В четвер, 5 жовтня 2017 року, о 16.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) за підтримки галереї НЮ АРТ відбудеться відкриття персональної ретроспективної виставки Володимира Лободи “За зорею ідучи”.
П’ять експозиційних залів об’єднані роздумами митця про тонкі взаємовідносини між світами чоловіка і жінки та складнощі людського буття. Для Володимира Лободи мистецтво – процес споріднений до молитовної медитації та водночас велика інтелектуальна гра. Як митця його хвилює, в першу чергу, почуття та спосіб, в який їх можна висловити.
Володимир Лобода. Танець Двох
Творчість майстра унікальна своїми сміливими коливаннями від реалістичних форм до не фігуративних і навпаки. В представлених роботах його герої – безликі та безіменні, однак спостерігач може в них впізнати до болі знайомі образи, адже в кожному з полотен порушуються всім нам відомі гострі питання: складнощі у відносинах, коливання між добром та злом, погляд на прожите життя, очікування, віра… Доведені до максимального психологічного та пластичного напруження роботи виплескують філософські погляди художника. Безумовно, цю широку гаму почуттів від високих до земних та навіть зовсім приземлених треба відчути кожному!
Володимир Лобода. Вечірній Гурзуф, будинки, вулички
Володимир Лобода (нар.1943 р.) – український живописець, графік, скульптор, поет. Один із яскравих представників українського андеґраунду кінця 1960-початку 1990-х років. Народився 6 липня 1943 р. у Дніпрі в родині художника-самоука Віктора Лободи. У 1960-1968 рр. навчався в Київському художньому інституті на факультеті живопису. 1973 року закінчив Дніпровський будівельний інститут. 1971 року брав участь у “Дискусійній виставці” в Дніпрі, відтоді перебував під постійним наглядом влади. Від кінця 1970-х рр. – учасник спільних художніх виставок. 1981 року з родиною художник переїхав до Львова. Наприкінці 1980-х років у Дніпрі створив товариство художників “Степ”.1992 року на хуторі у с.Турове на Дніпропетровщині разом із дружиною заснував літню майстерню, де проводив більшу частину року, створюючи живописні, графічні та скульптурні серії, пишучи поезії, новели, есеї.
Володимира Лободу можна віднести до тих майстрів, котрі не прагнули слави і відомості за будь-яку ціну, не гналися за заробітком, зберігали чистоту і свободу своїх художніх пошуків.
Володимир Лобода. Мати з дитиною, кормить грудьми
Виставки:
1990 у Львівській картинній галереї (куратор – Б.Возницький).
1992 виставка гравюри в музеї Т.Шевченка в Каневі (куратор – В.Соловйов).
1994 в галереї театру “NN” у Любліні, у “Музеї-скансені народної культури Холмщини” у с.Голя.
1996 в галереї “Оранжерея” в м.Радзинь Підлянський (куратор – Т.Карабович)
2001 в Московському центрі мистецтв.
2002 в галереї “Риза” в м.Сергієв посад (куратори – М.Лошак та В.Тукало).
2016 в галереї “Дзиґа” у Львові (куратори – В.Кауфман, А.Кісь).
2016 в галереї “НЮ АРТ” в Києві (автор проекту – М.Білоусов, куратор – Є.Бондарець).
2016 в “Шоколадному будинку” в Києві (автор проекту – М.Білоусов, куратор – Є.Бондарець).
2017 в галереї “НЮ АРТ” в Києві (автор проекту – М.Білоусов, куратор – Є.Бондарець).
Володимир Лобода. Богородиця в день трауру
Виставка в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) експонуватиметься до 5 листопада 2017 року.
Письменник Олександр Ґловацький відомий читачам більше за його псевдонімом Болеслав Прус (пол. Bolesław Prus). Народився він 20 серпня 1847 року в м. Грубешів (сучасне Люблінське воєводство, Польща).
Проте походження родини письменника тісно пов’язують із Волинню, зокрема із селом Машів (село в Любомльському районі Волинської області). Знаємо, що серед власників села Машів багато відомих імен, а це й гетьман Вишневецький, князь Владислав Воронецький, польський генерал Виджґа, а пізніше землевласники Ґловацькі.
За переказами місцевих жителів, в селі проживали саме батьки видатного польського письменника Болеслава Пруса (Ґловацького), за три місяці до його народження Ґловацькі переїхали до Грубешова. До речі, місцевість в селі, де проживала родина і досі неофіційно називають Гловаччиною.
Батьком Олександра був Антоній Ґловацький, який працював економом, мав шляхетське коріння та родинний герб Прус (звідси псевдонім письменника). Олександр рано осиротів. Коли мав три роки, втратив матір Аполонію Трембінську, а в дев’ять років – батька. В Грубешові родина проживала в місцевого пробоща Фелікса Трощинського.
Дитиною Олександр часто змінював місце проживання, спочатку його доглядала бабуся в Пулавах (місто в Польщі), потім переїхав до тітки в Люблін. В 1862 році він переїхав до свого старшого брата Леона, який працював вчителем історії в Кєльцах, де розпочав своє навчання в гімназії. В 1863 році, маючи 16 років, став учасником січневого повстання, внаслідок чого в 1864 році був заарештований, і кілька місяців був в’язнем Люблінського замку. За участь у повстанні був позбавлений родинного герба та шляхетського походження.
Болеслав Прус. Зображення з Національної бібліотеки Польщі
Далі було навчання в Люблінському ліцеї. Потім Олександр вступив на фізико-математичний факультет Головної школи у Варшаві (1866–1868). Залишив навчання через матеріальні проблеми, пізніше спробував навчатися в Училищі сільського і лісного господарства в Пулавах, але незабаром поїхав у Варшаву.
29 травня 1872 року відбувся дебют Болеслава Пруса як автора та журналіста зі статтею під назвою «Наші гріхи» на сторінках часопису «Домашній опікун». Згодом став співпрацювати з варшавськими газетами, був редактором журналу «Новини».
Сьогодні праці Болеслава Пруса знають та читають на багатьох мовах в різних країнах світу. Він написав для газет велику кількість фейлетонів і більше тисячі хронік, близько сотні гуморесок та розповідей. У своїх творах Прус звертався головним чином до молодого покоління, піднімав актуальні соціальні проблеми. Дуже популярними були його розповіді про дітей. Болеслав Прус створив новий тип соціально-психологічного роману («Лялька», 1887-1889) – панорама життя Варшави в 1878-1879 і в той же час історія трьох поколінь польських ідеалістів. За романом поставлений однойменний фільм «Лялька» Войцеха Єжи Хаса (1968) і телевізійний серіал (Польща, 1977).
Рукопис “Фараону”. Зображення з Національної бібліотеки Польщі
Ось як сучасники описували стиль написання Пруса: «При всій своїй їдкості сатира Пруса ніколи, однак, не була позбавлена відомої дози добродушності. Основна риса світогляду Пруса – переконання, що в світі слід багато розуміти в протилежному значенні: філософ в його творах часто, тому, виявляється дурним, утворений – неуком, простак – людиною глибокого почуття, благородного серця. Прус не захоплюється примарною величчю; навпаки, він високо підносить бідність і видиму нікчемність. Поза партійних рахунків Прус – поет всіх принижених і ображених, захисник бідних, глибоко співчуваючий їх горю і стражданням».
Одним із найвідоміших творів письменника є історичний роман «Фараон» (1894–1895). До написання роману Прус вивчав спеціальну літературу. Але Стародавній Єгипет у романі стає алегорією сучасної письменнику Польщі. Автор вдало проводить паралелі між сьогоденням і минулим. Не оминає своєю увагою письменник і Волинь й присвячує їй багато розповідей про міста, мешканців.
Одним із найулюбленіших міст Болеслава Пруса був курортний Наленчув, де сьогодні знаходиться музей письменника, там він проживав за життя найбільше.
Будинок Пруса в Наленчуві. Зображення з Національної бібліотеки Польщі
Помер Болеслав Прус 19 травня 1912 року в місті Варшава. Сьогодні його гордо називають основоположником польського критичного реалізму.
В середу, 4 жовтня 2017 року, о 17.00 в приміщенні Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) в рамках мистецького проекту “Українські художники діаспори” відбудеться лекція доктора мистецтвознавства, професора Львівської національної академії мистецтв, академіка Національної академії мистецтв України Галини Стельмащук на тему “Творчість Марії Гарасовської-Дачишин”.
Галина Стельмащук
Марія Гарасовська-Дачишин студіювала у Краківській Академії Мистецтв, у класі Фридерика Паутша, “польського Рубенса”, як називали тодішнього ректора Академії. ЇЇ вчитель був видатним пейзажистом і часто малював Гуцульщину. Мабуть, від свого вчителя Марія Гарасовська перейняла любов до гірських краєвидів та пейзажу взагалі. В її творчості наче поєдналися дві особистості – пейзажист і неспокійний мандрівник.
Кажуть, мода мінлива, а стиль — вічний. Те ж стосується і літературної, театральної класики. Жодна зміна вподобань, світу довкола, темпу і ритму життя не здатні вплинути на глибину та актуальність справжнього мистецтва. Про те, як класика може перероджуватися і захоплювати глядачів, як кажуть „у всі часи“, свідчить вистава „Сестри Річинські“, за однойменним твором Ірини Вільде, яка 24 вересня 2017 року втретє впродовж майже півстоліття зійшла на сцену Національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.
Режисер-постановник вистави “Сестри Річинські” Народна артистка України Таїсія Литвиненко, режисер Юрій Чеков, актриса Анна Матійченко та студентський акторський склад вистави “Сестри Річинські”
Ця вистава для тих, хто любить романтику, глибокі переживання, гарну акторську гру і спів під акомпанемент гітари та фортепіано. Вистава вдало переплетена піснями на вірші Ліни Костенко, переспівами популярних композицій Святослава Вакарчука.
Олена Річинська та Орест Білинський. Фрагменти вистави “Сестри Річинські”. Театр ім. Марії Заньковецької, 2017 р.
Особливий настрій створює і камерна сцена, завдяки якій вистава нагадує спілкування в колі найближчих друзів. Враження, що глядачі не просто в епіцентрі театрального дійства, а є його невід’ємною складовою.
Неля Річинська. Фрагменти вистави “Сестри Річинські”. Театр ім. Марії Заньковецької, 2017 р.
Що ще варто знати про „Сестри Річинські“ у режисерській постановці Народної артистки України Таїсії Литвиненко, — це витриманий стиль у всьому. Сучасність і класика так вдало поєднані, що не дисонують між собою, а доповнюють, додаючи виставі особливого шарму.
Зважте, практично всі задіяні у виставі актори — другокурсники факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. І. Франка. І це їхня перша вистава, до якої готувалися лише півроку. Хоча, правду кажучи, добірна акторська гра, емоції— не по-сценічному справжні, створюють враження, що ці актори вже давно завоювали сцену.
Тож, якщо давно шукаєте щось якісне й душевне для перегляду в осінні вечори — вистава „Сестри Річинські“ засмакує вам по-особливому.
У п’ятницю, 29 вересня 2017 року, в рамках вшанування 151 річниці від дня народження Михайла Грушевського та 70 роковин акції “Вісла” – “Журавлі пам’яті Холмського краю”, відбулося покладання квітів до пам’ятника Михайлу Грушевському (проспект Шевченка).
Покладання квітів до пам’ятника Михайлу Грушевському
Біля монументу Голові Центральної Ради зібрались представники влади, громадські діячі, делегація Українського Товариства (м. Люблин, Польща) на чолі з Головою доктором Григорієм Купріяновичем, Галицька родина Грушевських, львів’яни та гості міста, аби під звуки гімну у виконанні Галицького академічного камерного хору вшанувати його пам’ять покладанням квітів.
Покладання квітів до пам’ятника Михайлу Грушевському
«Для кожного українця постать Михайла Грушевського особливо важлива, і ми щороку вшановуємо його пам’ять, щоб популяризувати діяльність та життя цього патріота, зокрема, серед молоді та дітей», – підкреслила директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Мирослава Туркало.
Покладання квітів до пам’ятника Михайлу Грушевському
Вшанування продовжилися відкриттям виставки у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові та урочистостями в Палаці мистецтв.
Після “визволення”1939-го і перипетій ІІ Світової війни, “за планом сталінської п’ятирічки у Львові передбачено будівництво заводу телеграфної та телефонної апаратури. До Львова прибули з Саратова десятки вагонів з верстатами і обладнанням. Разом з обладнанням і верстатами прибули з Саратова і кращі спеціалісти – інженери і техніки. Тепер вже всі бачать, що це не фантазія, а реальна річ, бо завод будується вже повним ходом. До речі, цей завод буде випускати крім телефонної та телеграфної апаратури тисячі радіоприймачів на рік” писала 25 серпня 1946 року газета “Вільна Україна”.
Це перша згадка про в майбутньому знаменитий завод у львівській пресі. Через 22 роки в офіційній радянській “Історії міст і сіл” буде написано: “Виробництвом складних приладів займається завод телеграфно-телефонної апаратури. Він був організований в 1946 році. Спочатку завод виготовляв апаратуру тонального і над тонального телеграфування, а з 1957 року – фототелеграфну апаратуру”.
Однак історія заводу починається ще в 1915 році, коли для потреб Західного фронту було проведено “целый ряд мероприятий, направленных на укрепление связи в войсках, в числе которых было формирование в Рыбинске подвижных телеграфно-телефонных мастерских (“Телемаста”), которые в конце лета 1915 года были переброшены в ближайший тыл Западного фронта г.Минск. В историю обьединения была вписана первая страница” – йдеться в машинописних матеріалах архіву заводу.
Завод постійно “кочував” – Мінськ, Калуга (1917), Саратов (1941-1945), і, нарешті, в 1946 році – Львів: “пришла долгожданная победа. А еще через год в июне 1946 г. провожали калужане многих своих товарищей в далекий путь. Эшелон за эшелоном увозили на запад во Львов оборудование, материалы, людей”- знаходимо в машинописних матеріалах архіву заводу.
Cпоруди заводу ЛЗТА посеред старої забудови
Вочевидь, саме калужанок ми бачимо на фото у “Вільній Україні” за 20 жовтня 1946 року під заголовком “Переджовтневе соціалістичне змагання”: “Львівський завод радіо-телеграфної апаратури, який будується, випустив першу продукцію – трансляційні апарати. Включившись у переджовтневе змагання, колектив заводу успішно виконує виробничу програму жовтня”.
Згодом кращі працівники заводу (а також повідомлення про успіхи і перевиконання планів, соціалістичне змагання, історії з робочого життя) неодноразово з’являтимуться на сторінках львівської радянської преси, зокрема двох друкованих органах обкому партії – “Львовской правде” і “Вільній Україні”.
З такою ж періодичністю завод фігуруватиме (виключно з позитивними конотаціями) в звітах і доповідях про радянську розбудову міста, виконання планів по області, статтях у путівниках чи книгах про історію Львова, виданих за радянських часів.
“Перевод Калужского телеграфно-телефонного завода во Львов – яркий пример братской помощи российского народа украинскому народу. 320 калужан начали новую жизнь завода во Львове, и это особенно важно подчеркнуть, потому что одним из нерешенных вопросов индустриализации Львова к началу 1946 года был вопрос о кадрах” – зазначається в книжці “Слово про Львів”, що вийшла друком 1970 року.
Факт, що завод перевезли до Львова разом з працівниками, не дивує – адже на підприємство, яке мало стратегічне значення, не могли найняти працювати місцеве, “бандерівське” населення. Та й фактор кваліфікованої робочої сили теж грав велику роль.
Місце розташування привезеного заводу було вибране вдало – на незабудованій території колишнього цвинтаря, поруч залізничних колій, що було вигідно, оскільки знімало проблеми транспортації товару та сировини.
З появою заводу на території, яку ми розглядаємо, простір кардинально змінився. Для побудови нових корпусів була частково знесена навколишня забудова, приватні помешкання. “Начало 50-х годов было отмечено активным расширением производственных площадей. С 1946 по 1956 год они увеличились в 137 раз”- йдеться в машинописних матеріалах архіву заводу.
Хронологія розвитку заводу була достатньо динамічною:
жовтень 1946 р. – “Львівський завод радіо-телеграфної апаратури, який будується, випустив першу продукцію – трансляційні апарати”.
1949 р. – на заводі широко розгорнулось змагання за стаханівську працю.
1952 р. – здано в експлуатацію будову першого корпусу – цех №1.
11 лютого 1958 р. – вийшов в світ перший номер газети “Заводська правда”.
1958р. – фототелеграфний апарат “Нева” був представлений на Всесвітній виставці в Брюсселі та нагороджений золотою медаллю.
1961 – генеральним директором заводу став М.С.Вороненко.
1967 р. – присвоєно звання імені 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції (ПО (производственное обьединение) имени 50-летия Октября).
1973 р. – колектив заводу один з переможців змагання за достойну зустріч 50-річчя СРСР, нагороджений Ювілейним почесним дипломом і пам’ятним знаком галузевого міністерства, Ювілейним знаменом Львівського обкому КП України, облвиконкому і облрадпрофу.
1975 р. – бригада монтажників, очолена Героєм Соціалістичної Праці Катериною Іванівною Ряскіною, стала переможцем обласної естафети високої якості, заснованої Львівською обласною радою профспілок та редакцією газети “Вільна Україна”.
1977 р. – “за розробку наукових принципів і впровадження КСУЯП Державної премії СРСР в галузі науки і техніки удостоєні генеральний директор виробничого об’єднання ім.50-річчя Жовтня М.С.Вороненко … “.
1983 р. – трудовий колектив заводу став переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання. Присвоєно звання “Колектив комуністичної праці”. На об’єднанні працює близько 11 000 працівників. Територія заводу займає 6,5 га. Окрім виробничих приміщень, функціонує розгалужена інфраструктура (столові, душові, підшефні дитсадочки, будинки відпочинку тощо), ведеться житлове будівництво.
1990 р. – на хвилі національних змагань звільнено багаторічного директора об’єднання М.С.Вороненка. Починається занепад заводу, пов’язаний з загальнодержавною економічною кризою.
“Перлина інженерної, конструкторської, організаторської думки” мала безліч різних функціональних просторів – виробничі (цехи, котельня, кузня, електростанція), адміністративні, схрони в підземеллях, відпочинкові та обслуговуючі – столові, дієтичний зал, кімнати відпочинку з стереофонічними системами, жіночі та чоловічі вбиральні.
Територія заводу постійно розширювалась, будувались нові корпуси (найбільші – №1 -14217 м2, №40 – 10158 м2, №41 – 10 000 м2, №27 – 7745 м2). Будівлі лікарні Білінських вписують в цей простір. Деякі з них використовуються як цехи, в одному – заводський медичний пункт (зараз – ветеринарний кабінет).
Зберігається і розширюється сад – створюються фонтани, висаджуються нові дерева, клумби, усе це щедро прикрашається декоративним оздобленням (фрески, мозаїки, мала пластика) та агітматеріалами (стенди, дошки пошани, портрети вождів).
Величезна увага зверталась на організацію виробництва, його естетику та якість. Асортимент виробів заводу був надзвичайно широкий: “від наперстка до музикального центру, стереофонічного обладнання і іншої апаратури, яка мала багато тисяч найменувань, що давало прибуток”.
В музеї заводу представлено широкий асортимент телефонної техніки (таксофонів), побутової техніки – програвачі платівок, стереоцентри, стереонавушники, приймачі, очищувачі, нагрівачі води, зразки високотехнологічної телеграфної апаратури, дрібні деталі до автомобілів тощо.
Музей об’єднання, як офіційну репрезентацію радянського заводу, покликану зафіксувати його велич і славу, було засновано на початку 1970-х років. На цей час припадає період найбільшого розквіту заводу під керівництвом генерального директора М.С.Вороненка.
Музей містився в новому корпусі, який робітники прозвали “білий дім”, за аналогією з американським Білим домом, – приміщення було призначене для вищого командного та адміністративного складу, там містилась бібліотека, конференц-зал і музей – одразу ж поруч з кабінетом генерального директора об’єднання.
Я не можу бути цілком певна стосовно радянського вигляду експозиції, адже оглядала її вже в сучасному стані, з написом “ВАТ “ЛЗТА” на пояснювальних табличках, однак навряд чи багато було змінено. Можливо, змінили лише підписи, та комуністичні символи перенесли з чільного місця в архівну кімнату.
Виставлені об’єкти можна об’єднати в декілька груп: стенди з фото та схемами, товари, виготовлені заводом протягом його історії, нагороди та медалі, спортивні кубки, архів.
Найцікавіша частина експозиції – це стенди. Тут зображено “життя заводу” – його керівництво, ударників виробництва, цехи, корпуси та конвеєри, досягнення технології – система міжцехового транспорту та КСУЯП (контрольна система управління якістю продукції), новаторство на виробництві – автоматичні станки, станки з програмним управлінням, тощо.
Один із стендів заводського музею
Наратив сплановано так, щоб показати, наскільки передовим, зразковим був завод, основну увагу в цих фото зосереджено на продукції та виробничих процесах. Працівники на цьому фоні видаються частиною виробничого циклу, гвинтиком конвеєра. Простір, репрезентований на фотографіях, теж зразковий – чистий, світлий, прикрашений живими квітами.
Зібрання різноманітних артефактів – зразків техніки, фото, документів, книжок, медалей, кубків перетворює музей в місце для записування, зібрання, зберігання, запам’ятовування.
Це не лише простір репрезентації, який представляє певну ідеологію, але й символічний простір, який робить можливим писання історії та формування пам’яті – тобто, ще й продукує певні значення, з яких складається ця ідеологія.
Музей заводу був розрахований на довге існування. Це цікавий факт, що “живий” об’єкт починає сам себе музеїфікувати (згадаймо виставки про Помаранчеву революцію) – і функція запам’ятовування тут вочевидь грала меншу роль.
Основна функція була репрезентації, зведення докупи всіх найбільших здобутків з ціллю утворити місце пам’яті, в якому буде відчуття певної величі, піднесеності – при спогляданні всіх цих досягнень.
Тобто це була пам’ять, покликана не стільки архівувати, скільки проживати здобутки заводу при кожних відвідинах музею не як щось давно минуле, а як те, що існує і зараз, і вся ця стародавня техніка – передтеча нової, сучасної техніки, яка зараз випускається заводом, докази серйозності цього проекту, давніх славних традицій, які повинні викликати довіру.
Музей об’єднання був покликаний стати місцем пам’яті локального значення, одного конкретного заводу, і частиною мега-місця пам’яті, яким був радянський музей, мультиплікований в безлічі подібних музеїв по всьому Союзу.
Він мав записати історію, розказати про те, що відбулось (відбувається) в правильному ключі, продукувати значення – формувати образ заводу-передовика і для гостей, і для власних працівників, адже поле зору останніх переважно було обмежене щоденними трудовими маршрутами.
Музейна експозиція дозволяла охопити завод в цілому, як місце комуністичних трудових звершень та слави. Смисли, створені ним, мультиплікувались в локальних цехових дошках пошани, альбомах “Історія цеху”, заводській газеті тощо, й, безперечно, в колективній свідомості робітників заводу музей асоціювався з найвищими досягненнями і трудовою величчю.
Інші відвідувачі – приїжджі фахівці, партійні функціонери, чиновники, знатні гості (артисти, письменники, космонавти) були людьми, які самі (свідомо чи несвідомо) транслювали комуністичну ідеологію в маси.
Вочевидь, музей повинен був творити своєрідну “поживу”, що транслювати, адже завод, репрезентований в ньому, виглядав дуже успішним (а отже і вся радянська індустрія), його можна було ставити в приклад іншим, він був доказом, що переконував в правильності комуністичного трибу життя.
Таким чином владні стосунки множились і розсіювались, музей продукував значення і транслював ідеологію в різних напрямках – як і на робітників заводу, так і на приїжджих, створюючи ілюзію історичної тривалості, успішності існуючого ладу.
Особливе місце в експозиції музею відведено нагородам за різноманітні досягнення:
“В честь Ленинского юбилея коллектив завода награжден Ленинской юбилейной Почетной Грамотой ЦК КП Украины, Президиума Верховного Совета УССР, Совета Министров УССР и Укрсовпрофа, а за достигнутые успехи в области научной организации труда и управления – дипломом ВЦСПС”; “…в восьмой пятилетке 1 110 человек награждены ювилейными медалями “За доблестный труд”. В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина 4 – орденами Ленина, 5 – орденами Октябрьской революции…” т.п. – розповідають машинописні матеріали архіву заводу.
Радянський період даної території залишив по собі декілька легенд.
Теперішнє керівництво ВАТ з гордістю розповідає історії про колишні досягнення, зокрема про випадок, коли на радянському підводному човні відмовила вся апаратура зв’язку, окрім зробленої львівським заводом, або про поїздку легендарного директора М.С.Вороненка в Японію, де він підгледів на заводі Sony конвеєрну лінію, і відтворив її по пам’яті на своєму.
Чи це правда, невідомо, але надзвичайно цікавий є сам факт, що теперішнє керівництво, яке немає нічого спільного з радянським минулим заводу, розповідає про нього з гордістю, піддавшись пострадянській ностальгії за індустріальними подвигами радянської доби.
Зовсім інший характер має ностальгія працівників, які більшу частину свого життя пропрацювали на заводі.
“Те що зараз відбувається на заводі, це вже не є завод, це вже остатки заводу. Тому що втрачені виробничі площі, і особливо станки. Станки за той період часу були демонтовані, продані і вивезені. Завод лишився без станків, завод лишився без людей, це практично є руйнація, яка не дає можливості відновити ту силу, яку він мав в найкращих роках” – згадує пан Юрій, колишній головний конструктор заводу, працював на заводі з 1965 року.
“Я вже давно там не працюю. Але все одно, недавно проїжджала, подивилась – там же була така сила, такий завод, виробництво йшло на весь Союз, а зараз все стоїть розвалене. Шкода, просто шкода, що ці досягнення були втрачені”- згадує пані Леся, інженер-програміст, працювала з 1979-1990 рр.
Повний цикл виробництва + широка інфраструктура давали можливість задовольняти всі потреби людей, які працювали на заводі. Фактично, саме завод був покликаний формувати їхню картину світу, і все життя працівника проходило у постійному взаємозв’язку з ним.
Це підсилювалось тим фактом, що на заводі часто працювали цілі родини, для яких він перетворювався на єдине джерело засобів для існування.
Такий варіант був ідеальним для радянського проекту, адже давав можливість практично повного контролю, унеможливлював опір або “неправильну” поведінку. Працівник трактувався як частина заводу – тому колектив чи партія могли втручатись навіть в його приватне життя.
Художня самодіяльність ЛЗТА
Складна система матеріальних заохочень та морального тиску (соцзмагання, премії, партійна інфраструктура) формувала певний тип поведінки і стандарт “радянського робітника”.
Тобто для того аби отримати путівку на відпочинок у заводський санаторій “Бригантина” на березі Чорного моря, не досить було бути просто працівником заводу. Для цього слід було мати додаткові якості – або особисті стосунки, або славу “передовика”.
З цієї точки зору робляться актуальними соціалістичні змагання, книги-дошки пошани тощо, адже окрім ефемерної слави, якою можна було б нехтувати, вони маркували здатність працівника отримувати додаткові блага.
Інформатори акцентують увагу на широкій інфраструктурі, яка робила комфортнішим життя працівників (підшефні дитсадочки, столові, душові), і, розповідаючи про повсякдення, в першу чергу згадують організацію дозвілля – спортивні змагання, літературні вечори, самодіяльність, бібліотеку, виїзди на природу “…тут багато було зроблено для людей. Дуже багато” – розповідає пані Ярослава, технолог, відділ підготовки виробництва, працювала на заводі з 1979 – 1987 рр.
Як бачимо, подібна організація дозвілля спричиняла до згуртованості трудового колективу, зростання почуття причетності – і відчуття опіки, турботи за працівників. На моє запитання “А що було найкраще за радянських часів?” пан Богдан (начальник штампувального цеху, працює на заводі з 1972 року) відповів:
“Увага до людей. Людей не вважали за сміття. Тоді не було різниці, навпаки, була більша повага, коли ти був слюсар, чи ніж коли ти якийсь керівник, навпаки, більше путівок виділялось на простих працівників.. окрім того, постійно виділялись компенсація за роботу в шкідливих умовах.
І соки, і молоко… працювала їдальня, були загальні зали, зали комплексних обідів. Зал кафетерного типу, де ви могли просто замовити відпочинок… окрім того, на території заводу було 3-4 малих столових, щоб люди не переходили з кінця заводу в інший…”.
Перераховуючи матеріальні блага, доступ до яких давав завод, робітники (особливо ті, які досі працюють на заводі) висловлюють специфічну ностальгію за радянським часом, що свідчить про дієвість подібного способу організації праці і системи заохочення.
Завод телеграфної апаратури (і всі інші львівські заводи), володіючи значними матеріальними ресурсами, були найдієвішими інструментами впливу на маси і формування колективної ідентичності.
Працівники перебували під постійним дисциплінарним контролем, піддавались структуруванню на рівні мікро-фізики влади (організацією простору, системою правил та норм, порядком робочого дня, поділом праці, розірваним циклом виробництва, рівнями таємності тощо).
Це було середовище, в якому радянська ідеологія діяла найефективніше – адже, на відміну від проголошуваних в публічному дискурсі ідеологічних декларацій, які можна було не підтримувати, ідеологічні практики (соцзмагання, партійні збори) неможливо було ігнорувати, а ідеологічним ідеалам (перевиконання плану, героїка праці, стереотип “передовика”) слід було (принаймні позірно) відповідати.
Саме такі повсякденні практикиформували індивідів у соціальні суб’єкти радянського суспільства. Ідеологічні декларації в медіа (як міських, так і заводських) були доповненням, зразками, на які слід рівнятись.
Більше того, ідеологічний контроль проникав у всі сфери життя працівників, формуючи специфічну “неприватну приватність”.
Інфраструктура заводу була організована таким чином, щоб задовольняти всі потреби, включно з потребами у творчій діяльності і дозвіллі. Усе життя було (повинно було бути) “на виду” у колективу. Матеріальні блага (квартири, путівки), яких не було в вільному доступі, слугували додатковим стимулом до правильної поведінки.
Корпуси ЛЗТА
Таким чином втілювалась радянська стратегія “патерналізму” – контролю за усіма стадіями виробничого процесу і розподілом матеріальних благ, яка ставила радянських громадян в становище “прохачів”, вміло маскуючи цей принизливий статус пропагандою “турботи за працівників”, яка, судячи з інтерв’ю, знаходила широкий відгук в серцях людей.
Водночас існуюча ідеологічна сітка залишала простір для маневрів, який працівники вміло використовували для власної вигоди.
Зі зміною політичної ситуації в Україні (а відтак відкриттям кордонів, економічною кризою тощо) перед ВО імені 50-ти річчя Жовтня постали проблеми, характерні для незалежної України загалом.
Змінилась форма власності: 1994 році проведено корпоратизацію (перетворення державного підприємства на акціонерне товариство), в 1996 році завод було приватизовано.
За цей час, після звільнення Вороненка М.С., який перетворив завод на флагман радянської економіки, керівництво неодноразово змінювалось, однак жоден з нових директорів (Сорока О.П., Новоженець Д.Б., Секелик І.Д.) не зміг вивести підприємство з кризи.
Колишні зв’язки і клієнтуру завод втратив, стало важче витримувати конкуренцію з боку західних компаній, що призвело до скорочення виробництва та штату працівників.
Нарешті у 2002 році АТЗТ “Укрпромтелеком” придбало на аукціоні пакет акцій ВАТ “Львівський завод телеграфної апаратури” – 77,82%, практично безперспективного, відсталого підприємства з величезними заборгованостями по заробітній платі.
В середу, 27 вересня 2017 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулася зустріч шанувальників чеського фотомистецтва з консулом Чеської Республіки у Львові паном Ігорем Шедо та Юрієм Тітовцем з нагоди експонування виставки “Жінка в об’єктиві чеських фотографів”.
“Це трішки незвична подія, оскільки всі звикли до відкриття, а сьогодні – середина експонування виставки. Таку незвичну форму ми вибрали тому, що виставка має надзвичайно гарний успіх у відвідувачів, її переглянули дуже багато львів’ян і ми уже можемо казати, що це надзвичайно вдалий проект, дуже гарні відгуки про цю виставку.
Євген Булавін
Кав’ярня-галерея «Штука» уже не вперше проводить різні виставки з Чеським консульством і сьогодні ми маємо нагоду уже більш ширше познайомитися з роботами чеських фотомитців в об’єктивах яких – жінка”, – сказав з цього приводу власник кав’ярні Євген Булавін.
Консул Чеської Республіки у Львові Ігор Шедо
Консул Чеської Республіки у Львові Ігор Шедо висловив сподівання, що роботи чеських фотографів знайдуть достойних поціновувачів серед вибагливої львівської публіки і подякував усім організатором цього проекту за дієву підтримку.
Експозиція виставки “Жінка в об’єктиві чеських фотографів”
“На виставці можна бачити фотографії 18 фотографів за останні 10 років, які брали участь у Міжнародному фотосалоні «З любов’ю до жінки». З ініціативою організувати цю виставку прийшов Юрій Тітовець, який є організатором фотосалонів художньої фотографії. Сподіваюся, що представлені фотографії сподобаються відвідувачам”, – зазначив консул Чеської Республіки у Львові Ігор Шедо.
Консул Чеської Республіки у Львові Ігор Шедо
Автор мистецького фотопроекту Юрій Тітовець розповів присутнім про довгий шлях світлин до львів’ян і про надпотужний відбір кращих з кращих робіт для експозиції.
Юрій Тітовець
“Жінка в об’єктиві чеських фотографів» – виставка-екстракт колекції , яку назбирав Міжнародний фотосалон художньої фотографії протягом останніх 12 років. За 12 років на перегляд до журі надходило щороку порядку 8 тисяч фотографій жіночого образу. Тобто, за ці роки нам довелося переглянути близько 100 тисяч фотографій, щоб вибрати найкращі, які ми опублікували у щорічних альбомах.
Експозиція виставки “Жінка в об’єктиві чеських фотографів”
Дякуючи підтримці Генерального консульства Чеської республіки ми вирішили створити і показати образ жінки в роботах саме тих чеських фотографів, які постійно приймають участь у наших салонах. Ми відібрали 18 робіт одинадцяти авторів і створили цей проект”, – розповів Юрій Тітовець.
Приємно зазначити, що через велику зацікавленість львів’ян роботами чеських фотомитців, експозицію виставки продовжено ще на два тижні до 15 жовтня 2017 року.
Історія як територія творчості та основний чинник, що впливає на визначення напрямів руху в майбутнє і формування суспільно-політичних взаємин — під таким кутом можна окреслити представлені на цьогорічному Форумі видавців книги голови Інституту національної пам’яті Володимира В’ятрович
Пізнання минулого через емоції
Інтригуючим для шанувальників наукових напрацювань історика став його виступ у досить незвичному амплуа — письменника. „(Не)історичні миті. Нариси про минулі сто років” — 38 художніх творів, базовані на ключових подіях нашої історії від 1917 до 2017 року.
Володимир В”ятрович зі своєю новою книгою
— Зараз маємо терабайти інформації, особисті спогади про нещодавні події, та все ж залишається непізнаність того, що відбулося. Тому я спокусився подивитися на світ очима людей, які творили історію чи опинялися в її шаленому вирі. Неісторичні миті значно складніші, ніж факти, бо вони є певним фокусом епох — за кілька хвилин можна побачити життя цілих поколінь. Ці миті — як маленькі уламки історії, кожен із яких дозволяє розгледіти велике полотно, — розповів про книгу Володимир В’ятрович.
“(Не) історичні миті” у Львові
Кожен із нарисів згодом може перерости в окремі романи. Більшість сюжетів книги — вигадано. Та саме такий підхід дає можливість краще зрозуміти атмосферу й емоційність тих періодів. Якщо користуватися суворим аргументовим інструментарієм, то отримаємо дистильовану історію, яка є лише блідою копією того, що відбувалося. Мікс раціо й емоціо в цій книзі має сприяти кращому розумінню історичних процесів та вчинків знакових постатей.
Історія як маніпуляційний інструмент
Про те, як трактування історичних подій може стати маніпулятивним інструментом, Володимир В’ятрович розповідав під час лекції-презентації „За лаштунками Волині-43. Невідома польсько-українська війна”.
Науково-популярна праця, яку історик презентував ще торік восени тривалий час посідає топові позиції, її найбільше купують з-поміж подібних видань. Це засвідчує актуальність теми й бажання людей розуміти ці історичні події.
Лекція-презентація Володимира В”ятровича „За лаштунками Волині-43. Невідома польсько-українська війна”.
— Події на Волині 1943 року — це не вигадка пропаганди, а реальна історія вбивств людей. Проте для польських істориків, зокрема для одного із найвідоміших дослідників цих подій Ґжеґоша Мотики, це винищення тільки поляків. Хоча насправді все було не так. Волинські події 1943 року вирвано із загального історичного, географічного та часового контексту. Поляки презентують агресію українського повстанського руху, не беручи до уваги причини та переду-мови цього. Не можна не враховувати інші чинники — захоплення територій, жорстку політику щодо українців і третю, зацікавлену в цьому конфлікті, сторону — радянську владу. Існує безліч матеріалів та документів того часу, які засвідчують, як СРСР підсилював вороже ставлення до українського національного питання, — наголосив Володимир В’ятрович.
Лекція-презентація Володимира В”ятровича „За лаштунками Волині-43. Невідома польсько-українська війна”.
Історик закцентував і на проблемі небажання дошукуватися правди. Так, наприклад, ніхто не цікавиться джерелами та підставами теорії про бажання українських націоналістів масово знищити поляків. Бо це не-вигідно.
— Польські медіа та політики підхоплюють цю тему, бо формують образ жертви. Це частина їхньої національної свідомості. З Україною досить зручно сваритись. Адже тривалий час ми віддавали свою історію іншій східній країні. Поляки часто кажуть, що питання Волині — це внутрішньопольська справа. Тому й переконані, що в їхній компетенції диктувати Україні, хто є героями, а хто ні. Тож наше завдання змінити такий підхід, — додав наостанок історик.
Сьогодні мова піде про палац, розташований за адресою вул. Винниченка, 32 – резиденцію римо-католицьких архієпископів. Історія досить стриманої у своїх формах споруди, що не завжди привертає увагу туристів, насправді налічує уже більш ніж півтора століття і гідна уваги. Тож 15 фактів про Палац латинських архієпископів у Львові.
Палац латинських архієпископів. Літографія К. Ауера
До побудови палацу за сучасною адресою Винниченка 32 резиденцією римо-католицьких архієпископів протягом декількох століть була кам’яниця на Площі Ринок, 9.
2. Палац на Губернаторських Валах було побудовано у 1842-1844 рр. за проектом Йоганна Зальцмана.
Палац латинських архієпископів. Фото Марека Мюнца,1925
3. Зведено будівлю в стилі пізнього австрійського класицизму з елементами бідермаєру.
4. Фундатором споруди був тогочасний архієпископ Францішек де Паула Піштек.
5. На аттику фасаду будівлі височіли фігури п’яти католицьких святих, що помітно на літографії Карла Ауера 1846 р. На зображенні також можна зауважити портик з під’їздом, на колонах якого спирається балкон.
Фасад за радянських часів.
6. У приміщеннях першого поверху були розташовані канцелярія, архів консисторії, зал засідань, помешкання канцлера та капелана. На другому поверсі містилося помешкання архієпископа. Третій поверх, з причини постійних протягів, майже не використовувався – тут були розташовані дві гостьові кімнати та три великих зали.
7. У 1866 році палац зазнав перебудови та реставрації. Саме тоді скульптури святих та портик були усунені.
Обладнання на третьому поверсі.
8. За польських часів, окрім резиденції архієпископів, тут було видавництво «Бібліотека Релігійна».
9. Певний період будівлю використовували як музей дієцезії ім. Длугоша.
10. Після ІІ-ї світової війни в будинку містились різні заклади, від 1944 р. тут був розташований військовий шпиталь.
11. За радянських часів тут знаходився науково-дослідний інститут метрології та вимірювальних систем (НДІ “Система”).
Освячення статуї святого Яна з Дуклі у дворику Митрополичої Курії Львівської Архідієцезії РКЦ
12. У 2002 році, з нагоди візиту Івана Павла ІІ до Львова, палац повернули Львівській архієпархії РКЦ.
13. Зараз тут міститься Управління Львівської Архідієцезії Римо-Католицької Церкви.
15. 18 червня 2016 року, в приміщенні Курії Львівської Архідієцезії латинського обряду (вул. Винниченка, 32) відбулося урочисте відкриття Архідієцезіального Музею. Церемонію відкриття і благословення музею очолив Його Еміненція Кардинал П`єтро Паролін – Державний Секретар Апостольської Столиці.
Софія ЛЕГІН
Джерело:
Мельник І. Загайська Р. Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова. Львів: Центр Європи, 2013
Виставка «Нескорених художників» у Львові. Фото: Прес-служба Львівської ОДА
У вівторок, 26 вересня 2017 року, в приміщенні Львівського Палацу Мистецтв (вул. Коперника, 17) троє скульпторів та двоє графіків, яких виключили із Спілки художників України, відкрили виставку «Нескорених художників».
“Це не просто виставка дуже відомих художників, а громадська акція. Палац мистецтв надав можливість всім охочим прийняти в ній участь, не тільки п’ятьом художникам виключеним із Спілки виставити свої роботи і розповісти чому це сталося і що саме вони намагаються сказати громадськості Львова”, – сказала Наталка Космолінська відкриваючи виставку.
Виставка «Нескорених художників» у Львові. Фото: Прес-служба Львівської ОДА
«Вигнанцями» із Спілки стали народний художник України, скульптор Василь Ярич, заслужений художник України, графік Дмитро Парута, скульптор Сергій Якунін, скульптор Василь Заляско та лауреат премії ім. Лесі Українки, графік, ілюстратор Вікторія Ковальчук. Як вони заявляють, причиною виключення послужили незручні питання до керівництва Спілки художників щодо майна організації.
Виставка «Нескорених художників» у Львові. Фото: Прес-служба Львівської ОДА
“Кожна художня виставка це свято. Свято для душі та очей, але я вперше у своєму житті беру участь у виставці, яка має присмак гіркоти і навіть відчаю. Нас п’ятеро, яких виключили із Спілки художників без суду і слідства – три скульптори і два графіки. Справа в тому, що нам від СРСР дісталося досить багато майна. І хоча ми з ним не так справлялися і у нас були комунальні борги, але якщо порахувати та віддавати ці приміщення в оренду, то кожен член Спілки мав би дотацію на свою творчість, приладдя, фарби. Нам закрили рота, але правду вбити не можливо, це треба зрозуміти. І обов’язково ця правда, пізно чи рано, прийде до нас.
Сьогодні на цій виставці виставлені не тільки наші роботи, а й роботи художників, які в якійсь мірі вирішили підтримати нас. І я дуже їм вдячна”, – розповіла Вікторія Ковальчук.
Виставка «Нескорених художників» у Львові. Фото: Прес-служба Львівської ОДА
За словами авторів, цією виставкою вони прагнуть привернути увагу громадськості до порушення їх прав на творчість, професійне зростання, а також культурне збагачення народу.
“Сьогднішня акція є знаменна тим, що ми бачимо нашу образотворчу культуру, яка знаходиться на найвищому щаблі її майстерності. Ми бачимо художників, які духовно пов’язані з нашим Західним регіоном . Вони є складовою всього того, що було здобуто «до» і ми думаємо буде збагачувати і майбутнє.
Виставка «Нескорених художників» у Львові. Фото: Прес-служба Львівської ОДА
Сьогодні ми констатуємо факт, який є дуже прикрий для нас,адже ми розбудовували ці підприємства і мали за щастя примножувати там своїми творами скарбницю національної образотворчої культури. Сьогодні молодь потребує цих підприємств, щоб задіювати майстерні та працювати. Але такого шансу не має. Сьогоднішня виставка декларує факт того, що тут присутні люди, які зростали навколо цієї творчо-виробничої бази і нам направду її дуже шкода. І ми все будемо робити для того, щоб не віддати її зайдам”, – поділився враженнями Влодимир Ропецький.
Виставка «Нескорених художників» у Львові. Фото: Прес-служба Львівської ОДА
Окрім робіт п’ятьох художників-вигнанців на виставці можна побачити роботи і інших художників. В такий спосіб їх колеги приєдналися до акції-протесту та висловили їм свою підтримку.
“Я не є членом спілки, оскільки нічого конструктивного вона ні у Львові, ні у Києві не робила і оця бездіяльність довела до сучасного стану речей. І я не міг не прийняти участі у цій виставці, я підтримав цих людей. Я впевнений, що вони ставили правомірні питання до Спілки художників і я не можу мовчати коли відбувається розправа над громадянами, над людиною, яка хоче жити в справедливому, а не дикому суспільстві”, – сказав Любомир Медвідь.
Довідково. П’ятьох львівських митців виключили з обласного осередку НСХУ через «порушення морально-правових норм» у квітні цього року. На думку художників, їх виключили з організації через те, що вони ставили до керівництва осередку незручні питання, які стосувались майна спілки. Мова йде про Художньо-Виробничий комбінат на вул. Козланюка 17, багетну фабрику на вул. Бойківській 5, приміщення магазину-салону «Художник» та Галереї «Артес», скульптурні майстерні на вул. Самчука 26. А також про Львівську експериментальну кераміко-скульптурну фабрику на вул. Мучній 32, яка на даний час за призначенням не функціонує та зруйновану будівлю Спілки художників на площі Міцкевича, 9.
28 та 29 вересня 2017 року у Львівському Палаці Мистецтв (вул. Коперника, 17) відбудуться кінопокази та обговорення кіноінсталяції МАНІФЕСТО – сміливого та несподіваного мистецького проекту.
28 вересня о 20:00, а 29 вересня о 18:00 на вас чекає показ та обговорення кіноінсталяції МАНІФЕСТО мистецтвознавчому колі за участі арт-критикині, мистецтвознавиця Наталі Космолінської та інших.
В кіноінсталяції МАНІФЕСТО Джуліан Розефельд у взаємодії з австралійською акторкою Кейт Бланшетт дає нове життя найбільш відомим і провокативним текстам митців і митчинь сучасної доби. Фільм складається зі серії вражаючих монологів, які Розефельд створив, редагуючи та складаючи в колаж мистецькі маніфести – від декларацій футуристів, дадаїстів і ситуаціоністів до роздумів окремих художниць, архітекторів, танцівниць та кінематографістів, серед яких Казимир Малевич, Сол Левітт, Івонн Рейнер та Джим Джармуш. Бланшетт виконує ці маніфести, перевтілюючись у 13 різних персонажок – шкільну вчительку, ведучу новин, працівницю фабрики, бездомну людину – в дослідженні сили й актуальності історичних заяв для сучасного світу.
Вартість квитка складає 30 грн і його можна придбати в касі Палацу перед сеансом або on-line на ticketclub.com.ua та в касах ticketclub.
“Дня 23-го червня відсвіжило львівське громадянство свої приємні спомини на концерті п. Сальомеї Крушельницької, що приїхала до краю з низкою концертів на добродійні цілі”, – так писалося в журналі “Нова хата” за липень-серпень 1932 року. Славетна співачка виступила тоді у залі Музичного Товариства ім. М. Лисенка, виконавши твори Х.В. Глюка, В.А. Моцарта, К. Дебюссі, М. Равеля, М. де Фальї, Р. Штрауса, М. Мусоргського, М. Лисенка, а також українські народні пісні.
Соломія Крушельницька
Концерт Крушельницької став вагомою подією музичного життя міста і знайшов своє висвітлення на шпальтах кількох львівських періодичних видань. Так, у газеті “Новий час” була опублікована стаття Василя Барвінського, у “Ділі” – Бориса Кудрика, у часописі єврейської громади “Chwila”, який друкувався польською мовою, – відгук рецензента, підписаного криптонімом St. Z.
Будинок Музичного товариства імені Миколи Лисенка (тепер – корпус Львівського музичного коледжу ім. Станіслава Людкевича)
Автори всіх згаданих статей, характеризуючи виконання С. Крушельницької, робили порівняння із виступом співачки 1928 року і недавнім концертом у Львові співачки Марії Сокіл. Так, Б. Кудрик назвав співачку з Великої України новою невідомою зіркою вокального мистецтва, а С. Крушельницьку – постаттю “знайомою і дорогою нашому музичному світові”, однією з тих, “що стояли при засновинах нашого теперішнього музичного життя”. І далі: “її найновіший виступ робив вражіння чогось свіжого. Що більше, артистка заясніла як звуком голосу, так дикцією ще дужче, ніж попереднього разу”.
Програма концерту Соломії Крушельницької. Львів, 23 червня 1932 р.
Різноманітна програма, яка включала вокальні твори композиторів різних епох, за оцінкою Б. Кудрика, знайшла в особі С. Крушельницької переконливу інтерпретаторку. “Навіть у модерних піснях (Равеля, Дебіссі, Штравса, де Фаллі), що безпосередньо після арій старих клясиків робили з композиторського боку вже куди менше корисне вражіння, наша артистка таки знайшла неодну гарну нагоду заясніти повною життя деклямацією слова і майстерно степенованою динамікою звуку”.
Борис Кудрик – композитор, музикознавець, музичний критик, піаніст, педагог (1897-1952)
Окремо автор виділив стилеве виконання творів Лисенка і Мусоргського – в дусі народних пісень. А з приводу “Гопака” Мусоргського зазначив, що Крушельницька його “відіграла по акторськи! Це була вже не пісня, лише сольова сцена без декорації”.
Василь Барвінський спочатку зауважив, що знайшлися скептики, які не вірили в успіх С. Крушельницької після виступу М. Сокіл (у поетичній формі порівняв співачок із “подихом осени, із терпким запахом дещо пожовклого зів’ялого листя” та “весняною свіжістю і запашністю”). А далі зазначив: “Сальомея Крушельницька співачка «королівського» роду мистців, які суверенно панують в царстві свого мистецтва. А тим разом виявила вона таку ще молодечу свіжість та пруживість імпонуючого голосового органу, що здавалося нам, немовби перед нами стояла велика співачка з довоєнних часів – часів великих світових тріумфів. Вже сама поява її маєстатичної постаті на естраді каже передчувати щось небуденне, величне”.
Василь Барвінський (1888-1963) – композитор, піаніст, педагог, музичний критик, у 1932 році – директор Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові.
Василь Барвінський відзначив високу співацьку культуру Крушельницької, надзвичайну виразність інтерпретації, “ідеально різьбленої у найтонших нюансах, все і всюди «повнокровної»”. Подібно як і Б. Кудрик, рецензент був особливо захоплений виконанням творів Лисенка й Мусоргського, яке вважав “недосяжним”.
На думку музичного оглядача газети “Chwila”, хоча голос Крушельницької не має колишньої сили звучання і блиску (співачці 60 років! – М.З.), однак і нині він дає слухачеві незабутні мистецькі враження. Адже витончене виконання, володіння технікою є настільки вражаючими і переконливими, що можуть бути взірцем для наслідування. Тому автор статті називає С. Крушельницьку “великою артисткою”, “незрівнянною співачкою”.
І, нарешті, дописувач до журналу “Нова хата” зазначив, що “С. Крушельницька не втратила досі нічого із свого великого мистецького співу та своєрідного чару при передачі пісень”.
Фрагмент виставки «Скарби Соломіїного дому», 2017 р.
Остання частина програми концерту включала українські народні пісні традиційно у власному фортепіанному супроводі співачки, що отримало різні оцінки. Так, на думку рецензента газети “Chwila”, своєрідна інтерпретація, незвичайна витонченість “перетворили цей цикл на справжню блискітку”. Натомість В. Барвінський, не заперечуючи мистецької вартості обраних пісень, висловив зауваження щодо самої форми їх подання. Він вважав, що “упрощення супроводу до акордового підмалювання мелодій виключно тонікою і домінантою (за виїмком ужиття в одному випадку субдомінанти) понизило непомірно те вражіння, яке ті самі мелодії з дещо краще опрацьованим супроводом, а навіть зовсім без нього могли б викликати”. Проте закінчив свої критичні міркування словами: “Сподіваюся, що велика співачка не погнівається на мене за ту заввагу, зроблену із щирого переконання”.
Нестор Нижанківський (1893-1940) – композитор, піаніст, музичний критик
Акомпаніатором на концерті був Нестор Нижанківський, чия майстерність, проникливе виконання отримали високу оцінку. Так, Б. Кудрик писав: “Фортепіановий дострій спочивав в рутинованих руках д-ра Н. Нижанківського (найліпше вийшов в модерних піснях з Мусоргським включно”. В. Барвінський зазначав, що піаніст “був до тої міри захоплений незрівняним відтворенням програми співачкою, що вжився в її інтенції ще глибше, чим коли-небудь”. І, врешті, автор St. Z. стверджував, що акомпаніатор “дуже гарно і з помітним піднесенням долучився до звірянь артистки”.
Олена П’ясецька (1894-1978) – концертно-камерна співачка
Наведені рядки ще раз переконують нас, що і в камерному жанрі С. Крушельницька була видатною виконавицею. Вроджені голосові дані, досконале володіння технікою, глибоке проникнення в задум композитора – дозволили співачці створити високомистецькі зразки художньої єдності вокально-музичних і драматичних чинників виконуваних творів.
Матеріали з архіву Олени П’ясецької. Фрагмент виставки «Скарби Соломіїного дому», 2017 р.
P.S. На виставці «Скарби Соломіїного Дому» вперше експонується програма цього концерту, що зберігалася у приватному архіві співачки Олени П’ясецької (1894-1978). У 2017 році родичка співачки пані Олександра Дида подарувала музею унікальні матеріали, серед яких є понад 100 програм концертів та різного роду музичних імпрез, що відбувалися у Львові та Перемишлі в період між 1910-1930 роками. Ці раритети суттєво збагатили музейну збірку.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові
29 вересня 2017 р. Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові запрошує усіх охочих на урочистості із вшанування 151 річниці від дня народження Михайла Грушевського та 70 роковин акції “Вісла”.
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
Цьогоріч відзначення дня народження Михайла Грушевського проходить з акцентом на події, що увійшли в історію нашого народу, як страшна трагедія.
70 років тому депортаційна акція “Вісла” змінила життя тисяч українців, котрі жили на споконвічних українських землях Закерзоння, зокрема, Холмщини — Малої Батьківщини вченого історика, будівничого нації Михайла Грушевського.
Фрагмент виставки “Я ніколи не забуду про потреби Холмського народу…” Михайло Грушевський і Холмщина
До цих трагічних подій у музеї побудована виставка “Я ніколи не забуду про потреби Холмського народу…” Михайло Грушевський і Холмщина, на якій представлено матеріали, що висвітлюють історію Холмщини, як прадавньої землі нашого народу, розповідають про звичаї та побут холмщаків, про історію та культуру краю, причини та обставини страшної депортації 1944-1947 рр.
Фрагмент виставки “Я ніколи не забуду про потреби Холмського народу…” Михайло Грушевський і Холмщина
Ці матеріли складають окрему фондову групу “Холмщина”, сформовану зі збережених родинних реліквій і переданих у дар музеєві членами суспільно-культурного товариства “Холщина”, співпраця з яким має добрі, позитивні моменти, започатковані ще в 90-х роках і успішно розпрацьовані і спроектовані від сьогодення на майбутнє. Зокрема, окремим розділом виставки представлено матеріали, подаровані родиною Демчуків, члени якої пережили акцію “Вісла” та зберегли для нащадків особисті, дорогі автентичні речі кількох поколінь роду а, отже, своїм життям писали історію своєї малої Батьківщини – Холмщини. У виставковій експозиції вони відтворюють “живий” куточок Холщини.
Фрагмент виставки “Я ніколи не забуду про потреби Холмського народу…” Михайло Грушевський і Холмщина
Про проведення акції “Вісла” та її наслідки у своїх доповідях розкажуть: голова Українського Товариства (м.Люблин, Польща), історик доктор Григорій Купріянович та голова Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа. Також прозвучать спогади учасників акції “Вісла”.
Театральна група української молоді Люблина «Дивослово» (Польща)
У художній частині заходу відбудуться виступи: театральної групи української молоді Люблина «Дивослово» (Польща) із виставою «Дорога на захід» (до 70-річчя акції «Вісла»), Українського дитячого ансамблю «Люблинська веселка» (Польща), Богдана Пастуха із уривком з авторської літературно-музичної інтермедії (моновистави) “Світлом душу освяти…” та хору суспільно-культурного товариства “Холмщина”.
Під час урочистостей можна буде ознайомитися з виданнями музею.
Афіша урочистостей
Програма вшанування.
11:00 — Покладання квітів до пам’ятника Михайлу Грушевському (Проспект Шевченка).
12:00 — Відкриття виставки “Я ніколи не забуду про потреби Холмського народу…” Михайло Грушевський і Холмщина. (Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, вул.Франка, 154).
15:00 — Урочистості в Палаці мистецтв (вул. Коперника, 17):
вступне слово до учасників заходу;
доповідь голови Українського Товариства (м.Люблин. Польща), історика доктора Григорія Купріяновича «Акція “Вісла” (1947) –генезис, проведення, наслідки»;
доповідь голови Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимира Середи “Політично-правові аспекти депортаційної акції “Вісла”;
спогади учасників операції “Вісла”;
театральна вистава «Дорога на захід» (до 70-річчя акції «Вісла») у виконанні театральної групи української молоді Люблина «Дивослово» (Польща). Постановка: Леся Соболівська;
концерт у виконанні українського дитячого ансамблю «Люблинська веселка» (Польща). Керівник: Магдалина Яким’юк;
“Світлом душу освяти…”. Уривок з авторської літературно-музичної інтермедії (моновистави) Богдана Пастуха
виступ хору суспільно-культурного товариства “Холмщина”. Керівник: Любомир Корінець.
Багатьом жителям нашого міста та його гостям вже відоме ім’я видатного львів’янина ХІХ століття Кароля Мікулі – музичного діяча, піаніста, композитора, учня й асистента Фредеріка Шопена, який створив у тут його своєрідний культ, очолив роботу консерваторії Галицького музичного товариства і заснував власну школу фортепіанної гри за шопенівською методикою. Його ошатне поховання на Личаківському цвинтарі, оздоблене чорним лабрадоритом часто відвідують групи, а екскурсоводи з гордістю розповідають про людину, яка внесла безсумнівно потужний внесок у історію музичного мистецтва Львова, його діяльність і педагогічну систему вивчають фахівці.
Могила Кароля Мікулі
В чималому переліку його славетних учнів є ім’я людини, яка вартує не меншої уваги і захоплення. Людвік Марек, чех за національністю, спадковий музикант, змалечку запалився яскравою зіркою як піаніст-віртуоз, ще підлітком виступаючи на сценах Тернополя і Львова. Згодом, здобувши блискучу освіту (в тому числі й під проводом славетного львівського педагога К. Мікулі), об’їхав з успішними гастрольними турами Австрію, Угорщину, Росію, Румунію, Польщу, спробував себе як приватний педагог в магнатських домах, і, зрештою, зумів потрапити на студії до легендарного віртуоза, непервершеного майстра фортепіанного виконавства Ференца Ліста у місті Ваймар. Це стало стрімким поворотом в його житті. До Львова він повернувся переконаним лістіанцем, що принципово, засадничо суперечило естетиці виконання в шопенівському стилі.
Людвік Марек
Надалі львівська публіка розділилась за вподобаннями на два конкуруючі табори, а їх очільники – Мікулі і Марек, опинились в центрі справжніх навколомузичних пристрастей. Будучи надзвичайно діяльним і шанованим виконавцем, педагогом та адміністратором, Марек протягом свого бурхливого і сповненого подій життя чимало прислужився місту: заснував приватну музичну школу, де навчали фортепіано, вокалу і драматичному мистецтву, заклав осередок продажу, ремонту і прокату музичних інструментів (насамперед піаніно і роялів провідних європейських фірм), очолив музичне товариство «Гармонія» з оркестром і музичними класами при ньому, на його особисте запрошення у Львові гастролювали численні європейські знаменитості (піаністи Ганс фон Бюлов, Артур Рубінштайн, Карл Таузіг, скрипаль Генрик Венявський, співаки Владислав Мєржвінський, Аліція Барбі та численні інші). Його талановиті учні зі школи і його консерваторського класу несли славу про свого педагога у багатьох європейських містах, його музичні твори для фортепіано, оркестру, хору друкувалися в провідних музичних осередках і звучали з провідних сцен світу, молоді виконавці вчились по його підручниках. Музикант багато років товаришував з видатним польським художником Вільгельмом Леопольським і володів низкою відомих полотен цього митця, зокрема його знаменитою роботою «Останні дні Себастьяна Кльоновича».
«Смерть Ацерна», картина Вільгельма Леопольського (1867)
Однак хвороба серця вимушено вирвала ініціативного діяча з стрімкого потоку мистецьких подій і передчасно обірвала його життя. Некрологи відзначали, що прощання з видатним музикантом у храмі монастиря оо. Бернардинів (тепер – церква св. Андрія на пл. Соборній) було масштабною громадською подією, яка зібрала численні мистецькі сили міста, в останню путь до місця вічного спочинку на Личаківському цвинтарі його проводжали «родина і незвично численне представництво музичного світу». «Багато що змінилося, коли Марек пригальмував свою активність під загрозою розвитку хвороби серця. Ще більші зміни чекають попереду, коли смерть вирвала його з мистецького світу, в якому він так багато і плідно працював … З його смертю спорожніло вагоме місце, якого спеціально ніхто не створював, але яке було дуже важливим, навіть, конечне потрібним для нашого суспільства. Ми втратили з новоспочилим Людвіком Мареком сповнену заслуг, енергійну людину і талановитого митця, який за життя здобув загальну симпатію і широку популярність», – писав один з найшановніших музичних критиків Львова і Варшави Станіслав Нєвядомський.
З некролога Людвіка Марека
З некролога Людвіка Марека
З некролога Людвіка Марека
І якщо в міжвоєнний період ім’я Людвіка Марека ще було на слуху, а його твори звучали з концертних естрад, то зі зміною влади ця пам’ять поступово затерлась. Славетного в минулому музиканта згадували хіба що вузькі спеціалісти, і то здебільшого принагідно.
Два роки тому, в контексті тематичної екскурсії місцями поховань львівських музикантів було здійснено першу спробу відшукати могилу Людвіка Марека. На щастя, у архівах Личаківського цвинтаря вдалося віднайти запис про дату і номер поля (№ 13).
Запис про про дату поховання Людвіка Марека і номер поля
Та пошуки виявилися не такими простими: чимало плит вкрилося суцільним шаром моху та плюща, надписи на багатьох майже стерлися. Не давали результатів звертання по додаткову інформацію до музею цвинтаря, до низки дослідників Личаківського некрополя, екскурсоводів, знавців-ентузіастів. Прохання про допомогу в пошуку та про діяльність Л. Марека було подано також до консульства Чехії у Львові. Численні спроби «прочісування» поля протягом двох років залишалися безрезультатними до минулого тижня.
Щасливу крапку у пошуках поставив дзвінок директора музею, якому до рук потрапила картка з описом поховання та переліком сусідніх захоронень. За цими орієнтирами відомий львівський некрополіст Ігор Мончук з легкістю встановив заповітний об’єкт пошуку.
Могила Людвіка Марека на Личаківському цвинтарі
Не дивно, що він був складним – делікатний надпис повністю затягло щільним мохом, а основа поховання цілком зруйнована. Зараз під загрозою руйнування і кам’яний хрест, проораний численними вертикальними тріщинами.
Ігор Мончук Та Роксоляна Гавалюк біля могили Людвіка Марека
«Повернення» Людвіка Марека (1837-1893) відбулось якраз до його 180-річчя. Чудовий привід влаштувати концерт-лекцію з його творів, познайомитися ближче з різними аспектами його діяльності у формі публічного симпозіуму чи наукової конференції, влаштувати виставку документів, пов’язаних з його діяльністю та здобутками його учнів, і найголовніше – долучитися до реставрації місця останнього спочинку. Адже все, що він нам залишив – є гордістю нашої музичної історії, все що ним реалізовано – зроблено для слави Львова.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач КЗ ЛОР ЛМК ім. С. Людкевича
Ні для кого не секрет, що жодне з міст, упродовж періоду свого “земного буття” не залишалося таким, яким воно було на момент заснування, або ж, тим більше, яким є зараз. У різні історичні епохи та періоди існували свої уявлення про те, чим є місто та як його розбудовувати. Зараз відмінні критерії у підходах до означення міста та функціонування цього простору співжиття й взаємодії можна побачити у різних країнах. Однією з колоритних точок на мапі міст світу є Львів. Сказане вище, десь в чомусь, стосується і його. Місто змінювалось, “вбирало” нові ідеї, рухалось в ногу з часом. Разом з тим, для Львова та його мешканців завжди дуже багато означала історія міста та його пам’ятки. Про останнє і поговоримо.
Панорама Львова Ф. Пернера (1772). Фото з https://uk.wikipedia.org
Якось, відкривши один з номерів газети “Wschód”, на який натрапив у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, засумнівався у правдивості фрази, яку приписують давньогрецькому філософу Геракліту. Судіть самі. У статті, яка має стільки років, скільки в Україні зазвичай не живуть, пише приблизно наступне. Зі славного минулого в архітектурі Львова залишилось багато пам’яток. Кожна з цих будівель по-своєму унікальна, але їх спільною проблемою є те, що стара архітектура “потонула у морі” більш сучасного міста, яке активно розбудувалось. Автор уточнив, що протягом ХІХ століття місто розрослось у кілька разів і ті “уламки давнини”, які збереглися, губляться на фоні сучасної забудови.
Панорама Львова Гогенберга (1608). Фото з https://uk.wikipedia.org
Доки я сидів і роздумував – про свої, чи про наші часи пише автор тієї статті, він поспішив зазначити, що було б добре, якби видатним львівським пам’яткам повернути попередній вигляд. Навіть навів перелік: оборонні мури, рови, вали, замок і ін. На той момент я саме дочитав до цього місця у статті і задався питанням нащо авторові то здалося. І він відповів: “було б що показувати туристам і самим дивитись”. Я був змушений погодитись – з його логікою важко сперечатися.
Ілюстрація зі статті у виданні “Wschod”. Фото Є. Гулюка
Думав, що стаття і далі буде продовжуватись у такому ж дусі і вже хотів переходити до наступної, аж тут автор від водички перейшов до конкретики і запропонував у повній мірі відновити фортифікаційні споруди в районі колишнього бернардинського монастиря. Аби остаточно переконати усіх пристати на його пропозицію і підтримати позицію, додав, що це незаперечна ознака “поступу культури і європеїзації міста”.
Януш Вітвіцький за роботою. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Доки я ловив на спині мурашок, які розбігалися від прочитаного, автор встиг зазначити, що відповідний проект уже в процесі розробки й заопікувався ним архітектор Януш Вітвіцький. І що Ви думаєте? Я мусив відкласти величезну підшивку з номерами газети “Wschód” і йти шукати хто це такий. З’їв пуд пилу, але дізнався, що це відомий львівський архітектор, історик та, що головне, автор пластичної панорами міста 1772 – 1775 років. На його макеті міста понад 300 мініатюр: елементи фортифікаційних споруд, храми, кам’яниці і ін. Але, на жаль, ця робота зараз не у Львові і в нашому місті, здається, навіть ніколи не експонувалась. Митець загинув у липні 1946 року. За день до цієї дати до нього на квартиру прийшло кілька “мистецтвознавців”. З ними він залишив будинок, а наступного дня його знайшли мертвим. Панораму до Польщі вивезла дружина архітектора. Спочатку її переховували, але потім передали музейникам. Сьогодні вона знаходиться у Вроцлаві.
Панорама Львова Януша Вітвіцького. Фото з https://gazeta.ua
Я повернувся до статті і взявся її дочитувати. Той самий Вітвіцький розробив проект реконструкції фортифікаційних споруд давнього Львова (там же ж було зазначено, що він розробляє пластичну панораму міста) і його розробку навіть вже передали на розгляд міській владі Львова. Януш Вітвіцький з цієї нагоди дав коментар, у якому розповів, що ціллю є надати місцевості такий вигляд, який вона мала кілька сотень років тому: оборонні мури з давньою в’їзною брамою, перекидним мостом над фосою і т.п. Автор статті, рефлексуючи на коментар архітектора, тішився, що не тільки Краків, Варшава, Вільно та Торунь будуть мати давню проїзну браму та оборонні мури, а й Львів зможе похвалитись подібним. Він вже відправляв у ту місцину тисячі захоплених та задоволених туристів.
Проект реконструкції львівських фортифікацій Януша Вітвіцького. Фото Є. Гулюка
Проект-впорядкування території довкола колишнього бернардинського монастиря інженера Януша Вітвіцького подано вище. Цією ілюстрацією візуалізовано матеріал статті. Розробка архітектора зацікавила міську владу, але до практичного втілення за його життя не дійшло. Фортифікаційні споруди було реконструйовано лише у 1976 – 1977 роках, тобто на кілька десятків років пізніше. Керували цим процесом архітектори Андрій Новаківський і Костянтин Присяжний.
Недільного сонного ранку, 24 вересня 2017 року, не дивлячись на дощову мряку і досить низьку, як для вересня температуру повітря, біля будинку на вулиці Чупринки, 58а забралося близько вісімдесяти спраглих до знань львів’ян з однією метою – потрапити на екскурсію на віллу “Юльєтка”.
Прогулянку-розповідь від фабрики Івана Левинського до вілли архітектора Юліана Захарєвича “Юльєтка”.
Тетяна Казанцева, Leon Serg, та Сергій Іванов-Костецький
Цього разу для всіх охочих запропонували прогулянку-розповідь від фабрики Івана Левинського до вілли архітектора Юліана Захарєвича “Юльєтка”.
Історик архітектури професор Ігор Жук розповів про перспективи розбудови фабрики Івана Левинського, а також про історію та архітектуру “Вілли Юльєтка”. Разом з дендрологом Halyna Lukashchuk провели аналіз існуючої дендрофлори та встановлено її відповідність задуму Юліана Захарєвича.
Історик архітектури професор Ігор Жук
Окрім того дорогою між головними об’єктами екскурсії прозвучали додаткові розповіді Ігоря Жука про цікаві будинки (зокрема про будинок-замок Юзефа Сосновського як своєрідну рекламу архітектурних можливостей залізобетону), якими ми йшли поруч та ще й отримали відповіді на численні запитання.
Вілла Юліана Захарєвича “Юльєтка”
Вілла Юліана Захарєвича “Юльєтка”
Вілла Юліана Захарєвича “Юльєтка”
Нарешті всі охочі змогли потрапити у середину вілли “Юльєтка” та побачити інтер’єри, які збереглися. Зокрема вітражі, автентичну плитку підлоги, паркети, умеблювання вітальні тощо.
Інтер’єр вілли “Юльєтка”
Інтер’єр вілли “Юльєтка”
Інтер’єр вілли “Юльєтка”
Головною метою громадської ініціативи Музей Івана Левинського у Львові є зацікавити думкою про створення музею Івана Левинського у Львові якомога більшу кількість людей (фахівців, шанувальників, мешканців) та звісно отримати підтримку та допомогу влади.
Фабрика кахлевих печей на вул. Кшижовій у Львові, поч. XX ст.
На кожній такій зустрічі-екскурсії Тетяна Казанцева малює Львів зі всіма охочими художниками чи тими, хто захоче долучитися і спробувати свої сили в малюванні. Всі роботи зберігаються в розділі Архітектурні замальовки в музеї Івана Левинського. Тетяна впевнена , що з часом охочих помалювати Львів буде ставати все більше.
Тетяна Казанцева. Фабрика Івана Левинського. Львів. 12 вересня 2017 року
Музей Левинського потрібний не лише мешканцям, для розуміння цінності та збереження будинків, в яких вони проживають, але й туристам, оскільки Іван Левинський – це одне з визначних імен, що має ідентифікуватися зі Львовом, Галичиною та, можливо, з Україною. Музей має включати не лише фабрику, але й все, що збудував Іван Левинський, починаючи від вокзалу, Оперного театру, Торгової палати, палаців, храмів, закінчуючи віллами та чиншовими будинками у Львові та в Галичині.
Іван Левинський
Іван Левинський – визначна особистість для Львова, великий будівничий кінця XIX – початку XX століття, професор, меценат, громадський політичний діяч та підприємець, організатор української національної промисловості.
В четвер, 28 вересня 2017 року, о 17:00 у Львівській обласній бібліотеці на площі Ринок, 9 відбудеться презентація збірки поетеси ЛіліїБатюк–Нечипоренко«Невідмірянаміра».
Лілія Батюк–Нечипоренко (справжнє ім’я Нечипоренко Лілія Владиславівна), народилася в селі Кучаків Бориспільського району Київської області. Живе і працює в Києві. За освітою вчитель історії, фінансист, маркетолог.
Лауреат Фестивалю «Мі–Сі–Соль» 2014 р. у номінації «Найкращий вірш».
Дипломант 20–го Міжнародного фестивалю бардівської (авторської) пісні «Славутич–2015» в номінації «автор віршів».
У 2015 році отримала першу премію VIII Всеукраїнського фестивалю поезії «Підкова Пегаса» (2015).
Дипломант XXVIII міжнародного фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Булат» 2016 р. в номінації «поет».
У 2017 році отримала диплом І–го ступеню музично–поетичного фестивалю «Ірпінський Парнас» у номінації «Релігійна лірика».
Постер презентації збірки поетеси Лілії Батюк–Нечипоренко «Не відміряна міра»
Видані книги:
Збірка «Жіночності п’янке бордо» – ПрАТ «Миронівська друкарня», 2014 – 176 с. ISBN 978-966-2428-52-0
Збірка «Не відміряна міра» – ПрАТ «Миронівська друкарня», 2017 – 200 с. ISBN 978-966-2428-72-8
Колективні збірки:
Альманах «Проникновенность» випуск № 2, 2008 р.,
Альманах “Проникновенность”випуск № 3, 2012 р.,
Альманах «Дух землі», 2015 р.
Антологія сучасної української літератури, 2015 р.
Літературний часопис «Барви», 2016 р.
Альманах поезій «Підкова для носорога» Укладач і автор передмови А. В. Стебелєв., 2016.
Колективна збірка, присвячена пам’яті Т.Г.Шевченка «Огні горять», 2017 р.
Цікавими у Львові є чорно-жовті та червоно-білі фарбовані смуги на фасадах колишніх крамниць. Існує кілька думок які кружляють навколо ствердження щодо точної функції яку вони виконували, тому я ще не маю остаточної відповіді.
Фарбовані смуги на будинку
Проте багато дослідників єврейської спадщини, зосередили увагу на цьому питанні нещодавно, коли «Rohatyn Jewish Heritage» створили в соціальних мережах пост, який стосується цього питання і зібрали декілька вагомих теорій.
Вулиця Старознесенська
Перш за все, що стосується кольорів; джерело вказує на те, що кольори до Першої Світової війни були чорно-жовтими (кольори династії Габсбургів), тоді як кольори після Першої Світової війни були червоно-білі (кольори прапора Польщі).
Площа Зернова, 1920-30-ті рр.
Що ж стосується їхньої функції, то деякі з теорій включають наступне:
Смуги датовані часами правління династії Габсбургів і означають той факт, що власники (польського та єврейського бізнесу) отримали дозвіл на відкриття магазину. Можливо, ця функція була доступна лише для певних типів магазинів, тих, які продавали «регламентовані» товари.
Фарбовані смуги на фасадах колишніх крамниць у Львові. Перша третина ХХ ст.
Фарбовані смуги на фасадах колишніх крамниць у Львові. Перша третина ХХ ст.
Вони не були національними ознаками, а лише позначенням для ново-відчинених невеличких крамниць, які після прийняття кількох нових законів було простіше відкрити, особливо для українців та євреїв.
Фарбовані смуги на фасадах колишніх крамниць у Львові. Перша третина ХХ ст.
Фарбовані смуги на фасадах колишніх крамниць у Львові. Перша третина ХХ ст.
Червоно-білі смуги на дверних каркасах вказували, що у певній крамниці продавались сигарети, сірники та цукор, товари народного споживання, які регулювались державною монополією. (Джерело: веб-сайт «Музей Голокосту – США».)
Смуги значили, що певна крамниця отримала дозвіл на продаж алкоголю, сигарет та інших продуктів, на які державою видавалась окрема ліцензія.
Фарбовані смуги на будинках Львова. Сучасне фото
Фарбовані смуги на будинках Львова. Сучасне фото
Якщо придивитись до поверхонь фарбованих ліній ближче, то можна побачити проблиски білого кольору на жовтих смугах та червоні заплямування на чорних смугах. Схоже на те, що спочатку там були чорно-жовті смуги, фарбовані під лівим кутом, але згодом поверх них були намальовані червоно-білі смуги, під правим кутом.
Фарбовані смуги на будинках Львова. Сучасне фото
Таким чином, виглядає на те, що в цій будівлі розміщувалась крамниця яка володіла певними привілеями за австрійських часів, але на які згодом, по закінченню Першої Світової війни, потрібно було отримувати ліцензію від польської влади і, відповідно, змінити кольори на фасаді відповідно до кольорів прапору тогочасного режиму.
Фарбовані смуги на будинках Львова. Сучасне фото
Фарбовані смуги зустрічались мені не лише у Львові але й в інших містах Галичини. До прикладу, я побачила схожі смуги в Перемишлі та Самборі. А також їх можна побачити на світлинах та кіноплівках з іншими містами Галичини за правління династії Габсбургів та за часів довоєнної Польщі.
Відтворені фарбовані смуги на фасаді будинку. Сучасне фото
Такі смуги були доволі звичним виглядом впродовж ери династії Габсбургів, бо навіть у сьогоденні одне з тематичних кафе стилізоване під австрійський період, ЦК Локаль, відтворює цей тодішній обов’язковий атрибут на своїх віконницях.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
