розташована будівля Українського Католицького Університету. Це монументальна споруда зведена за проектом львівського архітектора Владислава Дердацького у 1924–1926 рр. як VІІІ гімназія ім. Короля Казимира Великого (в радянський період – середня школа № 14). У середині 1996 р. будинок було передано Львівській Богословській академії, заснованiй у 1928 р. митрополитом Андреєм Шептицьким i відновленій у 1994 р., з 2002 року – університет.

Каплиця Українського Католицького Університету, 2016 рік
Каплиця Українського Католицького Університету, 2016 рік

Будинок гімназії зведений у стилі пізнього модерну. Чотириповерховий, цегляний, тинькований, з трьома ризалітами на головному фасаді. Внутрішнє планування коридорного типу. Центральний ризаліт завершений трикутним фронтоном. Споруда покрита високим чотирисхилим дахом з люкарнами, критим червоною дахівкою.

До будинку примикає каплиця з апсидою і фігурним рельєфом на південному фасаді. Пам’ятка – характерний приклад громадської споруди Львова 1920-х рр.

Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік
Вулиця Юрія Мушака, 2016 рік

Закінчується вулиця на підйомі до вулиці Дібровної та коло спуску до вулиці Стуса. Колись тут були садиби львівських міщан, адже близькість парку Залізні Води створювали мальовничу місцину для відпочинку. І сьогодні вуличка залишається ще одним цікавим куточком Львова.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

  1. Роксоляна Загайська. Вулиця Юрія Мушака у Львові. http://postup.brama.com/usual.php?what=44675
  2. Ігор Мельник . Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
  3. Тихон Лещук. Унікальний вчений-енциклопедист http://postup.brama.com/dinamic/i_pub/usual.php?what=23077
  4. http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=169
  5. https://www.facebook.com/lviv1256/photos

 

 

1...626627628...708сторінка 627 з 708

Популярні статті:

Достеменно не відомо, чому саме вепр став символом цього будинку. Фото із Вікіпедії

Вепр на фасаді: Таємниця єдиного «кабанячого» будинку у Львові

У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
Українська кутя

Рецепти 12 страв на Святий вечір

Вулиця, що з'явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Вулиця, що з’явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Топ-10 найвідоміших храмів Львова

Топ-10 найвідоміших храмів Львова

Сколе, 1937. Світлив Юзеф Тежицький

Яким було Сколе на унікальних фото 1937 року

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?