5 вересня 1924-го, Українська Військова Організація (УВО) вчинила замах на Станіслава Войцеховського, президента Польщі, яка незаконно загарбала Галичину. Але саморобна бомба не вибухнула, й Войцеховський не розділив долі свого попередника – першого президента ІІ Речі Посполитої Ґабріеля Нарутовича, застреленого 16 грудня 1922 року у Варшаві польським націоналістом, знаним митцем Еліґіушем Нєвядомським (1869–1923).
Станіслав Войцеховський (1869–1953) став другим президентом ІІ Речі Посполитої. Він народився у місті Каліш (тоді це була Російська імперія), в родині шляхтича – стражника у в’язниці. Під час студій у Варшаві зв’язався з робітничим, соціалістичним рухом. Після арештів перебував у 1892–1906 рр. на еміграції у Швейцарії, Франції, Англії. Після повернення до Варшави відійшов від партійної роботи і став кооператором.
Коли Польща здобула незалежність, С.Войцеховський 1919 року став міністром внутрішніх справ в уряді Ігнація Падеревського. Потім працював у конституційній комісії. Після вбивства президента Нарутовича Войцеховського обрали 20 грудня 1922 року на його місце. На цій посаді він намагався знаходити компроміс між пересвареними політичними силами.
Під час його президентства, у березні 1923 року, Рада амбасадорів держав Антанти остаточно затвердила права Польської держави на окуповану нею у 1918-1919 рр. територію Галичини. Більшість галичан не визнало цього рішення. УВО не припинила підпільну боротьбу з польським владним режимом, який продовжували вважати окупаційним. Тим більше, що польські урядовці вже не зважали на думку західних держав і посилили полонізацію освіти й інших галузей суспільного життя. Обіцянки створення галицької автономії й українського університету були забуті.
Тому УВО намагалося скористатися візитом до Львова президента Речі Посполитої, щоби замахом на нього продемонструвати волю галичан боротися проти окупації та денаціоналізації. Як пише львівський історик Богдан Галайко, “бойові акції проводилися з метою показати українській спільноті, що боротьба триває. Поряд з тим, такими вчинками УВО намагалася змусити владу припинити утиски супроти українців, які мешкали в Польській державі. Адже бойові акції УВО переважно не завдавали значної шкоди і мали вузьку цілеспрямовану мету. Маючи насамперед психологічне значення, ці революційні виступи водночас були доволі дошкульними для польського окупаційного режиму. Вони успішно підривали авторитет польської адміністрації, будили довіру до власних сил та кожного разу нагадували світовій спільноті про українське питання”.
Приготуваннями до атентату зайнялася “Летюча бригада” – спеціальний підрозділ, створений Крайовим командантом УВО Юліаном Головінським у лютому 1924 року для проведення бойових операцій і актів експропріації для фінансування організації.
Українська Військова Організація прийняла відвідини Войцєховского у столичному місті Львові як визов і зневагу національних українських почувань. Від часу, коли приїхав до Львова Пілсудскі в 1921 році і коли руками Степана Федака УВО виконала на нього атентат та запротестувала в той спосіб перед світом проти присутности на українській території голови окупаційної влади, ні один голова польської держави не зважився ступити на українську землю. Приїжджали міністри, вищі чи нижчі державні польські достойники, та ніколи президент. А й то якось нишком і без реклями, люди здебільшого довідувалися про те з газетних повідомлень уже по виїзді тієї особи зо Львова.
Постановила й УВО «привітати» від себе Войцєховского. Справою зайнявся Заступник Крайового Коменданта Юліян Головінський, а безпосередню підготову передав у руки Омелянові Сеникові. З його доручення хемік УВО, інж. Федір Яцура, змайстрував кілька розривних бомб. На виконавців рішено спровадити бойовиків УВО з провінційних міст. Сеник передбачав, що поліція у Львові наліво й направо буде арештувати українців, не дивлячись на те, чи мають вони якесь відношення до Української Військової Організації, і могло б статися так, що припадково, навіть в останній хвилині, арештують наміченого до атентату члена УВО, не стане часу заступити його другим. Стягнено до Львова Теофіля Ольшанського з Перемишля і Миколу Ясінського зо Станиславова”, – писав про підготовку атентату Зиновій Книш [1].
Як інформувала Gazeta Lwowska (№№ 206, 207 за 1924 р.), “хлібом і сіллю” зустрічали у Львові президента Речі Посполитої. Він прибув потягом на Головний двірець у п’ятницю 5 вересня. Там його зустрічала почесна варта й урядовці міста і Львівського воєводства. Потім президентський кортеж кількома каретами й автомобілями вирушив до міста. Насамперед С.Войцеховський приїхав до Латинської катедри.
Потім відвідав собор Св. Юра. Як писав З.Книш, “від часу, коли Хмельницький облягав Львів, не бачив св. Юр стільки збройних людей у себе на подвір’ї. На другий день тільки між 5 і 7 вранці і тільки декого впускали через головну браму на церковну відправу, а о 7 годині поліція замкнула всякий доступ з площі до церкви, де на лавках сиділи самі тільки шпики та озброєні поліцаї. В подвір’ї, від брами до церковних дверей, уставили двошпаліром польських довкільних селян, прибраних національними польськими стрічками, з польськими прапорцями в руках. За сімсот літ свої історії не була свідком такого видовища Святоюрська Гора. Поза поляками допущено тільки депутацію «старорусинів», куди входили такі відомі львівські кацапи, як Лісковацький, Луцик, Турчманович, Третяк і Лепкий. Їм доручено завдання привітати президента від непольської християнської людности Львова. В середині церкви вражала мертва тиша – нікого туди не впустили.
П’ятнадцять хвилин по десятій над’їхав Войцеховскі, оточений уланами і кількасот поліцаями, на чолі з гореславним Кайданом, Тоді зійшов з палати митрополит Шептицький і на своєму престольному місці в церкві ждав Войцеховского. Коли цей увійшов до церкви, митрополит подав йому свячену воду. Мітрат Білецький відправив коротенький молебен, у часі котрого Войцєховскі сидів побіч митрополита. Після молебня митрополит дав Войцєховскому поцілувати хрест і так скінчилася вся парада, що тривала не довше п’яти хвилин і в тім часі до президента не промовив ніхто ані одніського слова” [2].
Потім президент заїхав до Вірменської катедри, де його приймав архієпископ Теодорович. Відвідав синагогу “Темпль” на Старому Ринку. А об 11.30 був президент вже на верхній терасі Стрийського парку, де відбувалася церемонія відкриття IV Міжнародного ярмарку “Східні торги”. Там також відбувся урочистий сніданок.
По дорозі до центру міста відвідав С.Войцеховський Міський сиротинець і будову Дому техніків ІІ (гуртожитку студентів Політехніки) на Кадетській горі. Звідти кортеж спускався вниз вулицею Коперника. Саме тут чекав на карету президента 19-річний боївкар УВО Теофіль Ольшанський. Він мав кинути у неї бомбу. Якби Войцеховський вижив, то Ольшанський мав би стріляти в нього з пістолета.
“Нарешті гамір і крики «Нєх жиє!» дали знати, що наближається карита з Войцеховским. Їхав він стоячи, тримаючи циліндер у руках і розкланюючися на всі боки. Коли наблизився до місця, де вулиця Коперника входить у Марійську Площу, Ольшанський, що стояв там під вуличною ліхтарнею, великим луком понад головами глядачів кинув свою бомбу, ціляючи між коней і кариту. Всі бачили, як летіла бомба, з переляку юрба кинулася назад – Ольшанський стояв на місці, неможливо було протиснутися між людьми. В одному моменті – все йшло на секунди – прорідилося настільки, що побачив він бомбу, як курилася, не вибухнувши, на землі. Будь у нього друга бомба на поготів’ї, була чудова нагода рознести на дребезги кариту з усім її оточенням. А так, заки витягнув пістоля, кариту завернено” [3].
Ніхто не звернув на Ольшанського уваги, він преспокійно повільною ходою відійшов і непомітно згубився в юрбі. Т.Ольшанському вдалося зникнути з місця невдалого атентату й перебратися за кордон до Німеччини, де отримав політичний притулок. Потім він опинився в Гондурасі, а помер в американській Флориді.
Наступні пункти програми президентського візиту відбувалися вже за прискореною програмою і з ще більшими заходами безпеки. Він ще відвідав ратушу, університет, а 6 вересня побував на польських військових похованнях на Личаківському цвинтарі і приймав військовий парад на Марійській площа (нині пл. Міцкевича).
Чому бомба не вибухнула? Як писав З.Книш, “заторкнений у своїй професійній амбіції інж. Яцура спершу сам був здивований і не розумів нічого. Він бо ж фабрикував ті бомби не перший раз. Кожна з них була перевірена, складові її частини з вибухового матеріялу і запальні капселі старанно дібрані і виключали невдачу конструкції. Все вияснилося на другий день. З урядового комунікату про конструкцію бомби можна було здогадуватися, що меленіт – ужитий до бомби вибуховий матеріял – натягнув у себе вогкости…
Годі описати, як тяжко ганьбив Головінський інж. Яцуру, побачившись з ним ще того самого вечора. Нездара і партач – це вислови з ангельського словника в порівнянні з тим, чим обсипав він Яцуру в пориві першого гніву. В тому моменті надійшов хтось і приніс друге чи трете вже з черги надзвичайне видання львівських газет і там піротехнічні знавці змінили свою первісну думку та схвально висказувалися про фаховість конструктора бомби. Головінський утихомирився, а згодом геть подобрішав. Помимо всього, хоч був він готовий нищити ворога всякими способами і без уваги на ніякі жертви, не був він садистом, що відчуває насолоду з проливу крови. Ціль свою УВО осягнула – ще того самого вечора пресові й телеграфічні аґенції цілого світа заговорили про атентат на президента Польщі у Львові. І не таке то вже важне, чи живий Войцєховскі, чи ні. Пішов би він – прийшов би інший. Головне, що УВО заманіфестувала свою присутність і чуйність” [4].
Тим часом поліція рапортувала, що впіймала замаховця, який намагався підняти руку на президента. Був заарештований працівник чайного складу Станіслав Штайґер. Польській владі було вигідніше зробити винними в атентаті агентів “жидокомуни”, керованих із Москви, ніж українських галицьких патріотів.
Штайґеру загрожував судовий процес і навіть смертна кара. Жидівські кола в Європі закликали Команданта УВО Євгена Коновальця признатися у здійсненні замаху, пропонували за це фінансувати організацію. Посередником був коломийський видавець Яків Оренштайн. УВО відмовилося від такої допомоги, а коли учасники атентату були вже поза межами досяжності польської поліції, 8 вересня заявила про свою причетність до цієї акції. І вибачилася, що “дії УВО ненавмисне принесли багато шкоди невинному жидові”.
Але незважаючи на це, суд над Штайґером тривав, і лише 17 грудня 1925 року 8 із 12 присяжних визнали його невинним.
Коли Ю.Пілсудський здійснив військовий переворот, президент С.Войцеховський подався 14 травня 1926 року до димісії. Його наступником на посаді президента став професор Львівської політехніки Ігнацій Мосціцький (1867–1946).
Натомість С.Войцеховський займався кооперацією та науковою діяльністю. Пережив гітлерівську окупацію та Варшавське повстання 1944 року. Пережив на кілька днів і Йосифа Сталіна – помер 9 квітня 1953 року.
ПРИМІТКИ:
[1] Книш З. На повні вітрила! (УВО в 1924–1926 рр.). – Торонто, 1970. – С. 163-164.
[2] Там само. – С. 162-163.
[3] Там само. – С. 165.
[4] Там само. – С. 166-167.
