З ім’ям австрійського імператора Франца Йосифа І пов’язане перетворення Австрії в Австро-Угорську монархію, утворення Троїстого союзу та розв’язання Першої світової війни.
А у місті Лева він удостоївся поетичного твору, що зайняв кілька газетних сторінок. У жовтневий день 1851 р. його привітала львівська газета «Зоря галицька» урочистою одою «Руськая песнь, воспетая львів’янином в радостное торжество прибития Его Величества всемилостивейшего и вседержавней- шего Австріі царя Франца Іосифа І в столичний Австрийской Руси город Львов», де були такі рядки:
Франц Іосиф цар во руской земли днесь
Как яркаго солнца свет
Блистит в городе Льва, и Народ весь
Шлет ему благой привет.
«Десять минутами перед 2 годиною с полудня на високому замку началися 101 вистрели, обвещающи приезд Его Величества. Также почали во все звони звонити. Єго величество на коне в ріцарском віде поспешил во град в мундире генеральстком. А когда стемнело, запалено огни бенгальсткі, искрящиеся синьо, а потом червоно».
Перший візит Франца-Йосифа до Львова у 1851 році
Кількаденна програма офіційного перебування була насиченою. Імператор слухав літургію в кафедральному соборі, спостерігав за маневрами у Янівському військовому таборі, відвідав церкву великомученика Георгія і в’язницю у Бригідках.
Латинська катедра. Вигляд на початок XX ст.
Завітав до міської стрільниці, де «вистрілив з штупа до целі і трафил в ону, и заоохотил членов общества назначить 50 нагород за наилучшие вистрели». А потім разом з почтом «удалилися на Пал, даний шляхтою становою в забудованью Оссолинскаго, где госпожа наместникова представила Єго величеству дамі і деві, а он благоволил с некоторіми лицами говорити, и придивляся плисі, которіе розпочалися вальцем».
«Стара» стрільниця на вулиці Лисенка та прилеглий до неї ботанічний сад у 1828-1848 рр. Листівка 1916 року
Піднявся імператор і на Піскову гору, де на його честь було влаштовано народне свято. «Банди пригравали песни народні, также руски, межи іними коломійки. Его величество низошли из повоза и призволили сей горе називатися «Горою Франца Иосифа», и зараз поприбивани білі написи про це».
Піскова гора (гора Лева) на початку XX століття, поштівка
З гори — знову на долину, до архієпископської кам’яниці, яку прикрасили шість вітальних транспарантів, написаних відповідно «німецькою, рускою, польською, вірменською, латинською та жидовскою мовами».
Франц Йосиф І з династії Габсбургів
Русини щиро вітали гостя, адже за новою конституцією вони були прирівнені в правах з усіма національностями, а ще було скасовано панщину, а ще з’явилася перша руська газета «Зоря галицька». А ще сам імператор «заложив камень угольний на дом руско- народній і втору местку церков руску, и пересмотрел чертежи их, приняв в память сего торжества стихи».
Народний дім, кін. ХІХ ст.
При величезному скупченні людей відбув імператор до Тернополя. А розчулений львівський газетяр підсумував побачене й пережите за кілька незабутніх днів: «В той славе для всемилостивейшего нашого монарха не можно було не подумати собі: «Господи! добре нам зде бить!»
Георгій МАЦЕНКО
Джерело: Маценко Г. Славетні гості Львова. Львів: Апоріорі, 2010
Ян Томаш Кудельський став одним з творців обличчя знайомого нам Львова. Працюючи у стилях історизму і сецесії він зміг подарувати місту будівлі, які певною мірою і досі є знаними та експлуатуються. Окрім Львова, творіння Кудельського прикрасили і Станіславів (сучасний Івано–Франківськ) та цілий ряд інших населених пунктів. Сьогодні ми пропонуємо вам поглянути на творчий спадок цього архітектора, який він залишив саме у Львові та поглянути на віхи його цікавого і творчого життя, яке було тісно пов’язаним з містом Лева.
Ян Кудельський
Народивя Ян у селі Будзіска (сьогодні Свентокшиське воєводство, Польща). Його батьком був збіднілий шляхтич Ігнацій Кудельський. Батько відправив Яна разом з його братами до Львова, де ними опікувався їхній родич – Тадеуш Скалковський, досить знаний свого часу львівський адвокат. Тут майбутній архітектор закінчив школу і гімназію та у 1880 році записався на навчання до Львівської політехніки, яку він закінчив у 1885 році. Кар’єра Кудельського почала складатись успішно і протягом 1888–1890 років він працює під керівництвом знаменитого метра львівської архітектури – Юліана Захаревича.
Львівська політехніка
У 1889 році Ян стає членом Політехнічного товариства у Львові, яке об’єднувало у своїх рядах чимало знаних львівських будівничих. У 1889–1890 роках Кудельський працює асистентом кафедри у Львівській політехніці. А у 1890–1893 роках, його справи йдуть напрочуд вдало і він був керівником архітектурного бюро фірми Івана Левинського і у цей час водночас викладав у львівській Художньо-промисловій школі.
Юліан Захаревич
У 1893 рокці Кудельський був призначений керівником будівництва Головної дирекції залізниць Станіславова. Після закінчення будівництва він осів у Станіславові і працював за фахом до 1919 року. Тут він організував власну будівельну фірму, що діяла до початку Першої світової війни. На початку війни був інтернований австрійською владою до табору Талергоф, оскільки офіційно він був підданим Російської імперії і його підозрювали у нелояності до Габсбургів під час війни. Проте згодом його звільнили з огляду на незадовільний стан здоров’я. У 1916–1917 роках Кудельський був членом групи архітекторів, що займались повоєнною відбудовою Галичини.
Іван Левинський
У 1919 році він переїхав до Варшави та перейшов на службу до Міністерства публічних робіт. Під час роботи у міністерстві фактично припинив проектування споруд. У цей час він фактично припиняє власну творчу діяльність. Проте він був членом журі з проектування багатьох знаних у міжвоєнній Польщі споруд. Архітектор помер у 1937 році у Варшаві, де й був похований.
У своїй творчості він застосовував найрізноманітніші стилі періоду історизму. Створив ряд проектів у стилях неоренесансу, необароко, неорококо. Також відомі будівлі із використанням елементів народного карпатського будівництва. У гробівці Цетнерів-Кшечуновичів на Личаківському цвинтарі ним, на думку мистецтвознавців, було використано елементи неоготики і неороманського стилів.
Погляньмо на деякі його творіння у Львові. Серед них збудована у 1889 році вілла на вул. на вул. Лисенка, 34.
Вілла на вул. на вул. Лисенка, 34.
Вілла на вул. на вул. Лисенка, 34.
У 1890-1892 роках були споруджені будинки на вулиці Котляревського, 33 і 34.
Вулиця Котляревського, 33
Вулиця Котляревського, 33. Фото: Сергій Криниця
Виділяється поміж інших споруд зведена у 1892 році вілла Леона Пінінського на вул. Матейка, 4.
Вілла Леона Пінінського
Вілла Леона Пінінського
Вілла Леона Пінінського
Окрасою Личаківського некрополя є каплиця Кшечуновичів і Цетнерів на Личаківському цвинтарі, т. зв. «Каплиця з химерами» (зведена у 1891 році).
«Каплиця з химерами»
«Каплиця з химерами»
«Каплиця з химерами»
«Каплиця з химерами»
Цінною спорудою є прибутковий будинок Яна Слівінського на вулиці Коперника 16.
Будинок на вул. Коперніка, 16
Будинок К. Понінського на вул. Січових стрільців, 19 (1892–1894).
Будинок К. Понінського
Будинок К. Понінського
Перебудова друкарні Піллерів на прибутковий будинок із оздобленням стилізованим під рококо. на (вул. Личаківська, 3).
вул. Личаківська, 3
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. О. Кудельський Ян Томаш // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2010. — Т. 3. — С. 653—654.
Комар Ж. Ян Томаш Кудельський — галицький архітектор на зламі епох // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». — 2008. — № 632.
Святвечір – особлива, сакральна пора, коли не просто вся родина збирається при одному столі, а різні покоління – мертві, живі й ненароджені – зустрічаються при світлі трьох свічок, об’єднані духом Різдва. Недарма й кожна зі страв Святої вечері має своє символічне, сакральне значення.
Свою версію тлумачення символіки святовечірньої трапези дав Іван Франко у своєму останньому циклі – «Пісна вечеря», написаному сто літ тому – з нагоди Святвечора 1916 року у Притулку (Захисті) для хворих та поранених Українських Січових Стрільців на вул. Петра Скарги (нині Озаркевича) у Львові, де тоді лікувався хворий письменник.
Іван Франко серед лікарів та пацієнтів Притулку Українських Січових Стрільців у Львові на Щедрий вечір 1916 р.
У вступному слові до циклу автор так пояснював скрутні обставини його укладання: «Пробуваючи отсе вже півтора місяця задля тяжкої недуги та майже цілковитого опущення у власнім домі за старанням д[окто]ра Бр[оніслава] Овчарського в тім Приюті та запрошений на спільну вечерю пацієнтів при участи В[исоко]п[оважної] хазяйки (пані Ірини Домбчевської. – Б. Т.) та инших запрошених гостей, я, не можучи задля своєї слабости їсти майже нічого з того, що давали на вечерю, скомпонував духову вечерю зі згадок про такі вечері в домі мойого покійного вітця, заможного селянина (тобто Якова Івановича Франка. – Б. Т.), перед 55 роками, заступаючи кожду страву більшим або меншим віршиком мого власного складання».
Іван Франко. Фото 1913 р.
До кожної страви Франко подав власне тлумачення її символічного значення.
«Ковток чистого прісного меду (тобто справжнього, звичайного, простого меду в натуральному вигляді. – Б. Т.), який перед вечерею з глиняного горщика на тупім кінці держака деревляної ложки подає ґосподар своїм найближчим по старшинстві, отже, коли живі ще дід і баба, жінка, діти, дальші свояки та слуги, що жиють разом в домі та при трьох свічках вечеряють разом коло одного стола». Мед тут – символ єдності родини (роду) та спільного щасливого, «солодкого» життя в мирі, злагоді та добробуті.
Медовуха
«Чарка горілки, грітої з медом, (яка) із руки ґосподаря йде до руки найближчого при нім за столом, а потім далі з рук до рук аж до ґаздині», – символ радощів та веселощів товариського життя, взаємопідтримки й тепла людських стосунків.
«Борщ, перша рідка страва при обіді, символ потреби жінки в родині та її всеприсутности».
«Капуста – густа страва, символ мішання полів (тут: статей. – Б. Т.) у родині».
«Колочений горох – символ мужеської привабности (ймовірно, насамперед – чоловічої сили. – Б. Т.)».
Українські вареники
«Пироги (тут, очевидно, вареники. – Б. Т.) – символ ситости в їді», а отже, й матеріального добробуту загалом – ситого, забезпеченого життя.
«Голубці – символ згоди при столі».
Українські голубці
«Чарка вина» – за Франком, «символ радости».
«Суш (тут: узвар. – Б. Т.) – варена мішанина з сушених овочів (тобто фруктів. – Б. Т.), головно з яблок, грушок та сливок. Тому що всі вони чужостороннього походження, а тілько акліматизувалися в нас, сю страву можна вважати символом чужосторонніх впливів на життя нашого народа».
Українська кутя
«Кутя, наша національна староруська страва – варені зерна пшениці, товчені в ступі та змішані по зваренню та остудженню з тертим маком і медом, уживана тілько на Святий вечір; їдять не з окремих мисок, але з одного глиняного макотерта. Її можна уважати символом староруського достатку та багатства староруської традиції, що вплине, ще маю в Бозі надію, уздоровленням та очищенням на життя українського народа».
Короп смажений
Добре знаємо, що на Святвечір страв на столі має бути дванадцять. Франко ж подав інтерпретацію лише 10. Проте, як на мене, симптоматичною є відсутність у цьому переліку двох найулюбленіших пісних страв письменника – риби й грибів (його пристрасть до рибальства і грибництва загальновідома). Напевно, це й мали бути ті дві страви, яких бракує.
Мариновані білі гриби
Хай смакує Вам пісна вечеря від Івана Франка! Хай цього вечора збирається при святковім столі вся українська родина, хай мир і спокій оселяться в кожнім домі і кожнім серці і хай огник радості запалить у нас іскру надії!
Бо вечір се святий; палає світло всюди,
І огник радости у кождій тліє груди!
(Іван Франко, «Святовечірня казка», 1883)
В наш час чогось ніхто не згадує, що в історії взаємин українців та поляків було багато перемог в боротьбі проти спільних ворогів: Грюнвальдська битва 1410 року, звитяжна перемога українсько-польського війська в битві з московітами у 1659 році під командуванням гетьмана Виговського, порятунок Європейської цивілізації від османів в спільній битві українців та поляків під Віднем у 1683 році під командуванням польського короля Яна III Собеського.
Ян Матейко. «Грюнвальдська битва»
Відомо, що правителі різних країн роз’єднували братні народи заради своїх політичних вигод. Про це з гіркотою писав український Геній – Тарас Шевченко, в Оренбурзі, де він зблизився із засланцями поляками – учасниками героїчного повстання 1830-1831 років проти національного гноблення в окупованій царатом Польщі. Наслідком цієї дружби став вірш-звернення “Полякам”, написаний Шевченком у 1847 році в якому він висловив свої щирі почуття до поляків і закликав до дружби в словах: “О, так то ляше, друже, брате!”.
Тарас Шевченко “Автопортрет” 1848-1849 рр.
Нашим сучасникам, як в Україні, так і в Польщі варто нагадати про величезний внесок в порозуміння між народами польського шляхтича і великого гуманіста, одного із перших українських поетів Яна Гербута Щасного. Він народився 12 січня 1567 року у селі Боневичи (тепер Старосамбірський район Львівської області) в родині польського шляхтича, відомого польського історика, письменника та правника Яна Гербурта (1528-1578). Дитинство Яна Щасного пройшло в родовому замку, в мальовничому підкарпатському містечку Добромилі (в даний час місто районного значення Старосамбірського району Львівської області). Початкову освіту отримав у батьків та домашнього вчителя. Змалку крім рідної польської, володів також мовою руською (українською). Грунтовну освіту Ян Щасний Гербут отримав навчаючись в Краківській Академії, Інгольштадтському та Парижському університетах, де вивчив досконало іноземні мови – латинську, грецьку, італійську та французьку.
Ян Щасний Гербут
Від 20-річного віку Ян Щасний Гербут активно займався політикою, служив секретарем у польського короля Сигізмунда III Вази, брав участь у військових походах, його долею опікувався його родич, впливовий польський політик, великий гетьман коронний Ян Замойський.
Король Сигізмунд ІІІ Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ян Щасний Гербут, або українською Іван Фелікс Гербулт, на відміну від багатьох спольщених українських аристократів будучи римо-католиком, вважав себе українцем. Ставши у 1604 році послом (депутатом) Польського Сейма Ян Щасний відразу свідомо став на бік опозиціонерів, які вимагали від короля фанатичного католика – толерантного ставлення до православних, вигнання з Польщі єзуїтів, обмеження абсолютної влади короля. Як один із очільників опозиції Ян Щ. Гербут прийняв активну участь в збройному бунті проти короля і після поразки військової поразки бунтарів в битві під Радомом у 1607 опинився в тюрмі.
Родинний герб Гербуртів
Після помилування у 1609 році Ян Щасний повертається до родинного Домромиля, перебудував старий замок на Сліпій горі поблизу Добромилю. У його браму був вмонтований родовий герб Гербутів з промовистим гаслом: “Правда і праця”. За правління Яна Гербута Доброміль досягнув найвищого у своїй історії розвитку.
Замок Гербуртів в Добромилі
Гербут постійно відстоював інтереси українського населення та його віру, будував церкви. Прихильне ставлення до українців, було одним із мотивів, чому Гербут із прибічника короля перетворився на його супротивника. Іван Франко високо оцінюючи боротьбу Яна Гербута за права українців писав, що: “один з головних представників шляхти Гербут на варшавському сеймі голосно протестував проти розповсюдження святої унії за батогів і кайданів”. Підтримуючи право українців сповідувати свою віру Ян Щасний та його дружина Єлизавета з Замойських у 1613 році безоплатно передали землю під будівництво монастиря отців Василіан, який стоїть і в наші дні. До цього монастиря, прийнявши унію, пішов назавжди в ченці їхній єдиний син Ян.
Наполеон Орда. Добромиль.
У 1611 році у заснованій Яном Щасним в Добромилі друкарні та з його коментарями вийшли з друку “Аннали” перемишльського каноніка, видатного вченого, філософа Станіслава Оріховського, який заперечував божественне походження влади, розвивав ідею поєднання католицької та православної Церков, трактував свободу, як найбільше надбання Людства. Думки цього великого гуманіста, вочевидь, повністю відповідали думкам Яна Щасного.
Замок Гербуртів в Добромилі
У 1615 році Ян Гербут опублікував у своїй друкарні книжку Войцеха Коцького “Діалог про оборону України і побудка з острогою”, де автор пише про те, що Польща за Україною “…сидить, як за муром, а тим часом татарин плюндрує Україну”.
В неопублікованому при житті Яна Гербута авторському рукописі “Розмисел про народ руський (український)” є такі рядки: “Але чого вони хочуть од того шляхетного народу, якою радою і якою метою вони керуються? Бо коли вони хочуть, щоб Русі не було в Русі,- то річ неподобна, і це все одно,якщо, порівняти, як би їм захотілося, аби море булопоблизу Самбору…”.
Добромильська ратуша
Ян Гербут, як досвідчений політик, усвідомлюючи всю небезпеку для Польської держави наступу на права русинів (українців) та намагання насильно зробити їх римо-католиками, написав Звернення в якому були такі рядки:”Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких Річ Посполиту Польську ….Така колотнеча, яку ми почали з народом руським (українським), братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч найменша приносить смерть”.
Ще перебуваючи в ув’язненні у 1607- 1609 роках Ян Щасний розпочав писати літературні твори, писав латиною, польською, українською мовами. Він автор твору “Перемога козаків над татарами”, сатиричного твору “Єзуїти”, праці “Діалог про оборону України”. Українською мовою написав твори “Геркулес слов’янський”, поему “Гадка (розмова) Гриця з Фортуною”. Записував він також українські народні пісні.
Замок Гербуртів в Добромилі, поштівка 1912 року
… Тюремне ув’язнення, постійне політичне переслідування з боку магнатів, шляхтичів та католицького духовенства за проукраїнську діяльність підірвали здоров’я Яна Щасного Гербута і 31 грудня 1616 року, у віці 49 років відійшов у Вічність, великий гуманіст та видатний діяч Українського Відродження, у своєму родовому замку в Добромилі.
Панорама Добромиля, поштівка 1938 року
400-ті роковини відходу у Вічність великого гуманіста Яна Щасного Гербута, ще одна можливість для нас сучасників гідно оцінити моральний подвиг поляка-католика, який рішуче став на бік православних українців і це має пам’ятати Україна, бо таких аристократів чужого походження було набагато менше, ніж своїх, українських магнатів – ренегатів, яки стали чужими для України та українців.
Замок Гербуртів в Добромилі, поштівка 1910 року
Це сумний ювілей повинен стати не тільки даниною пам’яті Яну Гербута, уродженцю Української землі, який так багато зробив для порозуміння між народами, а також поштовхом для успішного продовження плідної співпраці та діалогу між діячами культури, літератури та науки України та Польщі. Варто було би встановити Міжнародну премію імені Яна Щасного Гербута, яка вручалася б щорічно 12 січня (в день його народження) діячам культури, письменникам, поетам та науковцям за Видатні Заслуги в розвитку українсько-польської дружби та співпраці.
Замок Гербуртів в Добромилі, поштівка 1931 року
Встановлення міжнародної премії імені Яна Гербута стало би ще одним доказом великої поваги Українського Народу не тільки до постаті Яна Щасного Гербута, нажаль в Україні гідно не пошанованої, але головне стане підтвердженням діяльного продовження в Незалежній Україні тих дружніх, взаємовигідних та справедливих відносин між двома братніми народами, польським і українським, які були справою життя цього Великого Гуманіста епохи Відродження .
У 2017 році в Україні будуть відзначати багато знаменних дат. І за традицією, на початку року наведемо декілька фактів вписаних в нашу історію. Звісно, ми не будемо перелічувати всі визначні події , а зупинимось лише на 13 знакових датах, дотичних до міста Лева.
180 років з часу виходу першого західноукраїнського альманаху «Русалка Дністровая», підготовленого діячами літературного гуртка «Руська трійця» (1837).
«Русалка Дністровая» — перший західноукраїнський альманах, виданий у Будапешті (1837) заходами літературного гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем.
“Русалка Днѣстровая” у Будимѣ 1837
Значення “Русалки Дністрової” недооцінити неможливо: альманах став першою для Галичини книгою народною мовою, тим самим розпочав епоху нової літератури для тієї частини України, що перебувала в складі імперії Габсбурґів та відіграв для галичан ту роль, яку для Великої України зіграла “Енеїда”.
Девізом книги стали слова Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія». Своїм поворотом до народної мови й уведеним її упорядниками правописом «Русалка Дністровая» мала великий вплив на українське національне відродження і на розвиток української літератури в Галичині. За словами І. Франка, збірка «була свого часу явищем наскрізь революційним». «Русалка Дністровая» була передрукована 1910-го року в Тернополі й офсетом у Києві (1950, з вступною статтею Олександра Білецького) та у Філадельфії (1961).
2. 70 років з часу заснування Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (жовтень 1947).
Вид на Дім Інвалідів. Листівка 1916 року
Навчальний заклад розташований у будівлі, зведеній в XIX столітті на кошти цісаря Австро-Угорської імперії Франца Йосифа та відомій як Дім Інвалідів. Це одна з найрозкішніших будівель у Львові, занесена в список історичних пам’яток ЮНЕСКО. Університет розпочав свою історію із Київських курсів удосконалення офіцерського складу пожежної охорони МВС СРСР. На базі курсів створено Київське пожежно-технічне училище, яке згодом передислоковано до Львова і перейменовано у Львівське пожежно-технічне училище.
Вид на колишній Дім Інвалідів – тепер Університет безпеки Життєдіяльності. Сучасне фото
21 червня 2001 року Львівське пожежно-технічного училища реорганізоване у Львівський інститут пожежної безпеки МВС України. Згідно Указу Президента України від 27 січня 2003 року Інститут перейшов у підпорядкування МНС, а 29 березня 2006 року Розпорядженням Кабінету Міністрів України Львівський інститут пожежної безпеки МНС України реорганізований у Львівський державний університет безпеки життєдіяльності.
3. 90 років з дня народження Ростислава Братуня (07.01.1927, м.Любомль-07.03.1995, м.Львів), письменника, громадського і політичного діяча.
Народився Ростислав Братунь 07 січня 1927 р. в м.Любомль , у 1950 р. закінчив Львівський університет. Працював журналiстом, у 1963–66 рр. був головним редактором журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»). Працюючи на цій посаді, підтримував молодих письменників, публікував твори замовчуваних та реабілітованих письменників, зокрема поезії Б.-І. Антонича, романи В. Гжицького («Ніч і день»).
Ростислав Братунь
У 1966–80 рр. очолював Львiвську організацію СПУ. За виступ на похороні загиблого за нез’ясованих обставин композитора В. Івасюка був звільнений з цієї посади. Обраний депутатом ВР СРСР останнього скликання, обстоював українську національну символіку, боровся за розпад комуністичної імперії і відновлення української незалежної держави. Автор поетичних збірок «Вересень» (1949), «Я – син України» (1958), «Грудка землі» (1962), «Перехрестя» (1969), «Одержимість» (1974), «Літо пізніх жоржин» (1987) та ін. Низка віршів поета покладених на музику А. Кос-Анатольським, Є. Козаком, М. Скориком, В. Івасюком, стали популярними народними піснями.
4. 125 років з дня народження Йосипа Сліпого (1892-1984), предстоятеля Української греко-католицької церкви, архієпископа.
Йосиф Сліпий – Кардинал і Патріарх
Йосиф Сліпий (1892–1984) став третім кардиналом в історії Української Католицької Церкви. У 1939 році ректор Львівської богословської академії, отець-митрат Йосиф Сліпий отримав номінальний титул архиєпископа Серрейського. Але фактично він став єпископом-помічником Львівським із правом наступництва Галицького митрополичого престолу, який тоді займав Андрей Шептицький. Коли 1 листопада 1944 року закінчився земний шлях Митрополита Андрея Шептицького, Йосиф Сліпий очолив УГКЦ. Але вже 11-12 квітня 1945 року енкаведисти заарештували всіх ієрархів УГКЦ в Україні. А псевдособор 8-10 березня 1946 року “ліквідував” Греко-Католицьку Церкву в Україні.
Йосип Сліпий на момент арешту, 1945 рік
Митрополиту Йосифу Сліпому пропонували зректися єдності з єпископом Рима та перейти в Російську Православну Церкву. Після відмови його засудили на 8 років ув’язнення за «антирадянську діяльність» і «співпрацю з німецькими окупантами». Митрополита Йосифа тримали в таборах і тюрмах Сибіру, Мордовії та Комі АРСР. Після багаторічних домагань громадських та політичних діячів з усього світу 12 січня 1963 року Президія Верховної Ради СРСР звільнила Йосифа Сліпого й вислала його за межі “радянського раю”. Під час зупинки у Москві Митрополит Йосиф таємно висвятив у готельному номері єпископа УГКЦ Василя Величковського, який очолив Катакомбну Церкву в Україні.
Похід-прощання з Патріархом. Львів, 1992
Патріарх Йосиф помер у Римі 7 вересня 1984 року. Його тлінні останки 27 серпня 1992 року були перенесені з Рима до Львова і після прощання, яке тривало протягом тижня, перепоховані у крипті собору Св. Юра, біля гробниці Андрея Шептицького.
5. 110 років з дня народження Теофіла Коструби (26. 05. 1907, с. Стара Ягільниця, нині Чортків. р-ну Терноп. обл. – 03. 03. 1943, Львів), історика, богослова, літературознавця, енциклопедиста.
У 1930 Теофіл Коструба склав екстерном іспити на атестат зрілості в Академічній гімназії у Львові, 1935–39рр. навчався на філософському і богословському факультетах Львівського університету . Входив до складу історико-джерелознавчої та старої і нової українскої історії комісій НТШ.
Теофіл Коструба
Головною темою його наукових досліджень була середньовічна історія західноукраїнських земель. Проте справою життя науковця стало написання синтетичного нарису історії України, який міг би, у складний час окупації Західної України Польщею, а згодом – СРСР, бути об’єктивним навчальним посібником для українських студентів.
Після приєднання Західної України до УРСР відмовився від пропозиції очолити кафедру середньовічної історії України у Львівському універитеті та вступив до новіціату ЧСВВ. 1940 таємно рукопокладений у священики митрополитом Андреєм Шептицьким, відтоді мешкав у монастирі св. Онуфрія у Львові.
6. 160 років з дня народження Андрія Чайковського (1857-1935), письменника, правника, громадського і політичного діяча.
Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857р. в м. Самборі. У 1877р. закінчив Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті 2 червня 1935р.
Андрій Чайковський
Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався організацією читалень та різних товариств.
Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888р., коли в народовській газеті “Діло” з’явилися його статті про “причини зубожілості наших селян в судівництві” та про біблійні й старогрецькі судові процеси. Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань. Тритомна антологія “Вік” (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті “Олюнька”. Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії.
7. 170 років з дня народження Олександра Барвінського (1847-1926), громадського діяча, педагога, історика.
Олександр Барвінський народився 06.06.1847 в селі Шляхтинцях на Тернопільщині у родині священика УГКЦ. У 1865 році вступив до Львівського університету на філософський факультет, вивчав історію і українську мову та літературу.
О. Барвінського можна вважати одним із творців ідеї Галицького П’ємонту. При підтримці наддніпрянців він намагався витворити в Галичині сприятливі умови для розвитку українства. Будучи головним промоутером процесу “нової ери”, саме він заклав основи галицького п’ємонтизму. Дослідники називають його чи не найбільшим українським соборником в Галичині.
Олександр Барвінський
Неоцінимими є його наукові заслуги. Саме О. Барвінський уклав перший науковий статут Товариства імені Шевченка, декілька підручників, відстоював фонетичний правопис, домігся надання Товариству “Просвіта” урядових дотацій, сприяв Українському Педагогічному Товариству. Особлива його заслуга була у відкритті українських гімназій та вчительських семінарій в Галичині. Недаремно в першому уряді Західно-Української Народної Республіки він очолював саме міністерство освіти.
8. 110 років з дня народження Романа Шухевича (1907-1950), політичного та військового діяча, головнокомандувача УПА.
Роман Шухевич – видатний український політичний та державний діяч. Був членом галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії та голова Секретаріату Української головної визвольної ради.
Роман Осипович Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові. Досягнувши 10-річного віку вступає до Львівської гімназії де здає іспит зрілості. 1926 року Романа Шухевича прийнято до Львівської Політехніки, яку з успіхом закінчив у 1931 році.
Генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич
В 1925 році Роман Шухевич став повноправним членом УВО. А через рік, 14 вересня 1926 року його приймають до Львівської Політехніки. В 1929 році Роман Осипович вступив до ОУН, будучи одним із перших її членів .
В 1939-1940 роках Роман Шухевич виконує роль референту зв’язку з українськими землями в СССР. В 1940-1941 роках він стає Крайовим Провідником на Західних Окраїнах Українських Земель і членом Революційного Проводу ОУН. Починаючи з 1943 року Роман Шухевич займає посаду Головного Командира УПА під псевдонімом Тарас Чупринка. В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів. 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.
9. 130 років з дня народження Дмитра Вітовського (1887-1919), державного і військового діяча, першого головнокомандувача Української Галицької Армії.
Народився 8 листопада 1887 року в селі Медуха Станіславського повіту, випускник Станіславівської гімназії та правничого факультету Львівського університету.
Дмитро Вітовський
З серпня 1914 р. перебував в легіоні УСС, куди був переведений з австрійського війська. Один з керівників Листопадового чину 1918 року у Львові. Він став першим Начальним Командиром Галицької Армії, згодом його обрали Державним секретарем військових справ (міністром оборони) Республіки. Через півроку Вітовський загинув у авіакатастрофі, повертаючись із Паризької мирної конференції, де від імені уряду намагався дипломатичним способом припинити польську агресію.
10. 140 років з дня народження Степана Рудницького (1877-1937), вченого, основоположника української географічної науки.
Народився 3 грудня 1877 у місті Перемишль, Австро-Угорщина у сім’ї вчителя. Вищу освіту здобув в університетах Львова (де слухав лекції М.Грушевського, І.Шараневича, Л.Фінкеля, А.Ремана), підвищував кваліфікацію у Відні та Берліні. З 1899 працював у львівських гімназіях. 1901 — здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства імені Шевченка.
Степан Рудницький
С.Рудницький значною мірою засновник української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Особлива заслуга Рудницького в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні карти українською мовою почав у Львові, продовжував в еміграції у Відні, а також в радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю.
9.10.1937 за постановою Особливої трійки НКВД Ленінградської області РРФСР засуджений до розстрілу і 3 листопада 1937 розстріляний у числі т.зв. «Соловецького етапу». Місце розстрілу — урочище Сандармох, поблизу міста Каргумякі (Медвежьєгорськ, Республіка Карелія).
11. 80 років з для народження Вячеслава Чорновола (1937-1999), державного, громадського, політичного діяча, журналіста, народного депутата України першого – третього скликань, одного з лідерів українського правозахисного руху, багаторічного лідера Народного Руху України, Героя України.
В’ячеслав Максимович Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки (Звенигородського району Черкаської області) у сім’ї вчителів. 1955 року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. З липня 1960 до травня 1963 років працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.
Разом з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Алою Горською, Миколою Плахотнюком, Лесем Танюком, Василем Стусом започаткував в Україні рух шістдесятників, що в 1960-ті — 1970-ті роки виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету.
В. Чорновіл – студент Київського університету/ http://his.img.pravda.com/images/doc/1/7/17aec3c-0031.jpg
15 листопада 1967 року отримав 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму за документальну збірку «Лихо з розуму», де подав матеріали про арештованих 1965 року шістдесятників. Звільнився 1969 року і з 1970 року почав випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкував матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Під час загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його заарештували і засудили до 6 років таборів і трьох років заслання.
Після повернення в Україну, влітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років.
В’ячеслав Чорновіл на засланні в Якутії / http://his.img.pravda.com/images/doc/6/0/607758c-010.jpg
В’ячеслав Чорновіл був народним депутатом України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років, керівником депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року став член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.
12. 70 років з часу проведення польською владою акції «Вісла» – примусових депортацій українців з українських етнічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя (день пам’яті – 28.04.2017).
В квітні 1947 року була проведена операція «Вісла», результатом якого стала депортація польською владою понад 140 тисяч українців з рідних земель.
Операція “Вісла”
Операція «Вісла» розпочалася о 4 годині ранку 28 квітня 1947 року. У цей день дивізії Війська Польського заблокували українські села. Частини прикордонних військ НКВС СРСР перекрили кордон на сході і на півдні країни. Чехословацький кордон також був закритий. Війська оточили населені пункти. Тим, кого виселяли, давали на збори, як правило, від 2 до 5 годин на укладку найбільш необхідних речей і продовольства.
Люди переміщалися під військовим ескортом спочатку на так звані збірні пункти. Тут формувалися транспорти, що висилаються в транзитні пункти в Любліні та Освенцимі. Звідси відправлялися десятки ешелонів з вигнаними силою зі своїх земель українцями. Навіть за неповними даними, в період з 19 травня по 23 червня 1947 р. через Освенцим пройшло 269 транспортів з депортованими українцями.
Операція “Вісла”
Вигнанцям в рамках операції «Вісла» видавали кольорові посвідчення, щоб їх можна було відрізнити від поселенців-поляків. На українців поширювалися різного роду обмеження, їм заборонялося залишати місце проживання без дозволу служби безпеки. Такими методами польські власті намагалися асимілювати переселенців в новому польському середовищі. Заборонялося навіть вживання слова «українець». Інтелігенцію намагалися всіляко ізолювати від основної маси людей і розселяли окремо і далеко від громад.
Масові депортації тривали з квітня по липень 1947 року. Пізніше вже тільки «дочищали» територію. Останнім трагічним акордом операції «Вісла» стало виселення в січні 1950 р. лемківських родин з чотирьох сіл поблизу Щавниці. Незважаючи на категоричну заборону влади, частина українців намагалася повернутися додому. Закінчувалося це повторної депортацією.
13. 70 років з дня проведення радянськими карально-репресивними органами операції «Захід» – масової депортації населення Західної України до Сибіру (21.10.1947).
Операція «Захід» була однією з найбільш масових і короткотермінових сталінських депортацій. Для населення Західної України це була справжня етнодемографічна катастрофа. Ідея проведення репресивно-виселенської акції виникла у радянських органів державної безпеки ще на початку 1947 р. Планування проводилося на рівні союзних МВС та МДБ СРСР. У такий спосіб радянське керівництво сподівалося остаточно знищити соціальну базу українського підпілля у регіоні та, врешті-решт, саме підпілля.
Операція “Захід”
Суттєво пришвидшила реалізацію цього задуму постанова Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 р. «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців». Відповідно до цієї постанови передбачалося забезпечити вугільну промисловість СРСР робочою силою за рахунок родин учасників українського підпільного руху та членів УПА, яких мали скеровувати на шахти вглиб СРСР.
Операція “Захід”
О 2-й годині ночі 21 жовтня 1947 р. багато мешканців Львова були вимушені пробудитися. До квартир ще сонних людей вривалися військові у шинелях й після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого у вантажівках доправляли на залізницю. О 6-й годині ранку такі набіги стали відбуватися і по селах. По обіді 23 жовтня 1947 р. було навантажено 24 тис. 799 сімей, 73 тис. 428 осіб були вивезені у 34 ешелонах з 44 запланованих. Після цього ще три дні меншими партіями на північ СРСР вирушали ешелони з родичами українських повстанців і підпільників. Операція «Захід» завершилася 26 жовтня 1947 р.
В ці Різдвяні дні львівський гурт Troye Zillia потішив усіх новим музичним альбомом під назвою EP “RIZDVO”. Це польсько-український проект, який відкриває нове звучання гурту і представляє композиції у різних жанрах – лаундж, соул та фолк.
Новий стиль звучання колядок дихає з одного боку мінімалізмом, різдвяною містикою, а з іншого – радістю і живістю. Кожна з композицій має свою унікальну історію.
Обкладинка музичного альбому гурту Troye Zillia під назвою EP “RIZDVO”
Альбом розпочинається давньою колядкою «Рай Розвився», яку солістка гурту записала з уст 95-річної бабці Оксани, яка живе у Канаді. «Це було справжнім дивом, одного дня, коли я вже пакувала речі на літак до Львова чомусь подумалось спитати у бабці Оксани, чи заспівала б вона мені колядки і взагалі різні українські народні пісні. І бабця почала співати, я швидко натисла кнопку запису на телефоні і потім берегла ці файли довгий рік, поки не вирішила знов туди зазирнути. Це було рік тому, а вже цього року ми записали Рай Розвився у наш альбом RIZDVO.»
У альбомі є і дуже знана колядка «Бог Предвічний» – саме з цієї пісні і стартував три роки тому гурт TroyeZillia. Як розповідають учасники – «інколи на вибір пісень до репертуару впливають наші фанати – вони прямим текстом або натяками кажуть – а заспівайте цю пісню. Так було і з «Бог Предвічний». Це було, так би мовити, дружнє замовлення. Аранжування склалось дуже швидко і сам стиль коляди додає динаміки і радості у пісню, хоча й дещо наближає український фолк до американського.
Гурт Troye Zillia
Ще дві композиції – щедрівка «Пави» та різдвяна пісня «Спи Ісусе» – це експеримент гурту у стилі етно-лаундж, який став відкриттям для самих учасників. Хоча варто згадати, що у першому альбомі гурту «In Ukrainian»є композиція «Ніч яка місячна», яка теж дихає цим стилем. Тож цілком ймовірно, що у майбутньому Troye Zillia поверне саме у цей стиль музики.
Учасники гурту розповідають: “Для нас цей запис був кроком всередину, і працюючи з текстами коляд і щедрівок ми відкривали для себе нове – це не просто пісні, а послання, які передають добру новину для людей. Колядки – це особливі пісні, їх треба співати всім.Також праця у польсько-українській команді була цікавим та корисним досвідом, ми згадали польську мову і навчились нових стилів студійної роботи.”
Різдвяні свята завжди надзвичайні: єднають рідних, переповнюють особливим настроєм, а кожен, хто заходить до оселі, обдаровує всіх колядами та щирими побажаннями. Незважаючи на сталі традиції, кожна родина до певної міри формує власні святкові звичаї.
Колядування та відвідини рідних у Нагуєвичах були обов’язковими у святкуванні Різдва для Івана Франка. Ще до одруження він завжди приїжджав у рідне село на свята, ходив до церкви. Є спогади й про те, що разом із сім’єю ― дітьми та дружиною Ольгою Хоружинською, не раз гостювали в священичих родинах, співали на Богослужіннях із дяками, а Ольга в церкві завжди тримала свічку. Загалом, колядувати в цій родині любили дуже багато і, був навіть випадок, коли Іван Франко разом зі своїм другом так колядували, що на ранок похрипли.
Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р.
Багатим святкування родини Франків було не лише на співи, а й на різноманітні смачні страви.
― Завжди на Різдво Ольга випікала багато пиріжків із дріжджового тіста з різними начинками та частувала ними колядників, готувала борщ із вушками, голубці, кутю… В останньому прижиттєвому циклі „Пісна вечеря“ (цьогоріч вперше вийде друком) Іван Франко описує різні страви Святої вечері та пояснює їхнє символічне значення. Так от, у переліку серед голубців, узвару, капусти є вино та горілка, хоча це наче й суперечить традиції, ― розповіла відома франкознавиця Наталя Тихолоз. ― Утім, є етнографічні свідчення, що, зокрема, на Бойківщині (як і в інших регіонах) іноді на Святвечір таки випивали чарочку горілки чи вина. Є також гарні спогади дочки Франка ― Анни, де вона описує запах сіна та дідуха, який панував тоді в хаті, як ставили і прикрашали ялинку ― деревце, застеляли стіл, підкладаючи під скатертину сіно.
Діти подружжя Франків: Андрій, Тарас, Петро й Анна. 1902 р.
Різдвяна тематика відображена в багатьох творах, зокрема „Святовечірня казка“ (опублікована в 1883 році) ― вражає своїм національним духом і демонструє, що для Франка Різдво ― це свято не тільки гуртування всієї родини, а він екстраполює це єднання на весь народ. Гарний опис святкування є і в романі „Великий шум“. У творах Франка Різдво приносить надію, світло, перемогу добра. І цей мотив проходить через усю його творчість. Та й навіть першу його збірку ― „Баляди та розкази“ увінчує твір „Коляда. (Руським господарям)“.
Ще одне значення, яким наділяв це свято великий українець, ― збереження нашої спадщини. Франко зі студентських років був просто одержимий збиранням фольклорного й етнографічного матеріалу: колядки, щедрівки, коломийки, народні звичаї й вірування; ангажував до цієї справи своїх дітей, друзів і навіть кохану Ольгу Рошкевич. І саме різдвяні свята ставали ще однією можливістю зафіксувати давні традиції в різних куточках Галичини.
Іван Франко з дружиною Ольгою і дітьми на сходах свого будинку. Львів, 1904 р.
― Є свідчення, що син Петро в 1911 році записав у Нагуєвичах цікаві давні колядки та унікальну збірку коломийок (досі ще не опубліковані). Івана Франка найбільше цікавили колядки дохристиянського періоду, різні вірування, пов’язані з ними. Зрештою, досі на Гуцульщині збереглася традиція, коли колядники можуть в одній хаті співати по кілька годин, доки всім заколядують, зокрема, такий звичай був у Криворівні. З християнських коляд Франкові найбільше подобалася „Бог предвічний“ ― в ній відчував особливу Божу опіку, ― розповіла дослідниця.
Іван Франко старався фіксувати все, що могло зникнути, збирав різноманітні предмети, описував їх. Велику увагу приділяв вишиванкам. Є окреме дослідження ― студія, де він порівнював різноманітні типи вишиванок, наголошуючи, що гуцули тяжіли до яскравих кольорів яскравих і прикрас (навіть чоловіки любили носити), натомість, бойки надавали перевагу скромнішому одягові.
Іван Франко серед лікарів та пацієнтів Притулку Українських Січових Стрільців у Львові на Щедрий вечір 1916 р.
Традиції святкування Різдва за всіма українськими звичаями збереглися в родині Франків і по смерті Івана Яковича.
― В будинку Каменяра у Львові, де тоді жив Тарас Франко, збиралася українська молодь, яку потім заклеймили тавром буржуазних націоналістів. І навіть одного року під час святкування Маланки там був обшук, бо хтось доніс, що в домі збираються національно свідомі люди, ― зазначила Наталя Тихолоз. ― Ці традиції Франкового дому збереглися навіть після примусового переїзду Тараса Франка до Києва. Унікальність у тому, що незважаючи на старання радянської влади знищити дух Франка, київська квартира на Володимирській стала центром збереження національних традицій. Варто зауважити, що саме Іван Франко та його діти, які належали до генерації Січових Стрільців, стояли біля витоків створення „Пласту“ і започаткування спорту на наших теренах, зуміли змінити не лише Львів і Галичину, а сформувати покоління національно свідомих людей, які знали, за що йдуть воювати і що хочуть здобути. Тож традиції Франкового дому поширилася на всю Україну.
Напередодні Різдва, 5 січня 2017 року, в приміщенні Львівської копальні кави (площа Ринок, 10) відкрилася персональна Різдвяна виставка молодої мисткині Роксолани Йолич під назвою “Різдвяна Коляда Янголів”.
Роксолана Йолич на відкритті своєї виставки “Різдвяна Коляда Янголів”
В експозиції виставки представлено 10 абсолютно нових картин, які досі ще ніде не експонувались. Усі роботи виконані у змішаній техніці акриловими та олійними фарбами і в них художниця запрошує поринути у чарівний світ Різдвяного Живопису.
Експозиція виставки Роксолани Йолич “Різдвяна Коляда Янголів”
“Сьогодні в нас дуже камерна атмосфера. Ми зібралися в «Копальні кави», нас всіх покликала Роксоланка Йолич, щоб поділитися черговою радістю і сказати: “Я маю ще доробок картин, я знову живу з ангелами”. І це дуже символічно, що саме перед Різдвом ця виставка відкривається і ця виставка відбулася тут”, – сказала Діана Гайворонюк відкриваючи виставку.
Експозиція виставки Роксолани Йолич “Різдвяна Коляда Янголів”
Родзинкою відкриття стала незавершена картина, на якій художниця намалювала тільки голову дівчини (дехто казав, що то автопортрет), а гості відкриття маркером мали змогу щось написати чи домалювати. Що з того вийшло – дивіться самі.
Картина-привітання з виставки Роксолани Йолич “Різдвяна Коляда Янголів”
“В житті насправді дуже важливо знайти свій Грааль, отримувати задоволення від тієї справи, якою займаєтеся і присвячувати всього себе цій справі, кайфувати від цього. Впевнена, що кожен з вас в житті займається тим чим планував і отримує від цього задоволення”, – зазначили Роксолана Йолич.
Експозиція виставки триватиме в приміщенні Львівської копальні кави (площа Ринок, 10) до 22 січня 2017 року.
Міхал Лужецький архітектор родом зі Словіти — села в Золочівському районі Львівської області. Закінчив реальну школу у Львові. Протягом 1888–1894 років навчався у Львівській політехніці. У 1893–1895 — асистент Юліана Захаревича на кафедрі архітектури, з 1902 року член Політехнічного товариства у Львові. Від 1895 року працює у будівельному департаменті львівського магістрату, а після смерті Юліуша Гохберґера в 1905 році стає директор департаменту.
Церква Св. Анни у Львові, фото грудень 2014 року
Конкурсний проект Ремісничої палати – теперішнього Львівського академічного обласного театру ляльок
Член журі конкурсів на проект будівлі казино у Львові (1910), прибуткових будинків на вулицях Коперника і Банківській (1910), на проект нового костелу святої Анни у Львові (1911-1912), ескізів дому Ремісничої палати у Львові (1912), проектів ратуші в Дрогобичі (1913). 1931 року вийшов на пенсію. Час і місце смерті архітектора не відомі. У даній статті піде мова про найпомітніші реалізовані у Львові проекти Міхала Лужецького.
1. Водонапірна вежа на крайовій виставці (1894)
1894 рік – час проведення Крайової виставки у Стрийському парку. Загалом для виставки збудували 129 павільйонів, для повноцінного функціонування яких було необхідне водопостачання. Саме з цією метою було зведено водонапірну вежу за проектом Міхала Лужецького, стилізовану під середньовічну башту. Реалізували його будівничі Юзеф Балабан та Влодзімєж Подгорецький.
Водонапірна вежа під час Крайової виставки 1894 року в Стрийському парку. Фото 1894 року. Автор: Едвард Тшемескі
Рекламний плакат крайової виставки 1894 року у Львові
Вежа в Стрийському Парку. Фото 2012 року. Взято з «Вікіпедії»
На 18-метровій вежі був встановлений водозбірник об’ємом в 60 000 л, виконаний краківською фабрикою машин Леона Зеленевського. Після припинення ярмарків вежа довгий час простоювала. У 1970-х роках її пристосували для розташування кав’ярні «Вежа».
2. Гуртожиток студентів Львівської політехніки на вул. Горбачевського №18 (1894-1895)
Академічний дім Політехніки споруджений у 1894–1895 рр. Автором проекту, за результатами архітектурного конкурсу, оголошеного у 1893 р. для слухачів цісарсько-королівської Політехнічної школи у Львові, став студент Якуб Курась та Міхал Лужецький. Будівництвом займалася фірма Левинського Ділянку під будівництво подарували професори Юліан Захаревич та Іван Левинський. Будівля — триповерхова, згодом було добудовано четвертий поверх.
Будинок у Львові по вулиці Горбачевського, 18
Прямокутна в плані, з виступом ризаліту на північно-східному фасаді. За стильовим характером тяжіє до неоренесансних форм. Тепер тут знаходиться Інститут бізнесу та перспективних технологій НУ ЛП. [6]
3. Проект перебудови монастиря кларисок на площі Митній №2 (1898)
Костел кларисок, або бернардинок, побудований у 1607 р. У ХVІІІ ст. до костелу добудували будівлю колишнього монастиря. У 1898–1900 рр. костел перебудовували за проектом Міхала Лужецького та Юліуша Гохберґера, очевидно тоді з’явився бічний вхід на північному фасаді та було відновлено інтер’єр костелу. Теперішнього вигляду споруда набула після реставрації 1937–1939 рр., яка була проведена згідно з проектом Антонія Лобоса за участю Владислава Витвицького.
Костел Кларисок. Сучасний вигляд
Спорудження вежі-дзвіниці костелу Кларисок. Фото 1938-1939 рр.
В той час було збудовано нову вежу-дзвіницю на головному фасаді, виконану в модернізованих барокових формах. В 1996 р. в костелі відкрито музей сакральної барокової скульптури Іоана Пінзеля.
4. Нові корпуси Міського газового заводу на вул. Газовій №28 (кін. XIX — поч. XX ст.)
На території, що її обмежують вулиці Джерельна, Балабана, Куліша, Під Дубом, розміщений комплекс колишньої міської газівні, призначення якого було забезпечувати Львів газом для освітлення вулиць. 1898 р. газівня безплатно перейшла у власність міста. Після цього комплекс було розбудовано. За проектом архітекторів Альфреда Каменобродзького та Міхала Лужецького споруджено нові корпуси у цегляному стилі, характерному для тогочасної промислової архітектури.
Комплекс газового заводу у Львові, фото поч. XX століття.
Корпуси Львівського Міського газового заводу
У декорі цих будинків застосовано елементи неоготичного та неороманського стилів До сьогодні зберігся центральний будинок заводського комплексу — чотириповерхова будівля котельні. Нетинькована цегляна споруда є характерним зразком промислової архітектури кінця ХІХ ст. з елементами неоготики й неороманського стилю. Сьогодні не використовується і в занедбаному стані.
5. Будівля колишньої школи ім. Г. Сенкевича на вул. Залізняка №21 (1905–1906)
На розі вулиць Залізняка та Героїв УПА розташований будинок колишньої народної школи ім. Сєнкевича, збудований у 1906 р. за проектом архітектора Михайла Лужецького та прикрашений готичними оздобами. Цей будинок 1 листопада 1918 р. став одним із перших осередків польського опору проти встановлення у Львові української державності.
Сучасний вигляд будівлі школи імені Генрика Сенкевича, фото 2014 р.
Школа імені Генрика Сенкевича (сучасна вул. Залізняка 21), фото 1918 р.
За радянських часів школу ліквідували і перетворили в один із цехів електролампового заводу.
6. Будинок Леона Зіона на вул. Коперника №12-14 (1907–1908)
Будинок (вул. Коперніка №12) споруджено в 1908 р. (архіт. М.Лужецький, Е.Жихович) у стилі класицизму, фасад оздоблено рельєфами «Чотири пори року». У будинку №12 за часів польської влади був магазин електротехнічних товарів Шпілєцького та бібліотека Воля, у 1950-1960-х роках ремонтували взуття та годинники.
Львів, будинок по вулиці Коперника, 12
Будинок (вул. Коперніка №14) споруджено в 1908 р. (архіт. М.Лужецький, Е.Жихович) у стилі італійських палаццо. За часів польської влади тут були: магазин білизни «Феміна» Амбеса, ювелірний магазин Манделя, ательє дамських капелюшків Ванделя і Гольдштайна, виробництво кінострічок «Люкс» і магазин галантереї «Люна»; в 1950-х рр. – ательє індпошиву одягу, підбір та пошиття хутрових виробів, а також гуртожиток фінансово-кредитного технікуму; в 1960-1980-х рр. – ательє мод 1-го розряду «Силует».
Львів, будинок по вулиці Коперника, 14
На фасаді будинку – меморіальна таблиця, яка сповіщає: у 1905-1918 роках тут мешкав ідеолог і засновник січового стрілецтва Володимир Старосольський. [14]
7. Надбудова третього поверху до будівлі монастиря францисканців на вул. Короленка №1 (1926)
Монастир капуцинів та костел звели у 1708–1730 рр. Сучасного вигляду костел набув після перебудов у XIX–XX ст. Сьогодні приміщення костелу адаптоване на молитовний дім (арх. Микола Рибенчук).
Храм Непорочного зачаття Діви Марії
Костел Непорочного зачаття Діви Марії у Львові. Фото приблизно 1860-1870 рр.
Михайло Лужецький займався проектуванням у 1926 р. надбудови 3-го ярусу західного та частини південного крила монастирських келій, у стилі Ар Деко, відновленням фасадів і вівтарів костелу.
8. Будинок товариства Сокіл IV на вул. Личаківській №99 (1925–1932)
Давній будинок польського спортивного товариства «Cокіл», побудований за проектом архітекторів Міхала Риби та Міхала Лужецького. Будинок – триповерховий із житловим піддашшям. Через підйом вулиці перший поверх має два яруси.
Будинок товариства Сокіл IV у Львові по вул. Личаківській, 99
Раніше головний фасад від вул. Личаківської прикрашало скульптурне зображення сокола. Зараз тут Будинок творчості шкільної молоді.
Трохи більше року тому, 10 грудня 2015 року, відійшов у вічність Степан Павлович Костюк — відомий бібліограф, мистецтвознавець, історик української культури. 62 роки Степан Костюк працював у Львівської академічній бібліотеці, з них 34 — завідувачем відділу мистецтв.
Степан Костюк народився 20 листопада 1927 року у селі Сушно, що на Радехівщині, у сім’ї Павла та Евфимїї Костюків. Із Сушного вирушив у світи: вступив до Львівського технікуму культосвітніх працівників на бібліотечний факультет (1944-1947), згодом до Львівського державного університету ім. І. Франка на історичний факультет (1953-1957), працював у Львівській обласній бібліотеці для дорослих, а також у бібліотеці Львівського політехнічного інституту. У листопаді 1951 р. доля назавжди поєднала його з Львівською академічною бібліотекою (тепер — Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника).
Степан Павлович Костюк
Трактуючи працю у бібліотеці як щасливу можливість сприяти розвитку української науки, Степан Костюк зосередив увагу на збереженні і розкритті давніх фондів бібліотеки, передусім образотворчих, сформованих 1940 року на базі мистецьких колекцій Наукового товариства імені Шевченка, Ставропігійського інституту, Народного Дому, «Студіону», бібліотеки Оссолінських, а саме Музею Любомирських, який працював при ній, а також А. Натовського — В. Баворовського, Ю. Ґ. Павліковського, К. Кюнля та інших західноукраїнських колекціонерів XIX — початку XX ст.
Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів (бібліотека Баворовських), сучасний вигляд з боку вул. Технічної, фото 2015 року
Вивчивши досвід деяких музеїв і бібліотек України, Польщі і Росії, С. Костюк запровадив «Картку опрацювання графічних фондів», оптимальну щодо розкриття обліково-зберігальних даних про твір і його зовнішню характеристику. Прийнята на початку 1980-х рр. для інвентаризації образотворчих фондів відділу мистецтва, «Картка» в скорому часі уможливила широкий доступ до них, організацію на їх базі численних мистецьких і книжково-ілюстративних виставок в Україні та поза її межами, зокрема в Австрії, Польщі і Росії, а відтак багатоаспектне використання у наукових дослідженнях багатьма українськими і закордонними вченими. Серед них такі імениті постаті, як Ю. Гошко, П. Жолтовський, Я. Запаско, Р. Кирчів, Д. Крвавич, О. Купчинський, Р. Лубківський, Р. Пилипчук, В. Рубан, X. Саноцька, В. Слободян, Г. Стельмащук, О. Федорук та багато інших.
Обкладинка бібліографічного покажчика “Іван Труш (1869-1941)”. Укладач Степан Костюк.
Водночас Степан Костюк багато зусиль і часу присвятив поповненню образотворчих фондів відділу, насамперед доробком українських художників. Уже в 1968 році він разом з М. Гуменюком підтримав В. Вітрука у підготовці першої найвагомішої виставки львівського книжкового знака, допоміг видати до її відкриття каталог «Виставка екслібріса львівських художників» (Львів, 1968) і після її закриття за домовленістю передав до відділу мистецтв десятки унікальних творів корифеїв українського образотворчого мистецтва, зокрема М. Андрущенка, М. Батога, Є. Безніска, О. Друченка, К. Звіринського, С. Караффи-Корбут, Я. Музики, Г. Смольського, 3. Флінти, О. Шатківського та багатьох інших. Подібну практику С. Костюк використовував і надалі, щиро дякував за дарунки, які надходили до бібліотеки від І. Крислача, І. Остафійчука, Б. Сороки, М. Старовойт.
Обкладинка матеріалів до біо-бібліографічного покажчика “Петро Іванович Холодний (18761930)”. Укладачі С.Костюк, О.Держко.
У 2006 р. прийняв на збереження шедеври митців української діаспори з колекції відомих меценатів Іванни і Мар’яна Коців: скульптури О. Архипенка, П. Капшученка, С. Литвиненка, М. Черешньовського, живописні полотна М. Бідняка, О. Грищенка, С. Зарицької-Омельченко, Е. Козака, М. Мороза, М. Неділка, В. Цимбала. Цього ж року почав формувати їх експозицію у нововідкритих виставкових залах сьогодні Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, яку впродовж 2007 р. відвідали сотні львів’ян і гостей міста і залишили прекрасні відгуки.
Обкладинка матеріалів до біо-бібліографічного покажчика “Олександр Мишуга”. Укладач Степан Костюк.
«Працю для читача, дослідника, науковця, для України» С. Костюк розглядав великою мірою і в підготовці та виданні численних біо-бібліографічних і бібліографічних покажчиків, каталогів з урахуванням кращих здобутків українських і зарубіжних шкіл. Так, 1964 р. вийшов перший покажчик, присвячений діяльності Олександра Мишуги. Згодом науковий доробок С. Костюка поповнили інші: «Іван Іванович Труш» (1969), «Осип Курилас» (1970), «Василь Касіян» (1976). Фундаментальною працею став покажчик «Художники радянської Львівщини» (1980).
Обкладинка бібліографічного покажчика “Художники радянської Львівщини”. Укладач Степан Костюк.
За незалежної України побачили світ видання, присвячені забороненим упродовж десятиліть постатям української культури: «Володимир Січинський» (1996), «Петро Іванович Холодний» (1996), «Микола Голубець (1891-1942)» (2005). Окреме місце у цьому ряді посідає покажчик «Олекса Новаківський» (2001 ), підготовлений до друку ще в 1972 р. Не погодившись вилучити дослідження В. Залозецького, М. Голубця, М. Вороного, І. Свєнціцького, М. Драгана та багатьох інших «націоналістичних» діячів, упорядник відклав «переробку» на пізніше. Відтак помітно доопрацював його, включив раніше заборонену літературу, а також матеріали, видані у діаспорі. Тверда наукова позиція С. Костюка стала основою появи повноцінних матеріалів про художника.
Обкладинка бібліографічного покажчика “Олекса Новаківський”. Укладач Степан Костюк.
Ознайомлення з машинописом «Бібліографічного покажчика статей по музейництву і мистецтву, поміщених в газеті «Діло» в річниках 1-45 (1882-1927)», підготовленим стипендіатами Українського національного музею у Львові в 1929 р., відкрило нові горизонти в діяльності С. Костюка. Доопрацювавши його й опублікувавши в 1995 р., він почав роботу над систематичним покажчиком змісту одного з найвагоміших журналів з питань літератури, мистецтва, науки і громадського життя українців у міжвоєнний період — «Назустріч», яка увінчалася ґрунтовним виданням у 1999 році.
Обкладинка систематичного покажчика змісту часопису “Назустріч”, 1934-1938″. Укладач Степан Костюк.
Окреме місце у доробку С. Костюка посіло наукове розкриття мистецьких фондів бібліотеки. До найбільш резонансних праць належить «Каталог гравюр XVII-XX ст. із фондів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УPCP: архітектура Львова» (1989) — видання, в якому зібраний чи не найбільший за обсягом іконографічний матеріал з архітектури Львова. Він доповнений ґрунтовною історичною довідкою про кожну з пам’яток. Важливо, що багато з них сьогодні вже не існують.
Степан Павлович Костюк на презентації мистецького видання „Наполеон Орда і Україна”
Аналогічний принцип дослідник використав в опрацюванні маловідомого альбому акварелей Наполеона Орди із фондів бібліотеки, подав докладну історію пам’яток Бучача, Добромиля, Жовкви, Львова, Одеська, Теребовлі та інших місцевостей. Його працю підтримав
Книжка «Наполеон Орда і Україна»
Я. Кравченко й у співавторстві видав книжку «Наполеон Орда і Україна» (2014). Однак сьогодні залишився неопублікованим анотований каталог «Архітектурні пам’ятки Львівщини у графіці Відділення «Палац мистецтв Тетяни та Омеляна Антоновичів».
Степан Павлович Костюк
Кожна праця С. Костюка повсякчас отримувала високу оцінку громадськості, більшість одразу ставала бібліографічною рідкістю. Його здобутки відзначили В. Александрович, Л. Волошин, В. Вуйцик, М. Гуменюк, Я. Запаско, Л. Ільницька, С. Малець, П. Медведик, Р. Пилипчук, X. Саноцька, О. Сидор, О. Федорук, Р. Яців та багато інших учених. Усі вони схилялися до того, що друковане слово дослідника — це основа для подальшого опрацювання і висвітлення тих чи інших постатей або явищ в історії української культури. Повторювали слова М. Батога: «Нині не уявляю собі, як би я міг написати статті, нариси та дослідження про таких митців, як Олена Кульчицька, Антін Манастирський, Петро Холодний, Осип Курилас, таку працю, як «Вовківська земля» та інші без доброї, щирої, чистосердечно! допомоги Степана Костюка, за що схиляю перед ним чоло».
Фото з урочистостей (святкування) 80-річчя Степана Костюка 18 грудня 2007 року.
9 березня 1992 р. С. Костюка обрали дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. Дирекція ЛНБ ім. В. Стефаника вшанувала свого багатолітнього працівника виданням ілюстрованого збірника наукових праць і матеріалів на його пошану «Буття в мистецтві» (2007), назва якого, як стверджує Л. Ільницька, влучно відображає сенс його життя.
Обкладинка “Буття в мистецтві” – збірника наукових праць і матеріалів на пошану Степана Костюка з нагоди його 80-річчя.
Любов і повага до Степана Костюка багатьох людей визначена не тільки його життєвим ужинком, а й добрим ставленням до тих, хто «вміє працювати, виходить у поле і в спеку, і в негоду», розумінням того, що «широкі українські лани потребували і потребують доброго обробітку, тоді вони дають високий урожай…», сьогодні творять йому світлу пам’ять у серцях нашого і прийдешніх поколінь.
В четвер, 5 січня 2017 року, в приміщенні палацу Потоцьких (вул. Коперника), відбулась прес-конференція керівництва Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького. На ній були присутні директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Тарас Возняк, головний зберігач фондів Львівської національної галереї мистецтв Ігор Хомин, експерт, член комісії з перевірки Віра Фрис та Оксана Козинкевич, завідувачка відділу європейського мистецтва.
95 кириличних стародруків XVI–XVIІ століть, серед них і «Апостол», виданий першодрукарем Іваном Федоровичем, і 2 манускрипти пропали з Музею мистецтва давньої української книги, що входить до складу Львівської галереї мистецтв. Про це представникам преси було повідомлено із сумом та у віршах.
Прес-конференція керівництва Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (зліва направо): Оксана Козинкевич, Віра Фрис, Тарас Возняк, Ігор Хомин.
Пропажу виявили під час проведення звірки Музею мистецтва давньої української книги. Поки триває перевірка фондів спеціальною слідчою комісією стверджувати, що видання вкрадено з галереї рано. Втім, керівництво музею вже звернулося до правоохоронців, які відкрили кримінальне провадження.
Апостол, 1564 рік
“У нас відбувається звірка Музею староукраїнської книги. Вона ще не закінчена. Перевірили тільки кириличні стародруки. Не перевірено ще стародруки, надруковані латиницею, бібліотеку з цінними книгами з ХІХ ст.
Але за результатами цієї перевірки ми були шоковані і змушені звернутися до прокуратури, Національної поліції і Служби безпеки України з огляду на безпрецедентну відсутність 95 стародруків у частині нашої збірки плюс двох рукописів”, – заявив генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького Тарас Возняк.
Лариса Разінкова-Возницька
Тим часом попередній директор Львівської галереї мистецтв Лариса Разінкова-Возницька переконана, що нічого з музею не пропало, оскільки звірку фондів музею проводили влітку минулого року.
«Спершу треба повністю провести інвентаризацію, а не заявляти, що зникли якісь речі, поки ще триває звірка. Не можу стверджувати, що відбувалось у Львівській галереї мистецтв упродовж чотирьох місяців, коли я вже не очолюю установу. Бо влітку минулого року ми проводили звірку фондів, і стародруки були на місці. Я вважаю, що це є сфальсифікований напад на чесне ім’я Бориса Возницького і на мене. Потрібно цією справою зайнятись компетентним слідчим органам», – заявила Лариса Разінкова-Возницька.
Завідувачка відділом Музей мистецтва давньої української книги Лариса Спаська
Також вона додала, що має намір сприяти правоохоронним органам у розслідуванні зникнення книг і що виступає за відсторонення від посади нинішнього директора галереї Тараса Возняка на час розслідування.
У поліції Львівської області заявили, що за заявою Возняка відкрили кримінальне провадження за частиною 3 статті 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) Кримінального кодексу України.
Святослав Гординський, без сумніву, непересічна особистість. Український художник, графік, мистецтвознавець, поет, перекладач, журналіст. Зрештою, важко перелічити усі таланти цього митця. І хоча народився Гординський не у Львові, але саме це місто відіграло визначальну роль у його житті.
Святослав Гординський
Народився майбутній маляр 30 грудня 1906 р. у м.Коломия, в родині відомого літературознавця, гімназіального професора Ярослава Гординського. В їхньому домі збиралася галицька еліта і дитинство маленького Святослава проходило серед українських книг та видатних українських людей.
Через перенесено хворобу в юному віці хлопець втратив слух і упродовж всього життя спілкувався у письмовій формі.
Різдвяна листівка «Із світлом зірки, на святий вечір», художник Святослав Гординський (видавництво «Союзний базар», Львів)
Гординський старший дав синові добру гімназіальну освіту. На той час родина вже переїхала до Львова, де Святослав у 1924 році екстерном завершив Львівську академічну гімназію, відтак розпочавши навчання у мистецькій школі Олекси Новаківського, що забезпечило йому і добру мистецьку освіту.
Але цього талановитому учневі Новаківського було мало. З 1927 року він стає вільним слухачем Академії мистецтв у Берліні,де студіює у візантолога професора В. Залозецького, а через рік виїжджає до Парижа на навчання в Академії Жюльєна та Модерній академії кубіста Фернана Леже.
Ще з молодих років митець не вирізняв якогось єдиного жанру як основного, в міру необхідного звертаючись і до пейзажу, і до натюрморту, і до портрета, і до сюжетно-побутової композиції. Це пояснюється тим, що молодий автор у роки навчання в Олекси Новаківського особливу увагу приділяв рисунку як базовому предмету з числа усіх творчих дисциплін. І сам С. Гординський вважав, що від свого іменитого вчителя він взяв чимало саме з рисунку, надалі відчуваючи свободу при компонуванні різних, в тому числі найбільшої складності, сцен.
Любов Волошин, дослідниця життя художника зауважила, що «вся його рання графічна творчість, перейнята пошуками власного індивідуального стилю та національного виразу, опиралась, з одного боку, на досвід західноєвропейських авангардних течій першої третини минулого століття, а, з другого, — на ідеї, що ширилися зі Сходу, із Наддніпрянської, тоді радянської України періоду т. зв. «українізації» 1920-х рр., а також із Росії, де після революції під прикриттям офіційної доктрини пролетарської куль-тури активно реалізувались у творчій практиці митців різного роду авангардні течії».
З 1902 р. на західноукраїнських землях з’являються повноцінні святочні листівки, намальовані українськими митцями. У творчості Святослава Гординського відомий цілий цикл листівок “Українські колядки”, кожна листівка стає ілюстрацією до тієї чи іншої колядки, і доповнена яскравими оригінальними рослинними та анімалістичними мотивами чи геометричними орнаментами.
До війни листівки авторства Гординського друкувало видавництво «Союзний базар» у Львові, а згодом у 1940-50-х рр. видавництво «Український книгар» у Лондоні.
До Львова Гординський повернувся у 1931 році та одразу взяв активну участь умистецькому житті міста — як літератор, художник, літературний та мистецький критик. Він стає ініціатором заснування Асоціації незалежних українських митців (АНУМ), до складу якої ввійшли Ковжун, Музика й Осінчук. Гординський став редактором журналу «Мистецтво», що його видавала АНУМ. А водночас редагував разом із Михайлом Рудницьким літературний часопис «Назустріч». І це не випадково, бо він уже тоді був знаним не тільки як художник, а і як поет.
Саме Гординський став ланкою зв’язку між художнім середовищем Львова та європейськими мистецькими центрами, головно Берліном і Парижем. Зокрема, під егідою АНУМ та за ініціативи Гординського відбувається знакова виставка європейських художників, що жили у Парижі.
А ще у Львові виходить його перша збірка віршів під назвою «Барви і лінії», а загалом поет видав там шість збірок власних віршів і як графік оформив близько сорока книг. Гординський здійснив поетичну інтерпретацію «Слова о полку Ігоревім» українською, а згодом і німецькою мовою, переклав поему Рилєєва «Войнаровський».
В 1930-х рр. Святослав Гординський більше часу присвячував графіці, аніж живопису, тому в галузі станкової картини він працював ситуативно — або спеціально до виставок Асоціації АНУМ, або як підсумок своїх мандрівок по країнах Європи та Близького Сходу.
Станковим малярством Гординський більш інтенсивно зайнявся в роки Другої світової війни, намалювавши кілька цікавих пейзажів з околиць Львова, в тому числі з мотивом Чортових скель перед Винниками.
У 1939 році, напередодні приходу радянських військ, митець здебільшого перебуває у Кракові. До Львова він повернувся в часі німецької окупації. У цей період він працює у львівсько-краківському “Українському видавництві”.
1944 року Гординський виїхав до Мюнхена, став там співзасновником Спілки праці українських образотворчих митців, видавав журнал «Українське мистецтво», брав участь у Мистецькому українському русі.
У 1947 році Святослав Гординський переїхав до Сполучених Штатів Америки, згодом він там заснував і очолив Об’єднання митців-українців Америки.
Гординський власноручно розписав близько тридцяти храмів у дванадцяти країнах Європи, Америки та Австралії, зокрема, він написав ікони і створив мозаїки для собору Святої Софії у Римі.
Митець написав книги про творчість Тараса Шевченка, Галини Мазепи, Олександра Архипенка та інших українських митців, а також з історії української ікони та мистецтва Італії і Франції.
1961 року Гординський видав збірку «Поети Заходу» із шістдесятьма власними перекладами віршів Горація, Гюго, Бодлера, Аполінера, Байрона, Ґете, Шіллера, Рільке, Словацького.
Святослав Гординський
Після здобуття Україною Незалежності Святослав Гординський шукає шляхів і можливостей побувати на рідній землі. 1991 року митець відвідав Київ, а ще Львів. В останньому його обирають почесним громадянином міста.
Гординський помер 8 травня 1993 року у Вероні, штат Нью-Джерсі. Поховали митця на українському цвинтарі святого Андрія під Нью-Йорком. Свій архів та бібліотеку поет заповів Національному музею у Львові.
Постать Євгена Червінського являє собою приклад діяльності одного з найбільш знакових для міста архітекторів. І справа не лише у мистецьких вартостях його проектів, значною мірою він знаковий саме тим, що споруджені ним споруди стали втіленням новітнього, модерного Львова, який вступав у новий етап своєї історії. То ж пропонуємо вам поглянути на життєпис та творіння Євгена Червінського.
Євген Червінський
Народився майбутній архітектор у Львові у 1887 році, де й пройшло його дитинство та юність. Нам відомо, що у 1909 році він закінчив Львівську політехніку і після цього доля пов’язала його з досить відомою на той час у Львові будівельною фірмою Альфреда Захаревича і Юзефа Сосновського. До 1914 року він працює у майстерні Івана Левинського. Окрім цього, він займається і викладацькою діяльністю, та від 1911 до серпня 1914 працює у Львівській політехніці, на кафедрі будівництва.
Національний університет „Львівська політехніка“
У 1920 році він стає компаньйоном у фірмі Альфреда Захаревича. У 1925 році до спілки було прийнято Карла-Ольгерда Юраша. Діяльність їхнього творчого та комерційного союзу виявилась напрочуд успішною. Проте уже у 1926 році Червінський виходить зі спілки. У 1921, він повертається до викладацької діяльності у Львівській політехніці, де з 1930 року працює доцентом фактично до смерті. Червінський будував громадські і житлові будинки у Львові та цілому ряді інших міст. Помер Євген 20 лютого 1930 року. Похований у родинному склепі власного проекту на Личаківському цвинтарі у Львові.
Певну зацікавленість у цьому контексті викликають його нереалізовані проекти. Відзначимо найцікавіші з них. Так, особливо виділяється конкурсний проект ратуші в Дрогобичі , який він розробив у 1913 році у співавторстві з Яном Хойновським. У тому ж році, і знову зі своїм товаришем Яном Хойновським, Червінський здобуває перше місце на конкурсі проектів Купецької палати у Кракові. Особливо виділяється перша премія на конкурсі проектів палацу мистецтв у Львові, який проходив у 1920 році. Будівля мала постати неподалік Домініканського костелу.
Погляньмо на реалізовані задуми Червінського. Це споруди які і досі слугують львів’янам і які вони бачать щодня. Червінським спільно Захаревичем була виконана реконструкція комплексу Головної пошти.
Головна пошта
Головна пошта
Ним же було протягом 1921-1924 років споруджено ряд павільйонів так званих «Східних торгів» у Львові, зокрема чехословацький павільйон, павільйон «Нафта», центральний павільйон, павільйон-ротонда фірми «Пациків».
“Східні торги”
“Східні торги”. павільйон “Нафта”
У 1924 році постав будинок дирекції Ходорівського цукрового заводу на розі сучасних вулиць Стефаника і Дудаєва у Львові.
Фрагмент оздоблення будинку на вулиці Дудаєва
Будинок на вулиці Дудаєва
Інтер’єр будівлі
Будинок на вулиці Дудаєва
Інтер’єр будівлі
Червінським було споруджено будинки № 11 і 13 на вул. Я. Стецька у Львові. Останній, збудований у 1930 році, прикрашено декоративними вставками виконаними Казимежем Пьотровичем у техніці сграфіто. Дім належав особисто Червінському.
Будинок на вулиці Стецька, 13
У 1926 році споруджено телефонну станція на вул. Дорошенка (тодішній – Сикстуській) 26 у Львові. Будівля у наші дні слугує «Укрателекому».
Інтер’єр будівлі на вул. Дорошенка, 26
Рустиковане оздоблення стіни будинку
Будинок на вул. Дорошенка, 26
Того ж року постає житловий будинок, початково призначений для працівників ощадних кас на нинішній вулиці Івана Франка 23.
Будинок на вул. Франка, 23
Будинок на вул. Франка, 23
Арка будинку
Трохи раніше, за проектом 1924 року постає будинок видавництва «Wiek Nowy» на нинішній вулиці Ковжуна, 10.
Фрагмент оздоблення будівлі
Будинок на вул. Ковжуна
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. О. Мистецтво львівської сецесії. — Львів : Центр Європи, 2005
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008. — 720 с.
Бірюльов Ю. О. Захаревичі: Творці столичного Львова. — Львів : Центр Європи, 2010.
Architekt Eugeniusz Czerwiński i ewolucja kierunków artystycznych w architekturze Lwowa lat dwudziestych XX wieku (http://www.lwow.com.pl/brama/czerwinski/czerwinski.html)
На початку 19 ст, дерев’яний костел cв. Валентина у Раковці був у аварійному стані, тож 1810 р. його вирішили опломбувати і зачинити. Впродовж 1822 р. будова була розібрана, а на її місці закладено фундамент під нову святиню. Тоді також обговорювались перспективи будови нової дзвіниці. У 1856 р. будівництво костелу було завершене і у цьому ж році архієпископом Лукашом Баранецьким храм освячено.
Архієпископ Лукаш Баранецький
Архієпископ Лукаш Баранецький народився 14 жовтня 1798 року у Кабарівцях біля Зборова на Тернопільщині у незаможній шляхетній родині. Навчався в початковій школі у Бучачі, а гімназію закінчив у Львові, де і вступив до Вищої Духовної семінарії (теологічне навчання здобував у Львівському університеті). 6 жовтня 1822 року висвячений на священика у Львівській катедрі архієпископом Андрієм Анквічем. Спочатку служив в парафії св. Лаврентія у Жовкві, але з липня 1823 року вже працював катехитом у кафедральній парафії у Львові. Із січня 1829 року був настоятелем парафії Всіх Святих у Годовиці.У червні 1836 року увійшов до складу Митрополичого капітулу, а в липні 1838 року став настоятелем Львівської катедри і львівським деканом. У 1845 році обраний депутатом Галицького сейму. 30 березня 1849 року був номінований австрійською владою на посаду митрополита Львівського архієпископа. Консекрація відбулась 13 січня 1850 року у Львівській катедрі.
Архієпископ Лукаш Баранецький
Костел знаходиться на невеликому підвищенні в центрі села Раковець. Якщо брати до уваги те, що раніше Раковець мав статус містечка, то можна вважати, що костел розташовувався у західній частині місцевої площі Ринок. Власне на захід й була скерована вівтарна частина будови. Храм мурований у своїй більшості з полянського каменя, частково з цегли. Станом на 1874р у Раковці – плебан римо–католицький Ігнатій Ігнатович.
Центральна частина села Раковець на карті 1850р. Посередині місцева площа ринок і костел з прилеглими будівлями
У 1885р облаштовано 3 вівтарі, замінено лави, перевилито 5 дзвонів, закуплено образи, а також різні прибори костельні. Також вимуровано нову дзвіницю. Під час побудови нового костелу богослужіння відбувались у греко–католицькій церкві, де і зберігались рухомі елементи облаштування розібраного костелу.
Костел і церква у Раковці
6 серпня 1890 року, в селі посеред дня виникла пожежа: горіла школа, костел та двірські будинки. Лише швидкий приїзд «стражі пожежної» з містечка Миколаїв врятував решту села від неминучого знищення. Станом на 1890 р. у Раковці ксьондз пробощ Францішек Ксаверій Ліц.
Костел був відновлений, а на гребені даху встановлена ажурна сигнатурка. Після доукомплектації у 1892р в костелі з’явилась хрестильниця, у 1893р – 3 вівтарі і амвона з балдахіном. У 1895 р. у костьолі встановили новий орган фабрики Яна Слівінського, на 6 голосів.
Костел св. Валентина у Раковці
Костел св. Валентина у Раковці
Вікна в бічних стінах прямокутні у верхній частині півкруглі. Отвір вхідний прямокутний. Хор музичний спертий на двох масивних філярах. Капітелі наближені до тосканських . Під хором передсінок відділений дерев’яними стінками. Дах вкритий дахівкою.
Костел св. Валентина у Раковці
Костел св. Валентина у Раковці
Внутрішнє оздоблення храму складається з нескладних орнаментних мотивів. Над склепінням нави у круглому медальйоні зображені символи Віри, Надії та Любові.
В середині головного вівтаря розміщений образ Св. Валентина, роботи Оттона Едварда Боржемського.
Образ св. Валентина
Він був намальований в період 1926–1938рр. коли автор проживав у Деревачі. Що до місця його проживання, то це ймовірно фільварок Бенедиктинок, адже там були кімнати для гостей. Можливо він жив поряд у лісничівці. Не виключено, що окрім мистецтва він займався справами, що стосувалися лісового господарства, оскільки мав свій доробок і у цій галузі.
Оттон Едвард Боржемський був активним учасником мистецького життя в перед–воєнній Польщі. Дебютував на виставці «TowarzystwaZachętySztukPięknych» у Варшаві 30 жовтня 1926р, а у наступному році 30 грудня 1927р твори маляра були закуплені разом з роботами інших майстрів Народовою Галереєю з метою їх презентації між іншими членами мистецької галереї. У березні 1929р відбулась персональна виставка митця. В ці роки, до 1930р, він проживав у Варшаві. В 1931 – 1937рр. творив у Львові, де його праці представлялись на збірній виставці TPSP ще в жовтні 1928р. Після львівського періоду він перебрався до [Wloch], що біля Варшави, а від 1938р знову з’явився у Варшаві. Його картини періодично виставляються на мистецьких аукціонах. Окрім мистецтва він багато працював у галузі лісового господарства. Його дослідження були опрацьовані в інституті «LasowPaństwowych», на Першому Польському Науковому Лісничому З’їзді та у інших школах лісничих.
Образ Св. Йозефа (1909р) був виконаний Владиславом Россовським, коли він проживав у колонії Райхенбах (Красів)
Образ “Св. Йосиф з дитятком”
Владислав Россовський (1857 – 1923) народився в містечку Монастириська, що на Тернопільщині. Навчався у Львові та Кракові. Від 1874р студіював малярство в школі «SztykPieknyh» в Кракові. В літах 1878 – 1884 навчався на Відділі Композиційному під керівництвом Яна Матейка. У 1881р отримав дві стипендії: урядову в січні і цісарську в жовтні., котрі надали йому можливість відвідувати студії в мистецькій Академії Мюнхена. Певний час він перебуває у Парижі і Дрездені. Ще в часі студіювання намалював свій перший образ [ pt. Skazana], котрий зібрав схвальні рецензії. Владислав Россовський виконував роботи на історичні, побутові та релігійні теми. Одна з головних його робіт це – «В’їзд Королеви Ядвиги до Кракова». В 1880 – 1890 роках малював сцени з пов’язані з листопадовим і січневим повстаннями. Останнім часом він виконував роботи на замовлення костелів – малював вівтарі. Так у 1892 – 1895 рр. він працював над іконостасом греко-католицької церкви св. Норберта у Кракові. До 1903 року митець перебував у цьому місті після чого перебрався до Львова де у 1910р виставив кілька своїх праць.
Ці два образи були збережені у місцевій греко-католицькій церкві.
Костел в Раковці належить до будов дуже скромних. Єдине, що його вирізняє – старанна кам’яна кладка. До кінця 2 світової війни в костелі було багате внутрішнє убрання, яке постало тут здебільшого у 90-х роках 19 ст. і на початку 20ст.
Костел св. Валентина у Раковці
Костел св. Валентина у Раковці
У 1914р. муровану дзвіницю замінено на дерев’яну. В часі Першої світової війни і боїв 1919р костел втратив за рахунок реквізицій та пограбувань дзвони (вагою 28, 24,5 і 5 кг.), олов’яні частини органу і срібний келих.
Печатка парафії св. Валентина у с. Раковець
У 1946р польське населення покинуло Раковець. Костел зачинили, а частину внутрішнього облаштування спалили.
Римо-католицький цвинтар
У 1952 р. в храмі розмістили колгоспний магазин. Від 1980 р. будівля стояла пусткою.
Біля центрального входу в храм
Шкода, але будівлю стали рятувати вже після руйнування даху.
У 2016 році, напередодні святкування 160-літнього ювілею костелу Святого Валентина, парафіяни греко-католицької церкви Покрови Пресвятої Богородиці розчистили приміщення храму від будівельного та іншого сміття, а також облаштували прилеглу до нього територію.
Костел св. Валентина у Раковці
26 червня ц.р, з італійського міста Терні, де похований святий, прибули мощі Святого Валентина — патрона і покровителя храму.
У храмі Святого Валентина відбувся Молебень, за участі отців Селезіян. Провінційний настоятель отців Салезіян отець Кароль Манік урочисто передав мощі святого місцевій греко-католицькій парафії, для почитання та зберігання у храмі Покрову Пресвятої Богородиці.
Жебрацтво вважають одним із найдавніших людських занять. В усі часи існували особи, які з різних причин не могли чи не хотіли заробляти собі на життя, сподіваючись на одвічну людську рису – милосердя.
Старці становили важливий елемент міського життя у всі часи. Ними можна було нехтувати, їх можна було ненавидіти чи жаліти – але неможливо не помічати.
У часи Середньовіччя жебраки, за зразком тодішніх професійних об’єднань, також самоорганізовувалися. Уже на початку XVI ст. вони створили у Львові свій цех, мали власну емблему і цехову книгу.
Відомий львівський історик Іван Крип’якевич вважав «дідівський цех» єдиним міським професійним об’єднанням, в якому не існувало дискримінації за релігійною чи національною ознакою. Вступити туди міг кожен – католик і православний, поляк, українець, єврей і вірменин.
Костел Марії Магдалини, 1906р
Жебраки селилися переважно в районі теперішньої вулиці Київської, «на Байках». Біля костелу Марії Магдалини (нинішній органний зал) вони збиралися для нарад. Тут під колоною з капличкою Мук Господніх сидів глава цеху, котрого звали «Трясиголова». Обирали його жебраки загальним голосуванням цеховиків. Він мав за обов’язок забезпечувати порядок серед «своїх», а «чужих» прохачів виганяти з міста. Доповідав також у магістрат про побачені жебраками злочини, за що навіть отримував офіційну платню.
Члени цеху «працювали» поблизу костелів, церков і монастирів, біля придорожніх хрестів і на міських рогачках. У поминальні дні багато їх було на цвинтарях, а у святкові – неподалік «празничних» місць. Зрештою, як і тепер…
Жебраки у Куликові, зображення 1914-1918 рр.
Львівські жебраки, особливо з фізичними вадами, мотивували свої прохання до перехожих тим, що, мовляв, вони зазнали тортур за христову віру у ході численних воєн. Нерідко просили грошей для викупу своїх близьких або і себе з турецької неволі. На підтвердження демонстрували листи, написані чудернацькими письменами, або кайдани на руках і ногах. Старці іншої категорії – «прочани», обвішані образками та хрестиками, обіцяли молитися за благодійника, а за окрему винагороду могли продати святу воду з Єрусалима чи трісочку з хреста Господнього.
«Кожен жебрак, який себе поважав, мусив відбути кілька прощ, знати головні церковні співи, орієнтуватися в питаннях релігійної догматики та навіть бути трохи містиком»*.
Готель “Жорж”. Фото поч. 20 ст.
Серед них було багато психічнохворих. Наприклад, легендарний львівський жебрак кінця XIX ст. «дурний Ясьо» попереджав перехожих під готелем «Жорж», аби вони не купували борщ у його матері, бо там, мовляв, втопився щур. І хоча його мати вже давно померла, історія так і не змінювалася. Прикметно, що Ясьо іноді давав решту. Ці монети вважали щасливими – вони притягували багатство й успіх.
«Поширеним було повір’я про те, що, не подавши милостині прошакові, можна було захворіти. Інша легенда твердила, що після смерті кожен може сподіватися відплати, пропорційної до розданого при житті старцям»*.
Жебрак, поштівка поч. ХХ ст. (фото: foto-history.livejournal.com)
Жебраків часто годували при монастирях. Іноді такі благодійні обіди готували й у приватних помешканнях. Кмітливі старці навіть могли скласти графік, де і коли вони можуть поїсти. Особливо жебраки цінували мешканців Личакова, де був поширений такий звичай – за аналогією до біблійних звичаїв, господар різав свиню і готував для людей «з-під парканів» бенкет на 12 осіб, на якому сам же і прислуговував. Обов’язковим атрибутом трапези мала бути горілка та пиво. Прийом закінчувався тоді, коли всі «запрошені» опинялися під столами.
Особливо кількість жебраків у Львові зросла у XVIII ст., в період занепаду Речі Посполитої. Дати лад міським проблемам взялася нова австрійська влада. Зокрема це стосувалося і жебрацтва. Цим питанням особисто зацікавився під час візиту до Львова 1787 року сам імператор Йосиф ІІ. Він відвідав притулки та шпиталі й у результаті видав указ, яким розпорядився на кожного виділяти по три крейцери денно, а також створювати при костелах і монастирях громадські комітети допомоги потребуючим. Міську службу допомоги жебракам було реорганізовано. Всі заклади об’єднано в одну мережу під егідою Святого Лазаря. Взимку відкривали спеціальні нічліжки, де можна було зігрітися й отримати теплу їжу. Також створили Дім праці, де мешканці притулків могли заробляти на своє утримання.
Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя
«У другій половині XIX ст. за міською рогачкою верхнього Личакова якийсь час існувала справжня жебрацька республіка. Старці мешкали та вели господарство спільно, а оскільки їх халупки були на землі Кривчиць, то львівська поліція довго заплющувала на це поселення очі. Жебраки почувалися щораз певніше й почали докучати навколишньому населенню. Тільки коли їх оргії перейшли всі мислимі межі, втрутилася поліція»*.
У Львові було декілька притулків для жебраків та вбогих. Шпиталь Святого Лазаря, який став одним із перших і безперервно функціонував понад 300 років. До речі, поняття «лазарет» походить саме від імені Св. Лазаря, яким часто називали благодійні притулки.
Мешканцям шпиталю було заборонено пити, ворожити та жебрати, інакше виганяли. Проте потрапити «до Лазаря» вважалося серед жебраків великою удачею. Там було лише 50 місць, а оскільки жебраків у місті були сотні, претендентів відбирали безпосередньо у магістраті.
Будівлі притулку для убогих Святого Лазаря з нинішньої вулиці Колесси. Рисунок Францішека Ковалишина початку XX сторіччя
Заповісти шпиталю частку свого майна вважалося за честь серед знаних львів’ян. Патроном «Лазаря» був навіть один із найвідоміших львівських бургомістрів Бартоломей Зиморович.
1845 р. шпиталь розділено на дві установи: на власне лазарет та на Дім убогих. Для останнього збудували два будинки на вул. Колесси, 2 і 4. У Домі щорічно отримували допомогу 150 вбогих чоловіків та 200 жінок. Пізніше добудовано ще споруди попри вулицю Коперника та влаштовано сад у подвір’ї.
«У шпиталі спочинок знаходили не тільки каліки й убогі, а й старі негарні панни, які, так і не вийшовши заміж, просили по місту милостині для утримання жебраків»*.
Шпиталь із притулком для убогих існував аж до приходу радянської влади.
Костел та шпиталь Святого Лазаря у Львові. Фото 2015 року
У 80-х роках XIX ст. жебраки облюбували для ночівлі склад сіна, що призначався для потреб армії і був розташований за Янівською рогачкою. Склад був величезним і легкодоступним, ще й недалеко від міста. Та все закінчилося трагедією – січневої ночі, вже під ранок, будівля спалахнула. Тоді згоріли кілька десятків жебраків.
«Серед тих, хто загинули, був відомий жебрак Юліан Ш., що походив із багатої та шанованої в місті родини… Юліан був офіцером австрійської армії. Отримавши колосальний багатотисячний спадок, він розпочав розгульне та бурхливе життя. Швидко проциндривши батьківські гроші, загруз у боргах, а через участь у постійних скандалах був звільнений зі служби. Втративши всі засоби до існування, збанкрутілий офіцер змушений був жебрати на вулицях»*.
Деякі жебраки намагалися підробляти. Одні грали на катеринці, інші на лірі. Дехто виконував певні дрібні доручення та послуги.
Вигляд площі св. Юра перед Першою світовою війною. Фото 1914 року
На початку XX ст. у Львові виділявся літній жебрак, що мешкав у печері неподалік собору Святого Юра. «Мальовничий дід працював натурником. Студенти з Академії мистецтв постійно сварилися з “політехніками” за те, хто портретуватиме жебрака. Пишна біла борода, високий гладенький сократівський лоб, постійна посмішка в пишних вусах визначили для діда його «творче амплуа» – зі старого малювали святих»*
Збереглась в історії міста оповідь про ще одного колоритного старця, вже міжвоєнного періоду. Звали його теж Ясьом, він став символом Порохової вежі. Сидів тихо на її сходах і просив милостиню. Причому міг жебрати там і у найбільші морози. Вся справа була в штанях, до яких він нашив подушечки-«яськи» з грубої тканини.
Порохова вежа Львова на фото початку XX сторіччя
Притулку Ясьо не потребував, бо мав кімнатку на вул. Руській, 8. Коли він помер, туди прийшла з обшуком поліція. Тоді і з’ясувалася велика таємниця старця – нажебрані гроші він не витрачав, а старанно складав. Знайшли більше десяти великих бляшанок, мабуть, з-під цукерок, заповнених монетами номіналом по 20 доларів США кожна.
На вихідні зі Львова можна податися в маленьку подорож, відвідавши невеличке село Плав’я, розташоване на схилах Карпат на відстані 26 кілометрів від районного центра – міста Сколе.
Панорамне фото з вершини гори. Хлян І.
Село засноване в 1523 році, саме цю дату можна почути в ряді народних переказів. Є декілька версій того, як і коли з’явився цей край. В одній з них розповідається, що в 1552 році князь Василь-Констянтин Острозький подав грамоту голові села Дмитрію Косовичу, що надавала право йому заселяти територію вздовж рік Плав’є і Тухолька.
В іншій йдеться про дату заснування села. Цю версію висунув наприкінці 19 століття польський вчений Фредерік Папе. Цей дослідник вважає, що село Плав’я засноване в 1566 році Яном Кристофором Тарнавським. Останній мав сестру Софію, і саме з нею одружився князь Костянтин Острозький, і вже тоді землі, які були власністю Тарнавського, перейшли до родини Острозьких.
Як бачимо, дуже важко знайти конкретну дату заснування, опираючись лише на перекази. І до сьогодні ще не виявлено конкретних документів, які би могли допомогти пролити світло на це питання. Але знаємо точно, що в першій половині 16 століття тут вже існували людські поселення.
Періоду першої світової війни. На фоні церкви вірогідно парох Плав’я разом з сім’єю (взято з https://1ua.com.ua/)
Записи, які велися в церковних книгах, підтверджують, що село було засноване сім’ями Вадруса, Бриня та Косовича. До речі, прізвище Вардус і сьогодні побутує в цій місцевості. Назва села Плав’є теж оповита загадками. Одна з версій оповідає, що першим мешканцем села був чоловік, який носив ім’я Плав’яник, очевидно, саме від цього імені село отримало свою назву. Відомо, що в давні часи поблизу села Плав’я був розташований василіанський монастир.
Періоду першої світової війни. Плав’яни після Служби Божої (взято з https://1ua.com.ua/)
Населення цього краю, як відомо, впродовж багатьох століть формувало свою духовну культуру. Однією із сакральних споруд в селі Плав’я є дерев’яна церква Івана Хрестителя, заснована у 1905 році.
Ще однією архітектурною пам’яткою є церква св. Михаїла, побудована в 1888 році майстром-теслею Скільським Петром. Поруч церкви знаходиться дзвіниця св. Михаїла.
Звичаї та обряди плав’ян, які дійшли до нас, мають свої унікальні, і, водночас, спільні риси, якщо їх порівнювати з іншим населенням Бойківщини. Особливо захопливі і цікаві зимові обряди. У селі Плав’я на Різдво ходить вертеп, який прославляє новонародженого Ісуса Христа. Основні герої вертепу взяті з Біблії та української історії. Під час Різдвяних свят церковна громада організовує колядників. Вони ходять від хати до хати співають традиційні колядки, і приносять радісний та піднесений настрій у кожну домівку.
Панорамне фото села Плав’я. Хлян І.
Цікаво, що в селі відбувалися зйомки кінофільму «Захар Беркут» за однойменною повістю Івана Франка (режисер Леонід Осика). У масових сценах фільму знімалися деякі жителі села.
Панорама на село Плав’я, яка відкривається з підйомника. Хлян І.
У селі, на горі Плай розташований однойменний гірськолижний комплекс. На території комплексу знаходиться музей Бойківської та Гуцульської культур, а також, побудована у класичному бойківському стилі, церква Святого Архистратига Михаїла, яка була відкрита у січні 2010 році.
Панорамне фото з гори. Хлян І.
Щоб побачити всю панораму села і гір на підйомнику, що знаходиться на комплекс, можна піднятись на вершину. Піднімаючись, перед вами відкривається неймовірний краєвид недоторканої карпатської природи. Сонце, яке виходить вранці з-за гір, освітлює засніжені дерева. Сніг переливається всіма можливими барвами завдяки цьому світлу. На вершині гори можна зайти в невеличку їдальню і зігрітися теплим чаєм чи кавою, або скуштувати смачних страв. Будівлі, які знаходяться біля підніжжя, здаються маленькими крапочками.
Панорама, яка відкривається з тераси їдальні. Хлян І.
Зима – це час для відпочинку і подорожей, а село Плав’я прекрасне місце для цього. Відвідавши цей край, ви наберетеся нових сил та вражень на цілий рік. Адже час, проведений у Карпатах завжди приносить насолоду і дарує безліч вражень.
З 16 грудня 2016 року, впродовж Різдвяних та новорічних свят у львівському цирку можна побачити програму “Новорічна карусель”, яка збирає справжні аншлаги. Потрапити на це неповторне видовище прагнуть всі – від найменших і до найстарших.
Музична екцентрика Олесандра Фалалєєва в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Музична екцентрика Олесандра Фалалєєва в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Музична екцентрика Олесандра Фалалєєва в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Це й не дивно, адже Новий рік родом з дитинства і власне в цю чарівну ніч ми чекаємо дива, казки, справжньої магії та приємних несподіванок. А де найкраще відчувається справжня магія, як не в цирку?
Танці на канаті Дорі Ковач в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Танці на канаті Дорі Ковач в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Танці на канаті Дорі Ковач в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Гімнаст на ременях Володимир Третяков в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Гімнаст на ременях Володимир Третяков в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Гімнаст на ременях Володимир Третяков в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Святкова програма «Новорічна карусель» вражає чудо-дресурою тварин, оригінальним шоу-балетом, трюками акробатів та повітряних гімнастів під куполом цирку.
Дресувальник собачок та свинок Олександр Фалалєєв в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Дресувальник собачок та свинок Олександр Фалалєєв в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Дресувальник собачок та свинок Олександр Фалалєєв в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Змішана група тварин під керівництвом Наталїі Макеєвої в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Змішана група тварин під керівництвом Наталїі Макеєвої в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Змішана група тварин під керівництвом Наталїі Макеєвої в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Від дрібних ховрашків до слухняних котиків і отари кіз, собак та видресируваних свинок – «Новорічна карусель» зібрала майстерніших чотирилапих артистів. У ній також геть не прикрі скунси, не такі колючі вже дикобрази та завжди граційна лама. А веселив усіх – клоун «Живчик».
Клоун «Живчик» в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Клоун «Живчик» в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Клоун «Живчик» в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Клоун «Живчик» в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Оригінальну програму підготував і шоу-балет «Атлантік». Поєднання святкової хореогафії з філігранними аркробатичними трюками не залишило байдужими нікого, а особливо малечу.
Шоу-балет «Атлантік» в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Шоу-балет «Атлантік» в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Шоу-балет «Атлантік» в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Акробатичним трюкам аплодували навіть профі. Юна білоруска Дарія Башкова подарувала море емоцій львів’янам еквілібром на котушках із хула-хупами. Це вищий клас майстерності, що вже зібрав чимало нагород по усьому світу, який варто побачити.
Артистка Дарія Башкова в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Артистка Дарія Башкова в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Артистка Дарія Башкова в святковій цирковій програмі “Новорічна карусель”
Ви ще можете побачити цю новорічну феєрію світла, магії, емоцій та чудового настрою у львівському цирку 8, 14 та 15 січня 2017 року о 12.00 та о 16.00.
У теплу пору 1749 року на Святоюрській горі уже повним ходом йшло будівництво нового собору. За роботою видатного майстра Бернарда Меретина спостерігав незнайомець, який теж мав намір прикрасити місто Лева своїм шедевром. Мине не так багато часу і на Ставропігійській площі постане споруда Домініканського собору, а ім’я Яна де Вітте заслужено займе своє місце серед видатних зодчих Львова та Європи.
Силует Домініканського собору (вигляд із Замкової гори)
Історія Яна де Вітте, на думку польського дослідника Збігнєва Горнунга (Zbigniew Hornung), розпочалася у 1709 р. Цього року у родині голландського військового найманця Кам’янецького гарнізону Яна де Вітте-старшого та його дружини Констанції народився син. Наступне свідчення, яке вдається віднайти про відомого архітектора, стосується вже його повноліття. 26 лютого 1726 р. Ян вступає до артилерійського корпусу у сучасному Кам’янці-Подільському.
Саме там, у Кам’янці, ми і до сьогодні можемо спостерігати більшість творінь цього митця: костел Босих Кармелітів, кафедральний костел св. Апостолів Петра і Павла із дзвіницею, францисканський, домініканський та тринітарійський костели, вірменський Миколаївський костел (точніше його дзвіницю, частину фасаду і фундаменти – решту висадила у повітря радянська влада).
Вежа Стефана Баторія у місті Кам’янець-Подільський – зразок військового будівництва Яна де Вітте
До зразків військового будівництва Яна де Вітте можемо віднести: реконструкцію північного в’їзду у місто – комплекс башти Стефана Баторія (прибудував до неї браму короля Станіслава Августа), спорудження порохових складів та будинку комендатури, реконструкцію Руської та Польської брам Кам’янця.Важливим етапом кристалізації таланту зодчого стало спорудження кляштору Босих Кармелітів у м. Бердичів. Але справжній шедевр майстра подільської землі було створено у Львові.
Костел Божого Тіла і кляштор домініканців (фонди NAC): https://audiovis.nac.gov.pl/
За посередництва теребовлянського пароха о. Томаша (світське ім’я Антоній), рідного брата архітектора, монастир домініканів, очолюваний на той час пріором о. Никифором Гадзевичем, укладає угоду на створення проекту та спорудження нового костелу Божого Тіла у Львові. Зразком для будівництва споруди став костел св. Карла у Відні авторства Йоганна Фішера фон Ерлаха (1716 – 1737). Фінансову сторону будівництва забезпечував Юзеф Потоцький, якому 12 серпня 1749 р. випаде честь закласти наріжний камінь нового собору.
Костел Божого тіла від сторони кляштору (фото із сайту: http://drugarzeczpospolita.blogspot.com)
Слід відзначити, що Ян де Вітте був особою військовою (комендантом Кам’янецької фортеці з 1768 по 1785 рр., як не як), тому не міг перебувати увесь час на будівництві. Саме ці обставини залучили до зведення собору домініканців ще одного митця – Мартина Урбаніка (автор реконструкції фасаду костелу св. Марії Магдалини у Львові).
Фасад Домініканського костелу (Церква пресвятої Євхаристії) – одне з найвидатніших творінь Яна де Вітте
Він керував і розбиранням старовинного костелу і спорудженням нового аж до своєї смерті у 1764 р. На долю цього майстра випало не лише матеріальне втілення проекту де Вітте, а й судова тяганина із львівським цехом будівельників. Після смерті Урбаніка будівництво продовжив і завершив у 1766 р. Кирило Мурадович.
Карел Ауер “Домініканський костел”
Щодо самого Яна де Вітте, то нам достеменно не відомо чи побачив автор проекту коли-небудь своє творіння химерного плетива бароко у камені. Історія не зберегла для нащадків навіть зображення митця і єдине, що ми сьогодні маємо, це ‒портрети його онука Йоганна Вітте.
“Soli Deo Honor et Gloria” ‒ «Єдиному Богу честь і хвала»: напис на фронтоні будівлі.
У тандемі з Мартином Урбаніком Ян де Вітте перебудував сучасну будівлю палацу Любомирських на площі Ринок, 10. Цей будинок, який пізніше став притулком українського товариства «Просвіта» і редакції щоденної газети «Діло» (1880 – 1939), ще на початку XVIII ст., був кількома будинками, в одному з яких жив польський гуманіст та поет доби Ренесансу Шимон Шимонович (Szymon Szymonowic).
Палац Любомирських (акварель А. Каменобродзького, початок ХХ ст.)
Їх злиття у єдиний палац стало завданням над яким по черзі трудилися видатні зодчі того часу. Спочатку Бернард Меретин, на замовлення князівської родини Сапєг, з’єднав два будинки на розі ринкової площі у єдиний палац (1744). Згодом його справу, уже на замовлення Станіслава Любомирського, довершили проект Яна Де Вітте (передбачав розбудову палацу за рахунок куплених князем сусідніх будинків по вулицях Руській і Федорова) та його архітектурне втілення під керівництвом все того ж Мартина Урбаніка. Справу довершилиС. Фесінгерта С. Костецький прикрасивши аттик і наріжник (зовнішню опору фундаменту)будинку скульптурами і елементами декору. Саме з балкону цього палацу 30 червня 1941 р. Ярослав Стецько зачитав «Акт відновлення Української держави».
Домініканський костел та вежа Корнякта (графіка Веслава Снядецького (WiesławŚniadecki).
Уже більш ніж два століття творіння видатного скульптора Яна де Вітте прикрашають архітектурне обличчя старого Львова та залишаються одними з його візитівок. Бездоганно вписані в історичні ансамблі, вони стали зразками будівельного мистецтва, шедеврами подільського зодчого у столиці Галичини.
Сергій ГУМЕННИЙ
Джерела:
Zbigniew, Hornung, JandeWitte. ArchitektkościołaDominikanówweLwowie, Warszawa 1995.
Пламеницька О. Кам’янець-Подільський. ‒ К.: Абрис, 2004.
Віхоть В., Косів М. Львівський музей історії релігії та атеїзму: нарис-путівник. ‒ Л.: Каменяр, 1974.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
