Вчора, 12 квітня 2016 року, у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) відкрилася виставка з 17 малярських полотен (2009-2016) самобутнього художника Олександра Канібора.
Боєць «Азову» Олександр Канібор брав участь у боях за звільнення Маріуполя, Мар’їнки, а також Широкіного. А його позивний на війні ― «Художник». Олександр Канібор не лише добре воює, а й малює.
Олександр Канібор
Улюбленим твором Олександра є поема І. Котляревського “Енеїда”. Часто своїх товаришів по зброї він малює як персонажів поеми. Козацька стихія заполонила творчу уяву митця, тому у його роботах вільний дух козацтва є головним мотивом. На полотнах художника в образах козаків ми бачимо його побратимів. У творах О. Канібора відчувається вплив народного мистецтва, зокрема у художньому вирішенні відомої іконографії Козака Мамая.
«Згадувалось мені чомусь із Котляревського, коли Низ з Евріалом, літературні образи, пішли в рутульський стан і знищили там ворогів. Нас з побратимами Майдану такі думки, звичайно, відвідували також..», ― уточнив митець, старший лейтенант полку «Азов» Олександр Канібор.
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
За два роки війни Олександр виявив себе не тільки як воїн, котрий з перших днів служби брав участь у боях за звільнення Маріуполя та Мар’янки, в Іловайській операції та Широкінському наступі, а й як непересічна творча особистість. Неодноразово згадувався його позивний і в пресі. Саме він і був тим «Художником», який співав разом з харизматичною Мар’яною Садовською в Маріуполі, а ще розмалював 8-метрові ворота урзуфської бази, долучившись до роботи наполегливої Ольги Черьомушкіної, яка розписала Петриківкою їм паркан. Результат їхніх зусиль увійшов до Книги рекордів Гіннесса.
Відкриття виставки Олександра Канібора
Це той самий «Олександр К.», котрий написав у листопаді 2014 року «Портрет президента Литви Далі Грібаускайте» – прекрасної жінки і рішучого вольового політика, яка ще з часів Майдану послідовно підтримувала Україну. Цей твір полк «Азов» з почуттями поваги і вдячності подарував великій жінці-політику.
Відкриття виставки Олександра Канібора
Він і є той «Маляр» – персонаж із нового роману «Чорне сонце. Дума про братів азовських» Василя Шкляра… Сьогодні Олександр Канібор продовжує військову службу на Сході. Він уже старший лейтенант полку особливого призначення «Азов», заступник комбата 1 БОП з питань культури. У вільний час малює, вчить мови. Мріє про перемогу України у війні і можливість долучитися до процесів зміцнення держави.
Виставка триватиме у художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької на вул. Листопадового Чину, 7 до 12 травня.
В четвер, 14 квітня 2016 року, о 16 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії (вул. Музейна, 1) відбудеться урочисте відкриття виставки «Пасхалія в кольорах і формах. Живопис Оксани Давидюк». Куратор виставки – завідувач відділу Руслана Бубряк, експонуватиметься виставка до 29 травня 2016 року.
Оксана Давидюк
Оксана Давидюк – львів’янка. Освіту здобула у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша (тепер – Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша). Професійні навички вдосконалювала в художніх майстернях Рівного. За тим була Росія, Казахстан. Скрізь наполегливо працювала: детально продумувала взаємодію художніх образів, відшукувала оптимальні вирішення їх колірного звучання. В багатьох її роботах відчутнє захоплення рідним українським: на них легко можна впізнати окремі атрибути народного малярства. Її творчість має свій почерк – сплутати її з кимось іншим неможливо, свою символіку, свої теми, сюжети, свою композиційну структуру.
Робота Оксани Давидюк
Твори Оксани Давидюк прості і водночас глибокі, багатошарові, містять одвічні людські цінності. Її образи і символи близькі кожному. Через призму Вічності вона дивиться на світ. Розуміння власної творчості художниця висловлює так: «Картини відображають втому і смуток сучасної людини, але водночас…закликають звернутися до Бога. Це моя материнська настанова, і я намагаюся воскресити у душах уже дорослих дітей радісно-дитячий оптимістичний погляд на життя і водночас схильність до рефлексії, роздумів, щоб це дало можливість їм злетіти над буденністю та болями».
Робота Оксани Давидюк
Отаким «злетом над буденністю» стала експозиція нової виставки. Назви живописних полотен говорять самі за себе: «Очікування», «З ластівкою» («Скоро весна»), «Дніпро», «Зустріч», «Захід палає», «Поминальний день», «Боже провидіння», «Марія Єгипетська». Роботу «На Благовіщення» художниця присвятила синові… У цих роботах мисткині багато сакрального, символіки: святі, писанки, дерева, хрести, птахи…
Робота Оксани Давидюк
Загалом, уся творчість художниці – це поєднання різних стилів і мотивів, народного і класичного, дуже особистісного і, взагалі, людського світовідчуття, це мова про духовну наповненість життя. Мабуть, найімовірніше на це вплинуло її родинне коріння: прадіди мисткині були православними священиками, тому у роботах львів’янки переважають християнські мотиви від окремих символів до ікон.
Ірина ЦЕБЕНКО завідувач відділу Львівського музею історії релігії
Львів – місто, у якому переплелися різноманітні архітектурні стилі. Звичайно, що в першу чергу дослідників, мешканців та гостей найбільше приваблює центральна частина міста. І на це є свої причини. Проте варто взяти також до уваги і інші архітектурні споруди, які насправді є не менш цікавими, зокрема, це стосується будівель, які спроектовані у 1920 – 1930 – х рр. у стилі функціоналізму. На перший погляд – це звичайні житлові приміщення, але якщо придивитися, то можна побачити багато цікавих рис, які є характерні виключно для цієї моделі побудов.
Архітектура Львова, починаючи з ХІХ ст. розпочинає набувати нових барв. Це, по-перше, пояснюється тим, що тактика війни дещо видозмінилася, відповідно, така важлива частина міста як фортифікації, перестали бути актуальними. По-друге, австрійська влада побоювалась, щоб жителі міста, у разі якихось заворушень, не використали ці ж оборонні споруди як схованку. У зв’язку з цим, захисних споруд поменшало, а вільних територій для забудов – побільшало. З того часу розпочинається новий бум забудови Львова, який плавно у 1920 – 1930 – х рр. перейде у те, що ми зараз називаємо функціоналізмом.
Львів, вул. Герцеа 5. Житловий будинок.
Архітектурні плани колишньої житлової забудови (до 1920 – х рр.) не були націлені до проектування комфортних житлових зон (невеликі, незручні кімнати, які могли бути навіть без вікон), головне, щоб фасад був гарний. Проте, нове покоління архітекторів – послідовники школи дизайну “Баухауз” (що знаходилась у німецькому місті Веймар) почали роздумувати над тим, що для життя людей є більш важливіші приміщення, в яких вони живуть, а не розкішний фасад, якого вони навіть після рутинної роботи не помічають. Іншими словами можна перефразувати так: якщо до 1920 – х рр. існувала т. зв. “архітектура заради фасаду”, то з 1920 – х рр. – цей вислів видозмінився таким чином: “естетика плоского фасаду з комфортною житловою зоною”.
Львів, вул. Дорошенка 49. Житловий будинок.
Львів, вул. Дорошенка 51. Житловий будинок. В цьому будинку проживали найбагатші львівські родини.
Львів, вул. Саксаганського 6. Житловий будинок.
Львів, вул. Герцеа 5. Житловий будинок.
Львів, вул. Туган-Барановського 36. Житловий будинок.
У Львові, ініціатором забудов в стилі функціоналізму, вважають ректора Львівської Політехніки – Вітольда Мінкевича. Свою мистецьку руку до цього напряму доклали і інші архітектори, зокрема, Ришард Гермелін, Даніель Кальмус, Фердинанд Кеслер, Генрик Зандіг, Фелікс Штадлер, Генрик Заремба, Тадеуш Врубель, Леопольд Карасінський…
Львів, вул. Дорошенка 49. Вхід.
Львів, вул. Дорошенка51. Вхід.
Львів, вул. Шевченка 7. Вхід.
Львів, вул. Герцена 5. Вхід.
Львів, вул. Левицького 25. Вхід.
Львів, вул. Туган-Барановського 36. Вхід.
З їх ініціативи було спроектовано декілька десятків таких будівель. Звичайно, що стиль функціоналізму мав свої характерні особливості, про які йтиметься нижче:
Будинки з правильною формою (ідеальні геометричні форми, найчастіше прямокутник чи квадрат). Тобто, споруда формується під впливом функції, яка повинна заповнити її.
Відмова від пишного декору. Адже житлова будівля не просто має милувати око його мешканця, а бути, найперше, зручною для проживання.
Використання габаритних нерозділених каркасів – зазвичай залізобетонних. Житловий будинок для кожного жителя мав стати фортецею, в якому не тільки зручно, але й безпечно жити.
Колір будинків, зважаючи на те з чого вони були зроблені, був одноманітний та нецікавий: в більшості сірого кольору.
Проте, тиньк, яким покривали верхній шар стін, виблискував на сонці, додаючи, все ж таки, хоч якогось шарму.
Під першим поверхом часто використовували камінь для декору. Виглядало так, що будинок побудований на якомусь постаменті.
Такі будинки мали в собі багато вікон (балкони, часто бокові; звичайні вікна; маленькі круглі віконця, т. зв “ілюмінатори” з гратками). За задумом архітекторів кожна кімната мала бути освітлена, навіть це стосувалось туалетів та комірчин.
Перед фасадом таких будинків часто залишали невеличку територію, для формування квітникових клумб. Архітектори-функціоналісти пропагували озеленення біля житлових зон, вважаючи, що кольорові квіти та зелені дерева нададуть колориту сірим будівлям.
Львів, вул. Герцена 5. Невелика клумба перед фасадом будинку.
Львів, вул. Туган-Барановського 10. Невелика клумба перед фасадом будинку.
Львів, вул. Дорошенка 49. Невелика клумба перед фасадом будинку.
Цікаво, що квартири у таких будинках не продавалися. Зазвичай, багатий інвестор вкладав кошти у проект фірми, яка пропонувала свої архітектурні послуги. Після того, як будинок був зведений, т. зв. власник – здавав приміщення в оренду. Не зважаючи на дорогу ціну, квартири набули великої популярності. І в народі їх назвали “люксові”. За однією версією, через те, що одна з фірм-забудовників називалася “Люкс”, а за іншою – ці будівлі так називали львів’яни, зважаючи на комфортні умови життя.
Львів, пр. Шевченка 7. Будинок створений на замовлення львівських промисловців Йонаша та Вільгельма Шпрехерів. На першому поверсі знаходилися магазини, а верхні поверхи – використовувалися як приміщення для офісу. Нині – об’єднання профспілок.Львів, вул. Туган-Барановського 10. Після створення – Технічна, а згодом – Торгова академія (на фасаді можна побачити Меркурія – бог торгівлі). Нині – Львівська комерційна академія.Львів, пр. Шевченка 7. Сходи у Будинку Профспілок.
Львів, пр. Шевченка 7. Будинок створений на замовлення львівських промисловців Йонаша та Вільгельма Шпрехерів. На першому поверсі знаходилися магазини, а верхні поверхи – використовувалися як приміщення для офісу. Нині – об’єднання профспілок.
Львів, вул. Туган-Барановського 10. Після створення – Технічна, а згодом – Торгова академія (на фасаді можна побачити Меркурія – бог торгівлі). Нині – Львівська комерційна академія.
Львів, пр. Шевченка 7. Сходи у Будинку Профспілок.
Як правило, будинки в такому стилі зводилася як помешкання, але варто наголосити на тому, що бували винятки, коли архітектори на замовлення проектували офісні приміщення. Визначальною рисою таких будинків були незвичайні сходи та мармурова плитка.
Наталія ДАНИЛІВ
Джерела:
Міська екскурсія Ольги Заречнюк на тему: “Архітектура функціоналізму 1930-х рр.”
Як президент США Джон Кеннеді, так і син японського імператора Хірохіто, жодного разу не були у Львові, але з містом все-одно пов’язані. Якщо ти не йдеш до Львова, то Львів йде до тебе! Так і сталось в випадку цих двох осіб, до яких Львів прийшов в особі художника, графіка і кераміста Якова Гніздовського, а також, через посередництво його творів, якими захоплюється весь світ.
Яків Гніздовський. Фотопортрет 1983 року. Фото з mypostalworld.blogspot.com
Яків Гніздовський – це митець зі світовим іменем. Його твори зберігаються у Конгресовій бібліотеці, Бостонському музеї, Філадельфійському музеї, Університеті Вашингтона, збірці Нельсона Рокфеллера, а також багатьох інших приватних збірках та музеях світу. У 1961 – 1963 роках, його картини “Зимовий пейзаж” і “Соняшник” прикрашали кабінет президента США, Джона Кеннеді, у Білому Домі.
Робота “Зимовий пейзаж”. Фото з www.emaze.com
Митець вважається одним з наймайстерніших графіків світу. Куратор відділу графіки бібліотеки Гарвардського університету Пітер Вік називав ксилографію Якова Гніздовського “одним з найбільших і найоригінальніших здійснень в американському графічному мистецтві за останні тридцять років”.
Гніздовський за роботою. Фото з commons.wikimedia.org
Яків Гніздовський, який народився 1915 року у с. Пилипче на Тернопільщині, не вважав себе емігрантом, а лише “туристом, що не завжди з власної волі переїжджає з країни в країну”. Мандрівок та переїздів в біографії митця і справді було багато, хоч і не всі з них були вимушені.
Яків Гніздовський в молодому віці. Фото з vgolos.com.ua
Зі Львовом Гніздовський пов’язаний першими кроками в мистецькій сфері, першими маленькими перемогами, але також і першими серйозними випробуваннями. Тут він навчався в духовній семінарії. З розповідей доньки художника, Марії Яківни, відомо, що тоді в гуртожитку він жив в одній кімнаті зі студентами-підпільниками з ОУН. Через це, його затримала польська поліція під час одного з обшуків. Це трапилось навесні 1934 року. Офіційна причина: в кімнаті було знайдено агітаційні листівки.
Шкільний клас Я. Гніздоського. Він сидить на скрині в передньому ряду, 1930-ті рр. Фото з plus.google.com
Гніздовський заперечував свою причетність до розповсюдження листівок і володіння ними, але проблем з законом уникнути не вдалося. На суді, який тривав з цього приводу, Гніздовський мав блокнот і постійно щось занотовував. Коли його попросили показати записи, виявилось, що за час засідання він встиг намалювати всіх присутніх. З митця зняли звинувачення, зрозумівши, що для нього на першому місці стоїть мистецтво.
Робота Якова Гніздовського. Фото з www.flickr.com
Крім цього інциденту, Львів для Гніздовського асоціюється і з іншими моментами. Тут він вступив до молодіжного крила Асоціації незалежних українських митців. Також тоді карикатурист Едуард Козак залучив його до ілюстрування місцевої газети “Новий час” та журналу “Комар”. В той час, молодого майстра помітив Андрей Шептицький і виділив йому стипендію для продовження навчання у Варшаві.
Я. Гніздовський. “Різдво”. Фото з plus.google.com
У 1938 році митець розпочав навчання у Варшавській академії мистецтв. Вивчав там живопис та графіку. Початок Другої світової війни змусив його перевестися до Загребської академії мистецтв, що в Хорватії. З Загребу виїхав у 1944 році, опинившись у таборі для переміщених осіб, поблизу Мюнхена, де пробув довгі 5 років. Свої враження від цього періоду життя художник передав у картині 1948 року “Переміщені особи”.
Я. Гніздовський на фоні картини “Переміщені особи”. Фото з www.wikiwand.com
Зрештою, у 1949 році художник переїхав до США, де поселився у місті Сент-Пол (Міннесота). На початках, працював дизайнером у рекламній фірмі. У 1950 році, на виставці графіки в Міннеапольському інституті мистецтва, за дереворит “Кущ” йому була присуджена друга премія. З цього розпочалось підкорення українцем американської публіки. У 1954 році відбулась його перша персональна виставка в США. По тому, Асоціація Американських Митців у Нью-Йорку закупила 220 творів Гніздовського.
“Куш” Якова Гніздовського. Фото з live-love-kyiv.com
У своїй роботі Гніздовський використовував різні матеріали, а дуже часто і підручні. Життєва скрута інколи вимушувала вдаватись до залучення матеріалів, про які ніхто і подумати не міг. Але це додавало творам Гніздовського оригінальності і авторського стилю. Ось так митець згадує про початки своєї праці: “Я не мав ні відповідного місця до праці, ні засобів придбати матеріал. Мусив установити ієрархію важливости для речей. Фарби повинен мати: це головне…Льняне полотно я замінив на старий мішок”. Це вже згодом, коли його праці стали відомими, Гніздовський почав використовувати ширший асортимент матеріалів і засобів. Загалом, для його робіт, характерним є використання дерева вишні, груші, а також буку та яблуні. Відтиски він робив на японському папері васі. Зображував переважно рослини та тварин.
“Кіт” Якова Гніздовського. Фото з kyiv.ridna.ua
У 1954 році Гніздовський отримав американське громадянство. При цьому, митець ніколи не відрікався своєї української ідентичності.
Яків Гніздовський. Великодня листівка. Фото з day.kyiv.ua
Тривалий час про нього взагалі нічого не знали на батьківщині. І це попри те, що Гніздовський став всесвітньо відомим митцем, а його виставки відбувались у країнах Африки, на Близькому Сході, у Великобританії, Західній Німеччині, Чехословаччині, Японії, в країнах Латинської Америки. У листопаді 1975 року виставку Гніздовського у Токіо відвідав особисто син японського імператора Хірохіто.
“Вівці” Я. Гніздовського. Фото з www.youtube.com
Про творчість Гніздовського зроблено документальний фільм: “Вівці в деревориті”, який одержав нагороду на кінофестивалі в Нью-Йорку.
“Соняшник” з Білого Дому. Фото з live-love-kyiv.com
Помер художник у 1985 році в Нью-Йорку. Був похований у колумбарії Собору Іоанна Богослова. У 2005 році відбулося перепоховання урни з його прахом на Личаківському цвинтарі у Львові.
Пам’ятник Якову Гніздовському на Личаківському цвинтарі. Фото з strichka.com
На честь видатного українця зі світовим іменем, у Львові названо одну з вулиць на Левандівці.
Вчора, 11 квітня 2016 року, в приміщенні Львівського музею історії релігії (вул. Музейна, 1) відбулась презентація книги Михайла Якубовича «Іслам в Україні. Історія і сучасність». На презентації, окрім автора – доцента кафедри релігієзнавства й теології Острозької академії Михайла Михайловича Якубовича, були присутні автор передмови – голова Українського центру ісламознавчих досліджень, муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов та імам мечеті львівського Ісламського культурного центру ім. Мухаммада Асада Мурад Сулейманов.
Презентація книги Михайла Якубовича «Іслам в Україні. Історія і сучасність»
Монографія вийшла друком в рамках проекту наукового збірника «Аль-Калям» в березні цього року, охоплює період від раннього середньовіччя до сьогодення, має за мету поповнити українську бібліотеку ісламознавства свіжими дослідницькими даними.
Голова Українського центру ісламознавчих досліджень, муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов на презентації книги Михайла Якубовича «Іслам в Україні. Історія і сучасність»
“Коли я ознайомився з монографією, вона мені надзвичайно сподобалась. Справа в тому, що релігія іслам на теренах України, поки що, дуже мало досліджена, незважаючи на те, що іслам на теренах України існує із ІХ ст., тобто більше ніж тисячу років. Але, на жаль, поки що історія, культура і всі інші аспекти пов’язані з ісламом та мусульманською спільнотою України дуже мало досліджені.
Іслам у нас був розповсюджений не лише у Криму, не лише у Причорноморських та Приазовських степах, але набагато далі. Наприклад, у Львові були мусульманські цвинтарі, були мусульманські громади у Середньовіччі, і в Острозі була мусульманська мечеть, у Кам’янці-Подільському була мусульманська мечеть. Тобто історія і географія ісламу на теренах України має дуже широке розповсюдження, але про це, на жаль, мало знають і ця сторінка історії України, на жаль, поки що мало досліджена. Тому ця праця висвітлює певні дуже цікаві аспекти існування релігії іслам на теренах України. І ця монографія відкриває такі таємні сторінки історії ісламу у нашій країні.
Презентація книги Михайла Якубовича «Іслам в Україні. Історія і сучасність»
Мені випала честь написати передмову до цієї книжки і коли я ознайомився з нею, то подумав, що ця монографія є визначною подією. І я думаю, що всім буде дуже цікаво познайомитися з цією працею.
Особливою заслугою цієї праці є те, що автор написав не лише про історію, про минуле, а й трохи висвітлив сучасний стан ісламу і мусульман в Україні,” – зазначив автор передмови – голова Українського центру ісламознавчих досліджень, муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов.
Голова Українського центру ісламознавчих досліджень, муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов та доцент кафедри релігієзнавства й теології Острозької академії Михайло Якубович на презентації книги Михайла Якубовича «Іслам в Україні. Історія і сучасність»
Видання містить понад 250 сторінок тексту (включно з ілюстраціями й додатками), присвячене появі й становленню мусульманських громад в Україні, як у часи середньовіччя, так і сучасності. Окремі розділи стосуються ісламської культури — рукописних книг, мечетей та ін.
“Склалося так, що більшість українських релігієзнавців, природно, займається темами пов’язаними із православ’ям, католицизмом із християнськими конфесіями, можливо з іудаїзмом. А от, що стосується якоїсь підсумкової праці, яка б розкривала історію і сучасність ісламу в Україні, цього, на жаль, досі не було, хоча, звичайно були певні напрацювання.
Доцент кафедри релігієзнавства й теології Острозької академії Михайло Якубович
У цій праці я поставив собі мету не писати абсолютну всю історію ісламу в Україні в усіх подробицях, це було б нереально, необхідно було б писати кілька томів, а розкрити найбільш важливі, принципові моменти і ті, які можна назвати білими плямами.
Книга починається із Середньовічної історії, а завершує її уже сучасний період. І ця книга доводить певну нероздільність кримсько-татарського та українського етносів в їх історичній долі. А також дозволяє скласти загальне, а деколи й деталізоване уявлення про те, які історичні трансформації проходили ісламські громади в Україні, як вони зберігали свою ідентичність та як вийшли на сучасність.
Голова Українського центру ісламознавчих досліджень, муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов, доцент кафедри релігієзнавства й теології Острозької академії Михайло Якубович та директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць на презентації книги Михайла Якубовича «Іслам в Україні. Історія і сучасність»
Ця книга – це спроба реконструювати історичну пам’ять традиції, яка була дуже багатою, дуже впливовою і не можна її сприймати як якусь другорядну. Тому що, це одна з складових історії України, які формують загалом українську ідентичність у дуже широкому плані,” – розповів про свою роботу автор – доцент кафедри релігієзнавства та теології Острозької академії, історик, сходознавець, перекладач смислів Корану українською, Михайло Якубович.
Кошти, виручені від продажу книги, підуть на волонтерську допомогу військовим шпиталям і дитячим будинкам.
ХІХ століття стало часом модернізації у всіх галузях життя, в тому числі і так званого промислового перевороту. Не оминула ця хвиля і Львова, де хоч в порівнянні з іншими регіонами масштаб промислового розвитку був і не надто великим, проте все ж у місті функціонували кілька знакових підприємств та закладів різного профілю, які варті нашої уваги. Відбувалися у місті промислові виставки. Пропонуємо вам поглянути на те, якими ж зафіксували їх фотохудожники позаминулого століття.
Вид на бровар Кисельки. Фото Ю. Едера1860-1870-х рр.
Вид із Замкової гори на землі давньої Папарівки, знаменитий броварню Кароля Кисельки, існуючий з 1770 р., та його ж гідропатично-лікувальний заклад.
Фабрика Мозера. 1860-1870-ті. фото Ю. Едера
Фабрика Мозера. 1860-1870-ті. Фабрика металевих виробів Зигмунта Мозера. Підприємство виробляло металеві вироби, дзвони різноманітного розміру, пожежні помпи, машини та сільськогосподарське знаряддя. Підприємство займало велику земельну ділянку між вул. Красицьких (сучасна вул. Огієнка) та Городоцькою. Власник фабрики, Зигмунт Мозер у 1871-1882 роках був радним міста Львова, працював у секції будівництва та публічних робіт. В 1890-1892 рр. це приміщення винаймав львівський єврейський театр для своїх вистав. Після смерті підприємця фабрика припинила існування, земельна ділянка була продана, згодом на її частині був споруджений другий будинок Дирекції залізниці, а тепер це лікарня Львівської залізниці.
Фабрика горілок та лікерів Юзефа Адама Бачевського
Фабрика горілок та лікерів Юзефа Адама Бачевського була заснована 1782 року на Жовківській рогатці у Львові, коли власник гуральні в с. Вибранівка під Львовом Лейб Бачелес, переніс своє підприємство до Львова. Одне з найуспішніших львівських підприємств розташувалося у будівлях давнього палацу Целецьких в підніжжі Високого замку, на Жовківській рогатці; тут виробляли спирти, горілки, лікери, роми. У 1807 р. фабрика отримала статус Цісарсько-королівської привілейованої крайової фабрики, а у 1834 р. вона називалася фабрикою рому, горілок, розолісів та лікерів. У середині ХІХ ст. син власника Юзеф Адам охрестився та прийняв прізвище Бачевський. 1908 р. за проектом архітектора Владислава Садловського, професора Промислової школи, на вул. Жовківській, 114/116 (тепер вул. Б. Хмельницького), на місці давнього палацу Целецьких був збудований комплекс фабричних споруд. У 1939 – 1941 рр. тут розташувався Лікеро-горілчаний завод №3. З початком ІІ Світової війни фабрика була знищена внаслідок бомбардування міста; після війни до кінця 1950-х років на вул. Лікерній, 2 (тепер вул. Опришківська) розташувався Лікеро-горілчаний завод №2.
Залізничні майстерні призначені для ремонту поїздів. Фото: Едвард Тшемеський
Залізничні майстерні призначені для ремонту поїздів, збудовані у 1861 р. на площі 82 940 метрів квадратних, з правого боку вокзалу. У 1861 р. тут було виготовлено 50 товарних вагонів для ліній Львів–Броди та Львів–Підволочиськ.
Крайова виставка 1877 року у Львові
Крайова рільничо-промислова виставка. Павільйони фірми Clayton&Schuttlework та фабрики дзвонів Зигмунта Мозера.
6 вересня – 10 жовтня 1877 р. у Львові, на 15 моргах території парку Яблоновських (нині – площа Петрушевича), була відкрита перша Крайова рільничо-промислова виставка. Вона була влаштована з ініціативи галицького Господарського товариства під керівництвом графа Влодзімєжа Дзедушицького за активної співпраці з князем Леоном Сапєгою, Людвіком Вєжбіцьким та іншими громадськими діячами. Тематичні експозиції були розташовані у двох, спеціально збудованих, великих павільйонах та двох приватних (князя Леона Сапєги та графа А. Потоцького). Каталог виставки нараховував 1492 позиції, левова частина яких – вироби сільсько-господарського машинобудування; були широко представлені вироби народних промислів. Виставка стала знаковою подією в історії галицької промисловості, вказала можливі напрямки розвитку. Її наслідком було заснування Крайового банку, Художньо-промислової школи, підйом рільництва та розвиток промислів.
Електростанція. Фото: Францішек Рихновський, 1894
Впровадження електричного трамваю у Львові спричинило швидку електрифікацію міста. У 1891–1894 рр. на березі річки Млинівки біля збігу вулиць Пелчинської (тепер вул. Вітовського), Коперника та Вулецької (тепер вул. Акад. Сахарова) була збудована електростанція постійного струму потужністю 400 кінських сил (що відповідає сучасним 300 кВт) і трамвайне депо для розташування перших львівських трамваїв. Від 27 квітня 1894 р. на вулицях Львова почався регулярний трамвайний рух. 1896 р. місто викупило трамвайну мережу та електростанцію за 1680 тис. крон. Було створено Міські електричні заклади. З побудовою Міського театру (1900) електричний струм почали використовувати для його освітлення. Електростанція відтоді виконувала потрійне завдання: постачала струм для трамвайної мережі; для освітлення міста; для освітлення помешкань та промислових закладів.
Палац промисловості, 1894. Фото: Едвард Тшемеський.
Загальна Крайова виставка 1894 р. у Львові. Палац промисловості – промисловий павільйон площею 5 985 квадратних метрівспоруджено за проектом головного архітектора виставки Францішека Сковрона (згідно концепції Кароля Боубліка), будовою керував архітектор Кароль Боублік. Споруда павільйону була розташована на південному сході виставки, на першій площі, яку утворювала центральна алея, в напрямку від головної брами вглиб виставки. Це був найбільший та найважливіший павільйон виставки, що представляв здобутки промисловості Галичини та напрямки її розвитку.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії. 1860-2006. – Львів: Видавництво “Центр Європи”, 2006. – 313 с.
Не так уже й багато вулиць Львова можуть похвастатись своїм існуванням практично від початків самого міста, якщо не княжого, то хоча б казимирівського. Однією з таких вулиць є вулиця Краківська, котра з’явилась тоді ж, коли і новий впорядкований Львів з площею Ринок. На сьогодні дана вулиця вражає кількістю архітектурних пам’яток національного та місцевого значення, опис кожної з яких вартує окремої статті.
Вулиця Краківська в 1920-1930 рр.
Уперше вулиця Краківська згадується в офіційних документах в 1382 році. Тоді вона носила назву Татарською, оскільки на ній мешкали татари. Від цієї назви пішло ще кілька суміжних назв, зокрема Сарацинська, Поганська (в розумінні язичницька). Назва «Краківська» ж була пов’язана з Краківською брамою міста, котрою і закінчувалась ця вулиця. Вперше така назва вулиці трапляється в 1441 році.
“Масонське око” на куті Абреківської кам’яниці. Фото першої пол. XX ст.
Абреківська кам’яниця. Сучасне фото
Найдавнішим будинком на вулиці Краківський є будинок під №1, знаний як Абреківська кам’яниця. Її збудовано в 1769 році на місці двох давніших кам’яниць. В XVI-XVII ст. ця будівля прославилась жартівливими карикатурами та епіграмами, що малювали на ставнях вікон і його фасаді. Магістратові навіть довилось видати заборону на здійснення таких дій та приставити охорону до цієї кам’яниці. Більш неприємна історія спіткала кам’яницю в 1613 році, коли вона стала базою для польських солдатів, що постали проти короля. Львів’янам вдалося позбутися непрошених гостей лиш після відкупу в 10 000 золотих.
Кентавр на кам’яниці №2 на вул. Краківській. Сучасне фото
Кентавр, якого ми маємо можливість спостерігати на кам’яниці №2 походить з 1970-х років. Очевидно, що самому будинкові ця скульптура не до вподоби, оскільки вона двічі зазнавала пошкодження. Спочатку на кентавра впало риштування, однак сам же автор скульптури її відновив після цього. Але невдовзі уже злісна бурулька вчинила новий замах на кентавра, пошкодивши частину його торсу. Та, не дивлячись на усі замахи, кентавр все ж встояв до наших днів.
Скульптурне зображення “Амур і Психея” на кам’яниці №4. Сучасне фото
А сусідня кам’яниця під №4, що збудована в XIX ст. місці більш давнього будинку, відома за своїм барельєфним зображенням «Амур і Психея» роботи скульптора Пауля Ойтеле.
Будинок на розі вул. Краківської та Вірменської, що завалився в 1922 році. Фото 1910 року
Сквер на місці будинків під № 6-12, де колись діяв ринок “Вернісаж. Фото 1970-1980 рр.
Розкопки на місці кам’яниць 6-12 на вул. Краківській. Сучасне фото
Більш захоплюючу історію мають, а точніше мали кам’яниці, що мали номера 6, 8, 10 та 12. Кам’яниця під № 6 в першу чергу прославилась тим, що тут в 1573-1574 році мешкав першодрукар Іван Федоров, яким, як вважають деякі дослідники, саме в цій будівлі і надрукував свого «Апостола». А от кам’яниця під №12, що стояла на розі перетині Краківської та Вірменської запам’яталась як будинок-вбивця. В 1922 році ця будівля завалилась, поховавши під своїми уламками кілька десятків людей. Після цього усі згадані будинки знесли. Зводити нові будівлі в цьому місці поляки так і не наважились. А в роки Другої світової війни в цьому місці було вперше розстріляно євреїв. Тож і в радянські часи про будівництво не задумувались, спорудивши натомість тут дитячий майданчик. Уже в роки перебудови тут почав свою діяльність імпровізований ринок «Вернісаж», який згодом перекочував на своє теперішнє місце.
Скульптура св. Онуфрія на фасаді будинку №7 на вул. Краківській. Сучасне фото
А от кам’яниця Чехуцька, що носить №7 на вул. Краківський привертає до себе погляди завдяки статуї святого Онуфрія, що розмістився на рівні другого поверху у глибокій ніші, яка символізує печеру. Сама ж кам’яниця походить з XVIII ст. і збудована, як і більшість кам’яниць цієї вулиці, на місці більш давнішої будівлі.
Уцілілі фрески з кам’яниці №9 на вул. Краківській. Сучасне фото
Розташована по сусідству під №9 Коломийська кам’яниця мала доволі захоплюючу історію. Свого часу тут був ресторан «Під трьома муринами (неграми)», оскільки на фасаді колись розміщувались скульптури трьох негрів. У 1820 роках в кам’яниці відкрився готель-бордель «Вікторія», відомий своїми кімнатами розпусти. Та найбільшу цінність цієї кам’яниці становили унікальні фрески, котрими були розписані стіни. На жаль, на сьогодні більшість з них знищено, а вдалося від реставрувати лиш невеликий фрагмент фрески.
Вхід до Вірменської церкви з вулиці Краківської. Сучасне фото
До 1920-х років поміж сучасними будинками під номерами 16 і 18 стояла ще одна кам’яниця, після зруйнування котрої було влаштовано вхід до Вірменської церкви. За радянських часів цей вхід закрили, і відновити його вдалось аж у травні 2003 році, тож ми маємо можливість спостерігати його і сьогодні.
Рельєфне зображення євангеліста Луки на фасаді кам’яниці №22. Сучасне фото
Окремої уваги заслуговує будинок під №22, знаний як Стернінська кам’яниця. Найбільшу особливість цієї невеличкої будівлі становить напівзруйнований рельєф над ренесансним порталом, на якому зображений євангеліст Лука, і його символ – телець. Вважається, що цей рельєф походить ще з тих часів, коли кам’яницею володів цех живописців, адже Лука вважається покровителем малярів.
Вул. Краківська та церква Преображення Господнього. Листівка 1912 року
Найпомпезнішою будівлею вулиці Краківської безперечно являється храм Преображення Господнього. Зведено його в 1878-1898 рр. на місці іншого колись храму – монастиря Тринітаріїв, котрий постав на цьому місці в 1704 році. Трінатарії прославились тим, що займались викупом християн з мусульманської неволі. Однак, їхній храм спіткала нещаслива доля. Вже в 1704 році його понищили шведські війська. А у 1783 році Йосип II наказав скасувати монастир та передав його будівлі Львівському Університету. В храмі ж було влаштовано бібліотеку університету. Під час революції 1848 року ця будівля значно постраждала внаслідок обстрілу австрійської артилерії. Після цього університет звідси перенесли, а вцілілі залишки споруди спочатку використовувались як склади театру Скарбека (Заньковецької), а впродовж вже згаданих 1878-1898 рр. їх перебудовано на греко-католицький храм.
Церква Преображення Господнього. Сучасне фото
6 січня 1919 року під час українсько-польських боїв за Львів у стіну церкви зі сторони вулиці Корнякта влучив снаряд, однак вибуху не сталось. В пам’ять про це снаряд було вмуровано у стіну та зроблено підпис «6.1.1919». Кладку навколо снаряду непотиньковано. В середині 1990-х років під час ремонтних робіт було стерто цифру “шість” й одиницю, і залишено лише рік. 1999 року напис відновлено, однак з невідомих причин тепер там зазначено «5.1.1919». З історією храму також пов’язана постать Гавриїла Костельника, одного із активних організаторів Львівського Псевдособору 1946 року, в ході котрого було ліквідовано УГКЦ. 20 вересня 1948 року Г.Костельника було убито прямо перед храмом Преображення Господнього.
Краківська брама та монастир Трінітаріїв на пластинчастій панорамі Львова Януша Вітвіцького
Монастир Трінітаріїв фактично був крайньою будівлею давньої Краківської вулиці, адже по сучасній вул. Лесі Українки уже проходили міські мури і починалася Краківська брама. А тому усі будівлі по вул.. Краківській за лінією вул. Лесі Українки з’явились уже після кінця XVIII ст., коли австрійська влада ліквідувала оборонні мури міста.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Polona.pl
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові видано. – Львів, 1991
У неділю, 10 квітня 2016 року, в приміщенні Першої Львівської Медіатеки (вул. Мулярська, 2А) відбувся весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева». Завітавши на це родинне свято, всі охочі мали змогу взяти участь у захоплюючих майстер-класах, поспілкуватися з улюбленими письменниками та ілюстраторами та придбати книжки видавництва із суттєвими знижками… А ще долучитися до збору коштів для облаштування навчально-ігрової кімнати Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охматдит».
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Ніколи не пізно долучитися до добрих справ. «Видавництво Старого Лева» пропонувало зробити це разом. Достатньо було завітати на благочинний розпродаж «З книгами все оживає», придбати книжки улюбленого видавництва і тим самим підтримати створення навчально-ігрової кімнати для дітей з «Охматдиту», куди видавництво скерує кошти з продажу.
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
Весняний благочинний розпродаж «З книгами все оживає» від «Видавництва Старого Лева»
На маленьких та дорослих відвідувачів родинного свята від Старого Лева чекали майстер-класи зі створення прикрас з фетру, писанок з ниток, авіамоделювання, колажування і навіть зі створення повітряних зміїв… А ще були презентації книжкових новинок, літературні читання та ігри для малечі від аніматорів. До того ж, перед Великоднем це була хороша можливість придбати книжки «Видавництва Старого Лева» зі знижками.
Левову частку осіб, що ставали жертвами торгівлі «живим товаром», становили жінки. Масова трудова міграція з провінції до великих міст та складність пошуку роботи без особливої кваліфікації та освіти створювали придатний ґрунт для людей, що займалися такого роду бізнесом. Найчастіше під приводом працевлаштування у якості офіціантки, танцівниці чи артистки жінок відправляли за двома найбільш поширеними напрямками сексуального трафіку – Америка і Африка. Містами-переправами були Нью-Йорк (звідти жінки потрапляли до домів розпусти, розпорошених по цілих Сполучених Штатах), Константинополь, Бейрут, Александрія, Коломбо, Бомбей, Калькутта, Йоганнесбург, Дурбан, Мапуту. Однак правдивим ельдорадо зорганізованої торгівлі жінками стали країни Південної Америки – Бразилія та Аргентина.
Ймовірні місця пошуків жертв. Кракідали, 1914 р. – фрагмент сучасної площі Ярослава Осмомисла і ринку “Добробут”
Судові процеси проти осіб, що були запідозрені у торгівлі людьми, вирізнялися особливою скандальністю. У 1892 р. у Львові відбувся гучний процес над двадцятьма сімома торгівцями людьми, котрі були обвинувачені у продажі двадцяти дев’яти жінок з Галичини у будинки розпусти в Туреччину, Єгипет та Індію.
Площа Ринок, початок ХХ ст. Джерело: https://www.facebook.com/lvivretro/photos/a
У 1911 р. на лаві підсудних опинився 25-літній Герш Гюнсберг (родом з Житомира), затриманий львівською поліцією у супроводі двох неповнолітніх дівчат, з яких одна, нібито, була його сестрою, а інша – подругою. Компанія подорожувала до Південної Америки, а у Львові чекала на переказ грошей від родичів з Росії. Свідчення затриманих викликали чимало запитань. Підозру, зокрема, зумовлювала неможливість подорожуючих назвати адресу запланованого пункту призначення, а також те, що дівчата не мали з собою власних грошей. В результаті кримінального розслідування затриманих жінок було відправлено на батьківщину – в Російську імперію, а Гюнсберга арештовано. Як склалася подальша доля чоловіка, на жаль, не відомо, оскільки повністю архівна справа не збереглася.
Жінки, що вивішують випраний одяг, між 1900–1930 рр. Джерело: https://polona.pl
Інколи торговці завіряли фіктивні шлюби з дівчатами, а потім продавали їх до домів розпусти. Особливо поширеним таке явище було у стосунку до єврейських жінок, оскільки створити таке подружжя завдяки існуванню в іудейській традиції феномену так званого ритуального шлюбу було найпростіше. «Stillah chuppah», або релігійнi зашлюбини, традиція яких була поширена в Галичині у другій половині ХІХ століття, передбачали вручення чоловіком жінці дрібного подарунку (до прикладу персня) і повторення обома нареченими традиційної формули подружньої обітниці. При цьому участь рабина не вважалася необхідною, а обряд міг провести будь-який дорослий єврей. Після такого ритуалу з точки зору єврейської традиції подружжя вважалося справжнім, натомість офіційне австрійське законодавство такий шлюб не вважало дійсним.
Жінка, що рекламує білизну, 1900 р. Джерело: https://polona.pl
Доволі регулярно проблему існування торгівлі людьми описувала місцева преса. У 1903 р. газета «Діло» повідомляла про історію Касі Ганзякової з-під Самбора. Із заявою про зникнення доньки до поліції звернувся батько дівчини. Через кілька днів пошуків Касю знайшли в пивниці дому Камерманів при вул. Ягелонській. За повідомленням газети: «викрито при тім, що Касю увела з дому Міндзя Вайсброт і віддала її своїй доньці Камермановій, котра уживала її до неморальних вигод своїх гостей».
Жінка з келихом шампанського, 1900 р. Джерело: https://polona.pl
Зрештою, своєрідною ілюстрацією можливих масштабів сексуальної торгівлі, або принаймні того, що означена проблема для тогочасного галицького суспільства була доволі зримою, може послужити і художня література. У сюжеті повісті Івана Франка «Для домашнього вогнища» (1897 р.) головна героїня твору Анеля Ангарович разом зі своєї подругою пані Шаблінською організували цілу мережу, що займалася пошуком і продажем молодих і, зазвичай дуже бідних, дівчат з провінції на потреби сексуальної індустрії. Власне, на ґрунті такого заняття головної героїні твору, Франко побудував не лише сімейну драма конкретної родини, а й дилему «подвійної моралі» щодо жінок і чоловіків, перед фактом усвідомлення існування якої поставала його епоха.
Скріншот з фільму «Для домашнього вогнища», 1970 р. (режисер Юрій Суярко)
Суміжною проблемою торгівлі людьми була проституція. Попри суспільний осуд такого явища, офіційна австрійська влада трактувала проституцію «злом», але таким, що є необхідним. Оскільки існування проституції неможливо було знищити, державі над нею потрібно було запанувати, тобто взяти під контроль. Необхідність контролю мотивували стрімким поширенням венеричних захворювань. Відтак, аби зменшити загрозу зараження жінки, зайняті у такій сфері діяльності, повинні були мати спеціальне посвідчення – так звану «книжечку здоров’я», у якій велися б записи їх щотижневої перевірки лікарем і його засвідчення відсутності хвороби. Цю ж книжечку вони мали б пред’являти на вимогу клієнта.
7. Скріншот з фільму «Для домашнього вогнища», 1992 р. (режисер Борис Савченко)
В «Regularium zachowywania się prostytutek» – свого роду звіті правил для повій – зазначалося, що у місті повіям можна мешкати усюди, окрім державних і приватних наукових закладів, храмів та монастирів; не можна сидіти чи стояти при брамах з метою «приваблювання чоловіків»; бути непристойно одягненими на вулиці чи в інших публічних місцях; а також зраджувати таємницю імені клієнтів, окрім тих випадків, коли цього вимагатиме влада.
Іванка ФЕДАШ
Джерела:
Wilson T.L. Obdarci we Lwowie: migranci i sieroty na przełomie XIX i XX wieku / Tracie L. Wilson // Lwów: miasto – społeczeństwo – kultura. Życie codzienne miasta / pod red. Karolczaka i Ł. T. Sroky. – Kraków, 2014. – T. 9. – S. 129–135.
Raczyński K. Kobieta niewolnicą XX wieku. – Poznań, 1933
Вчора, 9 квітня 2016 року, в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для дітей (вул. Винниченка, 1) відбулась презентація Центру робототехнiки “BOTEON”.
В рамках презентації прозвучала лекція про місце робототехніки в сучасному світі і перспективи її розвитку. Також для дітей провели безкоштовний майстер-клас із створення простого робота за 10 хвилин.
Презентація Центру робототехнiки “BOTEON”
Презентація Центру робототехнiки “BOTEON”
Особливий інтерес у присутніх на презентації викликала демонстрація: робота-павука, гуманоїда, мультиплікаційного робота WALLE, мобільної платформи центру робототехніки Boteon та інших.
Демонстрація роботів Центру робототехнiки “BOTEON”
Демонстрація роботів Центру робототехнiки “BOTEON”
Демонстрація роботів Центру робототехнiки “BOTEON”
Демонстрація роботів Центру робототехнiки “BOTEON”
Демонстрація роботів Центру робототехнiки “BOTEON”
Демонстрація роботів Центру робототехнiки “BOTEON”
Демонстрація роботів Центру робототехнiки “BOTEON”
Окрім того на презентації було анонсовано перший курс з біомедичної електроніки (нейро і міо інтерфейси, управління роботами силою думки, біоробототехніка). Навчання стартує вже з 16-го квітня, проходитиме щосуботи та складатиметься із 10 занять.
Презентація Центру робототехнiки “BOTEON”
Одна з основних тенденцій сучасної біомедицини полягає в широкому використанні технічних засобів збору та аналізу даних про роботу як окремих органів і систем, так і всього організму в цілому. Розроблений спеціалістами Boteon education курс “Біомедична електроніка” складається із 10 уроків, протягом яких слухачі дізнаються про будову та функціонування органів (серця, легенів, головного мозку, очей, скелетних м’язів) та систем (дихальної системи, центральної нервової системи, системи термогегуляції). Реєстрація та візуалізація біометричних параметрів здійснюється приладами, які слухачі самостійно створюють з елементів, що входять до набору.
Галичани завжди мали репутацію людей вихованих і шляхетних, аж до демонстративної манірності й церемонності. Вона виявлялася і у великому, і у дрібницях: у вишуканому вбранні пань, у несподіваній галантності панів, у поважних походах до театру, у вишуканих інтер’єрах галицьких цукерень, у мові старих газет, у цілуванні жіночих рук… Етикету в Галичині завжди надавали великого значення й навчали правилам доброго тону змалечку. Тому вислів “галицьке виховання” має вжиток і сенс до сьогодні. Спробуйте замінити “галицьке” іншим прикметником… Не дуже виходить, чи не так?
Сотню років тому журнал «Нова хата» вчив галичанок не тільки куховарити, модно одягатися та вести домашнє господарство – особливу увагу тут приділяли правилам етикету. Окремі з них застаріли, а деякі залишаються актуальними дотепер.
От чи знаємо ми, як правильно йти вулицею? Не поспішайте із ствердною відповіддю… Правильно, коли молодші біля старших, а чоловік біля жінки йдуть з лівого боку. Якщо ж чоловік іде з двома жінками, то старша з жінок розміщується посередині, а чоловік – завжди з лівого боку. При зміні напрямку руху чоловік повинен непомітно перейти поза жінкою, щоб знову опинитися з лівого боку від неї. Якщо доріжка така вузенька, що неможливо розміститися вдвох, то жінка має йти першою. Проте при виході з поїзда, автобуса, машини чоловік йде попереду, щоб допомогти вийти супутниці. У кав’ярні чи ресторані чоловік має іти першим, аби знайти гарний столик для товаришки.
Закохана пара на вході до Поєзуїтського парку. Листівка поч. 20 ст.
А чи вміємо ми вітатися? При зустрічі на вулиці європейський чоловік вітається першим, на відміну від емансипованої Америки. Зараз уже відійшов у минуле звичай цілувати жінкам руку. А у міжвоєнній Галичині такий поцілунок вважався свідченням поваги до жінки. Проте на вулиці не рекомендувалося цілувати паням руку, щоб, бува, не поставити даму в незручне становище: а якщо рукавичка буде мокра від снігу чи дощу, або, боронь Боже, несвіжа чи не напарфумлена? А ось у бальній залі, театрі, на гостині чи вечірці цей звичай був обов’язковим! При цьому чоловікові слід було затямити, що для поцілунку він повинен схилитися до поданої руки, а не підносити руку пані до своїх вуст.
Сьогодні поширився новий спосіб вітання – поцілунки при зустрічі, хоча на початку минулого століття така поведінка вважалася би вкрай нетактовною.
А те, що курити в присутності дами є неприпустимим, мабуть, і зараз усім відомо.
На старих фото рідко можна побачити закохану пару, котра обіймається чи цілується, оскільки це було поза нормами тодішньої моралі. Натомість досить багато світлин, де закохані прогулються разом по вулицях Львова. Фото 30-х рр. XX ст.
Існували свої правила і при виборі подарунків. Подарунок повинен відповідати фінансовим можливостям дарувальника. Якщо не дуже забезпечена людина робить занадто коштовний дар, то це, найшвидше, викличе незручність у того, хто подарунок приймає. Подарунок повинен цінуватися не за матеріальну вартість, а за оригінальність та щирість.
Квіти завжди вважалися гарним подарунком. Чоловік, який часто перебуває в домі якогось подружжя, повинен при всякій нагоді передати пані дому скромну китицю квітів. Загалом, квіти та солодощі – це ті дві речі, які може дарувати чоловік знайомій жінці, з якою його не пов’язують ближчі стосунки.
Франц Ксаверій Герстенбергер. Бал у редутовій залі (1805)
А які ж дарунки могла робити жінка? Квіти можна було дарувати чоловікові тільки у двох випадках: або дуже старенькому, або хворому.
На початку минулого століття ручні роботи (вишивки, гаптування, картини) були популярним подарунком, але за умови, що вони майстерно виконані.
Ні в якому разі не рекомендувалося дарувати свою світлину. Фотографія – це частка нас самих, яку не можна роздаровувати замість попільничок, ручок чи інших дрібниць, адже одного прекрасного дня вона може опинитися в кошику для сміття, як непотрібний кусник паперу або й як немилий спомин.
Найкращим подарунком, зробленим жінкою, безумовно, вважалася книга.
Якщо не було можливості привітати когось особисто, то привітання не відкладалося, а подарунок відсилався кур’єром з обов’язковою візитівкою дарувальника.
Пара з келихами в руках, біля накритого столу, оздобленого омелою, чоловік з подарунками. Фото 1900-1920 років.
Шляхетної поведінки дотримувались не тільки «на вулиці» – вона була обов’язковою і вдома. У журналі «Нова хата» за лютий 1928 року читаємо: «Добре поведення не може бути ніколи «напоказ» для чужих, як добра порцеляна, яку витягується лише на прийняття гостей. Чемність та добра поведінка – це річ, яка ушляхетнюється через довге і щоденне ужиття. Будьмо передусім чемні до своїх найближчих, дбаймо, щоби в чотирьох стінах нашої хати панувала сонячна атмосфера, а тим самим даємо уже нашим дітям найкращу підставу «доброго виховання».
Суперечки, які трапляються у сім’ї, не радилося вирішувати під час трапези. Спільний обід чи вечеря – це ті поодинокі хвилини, коли сім’я збирається разом і затишна родинна атмосфера залишається з дітьми на все життя. Та й готування їжі галичанки перетворили на мистецтво. Наші господині дотепер користуються кулінарною книгою «Перша українська загально-практична кухня», написаною у 1929 році Ольгою Франко – невісткою Івана Франка, яка вивчала кулінарне мистецтво у Відні.
Ольга Франко (Білевич) невістка Івана Франка
Обов’язково стіл накривався скатертиною, сервірувався. Стіл мав бути гарно оформленим, страви подавалися господинею з приємною усмішкою, а обід проходив неквапливо у дружній атмосфері.
Велика роль у створенні домашнього затишку, звичайно, покладалася на жінку. Навіть при виснажливій хатній роботі жінка повинна була виглядати охайно. «Найкращий настрій знищить занедбана, негарна жінка. Вона мусить тямити, що до обіду не можна сідати в брудному [фартушку], з нечесаною головою. Одяг жінки впливає дуже багато на ціле домашнє поведення», – читаємо в журналі «Нова хата» за лютий 1928 року. «Мусимо знайти у нашому бюджеті місце на домашній стрій [одяг]», – підсумовує дописувачка у журналі «Нова хата» за жовтень 1934 року.
Щоб гарно виглядати, жінка при всіх домашніх клопотах повинна завжди знаходити час для себе. А для цього їй потрібна правильна організація праці та помічники у домашніх справах. І такими помічниками ставали… не чоловіки, як читачки, мабуть, подумали, а діти. Галицькі чоловіки початку минулого століття жіночих хатніх обов’язків не виконували. Як новину сприймали галичанки повідомлення у журналах про те, що у далекій і геть незрозумілій Америці чоловіки не тільки не соромляться гуляти з маленькими дітьми у візочках, але й допомагати жінкам на кухні!
Родина на прогулянці, нин. проспектом Свободи. Фото до 1939 року
Аби діти стали помічниками у веденні домашнього господарства, їх треба було привчити до думки, що хатня робота важлива і цікава. «Ніколи не можна згірдно говорити про господарські обов’язки в присутності дітей, ніколи не справляти їх як примус, лише як забаву або дуже важний обов’язок. Не кажіть до дитини: ти мусиш це зробити, а лише – я дозволяю тобі зробити», – читаємо у «Новій хаті» за вересень 1931 року.
Усі спірні питання щодо виховання дітей повинні виказуватись обережно і погоджуватись тільки поміж батьками. В іншому разі діти будуть використовувати батьківські суперечки на свою користь.
А вихованню дітей, їх естетичній культурі приділялася в Галичині велика увага. «Дитина з тонким естетичним смаком не вчинить ніколи поганого діла. Вона почує до нього естетичну відразу. Тому в рідній хаті нехай окружає дитину зі всіх сторін краса: гарна хатня обстановка, гарна посуда і гарні кімнатні квіти. Нехай в родині гарно висловлюються, рухаються, поводяться, одягаються», – читаємо у статті Володимири Жуковецької в журналі «Нова хата» за лютий 1932 року.
Родинна прогулянка нин. проспектом Шевченка. Фото до 1939 р.
Проте галичанки були не лише добрими господинями, дружинами та матерями – вони брали найактивнішу участь у громадському житті. В Галичині жінка завжди вважалася вільною, рівною чоловікові. Можливо, саме завдяки активній громадській позиції галицького жіноцтва і виробилася особлива повага до жінок, адже вони розумілися не тільки в домашньому господарстві, але і в політиці та культурі.
Львів на межі 1930–1940-х рр. Кожний вихід на сцену цієї надзвичайно вродливої і граційної танцівниці викликав хвилю овацій і полонив серця глядачів. Хоча Рома Прийма (або Приймівна, як називали її в Галичині) була наймолодшою за віком балериною, зуміла стати солісткою Львівської опери. А далі стала першою українкою, яка своїм модерним драматичним танком підкорила провідні мистецькі центри – Нью-Йорк, Париж, Мюнхен, Женеву, Лондон, Торонто, Афіни.
Рома Прийма (зі сайту http://io.ua)
Юна Рома Прийма на сцені (зі сайту http://www.syzokryli.com)
Вона не могла не пов’язати своє життя із музикою, адже народилася в музикальній родині – її мама, Іванна Шмериковська, була професійною піаністкою, віолончелісткою і співачкою й мала великий успіх у міжвоєнній Галичині. Батько-лікар теж був небайдужим до мистецтва, тож в їхньому домі завжди лунала музика або велися цікаві розмови про неї.
Зростала обдарованою дитиною – чудово співала, танцювала, імпровізувала. Вже в п’ятирічному віці маленька Ромця пішла до танцювальної зали, й відтоді так і не виходила з неї – танець заполонив її душу і тіло. У восьмирічному віці вступила до школи ритмічного танцю за методикою Еміля Жак-Далькроза у Львові, згодом до балетної школи Львівської опери, де вивчала класичну балетну техніку. Із 13-ти років Рома Прийма танцювала в Львівській опері – в операх «Аїда», «Кармен», «Фавст», балетах «Дон Кіхот», «Серпанок Пєреті» та ін.
Рома Прийма на сцені (зі сайту http://www.syzokryli.com, http://www.brama.com/syzokryli/ukr.html#BIO)
Рома Прийма на сцені (зі сайту http://www.syzokryli.com, http://www.brama.com/syzokryli/ukr.html#BIO)
У 17-річному віці Рома разом із мамою змушена була емігрувати до Відня. Із відзнакою закінчила хореографічний відділ Віденської музичної академії. Філософії танцю й інтерпретації навчали її такі відомі майстри модерного танцю, як Гаральд Кройцберґ та Ґрете Візенталь. Далі як прима-балерина виступала в театрах Австрії, зокрема в Інсбруку (солістка балетної трупи Національного театру) і Зальцбурзі. Обрала собі модерновий стиль – віґманівський, для якого були характерні виразна композиційна будова, індивідуальний вислів, пластичність рухів і глибокий зміст.
Гаральд Кройцберґ, відомий німецький танцівник і хореограф (зі сайту https://vk.com/wall-35482433_10418)
Ґрете Візенталь, відома австрійська танцівниця модерного стилю (зі сайту http://www.matthew-werley.com/wiesenthal)
Рома Прийма у модерному танці (зі сайту http://www.syzokryli.com)
Після переїзду до Канади Рома Прийма виступала як солістка в Королівському балеті у Вінніпезі, танцювала в театрі знаменитої балерини Рут Сорель у Монреалі. 1951 р. стала громадянкою США і оселилася в Нью-Йорку, де танцювала із відомою танцювальною групою Марти Ґрем.
Марта Грем, засновниця американського танцю модерн (зі сайту http://www.11may.ru)
Рома Прийма (зі сайту http://io.ua)
Разом із мамою як акомпаніатором Рома Прийма з оригінальною програмою «Танці і характери України» вирушила у концертне турне культурними центрами Канади, Північної і Центральної Америки й упродовж п’яти років концертувала Європою і найбільшими містами США. Як хореограф-постановник тяжіла до драматичного, експресивного мистецтва, в якому намагалася розкрити таємниці людської підсвідомості. Водночас надзвичайно вміло у своєму індивідуальному танці поєднувала класичний вишкіл і український фольклор.
Рома Прийма у танці «Ікона» (Юнак. – 1971. – Ч. 8/9)
Рома Прийма у народному танці (зі сайту http://www.syzokryli.com)
1963 р. у Римі одружилася з оперним співаком (бас-баритон) Юрієм Богачевським, і невдовзі молоде подружжя вирушило у спільне турне Італією, згодом витупало в Австрії, Швейцарії, Німеччині.
Рома Прийма разом із чоловіком, Юрієм Богачевським, США, 1964 р. (Свобода. – 1964. – 28 лют.)
Після повернення до США Рома Прийма створила власну школу балету та українських народних танців у Нью-Йорку, Йонкерсі, Ньюарку. Балетна школа Прийми здобула популярність своїми великими балетними постановками – «Попелюшка» (1967 р., у головній ролі – відома українська співачка Квітка Цісик, яка навчалася у цій школі), «Квіт папороті» (1970), «Пригоди Пер Ґінта» (1973). Як педагог провадила для дітей літні курси-табори українських танців, які були дуже популярними серед українства на еміграції. 1978 р. створила і стала мистецьким керівником ансамблю «Сизокрилі» в Нью-Йорку, в якому танцювали діти і молодь.
Учениці балетної школи Роми Прийми (Юнак. – 1971. – Ч. 8/9)
Квітка Цісик у ролі Попелюшки та маленькі «мишки» в однойменному балетному спектаклі у постановці Роми Прийми (зі сайту korrespondent.net)
1992 р. здійснилася заповітна мрія української танцівниці – вона разом із ансамблем «Сизокрилі» та своїми дітьми відвідала рідну землю і виступила у Львові, Києві, Харкові й Івано-Франківську. Навіть на схилі літ Рома Прийма-Богачевська дивувала навколишніх своєю життєрадісністю і невтомною енергією. Відійшла у вічність у травні 2004 року.
Танцювальний ансамбль «Сизокрилі» (зі сайту http://www.brama.com/syzokryli/ukr.html#BIO)
Рома Прийма-Богачевська на верховинській сцені (Народна воля. – 2002. – 22 серп.)
Легендарна прима-балерина все своє життя присвятила служінню Терпсихорі, пам’ятаючи при цьому про своє походження і популяризуючи на кожному кроці свою національну культуру. Як хореограф у кожний свій танок вносила частинку рідної землі – елементи народних традицій і легенд. Європейські критики називали Рому Прийму-Богачевську артисткою, яка мовою рухів відкривала таємниці людської душі, а у пам’яті колег і учнів вона залишилася тим добрим вогником, який запалював серця любов’ю до мистецтва і всього прекрасного.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Вірний М. Інтерв’ю з педагогом – Ромою Приймою-Богачевською // Народна воля. –
2002. – 22 серп.
Ґой-Стром С. В пам’ять Роми Прийми Богачевської (1927–2004) // Свобода. – 2004. –
20 серп.
Померла Рома Прийма-Богачевська // Свобода. – 2004. – 28 трав.
Вітаючи з успіхом Р. Приймівну… Наймолодша солістка балету Львівського
Оперного Театру // Львівські вісті. – 1944. – 7–8 трав.
Львів є одним з небагатьох міст України, котрому пощастило бути увіковіченим в величезній кількості давніх фотографій, які розкривають нам візуальну історію міста, котра заглиблюється в давнину більш як на 150 років. Таким чином, ми маємо можливість скласти чітке уявлення як же виглядало та змінювалось наше місто протягом цього тривалого часу. А змінювалось воно досить багато, при чому не завжди в кращу сторону. Тому ми вирішили підібрати низку давніх фотографій Львова, на котрих, на нашу думку, знайомі нам сьогодні звичні вулиці, площі та парки Львова виглядають значно краще ніж тепер.
Стрийський парк
Загальний вигляд Крайової виставки на місці Стрийського парку. Фото 1894 року
Загальний вигляд Крайової виставки на місці Стрийського парку. Фото 1894 року
Павільйон промисловості та площа перед ним під час Крайової виставки в Стрийському парку. Фото 1894 року
Безсумнівно, Стрийський парк і на сьогодні залишається не тільки найбільшим, але одним із найгарніших парків нашого міста. Його нижня тераса практично залишилась незмінною протягом усієї історії його існування, а от верхня пережила багатьох метаморфоз. Та найкращий її вигляд, на нашу думку, можна спостерігати на світлинах 1894 року, коли в цьому місці відбувалась Крайова виставка. 129 вишуканих та оригінальних павільйонів перетворили виставку фактично на місто в місті. Переглядаючи загальні плани, важко здогадатись, що ми споглядаємо на Львів. Цю чудову архітектуру, разом з прогулянковими алеями, фонтанами, один із котрих був світловим (і це в 1894 році!), канатною дорогою і безліччю атракцій тоді оцінило більше мільйона гостей, які відвідали виставку, а в їх числі і сам імператор Франц Йосиф.
Площа перед Львівським університетом
Площа перед будівлею Галицького Сейму (Головний корпус університету) на початку XX ст. Фото 1900 року
Будівля Головного корпусу Львівського Університету, що історично виникла як будівля Галицького Крайового сейму постала в 1881 році. Тоді з’явилась і необхідність впорядкування площі перед спорудою, яка на той час відносилась до території Поєзуїтського саду (парк Франка). Уже в 1881 році цю площу було впорядковано, однак остаточного оформлення вона набула 1894-1896 рр.. Площа стала новим головним входом до парку, а тому зі сторони будівлі Сейму було виставлено два обеліска з головами левів. За ними розміщувався квітник, посеред котрого й опинилася ваза Торвальдсена, перенесена з теперішньої площі Ген.Григоренка. Навколо квітника розміщувалось кілька постаментів з бюстами відомих львів’ян, а саме Яна Добжанського, Яна-НепомукаКамінського, Леона Сапєги, Артура Гротгера, Самуеля Гловінського та Юзефа Донін-Борковського. На жаль, колорит цього місця було втрачено з приходом радянської влади, за котрої площа перед університетом набула нового вигляду.
Алея проспекту Шевченка
Алея проспекту Шевченка в міжвоєнний період. Фото 1922-1932 рр.
Не зважаючи на свою близькість до Львівського Середмістя проспект Шевченка з’явився доволі пізно – лиш в кінці XIX ст., а до того часу на місці бульвару протікала Полтва. Однак, за свою коротку історію ця алея пережила не одні зміни з впорядкуванням свого вигляду. Кожен цей вигляд був по своєму унікальним та гарним, і навіть сьогоднішній вигляд проспекту залишився доволі привабливим та затишним, однак на нашу думку найбільшої охайності мав вигляд алеї в міжвоєнний період. Саме тоді алея вперше стала пішохідною. Вздовж неї було висаджено 72 італійські тополі, котрі в теплі місяці року, коли вони були вкриті листям, надавали проспекту неперевершеного вигляду. Після того як на алеї, зовсім недавно, висадили кулясті клени алея отримала певну схожість хі своїм давнім виглядом. Однак, в очі кидається контрастна відсутність лавочок вздовж алеї та припаркованих авто вздовж вулиць.
Площа Галицька
Вигляд площі Галицької в 1930 році
Загалом, в міжвоєнний період багато вулиць та площ Львова отримали нове впорядкування свого вигляду. Саме в той час по новому було впорядковано площу Галицьку. По-перше, усю площа, як пішохідна так і дорога, були покриті бруківкою. Рівненькою бруківкою, а тою пародією, котру маємо зараз. І це при тому, що тоді по дорозі проходило ще й дві трамвайні колії. Пішохідну ж частину формували острівки-клумби оточені по периметру молодими саджанцями дерев – мабуть тих же італійських тополь. Очевидно, що такий вигляд площі значно кращий ніж сучасний, де замість клумб кіоски, павільйони і стихійна торгівля.
Площа Соборна
Вигляд площі Соборної в 1925 році
По сусідству з площею Галицькою було впорядковано і площу Соборну. Від центру площі, що являв з себе невелике коло, розходились клумби-острівки, теж оточені по периметру молодими деревами. Трамвайного розвороту і зупинки тоді не було, завдяки чому пішохідна частина площі була більша за розмірами, ніж теперішня, а заодно і більш охайніша.
Площа перед Оперним театром
Вигляд площі перед Оперним театром в міжвоєнний період. Фото 1920-1930 рр.
Вигляд площі перед Оперним театром в 1915 році
Сьогодні площа перед львівською оперою асоціюється в нас з фонтаном, який, на жаль, не завжди працює, ганяючими дитячими машинками та натовпом турістів, що бажають сфотографуватись на фоні, мабуть, найвідомішої споруди Львова. А от початковий вигляд цієї площі був дещо інший. Хоча фонтану тоді ніякого не було, а також площа безпосередньо перед театром не була пішою, однак більша її частина аж до початку самої алеї проспекту не була гранітною пусткою як тепер. Її прикрашали огороджені клумби-острівці, що радіально розкинулись навколо центральної округлої клумби. Такий вигляд цієї частини проспекту був започаткований ще австрійцями. Поляки в міжвоєнний період лиш надали цій площі трішки охайнішого вигляду, який протримався лиш до початку Другої світової війни.
Площа перед входом до парку Культури
Площа перед входом до парку культури після його відкриття. Фото 1950-х рр.
Однак, не слід вважати, що з приходом до Львова вигляд міста тільки портився. Деякі місця, навпаки були впорядковані саме в цей період. До прикладу, площа перед парком Культури, котрий було відкрито на початку 1950-х років. Фонтан «кульбаби» чи «їжаки», котрий ми звикли бачити сьогодні, з’явився в цьому місці тільки в 80-х, а до того площа перед входом до парку була прикрашена впорядкованими та доволі охайними клумбами, які саму площу робили привабливою не менш за сам парк.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Перша акторка, яка змогла стати успішною у єврейських театрах Європи та Америки. За власними підрахунками, за час своєї театральної кар’єри вона зіграла понад 120 ролей на семи мовах. Відмінна дикція, ефектна зовнішність і талант відіграли свою роль у житті Берти Каліх – однієї з великих зірок золотого століття американського єврейського театру, а з часом – і кінематографу.
Берта Каліх, фото зроблене на піку її кар’єри – у 1910 році
Точної дати народження Берти немає – вона коливається між 1872-1875 рр., однак саме місце безсумнівне – Львів. Її батько Соломон Каліх був дрібним підприємцем, котрий робив щітки, а ще для власного задоволення грав на скрипці. Матір Бабетта була кравчинею, яка шила костюми для місцевих театрів. Цей зв’язок з театральним світом, який пожвавлювався і тим фактом, що Бабетта була любителькою опери й часто водила туди дочку, дали свої наслідки – дівчинка закохалася в театр.
Театр Скарбека (зараз – ім. Марії Заньковецької). Тут почалася кар’єра Берти Каліх, яка співала у театральному хорі
Очевидно, що батьки з дитинства намагалися дати своїй єдиній дитині все найкраще. Берта почала вивчати музику і драму в приватних школах, відвідувала заняття у Львівській консерваторії. А у віці тринадцяти років приєдналася до хору театру Скарбека (тепер Марії Заньковецької). Перша її роль – в опері «Травіата», далі – опера «Міньйон». Через рік дівчинка добре вивчає німецьку, навчається декламувати і бере участь у німецькій виставі «Я видаю заміж свою доньку», яка приносить їй великий успіх.
Зважаючи на очевидний артистичний потенціал виконавиці, місцеві меценати хочуть відіслати її до Італії, аби там вона могла розвивати голос.
Будівля на вулиці Гнатюка, 11 (колишня Яґелонська).У 1895 році сюди переїздить львівський єврейський театр, який орендує приміщення до 1939 р.
Яків Бер Гімпель – директор єврейського театру, який і запропонував виступати там Берті Каліх
Однак на перешкоді цьому став Яків Бер Гімпель – директор недавно створеного єврейського театру, який запропонував стати дівчині тутешньою «примадонною». Театр створили 1889 р. і відтоді він діяв майже 50 років. Проблем із отриманням дозволу на виступи (концесії) у директора не було – в нагоді стала репутація, зароблена за роки праці диригентом хору в театрі Скарбка. Яків Гімпель добре знав львівську публіку, її смаки та вподобання – це й допомогло швидкому розвитку театру.
Авром Гольдфаден – автор театральних п’єс, який по приїзді до Львова бере на себе керівництво єврейським театром
Через півроку після заснування єврейського театру Яків Бер Гімпель запрошує до себе в трупу юну Берту Каліх, з якою він був знайомий ще з хору при театрі Скарбка. Дебютом у колективі Гімпля стала вистава драматурга Аврома Гольдфадена «Шуламіс». Зарекомендувавши себе, вже незабаром Берта Каліш отримала можливість зіграти головну роль у «Шуламісі» і відтоді цей спектакль анонсувався: «За участі єврейської дочки Львова Берти Каліх».
Виступ єврейських акторів у сквері «Під сорокою» – тут театр розпочав свою діяльність на маленькій площі зі сквером при перетині вулиць Замкової та Татарської. Фото кінця ХІХ ст.
Берта Каліх в ролі Етеню, в п’єсі Я. Гордина «Крейцерова соната». Кінець ХІХ ст.
Коли Авром Гольдфаден приїджає до Львова і бере на себе керівництво єврейським театром, Берта Каліх грає у всіх його виставах: «Реб Йозелман», «Ротшильд», «Десята заповідь», «Часи Месії». Перед від’їздом драматург запрошує найкращих акторів до себе в трупу, серед яких була й Берта Каліх. Разом із театром Гольдфадена акторка їде до Бухареста, де публіка приймає її з надзвичайним захопленням, а директор Румунського національного театру пропонує місце в своїй трупі, незважаючи на її єврейське походження.
Берта Каліх, початок ХХ ст.
Цей момент став переломним. Берта Каліх уже не повернеться до Львова – вона залишається в Будапешті, де постійно виступає на сцені. Приблизно у цей же час, актриса в 16 років одружується із Леопольдом Шпахнером. У них було двоє дітей – Артур та Ліліан. Стривожена чутками про змову заздрісних суперників, які нібито хотіли її вбити, Берта прийняла пропозицію Джозефа Едельштейна приїхати в Нью-Йорк, де стала актрисою «Таліа-театру».
Фото, зроблене акторкою на Бродвеї, 1910-ті рр.
Заокеанську кар’єру Берта розпочала з класичних єврейських п’єс “Дикі королі”, “Переле”, “Шуламіс”. А вже в грудні грає головні ролі в “Отелло”, “Ромео і Джульєтті” та “Гамлеті”. Берта Каліх багато в основному складі працює протягом усіх сезонів у “Таліа-театрі”, їздить на гастролі до сусідніх штатів, паралельно грає в румунському театрі. Згодом (1899) стає директором “Таліа-театру” разом із Шпахнером, Кеслером, Могулеско, Фейнманоом і Сімовічем.
Плакат вистави «Гамлет» «Таліа-театру» із «Мадам Бертою Каліх» в головній ролі. 1890-ті
В Америці актриса прагнула в першу чергу підкреслити свої драматичні навички та музичні таланти. Вона особливо прославилася ролями в п’єсах за творами драматурга Якова Гордіна. З 1890 р. грає Фрейденю в усіх спектаклях “Бог, людина і диявол” за Яковом Гордіном. Як згадують актори, відомий драматург написав декілька вистав спеціально для Каліх.
Сара Бернар в ролі Гамлета, 1899 рік
Це було значне досягнення, адже у той час, коли єврейські виконавці були охарактеризовані як «менш складні», ніж неєвреї у «високому мистецтві» опери та класичних театральних вистав, Берта Каліх заробила репутацію акторки, ролі якої наповнені емоційною глибиною. Вона виступала в єврейській версії Шекспіра, до того ж, навіть у ролі Гамлета. Звідси й пішло порівняння акторки із іншою відомою виконавицею Гамлета тієї епохи – Сарою Бернар. Багато газет почали називати її «єврейською Бернар».
Єврейський театр на Другій авеню, дата фото невідома
У травні 1905 року, Берта стала першою актрисою, яка успішно перейшла від єврейської театральної сцени на сцену англомовну, зокрема, виступала й на Бродвеї.
У 1914 р. Берта Каліх спробувала себе в Голлівуді – знялася в кількох німих фільмах. Починаючи з 1915 року, вона часто повертається до ідиш-сцени. Грає в різноманітних театрах Нью-Йорка (зокрема на Другій авеню), а також у Філадельфії та Чикаго.
Постер «Таліа-театру», 1897 рік
До кінця 1920-х років здоров’я актриси почало погіршуватися, вона поступово втрачала зір. Тоді ж публікує книгу своїх спогадів і оголошує про завершення кар’єри в 1931 році. Щоправда, після цього вона ще деколи виходила на сцену, а крім того, читала історичні п’єси на радіостанції WEVD.
Берта Каліх в ролі Міріам Фрідлендер з Крейцерової сонати, п’єси за повістю Льва Толстого. Поставлена на Бродвеї, 1906 р.
Берта Каліх померла в Нью-Йорку 18 квітня 1939 року з невідомих причин. Її останки поховали на горі Хеврон, у Нью-Йоркському кладовищі. На похорон прийшло 1500 людей – досить мало, враховуючи її статус в єврейській громаді. Але попри це в самому розквіті своєї кар’єри на початку двадцятого століття, актриса відіграла важливу роль в поліпшенні художніх стандартів єврейського театру, чий статус вона також допомогла піднести в очах англомовної аудиторії.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Edward T. James,Janet Wilson James,Paul S. Notable American Women, 1607-1950: A Biographical Dictionary. 1971
Вчора, 7 квітня 2016 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відкрився цікавий проект під назвою «Іларіон Свєнціцький і Національний музей: проекція в майбутнє».
Адже, власне 7 квітня 2016 року виповнилося 140 років від дня народження Іларіона Свєнціцького (1876-1956) видатного українського науковця-славіста, мистецтвознавця, музеолога, історика, першого директора (1905-1952) та організатора збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (НМЛ).
Афіша проекту «Іларіон Свєнціцький і Національний музей: проекція в майбутнє»
Проект «Іларіон Свєнціцький і Національний музей: проекція в майбутнє» продовжує традицію ювілейних виставок на пошану першого директора музею, вірного послідовника митрополита Андрея Шептицького у справі творення всеукраїнської музейної інституції.
Експозицію виставки формують два великі розділи, які об’єднують меморіальний матеріал і експонати, що представляють І. Свєнціцького як музейника, науковця та творця зібрання новітнього українською мистецтва.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
«Це свято не тільки для працівників Національного музею, але й для всіх музейників України і установ культури. Адже вклад Іларіона Семеновича Свєнціцького напевно є неоціненним навіть на нинішній день. В тих сферах, де він працював, напевно ні один з музейників України не зробив того, що зробив він. І пам’ять про нього має зберігатися навіки, бо те, що ми маємо сьогодні ми завдячуємо і продовжуємо розвивати завдяки двом особам – засновнику Митрополиту Андрею Шептицькому, 150-ліття якого ми відзначали минулого року та Іларіону Свєнціцькому і всім працівникам, які працювали з ним і пізніше передали цю естафету до сучасних нині працюючих музейників», – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи експозицію проекту.
Експозиція, що відтворює фрагмент інтер’єру родинного будинку Свєнціцьких
Експозиція, що відтворює фрагмент інтер’єру родинного будинку Свєнціцьких
Меморіальна частина експозиції відтворює фрагмент інтер’єру родинного будинку Свєнціцьких, розташованого поруч будівель Національного музею, що на вул. М. Мохнацького (нині вул. М. Драгоманова, 42). Основу першої частини виставки становлять особисті речі та документи Іларіона Свєнціцького, портрети його і членів родини: батька Семена, дружини Анісії, доньки Віри, – а також сімейні світлини, меблі та мистецькі твори з родинного будинку.
Експозиція, що відтворює фрагмент інтер’єру родинного будинку Свєнціцьких
Затишна вітальня в помешканні Свєнціцьких чи – як її називали «велика кімната» зустрічала гостей портретами членів родини роботи відомих українських художників: Ф. Красицького. В. Сельського. М. Федюка. Я. Музики. натюрмортами та пейзажами К. Звіринського, М. Глущенка, Г. Смольського, О. Кульчицької. Крізь прочинені двері на стінах сусідньої кімнати можна було побачити твори М. Андрієнка-Нечитайла. І. Труша. М. Сосенка, О. Новаківського, І. Северина. Навпроти вхідних дверей незмінно висів портрет Ольги Мокрицької нареченої Іларіона Свєнціцького, життя якої обірвала передчасна смерть.
Експозиція, що відтворює фрагмент інтер’єру родинного будинку Свєнціцьких
Анісія Свєнціцька, донька московського антиквара Матвія Вострякова, у посагу привезла до Львова невелику збірку російських ікон, кіот-наріжник і давнє російське шитво, які доповнювали мистецький інтер’єр помешкання Свєнціцьких. Керамічні вироби фабрики Івана Левинського, твори народного мистецтва, предмети ужиткового призначення з родинної збірки повсякчас дарувала музеєві Віра Свєнціцька.
Експозиція, що відтворює фрагмент інтер’єру родинного будинку Свєнціцьких
Улюбленою справою всієї родини було фотографування. Свідчення цього – численні світлини зі сімейних альбомів, де зафіксовані різні періоди життя Іларіона Свєнціцького та його найближчого оточення.
Експозиція, що відтворює фрагмент інтер’єру родинного будинку Свєнціцьких
З особистих речей І. Свєнціцького на виставці представлено костюм, капелюх, гаманець, паличку, окуляри, а також німецьку фотокамеру початку XX ст., з якою Іларіон і Віра Свєнціцька довгі роки здійснювали музейні експедиційні мандрівки краєм.
Директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Кметь
«Іларіон Свєнціцький належав до унікального покоління людей, які були носіями справді універсального знання. Можна говорити про нього як про знавця давньої української ікони, або видатного українського палеографа, видатного візантиніста і в багатьох інших галузях, напрямках, які ми відроджуємо сьогодні, ми бачимо відбиток його творчості, його досліджень та праці», – сказав директора Наукової бібліотеки ЛНУ ім. І. Франка Василь Кметь на відкритті виставки.
Експозиція виставки проекту «Іларіон Свєнціцький і Національний музей: проекція в майбутнє»
Другий експозиційний блок широко репрезентує діяльність І. Свєнціцького як директора, організатора та дослідника збірок Національного музею у Львові, представляє його працю задля розвою українського мистецького середовища Західної України в першій половині XX ст . Сьогодні загальновідомо, що поряд із митрополитом Андреєм Шептицьким І. Свєнціцький підтримував українських митців і докладав чимало зусиль для розвитку музейної збірки українського новітнього мистецтва.
Директор Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша Василь Откович
«Такі ювілеї завжди повертають нас до тих великих імен, до тих постатей, які у певний час, у певну добу тут у Львові формували духовний простір. І до таких людей належав Іларіон Свєнціцький. Його життя було наповнено світлими, добрими, радісними і одночасно дуже драматичними сторінками. Він пережив складні ідеологічні лабіринти того часу з яких гідно виходив, заклав потужний фундамент нашого музеєзнавства, мистецтвознавства і саме тому ми так шануємо його пам’ять, його ім’я. І сьогодні кажемо, що Свєнціцький – це не історія, а перспектива нашого поступу в ділянці мистецтвознавства, музеєзнавства і приклад для вчених самопожертви для науки та мистецтва та рідного народу і національної культури», – прокоментував відкриття експозиції директор Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша Василь Откович.
Експозиція виставки проекту «Іларіон Свєнціцький і Національний музей: проекція в майбутнє»
Вагому роль у творенні національного культурного середовища Галичини в першій половині XX ст. відіграла співпраця Іларіона Свенціцького з українськими митцями представниками так званої паризької групи: В. Перебийносом, О Архипенком, О. Грищенком. М. Глущенком. М. Андрієнком-Нечитайлом, В. Хмелюком та ін. У стінах Національного музею ці художники репрезентували свої роботи па збірних виставках АНУМ (1931-1939). на «Виставці образів паризької групи українських мистців» (1933), на «Ретроспективній виставі українського мистецтва за останніх XXX літ» (1935). У цей період стараннями директора НМЛ фондова збірка збагатилася творами українських «парижан». Па жаль, більшість робіт було вилучено до спецфонду та знищено «через націоналістичне спрямування» (1952).
Експозиція виставки проекту «Іларіон Свєнціцький і Національний музей: проекція в майбутнє»
Основу цього виставкового розділу становлять твори українських митців паризької групи. Ці мистецькі роботи надійшли до НМЛ за ініціативи І. Свенціцького та завдяки його зусиллям. Експозиція містить також твори художників, котрі на різних етапах своєї творчої діяльності були пов’язані з Національним музеєм у Львові. Представлені світлини, фрагменти листування та вибрані цитати з листів розкривають сторінки співпраці митів із музеєм, ілюструють шлях їхніх творів до музейних збірок і є цінним матеріалом для вивчення малознаних епізодів взаємин І. Свенціцького та видатних особистостей в історії української художньої культури першої половини XX століття.
Між вулицями Підвальною та Винниченка є місце, де полюбляють відпочивати львів’яни – сквер «На валах». За час свого існування, а це фактично 200 років, ця зелена оаза ніколи не переставала користуватися популярністю у мешканців та гостей міста. А з часом навіть стала однією із візитівок Львова. Тож пропонуємо вам 10 цікавих фактів з історії Губернаторських валів у Львові.
Губернаторські вали. Літографія А.Лянге, 1823 рік
1. Сквер «На валах» простягнувся від вулиці Максима Кривоноса до Валової. Його довжина складає близько 40 м., а загальна площа 1,9 га. Земляний вал був взятий на облік як пам’ятка історії у 1972 році (охоронний № 112), а з 1984 році – це пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення .
Губернаторські вали. Гуаш Ф.Герстенберга , бл. 1830 р.
2. Колись, у середні віки, тут був найбільш важливий відрізок оборонних укріплень Львова. Вздовж Підвальної лінією йшов зовнішній мур, а за ним рів, наповнений водою. За ровом знаходився вал, частково природний, а частково штучний. На валі були чотири великі башти. Перша, королівська, стояла при вул.Винниченка й Валової. Друга була навпроти головного входу до колишнього намісництва. Третя, порохова башта, побудована 1554-1556 рр. Четверта башта була на валах напроти будинку пожежної охорони і творила осередок т.зв. великого белюарду, цілої системи земляних укріплень.
За валом йшов другий рів, наповнений водою. Перед кам’яницею Наукового Товариства ім.Шевченка (вул.Винниченка, 26) був невеликий ставок.
Літографія Карла Ауера “Губернаторські вали” (1837-1838)
3. Губернаторські вали вважаються другим за віком парком нашого міста. Закладений він у 1816р. на місці розритих оборонних насипів. Під час ліквідації оборонних укріплень рів засипали грунтом з верхньої частини валу. Так, наприкінці 18 ст. утворилася нова вулиця На Валі, тепер Підвальна.У 1821 р. губерніальний радник Райценгайм піддав проект уладження променади на запустілих валах; тоді впорядковано ці місця, засаджено італійські тополі, каштани й інші дерева, заведено стежки з лавками. Через великий болотяний яр, розташований тут в той час, перекинули підвісний міст. По периметру сквер був обрамований пірамідальними тополями та стриженим чагарником. На честь засновника названо променаду Райценгаймівкою. Цей столітній парк знищила значно буря близько 1900 р.
Губернаторські Вали у Львові на початку ХХ століття
4. Коли згодом в побудований недалеко урядовий будинок поселився новий австрійський губернатор Галичини – Гауер, радник змушений був поступитися йому і в назві «променади», а парк отримав нову назву – “Губернаторські Вали”. Оскільки алеї та стежки парку обростали густими кущами, він ставав тінистим, звідси з’явилась ще одна назва — Темні Вали.
Губернаторські вали. План К. Бауера, 1863 р.
5. Губернаторські вали пройшли своє будівництво та відродження у новій просторово-композиційній трансформації Кароля Бауера — променади 1863 р., сліди якої ще збереглися у формі каштанової алеї. А на місці «великого белюарду» до 1890-х рр. був літній театр
6. У 1894 р. повз резиденцію повинна була проходити трамвайна колія, однак задля спокою намісника, трамвай огинав бульвар та їхав вулицею Підвальною.
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
Сквер «На валах», 2016 рік
7. У 1940-х під сквером було викопане бомбосховище, а після Другої світової війни на алеях північної частини бульвару (від Порохової вежі до вулиці М.Кривоноса) була виставлена трофейна німецька військова техніка. Тому за цією частиною скверу ще до сьогодні зберігається локальна неофіційна назва «Трофейка».
Порохова вежа, 2016 рік
8. Посеред парку стоїть Порохова вежа. Ця підковоподібна будівля була збудована в середині XVI ст. навпроти старого готичного костелу домініканців. Сама назва говорить про те, що вежа була не тільки частиною оборонних укріплень, а й служила як склад пороху. У мирний час вежа використовувалась як зерносховище і звідси походить інша назва – гранаріум (від латинського слова «гранум» – зерно). Власне, так вона називалась у міських актах. За австрійських часів башта належала до військового скарбу і використовувалася як склад мундирів. Вже з кінця 50-их років минулого сторіччя у стінах вежі знаходиться будинок архітектора.
Німецька гімназія на вулиці Підвальній. Фото бл. 1890-го року
Будинок зведено у 1809 році, а після реорганізаційних робіт за участю архітектора Христофора Рессіга з 1850 року у цьому приміщенні міститься заснована у 1818 р. друга вища міська гімназія з німецькою мовою викладання при Домініканському монастирі Львова.
Факт зафіксовано у Книзі рекордів України – цей будинок – одна з найстаріших шкільних будівель в нашій країні, де досі ведеться навчання.
Пам’ятник В’ячеславу Чорноволу, 2016 рік
10. У 2002 році у парку встановлено бронзовий пам’ятник видатному діячеві українського національно-визвольного руху, голові Львівської обласної ради першого скликання В’ячеславу Чорноволу (автори: скульптор Іван Самотос та архітектор Василь Каменщик). А у 2008 році у парку встановлено найбільший державний прапор у Львівській області.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів, Видання товариства “Просвіта”, 1932;
Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми і кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015;
Дідик В.В., Максим’юк Т.М. Об’єкти оборонної архітектури в контексті реконструкції міста. [dprmu_2014_26_18.pdf];
Сьогодні прізвище Каменобродський мало що говорить людям, проте у свій час, батько і син – Альфред і Адольф стали одними з найвідоміших львівських архітекторів і митців. Люди з непересічною біографією та долею, вони, не будучи уродженцями Львова стали для міста рідними. Пропонуємо вам поглянути на їх незвичні життя та долю, зокрема на творчий спадок Альфреда Каменобродського.
Альфред Каменобродський
Альфред народився у 1844 р. і був сином службовця магістрату міста Тарнув Адольфа Каменобродського і Олександри Домбровської. 19 літній Альфред долучився до польського повстання 1863 року, і в одній з перших битв був сильно поранений. Після поразки повстання, він вирушає до Кракова, де навчається рисунку в Леона Дембовського, та ймовірно відвідує Краківську школу образотворчого мистецтва, після чого вирушає до Парижа, щоб продовжити вдосконалювати свої вміння. Розуміючи необхідність здобути певний практичний фах, він вступає до Віденської політехніки, де вивчає архітектуру у 1870—1874 рр.
Повстанці 1863 року
Віденьский технічний університет де навчався Альфред
Після закінчення навчання він вирушає до Львова. Від 1877 він стає членом Політехнічного товариства міста. У 1879 році входив до правління товариства і надалі активно бере участь в його діяльності. У 1902 році, він брав участь в організації ювілейної виставки Політехнічного товариства. З 1910 року він експонував проекти і акварелі на виставці польських архітекторів у Львові, а з 1920 року мав у Львові власну виставку проектів, архітектурних макетів і акварелей.
Проект будинку № 1 на сучасній вулиці Крушельницької у Львові. Збудований 1885 року.
Розглянемо детальніше його архітектурну діяльність. Так, у березні 1875 року одержав концесію на будівництво. Він був членом Товариства уповноважених будівничих, а в 1897—1905 рр., з огляду на його високий авторитет, навіть очолює це товариство. У творчому плані до кінця XIX ст. він створював більшість своїх проектів у різних напрямах історизму, а пізніше — у модернізованих формах історичних стилів. У 1892 році він стає членом Комітету будівельної виставки у Львові, на тій же виставці виступив із кількома проектами. У 1894 році він отримав на Загальній виставці Краєвій золоту медаль за архітектурні роботи. Поглянемо на деякі з них.
Шпиталь і притулок під опікою Св. Вінсента де Поля
Будинок № 1а на вулиці Театинській (нині вул. М. Кривоноса) — колишній шпиталь і притулок під опікою Святого Вінсента де Поля, збудований 1880 року.
Вілла Каменобродського
Власна вілла Каменобродського на вул. Технічній, 2, збудована у 1880—1881 роках.
Будинок “Сокола”
Будинок польського «Сокола», збудований у 1884—1887 роках на вул. Зіморовича, 8 (нині вул. Дудаєва) у співавторстві із архітектором Владиславом Галицьким.
Вілла “Палатин”
Вілла “Палатин”
1892—1894 роки — реконструкція в неороманському стилі вілли, що отримала назву «Палатин» на вулиці Глібова.
Трамвайне депо
1893—1894 роки — трамвайне депо і електростанція на стику вулиць Гвардійської і Сахарова. Розбудоване у 1920-х роках сином архітектора — Адольфом Каменобродським.
Єврейський притулок
Єврейський притулок для сиріт (нині школа № 33) збудований 1894 року на вулиці Янівській, 34 (нині Шевченка).
Вілла Брикчинського
Вілла Брикчинського на вулиці Набеляка, 1 (нині Котляревського) у 1892—1893 роках.
Цікавою була і його суспільно-політична діяльність. Альфред належав до Стрілецького товариства і тричі був «Курковим королем». Окрім цього, він стає членом журі конкурсів на проект розширення дому «Сокола» на нинішній вулиці Дудаєва у Львові у 1904 році та проектів будівлі Акціонерного кооперативного банку у Львові 1909 року, проектів будівлі казино у Львові у 1910 році, дому Ремісничої палати у Львові. Помер Альфред у листопаді 1922 року у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст. – Львів, 2008. – 720 с.
Бірюльов Ю. О. Каменобродські // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2010. — Т. 3. — С. 49—51.
Львів часто називають Містом Храмів. Численні церкви й монастирі стали не тільки окрасою міської архітектури, не лишень увіковіченням побожності нашого люду, але й свідками драматичних подій минулого, символами незламності віри в людських серцях, перемоги над тоталітарними системами, духовної віднови після десятиліть гонінь.
Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці при монастирі св. Климентія. Сучасний вигляд – http://cssr.lviv.ua/about/monasteries/
До таких львівських храмів, безперечно, належать і монастир св. Климентія з церквою Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці розташовані неподалік центру міста за адресою: вулиця Івана Франка, 56.
Ділянка з будинком на вулиці Зибликевича (тодішня назва вул. Франка), 30 тривалий час перебувала у власності однієї з найстаріших культурно-освітніх установ Галичини – Народного Дому. 1881 р. її передано в оренду сестрам-василіянкам. Протягом 1882 – 1884 рр. тут збудовано у неороманському стилі монастир із церквою Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці – ймовірно, за проектом архітектора Сильвестра Гавришкевича (1833 – 1911). Пізніше храм оздоблено коштом галицького митрополита Сильвестра Сембратовича (1836 – 1898). У 1893 р. в церкві встановлено копію ікони Матері Божої Неустанної Помочі, що одразу збільшило наплив вірних.
На початку ХХ ст. будівля на Зибликевича вже являла собою єдиний блок, що вписувався у лінійну забудову вулиці. Прилегла до монастиря ділянка обіймала площу між сучасними вулицями Франка та Кирила і Мефодія. У вересні 1911 р. внаслідок конфлікту із москвофільським проводом Народного Дому, сестер-василіянок виселили з монастиря. Наступного року митрополит Андрей Шептицький (1865 – 1944) придбав для них нове приміщення на вулиці Длуґоша, 95 (нині – Кирила і Мефодія, 17).
Відомо, що у першій третині ХХ ст. адміністраторами храму Непорочного Зачаття були отці Теодозій Лежогубський (1869 – 1919) та Йосиф Застирець (1873 – 1943). Внаслідок воєнного лихоліття, соціально-політичних потрясінь й спричиненого ними загального зубожіння населення, у перші повоєнні десятиліття церква й монастир виявилися занедбаними. Проте 18 травня 1937 р. будинок на Зибликевича викупив митрополит Андрей з наміром передати його Згромадженню отців-редемптористів.
Монастир св. Климентія. Сучасний вигляд – http://cssr.lviv.ua/about/monasteries/
Чин Найсвятішого Ізбавителя (лат. Congregatio Sanctissimi Redemptoris, C.Ss.R) або Згромадження редемптористів – монаший орден заснований 9 листопада 1732 р. Вчителем Церкви св. Альфонсом Марією де Ліґуорі (1696 – 1787) неподалік Амальфі (Італія) для проповідницьких місій і духовного служіння серед найбідніших верств населення. Від кінця ХVІІІ ст. поступово розповсюдився іншими країнами Європи та Америки. На початку ХХ ст. окремі ченці-редемптористи виявили бажання служити у візантійському обряді задля задоволення духовних потреб галицьких українців. 21 серпня 1913 р. до Галичини, на запрошення владики Андрея, прибула перша група редемптористів – бельгійців за національністю у складі 8 осіб (6 отців і 2 братів). Спершу їх поселили у монастирі в Уневі (50 км. від Львова), давши час на вивчення мови та обряду місцевої людності. Після Першої світової війни, у 1919 р. митрополит Андрей Шептицький придбав для редемптористів землю й приміщення у Збоїськах (Збоїщах) на північній околиці Львова, а в 1923-му до цього додалася посілість у Голоску Великому.
Митрополит Андрей Шептицький із редемптористами. Ліворуч від митрополита – о. Йосиф Схрейверс – http://cssr.lviv.ua/about/history/
Українська гілка Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) у короткому часі поширилася цілою Галичиною, зросла кількісно й здобула прихильність українців завдяки активній місіонерській праці. Першим настоятелем редемптористів в Україні був фламандець о. Йосиф Схрейверс (1876 – 1945). Завдяки його невтомній пастирській праці збільшилося число покликань серед українців: першими українськими редемптористами, виявилися отці Миколай Чарнецький (1884 – 1959), Степан (1889 – 1984) і Роман Бахталовські (1897 – 1985), Михайло Лемішка (1900 – 1987), Володимир Породко (1898 – 1962), Григорій Шишкович (1892 – 1981), Володимир Стернюк (1907 – 1997), Йосиф (1885 – 1974) та Іван Бала (1894 – 1970), Дмитро Гаврилюк (1896 – 1950), Володимир Маланчук (1904 – 1990), Микола Коп’яківський (1894 – 1968) та ін. 1936 р. східна редемптористична віце-провінція отримала назву Львівської. Два роки по тому Львівська віце-провінція налічувала 6 домів, 38 священиків, 18 студентів, 26 братів, 12 новиків.
Церква Непорочного Зачаття і монастир св. Климентія. Світлина початку ХХ ст. – http://cssr.lviv.ua/about/monasteries/
13 листопада 1938 р. відбулося урочисте посвячення новопридбаного монастиря св. Климентія митрополитом Шептицьким у присутності Апостольського візитатора для католиків східного обряду Волині, Полісся та Підляшшя владики Миколая Чарнецького і генерального консультора о. Йосифа Схрейверса. Сюди невдовзі перенесли осідок уряду Львівської віце-провінції. Першим настоятелем провінційного дому на Зибликевича став бельгієць о. Йосиф де Вохт (1881 – 1956).
Єпископ Миколай Чарнецький (в центрі) – https://picasaweb.google.com/116226675049743659000/YWkUKG#5561209916901747954
З монастирем св. Климентія пов’язано чимало постатей, знакових, як для історії української редемптористів, так і Греко-Католицької Церкви в цілому. Від 1939 до свого арешту у 1945-мк в монастирі перебував владика Миколай Чарнецький, майбутній новомученик і очільник підпільної УГКЦ, беатифікований Папою Римським св. Іваном Павлом ІІ під час відвідин України. З 1941 по 1946 р. тут же служив як секретар та дорадник віце-протоігумена де Вохта о. Володимир Стернюк, згодом єпископ й місцеблюститель митрополичого престолу УГКЦ (1972 – 1991), котрому судилося виводити Церкву з підпілля. Серед редемптористів, що проживали у монастирі на вулиці Франка, назвемо також блаженних священномучеників Івана Зятика (1899 – 1952) та Зенона Ковалика (1903 – 1941), отців Богдана Репетила (1913 – 1967), Степана Захарківа (1922 – 2003), Івана Леб’яка (1918 – 1974), Івана Нагірного (1914 – 1941), Семена Гнатишина (1912 – 1950), Євгена Пелеха (1920 – 1996), братів Панкратія Костюка (1915 – 1980), Пантелеймона Линдюка (1906 – 1983), Іринея Манька (1920 – 1992), Василя Стеця (1908 – 2008) і т. д.
Отці та брати редемптористи. Сидять у передньому ряду зліва направо: о. Йосиф де Вохт, владика Миколай Чарнецький, о. Богдан Репетило – https://picasaweb.google.com/116226675049743659000/qWFXOL#5561206559618839634
Важкі часи для братії монастиря, Згромадження, і для цілої Церкви настали з приходом сталінських “визволителів”. Вже восени 1939-го перший поверх дому на Зибликевича зайняв полк радянської міліції. Справжня біда прийшла в ніч з 20 на 21 грудня 1940 р., коли карателі з НКВД заарештували безстрашного душпастира й ревного місіонера о. Зенона Ковалика. Влітку 1941-го, під час втечі більшовиків в ході німецького наступу, священика разом із тисячами невинних людей було по-звірячому закатовано в одній з львівських тюрем.
Єпископ Василь Ладика, ЧСВВ (сидить ліворуч) із редемптористами: на переді о. Володимир Стернюк, ззаду ліворуч блаженний Зенон Ковалик – https://picasaweb.google.com/116226675049743659000/qWFXOL#5561209563010679586
Правдива Голгота редемптористів в Україні почалася з приходом “других совітів”. У ніч з 11 на 12 квітня 1945 р. у монастирські ворота на Зибликевича знов постукали люди в уніформі НКВД: цього разу прийшли за єпископом-святцем Миколаєм Чарнецьким. За свідченнями очевидців, обшук у владики тривав понад 3 години. Попри терор (моральний і фізичний), обіцянки та залякування, ніхто з редемптористів не зрадив віри, не визнав ухвал львівського псевдо-собору та не підписав православія. Це їм дорого коштувало: станом на 1950 р. із 44 українських редемптористів 20 перебували в ув’язненні й на засланні.
Блаженний Зенон Ковалик (другий зліва) під час місії, 1938 р. – https://picasaweb.google.com/116226675049743659000/IPlqwB#5560955224764702626
20 березня 1946 р. монастир св. Климентія закрили, 11 ченців на чолі з протоігуменом о. Йосифом де Вохтом, котрі проживали у ньому, переселені до монастиря св. Альфонса на Голоско. Там вони перебували до 17 жовтня 1948 р., коли й цю обитель окупаційна влада ліквідувала, а отця де Вохта депортувала з країни як бельгійського підданого.
Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в радянські часи – http://cssr.lviv.ua/about/monasteries/
Від весни 1946 й до 1959 р. монастирський комплекс на Франка був власністю львівського обкому: деякий час у приміщеннях діяла партійна школа, в яку спромігся влаштуватися (швейцаром і двірником)… підпільний брат-редемпторист Іларіон Стащишин (1923 – 1994). Упродовж 1959 – 1992 рр. тут знаходилася турбаза “Львівська”: церкву перетворено на кафе, а в колишньому провінційному домі діяли готель і бухгалтерія.
Брат Іларіон Стащишин – http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=1780
Тим часом переслідування не зламали редемптористів, Згромадження активно діяло у підпіллі. З 1950 по 1990 р. обов’язки протоігумена виконував о. Филимон Курчаба (1913 – 1995), піднесений до єпископської гідності 23 лютого 1985 р. Як свідчить статистика, упродовж 1961 – 1989 рр. до чину вступили (й залишилися там) понад 40 людей. На момент легалізації УГКЦ налічувалося більше 60 редемптористів – у тому числі, троє єпископів.
Отець Михайло Залізняк – http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=697
Крах комуністичної системи й вихід Церкви з підпілля поставили на порядку денному питання повернення конфіскованих радянською владою культових об’єктів і майна. Вже влітку 1992-го провінційна рада Львівської провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя (львівська віце-провінція підвищена до провінції в грудні 1989 р.) звернулася із відповідним листом до Львівської міськради. Однак, очільники міста не поспішали задовольняти це прохання. Наступного року біля зачинених дверей храму розпочалися богослужіння, котрі провадив о. Михайло Залізняк (1919 – 1997), один з найактивніших душпастирів підпілля та періоду легалізації. Завдяки наполегливості отця, справа потроху зрушила з місця: у серпні 1993 р. монастир повернули редемптористам. Ще у червні відповідальним за ремонт у провінційному домі призначили о. Михайла Якимця (1941 – 2015).
Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці – http://ukrmap.biz
Монастир і церква: вигляд з внутрішнього дворика – http://www.dlab.com.ua/arch/155
Потроху налагоджувалося монастирське й парафіяльне життя (остаточно питання з парафією на Франка вирішено юридично у грудні 1996-го). Першими настоятелями відновленого монастиря були отці Михайло Винницький (1926 – 1996) і згадуваний Михайло Залізняк. Після смерті о. Залізняка в липні 1997 р. обов’язки настоятелів виконували протоігумени Львівської провінції: отці Михайло Волошин (20 липня 1997 – 25 лютого 2005), Василь Іванів (25 лютого 2005 – 1 січня 2011), Ігор Колісник (1 січня 2011 – 1 січня 2015). Від 1 січня 2015 р. протоігуменом є о. Андрій Рак.
Внаслідок стрімкого зростання парафії упродовж 1990 – 2000-х рр., невеличкій церкві Непорочного Зачаття ставало чимраз важче вмістити усіх вірних. Через те наприкінці 2000-х храм добудовано (зі сторони подвір’я), здійснено капітальний ремонт, оновлено зовнішній вигляд монастирського комплексу. 25 вересня 2011 р. освячено збудовану на монастирському подвір’ї каплицю Матері Божої Неустанної Помочі, призначену для спільноти “Матері в молитві”, що діє при храмі.
Вхід до храму Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці – http://nash.lviv.ua/viewtopic.php?f=25&t=404
Каплиця Матері Божої Неустанної Помочі (світлина автора)
На сьогоднішній день Згромадження редемптористів залишається в числі найактивніших чернечих спільнот УГКЦ, а його осередки – зокрема, монастир св. Климентія у Львові – продовжують нести у маси світло Христової науки, служити ближнім й опікуватись тими, хто цього потребує.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
