Цирк, веселі клоуни та акробати, небачені “в живу” звірі та жонглери – все це, в більшості людей, асоціюється з найкращим у житті часом – з дитинством. Після кожних відвідин цирку багато з нас вирішували присвятити себе якомусь цирковому мистецтву – хтось починав показувати фокуси, хтось ходити по канату, а хтось розмальовував обличчя і одягав великі татові черевики, як в улюбленого смішного клоуна.
І навіть у дорослому віці похід в цирк зі своїми маленькими синочками та донечками, це щоразу невелика мандрівка у своє дитинство, в той час коли ми вірили в казку, а наші мрії збувалися, коли диво ставалося у вас на очах і ти, захоплений ним, забував про все на світі.
Циркова програма “Зимова круговерть”
Програма львівського цирку “Зимова круговерть”, яка на наступних вихідних буде показана востаннє, увібрала в себе все найкраще і може здивувати найвибагливішого глядача. Важко тут визначити найсильніших номер програми чи найцікавішого артиста.
Циркова програма “Зимова круговерть”
Хтось з завмиранням серця слідкує за кожним рухом велосипедиста на канаті “El Diablo” Ладіслава Кайзера, котрий, ніби граючись, робить такі речі, про які нам навіть подумати страшно. Хтось захоплено спостерігає за артисткою Юлією Шагімардановою з її хула-хупами чи не шкодує долонь для «Комічного баскетболу» під керівництвом Володимира Теніщєва, чи “Гімнастів на турніках” під керівництвом Ігоря Байбака Діти, традиційно в захваті від клоуна Михайла Марта та мавпочок, коників і котиків.
Переповідати всю програму не буду, але кожен з глядачів знайде для себе улюблений цирковий номер чи артиста, який сподобався найбільше.
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
Циркова програма “Зимова круговерть”
На жаль, програма “Зимова круговерть”, яка так полюбилася глядачам, завершує своє коротке життя на львівській арені і наступними вихідними демонструватиметься останній раз. Хто ще не встиг побачити цю програму, має ще шанс потрапити на це феєричне видовище.
Львів 1920–1930-ті рр. Попри непрості політичні і культурні обставини, життя у місті вирувало. Як і сьогодні, львівські панянки, окрім проблем, переймалися ще тим, як покращити свою зовнішність і завоювати інтерес сильної статі.
Модні аксесуари («Нова Хата, 1926)
Якщо всі спроби не давали очікуваного результату, то в хід ішли різні способи, навіть дуже оригінальні. Уявіть собі панянку із «ґумовою руркою» в роті, яку помпує чоловік або приятель повітрям. Винахідниця такого методу і по сумісництву дописувачка журналу «Нова Хата» обіцяла, що в міру того, як «входитиме воздух, вигладиться ваша шкіра, зникнуть зморшки й ви відзискаєте молодечий вигляд. Головне при цьому уважати на границю, до якої будете надуватися»… аби не луснути… Ця ж панночка запропонувала не менш цікавий спосіб пудрування личка, «згідно з усіми правилами воєнної штуки» – «починати вільним темпом», а «близько мети придати скорости» і «ніколи не оглядатися на своїх суперниць, як вони це роблять». Важко сказати, скільки панянок «спробували» ефективність таких чудернацьких методик, але більшість із них, безперечно, оцінили чудове почуття гумору їх авторки.
Реклама нафти для гігієни волосся фірми «Gliwar» («Нова Хата», 1935)
Львів’янок активно цікавили питання догляду за шкірою обличчя та рук, волоссям, а також коригування фігури та загального жіночого здоров’я. Львівські «косметички» (фахівці із косметики) пов’язували погану церу (колір лиця), пігментні плями, висипання насамперед із медичними проблемами і рекомендували своїм клієнткам розпочинати догляд за собою із відвідин лікаря. Велика увага приділялася доглядові за шкірою – панянкам рекомендували обов’язково на ніч гарно очищувати шкіру спеціальним кремом та вмиватися літньою водою, промокаючи обличчя рушником, спати з відчиненим вікном.
Реклама крему «Nivea» («Нова Хата, 1935)
Водночас львівські лікарі засобами преси намагалися побороти давні шкідливі тенденції у Галичині – вживання з косметичною метою «аршеніка» (миш’як), який приймався з метою надання фігурі округлих форм; «атропіни» (алкалоїд беладони), якою закапували очі для ефекту сяяння, однак з плином часу доводилося розплачуватися за це втратою зору; «окисненої води» (ймовірно, розчин марганцівки), якою промивали волосся, щоби надати золотистого відтінку, руйнуючи при цьому структуру волосин.
Магазин парфумерії у Львові («Нова Хата, 1934)
Серед найпоширеніших рецептів від львівських експертів краси: робити щодня масаж лиця, для цього взяти грудку крему (розміром з горошину) та упродовж кількох хвилин «легенько розтирати шкіру на чолі, коло очей, носа та над устами, в напрямі від середини на боки»; зморшки на лиці усувати «окладами з румянку»; проблему блискучого носа вирішувати натиранням на ніч «товстим кремом»; лице відсвіжувати вмиванням «студеною водою». Дієвим способом боротьби з «гусячими лапками» довкола очей вважалося делікатне обстукування «середніми пальцями рук довкола кожного ока, вживаючи товстого крему або оливи». Рекомендували використовувати зимні компреси, «тріпачки» на елястичних прутиках». У пізнішому віці українкам радили застосовувати метод «встрикування парафіни» (введення під шкіру розігрітого парафіну).
Купон на одноразові відвідини косметичного кабінету читачками «Нової Хати» (1933)
Реклама косметичного кабінету «Distinction» («Нова Хата», 1933)
Щодо макіяжу, то його рекомендували вживати зрілим жінкам, і то ощадно, а молоді панянки взагалі малюватися не сміли. Аксіомою у міжвоєнний період було твердження, що культурна жінка підкреслить або зробить малопомітним щось одне, але «ніколи не нарушить характеру свого лиця і виразу його, цього дзеркала її духової індівідуальности».
Реклама Інститут косметичний «Слава» («Нова Хата», 1932)
У Львові діяли косметичні інститути: «Слава» (по вул. Оссолінських, 13), «Космео» (по вул. Миколая, 7), «Інститут краси Б. Тіль» (по вул. Домбровського, 8), косметичний кабінет «Distinction» (по вул. Коперника, 42а). До слова, власницею останнього була українська «косметичка» Стефанія Гаврисевич, яка згодом організувала у Львові також косметичну школу, оплата за курс становила 300 злотих. У цьому кабінеті надавалися такі послуги – лікування шкірних недуг, косметичні процедури (із відновлення клітин шкіри апаратом «Regenerateur», еластичні опаски під бороду і чоло), фарбування волосся і брів та макіяж. Міжвоєнна мода вимагала брів «як на шнурочку», тонких, гнучких і темних.
Реклама української пудри «Альое» у виконанні відомого художника Святослава Гординського («Нова Хата», 1934)
Косметичні засоби у закладах краси часто купувалися фабричні або виготовлялися за власними рецептами (наприклад, мигдалеве молочко, яке використовувалося для вмивання личка замість води). Креми поділялися на т.зв. «сухі» і «товсті», за основу мали віск і ланолін. «Сухі» креми вміщували мінеральний жир, спирт, желатин, боракс (борнонатрієва сіль), крохмаль і пахощі. Масні креми мали в середниках рослинні жири, часом овечі, їх використовували на ніч. Поширеними були також «гормонові» креми проти зморшок, виготовлені на меді за англійським рецептом.
Реклама української пудри «Меріда» («Нова Хата, 1935)
Реклама Української хемічно-косметичної фабрики «Альое» («Нова Хата», 1932)
Серед косметичних засобів, які були популярні у 20–30-х рр. ХХ ст. серед українських панянок – мило черемхове «Тлєн», косметичні вироби «Альое» (зубна паста і пудра), українська пудра «Меріда», креми «Nutritive» від фірми «Ravis» та відомий сучасним львів’янкам «Nivea», французький омолоджуючий крем і пудра «Lytiol», зволожувальний крем «Дельфа», «відмолоджуючий» крем «Hortiflor-Creme», засоби для виведеня веснянок «Бенінґіна» (крем, мило і пудра). Парфуми можна було придбати у спеціалізованих магазинах «Фаворі» (по вул. Рутовського, 10) та «Федера» (по вул. Сикстутській, 7).
Модерна зачіска з поділом з лівого боку, волосся ондульоване у великі хвилі («Нова Хата, 1926)
Модна хвиля з Європи принесла до Львова коротку стрижку, або як іронізували у той час, «фризуру еманципантки», що набувала все більшого поширення серед львівських модниць, однак не сприймалася галицьким загалом, особливо старшого покоління. Криком моди вважалося вкладання волосся хвильками, але з однією засадничою прикметою – «хвилі мусять бути плоскі, гладко вичесані – лискучі». Зробити гарну зачіску і ондулювати волосся (зробити завивку) можна було в першорядному українському «Фризієрському заведенню для пань та панів Теодора Кутковського» (по вул. Бляхарській,11). Аби волосся було здоровим і міцним, відомий львівський лікар Євген Дурделло рекомендував його «мити в мягкій воді і перетовщеним милом, не надто часто ондулювати, не ходити без капелюха на яркім сонці».
Зразок купального костюму («Нова Хата, 1930)
Зразки купальних і пляжних костюмів («Нова Хата, 1932)
Із приходом в моду відкритих купальних костюмів і світлих панчіх львівських панянок почало цікавити питання «усунення небажаного поросту волосся» на лиці, «передраменах», руках і ногах. На той час у Львові існувало кілька способів вирішення цієї делікатної проблеми – механічний (покриття поверхні шкіри гарячою смолою і різке відривання застиглої поволоки від шкіри), хімічний (нанесення за допомогою хімічних середників на основі сірководню, який за кілька днів роз’їдав волосяний покрив), актинічний (призупинення заросту за допомогою рентгенівських променів) і електричний (введення тоненької голки на 3–4 мм у цибульку волосини і залишення на кілька хвилин під дією гальванічного струму, потім волосинка легко витягалася пінцетом). Останній вважався найоптимальнішим і найбезпечнішим. Ще вживалася «машинка для голення» для усування «надто буйного поросту на литках або під пахвами».
Зразки моделей нижньої білизни («Нова Хата, 1926)
Також порядна львівська панянка мала неодмінно мати порядну нижню білизну. В моді були «комбінації з білого або кольорового батисту з коронковими вставками», «станички з батисту», «штанці з кольорового батисту, прибрані мереживом». Білизна крокувала в ногу із забаганками моди. «Ми не вернемось ніколи до теплих барханових штанців, або обємистих «гальок» наших бабусь», – маніфестували львівські модниці.
Один день жіночої моди зранку до ночі («Нова Хата, 1926)
Один день жіночої моди зранку до ночі («Нова Хата, 1926)
Останнім акордом у довершенні яскравого образу галицьких панянок було модне вбрання. Бути у тренді їм допомагав журнал «Нова Хата», який публікував статті про останні тенденції моди. На зміну прямим кроям прийшли «фалдований» і «плісерований» низ, кльош, активно входили у вжиток практичні сукні (на щодень, прогулянку, спортивне заняття). Львівська мода вміло лавірувала між спортивним, романтичним і народним стилями і прямувала у бік спрощення крою та зменшення кількості оздоблень. Кожний сезон приносив нові яскраві тенденції моди – кольори, фактури, тканини і фасони. У Львові діяли численні кооперативи, робітні із пошиття одягу, фірми, які займалися продажем тканин та аксесуарів, магазини одягу та взуття, тож львівські красуні мали всі умови, аби відповідати модним віянням і любувати око прискіпливих львівських панів. Аби стильно виглядати, «треба мати тільки трохи смаку, доброї волі і терпеливости, – писала «Нова Хата» на початку 1930-х рр.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Орися. Чи знаєте, що наймодніше? // Нова Хата. – 1936. – Ч. 1.
Л. Дещо про білля // Нова Хата. – 1937. – Ч.3.
Масаж і макіяж // Нова Хата. – 1938. – Ч. 22/23.
Н. Чи шкідлива косметика? // Нова Хата. – 1939. – 11/12.
Дурделло Е. Дещо про поріст волосся // Нова Хата. – 1930. – Ч. 9.
Вчора, 19 лютого 2016року, у відділі Європейського мистецтва 14-18 ст. Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (Палаці Потоцьких) відбулася презентація Каталогу польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім.Б.Г.Возницького.
Презентація Каталогу польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького.
Колекція медалей, медальйонів і плакет, пов’язаних з Польщею, що зберігається у Львівській галереї мистецтв, налічує понад 1200 експонатів. Це твори як відомих, так і вже дещо призабутих митців – поляків, німців, французів, австрійців, італійців. Вони були створені для відзначення політичних і державних подій, таких як коронації, шлюби, заручини польських монархів, народження членів пануючих родів. Частина з них вшановує видатних поляків, заслужених перед країною політичною, культурною, освітньою, благодійною діяльністю або створена для вшанування історичних подій, з нагоди історичних або особистих ювілеїв.
Значення цієї останньої групи творів для зміцнення національного самовизначення польського суспільства, яке втратило політичну самостійність, неможливо переоцінити.
Автор Каталогу польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Ігор Хомин
Автором каталогу став головний зберігач фондів Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, Ігор Хомин. Видання здійснене за підтримки Міністерства культури та національної спадщини Польщі.
Презентація Каталогу польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького.
“Ми з нетерпінням очікували це видання. Оскільки кожне опрацювання нашої збірки несе інформацію, ознайомлює як науковців, так і поціновувачів мистецтва з пластом національної збірки нашого музею. Автором цієї багатолітньої праці є заслужений працівник культури України, головний зберігач Львівської національної галереї мистецтв Ігор Хомин”, – сказала в.о. Генерального директора ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького Лариса Разінкова відкриваючи презентацію каталогу.
Генеральний консул Республіки Польща Вєцлав Мазур — подякував всім, хто мав дотичення до укладання та видання каталогу.
Презентація Каталогу польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького.
Завідувач відділом міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща Міхал Міхальский нагадав про те що це ще Возницький запропонував співпрацю з поляками, про те що була ще публікація Етнографічноо музею, що публікують не тільки українські зібрання, але й книжки із зібраннями з Франції, Щвеції і т.д. Також пан Міхал дуже тішився, що співпраця має такий наслідок, як виданий каталог.
Віце-директор королівського замку на Вавелі Єжи Петрусь подякував за запрошення, за співпрацю, за змогу побувати у Львові та його околицях, ознайомитися з замками.
Презентація Каталогу польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького.
“Виданий каталог, є зразком найкращого фахового видання у Європі. Пані директор продовжує співпрацю започатковану її батьком за що їй дякуємо. Маю за честь, що моя інституція змогла внести певний вклад у видання цього каталогу. І ми маємо такий приклад, що співпраця наукова не має кордонів,” – сказав пан Єжи.
На завершення презентації слово взяв автор Каталогу, головний зберігач фондів Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, Ігор Хомин. Він подякував всім, хто долучився до роботи над каталогом і допоміг йому побачити світ.
Презентація Каталогу польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького.
“Роботу над каталогом я розпочав біля 2000 року. Спочатку уклад робив сам, згодом послухав думки інших людей і довелося трохи переробити. В процесі роботи виробів свій принцип, який до цього часу застосовую при опрацюванні каталогу портретів і польського живопису,” – сказав він.
Також на презентації чітко прослідковувалася загальна думка, що співпраці тільки розпочинається і найближчим часом варто чекати нових цікавих спільних проектів.
14 лютого 2016 року сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької відбувся вже другий Театрально-музичний вечір Заньківчан “Усе, несказане…”. У центрі цього вечора – народна артистка України Людмила Нікончук.
Сцена з театрально-музичного вечора Заньківчан “Усе, несказане…”
Разом з іншими артистами театру імені Марії Заньковецької та оркестром театру, Людмила Нікончук зіграла музичні сцени з вистав “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Ханума” А. Цагарелі, “Різдвяна ніч” М. Старицького за М. Гоголя.
Сцена з театрально-музичного вечора Заньківчан “Усе, несказане…”
Романтичну атмосферу концерту час до часу вибухала нестримним сміхом після чергової порції гумору від народного артиста України Євгена Федорченка.
Традиційно “на висоті” був оркестр театру під керуванням Богдан Мочурада. Сольно оркестр виконав тільки одну композицію, а їх хотілося слухати і слухати.
Майже дві години концерту спливли швидко та непомітно і подарували глядачам незабутню музично-казкову атмосферу свята кохання. І тільки приємні враження та відчуття свята залишиться в глядачів принаймні до наступного концерту.
Сьогодні, 19 лютого 2016 року о 18.00, на Камерній сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької відбудеться прем’єрна вистава за творами Романа Горака під назвою “Святомиколаївський вечір”.
Сам автор окреслив жанр драматичного твору як – сумна казка. І справді, хоча події відбуваються в ніч напередодні дня святого Миколая, але радості в них дуже мало. Адже мова йде про трагічну долю однієї… та ні, мабуть двох жінок… а може не тільки їх… може цілого покоління українців Галичини… ні, знов не так… століття болю українців…
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сцена з вистави “Святомиколаївський вечір”
Сумні, правдиві і такі близькі нам речі, події і люди розказані устами: народної артистки України Олександри Бонковської, заслуженої артистки України Олександри Гуменецької, заслуженої артистки України Наталії Лань та артиста театру Віталія Гончаренка передають увесь трагізм долі Ольги Дучимінської, котра пережила смерть своїх синів, друзів, родини, близьких і прожила на цьому світі довгих 106 років.
Роман Горак після вистави з народною артисткою України Олександрою Бонковською, заслуженою артисткою України Олександрою Гуменецькою, заслуженою артисткою України Наталією Лань та артистом театру Віталієм Гончаренком
Режисерське втілення цієї постановки народною артисткою України Аллою Бабенко передає весь трагізм долі та обставин. Музичний супровід, що спочатку налаштовує на ліричний лад, а далі дисонуючи з подіями на сцені, підкреслює безглуздість ситуації і, врешті, разом з приглушеними і кривавими світловими ефектами, призводить до якогось емоційного вибуху. Коли ти вже не хочеш і не можеш терпіти далі ту імперію зла і її деспотію, коли ти шокований тими людьми, котрі все своє життя боролися зі системою, жили в ній і виживали…
Однією з визначальних рис міста Львова є його храми. І справді, жодне місто, принаймні на заході України, не має такої великою кількості церков та монастирів, як наше. Більше того, більшість цих споруд мають давню історію, сягаючи своїми початками навіть XIII-XIV ст. Водночас, храми є найбільш консервативними будівлями, що бережуть свій незмінний образ впродовж віків. Та все ж, бурхливі роки історії, війни, революції, бомбардування та пожежі, а то і просто час не залишаються непомітними, тому частина львівських церков зазнала перебудов та реконструкцій, в ході яких доволі кардинально змінила свій вигляд. Деякі з цих метаморфоз вдалося зафіксувати фотографіями, літографіями та гравюрами, що дає нам можливість уявити, якими бачили львівські храми наші діди і прадіди.
Вигляд костелу Єзуїтів на початку XIX ст. Гравюра Ф.Ковалишина
Вигляд костелу Єзуїтів до ліквідації вежі. Зображення поч. XIX ст.
Костел Єзуїтів (церква Петра й Павла). Сучасне фото
Проект відновлення вежі костелу Єзуїтів.
Однією з найдавніших метаморфоз, яку ми маємо можливість спостерігати завдяки численним літографіям є видозміна костелу Єзуїтів. Мабуть, хтось і здивується, адже за більш як за 150-літню історію фотографій, на котрих присутній цей костел, він не змінював свого вигляду. Але ще на початку XIX ст. храм мав дещо інший вигляд. Річ у тім, що ще в 1702 році з південної сторони апсиди було споруджено чотиригранну вежу, яка на той час стала найвищою у місті. Однак, 1826 року усіх львів’ян шокувало падіння вежі Львівської ратуші. Під впливом цієї події в 1830-му році було розібрано вежу костелу Єзуїтів, стан котрої був не кращий, а ніж вежі, що завалилась. Однак залишки цієї вежі на костелі Єзуїтів можна спостерігати і сьогодні, оскільки розібрано її було тільки до рівня верхівки самого храму.
Костел Івана Хрестителя. Фото 1860-х рр.
Фото храму Івана Хрестителя 1870-1880-х років
Костел Івана Хрестителя після масштабної реконструкції. Фото поч. XX ст.
Храм Івана Хрестителя над пл. Старий Ринок
Найдавніші відомі нам фотографії Львова засвідчили метаморфози одного з найдавніших, а за деякими версіями справді найдавнішого храму Львова – костелу Івана Хрестителя, що на площі Старий Ринок. За допомогою світлин ми маємо можливість спостерігати три різні вигляди цього невеличкого храму. З історичних відомостей відомо, що останні перебудови костелу мали місце в 1836, 1855 та 1886-1889 роках. Найдавніше фото цього храму датоване 1860-ми роками, тобто після реставрації 1855 року та до масштабної перебудови 1980-х років, здійсненої Юліаном Захаревичем. Однак, існує ще світлина цієї сакральної будівлі, що датована в межах 1870-1880-х рр., на котрій храм виглядає дещо інакше, ніж на фото 1860-х рр., але й не так, як після згадуваної великої перебудови. Цю фотографію по праву можна вважати унікальною, оскільки такий вигляд костел всього лиш кілька років, допоки в ході перебудови не змінив свій старовинний вигляд на псевдороманський стиль.
Костел Марії Магдалини до перебудови веж. Фото 1860-1870 рр.
Костел Марії Магдалини після перебудови. Фото 1930-1939 рр.
Костел Марії Магдалини (органний зал). Сучасний вигляд
Практично тими ж роками, що і найдавніші світлини костелу Івана Хрестителя, датоване перше фото костелу Марії Магдалини, який відомий зараз більше як будинок органної та камерної музики. На фотографії 1860-1870-х рр. храм має дещо інший вигляд, оскільки на його бічних вежах відсутні барокові шпилі. Останні з’явились тільки в 1889 році, за проектом вже згадуваного Ю.Захаревича. Зіставивши фотографії костелу до і після перебудови, помітно, що з фронтальної сторони його вигляд завдяки бароковим шпилям суттєво змінився.
Костел Кармелітів босих до побудови другої вежі. Фото 1860-1870-х рр.
Костел кармелітів босих (церква Михаїла) перед перебудовою. Фото 1904 року
Ще кілька храмів змінили свій вигляд у XX ст. Найшвидше це зробив костел Кармелітів босих, більш відомий тепер як церква Михаїла. Сьогодні цей храм, що на вулиці Винниченка, можна легко поміти з різних точок центру міста завдяки двом виразним вежам. Однак, якщо переглядати понад столітні світлини костелу, то без підписів ви, мабуть, і не здогадались котрий саме храм споглядаєте. Річ у тім, що до 1906 року храм мав тільки одну вежу, ліворуч від фронтального входу. Прибудова другої вежі візуально збільшила розміри самого храму, та й загалом доволі сильно видозмінила його вигляд.
Церква св. Параскеви. Фото 1860-1870 рр.
Церква св. Параскеви до перебудови вершини вежі. Фото 1900-1907 рр.
Церква св. Параскеви після перебудови вежі. Фото 1908-1914 рр.
Церква св. Параскеви. Сучасне фото
Майже в один час з костелом Кармелітів босих своїх метаморфоз зазнає й церква св. Параскеви, що відома також як П’ятницька церква. Зміна зовнішнього вигляду знову була пов’язана з вежею. Щоправда, добудовувати другу вежу до цього невеличкого, проте доволі давнього храму ніхто не став. Натомість, за проектом Міхала Лужецького була перебудована уже існуюча вежа. Замість шатрового завершення, котре можна спостерігати на фотографіях церкви кінця XIX – поч. XX ст., храм отримав струнку вежу із ліхтарем і наріжними вежечками.
Початок вул. Личаківської. Праворуч помітно костел Кларисок без вежі-дзвіниці, на місці котрої продовження будівлі монастиря. Листівка 1914 року
Спорудження вежі-дзвіниці костелу Кларисок. Фото 1938-1939 рр.
Костел Кларисок. Сучасний вигляд
Остання суттєва перебудова давніх храмів міста мала місце в 1938-1939 рр. Саме тоді свого сучасного вигляду набув костел Кларисок, більш відомий зараз як Музей Пінзеля. Важко уявити, що ще порівняно недавно цей храм мав зовсім інший вигляд. Зокрема до перебудови 1930-х років костел не мав фронтальної вежі-дзвіниці. Замість неї сакральну споруду з фронтального боку заступало продовження монастирських будівель. В ході перебудови частину цих будівель довелося розібрати, після чого стало можливо звести вежу, що і було успішно здійснено, тож храм набув свого сучасного вигляду.
Одне з найпопулярніших місць здибанок львів’ян – площа Галицька – має свою довгу і цікаву історію. Назва площі походить від Галицьких воріт, які знаходились на перехресті нинішніх вулиць Галицької та Братів Рогатинців. Ще в середні віки місце, яке нині займає площа, входило до складу Галицького передмістя. Тут було поселення «Під сторожею» – назва пов’язана з тим, що його мешканці сплачували особливий податок – «велику сторожу» (несли зовнішню охорону міста), який надходив до королівської каси. Це поселення мало статус вулиці.
Реконструкція Галицької брами
Навпроти брами, на місці скверу з фонтаном і двору бібліотеки, стояв костел Воздвиження св. Хреста, збудований у 1534 р. (в кін. XVIII ст. тут збудували стоянку для фіакрів). Площу навскіс перетинала Галицька куртина – частина старих міських фортифікацій, що пролягала від Галицької брами до монастиря бернардинців. У прибудовах до брами жив міський кат з родиною і помічниками. Тут же була й кімната тортур.
Базар на площі Галицькій. Фото до 1892 р.
У сучасному вигляді площа утворилася наприкінці XVIII століття, коли стали розбирати міські фортифікації. На площі розташовувася Галицький базар, який в 1892 році перенесли на територію саду за палацом Бесядецьких.
На місці колишнього базару закладено парк за проектом Арнольда Рерінга. Фото 1894 р.
У 1893 році проектант львівських парків Арнольд Рерінг заклав на місці ринку сквер.
Площа Галицька, по якій курсує електричний трамвай. Фото 1894 р.
Вже 1880 року через Галицьку площу пролягла лінія кінного трамваю до площі Митної і далі по вулиці Личаківській. У 1894 р. площею курсував електричний трамвай, по вул. Баторія ( нині вул. Князя Романа ) до Галицької крайової виставки у Стрийському парку. 1909 року електричний трамвай пустили через Бернардинську площу (нині – Соборну).
Скульптура Світезянки, Тадеуша Блотніцького. Фото 1910 р.
Також, із 1880-го р. площу прикрасила криниця з фонтаном та скульптурою героїні однойменної балади поета Адама Міцкевича – Світезянки. Триметрова білокам’яна німфа одразу стала окрасою площі й улюбленицею львів’ян, а особливо художників і фотографів. Автором алегоричної фігури був відомий польський скульптор, випускник Віденської Академії Тадеуш Блотніцький (1858-1928). Скульптуру він створив на замовлення львівського магістрату, а у 1879 році на конкурсі отримав за неї нагороду Академії – “Preisstipendium”.
Вулиця Галицька, фото 1894 р.
Весна 1894 р. – на площі зустрілися два трамваї – кінний та електричний
Окремої уваги вартує архітектурна забудова площі.
Будинок № 6 — кам’яниця в стилі історизму, збудована у 1888 р. за проектом арх. Вінцента Кузневича для москвофільського Тoвариства ім. Миколая Качковського.
Площа Галицька. Зліва видно скульптуру Світезянки. Фото 1925 р.
Будинок № 7. У другій половині XIX ст. на цьому місці стояло кілька будинків і серед них так звана Бойківська кам’яниця – тут синевідські бойки мали склади своїх товарів (фрукти і ягоди). Жив тут Михайло Павлик, в якого зупинявся Іван Франко. Сучасний будинок споруджений у 1902 р. за участю архітектора Карела Боубліка. На першому поверсі знаходилася відома кав’ярня “Центральна”. При ній були бібліотека, більярдна, спеціальні салони для дам. Працювала кав’ярня до третьої години ранку, а гостювали в ній переважно офіцери та чиновники вищого рангу. У «Центральній» полюбляло збиратися товариство «Богема», до складу якого входили поети, письменники, журналісти та художники.
Площа Галицька, фото 1925 р.
Будинок № 10. Збудований у стилі бароко у другій половині XVIII ст. за проектом архітектора П. Ріко де Тіржеля палац Бесядецьких. Після окупації Галичини Австрією тут деякий час знаходився поштамт. Наприкінці XVIII ст. при ньому була організована диліжансова пошта.
Крайній справа будинок № 7 споруджений у 1902 р. На першому поверсі знаходилася відома кав’ярня “Центральна”. Фото 1910 р.
На початку XX ст. у цьому будинку містилася Торговельно-промислова палата, діяла постійна промислова виставка, де експонувалися лише галицькі вироби. У 1937 р. тут вирішено було створити музей Червенської землі, а після Другої світової війни у залах будинку відкрилася обласна бібліотека.
Будинок № 15. Ще на початку XIX ст. на цьому місці стояв міський млин. Під час копання котловану під сучасний будинок знайшли млинове колесо і лотоки — відкриті жолоби для стікання води. Через Полтву навпроти було перекинуто міст, на якому стояла статуя св. Яна Непомука.
Палац Бесядецьких, фото кін. ХІХ ст.
Фото, зроблене із площі Галицької, охоплює також церкву Андрія. Приблизно 1925 р.
Площа Міцкевича. Будинок в центрі (пл. Галицька № 15) споруджений у 1872 р. за проектом Ф. Покутинського для Іпотечного банку. Фото кін. ХІХ ст.
Нинішній будинок споруджений у 1872 р. за проектом Ф. Покутинського для Іпотечного банку. У 30-х роках XX ст. тут було представництво всесвітньовідомої туристичної фірми “Компанія спальних вагонів Кука”. Частину першого поверху з 1937 р. займав кінотеатр “Європа”.
Будинок № 21
Чиншовий будинок, зведений за проектом Юзефа Сосновського і Альфреда Захарєвича 1910 р. у стилі модерну. Фасад прикрашають скульптурні алегоричні постаті у повний зріст (автор – Зиґмунт Курчинський), які служать опорою для пілястр. 1931 р. за проектом Вавжинця Дайчака крамниці партеру переробили у конструктивістському стилі на банківське приміщення Міської комунальної ощадної каси. Постановою Львівського облвиконкому від 1980 р. внесений до Реєстру місцевих пам’яток. Сьогодні використовується як житлово-офісний будинок.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Б. Мельник. Вулицями старовинного Львова. – Л.: Світ, 2006.
22 лютого 2016 р. о 12.00 год. у Львівській обласній бібліотеці для дітей відбудеться презентація книжки Вікторії Дудік «Вірю в диво».
Це перша друкована збірка юної поетеси – учениці Львівської спеціальної школи-інтернату №100 для сліпих дітей. Ініціатор заходу – Оксана Потимко – виконавчий директор Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ».
Невипадково, що презентація відбудеться саме у дитячій Обласній бібліотеці, адже працівники бібліотеки активно спілкуються з дітьми з обмеженими можливостями, беруть участь у проекті «Дейзі-бібліотека» – начитують тексти. А ще бібліотека співпрацює з організацією «Карітас», бере участь у благодійних ярмарках, тому завжди радо відгукується на пропозиції співпраці.
Вікторія Дудік “Вірю в диво”
До участі у презентації запрошені актори та диригент Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, члени Національної спілки письменниківУкраїни, духовні наставники, члени Львівського осередкуУкраїнської спілки інвалідів, директор БО «Фонд Родини Нечитайло», учні львівських шкіл.
5 червня 1894 року, у мальовничому парку Кілінського (тепер Стрийський парк), розпочала свою роботу Загальна Крайова виставка, приурочена до 100 річниці повстання Тадеуша Костюшка, яку, без перебільшення, можна назвати однією з найбільш видовищних подій за всю історію Галичини.
Головна брама виставки Крайової від нин. вулиці У.Самчука
На території виставки розплановано, збудовано та облаштовано найкращими фахівцями 130 павільонів, згідно зі спеціалізацією, виставка поділялася на 33 секції.
Тільки три значні об’єкти виставки витримали випробування часом: Палац Мистецтв, “Рацлавицька Панорама” та Водонапірна вежа. Сьогодні детальніше мова піде про «Рацлавицьку панораму» та ротонду, де вона експонувалася.
Ротонда “Рацлавицької панорами”, 1904 рік
Ротонда «Рацлавлавицької панорами» була однією із центральних павільйонів не лише за розташуванням, але й за цінністю й увагою. Для поляків ця споруда на Крайовій виставці була особливо важливою як з погляду польського патріотизму, так і всебічної демонстрації цілісності Польщі та її регіональних і навіть міжнародних теренах, адже, присвячено її було до сторіччя Рацлавицької битви – перемоги у 1794 році над росіянами.
Ідея виконання панорами належала художнику Янові Стиці, окрім нього над створенням полотна працювали такі знані художники того часу як: Войцех Коссак, Тадеуш Попель і Зиґмунд Ґорґолєвський, а також ціла група помічників: Людвік Боллер, Зиґмунд Розвадовський, Теодор Аксентович, Міхал Созанський, Влодзіміж Тетмайєр, Вінцент Водзіновський та інші.
Войцех Коссак малює Рацлавицьку панораму, 1894 рік
Підготовча робота над полотном тривала у 1892 та 1893 роках, її офіційно замовила міська рада Львова. Для панорами з Бельгії привезли з десять рулонів полотна для вітрил розміром 10 м на 15 м. Їх зшили разом на спеціальному металевому каркасі, виготовленому фірмою Gridl з Відня. На ґрунтування полотна використали 750 кг. фарби.
Офіційно усі роботи над масштабною картиною закінчили 28 травня 1894 року. Намальована вона на циліндричному полотні, спеціально для розміщення у циліндричній ротонді. Картину з’єднали так, щоб не було помітно швів початку і кінця полотна. Довжина полотна вражала – 114 м., висота – 15 м. У центрі тріумфально зображений Тадеуш Костюшко.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Спеціально для експозиції великого полотна було збудовано павільйон за проектом архітектора Людвіка Рамульта. Усі мулярські роботи виконав Смоленський. Залізна конструкція ротонди оздоблена неоренесансним декором та гіпсатурою. Діаметр ротонди складав 40 м. , а висота 18 м.
Конструктивно споруда представляла металевий несучий каркас із 16 опор, що в плані творили правильний шістнадцятигранник, вивершений купольним дахом по металевих фермах. У верхній частині даху був влаштований світловий барабан-сигнатурка із фігурним щогловим завершенням. Зовнішні стіни споруди були оздоблені декором ренесансного характеру. Несучим опорам було надано вигляду пілястрів, завершених декоративними вазонами (останні втрачені ще на поч. ХХ ст.), огороджувальні конструкції вкрито рустом.
Вхід до павільйону “Рацлавицької панорами”, 1928 рік
Над входом був викарбуваний напис “Raclawice”. Позаду будівлі закінчувалась залізнична колія, яка пролягала від станції Персенківка вулицею (розібрана в 1960- их роках, її збережений фрагмент став частиною сучасної Дитячої вузькоколійної залізниці)
Щоб оглянути батальне полотно, яке розташовувалося всередині по зовнішньому периметру будівлі, слід було піднятись від входу, що знаходився в одній із західних граней, на внутрішній оглядовий майданчик.
8 вересня 1894 року під час відвідин Крайової виставки монументальне полотно оглянув імператор Франц Йосиф І.
Павільйон “Рацлавицької панорами”, 1930 рік
У 1917 році за ухвалою архівно-музейної комісії та постанови Гміни Львова «Рацлавицьку панораму», яка була досить пошкоджена в часі воєнних дій, передали під опіку Національної галереї.
У 1918 році Магістрат міста доручає М.Гарасимовичу нагляд за реставраційним роботами панорами. Проте реставрація полотна почалася аж у 1928 році. М.Гарасимович не тільки вів загальний нагляд і керівництво реставрації, але й сам займався реставраційними роботами.
В кількох листах Адама Стики, Войцеха Коссака, Зигмунда Розвадовського звучить занепокоєння веденням реставраційних робіт, правильним підбором фарб. У листі від 25.ХІ.1927 року Розвадовський пише до Коссака, що необхідно відчистити ціле полотно, домалювати дерева в тих місцях, д були пошкодження, зробити деякі поправки в пейзажі, для перемалювання неба потрібно замовити 82 кг. фарби. Цілу реставрацію він планує завершити до кінця червня 1928 року.
Павільйон “Рацлавицької панорами”, 1930 рік
Після того, як роботу було закінчено Магістрат міста видає розпорядження про те, щоб з фонду Гміни виплатити гроші: М.Гарасимовичу – 1 тисячу злотих і З.Розвадовському – 2 тисячі злотих за високомистецьку працю по відновленню «Рацлавицької панорами».
У 1932 році, надійшла пропозиція від польської колонії в Чикаго – організувати там показ полотна. Львівська фірма Л.Матвійовського надіслала до Магістрату лист з пропозицією зайнятися пакуванням і перевезенням полотна та розписала в 13-ти позиціях, як би це мало виглядати. В пресі здійнявся скандал – писали про те, що така мандрівка знищить полотно, один із заголовків так і звучав «13 пунктів знищення «Панорами Рацлавицької»».
Ротонда “Рацлавицької панорами”, 1935 рік
Панорама зазнала великих пошкоджень під час бомбардування Львова у 1944 р. Після консервації вона була демонтована, зберігалася у скринях, розміщених у Бернардинському монастирі, допоки в 1946 р. її не перевезли до Вроцлава у Польщі, де в 1985 р., після тривалої реставрації, полотно стало доступним для огляду в новому павільйоні. Віртуально її можна оглянути за посиланням – PANORAMA RACŁAWICKA
Що ж стосується самої ротонди. Вона теж була значно пошкоджена під час бойових дій Другої світової війни, у стані руїни простояла до кінця 1960-их рр. Тоді її ґрунтовно відремонтували, переобладнавши у спортивний корпус Львівського політехнічного інституту. Згодом у ньому розмістилася кафедра фізичного виховання цього навчального закладу, нині – Національного університету “Львівська політехніка”.
Зміна функції, тривалий період руїни та ґрунтовна реконструкція споруди в середині ХХ ст. призвели до втрати нею автентичного вигляду. Різниця у числі граней (16 на початок побудови та 12 сьогодні) наводить на припущення, що оригінальну несучу конструкцію було замінено новою. Те саме стосується даху та покрівлі: якщо на довоєнних світлинах чітко простежуються кілька дахових заломів, зумовлених конструкцією, то теперішня форма даху є пологою.
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка”, 2016 рік
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка”, 2016 рік
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка”, 2016 рік
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка” (вигляд з вул. У.Самчука), 2016 рік
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка” (вигляд з вул. У.Самчука), 2016 рік
Ще одним наслідком реконструкції є повна втрата зовнішнього декору. Замість глухих простінків між опорами влаштовано світлопрозорі навісні фасади, головний вхід перенесено на північний захід, в сторону центральної алеї комплексу. Єдиним елементом, що за всіма параметрами збігається із зображеним на історичній іконографії, є даховий барабан зі шпилем.
Чимало львів’ян та мешканців інших населених пунктів нашої країни знайомі з іменем Роберта Домса (завдяки відповідній марці алкогольного напою), проте можна впевнено сказати, що навряд чи багато з них має чітке уявлення ким була ця людина. Уродженець Пруссії, він залишив значний слід в історії Львова та Галичини. Пропонуємо вам поглянути на віхи життя цієї непересічної для міста особистості.
Першим з Домсів у Львові вочевидь з’явився один з родичів Роберта – Францішек, який у 1816 році прийняв львівське громадянство. Рік перед тим, на світ з’явився і Роберт, щоправда не у Львові, а у Пруссії. Вочевидь саме він підготував певний ґрунт для появи Роберта у Львові. Перше підприємство Роберта Домса в Галичині починає діяти у 1848-му, тоді він організовує у Львові виробництво кавового напою з цикорію. Згодом він зацікавився досить перспективною на той час сферою переробки нафти та озокериту і у 50-ті роки ХІХ століття він стає власником підприємства яке розпочало видобуток озокериту і нафти в Галичині. Він організовує промислове виробництво парафіну та свічок на його основі.
Роберт Домс. Фото: http://iriska-blog.blogspot.com/2013/08/blog-post.html
Іван Франко у своїй повісті «Boa constrictor» так описує початок справи Домса: «Йому сейчас вказали бориславські мочари. Селяни розповіли йому, як вона (нафта – В. Г.) підходить наверх води, як випалює траву і всяку ростинність, – а деякі заговорили навіть про підземних заклятих бойовників, котрих перегнила кров випливає наверх. Домс, практичний чоловік, розуміється, небагато там зважав на такі казки, але швидко помітив, що нафтові жили мусять бути неглибоко, коли нафта сама підходить догори, і що мусять вони бути неабиякі багаті. Він поїхав до Борислава, звидів місцевість і рішив сейчас зачати першу пробу. У кількох бідніших він позакупляв за безцінок частки поля і, нанявши бориславських-таки парубків, почав копати вузенькі «дучки». По трьох-чотирьох сажнях показалася нафта. Домс тріумфував. Він швидко кинувся будувати дестилярні, почав радитися з ученими інженерами та гутниками». У 1853 році стається знакова подія – Домс створює в Бориславі перше нафтоперегонне підприємство. Перша його бурова вишка для ручного ударного буріння нафтових свердловин почала роботу у 1861.
Видобуток нафти у Бориславі. Роберт Домс був піонером цієї галузі і першим використав вишку для ручного ударного буріння.
Видобуток нафти у Бориславі, поштівка ХІХ століття.
Видобуток нафти у Бориславі.
Проте окрім нафтового бізнесу, він, як вже на початку частково було згадано не полишає вкладати кошти в підприємства пов’язанні з продуктами харчування. У 1850-х роках Роберт купує та організовує у Львові підприємства з виробництва борошна, пива і хліба. На сучасній вулиці Клепарівській було розміщено паровий млин, пекарню і броварню. Ще один паровий млин збудували на сучасній вул. Б.Хмельницького. Броварня була викуплена у 1863 році у Й. Квіха, проте Домс значно розбудував та вдосконалив її. Варто зазначити, що ця броварня не була єдиною у Львові, проте саме на її місці розташовано сучасний пивзавод.
Сучасний вигляд Львівського пивзаводу.Львівські броварі у міжвоєнний період. Фото: http://photo-lviv.in.ua
Займався він і благодійництвом. 1885 року він засновує фонд, і відкриває Притулок для Митців і Літераторів фундації Роберта Домса. До притулку приймали збанкрутілих підприємців і купців, а також старих і хворих митців: архітекторів, акторів, письменників, живописців, скульпторів. Крім того, до притулку могли приймати старих або хворих хіміків: науковців і інженерів.
Поховання Р. Домса і його родичів на Личаківському цвинтарі. Фото: press.carlsbergukraine.com
Незважаючи на певну сучасну міфологізацію постаті Домса і її асоціацію або з маркою пива, або з ресторацією, яка діє при пивзаводі, все ж його діяльність була набагато багатограннішою, що відзначали і сучасники. Як написав вже згаданий Іван Франко: «Домс, знаменитий прусський капіталіст, котрому наша Галичина майже в кождій галузі промислу винна перший товчок». У некролозі в газеті Діло про нього написали: «Роберт Домс, один з найбільших промисловців Галичини, президент Львівської торгівельної і промислової палати, власник млину парового і броварні у Львові, нафтових копалень і рафінерій у Бориславі, помер вчора у Львові від запалення легень на 79 році життя. Він заснував у Львові притулок для літераторів, артистів і купців”. Поховано Домса на Личаківському цвинтарі, нещодавно його могилу відреставровано. Отож, пам’ятайте про Роберта Домса, про людину, яка створила промисловість в Галичині і заслуговує визнання набагато більшого, ніж вона має у наш час.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Кирчів. А. З життя львівських броварів (Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n36-1texts/kyrchiv.htm)
Енциклопедія Львова / Ред. А. Козицький, І. Підкова. – т.2. — Львів, 2008.
У Львові відновили пам’ятник легендарного власника Львівської пивоварні – Роберта Домса (Режим доступу: http://press.carlsbergukraine.com/release/1063/)
Костин И. Дом, который построил Домс (Режим доступу: http://www.2000.ua/specproekty_ru/pennye-tradicii/dom_-kotoryi-postroil-dom.htm)
19 лютого о 14 годині, у відділі Європейського мистецтва 14-18 ст. Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (Палаці Потоцьких) відбудеться презентація Каталога польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім.Б.Г.Возницького.
Каталог польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького
Теперішня колекція медалей, медальйонів і плакет, пов’язаних з Польщею, що зберігається у Львівській галереї мистецтв, налічує понад 1200 експонатів. Це твори як відомих, так і вже дещо призабутих митців – поляків, німців, французів, австрійців, італійців. Вони були створені для відзначення політичних і державних подій, таких як коронації, шлюби, заручини польських монархів, народження членів пануючих родів. Частина з них вшановує видатних поляків, заслужених перед країною політичною, культурною, освітньою, благодійною діяльністю або створена для вшанування історичних подій, з нагоди історичних або особистих ювілеїв.
Експонати з колекції медалей, медальйонів і плакет, пов’язаних з Польщею, що зберігається у Львівській національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького
Значення цієї останньої групи творів для зміцнення національного самовизначення польського суспільства, яке втратило політичну самостійність, неможливо переоцінити.
Автором каталогу став головний зберігач фондів Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, Ігор Хомин. Видання здійснене за підтримки Міністерства культури та національної спадщини Польщі.
Банк Крайовий був одним з найбільших банків Львова. Створили установу громадського Крайового Банку для Королівства Галичини і Лодомерії Великим князівством Краківським ще в 1881 році. Однак в 1905 році працівники банку звернулися до керівництва з проханням освятити установу і навіть пригрозили страйком у випадку невиконання їхнього побажання.
Фото Банку Крайового поч. XX ст.
Банк Крайовий розташовувався на вулиці Ягелонській (зараз Костюшка, 11), де сьогодні знаходиться Львівський державний університет фізичної культури. Він був покликаний сприяти здешевленню іпотечних кредитів, щоб такі ставали доступними не тільки для багатих людей, великих землевласників, а й для звичайних селян. Частково банк виконував роль центрального і допомагав комерційним банкам.
Зал банку, де проводилися основні банківські операції. Фото поч. XX ст
Установа мала банківський та іпотечний відділи, до яких згодом додалися комунальний та залізничний. Рада установи складалася з 9 членів і 4 заступників. З 1903 року по 1934 рік директором Львівського Департаменту був Владислав Бізанський (Władysław Bizański).
Nowości illustrowane, Nr. 22 – S.7
У виданні “Новини ілюстровані” (“Nowości illustrowane”) за травень 1905 року згадується, що власне в цьому 1905 році відбулося урочисте освячення Банку Крайового з посиланням на фотографію. Не зважаючи на те, що будівля стояла уже стільки років, її вирішили освятити і на те були свої причини.
Фото освячення Банку Крайового, 1905 рік
Справа в тому, що тоді в банку почали досить часто відбувалися нещасні випадки. І працівники одразу знайшли причину – банк не був освяченим. Тут було наведено кілька прикладів:
Працівник Ян Зелінський (Jan Zielinski) впав з балконної огорожі і отримав серйозну травму. Ще один працівник (Emil Przycuch) підсковзнувся, також зазнавши тяжких ушкоджень. Підлогонатирача Фелікса Суперлака (Feliks Superlak) щось спокусило до крадіжок, а слуга Дзюбан (Dziuban) застрелився з вогнепальної зброї. Ці та інші випадки дали зрозуміти іншим працівникам банку в дуже ретельному обговоренні, що зло обрало собі банк для проживання і дошкуляє їм по страшній силі. А доступ злих духів відкритий до установи саме тому, що банк неосвячений. Останній ж випадок з самогубством Дзюбана остаточно підняв народ, який висловив керівництву своє невдоволення з приводу того, що воно не впильнувало такий важливий момент по освяченню, не виконавши своїх прямих обов’язків. Кипіння і роздратування служби банку наросли так, що вона пригрозила страйком у випадку якщо не буда задовільнена їхня вимога. Дирекція змушена була уступити, бачачи реальну загрозу зриву всієї роботи і освячення всієї будівлі відбулося. Урочистість проводив священник Олендер (kanonik Ollender) з костелу Марії Магдалени, також керівництво виділило 100 крон на пожертву. В статті «Новин ілюстрованих» зазначено, що фото зроблене саме в тому залі, де зло найбільше докучало працівникам.
Працівники Банку Крайового, 1936р
Чи покинули злі духи стіни львівського банку невідомо, можемо тільки подивитися фотографію працівників, але уже 1936 року в вищезгаданому залі.
Фото зі сайту Львівського університету фізичної культури http://www.ldufk.edu.ua
Фото зі сайту Львівського університету фізичної культури http://www.ldufk.edu.ua
А так виглядає зал фактично сьогодні – вже у стінах Львівського державного університету фізичної культури. Стіни залишилися ті самі, змінилися лиш люди – скоріш за все, присутні і не підозрюють що відбувалося на цьому самому місці більше 100 років назад.
У Львові є вулиця Франка, пам’ятник Франкові, парк імені Франка, Університет імені Франка і колись раніше Театр опери та балету носив його ім’я. Бідні гості із Заходу, незнайомі з українською літературою, інколи навіть плутають його прізвище з іспанським диктатором Франко та дивуються шаленій популярності генерала у Львові. Так чи інакше, але Львів без Франка — як і Франко без Львова. У цьому місті Каменяр встиг кілька разів закохатись та здобути неабияку літературну славу.
Проте початки знайомства Львова з Франком були не настільки романтичними. Поета тут навіть заарештували та дев’ять місяців протримали у в’язниці в очікуванні на суд.
Іван Франко
Що ж утримувало його у Львові? Де і в чому він знаходив своє натхнення? Більшість з тих, хто шукав з ним контакту знали, що поза своїм будинком Франко, як і більшість представників творчої еліти, майже «жив» у кав’ярнях, кнайпах та рестораціях.
Будинок і кав’ярня Шнайдера на рекламній поштівці. Поч. XX ст.
Подібні чимось до міні-бібліотек, вони були місцем, де завжди можна було знайти свіжу європейську пресу та почути свіжі новини. Львівські кнайпи наче магніт притягували до себе бажаючих до інтелектуальної поживи. Кав’ярня «Монополь», що містилась навпроти пам’ятника Адаму Міцкевичу, «Центральна», «Шнайдера» чи «Рома» — ось місця, де варто було шукати Франка. Ближче до полудня він полюбляв усамітнюватись за столиком, перечитуючи пресу та споглядаючи навколишній світ. Попри усталену думку, що всі у Львові пили та п’ють винятково каву, Франко віддавав перевагу доброму чаєві. Взагалі відносно їжі цей селянський син був доволі невибагливий: на сніданок — кава з булкою, на обід — квашені овочі та легкий суп з додаванням квасу чи грибів. Жодних лягумін та смачних надмірностей. Видавалось, що інтелектуальна їжа була для нього важливішою від стравоспису. Він цурався участі у веселих вечірніх посиденьках богеми, але із задоволенням і під добрий настрій міг випити пива чи чарку улюбленого вина.
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Щоразу, коли з Києва до Львова приїжджав черговий знаний інтелектуал, він просився до Франка на розмову. Зазвичай такі перемовини відбувались у якомусь гарному львівському закладі. Благо, що «впіймати музу» було де і з ким.
Сергій Єфремов
Для прикладу, коли одного разу Іван Франко вдало виголосив перед громадою свою чергову лекцію, він вирішив разом зі своїм другом з Наддніпрянщини, знаним ученим та громадським діячем Сергієм Єфремовим, відсвяткувати цю подію. На Шевській вулиці, що поблизу площі Ринок, містився ресторан Нафтули Тепфера, у якому митець частенько бував. Його власник — великий оригінал та творча особа — подавав смачнющі страви, поміж яких постійні гості особливо відзначали «флячки». Якісь 12 корон і, як то кажуть, «ґемба в небі». Нічим не поступались знамениті ковбаски, бігос та пільзенське пиво, про котрі у місті ходили легенди. «Нафтула має добрий мід, ось попробуєм — веселіш буде розмова», — начебто сказав тоді Іван Франко.
Пан Нафтула на порозі своєї кнайпи
Очевидно посиденьки таки виявились вдалими. Важко сказати, чи народилась під час цього гастрономічного перформенсу якась муза, але за спогадами Єфремова, коли надійшов час іти додому, він не зміг встояти на ногах. «А то мід!..» — потішався тоді над товаришем Іван Франко.
Для наддніпрянців на кшталт Сергія Єфремова такий спосіб проведення часу та навіть роботи на початках видавався дивним. Проте відчувши його переваги, коли кав’ярня перетворювалась фактично на офіс, вони із задоволенням приєднувались до цього ритму, потопаючи в затишку львівського світу.
Ігор ЛИЛЬО
Джерела:
Гастрономічні шляхи Каменяра // Лильо І. Львівська кухня / Ігор Лильо. – Харків : Фоліо, 2015. – С. 26-32.
12 лютого 2016 року, у відділі Європейського мистецтва 14-18 ст. Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького(дзеркальній залі Палацу Потоцьких), відбулась Урочиста презентація відновленого лекторію та перша лекція з нагоди 109 річниці заснування галереї про її історію.
На початку презентації до присутніх звернулася керівник лекторію – заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Іванна Новаківська. Після короткого анонсу вона надала слово владиці Ігору (Возьняку) Архієпископу Львівському Української Греко-Католицької, Митрополиту Львівському.
Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької, Митрополит Львівський владика Ігор (Возьняк)
“Мені приємно, що запросили мене і я тішуся, що ця невелика зала є заповненою і це означає, що людей, які люблять мистецтво, які люблять культуру в нашім народі не бракує, а це означає, що позитивний дух, благородний дух у нашому народі живе і розвивається, і це дуже приємно.
Добре, що знаходяться люди, які дбають за те, щоб розвивалося наше мистецтво, розвивалася наша культура. І вона розвивається. Може замало трохи на це увагу звертають і дуже важливо, щоб в нашій країні трохи змінився напрям і щоб на культуру, на мистецтво звертали б більше уваги.
Я гадаю, що коли наш край, наша Україна доросте і збудують кілька музеїв, щоб твори не трималися в фондах, то ми для себе відриємо дуже велике багатство мистецтва та культури, яке знаходиться в нашому народі, а це багато дуже значить. І я би дуже підтримував, щоб наша влада, можливо від нас ініціатива виходила така, щоб будувалися, розширювалися музеї, де б ті твори, які лежать в фондах люди могли оглядати і духовно наповнюватися.” – сказав владика Ігор (Возьняк).
В.о.Генерального директора ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького Лариса Разінкова
З Вітальним словом до учасників та гостей заходу звернулася в.о. Генерального директора ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького Лариса Разінкова та розповість про роль Бориса Возницького у становленні та розвитку галереї та проголосить 2016 рік Роком пам’яті Бориса Возницького у ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького.
“Сьогодні ми дійсно поновлюємо роботу нашого лекторію, який був започаткований ще в середині 60-х років. Функціонував він на Стефаника, 3, тоді Львівська картинна галерея розташовувалася тільки в цьому приміщенні.
Таких лекторіїв у місті Львові було два – це був міський лекторій і лекторій у нашій галереї. Лекції тоді читали такі знані мистецтвознавці як: Володимир Овсійчук, Володимир Вуйцик, Володимир Любченко, Наталка Опанасенко. Я дуже добре пам’ятаю цей лекторій, я намагалася не пропустити жодної лекції.
Щоб відвідати лекторій до нас записувалися люди, стояли черги. У нас був діапроектор, стаціонарний екран, була кінобудка, оскільки після лекції ми старалися вибрати найкращі фільми по мистецтву, щоб показати людям.
На жаль, цей лекторій, з поважним причин, нам довелося закрити у 90-тому році. Зараз ми думаємо,що лекторій, все ж таки, розпочнеться, буде функціонувати”, – сказала пані Лариса відкриваючи лекторій.
Заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Іванна Новаківська
Історію діяльності та відновлення лекторію в ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького розповіла керівник лекторію – заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Іванна Новаківська.
Завідувач архіву ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Наталя Філевич
Лекцію про історію ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького прочитає Наталя Філевич – завідувач архіву ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького.
Також, на завершення лекції, керівник лекторію, заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького Іванна Новаківська анонсувала цікаві та пізнавальні лекції кожні два тижні та закликала молодь активно пропонувати наступні теми на офіційній сторінці в соціальних мережах. Наступна лекція відбудеться уже 26 лютого 2016 року.
Пожежі завжди становили одну із найбільших проблем життя у містах на всіх етапах їх історії. Варто лише згадати про великі пожежі 64 року в Римі, 1666 року у Лондоні чи 1871 року в Чикаго. Не становив тут винятку і Львів, який, однак, не лише страждав від вогняної стихії. Після кожної з пожеж львів’яни складали легенди про них, нерідко прикрашаючи свої розповіді певною містичністю. Сьогодні розповімо дві легенди, які дійшли до нас із початку XX ст. – про Антіна Чарницького та сім’ю Раєцьких.
Певною мірою Львів можна назвати містом пожеж. Так, навіть перша згадка про місто у Галицько-Волинському літописі з’являється у контексті пожежі у Холмі, яку, мовляв, було видно навіть зі Львова.
Львів, панорама XV століття
Крім цього, за свою тривалу історію Львів кілька десятків раз зазнавав значних пошкоджень внаслідок пожеж, особливо постраждавши у 1381 р., коли пожежа знищила багато будівель, у тому числі дерев’яну ратушу на площі Ринок, Низький замок і міський архів, в якому зберігалися укази, грамоти та рукописи княжого періоду та у 1527 р., коли вогонь майже повністю знищив середньовічний готичний Львів і частину передмість.
Львівська ренесансна ратуша 1619 року
У середні віки запобіганням пожежам займались нічні сторожі, які чатували на Ратуші та на вулицях Львова, а кожна міська громада відповідала за пожежі у своїй дільниці.
Пожежа середмістя Львова 2 листопада 1848 року
Якщо під час пожежі загинула людина, то винний у цьому позбавлявся руки або ж міг викупитися, залежно від свого майнового стану. А схоплений на місці злочину палій, згідно із тодішніми приписами, мусив загинути у тому ж полум’ї, яке він спричинив. Однак до XIX ст. окремої професії пожежника у Львові не існувало.
Пожежа у Львові в 1848 році, літографія Й. Риделя
У 1849 р., у часи австрійської влади, у місті було створено корпус пожежників на професійній основі. Задля економії коштів міської скарбниці вогнеборців залучили до виконання невластивих для них робіт, зокрема підбирання жебраків на вулицях. Також їх щоп’ятниці відряджали на перевірку яток і збирання податків.
Спорядження пожежної команди на кінній тязі, початок XX ст.
У 1884 р. біля стіни Бернардинського костелу спорудили гарну будівлю в неороманському стилі, яка до сьогодні, на жаль, не збереглась.
Бернардинський костел (тепер – церква Андрія) у Львові, фото початку XX ст.
І нарешті 1901 р на Підвальній збудували теперішній міський будинок пожежної охорони. Фронтон будівлі прикрасили скульптурою покровителя пожежників святого Флоріана. Її вирізьбив український скульптор Петро Войтович.
Центральна пожежна станція у Львові, фото початку XXст.
Статуя св. Флоріана – покровителя пожежників на фасаді пожежної частини Львова
Тут і розвивалась кар’єра Антіна Чарницького – начальника пожежної частини у Львові на початку XX століття, який навіть потрапив до однієї із львівських легенд.
Львів’яни знали Чарницького як дуже розумного, сумлінного і надзвичайно безстрашного пожежника. Незважаючи на свою керівну посаду, на усіх пожежах він завжди був у найнебезпечніших місцях і часто рятував життя людей. Його тіло було цілком невразливим до вогню, у вирі найсильнішого полум’я він міг спокійно походжати без найменших опіків. Він навіть був в змозі стискати в долоні розпечене вугілля і так тримати його декілька хвилин. За це Чарницький отримав від міщан прізвисько “Неопалимий”.
Пожежна команда біля освяченого прапора, початок XX ст.
Ця людина була справжнім фанатом своєї справи. Пан Антіннавіть написав книжку про закономірність пожеж, де визначив, що найчастіше пожежі стаються по четвергах. Це на його думку, підтверджує німецька назва цього дня Donnerstag, що означає день повелителя блискавок Перуна-Юпітера, або день “коли гримить і блискає”. Слава пожежника розійшлась по всій Австро-Угорській імперії, люди приїжджали до нього з віддалених країв, а книга Чарницького була однією з найпопулярніших. За часи його головування пожежною частиною пожежна безпека міста була на найвищому рівні.
Біля пожежної станції, початок XX ст.
Але одного разу, повернувшись із гасіння пожежі, Антін помітив у своєму будинку запах диму, а потім і чадного газу. Перевіривши разом зі своїм слугою Мартином усе, що було можливо, він не знайшов нічого підозрілого. Коли ж слуга вигортав недогарки з п’єца, якась магічна сила змусила Чарницького звернути на них увагу і він попросив слугу висипати їх йому на письмовий стіл. Недогарки нагадували йому літери. Він хвилин із п’ятнадцять складав з них головоломку і нарешті здивовано прочитав: “Забирайся геть! Не чіпай більше нас, бо буде тобі біда!” І підписи: Жарник, Чернівець і Димник. Однак вогнеборець не надто приділив цьому увагу.
Пожежна команда Львова, фото 1930-х рр.
Минуло ще декілька місяців. Мужній пожежник так само сміливо гасив усі пожежі, але вночі його почали переслідувати незвичні галюцинації: Чарницькому здавалося, що він у сні десь далеко мандрує, а самі ці мандрівки здавалися навдивовижу яскравими. А слуга Мартин почав помічати, що вночі сходами будинку ходить якась примара, але коли він швиденько забігав до спальні свого господаря, то щоразу переконувався, що той спокійно спить у своєму ліжку.
Однієї березневої ночі місто пробудилося від дзвонів монастиря Бернардинів і церкви Святого Онуфрія, котрі сповіщали про велику пожежу. Одночасно і ніби незалежно один від одного горіло декілька будівель у різних дільницях міста: монастир Отців Редемптористів, склад залізничної станції на Клепарові, школа Святої Анни і дві кам’яниці на вулиці Гродзіцьких (тепер – вул. Друкарська).
Команда пожежників на параді у Львові, 1930-ті рр.
Львівська пожежна охорона була піднята на сполох, але пожежники ніде не могли знайти свого начальника. В одному з будинків на Гродзіцьких людям вдалося схопити палія з гасовою лампою у руках. Коли його витягнули на світло, то побачили, що чоловік був одягнутий у подертий і погорілий мундир з еполетами начальника пожежної частини. Його обличчя було так викривлене звірячою гримасою, що впізнати божевільного Чарницького змогли лише його підлеглі, які невдовзі прибули на місце пожежі.
Вулиця Гродзіцьких (тепер – Друкарська), фото 1930-х рр.
А через місяць після великої пожежі з вікна закладу для розумово хворих на Кульпаркові викинувся у нападі шалу і загинув на місці колишній начальник львівських пожежників. Ще довго люди розповідали легенду про душу Неопалимого, яка покинувши уві сні його тіло, вже не змогла до нього повернутися, бо у нього увійшли вогневики.
Один із корпусів закладу для душевно хворих на Кульпаркові, фото 1920-1930-х рр.
Ще одна містична легенда на “полум’яну” тематику розповідає про сім’ю львівського архіваріуса Раєцького, котрий вирішив придбати під забудову місце на колишньому згарищі на Кайзервальді. Попри застереження місцевих мешканців, що люди тут вже неодноразово будувалися, але щоразу ставалося лихо, і будинки горіли один за одним ще до піврічного терміну із часу їхнього зведення, Раєцький таки вирішив будуватися на “Погариську”, бажаючи усім довести, що це все забобони. До того ж, підписавши у Ратуші контракт, Раєцький одержав цю ділянку за надзвичайно низькою ціною і буквально за якихось чотири місяці на вершині пагорба виросла гарна сецесійна будівля.
Вид на Лису гору і костел св. Войцеха на Кайзервальді, фото поч. XX ст.
У чудовій новій віллі Раєцькі намагалися якнайретельніше уживати всіх заходів пожежної безпеки: вдома нічого не готували, обіди і вечері їли в ресторації або замовляли додому, гасові лампи і свічки були забороненими в помешканні, віллу обігрівали і освітлювали лише електрикою. Так минув фатальний піврічний термін, за який згорали усі попередні будинки. Раєцький і його дружина немилосердно жартували з гостями з приводу “заклятих місць”. Минуло ще півроку і родина наважилася готувати їжу вдома, від чого надзвичайно втішилася кухарка. Далі у вітальні поставили затишний камін, у вжиток увійшли старі добрі гасові лампи і свічки, тому що господиня нарікала, що електричне освітлення погано діє їй на очі.
Гора Лева на Кайзервальді, фото початку XX ст.
Минуло ще півроку, всі вже й забули про фатальну небезпеку пожежі, але з мешканцями вілли почали траплятися дуже дивні речі. Спочатку десятирічний син господаря Юрцьо серед білого дня почав запалювати зовсім непотрібні свічки, потім одного разу підпалив на своєму столі стоси газет і книжок і, як зачарований, спостерігав за вогнем. Батько, забігши до кімнати, ледве встиг загасити полум’я. А одного вечора сам господар вілли відчув у собі непереборне бажання щось запалити. У спальні він підніс сірник до фіранки і декілька секунд спостерігав, як займається полум’я, але потім отямившись, швидко загасив вогонь. Дружина архіваріуса, пані Марія, теж помітила за собою пристрасть до вогню, але у неї це виявлялося менш небезпечно – а саме у сильному бажанні вдягатися в усе червоне. Кухарка родини Марта, лишаючись на кухні сама, інколи безперервно запалювала сірники один за одним.
Луна-парк на Кайзервальді, фото 1908-1914 рр.
На перший погляд життя на віллі не змінилося, але її мешканці не наважувалися зізнатися один одному у своїх згубних намірах. І ось одного зимового вечора, коли минуло рівно два роки від часу заселення вілли, мешканці сусідніх вулиць побачили над будівлею велике полум’я. Прибулі на місце пожежники дуже довго гасили вогонь, який на диво не піддавався усім методам гасіння. А на місці “Погариська” вони знайшли обгорілі трупи чоловіка, двох жінок і дитини. Як з’ясували згодом, вілла була підпалена одночасно з чотирьох боків.
На Кайзервальді, січень 2016 р.
На Кайзервальді, січень 2016 р.
Здавалось би, цим історіям вже понад сотню років, і не факт, що все із розказаного вище є правдою, однак проблема вогняної стихії залишається актуальною і до сьогодні, адже скільки ми користуємось вогнем – стільки ж і залишається вірогідною пожежа. А мораль легенд проста – якими б люди не були самовпевненими, зовнішні від них сили – чи то потойбічні чи просто природні – все одно сильніші.
Павло АРТИМИШИН
Список використаних джерел:
Лемко І.Легенди старого Львова. – Львів: Апріорі, 2008. – С. 153–159.
11 лютого 2016 року в приміщенні Львівської Національної галереї мистецтв (Палац Потоцьких) відбулися установчі збори учасників Громадської організації «Західноукраїнська спілка музеїв».
Ініціаторами створення Спілки виступили провідні музеї Львівщини: Історико-краєзнавчий музей м. Винники, Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького, Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, Музей історії релігії, Державний природничий музей.
Палац Потоцьких у Львові
Головним завданням створення Спілки є реалізація та захист професійних, культурних, освітніх, наукових та інших спільних інтересів, популяризація музеїв, створення спільних сайтів з висвітленням подій, навчання та стажування молодих фахівців, обмін досвідом, створення і розробка спільних туристичних маршрутів, фільмів, програм, рекламної продукції, періодичних видань, організація спільних виставок та конференцій.
В установчих зборах взяли участь представники 14 музеїв з Львівської, Тернопільської, Рівненської, Івано-Франківської, Волинської областей.
Під час обговорення перспектив діяльності Спілки акцентували увагу на питаннях збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять історичну цінність, сприянні взаємодії між музейними закладами, участі у державному та міжнародному культурному співробітництві, проведенні спільних наукових досліджень тощо.
Членами Спілки стали провідні музеї Західної України: Історико-краєзнавчий музей м. Винники, Львівська Національна галерея мистецтв, Музично-меморіальний музей С.Крушельницької, Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, Львівський історичний музей,Музей історії релігії,Музей народної архітектури і побуту в м. Львові, Державний природничий музей,Рівненський обласний краєзнавчий музей, Тернопільський обласний художній музей, Волинський краєзнавчий музей, Івано-Франківський обласний художній музей, Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери, Івано-Франківський краєзнавчий музей.
Установчі збори учасників Громадської організації «Західноукраїнська спілка музеїв»
Головою Спілки обрано Ігоря Тимця (директор Історико-краєзнавчого музею м. Винники), заступником Ореста Малиця (директор Музею історії релігії), секретарем Софію Легін (вчений секретар Музею Михайла Грушевського). До Правління Спілки увійшли: Лариса Разінкова-Возницька (генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького), Олена Роман ( заступник директора з наукової роботи Львівського історичного музею), Оксана Романів (заступник директора Івано-Франківського музею визвольної боротьби імені Степана Бандери), Олександр Булига (директор Рівненського обласного краєзнавчого музею), Ігор Дуда (директор Тернопільського обласного художнього музею), Анатолій Селюк (директор Волинського краєзнавчого музею).
Якщо на вулицях міста вам трапились людські голови, що виглядають з куп гною, або кінські черепи на вхідних дверях до будинків, не поспішайте з висновками і не кричіть про власну, або людей довкола, дивакуватість. Не завжди ці атрибути вказуватимуть і на те, що ви є персонажем якогось фільму жахів. Можливо, просто перебуваєте в давньому Львові, де згадані вище методи були традиційними і звичними у боротьбі зі страшними недугами і епідеміями, які траплялись в місті досить часто. Очевидно, нічого дивного в цьому немає, бо коли місту загрожує страшна пошесть, а ні медицина, ні наука нічого сказати про це не можуть, в хід йдуть найнесподіваніші методи боротьби і самозахисту.
Пітер Брейгель-старший. Тріумф смерті, 1562 рік.
Далеке ХІІІ століття. Під стінами Львова стоять монгольські війська хана Телебуги. Місто брати штурмом вони ніби не збираються, проте достатньо “відриваються” на населенню довколишніх сіл, нещадно його грабуючи. Постояли якийсь час і пішли, залишивши по собі значно страшніший подарунок, аніж і без того страшні грабежі та розбій – епідемію. Невидимий “троянський кінь” тривалий час після відходу ворогів косив життя львів’ян. Самі місцеві жителі називали цю страшну пошесть “повітрям”, пов’язуючи її з “поганим повітрям”.
Зачумлені. Ілюстрація з Біблії початку XV століття
Зачепило тоді не лише Львів. “Тієї зими не тільки в одній Русі був гнів Божий – мор, але і в Ляхах…і в Татар вимерло все – і коні, і воли, і вівці….”. Перехід великої маси населення з одних кліматичних умов до інших, значне скупчення військ під фортецями, а також значна кількість вбитих, яких не зажди встигали ховати, очевидно в комплексі і стали причиною поширення захворювань. Результат був дуже сумний. “Лев-князь перелічив скільки погибло в його землі людей – що захоплено, побито, а що їх з Божею волею померло: дванадцять з половиною тисяч”. Невідомо, чи знав сам князь Лев, що він лічив померлих, чи це літописець приписав йому таку дію і саме таке число постраждалих. Вагу має інший фактор – що серед них багато загинуло “Божею волею”, тобто від мору і пошестей, не від людських рук. Помер тоді також ніби і син Лева, Михайлик.
Бартоломей Зиморович і Владислав ІІІ Ягайло
У хроніста Бартоломея Зиморовича, під 1439 роком, можна знайти інформацію про голод і мор в Польщі, який був таким страшним, що король Владислав ІІІ Ягайло був змушений переїхати з сім’єю та двором до Львова. З 1477 роком пов’язана важлива подія з історії медицини у Львові. Саме тоді до міста запросили з Кракова медика Сигізмунда, який став першим міським лікарем. Займав, правда, він цю посаду не надто довго, бо коли “зима очистила повітря”, від його послуг місто вирішило відмовитись.
Чума на зображенні з XV століття
Серія епідемій мала місце у Львові в 1480, 1484, 1547, 1572 – 73, 1588, 1594 роках. У 1547 році через мор було призупинено навчання у школах.Це було одне з розпоряджень міської влади. У зв’язку з епідемією 1587-1589 років, у Львові навіть вели посаду “морового бургомістра”, який отримував надзвичайні повноваження на час загрози мору чи якихось інших пошестей. У 1594 році, аби знайти рішення як подолати небезпеку, що загрожує всьому місту, до пізньої ночі в лавничій залі Ратуші сиділи бургомістр Станіслав Ґонсьорек, війт Якуб Вйотецький і міський лікар Павло Кампіан. Вони гортали давні хроніки, вивчаючи попередні випадки поширення пошестей, та намагались розібратись з причинами та симптомами подібних епідемій. Про пошесть 1599 – 1600 років говорили, що вона була настільки потужною і загрозливою, що “коли птах пролітав над містом, то падав і здихав”. З цього опису можна подумати, що Львів у той час був своєрідним Мордором з “Володаря кілець”.
Поховання жертв чуми. Ілюстрація з хроніки ХІІІ – XIV століть. Фото з birkbecklibrary.blogspot.com
Завдяки Яну Алембеку і записам, які він зробив, відносно детально можна говорити про епідемію 1623 року. Хворобливі бактерії тоді були принесені в місто монахом-кармелітом з Кракова. Першими захворіли інші ченці-кармеліти. Навіть серед їхньої спільноти тоді нараховували 15 померлих. Надалі хвороба швидко прогресувала, розповзлася містом і навіть передмістям. Ян Алембек став “моровим бургомістром”.
Чумний лікар. Фрагмент гравюри Поля Фюрста 1656 року
Повторювались епідемії також у 1625, 1642, 1648 роках і ін. Ховати померлих від мору на міських цвинтарях було небезпечно, тому їх переправляли за межі Львова. Один з таких морових цвинтарів (“піски”) був на місці сучасного Личаківського. Складно було з симптомами хвороб. Їх не завжди могли точно описати. Орієнтувались найчастіше за появою холодного поту і сильної гарячки. Аби діагностувати хворобу, до сечі хворих додавали молоко матері, яка годує дитину. Якщо молоко осідало, це означало потрапляння хворого в труну.
Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія
Викликає інтерес і питання стосовно методів боротьби з хворобами такого типу. Точних і певних відомостей про хворобу тоді не було. Тому вільне місце займали забобони. Тому й виходило, що від хвороби рятувались, закопуючись повністю у гній, що лише голова виглядала. Також вдавались до спалення гною і обкурювання цим димом будинків. Неприємний запах нібито мав очищати повітря в місті. Хтось копав біля будинку яму і вбивав у неї осиковий кілок. Інші вставляли у двері стовбець з грабового дерева. Якийсь час думали, що хвороби передаються від собак та котів, тому з поширенням епідемій, цих тваринок інколи умертвляли. Перераховані вище методи гармонійно поєднувалось з активними і наполегливими, часто колективними молитвами до патронів і захисників міста: Яна з Дуклі, Станіслава Костки, Діви Марії і ін.
Чума в Лондоні у 1665 і Москві у 1771
Під час епідемії 1623 року намагались відвернути хворобу, вивішуючи на дверях кінські черепи. Інколи біля будинків складали купи каміння, або ще закопували в землю вирізане з дерева уособлення хвороби у вигляді дівчинки. Намагались виготовляли ліки: розчинений у молоці бурштин, оцтову настоянку з волоських горіхів, або угорське вино.
Сучасна реконструкція протичумного амулета з Англії часів XVII століття
Пізніше прийшло розуміння, що поширення хвороб пов’язане не так з повітрям, як з самими людьми і їхніми бактеріями. Саме тому, в XVII столітті кожен новий спалах епідемій мав наслідком вивезення жебраків та волоцюг за місто. Ті ж з них, що повертались, мали отримати від міської влади дозвіл на перебування в місті. На в’їзді до Львова було облаштовано пропускні карантинні пункти, де ретельно перевіряли як своїх, так і чужих. В середині міста за порядком стежили охоронці-ціпаки, які не допускали великого скупчення натовпу на вулицях.
Ціпак-охоронець. Фото з http://photo-lviv.in.ua
На час приходу епідемії, також завжди припиняли всю торгівлю, підозрюючи купців, які бувають в багатьох місцевостях і тому можуть стати носіями збудників хвороби. Так, у 1642 році в принесенні хвороби звинуватили купця Михайла Альвізія, який нібито привіз її з турецьких теренів. Ще однією причиною появи хвороб були військові дії і облоги. Саме це відбулося у 1704 – 1705 роках, коли під мурами міста стояли шведські війська.
Зображення пошесті холери. Le petit journal. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ситуація змінилась від безпорадності до мінімальної обізнаності у ХІХ столітті. Наука і медицина дружно зробили крок вперед і епідеміям тепер могли відповідати. Але і тут не все було так гладко. Під час епідемії холери, яка в 1830-1831 роках набрала масового характеру, в Галичині померло майже 35 тисяч чоловік. У самому Львові смертність становила 50 % всіх недужих.
Бій за головний двірець. Львів, 1918 рік. Тогочасний рисунок
З ближчих до сучасності епідемій, можна згадати про 1918 рік. В той час Львів брала штурмом ще одна серйозна епідемія – “іспанського грипу”, або просто “іспанки”. Протягом 1918 – 1920 років від цієї недуги у місті померло кілька сотень мешканців. На цей період, як відомо, припадає українсько-польське протистояння в місті. Але епідемія була більш безжальною, аніж видимий фізичний ворог і забрала значно більше життів, аніж військові дії.
Сьогоднішня Церква Стрітення Господнього на вулиці Винниченка є однією з найцікавіших сакральних споруд Львова. Колишній костел Матері Божої з Лоретто, костел Матері Божої Громничої і монастир кармеліток босих, він був збудований за прикладом одного з перших зразків барокової архітектури у Європі – храму Санта Сусанна в Римі, який спроектував архітектор Карло Мадерно. За свою історію, будівля пережила таки чимало. Пропонуємо вам поглянути на її незвичну історію та сучасні будні.
Комплекс костелу і монастиря. Сучасне фото.
Костел у наші дні.
Костел і монастир кармеліток босих були зведені на землях наданих Якубом Собеським, на той час воєводою руським та белзьким, батьком майбутнього короля Речі Посполитої Яна ІІІ. Початково будівлі були дерев’яні. Акт фундації було підписано 11 чернвня того ж року, а напередодні з’явилась булла Папи Урбана VIII видана кармеліткам. Собеський пожертвував близько 30 000 злотих. Проект кам’яного костелу був розроблений італійським архітектором Джованні Баттісто Джізлені у 1642 році і будівництво частини будівлі костелу завершили до 1644-го. Після цього розпочалось будівництво монастиря, яке перервалось у 1648, внаслідок Хмельниччини, коли частина сестер утекла до Кракова і Варшави, і звідки вони повернулись лише у 1655.
Фасад костелу у Львові.
Фасад храму Св. Сусани у Римі.
Роботи відновили у 1661-1662, уже під керівництвом Яна Ґоднего. У 1672, турецька облога міста, знову змусила сестер залишили Львів і утекли до Варшави. Лише після перемоги у битві під Віднем, коли турецька загроза зникає, Ян ІІІ вирішує закінчити справу своїх батьків і відновлює роботи, якими керував Томаш Дубінський. У цей час завершили фасад костелу і встановили на фасаді вази та фігури святої Терези та святого Йосифа. Остаточно ж завершили будівництво у 1692.
Внутрішнє подвір’я монастиря. Сучасне фото.
Фасад будівель монастиря.
Частина внутрішнього подвір’я приміщень монастиря. Сучасне фото.
Після першого поділу Речі Посполитої та інкорпорації західноукраїнських земель до складу монархії Габсбургів, у 1782 році Йосиф ІІ розпочав актуальні на той час та необхідні секуляризаційні заходи, внаслідок яких, монастир було ліквідовано, а приміщення костелу передали францисканцям. Проте храму не судилося спокійно існувати. У 1792 у костелі розмістили військовий склад, а у монастирі організувади духовну семінарію львівської архідієцезії. У 1842 костел знову відкрили і ґрунтовно поремонтували. Відтепер він був освячений на честь Святої Матері Божої Громницької і паралельно став костелом семінарії. Цю ж функцію він виконував у міжвоєнний період.
Храм наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття.
Храм наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття.
У 1929–1931 роках виконано ремонтні роботи у монастирі і зокрема у каплиці, що прилягає до костелу. В каплиці встановили вівтар Матері Божої неустанної помочі. Внутрішні розписи каплиці виконали знаменитий Ян Генрик Розен і його учень Казимир Смучак. Також було встановлено новий головний вівтар, виконаний за проектом Юзефа Шостакевича.
Фрагмент фасаду храму.
Фрагмент фасаду храму.
Фрагмент інтер’єру храму у наші дні.
1940 року, після входження Західної України до складу СРСР, частину монастиря передали новоствореному Львівському медичному інституту. Костел і монастир продовжували діяти до 1946 року, коли весь комплекс був передали військовим. У 1976 році у храмі розмістили обласне управління якості, метрології та стандартизації. Цього ж року, розпочались реставраційні роботи у будівлі, які окремі реставрації передбачали фактичну ліквідацію будь-чого в інтер’єрі, що могло б нагадувати про її сакральне призначення. З костелу прибрали усі предмети культу, частину скульптур передали до музею «Олеський замок», деякі предмети потрапили до Музею історії релігії та атеїзму (сучасний Львівський музей історії релігії).
Сучасний вигляд храму.
Сучасний вигляд храму.
Лише в часи незалежності храм знову стали використовувати за його прямим призначенням. Його передали УГКЦ та освятили на честь Стрітення Господнього. Часткове відновлення храму було приурочене до візиту у Львів Папи Римського Івана Павла II у червні 2001 року. З 2009 року каплиця при храмі, належить Римо-католицькій церкві. У частині ж приміщень монастиря розміщено філіал МАУП. Отож в черговий раз прогулюючись вулицею Винниченка, зверніть увагу на ці непересічні будівлі та згадайте про їхнє минуле, про яке ми зазвичай не задумуємось.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Chanas R., Czerwiński J. Lwów, Przewodnik turystyczny. – Ossolineum 1992.
Kaczorowski B. Zabytki starego Lwowa. – Warszawa 1990.
Бірюльов Ю. Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст. – Львів, 2008.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
