Сьогодні ми розпочинаємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та виставкової роботи”, що проходила 17-18 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

І першою, зрештою як і під час конференції, буде доповідь завідувача Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (м. Київ) Світлани Панькової. Тема доповіді “Дім Грушевських на Паньківській, 9: джерела до відтворення меморіального простору “:

9 листопада 2016-го виповнилося 10 років відкриття експозиції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Шлях до цього «Музейного Олімпу» долали майже 15 років, адже рішення про створення Музею було прийнято 3 лютого 1992-го. На цьому шляху ми прислухалися до різних думок із приводу концепції музейної експозиції. «Музей може бути різним, лише треба його придумати» – чули від музейних художників. «Що первісне: колекція чи концепція?» – чули запитання від досвідчених науковців-експозиціонерів. «Як, у Вас є меморіальне люстро, і Ви маєте сумніви щодо можливостей створення меморіального музею?» – чули звернення до колег від американських практиків, які створюють  «музей під ключ». Згадували й давню дискусію: «Музейна експозиція – це наука? Музейна експозиція – це мистецтво?»

Чули, згадували, розмірковували й виробляли власну концепцію. А ще досліджували експозиційний досвід інших меморіальних музеїв й зауважили щонайменше два підходи збереження або відтворення меморіального простору. Перший – «все, як було», другий – синтез меморіальних і типологічних речей. Перший ми не могли взяти в основу нашої концепції, адже Дім Грушевських не за своєю волею залишили майже всі його власники і вже ніколи не повернулися. Розпорошилися й побутові речі, меблі, книгозбірні, світлини. На 1992 рік Дім Грушевських на Паньківській, 9 – наш єдиний і головний експонат – ми набули у вигляді великої комуналки на 28 родин. Цей новий статус Дім отримав 1938 року: після арешту рідних Михайла Грушевського – доньки Катерини та брата Олександра –  його, за образним висловлюванням дружини Марії, почали заселяти «чужими людьми».

Перш, ніж прийняти чи відхилити другий підхід, ми почали досліджувати історію Дому, збирати та вивчати колекцію меморіальних речей, які пощастило виявити у рідних, колишніх мешканців Паньківської, 9, приватних збірках. Засівши в архівах, виявили сотні джерел, які проливають світло на побут родини Грушевських у набутому 1908 року будинку та долі меморіальних речей. І так, зібравши та вивчивши все, що вціліло (цей паралельний процес продовжується й понині), почали вибудовувати драматургію та сценографію меморіальної експозиції. Зрозуміли, що та, нехай невелика колекція меморіальних речей, яка щороку примножувалася, повинна стати основою експозиції.

На допомогу одночасно прийшло кілька «підказок». Першою були слова Шевченка, які так любив повторювати у своїй публіцистиці Грушевський: «…у нас нема зерна неправди за собою». А далі відбулося найголовніше: ми навчилися прислухатися до голосу пам’яті нашого Дому, який весь час повторював: «Не використовуйте чужих речей, бо свої не повернуться!». Прислухавшись до цих слів, ми пішли своїм самобутнім шляхом: в меморіальній квартирі не повинно бути жодної речі, яка не належала Грушевським! Проаналізувавши колекцію, зрозуміли – ось ключ до концепції меморіальної експозиції, наш ключ! Тепло меморіальних речей, і лише воно, може відродити неповторну атмосферу Дому! Будь-які «чужі» речі зруйнують ауру меморіального простору. Ми не боялися, що інтер’єри, як писала дружина Михайла Сергійовича, не будуть «битком набиті». Прийнявши цю концепцію, стало зрозуміло, що кожна з трьох меморіальних кімнат матиме свою концепцію, отже – власне обличчя. Так ми виробили свій підхід, не новий по суті, але новий по формі.

А далі розпочалася робота по відтворенню меморіальної квартири Михайла Грушевського, який з дружиною і донькою після 5-річних еміграційних поневірянь на початку березня 1924 р. повернувся на Паньківську, 9 й отримав прихисток у сестри Ганни на третьому поверсі флігеля, який родинно придбали 1908 р. на кошти, залишені у спадок батьком [8, с. 30–45]. Спочатку зайняли вітальню й кімнату, перегороджену навпіл ще за первісним планом, де було облаштовано робочі місця для батька й доньки.

Багатолітній приятель Михайла Грушевського, колега по Львівському університету й Науковому товариству імені Шевченка Кирило Студинський, який у другій половині 1920-х рр. завітав на Паньківську, 9, був вражений помешканням академіка ВУАН Михайла Грушевського. Своїми почуттями він поділився з читачами «Діла»: «Помешкання, яке займає [Михайло Сергійович] у власнім домі, маленьке і скромне, зложене з одної більшої [кімнати], що служить за їдальню, гостинну і спальню, та з двох маленьких робітень, академіка і доньки, де годі розкластися з книжками» [9, с. 19]. Проте сам Михайло Грушевський, переживши чимало втрат – залишена 1914 р. львівська вілла, куди вже ніколи не повернувся, знищені криворівнянський «хутірець» та київський «фамільний дім» – дивився іншими очима на життєві цінності, заспокоюючи рідних словами: «Треба жити, як можна!» [2].

Вітальня… Її інтер’єр у непрості роки після пережитого Україною голоду 1921–1923 рр. облаштували достатньо скромно з тих меблів, якими «поділилися» брат і сестра. Тут родина збиралися за великім обіднім столом на улюблену каву. Її аромат повертає нас у ті часи з їх тихими розмовами. Ось дивляться на нас зі старих світлин три покоління великої родини, головою, надією і опорою якої був Михайло Сергійович. Ось акварелі друга родини, Василя Кричевського, якими він щедро обдаровував усіх Грушевських [7, с. 44–51]. На жаль, ми не маємо жодного інтер’єрного знімка цього помешкання, тому меморіальний простір відтворено за традиціями 1920-х років з використанням виключно меблів та побутових речей Грушевських. Яким же було здивуванням, коли в одній із книг, яка вже після відкриття музею зайняла місце на етажерці в вітальні, ми виявили опис нашої уявної реконструкції.

На початку першої дії драми Генріха Ібсена «Нора або хатка ляльки», яку 1908 р. на прохання подруги Марії Заньковецької переклала Марія Грушевська, читаємо: «Кімната обставлена з смаком і мило, але не дорого. Одні двері в глибині направо виходять до сіней; другі в глибині наліво до кабінету Гельмера. Межи сими двома дверима стоїть фортепіян. Посередині лівої стіни двері, а трохи дальше наперед вікно. Коло вікна круглий стіл, коло нього фотель і маленька софа. В стіні направо двері. В тій самій стіні близше наперед піч, коло неї кілька фотелів і один межи ними до гойдання. Межи піччю і боковими дверми маленький столик. На стінах гравюри. Етажерка з порцеляною і дрібними артистичними предметами. Маленька шафка з книжками в гарних оправах. Килим» [1, с. 9]. Це збіг, але чи випадковий? Хто бачив нашу вітальню, той погодиться, як вона подібна до Ібсенової.

Емоційною домінантою меморіальної експозиції стала «Кімната Катерини». Її простір було розширено після того, як Михайло Сергійович перебрався наприкінці 1929 р. в окремий робочий кабінет. А перед тим від березня 1924 р. цю кімнату, перегороджену навпіл, ділили Батько і Донька, Учитель і Учениця. Академік Всеукраїнської академії наук, історик зі світовим ім’ям називав свій кабінетик «цюпою»: «Я все-таки маю осібну цюпу для занять, хоч прохідну, без печі і таку мініятюрну, що нема й де книжок розкласти, але все-таки осібну» [4, с. 227].

Перед нами був непростий вибір: як і чим відтворювати ці два кабінети, чи відновлювати первісний перестінок? Рішення підказали два унікальні автентичні музейні предмети: фотопортрет Михайла Грушевського, подарований йому учнями й співробітниками в день 60-літнього ювілею (1926), та живописний портрет Катерини Грушевської пензля Івана Труша (1903). Утвердило це рішення важливе джерело – лист матері, Марії Сильвестрівни, до своєї «найдорожчої і єдиної», надісланий до страшного ельгенського табору в липні 1940 р. Описуючи «битком набиту» кімнату доньки, до якої після її арешту в липні 1938 р. з домашньої робітні батька перенесли всі речі й бібліотеку, а також «переселили» з другого поверху дружину Олександра Грушевського, заарештованого в серпні 1938 р., мати писала: «Над шкафами висит портрет. На шкафу стоят фотографии и тот букет (сухой, конечно уже) из мальв, которые Ты мне подарила за несколько дней до этого 10.VІІ…» [5, с. 206].

Так народилася концепція цього меморіального простору, в основу якої покладені «музейні діалоги».

Перший діалог тримається на двох згаданих вище портретах. Вони дивляться один одному в очі й промовляють через збережені листи. Один з них – привітання батька з Днем народження своєї улюблениці у 1926 р.: «Найдорожча наша Кулюнечка, моя солодка потішечка! Сьогодні день твоїх уродин, правда? Я не поздоровив тебе наперед, але сьогодні святкую з усею природою. Поставив на честь твою букет з білих піоній, що цвіли коло веранди. Слухаю дзвони на дзвіницях, тішуся пташкам і сонцю і кажу їм, що сьогодні уродини Кулюнці. Найдорожченько, я часто думаю сі дні, як я собі крутив голову в Бадені, і потім приїхавши до Київа – як тобі улекшить твою наукову путь і забезпечити можливе становище, і як ти зробила зайвими і непотрібними всі мої клопоти і замисли, так прегарно себе заявивши в сих двох роках» [5, с. 197]. Дійсно, не маючи жодної офіційної освіти, Катерина стала «зіркою першої величини» наукової історичної школи Грушевського. Початкову й гімназійну освіту отримала під орудою матері, прекрасного педагога й перекладача, науковий інструментарій успадкувала від батька. Її лебединою піснею стало видання «Українських народних дум» – неперевершеного до цього часу корпусу українського історичного епосу. Її найщирішим пошанівком батькові став підготовлений до друку та виданий нею останній, 10-й, том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського (1937) – спільна праця, кульмінація наукового життя кожного з них.

Другий діалог – це діалог з матір’ю. Роль домінанти цього діалогу випала мальвам, про які в листі від 4 липня 1940 р. згадує Марія Сильвестрівна. Впевнені, що ті мальви, образ яких представлено в експозиції, стояли не лише 2 роки – від дня арешту Катерини 10 липня 1938 р. до дня написання цього листа. Вони стояли всі 10 років – до дня смерті матері у 1948-му. Цей жахливий період був наповнений єдиним бажанням Марії Сильвестрівни – дочекатися повернення Катерини, засудженої за єдиний гріх – «бути Грушевською». Вона чекала її й тоді, коли Катерини вже не було серед живих: за даними російських архівів, вона загинула в таборах у 1943-му. І в уяві згорьованої матері завжди зринав залишений на львівській віллі портрет малесенької Кулюні, який вона подумки переносила сюди, на Паньківську. Щоб втішитися. Ця уява Марії Сильвестрівни й реальний портрет її донечки – найвищий акорд експозиційного задуму меморіального простору «Кімнати Катерини».

Кабінет. Восени 1929 р. сестра Ганна поступилася ще однією кімнатою, яка стала кабінетом Михайла Сергійовича. Про це ми дізналися з листа Ф.Савченка, учня М.Грушевського, до К.Студинського середини жовтня 1929 р.: «На Паньківській іде ремонт. Нарешті М.С. отримає ще одну кімнату» [3].

Досі пам’ятається день далекого 1994 р., коли в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського вперше взяли до рук негативи на склі, на яких побачили кожен куточок домашньої робітні історика [6]. Це була унікальна знахідка! Маємо дякувати невідомому фотографу, хоча найвірогідніше ним був Сергій Шамрай, небіж і учень Михайла Сергійовича, що зафіксував для нас кабінет видатного вченого. Він і справді нам допоміг, залишалося лише скористатися світлинами й реконструювати «рідними» предметами робітню історика більш як через 70 років. У практиці меморіальних музеїв – це унікальна реконструкція! І кожного року після відкриття експозиції до кабінету повертаються й повертаються меморіальні речі, займаючи свої і лише свої місця.

«Feci quod potui, faciant meliora potentes» («Я зробив все, що міг, хто може, нехай зробить краще»), – так звучить латинський крилатий вислів. І перша, і друга частина його сьогодні відноситься до всіх науковців Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. І автори наукової концепції музейної експозиції, і ті, хто прийшов пізніше, готові вдосконалювати унікальний меморіальний простір Дому Грушевських. Не забуваючи: «У нас нема зерна непаравіди за собою!».

Світлана ПАНЬКОВА
завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (м. Київ)

Джерела та література:

1. Ібсен Генріх. Нора або хатка ляльки. Драма в 3-х актах / Переклала Марія Грушевська. – К., 1908. – 96 c.
2. Лист Михайла Грушевського до Марії Грушевської від 27 червня 1927 р. // Центральний державний історичний архів України і м. Києві, ф. 1235, оп. 1, спр. 940, арк. 11–13.
3. Лист Федора Савченка до Кирила Студинського від 16 жовтня 1929 р. // Центральний державний історичний архів України у м. Львові, ф. 362, оп. 1, спр. 378, арк. 220 зв.
4. Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто. – Т. 2 / Упор. Р.Майборода, В.Наулко, Г.Бурлака, І.Гирич. – 411 с.
5. Матяш І. Катерина Грушевська: життєпис, бібліографія, архіви. – К., 1997. – 224 с.
6. Негативи на склі. Михайло Грушевський у домашньому кабінеті в будинку на Паньківській, 9. Кінець 1929 р. Київ // Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського.Р НБУВ. − Ф. Х. − Од. зб. 30701-а.
7. Панькова С. Василь Кричевський та Михайло Грушевський // Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – № 6 (Червень). – С. 44–51.
8. Панькова С.М. Садиба Грушевських на Паньківській – «Український П’ємонт» в центрі Києва // Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 10. – С. 30–45.
9. Студинський К. З побуту на Радянській Україні. На маргінесі правописної конференції. – Львів, 1927.