Хоч Львів і козацтво, на загал, знаходились на різних “материках” нашої галактики, окремі елементи “гопака” доносились і до нашого міста. Говорю зараз зовсім не про довжелезний список вихідців з Львівщини серед козацтва і навіть не про “козаків-миротворців”, які під проводом Богдана Хмельницького “героїчно” штурмували місто. Маю на увазі події менш відомі (може навіть напівлегендарні), що забарвлені у незвичний для козаків відтінок офіціозу та легітимності. Уявіть собі картину: 1700 чубатих і голопузих (мабуть таки без голопузих) козаків вільно походжають площею Ринок, виблискуючи навсібіч то гострою зброєю, то грайливою усмішкою; на них дивляться, їм дивуються і всі вони вірні королю Речі Посполитої (або “не вірні, але віддані”, доки у кишеніє гроші). Як таке можливо, дивимось нижче.
Є. Турбацький. Посли львівського магістрату у Богдана Хмельницького. Фото з https://zbruc.eu/node/43547
Біографію князя та козацького отамана Кирика (Кирила, Костянтина) Ружинського складно розказати без сократівського принципу “я знаю тільки те, що нічого не знаю”. Точно невідомо ні де він народився, ні коли саме це відбулося. Більш-менш говорити можна хіба про його родину та окремі кар’єрні здобутки – і то на основі фрагментарних та неповних згадок. Між останніми є одна, яка стосується історії Львова – про нібито коротеньке перебування цього отамана та черкаського підстарости у нашому місті. Перебування коротке, але помпезне і грандіозне.
Герб Ружинських. Фото з https://uk.wikipedia.org
Кирик Ружинський зробив кар’єру на службі у короля і Речі Посполитої. Саме за ці заслуги він і отримав від Стефана Баторія у 1581 році у довічне користування Котельню (сьогодні с. Стара Котельня Андрушівського району Житомирської області). Апетит, як відомо, приходить під час їжі. Так і тут. Очевидно, отримавши одне володіння, Ружинському захотілося ще. Як наслідок, він опиняється у епіцентрі майнових суперечок і вбиває свого опонента. За однією з версій, намагання уникнути відповідальності за цю дію і стало причиною його втечі на Січ. Десь у період між 1585 та 1587 роками наш герой розпочав “нове життя”.
Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com
Обраний шлях не передбачав багато варіантів стосовно того, як жити далі. Ружинський, як і його брати (особливо Богдан), бере активну участь у боротьбі з турками та татарами. З ними він мав давні особисті порахунки. Коли Ружинський перебував у справах і не був вдома, останні напали на його володіння. Як наслідок, багато майна було знищено. Згоріла тоді і перша дружина політика, княгиня Євдокія Куневська. Що цікаво, у полон ніби було взято і дружину Богдана Ружинського, що і вилилось у особливу войовничість останнього. Через це йому приписують, ніби князь не тільки здійснював регулярні походи проти татар – у пошуках коханої, а й постійно носив чорний одяг. Де тут правда, а де дія традиційного для опису козацько-татарської тематики топосу, сказати до кінця важко.
Іван Крип’якевич. Фото з http://memorial.4uth.gov.ua
Але повернемось до Кирика Ружинського, адже тут і починається найцікавіше. Видатний український історик Іван Крип’якевич вважав, що доля цієї людини має прямий стосунок до міста Львова. Хоч науковець і не вказував, що Ружинський імовірно був пов’язаний з Львівським братством, але описував участь того у гулянні кілька сотень років тому на вулицях міста. У 1588 році, за Крип’якевичем, на площі Ринок відбувалось грандіозне святкування з нагоди коронації правителя Речі Посполитої Зиґмунда ІІІ. Аж 1700 козаків на чолі з Ружинським тоді були учасниками цього дійства. Це ніби частина війська, на яке Зиґмунд ІІІ опирався у боротьбі за корону. Місто “приймало” козаків вином, а ті віддячували “своїм обичаєм густою стрільбою”.
Король Зигмунд ІІІ, Фото з https://uk.wikipedia.org
На цьому пригоди Кирика Ружинського не завершились. Кількома роками пізніше він очолив загін королівських військ, що на Київщині боролись проти повстанців Северина Наливайка. При цьому, був настільки жорстким і наполегливим у своїх діях, що його зайвий раз мусив стримувати Станіслав Жолкевський. По ходу цієї кампанії, Ружинський підтримував інтенсивні контакти з іншим лідером повстанців – Матвієм Шаулою. Але це не завадило йому у квітні 1596 року розбити останнього під Білою Церквою. Ця подію мала вплив і на загальний хід кампанії.
Гетьман Станіслав Жолкевський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Коли до Кирика Ружинського прийшла смерть, достеменно невідомо. Інколи зустрічається 1599 рік, часом 1601. Поховано його було у церкві в Котельні. До того моменту він встиг одружитись вдруге – з Ядвігою Хвальчевською. Окрім тонесенького сліду в історії (часточка якого імовірно припадає і на Львів), Ружинський залишив після себе сина. Роман Ружинський, як і батько, був військовим та полководцем, боровся проти рокошу Міколая Зебжидовського, був учасником політичних афер Лжедмитрія ІІ.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Архивь Юго-Западной Россіи. – Кіевь, 1863. – Ч. 3., Т. 1. Акты о козакахь (1500 – 1648). – С. 51 – 71.
Блануца А. Князі Ружинські у ролі козацьких ватажків // Тиждень, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/51855
Ми знову продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь директора Педагогічного музею України, кандидата педагогічних наук Олександра Міхно, на тему “Особливості побудови експозиції Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського”:
“Меморіальні музеї видатних педагогів, безумовно, є одним з феноменів української культури і освіти. Датою виникнення першого такого музею в Україні можна вважати 9 вересня 1947 р., коли у колишній садибі всесвітньовідомого лікаря і педагога Миколи Пирогова Вишня під Вінницею було відкрито музей-садибу славетного вченого. Нині в Україні функціонує близько 10 меморіальних музеїв і кімнат, присвячених відомим педагогам Борису Грінченку, Григорію Ващенку, Івану Зязюну, Антону Макаренку, Софії Русовій, Івану Ткаченку, Костянтину Ушинському та ін. Інформація про ці музеї зібрана і систематизована на сайті Педагогічного музею України у розділі «Музеї педагогів» [2]. Проте серед них Педагогічно-меморіальний музей Василя Сухомлинського вирізняється не лише унікальністю розташування, побудови експозиції, але й оригінальною історією створення. Відзначимо, що ідея створити музей зародилася у колег та рідних В. Сухомлинського після його смерті у вересні 1970 р. і була реалізована у вкрай короткий термін — менш ніж за 2 роки. Цей факт розцінюємо як вияв щирої поваги і свідчення справжнього авторитету В. Сухомлинського серед педагогів.
Директор Педагогічного музею України, кандидата педагогічних наук Олександра Міхно
Історія закладу докладно висвітлена у музейних путівниках [3, 4]. Представимо її у скороченому вигляді з акцентом на побудову експозиції. Отже, музей було започатковано відразу після того, як пішов із життя знаний в усьому тодішньому СРСР та за його межами педагог — Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970). Спочатку це був меморіальний куточок, створений у школі за ініціативою вчителів та сім’ї педагога. Далі розпочався збір документів, фотографій та інших матеріалів про життя та діяльність видатного педагога-земляка. Хоча, слід підкреслити, що особливого збору матеріалів і не було потрібно, оскільки все було зібрано в одному місці — школі. І основну роботу здійснювала дружина Василя Олександровича — Ганна Іванівна, яка була вчителем російської мови і літератури. Багато ентузіастів та керівників різних установ надавали їй допомогу в організації музею: насамперед, це колектив учителів Павлиської школи, педагоги Онуфріївського району Кіровоградської області, працівники обласного відділу народної освіти та інституту удосконалення вчителів. Зокрема, на посаді методиста інституту працювала Любов Федотівна Одорожа, яка була особисто знайома з Василем Олександровичем, адже він часто їздив у обласний центр, виступав у цьому інституті. Вона допомогла його дружині упорядкувати архів. Також їй доручили провести організаційну роботу зі створення тематико-експозиційного плану музею. Значну роботу з упорядкування експозиції здійснив перший директор музею Микола Андрійович Литвиненко та директор Павлиської школи Микола Іванович Кодак. Понад 1500 предметів (все, що знаходилося в квартирі, в тому числі й сімейну бібліотеку, особисті речі Василя Олександровича, кінофільми, рукописи, епістолярну спадщину) передала дружина педагога — Ганна Іванівна. У 1972 р. музей почав працювати на громадських засадах, павлишани й гості могли оглянути музейну експозицію, робочий кабінет Василя Олександровича та помешкання родини Сухомлинських. 19 лютого 1975 р. відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР №85 було офіційно відкрито Педагогічно-меморіальний музей В.О. Сухомлинського в с. Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області.
Василь Сухомлинський (1918-1970)
Музей має кілька особливостей, поєднання яких надає йому рис унікальності. Він розташований у головному приміщенні школи (де у 1940—1960-х роках, за директорства Сухомлинського, були 2 класи і зала), яку 22 роки незмінно очолював Василь Олександрович. Постановою Ради Міністрів УРСР від 4.09.1970 р. Павлиській школі присвоєно ім’я В.Сухомлинського.
Загальна експозиційна площа музею — 230 м². Експозиція музею поділяється на дві частини. Перша — педагогічна — це три експозиційні зали, де експонати розміщені за хронологічним принципом. У центрі першого залу знаходиться бюст Василя Сухомлинського. Це авторська копія пам’ятника на могилі педагога (скульптор Олександр Скобліков, Заслужений діяч мистецтв УРСР, народний художник УРСР, архітектор Анатолій Ігнащенко, Заслужений діяч мистецтв України, народний художник України). Бюст розташований на фоні слів «Серце віддаю дітям», які є не лише назвою найпопулярнішої книги В. Сухомлинського, а й девізом усього його життя.
Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського
Другий зал присвячено дитинству та юності Василя Сухомлинського, становленню його як педагога, керівника, науковця. Перед відвідувачами — фотографії з дитячих та юнацьких років В. Сухомлинського, портрети його батьків, братів Івана та Сергія, сестри Меланії. Тут же — світлина невеликої селянської хатини, де він народився, і Василівської семирічки, де навчався у 1926—1933 рр. Обстановку дитинства відтворює етнографічний куточок з рушником, вишитим матір’ю близько 100 років тому (до речі, мати Василя Сухомлинського Оксана Овдіївна прожила 105 років (1882—1987); батько Олександр Омелянович (1888—1942) помер на 54 році життя від хвороби серця в місті Намангані (Узбекистан), де сім’я перебувала в евакуації). Органічно доповнюють цей куточок предмети сільського побуту початку XX ст. — глечики, рубель, скриня. Далі висвітлюється період навчання В. Сухомлинського в Кременчуцькому вчительському і Полтавському педагогічному інститутах, початок роботи в школі, якій (за винятком двох воєнних років) присвятив усе своє життя.
В. Сухомлинський — учасник Другої світової війни. В експозиції музею — карта військових дій, у яких він брав участь, і довідка із Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про його бойовий шлях. У липні 1942 р. з довідкою інваліда другої групи В. Сухомлинський залишає госпіталь у м. Іжевську і розпочинає працювати директором Увинської середньої школи в Удмуртії. Фотографії, документи, спогади колег розповідають про умови роботи школи та її директора у воєнний час. У селищі Ува Василь Олександрович поєднав свою долю з Ганною Іванівною Девятовою, головним інспектором Наркомосу Удмуртської АРСР, яка стала його вірним другом і соратником на все життя.
Найбільший інтерес, особливо у дітей, викликає виставка техніки, яка розташована в центрі залу. Це — електромобіль, сівалка, молотарка, віялка, верстат, які зроблені руками учнів Павлиської школи.
Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського
У 1944 р. В. Сухомлинський повертається в Україну і з 1948 р. до кінця життя працює директором Павлиської середньої школи. Цьому періоду присвячено другий зал музею, який розповідає про поступове перетворення звичайної сільської школи на справжню лабораторію педагогічного пошуку. Серед експонатів — документи: плани, звіти, акти інспекторських перевірок, які характеризують його повсякденні директорські турботи. Але один експонат завжди привертає особливу увагу відвідувачів — це маленький записничок, у якому написано: «Щоденні плани роботи директора Павлиської середньої школи». Зацікавлює відвідувачів і автореферат дисертації сільського вчителя: у 1955 році в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка В. Сухомлинський успішно захищає кандидатську дисертацію «Директор школи — керівник навчально-виховної роботи». В експозиції також — диплом кандидата педагогічних наук, газетна вирізка за 1957 рік про обрання вчителя членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР.
Значне місце в експозиції третього залу посідають матеріали про «Школу радості». Цю школу під блакитним небом В. Сухомлинський започаткував для найголовнішого в педагогічній праці — пізнання і розвитку дитини. Він прагнув, щоб перш ніж розгорнути книжку, прочитати по складах перше слово, діти прочитали сторінки найпрекраснішої у світі книги — природи. Педагог розглядав природу як джерело знань, пробудження дитячої думки. Є в експозиції залу й імпровізоване казкове царство — це фрагменти знаменитої кімнати казок Павлиської школи. Тут оселилися популярні казкові герої, виготовлені учнями і відтворені кіровоградськими художниками. Поруч — «Павлиські казки» — безцінні збірки, написані школярами. Звичайні аркуші із зошитів зібрані під одну обкладинку, ілюстровані дитячими малюнками.
Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського
Посеред цього залу, безпосередньо у просторі експозиції, розміщено круглий стіл для проведення різноманітних заходів.
Останні розділи педагогічної частини — «Світ пізнає педагогіку Василя Сухомлинського» та «Учитель, дружина, мати», присвячений дружині педагога Г.І. Сухомлинській — розміщено в першому залі ближче до меморіальної частини музею.
Слід відзначити, що формувалася експозиція кілька десятиліть тому. Цим пояснюється її певна перенасиченість фотодокументами та цитатами з праць педагога. Однак відповідно до тодішніх прийомів формування експозиції такий підхід — максимально відтворити життєвий та творчий шлях В. Сухомлинського — був цілком виправданий. Нині ж, з невпинним розвитком і поширенням інформаційних технологій, кількість інформації про життя і діяльність В. Сухомлинського значно зросла: спадщина вченого глибоко вивчається, відкриваються нові факти, розставляються нові акценти, творчість педагога досліджується з новітніх методологічних позицій. Тому, безперечно, музей потребує оновлення, тим паче напередодні 100-річного ювілею Василя Сухомлинського у 2018 році. Серед ідей цієї модернізації – «розвантаження» біографічного розділу експозиції і створення кількох тематичних просторів, які якнайповніше висвітлюють творчу спадщину педагога: «В. Сухомлинський — дитячий письменник», «В. Сухомлинський — публіцист», «Епістолярна спадщина педагога», «В. Сухомлинський — учитель-словесник», «Історія книги «Серце віддаю дітям» та ін.
Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Кабінет директора.
Органічною складовою музею є і меморіальна частина — квартира, де жила сім’я Сухомлинських, сімейна бібліотека, яка найбільше вражає відвідувачів, кабінет педагога, а також шкільна садиба, що відображає середовище діяльності та побуту педагога-керівника, вчителя, вченого, сім’янина. Огляд меморіальної частини розпочинається з робочого кабінету, розташованого поруч із першим залом. У кабінеті — письмовий стіл, вузенький диван, декілька стільців. За цим робочим столом В. Сухомлинський писав свої твори. Світло у кабінеті вмикалося о 4 годині ранку. Коли Василя Олександровича запитували про причини такого раннього підйому, він відповідав: «Моя найкраща працездатність саме в цей час». Ці години він називав «золотими годинами ранкової творчості». Невеликий коридор з’єднує робочий кабінет з квартирою, де проживала сім’я Сухомлинських: Василь Олександрович, Ганна Іванівна, двоє дітей — Сергій та Ольга. Обстановка квартири проста і скромна. Тут все залишилося так, як було за життя родини.
Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Вітальня.
Василь Олександрович був чудовим сім’янином, любив сім’ю, дорожив нею. Син Сергій закінчив факультет радіоелектроніки Київського університету імені Т.Г. Шевченка, довгий час працював у конструкторському бюро заводу «Арсенал», потім — науковим співробітником інституту засобів навчання Національної академії педагогічних наук (НАПН) України. Передчасно пішов із життя 2009 року. Донька Василя Олександровича — Ольга Василівна — доктор педагогічних наук, професор, академік НАПН України, фахівець з історії української і зарубіжної педагогіки. Значне місце в її творчому доробку посідає вивчення спадщини батька: Ольга Василівна досліджує його творчість, займається виданням і перевиданням його книг, архівних матеріалів, листування, а сьогодні — й активною підготовчою роботу до відзначення у 2018 р. 100-річчя від дня народження Василя Сухомлинського.
Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Домашня бібліотека.
Меморіальна частина музею теж потребує оновлення. Так, за інформацією Ольги Сухомлинської, після смерті Василя Олександровича його дружина Ганна Іванівна склала перелік усіх речей, що знаходилися на робочому столі педагога. Цей список зберігся, тож цілком доцільно відтворити стан робочого столу В. Сухомлинського в останні дні його життя, щоб у відвідувача музею складалося враження, ніби директор щойно залишив кабінет. Такий емоційний момент буде нестандартним зачином для огляду меморіальної частини музею і налаштує відвідувача на її сприйняття. Серед інших ідей – у невеликій кімнаті за бібліотекою, колишній спальні, облаштувати кімнату сімейного дозвілля Сухомлинських, відтворивши затишну атмосферу родинних вечорів за слуханням музики, чаюванням та настільними іграми.
Територія Павлиської школи. Самшитова алея
Своєрідним доповненням експозиції музею є територія школи, нині — НВК «Павлиська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів — ліцей імені В.О.Сухомлинського». Власне, музей і розміщений у приміщенні школи (будівля 1910 р., колишня земська школа), збережена територія шкільної садиби, яка формувалася, упорядковувалася за задумом і безпосередньою участю В. Сухомлинського. Таким чином, відвідувачі музею мають рідкісну можливість пройтися територією школи, яку В. Сухомлинський разом з учнями та вчителями перетворив на шкільне містечко, що зараз складається з 11 будинків і займає площу 4,9 гектара з чудовим парком, Садом Матері, виноградником, «зеленим класом», шкільною теплицею.
Територія Павлиської школи. Сад Матері
Завершальною частиною експозиції музею умовно можна назвати місце останнього спочинку педагога, яке знаходиться за кількасот метрів від музею і школи. Тут, біля пам’ятника, відвідувачі мають змогу вклонитися В. Сухомлинському, вшанувати його пам’ять, душею і серцем відчути всю велич цієї мудрої людини, осмислити побачене і почуте в музеї, замислитися над власною долею, над важливістю для кожного реалізувати себе в житті.
Територія Павлиської школи. Шкільна теплиця
Основою, на якій базується й експозиція, й уся діяльність будь-якого музею є його фондова збірка. Нині фонд музею становить понад 22 тисячі одиниць зберігання. Основна цінність музейної колекції — у наявності документів-оригіналів: передусім, це плани роботи Павлиської середньої школи, книги запису аналізів відвіданих уроків, протоколи педагогічних рад та матеріали психологічних семінарів, щоденні плани роботи директора школи, поурочні плани В.Сухомлинського, Почесні грамоти і подяки учням школи, особові справи вчителів, творчі напрацювання учителів і учнів, рукописи літературних і науково-педагогічних праць ученого, особисті документи педагога. Пріоритетним напрямом діяльності музею є дослідження та популяризація життя і діяльності Василя Олександровича, що робить музей одним із провідних центрів сучасної сухомлиністики.
Як уже мовилося вище, у 2018 р. відзначатиметься 100-річний ювілей Василя Сухомлинського, і цілком закономірно, що музей педагога стане одним із центрів широкої програми святкових заходів.
Олександр МІХНО директор Педагогічного музею України, кандидат педагогічних наук
Інформаційний ресурс «Музеї педагогів» Педагогічного музею України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pmu.in.ua/pedagogichno_memorialni_musei/
Педагогічно-меморіальний музей В. О. Сухомлинського : путівник / Кіровогр. облас. ін-т післядиплом. пед. освіти ім. В. О. Сухомлинського, Пед.-мемор. музей В. О. Сухомлинського. – Павлиш, 2013. – 45 с.
Путівник по державному педагогічно-меморіальному музею В. О. Сухомлинського / підгот.: О. В. Пеннер, В. Ф. Рожепа ; Упр. освіти Кіровоград. облдержадміністрації. – 1998. – 32 с.
У понеділок, 20 листопада 2017 р., у приміщенні Музею визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23 А) відбулося відкриття виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”, присвяченої до Дня Гідності та Свободи.
Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”
У цей день згадати мужність усіх учасників Майдану, їх безмежну любов до рідного народу та прагнення жити у державі, де поважаються людська гідність, свобода слова та віросповідання, вшанування справжніх героїв України, які віддали своє життя за майбутнє держави зібралися учасники Революції гідності, родичі загиблих на Майдані, молодь, представники влади.
Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”
Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”
Усі охочі мали нагоду почути спогади родичів Героїв Небесної сотні, побачити світлини, зібрані під час Революції гідності та пригадати, як розпочинався мирний Майдан, учасниками якого, здебільшого, були студенти, молодь, їх гаслами на мітингах – «Без політиків», «За євроінтеграцію»; загостренням конфронтації з владою після розгону мирного Майдану в Києві 30 листопада 2013 року; гуртуванням людей різного віку з усіх регіонів України навколо Майдану, створення захисних сотень; початком збройного протистояння громадян як реакцію на провокації влади та небажання здійснювати реформи у державі.
Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”
Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”
Окрім того на відкритті відбулися презентація книги Михайла Набитовича «Львівські лицарі Небесної Сотні» та започаткування проекту «День народження Героя Небесної Сотні»: 20 проектів у Музеї визвольної боротьби України.
У травні 1964 року культовий французький філософ Жан-Поль Сартр відвідав Україну. Сюди його запросив Микола Бажан на святкування Шевченківського ювілею – сто п’ятдесятої річниці народження. Разом із Сартром приїжджала і його дружина – письменниця і феміністка Симона де Бовуар.
Про перебування класика екзистенціалізму у Києві відомо досить багато. Існують спогади різних класиків – Ліни Костенко чи Івана Драча – про спілкування з філософом та деталі його візиту.
Мало хто знає, що дорогою Жан-Поль Сартр заїхав і у Львів, де теж зустрічався з публікою та прочитав кілька лекцій.
Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар з друзями у кафе.
Про львівські гостювання Сартра відомо набагато менше інформації. Хоча, ходять різні легенди. Наприклад, про те, що стомлений формальними офіційними зустрічами філософ в якийсь момент позбувся набридливої опіки відповідних осіб та втік до львівського професора, геолога, з яким і насолодився справді інтелектуальною дискусією про високі матерії.
Як вдалося довідатись, Сартр справді мав зустріч із академіком Євгеном Лазаренком, геологом-мінералогом, який в 1951-1963 рр. був ректором Львівського університету. Втім, наскільки така офіційна особа могла собі дозволити глибокі дискусії з іноземним філософом – залишається питанням.
Відомо також, що у Львові Сартр зустрічався і з науковицею Ларисою Лінецькою, колегою Лазаренка по геології.
Як бачимо, легенда про взаємний інтерес французького екзистенціаліста та львівських геологів таки має під собою підстави. Тож, можна уявити як в закурених кабінетах, заставлених зразками порід, повільно лилася вигадлива інтелектуальна бесіда, присмачена запахущим чифіром. Адже, тоді геологи були елітою академічного світу, різносторонньо та актуально розвинені і славилися доволі вільнодумним академічним середовищем.
Практично нічого не відомо про львівські моменти Симони де Бовуар. Лише у спогадах львів’янина Вітольда Мілоша вона постає жінкою з “химерним, характерно пов’язаним шовковим шаликом на голові на штиб тюрбану”.
На щастя, попри те, що минуло вже критично багато часу, вдалося знайти та опитати очевидця виступу Сартра у Львівському університеті.
Львів. Університет ім. І. Франка. Фото Г. Угриновича. Поштівка 1968 року
Пан Юрій Домбровський, колишній доцент кафедри іноземних мов львівської Політехніки, у травні 1964 року ще навчався і був студентом.
Подаємо спогади пана Юрія про зустріч філософа та його дружини із університетськими студентами та викладачами.
Юрій Домбровський:”Сартр виглядав надзвичайно скромно. Взагалі, був досить невисокий. На зустріч він прийшов разом із дружиною – Симоною де Бовуар. Спочатку Сартр сказав якесь коротке офіційне вступне слово – про літературний процес у Франції, про свої зв’язки з Радянським Союзом і про те, що давно хотів познайомитися із Україною. Хоча, насправді він, мабуть, не особливо вирізняв Україну від решти Союзу.
Потім почалося спілкування з аудиторією. Але питання задавали або дуже загальні, або суто про літературу. Це все контролювалося зверху. Наскільки пам’ятаю, вже наперед були виділені певні люди, які і зверталися до Сартра з питаннями. Щоб ніхто не сказав нічого зайвого. Задати щось від себе, збоку, ніхто і не пробував, бо, звісно ж, боялися.
Як видавалося, сам Сартр почувався не надто зручно. Мабуть, відчував ту сковану атмосферу, яка панувала в залі, і розумів, що тут не все в порядку.
Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар у кафе
Людей зібралося багато – повний зал. Розмова велася французькою, перекладачів, наскільки пригадую, не було. Переважно на зустріч прийшли працівники та студенти кафедри іноземних мов, з французької секції.
Власне, тоді на нашій кафедрі працювало багато репатріантів із Франції, тобто ті, хто народився там, але потім повернувся в Україну, звідки приїхали їхні батьки. Вони, в основному і задавали питання.
На нас, студентів ця подія – приїзд Сартра – особливого враження не справила. Адже, ми тоді зовсім нічого не знали про те, що робилося в сучасній літературі за кордоном. Ми знали лише класиків – Гюго, Стендаля, Бальзака. До перекладів Сартра було ще далеко”.
6-7 листопада 2017 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові відбулася ІІІ Всеукраїнська наукова конференція “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”.
Учасниками конференції стали представники меморіальних музеїв зі всієї України, а саме з Одеси, Києва, Бережан, Кам’янки, Львова та інших міст. Потрібно зазначити, що це вже втретє ця наукова конференція збирає музейників у Львові. Попередня проходила в минулому році 17-18 листопада і залишила по собі вагомий слід в музейному житті України.
Вже традиційно, третій рік поспіль, “Фотографії старого Львова” проводили архівну зйомку всіх виступів доповідачів і тепер розпочинають викладати їх для загального доступу.
Завідувачка наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Данута Білавич
Першою на конференції прозвучала доповідь завідувачки наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Данути Білавич на тему “Проблеми дослідження біографії Соломії Крушельницької (на прикладі матеріалів з особистого архіву співачки).” Пропонуємо вашій увазі повний виступ доповідачки.
Соломія Крушельницька – одна з найвидатніших співачок кінця ХІХ – початку ХХ ст. Впродовж 35-ти років вона з успіхом виступала на найвідоміших оперних і концертних сценах світу. Але, незважаючи на велику популярність, С. Крушельницька була надзвичайно приватною особою і завжди оберігала своє особисте життя від сторонніх. Крім того, велика частина її особистого архіву була втрачена. Це матеріали, які зберігалися на віллі співачки у Віареджо, у її подруги Жозефіни (Негріти) Кано де П’яцціні в Буенос-Айресі. Маємо інформацію про пожежу, яка трапилася в будинку Соломії Крушельницької у Львові, під час якої згорів кіш, в якому зберігалися листи, витинки з газет, фотографії Соломії Крушельницької.
Соломія Крушельницька. Поч. ХХ ст.
Артистка не вела щоденника, не залишила мемуарів, тому відомості про неї ми найчастіше отримуємо з непрямих джерел і часто суб’єктивного характеру. Це – спогади її сучасників і родини, епістолярій різних осіб, художні твори. В таких матеріалах часто присутня суперечлива інформація. Для прикладу: спогади сестер Соломії Крушельницької Олени (в заміжжі Охримович), Осипи (в заміжжі Бандрівської) та племінниць Одарки Бандрівської, Ольги Шухевич, Марії-Соломії Скорик, Ярослави Музики були написані значно пізніше від описуваних ними подій і містять багато неточностей.
Достовірнішою є інформація про Соломію Крушельницьку в прижиттєвих часописах, адже вони фіксували поточні події – концерти, оперні вистави, інформацію про гастролі артистки в різних країнах т. і.
Що стосується друкованих матеріалів періоду після 1952 року, то в них також трапляються помилки, а часом і свідоме перекручування фактів. Це пояснюється різними чинниками – неуважністю авторів, “ідеологічними реверансами” у виданнях радянського періоду, гонитвою за сенсаціями та пошуками скандальних фактів у біографії артистки сучасними представниками мас-медіа. [1; 3]
І навіть в офіційних особистих документах Соломії Крушельницької, тобто матеріалах першого рівня достовірності, зустрічається недостовірна інформація. Цей корпус музейних предметів з особистого архіву Соломії Крушельницької і став предметом нашого дослідження.
Соломія Крушельницька з чоловіком Чезаре Річчоні
В Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові, в залі під назвою “Біла” на письмовому столі експонується Свідоцтво хрещення Соломії Крушельницької (дублікат), яке було виписане 31 грудня 1909 р. Скоріш за все, даний документ був потрібний для оформлення шлюбу артистки з адвокатом Чезаре Річчоні, з яким вона побралася 19 липня 1910 року в Буенос-Айресі під час гастролей в Південній Америці. Саме цей експонат став головним персонажем майже детективної історії, пов’язаної з датою народження Соломії Крушельницької.
“Вид на жительство для иностранца” Соломії Крушельницької
Здавалось би, найпростіший спосіб перевірити таку інформацію – це звернутися до прижиттєвих особистих документів. На жаль, не збереглися документи Соломії Крушельницької “італійського” періоду життя. Можливо, вони були знищені власницею? В матеріалах радянського періоду, які зберігаються у фондах Музею Соломії Крушельницької, присутні різні дати народження артистки. Так, в її тимчасовому італійському паспорті, виданому в Москві 29 серпня 1946 р. стоїть дата народження 10 вересня 1876 р. Така ж дата записана і в документі “Вид на жительство для иностранца”, який вона отримала 25 липня 1945 р. В анкеті для осіб, які бажають отримати радянське громадянство, особисто заповненій Соломією Крушельницькою, зазначене інше число – 23 вересня 1876 р. Серед матеріалів, пов’язаних з роботою Соломії Крушельницької у Львівській державній консерваторії, зберігається машинопис автобіографії артистки, яку вона написала 12 серпня 1947 р. В ній С. Крушельницька вказала лише рік свого народження – 1876-й. В будинковій книзі, графи якої заповнювалися на основі радянського паспорта співачки, також зазначений рік народження 1876-й.
Одарка Бандрівська
Серед писемних джерел, які використовуються в наукових дослідженнях, важливу роль відіграють епіграфічні матеріали – написи, здійснені на твердих матеріалах. В даному випадку багато що могла б прояснити намогильна плита, яка була встановлена на могилі С. Крушельницької Одаркою Бандрівською в перші роки після смерті артистки. На плиті були викарбувані роки життя видатної співачки – 1873-1952. Саме 1873 рік тривалий час був офіційною датою народження Соломії Крушельницької.
Свідоцтво про хрещення Соломії Крушельницької
Заплутану ситуацію з роком народження артистки прояснило згадане раніше Свідоцтво хрещення Соломії Крушельницької, в якому зазначено, що Соломія Крушельницька народилася у 1872 році. Офіційно вважається, що цей документ віднайшов дослідник життя і творчості С. Крушельницької Михайло Головащенко. Проте у фондах Музею Соломії Крушельницької зберігся лист М. Головащенка до Одарки Бандрівської, з якого випливає, що цей документ передала досліднику саме вона: “Я щиро вдячний Вам за листа і за копію метрики Соломії Крушельницької. Пам’ятаю, все пам’ятаю, що ми говорили з Вами про дату її народження. Але Ви, мабуть, забули, що це було десь наприкінці 1972 р. і тому неможливо було говорити про це вслух, усім, щоб не попсувати справу з ювілеєм, який з таким трудом доводилося “пробивати” на верхах. Раніше ж про ювілей ніхто не подбав і тому слід було мовчати. Тепер, коли вже все в минулому, то обов’язково слід поставити крапки над “і”, тобто всюди подати справжню дату народження”. Йдеться про 100-літній ювілей видатної артистки, який на державному рівні відзначали в 1973 р. М. Головащенко, не бажаючи, щоб святкування було скасоване, не оприлюднив відразу документ. І лише після закінчення святкових заходів справжній рік народження С. Крушельницької став відомим широкій громадськості.
Тимчасовий паспорт Соломії Крушельницької, 1946 р.
Згодом, 1984 року на її могилі був встановлений пам’ятник роботи відомої львівської скульпторки Теодозії Бриж, а на новій плиті викарбувані правдиві роки життя: 1872-1952.
Чому ж виникла така плутанина з роком народження артистки? Маємо декілька версій. Можливо, Соломія Крушельницька применшуючи собі літа, хотіла здаватися молодшою? До речі, багато артистів, навіть у наші дні приховують свій справжній вік.
Анкета для лица желающего принять гражданство СССР Соломії Крушельницької
Можливо, вона не надавала цьому значення, або просто помилилася? В кінці ХІХ – на початку ХХ століття люди меншу увагу звертали на різні довідки і документи. Пошану до них прищепила вже радянська бюрократія. Проте малоймовірно, що вона помилилася аж на чотири роки. Крім того, у Соломії Крушельницької були молодші сестри і брати. Одарка Бандрівська у своїх спогадах згадувала роки життя усіх своїх родичів, тобто ця інформація була відома в родині.
Нам видається, що Соломія Крушельницька не випадково вказувала в усіх своїх документах радянського періоду 1876 рік як рік свого народження. Причина досить проста. Не отримавши можливості повернутися до Італії, в кінці 1944 року співачка влаштувалася на роботу у Львівську державну консерваторію. Тоді їй було вже 72 роки. Можливо, побоюючись, що в такому поважному віці їй можуть відмовити у працевлаштуванні, Крушельницька вирішила применшити свій вік до 68 років. Таким чином, вона свідомо внесла недостовірну інформацію в свої особисті документи, які згодом стали музейними предметами.
Автобіографія Соломії Крушельницької
Автобіографія Соломії Крушельницької
Якщо рік народження Соломії Крушельницької зараз не викликає жодних сумнівів, то день її народження і дотепер є темою для дискусій. У Свідоцтві хрещення в графі “Рік, місяць і день народження, хрещення і миропомазання” стоїть лише одна дата – 23 вересня, дата, коли музична громадськість відзначає день народження Соломії Крушельницької. Для порівняння: у Свідоцтві хрещення батька Соломії Крушельницької, отця Амвросія Крушельницького було записано: “Року Божого 1841 у будинку під номером 65 в Озерянах народився і того самого дня, місяця й року був охрещений і зареєстрований хлопець Амвросій, греко-католик, царевич Крушельницький, законний син Василя і Олександри, дочки Дмитрія-Григорія Мариновича – обоє знатного роду”. Отже, було зазначено, що він був охрещений в той самий день, коли народився. У Свідоцтві хрещення наймолодшої сестри Соломії Крушельницької Анни стоїть лише одне число – 18 серпня 1887 р. Таким чином існує ймовірність, що дні народження Соломії і Анни Крушельницьких не збігаються з датами їхнього хрещення, оскільки про це не вказано в метриках.
Сторінка з будинкової книги
Тут варто зазначити, що дітей не завжди хрестили в той самий день, коли вони народилися. Найчастіше таке траплялося, якщо дитина народжувалася хворою, ослабленою, чи їй загрожувала якась небезпека. У спогадах родини С. Крушельницької ми не знаходимо відомостей про таку ситуацію. А хрестив Соломію її дідусь, Василь Крушельницький, парох іншого села – Сороки. Можливо, він приїхав у село Білявинці, в якому народилася Соломія заздалегідь, а можливо, має право на життя версія, що майбутня артистка народилася все ж таки 10 вересня, адже це число вона також подає в своїх офіційних документах? Але оскільки завжди святкували день ангела, іменини, а не уродини, дата народження Соломії Крушельницької забулася. Поки що крапка в цьому питанні не поставлена. Можливо, в майбутньому будуть віднайдені нові свідчення, які остаточно підтвердять дату народження Соломії Крушельницької.
Перший пам’ятник на могилі Соломії Крушельницької у Львові на Личаківському кладовищі
Таким чином, музейні предмети не завжди містять достовірну інформацію. Найчастіше помилки і неточності трапляються в таких видах джерел, як мемуари, епістолярні матеріали, художні твори, які є достатньо суб’єктивними. Проте навіть в офіційних документах, які зазвичай найбільш точні і достовірні, може траплятися неправдива інформація. Саме тому таким важливим є дослідження контексту, “зовнішнього” інформаційного поля музейних артефактів, а також використання комплексного підходу до інтерпретації музейних предметів в науковій діяльності.
У біографії Соломії Крушельницької дотепер залишається багато нез’ясованих подій і суперечливих гіпотез. Досліджуючи її життя і творчість, наукові співробітники Музично-меморіального музею співачки щоразу знаходять нові, раніше невідомі факти з її біографії. Іноді ці факти заповнюють прогалини в наших знаннях про видатну артистку, а іноді – породжують нові запитання…
Данута БІЛАВИЧ
завідувачка наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Література
Безсмертна слава Соломії: біобібліографічний довідник / Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові; Упоряд.: М. Зубеляк, Р. Мисько-Пасічник; Вступ. ст. І. Криворучки. – Львів: Ґердан, 2007. – 244 с., 16 с. іл.
Мисько-Пасічник Р. Матеріали до літопису життя Соломії Крушельницької / Роксоляна Мисько-Пасічник // Вісник Львівського університету / редкол.: І. Безгін, М. Гарбузюк, Л. Кияновська [та ін.]. – Львів, 2002. – Вип. 2. – С. 273-299: іл. – (Серія мистецтвознавство).
Соломія Крушельницька. Міста і слава. – Львів: Апріорі, 2009. – 167 с.: іл.
Соломія Крушельницька: Спогади, матеріали, листування: В 2 ч. / Упорядкув., вступ. ст., прим. М. Головащенка. – К.: Музична Україна: Ч. 1. Спогади. 1978 – 398 с.: іл.
Соломія Крушельницька: Спогади, матеріали, листування: В 2 ч. / Упорядкув., вступ. ст., прим. М. Головащенка. – К.: Музична Україна: Ч. 2. Матеріали. Листування. 1979 – 447 с.: іл.
Архів Соломії Крушельницької у фондах Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. фСК
У неділю, 19 листопада 2017 року, відбулась святкова академія «100 років Національному академічному українському драматичному театру імені Марії Заньковецької”.
Гостям презентували відеофільм про історію театру, уривки з вистав, на завершення – відеозапис монологу з вистави «Житєйське море» у виконанні художнього керівника, режисера-постановника і актора театру Федора Стригуна.
Львівської ОДА Олег Синютка зачитує привітання від Президента України Петра Порошенка
Привітав заньківчан із річницею театру та зачитав вітання від Президента України Петра Порошенка голова Львівської ОДА Олег Синютка.
«Хочу урочисто вручити це вітання від Президента України людині, яка була, є і буде символом театру – Федору Стригуну. Людині, яка 30 років тому очолила цей колектив і провела його до зірок. Дякуємо вам за вашу життєву позицію, патріотизм і майстерність. Творчих успіхів, гараздів, благополуччя і миру», – наголосив Олег Синютка.
Головний режисер Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки Михайло Резнікович вітає заньківчан
Голова Львівської ОДА також вручив державні нагороди кращим працівникам театру. Відтак, Указом Президента України за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність нагородили орденом «За заслуги» ІІ ступеня Андрія Мацяка – генерального директора Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, орденом «За заслуги» III ступеня Януша Юхницького – артиста – провідного майстра сцени державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької».
Актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка вітають заньківчан
Окрім того, присвоїли почесні звання «Народний артист України» Наталії Лань – артистці державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької», «Заслужений артист України» Наталії Лісовій – артистці державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької», «Заслужений працівник культури України» Катерині Калінчук – кравцю державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької».
На Волині у XVIII столітті була заснована порцелянова фабрика. Її якісні, гарні, модні, популярні вироби цінувалися по всій Речі Посполитій. І виникла вона саме тоді, коли в Європі ширилася мода на барокову майсенську порцеляну.
Засновником порцелянового заводу в Корці був один із представників родини Чарторийських – Юзеф Клемент (1740-1810), господар величезних володінь на Волині. Виробництво посуду в Корці стало першим подібним заводом на теренах цілої Речі Посполитої.
Корецька порцеляна
Саме новий власник Корця вдихнув у містечко, як тоді занепадало, нове життя, побудувавши виробництво та створивши нові місця роботи для місцевого населення. Через якийсь час у містечку з’являються не бачені тут раніше двоповерхові кам’яні будинки, парки, костели й, безумовно, чудова князівська резиденція.
Крім фабрики порцеляни та фаянсу, Чарторийський започаткував тут виробництво сукна, полотна та меблів.
Корецька порцеляна
Корецьке виробництво посуду було засноване 7 вересня 1783 року. Про це свідчить документ «Kontrakt założenia fabryki porcelany w Korcu z dnia 7IX 1783», який сьогодні зберігається у відділі рукописів Польської Академії Наук в Кракові.
Посаду директора обійняв відомий французький кераміст Франтішек Мезер. Йому допомагав його брат Михаїл, який відповідав за розробку унікального рецепту виготовлення порцеляни із глини, що добували на Волині.
Корецька порцеляна
Чорторийський був дуже мудрою людиною, і перед тим як вкладати кошти в виробництво, він провів аналіз місцевих глин, надіславши їх до німецьких керамістів саксонського міста Майсена. Висока якість і яскраві фарби майсенської порцеляни створили їй світову славу.
Офіційна назва волинського виробництва звучала як «Vue de la Fabrique de Porcelaineet de Faience situee a la Josephine Fauxbourg de Korzec», це можемо побачити й на одному із зразків посуду, де є і сам вигляд корецької мануфактури. Потужне підприємство складалось із багатьох приміщень, це адміністративні кабінети, лабораторії, склад продукції, робочі галереї, задній двір із величезною кількістю фабричних будівель.
Корецька порцеляна
В 1824-1832 роках відбувається занепад фабрики, товар виробляється нижчого ґатунку, зменшуються оберти продукції. На виставці 1829 року в Петербурзі продукцію з Корця назвали «поганою та дорогою». В 1846-1847 роках Корецька мануфактура була повністю розпродана її власниками.
Корецька порцеляна
До речі, дуже цікавим є відтиск на продукції з Корця, адже це так зване «всевидяще око», відомий масонський символ, що символізує Великого Архітектора Всесвіту, що спостерігає за працями вільних каменярів. Нічого дивного в цьому немає, адже багато представників роду Чорторийських були масонами. Про волинських масонів готується публікація на «Хроніках Любарта». Доповнює відтиск напис Korzec.
Корецька порцеляна
У 2011 році посуд з Корця став предметом дослідження Анни Шкурлат в монографії «Мануфактура порцеляни та фаянсу в Корці» – це була перша наукова праця про історію, систему підписів та хронологію датування корецької продукції. Крім того, авторка подає вичерпний аналіз форм посуду, його декору та прикрас, а також аналогію корецької та європейської порцеляни. В праці подано близько 750 кольорових ілюстрацій, що прекрасно показують, наскільки посуд мав презентабельний та якісний вигляд й наскільки він сьогодні цінується в світі.
В середу, 22 листопада 2017 року, о 18.30 у лекторії музею “Територія Терору” (просп. Чорновола 45 г), в рамках виїздного засідання кіноклубу медіапросвіти з прав людини Docudays UA, відбудеться перегляд стрічки “Євромайдан. Чорновий монтаж” від Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA .
Автори стрічки звернулися до режисерів, що знімали український протест, і попросили надати їхні найкращі кадри. Епізоди майбутніх фільмів про Євромайдан склалися у калейдоскоп революції, що не потребує коментарів. Ми пропонуємо до вашої уваги хроніку Революції Гідності – від перших виступів листопада 2013 року до розстрілів людей наприкінці лютого 2014 року. Проживіть з нами ці три місяці боротьби, відчуйте і побачте революцію очима авторів фільму.
НАД ФІЛЬМОМ ПРАЦЮВАЛИ:
Володимир Тихий, режисер
Анндрій Литвиненко, режисер
Катерина Горностай, режисер
Роман Бондарчук, режисер, продюсер
Юлія Гонтарук, режисер
Андрій Кісєльов, режисер
Роман Любий, режисер
Олександр Течинський, режисер
Олексій Солодунов, режисер
Дмитро Стойков, режисер
Дар’я Аверченко, продюсер
Юлія Сердюкова, продюсер
Борис Петер, звукорежисер
Антон Байбаков, композитор
Джим Тодд, субтитри
Варвара Перекрест, дизайнер
Тривалість фільму: 1 година. Вхід вільний. Після перегляду фільму планується обговорення побаченого між учасниками показу.
Сьогодні, 18 листопада, перестало битися серце 67-річного українського фотографа, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка , заслуженого діяча мистецтв України, професора Василя Пилип’юка.
Про це повідомляється на сторінці Василя Пилип’юка у Facebook.
«Несподівано відійшов у Вічність коханий чоловік, найдорожчий тато, улюблений дідусь, визначний український фотохудожник Василь Пилип’юк.
Повертаючись автомобілем з Київського Національного університету культури і мистецтв, де працював завідувачем кафедри фотомистецтва, під час зупинки неподалік м. Рівного раптово втратив свідомість. Швидка допомога доставила його до реанімації. Діагноз – інсульт. Між 6 і 7 ранку пішов з життя.
Молимось. Любимо. Пам’ятаємо. Зі святими упокій, Христе, душу раба Твого Василя. Вічная пам’ять.
Про час та місце прощання повідомимо у подальших дописах», – йдеться у повідомленні.
Довідка
Василь Васильович Пилип’юк народився 10 січня 1950 року в селі Новоселиці Снятинського району (Івано-Франківщина). Видатний український фотограф був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка (1993) та звання заслужений діяч мистецтв України (1998), йому присвоєно вчене звання професора (2015). Художник Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP) (2007), президент видавничого підприємства «Світло й Тінь», головний редактор журналу «Світло й Тінь», член Національної спілки журналістів України, член президії та правління Національної спілки фотохудожників України, заступник президента Світового об’єднання фотографів українців (С. О. Ф. У. США), професор Львівської національної академії мистецтв – таким є перелік титулів та посад покійного митця. Василь Пилип’юк був учасником численних фотовиставок, автором 87 фотоальбомів, з-поміж них — «Львів», «Живиця», «До тебе полинуть», «Пієта в камені», «Львівський державний академічний театр опери та балету ім. І. Франка», «Львівщина» тощо.
До Дня Гідності та Свободи 20 листопада о 13:00 у приміщенні Музею визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23 А) – відділі Львівського історичного музею відбудеться відкриття виставки «Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні».
У цей день ми згадуємо мужність усіх учасників Майдану, їх безмежну любов до рідного народу, їх прагнення жити у державі, де поважаються людська гідність, свобода слова та віросповідання, де немає насильства, корупції, де є можливість розвиватись, жити заможно і щасливо. Це день пам’яті і вшанування справжніх героїв України, які віддали своє життя за майбутнє України.
На виставці можна умовно виділити наступні розділи:
• Молодь за євроінтеграцію. Виникнення Майдану.
• Загострення конфронтації у суспільстві. Розгін студентів 30 листопада 2013 року.
• Підтримка Майдану у різних регіонах України.
• Створення регіональних сотень самооборони Майдану.
• Перші жертви збройних протистоянь.
• Роль духовенства, медиків. Підтримка киян.
• Допомога та підтримка країн світу.
Окремо представлені світлини героїв Небесної сотні, вшанування їх пам’яті в Україні.
Відвідувачі зможуть ознайомитись і ще раз пригадати як розпочинався і постав мирний Майдан, учасниками якого, здебільшого, були студенти, молодь, їх гаслами на мітингах – «Без політиків», «За євроінтеграцію»; загостренням конфронтації з владою після розгону мирного Майдану в Києві 30 листопада 2013 року; гуртуванням людей різного віку з усіх регіонів України навколо Майдану, створення захисних сотень; початком збройного протистояння громадян як реакцію на провокації влади та небажання здійснювати реформи у державі.
На виставці висвітлено активну участь духовенства, журналістів, медиків, підтримку киян, всіх людей України, яких об’єднала спільна боротьба за краще майбутнє Країни.
Низка фотоматеріалів висвітлює підтримку Майдану країнами світу.
Відвідувачі музею та виставки зможуть поспілкуватися з родичами Героїв Небесної Сотні Львівщини та учасниками Революції Гідності.
Виставами „Шалена кров“ та „Нахлібник“ зі століттям заньківчан привітали їхні київські колеги з Національного театру російської драми імені Лесі України. Як наголосив художній керівник цього театру народний артист України Михайло Резнікович, вони не могли проігнорувати таку знакову дату. Адже Львів — його рідне місто. Тут віннародився і виріс. Із дев’ятилітнього віку щонеділі ходив до Театру Марії Заньковецької, не пропускаючи жодної вистави. Досі пам’ятає усіх корифеїв театру, починаючи з Бориса Романицього, Володимира Панченка. Тож привіз для львівських глядачів найкращі вистави свого театру.
Постер вистави „Шалена кров“
Отож, декілька слів про виставу „Шалена кров“ (реж. Алла Рибікова). 15 листопада в Театрі ім. Марії Заньковецької глядачам оголювали нерви та тиснули на найболючіше, повертаючи обличчям до реальності, яку ми не завжди готові бачити, чути і знати.
Така постановка незвична для сцени цього театру і дуже неоднозначна. Чесно кажучи, впродовж усієї вистави, а особливо на її початку, виникало нестримне бажання встати і просто піти. Ні, не подумайте, що актори погано зіграли, навпаки, все було настільки по-справжньому, що викликало правдиву огиду, збурення розуму, а в окремі моменти навіть ненависть, до того, що відбувалося. Це вищий пілотаж акторської майстерності!
Сцена з вистави „Шалена кров“
З одного боку, було усвідомлення того, що вистава, яка визріла на основі п’єси Єнса Гільє і Нуркана Ерпулата, акцентує увагу на проблемах, які переживає Німеччина, Франція та інші країни, де загострено стоїть питання мігрантів зі східних країн, мультикультурності, несприйняття і небажання людей поважати одні одних через різницю у віруваннях, цінностях, і, начебто, й не має стосунку до наших реалій. Та з іншого, підсвідомо виникає розуміння, що саме такого ґатунку проблеми, як би цього не хотіли визнавати, неминучі й для нас.
Сцена з вистави „Шалена кров“
Адже насилля породжує лише насилля, ненависть — ненависть, зневага — зневагу та грубість. І це чітко простежується впродовж усієї гри. Сподіватися вав-ефекту зразу ж по завершенні від вистави не варто. Навпаки, тоді переповнює відчуття пригніченості та відчаю, злості, перемішаної з огидою. Це нагадує брудний мокрий одяг, якого хочеться позбутися якнайшвидше. Та саме цим ціль і досягнута. Бо бажання позбутися того всього бруду, внутрішнє збурення — „так не може продовжуватися“, змушує до дій та спонукає шукати способи, щоб змінити ситуацію.
Сцена з вистави „Шалена кров“
Сцена з вистави „Шалена кров“
Сцена з вистави „Шалена кров“
Сцена з вистави „Шалена кров“
Сцена з вистави „Шалена кров“
Тож зараз, за кілька днів після вистави, маючи час для роздумів, можу сказати: „Шалену кров“ треба показувати на всіх сценах країни — від найменших, до найбільших, викликати огиду до дикої і брудної поведінки, щоб побачивши збоку, люди, а молодь зокрема, добре зрозуміли, як це все виглядає і чим загрожує.
Довідка:
Вистава “Шалена кров ” за мотивами художнього фільму “Останній урок” (Франція)
Звичайна школа, можливо, десь у Берліні (або в густонаселеній Рурській області Німеччини), в одному з районів компактного проживання мігрантів і постмігрантів зі Сходу. Звичайний клас. Звичайний урок німецької літератури на тему “Твори Фрідріха Шиллера”. Звичне тотальне незнання суті предмету – прикмета часу будь-якої звичайної школи в будь-якій країні, – на тлі поведінкової розбещеності учнів, що межує з непристойністю.
Рутинний хід занять порушує несподівана подія: з сумки одного учня випадає на підлогу зброя. Справжня. Бойова. Вчителька виявляється спритнішою – і зброя потрапляє до її рук, що кардинально змінює хід уроку. Осягнення великих гуманістичних основ європейського мислення відбувається тепер під дулом пістолета. Граючи «Розбійників» Ф. Шиллера, зіпсовані підлітки приміряють на себе ролі лиходіїв і героїв. Повільно, але врешті вони усвідомлюють, що їхній світ – обмежений, агресивний і несправедливий. Однак наприкінці п’єси, коли силою зброї була нав’язана просвіта, один зацькований хлопчисько все ж використовує пістолет, щоб змусити себе любити і поважати. Таким чином, концепція п’єси отримує свій завершений акорд: щоб знайти особисту свободу, необхідно бути відповідальним перед більшістю, але в окремої особистості завжди залишиться бажання знехтувати цієї взаємозалежністю.
Так, шлях до пізнання істин, як завжди, виявляється важким і гірким.
Вистава як експериментальна робота поставлена на Новій сцені Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки за участю заслуженої артистки театру Наталії Шевченко і студентів акторського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого (курс професора Михайла Резніковича).
Цього листопада виповнюється 85 років одній із найбільш гучних акцій націоналістичного підпілля у міжвоєнній Польщі. Українці перетворили невдалий терористичний акт на грандіозну інформаційну перемогу. Ніколи перед тим і після того страта двох осіб не викликала такого резонансу у Галичині, як смерть Василя Біласа та Дмитра Данилишина.
Практика пограбувань ворожих установ з метою експропріації коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам.
У польській державі це питання мало особливий статус, адже найавторитетніший державний діяч – маршал Юзеф Пілсудський, як член Польської Соціалістичної Партії (PPS), свого часу організовував бойові групи й сам брав участь у нападах, спрямованих проти російського царського режиму.
Юзеф Пілсудський
Оунівці не соромилися використовувати цей ефективний метод боротьби, а їхні адвокати, обороняючи підсудних українців, часто покликалися на приклади революційної боротьби польського народу.
Експропріація як зброя революції
Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вчергове здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. На цей раз об’єкт знаходився в містечку Городок під Львовом (польська назва – Грудек Ягеллонський).
Втім, напад був особливим, і не тільки тому, що до його організації були причетні майбутні провідники ОУН та організатори Української Повстанської Армії – Роман Шухевич та Микола Лебідь.
Роман Шухевич. Фото з особистої справи студента, 1926
Незважаючи на те, що акція провалилася – двоє бойовиків загинули, двоє були арештовані і пізніше страчені – ОУН зуміла перетворити бойову поразку в гігантську пропагандистську перемогу.
Заарештовані поліцією Василь Білас та Дмитро Данилишин, котрі мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси, стали національними героями.
За іронією долі, їх впіймали українські селяни завдяки фальшивій чутці, котру запустила поліція, начебто це злочинці, які пограбували українську кооперативу.
Дмитро Данилишин
З самого початку акція пішла не за планом. Частина бойовиків мала запалити склад сухих тростин аїру – щоб відволікти охорону тюрми, розташованої неподалік пошти. Але волога тростина не загорілася.
Внаслідок перестрілки з охороною два бойовики були смертельно поранені (один із них, брат дружини Романа Шухевича, студент Львівської політехніки Юрій Березинський застрелився, щоб не втрапити в руки поліції).
Як стало відомо вже після слідства, група розділилася надвоє і, відступаючи, рухалася у двох напрямках.
Василь Білас
Ті, хто рушив на Львів, змогли дійти без перешкод. А група Василя Біласа і Дмитра Данилишина пішла в приміське до Львова село Глинна Наварія – щоб там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич і Трускавець.
На цей час про подію в Городку вже знали всі постерунки поліції. Десь близько 23.15 на вокзалі в Глинній Наварії комендант станції разом із лінійним поліціянтом проводили перевірку документів. Побачивши двох підозрілих людей, вони вирішили їх затримати – але Данилишин застрелив коменданта і важко поранив поліцейського.
Бойовики-націоналісти рушили далі уздовж залізниці. По дорозі їх зустрів залізничник, який одразу запідозрив у двох знервованих юнаках “грабіжників української кооперативи”.
Він зробив Біласу й Данилишину зауваження, що коліями ходити заборонено – і вони рушили полем до села Розвадів, щоб через тамтешній міст перейти Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия. А залізничник пішов до найближчого поліцейського “постерунку”, де був телефон…
Пам’ятник загиблим і страченим учасникам нападу на пошту в Городку – Юрію Березинському, Володимиру Старику, Василю Біласу і Дмитру Данилишину
У Розвадові Біласа та Данилишина зустріла юрба українських селян, які гадали, що вони – злодії-кримінальники. Хлопці змушені були, відстрілюючись, утікати до села Верин (нині Миколаївський район Львівщини). Вбрід перейшли Дністер, але на них там уже чекали переслідувачі.
Білас вистріляв усі патрони й просив Данилишина застрілити його і себе, але в того теж не було набоїв. Натовп, побачивши, що “злодії” залишилися без патронів, почав їх бити.
Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити натовп, який бив двох невідомих хлопців:
“Обидва вони стояли побиті на горбку, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Тоді той вищий промовив: “Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!”
Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони — на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала”.
“Наглий” суд
На той час для боротьби з українським революційним рухом у Польщі запроваджувались “наглі” (швидкі) суди. Вони здійснювались без попереднього слідства, а акт обвинувачення повинен бути готовий в тритижневий термін з моменту арешту злочинців.
В наглих судах було передбачено лише дві міри покарання – смертна кара або ув’язнення терміном від 10 до 15 років.
У виняткових обставинах, якщо потрібно провести додаткове слідство, справа передавалася в звичайні суди.
Зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові
Така практика, що по своїй суті прирівнювала наглі суди до судів військового стану, дозволяла масово розправлятися з представниками націоналістичного підпілля.
Через обурення європейської громадськості “наглі суди” проіснували зовсім недовго – з 1931 по 1934 рік.
За цей час українським революціонерам було присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.
У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів – Зенон Коссак.
Втім, справа отримала назву «Біласа й Данилишина» – поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка (вбитий оунівцями 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець) та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк.
І хоч суд відбувався з приводу нападу на поштове відділення в Городку, усі розуміли, що у вироку врахують й попередні справи бойовиків. Справа 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина однозначно мала закінчитись смертним вироком.
Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Підсудні трималися гідно, згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: “Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!”.
Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати до 24-х годин після його проголошення. Проте навіть в такий короткий час українська громадськість зробила чимало, щоб вирок було відмінено.
Для цього у Варшаву терміново було відправлено посла (депутата Сейму) Остапа Луцького, який від Української Парламентарної Репрезентації мав представити питання помилування перед президентом Польщі, окрему петицію до президента, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації.
Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсулського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».
Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жураківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. Василя Біласа й Дмитра Данилишина мали ж стратити о 6.25 23 грудня.
Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, а адвокат Степан Шухевич передав хлопцям подяку від Крайового Проводу ОУН “за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі”.
23 грудня 1932 року, у переддень католицького Різдва, о 6 годині ранку засуджених вивели на тюремне подвір’я. Проходячи повз охоронців, Данилишин вигукнув: “Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!”, Білас промовив те саме.
Могили Василя Біласа і Дмитра Данилишина на Янівському кладовищі 12 грудня 2007 року. На могилах лежать курінні хустки пластового куреня ім. Івана Богуна
Культ терористів-мучеників
ОУН подбала про те, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в цей момент кожен знав, що “зараз страчують наших хлопців…»
На цьому націоналістична пропаганда не припинилася.
Буквально за кілька днів у Кракові, під приводом спортивних змагань було видрукувано 20 тисяч фотокарток 4-х «спортсменів», якими виявилися зображення загиблих у Городку Березинського та Старика і страчених Біласа та Данилишина. Ці фотографії й далі тиражувалися та передавалися з рук в руки по всіх країнах, де жили українці.
Десятки літературних творів про Городок вийшли з-під пера, як невідомих загалу поетів, так і найвидатніших тогочасних літераторів – Богдана-Ігоря Антонича, Олени Теліги, Олега Кандиби-Ольжича та інших.
Але для ОУН подія під Городком поставила ряд додаткових питань, адже йшлося про смерть чотирьох бойовиків і арешти багатьох членів організації та її симпатиків.
Євген Коновалець
Провідник націоналістів Євген Коновалець дуже критично оцінив ту спробу пограбування. А на підставі рішення організаційного суду ОУН було звільнено Крайового Провідника Богдана Кордюка-«Нового» і призначено на цю посаду референта пропаганди – 24-річного Степана Бандеру.
Бандері належало розвинути патріотичні настрої населення викликані стратою бойовиків під Городком. І саме новий Крайовий провідник ОУН організував антимонопольну кампанію, що полягала у відмові купівлі українцями тютюну та алкоголю, право на продаж яких мала польська держава.
Окрім фінансових збитків для польської сторони, українці добились великого виховного ефекту для свого громадянства. А польський тижневик «Ekspress ilustrowany» так відгукнувся на цю акцію: «Агітатори Організації Українських Націоналістів, які оголосили в Східній Галичині бойкот тютюну, останньо взялися і до актів терору. Багато сільських крамничок, які продають тютюн, звернулися до влади безпеки з проханням охоронити їх перед напастю терористів, що намагаються знищити запаси тютюну й цигарок. Одночасно влада ствердила значно збільшену контрабанду чеського тютюну. Він іде до Польщі через ліси, які належать до митрополита Шептицького (очевидно, йдеться про маєтності Греко-католицької церкви у Карпатських Горганах, на нинішньому кордоні Прикарпаття й Закарпаття – ZaUA.org). Ці ліси є відомим шляхом утечі за кордон бойовиків ОУН».
А для родини страчених, як свідчать спогади сестри Василя Біласа та племінниці Дмитра Данилишина – Марії Білас-Гошуляк, усі наступні роки після листопада-грудня 1932 року були сповнені пам’яті та переживання: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена…».
Висока могила біля села Верин на місці затримання Біласа і Данилишина
Висока могила біля села Верин на місці затримання Біласа і Данилишина
Проти селян Верину, де було заарештовано Біласа і Данилишина, розпочалася ціла кампанія громадянського ігнору. Верин змушений був спокутувати свою мимовільну провину – на місці затримання бойовиків селяни жменями насипали високу могилу, а на її вершку поставили хрест.
Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів (бібліотека Баворовських), сучасний вигляд, фото 2015 року
В понеділок, 20 листопада 2017 року о 15.00, в приміщенні Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника (вул. Бібліотечна,1), з нагоди вшанування 90-літнього ювілею від народження Степана Костюка відбудуться дві знакові події.
Розпочнуться урочистості відкриттям пам’ятної таблиці із присвятою читальному залу для науковців імені Степана Костюка. А мистецьким доповненням стане відкриття виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)».
Степан Павлович Костюк
Степан Костюк – працівник високого професійного рівня. Визнаний фахівець у галузі бібліографії образотворчого мистецтва, свою науково-бібліографічну діяльність зосереджує на розкритті мистецьких фондів бібліотеки. З 1964 р. — автор-упорядник бібліографічних покажчиків, каталогів, статей, що розкривають діяльність чільних представників української культури та мистецтва. Організатор численних тематичних і персональних мистецьких і книжково-ілюстративних виставок в Україні та поза її межами.
Зокрема, був консультантом в організації спільно з львівською картинною галереєю виставки творів австрійських художників епохи бароко із колекції Карля Кюнля, що відбулась у 1990 р. в Музеї бароко в Зальцбургу (Salzburger Barockmuseum).
Постер виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)».
Сьогодні, через більш як чверть століття ці твори експонуються на виставці «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок «Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)». В експозиції представлено 44 оригінальних твори образотворчого мистецтва (рисунки, олійні ескізи), що походять з колекції майора австрійської армії Карла Кюнля (Karl Kühnl, 1818-1872), уродженця м. Золочева. У 1868 р. незадовго до смерті Кюнль подарував колекцію місту Львову. Первинно ця колекція налічувала 148 картин та 400 рисунків (в основному італійської та австрійської шкіл). У 1874 р. Міська Рада, не маючи приміщень і не бажаючи витрачати кошти, передала його збірку на депозитне зберігання закладові Оссолінських (за іншими даними, 130 картин і 660 графічних творів), яка й була включена до Музею ім. князів Любомирських.
Franz Anton Maulberch. Віра, Надія, Любов
Bartolomeo Altomonte. Апофеоз святої Терези
На жаль, сьогодні колекція майора Кюнля розпорошена по різних музейних збірках Львова. Графічні твори зберігаються переважно у фондах наукової бібліотеки ім. В. Стефаника; окреме місце (близько 100 творів) посідає австрійська школа епохи бароко: П. Трогер, Й. Вінтерхальтер, Ф.-А. Маульберч, Б. Альтомонте; свого часу їх ретельно досліджував талановитий львівський мистецтвознавець Дмитро Шелест.
Ольга ОСАДЦЯ в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, кандидат мистецтвознавства
Кирило Устиянович "Шевченко на засланні", кінець 1860-их-рочаток 1870-их рр.
В червні 2017 року було оголошено конкурс на кращі проект і модель пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Жовкві. На черговому засіданні оргкомітету визначено проект пам’ятника, який стоятиме у центрі міста на площі Вічевій, повідомляє Жовква он-лайн.
Із трьох пропозицій перемогла композиція, яку ви бачите на світлині. За проект одностайно проголосувало компетентне журі, його підтримали всі члени оргкомітету.
Висота загальної композиції – понад 9 метрів. На вершині — постать Т. Г. Шевченка. На циліндрі, на якому стоїть поет, із трьох боків знаходяться поетичні алегорії його творчості — Катерина, кобзар і хлопчик-поводир. У нижній частині циліндра — орнамент безконечника, на верхній – напис «Любітеся, брати мої…». Вся композиція розташована на сходинках, символізуючи становлення України. Внизу на квадраті розмістилися чотири ангели, символи свободи, миру, відродження і духовності, які є оберегами української державності. До слова, вперше цілісно в композиції втілено визначення Шевченка і його творчості.
В Жовкві визначено проект пам’ятника, який стоятиме у центрі міста на площі Вічевій
Задум та ідея належить колективу професійних, фахових скульпторів і архітекторів, членів Спілки художників України.
Сподіваємось на небайдужість та фінансову підтримку жовківчан у спорудженні пам’ятника. Аби до 157-ї річниці від часу перевезення праху Т. Г. Шевченка з Петербурга до Канева (22 травня 2018 року) пам’ятник стояв у Жовкві. Від того, як швидко буде зібрана необхідна сума, залежатимуть терміни будівництва і відкриття.
Рахунок благодійного фонду: 26001300112835, філія Львівське ОУ АТ «Ощадбанк», МФО 325796, ЄДРПОУ 33361783.
Медичні заклади Львова мають надзвичайно давню історію. Ще у 1377 році знаходимо згадку про шпиталь Святого Духа. Багато госпіталів створювалося при церквах та монастирях. Впродовж століть одні медичні установи переставали існувати, а натомість відкривалися нові.
Сьогодні мова піде, про заклад для невиліковно хворих, а простіше кажучи – хоспіс, що багато років тому припинив своє існування як лікарня і будівлю якого львів’яни швидше згадають під іншою назвою – Львівський завод телеграфної апаратури.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Історія закладу починається з часу ліквідації Городоцького кладовища в кінці ХІХ ст. В той час меценат Анатолій Білінський викуповує територію великого кварталу між сучасними вулицями Смаль-Стоцького, Героїв УПА, Федьковича та Городоцькою та у 1891 році розпочинає тут будівництво “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських”.
До речі, коли у 1892 році тут проклали вулицю, то назвали її на честь родини доброчинців — вулиця Білінських.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Комплекс закладу складався з чотирьох лікувальних та адміністративного корпусів, каплички та моргу, які створювали вигідний і гармонійний ансамбль, з функціонально продуманим простором, поділом на зони відпочинку (великий сад-парк), адміністрування та власне лікарні.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Зведенням найстарших будівель хоспісу займалася фірма Івана Левинського за проектами архітекторів А. Вайса, Ю. Гохберґера і З. Сулковського.
Ансамбль виконано в еклектичному поєднанні романської та готичної архітектури, використано новинку – профільну цеглу. Поєднання у декорі світло-жовтої та темно-охристої цегли створює особливу ритміку фасадів, ґрунтовану на традиціях українського мистецтва.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
У планувальній структурі лікувальних корпусів по центру від ходу знаходилася сходова клітка з підсобними приміщеннями, з однієї сторони коридору розміщувалися палати, з іншого – санвузли, кухні, маніпуляційні тощо. Всі корпуси мали різну медичну спеціалізацію, але були споруджені за єдиними “типовими” планами.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
І хоча будівництво комплексу завершилося 1897 р. лікарня свою роботу розпочала з після побудови перших корпусів у 1893 р. На адміністративному корпусі встановили пам’ятну дошку, яка свідчила, що лічниця була фундована в 1898 році з нагоди ювілею цісаря Франца Йосипа І “Miejski zakład dla nieuleczalnych im.cesarza Franciszka Jósefa I wybudovany i ufundowany w r.1898 z okazyi ces. jubileuszu”.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Заклад було розраховано на 60 осіб – 29 жінок та 31 чоловіка. Його першим і пожиттєвим директором став Юзеф Гостинський, за хворими доглядали сестри милосердя ордену св.Вікентія де Поля. Антоній Білінський фінансував роботу закладу та постійно його відвідував аж до самої смерті у 1895 р.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Після Другої світової війни будівлі закладу перестали використовувати як лікарню. Сюди з Саратова разом з обладнанням, верстатами і спеціалістами перевозять завод телеграфної апаратури, який запрацював 1946 р. Разом із побудовою новітніх корпусів заводу будівлі лікарні Білінських вписують у заводський простір. У 1950-60-ті роки ЛЗТА стає одним із гігантів радянської промисловості.
З розпадом Союзу завод телеграфної апаратури почав розвалюватися, а на його території розташувалися різні підприємства.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
На сьогодні, як повідомляє Високий замок, корпуси закладу викупила одна із приватних медичних клінік. Тож у колишньому комплексі шпиталю за кілька років планують створити приватний стаціонар та пологовий будинок.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Мельник І. Львівський Новий світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. – Львів: Центр Європи, 2014
Стартапер і студент із Канади Ростислав Винницький вже понад два місяці перебуває у Львові, вивчаючи тут можливості для розвитку бізнесу, зокрема в галузі інженерії.
— Знаю, що в Україні та й у Львові є багато можливостей для ІТ-сфери, натомість не надто для решти спеціальностей. Мені цікаво дізнатися, які перспективи тут є для молоді, яка має цікаві ідеї, знає, як їх перетворити в реальний бізнес. У Канаді цілком звичним є те, що студенти розпочинають власну справу. Саме ситуація зі стартапами тут дуже цікава, бо все лише починається і є багато можливостей та порожніх ніш, де можна досягти успіху. Тому дуже важливо, що є такі бізнес-інкубатори Lviv Tech StartUp School, — каже Ростислав.
Ростислав Винницький, студент і стартапер із Канади
10-15 відсотків молоді, яка навчається в Університеті Ватерлоо на інженерних спеціальностях ще до свого двадцятиліття випробовує власні сили в бізнесі. Важливо й те, що суспільство підтримує такі прагнення і з цілковитим розумінням сприймає, що з тисячі стартапів лише один „виживає“ після першого року, а решта або банкрутують, або залишають справу, бо це їм не вигідно. За п’ять років лише один зі ста залишається „на плаву“. І також лише одна з усіх справ, які стартували в один рік здатна перетворитися на справжню потужну фірму, яка впродовж тридцяти років розвиватиметься і займатиме високі рейтинги.
— Для мене є показовим американський принцип ведення бізнесу: „якщо тебе збили з ніг, ти встаєш і продовжуєш рух“. Яскравими прикладами такої боротьби є Стів Джобс. Білл Гейтс, Нікола Тесла — ці люди почали з ідеї. Вагомою в таких починаннях є віра й підтримка не лише близьких, а й суспільства та влади. В Канаді уряд допомагає малому і середньому бізнесу, знижуючи для них податки. В технічних сферах є чимало можливостей отримати грант чи допомогу для тих підприємців, які впроваджують якісь інновації в цій галузі. Це сприяє розвиткові стартапів. У нас ціла культура суспільства побудова на допомозі початківцям, бо знають, що з цих одиниць будуть більші фірми, які створять нові робочі місця, що сприятиме розвиткові економіки, — підкреслив канадський стартапер.
Ростислав зазначив і те, що в Канаді цілком нормально, коли здобувши одну освіту, молодь продовжує навчання за іншою спеціальністю, розширюючи діапазон своїх навичок чи шукаючи своє покликання, кращі можливості для самореалізації. Він також здобуває інженерну освіту та вже згодом вчитиметься ще й на психолога і переконаний, що це буде далеко не остання його освіта. Хлопець вже пройшов мінімум три системи навчання: в Канаді, де виростав, жив рік у Франції і там навчався і в Україні, де буває майже щоліта впродовж тривалого часу.
— Головне завдання університету — навчити вчитися. Основний концепт повинен полягати в тому, що навіть, якщо я чогось не знаю, а це цілком нормально, та дайте мені трохи часу, і я цього навчуся. Світ комплікований, тому не завжди легко зробити щось навіть маючи знання. Тому, навіть, якщо вас не навчили — навчіться самі. Здобувайте досвід всюди, де лише можете. Привчіть себе навіть у помилках знаходити позитив.
Батьки Ростислава — вихідці з України. Каже, що родина завжди мала концепт, щоб Україна була вільна, щоб вони мали можливість повернутися сюди. Його тітка Оксана Юсупович — почесний консул Канади в Україні, брат батька Михайло Винницький — професор у Києво-Могилянській академії та один із головних радників міністра МОН України
— Ніде нема ідеальних умов. Щоб досягти успіху, треба навчитися знаходити позитиви життя. Якщо лише бачити негативи, то далеко не зайдете, бо завжди буде щось не так. Я стараюся знаходити навіть у найтемнішому місці щось добре. І це справді дуже допомагає.
Відкрити для України українців діаспори, розповісти про їхню масштабну титанічну працю впродовж багатьох десятиліть, які не лише зберегли власну ідентичність, а й бути для світу голосом свого народу в часи безправ’я та бездержавності України і, врешті, допомогти усвідомити, що, об’єднавши зусилля, зумівши вибудувати партнерські взаємини, зможемо йти далі, — таку мету поставили перед собою працівники Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Львівської політехніки, на чолі з Іриною Ключковською.
Директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська
Мультимедійна виставка „Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра“, яку МІОК підготував спеціально до 50-ліття СКУ, мандрує Україною, щоб розширювати інформаційний діапазон.
— Народження цієї виставки сприяє „зшиванню“ не лише світового українства і нашої держави, а й самої України. Адже відвідуючи різні місті Східної, Центральної, Південної України, ми починаємо глибше розуміти одні одних. Виставку вже презентували в Києві — у Верховній Раді, в освітніх та культурних центрах Дніпра, Запоріжжя, Полтави. Кожна поїздка має дуже добрий резонанс. Ми вже отримали запрошення на постійне експонування цієї виставки в цих містах, зокрема в Полтавському краєзнавчому музеї ім. В. Кричевського просили залишити експозицію на два місяці, — розповіла Ірина Ключковська.
Цільова аудиторія виставки — молодь. Як зазначили співробітники МІОК — заступник директора Андрій Яців, Оксана Кв’ятковська та Юрій Марусик, їх приємно вразила зацікавленість студентів цим проектом, особливо в Запоріжжі, де захід відбувся за сприяння Інституту журналістики та масової комунікації Класичного приватного університету. Важливою складовою презентації в цьому місті стало представлення унікального проекту цього інституту — Електронної бібліотеки Diasporiana, метою якого є збереження та поширення інтелектуальної спадщини української еміграції.
Крім просвітницької роботи МІОК виконує ще й іміджеву, бо всюди наголошує, що є структурним підрозділом Національного університету „Львівська політехніка“, де розуміють важливість співпраці з українством цілого світу.
Виставка «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра»Відкриття виставки «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у ДніпріЗаступник директора МІОК Андрій Яців у Дніпрі презентує виставку «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра»Команда МІОК разом зі співорганізаторами презентації виставки «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у Дніпрі
— Навесні повеземо виставку в Харків, Миколаїв, Херсон і, за можливості, в прифронтову Луганщину. Зараз частина виставки перебуває на конференції в Брюсселі, куди з’їжджається представники українських громад із Європи. Також електронні варіанти нашої експозиції є в багатьох країнах Європи, зокрема в Мадриді, Афінах Лісабоні, — додав Андрій Яців.
Ще один напрям, над яким працюють у МІОК — це викорінення стереотипного сприйняття українських діаспорян. Тут переконані, що мусить відбутися інтеграція знань про українську діаспору, її здобутки в історії, культурі в освітній процес, бо це справді грандіозний пласт напрацювань.
Виставка «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у ЗапоріжжіВиставка «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у ЗапоріжжіВиставка «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у Запоріжжі
— Дуже важливо, що зараз крок за кроком відкриваємо для себе незнані імена видатних українців із діаспори, повертаючи їхню славу на рідні землі. Надзвичайно важливо, щоб у нас була співпраці на засадах партнерства. Адже ті проекти, над якими спільно працюємо — найуспішніші. Добрим прикладом є інформування світу про Голодомор 1932-33 років в Україні. Тепер щораз більше країн визнають, що це був геноцид нашого народу. Та й, як говорить науковиця Оксана Пахльовська, без культурної інтеграції не може відбутися економічна. Тому так важливо, щоб у нашій країні з’явилася інституція, яка б популяризувала Україну за прикладом Інститут ім. Гете в Німеччині, Альянс Франсез у Франції та багато інших. Адже в нас є що показати світові, є про що розповісти, — додала Ірина Михайлівна.
Представлення виставки у Полтаві
Нещодавно, на запрошення міністра освіти і науки України, Ірина Ключковська взяла участь у нараді щодо запровадженням сертифікаційного іспиту з української мови як іноземної. Обговорення відбувалося під головуванням Віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка за участі Міністра освіти і науки Лілії Гриневич, її заступника Юрія Рашкевича, представників МЗС, НАН України тощо.
Свідченням потрібності цієї роботи став і нещодавній семінар, приурочений до Дня української мови і писемності, за участі викладача курсів української мови в Білорусі Єгора Дзьобика. Гість розповів про труднощі, які доводиться йому долати, а також наголосив, що саме напрацювання МІОК — спеціальні підручники „Крок до України“, допомагають йому розвивати курси та зрозуміліше викладати. Цікаво було дізнатися, що в Білорусі найчастіше хочуть вивчати українську мову не лише вихідні з України, а й ті, хто фанатіє від пісень гурту „Океан Ельзи“
30 жовтня 1882 у селі Романівка сучасного Теребовлянського району Тернопільської області народився художник Михайло Бойчук. Він був старшим сином у селянській родині.
Ще дитиною любив малювати, але більшість часу забирали домашні клопоти. У 1890-х сім’я жила в селі на Тернопільщині й мала велике господарство. Хлопець пас корови і вівці.
Михайло Бойчук
“Хотів поучитися. Шукав церковних малярів, які б мені усе показали. Та не міг найти. У 12 років я зрозумів, що як не допоможу собі чимсь сам, то зостануся навік хліборобом. Упав на думку сільський учитель, який мене більш розумів. Він намислив оголосити в часописах, що є такий хлопець, здібний до малярства або до вирізування на дереві”, – розповідав він громадському діячеві Євгену Бачинському.
Портрет Михайла Грушевського,виконаний художником Фотієм Красицьким. Львів, 1907 р.
Замітку в сільській газеті помічає художник Юліан Панькевич зі Львова. Забирає Михайла до міста. Влаштовує прибирати майстерні “Товариства для розвою руської штуки”. Хлопець отримує за це по 7 гульденів на місяць. Цих грошей ледь вистачає на харчування та одяг. Михайло Грушевський замовляє у нього ікони. Вибиває у Науковому товаристві ім. Шевченка 50 гульденів стипендії для Бойчука.
Митрополит Андрей Шептицький – фундатор та розбудовник храму
Художник їде вчитися до Кракова. Там зустрічається з митрополитом Андреєм Шептицьким. Він відправляє Бойчука до Мюнхенської академії мистецтв. Потім підтримує, коли митець їде до Парижу.
Там Михайло зустрічається з модерністами Пабло Пікассо та Андре Дереном. Засновує свою школу. Створені разом з учнями полотна показують на виставці “Відродження візантійського мистецтва”.
Будівля Національного музею імені Андрея Шептицького на вулиці Драгоманова у Львові
Через два роки Бойчук повертається додому. Працює у Національному музеї Шептицького. Відчищає та консервує цінні ікони XV–XVI століть. Береться за розпис каплиці Петра Скарги. Займається вчителюванням. Створює школу “бойчукістів”. Стає одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України. Виконує 20 портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, розписує Селянський санаторій в Одесі.
Михайло Бойчук в реставраційній майстерні у Львові
В 1936 році НКВС звинувачує Михайла Бойчука в “буржуазному націоналізмі й фашизмі”. Формальна підстава — поїздка до Німеччини, Франції та Італії. На допитах він визнає, що контактував з іноземними агентами. 13 липня 1937 року його розстріляли разом із учнями Іваном Падалкою та Василем Седлярем у Києві. Фрески заштукатурюють.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
