Вчора, 8 лютого 2016 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. С. Крушельницької, 23) відкрилась виставка-презентація архіву Оксани Паламарчук “Світ моїх зацікавлень”.
Виставка-презентація архіву Оксани Паламарчук (1931-2006) присвячена 85-річчю від дня народження відомого львівського музикознавця, театрознавця, журналіста.
Це презентація матеріалів, які пані Оксана дарувала Музеєві Соломії Крушельницької у Львові впродовж багатьох років. Тут представлені афіші і програмки Львівської опери, книжки і журнали 1900-2000 рр., рукописи листів, авторські видання Оксани Паламарчук.
Cтарший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Роксоляна Пасічник
оловний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірина Криворучка
Презентацію архіву розпочала старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Роксоляна Пасічник. Вона розповіла про історію життя Оксани Паламарчук, її творчість, дослідницьку діяльність, та розповіла про унікальні експонати виставки.
Далі головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірина Криворучка продовжила презентацію розповіддю про історію формування архіву Оксани Паламарчук в фондах Музею Соломії Крущельницької.
Олександр Зелінський на відкритті виставки-презентації архіву Оксани Паламарчук “Світ моїх зацікавлень”
Любов Козак на відкритті виставки-презентації архіву Оксани Паламарчук “Світ моїх зацікавлень”
На завершення слово взяли люди, котрі особисто знали Оксану Паламарчук. Спогадами про неї поділилися Олександр Зелінський, Любов Козак та Галина Ярема.
Виставка триватиме в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. С. Крушельницької, 23) до 22 лютого 2016 року.
Як це не дивно, але вуличка, що колись знаходилась далеко поза львівським Середмістям, практично на окраїні міста, є однією з найдавніших вулиць міста, яка, однак, з минулих віків не зоставила собі нічого, окрім костелу, невеличкого ставку та загадкових історій з ринками на цій вулиці. Мова іде про вулицю Тершаківців.
Впорядкування вул. Госєвського (Тершаківців) на початку XX ст. За огорожею помітні торгові ятки. Фото 1906-1910 рр.
Історія вулиці Тершаківців бере свій початок ще в далекому XV ст., коли німець Петро Айзенгітель заклав тут першу оселю. Однак, перша відома назва вулиці походить уже з наступного, XVI ст.. Відомо, що у 1579 році ця територія носила назву площа Воробляча. Назву цю очевидно слід пов’язувати із Вороблячим ставом, що розташовувався поруч цієї вулиці. Першим же картографічним планом, на котрому позначено цю вулицю є план Жана Ігнація де Дефі, що датований 1766 роком. На ньому помітно, що вулиця тоді була в двічі меншою, простягаючись тільки від сучасної вул. Левицького до площі перед костелом монастиря Сакраменток. Другу половину теперішньої вулиці Тершаківців у ті часи займав сад з великим ставом.
Натовп на вул. Госєвського (Тершаківців) з нагоди невідомої події. Фото поч. XX ст.
Найдавнішою спорудою вулиці Тершаківців є костел монастиря Сакраменток. Первинна будівля костелу з’явилась ще в 1718 році. Це була фахверкова споруда, на зразок тих, якими засіяна вся стара Європа. Проте, проіснувала ця споруда тільки до 1743 року. Того ж року розпочато будівництво мурованого храму, проект котрого розробив відомий будівничий Бернард Меретин. У 1780 році будівництво довелося припинити. На той час костел був майже добудований, за винятком вежі. За продовження будівництва взялись аж через сто років, у 1881 році, однак фактичні роботи розпочались у 1884 році. У 1887 році вежу було завершено, однак вкрай невдало. Тому, в 1902-1906 році проводяться ще одні будівельні роботи, в ході яких вежа отримала свій сучасний вигляд.
Вигляд костелу монастиря Сакраменток на поч. XX ст. Помітно відсутність балкону та головного входу до костелу. Фото поч. XX ст.
Вигляд костелу монастиря Сакраменток після реконструкції 1902-1906 рр. Листівка 1906 року
Після війни монастир разом з костелом дістався Ветеринарній академії. В келіях було влаштовано студентський клуб «Данко», а в самому костелі спортзал. Тільки в 1990-х роках костел було відреставровано коштом викладачів академії та передано УГКЦ. В грудні 1995 року його освячено як храм Святої Трійці.
Початкові розміри Вороблячого ставу та саду біля монастиря Саакраменток. План міста Львова 1766 року
З XVIII ст., після заснування монастиря, сад, що розташовувався поруч, дістався у володіння сестер сакраменток. Окрасою цього саду був вже згадуваний Вороблячий став. Сучасний ставок на території Ветеринарного університету є лише невеличким залишком цієї водойми. А в давніші часи став простягався аж до теперішньої будівлі Педагогічного коледжу. В середині XIX століття на цьому ставі облаштовано купальні для жінок, які однак було закрито в 1946 році через незадовільний стан води.
Жінка з дитиною на вул. МЖінка з дитиною на вул. Марченка (Тершаківців) на фоні костелу, в котрому на той час містився спортзал. Фото 1950-1955 рр.арченка (Тершаківців) на фоні костелу, в котрому на той час містився спортзал. Фото 1950-1955 рр.
Вулиця Марченка (Тершшаківців). Позаду хлопчика помітно ринок та ще не знищений сад. Фото 1950-1955 рр.
Про сад відомо, що як тільки він став власністю монастиря, його одразу було відгороджено дерев’яним парканом, а згодом і муром. В XIX ст. частину саду викупив городник Ян Климович, який зайнявся розведенням тут різноманітних фруктів, в тому числі й екзотичних, на кшталт абрикосів, які він постачав самому губернатору. Сад проіснував аж до початку 1950-х років, поки через його територію не було прокладено продовження вулиці Тершаківців, та не збудовано головний корпус Ветеринарної академії.
Ринок на вул. Марченка (Тершаківців). Фото 1950-1960 рр.
А тепер про ринок. Ще до початку XIX ст. вул. Тершаківців фігурує під назвою Песій Ринок. Дослідники припускають, що тоді ринок міг існувати на території теперішньої вул. Туган-Барановського. Вже в 1818 році відома ще одна назва – «Торговиця будівельного дерева». Очевидно, що тут розташовувалось місце продажу сировини та будівельних матеріалів. В середині XIX ст.. а також за часів німецької окупації вулиця називалася Фімаркт, що дослівно перекладається як «скотний ринок». На фотографіях початку XX ст. по правій стороні вулиці, за дерев’яною огорожею, помітні торгові ятки. Після Другої світової війни ринок тут існував аж до кінця 1960-х років, поки на його місці не збудували житловий багатоповерховий будинок.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Інтернет-портал www.lvivcenter.org
Інтернет-ресурс www.polona.pl
Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.
Кожен львів’янин та переважна більшість гостей міста стикались з прізвищем Корнякт, адже воно стійко асоціюється з вежею Корнякта та кам’яницею Корнякта. Проте за архітектурною «ширмою» часто втрачається сама людина. Один з найбагатших міщан в історії міста, меценат, купець, шляхтич, він був людиною з непересічним життям та долею. Як же склалось так, що грек, уродженець Криту, отримав визнання та пам’ять саме у Львові?
Народився Костянтин Корнякт близько 1520 р. у місті Ретімно на острові Крит. До нього, у Львові з’явився його старший брат Михайло, який мешкав у місті від 1545 до 1563 р. і торгував східними товарами. Кілька років перед тим як з’явитись у Львові, Костянтин мешкав у Константинополі, а потім перебрався до Волощини (частина сучасної території Румунії), де займав не останні посади при дворі господарів Волощини, і де він зумів накопичити основу свого майбутнього багатства.
Костянтин Корнякт
Вперше Костянтин прибув до міста у 1554 р. і після смерті старшого брата у1563 р., залишився у Львові. Як і його брат, він почав займатись торгівлею східними товарами, яка у той час приносила фантастичні прибутки. 25 березня 1566 р., згідно з декретом короля Сігізмунда ІІ Августа, він отримав дозвіл на вільну торгівлю східним вином у містах Корони Польської. Як відзначає дослідник грецької громади у Львові Ігор Лильо, головним конкурентом Корнякта у даний період була спілка з торгівлі орієнтальними товарами, що її очолював єврей Йозеф Нассі, який мав чималий вплив при дворі турецького султана. 20 березня 1568 р. останній отримав право на виняткову монополію в торгівлі вином з острова Крит. Лише після смерті Й. Нассі, зникла монополія на торгівлю вином і грецькі купці, в тому числі і Корнякт, змогли відновити свою торгівлю цим товаром товаром в Речі Посполитій.
Львів на початку XVII століття
Кар’єра Корнякта розвивалась досить стрімко, він стає особистим секретарем короля Сигізмунда ІІ, а у 1571 отримує посаду митника Руської землі. Його повноваження поширювались на територію Київщини, Поділля, Волині і далі на захід аж до Кракова. Цього ж року, він отримує шляхетський титул та герб.
Герб роду Корняктів, який був наданий Костянтину Сігізмундом ІІ
Костянтина Корнякта справедливо почали вважати найбагатшим міщанином Львова. У 1575 р. він одружився з Анною Дзедушицькою. Вона народила йому доньок, та трьох синів – Костянтина, Олександра та Михайла. Батько вирішив подбати про їхню освіту і у 1593 р. ми бачимо їх у списках студентів Падуанського університету. Незважаючи на окремі конфлікти, які виникали у Корнякта з міщанами Львова, він і надалі успішно займався торгівлею вином, бавовною та лихварством.
Костянтин Корнякт-молодший
Зважаючи на своє грецьке походження, Корнякт був православним, тому у 1569 р. він стає членом Львівського братства. Саме цей факт в результаті подарував Львову одну з його візитних будівель, яка відома на сьогодні як вежа Корнякта. На прохання Константинопольського патріарха Єремії у 1572 р. Корнякт розпочав фінансово підтримував будівництво церкви Успіння Пресвятої Богородиці та її дзвіниці.
Константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос
Зображення вежі Корнякта у 1618 році
Вежа у 1930-ті роки.
Попередня вежа, збудована на гроші Давида Русина, була спроектована з помилками, тому виявилась недовговічною. Італійський архітектор Петро Барбон на запрошення з Корнякта прибув до Львова для реалізації нового проекту. Споруда заввишки 65 метрів, стала однією з найвищих споруд у місті на той час. Одночасно Корнякт стає фундатором каплиці Трьох Святителів.
Вежа Корнякта у наші дні.
Каплиця Трьох Святителів. Сучасне фото.
Окрім того, Петро Барбон збудував власний будинок Костянтина (Сучасний будинок №6 на площі Ринок).
Фасад будинку Костянтина Корнякта. Сучасне фото.
Внутрішнє подвір’я будинку. Сучасне фото.
За рішенням короля Речі Посполитої Стефана Баторія, у 1583 році Корнякт втратив посаду митника Руської землі. Незважаючи на це, його фінансові статки залишались досить солідними і надалі. Кінець життя, на думку І. Лиля, він провів у своєму приміському маєтку. Помер він 1 серпня 1603 р., і був похований у крипті храму Успіння Пресвятої Богородиці. У 1604 р. за його заповітом, Ставропігійське братство отримало фінансування від прибутків з приміського маєтку у с. Збоїська. Більшість його майна було розподілено між його дітьми. Проте він залишив нащадкам щось більше ніж фінансові статки. Він подарував Львову одні з найкращих будівель і тому, в черговий раз говорячи про вежу чи кам’яницю Корнякта, згадаймо і про діяльність людини, яка зробила можливою їх появу.
5 лютого 2016 року в Музеї «Жовківський замок» ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького (м. Жовква) відбулося відкриття “Бахмутського художнього вернісажу” – виставки з фондів Бахмутського (колишнього Артемівського) краєзнавчого музею Донецької області.
Тут представлені полотна які є найкращою частиною художньої колекції Артемівського краєзнавчого музею Донецької області. Серед них декілька робіт, переданих на тимчасове зберігання сучасними живописцями міста Бахмут.
Відкриття виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Художню колекцію почали формувати у часи Незалежності, у другій половині 1990-х, поповнення музейного фонду триває. Головну роль у створенні колекції відіграло відкриття в 1996 р. виставкового залу – основою художньої частини музею стали подаровані після виставок картини.
Необхідно відзначити достатньо високий професійний рівень художників, які передали свої твори: заслужений художник України Г. Тишкевич, народний художник України В. Шендель, члени Національної спілки художників України М. Корягін, В.Кумунджиїв, Г. Руфф, О. Дереза, О. Ворона, члени НСХУ, С. Садчиков, О. Македонський, В. Будніков, В. Дементьєв, а також представники старшого покоління Г. Датоян та Я. Грачова. Всі майстри, в тому числі молоді художниці К. Руденко та І. Абрамова, отримали професійну освіту і були активними учасниками виставок.
Більшість творів – це краєвиди, натюрморти і портрети. Найбільш поширений художній стиль – імпресіонізм, до якого тяжіє значна частина художників Донеччини старшого покоління – С. Садчиков, В. Будніков, О. Ворона. Живописна робота видатного графіка В. Шенделя «На узліссі» – також імпресіоністичне полотно; цей художник більш відомий своїми графічними роботами ілюстраціями до роману М. Булгакова «Мастер і Маргарита», графічним циклом «Так, скіфи ми» і серією графічних робіт, що присвячена історії Запорізької Січі.
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Молода художниця Катерина Руденко закінчила живописний факультет Луганської академії культури, її творчість представлена імпресіоністичною картиною «Український натюрморт» – світлою і оптимістичною за настроєм.
Риси символізму і романтизму ми можемо бачити у картині «Фокусник» горлівського художника В. Кумунджиєва, який ще у кінці 80х років протиставляв духовне життя інтелігенції існуванню байдужого натовпу, що живе тільки сьогоденням. З картини фокусник, подарованої Горлівським художнім музеєм почалася художня колекція нашого музею.
Організатори управління культури і туризму Донецької ОДА, ВМГО «Соціальний вектор», Бахмутський краєзнавчий музей та Музей «Жовківський замок» ЛНГМ ім.Б.Г. Возницького. Виставка присвячена до Акту Злуки України. Проект реалізовано в рамках культурно-мистецької акції «Відчуй Україну».
Часто туристи, які вперше почули про Високий замок, очікують побачити на пагорбі розкішний палац, і діставшись аж до оглядового майданчика, почуваються дещо ошуканими, мовляв, де ж той обіцяний Високий замок? Натомість вони можуть сповна насолодитися неповторною панорамою Львова, яка розгортається з цього місця.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Це місце справді «дихає» історією, адже було свідком багатьох визначних подій та пам’ятає немало історичний персонажів. Тож пропонуємо Вам десять цікавих фактів з його історії.
Факт перший. Із Замковою горою пов’язана перша згадка про Львів у Галицько-Волинському літописі 1256 року.
Портрет короля Лева Даниловича, авторства Луки Долинського
Факт другий. Замок на горі побудував король Данило. З праць Яна Альнпека, Мартіна Ґруневеґа та Бартоломея Зиморовича відомо, що на Замковій горі під керівництвом князя Лева Даниловича було збудовано дерев’яно-земляні укріплення. 1259 року на вимогу хана Бурундая, вони були розібрані, але в 1270 році відбудовані наново. Однак, новітні дослідження доводять, що пов’язані ці події з королем Данилом. І саме він обрав Замкову гору для будівництва, а не його син: «Побачивши на самому кордоні своїх володінь вигідну у військовому відношенні гору, захищену внизу немовби кільцем вкритих лісом долин і самою крутістю, яка може стримати ворога, він негайно наказав збудувати тут фортецю і вирішив перенести сюди свою княжу резиденцію». Але зовсім скоро Данило вирішив збудувати замок в іншому місці, адже відчув незручності такого помешкання на крутому схилі, куди з великими складнощами підіймалася тяглова худоба. Він вирішує збудувати Низький замок в долині Полтви на місці, де сьогодні розташований музей ім. А. Шептицького, театр ім. М. Заньковецької та мистецький ринок «Вернісаж». Так Високий замок став оборонним, де зберігалися скарби. Однак посилена охорона не врятувала їх, 1340 року король Казимир ІІІ загарбав Львів і викрав з Високого замку дві корони, хрести із золота та позолочений трон.
Високий замок. Архівна світлина, бл. 1906-1916
Після переходу Львова під протекторат Польщі, Замкова гора була пов’язана з постаттю Казимира ІІІ. За словами хроніста Яна Длуґоша, дерев’яний замок було спалено, натомість Казимир побудував тут кам’яний, що височів аж до хмар.
Факт третій. Замок використовували як в’язницю. У 1410 році тут перебували, полонені під час Грюнвальдської битви, німецькі лицарі.
Фрагмент гравюри панорами Львова 17 століття із зображенням Замкової гори
Факт четвертий. В часи національно-визвольної війни Замкова гора теж була місцем важливих подій. Так, з цим місцем пов’язане ім’я Максима Кривоноса, під проводом якого селянсько-козацькі загони захопили Високий замок. До цього майже триста років нікому не вдавалося заволодіти ним. Штурм тривав кілька днів, Кривоніс отримав тяжке поранення, але продовжував керувати операцією до переможного кінця. Існує думка, що отримане тут поранення стало для Максима Кривоноса смертельним, і саме на Високому замку він зустрів останні хвилини та був похований біля підніжжя гори. Однак, достеменно історія смерті полковника невідома.
Залишки Високого замку (wikipedia.org)
Факт п’ятий. У 1704 році замок захоплює шведський король Карл ХІІ, завдяки цьому він вирахував «мертвий кут», який погано обстрілювали оборонці міста. Це допомогло 23-річному королю уперше за 350 років захопити Львів. З цього часу Високий замок все більше занепадав, він став притулком для волоцюг та розбійників, а під час епідемії чуми сюди виганяли з міста хворих.
Факт шостий. У 1772 році австрійська влада дозволила зруйнувати Замок і використовувати його камені для будівництва нових кам’яниць. Тож, цілком можливо, що й сьогодні у Львові є будинки, які зводилися з цегли Високого замку.
Декоративний грот у парку Високий замок,1964 рік
Факт сьомий. Із середини XІХ століття Замкова гора стає парком. Її обсадили деревами та облаштували проходи, а також вибудували штучну печеру (декоративний грот), про що свідчить поміщена на ній дата – 15 серпня 1841 р. Льви з гербами, які її прикрашають походять зі старої ратуші, яка впала у 1826 році. Кам’яні леви роботи скульптора Бернарда Дікембоша тримають щити з гербами знаних львівських міщан Еразма Сикста та Яна Юліана Лоренцовича.
Факт восьмий. У 1869-1906 роках на честь 300-ліття Люблінської унії, з ініціативи та на кошти польського політика Францішека Смольки, на вершині Замкової гори насипають штучний пагорб – Копець Люблінської унії .
Копець Люблінської унії (Високий Замок), поч. ХХ ст.
Завдяки копцю висота Замкової гори збільшилася до 413 м. над рівнем моря. На його вершині міститься оглядовий майданчик, звідки відривається панорама міста. Внаслідок його насипання було знищено значну частину залишків Високого замку, що поставило хрест на його ґрунтовному дослідженні.
Факт дев’ятий . 24 грудня 1957 року було створено Львівську обласну телерадіокомпанію, що була однією з перших обласних телерадіокомпаній в УРСР та охоплювала своєю творчою увагою територію всієї Західної України.
Тоді ж було відкрито телевежу на Замковій горі. Це суцільнометалева просторова ґратована телевізійна вежа висота якої з антенами становить 192 метри (570 м. над рівнем моря).
Замкова гора у Львові. Сучасний вигляд
Факт десятий. Високий замок – найвища точка міста, і для того аби сюди піднятися, треба здолати більше ніж 123 метри.
Ставши свідком створення міста, переживши періоди злетів та падінь, гора Високий замок і нині залишається одним з найвідоміших об’єктів на карті міста, та стала одним з улюблених місць для львів’ян та гостей міста.
Олена ВИСОКОЛЯН
Джерела:
Крип’кевич І.П. Історичні проходи по Львові. – Львів: Каменяр, 1991
Про львівський футбольний клуб «Карпати» відомо багатьом у Галичині. Хтось є щирим фанатом і не пропускає жодної гри улюбленої команди, а хтось час від часу переглядає матчі. А дехто щодня проходить, або проїжджає повз занедбаний стадіон в західній околиці Львова, неподалік вулиці Любінської та Окружної. Який зв’язок між ними?
Стадіон «Сільмаш» розташований в західній околиці Львова, більш відомій як «Богданівка». Квартал простягається довкола вулиці Городоцької та прилеглих невеликих вуличок від вул. Сяйво до заводу «Сільмаш». Цей спортивний об’єкт зводили протягом 1929–1934 рр. для Робітничого спортивного клубу (RobotniczyKlubSportowy – RKS). Спортивний клуб виник ще в 1921 р., а його членами були переважно залізничники та робітники, що проживали на Богданівці. Завдяки зусиллям РКС, який був ініціатором створенням стадіону та пожертвам громади вдалося завершити будівництво в 1934 р. Уже в наступному 1935 р., який став знаковим, команда перемогла на цьому стадіоні у Польському робітничому чемпіонаті і прийняла у свій склад Казимира Ґурського.
Казимир Ґурський, фото 1973 р. з pl.wikipedia.org
Емблема Робітничого спортивного клубу (RobotniczyKlubSportowy – RKS) з historia.ksczuwaj.pl
Казимир Ґурський (1921–2006) польський футболіст та тренер. В 1970–1976 рр. тренував збірну Польщі, яка перемогла на Олімпійських іграх у 1972 р., і у фіналі Олімпійських ігор 1976 р. Також його команда зайняла третє місце на Чемпіонаті світу з футболу в 1974 р. у ФРН.
Кубок СРСР в капітана Ігора Кульчицького, за ним Карло Мікльош, стадіон «Лужники», 1969 р., фото з football24.ua.
Плакат львівських вболівальників ФК «Карпати» 1969 р., фото з fckarpaty.lviv.ua
Після війни власником стадіону став завод «Сільмаш». У 1950–1960 рр. тут тренувалася футбольна команда «Сільмаш», згодом на її основі сформувалася сучасна команда «Карпати». У 1969 р. ФК «Карпати» виграв кубок СРСР, а в 1998 р. – бронзові нагороди чемпіонату України. Стадіон використовували не лише футболісти, тут на зламі 60-х були облаштовані спеціальні доріжки для спідвею.
Головний вхід стадіону «Сільмаш», фото січень 2016 р.
Головний вхід стадіону «Сільмаш», фото січень 2016 р.
На жаль на зламі 90-х стадіон «Сільмаш» почав занепадати, і зараз перебуває в поганому стані, але час від часу тут на футбольному полі проводять змагання районного рівня.
Юлія ПАВЛІВ
Список використаних джерел та літератури:
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – С.353–354
В серпні 1968 р. через територію УРСР до Чехословаччини рухалися десятки і сотні танків, ситуація була доволі напружена, люди побоювалися початку війни… А ще недавно (літом 1967 р.) у Львові відбувалося масштабне дійство в честь радянської та чехословацької дружби і ніхто навіть не здогадувався, що через рік виникне загроза війни між цими двома “дружніми народами”.
В січні 1968 р. радянське керівництво було приголомшене початком подій, які відбувалися у Чехословаччині. Місцева комуністична влада розпочала курс реформ, який дещо відрізнявся від центральної партійної ідеології. Чехословацьке населення радо вітало зміни, тому число прихильників нововведень щоразу тільки збільшувалось. Сьогодні історики називають ці події “Празька весна”, а тоді – радянська пропаганда розцінювала ситуацію як таку, що загрожувала соціалістичній системі. Центральна лінія партійної номенклатури намагалася довести, що події в Чехословаччині це не просто внутрішні процеси, а наслідки втручання західних країн. Відповідно, закликаючи, що на дану ситуацію необхідно реагувати швидко та якісно, виправдовуючи таке явище як інтервенцію.
Тепер повернімось і проаналізуймо події, які відбувалися роком раніше: 4-9 липня 1967 р. у Львові святкували грандіозне явище – фестиваль радянської та чехословацької молоді, котра мала продемонструвати собі та світові силу їхньої дружби. Фестиваль дружби відкрився за радянськими правилами: урочистим засіданням у Львівському оперному театрі, де головним серед приймаючої сторони був перший секретар ЦК ВЛКСМ Сергій Павлов.
7 липня 1967 р. на львівському стадіоні “Дружба” (тепер стадіон “Україна”) відбувалося щось дивовижне: близько 400 молодих юнаків та дівчат, котрі прибули з Чехословаччини, демонстрували цікаві та захоплюючі спортивні заходи.
Урочисте відкриття Фестивалю дружби 1967 р. (у верхньому правому кутку фотографії можна побачити три прапори: Чехословаччини, СРСР, УРСР).
Чехословацька молодь викладалася якнайкраще, демонструючи танцювальні та акробатичні трюки, використовуючи, для більшої імпресії глядачів, вантажівки, мотоцикли, автомобілі, кінні карети…
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Львів’яни та гості міста насолоджувалися цим дійством з трибун стадіону “Дружба”, який вміщував 41 700 глядачів. Цікаво, що вільних місць не було взагалі. Привітати чехословацьких виступаючих прийшла в основному молодь.
Переповнений стадіон “Дружба” на Фестивалі дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Ще більшої популярності Фестивалю додали почесні гості. Тоді у 1967 р. Львів відвідали радянські космонавти – “космонавт №1”, Герой Радянського Союзу Юрій Олексійович Гагарін, перша жінка-космонавт Валентина Терешкова та Олексій Леонов. Неможливо оцінити число бажаючих, котрі хотіли, хоча б здалека, побачити радянських знаменитостей.
Зустріч журналістів з Юрієм Гагаріним, Валентиною Терешковою, Олексієм Леоновим на стадіоні “Дружба” у Львові 1967 р.
Ця подія, яка багато про що говорить, залишилася поза увагою істориків, серйозних наукових досліджень по цій темі немає взагалі. Скористатися можливо хіба що поодинокими узагальненими записами, зокрема Ірини Котлобулатової.
Наталія ДАНИЛІВ
Список використаної літератури:
Дмитрук В. До 40-річчя “Празької весни”: Празька весна і Україна / Володимир Дмитрук // Наукова електронна бібліотека періодичних видань НАН України, 2008. – С. 7 –37.
Інформаційний ресурс Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Електронна версія: http://www.lvivcenter.org/uk/
Виставка шести провідних українських скульпторів під назвою “Скульптура” стартувала 4 лютого 2016 року в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (пр. Свободи,20).
В рамках проекту глядачі можуть побачити роботи Петра Антипа, Олександра Дяченка, Олега Капустяка, Василя Ярича, Володимира Кочмаря та Валерія Пирогова. Учасники виставки були одними з перших, хто наприкінці XX – початку ХХІ століття почав звертатися до національної української пластичної традиції.
Ідея проведення спільної виставки українських скульпторів старшого і середнього покоління поза межами української столиці назрівала вже давно. Остаточно вона сформувалася під час розмови Володимира Кочмаря та Олега Капустяка. За втілення в життя даного проекту взявся Василь Ярич. Завдяки зусиллям художника приміщення для цієї неординарної скульптурної події надав Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького.
Відкриття виставки “Скульптура”
“Хочу сказати, що виставка надзвичайно важлива і з мистецької точки зору, бо тут можна побачити дійсно 6 провідних скульпторів України певного покоління. Роботи демонструють вагомий етап в розвитку сучасної української скульптури починаючи ще з кінця 70-тих років. Тут є роботи різних років, аж до 2016 і ми можемо побачити абсолютно різні творчі манери, різні культурні кола, які є в Україні – зі Сходу, Центру та заходу. І я думаю, що дійсно такі події тут, у Львові, допомагають нам усім об’єднатися у цей важкий час для країни і показати, що ми будемо перемагати і на державному рівні, і на культурно-мистецькій ниві” – сказала на відкритті Марина Стрельцова, одна з організаторів виставки.
Розмаїття пластичної мови мистців-учасників виставки обумовлене не лише регіональними особливостями різних скульптурних шкіл, в яких вони здобували професійну освічу. їхню індивідуальну манеру живили та живлять джерела, що стимулювали генезис світової скульптури. від прадавнього мистецтва до експериментів авангарду. Тож даючи уявлення про певний етап розвитку сучасної української скульптури, виставка водночас знайомить із специфікою творчості кожного з представлених майстрів.
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
“Я дійсно сьогодні надзвичайно радий, що виставка, яка була запланована вже трохи давніше відбулася. І це неординарний факт того, що розвиток нашого мистецтва є на високому рівні. І, якщо брати скульптуру, то це є найважчий жанр в мистецтві. Роботи, які представлені на виставці майже всі в матеріалі. Це дуже серйозний запит, що в даному, важкому часі ми можемо зробити ці роботи в найкращих матеріалах”, – поділився своїми враженнями скульптор Василь Ярич.
Попри унікальність творчої манери кожного із шести представлених на виставці мистців, варто відзначити їхній спільний внесок в зміну світоглядних і художніх орієнтирів української скульптури межі тисячоліть. Відійшовши від засад соцреалізму. їм вдалося не лише оповити національну пластичну традицію, а й закласти основу для її подальшого розвитку.
Виставка триватиме в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (пр. Свободи,20) з 4 лютого і до 8 березня 2016 року.
Одним із елементів оформлення екстер’єру будь-якого храму є скульптури святих. Але, якщо на самому храмі ставлять скульптури пов’язані з назвою самої споруди, то перед ним традиційно розміщують фігури святих-хранителів, які будуть оберігати храм, місто та людей. Зазвичай кожне місто має своїх святих покровителів, і Львів в цьому не є винятком. Діва Марія, Яна Непомук, Яна з Дуклі – фігури цих святих найчастіше можна було побачити в старому Львові. Однак, різноманітні війни, зміни ідеологічних режимів та й просто час спричинили до того, що багато скульптур святих покровителів міста є втраченими на сьогодні. Розглянемо ж десятку найвідоміших сакральних фігур, які було втрачено впродовж останніх 100 років.
Колона Сикстів та скульптура Яна Непомука. Фото 1920-х рр.
Колона Сикстів
Однією з найдавніших пам’яток Львова є колона Сикстів, котра збудована близько 1580 року. До нашого часу колона вціліла, але не повністю. Колись її вершечок прикрашав куб у вигляді каплички, на одній з граней котрого було зображено Ісуса на хресті, зі стоячими під хрестом Богородицею та Апостолом Йоаном, а в арочній ніші на іншій грані – постать святого у чернечій сутані з розп’яттям у руках. Найвірогідніше – це зображення Св. Франциска Асизького. У 1939 році колону було частково пошкоджено, а з приходом радянської влади після війни куб-капличку взагалі прибрали. На щастя, повністю його не знищили, а перенесли до саду Музею українського мистецтва на вул. Драгоманова. Там цей скульптурний витвір зберігається і досі. Не зрозумілим тільки є питання, чому цей один з найстаровинніших витворів львівського мистецтва досі не відреставровано, і не поміщено на його законне місце.
Куб-каплиця з колони Сисктів. Сучасне фото. Автор: Д.Каднічанський
Зображення Ісуса на хресті, зі стоячими під хрестом Богородицею та Апостолом Йоаном на кубі-каплиці з колони Сикстів. Сучасне фото. Автор: Д.Каднічанський
Зображення Св. Франциска Асизького на кубі-капличці з колони Сикстів. Сучасне фото. Автор: Д.Каднічанський
Скульптура Яна Непомука поруч колони Сикстів
Одразу поруч колони Сикстів, на наріжнику паркану стояла ще одна скульптура – святого Яна Непомука. Створено цей витвір барокового мистецтва ймовірно на початку XVIII ст.. З приходом радянської влади по закінченню Другої світової війни цю скульптуру було знищено.
Фігура Матері Божої біля входу до костелу Марії Магдалени. Фото 1905 року
Фігура Матері Божої перед костелом Марії Магдалени
Зовсім поруч до колони Сикстів і скульптури Св. Яна Непомука, але ближче до входу у костел Марії Магдалени, у другій половині XIX ст. було поставлено фігуру Матері Божої. Встояти їй вдалось трішки довша, ніж її «сусідам», однак в 1962 році скульптуру все таки було знесено радянською владою.
Колона з Богоматір’ю перед закладом Оссолінських. Фото 1938-1939 рр.
Колона з Богоматір’ю перед закладом Оссолінських на вулиці Словацького. Фото 1920-х рр.
Колона з Богоматір’ю перед закладом Оссолінських
Колона з Матір’ю Божою колись стояла поруч закладу Оссолінських (бібліотека Стефаника). Точна дата її створення невідома, однак дослідники припускають, що вона постала на цьому місці ще за існування костелу Кармеліток Босих, який було зруйновано наприкінці XVIII ст. В перші роки після Другої Світової війни скульптуру Богородиці було знищено радянською владою.
Скульптури янголів та Богоматері на сходах костелу Св.Антонія. Фото 1912 року
Скульптура янгола та Богоматері на сходах костелу Св.Антонія. Фото 1912 року
Янголи на сходах костелу Святого Антонія
Сьогодні ми маємо можливість спостерігати давню скульптуру Діви Марії авторства скульптора Себастьяна Фесінгера, що стоїть на сходах костелу Св. Антонія. Поставлено її тут ще в 1755 року, та на щастя жодна війна і жоден режим не здолали цю скульптуру і вона надалі оберігає храм. Та ще до Першої світової війни постать Богородиці не стояла в самотності. Обабіч неї розміщувалося два ангели. Проте їхнє існування, судячи з всього, припинила війна.
Костел Марії Сніжної у Львові, поштівка поч. XX ст.
Фігура Матері Божої біля костелу Марії Сніжної. Фото 1920-1939 рр.
Скульптура Матері Божої перед костелом Марії Сніжної
Справжнім шедевральним витвором мистецтва була фігура Матері Божої, що стояла перед костелом Марії Сніжної. Створено її ще у XVIII ст., а авторство приписують Івану Георгію Пінзелю. Початково ця скульптура стояла біля костелу місіонарів на Замарстинові, звідки її перенсли до костелу Марії Сніжної. Дана фігура Матері Божої встояла під час обох світових війн, і навіть на початках радянської влади. Однак десь в середині-кінці 1960-х років, вона непомітно зникла і подальша її доля, на жаль, невідома.
Сестри-терціанки біля скульптури Матері Божої в саду Дому Опіки Св.Ядвіги. Фото 1914-1915 рр.
Скульптура Матері Божої в саду Дому Опіки Св. Ядвіги на вул. Солодовій, 10. Фото 1915 року
Фігура Діви Марії перед Домом Опіки Св. Ядвіги
Маловідомою є скульптура Діви Марії, що стояла з 1895 року в саду свого будинку на вул. Солодовій, 10. У цьому будинку “Товариство терціарок Св. Франциска” утримувало Дім Опіки Св. Ядвіги, де опікувалися львівськими служницями, які не мали житла. Під час І світової війни в будинку був розташований шпиталь Червоного Хреста, де сестри провадили звичну для себе діяльність. Достеменно невідомо коли саме скульптура Богородиці була втрачена. Найімовірніше це сталося або в міжвоєнний період, або ж з приходом радянської влади.
Колона та фігура Яна з Дуклі перед костелом Бернардинів. Фото 1926 року
Фігура Святого Яна з Дуклі перед костелом Бернардинів
У 1734-1736 рр. перед центральним входом до костелу Бернардинів коштом польного коронного гетьмана Северина Жевуського була встановлена колона на честь Св. Яна з Дуклі, який вважався захисником Львова. На вершині колони містилася фігура Св. Яна, автором котрої був різьбяр Томаш Гуттер з Ярослава. Скульптурі вдалося встояти понад два століття, однак у 1946 році її прибрали. З 1950-го року вершину колони прикрашає декоративна ваза.
Скульптура Яна Непомука перед костелом Св. Анни. Фото 1941-1944 рр.
Фігура Яна Непомука перед костелом Святої Анни
У 1810 році на роздоріжжі перед костелом Святої Анни була поставлена фігура Св. Яна Непомука, патрона мандрівників та подорожніх. Після ІІ світової війни храм спіткала нещаслива доля. Спочатку тут почали діяти залізничні каси, а з 1960-х років – меблевий магазин. Доля ж самої скульптури була не кращою. Одразу після війни вона зникла з площі перед храмом.
Фігура Яна Непомука на містку через Полтву на місці теперішнього проспекту Шевченка. Фото 1860-х рр.
Скульптура Яна Непомука на містках через Полтву
Ще одна фігура Св. Яна Непомука містилась колись на містку біля готелю “De Russie” — “Російський”(тепер гот. Жорж). Точна дата її появи невідома, однак вже в 1830-х роках її було перенесено в кінець вул. Св. Яна (пр. Шевченка у збігу вулиць Фредра, Герцена, Саксаганського) та поставлено на мості через Полтву, що протікала тоді серединою вулиці. У 1890 р. ложе Полтви було остаточно замуровано під землею, а статую Св. Яна демонтували і перенесли до костелу Св. Миколая, де вона стояла посеред круглої клумби перед костелом. Подальша доля цієї пам’ятки давнини після 1939-1940 р. невідома.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Екскурсійний маршрут: “Львів під опікою Святих” // http://www.literacy.com.ua/lvovoznavstvomenu/104-tematichni-ekskursiji/821-ekskursiinyi-marshrut-qlviv-pid-opikoiu-sviatykhq.html
8 лютого 2016 року о 16.00 в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької відбудеться відкриття виставки, присвяченої 85-річчю від дня народження Оксани Паламарчук (1931-2006) – музикознавця, театрознавця, журналіста, “літописця” театрального життя Львова XVIII-ХХІ ст.Упродовж багатьох років Оксана Романівна щедро обдаровувала Музей славетної співачки цікавими матеріалами з історії оперного мистецтва. Так поступово сформувалася чимала збірка. Частину цього багатого архіву буде представлено на пропонованій виставці.
Оксана Паламарчук – музикознавець, театрознавець, журналіст, “літописець” Львівського оперного театру… Її життєвий і творчий шлях сповнений крутих віражів, де були мрії і розчарування, визнання і зрада, а ще – випробування, випробування, випробування…
Оксана Паламарчук в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові
Народилася Оксана Паламарчук 8 лютого 1931 р. в сім’ї культурно-суспільних діячів Романа і Петронелі. Перед приходом на західні землі України радянських “визволителів”, батько – колишній “петлюрівець” з донькою Іриною емігрував за кордон.
А 13 квітня 1940 р. матір з двома доньками – шістнадцятирічною Галиною та дев’ятирічною Оксаною вивозять у Північний Казахстан. Місце поселення – с. Тарське Урицького району Кустанайської області.
Довгих шість років Петронеля та її доньки не полишали надії на повернення. І ось цей день настав. До Львова прибули 14 квітня 1946 р. Позбавлені всього, змушені були перебиватися у родичів і знайомих, ні в кого довго не затримуючись…
Батьки Оксани – Роман і Петронеля Паламарчуки
У 1958 р. Оксана Паламарчук закінчила історико-теоретичний факультеті Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка (нині – національна музична академія), здобувши спеціальність музикознавця.
На неї, як на науковця, покладав великі надії професор музично-теоретичних дисциплін Станіслав Людкевич, але його талановита випускниця “зрадила науку” і… пішла працювати у сферу, тоді зовсім незвідану і непроторену: на телебачення. Її прийняли на посаду музичного редактора щойно створеного обласного комітету з телебачення і радіомовлення.
Володіючи журналістським хистом, Оксана Паламарчук потрапила у близьку їй стихію. Тішилися, коли вдавалися передачі, бо готувалися вони молодечими, спраглими творчості серцями. Як результат – понад 300 музичних телесценаріїв, підготовлених музикознавцем, близько 100 радіопередач.
Та не був цей період таким вже й безхмарним: за кожним словом, кожною піснею стежило “всевидяще око». І не одне! У, здавалося б, «без-гріховних», «безвинних» передачах, піснях старанні чиновники знаходили ворожі радянській ідеології “буржуазний націоналізму”, “пропаганду релігії”, “милування старовиною”…
Оксана Паламарчук, фото 1958 року
Із спогадів Оксани Паламарчук: ” Обмеження передач національної тематики доходило до абсурду. А як і вдавалося щось “просунути” на Київ чи на Москву, то розплата наступала неминуче. Вголос на зборах чи у кабінеті робити закиди “бдителі” не наважувались. У хід пішли анонімки. На кожну музичну передачу і на мене особисто. А писаки ж хто? Безталанні у творчому та організаційному плані працівники інших відділів і, на жаль, не тільки… Видавали “бажане” за дійсне.
Під час мого перебування у Києві, перед від’їздом передають, що мене запрошує заступник голови Комітету по телебаченню і радіомовленню УРСР Адам Дмитрович Яровенко. Чемний, привітний, зустрів, виходячи зза свого столу. Розпитував про працю, про колег, про сім’ю. І раптом чую: “Ось рояль. Чи можете заграти “Ще не вмерла Україна”?” – “Можу й заспівати”, – спокійно відповіла. Моя реакція здивувала керівника такого високого рангу. “Я, Адаме Дмитровичу, закінчила консерваторію і знаю, хто такий Вербицький. Крім того, виховувалась перед війною у таких умовах, де ця пісня не раз звучала”. Моя безпосередність, видно, “роззброїла” Яровенка. Він бере зі столу лист і зачитує “донос”, що у новорічній(?!) передачі звучав і т.д. “Переплутав, бідолаха, грішне з праведним, – кажу. – До чого ж тут новорічна передача? Що спитаєш з аноніма?” – “Не анонім”, – і зачитує мені прізвище найбездарнішого режисера громадсько-політичної редакції. Не називаю його… Нехай Бог буде йому суддею.
Оксана Паламарчук, фото 1980-их років
Доноси в усі інстанції розпирали шухляди, їх назбиралося аж два томи. Оксана Палармачук змушена була звільнити посаду… Відходила з безмежним жалем. Але іншого виходу не було.
Цього ж 1974 р. була прийнята до Львівського академічного театру опери та балету ім. І. Франка (тепер – ім. С. Крушельницької) на посаду завідувача літературної частини, де працювала до виходу на пенсію 1990 р. В ті роки О. Паламарчук плідно працювала як музичний критик, журналіст.
Книга Оаксани Пламарчук “Музичні вистави львівських театрів”, що вийшла друком восени 2007 року
Оксана Романівна постійно виступала перед прем’єрними виставами із вступним словом, брала участь у Днях театру і громадських святах, була автором і ведучою ювілейних вечорів митців театру, про що свідчать численні афіші.
У друкованому доробку Оксани Паламарчук – монографічні видання, численні рецензії на вистави, концерти, музично-критичні статті та нариси, творчі портрети митців, гасла до енциклопедій, довідників.
Бог наділив її багатьма талантами, а ще й великою силою волі, невтомною працьовитістю. До останніх днів свого життя О. Паламарчук активно працювала над фундаментальним дослідженням “Музичні вистави львівських театрів: 1776-2001”. Цій праці Оксана Романівна віддала свої життєві сили до останньої краплини. Тільки найближчі знали, як важко було їй ходити, який нестерпний біль вона терпіла. Не скаржилася, не нарікала, та все ж не раз сумно промовляла: “Я не доживу до виходу книжки, а так би хотілося її побачити”.
Оксана Романівна покинула цей світ 29 грудня 2006 року. А восени 2007 р. праця її життя – монографія “Музичні вистави львівських театрів” вийшла друком…
В колишніх панських покоях Золочівського замку представлена картина на міфологічну тематику «Сатир у селян». Це картина відомого фламандського художника XVII ст. Якоба Йорданса, одного з найдостойніших учнів Рубенса.
Художник працював в багатьох жанрах, стиль написання його картин був демонстративно простонародний і дещо грубуватий. Героїв своїх картин він писав з своїх сучасників- фламандців. Зображав їх в натуральну величину, деколи навіть більшими і наближеними до самого краю картини.
Картина « Сатир у селян» це ілюстрація до відомої байки Езопа. В байці розповідається про сатира, який дійшов до висновку про брехливість і дволикість людей. Коли йому зустрівся селянин, який дув на руки щоб їх зігріти, а в іншому випадку, дув на юшку щоб її вистудити.
На картині зображений сатир – козлоногий бог лісів, який присутній на простій селянській трапезі і почуває себе як вдома. Його жести і рухи, такі як в людей. Йому тільки незрозумілі деякі звичаї людей і він з цікавістю про них розпитує.
Також на картині є декілька великих фігур селян, які тісно скупчились довкола столу. Селяни неголені, з великими грубими рисами обличчя, з величезними ногами, які виглядають з-під столу.
Цей сюжет був улюблений у Якоба Йорданса, тому він створив декілька картин, які відрізняються одна від одної деталями. Схожа картина є також в музеї Витонченого мистецтва в Брюселі.
Про це розповідає працівник замку Мар’яна Козюк у програмі “Золочівський замок: історія та сьогодення”.
Мабуть у кожного з нас був (чи є) жовтий, шестигранний олівець, з коричневою облямівкою вгорі і золотистим тисненням KOH-I-NOOR HARDTMUTH 1500. Але мало хто знає, що, власне з цього олівця почалася історія не тільки однієї з найбільших фабрик по виготовленню олівців, але й історія звичайних графітних олівців загалом. А ще менше людей знає, що саме пов’язує найвідомішу чеську компанію KOH-I-NOOR HARDTMUTH (найстарших виробників художнього, шкільного, канцелярського приладдя і приладдя для дозвілля) з містом Лева.
Олівці KOH-I-NOOR HARDTMUTH 1500
Тож почнемо з початку. Історія традицій та якості всесвітньо відомої торгової марки KOH-I-NOOR бере свій початок ще в 1790 році, коли придворний будівничий князя Ліхтенштейну австрієць Йозеф Гардтмут заснував фабрику з виробництва “віденського керамічного граніту”. Правда, до того часу він уже встиг зробити декілька винаходів, наприклад, виявив новий сорт глини, яка при обпалюванні набувала властивостей порцеляни, а поза тим була значно дешевшою і не містила отруйних домішок. Іншим його винаходом стала технологія виготовлення під тиском цегли з піску та вапна.
Йозеф Гардтмут
Для маркування керамічних виробів необхідна була велика кількість олівців, які в той час були дуже дорогими, адже в них використовувався натуральний графіт та й експортувалися вони, в основному, з Англії. Тому, Гардтмут почав експериментувати – змішував порошковий графіт з глиною та сажею у різних пропорціях та запікав їх у печі. Як наслідок – він отримав циліндричні стержні більш твердіші та міцніші, ніж в інших виробників. Це був унікальний на той момент метод, який назвали “віденським”. Свій винахід він запатентував в 1802 році та налагодив постачання по всій Австрії, до Німеччини, Нідерландів, Італії і навіть до Англії. У 1808 році Гардтмут будує у Відні ще один завод — цього разу по виготовленню олівців.
Koh-i-noor Hardtmuth в м.Чеське Будейовіце
Після смерті засновника у 1816 році, підприємством керувала його дружина Елізабет Кайзлер, а згодом фабрика перейшла до синів. Людвіг та Карл Гардтмути продовжили справу батька, при них компанія була переіменована, а в 1829 році закладно нову фабрику. І, власне їхні імена збереглися на кахляних опорядженях пічок Львова “L&C.Hardtmuth” .
Франц Гардтмут
У 1848 році виробництво графітових стержнів було перенесено з Відня до м.Чеське Будейовіце. Наступним власником і новатором виробництва став Франц Гардтмут. Саме він створив цілий ряд олівців різного ступеня м’якості. Для них він розробив власну систему класифікації з 19 ступенів. Зараз ця система використовується у всьому світі.
Реклама Koh-i-Noor 1500 в Америці, 1914 рік
Koh-i-noor Hardtmuth, каталог 1890 року
Koh-i-noor Hardtmuth, реклама 1900-ті роки
Koh-i-noor Hardtmuth, реклама 1900-ті роки
В англії Франц став свідком передачі до королівської казни одного з найбільших індійських діамантів – “Гори Світу” або Koh-i-Noor (на хінді). Діамант мав жовтий відтінок, і Гардтмут використав назву каменя для своїх жовтих олівців. Коли в 1889 році на світовій паризькій виставці ці олівці отримали загальне визнання та стали неофіційним стандартом якості, він вирішив увіковічнити їх успіх в назві фірми. І після 1890 року завод став називатися KOH-I-NOOR L&C HARDTMUTH.
Будинок, де була приймальня філії “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe”, пр.Шевченка, 16, 2016 рік
Будинок, де була приймальня філії “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe”, пр.Шевченка, 16, 2016 рік
Торгівельний знак «KOH-I-NOOR» був зареєстровано 12 листопада 1894 року — один з перших торгівельних знаків у Чехії. З 30 вересня 1935 року з`являється графічний фірмовий знак — «стрічка», який використовують як доповнення до словесного фірмового знака. І до сьогодні KOH-I-NOOR — це один з найвідоміших і визнаних брендів у всьому світі.
Будинок, де були виробничі приміщення філії “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe”, вул.Стецька, 11, 2016 рік
Будинок, де були виробничі приміщення філії “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe”, вул.Стецька, 11, 2016 рік
Що ж стосується Львова. Коли виробництво змінило форму власності на акціонерну спілку, то у Львові, з огляду на близькі родовища каолінової глини, було створено філію “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe” за адресою приймальні по вул.Академічній, 16 (тепер пр. Шевченка). Виробничі приміщення розташовувались по вул. Сенаторській, 11 (тепер Стецька) та вул. Пелчинській, 13 (вул.Вітовського), а фірмовий магазин у Козельниках.
Кахлі “Hardtmuth SPA Lwów”, вул.Романчука, 1, 2016 рік
Фірмова кахлина з підписом “Hardtmuth SPA Lwów”, 2016 рік
Під’їзд по вул.Романчука, 1, де збереглися кахлі “Hardtmuth SPA Lwów”, 2016 рік
Філія займалася видобутком глини та виготовленням цегли, кахлів та посуду. Тож, окрім кахляних опереджень пічок з зазначенням імен власників виробництва, у львівських під’їздах (наприклад, по вул. Романчука ,1) можна побачити фірмову кахлину з підписом “Hardtmuth SPA Lwów”.
Джерела:
Бородін К., Гонак І. Львів po polsku. Знак якості: путівник. – Львів; Дрогобич: Коло, 2015
Не усі революції мають переможний кінець. Однією з найменш відомих подій для сучасних львів’ян та гостей міста є «Весна народів» 1848 року, коли у листопаді 1848 року на вулицях Львова виросли барикади, а місто піддали артилерійському обстрілові. Революція у монархії Габсбургів проходила досить активно і Львів не залишався осторонь цих подій. Пропонуємо вам поглянути, як виглядала спроба встановити контроль над бунтівним містом у 1848 році, яка закінчилась знищенням Ратуші, університету та цілого ряду інших будівель в центрі міста.
У першій половині ХІХ століття, у Австрійській імперії наростало напруження викликане як соціальними проблемами, там і характером самої держави, яка являла собою «клаптикову монархію» зіткану з територій населених багатьма народами. Ці народи, поступово почали відчувати невирішеність своїх проблем, тому коли під впливом революції у Франції, у березні 1848 почались виступи у Відні, національні окраїни монархії Габсбургів вирішили цим скористатись. Окрім угорців та чехів, проявили свою активність і поляки та українці. У квітні-травні було створено польську Раду Народову та українську Головну Руську Раду. Проте для Львова існував і інший вимір цієї революції, окрім політичної інституалізації.
Засідання Головної Руської Ради у Львові. 1848 рік.
Ще з перших днів революції, почало наростати напруження між революційно настроєними мешканцями міста, та проурядово настроєними військовими частинами, які у цей час були розквартированими у Львові. 19 березня пожежа на Жовківському передмісті спровокувала виступ військових підрозділів. 22 березня, вони оточили середмістя, а артилерія була готовою відкрити вогонь. Революціонерами було сформовано національну гвардію, яка у Львові складалась з 3-х батальйонів піхоти, батальйону студентів, відділів міської міліції, загонів гренадерів та артилерії.
Офіцер Національної гвардії зі Львова. Полотно Ю. Коссака.
Улан Національної гвардії у Львові.
Головний убір улана Національної гвардії.
У Львові ближче до осені 1848, ситуація сягнула критичного напруження, після того як виступи у Кракові та Празі були придушені. Майже щодня відбувались сутички з поліцією. Першого листопада 1848 р., відбулися події, які стали іскрою для вибуху. Член національної гвардії – кравець Навроцький, помер від ран які він отримав у сутичці з урядовими військовими. Національну гвардію підняли по тривозі, а на вулицях почали з’являтись барикади, оскільки військовий караул в районі теперішньої площі Галицької обстріляв якогось шевського підмайстра, який не відповів на крик вартових.
Зіткнення 1848 року у Відні.
У відповідь, артилерійські батареї розмістили біля монастиря бернардинів, в районі сучасного готелю Жорж, та в інших місцях. Сутички продовжувались. На площі Св. Духа (сучасна площа Івана Підкови) солдати побили одного з гвардійців прикладами рушниць і у відповідь їх обстріляли з сусіднього будинку. Це знову викликало стихійний спалах протесту серед населення міста, яке продовжило будівництво барикад. Бургомістр Вибрановський разом з генералом Бордоло намагався переконати міщан покинути барикади, але це не допомогло. Військові прийняли рішення збройно придушити повстання.
Повстанці 2 листопада 1848 року у львівській ратуші.
Львівська ратуша після відбудови у 1827 році.
О 9-й годині ранку, 2 листопада 1848 року розпочався обстріл міста артилерією. Делегація міщан вмовила припинити вогонь близько 10 ранку, проте кілька пострілів з боку Домініканського монастиря стали причиною того, що місто продовжили обстрілювати. Головними цілями Ратуша, приміщення університету, та театр в колишньому костелі францисканців, оскільки там розташовувалась Рада Народова. На ратушу вивісили два білих прапора, проте це не допомогло і вежі завдали важких руйнувань.
Фельдмаршал Вільгельм Гаммерштайн, який керував ліквідацією повстання у місті.
Пожежа у ратуші, після артилерійського обстрілу 2 листопада 1848 року.
Розпочалась пожежа в приміщення бібліотеки університету та університетської канцелярії, які розташовувались на вулиці Краківській. Розпочалась пожежа у цілому ряді будівель на вулицях Вірменській та Театральній. Близько першої години дня гармати замовкли і місто капітулювало на умовах, які визначив фельдмаршал Вільгельм Гаммерштайн, який і керував військовою операцією.
Панорама пожежі Львова після обстрілів.
Національна гвардія повинна була бути роззброєнна, а академічний легіон – розпущений. Після цього, солдати які увірвались у середмістя чинили безлад, а до Ратуші пробрались мародери, які викрадали все що можна було винести, а що не можна було – ламали та викидали через вікна. Подібна ситуація була і у приміщенні університету, єдиним хто намагався щось врятувати були канцелярист С. Козьма, та бібліотекар Францішек Стронський. Останні рятуючи університетські книги, покинув свій будинок, який у цей час згорів разом з рукописом праці над якою він працював багато років. З 51 тисячі книг книгозбірні, їм вдалося врятувати близько 13 тисяч.
Будівля ратуші після пожежі і обстрілу.
Зруйнована будівля Львівського університету.
Монастир тринітаріїв, зруйнований внаслідок обстрілу.
Загалом, окрім ратуші і університету, згоріли театр на теперішній вулиці Театральній, Технічна академія та 15 приватних будинків. Збитки було оцінено в один мільйон гульденів. 3 листопада в місті було оголошено надзвичайний стан. Загинуло близько 55 осіб і 75 було поранено. Втрати військових складали 3 вбитих та 13 поранених. Після ліквідації повстання, з міста виселили кілька сотень осіб. Отак невесело закінчились революційні події 1848 у Львові. Незважаючи на завдані Львову руйнування, згодом частина будівель була відновлена, а частина відбудована у новому місці. Проте головним було те, що всі ці події не пройшли намарно і для тогочасного суспільства вони стали справжнім «пробудженням», які мали далекосяжні наслідки як для Львова, так і для всієї Австрійської імперії.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Шишка О. Наше місто – Львів. – Львів: Центр Європи, 2002. – Ч. 1.
Вчора, 3 лютого 2016 року, у виставкових залах Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (вул.Стефаника, 3), відкрилася виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв під назвою “Колаж”.
Виставка об’єднала дванадцять митців невеликого художнього середовища, що принаймні раз у тиждень разом п’ють каву, розмовляють про мистецтво, а також їздять на пленери, подорожують…
Оксана Андрущенко, Люба Лебідь-Коровай, Мар’яна Мотика, Ігор Романко, Валерій Нестеренко, Галина Новоженець, Богдан Пікулицькй, Сергій Резніченко, Теодозій Салій, Юрій Смольський, Микола Шимчук, Таня Цюпка – викладачі кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв пропонують до огляду живопис, естамп.
Виставка є своєрідним фрагментом великої картини українського сучасного мистецтва, для якої типовий полістилізм, різноманітність… Отже – “Колаж”: виставка поєднала в межах одного експозиійного простору живопис та графіку, мистецтво посткласичне та модерне, предметне та безпредметне, пов язане з українською художньою традицією та вільне від неї…
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
На виставці представлено твори уже класиків українського сучасного мистецтва Миколи Шимчука та Богдана Пікулицького та твори молодих адептів мистецтва – Тані Цюпки, лауреата конкурсу “Індекс Маріуша Казани”. Живописець Оксана Андрущенко – лауреат Премії І. Труша – 2015.
Митці ставлять перед собою різні пластичні завдання, працюючи з виражальними можливостями лінії (Микола Шимчук), з кольоровою насиченою плямою (Сергій Резніченко, Теодозій Салій), з орнаментальними площинами (Оксана Андрущенко), з просторовими ритмами (Ігор Романко, Галина Новоженець, Юрій Смольський). Художики в оригінальний спосіб розвивають естетичні концепції сучасного європейського мистецтва. Мар’яна Мотика, Люба Лебідь-Коровай, Оксана Андрущенко інтерпретують українську художню традицію, надаючи їй особливого авторського звучання.
З учасниками виставки знайомлять нас гротескні графічні мініатюри Валерія Нестеренка. Хоча із більшістю митців та їхніми творам глядач уже давно знайомий…
Мешканцям Львова, особливо тим, які цікавляться історією рідного міста, часто здається, що вони вже знають практично все із міського минулого, особливо якщо йдеться про кнайпи, які у розповідях екскурсоводів стали обов’язковим, прикрашеним легендарною оповіддю, елементом. Однак досі мало відомою для загалу залишається кнайпа Якуба Маселки – людини, яка практично першою у Львові запровадила сервіс доставки товарів додому покупця, та постачала церквам вино для причастя. Та й не в кожній ресторації працювали колишні проректори вищих навчальних закладів.
Будинок Львівської Політехніки, листівка 1920 року
Якщо у середмісті Львова першу скрипку грали такі “розкручені” кнайпи як “Віденська” і “Європейська” кав’ярні, “Атляс” і “сніданковий покій” “мами” Теличкової та інші респектабельні заклади, то в околиці, що прилягала до вул. Леона Сапєги (тепер – вул. С. Бандери), надзвичайною популярністю користувався заклад Якуба Маселки, що розміщувався у партері (згідно із сучасними стандартами – на першому поверсі) будинку навпроти головного корпусу Політехніки, по сучасній вул. Бандери, 25.
Біля головного входу до кнайпи Маселка, 1920-ті рр.
У будинку діяла не лише кнайпа, але й магазин, де продавали продукти, привезені із колоній європейських країн (спеції, екзотичні страви, декоративні вироби тощо), та пропонували чудовий вибір вин, лікерів, коньяків, портерів у череп’яних флягах, кав і чаїв.
Вулиця Академічна включно із будинком № 6 на поштовій листівці, початок XX ст.
Власник закладу Якуб Маселко розпочав свою кар’єру у “ресторанному бізнесі” ще у 1920-тих роках, коли працював у кнайпі пані Софії Теличко (“мами” Телічкової ) на вул. Академічній, 6, і коли вирішив започаткувати власну справу, отримав від неї рекомендаційне свідоцтво – документ, що був необхідним, аби відкрити свою ресторацію.
Сучасна вулиця С. Бандери на листівці, 1916 рік. Дальня червона будівля – будинок № 25.
Заклад Маселка почав свою діяльність у 1926 році, і одразу нова кнайпа вразила відвідувачів своїм розмахом та новаціями, досі невідомими у місті Лева. Дичину пан Якуб замовляв у маєтках місцевих аристократичних родин, і нерідко сам брав участь у полюваннях. Впольовану звечора здобич, переважно вепрів та зайців, вже наступного дня після ловів везли до кнайпи на санях, аби вже на обід подати відвідувачам до столу.
Вулиця С. Бандери, січень 2016 р.
Восени в меню регулярно з’являлися фазани і перепілки, начинені різною солониною. У закладі постійно продавались свіжі раки, живі коропи і щупаки. При кнайпі регулярно працювала власна палярня кави без кофеїну фірми “HAG” – досі надзвичайно популярного кавового бренду у світі.
Американська газетна реклама кави HAG, початок XX ст.
Також до кнайпи з Угорщини постачалися чудові вина. Вина привозили в діжках, а вже на місці господар розливав її у пляшки. Незабаром Маселко став справжнім фахівцем з вина, особливо церковного, бо постачав цей напій всім львівським костелам до причастя.
Винні бочки
При закладі пана Якуба діяла й невелика пекарня, де випікали як фірмовий “сільський хліб” із чорним кмином на капустяному листі, так і торти, бісквіти та нугати (перемащені медово–горіховою масою вафлі).
Юзеф Бачевський
Значною популярністю користувалася у кнайпі також дегустація різних смаколиків та алкогольних напоїв. Так, кожен клієнт Маселка міг досхочу безкоштовно пробувати вироби фабрики Бачевського чи кондитера Залевського, які були торговими партнерами пана Якуба.
Кондитерська Залевського на Академічній. Фото зроблене із внутрішнього боку вітрини
Однак, мабуть, найбільш відомою ресторація Маселка стала завдяки новації, яка у Львові до цього була новинкою, а сьогодні неможна уявити жодного поважного закладу харчування, який би не використовував цього сервісу у своїй діяльності. Йдеться про те, що пан Якуб першим у місті Лева запровадив сервіс замовлення товарів по телефону, і їх доставки по домашній адресі клієнта. Зберігся для історії навіть телефонний номер закладу: 1–16–81. Відтоді, за прикладом Маселка, власники інших престижних кнайп почали проводити телефонні лінії до своїх закладів, аби привабити до своїх послуг якомога більше відвідувачів.
Телефонний номер ресторації Якуба Маселка на сторінках телефонного довідника Львова, 1939 рік
Розташування навпроти Політехніки сприяло тому, що кнайпа стала улюбленим місце зустрічей професорів та студентів. У 1937 року справи ресторації настільки розвинулись, що Маселко вже не встигав сам керувати всіма своїми промисловими об’єктами і віддав кнайпу в оренду своєму працівникові та сусідові Альфонсу Гонсьоровському, який перетворив її на покій сніданковий.
Вид вулиці Миру (тепер С. Бандери) з даху будинку Львівської політехніки, 1965-1970-ті рр
У час “перших совєтів” у кнайпі трапилася цікава історія, безпосередньо пов’язана із скандалом у Львівській Політехніці. Один із нових радянських проректорів Політехніки вкрав ректорського ланцюга у тодішнього очільника цього навчального закладу Антона Верещинського. Коли встановили особу злодія, проректора звільнили, назначивши на посаду кельнера в кнайпі Маселка. Після цього, і так популярний серед студентства заклад, отримав ще більше відвідувачів, адже не кожного разу випадала нагода обслуговуватись людиною, яка ще вчора була твоїм проректором, і перед якою всі тремтіли.
Львівський політехнічний інститут, фото 1945 – 1953 рр.
Однак вже тоді кнайпа почала занепадати, а із початком німецько-радянської війни заклад припинив своє існування. Якуб Маселко переїхав до Польщі, у місто Ґлівіце, що в Сілезії, де і жив до своєї смерті у жовтні 1954 року.
Молоді люди на вулиці Л. Сапєги, фото 1930-х рр.
Сьогодні перший поверх будинку по вулиці С. Бандери поділили між собою салон оптики “Еліт–оптика” та піцерія “Піца хаус”.
Будинок по вул. Бандери, 25, січень 2016 р.
Будинок по вул. Бандери, 25, січень 2016 р.
Піцерія на першому поверсі будинку на вул. Бандери, 25, січень 2016 р.
Цікаво, чи знають працівники цих закладів історію приміщення, де працюють, і чи здогадуються, що кожного разу, коли виконують замовлення доставки піци додому, продовжують традицію, запроваджену відомим на весь Львів ще якихось 80 років тому ресторатором – паном Якубом Маселком.
Павло АРТИМИШИН
Список використаних джерел:
Винничук Ю.Кнайпи Львова. – Львів: Піраміда, 2005. – С. 87–88.
Історія львівського трамваю налічує вже понад 135 років. За цей час він зазнав багатьох змін. Дерев’яні колії стали металевими, а коней замінили кінські сили, породжені електричним струмом. Змінювався і вигляд вагонів, а також маршрути, по котрих ці вагони ходили. Деякі з цих маршрутів львів’яни напевно й забули, тому про них і піде мова.
Трамвайний маршрут вздовж непарної сторони проспекту Свободи. Листівка 1910 року
Найдавнішим зі зниклих на сьогодні маршрутів є маршрут вздовж проспекту Свободи. Перша трамвайна колія тут пройшла ще в 1880 році та була призначена для кінного трамваю. Проходила вона по непарній стороні проспекту, а трамвай, що нею їздив, курсував між від Залізничного вокзалу до площі Митної. В 1908 році кінний трамвай припинив існування, але трамвайне полотно і далі пролягало вздовж проспекту. Щоправда, дерев’яні рельси кінного трамваю замінили на металеві електричного. Крім того, ще одну колію проклали по парній стороні вулиці. Таким чином трамваї, що курсували «до Оперного» рухались по непарній (лівій) стороні проспекту, а ті що «від Оперного» – по парній (правій). На перший погляд така система може видатись дивним, однак це пояснюється тим, що до 1922 року у Львові діяв лівосторонній рух на дорогах. З 3 жовтня 1922 року рух трамваїв по проспекту змінив свої напрямки на протилежні. Користувалися цими коліями аж до липня 1951 року, поки їх не було розібрання через початок курсування тролейбусів вздовж цієї вулиці.
Трамвай на площі Галицькій. Фото 1979 року
Частиною згаданого маршруту був відрізок колії, що проходив по площі Галицькій. Первинно від слугував для кінного трамваю, але згодом його переобладнали і через нього проходило одразу кілька різних маршрутів. Проте, колію по цій площі використовувалась найдовше з усіх. Розібрано її аж в 2003 році.
Трамвайний маршрут по вул. Князя Романа. Листівка 1913 року
Залишки трамвайної колії на перехресті вулиці Князя Романа з вулицею Івана Франка підказують, що колись по цій вулиці теж курсував трамвай. І справді, колія тут з’явилась одразу з появою електричного трамваю в 1894 році. По ній саме пролягав маршрут Гетьманські вали (пр. Свободи) – Школа Св. Софії (Стрийський парк). Шлях львівського трамваю вздовж вул. Князя Романа став звичним теж більше ніж на століття, і був припинений аж в 2003 році.
Трамвай біля головного входу до Крайової Виставки на вул. Самчука. Фото 1894 року
У 1907 році після перебудови трамвайної колії по вулиці Франка трамвай знову почав курсувати, як і в дні Крайової виставки аж до верхнього входу у парк, завертаючи з вулиці Івана Франка праворуч на вулицю Самчука. В 1933 році від цієї колії спорудили гілку до Стрийської рогачки вздовж вулиці Івана Франка та Козельницької. Однак існування маршруту вздовж вул. Козельницької було вкрай коротким. В 1939 році маршрут трамваю скоротили до перетину вулиць Франка та Козельницької. В цьому ж році припинили свою діяльність Східні Торги, тож трамвайну гілку, що вела до входу в парк ліквідували через непотрібність. У 1972 році розібрали також колію, що вела до вулиці Козельницької.
Поворот трамвайної лінії з вул. Дністровської на вул. Зелену. Фото 1960 року
З жовтня 1908 року трамвайними коліями обзавелась вулиця Зелена. З вулиці Франка трамвай заїжджав на Зелену, після неї проходив два короткі відрізки по вулицях Дністровській та Левицького і під’їжджав по вул. Мечнікова до входу на Личиківський цвинтар. У 1963 році рух трамваїв по Зеленій було припинено. Причиною знову ж таки стали тролейбуси, які почали курсувати цією вулицею.
Трамвайні шляхи по вул. Левицького. Фото 1940-1941 рр.
В 1910 році був прокладений один з «найекзотичніших» маршрутів львівського трамваю – до Високого Замку. До нього трамвай діставався від вулиці Підвальної крізь вул. Винниченка, вздовж вулиць Лисенка та Гуцульської і прямуючи по вул. Кривоноса прямо до підніжжя гори. Маршрут цей був особливим, оскільки на відміну від інших маршрутів, його призначення було туристичне, а не практичне. Саме через туристичну скерованість та порівняно малий попит на цей маршрут, його було ліквідовано у 1970 році.
Відкриття трамвайного маршруту на Високий Замок. Фото 1912 року
У 1914 році від Личаківської рогатки проклали 700 метрів трамвайної колії до вокзалу станції «Личаків». Вокзал цей обслуговував залізницю Львів-Винники-Підгайці, а трамвайний маршрут був прив’язаний до розкладу потягів по цій станції. Від Віденської кав’ярні трамвай до станції «Личаків» відправлявся за пів години до відправлення кожного поїзда. У 1940 році, після приходу радянської влади, використання цього трамвайного маршруту було фактично припинено. У 1944 році німці знищили залізничну колію Львів-Підгайці. Станція «Личаків» таким чином втратила своє призначення, а з нею і став непотрібним трамвайний маршрут до неї. Однак, ще майже до 1970-х років існувала вантажна колія трамваю, що вела до кар’єру на вулиці Мучній. Тепер на його місці кераміко-скульптурна фабрика.
Трамвайна колія по вулиці Лисенка, по якій проходив маршрут до Високого Замку. Фото 1968 року
З 1925 року коліями обзавелась вулиця Куліша. По ній трамвай пустили, щоб розвантажити вулицю Замарстинівську. Під час сумнозвісних подій 1936 року, коли у місті відбулись сутички між демонстрантами та поліцією, саме трамваї з цього маршруту були перекинуті. У 1961 році, після нового впорядкування трамвайних маршрутів колії на Куліша були розібрані.
Перекинутий трамвай маршруту по вулиці Шпитальній. Фото 1936 року
У 1930 році на 700 метрів була подовжена колія від Городоцької рогатки до Богданівки. Таким чином трамвай ходив аж до теперішнього початку Левандівського шляхопроводу. Наприкінці 1939 року цю колію подовжили ще на кілька метрів, дотягнувши трамвайне полотно до залізниці Львів-Чернівці. Однак вже в 1953 році трамваї на цій частині вулиці Городоцької замінили тролейбуси, тож залізничні колії було розібрано.
Відкриття маршруту до станції “Личаків”. Фото 1914 року
Практично усі трамвайні маршрути, що припинили своє існування були збудованими ще за австрійських чи польських часів. Та існувала ще одна трамвайна гілка, споруджена уже за радянської влади. Вела вона від вулиці Промислової вздовж вулиці Липинського до автобусної станції. Проїхатись трамваєм у цьому напрямку можна було протягом доволі тривалого часу, аж до 1992 року, поки маршрут не скоротили.
Поворот трамвайної колії до станції “Личаків” на вул. Личаківській. Фото пер. пол. XX ст.
Отож, колись львівський трамвай курсував по досить незвичних для сучасного львів’янина місцях. Можливо ви, проживаючи на певній вулиці, ніколи не здогадувались, що колись і ваш будинок сколихав проїжджаючий повз вагон трамваю.
Прокопів ВОЛОДИМИР
Джерела:
Інтернет-портал www.lvivceter.org
Інтернет-ресурс www.polona.pl
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Вчора, 2 лютого 2016 року в приміщенні галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа», що знаходиться у Львові на вулиці Вірменській, 7, відкрилась виставка графічних робіт Олега Денисенка під назвою «Рівновага».
На виставці автор представив офорти з серій – “Пори року”, “4 стихії” , “Олімпійські музи”, “Улюблені художники” та “Музичні ноти”.
Олег Денисенко на відкритті своєї виставки “Рівновага”
Крім того тут представлені естампи у техніці інтальо, 4 малюнки тушшю та пером. Всі твори були виконані впродовж останніх кількох років. Виставка експонуватиметься до 16 лютого.
Відкриття виставки “Рівновага”
Відкриття виставки “Рівновага”
Відкриття виставки “Рівновага”
Відкриття виставки “Рівновага”
Відкриття виставки “Рівновага”
Художник зі Львова Олег Денисенко здобув визнання у світі, як графік. Про це свідчать 28 міжнародних нагород із Словаччини, США, Польщі, Югославії, Кореї, Росії, Румунії, Великобританії, Іспанії, Італії та 15 публічних колекцій, у яких перебувають твори Денисенка, зокрема в Норвегії, Польщі, Швеції, Росії, США та Італії.
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Попри це художник не часто робить сольні виставки станкової графіки. Востаннє така виставка відбулася у галереї «Дзиґа» 2003 року.
Потрібно додати, що Олег Денисенко працює ще й у техніці левкасу та скульптури. Роботи у цих техніках він і виставляв попередні 13 років.
Ніхто так не може знати свою дитину так як власні батьки. Зі старих світлин перед нами постає Андрій очима його мами Ольги Михайлівної, яка охоче ділиться з «Фотографіями Старого Львова» спогадами про ту чи іншу фотографію, розповідає цікаві моменти минулого. Андрій неодноразово ностальгував за пройдешнім в багатьох своїх піснях, наприклад, «Бути маленьким» чи «Старі фотографії». Сьогодні пригадуємо яким колись був він і ми.
Мама Кузьми розповіла, що коли Андрій був маленьким як такого потягу до сцени у нього не було. «Водила його до музичної школи в Новому Роздолі Львівської області так як працювала в цій сфері сама вчителем і знала, що це дуже корисна річ. Важливо прививати музичну освіту дитині змалку, щоб вона не була відрізана від культурного світу, адже потім людина чує музику і не може зрозуміти її так як, наприклад, класичну. Не з кожної дитини виходить музикант, але сам розвиток, який ми закладаємо в дитину в тій школі, може збуджувати потім у ній важливі речі» – зазначає пані Ольга. Спеціально на співака його ніхто не готував, при цьому він був досить здібним, виконував учнівську програму на «5».
Андрієві на цій фотографії 2,5 роки. Зроблена в фотостудії в Новому Роздолі
Майбутній співак вбирав в себе музику і раніше – коли Ольга Михайлівна вчилася ще сама заочно в музичному інституті, по навчальній програмі мала слухати відповідний матеріал, заодно слухав її і маленький Андрій. «Він був пасивним слухачем, в ті часи музика звучала ще на пластинках. Це все разом і формує дитину, навіть не йдеться про те що їй вселяти як робити, а те як вона це сприйме, кажу це як педагог з 30-літнім стажем. Все одно, зрештою, до тих чи інших дій дитину заставити не можна, адже в майбутньому вона буде робити все так як вона це бачить і чує».
Андрієві на цій фотографії 3 роки. Зроблена також в фотосалоні в Новому Роздолі. «З цього коня він ще дуже не хотів злазити, плакав» – пригадує мама – «Ми пояснювали йому, що мають прийти інші діти фотографуватися, але дуже боляче йому було розлучитися з цією іграшкою».
В садочку Кузьма хворів, переніс запалення легенів, тому коли мав 6 років, пані Ольга звідти його забрала і привезла до своєї мами в село Сіде Самбірського району. Мама теж вчителювала, мала підготовчу групу і за зиму Андрій вже навчився читати по-українськи і по-російськи. Тоді сімейно вирішили, що дитині треба йти далі, адже вивчений матеріал вже не буде цікавим для нього в першому класі. Таким чином в Новому Роздолі знайшли клас з англійської мови. «Коли Андрій закінчив 7 класів, то вже спокійно говорив по-англійськи. Вчительку свою Тетяну Франківну дуже любив і потім навіть запрошував її на концерти в Київ». В репертуарі Кузьми є й англійські пісні.
Майбутньому співаку близько 4-ьох років. «Це була традиція, кожного року як приїжджали до баби Марійки на літо, їздили на каруселі, відзначали 17 серпня Андріїве день народження і фотографувалися» . – каже Ольга Михайлівна. Фотографія Самбірського держфото.Кузьма на канікулах в тому ж селі Сіде приблизно в 2-му класі. Дід Іван під час канікул проводив йому так звану чоловічу школу, давав малому бавитися справжнім кермом, що дуже йому подобалось.
Ще одна світлина з села Сіде. Андрій з мамою, фотографував тато Віктор Кузьмич. «На цьому фото Андрій ще вочевидь тримає свого улюбленого кота, але на фотографії його не видно» – жартує Ольга Михайлівна.Фотографія з дошки пошани в музичній школі, 3 клас.Фотографія з дошки пошани в музичній школі, 5 клас.Сім’я часто їздила відпочивати в Болгарію. На цій світлині Андрійко з пані Олею в болгарському місті Албена.Фото Кузьми зроблене в фотостудії Баранських. «Андрій був тоді в 8 класі. Ми приїжджали до Львова до наших друзів, з якими відпочивали в Болгарії. Фотографувалися наші друзі, заодно зробили фотографію і Андрію» – розповідає пані Оля.
Десь з класу 9-го, коли сім’я вже переїхала в містечко Новояворівськ Львівської області, Кузьма почав писати тексти. « Я ніколи в це не втручалася, не рилася в його листах чи зошитах. Це був такий період, коли ми почали вириватися з радянського союзу і в принципі всі діти грали на гітарах. Тато Олега (Лесика) з гурту «Дзідзьо» Мирослав Турко в Палаці культури мав свій естрадний гурток, багато хто туди приходив, так як там були хороші музичні інструменти такі як електричні гітари, ударні, клавіші, за якими хлопці вмирали. Звідти фактично все почалося, тому Андрій завжди був дуже вдячний татові Лесика і згодом багато йому допомагав».
Фотографії вочевидь перших музичних кроків Андрія Кузьменка
Фотографії вочевидь перших музичних кроків Андрія Кузьменка
Після школи Андрій вчився в Петрозаводському медичному університеті (республіка Корелія, Росія). Ще тоді не вірилося, що незабаром буде розквіт української естради і Андрій серйозно займеться музикою. «Я намовила його поступити на медицину. Креслити, малювати він, наприклад, не вмів, та і ніхто його це не заставляв це робити. Вирішили, що це йому найбільше підійде». Після того пішов в армію, а згодом вчився вже у Львівському медичному університеті на стоматології.
Андрій вже поступив на навчання в Петрозаводський університет і приїхав до мами в серпні в гості. На цій світлині сорочку вишила для Андрія Ольга Михайлівна.Армійське фото Кузьми Скрябіна. Служив у місті Калініні під Москвою, книжка «Я, Паштет і Армія» написана власне під впливом армійських пригод.
Під час навчання в університеті в 1989 році Андрій організовує групу «Скрябін». Навчання в університеті стає йому абсолютно не цікавим, він остаточно бачить себе в музиці. Ольга Михайлівна теж займається музикою, зокрема, яворівським фольклором. «Ми виступали, їздили по усіх усюдах з дітьми, знімали з музичним редактором Мирославом Скочилясом на Львівському обласному телебаченні гаївки, щедрий вечір, колискові» – каже пані Ольга. Згодом Кузьма переїжджає до Києва, а пані Ольга перестає займатися музикою, в Брюховичах Львівської області батьки Андрія живуть і започатковують свій керамічний бізнес.
«Андрію не заборонялося приводити своїх друзів додому. В нас був ліс, озеро біля дому. Андрій з колегами любили вибиратися на дах і слухати радіо» – згадує Ольга Михайлівна. На фото товариші Скрябіна.
«Андрію не заборонялося приводити своїх друзів додому. В нас був ліс, озеро біля дому. Андрій з колегами любили вибиратися на дах і слухати радіо» – згадує Ольга Михайлівна. На фото товариші Скрябіна.
«Андрію не заборонялося приводити своїх друзів додому. В нас був ліс, озеро біля дому. Андрій з колегами любили вибиратися на дах і слухати радіо» – згадує Ольга Михайлівна. На фото товариші Скрябіна.
Сьогодні в тих же Брюховичах все нагадує про Андрія Кузьменка – на стінах багато його портретів та світлин. Андрій часто любив приїжджати до батьків, любив гуляти з улюбленим кокер-спаніелем Оскарем. В цих стінах сумує за ним все.
Батьки Андрія Кузьменка в Брюховичах. Фото з сімейного архівуУлюблений кокер-спаніель Андрія Оскар. Брюховичі. Фото Тетяна ЖерноваЛьвів, вул. С. Гавришкевича. Фото Тетяна Жернова 2016р
Водночас найголовніше для батьків – щоб ця пам’ять про їхню дитину не вмирала. А Андрія Кузьменка пам’ятають та згадують всі – не тільки як співака, а і як поета, письменника, актора, продюсера, телеведучого, волонтера та просто щиру, відкриту та близьку до людей людину.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
