Про львівський футбольний клуб «Карпати» відомо багатьом у Галичині. Хтось є щирим фанатом і не пропускає жодної гри улюбленої команди, а хтось час від часу переглядає матчі. А дехто щодня проходить, або проїжджає повз занедбаний стадіон в західній околиці Львова, неподалік вулиці Любінської та Окружної. Який зв’язок між ними?
Стадіон «Сільмаш» розташований в західній околиці Львова, більш відомій як «Богданівка». Квартал простягається довкола вулиці Городоцької та прилеглих невеликих вуличок від вул. Сяйво до заводу «Сільмаш». Цей спортивний об’єкт зводили протягом 1929–1934 рр. для Робітничого спортивного клубу (RobotniczyKlubSportowy – RKS). Спортивний клуб виник ще в 1921 р., а його членами були переважно залізничники та робітники, що проживали на Богданівці. Завдяки зусиллям РКС, який був ініціатором створенням стадіону та пожертвам громади вдалося завершити будівництво в 1934 р. Уже в наступному 1935 р., який став знаковим, команда перемогла на цьому стадіоні у Польському робітничому чемпіонаті і прийняла у свій склад Казимира Ґурського.
Казимир Ґурський, фото 1973 р. з pl.wikipedia.org
Емблема Робітничого спортивного клубу (RobotniczyKlubSportowy – RKS) з historia.ksczuwaj.pl
Казимир Ґурський (1921–2006) польський футболіст та тренер. В 1970–1976 рр. тренував збірну Польщі, яка перемогла на Олімпійських іграх у 1972 р., і у фіналі Олімпійських ігор 1976 р. Також його команда зайняла третє місце на Чемпіонаті світу з футболу в 1974 р. у ФРН.
Кубок СРСР в капітана Ігора Кульчицького, за ним Карло Мікльош, стадіон «Лужники», 1969 р., фото з football24.ua.
Плакат львівських вболівальників ФК «Карпати» 1969 р., фото з fckarpaty.lviv.ua
Після війни власником стадіону став завод «Сільмаш». У 1950–1960 рр. тут тренувалася футбольна команда «Сільмаш», згодом на її основі сформувалася сучасна команда «Карпати». У 1969 р. ФК «Карпати» виграв кубок СРСР, а в 1998 р. – бронзові нагороди чемпіонату України. Стадіон використовували не лише футболісти, тут на зламі 60-х були облаштовані спеціальні доріжки для спідвею.
Головний вхід стадіону «Сільмаш», фото січень 2016 р.
Головний вхід стадіону «Сільмаш», фото січень 2016 р.
На жаль на зламі 90-х стадіон «Сільмаш» почав занепадати, і зараз перебуває в поганому стані, але час від часу тут на футбольному полі проводять змагання районного рівня.
Юлія ПАВЛІВ
Список використаних джерел та літератури:
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – С.353–354
В серпні 1968 р. через територію УРСР до Чехословаччини рухалися десятки і сотні танків, ситуація була доволі напружена, люди побоювалися початку війни… А ще недавно (літом 1967 р.) у Львові відбувалося масштабне дійство в честь радянської та чехословацької дружби і ніхто навіть не здогадувався, що через рік виникне загроза війни між цими двома “дружніми народами”.
В січні 1968 р. радянське керівництво було приголомшене початком подій, які відбувалися у Чехословаччині. Місцева комуністична влада розпочала курс реформ, який дещо відрізнявся від центральної партійної ідеології. Чехословацьке населення радо вітало зміни, тому число прихильників нововведень щоразу тільки збільшувалось. Сьогодні історики називають ці події “Празька весна”, а тоді – радянська пропаганда розцінювала ситуацію як таку, що загрожувала соціалістичній системі. Центральна лінія партійної номенклатури намагалася довести, що події в Чехословаччині це не просто внутрішні процеси, а наслідки втручання західних країн. Відповідно, закликаючи, що на дану ситуацію необхідно реагувати швидко та якісно, виправдовуючи таке явище як інтервенцію.
Тепер повернімось і проаналізуймо події, які відбувалися роком раніше: 4-9 липня 1967 р. у Львові святкували грандіозне явище – фестиваль радянської та чехословацької молоді, котра мала продемонструвати собі та світові силу їхньої дружби. Фестиваль дружби відкрився за радянськими правилами: урочистим засіданням у Львівському оперному театрі, де головним серед приймаючої сторони був перший секретар ЦК ВЛКСМ Сергій Павлов.
7 липня 1967 р. на львівському стадіоні “Дружба” (тепер стадіон “Україна”) відбувалося щось дивовижне: близько 400 молодих юнаків та дівчат, котрі прибули з Чехословаччини, демонстрували цікаві та захоплюючі спортивні заходи.
Урочисте відкриття Фестивалю дружби 1967 р. (у верхньому правому кутку фотографії можна побачити три прапори: Чехословаччини, СРСР, УРСР).
Чехословацька молодь викладалася якнайкраще, демонструючи танцювальні та акробатичні трюки, використовуючи, для більшої імпресії глядачів, вантажівки, мотоцикли, автомобілі, кінні карети…
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Фестиваль дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Львів’яни та гості міста насолоджувалися цим дійством з трибун стадіону “Дружба”, який вміщував 41 700 глядачів. Цікаво, що вільних місць не було взагалі. Привітати чехословацьких виступаючих прийшла в основному молодь.
Переповнений стадіон “Дружба” на Фестивалі дружби радянської та чехословацької молоді 1967 р. Львів.
Ще більшої популярності Фестивалю додали почесні гості. Тоді у 1967 р. Львів відвідали радянські космонавти – “космонавт №1”, Герой Радянського Союзу Юрій Олексійович Гагарін, перша жінка-космонавт Валентина Терешкова та Олексій Леонов. Неможливо оцінити число бажаючих, котрі хотіли, хоча б здалека, побачити радянських знаменитостей.
Зустріч журналістів з Юрієм Гагаріним, Валентиною Терешковою, Олексієм Леоновим на стадіоні “Дружба” у Львові 1967 р.
Ця подія, яка багато про що говорить, залишилася поза увагою істориків, серйозних наукових досліджень по цій темі немає взагалі. Скористатися можливо хіба що поодинокими узагальненими записами, зокрема Ірини Котлобулатової.
Наталія ДАНИЛІВ
Список використаної літератури:
Дмитрук В. До 40-річчя “Празької весни”: Празька весна і Україна / Володимир Дмитрук // Наукова електронна бібліотека періодичних видань НАН України, 2008. – С. 7 –37.
Інформаційний ресурс Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Електронна версія: http://www.lvivcenter.org/uk/
Виставка шести провідних українських скульпторів під назвою “Скульптура” стартувала 4 лютого 2016 року в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (пр. Свободи,20).
В рамках проекту глядачі можуть побачити роботи Петра Антипа, Олександра Дяченка, Олега Капустяка, Василя Ярича, Володимира Кочмаря та Валерія Пирогова. Учасники виставки були одними з перших, хто наприкінці XX – початку ХХІ століття почав звертатися до національної української пластичної традиції.
Ідея проведення спільної виставки українських скульпторів старшого і середнього покоління поза межами української столиці назрівала вже давно. Остаточно вона сформувалася під час розмови Володимира Кочмаря та Олега Капустяка. За втілення в життя даного проекту взявся Василь Ярич. Завдяки зусиллям художника приміщення для цієї неординарної скульптурної події надав Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького.
Відкриття виставки “Скульптура”
“Хочу сказати, що виставка надзвичайно важлива і з мистецької точки зору, бо тут можна побачити дійсно 6 провідних скульпторів України певного покоління. Роботи демонструють вагомий етап в розвитку сучасної української скульптури починаючи ще з кінця 70-тих років. Тут є роботи різних років, аж до 2016 і ми можемо побачити абсолютно різні творчі манери, різні культурні кола, які є в Україні – зі Сходу, Центру та заходу. І я думаю, що дійсно такі події тут, у Львові, допомагають нам усім об’єднатися у цей важкий час для країни і показати, що ми будемо перемагати і на державному рівні, і на культурно-мистецькій ниві” – сказала на відкритті Марина Стрельцова, одна з організаторів виставки.
Розмаїття пластичної мови мистців-учасників виставки обумовлене не лише регіональними особливостями різних скульптурних шкіл, в яких вони здобували професійну освічу. їхню індивідуальну манеру живили та живлять джерела, що стимулювали генезис світової скульптури. від прадавнього мистецтва до експериментів авангарду. Тож даючи уявлення про певний етап розвитку сучасної української скульптури, виставка водночас знайомить із специфікою творчості кожного з представлених майстрів.
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
Експозиція виставки “Скульптура”
“Я дійсно сьогодні надзвичайно радий, що виставка, яка була запланована вже трохи давніше відбулася. І це неординарний факт того, що розвиток нашого мистецтва є на високому рівні. І, якщо брати скульптуру, то це є найважчий жанр в мистецтві. Роботи, які представлені на виставці майже всі в матеріалі. Це дуже серйозний запит, що в даному, важкому часі ми можемо зробити ці роботи в найкращих матеріалах”, – поділився своїми враженнями скульптор Василь Ярич.
Попри унікальність творчої манери кожного із шести представлених на виставці мистців, варто відзначити їхній спільний внесок в зміну світоглядних і художніх орієнтирів української скульптури межі тисячоліть. Відійшовши від засад соцреалізму. їм вдалося не лише оповити національну пластичну традицію, а й закласти основу для її подальшого розвитку.
Виставка триватиме в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (пр. Свободи,20) з 4 лютого і до 8 березня 2016 року.
Одним із елементів оформлення екстер’єру будь-якого храму є скульптури святих. Але, якщо на самому храмі ставлять скульптури пов’язані з назвою самої споруди, то перед ним традиційно розміщують фігури святих-хранителів, які будуть оберігати храм, місто та людей. Зазвичай кожне місто має своїх святих покровителів, і Львів в цьому не є винятком. Діва Марія, Яна Непомук, Яна з Дуклі – фігури цих святих найчастіше можна було побачити в старому Львові. Однак, різноманітні війни, зміни ідеологічних режимів та й просто час спричинили до того, що багато скульптур святих покровителів міста є втраченими на сьогодні. Розглянемо ж десятку найвідоміших сакральних фігур, які було втрачено впродовж останніх 100 років.
Колона Сикстів та скульптура Яна Непомука. Фото 1920-х рр.
Колона Сикстів
Однією з найдавніших пам’яток Львова є колона Сикстів, котра збудована близько 1580 року. До нашого часу колона вціліла, але не повністю. Колись її вершечок прикрашав куб у вигляді каплички, на одній з граней котрого було зображено Ісуса на хресті, зі стоячими під хрестом Богородицею та Апостолом Йоаном, а в арочній ніші на іншій грані – постать святого у чернечій сутані з розп’яттям у руках. Найвірогідніше – це зображення Св. Франциска Асизького. У 1939 році колону було частково пошкоджено, а з приходом радянської влади після війни куб-капличку взагалі прибрали. На щастя, повністю його не знищили, а перенесли до саду Музею українського мистецтва на вул. Драгоманова. Там цей скульптурний витвір зберігається і досі. Не зрозумілим тільки є питання, чому цей один з найстаровинніших витворів львівського мистецтва досі не відреставровано, і не поміщено на його законне місце.
Куб-каплиця з колони Сисктів. Сучасне фото. Автор: Д.Каднічанський
Зображення Ісуса на хресті, зі стоячими під хрестом Богородицею та Апостолом Йоаном на кубі-каплиці з колони Сикстів. Сучасне фото. Автор: Д.Каднічанський
Зображення Св. Франциска Асизького на кубі-капличці з колони Сикстів. Сучасне фото. Автор: Д.Каднічанський
Скульптура Яна Непомука поруч колони Сикстів
Одразу поруч колони Сикстів, на наріжнику паркану стояла ще одна скульптура – святого Яна Непомука. Створено цей витвір барокового мистецтва ймовірно на початку XVIII ст.. З приходом радянської влади по закінченню Другої світової війни цю скульптуру було знищено.
Фігура Матері Божої біля входу до костелу Марії Магдалени. Фото 1905 року
Фігура Матері Божої перед костелом Марії Магдалени
Зовсім поруч до колони Сикстів і скульптури Св. Яна Непомука, але ближче до входу у костел Марії Магдалени, у другій половині XIX ст. було поставлено фігуру Матері Божої. Встояти їй вдалось трішки довша, ніж її «сусідам», однак в 1962 році скульптуру все таки було знесено радянською владою.
Колона з Богоматір’ю перед закладом Оссолінських. Фото 1938-1939 рр.
Колона з Богоматір’ю перед закладом Оссолінських на вулиці Словацького. Фото 1920-х рр.
Колона з Богоматір’ю перед закладом Оссолінських
Колона з Матір’ю Божою колись стояла поруч закладу Оссолінських (бібліотека Стефаника). Точна дата її створення невідома, однак дослідники припускають, що вона постала на цьому місці ще за існування костелу Кармеліток Босих, який було зруйновано наприкінці XVIII ст. В перші роки після Другої Світової війни скульптуру Богородиці було знищено радянською владою.
Скульптури янголів та Богоматері на сходах костелу Св.Антонія. Фото 1912 року
Скульптура янгола та Богоматері на сходах костелу Св.Антонія. Фото 1912 року
Янголи на сходах костелу Святого Антонія
Сьогодні ми маємо можливість спостерігати давню скульптуру Діви Марії авторства скульптора Себастьяна Фесінгера, що стоїть на сходах костелу Св. Антонія. Поставлено її тут ще в 1755 року, та на щастя жодна війна і жоден режим не здолали цю скульптуру і вона надалі оберігає храм. Та ще до Першої світової війни постать Богородиці не стояла в самотності. Обабіч неї розміщувалося два ангели. Проте їхнє існування, судячи з всього, припинила війна.
Костел Марії Сніжної у Львові, поштівка поч. XX ст.
Фігура Матері Божої біля костелу Марії Сніжної. Фото 1920-1939 рр.
Скульптура Матері Божої перед костелом Марії Сніжної
Справжнім шедевральним витвором мистецтва була фігура Матері Божої, що стояла перед костелом Марії Сніжної. Створено її ще у XVIII ст., а авторство приписують Івану Георгію Пінзелю. Початково ця скульптура стояла біля костелу місіонарів на Замарстинові, звідки її перенсли до костелу Марії Сніжної. Дана фігура Матері Божої встояла під час обох світових війн, і навіть на початках радянської влади. Однак десь в середині-кінці 1960-х років, вона непомітно зникла і подальша її доля, на жаль, невідома.
Сестри-терціанки біля скульптури Матері Божої в саду Дому Опіки Св.Ядвіги. Фото 1914-1915 рр.
Скульптура Матері Божої в саду Дому Опіки Св. Ядвіги на вул. Солодовій, 10. Фото 1915 року
Фігура Діви Марії перед Домом Опіки Св. Ядвіги
Маловідомою є скульптура Діви Марії, що стояла з 1895 року в саду свого будинку на вул. Солодовій, 10. У цьому будинку “Товариство терціарок Св. Франциска” утримувало Дім Опіки Св. Ядвіги, де опікувалися львівськими служницями, які не мали житла. Під час І світової війни в будинку був розташований шпиталь Червоного Хреста, де сестри провадили звичну для себе діяльність. Достеменно невідомо коли саме скульптура Богородиці була втрачена. Найімовірніше це сталося або в міжвоєнний період, або ж з приходом радянської влади.
Колона та фігура Яна з Дуклі перед костелом Бернардинів. Фото 1926 року
Фігура Святого Яна з Дуклі перед костелом Бернардинів
У 1734-1736 рр. перед центральним входом до костелу Бернардинів коштом польного коронного гетьмана Северина Жевуського була встановлена колона на честь Св. Яна з Дуклі, який вважався захисником Львова. На вершині колони містилася фігура Св. Яна, автором котрої був різьбяр Томаш Гуттер з Ярослава. Скульптурі вдалося встояти понад два століття, однак у 1946 році її прибрали. З 1950-го року вершину колони прикрашає декоративна ваза.
Скульптура Яна Непомука перед костелом Св. Анни. Фото 1941-1944 рр.
Фігура Яна Непомука перед костелом Святої Анни
У 1810 році на роздоріжжі перед костелом Святої Анни була поставлена фігура Св. Яна Непомука, патрона мандрівників та подорожніх. Після ІІ світової війни храм спіткала нещаслива доля. Спочатку тут почали діяти залізничні каси, а з 1960-х років – меблевий магазин. Доля ж самої скульптури була не кращою. Одразу після війни вона зникла з площі перед храмом.
Фігура Яна Непомука на містку через Полтву на місці теперішнього проспекту Шевченка. Фото 1860-х рр.
Скульптура Яна Непомука на містках через Полтву
Ще одна фігура Св. Яна Непомука містилась колись на містку біля готелю “De Russie” — “Російський”(тепер гот. Жорж). Точна дата її появи невідома, однак вже в 1830-х роках її було перенесено в кінець вул. Св. Яна (пр. Шевченка у збігу вулиць Фредра, Герцена, Саксаганського) та поставлено на мості через Полтву, що протікала тоді серединою вулиці. У 1890 р. ложе Полтви було остаточно замуровано під землею, а статую Св. Яна демонтували і перенесли до костелу Св. Миколая, де вона стояла посеред круглої клумби перед костелом. Подальша доля цієї пам’ятки давнини після 1939-1940 р. невідома.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Екскурсійний маршрут: “Львів під опікою Святих” // http://www.literacy.com.ua/lvovoznavstvomenu/104-tematichni-ekskursiji/821-ekskursiinyi-marshrut-qlviv-pid-opikoiu-sviatykhq.html
8 лютого 2016 року о 16.00 в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької відбудеться відкриття виставки, присвяченої 85-річчю від дня народження Оксани Паламарчук (1931-2006) – музикознавця, театрознавця, журналіста, “літописця” театрального життя Львова XVIII-ХХІ ст.Упродовж багатьох років Оксана Романівна щедро обдаровувала Музей славетної співачки цікавими матеріалами з історії оперного мистецтва. Так поступово сформувалася чимала збірка. Частину цього багатого архіву буде представлено на пропонованій виставці.
Оксана Паламарчук – музикознавець, театрознавець, журналіст, “літописець” Львівського оперного театру… Її життєвий і творчий шлях сповнений крутих віражів, де були мрії і розчарування, визнання і зрада, а ще – випробування, випробування, випробування…
Оксана Паламарчук в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові
Народилася Оксана Паламарчук 8 лютого 1931 р. в сім’ї культурно-суспільних діячів Романа і Петронелі. Перед приходом на західні землі України радянських “визволителів”, батько – колишній “петлюрівець” з донькою Іриною емігрував за кордон.
А 13 квітня 1940 р. матір з двома доньками – шістнадцятирічною Галиною та дев’ятирічною Оксаною вивозять у Північний Казахстан. Місце поселення – с. Тарське Урицького району Кустанайської області.
Довгих шість років Петронеля та її доньки не полишали надії на повернення. І ось цей день настав. До Львова прибули 14 квітня 1946 р. Позбавлені всього, змушені були перебиватися у родичів і знайомих, ні в кого довго не затримуючись…
Батьки Оксани – Роман і Петронеля Паламарчуки
У 1958 р. Оксана Паламарчук закінчила історико-теоретичний факультеті Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка (нині – національна музична академія), здобувши спеціальність музикознавця.
На неї, як на науковця, покладав великі надії професор музично-теоретичних дисциплін Станіслав Людкевич, але його талановита випускниця “зрадила науку” і… пішла працювати у сферу, тоді зовсім незвідану і непроторену: на телебачення. Її прийняли на посаду музичного редактора щойно створеного обласного комітету з телебачення і радіомовлення.
Володіючи журналістським хистом, Оксана Паламарчук потрапила у близьку їй стихію. Тішилися, коли вдавалися передачі, бо готувалися вони молодечими, спраглими творчості серцями. Як результат – понад 300 музичних телесценаріїв, підготовлених музикознавцем, близько 100 радіопередач.
Та не був цей період таким вже й безхмарним: за кожним словом, кожною піснею стежило “всевидяще око». І не одне! У, здавалося б, «без-гріховних», «безвинних» передачах, піснях старанні чиновники знаходили ворожі радянській ідеології “буржуазний націоналізму”, “пропаганду релігії”, “милування старовиною”…
Оксана Паламарчук, фото 1958 року
Із спогадів Оксани Паламарчук: ” Обмеження передач національної тематики доходило до абсурду. А як і вдавалося щось “просунути” на Київ чи на Москву, то розплата наступала неминуче. Вголос на зборах чи у кабінеті робити закиди “бдителі” не наважувались. У хід пішли анонімки. На кожну музичну передачу і на мене особисто. А писаки ж хто? Безталанні у творчому та організаційному плані працівники інших відділів і, на жаль, не тільки… Видавали “бажане” за дійсне.
Під час мого перебування у Києві, перед від’їздом передають, що мене запрошує заступник голови Комітету по телебаченню і радіомовленню УРСР Адам Дмитрович Яровенко. Чемний, привітний, зустрів, виходячи зза свого столу. Розпитував про працю, про колег, про сім’ю. І раптом чую: “Ось рояль. Чи можете заграти “Ще не вмерла Україна”?” – “Можу й заспівати”, – спокійно відповіла. Моя реакція здивувала керівника такого високого рангу. “Я, Адаме Дмитровичу, закінчила консерваторію і знаю, хто такий Вербицький. Крім того, виховувалась перед війною у таких умовах, де ця пісня не раз звучала”. Моя безпосередність, видно, “роззброїла” Яровенка. Він бере зі столу лист і зачитує “донос”, що у новорічній(?!) передачі звучав і т.д. “Переплутав, бідолаха, грішне з праведним, – кажу. – До чого ж тут новорічна передача? Що спитаєш з аноніма?” – “Не анонім”, – і зачитує мені прізвище найбездарнішого режисера громадсько-політичної редакції. Не називаю його… Нехай Бог буде йому суддею.
Оксана Паламарчук, фото 1980-их років
Доноси в усі інстанції розпирали шухляди, їх назбиралося аж два томи. Оксана Палармачук змушена була звільнити посаду… Відходила з безмежним жалем. Але іншого виходу не було.
Цього ж 1974 р. була прийнята до Львівського академічного театру опери та балету ім. І. Франка (тепер – ім. С. Крушельницької) на посаду завідувача літературної частини, де працювала до виходу на пенсію 1990 р. В ті роки О. Паламарчук плідно працювала як музичний критик, журналіст.
Книга Оаксани Пламарчук “Музичні вистави львівських театрів”, що вийшла друком восени 2007 року
Оксана Романівна постійно виступала перед прем’єрними виставами із вступним словом, брала участь у Днях театру і громадських святах, була автором і ведучою ювілейних вечорів митців театру, про що свідчать численні афіші.
У друкованому доробку Оксани Паламарчук – монографічні видання, численні рецензії на вистави, концерти, музично-критичні статті та нариси, творчі портрети митців, гасла до енциклопедій, довідників.
Бог наділив її багатьма талантами, а ще й великою силою волі, невтомною працьовитістю. До останніх днів свого життя О. Паламарчук активно працювала над фундаментальним дослідженням “Музичні вистави львівських театрів: 1776-2001”. Цій праці Оксана Романівна віддала свої життєві сили до останньої краплини. Тільки найближчі знали, як важко було їй ходити, який нестерпний біль вона терпіла. Не скаржилася, не нарікала, та все ж не раз сумно промовляла: “Я не доживу до виходу книжки, а так би хотілося її побачити”.
Оксана Романівна покинула цей світ 29 грудня 2006 року. А восени 2007 р. праця її життя – монографія “Музичні вистави львівських театрів” вийшла друком…
В колишніх панських покоях Золочівського замку представлена картина на міфологічну тематику «Сатир у селян». Це картина відомого фламандського художника XVII ст. Якоба Йорданса, одного з найдостойніших учнів Рубенса.
Художник працював в багатьох жанрах, стиль написання його картин був демонстративно простонародний і дещо грубуватий. Героїв своїх картин він писав з своїх сучасників- фламандців. Зображав їх в натуральну величину, деколи навіть більшими і наближеними до самого краю картини.
Картина « Сатир у селян» це ілюстрація до відомої байки Езопа. В байці розповідається про сатира, який дійшов до висновку про брехливість і дволикість людей. Коли йому зустрівся селянин, який дув на руки щоб їх зігріти, а в іншому випадку, дув на юшку щоб її вистудити.
На картині зображений сатир – козлоногий бог лісів, який присутній на простій селянській трапезі і почуває себе як вдома. Його жести і рухи, такі як в людей. Йому тільки незрозумілі деякі звичаї людей і він з цікавістю про них розпитує.
Також на картині є декілька великих фігур селян, які тісно скупчились довкола столу. Селяни неголені, з великими грубими рисами обличчя, з величезними ногами, які виглядають з-під столу.
Цей сюжет був улюблений у Якоба Йорданса, тому він створив декілька картин, які відрізняються одна від одної деталями. Схожа картина є також в музеї Витонченого мистецтва в Брюселі.
Про це розповідає працівник замку Мар’яна Козюк у програмі “Золочівський замок: історія та сьогодення”.
Мабуть у кожного з нас був (чи є) жовтий, шестигранний олівець, з коричневою облямівкою вгорі і золотистим тисненням KOH-I-NOOR HARDTMUTH 1500. Але мало хто знає, що, власне з цього олівця почалася історія не тільки однієї з найбільших фабрик по виготовленню олівців, але й історія звичайних графітних олівців загалом. А ще менше людей знає, що саме пов’язує найвідомішу чеську компанію KOH-I-NOOR HARDTMUTH (найстарших виробників художнього, шкільного, канцелярського приладдя і приладдя для дозвілля) з містом Лева.
Олівці KOH-I-NOOR HARDTMUTH 1500
Тож почнемо з початку. Історія традицій та якості всесвітньо відомої торгової марки KOH-I-NOOR бере свій початок ще в 1790 році, коли придворний будівничий князя Ліхтенштейну австрієць Йозеф Гардтмут заснував фабрику з виробництва “віденського керамічного граніту”. Правда, до того часу він уже встиг зробити декілька винаходів, наприклад, виявив новий сорт глини, яка при обпалюванні набувала властивостей порцеляни, а поза тим була значно дешевшою і не містила отруйних домішок. Іншим його винаходом стала технологія виготовлення під тиском цегли з піску та вапна.
Йозеф Гардтмут
Для маркування керамічних виробів необхідна була велика кількість олівців, які в той час були дуже дорогими, адже в них використовувався натуральний графіт та й експортувалися вони, в основному, з Англії. Тому, Гардтмут почав експериментувати – змішував порошковий графіт з глиною та сажею у різних пропорціях та запікав їх у печі. Як наслідок – він отримав циліндричні стержні більш твердіші та міцніші, ніж в інших виробників. Це був унікальний на той момент метод, який назвали “віденським”. Свій винахід він запатентував в 1802 році та налагодив постачання по всій Австрії, до Німеччини, Нідерландів, Італії і навіть до Англії. У 1808 році Гардтмут будує у Відні ще один завод — цього разу по виготовленню олівців.
Koh-i-noor Hardtmuth в м.Чеське Будейовіце
Після смерті засновника у 1816 році, підприємством керувала його дружина Елізабет Кайзлер, а згодом фабрика перейшла до синів. Людвіг та Карл Гардтмути продовжили справу батька, при них компанія була переіменована, а в 1829 році закладно нову фабрику. І, власне їхні імена збереглися на кахляних опорядженях пічок Львова “L&C.Hardtmuth” .
Франц Гардтмут
У 1848 році виробництво графітових стержнів було перенесено з Відня до м.Чеське Будейовіце. Наступним власником і новатором виробництва став Франц Гардтмут. Саме він створив цілий ряд олівців різного ступеня м’якості. Для них він розробив власну систему класифікації з 19 ступенів. Зараз ця система використовується у всьому світі.
Реклама Koh-i-Noor 1500 в Америці, 1914 рік
Koh-i-noor Hardtmuth, каталог 1890 року
Koh-i-noor Hardtmuth, реклама 1900-ті роки
Koh-i-noor Hardtmuth, реклама 1900-ті роки
В англії Франц став свідком передачі до королівської казни одного з найбільших індійських діамантів – “Гори Світу” або Koh-i-Noor (на хінді). Діамант мав жовтий відтінок, і Гардтмут використав назву каменя для своїх жовтих олівців. Коли в 1889 році на світовій паризькій виставці ці олівці отримали загальне визнання та стали неофіційним стандартом якості, він вирішив увіковічнити їх успіх в назві фірми. І після 1890 року завод став називатися KOH-I-NOOR L&C HARDTMUTH.
Будинок, де була приймальня філії “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe”, пр.Шевченка, 16, 2016 рік
Будинок, де була приймальня філії “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe”, пр.Шевченка, 16, 2016 рік
Торгівельний знак «KOH-I-NOOR» був зареєстровано 12 листопада 1894 року — один з перших торгівельних знаків у Чехії. З 30 вересня 1935 року з`являється графічний фірмовий знак — «стрічка», який використовують як доповнення до словесного фірмового знака. І до сьогодні KOH-I-NOOR — це один з найвідоміших і визнаних брендів у всьому світі.
Будинок, де були виробничі приміщення філії “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe”, вул.Стецька, 11, 2016 рік
Будинок, де були виробничі приміщення філії “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe”, вул.Стецька, 11, 2016 рік
Що ж стосується Львова. Коли виробництво змінило форму власності на акціонерну спілку, то у Львові, з огляду на близькі родовища каолінової глини, було створено філію “L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe” за адресою приймальні по вул.Академічній, 16 (тепер пр. Шевченка). Виробничі приміщення розташовувались по вул. Сенаторській, 11 (тепер Стецька) та вул. Пелчинській, 13 (вул.Вітовського), а фірмовий магазин у Козельниках.
Кахлі “Hardtmuth SPA Lwów”, вул.Романчука, 1, 2016 рік
Фірмова кахлина з підписом “Hardtmuth SPA Lwów”, 2016 рік
Під’їзд по вул.Романчука, 1, де збереглися кахлі “Hardtmuth SPA Lwów”, 2016 рік
Філія займалася видобутком глини та виготовленням цегли, кахлів та посуду. Тож, окрім кахляних опереджень пічок з зазначенням імен власників виробництва, у львівських під’їздах (наприклад, по вул. Романчука ,1) можна побачити фірмову кахлину з підписом “Hardtmuth SPA Lwów”.
Джерела:
Бородін К., Гонак І. Львів po polsku. Знак якості: путівник. – Львів; Дрогобич: Коло, 2015
Не усі революції мають переможний кінець. Однією з найменш відомих подій для сучасних львів’ян та гостей міста є «Весна народів» 1848 року, коли у листопаді 1848 року на вулицях Львова виросли барикади, а місто піддали артилерійському обстрілові. Революція у монархії Габсбургів проходила досить активно і Львів не залишався осторонь цих подій. Пропонуємо вам поглянути, як виглядала спроба встановити контроль над бунтівним містом у 1848 році, яка закінчилась знищенням Ратуші, університету та цілого ряду інших будівель в центрі міста.
У першій половині ХІХ століття, у Австрійській імперії наростало напруження викликане як соціальними проблемами, там і характером самої держави, яка являла собою «клаптикову монархію» зіткану з територій населених багатьма народами. Ці народи, поступово почали відчувати невирішеність своїх проблем, тому коли під впливом революції у Франції, у березні 1848 почались виступи у Відні, національні окраїни монархії Габсбургів вирішили цим скористатись. Окрім угорців та чехів, проявили свою активність і поляки та українці. У квітні-травні було створено польську Раду Народову та українську Головну Руську Раду. Проте для Львова існував і інший вимір цієї революції, окрім політичної інституалізації.
Засідання Головної Руської Ради у Львові. 1848 рік.
Ще з перших днів революції, почало наростати напруження між революційно настроєними мешканцями міста, та проурядово настроєними військовими частинами, які у цей час були розквартированими у Львові. 19 березня пожежа на Жовківському передмісті спровокувала виступ військових підрозділів. 22 березня, вони оточили середмістя, а артилерія була готовою відкрити вогонь. Революціонерами було сформовано національну гвардію, яка у Львові складалась з 3-х батальйонів піхоти, батальйону студентів, відділів міської міліції, загонів гренадерів та артилерії.
Офіцер Національної гвардії зі Львова. Полотно Ю. Коссака.
Улан Національної гвардії у Львові.
Головний убір улана Національної гвардії.
У Львові ближче до осені 1848, ситуація сягнула критичного напруження, після того як виступи у Кракові та Празі були придушені. Майже щодня відбувались сутички з поліцією. Першого листопада 1848 р., відбулися події, які стали іскрою для вибуху. Член національної гвардії – кравець Навроцький, помер від ран які він отримав у сутичці з урядовими військовими. Національну гвардію підняли по тривозі, а на вулицях почали з’являтись барикади, оскільки військовий караул в районі теперішньої площі Галицької обстріляв якогось шевського підмайстра, який не відповів на крик вартових.
Зіткнення 1848 року у Відні.
У відповідь, артилерійські батареї розмістили біля монастиря бернардинів, в районі сучасного готелю Жорж, та в інших місцях. Сутички продовжувались. На площі Св. Духа (сучасна площа Івана Підкови) солдати побили одного з гвардійців прикладами рушниць і у відповідь їх обстріляли з сусіднього будинку. Це знову викликало стихійний спалах протесту серед населення міста, яке продовжило будівництво барикад. Бургомістр Вибрановський разом з генералом Бордоло намагався переконати міщан покинути барикади, але це не допомогло. Військові прийняли рішення збройно придушити повстання.
Повстанці 2 листопада 1848 року у львівській ратуші.
Львівська ратуша після відбудови у 1827 році.
О 9-й годині ранку, 2 листопада 1848 року розпочався обстріл міста артилерією. Делегація міщан вмовила припинити вогонь близько 10 ранку, проте кілька пострілів з боку Домініканського монастиря стали причиною того, що місто продовжили обстрілювати. Головними цілями Ратуша, приміщення університету, та театр в колишньому костелі францисканців, оскільки там розташовувалась Рада Народова. На ратушу вивісили два білих прапора, проте це не допомогло і вежі завдали важких руйнувань.
Фельдмаршал Вільгельм Гаммерштайн, який керував ліквідацією повстання у місті.
Пожежа у ратуші, після артилерійського обстрілу 2 листопада 1848 року.
Розпочалась пожежа в приміщення бібліотеки університету та університетської канцелярії, які розташовувались на вулиці Краківській. Розпочалась пожежа у цілому ряді будівель на вулицях Вірменській та Театральній. Близько першої години дня гармати замовкли і місто капітулювало на умовах, які визначив фельдмаршал Вільгельм Гаммерштайн, який і керував військовою операцією.
Панорама пожежі Львова після обстрілів.
Національна гвардія повинна була бути роззброєнна, а академічний легіон – розпущений. Після цього, солдати які увірвались у середмістя чинили безлад, а до Ратуші пробрались мародери, які викрадали все що можна було винести, а що не можна було – ламали та викидали через вікна. Подібна ситуація була і у приміщенні університету, єдиним хто намагався щось врятувати були канцелярист С. Козьма, та бібліотекар Францішек Стронський. Останні рятуючи університетські книги, покинув свій будинок, який у цей час згорів разом з рукописом праці над якою він працював багато років. З 51 тисячі книг книгозбірні, їм вдалося врятувати близько 13 тисяч.
Будівля ратуші після пожежі і обстрілу.
Зруйнована будівля Львівського університету.
Монастир тринітаріїв, зруйнований внаслідок обстрілу.
Загалом, окрім ратуші і університету, згоріли театр на теперішній вулиці Театральній, Технічна академія та 15 приватних будинків. Збитки було оцінено в один мільйон гульденів. 3 листопада в місті було оголошено надзвичайний стан. Загинуло близько 55 осіб і 75 було поранено. Втрати військових складали 3 вбитих та 13 поранених. Після ліквідації повстання, з міста виселили кілька сотень осіб. Отак невесело закінчились революційні події 1848 у Львові. Незважаючи на завдані Львову руйнування, згодом частина будівель була відновлена, а частина відбудована у новому місці. Проте головним було те, що всі ці події не пройшли намарно і для тогочасного суспільства вони стали справжнім «пробудженням», які мали далекосяжні наслідки як для Львова, так і для всієї Австрійської імперії.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Шишка О. Наше місто – Львів. – Львів: Центр Європи, 2002. – Ч. 1.
Вчора, 3 лютого 2016 року, у виставкових залах Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (вул.Стефаника, 3), відкрилася виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв під назвою “Колаж”.
Виставка об’єднала дванадцять митців невеликого художнього середовища, що принаймні раз у тиждень разом п’ють каву, розмовляють про мистецтво, а також їздять на пленери, подорожують…
Оксана Андрущенко, Люба Лебідь-Коровай, Мар’яна Мотика, Ігор Романко, Валерій Нестеренко, Галина Новоженець, Богдан Пікулицькй, Сергій Резніченко, Теодозій Салій, Юрій Смольський, Микола Шимчук, Таня Цюпка – викладачі кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв пропонують до огляду живопис, естамп.
Виставка є своєрідним фрагментом великої картини українського сучасного мистецтва, для якої типовий полістилізм, різноманітність… Отже – “Колаж”: виставка поєднала в межах одного експозиійного простору живопис та графіку, мистецтво посткласичне та модерне, предметне та безпредметне, пов язане з українською художньою традицією та вільне від неї…
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
Експозиція виставки графіки та живопису викладачів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв “Колаж”.
На виставці представлено твори уже класиків українського сучасного мистецтва Миколи Шимчука та Богдана Пікулицького та твори молодих адептів мистецтва – Тані Цюпки, лауреата конкурсу “Індекс Маріуша Казани”. Живописець Оксана Андрущенко – лауреат Премії І. Труша – 2015.
Митці ставлять перед собою різні пластичні завдання, працюючи з виражальними можливостями лінії (Микола Шимчук), з кольоровою насиченою плямою (Сергій Резніченко, Теодозій Салій), з орнаментальними площинами (Оксана Андрущенко), з просторовими ритмами (Ігор Романко, Галина Новоженець, Юрій Смольський). Художики в оригінальний спосіб розвивають естетичні концепції сучасного європейського мистецтва. Мар’яна Мотика, Люба Лебідь-Коровай, Оксана Андрущенко інтерпретують українську художню традицію, надаючи їй особливого авторського звучання.
З учасниками виставки знайомлять нас гротескні графічні мініатюри Валерія Нестеренка. Хоча із більшістю митців та їхніми творам глядач уже давно знайомий…
Мешканцям Львова, особливо тим, які цікавляться історією рідного міста, часто здається, що вони вже знають практично все із міського минулого, особливо якщо йдеться про кнайпи, які у розповідях екскурсоводів стали обов’язковим, прикрашеним легендарною оповіддю, елементом. Однак досі мало відомою для загалу залишається кнайпа Якуба Маселки – людини, яка практично першою у Львові запровадила сервіс доставки товарів додому покупця, та постачала церквам вино для причастя. Та й не в кожній ресторації працювали колишні проректори вищих навчальних закладів.
Будинок Львівської Політехніки, листівка 1920 року
Якщо у середмісті Львова першу скрипку грали такі “розкручені” кнайпи як “Віденська” і “Європейська” кав’ярні, “Атляс” і “сніданковий покій” “мами” Теличкової та інші респектабельні заклади, то в околиці, що прилягала до вул. Леона Сапєги (тепер – вул. С. Бандери), надзвичайною популярністю користувався заклад Якуба Маселки, що розміщувався у партері (згідно із сучасними стандартами – на першому поверсі) будинку навпроти головного корпусу Політехніки, по сучасній вул. Бандери, 25.
Біля головного входу до кнайпи Маселка, 1920-ті рр.
У будинку діяла не лише кнайпа, але й магазин, де продавали продукти, привезені із колоній європейських країн (спеції, екзотичні страви, декоративні вироби тощо), та пропонували чудовий вибір вин, лікерів, коньяків, портерів у череп’яних флягах, кав і чаїв.
Вулиця Академічна включно із будинком № 6 на поштовій листівці, початок XX ст.
Власник закладу Якуб Маселко розпочав свою кар’єру у “ресторанному бізнесі” ще у 1920-тих роках, коли працював у кнайпі пані Софії Теличко (“мами” Телічкової ) на вул. Академічній, 6, і коли вирішив започаткувати власну справу, отримав від неї рекомендаційне свідоцтво – документ, що був необхідним, аби відкрити свою ресторацію.
Сучасна вулиця С. Бандери на листівці, 1916 рік. Дальня червона будівля – будинок № 25.
Заклад Маселка почав свою діяльність у 1926 році, і одразу нова кнайпа вразила відвідувачів своїм розмахом та новаціями, досі невідомими у місті Лева. Дичину пан Якуб замовляв у маєтках місцевих аристократичних родин, і нерідко сам брав участь у полюваннях. Впольовану звечора здобич, переважно вепрів та зайців, вже наступного дня після ловів везли до кнайпи на санях, аби вже на обід подати відвідувачам до столу.
Вулиця С. Бандери, січень 2016 р.
Восени в меню регулярно з’являлися фазани і перепілки, начинені різною солониною. У закладі постійно продавались свіжі раки, живі коропи і щупаки. При кнайпі регулярно працювала власна палярня кави без кофеїну фірми “HAG” – досі надзвичайно популярного кавового бренду у світі.
Американська газетна реклама кави HAG, початок XX ст.
Також до кнайпи з Угорщини постачалися чудові вина. Вина привозили в діжках, а вже на місці господар розливав її у пляшки. Незабаром Маселко став справжнім фахівцем з вина, особливо церковного, бо постачав цей напій всім львівським костелам до причастя.
Винні бочки
При закладі пана Якуба діяла й невелика пекарня, де випікали як фірмовий “сільський хліб” із чорним кмином на капустяному листі, так і торти, бісквіти та нугати (перемащені медово–горіховою масою вафлі).
Юзеф Бачевський
Значною популярністю користувалася у кнайпі також дегустація різних смаколиків та алкогольних напоїв. Так, кожен клієнт Маселка міг досхочу безкоштовно пробувати вироби фабрики Бачевського чи кондитера Залевського, які були торговими партнерами пана Якуба.
Кондитерська Залевського на Академічній. Фото зроблене із внутрішнього боку вітрини
Однак, мабуть, найбільш відомою ресторація Маселка стала завдяки новації, яка у Львові до цього була новинкою, а сьогодні неможна уявити жодного поважного закладу харчування, який би не використовував цього сервісу у своїй діяльності. Йдеться про те, що пан Якуб першим у місті Лева запровадив сервіс замовлення товарів по телефону, і їх доставки по домашній адресі клієнта. Зберігся для історії навіть телефонний номер закладу: 1–16–81. Відтоді, за прикладом Маселка, власники інших престижних кнайп почали проводити телефонні лінії до своїх закладів, аби привабити до своїх послуг якомога більше відвідувачів.
Телефонний номер ресторації Якуба Маселка на сторінках телефонного довідника Львова, 1939 рік
Розташування навпроти Політехніки сприяло тому, що кнайпа стала улюбленим місце зустрічей професорів та студентів. У 1937 року справи ресторації настільки розвинулись, що Маселко вже не встигав сам керувати всіма своїми промисловими об’єктами і віддав кнайпу в оренду своєму працівникові та сусідові Альфонсу Гонсьоровському, який перетворив її на покій сніданковий.
Вид вулиці Миру (тепер С. Бандери) з даху будинку Львівської політехніки, 1965-1970-ті рр
У час “перших совєтів” у кнайпі трапилася цікава історія, безпосередньо пов’язана із скандалом у Львівській Політехніці. Один із нових радянських проректорів Політехніки вкрав ректорського ланцюга у тодішнього очільника цього навчального закладу Антона Верещинського. Коли встановили особу злодія, проректора звільнили, назначивши на посаду кельнера в кнайпі Маселка. Після цього, і так популярний серед студентства заклад, отримав ще більше відвідувачів, адже не кожного разу випадала нагода обслуговуватись людиною, яка ще вчора була твоїм проректором, і перед якою всі тремтіли.
Львівський політехнічний інститут, фото 1945 – 1953 рр.
Однак вже тоді кнайпа почала занепадати, а із початком німецько-радянської війни заклад припинив своє існування. Якуб Маселко переїхав до Польщі, у місто Ґлівіце, що в Сілезії, де і жив до своєї смерті у жовтні 1954 року.
Молоді люди на вулиці Л. Сапєги, фото 1930-х рр.
Сьогодні перший поверх будинку по вулиці С. Бандери поділили між собою салон оптики “Еліт–оптика” та піцерія “Піца хаус”.
Будинок по вул. Бандери, 25, січень 2016 р.
Будинок по вул. Бандери, 25, січень 2016 р.
Піцерія на першому поверсі будинку на вул. Бандери, 25, січень 2016 р.
Цікаво, чи знають працівники цих закладів історію приміщення, де працюють, і чи здогадуються, що кожного разу, коли виконують замовлення доставки піци додому, продовжують традицію, запроваджену відомим на весь Львів ще якихось 80 років тому ресторатором – паном Якубом Маселком.
Павло АРТИМИШИН
Список використаних джерел:
Винничук Ю.Кнайпи Львова. – Львів: Піраміда, 2005. – С. 87–88.
Історія львівського трамваю налічує вже понад 135 років. За цей час він зазнав багатьох змін. Дерев’яні колії стали металевими, а коней замінили кінські сили, породжені електричним струмом. Змінювався і вигляд вагонів, а також маршрути, по котрих ці вагони ходили. Деякі з цих маршрутів львів’яни напевно й забули, тому про них і піде мова.
Трамвайний маршрут вздовж непарної сторони проспекту Свободи. Листівка 1910 року
Найдавнішим зі зниклих на сьогодні маршрутів є маршрут вздовж проспекту Свободи. Перша трамвайна колія тут пройшла ще в 1880 році та була призначена для кінного трамваю. Проходила вона по непарній стороні проспекту, а трамвай, що нею їздив, курсував між від Залізничного вокзалу до площі Митної. В 1908 році кінний трамвай припинив існування, але трамвайне полотно і далі пролягало вздовж проспекту. Щоправда, дерев’яні рельси кінного трамваю замінили на металеві електричного. Крім того, ще одну колію проклали по парній стороні вулиці. Таким чином трамваї, що курсували «до Оперного» рухались по непарній (лівій) стороні проспекту, а ті що «від Оперного» – по парній (правій). На перший погляд така система може видатись дивним, однак це пояснюється тим, що до 1922 року у Львові діяв лівосторонній рух на дорогах. З 3 жовтня 1922 року рух трамваїв по проспекту змінив свої напрямки на протилежні. Користувалися цими коліями аж до липня 1951 року, поки їх не було розібрання через початок курсування тролейбусів вздовж цієї вулиці.
Трамвай на площі Галицькій. Фото 1979 року
Частиною згаданого маршруту був відрізок колії, що проходив по площі Галицькій. Первинно від слугував для кінного трамваю, але згодом його переобладнали і через нього проходило одразу кілька різних маршрутів. Проте, колію по цій площі використовувалась найдовше з усіх. Розібрано її аж в 2003 році.
Трамвайний маршрут по вул. Князя Романа. Листівка 1913 року
Залишки трамвайної колії на перехресті вулиці Князя Романа з вулицею Івана Франка підказують, що колись по цій вулиці теж курсував трамвай. І справді, колія тут з’явилась одразу з появою електричного трамваю в 1894 році. По ній саме пролягав маршрут Гетьманські вали (пр. Свободи) – Школа Св. Софії (Стрийський парк). Шлях львівського трамваю вздовж вул. Князя Романа став звичним теж більше ніж на століття, і був припинений аж в 2003 році.
Трамвай біля головного входу до Крайової Виставки на вул. Самчука. Фото 1894 року
У 1907 році після перебудови трамвайної колії по вулиці Франка трамвай знову почав курсувати, як і в дні Крайової виставки аж до верхнього входу у парк, завертаючи з вулиці Івана Франка праворуч на вулицю Самчука. В 1933 році від цієї колії спорудили гілку до Стрийської рогачки вздовж вулиці Івана Франка та Козельницької. Однак існування маршруту вздовж вул. Козельницької було вкрай коротким. В 1939 році маршрут трамваю скоротили до перетину вулиць Франка та Козельницької. В цьому ж році припинили свою діяльність Східні Торги, тож трамвайну гілку, що вела до входу в парк ліквідували через непотрібність. У 1972 році розібрали також колію, що вела до вулиці Козельницької.
Поворот трамвайної лінії з вул. Дністровської на вул. Зелену. Фото 1960 року
З жовтня 1908 року трамвайними коліями обзавелась вулиця Зелена. З вулиці Франка трамвай заїжджав на Зелену, після неї проходив два короткі відрізки по вулицях Дністровській та Левицького і під’їжджав по вул. Мечнікова до входу на Личиківський цвинтар. У 1963 році рух трамваїв по Зеленій було припинено. Причиною знову ж таки стали тролейбуси, які почали курсувати цією вулицею.
Трамвайні шляхи по вул. Левицького. Фото 1940-1941 рр.
В 1910 році був прокладений один з «найекзотичніших» маршрутів львівського трамваю – до Високого Замку. До нього трамвай діставався від вулиці Підвальної крізь вул. Винниченка, вздовж вулиць Лисенка та Гуцульської і прямуючи по вул. Кривоноса прямо до підніжжя гори. Маршрут цей був особливим, оскільки на відміну від інших маршрутів, його призначення було туристичне, а не практичне. Саме через туристичну скерованість та порівняно малий попит на цей маршрут, його було ліквідовано у 1970 році.
Відкриття трамвайного маршруту на Високий Замок. Фото 1912 року
У 1914 році від Личаківської рогатки проклали 700 метрів трамвайної колії до вокзалу станції «Личаків». Вокзал цей обслуговував залізницю Львів-Винники-Підгайці, а трамвайний маршрут був прив’язаний до розкладу потягів по цій станції. Від Віденської кав’ярні трамвай до станції «Личаків» відправлявся за пів години до відправлення кожного поїзда. У 1940 році, після приходу радянської влади, використання цього трамвайного маршруту було фактично припинено. У 1944 році німці знищили залізничну колію Львів-Підгайці. Станція «Личаків» таким чином втратила своє призначення, а з нею і став непотрібним трамвайний маршрут до неї. Однак, ще майже до 1970-х років існувала вантажна колія трамваю, що вела до кар’єру на вулиці Мучній. Тепер на його місці кераміко-скульптурна фабрика.
Трамвайна колія по вулиці Лисенка, по якій проходив маршрут до Високого Замку. Фото 1968 року
З 1925 року коліями обзавелась вулиця Куліша. По ній трамвай пустили, щоб розвантажити вулицю Замарстинівську. Під час сумнозвісних подій 1936 року, коли у місті відбулись сутички між демонстрантами та поліцією, саме трамваї з цього маршруту були перекинуті. У 1961 році, після нового впорядкування трамвайних маршрутів колії на Куліша були розібрані.
Перекинутий трамвай маршруту по вулиці Шпитальній. Фото 1936 року
У 1930 році на 700 метрів була подовжена колія від Городоцької рогатки до Богданівки. Таким чином трамвай ходив аж до теперішнього початку Левандівського шляхопроводу. Наприкінці 1939 року цю колію подовжили ще на кілька метрів, дотягнувши трамвайне полотно до залізниці Львів-Чернівці. Однак вже в 1953 році трамваї на цій частині вулиці Городоцької замінили тролейбуси, тож залізничні колії було розібрано.
Відкриття маршруту до станції “Личаків”. Фото 1914 року
Практично усі трамвайні маршрути, що припинили своє існування були збудованими ще за австрійських чи польських часів. Та існувала ще одна трамвайна гілка, споруджена уже за радянської влади. Вела вона від вулиці Промислової вздовж вулиці Липинського до автобусної станції. Проїхатись трамваєм у цьому напрямку можна було протягом доволі тривалого часу, аж до 1992 року, поки маршрут не скоротили.
Поворот трамвайної колії до станції “Личаків” на вул. Личаківській. Фото пер. пол. XX ст.
Отож, колись львівський трамвай курсував по досить незвичних для сучасного львів’янина місцях. Можливо ви, проживаючи на певній вулиці, ніколи не здогадувались, що колись і ваш будинок сколихав проїжджаючий повз вагон трамваю.
Прокопів ВОЛОДИМИР
Джерела:
Інтернет-портал www.lvivceter.org
Інтернет-ресурс www.polona.pl
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Вчора, 2 лютого 2016 року в приміщенні галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа», що знаходиться у Львові на вулиці Вірменській, 7, відкрилась виставка графічних робіт Олега Денисенка під назвою «Рівновага».
На виставці автор представив офорти з серій – “Пори року”, “4 стихії” , “Олімпійські музи”, “Улюблені художники” та “Музичні ноти”.
Олег Денисенко на відкритті своєї виставки “Рівновага”
Крім того тут представлені естампи у техніці інтальо, 4 малюнки тушшю та пером. Всі твори були виконані впродовж останніх кількох років. Виставка експонуватиметься до 16 лютого.
Відкриття виставки “Рівновага”
Відкриття виставки “Рівновага”
Відкриття виставки “Рівновага”
Відкриття виставки “Рівновага”
Відкриття виставки “Рівновага”
Художник зі Львова Олег Денисенко здобув визнання у світі, як графік. Про це свідчать 28 міжнародних нагород із Словаччини, США, Польщі, Югославії, Кореї, Росії, Румунії, Великобританії, Іспанії, Італії та 15 публічних колекцій, у яких перебувають твори Денисенка, зокрема в Норвегії, Польщі, Швеції, Росії, США та Італії.
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Експозиція виставки Олега Денисенка “Рівновага”
Попри це художник не часто робить сольні виставки станкової графіки. Востаннє така виставка відбулася у галереї «Дзиґа» 2003 року.
Потрібно додати, що Олег Денисенко працює ще й у техніці левкасу та скульптури. Роботи у цих техніках він і виставляв попередні 13 років.
Ніхто так не може знати свою дитину так як власні батьки. Зі старих світлин перед нами постає Андрій очима його мами Ольги Михайлівної, яка охоче ділиться з «Фотографіями Старого Львова» спогадами про ту чи іншу фотографію, розповідає цікаві моменти минулого. Андрій неодноразово ностальгував за пройдешнім в багатьох своїх піснях, наприклад, «Бути маленьким» чи «Старі фотографії». Сьогодні пригадуємо яким колись був він і ми.
Мама Кузьми розповіла, що коли Андрій був маленьким як такого потягу до сцени у нього не було. «Водила його до музичної школи в Новому Роздолі Львівської області так як працювала в цій сфері сама вчителем і знала, що це дуже корисна річ. Важливо прививати музичну освіту дитині змалку, щоб вона не була відрізана від культурного світу, адже потім людина чує музику і не може зрозуміти її так як, наприклад, класичну. Не з кожної дитини виходить музикант, але сам розвиток, який ми закладаємо в дитину в тій школі, може збуджувати потім у ній важливі речі» – зазначає пані Ольга. Спеціально на співака його ніхто не готував, при цьому він був досить здібним, виконував учнівську програму на «5».
Андрієві на цій фотографії 2,5 роки. Зроблена в фотостудії в Новому Роздолі
Майбутній співак вбирав в себе музику і раніше – коли Ольга Михайлівна вчилася ще сама заочно в музичному інституті, по навчальній програмі мала слухати відповідний матеріал, заодно слухав її і маленький Андрій. «Він був пасивним слухачем, в ті часи музика звучала ще на пластинках. Це все разом і формує дитину, навіть не йдеться про те що їй вселяти як робити, а те як вона це сприйме, кажу це як педагог з 30-літнім стажем. Все одно, зрештою, до тих чи інших дій дитину заставити не можна, адже в майбутньому вона буде робити все так як вона це бачить і чує».
Андрієві на цій фотографії 3 роки. Зроблена також в фотосалоні в Новому Роздолі. «З цього коня він ще дуже не хотів злазити, плакав» – пригадує мама – «Ми пояснювали йому, що мають прийти інші діти фотографуватися, але дуже боляче йому було розлучитися з цією іграшкою».
В садочку Кузьма хворів, переніс запалення легенів, тому коли мав 6 років, пані Ольга звідти його забрала і привезла до своєї мами в село Сіде Самбірського району. Мама теж вчителювала, мала підготовчу групу і за зиму Андрій вже навчився читати по-українськи і по-російськи. Тоді сімейно вирішили, що дитині треба йти далі, адже вивчений матеріал вже не буде цікавим для нього в першому класі. Таким чином в Новому Роздолі знайшли клас з англійської мови. «Коли Андрій закінчив 7 класів, то вже спокійно говорив по-англійськи. Вчительку свою Тетяну Франківну дуже любив і потім навіть запрошував її на концерти в Київ». В репертуарі Кузьми є й англійські пісні.
Майбутньому співаку близько 4-ьох років. «Це була традиція, кожного року як приїжджали до баби Марійки на літо, їздили на каруселі, відзначали 17 серпня Андріїве день народження і фотографувалися» . – каже Ольга Михайлівна. Фотографія Самбірського держфото.Кузьма на канікулах в тому ж селі Сіде приблизно в 2-му класі. Дід Іван під час канікул проводив йому так звану чоловічу школу, давав малому бавитися справжнім кермом, що дуже йому подобалось.
Ще одна світлина з села Сіде. Андрій з мамою, фотографував тато Віктор Кузьмич. «На цьому фото Андрій ще вочевидь тримає свого улюбленого кота, але на фотографії його не видно» – жартує Ольга Михайлівна.Фотографія з дошки пошани в музичній школі, 3 клас.Фотографія з дошки пошани в музичній школі, 5 клас.Сім’я часто їздила відпочивати в Болгарію. На цій світлині Андрійко з пані Олею в болгарському місті Албена.Фото Кузьми зроблене в фотостудії Баранських. «Андрій був тоді в 8 класі. Ми приїжджали до Львова до наших друзів, з якими відпочивали в Болгарії. Фотографувалися наші друзі, заодно зробили фотографію і Андрію» – розповідає пані Оля.
Десь з класу 9-го, коли сім’я вже переїхала в містечко Новояворівськ Львівської області, Кузьма почав писати тексти. « Я ніколи в це не втручалася, не рилася в його листах чи зошитах. Це був такий період, коли ми почали вириватися з радянського союзу і в принципі всі діти грали на гітарах. Тато Олега (Лесика) з гурту «Дзідзьо» Мирослав Турко в Палаці культури мав свій естрадний гурток, багато хто туди приходив, так як там були хороші музичні інструменти такі як електричні гітари, ударні, клавіші, за якими хлопці вмирали. Звідти фактично все почалося, тому Андрій завжди був дуже вдячний татові Лесика і згодом багато йому допомагав».
Фотографії вочевидь перших музичних кроків Андрія Кузьменка
Фотографії вочевидь перших музичних кроків Андрія Кузьменка
Після школи Андрій вчився в Петрозаводському медичному університеті (республіка Корелія, Росія). Ще тоді не вірилося, що незабаром буде розквіт української естради і Андрій серйозно займеться музикою. «Я намовила його поступити на медицину. Креслити, малювати він, наприклад, не вмів, та і ніхто його це не заставляв це робити. Вирішили, що це йому найбільше підійде». Після того пішов в армію, а згодом вчився вже у Львівському медичному університеті на стоматології.
Андрій вже поступив на навчання в Петрозаводський університет і приїхав до мами в серпні в гості. На цій світлині сорочку вишила для Андрія Ольга Михайлівна.Армійське фото Кузьми Скрябіна. Служив у місті Калініні під Москвою, книжка «Я, Паштет і Армія» написана власне під впливом армійських пригод.
Під час навчання в університеті в 1989 році Андрій організовує групу «Скрябін». Навчання в університеті стає йому абсолютно не цікавим, він остаточно бачить себе в музиці. Ольга Михайлівна теж займається музикою, зокрема, яворівським фольклором. «Ми виступали, їздили по усіх усюдах з дітьми, знімали з музичним редактором Мирославом Скочилясом на Львівському обласному телебаченні гаївки, щедрий вечір, колискові» – каже пані Ольга. Згодом Кузьма переїжджає до Києва, а пані Ольга перестає займатися музикою, в Брюховичах Львівської області батьки Андрія живуть і започатковують свій керамічний бізнес.
«Андрію не заборонялося приводити своїх друзів додому. В нас був ліс, озеро біля дому. Андрій з колегами любили вибиратися на дах і слухати радіо» – згадує Ольга Михайлівна. На фото товариші Скрябіна.
«Андрію не заборонялося приводити своїх друзів додому. В нас був ліс, озеро біля дому. Андрій з колегами любили вибиратися на дах і слухати радіо» – згадує Ольга Михайлівна. На фото товариші Скрябіна.
«Андрію не заборонялося приводити своїх друзів додому. В нас був ліс, озеро біля дому. Андрій з колегами любили вибиратися на дах і слухати радіо» – згадує Ольга Михайлівна. На фото товариші Скрябіна.
Сьогодні в тих же Брюховичах все нагадує про Андрія Кузьменка – на стінах багато його портретів та світлин. Андрій часто любив приїжджати до батьків, любив гуляти з улюбленим кокер-спаніелем Оскарем. В цих стінах сумує за ним все.
Батьки Андрія Кузьменка в Брюховичах. Фото з сімейного архівуУлюблений кокер-спаніель Андрія Оскар. Брюховичі. Фото Тетяна ЖерноваЛьвів, вул. С. Гавришкевича. Фото Тетяна Жернова 2016р
Водночас найголовніше для батьків – щоб ця пам’ять про їхню дитину не вмирала. А Андрія Кузьменка пам’ятають та згадують всі – не тільки як співака, а і як поета, письменника, актора, продюсера, телеведучого, волонтера та просто щиру, відкриту та близьку до людей людину.
У вічній боротьбі добра та зла, що триває в цьому світі ще від царя Гороха, завжди перемагає креативність та творчий підхід. Зайвий раз у цьому переконуємось, оглядаючи варіанти символічного “увічнення” зла в архітектурі та скульптурі Львова. На перший погляд, бачимо в цих зображеннях негативні персонажі, яких знаємо з міфології та казок, але, разом з цим, це також і частина культури та мистецької спадщини минулих років. Хай від деяких з цих фігур віє холод, а інколи мурашки бігають під шкірою, хай половина з них поруйновані, призабуті і разом зі страхом та холодом викликають жаль і співчуття, але вони все одно варті уваги і захоплення. Отож, хіт-парад “зла” у Львові.
Дракончик з вулиці Дудаєва. Фото з https://www.facebook.com/LvivSculpture/photos
На десятому місці розташувався маленький і ледь помітний дракоша, про існування якого мало хто здогадується, а якщо би й здогадувався, то не обов’язково помітить з першого разу. На вулиці Дудаєва, під №9, колись знаходились Політехнічне товариство та Інженерна палата Малопольщі. Зараз за цією адресою можна знайти відділення “Імексбанку”. Саму споруду було зведено ще на початку ХХ століття, у 1905 – 1906 роках, за проектом Вінцента Равського-молодшого. На будинку, якому вже понад сто років, можна знайти цікавий знак, який в когось викличе асоціацію з незрозумілим набором інструментів, а в когось, можливо, навіть з масонською символікою. Насправді ж це є всього лише емблема згаданого вище Політехнічного товариства: літери “TP”, циркуль, молотки, зубчасте колесо, трикутник і ін. Композиційним елементом емблеми є також і маленький і зовсім не страшний дракон, який, через негативний образ своїх родичів в міфології, відкриває наш хіт-парад зла. Сам будинок, між іншим, у 2008 році внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.
Будинок Шпрехера і ящірки та змії на ньому
Дев’яте місце окупували ящірки та змії з будинку на площі Міцкевича, 8. Дивовижним переплетенням своїх тіл, вони завдячують скульптору Зигмунту Курчинському, що найімовірніше й створив їх у 1913 – 1914 роках на будинку, якого ніяк не могли добудувати. Ще перед Першою світовою будівництво було розпочато, але закінчив проект Й. Шпрехер аж у 1921 році.
Будинок №8, вулиця Гребінки. Фото з explorer.lviv.ua
Восьме місце приносить певне різноманіття. Гегемонія драконів порушується таємничою і загадковою головою, яку можна знайти за адресою вулиця Гребінки, 8. Вона, звичайно ж, не така містична і загрозлива, як у пісні “Відрізана голова” українського етно-рок-гурту “Вій”, але уваги варта. Будинок, на якому знаходиться цей витвір, було зведено в 1892 році архітектором Е. Герматником. Рельєфи для споруди було використано з майстерні Леонарда Марконі.
Химери з-під Львівської політехніки
На сьомому місці химери з-під головного корпусу Львівської політехніки. На вході до навчального закладу знаходяться ліхтарі, основу яких складають леви-дракони-люди, мабуть так їх можна охарактеризувати. Принаймні голова в цих істот від родини котячих, а до тулуба припасовані крила. Тулуб має людські ознаки. Всі міфологічні істоти живуть вічно. Ці також вже мають понад сто років. Дивлячись на них, так і хочеться сказати байку, що поставили їх, аби лякати студентів, стимулювати їх до навчання, але очевидно, що це неправда. Студенти ж все одно нічого не бояться і їх нічого не змусить вчитись.))
Химера з Галицької ощадної каси. Фото з https://www.facebook.com/LvivSculpture/photos
На шостому місці дуже цікава і незрозуміла химера з будинку колишньої Галицької ощадної каси, а зараз Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. В скульптурі переплетено типово людські ознаки з анімалістичними. Виконав цю роботу, найімовірніше, Леонард Марконі.
Змій з площі Ринок
П’яте місце змушує нас переміститись на площу Ринок. Саме там, під №3, є кам’яниця Убальдіні, названа так на честь представників італійської родини, яким вона належала в минулому. Одним з головних скульптурних елементів на споруді є фігури атлантів, які, за задумом скульптора Франциска Оленського, підтримують балкон. Але нас зараз цікавлять не стільки вони, скільки два змія, розташованих обабіч. Змії виглядають як живі і видається, що в будь-який момент можуть повзти з будинку і своєю звивистою ходою попрямувати на тебе.
“Архангел Михаїл вражає Сатану”. Міський арсенал. Фото з travel.good-service.biz
На четвертому місці знову змії, але цього разу з одного з найвідоміших літературних і мистецьких сюжетів: у Львові є кілька скульптурних груп, присвячених мотиву боротьби добра зі злом. На деяких з них зупинимось. Один з них – це скульптурна група з XVII століття “Архангел Михаїл вражає Сатану”. Її було виконано для оздоблення Королівського арсеналу, але сьогодні вона знаходиться в приміщенні колишнього Міського арсеналу. Інша робота на подібний сюжет знаходиться на площі Григоренка – це пам’ятник “Охоронцям української держави”. Його було спроектовано скульпторами Андрієм і Володимиром Сухорськими та архітектором Олександром Яремою та відкрито 21 серпня 1999 року. Пам’ятник передає боротьбу святого Юрія зі змієм. Як можна бачити, персонажі скульптурних груп суттєво різняться, але суть у них одна й та ж. Вони об’єднані одним і тим самим мотивом, уособлюючи різні пласти світоглядних уявлень.
Боротьба святого Юрія зі змієм з “Охоронцям української держави”. Фото з wikimapia.org
Третє, бронзове місце, віддаємо зображенню ще однієї голови. Міфічний дух-покровитель над брамою до кам’яниці на Проспекті Свободи, 29 цього по праву заслуговує. Автором роботи є скульптор Петро Герасимович. Чи справляється дух зі своїми безпосередніми обов’язками, тобто охороняє будинок, сказати важко, але налякати когось може.
Проспект Свободи, 29. Фото з https://www.facebook.com/LvivSculpture/photos
Срібло дістається химері з вілли Юзефи Франц. Саму споруду було зведено у 1892 – 1893 роках, зусиллями архітектора Яна Перося. Скульптурне оздоблення імовірно виконав Едмунд Плішевський. Відтак, швидше за все, плодом саме його фантазії є істота, яка поєднує в собі людські, пташині та тваринні елементи.
Химера з віллі Юзефи Франц
Перше місце завоював барельєф “Війна” Владислава Яроцького, який можна знайти за адресою вул. Мушака, 50. Ця робота не є старою і з’явилась відносно недавно, у 1913 році. Барельєф доносить до нас образ воїна-індіанця, озброєного зброєю різного роду та характеру. У нього є лук і стріли, меч при поясі, а також загрозлива маска і змія на шиї.
Барельєф “Війна”
Отож, гуляючи вулицями Львова, не бійтеся “зла”. Інколи воно також буває прекрасним, здатним викликати подив і навіть захоплення.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Вуйцик В. З історії львівських кам’яниць. Площа Ринок, 3 // Вісник інституту “Укрзахідпроектреставрація”. – Львів, 2004. – Вип. 14. – С. 117 – 123.
Сьогодні, 2 лютого 2016 року, в річницю трагічної загибелі Андрія Кузьменка, арт-фольк гурт Troye Zillia представляє на загал кавер на пісню «Дельфіни» гурту Скрябін.
Минулого року, 2 лютого, несподівано для всіх обірвалося життя генератора прогресивної української музики, творчого продюсера, телеведучого, шоумена, письменника і просто хорошої, сміливої і веселої людини – Андрія Кузьменка. Символічним і містичним став випуск групою Скрябін напередодні сумної події кліпу на пісню «Дельфіни», де текст є ніби посланням з іншої реальності, закликом не боятись змін і перешкод: «переплисти кілометри льоду, з дельфінами на той бік моря», а сам кліп складається з суцільних символів закодованих у кольорах, предметах, текстурах, діях.
Troye Zillia грає сучасні інтерпретації у стилі фольк, однак учасники гурту стверджують, що у всіх народних пісень є свої автори, просто їх імена загубились в історії. Тому переспівати Скрябіна – це як включити цей твір у розряд народних – тобто тих, які запам’ятаються на довго.
Минулого року на фестивалі у Зашкові Troye Zillia отримали пам`ятний дзвіночок від матері Андрія, який нагадує про важливість і потрібність їх справи і про те, що треба рухатись далі.
У пісні «Дельфіни» яскраво чути експерименти зі звуком бандури, поєднання різноманітної перкусії та електронних звуків. До речі, такий склад інструментів, як діляться досвідом учасники гурту, дуже добре підійшов для відтворення партій у піснях Кузьми.
Дата релізу каверу на пісню «Дельфіни» не випадкова, адже кліп на цю композицію з`явився в мережі Інтернет 1 лютого 2015 р. До слова, минулого року Троє Зілля записали кавер на пісню «Танець пінгвіна», яка стала дуже вдалим релізом. Гурт планує і надалі записувати власні інтерпретації пісень Скрябіна, а в найближчому часі представить сингл з нового альбому української фольк музики.
Історія Львова знає велику кількість втрачених містом та львів’янами пам’ятників. Зникали вони переважно через те, що не вписувались в австрійську, польську, радянську чи українську ідеологію. Зникали також, бо гору над ними брав час або ж війна. Та пам’ять про них береже історія, записана на сторінках чи закарбована на світлинах. Проте, дуже важко на сторінках більшості книг знайти згадки про два українські пам’ятники, що постали колись ще в польському Львові. Пам’ятники, що були присвячені не полякові, а українцеві та поставлені ще за його життя. Були це пам’ятники Андрею Шептицькому.
Семінаристи на фоні пам’ятника Андрею Шептицькому. Фото 1930-х рр.
Йосип Сліпий на фоні каплиці з пам’ятником Андрею Шептицького. Фото 1932-35 рр.
Схоже, що навіть теперішній настоятель Української Греко-Католицької церкви митрополит Святослав не знав, про те що колись у Львові стояло два пам’ятники Андрею Шептицькому. Про це можна судити з його слів, котрі він промовив на відкритті пам’ятнику митрополиту Андрею в 2015 році. Тоді владика промовив, що минає 80 років, коли світ вперше побачив пам’ятник Андрею Шептицькому в 1935 році. Проте, перший пам’ятник митрополиту світ побачив на кілька років раніше.
Макет Андрія Коверка та сучасний пам’ятник Андрею Шептицькому. Сучасне фото
У 1929 році на базі семінарії Святого Духу з ініціативи Андрея Шептицького було відкрито Богословську академію. Саме на її подвір’ї в честь 30-річчя обіймання митрополитом його кафедри було вирішено поставити йому пам’ятник. Розробником його проекту став скульптор Андрій Коверко і в жовтні 1932 року пам’ятник Андрею Шептицькому було встановлено в напіввідкритій капличці у дворі семінарії. Оскільки, двір семінарії не був звичним прохідним місцем, то небагато хто міг побачити цей витвір. Проте, практично повну його подобу ми можемо спостерігати зараз перед собором Святого Юрія, оскільки сучасний пам’ятник митрополитові виготовлений за тим же макетом Андрія Коверка. Пам’ятник ж у дворі семінарії простояв до 1945 року, коли я його було знищено, як і саму семінарію.
Пам’ятник Андрею Шептицькому біля Національного музею. Фото 1930-х рр.
Пам’ятник ж Шептицькому, про котрий згадував митрополит Святослав постав, як вже згадувалось, у 1935 році. Рік це не був випадковим, оскільки на нього припадала 30-та річниця відкриття Національного музею та 70-ліття його засновника – митрополита Андрея. Заходи з нагоди цих дат відбувалися в самому музеї, що знаходився на вулиці Мохнацького (Драгоманова). Однією з ключових подій цих заходів стало відкриття пам’ятника Шептицькому. Відбулося воно 27 вересня 1935 року. В урочистостях взяло участь багато представників тодішньої української інтелігенції Львова, зокрема Іларіон Свєнціцький, сенатор Дацикевич, чеський консул п.Чех, міський староста п.Протасєвич, віцевоєвода п.Соханський.
Сенатор Дацикевич та Іларіаон Свенціцький на урочистостях з нагоди відкриття пам’ятнику Шептицькому біля Національного музею. Фото 1935 року
Гості на урочистому відкритті пам’ятнику Андрею Шептицькому біля Національного музею. Фото 1935 року
Автором цього пам’ятника був скульптор Сергій Литвиненко. Створена ним сидяча скульптура митрополита з великою точністю передавала його образ, а тому була високо оцінена сучасниками, але не радянською владою. Вороже ставлення комуністів як і до самого Шептицького так і до цілої Греко-Католицької церкви нарікали цьому пам’ятнику нещасливу долю. В 1947 році його було безслідно знищено.
Скульптори Андрій Коверко та Сергій Литвиненко – автори пам’ятників Андрею Шептицькому
Те що тоталітарна влада знищила пам’ятники митрополиту Андрею ні в кого не викликає подиву. Більше дивує на скільки погано збережена пам’ять про них, адже в багатьох книгах присвячених історії Львова є згадки про безліч австрійських, польських та навіть радянських пам’ятників міста, проте чомусь не має практично жодної згадки про два перші українські пам’ятники Львова.
Однією з найбільш мальовничих споруд на вулиці Лисенка є Храм святого Іоана Золотоустого та приміщення Львівської православної богословської академії — колишня будівля костелу Найсвятішого Серця Ісусового і монастиря францисканок. Будівля не надто відома серед туристів та львів’ян. А дарма. Її стіни несуть в собі історію одного з найбільш знакових будівництв сакральних споруд у Львові ХІХ століття. Пропонуємо вам поглянути на віхи минулого і сучасного цього неординарного архітектурного комплексу.
Будівля колишнього монастиря францисканок. Сучасне фото.
Історія львівського монастиря розпочинається дещо незвично. Справа у тому, що жіночий монастир сестер Францисканок Найсвятішого Причастя у м. Ґнєзно був ліквідований у 1873 р. Тому у 1874 р. Черниці вирішили шукати собі нового прихистку та переїхали до Львова. Спочатку вони розташовувались на вулиці Кохановського (тепер Левицького), а у 1874 вони переселились на вулицю Пекарську. Однак споруда не мала огородженого подвір’я, що було важливо для фрацисканок.
Сучасний стан будівлі.
Сучасний стан будівлі.
Вхід до храму.
У 1877 р. орден викупив у М. Ротмана велику ділянку на Курковій (сучасна вулиця Лисенка). Настоятелька Марія Моравська наполегливо працювала над ідеєю будівництва у Львові храму і монастиря. Їй вдалося заручитися щедрою допомогою. 13 вересня 1877 р. нунцій Ватикану у Відні архієпископ Л. Якобіні освятив перший камінь. Перший проект костелу та монастиря був розроблений архітектором Карлом Ґреґором у 1877 р. Однак львівський магістрат не затвердив цього проекту. Юліан Захаревич запропонував безкоштовно власний проект, який і було прийнято. Фірмі Карла Ґреґора довірили виконання земельних та мулярських робіт.
Проект Ю. Захаревича. Фрагмент.
Проект Ю. Захаревича. Фрагмент.
Проект Ю. Захаревича. Фрагмент.
Проект Ю. Захаревича. Фрагмент.
Проект Ю. Захаревича. Фрагмент.
Проект Ю. Захаревича. Фрагмент.
У 1880 р. було завершено ліве крило будівлі, а у 1889 – праве. Будівництво костелу тривало до 1889 р. Головний вівтар, був виготовлений на кошти родини Ліхтенштайнів з Відня. Він був виготовлений фабрикою Леопольда Шімзера за проектами Л. Марконі. При східній стіні нбуло встановлено вівтар Св. Йосифа, виконаний мюнхенською фірмою Маєр на кошти родини Подгурських. З протилежної стіни встановили вівтар Божої Матері за кошти Александри Гауснерової. Костел було освячено 29 вересня 1889 р. нунцієм Алессіо Ґалімберті. Справжньою окрасою храму стали вітражі. Вони були створені у 1887–1889 рр. мюнхенською фірмою Маєр.
Будівля храму і монастиря. Перша третина ХХ ст.
Храм і монастир на початку ХХ ст.
Храм і монастир на початку ХХ ст.
Фірма Івана Левинського здійснювала будівництво північного крила монастиря. У 1901 р. в кляшторі встановили водогін та каналізацію. Наприкінці 1939 р. частину приміщень використовували як архів. У 1946 р. францисканки виїхали до Польщі. У монастирі влаштували обласний госпіталь інвалідів, а потім, інфекційну лікарню.
Сучасний вигляд комплексу.
Вигляд храму зі сторони вулиці Личаківської.
У 1991 р. будівлю храму та монастиря передано Українській православній церкві Київського патріархату. Тут облаштували Львівську богословську академію та семінарію УПЦ КП, а у 1992 р. після ремонту освячено церкву Івана Золотоуста. У 1994 р. інститутом «Укрзахідпроектреставрація» реставровано вітражі храму. На сьогодні, будівля після забуття в радянський час, нарешті знову використовується як релігійна споруда.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Львів. Монастир Івана Златоуста. Церква Косми та Даміана. Колишні монастирі францисканок (Режим доступу: http://ukrainaincognita.com/lvivska-oblast/lviv/lviv-monastyr-ivana-zlatousta-tserkva-kosmy-ta-damiana-kolyshni-monastyri-frants)
Вул. Лисенка, 43 – церква св. Йоана Золотоустого (колишній костел Серця Ісусового) (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=1570)
Бірюльов Ю. Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст.. — Львів : Центр Європи, 2008.
21 лютого 20016 року о 18.00 у Львові, в приміщенні ресторану імпровізацій “Грушевський cinema jazz” (проспект Шевченка, 28) відбудеться показ українського документального фільму «Зима у вогні: Боротьба України за свободу» (2015), знятого Євгеном Афінеєвським (Україна, США, Велика Британія).
Кінострічка про Майдан «Зима у вогні» увійшла в шорт-лист претендентів на Оскар. Презентацію проведуть творці фільму, група український спів-продюсерів масштабної кінохроніки Майдану: Садомцева (Набарнчук) Г.Г., Клебанова (Хейфман) Л.Е., Колесніков Д.В., Курганскій Е.Л.
І найцікавіше – потрапити на презентацію можна буде абсолютно безкоштовно тільки попередньо зареєструвавшись за телефоном +38 098 676 46 00.
Кадр з фільму “Зима у вогні”
Американська академія кіномистецтва оголосила про перелік картин в жанрі документалістики, які будуть представлені в наступному турі відбору номінантів на премію Оскар. Зі 124 кінострічок в т.зв. шорт-лист увійшли 15, в числі яких – «Зима у Вогні» (“Winter on Fire: Ukraine’s Fight for Freedom”) – масштабна кінохроніка Майдану, створена об’єднаною командою кінематографістів України (SPN production, Ukrstream.TV), США (Netflix) і Великобританії.
Спів-продюсери картини Ліна Клебанова та Галина Садомцева підкреслюють, що картина не стільки художнє висловлювання або журналістська оцінка, – «це позиція громадянського Майдану, фільм про гідність людей. Саме тому в ньому немає політиків, і хронологія подій відтворена через свідоцтва громадянських активістів, історії учасників Майдану. »
Кадр з фільму “Зима у вогні”
Режисер картини Євген Афінєєвський родом з Росії, – останні 15 років живе та знімає в Голлівуді. «Ми робили картину не тільки як історичний документ, нам важливо було донести емоційну, ціннісну складову, і відрадно, що картину прийняв західний глядач, зазвичай дуже далекий від того, що відбувається в Україні.»
Голосування кіно академіків та підрахунок голосів другого туру тривав до 15 січня 2016. З 5 номінантів, крім“Зимиу вогні” за звання кращого фільмубудутьборотися“Землякартелів“, “Що трапилося, міс Симон?”, “Емі“, і “Погляд тиші”. Фільми будуть представлені на 88-ій Церемонії вручення премії Оскар, яка пройде 28 лютого в Лос Анжелесі.
В основу фільму лягли хронікальні матеріали зняті під час Майдану, громадськими телеканалами СПІЛЬНОБАЧЕННЯ та Ukrstream.TV, телеканалом 5, Радіо Свобода, expresso TV, канал 24, та багатьма іншими, а також аматорське відео волонтерів і стримерів Майдану. Знімальна група переробила понад 1500 годин хроніки, було взято більше 100 інтерв’ю з учасниками Майдану. Робота над монтажем зайняла близько півроку.
https://youtu.be/Sn0rXTdiGcs
Презентація картини в Україні пройшла 21 листопада. На показі були присутні рідні героїв Небесної сотні, представники дипломатичних місій, Президент України.
Режисерові картини був вручений пам’ятний знак – Хрест Івана Мазепи. Фестивальна історія: У вересні «Зима у вогні» була представлена на Венеціанському кінофестивалі, отримала приз кінофестивалю в Торонто, вкрай емоційну оцінку ряду американських кінофорумів. З 9-го жовтня – дати виходу картини в мережі Netflix її подивилося більше двох мільйонів чоловік по всьому світу. На телеканалах України фільм повинен з’явитися навесні на теле-каналах. Сьогдні мережа Netflix вже відкрита для України.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
