В четвер, 30 березня 2017 року, о 16.00 в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) відбудеться відкриття виставки Юрія Лесюка під назвою “Малярство”.
В експозиції буде представлено понад півсотні декоративних композицій, наповнених гумором та гротеском. У жанрових сценах з життя Прикарпаття автор декларує власне прочитання народної поезії, музики та ноші, водночас і ностальгію за звичаями та побутом краю, в якому народився та зростав.
Художник Юрій Лесюк
Юрій Лесюк – лауреат обласної премії ім. І. Труша (в номінації – образотворче мистецтво), Заслужений художник України, завідувач відділу живопису Львівського коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Твори художника експонувались на 12 персональних виставках у музеях Києва, Львова, Івано-Франківська, Коломиї, а також у м. Ріджайна, Саскатуна й Торонто (Канада), Нью-Йорк (США). Брав участь у понад 90 групових всеукраїнських, регіональних і міжнародних виставках, зокрема в Польщі та США.
Постер виставки Юрія Лесюка під назвою „Малярство”
Експонуватиметься виставка в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) з 30 березня до 3 травня 2017 року. Оглянути експозицію можна з 10.00 до 18.00. Вихідні дні – понеділок, вівторок.
Трактувати творчість, як бойові мистецтва чи фрідайвінг разом із відомим письменником Любком Дерешем мали нагоду всі, хто вирішив розбавити свій недільний день, 26 березня 2017 року, цікавими діалогами в рамках проекту „Розмови про літературу і життя“ в Львівській обласній бібліотеці для юнацтва.
Сімнадцять років, із усіма можливими підйомами та спадами, творить свої літературні шедеври Любко Дереш. Під час “Розмови про літературу і життя” він поділився не лише тим, коли до нього приходить муза — зранку і до обіду, допоки в животі не “говорить картопля”, без особливої „пози лотоса“ та насичення вранішньою сонячною енергією. А й розказав про те, що навіть у нього бувають сумніви, що перша слава швидше налякала, аніж окрилила і навіть мав ідею, доки ще ніхто не знав, як виглядає Любко Дереш, на інтерв’ю підсилати свого кращого друга.
“Розмови про літературу і життя” з Любком Дерешем у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва
Коли бувають хвилини сумнівів, невпевненості, він відпускає все в стан “вільного падіння”, бо давно усвідомив, що має робити те, що робить і так, як вміє.
— Для мене література схожа на фрідайвінг (пірнання із затримкою дихання). Коли набрав повітря і мусиш пірнути, а потім виринаєш, хапаєш повітря і знову пірнаєш за черговою книжкою чи серією книжок. Сам момент пірнання якраз і є тим моментом „вільного падіння“. Десь внизу маєш торкнутися дна і тоді вже знаєш, що буде нова книга, бо з’явилися якісь ідеї. Але є такий період, коли пірнаєш і не знаєш, що буде далі, чи вистачить тобі повітря, — поділився роздумами гість.
“Розмови про літературу і життя” з Любком Дерешем у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва
А загалом для молодого письменника література надзвичайно пов’язана з вірою, яка допомагає реалізовувати різні задуми, задовольняти амбіції та вмінням віддавати.
— Віра в те, що те, що робиш, має сенс, особливо, якщо робиш щось вперше, коли хочеш створити новий образ, новий напрям, новий стиль і не знаєш, чи це буде успіх, чи провал. Тому нічого іншого не залишається, ніж йти і віддавати. Я взагалі бачу, що довкола мене багато таких, які вірять в те, що треба віддавати. Наша країна поступово перетворюється на дружній материк фрідайверів, які в один момент разом пірнули і йдемо до дна, але не для того, щоб впасти, а щоб відштовхнутися до нового виринання. Тут важливо повністю розслабитися і йти своїм шляхом, розуміючи, що під товщею подій є надійна основа і, відштовхуючись від неї, стаємо іншими людьми, що ми — рушійна сила. Такий досвід робить із людини людину, з письменника — письменника. І дає впевненість покладатися на невидимий океан, який веде. Думаю, що і наша країна зараз здобуває такі важливі внутрішні якості, — наголосив Любко Дереш.
“Розмови про літературу і життя” з Любком Дерешем у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва
Для гостя зустрічі поява літератури — це маленьке метафізичне явище, де письменник є певним медіумом, співтворцем, який допомагає текстові народитися. А загалом вважає, що є письменники-каратисти, які швидкими різними рухами творять, а себе відносить до письменників-боксерів, які довго відпрацьовують той чи інший удар і б’ють влучно, завершуючи нокаутом.
Упродовж останніх років увага істориків в Україні та за її межами була, значною мірою, спрямована на дослідження історії Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. У цьому контексті значний науковий інтерес викликає життєвий шлях і суспільно-політична діяльність активного діяча Української Військової Організації, Організації Українських Націоналістів, Головного Командира та генерал-хорунжого Української Повстанської Армії Романа Шухевича.
Від часу його загибелі, 5 березня 1950 року у Білогорщі неподалік Львова, пройшло вже понад 60 років. За цей період українська та зарубіжна історіографія поповнилася значною кількістю науково-популярної, публіцистичної та краєзнавчої літератури, що висвітлює життєвий шлях Романа Шухевича. Однак у багатьох з них фігурує неправильна його дата та місце народження.
Роман Шухевич. Світлина зі студентської справи Львівської політехніки, 1926 р.
Проведений детальний аналіз праць показав, що помилка вкралася із спогадів Омеляна Семена Волосянського.
Тож коротко про нього. Народився Омелян-Семен Волосянський 2 серпня 1908 року у селі Терло в сім’ї священика. У 1912 р. здав матуру (іспит зрілості) в українській державній чоловічій гімназії у Перемишлі. В роки Першої світової війни був четарем у Легіоні Українських Січових Стрільців. У міжвоєнний період працював приватним підприємцем у Львові. Згодом виїхав за кордон. Помер у квітні 1959 р. у США.
Омелян Семен Волосянський під псевдонімом Семен Байдович 1951 р. у філадельфійській газеті “Америка” опублікував спогади про Романа Шухевича під назвою “Краковець, місце народження Т. Чупринки”. Для кращого розуміння наведемо декілька обширніших цитат з них. Омелян Волосянський писав: “З приводу геройської смерті сл[авної] п[ам’яті] Генерала Тараса Чупринки [псевдо Романа Шухевича.– А. C.] мов на фільмовій ленті відновилися у моїй уяві спомини давно минулих літ, спомини з пережитих мною юнацьких років у містечку Краківці [тепер село Яворівського р-ну Львівської обл. – А. С.], яворівського повіту, в тому містечку, де родився і провів свої дитячі роки сл[авної] п[ам’яті] Генерал. […]. Десь коло 1904 року прийшов до Краківця на судового ад’юнкта молодий суддя Осип Шухевич. Він вів при тамошньому суді карний відділ. Уже в перших часах свого урядування став він відомий з того, що в гострих, нераз може й невибагливих словах картав і сварив наших селян, які з усякими дрібними образами, чи непорозуміннями волочилися по судах (ті справи звали в судах “писківки”). Була це просто пошесть серед селян ходити по судах і шукати свого “рихту”. Боровся з тою пошестю молодий суддя і одночасно виповів він війну яві, всяким покутним писарям, які по шинках за добрі гроші виготовляли скарги нашим дядькам. І справді мав він успіх, замилування волочитися по судах зразу значно змаліло, а покутні писарі декілька разів прикладно покарані залишили свої темні справи. […] Молодий суддя зразу теж приєднався до місцевого громадського життя. Увійшов до Виділів майже всіх товариств і брав активну участь в них. Особливо багато праці віддав він місцевому аматорському гурткові. Виступав сам на сцені і під час неприявности Тадзя Купчинського режисерував нові вистави. Разом з лікарем д-ром С. Полянським та другими зорганізували вони струнну оркестру при амат[орському] гуртку, в якій суддя грав на басі, а д-р Полянський на пяні. […] Сіллю в оці молодого судді стало Товажиство Стражи Огньовей в Краківці. Огнева сторожа була добре умундурована, мала добре пожежне приладдя і носила лискучі шоломи з польським орлом на чолі. Членами сторожі майже в 100 відсотках були міщани Українці. Суддя вписався до сторожі, дав себе обрати командантом, і на наступних загальних зборах перевів зміну статуту на пожарничо-рахункове товариство “Сокіл”. Польський орел зник з шоломів, а на його місце прийшла сокільська відзнака. […] І в 1907 році, в домі цього примірного та патріотичного подружжя прийшов на світ сл[авної] п[ам’яті] Генерал, якого охрестили Роман-Тарас. Як сьогодні стоїть мені перед очима образ цієї дитини. Головка з яснорусявим кучерявим волоссям, великі допитливі очі, тоді блідоголубої краски. Завжди, як пам’ятаю я, ходив він одягнений в дитячий моряцький одяг. Була це мовчалива дитина, яка лише своїми широко розкритими очима цікаво завжди розглядала своє оточення. Мовчалива либонь тому, що виростала та виховувалася без товариства других дітей-ровесників. Діти других інтеліґентів у Краківці були значно старші віком за нього, так що малий Роман [Шухевич] перебував переважно в товаристві старших”.
Процитовані уривки зі спогадів містять щонайменше три помилки: про те, що батько Романа Шухевича Йосип приїхав до Краківця у 1904 р. (насправді у 1907 р., а 1914 р. переїхав до м. Кам’яка Струмилова – тепер м. Кам’янка-Бузька); Роман Шухевич народився у Краківці (насправді у Львові); при хрещенні йому дали друге ім’я Тарас (про це нічого не вказано в метричній книзі, яка зберігається у Львові).
Батьки Романа Шухевича Йосиф та Євгенія
З огляду на те, що українці, які перебували у діаспорі, не могли перевірити точність викладеного матеріалу О.-С. Волосянського, адже в УРСР на цю тему було накладено табу, ці факти почали мандрувати із видання у видання. Про те, що Роман Шухевич народився 17 липня 1907 р. у с. Краківці та мав друге ім’я Тарас писали зокрема ті, хто добре знали його та його родину. Це – член “Пласту”, громадський діяч і меценат Антін Івахнюк; діяч “Пласту” та ОУН, редактор, письменник Богдан Кравців; діяч “Просвіти” та викладач Академічної гімназії у Львові Степан Шах; провідний діяч “Пласту” та ОУН, поет, публіцист, науковець Володимир Янів та інші. Вище перелічені помилки вкралися також у наукову літературу та періодику. Зокрема, вони є у працях Петра Мірчука, Петра Содоля, в багатьох енциклопедіях, довідниках тощо. При цьому у багатьох авторів дата народження Романа Шухевича подається по-різному: 11 травня, 30 травня, 30 червня та 17 липня 1907 р.
Роман Шухевич, фото 1908 року
У 1997 р., перед відзначенням 90-річчя від дня народження Романа Шухевича, працівникам Державного архіву Львівської області та Центрального державного історичного архіву України у Львові вдалося віднайти у своїх сховищах декілька документів, які дозволили встановити точну дату та місце народження Романа Шухевича, а саме 30 червня 1997 р. у Львові. Дослідник Григорій Дем’ян та діяч українського визвольного руху Петро Дужий відразу почали популяризувати нову інформацію. Однак, на це болісно відреагували мешканці с. Краковець. Адже 24 серпня 1996 р. вони урочисто відкрили у своєму селі пам’ятник Роману Шухевичу (скульптор Петро Штаєр, архітектори: С. Лукашик, Л. Новосілець). У районній газеті Яворівського району Львівської області “Яворівщина” постійно з’являлися публікації, як от: “На честь 90-річчя славного земляка”, “Роман Шухевич – символ боротьби та жертовності”, “Зродився він великої години” та інші, в яких автори наголошували що Роман Шухевич народився саме у с. Краківці. Для популяризації імені легендарного командира УПА у цьому ж селі школа отримала його ім’я, тут на його честь проводилися різноманітні спортивні змагання тощо.
Успенська церква у Львові (на світлині праворуч). Світлина опублікована в ілюстрованому, популярно-просвітньому і літературному часописі “Народне Слово”. Львів, 25 вересня 1909 р.
Знаковим і переломним став 2007 рік, коли на державному рівні було вшановано пам’ять Романа Шухевича. Показовими стосовно цього стали Укази Президента України Віктора Ющенка № 420/2007 від 16 травня “Про відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича”, № 965/2007 від 12 жовтня “Про присвоєння Романові Шухевичу звання Герой України” та відкриття пам’ятної дошки на будинку у Львові, де народився Роман Шухевич.
Того ж року 28 січня у Калуші відбулася Святочна Академія присвячена 65 річниці створення УПА, 100 річчю з дня народження Романа Шухевича, дню народження Степана Бандери та річниці створення ОУН “Український націоналізм – історія і сучасність”; 10 лютого у Палаці мистецтв у Львові, за участі громадських діячів та провідних вчених – презентація проекту “2007 – рік Романа Шухевича” та програми його реалізації; 25 травня у Львівському національному університеті імені Івана Франка проведено наукову конференцію “Роман Шухевич – провідник українського визвольного руху”; 26 червня у Львівському державному університеті фізичної культури святкування 100-ліття від дня народження Головного Командира УПА Романа Шухевича; 30 листопада у Дрогобичі всеукраїнська наукова конференція “Український націоналістичний рух 1920–50-х рр. на Прикарпатті в загальноукраїнському контексті” тощо. Крім цих заходів світ побачило кілька брошур та книг про Романа Шухевича. І практично на більшості цих заходів йшлося про те, що Роман Шухевич народився-таки 30 червня 1907 р. у Львові.
Однак у буклеті, який 2007 р. профінансувала Яворівська районна рада та Яворівська районна держадміністрація про Романа Шухевича, все ж написали, між іншим, таке: “Визначний діяч національно-визвольних змагань, головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року в сім’ї громадського діяча Яворівщини, краковецького судді Осипа Шухевича та Емілії із Стоцьких. Хрещений і миропомазаний 26 липня 1907 р. у Львові в Святоуспенській церкві”. Автори-укладачі цього видання “випадково забули” написати, що Роман Шухевич народився саме у Львові.
З огляду на те, що цього року відзначаємо 110 років від народження генерала УПА Романа Шухевича, у публікації наведено чотири документи, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові (№ 1, 2, 4) та Державному архіві Львівської області (№ 3):
документ № 1 – це витяг з метричної книги Успенської церкви у Львові про народження та хрещення Романа Шухевича, датований 26 липня 1907 р.;
документ № 2 – реєстраційна картка Романа Шухевича – члена 1-го пластового полку імені П. Сагайдачного у Львові – без датування, орієнтовно 1921 р.;
документ № 3 – життєпис Романа Шухевича, поданий при вступі у Львівську політехніку, від 14 вересня 1926 р.;
документ № 4 – реєстраційна картка Романа Шухевича – члена 10-го куреня старших пластунів “Чорноморці” у Львові – без датування, орієнтовно 1929 р.
Документ № 1 написаний латинською мовою із вкрапленням української, № 2 і 4 – українською; а № 3 – польською.
Документи публікуються із збереженням їх лексичних і орфографічних особливостей. Розшифровані скорочення та відсутні слова у тексті позначені квадратними дужками. Крім перекладів українською мовою подано фотокопії оригіналів.
Отож, до джерел, панове, до джерел…
Документи № 1
Витяг з метричної книги Успенської церкви у Львові про народження та хрещення Романа Шухевича
26 липня 1907 р.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр. 6824. – Арк. 105. Мови латинська, українська. – Переклад з латинської. – Оригінал. – Рукопис. – Чорнило.
1907 р. Запис № 109.
Народжений 30 червня 1907 року.
Хрещений і миропомазаний 26 липня.
Номер будинку, де народився: вул[иця] Святого Войтіха, 2 [тепер вул. О. Довбуша – А. С.].
Повитуха: Текля Скварок, що замешкала на вул[иці] Малецького, 5 [тепер вул. Д. Григоровича – А. С.].
Хрестив і миропомазав священик Іван Стоцький, парох з Оглядова [тепер село Радехівського р-ну Львівської обл. – А. С.].
Батько – Йосип–Ярослав Шухевич, цісарсько-королівський юридичний радник, син Володимира і Герміни з дому Любович.
Мати – пані Євгенія, дочка греко-католицького священика Івана Стоцького, пароха в Оглядові, і Марії з дому Авдиковської.
Хрещені батьки: Володимир Шухевич – професор школи реальної і Марія Стоцька, жінка греко-католицького пароха в Оглядові”.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр. 6824. – Арк. 105. Мови латинська, українська. – Переклад з латинської. – Оригінал. – Рукопис. – Чорнило.
Документи № 2 Реєстраційна картка Романа Шухевича – члена 1-го пластового полку імені П. Сагайдачного у Львові
[1921 р.]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 315. – Арк. 103. Мова українська. – Оригінал. – Рукопис. – Чорнило. – Олівець.
ІІ с[отня] І ч[ета] 2 гурток
Шухевич Роман містопровідник [слово закреслене, над ним простим олівцем написано: провідник – А. С.].
ур[оджений] 30.VІ.1907 [р.] Львів мешкає: Собіщина 7 [тепер вул. Барвінських – А. С.].
Поручений
Принятий
Присягав
Іспити
Почесні
Цурковський [Ярослав]
Баран [Роман]
12.ХІ.[1]920 [р.]
12.ІІІ.1921 [р.]
І.
ІІ.
ІІІ.
17/2.[1]921 [р.]
Однострій: капелюх, сорочка, пояс, палиця.
Відзначення: 9/VІ.1921 [р.] ІІІ пл[астове] відзн[ачення];
Кари:
Опущені сходини:
Замітки: найліпший з гуртка, честолюбивий, воєвничий.
Документи № 3 Життєпис Романа Шухевича, поданий при вступі у Львівську політехніку
14 вересня 1926 р.
ДАЛО. – Ф. 27. – Оп. 5. – Спр. 18001. – Арк. 5. Мова польська. – Переклад з польської мови. – Оригінал. – Рукопис. – Чорнило.
Життєпис
Нижче підписаний народився 30 червня 1907 р. у Львові, до народних шкіл ходив у Кам’янці Струмиловій [тепер м. Кам’янка-Бузька – районний центр Львівської обл. – А.С.], а гімназійні студії від 1917 р. до 1925 р. відвідував у філії і в головній гімназії з українською мовою викладання у Львові. Екзамен зрілости здавав у головному гімназійному закладі з українською мовою навчання у Львові. Після матури протягом цілого року не відвідував жодного освітнього закладу через важке захворювання батька і скрутне матеріальне становище.
Львів, 14 вересня 1926 р.
/Роман Шухевич/
Документи № 4
Реєстраційна картка Романа Шухевича – члена 10-го куреня старших пластунів “Чорноморці” у Львові
[1929 р.]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 858. – Арк. 31–31 зв. Мова українська. – Оригінал. – Машинопис. – Рукопис. – Чорнило.
ПЛАСТОВИЙ КУРІНЬ ІМ[ЕНІ]………………..В……………………………….
Число пор[ядкове] в кур[ені] (олівцем)
Ч[исло] п[орядкове] в гуртку (олівцем)
Імя й назвище Роман Шухевич
Гурток
Пл[астове] ім’я:
Діловодство (олівцем)
Уроджений дня 30/VI.1907 [р.]
Мешкає (олівцем) Косинєрська 18 [тепер вул. І. Карпинця. – А. С.]
Принятий
Поручили
Присягав
ІСПИТИ
учасн[ик]
розв[ідник]
скоб
гетьм[анський] скоб
ВМІЛОСТИ
дн[я]
(назвиська)
Виказка
Відзнаки
Однострій (олівцем)
(число, коли провір[ено])
(олівцем)
(які має?)
(в якому стані)
не має
Відзначення: (дата й степень)
Кари: (дата й степень)
Неоправдано опущені сходини, прогульки, тощо:
[Картка завірена курінною печаткою, на якій містилася легенда: “ЧОРНОМОРЦІ” 10. КУРІНЬ У. У. С. П. У ЛЬВОВІ”. – А. С.].
Андрій СОВА історик
Викостані джерела та література:
Байдович С. [Волосянський Омелян-Семен]. Краковець, місце народження Т.Чупринки // Америка. – Филаделфія, 1951. –Чис. 12, 13, 14. – 18, 22, 23 січня.
Дем’ян Г. Український народ про генерала Романа Шухевич – Тараса Чупринку // Шлях Перемоги. – 1997. – 17 липня. – Чис. 29–30 (2255–2256). – С. 9.
Дужий П. Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин. – Львів: Галицька Видавнича спілка, 1998. – С. 48.
Роман Шухевич – пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира Української Повстанської Армії / Упорядник Андрій Сова. – Київ–Львів–Івано-Франківськ, 2007. – 168 с.
Роман Шухевич (Тарас Чупринка) Головнокомандувач УПА. 100 років з дня народження. – Яворів, 2007. – 2 с.
Сова А. Щодо питання про дату і місце народження генерала УПА Романа Шухевича // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – Рік 2013, частина 1 (9). – С. 62–71.
Указ Президента України Віктора Ющенка № 420/2007 від 16 травня “Про відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича”. Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/6146.html
Сьогодні трішки екзотики. Пропоную перевернути наш світ, закрити його десь там далеко і поринути в мандрівку іншим: який давно помер, якого вже не існує і про який ми не надто багато знаємо. Він існував в думках та головах людей ще кілька століть тому, вони жили у ньому, але нам сьогодні складно повірити, що з нього міг народитись наш – надто вже вони різні. Частинка цього іншого світу була і тут, у Львові. Тому й говоримо зараз про це. Про той інший, майже потойбічний світ, сьогодні можемо дізнатись хіба лише з давніх рукописів та стародруків. Це наша єдина перепустка на той бік. Тому до одного з таких текстів, який ховається від денного світла (або навпаки привітно чекає на читачів) у стінах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, зараз і заглянемо.
Коперник на картині Матейка. Фото з https://uk.wikipedia.org
“Колись давно Ньютон…не знав” співають “Антитіла”, а Войцех Бистшоновський їх підтримує і каже, що не знав не тільки Ньютон, але також і Коперник. Не знав тобто як влаштовано сонячну систему і помилявся у своїх висновках про те, як вона функціонує. Про це ректор Львівської єзуїтської академії 1752 – 1755 років писав у своєму трактаті “Інформація математична” (1743). Ба й дійсно! Бог створив 7 планет: Венеру, Меркурій, Марс, Юпітер, Сатурн, Місяць та Сонце. Кожна з них має власну траєкторію руху, а також центр оберту. До прикладу, Венера з Меркурієм крутяться довкола Сонця. Останнє також рухається, але довкола Землі! З Марсом справи трішки складніше – він центром обертання має або Сонце, або якийсь інший пункт поблизу Сонця. Висновок перший. Бог створив світ і центральною точкою цього світу, довкола якої рухаються інші космічні об’єкти, призначив Землю. Остання ж, на відміну від наших сучасних уявлень, не рухається.
Записи та схеми Миколая Коперника. Фото з https://uk.wikipedia.org
Не менш цікавим є питання чому і як обертаються космічні гіганти. Тут автор подає кілька версій, які в його свідомості не конче є взаємовиключними. З одного боку, всім планетам в часі створення було надано ангела, який їх рухає (такий собі ангел-охоронець для планет?). З іншого боку, може бути, що ті оберти було закладено при створенні самих світил на початку в їхню природу. Аби проілюструвати цю інформацію, автор відсилає читача до прикладу годинника, який наводиш і далі він працює сам. Висновок другий. Наш світ – це годинник.
Схематичне зображення геліоцентричної системи. Фото з https://uk.wikipedia.org
Войцех Бистшоновський (це той, що є автором книги, про яку ми зараз говоримо) був ректором Львівського колегіуму, а до того ще й видатним математиком, педагогом, богословом і філософом. На друк своєї книги він отримав “approbatio”. Тобто це, як мінімум, означало, що краківський єпископ Іоан (Ліпський) та провінціал польської провінції Товариства Ісуса Тома (Ліхтанський) не мали нічого проти появи цієї книги. У самого Бистшоновського цілі взагалі були благородні – книгу він писав для “польської молоді та всіх, кому вона буде корисною”. Отже це мав бути підручник, яким, очевидно, користувались учні колегіуму.
Герб Войцеха Бистшоновського. Фото з https://uk.wikipedia.org
Мабуть учні єзуїтського колегіуму не грали у “Що? Де? Коли?”, але якби мали таку практику, то питання можна було би брати з цього підручника. Наприклад. Автор пише приблизно таке: коли вершник їде верхи на коні, то кінь долає значно меншу відстань, аніж сам вершник. Цікаво, правда? Для “Що? Де? Коли?” у наш час питання дуже хороше. Навіть досить логічне, хоч і не завжди для нас. Логічне, бо голова подорожуючого вершника робить більше коло в повітрі у порівняні з тим, яке робить кінь. Земля не рухається, Ви пам’ятаєте. А тому так виходить. Кінь ближче до центру Землі, мінімального діаметру.
Місце знаходження колегіуму єзуїтів у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
До теми про статичну Землю автор наводить ще кілька аргументів. Якби вона таки дійсно крутилась, то в людей від цього постійно було б запаморочення голови. Це як крутитися на місці і отримувати від цього запаморочення. Аналогічно з Землею, а тому вона не може крутитись довкола своєї осі. З іншого боку, якби Земля дійсно рухалась, люди мусили б постійно відбиватись від каміння і інших речей, які від цього руху планети на них падали. Висновок третій. Земля нерухома і не крутиться довкола своєї осі.
Астрологи складають гороскоп. Фото з http://www.xovain.com
Популярністю в той час користувалась астрологія. Вона була сестрою астрономії та трішки більш попсовим варіантом своєї родички. Прогнози подій земного життя за розташуванням і фазами руху небесних тіл можна було зустріти в різних куточках світу. Трішки бавився цим навіть Юрій Дрогобич, але так, по приколу (ну і аби заробити). Для Войцеха Бистшоновського астрологія асоціюється з вигадками і фальшивістю, але критикуючи ці вірування, він їх описує. Частину з цих уявлень спробуємо відтворити. Й ключовими тут є комети. Саме за їхніми властивостями прогнозували землянам війну, смерть монархів, хвороби, неврожай і ін. Особливо часто враховували форму і колір комет. До прикладу, комета як меч або шабля – на війну. У вигляді голови – на смерть монарха. Мітла = хвороба. Але Бистшоновський це все спростовує і наводить наступні аргументи. Від часів Ісуса Христа до 1616 року нарахували 243 комети. За той самий час було лише пап 243, цезарів 132, іспанських королів 85, французьких 65, польських 37, угорських 41, шведських 71, данських 102, англійських 61. З них лише окремі померли в часі появи комет, або недалеко від того. Інші – своєю смертю. Таким чином, на думку автора, це уявлення не працює, а астрологія фальшива.
Ілюстрація до зв’язку астрології і анатомії. Фото з https://www.pinterest.com
Аби Ви не думали, що я розказую якісь казочки й аби довести, що астрологія насправді мала велику вагу в той час, наводжу наступне джерельне свідчення. Волинський шляхтич Йоахим Єрлич, який брав участь у війні Хмельницького, але проти Хмельницького, під кінець життя написав хроніку власного життя. У творі він пише, що коли війська Хмельницького з-під Львова йшли до Замостя, то там над містом вночі була комета і її всі бачили. Той самий автор пише про комету у вигляді зброї, яку бачили напередодні смерті короля Речі Посполитої Владислава IV Вази. Отже, Бистшоновський таки дійсно мав з чим воювати.
Схематичне співставлення частин тіла та астрологічних символів. Фото з http://www.wikiwand.com/en/Zodiac_Man
Ще одна цікава тема в будь-яку пору і будь-яку епоху – це сни. Войцех Бистшоновський писав, що є три причини їх появи. Сни можуть бути від Бога і приклади цьому ми часто зустрічаємо в Біблії. Також сни можуть бути від диявола. При цьому, він може діяти навіть шляхом ілюзії та обману й приходити як в вигляді почвари, так і навпаки в вигляді ангела. Але найчастіше, говорить автор, сни є природною реакцією та відбиттям того, що є в наших думках і свідомості, що ми переживаємо і накопичуємо. Як бачимо, в інтерпретації автора гармонійно поєднуються раціональний та ірраціональний фактор. Подібних прикладів в творі досить багато.
Спляча жінка. Фото з http://www.ancient.eu/image/245/
Але наступний з них буде радше ірраціональним. Бистшоновський пише про жінку в Італії, яка народила дуже волохатого хлопчика. А все тому, що вона дуже любила розглядати зображення ведмедів, які висіли у покоях. Схожим чином, у 1494 році, в Кракові, народилось дитя з вухами зайця, а 1543 року з гусячими ногами і хоботом слона. Отож, висновок (здається) четвертий. Вагітним жінкам не можна вдивлятися в образ тварин, оскільки це впливає на формування тіла дитини.
Хроніст Ян Длугош. Фото з http://photo-lviv.in.ua
На сам кінець про історію та її сприйняття. Ми постійно нарікаємо як нам важко і кажемо, що колись було краще (хоч часто і не знаємо коли це колись було), а Бистшоновський в цьому плані молодець. Він пише, що зараз світ більш досконалий, аніж раніше. Не вірите? А де зараз часи як за Йосипа в Єгипті? Де зараз голод який був в Англії, Італії і Іспанії та цілій Європі (дуже точне окреслення) 539 року, коли щурів, котів і навіть дітей власних їли. Далі він звертається до хроніста Яна Длуґоша і його оповіді про те, як пів тисячоліття тому татари перемогли і 6 мішків самих лише вух по одному з голови назбирали.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Bystrzonowski W. Informacya matematyczna. Swiat cały, Niebo y ziemię. – Lublin: Drukarnia Lubelska Societatis Iesu, 1743. – S. 24, 34, S. 56 – 57, S. 104 – 105, S. 151 – 152.
Jerlicz J. Latopisiec, albo kroniczka. – Warszawa, 1853. – T. I. – S. 71 – 72.
23 березня 2017 року в виставковому залі Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові (вулиця Драгоманова, 42) відбулась уже друга лекція Ярослав Кравченко під назвою «Львівські імпресії неовізантизму Михайла Бойчука (1910–1914)».
Ярослав Кравченко
Чудовий лектор Ярослав Кравченко розкрив роль митрополита Андрея Шептицького та першого директора НМЛ професора Іларіона Свєнціцькогоу творчій долі митця Михайла Бойчука, розглянцв питання, пов’язані з діяльністю членів групи «Renovation Bizantine» у царинах сакрально-монументального мистецтва та реставрації пам’яток. Пан Ярослав Кравченко також розповів про внесок художниці Ярослави Музики у збереженні творчої спадщини Михайла Бойчука.
Михайло Бойчук в реставраційній майстерні у Львові
Загалом Ярослав Кравченко в Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові планує прочитати 5 лекцій на тему неовізантизму Михайла Бойчука. Слідкуйте за подальшими анонсами.
Однією з найбільш цікавих сакральних пам’яток Львова є храм святих Козьми і Дем’яна, який знаходиться на сучасній вулиці Лисенка, 45. Культова споруда, свого часу належала двом провідним львівським монастирям, а сьогодні – УГКЦ, проте її історія і досі залишається своєрідною загадкою як більшості львів’ян, так і для гостей міста. Ми пропонуємо вам поглянути на незвичну історію цього «забутого» храму.
Юзеф Каетан Яновський
Храм у наші дні
Розпочинається історія каплиці Святої Родини від 1875 року. Саме тоді влада Пруссії ліквідувала монастир кармеліток босих у Познані і монахині переїхали до Австро-Угорщини, де оселились в австрійські Галичині, у Кракові. Спільнота однак не поповнювалась. Можливою причиною було те, що у самому Кракові на той час вже існували два монастирі кармеліток. 1886 року графиня Кароліна Рачинська з дому Оттінген-Валлерштайн звернулась до кармеліток із пропозицією оселити їх у Львові. У 1888 році Рачинська купила ділянку на вулиці Курковій (сучасна вулиця Лисенка), де два кам’яні будинки було переобладнано на тимчасове приміщення монастиря і при нього збудовано невелику каплицю. Незабаром Рачинська вирішила розбудувати існуючий монастир і уже у 1889 році Юзеф Каетан Яновський розробив проект перебудови, котрий наступного року був реалізований. У 1891 році храм і монастир освятили. Однак швидке зростання згромадження, призвело до того, що приміщення монастиря і храм виявились замалими. Відтак було куплено ділянку для нового монастиря при вулиці Кшижовій (сучасна вул. Чупринки). І кармелітки переселились у новий монастир, що перебував на стадії будівництва.
Проект Яновського
Саме приміщення передали ордену Францисканок родини Марії. Від 1893 року орденові належав великий будинок у Львові на вул. Солодовій, пожертвуваний Марією Чарковською Голейовською, куди було переселено згромадження. У 1897 році черниці придбали монастир на нинішній вулиці Лисенка. У 1903 році було здійснено розбудову монастиря. А у 1926 році до монастиря було навіть перенесено головне управління ордену. У квітні 1946 року останні монахині покинули монастир.
Храм у наші дні
Ю. Захаревич
Каплиця була збудована у 1889-1890 рр. за проектом Юзефа Каетана Яновського. Дуже помітним було прагнення Яновського стилістично пов’язати монастирський комплекс із вже існуючою на цих теренах будівлею Монастиря францисканок, який був спроектований Ю. Захаревичем. Фасад був декорований цеглою двох кольорів (звичайної теракотової і жовто-охристої) і розділений на три секції контрфорсами.
Храм зі сторони вул. Лисенка
Будівлі колишнього монастиря
Будівлі колишнього монастиря
Монастир примикав до храму з північної сторони. Початковий проект Яновського передбачав невеликий одноповерховий будинок монастиря, що безпосередньо примикав з півночі і заходу до храму. Притвор храму слугував водночас і входом до монастиря. Частина фасаду виходила на вулицю Лисенка. На початку ХХ століття будівля монастиря зазнавала численних перебудов і добудов, проте чітко ідентифікувати їх авторів на сьогодні важко. В архівних джерелах, за словами дослідників, збереглись дані лише про одну з перебудов, проведену 1903 року.
Храм зі сторони вул. Лисенка
Фрагмент будівлі
Святі Козьма і Дем’ян
У радянський час у монастирі було розміщено інфекційну лікарню. Лише 1998 року, у часи коли Україна стала незалежною, працівники лікарні вирішили повернути храмові сакральну функцію. Його було освячено як греко-католицьку Церкву Безсребреників Козьми і Дем’яна. Розташований поза більшістю популярних серед львів’ян туристичних маршрутів, храм і сьогодні на жаль залишається фактично невідомим і його «забуття», яке межує з незнанням, як це буває в таких випадках, часто межує з тим, що звикли не помічати усе те цікаве що нас оточує. Тому варто деколи відкинути щоденні турботи і поглянути на те, що довкола нас.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.
Вул. Лисенка, 45 – каплиця св. Косми і Дам’яна (кол. каплиця Святої Родини) (http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=1574)
Відкрити Другу світову війну, як фундамент, на якому сформувалося ціле покоління митців, зокрема в літературному полі, була нагода 24 березня 2017 року в Львівській обласній бібліотеці для юнацтва. Лекцію “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї” прочитав громадський діяч, екс-депутат, працівник СБУ Юрій Михальчишин.
Гість зустрічі зробив глибокий аналіз літературного спадку напряму „лейтенантська проза“, який з’явився у роки Другої світової війни та ще більше розгорнувся в повоєнний період. Це перша лекція на тематику „невтраченого покоління“ в рамках якої Юрій Михальчишин охопив творців художньо-публіцистичних творів Америки, Німеччини та Радянського Союзу, акцентуючи зокрема на творах українських письменників.
Лекція Юрія Михальчишина “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї”. Фото zik.ua
— Друга світова війна кардинально різнилася від Першої не лише масштабом, кількістю жертв, верховодством ідеології, а й тим, що тоді вже не було різниці між фронтом і тилом. Якщо герої Ремарка і Хемінгуея (описували Першу світову війну) повертаються у відпустку додому, їх там зустрічають рідні та друзі, то Друга світова війна цілковито зруйнувала поняття дому: міста розбомблені чи евакуйовані, народи — депортовані. Вона була абсолютно позбавлена благородства. Попередня війна мала поняття лицарства, військової доблесті, честі, а Друга світова — це мільйони голодних військовополонених за колючим дротом, килимові бомбардування, це місто Гамбург, в якому плавився асфальт, це Дрезден із страшними жертвами, і фінал — беззмістовне варварське бомбардування Хіросіми і Нагасакі, — проаналізував Юрій Михальчишин. — Та ця війна була горнилом, у якому народилася когорта письменників, які стали для своїх літератур „невтраченим поколінням“, бо розказали про неї правду.
„Лейтенантську прозу“ творили ті, хто пішли на війну зі заводських цехів, з-за шкільних парт чи після університетів. Тобто пройшли її в молодших військових званнях, тож бачили війну саме такою, як була насправді і зафіксували її максимально щиро.
Лекція Юрія Михальчишина “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї”. Фото zik.ua
Юрій Михальчишин проаналізував ряд найцікавіших книг авторів, які мали сміливість написати про Другу світову війну правду, часто незручну і жахливу, тож, щоб читати ці твори, треба мати „залізні нерви та трохи цинізму“. Окремі твори американських авторів екранізовані в Голлівуді і досі вважаються найкращими зразками творчості, які відображають правдиві події „без прикрас“. Це, зокрема, роман Джеймса Джонса „Тонка червона лінія“ і однойменна стрічка, яка зібрала когорту знакових голлівудських зірок. Досі його вважають найкращим фільмом про війну. Цим романом Джеймс Джонс проклав нову тематику в американській повоєнній літературі.
На відміну від американців, які творили в демократичній державі, не знаючи, що таке цензура, „невтрачене покоління“ радянських письменників продемонструвало варту подиву силу волі, бо пройшовши пекельні події на східному фронті, мусили вистояти ще одну війну за те, щоб розповісти цю правду.
Лекція Юрія Михальчишина “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї”. Фото zik.ua
— Про фронтову біографію Олеся Гончара чомусь мало згадують, хоча саме війна була центральною у його формуванні. Він пішов воювати в 1941 році в складі студентського батальйону. Не требу бути великим експертом чи істориком, щоб розуміти, що такі батальйони гинули, як коробка сірників. Адже були озброєні лише легкими гвинтівками, кількома гранатами і пляшками бензину. І після короткого курсу молодого бійця їх кидали в горнило бойових дій під танки. Олесь Гончар був мінометником, у 1942 році потрапив у полон, звідки втік та повернувся до свого підрозділу. А після війни опублікував свою повість „Людина і зброя“ — перший твір на радянській території, де сказано про війну чесно: страшний відступ, відсутність бойової техніки, ідіотські рішення командирів, величезні жертви та тисячі військових, які просто здавалася в полон, — розповів Юрій Михальчишин.
Вагомою в цій тематиці є також епопея киянина Віктор Некрасова „В окопах Сталінграда“.
— Він написав ту правду про війну, яку покоління моїх батьків дізналося лише в 1990 році. Це була табуйована тема — про відступи, дезертирство, паніку. Це чудовий посібник про те, як треба чи не треба воювати. Варто наголосити й на тому, що коли з’явилася ця книга, ще не було культу перемоги в Другій світовій війні, не було парадів. Все почалося лише в 1960-х роках, у часи Брежнєва. Саме тоді, через свій твір Некрасов опинився в рядах дисидентів і йому дивом вдалося виїхати до Франції, рятуючи життя, — додав лектор.
Лекція Юрія Михальчишина “Невтрачене покоління: письменники на війні та після неї”. Фото zik.ua
Цікавими не лише в художньому плані, а й фактологічному є твори відомого нашого письменника та режисера Олександра Довженка „Україна в огні“ і „Військовий щоденник“ — антирадянський, антисталінський, із описами так званого звільнення України в 1943 році, багатотисячних жертв при форсуванні Дніпра, штурму Києва, примусової мобілізації цивільного населення, яких кидали беззбройних під німецькі танки.
Чимало цікавого розповів гість і про німецьких авторів, які маловідомі в нас. Саме німецькі письменники опинилися в найдраматичнішій ситуації, бо програли війну. Та їхні напрацювання є не менш цікавими і корисними для відкриття війни з погляду нападника.
„Список Михальчишина“:
Друга світова. Американський рахунок. Лейтенантська проза.
Джеймс Джонс „Звідси й у вічність“ (1951), „Тонка червона лінія“ (1962)
Норман Майлер „Голі та мертві“ (1948)
Леон Юріс „Бойовий клич“ (1953)
Роберт Лекі „Каска замість подушки“ (1957)
Уільям Манчестер „Прощавай, пітьма“ (1980)
Герман Воук „Заколот на „Кейні“ (1951)
Едвард Біч „Йти тихо, йти глибоко“ (1955)
Курт Воннегут „Бійня номер 5“ (1969)
Джозеф Хеллер „Виверт-22“ („Пастка на дурнів“) (1961)
Ірвін Шоу „Молоді леви“ (1949)
Джеймс Гулд Коззенс „Почесна варта“ (1948).
Друга світова. Радянський рахунок. Лейтенантська проза
Віктор Астаф’єв „Прокляті та вбиті“
Віктор Некрасов „В окопах Сталінграду“
Олесь Гончар „Людина і зброя“
Володимир Богомолов „У серпні сорок четвертого“
Василь Биков „Третя ракета“, „Одна ніч“
Юрій Бондарєв «„Батальйони просять вогню“
Данило Гранін „Блокадна книга“, „Наш комбат“
Борис Васильєв „А зорі тут тихі“
Валентин Пікуль „Хлопчики з бантиками“
Олександр Довженко „Україна в огні“
Анатолій Дімаров „Чорний ворон“, „Біль і гнів“
Василь Гроссман „Життя і доля“
Друга світова. Німецький рахунок. Лейтенантська проза.
Біобібліографічний покажчик, підготований з нагоди 90-річчя Героя України Бориса Григоровича Возницького
Книга вийшла друком у 2016 р., упорядник та автор покажчика – Оксана Максименко, редактор – Наталя Філевич. Під час підготовки видання були використані матеріали з бібліотеки та архіву Львівської національної галереї мистецтв ім.Бориса Возницького, особистого архіву Лариси Разінкової-Возницької, та інших установ.
Упорядник видання Оксана Максименко
«Я працювала з Борисом Григоровичем 30 років і це найменше, що я могла зробити, як вдячність за ці роки співпраці з ним. Це була дуже добра життєва та музейна школа. Ідея видання виникла давно, ще за життя Бориса Григоровича, але робота постійно відкладалася. І от, до 90-річчя від дня народження Бориса Григоровича покажчик таки вийшов друком. Окрім традиційних розділів він містить і спогади Лариси Разінкової про батька, а також хроніка життя та діяльності Бориса Возницького, яку написала Наталка Філевич» – розповіла упорядник покажчика Оксана Максименко.
Лариса Разінкова та Оксана Максименко
Наразі надруковано лише 50 екземплярів покажчика, які, в основному, розійдуться по бібліотеках та музеях.
Під час презентації видання присутні мали змогу побачити відео-презентацію виставки, присвяченої Борису Возницькому, що експонувалася у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б.Возницького восени 2016 р.
У даній статті пропонуємо дізнатися історію виникнення вулиці Валової, а також те, наскільки змінився її вигляд від початків існування до сьогодні.
Наприкінці XVIII століття, у 1777 році за наказом тодішньої австрійської влади у Львові почали активно розбирати міські укріплення. У 1787 р. було оголошено про розпродаж південної частини колишнього міського муру, а також прилеглих до нього ділянок. На їхньому місці було утворено вулицю Нову (нині – вул. Братів Рогатинців). Через років двадцять паралельно до вулиці Нової прокладено вулицю Валову. Цікавим є те, що від моменту утворення і до наших днів вулиця не змінювала назви. Починається вона від пл. Адама Міцкевича та простягається до вулиці Підвальної.
Вулиця Валова. Фото Мар’яни Іванишин
На тому місці, де зараз знаходиться будинок, в якому міститься UniCreditBank, до кінця 1990-их років стояв будинок, південний бік якого мав адресу Валова, 1. В ньому діяв Кінотеатр ім. Івана Франка. Даний заклад неодноразово змінював я к і свою назву, так і власників. Кінотеатр мав такі назви : ‘‘Ванда’’ (1908 – 09 рр.), ‘‘Байка’’ (1909 – 12 рр.), ‘‘Геліос’’(1912 – 17 рр.), ‘‘Фатаморгана’’ (1917 – 31 рр.), ‘‘Міраж’’ (1931 – 39 рр.), ‘‘Кінотеатр хроніки’’ (1939 – 40 рр.), ‘‘Централь’’ (1942 – 44 рр.), ‘‘Кінотеатр ім. І. Франка’’ (1944 – 1990 – ті роки).
Стосовно роботи Кінотеатру, варто додати, що станом на 1944 р. в середньому відбувалось 2 кіносеанси на день. В приміщенні було 293 місця для глядачів. В даному Кінотеатрі показували старі, а також і недавні кінофільми, які вже відбули свій термін у кінопрокаті. У 1987 р. у будинку сталась пожежа і наприкінці 1990 – х років його демонтували.
Вигляд з площі Міцкевича на колишній Кінотеатр. Поштівка XX ст.
Варто зауважити, що вихід з кінотеатру виводив на вулицю Кравецьку, яка до 1871 р. мала назву Валова бічна. Ця невеличка вуличка практично зникла після будівництва приміщення банку, адже тепер там розташовані банківські гаражі.
Колишня вулиця Кравецька. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок № 2 на вулиці Валовій збудований на початку ХІХ ст. у стилі історизму. Протягом свого існування зазнав декількох реконструкцій. В даному приміщенні до 1990 – х років було розташоване машинно-обчислювальне бюро Обласного управління торгівлі. На першому поверсі протягом всього часу існування містилися магазини. Зараз тут крамниці брендового одягу ‘‘Levi’s’’, ‘‘Arber’’ та інші, а також управління державної реєстрації Львівської міської ради, офіси та житлові приміщення.
Вигляд з пл.Галицької. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №3 має свою цікаву історію. В середині XIX ст. тут мав свою майстерню відомий кравець Томаш Кульчицький. В 1840-1849 роках він видавав власним коштом ‘‘Денник мод паризьких’’. Часопис був присвячений моді та літературі. На його сторінках друкувались також повісті, драматичні твори та поезії. Через деякий час, через борги, Кульчицький разом із своєю майстернею, змушений був переїхати у біднішу частину міста. Таким чином відомий кравець залишив по собі назву вулички, яка існувала донедавна.
‘‘Денник мод паризьких’’, чч. 4-6, лютий-березень 1847 року
Будинок №4 називали кам’яницею Бауровича. Збудований в ХІХ ст. в стилі історизму. У 1878-1884 рр. тут існувало Політехнічне товариство, а згодом тут була розташована народна школа. Тепер на першому поверсі знаходяться магазини.
Вигляд з пл.Галицької. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №5 розташований на розі вул.Валової та вул.Галицької. Збудований на початку ХІХ ст. на місці трьох будинків. За польських часів тут була гуртівня польського купецтва, ресторан Фростіґа, перукарня Сіпчинської, пізніше тут були магазин та кафе, а тепер тут ‘‘KREDENS CAFE’’.
Будинок №5 розташований на розі вул.Валової та вул.Галицької. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №7 датується 1910 р. Збудований на місці двох менших житлових кам’яниць за проектом архітекторів Альфреда Захарієвича і Юзефа Сосновського у стилі модерну. Зигмунт Корчинський виконав 8 барельєфів. Замовником виступав відомий львівський лікар-окуліст Теодор Балабан. Тепер тут міститься Ощадбанк, а за польських часів була Міська ощадна каса та інші установи. Варто зауважити, що над кам’яницею височіє кругла вежа, завершена куполом, на шпилі якого колись крутився флюгер у вигляді півня. Через це будинок називали ‘‘Під Когутом’’.
Вулиця Валова, 7. Фото Мар’яни Іванишин
Кам’яниця №9 збудована у 1911 р. за проектом архітекторів Альфреда Захарієвича та Юзефа Сосновського у стилі модерн для банку ‘‘Львівського’’.
Колишній банк Львівський на вулиці Валовій 9.
Фасад оздоблений барельєфами Зигмунта Курчинського, які символізують Мистецтво, Промисловість, Ремесло та Економіку. Зараз тут міститься Ощадбанк та житлові приміщення.
Будинок №9. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №11 споруджено у 1910 р. за проектом архітектора Артура Шлеєна для Сабіни Фрідлер. Його фасад прикрашають фігури середньовічних лицарів, які тримають щити з гербовими елементами земель Західної та Східної Галичини. Автором згаданих скульптур є Тадеуш Блотніцький.
Колись тут був розташований автомобільний салон, а за радянських часів спочатку існувала перукарня, потім комісійний магазин та ательє. Зараз ту розташований салон мобільного зв’язку ‘‘Київстар’’ та Idea Bank.
Вулиця Валова. Кам’яниці №7,9,11
Будинок №13 збудований в 1911 – 12 рр. за проектом архітекторів В. Дердацького та В.Мінкевича на замовлення Адольфа Левіна. Фасад прикрашають роботи З.Курчинського. Спочатку використовувався як прибутковий будинок. Тепер тут розташований магазин ‘‘Мисливець’’.
Декоративний елемент фасаду будинку по вулиці Валовій, 13. Фото Мар’яни Іванишин
Кам’яниця по вул. Валовій, 14 (друга адреса – пл. Галицька, 6 ) споруджена в модерному стилі у 1888 р. за проектом Вінцентія Кузневича для москвофільського Товариства ім. М. Качковського. Згодом тут працював Центральний комітет організації ‘‘Сельроб’’ та редакція її газети. У міжвоєнний період тут існувала адвокатська контора Мар’яна Глушкевича, а зараз тут міститься відділення Укрпошти.
Вулиця Валова, 14. Фото Мар’яни Іванишин
Під номером 15 розташований будинок, спроектований у 2002 р. архітектором О.Базюком. На цьому місці стояла кам’яниця, виконана у стилі австрійського класицизму, що датувалась 1788-1789 рр. і наприкінці 1990 – х завалилась, її розібрали. Варто зазначити, що будівництво нової споруди викликало чимало конфліктів, адже вигляд будівлі руйнує архітектурне середовище навколишніх вулиць. Зараз тут розташовані банківські установи та інші заклади.
Будинок №16 споруджений у 1840 – х роках. Тут розміщувалось австрійське військо, а перед Першою світовою війною перебувало командування 11 піхотної дивізії. Тепер міститься Львівська мануфактура кави.
У житловому будинку №17 від 50-х років минулого століття містився комісійний магазин.
Фрамент фасаду. Фото Мар’яни Іванишин
Під №18 міститься приміщення колишнього Бернардинського монастиря. Тут до 1939 р. була гімназія з польською мовою викладання, від радянських часів містилося Музично-педагогічне училище ім.Ф.Колеси, а тепер тут розташований факультет культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка. Під номером 18а існує Музей ідей, заснований в 1992 р. Олесем Дзиндрою.
Вулиця Валова, 18. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №19 збудований у 1894 р. за проектом А.Голомба у стилі історизму. Є характерним прикладом львівської житлової архітектури кінця ХІХ ст. На першому поверсі розташована кав’ярня та Букет вина.
У будинку №20 зараз розташоване Управління охорони пам’яток історії, а до 1970-х років ще були житлові приміщення.
Вигляд на вулицю Валову з площі Галицької. Поштівка, 1916 р. Видавництво Штука, Краків.
Будинок №21 на початку XX ст. належав єврейському політикові Адольфові Штанду. Тепер тут житлові приміщення та магазин.
У будинку № 23 за польських часів була фабрика кузовів ‘‘Титан’’, зараз – салон одягу та взуття Мілана та помешкання львів’ян. Тут мешкав і у 1946 році помер вчений-дерматолог Роман Лещинський.
Вулиця Валова. Фото Мар’яни Іванишин
Під №25 за польських часів був магазин канцелярського приладдя Крістофа, зараз тут магазин одягу і ‘‘Ресторація на Валовій’’ (відкрита у 2006 році) і житлові приміщення. Збудований у стилі пізнього класицизму в 1843 році.
У будинку №27 за часів Польщі був обмінний кантор Руді, а в 2005 р. тут відкрили магазин церковних тканин. Також в кам’яниці розташовані житлові помешкання.
Будинок №29. Фото Мар’яни Іванишин
Житловий будинок №29 збудований 1848 року у стилі пізнього класицизму. Перебудований за проектом В. Підгородецького у 1906 р. Окрім того, у першій половині XX ст. проведені окремі реконструкції. За польських часів містився торгівельний дім паперової і графічної промисловості Гольцеля.
Пілястри з капітелями іонічного ордеру на фасаді будинку №31. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок № 31 (інша адреса — Підвальна 3) – колишній будинок Шпрехерів, збудований у 1910-1912 рр. за проектом архітектора Карела Боубліка у стилі історизму. У 1919-1939 рр. тут містилась редакція єврейської газети. Влітку 1941 року тут діяла організація ‘‘Жіноча служба Україні’’, яка допомагала колишнім полоненим, бездомним дітям, а також безробітним жінкам. Тепер у будинку міститься офіс видавництва ‘‘Каменяр’’ та державні і громадські організації.
МАР’ЯНА ІВАНИШИН
Джерела :
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Мельник І., Масик Р. Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова. – Львів ‘‘Апріорі’’, 2012. – 308 с.;
У вівторок, 28 березня 2017 року, о 17 годині в актовій залі Музею етнографії та народного промислу (Львів, проспект Свободи, 15) у чарівних руках Владислави Набутовської оживатимуть надзвичайні сторінки скрипкової музики від Баха до Корільяно…
Владислава Набутовська
Випускниця Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка класу професора Володимира Заранського, учасниця міжнародних та всеукраїнських конкурсів, фестивалів та майстер-класів Владислава Набутовська подарує Вам віртуозний букет шедеврів скрипкової музики:
1. Й.С.Бах. Партита № 2
2. Г. Венявський. Каприс op. 10 saltarella (5)
3. Н. Паганіні. Каприс № 23.
4. Н. Мільштейн. Паганініана.
5. Дж. Корільяно. Каприси «Червона скрипка»
Афіша концерту “Violino… Solo… Virtuoso…”
Вступне слово – творчий керівник концерту Володимир Заранський.
Автори проекту «Музичні Салони в Музеї» – Михайло Крижанівський та Андрій Клімашевський! Вхід вільний.
18 березня 2017 року Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка оголосив конкурс на заміщення вакантної посади музейного кота. В оголошенні йшлося про те, що пропозиція серйозна і досить термінова. До майбутніх претендентів на посаду було висунуто декілька обов’язкових вимог, принциповою з яких був рудий окрас хутра, адже саме такий кіт був у Івана Франка.
«В світовій музейній практиці є дуже позитивний досвід коли коти опікуються музеями. Наприклад, ми знаємо, що шість котів працюють в Британському музеї. Кіт – це добрий дух музею, істота, яка приваблює відвідувачів і яка перетворює музей на дім. Окрім того, Музей Франка – це передусім Дім Франка, а в домі Франка було багато тварин і сам Франко дуже любив котів, про що є багато спогадів сучасників, зокрема його доньки. Тож, враховуючи все, я думаю, що кіт стане членом нашої музейної родини» – поділився директор Музею Івана Франка Богдан Тихолоз.
Працівники Музею Івана Франка обирають музейного кота серед претендентів
Працівники Музею Івана Франка обирають музейного кота серед претендентів
На оголошення про вакансію відгукнулося дуже багато людей, надійшло понад два десятки пропозицій з усієї України. Тож уже 22 березня у Музеї Івана Франка було обрано нового рудого чотирилапого працівника. Працівники музею зупинилися на львівському кандидаті, шестимісячній тваринці з ветеринарної клініки на вул. Ряшівській.
Раніше котик називався Арчі, проте музейники дали йому нове ім’я − Мурлика, як у «Лисі Микиті» Івана Франка. Перед поїздкою до нового дому котика оглянув ветеринар Олександр Демчук та запевнив, що ніяких патологій в тваринки не виявили, почувається він добре, лише трішки наляканий надмірною цікавістю до нього. А до музею котика привезла волонтерка Оксана Харишин, котра колись знайшла його на вулиці.
Поки що Мурлику поселили у кімнаті, де працюють наукові співробітники. Але згодом кіт буде жити там, де мешкали тваринки за життя Івана Франка – у меморіальному будинку по вулиці Понінського, 4 (сучасна І.Франка, 152). Тут для нього облаштують всі необхідні умови – особисте ліжечко, туалет, корм, також, як відповідальний працівник музею, Мурлика матиме санітарно-гігієнічний паспорт.
А наразі завдяки зоомагазину «Акваріумний світ» та п. Людмилі Калабусі, котика обдарували дуже щедрими дарами – тримісячним запасом різноманітного корму, власною хатинкою, мисочкою та повідком. Працівники музею мають надію, що тваринка буде почуватися затишно разом з ними. Його не збираються постійно тримати в замкнутому приміщенні, але будуть пильнувати, аби не втік.
Після переїзду Мурлика одразу зрозумів своє завдання та місце в будинку і примостився на поличці поряд з фотографією господаря дому – Івана Франка.
Для старшокласників і працівників 23 березня 2017 року у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва влаштували цікаву зустріч із двома відомими науковцями та письменниками — Андрієм Содоморою і Богданом Дячишином. Організувала та модерувала захід заступник директора бібліотеки Людмила Пуляєва.
В рамках зустрічі Богдан Дячишин презентував свою нову книгу — „Крихти живого часу Андрія Содомори“. Гості заходу ділилися своїми думками щодо вічних проблем та вічних цінностей.
Богдан Дячишин та Андрій Содомора
Богдан Дячишин та Андрій Содомора
Присутні отримали чимало цінних порад від науковців. Передовсім те, що дітей і дорослих перш за все необхідно навчити любити і думати. Адже знань, як, зрештою, і любові, забагато не буває.
На зустрічі з Андрієм Содоморою і Богданом Дячишином
На зустрічі з Андрієм Содоморою і Богданом Дячишином
Цікавими та глибокими були роздуми про час. Автор книжки наголосив, що недаремно назвав свою працю „Крихти живого часу Андрія Содомори“, бо він черпає натхнення з усього, що його оточує, все сприймає через призму поетичного бачення, визбируючи життя по крихтах.
Богдан Дячишин
Андрій Содомора
— Назва мені сподобалася, бо крихти — це і є той час у якому живемо. Крихти живого часу творять людину. Час — це ми, — наголосив Андрій Содомора. — Античні мудреці казали: жити — це мислити, все інше — існування… Наше життя складається із моментів. Тому важливо розвивати внутрішнє бачення, уяву, щоб дивитися і дивуватися. Ми маємо Божу іскру всередині себе. Жодна індустрія розваг нам цього не дасть.
У міжвоєнний період нафтові підприємства Борислава перейшли до рук французького й американського капіталу. На початку 1930-х рр. із 15 млн зол. всіх вкладених капіталів на французький припадало 50, а на американський – 14 %. У 1937 р. питома вага французького капіталу зросла до 54 %, американського – до 26 %. Почалася певна реконструкція промислів, але незабаром обсяг бурових робіт і видобуток нафти стали швидко падати.
На території Дрогобицької та Станиславівської гірничих округ видобуток зменшився у 1929 р. до 595 тис. т, а в Бориславській – до 247 тис. т. занепадала й нафтопереробна промисловість. У зв’язку зі зниженням видобутку більшість нафтопереробних підприємств Галичини закрилася: у 1938 р. їх залишилося 22, з яких працювало лише 17. Найбільші Дрогобицькі заводи «Польмін» і «Галіція», працюючи приблизно на половину потужності, переробили у 1938 р., відповідно 97 тис. та 56 тис. т нафти. Потужність Львівського заводу, Дрогобицьких «Нафта» та «Дрос», заводу в Уст риках Долішніх становила 30–47 тис. т переробки на рік, але з них наприкінці 1930-х рр. працювали лише перших двоє.
Борислав-Тустановичі. Нафтові вишки. Поштівка 1930 року.
У 1925 р. На Битківському родовищі видобуто понад 42 тис. т нафти. До 1927 р. там було вже 99 свердловин, з яких видобували 29670 т/рік.
На Космацькому родовищі до 1929 р. пробурено 15 свердловин, вісім з яких були продуктивними. За період з 1899 до 1928 рр. там видобуто 23,5 тис. т нафти. 1929 р. на Гуцульщині функціонувало 38 копалень нафти і газу; найбільше – у Биткові (15) та Пасічній (13), чотири копальні було у Слободі Рунгурській, три – у Космачі та по одній – у Надвірній, Печеніжині та Пнів’ї.
У 1927 р. у Галичині все ще видобувалася значна кількість нафти та природного газу. Зокрема, було видобуто понад 716 тис. т нафти та 453,6 млн м3 природного газу. Лідером залишалося Бориславсько-Тустановицьке родовище, яке давало 80 % (525–600 тис. т) вуглеводів Галичини. Проте, вже намітився крен в бік Битківсько-Пасічнянського родовища (40 тис. т), яке нарощувало свої потужності, модернізуючи виробництво і впроваджуючи завдяки іноземним інвестиціям новітні технології. У гірничому окрузі Ясло видобувалося понад 70 тис. т нафти.
Борислав, нафтові вишки. Фото 1930 року.
Вартим уваги є й те, що значно зросло і видобування природного (попутного) газу, видобування якого зросло у Галичині до майже 0,5 млрд м3. Водночас, занепадало видобування озокериту у дзвенячі та Старуні і лише Борислав мав попередній рівень продукції, яка складала 72 % від усієї Галичини. У цей період були відсутніми дані по розробці асфальту та озокериту з інших місцевостей Галичини.
Тільки в кінці 1920 р. починається нормальна робота в Бориславсько-Тустановицькому басейні та інших місцевостях, а період інфляції, пов’язаний з різким падінням галицького бренду, змінився розвитку виробництва і інвестиційному клімату. В той період зросла кількість пробурених свердловин, почала розширюватися і рости нафтопереробка: розширено рафінерію компанії «Fanto» в Устеріках; приступлено до модернізації рафінерії компанії «Br Nobel» в Лібуші. Державна фабрика мінеральних масел у Дрогобичі зробила значний стрибок у розвиток техніки перегонки нафти, обладнання для виробництва парафіну, для відновлення котельні та машинного залу і повільно перетворилася на підприємство, здатне виготовляти усі можливі на той час марки нафтопродуктів.
Борислав-Мражниця, нафтові вишки. Поштівка 1929 року.
Впродовж 1919–1928 рр., тобто у період відбудови зруйнованого під час війни господарства у Галичині загалом видобуто понад 7,5 мнл т нафти.
Важливим продуктом видобувної галузі, який водночас став інтенсивно запроваджуватися у інші галузі промисловості був природний газ, родовища якого досліджувалися паралельно до нафтових. Активізація досліджень та інтенсифікація нафто газовидобування при активній інвестиційній політиці сприяли розвитку галузі загалом. Важливу роль відігравала сформована у 1928 р. компанія «Піонер» з капіталом в 15 млн злотих для розвідувального буріння. Геологічний інститут працював над нафтогазорозвідкою, удосконалював геологічні карти. Це були перші серйозні і систематичні дослідження, що розпочалися ще до Першої світової війни австрійським урядом, проте в менших об’ємах.
За часів «другої» Польщі у нафтовидобуванні Галичини було досягнуто значного прогресу в технічному плані, почалося пробне буріння новими системами та впроваджено комбіновані пенсильвансько-канадські системи глибокого буріння. Задяки цьому 1500–1600-метрові свердловини бурили 2–3 роки, в той час, коли на такі глибини раніше затрачали удвічі більше. Внаслідок запровадження нових технологій і механізмів було досягнуто значної економії. У виробництві стали використовувати еклектричні та газові двигуни замість малоефективних парових.
Борислав, нафтова вишка з двома паровими підйомниками. Поштівка 1936 року.
У міжвоєнний період виник жвавий інтерес нафтових газів та їх використання у промисловості і побуті. Польський сейм наприкінці 1920-х рр. прийняв відповідну ухвалу щодо виділення великого кредиту на будівництво газопроводів у Західній Галичині довжиною 63 км, яким здійснювалася подача газу безпосередньо зі свердловин до оточуючих заводів і окремих населених пунктів (як паливо для житлових споруд). Подібний газопровід довжиною близько 40 км, що з’єднав Дашаву (дебіт газу – 900 тис. м3/добу) з Дрогобичем, побудувала компанія «Газолін». З газу шляхом його конденсації отримували газолін, якого все більше потребувало автомобільне господарство (у 1920 р. виготовлено 593 т газоліну, у 1928 р. – 31855 т).
Після Першої світової війни продукція галицьких копалень тривалий час застоювалася в межах Польщі, оскільки були повністю зруйновані ринки збуту продукції, насамперед поставки до Німеччини та країв Австро-Угорщини, які змінили галицьку нафту на інші країни через розпад Австро-Угорщини і поразку у війні. У ці регіони ввозили не лише американську, румунську та російську нафту, а й перську (іранську), тим паче, що вони самі могли видобувати там нафту.
Борислав, нафтова свердловина. Поштівка 1935 року.
Галицька ж нафта у вигляді нафтопродуктів через порт Гданськ здобула нові ринки в скандинавських і балтійських країнах, частково – в Англії, Франції, Бельгії, незабаром – в Іспанії, куди почали експортувати парафін. Галичина виробляла достатньо продукції як для внутрішнього (46 %), так і зовнішнього ринку (54 %).
Контрактом від 31 липня 1931 р. «Towarzystwo przedsiębiorstw górniczych» викупило в священика Білих Ослав урочища Вили, Сигла та Поляни у Чорному Потоці на виключне і необмежене право розвідки, видобування і використання бітумінозних мінералів. 13 жовтня того ж року вищевказане товариство передало ті землі фірмі «Pionier SA», яка відкрила там нафтові поля: на Вилах – «Pionier I» на площі 8,5 га, на Сиглах – «Pionier II» на площі 6,4 га, на Полянах – «Pionier III» та «Pionier IV» площею, відповідно, 3,5 та 3 га. У 1880–1927 рр. на родовищі отримано 357896 тонн нафти (найбільше – в 1885 р. – 25 тис. т). У 1926 р. пробурено найглибшу свердловину (720 м). 1937 р. у Биткові видобувалося вже 214 тис. т нафти. У Станиславівському воєводстві у 1937 р. було видобуто понад 40 тис. т нафти.
Борислав, нафтова свердловина. Поштівка 1937 року.
В 1932–1934 рр. у Чорному Потоці на глибинах 647, 708 та 811 м виявлено соляну ропу, а на глибині 647 м – сліди нафти з тонновим добовим дебітом. Крім того, на глибинах 159, 249 та 647 м виявлено сліди газу з дебітом 1,5–3 тис. м3/добу. Оскільки видобуток нафти та газу був нерентабельним, то, досягнувши глибини 1000 м, фірма 10 квітня 1935 р. почала ліквідацію свердловини. На свердловині «Pionier I» у 1936 р. працювало четверо постійних та п’ятеро сезонних робітників.
У 1933 р. на діяло три великі нафтові копальні в околицях Пасічної, Слободи Рунгурської та Космача. Велике родовище нафти у 1934 р. згадане у Білозорині на лінії Пнів-Любіжня товариства «Franco-Polonais», яким керував брат посла Хлаповецького.
Борислав, нафтова свердловина. Поштівка 1930 року.
На використання нафти існували ліміти. Так, 15 грудня 1935 р. закрито Надвірнянську рафінерію, оскільки вона вичерпала річний ліміт у 600 вагонів. На заводі залишилося працювати лише шестеро працівників (сторожі та мотористи). Новий пуск заводу передбачався на початку 1936 р. У 1938 р. зафіксовано, що на Битківських копальнях за весь період їх експлуатації видобуто 850 тис. т нафти (у 1937 р. – 25 тис. т), у Слободі Рунгурській – 350 тис. т (1937 р. – 1500 т), у Космачі, відповідно, 26 тис. т та 520 т.
За допомогою статистичних довідників 1930–1939 рр. вдалося встановити динаміку видобування нафти по трьох гірничих округах Галичини (рис. 1).
Рис. 1. Видобування нафти у Галичині
Встановлено, що з 1913 до 1938 рр. спостерігалося поступове падіння об’ємів видобування нафти у Дрогобицькому гірничому окрузі, практично незмінним воно було у Станиславівському окрузі та поступово зростало видобування у гірничому окрузі Ясло.
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Художник Антоні Стефанович народився 1858 р. в с. Кадубівці (Чернівецька обл.) і походив із буковинської вірменської родини. Дитинство провів у батьківському маєтку, який знаходився в с. Товтри Заставнівського району Чернівецької області. Після Чернівецької гімназії закінчив Віденську Академію мистецтв (1876 – 1879), де навчався пейзажу у К. Вурцінгера, К. Гріпенкерла і А. Ейзенменгера, хоча найбільше його приваблював портретний живопис. Після закінчення Академії мистецтв влаштувався на роботу в Польщі. Саме тоді перед ним постав вибір своєї професії: або це творча діяльність вільного художника, або педагогічна робота. Вибір припав на другу і з 1885 р. Стефанович розпочинає працювати викладачем рисунку в Гімназії ім. Франца-Йосифа в Дрогобичі.
Антоні Стефанович, автопортрет
Антоні Стефанович «Портрет дружини»
1884 р. в шлюбі з Марією Стефанович народжується їх перша дитина – донька Емілія, через два роки 12 липня – син Каетан, який згодом також стане художником. У 1887 р. Антоні Стефановичу присвоєно титул професора і він працює на посаді професора рисунку в державній гімназії в Дрогобичі та у Вищій Реальній школі в м. Станіславів, а з 1893 р. викладає у Вищій Реальній школі у Львові. У 1893-1905 рр. художник стає одним з членів, згодом – віце-директором екзаменаційної комісії для вчителів народних шкіл у Львові.
Антоні Стефанович «Портрет жінки»
Антоні Стефанович «Портрет Г. Родаковського»
Антоні Стефанович «Портрет молодої жінки»
1894 р. пише, ілюструє та видає у Львові підручник для вчителів «Наука рисунку з вільної руки», 1898 р. видає його продовження («Наука елементарного рисунку з натури, заснованого на законах перспективи»). До 1914 р. Антоні Стефанович працює на посаді головного інспектора з мистецьких питань у професійних художньо-промислових школах Австрії. Однак через війну родина художника до 1918 р. емігрує зі Львова в м. Бяла (сучасна назва – м. Бєльсько-Бяла, Польща).
Антоні Стефанович, автопортрет
Антоні Стефанович «Портрет чоловіка, який спить»
Антоні Стефанович Зверху – «Риманів. Ехо»; знизу – «Парк в Чернівцях»
1924 р. Стефанович виходить на пенсію. 17 грудня 1929 р. Антоні Стефанович помирає у Львові, похований в родинному гробівці Стефановичів на Личаківському цвинтарі. Польська держава відзначила заслуги Антоні Стефановича орденом Залізної корони 3 ступеня (1911), медаллю і Почесним Хрестом для цивільних функціонерів, а також офіцерським хрестом Ордена відродження Польщі.
Антоні Стефанович «Соняшники»
Антоні Стефанович «Портрет сина»
Антоні Стефанович залишався вірним академічним традиціям, незважаючи на всепоглинаючу хвилю мистецтва модерну, яка підхопила його сина – художника Каєтана Стефановича (він писав портрети, декоративно-фантастичні і символічні композиції, виконував монументальні розписи, оформляв інтер’єри, займався книжковою і прикладної графікою, розробляв моделі жіночого одягу).
Каєтан Стефанович, автопортрет
Каєтан Стефанович, автопортрет
Каєтан Стефанович народився в Дрогобичі, закінчив шкільне навчання у Львові. Опісля, за наполяганням сім’ї, він вступив на архітектурний факультет у Львівській політехніці, де слухав лекції професора Едгара Ковача. У 1906 р. переїхав до Академії витончених мистецтв у Кракові (1906-1908). З 1907 р постійно брав участь у львівських мистецьких виставках. Він був одним із засновників і головним кореспондентом польського ілюстрованого журналу художньої творчості «WIANKI». У 1908 р. переїжджає до Мюнхена, де протягом двох років навчався в Академії мистецтв. У лютому 1911 р., отримавши стипендію Фонду князя Леона Сапєги, відправився в Париж, аби удосконалювати художню майстерність живопису в Національній школі декоративного мистецтва.
Колишня Жіноча гімназія Софії Стшалковської на вул. Зеленій №22
Будівля колишнього Кредитного товариства на вул. Коперника №4
1913 р. відбулася перша персональна виставка Каєтана Стефановича у Львові, яка згодом була повторена в Кракові та Познані (1914). Того ж року він проектує і виконує декоративне оформлення львівської Жіночої гімназії Софії Стшалковської (вул. Зелена №22, зараз – середня школа №6), а також стінопис будівлі Кредитного товариства (вул. Коперника №4).
Каєтан Стефанович «Жінка і ведмідь»
Каєтан Стефанович «Парижанка»
Каєтан Стефанович «Розп’яття»
Початок Першої світової війни руйнує давню мрію Каєтана про подорож до Індії, а також пов’язані з цим творчі плани художника, він вступає до лав Східного легіону у Львові та розпочинає військову службу.
Каєтан Стефанович «Східна царівна»
Каєтан Стефанович «Сніданок на траві»
Після завершення війни залишається у складі офіцерського запасу на посаді референта з навчальної роботи у Міністерстві військових справ, але з початком польсько-радянської війни без вагань повертається до свого полку на фронт. 20 вересня 1920 р. Каєтан Стефанович був застрелений під Рогачовом над р. Случ (тепер Гомельська обл., Білорусія). Похований на Личаківському цвинтарі у військовому меморіалі. Посмертно він був підвищений у званні до капітана.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Сімферовська А. Антоні і Каєтан Стефановичі: два обличчя Львова епохи модерну. Науковий каталог виставки / Львівська національна галерея мистецтв. – Львів: Колір ПРО, 2013. – 76 с.
Вже сьогодні, 24 березня 2017 року, у Львівському музеї історії релігії розпочинає роботу дводенний навчальний семінар «Нові акценти музейництва».
Львівський музей історії релігії
Її організатором є ГС «Західноукраїнська спілка музеїв» – недержавна і неполітична громадська організація, до завдань якої належить сприяння взаємодії між музейними закладами, участь у державному та міжнародному культурному співробітництві, збереження історичних пам’яток та проведення спільних наукових досліджень.
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
У роботі заходу візьмуть участь понад 60 музейників із Львівської, Івано-Франківської, Рівненської, Волинської, Тернопільської, Вінницької, Черкаської областей, міста Києва. Будуть представники вищих навчальних закладів, громадських організацій,
Програма семінару передбачає презентацію журналу «Наша спадщина» (Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові), огляд експозицій музеїв Львова.
Ірина ЦЕБЕНКО та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Продовжуючи тему побуду мешканців давнього Львова не можна оминути розповідь про те, які продукти входили до раціону городян та які страви переважали на столі львів’ян.
Як і всюди в епоху середньовіччя, основу меню становило зерно, крупи, овочі. М’ясо було досить дорогим — заможний городянин їв його 1-2 рази на тиждень. Значно більше вживалося риби, яка замінювала м’ясо, особливо під час постів, а вони охоплювали більше ніж півроку.
Вид Львова 1617 року на гравюрі Ауреліо Пассаротті
У наш час може видатися дивним, що Львів діставав великі прибутки від торгівлі соленою рибою. На території передмість було багато рибних ставків, звичайно, приватних. Але торгівля рибою велася тільки через посередництво міста, яке контролювало її якість. З величезного переліку львівських товарів тільки два (!) їх види мали гарантію якості — міське клеймо: кубики воску і діжки з соленою рибою. А діжка в той час була мірою ваги (460 кг), і лихо тому купцеві, у чиїй діжці виявилася б хоч одна зіпсована риба!
Хліба у Львові вживали багато. Існували окремі цехи пекарів білого і чорного хліба.
Великою популярністю користувалися овочі — капуста, буряки, огірки, часник, цибуля.
Окремо треба сказати про приправи. До епохи хрестових походів майже вся Європа не знала прянощів (перець, мускат, шафран, кориця тощо). Присмачували їжу селітрою, значно дешевшою від солі. Сіль у середньовіччі була продуктом дорогим — адже на всю Європу існувало лише кілька її родовищ. І мабуть, саме з цим пов’язана стара прикмета: розсипати сіль — до сварки.
Генрієтта Левицька. Тільки у Львові
Хрестові походи познайомили європейців з прянощами, прищепили смак до них, але… дороги, якими ці товари завозилися на Захід, були перекриті турками. Тому не дивно, що звичайний чорний перець на ринках Західної Європи коштував удвічі дорожче від золота.
Постає запитання: а до чого тут Львів? Належить зауважити, що він був одним з небагатьох міст, через які прянощі, що входили до переліку так званих східних товарів, потрапляли в Європу. Східними називали товари, які привозили з країн Близького та Далекого Сходу: прянощі, дорогоцінне каміння, високоякісну індійську та перську холодну зброю, китайські шовки, індійські мусліни, перську парчу.
Спеції та прянощі
Львів мав, як говорили в той час, виключне право складу на східні товари. Це була система законів і постанов, котра в цілому виглядала так: всі східні товари мали бути продані тільки у Львові, тільки львів’янам і тільки за тими цінами, які встановив Львів. Порушення права складу каралося конфіскацією каравану. Неважко зрозуміти, що кілька львівських купців зосереджували у себе маси дорогоцінних товарів, які потім з величезним зиском перепродувалися на Захід.
Прянощі коштували у Львові недорого і були доступні для особистого споживання. Львівські кухарі виготовляли різноманітні підливки і соуси.
Середньовічний критий ринок. Мініатюра ХV ст.
Цукор у Львові, як і по всій Європі, був на той час великою рідкістю — його привозили з Азії, а згодом з Америки. Тому потреби великої кількості ласунів задовольнялися медом.
Їжа більшості львів’ян була бідною і одноманітною — борщ, каша (вівсяна, гречана, житня), змащена конопляною або лляною олією, риба, іноді шматок дешевого м’яса.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
Відразу після проголошення Незалежності України у Львові розпочався процес декомунізації та повернення вулицям історичних назв. У центрі стародавнього Львова є вулиця Сербська, яка з’єднує площу Ринок з площею Соборною. Дивно, але вона до сьогодні носить назву, надану їй у 1944 році рішенням Львівського Місткому Компартії, за пропозицією радянського військового коменданта Львова.
Причиною такого рішення була назва, яку в 1941 році стародавній вулиці Шкотській (Шотландській) надали німецькі окупанти Львова – Хорватська (Kroatengasse), оскільки Незалежна Хорватська держава була союзником Німеччини, а шотландці навпаки мужньо воювали в лавах Британської Армії проти нацистів на всіх фронтах від Британських островів до Африки.
Вулиця Сербська у Львові, фото 2017 року.
Напевно, мотивацією рішення комуністичного керівництва Львова не повертати вулиці стару довоєнну назву, українською вона повинна була би мати назву Шотландська, а надати вулиці нову назву Сербська (серби ніколи не проживали у середньовічному Львові) була активна військова діяльність сербського комуністичного загону під керівництвом серба – комуніста Олеки Дундича в Україні у 1918 -1920 роках проти армії УНР, а також те, що сербська комуністична армія під керівництвом Йосипа Тіто в той час вважала своїм верховним головнокомандуючим Йосипа Сталіна. До речі, одночасно з появою у Львові вулиці з новою назвою Сербська, рішенням Львівського Місткому Компартії одна із вулиць старовинного Львова змінила давню назву на вулицю Олеки Дундича (з 1991року вулиця Анатолія Вахнянина).
Відомо, що з XVI століття у Львові неподалік від вулиць, що носили назви національних громад Львова, а саме Вірменської, Староєврейської, Руської (Української) була вулиця з польською назвою – Шкотська (Шотландська). Без екскурсу в історію неможливо зрозуміти появу у Львові такої назви вулиці та серед мешканців Львова представників шотландського народу.
Герб Королівства Шотландія
З архівних документів XVI- XVII століть стає відомо, що багато шотів (укр. шотландців, польською Skoскa) в часи правління польських королів Сигізмунда III та Владислава IV служили в армії Польського королівства.
З другої четверті XVII століття значно зросла чисельність шотландців, які перебралися на терени Польського королівства і, зокрема, в Галичину. Пояснення цьому ми можемо знайти в конкретних подіях англо – шотландської історії. Після втрати Незалежності Шотландією,особливо при англійському королі Карлі І (1625 – 1649), почалися утиски з боку англійського уряду проти шотландської мови, національних традицій та національної церкви, що змусило шотландців покинути свою Батьківщину. Однією з країн, яка особливо була прихильною до вигнанців було Польське королівство.
Вулиця Сербська у Львові, фото 2017 року.
В архівних документах тих часів шоти (шотландці) згадуються в двох абсолютно несхожих видах діяльності, а саме – у військовій справі, а також у господарській, як вмілі ремісники та успішні торгівці галантерейним крамом. Про наявність шотів у Львові згадує у своєму латино мовному рукописі «Leopolis Triplex» («Потрійний Львів») відомий Львівський бургомістр та історик Балтазар Зиморович. В архівних документах 1620 років серед купців, які торгували у Львові товарами, виробленими у Німеччині, Голландії, Франції, згадуються купці шоти. Згідно Статуту Польського Сейму 1563 року купцям – іноземцям, які не мали постійного місця проживання, було заборонено вести торгівлю в містах.
Шоти – купці та ремісники, які вирішили заселитися у Львові, викупили у Львівського магістрату земельні ділянки і започаткували вулицю, яка з часом отримала назву Шкотська (Шотландська). Одним із доказів існування у Львові шотландської громади, окрім архівних даних, можуть слугувати непоодинокі знахідки під час археологічних розкопок у Львові невеличкої мідної монети, подвійного шотландського пенні 1632-1633 років із зображенням квітки звичайного будяка – герба Шотландії.
Вулиця Сербська у Львові, фото 2017 року.
Деякі радянські історики доказували, що назва вулиці пов’язана не з проживанням у Львові шотів (шотландців, анг. Scots), а виникла через продаж у самому центрі Львова великої рогатої худоби (руською – скот), вочевидь ці «історики» добре знали історію КПРС, а погано всі інші мови …
З архівних документів та старовинних гравюр і малюнків відомо, що торгівля худобою провадилася за міськими мурами, в першу чергу на ярмарку, який відбувався на великій галявині під Святоюрською горою.
Вулиця Сербська у Львові 19 серпня 1997 року. Фото М.І.Жарких. Негатека, № 928-28.
На згадку про давніх львівських міщан – шотів (шотландців) на початку XX століття на вулиці Академічній (проспект Шевченка) неподалік від головного корпусу Університету відкрилася кав’ярня під назвою «Шкотська» ( Шотландська), що стала улюбленим місцем застіль представників Львівської математичної школи. Саме в ній була створена відома в наш час усій Світовій науковій спільноті “Шотландська книга“ зі Львова.
Відновлення історичної назви вулиці в сучасному українському правописі – Шотландська, повинно мати за мету позбутися наслідків тоталітарних режимів, а також, на сьогодні, необхідно враховувати політичну складову для позитивного рішення цього питання.
Вулиця Сербська у Львові, фото 2017 року.
Уряд Великої Британії рішуче засудив анексію Криму та війну на Сході України, яку розв’язала путінська Росія, а вільнолюбні шотландці неодноразово проявляли повну солідарність з героїчним Українським Народом. В Шотландії проводилися багаточисленні мітинги солідарності, збиралася й неодноразово передавалася в Україну гуманітарна допомога.
Ніякої підтримки не отримав Український Народ від Сербії, а навпаки деякі серби, духовні нащадки червоного командира, ката Українського Донбасу – серба Олеки Дундича, воюють проти Незалежної України в складі Сербської Дружини на теренах так званої ДНР «допомагаючи» російським найманцям вбивати українських воїнів та мирне населення.
Перехрестя вулиць Боїмів (нині Староєврейської) та Сербської. Акварель А. Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
Сподіваюсь, що громадськість Львова підтримає ініціативу про перейменування назви вулиці Сербська на Шотландську.
Марко СІМКІН дослідник історії та культури Середньовічного Львова, журналіст – міжнародник та громадський діяч, прямий нащадок шотландського лицаря Джеймса Сімкіна (knigt James Simkin).
Одним з найцікавіших та найоригінальніших уродженців Львова був психолог, психоаналітик, та один із піонерів нової освіти – Зігфрід Бернфельд. І хоча більша частина його творчої діяльності пройшла поза межами Львова, проте саме тут він народився і сформувався як особистість, саме роки його життя проведені у Львові є ключем, який дозволяє заглибитись у перипетії непростої історії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Пропонуємо вам поглянути на чергову сторінку і чергову постать цієї цікавої і непростої історії.
З. Бернфельд
Віденський університет
Народився Зігфрід у 1892 році у Львові. Перші роки життя Бернфельда пройшли у Львові. Його батьками стали Ісидор Бернфельд і Герміна Шварцвальд-Бернфельд. У 1911 році він закінчив гімназію у Відні. Згодом, він став студентом Віденського університету, де пристав до психоаналітичного руху, був одним із перших членів Віденського психоаналітичного товариства. У 1915 році він захистив докторську дисертацію у Відні. У Відні він займався вивченням психоаналізу, соціології та біології.
З. Бернфельд
З. Фройд
Під час Першої світової війни Відень стає притулком для більш як сотні тисяч біженців, серед яких було чимало галицьких євреїв. На тлі цієї ситуації, Бернфельд зацікавився новими формами організації навчання молодих євреїв. Вліку 1917 року сіоністська організація у Відні доручає йому очолити молодіжну та освітню роботу. Від 1917 до 1921 року Бернфельд очолює Центральний Сіоністський комітет Західної Австрії. У 1919 році він очолив проект метою якого була організація навчання для 300 єврейських дітей з Галичини, які були переміщені під час війни.
З. Бернфельд
З 1922 по 1925 роки практикував психоаналіз у Відні, з 1925 по 1932 роки — Берлінському психоаналітичному інституті. Повернувся до Відня, а пізніше Мантона, де мешкав до 1936 року. Згодом він остаточно емігрував до США, де оселився у Сан-Франциско.
Меморіальна дошка у Берліні, присвячена Бернфельду
Бернфельд відомий завдяки дослідженням зв’язків між психоаналізом та теорією навчання, роллю освіти, питаннями суспільних змін та нерівностей. Був одним із перших прихильників фройдо-марксизму, розвивав теорії, що стосувалися зв’язків психоаналізу із соціалізмом.
З. Бернфельд
У 1931 році у журналі, який редагував З. Фройд, побачила світ стаття Бернфельда, де той розмірковував про сутність психоаналізу. Іншим його вагомим внеском у дану тематику було те, що він у своїх дослідженнях намагався надагодити стосунки між марксизмом і теорією освіти. Він вивчав роль освіти як чинника, який впливає на соціальні зміни. зокрема на соціальну нерівність.
“Сізіф”
Однією з найвидатніших його праць стала “Психологія новонародженого”. У 1925 році побачила світ його праця під назвою “Сізіф”, я якій Бернфельд обстоював не-авторитарну освітню систему. Саме ці впливові праці принесли Бернфельду світову славу. Він також присвятив цілий ряд своїх розвідок ранній науковій кар’єрі Зигмунда Фройда. Помер він у 1952 році у Сан-Франциско. Відомий у світі, Бернфельд фактично залишається невідомим у себе на Батьківщині, у Львові. Прикра ситуація, яка безумовно потребує того щоб бути виправленою. Ганяючись за черговим героєм національного пантеону ми на жаль забуваємо тих людей, які дійсно варті того, щоб бути вшанованими. Тому якщо інше неможливо, то простою пам’яті на початок буде цілком достатньо. Адже забуття набагато гірше ніж відсутність пам’ятника чи вулиці названої “На честь…”.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
