Біобібліографічний покажчик, підготований з нагоди 90-річчя Героя України Бориса Григоровича Возницького
Книга вийшла друком у 2016 р., упорядник та автор покажчика – Оксана Максименко, редактор – Наталя Філевич. Під час підготовки видання були використані матеріали з бібліотеки та архіву Львівської національної галереї мистецтв ім.Бориса Возницького, особистого архіву Лариси Разінкової-Возницької, та інших установ.
Упорядник видання Оксана Максименко
«Я працювала з Борисом Григоровичем 30 років і це найменше, що я могла зробити, як вдячність за ці роки співпраці з ним. Це була дуже добра життєва та музейна школа. Ідея видання виникла давно, ще за життя Бориса Григоровича, але робота постійно відкладалася. І от, до 90-річчя від дня народження Бориса Григоровича покажчик таки вийшов друком. Окрім традиційних розділів він містить і спогади Лариси Разінкової про батька, а також хроніка життя та діяльності Бориса Возницького, яку написала Наталка Філевич» – розповіла упорядник покажчика Оксана Максименко.
Лариса Разінкова та Оксана Максименко
Наразі надруковано лише 50 екземплярів покажчика, які, в основному, розійдуться по бібліотеках та музеях.
Під час презентації видання присутні мали змогу побачити відео-презентацію виставки, присвяченої Борису Возницькому, що експонувалася у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б.Возницького восени 2016 р.
У даній статті пропонуємо дізнатися історію виникнення вулиці Валової, а також те, наскільки змінився її вигляд від початків існування до сьогодні.
Наприкінці XVIII століття, у 1777 році за наказом тодішньої австрійської влади у Львові почали активно розбирати міські укріплення. У 1787 р. було оголошено про розпродаж південної частини колишнього міського муру, а також прилеглих до нього ділянок. На їхньому місці було утворено вулицю Нову (нині – вул. Братів Рогатинців). Через років двадцять паралельно до вулиці Нової прокладено вулицю Валову. Цікавим є те, що від моменту утворення і до наших днів вулиця не змінювала назви. Починається вона від пл. Адама Міцкевича та простягається до вулиці Підвальної.
Вулиця Валова. Фото Мар’яни Іванишин
На тому місці, де зараз знаходиться будинок, в якому міститься UniCreditBank, до кінця 1990-их років стояв будинок, південний бік якого мав адресу Валова, 1. В ньому діяв Кінотеатр ім. Івана Франка. Даний заклад неодноразово змінював я к і свою назву, так і власників. Кінотеатр мав такі назви : ‘‘Ванда’’ (1908 – 09 рр.), ‘‘Байка’’ (1909 – 12 рр.), ‘‘Геліос’’(1912 – 17 рр.), ‘‘Фатаморгана’’ (1917 – 31 рр.), ‘‘Міраж’’ (1931 – 39 рр.), ‘‘Кінотеатр хроніки’’ (1939 – 40 рр.), ‘‘Централь’’ (1942 – 44 рр.), ‘‘Кінотеатр ім. І. Франка’’ (1944 – 1990 – ті роки).
Стосовно роботи Кінотеатру, варто додати, що станом на 1944 р. в середньому відбувалось 2 кіносеанси на день. В приміщенні було 293 місця для глядачів. В даному Кінотеатрі показували старі, а також і недавні кінофільми, які вже відбули свій термін у кінопрокаті. У 1987 р. у будинку сталась пожежа і наприкінці 1990 – х років його демонтували.
Вигляд з площі Міцкевича на колишній Кінотеатр. Поштівка XX ст.
Варто зауважити, що вихід з кінотеатру виводив на вулицю Кравецьку, яка до 1871 р. мала назву Валова бічна. Ця невеличка вуличка практично зникла після будівництва приміщення банку, адже тепер там розташовані банківські гаражі.
Колишня вулиця Кравецька. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок № 2 на вулиці Валовій збудований на початку ХІХ ст. у стилі історизму. Протягом свого існування зазнав декількох реконструкцій. В даному приміщенні до 1990 – х років було розташоване машинно-обчислювальне бюро Обласного управління торгівлі. На першому поверсі протягом всього часу існування містилися магазини. Зараз тут крамниці брендового одягу ‘‘Levi’s’’, ‘‘Arber’’ та інші, а також управління державної реєстрації Львівської міської ради, офіси та житлові приміщення.
Вигляд з пл.Галицької. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №3 має свою цікаву історію. В середині XIX ст. тут мав свою майстерню відомий кравець Томаш Кульчицький. В 1840-1849 роках він видавав власним коштом ‘‘Денник мод паризьких’’. Часопис був присвячений моді та літературі. На його сторінках друкувались також повісті, драматичні твори та поезії. Через деякий час, через борги, Кульчицький разом із своєю майстернею, змушений був переїхати у біднішу частину міста. Таким чином відомий кравець залишив по собі назву вулички, яка існувала донедавна.
‘‘Денник мод паризьких’’, чч. 4-6, лютий-березень 1847 року
Будинок №4 називали кам’яницею Бауровича. Збудований в ХІХ ст. в стилі історизму. У 1878-1884 рр. тут існувало Політехнічне товариство, а згодом тут була розташована народна школа. Тепер на першому поверсі знаходяться магазини.
Вигляд з пл.Галицької. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №5 розташований на розі вул.Валової та вул.Галицької. Збудований на початку ХІХ ст. на місці трьох будинків. За польських часів тут була гуртівня польського купецтва, ресторан Фростіґа, перукарня Сіпчинської, пізніше тут були магазин та кафе, а тепер тут ‘‘KREDENS CAFE’’.
Будинок №5 розташований на розі вул.Валової та вул.Галицької. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №7 датується 1910 р. Збудований на місці двох менших житлових кам’яниць за проектом архітекторів Альфреда Захарієвича і Юзефа Сосновського у стилі модерну. Зигмунт Корчинський виконав 8 барельєфів. Замовником виступав відомий львівський лікар-окуліст Теодор Балабан. Тепер тут міститься Ощадбанк, а за польських часів була Міська ощадна каса та інші установи. Варто зауважити, що над кам’яницею височіє кругла вежа, завершена куполом, на шпилі якого колись крутився флюгер у вигляді півня. Через це будинок називали ‘‘Під Когутом’’.
Вулиця Валова, 7. Фото Мар’яни Іванишин
Кам’яниця №9 збудована у 1911 р. за проектом архітекторів Альфреда Захарієвича та Юзефа Сосновського у стилі модерн для банку ‘‘Львівського’’.
Колишній банк Львівський на вулиці Валовій 9.
Фасад оздоблений барельєфами Зигмунта Курчинського, які символізують Мистецтво, Промисловість, Ремесло та Економіку. Зараз тут міститься Ощадбанк та житлові приміщення.
Будинок №9. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №11 споруджено у 1910 р. за проектом архітектора Артура Шлеєна для Сабіни Фрідлер. Його фасад прикрашають фігури середньовічних лицарів, які тримають щити з гербовими елементами земель Західної та Східної Галичини. Автором згаданих скульптур є Тадеуш Блотніцький.
Колись тут був розташований автомобільний салон, а за радянських часів спочатку існувала перукарня, потім комісійний магазин та ательє. Зараз ту розташований салон мобільного зв’язку ‘‘Київстар’’ та Idea Bank.
Вулиця Валова. Кам’яниці №7,9,11
Будинок №13 збудований в 1911 – 12 рр. за проектом архітекторів В. Дердацького та В.Мінкевича на замовлення Адольфа Левіна. Фасад прикрашають роботи З.Курчинського. Спочатку використовувався як прибутковий будинок. Тепер тут розташований магазин ‘‘Мисливець’’.
Декоративний елемент фасаду будинку по вулиці Валовій, 13. Фото Мар’яни Іванишин
Кам’яниця по вул. Валовій, 14 (друга адреса – пл. Галицька, 6 ) споруджена в модерному стилі у 1888 р. за проектом Вінцентія Кузневича для москвофільського Товариства ім. М. Качковського. Згодом тут працював Центральний комітет організації ‘‘Сельроб’’ та редакція її газети. У міжвоєнний період тут існувала адвокатська контора Мар’яна Глушкевича, а зараз тут міститься відділення Укрпошти.
Вулиця Валова, 14. Фото Мар’яни Іванишин
Під номером 15 розташований будинок, спроектований у 2002 р. архітектором О.Базюком. На цьому місці стояла кам’яниця, виконана у стилі австрійського класицизму, що датувалась 1788-1789 рр. і наприкінці 1990 – х завалилась, її розібрали. Варто зазначити, що будівництво нової споруди викликало чимало конфліктів, адже вигляд будівлі руйнує архітектурне середовище навколишніх вулиць. Зараз тут розташовані банківські установи та інші заклади.
Будинок №16 споруджений у 1840 – х роках. Тут розміщувалось австрійське військо, а перед Першою світовою війною перебувало командування 11 піхотної дивізії. Тепер міститься Львівська мануфактура кави.
У житловому будинку №17 від 50-х років минулого століття містився комісійний магазин.
Фрамент фасаду. Фото Мар’яни Іванишин
Під №18 міститься приміщення колишнього Бернардинського монастиря. Тут до 1939 р. була гімназія з польською мовою викладання, від радянських часів містилося Музично-педагогічне училище ім.Ф.Колеси, а тепер тут розташований факультет культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка. Під номером 18а існує Музей ідей, заснований в 1992 р. Олесем Дзиндрою.
Вулиця Валова, 18. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок №19 збудований у 1894 р. за проектом А.Голомба у стилі історизму. Є характерним прикладом львівської житлової архітектури кінця ХІХ ст. На першому поверсі розташована кав’ярня та Букет вина.
У будинку №20 зараз розташоване Управління охорони пам’яток історії, а до 1970-х років ще були житлові приміщення.
Вигляд на вулицю Валову з площі Галицької. Поштівка, 1916 р. Видавництво Штука, Краків.
Будинок №21 на початку XX ст. належав єврейському політикові Адольфові Штанду. Тепер тут житлові приміщення та магазин.
У будинку № 23 за польських часів була фабрика кузовів ‘‘Титан’’, зараз – салон одягу та взуття Мілана та помешкання львів’ян. Тут мешкав і у 1946 році помер вчений-дерматолог Роман Лещинський.
Вулиця Валова. Фото Мар’яни Іванишин
Під №25 за польських часів був магазин канцелярського приладдя Крістофа, зараз тут магазин одягу і ‘‘Ресторація на Валовій’’ (відкрита у 2006 році) і житлові приміщення. Збудований у стилі пізнього класицизму в 1843 році.
У будинку №27 за часів Польщі був обмінний кантор Руді, а в 2005 р. тут відкрили магазин церковних тканин. Також в кам’яниці розташовані житлові помешкання.
Будинок №29. Фото Мар’яни Іванишин
Житловий будинок №29 збудований 1848 року у стилі пізнього класицизму. Перебудований за проектом В. Підгородецького у 1906 р. Окрім того, у першій половині XX ст. проведені окремі реконструкції. За польських часів містився торгівельний дім паперової і графічної промисловості Гольцеля.
Пілястри з капітелями іонічного ордеру на фасаді будинку №31. Фото Мар’яни Іванишин
Будинок № 31 (інша адреса — Підвальна 3) – колишній будинок Шпрехерів, збудований у 1910-1912 рр. за проектом архітектора Карела Боубліка у стилі історизму. У 1919-1939 рр. тут містилась редакція єврейської газети. Влітку 1941 року тут діяла організація ‘‘Жіноча служба Україні’’, яка допомагала колишнім полоненим, бездомним дітям, а також безробітним жінкам. Тепер у будинку міститься офіс видавництва ‘‘Каменяр’’ та державні і громадські організації.
МАР’ЯНА ІВАНИШИН
Джерела :
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Мельник І., Масик Р. Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова. – Львів ‘‘Апріорі’’, 2012. – 308 с.;
У вівторок, 28 березня 2017 року, о 17 годині в актовій залі Музею етнографії та народного промислу (Львів, проспект Свободи, 15) у чарівних руках Владислави Набутовської оживатимуть надзвичайні сторінки скрипкової музики від Баха до Корільяно…
Владислава Набутовська
Випускниця Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка класу професора Володимира Заранського, учасниця міжнародних та всеукраїнських конкурсів, фестивалів та майстер-класів Владислава Набутовська подарує Вам віртуозний букет шедеврів скрипкової музики:
1. Й.С.Бах. Партита № 2
2. Г. Венявський. Каприс op. 10 saltarella (5)
3. Н. Паганіні. Каприс № 23.
4. Н. Мільштейн. Паганініана.
5. Дж. Корільяно. Каприси «Червона скрипка»
Афіша концерту “Violino… Solo… Virtuoso…”
Вступне слово – творчий керівник концерту Володимир Заранський.
Автори проекту «Музичні Салони в Музеї» – Михайло Крижанівський та Андрій Клімашевський! Вхід вільний.
18 березня 2017 року Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка оголосив конкурс на заміщення вакантної посади музейного кота. В оголошенні йшлося про те, що пропозиція серйозна і досить термінова. До майбутніх претендентів на посаду було висунуто декілька обов’язкових вимог, принциповою з яких був рудий окрас хутра, адже саме такий кіт був у Івана Франка.
«В світовій музейній практиці є дуже позитивний досвід коли коти опікуються музеями. Наприклад, ми знаємо, що шість котів працюють в Британському музеї. Кіт – це добрий дух музею, істота, яка приваблює відвідувачів і яка перетворює музей на дім. Окрім того, Музей Франка – це передусім Дім Франка, а в домі Франка було багато тварин і сам Франко дуже любив котів, про що є багато спогадів сучасників, зокрема його доньки. Тож, враховуючи все, я думаю, що кіт стане членом нашої музейної родини» – поділився директор Музею Івана Франка Богдан Тихолоз.
Працівники Музею Івана Франка обирають музейного кота серед претендентів
Працівники Музею Івана Франка обирають музейного кота серед претендентів
На оголошення про вакансію відгукнулося дуже багато людей, надійшло понад два десятки пропозицій з усієї України. Тож уже 22 березня у Музеї Івана Франка було обрано нового рудого чотирилапого працівника. Працівники музею зупинилися на львівському кандидаті, шестимісячній тваринці з ветеринарної клініки на вул. Ряшівській.
Раніше котик називався Арчі, проте музейники дали йому нове ім’я − Мурлика, як у «Лисі Микиті» Івана Франка. Перед поїздкою до нового дому котика оглянув ветеринар Олександр Демчук та запевнив, що ніяких патологій в тваринки не виявили, почувається він добре, лише трішки наляканий надмірною цікавістю до нього. А до музею котика привезла волонтерка Оксана Харишин, котра колись знайшла його на вулиці.
Поки що Мурлику поселили у кімнаті, де працюють наукові співробітники. Але згодом кіт буде жити там, де мешкали тваринки за життя Івана Франка – у меморіальному будинку по вулиці Понінського, 4 (сучасна І.Франка, 152). Тут для нього облаштують всі необхідні умови – особисте ліжечко, туалет, корм, також, як відповідальний працівник музею, Мурлика матиме санітарно-гігієнічний паспорт.
А наразі завдяки зоомагазину «Акваріумний світ» та п. Людмилі Калабусі, котика обдарували дуже щедрими дарами – тримісячним запасом різноманітного корму, власною хатинкою, мисочкою та повідком. Працівники музею мають надію, що тваринка буде почуватися затишно разом з ними. Його не збираються постійно тримати в замкнутому приміщенні, але будуть пильнувати, аби не втік.
Після переїзду Мурлика одразу зрозумів своє завдання та місце в будинку і примостився на поличці поряд з фотографією господаря дому – Івана Франка.
Для старшокласників і працівників 23 березня 2017 року у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва влаштували цікаву зустріч із двома відомими науковцями та письменниками — Андрієм Содоморою і Богданом Дячишином. Організувала та модерувала захід заступник директора бібліотеки Людмила Пуляєва.
В рамках зустрічі Богдан Дячишин презентував свою нову книгу — „Крихти живого часу Андрія Содомори“. Гості заходу ділилися своїми думками щодо вічних проблем та вічних цінностей.
Богдан Дячишин та Андрій Содомора
Богдан Дячишин та Андрій Содомора
Присутні отримали чимало цінних порад від науковців. Передовсім те, що дітей і дорослих перш за все необхідно навчити любити і думати. Адже знань, як, зрештою, і любові, забагато не буває.
На зустрічі з Андрієм Содоморою і Богданом Дячишином
На зустрічі з Андрієм Содоморою і Богданом Дячишином
Цікавими та глибокими були роздуми про час. Автор книжки наголосив, що недаремно назвав свою працю „Крихти живого часу Андрія Содомори“, бо він черпає натхнення з усього, що його оточує, все сприймає через призму поетичного бачення, визбируючи життя по крихтах.
Богдан Дячишин
Андрій Содомора
— Назва мені сподобалася, бо крихти — це і є той час у якому живемо. Крихти живого часу творять людину. Час — це ми, — наголосив Андрій Содомора. — Античні мудреці казали: жити — це мислити, все інше — існування… Наше життя складається із моментів. Тому важливо розвивати внутрішнє бачення, уяву, щоб дивитися і дивуватися. Ми маємо Божу іскру всередині себе. Жодна індустрія розваг нам цього не дасть.
У міжвоєнний період нафтові підприємства Борислава перейшли до рук французького й американського капіталу. На початку 1930-х рр. із 15 млн зол. всіх вкладених капіталів на французький припадало 50, а на американський – 14 %. У 1937 р. питома вага французького капіталу зросла до 54 %, американського – до 26 %. Почалася певна реконструкція промислів, але незабаром обсяг бурових робіт і видобуток нафти стали швидко падати.
На території Дрогобицької та Станиславівської гірничих округ видобуток зменшився у 1929 р. до 595 тис. т, а в Бориславській – до 247 тис. т. занепадала й нафтопереробна промисловість. У зв’язку зі зниженням видобутку більшість нафтопереробних підприємств Галичини закрилася: у 1938 р. їх залишилося 22, з яких працювало лише 17. Найбільші Дрогобицькі заводи «Польмін» і «Галіція», працюючи приблизно на половину потужності, переробили у 1938 р., відповідно 97 тис. та 56 тис. т нафти. Потужність Львівського заводу, Дрогобицьких «Нафта» та «Дрос», заводу в Уст риках Долішніх становила 30–47 тис. т переробки на рік, але з них наприкінці 1930-х рр. працювали лише перших двоє.
Борислав-Тустановичі. Нафтові вишки. Поштівка 1930 року.
У 1925 р. На Битківському родовищі видобуто понад 42 тис. т нафти. До 1927 р. там було вже 99 свердловин, з яких видобували 29670 т/рік.
На Космацькому родовищі до 1929 р. пробурено 15 свердловин, вісім з яких були продуктивними. За період з 1899 до 1928 рр. там видобуто 23,5 тис. т нафти. 1929 р. на Гуцульщині функціонувало 38 копалень нафти і газу; найбільше – у Биткові (15) та Пасічній (13), чотири копальні було у Слободі Рунгурській, три – у Космачі та по одній – у Надвірній, Печеніжині та Пнів’ї.
У 1927 р. у Галичині все ще видобувалася значна кількість нафти та природного газу. Зокрема, було видобуто понад 716 тис. т нафти та 453,6 млн м3 природного газу. Лідером залишалося Бориславсько-Тустановицьке родовище, яке давало 80 % (525–600 тис. т) вуглеводів Галичини. Проте, вже намітився крен в бік Битківсько-Пасічнянського родовища (40 тис. т), яке нарощувало свої потужності, модернізуючи виробництво і впроваджуючи завдяки іноземним інвестиціям новітні технології. У гірничому окрузі Ясло видобувалося понад 70 тис. т нафти.
Борислав, нафтові вишки. Фото 1930 року.
Вартим уваги є й те, що значно зросло і видобування природного (попутного) газу, видобування якого зросло у Галичині до майже 0,5 млрд м3. Водночас, занепадало видобування озокериту у дзвенячі та Старуні і лише Борислав мав попередній рівень продукції, яка складала 72 % від усієї Галичини. У цей період були відсутніми дані по розробці асфальту та озокериту з інших місцевостей Галичини.
Тільки в кінці 1920 р. починається нормальна робота в Бориславсько-Тустановицькому басейні та інших місцевостях, а період інфляції, пов’язаний з різким падінням галицького бренду, змінився розвитку виробництва і інвестиційному клімату. В той період зросла кількість пробурених свердловин, почала розширюватися і рости нафтопереробка: розширено рафінерію компанії «Fanto» в Устеріках; приступлено до модернізації рафінерії компанії «Br Nobel» в Лібуші. Державна фабрика мінеральних масел у Дрогобичі зробила значний стрибок у розвиток техніки перегонки нафти, обладнання для виробництва парафіну, для відновлення котельні та машинного залу і повільно перетворилася на підприємство, здатне виготовляти усі можливі на той час марки нафтопродуктів.
Борислав-Мражниця, нафтові вишки. Поштівка 1929 року.
Впродовж 1919–1928 рр., тобто у період відбудови зруйнованого під час війни господарства у Галичині загалом видобуто понад 7,5 мнл т нафти.
Важливим продуктом видобувної галузі, який водночас став інтенсивно запроваджуватися у інші галузі промисловості був природний газ, родовища якого досліджувалися паралельно до нафтових. Активізація досліджень та інтенсифікація нафто газовидобування при активній інвестиційній політиці сприяли розвитку галузі загалом. Важливу роль відігравала сформована у 1928 р. компанія «Піонер» з капіталом в 15 млн злотих для розвідувального буріння. Геологічний інститут працював над нафтогазорозвідкою, удосконалював геологічні карти. Це були перші серйозні і систематичні дослідження, що розпочалися ще до Першої світової війни австрійським урядом, проте в менших об’ємах.
За часів «другої» Польщі у нафтовидобуванні Галичини було досягнуто значного прогресу в технічному плані, почалося пробне буріння новими системами та впроваджено комбіновані пенсильвансько-канадські системи глибокого буріння. Задяки цьому 1500–1600-метрові свердловини бурили 2–3 роки, в той час, коли на такі глибини раніше затрачали удвічі більше. Внаслідок запровадження нових технологій і механізмів було досягнуто значної економії. У виробництві стали використовувати еклектричні та газові двигуни замість малоефективних парових.
Борислав, нафтова вишка з двома паровими підйомниками. Поштівка 1936 року.
У міжвоєнний період виник жвавий інтерес нафтових газів та їх використання у промисловості і побуті. Польський сейм наприкінці 1920-х рр. прийняв відповідну ухвалу щодо виділення великого кредиту на будівництво газопроводів у Західній Галичині довжиною 63 км, яким здійснювалася подача газу безпосередньо зі свердловин до оточуючих заводів і окремих населених пунктів (як паливо для житлових споруд). Подібний газопровід довжиною близько 40 км, що з’єднав Дашаву (дебіт газу – 900 тис. м3/добу) з Дрогобичем, побудувала компанія «Газолін». З газу шляхом його конденсації отримували газолін, якого все більше потребувало автомобільне господарство (у 1920 р. виготовлено 593 т газоліну, у 1928 р. – 31855 т).
Після Першої світової війни продукція галицьких копалень тривалий час застоювалася в межах Польщі, оскільки були повністю зруйновані ринки збуту продукції, насамперед поставки до Німеччини та країв Австро-Угорщини, які змінили галицьку нафту на інші країни через розпад Австро-Угорщини і поразку у війні. У ці регіони ввозили не лише американську, румунську та російську нафту, а й перську (іранську), тим паче, що вони самі могли видобувати там нафту.
Борислав, нафтова свердловина. Поштівка 1935 року.
Галицька ж нафта у вигляді нафтопродуктів через порт Гданськ здобула нові ринки в скандинавських і балтійських країнах, частково – в Англії, Франції, Бельгії, незабаром – в Іспанії, куди почали експортувати парафін. Галичина виробляла достатньо продукції як для внутрішнього (46 %), так і зовнішнього ринку (54 %).
Контрактом від 31 липня 1931 р. «Towarzystwo przedsiębiorstw górniczych» викупило в священика Білих Ослав урочища Вили, Сигла та Поляни у Чорному Потоці на виключне і необмежене право розвідки, видобування і використання бітумінозних мінералів. 13 жовтня того ж року вищевказане товариство передало ті землі фірмі «Pionier SA», яка відкрила там нафтові поля: на Вилах – «Pionier I» на площі 8,5 га, на Сиглах – «Pionier II» на площі 6,4 га, на Полянах – «Pionier III» та «Pionier IV» площею, відповідно, 3,5 та 3 га. У 1880–1927 рр. на родовищі отримано 357896 тонн нафти (найбільше – в 1885 р. – 25 тис. т). У 1926 р. пробурено найглибшу свердловину (720 м). 1937 р. у Биткові видобувалося вже 214 тис. т нафти. У Станиславівському воєводстві у 1937 р. було видобуто понад 40 тис. т нафти.
Борислав, нафтова свердловина. Поштівка 1937 року.
В 1932–1934 рр. у Чорному Потоці на глибинах 647, 708 та 811 м виявлено соляну ропу, а на глибині 647 м – сліди нафти з тонновим добовим дебітом. Крім того, на глибинах 159, 249 та 647 м виявлено сліди газу з дебітом 1,5–3 тис. м3/добу. Оскільки видобуток нафти та газу був нерентабельним, то, досягнувши глибини 1000 м, фірма 10 квітня 1935 р. почала ліквідацію свердловини. На свердловині «Pionier I» у 1936 р. працювало четверо постійних та п’ятеро сезонних робітників.
У 1933 р. на діяло три великі нафтові копальні в околицях Пасічної, Слободи Рунгурської та Космача. Велике родовище нафти у 1934 р. згадане у Білозорині на лінії Пнів-Любіжня товариства «Franco-Polonais», яким керував брат посла Хлаповецького.
Борислав, нафтова свердловина. Поштівка 1930 року.
На використання нафти існували ліміти. Так, 15 грудня 1935 р. закрито Надвірнянську рафінерію, оскільки вона вичерпала річний ліміт у 600 вагонів. На заводі залишилося працювати лише шестеро працівників (сторожі та мотористи). Новий пуск заводу передбачався на початку 1936 р. У 1938 р. зафіксовано, що на Битківських копальнях за весь період їх експлуатації видобуто 850 тис. т нафти (у 1937 р. – 25 тис. т), у Слободі Рунгурській – 350 тис. т (1937 р. – 1500 т), у Космачі, відповідно, 26 тис. т та 520 т.
За допомогою статистичних довідників 1930–1939 рр. вдалося встановити динаміку видобування нафти по трьох гірничих округах Галичини (рис. 1).
Рис. 1. Видобування нафти у Галичині
Встановлено, що з 1913 до 1938 рр. спостерігалося поступове падіння об’ємів видобування нафти у Дрогобицькому гірничому окрузі, практично незмінним воно було у Станиславівському окрузі та поступово зростало видобування у гірничому окрузі Ясло.
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Художник Антоні Стефанович народився 1858 р. в с. Кадубівці (Чернівецька обл.) і походив із буковинської вірменської родини. Дитинство провів у батьківському маєтку, який знаходився в с. Товтри Заставнівського району Чернівецької області. Після Чернівецької гімназії закінчив Віденську Академію мистецтв (1876 – 1879), де навчався пейзажу у К. Вурцінгера, К. Гріпенкерла і А. Ейзенменгера, хоча найбільше його приваблював портретний живопис. Після закінчення Академії мистецтв влаштувався на роботу в Польщі. Саме тоді перед ним постав вибір своєї професії: або це творча діяльність вільного художника, або педагогічна робота. Вибір припав на другу і з 1885 р. Стефанович розпочинає працювати викладачем рисунку в Гімназії ім. Франца-Йосифа в Дрогобичі.
Антоні Стефанович, автопортрет
Антоні Стефанович «Портрет дружини»
1884 р. в шлюбі з Марією Стефанович народжується їх перша дитина – донька Емілія, через два роки 12 липня – син Каетан, який згодом також стане художником. У 1887 р. Антоні Стефановичу присвоєно титул професора і він працює на посаді професора рисунку в державній гімназії в Дрогобичі та у Вищій Реальній школі в м. Станіславів, а з 1893 р. викладає у Вищій Реальній школі у Львові. У 1893-1905 рр. художник стає одним з членів, згодом – віце-директором екзаменаційної комісії для вчителів народних шкіл у Львові.
Антоні Стефанович «Портрет жінки»
Антоні Стефанович «Портрет Г. Родаковського»
Антоні Стефанович «Портрет молодої жінки»
1894 р. пише, ілюструє та видає у Львові підручник для вчителів «Наука рисунку з вільної руки», 1898 р. видає його продовження («Наука елементарного рисунку з натури, заснованого на законах перспективи»). До 1914 р. Антоні Стефанович працює на посаді головного інспектора з мистецьких питань у професійних художньо-промислових школах Австрії. Однак через війну родина художника до 1918 р. емігрує зі Львова в м. Бяла (сучасна назва – м. Бєльсько-Бяла, Польща).
Антоні Стефанович, автопортрет
Антоні Стефанович «Портрет чоловіка, який спить»
Антоні Стефанович Зверху – «Риманів. Ехо»; знизу – «Парк в Чернівцях»
1924 р. Стефанович виходить на пенсію. 17 грудня 1929 р. Антоні Стефанович помирає у Львові, похований в родинному гробівці Стефановичів на Личаківському цвинтарі. Польська держава відзначила заслуги Антоні Стефановича орденом Залізної корони 3 ступеня (1911), медаллю і Почесним Хрестом для цивільних функціонерів, а також офіцерським хрестом Ордена відродження Польщі.
Антоні Стефанович «Соняшники»
Антоні Стефанович «Портрет сина»
Антоні Стефанович залишався вірним академічним традиціям, незважаючи на всепоглинаючу хвилю мистецтва модерну, яка підхопила його сина – художника Каєтана Стефановича (він писав портрети, декоративно-фантастичні і символічні композиції, виконував монументальні розписи, оформляв інтер’єри, займався книжковою і прикладної графікою, розробляв моделі жіночого одягу).
Каєтан Стефанович, автопортрет
Каєтан Стефанович, автопортрет
Каєтан Стефанович народився в Дрогобичі, закінчив шкільне навчання у Львові. Опісля, за наполяганням сім’ї, він вступив на архітектурний факультет у Львівській політехніці, де слухав лекції професора Едгара Ковача. У 1906 р. переїхав до Академії витончених мистецтв у Кракові (1906-1908). З 1907 р постійно брав участь у львівських мистецьких виставках. Він був одним із засновників і головним кореспондентом польського ілюстрованого журналу художньої творчості «WIANKI». У 1908 р. переїжджає до Мюнхена, де протягом двох років навчався в Академії мистецтв. У лютому 1911 р., отримавши стипендію Фонду князя Леона Сапєги, відправився в Париж, аби удосконалювати художню майстерність живопису в Національній школі декоративного мистецтва.
Колишня Жіноча гімназія Софії Стшалковської на вул. Зеленій №22
Будівля колишнього Кредитного товариства на вул. Коперника №4
1913 р. відбулася перша персональна виставка Каєтана Стефановича у Львові, яка згодом була повторена в Кракові та Познані (1914). Того ж року він проектує і виконує декоративне оформлення львівської Жіночої гімназії Софії Стшалковської (вул. Зелена №22, зараз – середня школа №6), а також стінопис будівлі Кредитного товариства (вул. Коперника №4).
Каєтан Стефанович «Жінка і ведмідь»
Каєтан Стефанович «Парижанка»
Каєтан Стефанович «Розп’яття»
Початок Першої світової війни руйнує давню мрію Каєтана про подорож до Індії, а також пов’язані з цим творчі плани художника, він вступає до лав Східного легіону у Львові та розпочинає військову службу.
Каєтан Стефанович «Східна царівна»
Каєтан Стефанович «Сніданок на траві»
Після завершення війни залишається у складі офіцерського запасу на посаді референта з навчальної роботи у Міністерстві військових справ, але з початком польсько-радянської війни без вагань повертається до свого полку на фронт. 20 вересня 1920 р. Каєтан Стефанович був застрелений під Рогачовом над р. Случ (тепер Гомельська обл., Білорусія). Похований на Личаківському цвинтарі у військовому меморіалі. Посмертно він був підвищений у званні до капітана.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Сімферовська А. Антоні і Каєтан Стефановичі: два обличчя Львова епохи модерну. Науковий каталог виставки / Львівська національна галерея мистецтв. – Львів: Колір ПРО, 2013. – 76 с.
Вже сьогодні, 24 березня 2017 року, у Львівському музеї історії релігії розпочинає роботу дводенний навчальний семінар «Нові акценти музейництва».
Львівський музей історії релігії
Її організатором є ГС «Західноукраїнська спілка музеїв» – недержавна і неполітична громадська організація, до завдань якої належить сприяння взаємодії між музейними закладами, участь у державному та міжнародному культурному співробітництві, збереження історичних пам’яток та проведення спільних наукових досліджень.
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
У роботі заходу візьмуть участь понад 60 музейників із Львівської, Івано-Франківської, Рівненської, Волинської, Тернопільської, Вінницької, Черкаської областей, міста Києва. Будуть представники вищих навчальних закладів, громадських організацій,
Програма семінару передбачає презентацію журналу «Наша спадщина» (Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові), огляд експозицій музеїв Львова.
Ірина ЦЕБЕНКО та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Продовжуючи тему побуду мешканців давнього Львова не можна оминути розповідь про те, які продукти входили до раціону городян та які страви переважали на столі львів’ян.
Як і всюди в епоху середньовіччя, основу меню становило зерно, крупи, овочі. М’ясо було досить дорогим — заможний городянин їв його 1-2 рази на тиждень. Значно більше вживалося риби, яка замінювала м’ясо, особливо під час постів, а вони охоплювали більше ніж півроку.
Вид Львова 1617 року на гравюрі Ауреліо Пассаротті
У наш час може видатися дивним, що Львів діставав великі прибутки від торгівлі соленою рибою. На території передмість було багато рибних ставків, звичайно, приватних. Але торгівля рибою велася тільки через посередництво міста, яке контролювало її якість. З величезного переліку львівських товарів тільки два (!) їх види мали гарантію якості — міське клеймо: кубики воску і діжки з соленою рибою. А діжка в той час була мірою ваги (460 кг), і лихо тому купцеві, у чиїй діжці виявилася б хоч одна зіпсована риба!
Хліба у Львові вживали багато. Існували окремі цехи пекарів білого і чорного хліба.
Великою популярністю користувалися овочі — капуста, буряки, огірки, часник, цибуля.
Окремо треба сказати про приправи. До епохи хрестових походів майже вся Європа не знала прянощів (перець, мускат, шафран, кориця тощо). Присмачували їжу селітрою, значно дешевшою від солі. Сіль у середньовіччі була продуктом дорогим — адже на всю Європу існувало лише кілька її родовищ. І мабуть, саме з цим пов’язана стара прикмета: розсипати сіль — до сварки.
Генрієтта Левицька. Тільки у Львові
Хрестові походи познайомили європейців з прянощами, прищепили смак до них, але… дороги, якими ці товари завозилися на Захід, були перекриті турками. Тому не дивно, що звичайний чорний перець на ринках Західної Європи коштував удвічі дорожче від золота.
Постає запитання: а до чого тут Львів? Належить зауважити, що він був одним з небагатьох міст, через які прянощі, що входили до переліку так званих східних товарів, потрапляли в Європу. Східними називали товари, які привозили з країн Близького та Далекого Сходу: прянощі, дорогоцінне каміння, високоякісну індійську та перську холодну зброю, китайські шовки, індійські мусліни, перську парчу.
Спеції та прянощі
Львів мав, як говорили в той час, виключне право складу на східні товари. Це була система законів і постанов, котра в цілому виглядала так: всі східні товари мали бути продані тільки у Львові, тільки львів’янам і тільки за тими цінами, які встановив Львів. Порушення права складу каралося конфіскацією каравану. Неважко зрозуміти, що кілька львівських купців зосереджували у себе маси дорогоцінних товарів, які потім з величезним зиском перепродувалися на Захід.
Прянощі коштували у Львові недорого і були доступні для особистого споживання. Львівські кухарі виготовляли різноманітні підливки і соуси.
Середньовічний критий ринок. Мініатюра ХV ст.
Цукор у Львові, як і по всій Європі, був на той час великою рідкістю — його привозили з Азії, а згодом з Америки. Тому потреби великої кількості ласунів задовольнялися медом.
Їжа більшості львів’ян була бідною і одноманітною — борщ, каша (вівсяна, гречана, житня), змащена конопляною або лляною олією, риба, іноді шматок дешевого м’яса.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
Відразу після проголошення Незалежності України у Львові розпочався процес декомунізації та повернення вулицям історичних назв. У центрі стародавнього Львова є вулиця Сербська, яка з’єднує площу Ринок з площею Соборною. Дивно, але вона до сьогодні носить назву, надану їй у 1944 році рішенням Львівського Місткому Компартії, за пропозицією радянського військового коменданта Львова.
Причиною такого рішення була назва, яку в 1941 році стародавній вулиці Шкотській (Шотландській) надали німецькі окупанти Львова – Хорватська (Kroatengasse), оскільки Незалежна Хорватська держава була союзником Німеччини, а шотландці навпаки мужньо воювали в лавах Британської Армії проти нацистів на всіх фронтах від Британських островів до Африки.
Вулиця Сербська у Львові, фото 2017 року.
Напевно, мотивацією рішення комуністичного керівництва Львова не повертати вулиці стару довоєнну назву, українською вона повинна була би мати назву Шотландська, а надати вулиці нову назву Сербська (серби ніколи не проживали у середньовічному Львові) була активна військова діяльність сербського комуністичного загону під керівництвом серба – комуніста Олеки Дундича в Україні у 1918 -1920 роках проти армії УНР, а також те, що сербська комуністична армія під керівництвом Йосипа Тіто в той час вважала своїм верховним головнокомандуючим Йосипа Сталіна. До речі, одночасно з появою у Львові вулиці з новою назвою Сербська, рішенням Львівського Місткому Компартії одна із вулиць старовинного Львова змінила давню назву на вулицю Олеки Дундича (з 1991року вулиця Анатолія Вахнянина).
Відомо, що з XVI століття у Львові неподалік від вулиць, що носили назви національних громад Львова, а саме Вірменської, Староєврейської, Руської (Української) була вулиця з польською назвою – Шкотська (Шотландська). Без екскурсу в історію неможливо зрозуміти появу у Львові такої назви вулиці та серед мешканців Львова представників шотландського народу.
Герб Королівства Шотландія
З архівних документів XVI- XVII століть стає відомо, що багато шотів (укр. шотландців, польською Skoскa) в часи правління польських королів Сигізмунда III та Владислава IV служили в армії Польського королівства.
З другої четверті XVII століття значно зросла чисельність шотландців, які перебралися на терени Польського королівства і, зокрема, в Галичину. Пояснення цьому ми можемо знайти в конкретних подіях англо – шотландської історії. Після втрати Незалежності Шотландією,особливо при англійському королі Карлі І (1625 – 1649), почалися утиски з боку англійського уряду проти шотландської мови, національних традицій та національної церкви, що змусило шотландців покинути свою Батьківщину. Однією з країн, яка особливо була прихильною до вигнанців було Польське королівство.
Вулиця Сербська у Львові, фото 2017 року.
В архівних документах тих часів шоти (шотландці) згадуються в двох абсолютно несхожих видах діяльності, а саме – у військовій справі, а також у господарській, як вмілі ремісники та успішні торгівці галантерейним крамом. Про наявність шотів у Львові згадує у своєму латино мовному рукописі «Leopolis Triplex» («Потрійний Львів») відомий Львівський бургомістр та історик Балтазар Зиморович. В архівних документах 1620 років серед купців, які торгували у Львові товарами, виробленими у Німеччині, Голландії, Франції, згадуються купці шоти. Згідно Статуту Польського Сейму 1563 року купцям – іноземцям, які не мали постійного місця проживання, було заборонено вести торгівлю в містах.
Шоти – купці та ремісники, які вирішили заселитися у Львові, викупили у Львівського магістрату земельні ділянки і започаткували вулицю, яка з часом отримала назву Шкотська (Шотландська). Одним із доказів існування у Львові шотландської громади, окрім архівних даних, можуть слугувати непоодинокі знахідки під час археологічних розкопок у Львові невеличкої мідної монети, подвійного шотландського пенні 1632-1633 років із зображенням квітки звичайного будяка – герба Шотландії.
Вулиця Сербська у Львові, фото 2017 року.
Деякі радянські історики доказували, що назва вулиці пов’язана не з проживанням у Львові шотів (шотландців, анг. Scots), а виникла через продаж у самому центрі Львова великої рогатої худоби (руською – скот), вочевидь ці «історики» добре знали історію КПРС, а погано всі інші мови …
З архівних документів та старовинних гравюр і малюнків відомо, що торгівля худобою провадилася за міськими мурами, в першу чергу на ярмарку, який відбувався на великій галявині під Святоюрською горою.
Вулиця Сербська у Львові 19 серпня 1997 року. Фото М.І.Жарких. Негатека, № 928-28.
На згадку про давніх львівських міщан – шотів (шотландців) на початку XX століття на вулиці Академічній (проспект Шевченка) неподалік від головного корпусу Університету відкрилася кав’ярня під назвою «Шкотська» ( Шотландська), що стала улюбленим місцем застіль представників Львівської математичної школи. Саме в ній була створена відома в наш час усій Світовій науковій спільноті “Шотландська книга“ зі Львова.
Відновлення історичної назви вулиці в сучасному українському правописі – Шотландська, повинно мати за мету позбутися наслідків тоталітарних режимів, а також, на сьогодні, необхідно враховувати політичну складову для позитивного рішення цього питання.
Вулиця Сербська у Львові, фото 2017 року.
Уряд Великої Британії рішуче засудив анексію Криму та війну на Сході України, яку розв’язала путінська Росія, а вільнолюбні шотландці неодноразово проявляли повну солідарність з героїчним Українським Народом. В Шотландії проводилися багаточисленні мітинги солідарності, збиралася й неодноразово передавалася в Україну гуманітарна допомога.
Ніякої підтримки не отримав Український Народ від Сербії, а навпаки деякі серби, духовні нащадки червоного командира, ката Українського Донбасу – серба Олеки Дундича, воюють проти Незалежної України в складі Сербської Дружини на теренах так званої ДНР «допомагаючи» російським найманцям вбивати українських воїнів та мирне населення.
Перехрестя вулиць Боїмів (нині Староєврейської) та Сербської. Акварель А. Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
Сподіваюсь, що громадськість Львова підтримає ініціативу про перейменування назви вулиці Сербська на Шотландську.
Марко СІМКІН дослідник історії та культури Середньовічного Львова, журналіст – міжнародник та громадський діяч, прямий нащадок шотландського лицаря Джеймса Сімкіна (knigt James Simkin).
Одним з найцікавіших та найоригінальніших уродженців Львова був психолог, психоаналітик, та один із піонерів нової освіти – Зігфрід Бернфельд. І хоча більша частина його творчої діяльності пройшла поза межами Львова, проте саме тут він народився і сформувався як особистість, саме роки його життя проведені у Львові є ключем, який дозволяє заглибитись у перипетії непростої історії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Пропонуємо вам поглянути на чергову сторінку і чергову постать цієї цікавої і непростої історії.
З. Бернфельд
Віденський університет
Народився Зігфрід у 1892 році у Львові. Перші роки життя Бернфельда пройшли у Львові. Його батьками стали Ісидор Бернфельд і Герміна Шварцвальд-Бернфельд. У 1911 році він закінчив гімназію у Відні. Згодом, він став студентом Віденського університету, де пристав до психоаналітичного руху, був одним із перших членів Віденського психоаналітичного товариства. У 1915 році він захистив докторську дисертацію у Відні. У Відні він займався вивченням психоаналізу, соціології та біології.
З. Бернфельд
З. Фройд
Під час Першої світової війни Відень стає притулком для більш як сотні тисяч біженців, серед яких було чимало галицьких євреїв. На тлі цієї ситуації, Бернфельд зацікавився новими формами організації навчання молодих євреїв. Вліку 1917 року сіоністська організація у Відні доручає йому очолити молодіжну та освітню роботу. Від 1917 до 1921 року Бернфельд очолює Центральний Сіоністський комітет Західної Австрії. У 1919 році він очолив проект метою якого була організація навчання для 300 єврейських дітей з Галичини, які були переміщені під час війни.
З. Бернфельд
З 1922 по 1925 роки практикував психоаналіз у Відні, з 1925 по 1932 роки — Берлінському психоаналітичному інституті. Повернувся до Відня, а пізніше Мантона, де мешкав до 1936 року. Згодом він остаточно емігрував до США, де оселився у Сан-Франциско.
Меморіальна дошка у Берліні, присвячена Бернфельду
Бернфельд відомий завдяки дослідженням зв’язків між психоаналізом та теорією навчання, роллю освіти, питаннями суспільних змін та нерівностей. Був одним із перших прихильників фройдо-марксизму, розвивав теорії, що стосувалися зв’язків психоаналізу із соціалізмом.
З. Бернфельд
У 1931 році у журналі, який редагував З. Фройд, побачила світ стаття Бернфельда, де той розмірковував про сутність психоаналізу. Іншим його вагомим внеском у дану тематику було те, що він у своїх дослідженнях намагався надагодити стосунки між марксизмом і теорією освіти. Він вивчав роль освіти як чинника, який впливає на соціальні зміни. зокрема на соціальну нерівність.
“Сізіф”
Однією з найвидатніших його праць стала “Психологія новонародженого”. У 1925 році побачила світ його праця під назвою “Сізіф”, я якій Бернфельд обстоював не-авторитарну освітню систему. Саме ці впливові праці принесли Бернфельду світову славу. Він також присвятив цілий ряд своїх розвідок ранній науковій кар’єрі Зигмунда Фройда. Помер він у 1952 році у Сан-Франциско. Відомий у світі, Бернфельд фактично залишається невідомим у себе на Батьківщині, у Львові. Прикра ситуація, яка безумовно потребує того щоб бути виправленою. Ганяючись за черговим героєм національного пантеону ми на жаль забуваємо тих людей, які дійсно варті того, щоб бути вшанованими. Тому якщо інше неможливо, то простою пам’яті на початок буде цілком достатньо. Адже забуття набагато гірше ніж відсутність пам’ятника чи вулиці названої “На честь…”.
Здавалося б, що може бути спільного у Львова, Ченстохови та Вроцлава? Міст між якими сотні кілометрів доріг і кордон. І тим не менш, сьогодні у Вроцлаві чимало пам’яток, які прикрашали колись вулиці Львова. Колись сюди пролягло чимало доріг людей, котрі називали місто Лева своїм.
Ясногурський монастир у місті Ченстохова. Тут нас чекає побачення з частинкою Львова. Фото Сергія Гуменного.
Був уже навіть на ранок, а швидше передобідня пора. Важке сонце ранньої весни дерлося далеко в небо, туди де височіє шпиль Ясної Гури. Група учасників Східної Зимової Школи Варшавського університету проходила лицарським залом кляштору паулінів слухаючи екскурсовода. Через прочинене вікно час від часу подував вітерець, від подиху якого починали рухатися прапори закріплені під стелею. На одному з них було вишито гладдю вже потьмянілий напис «Związek Kaflarzy we Lwowie», зображення каміну і дату «1903». Не знаю як Ви, але автор цих рядків, був м’яко кажучи, дуже здивований побачити стяг цеху львівських кахлярів як офіру у найбільшій святині Польщі.
Лицарська зала кляштору паулінів у Ченстохові. Фото Сергія Гуменного.
Стяг львівських кахлярів. Фото Сергія Гуменного.
Далі наша дорога пролягла до Вроцлава. Химерний вир історії втягував нації і міста у глибини своїх подій, переплітаючи і з’єднуючи те, що здається непоєднуваним. Коли розгорілося і погасло полум’я Другої світової війни, щонайменше два міста Центрально-Східної Європи – Львів і Вроцлав, майже повністю змінили своє населення. До 1945 року німецьке Бреслау, місто яке належало польській короні ще у далекому XIV столітті, не уявляло себе в складі Польщі. Тим більше не могло передбачити масової депортації німецького населення і своє перетворення на польський Вроцлав. І тим не менше це сталося. Сьогодні від німецького Бреслау залишилися німі написи на стінах, каналізаційних люках і пам’ятниках, старовинних соборах. Палаци і храми цього міста і далі живуть але зовсім іншим життям…
Вроцлав із висоти пташиного лету. Фото Сергія Гуменного.
Польська Венеція – Вроцлав. Фото Сергія Гуменного.
Серед нових жителів Вроцлава було чимало львів’ян. Вони привезли із собою не лише фото у сімейних альбомах і тугу за містом якого вже не повернеш, не лише львівський говір польської мови, а й чимало частинок Львова. Буквально, частинок. Цілі пам’ятники. Наприклад пам’ятник польському письменнику та політичному діячу Олександру Фредро (доречі, дідові Андрея Шептицького). Встановлений у Львові далекого 1897 року, цей бронзовий монумент, після Другої світової війни перевезений до Вроцлав, де у 1958 році встановлений на центральній площі Ринок біля ратуші.
Пам’ятник Олександру Фредро та Ратуша міста Вроцлав. Фото Сергія Гуменного.
Пам’ятник О. Фредро досі дивиться у бік Львова. Фото Сергія Гуменного.
Також у Вроцлаві є макет середньовічного Львова (детальніше у статті «Маленький Львів у Вроцлаві») роботи інженера Януша Вітвицького (Janusza Witwickiego) та його колег, наслідок тисячі годин вивчення історії міста Лева, підготовчих робіт і, власне, моделювання. Робота майстра над панорамою тривала більше 10 років і завершилася у часи Другої світової війни. Макет розміщено у Залі Століття (ul. Wystawowa 1, 51-618 Wrocław), яка, доречі, внесена до Список об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.
Зала Століття у Вроцлаві. Фото Александра Перегудова.
Пластична панорама Львова 1775 року Януша Вітвіцького (Janusz Witwicki)
Вроцлав успадкував від Львова і найбільший культурний заклад польської нації – Осолінеум, якому у 1947 році було передано 30% фондів львівської книгозбірні. Також з міста Лева, до колишнього Бреслау, перевезли панораму битви під Рацлавицями від 5 червня 1794 періоду повстання Тадеуша Костюшка, яка належить пензлю Яна Стики та Войцеха Косака.
Внутрішній двір Вроцлавського Осолінеуму. Фото Сергія Гуменного.
Осолінеум. Вроцлавська версія. Фото Сергія Гуменного.
Власне такі частинки Львова вдалося виявити автору у польській Ченстохові та Вроцлаві. Вони вже давно покинули свою землю але не забули. Її дух, її відбиток зачаївся всередині. Вони покинули Львів фізично але нитки зв’язку духовного тягнуться через кілометри.
Сергій ГУМЕННИЙ
Джерела:
Panorama plastyczna dawnego Lwowa. – Lwów : Komitet Organizayjny Tow. Budowy Panoramy Plastycznej Dawnego Lwowa, 1936.
Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.
Краса і внутрішня сила творять наш світ та дають поштовх до постійного зростання. Жінки… Саме вони поєднують у собі різні грані прекрасного і водночас міцного, що часто стає фундаментом, на якому формується життя не лише їхнє, а й майбутніх поколінь.
Лариса Возницька-Разінкова — екс-директор та реставратор Львівської національної галереї мистецтв, доцент кафедри реставрації Львівської національної академії мистецтв, голова Асоціації реставраторів Львівщини, Заслужений працівник культури України, членкиня Наглядової ради при Міністерстві культури України, очолює комісію з культури товариства „Україна і світ“. Це той випадок, коли напрацювання та досягнення йдуть попереду людини. Адже достатньо імені, щоб знати, яку масштабну сферу своєю діяльністю охоплює ця жінка, віддавши цій роботі понад сорок п’ять років.
Лариса Борисівна Возницька-Разінкова
— Хто і що мало вагомий вплив на Ваше формування?
— Я зростала в творчій атмосфері: батьки художники, довкола книжки про мистецтво, походи в музеї, театри — це все сформувало мій світогляд. Крім того, я мала достатньо часу для розвитку різних власних зацікавлень. Та завжди знала: щоб чогось досягнути — маю вчитися. Батьки ніколи не спрямовували і не нав’язували свого бачення. Та в якийсь момент я зрозуміла, що хотіла б іти шляхом тата і почала готуватися до вступу в Київський художній інститут. Тоді тато вперше наполіг, що маю стати істориком мистецтва, а не художником. Він вирішив це з власного досвіду, бо мав освіту художника, а працював у музеї мистецтвознавцем. Пригадую, я тоді досить гостро відреагувала, бо хотіла вчитися малювати, а вже паралельно вивчати історію мистецтва.
Студенти за реставрацією творів
— Який був Ваш шлях до реставраторства?
— У Львівській галереї мистецтв почала працювати з сімнадцяти років — лаборантом у реставраційному відділі. Для мене вона стала фактично другим домом. Зрештою, ми два роки з батьком жили в галереї, бо не мали власного житла. Часто їздили в експедиції на пошуки та порятунок мистецьких творів. Щоправда, тато не завжди брав мене зі собою, бо траплялося різне. Це був складний час і не всі люди розуміли, що це насправді не розграбовують церкви, які на той час були перетворені на складські приміщення, а рятують давні пам’ятки. Батько неодноразово повторював, що жодної ікони зі стіни не зняв, а підбирав скинуті на землю чи десь у дзвіницю, стародруки, скульптуру, живописні твори , рятуючи їх. Привезені з експедицій до музею твори вимагали реставраційних втручань. Необхідно було припинити процес руйнування, ось тоді і була для мене вирішена подальша моя професія у музеї.
Лариса Борисівна Возницька-Разінкова на тлі роботи Миколи Шимчука «Реставратори Галереї»
— Наскільки безпечно було в радянський час займатися порятунком українських пам’яток, зокрема сакрального змісту?
— Досі дивуються сміливості Бориса Возницького. Адже й справді, в ті часи це було ризиково і в будь-який момент могло завершитися трагічно. Та, зрештою, чого йому тільки не приписували! Борис Григорович настільки був фанатично відданий справі, що не уявляв свого життя без цього. Думаю, що на нього просто старалися не звертати увагу, бо це могло викликати непередбачувану реакцію в суспільстві. Я знала, що повинна всім своїм єством допомагати батькові. Він створив потужний реставраційний відділ і я там працювала. Майже з кожної експедиції привозили по 60-100 експонатів, тож ми навіть не мали часу задумуватися, що нам може щось загрожувати за це все, а просто розуміли — мусимо рятувати ці пам’ятки. Гостро відчули небезпеку лише одного разу, — реставруючи найстаріший в Україні іконостас із церкви святої Параскеви П’ятниці у Львові. Іконостас сильно нахилився вперед, що в будь-який момент міг просто впасти, а оскільки деревина стала повністю трухлявою, розсипався би в порох. Тож отець Ярема (настоятель цього храму) і Борис Григорович вирішили розпочати реставрацію. Тоді музей не мав права цього робити, тож якийсь час ми реставрували підпільно. Щоправда, коли завершили реставрацію, то навіть провели конференцію.
Реставрація Пятницького іконостасу, на фото (зліва направо): Роман Костюк, Юрій Попович та Євген Кормаков
— Які наймасштабніші роботи Вам доводилося реставрувати?
— Реставраційний відділ я очолила в 1980 році. Потрібно було наповнювати експонатами Олеський замок, який відкрили у 1975 році, Золочівський замок. Хоча замок у Підгірцях ще був зачинений, та твори, що колись там перебували, ми також постійно реставрували. Нам вдалося врятувати чотири унікальних великих за розмірами батальних полотна з Жовкви, з костела Святого Лаврентія. Вони були схожі на лахміття, ворони вже поробили в них гнізда , живопису практично не було видно. Це була грандіозна робота! Полотно „Битву під Віднем“ реставрував тоді професор Володимир Осійчук зі своїми студентами, а роботи „Битва під Хотином “ Андреаса Стеха та „Битва під Клушином“ невідомий художник початку ХVII століття — реставратори нашого музею. Це був кінець 1980-х років, до нас приїжджали фахівці з Києва і Москви — вони були шоковані масштабністю і знищеністю тих полотен. Казали, що не взялися б за це, а ми старалися врятувати. Коли Борис Григорович в Золочівському замку виділив місце для картини „Битва під Парканами“, вирішили також її реставрувати. Та для неї навіть бракувало площі. Цією справою зацікавилися поляки і, побачивши, що в таких умовах важко реставрувати, запропонували проводити реставрацію спільно у Польщі.
Захист дипломних робіт з реставрації. Захищається Бівол Ралука
— Якими особливими рисами мусить бути наділений реставратор?
— Реставратор — це дуже відповідальна та сумлінна справа, бо працюєш з оригіналами і не маєш права нічого зіпсувати. Крім того, у своєму роді для реставратора це шкідлива робота, бо мусиш працювати з розчинниками, фарбами. Також це безкінечне навчання, адже кожна робота унікальна і має свої особливості. Тож мусиш поєднувати вміння криміналіста, щоб дослідити і зрозуміти, що спричинило ті чи інші пошкодження творів, лікаря, який терпеливо буде „оздоровлювати“, біолога, хіміка та фізика, мистецтвознавця.
Директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Лариса Возницька-Разінкова на відкриття виставки “Зрілість”
— Ви навчаєте реставраторства студентів, які основні принципи, базовані на власному досвіді, закладаєте в своїх учнях?
— Передовсім те, що вони мають усвідомити, чи дійсно це та професія, якій хотіли б присвятити своє життя. Зрештою, вже за час навчання видно, з кого буде добрий реставратор: підхід до роботи, всидливість, зацікавлення і бажання постійно розвиватися. В реставрації є таке поняття — вчасно зупинитися. І якраз, хто усвідомив це, з того буде реставратор. Бо це, справді, досить складно. Адже з одного боку маєш жити цією роботою, цим автором, усвідомлювати, чому він так чи інакше зробив, а з іншого — розуміти величезну відповідальність, щоб не зіпсувати, не перемалювати, зберегти автора, епоху. Не можна відновлювати роботу, щоб вона була ідеальна, ми ніколи не зможемо повернути хід колеса часу, але важливо зберегти подих часу. Наша реставраційна майстерня якраз була унікальна тим, що ми вміли це все зберігати. В нас є робота Жоржа де Латура „У лихваря“. Коли відбувалися виставки цього автора в музеях світу, а ці виставки проходили у Франції, Японії, Америці, Польщі, то інші полотна цього автора виглядали абсолютно новими, розчищеними, випрасуваними, ніби це репродукція, а не оригінал. Ми ніби поважаємо старовину, але хочемо осучаснити її. Наша картина дихала своїм часом і саме це помічали, говорили нам, що з історичної точки зору вона — найкраща.
Захист дипломних робіт з реставрації. Захищається Галина Медведчук
— Зараз продовжуєте батькову справу?
— Коли працювала в галереї, то старалася не змінювати русло його діяльності, розвивати все, що він робив. Мені прикро, що новий керівник мені відмовив у можливості повернутися в реставраційний відділ галереї. На жаль, зараз не надто добра тенденція щодо цього музейного комплексу — вже закрили два відділи, мовляв ,вони неприбуткові. Хоча в жодній країні світу музеї не створюють задля заробляння коштів , а щоб зберігати і показувати національні надбання, щоб кожен міг прийти і відчути цю атмосферу. Вже був досвід, коли маленькі музеї відділяли від більших і вони просто пропали. Те саме, на жаль, чекає ті відділи, які створив Борис Возницький. Звичайно, музеї повинні осучаснюватися в технічному плані, популяризувати культуру різними інтерактивними способами, створювати віртуальні експозиції, щоб якомога більше людей могли дізнаватися про ті культурні скарби, які маємо. Та це повинні робити люди, небайдужі до цієї справи, які знають, як з цим працювати.
В.о. генерального директора ЛНГМ ім. Б. Возницького Лариса Разінкова-Возницька під час відзначення 40-річчя музею-заповідника «Олеський замок».
— Як вважаєте, чи можливо в нашій державі навчити людей долучатися до збереження пам’яток?
— Потрібен добрий приклад. Батько віддавав цій справі всього себе. Не соромився ніякої роботи: сам мурував печі, викладав підлоги, розбивав у Підгорецькому замку простінки, відновлюючи старе планування кімнат, часто власним коштом проводив ті чи інші роботи. Люди бачили таку його фанатичну відданість і завжди йшли назустріч. Складність полягає в тому, що багато-хто навіть не знає про ті чи інші пам’ятки, про потребу допомогти. Тому потрібно спрямовувати людей, інформувати. Наприклад, Поморянський замок знаходиться в плачевному стані, якщо його хоча б не перекрити, то найближчим часом просто втратимо цю пам’ятку. В Польщі, коли музей хоче купити якусь річ, то виставляє її, а поруч скриньку з інформацією, що потребують підтримки для купівлі цього експонату. І це працює! Те саме можна зробити й у нас із Поморянами. Виготовити макет і встановити його разом із скринькою, наприклад, на площі Ринок, щоб люди знали, що ці кошти будуть спрямовані на порятунок саме цієї пам’ятки. Потрібно вміти переконати і донести важливість цієї справи.
В неділю, 26 березня 2017 року, на Камерній сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької відбудеться прем’єра вистави за п’єсою хорватського драматурга Міро Гаврана під назвою “Чоловік моєї дружини”.
Постановкою цієї п’єси театр імені Марії Заньковецької звертається до сучасної хорватської драматургії, що є помітним явищем його репертуарної афіші. Міро Гавран, відомий та улюблений автор, котрий у творчості часто звертається до теми стосунків між чоловіком і жінкою, у комедії «Чоловік моєї дружини» зосереджується на відносинах сімейних, розмірковує про звикання, пристосування, страхи, які супроводжують шлюбне життя, а також відшукує пульс важливого для спільного існування почуття – любові, яке за щоденною рутиною може навіть не прощупуватися.
Сцена з вистави “Чоловік моєї дружини”
Вистава “Чоловік моєї дружини” – це режисерська робота молодого львівського режисера В’ячеслава Жукова, який сміливо взявся за постановку комедії, де задіяні всього два актори, котрі протягом півтори години тримають увагу глядачів і змушують їх сміятися з життєвих ситуацій, які є зрозомілими кожному.
В’ячеслав Жуков
“В наш складний час, хотілося чогось позитивного, якогось позитивного заряду, щоб хоча б на ці півтори години люди, котрі прийшли, забули про дійсність та повністю побачили нашу постановку про двох сучасних чоловіків, їхні турботи. Цю п’єсу написав надзвичайно дотепний та іронічний хорватський драматург, який вміє добре побудувати сюжетну лінію – Міро Гаврон і вона ставиться у нас, в Україні, вперше. «Чоловік моєї дружини», це його п’ята п’єса, яка зачепила мене своїм незвичним, цікавим сюжетом, здалася дуже глобальною”, – поділився режисер В’ячеслав Жуков.
Сцена з вистави “Чоловік моєї дружини”
Попри те, що все сценічне дійство відбувається між двома чоловіками, але воно спричинене однією жінкою. Професія провідниці вимагає від Драгіци жити за чітким графіком руху поїздів міжміського сполучення, частих довгих відряджень, що надають її сімейному існуванню барв постійних зустрічей та прощань. Такі міграції жінки зводять в одній кімнаті двох чоловіків, схожих і не схожих одночасно, які ніби доповнюють одне одного, хоча бачаться вперше. Жаркець хороший батько, любить прибирати дім та створювати затишок, Креше – чудовий кухар й пристрасний коханець. Ідеал чоловіка, поділений на двоє. Можливо, єдиний варіант для розумної жінки аби жити у гармонії.
Актор Олег Сікиринський
“Наша вистава складається з двох героїв, я граю одного з них. Це комедія, як написано – про чоловіче щастя, але насправді там є ще один персонаж — жінка, яка, я вважаю, є головним персонажем вистави. Отже, два чоловіки, які живуть та розповідають про цю жінку і, попри всю комедію, розмірковують чи можна все ж таки чоловікам жити без жінки і як це зробити. Це вистава про любов, вічна тема, яка завжди буде актуальною П’єса дуже цікава і ми очікуємо на гарні відгуки, адже даруємо позитив людям, хочемо, щоб глядач відпочив, посміявся, можливо подумав, пофілософствував”, – розповідає виконавець ролі Жаркеця, актор Олег Сікиринський.
Актор Дмитро Каршневич
“Мій персонаж трішки незвиклий для мене, оскільки я ще такого не грав. Він трохи грубуватий, простуватий, але разом з тим у нього є низка пристосувань до життя, якими він виходить з ситуацій. Але в нас зібралася гарна команда і працювати було лише в задоволення. Процес був хорошим і я надіюся, що глядачам теж буде цікаво, весело з нами і буде у всіх гарний настрій. А якщо глядач буде голосувати своєю присутністю, то вистава буде йти досить часто, адже вона інтригує одразу з перших фраз, а її тема є дуже актуальною сьогодні”, – ділиться враженнями виконавець ролі Креше, актор Дмитро Каршневич.
Сцена з вистави “Чоловік моєї дружини”
Дуєль двох яскравих акторів-заньківчан – Олега Сікоринського (Жаркець) та Дмитра Каршневича (Креше), у якій не буде переможця й переможеного, адже важливим є інше – процес пізнання себе та людини поряд, пройшовши через який можна віднайти відповідь на питання – що для кожного є щастям.
Також над виставою працювали художник-постановник — Наталя Тарасенко та помічник режисера — Михайло Рудко.
У 1672 році турецьке військо обложило Львів. Серед багатьох прийомів штурму міст турки використовували й сапи (від італійського zappa — мотика). Сапа — це підземний хід під мури міста. Якщо вдавалося прокопати його непомітно, то у сліпий кінець сапи закладали гігантський заряд пороху, висаджували у повітря шматок міського муру чи башту, і через пролом до міста вдиралися штурмові загони. Звідси, до речі, й вислів “взяти тихою сапою”.
Бернардинський монастир на пластичній панорамі Львова Я. Вітвіцького.
Але якщо захисникам міста вдавалося почути шум від підземних робіт, то вони прокладали підземний хід назустріч – контрсапу. Туди теж закладали порох і висаджували ворожу сапу разом з тими, хто її копав, ще на підході до мурів. Власне, так і сталось у 1672 році. Підземний хід між монастирями – не що інше, як наслідок невдалого турецького підкопу під мури монастиря бернардинців. Його своєчасно виявили і знешкодили описаним вище способом. Отже, монахи-бернардинці заслужили не догани, а похвали. За пильність.
План підземний ходу з вул. Гайдамацької до Високого Замку. Рисунок Ф. Ковалишина
А от підземний хід, відкритий у 1900 році під час земляних робіт на розі теперішніх вулиць Богдана Хмельницького та Гайдамацької (неподалік церкви Параскеви П’ятниці), – справжній. Його висота та ширина сягають півтора метра, а стіни викладено тесаним каменем. Довжина цього під земного ходу — близько 300 метрів. Веде він до Замкової гори. Якщо зважити на те, що у XIII столітті укріплення Високого Замку стояли саме на Замковій горі, а місто Львів – у районі теперішнього Підзамча, то стає зрозумілим, що цей хід служив для непомітної втечі львів’ян до замку у разі небезпеки. А можливо, і для несподіваних наскоків із замку в тил ворога.
Підземний хід до Високого Замку. Рисунок Ф. Ковалишина, 1900 р.
Цей підземний хід у 1900 році детально описав службовець міського архіву Франтішек Ковалишин. Згодом вхід у тунель засипали і проклали зверху трамвайну колію. А шкода! Адже разом з кількома вцілілими тогочасними храмами цей підземний хід – одна з небагатьох архітектурних пам’яток княжого Львова.
Практична відсутність підземних ходів на території середньовіччя Львова пояснюється тим, що місто було збудоване на заболоченій місцевості. Це унеможливлювало підкопи під час облог, адже їх неодмінно залили б ґрунтові води. Нікколо Мак’явеллі вважав таке розташування фортець оптимальним саме через неможливість зробити підкоп і закласти міну під оборонні споруди. Ось чому турецький підкоп був єдиним в історії Львова, до того ж невдалим. Але розташування серед боліт та поблизу річки мало і недоліки: місто неодноразово потерпало від повені.
Львівська Цитадель з повітря
Підземні ходи та приміщення під Цитаделлю належать уже до новітніх часів – XIX століття. Однак їх точного плану немає. Та, судячи із численних вентиляційних колодязів, гори Каліча і Вроновських, на яких збудовано Цитадель, повинні бути нашпиговані підземними порожнинами, як кругляк голландського сиру дірками. За радянських часів навіть ширилися чутки, що у разі війни під Цитадель мали бути перенесені центральний телеграф та пошта. Ті львів’яни, яким за обов’язком служби довелося побувати у підземеллях Цитаделі твердили, що там знаходиться ціле підземне місто. На жаль, і австрійські, і російські військові архіви ще й досі вважають інформацію про підземелля Цитаделі секретною.
Зведення склепіння над ділянкою Полтви на сучасному проспекті Свободи у зоні зведення Львівської опери. Кінець XIX ст.
Та найголовніше львівське підземелля – це все ж таки тунель, по якому тече Полтва і його відгалуження. Це інженерні рішення, коли врахувати, що на штучному залізобетонному острові побудовано ще й оперний театр і донині є унікальним. Нам вдалося знайти лише одну аналогію: лондонську Фліт-стріт. Річка Фліт – притока Темзи свого часу теж була взята в труби. На цій вулиці розташовані редакції основних англійських газет. Злі язики твердять, що саме у каналізації Фліт-стріт черпають чорнило для своїх дописів діячі жовтої преси.
Але повернімося до Полтви. Аби створити штучний острів для оперного театру, архітектор Горголевський і виконавець робіт Іван Левинський застосували залізобетон – на той час небачений будівельний матеріал.
Роботи по засклепінню Полтви на нин. пр-ті Чорновола. Фото 1922 року
Довоєнна львівська газета писала: “Після цілковитого закриття Полтви у межах міста і проведення каналізації, під землею повстали повні таємничості переходи, коридори і заглибини. Вони доступні тільки для інженерів і працівників міського каналізаційного відділу, а ще також для численних осіб зі злодійського світу. А ще туди часто вибираються на “прогулянку” функціонери поліції, проводячи підземні облави при допомозі міських працівників, добре обізнаних з розгалуженнями підземних переходів. Два дні тому під землею працівники з інженером знайшли злодійську схованку. У клунку було взуття, а також знаряддя крадіїв: мотузяна драбина і кількаметрова линва. Цей клунок, аби він не намок, далекоглядні вламувачі помістили на двох жердинах, покладених поперек тунелю над поверхнею води. Поблизу на бічному банкеті були тачки, які свідчать про те, що підприємливі злодії транспортували клунок вздовж Полтви цими тачками, взятими з будови. Вламувачі сховали свою здобич вночі, а вранці її забрала поліція. Через годину виявилося, що вночі злочинці вламалися до магазину взуття Глозера Бухбіндера на площі Краківській 10, а викрадені там 44 пари черевиків вартістю 1500 злотих заховали у підземеллі.
Інженери на огляді колектору Полтви. Фото 1930-х років
Канали Полтви служать не лише схованками вкраденого. Ними злочинці дістаються до облюбованих ними будинків. Цим шляхом кілька років тому здійснили вламання до каси по вулиці Личаківській 1, до багача Переса і намагалися дістатися під будинок скарбової палати, аби підкопом ввійти у приміщення каси. Підкопом з каналізації злодії дісталися і до магазину чоловічих мод “Андре” на площі Марійській 1 та ґрунтовно пограбували його. Також часом з фантазії і для певної розваги вони вночі ходять підземеллями. Зовсім недавно міський каналізаційний контроль, виконуючи свої службові обов’язки, наткнувся там на одного суб’єкта зі злочинного світу, який прогулювався по банкетах у товаристві якоїсь дівчини. Не місяць освітлював їм шлях над берегами Полтви, а звичайний електричний ліхтарик.”
Слід зауважити, що поліція у таких випадках часом виявляла дива оперативності і примудрялася затримувати крадіїв на гарячому, як це, наприклад, сталося у крамниці ювеліра Рапса в готелі “Брістоль” у 1919 році.
Річка Полтва у колекторі
Під час ІІ світової війни річище Полтви стало притулком для багатьох львівських євреїв. У відгалуженнях каналізації біля вулиці Валової ще й досі знаходяться нари, які зосталися з того часу.
Оце і є основні пам’ятки підземного Львова. Може. довідаємося колись і про інші, поки що невідомі. Бо як казав Маркс (тут з ним важко не погодитися): кріт історії риє непомітно, але невпинно.
Коли в Московії Іван Федоров став асоціюватись із “багатьма єресями”, які нібито містили його книги, а в Заблудові йому було запропоновано проміняти видавничу діяльність на рільництво, друкар, а пізніше і видавець, переїхав до Львова. “Не личило…за ралом та сівбою…віку вкорочувати”. Тому він вирішив і далі продовжувати “розсівати по світові зерна”, але не житні, а духовні. Деякі з них навіть долетіли до нашого часу, а інші проросли ще тоді. Окремі впали на невідповідний ґрунт і загинули ще за життя Федорова. Але говоримо про ті, які проросли.
Іван Федоров. Фото з https://uk.wikipedia.org
Іваном Федоровим книгодрукування у Львові не розпочиналось, але за нього цей процес набув рис відносної системності та регулярності. Очевидно також, що ним книгодрукування не закінчувалось. Московит був тим імпульсом, який “друкованє занедбалоє обновил”. Але крім нього було і багато інших імен, які варто знати у цій сфері. Поштовх Федорова було підхоплено і належно продовжено наступними майстрами. Імена окремих з них також стали популярними, але про інших згадують досить рідко. Справа ж живе лише тоді, коли ініціатор має послідовників. Тому скажемо кілька слів про людей, які допомагали Федорову і тих, які продовжували та розвивали благородну справу поширення інформації й знань у минулі століття.
Пам’ятник Федорову у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Історик та колекціонер кінця ХІХ – початку ХХ століття Францішек Яворський згадував про друкарню Ганса Люфта, яка нібито діяла у Львові в середині XVI століття. Таким чином, вона мала би бути сучасницею, або ж навіть попередницею аналогічної інституції Федорова. Інша справа, що сучасні дослідники пов’язують цю друкарню із німецькими Віттенбергом та Кеніґзбергом, де була її філія. Відтак, асоціювати Ганса Люфта зі Львовом немає підстав.
Могила Францішека Яворського на Личаківському цвинтарі. Фото з https://uk.wikipedia.org
Натомість, біля 1590 року у Львові оселився Матвій Ґарволін. До того, впродовж 1578 – 1585 років, він друкував свої тексти у Кракові. По тому й перебрався до Львова. У 1592 році видав у цьому місті два латинські панегірики Шимона Шимоновича. Вони були присвячені весіллю Сигізмунда ІІІ Вази та коронного канцлера Яна Замойського відповідно. Також Гарволін надрукував підручник з латинської граматики. На звороті титульного аркуша цього видання було поміщено виклад змісту привілею 1591 року, який забороняв будь-кому передруковувати та продавати видання Матвія Ґарволіна протягом десяти років.
Шимон Шимонович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Після смерті цього майстра його друкарню викупив Матвій Бернат із Сілезії. У 1593 році він видав “Акти і конституції Львівського дієцезіального собору”, а також польський переклад середньовічного життєпису Ганнібала. У 1598 році той самий друкар видав “Іліаду” за текстом Кшиштофа Вольтазія. Як можна бачити за двома останніми продуктами, антична тематика користувалась популярністю. Характерно, що читали як тексти міфологічного характеру, так і біографістику. Ще через рік Бернат видав п’ять нових друків. Серед них варто виокремити буквар польською мовою та “Думу українну” Адама Чагровського.
Меморіальна таблиця на честь Адама Чагровського. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Схоже на те, що з друкарнею Матвія Берната активно співпрацював видатний львівський міщанин, поет та культурний діяч Шимон Шимонович. В одному зі своїх листів він зазначав, що “у Львові воскрешаємо кульгаючу друкарню”. Імовірно, саме про друкарню Берната Шимоновичу тут і йшлося. Хоч загалом про її роботу автор відгукувався не надто схвально. Можливо така позиція і виходила з практики особистого досвіду.
Будинок друкарні Ставропігійного інституту. Фото з https://uk.wikipedia.org
На сам кінець скажемо кілька слів і про середовище Івана Федорова, якого було згадано на початку цієї статті. В цьому контексті частіше звучать назви праць видатного друкаря, але значно рідше його супутників та колег. Вважається, що Федоров знімав у 1573 – 1574 роках приміщення на вулиці Краківській, 4. “Руський друкар” мешкав у так званому Кулґанківському будинку і платив за це один золотий і один гріш. Власником зазначеного будинку на той час був бондар Адам Торик з Мостиська.
Монастир св. Онуфрія у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Імовірно, що з Іваном Федоровим також співпрацював маляр Лаврентій Пухала, який був членом Миколаївського братства. Помічниками друкаря в різні часи були Гринь Іванович, Михайло Дашкович, Іван Мороховський, швець-сап’янник Яцько і ін. Також можна говорити про звя’зки Федорова з отцем Леонтієм, настоятель Онуфріївського монастиря.
Стефан Баторій. Фото з https://uk.wikipedia.org
Крім безпосередньо друкування книг Федоров займався у Львові і іншими проектами. Часто вони абсолютно ніяк не були пов’язані із друкарством. Спільно з львівським гармашем Данилом Кеніґом він займався вдосконаленням артилерійських винаходів. Про один з таких він писав латинською лист до Дрездена. Частину інших розробок було презентовано у Відні імператору Рудольфу ІІ. У 1583 році одну гармату Федорову ніби навіть замовляв король Стефан Баторій. Останні дні свого життя Іван Федоров нібито провів у шевця Антоха Абрагамовича, парафіянина Миколаївської церкви.
Підпис Івана Федорова. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Як можна бачити, у Львові станом на XVI століття і далі книгодрукарів не бракувало. Коли імена частини з них є більш відомими для широкого загалу (Іван Федоров, Михайло Сльозка, Андрій Скольський і ін.), то інші (Матвій Ґарволін, Матвій Бернат і ін.) є менш знаними, хоч і їхня робота є важливою для розуміння суспільних запитів та інтелектуальних потреб жителів того часу. З іншого боку, друкарі почасти були майстрами на всі випадки життя й не менш успішно займались іншими ремеслами. Підтвердженням цьому може бути фігура Івана Федорова.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 107 – 108, С. 112, С. 127, С. 155 – 156.
Ісаєвич Я. Федоров (Федорович) Іван // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2013. – С. 277.
Огієнко І. Історія українського друкарства. – Львів, 1925. – С. 42, С. 48.
Вчора, 20 березня 2017 року, в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» (вул. С. Бандери, 1) всім бажаючим показали новознайдений архів Служби безпеки ОУН.
Як наголошують у Центрі досліджень визвольного руху, документи були закопані у суворій таємниці і пролежали в землі більше 60 років. За інформацією істориків, знайдені архіви дозволяють прослідкувати діяльність фінансових, інформаційних та безпекових структур українського підпілля в 1940-х рр.
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
“Сьогодні ми презентуємо п’ять архівів, які були знайдені на території Тернопільської та Львівської областей впродовж вересня 2016-лютого 2017 років та передані нам. Архіви були знайдені різними людьми, за різних обставин і мають різне наповнення. До прикладу, один з них нам передали минулого тижня з управління Служби безпеки України в Тернопільській області, вони відпрацьовували якусь іншу справу, а насправді виявили цей архів, який вирішили передати нам.
Керівник архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач
Зараз ми ще не можемо говорити до яких саме структур підпілля ОУН ці архіви належали, тому ми наразі їх ідентифікуємо за місцем знаходження – Тернопільський, Бережанський архів і т.д. Але уже можемо говорити, що є досить цікаві речі. До прикладу, картотека Служби безпеки ОУН, яка нам не траплялася ще в жодному архіві. Ми знали, що така існувала, бачили іноді окремі картки, а тут ми маємо цілі стоси цих карток. Є протоколи допитів, цікаві дані про злочини радянських спецслужб, які документувало ОУН, багато пропагандистської літератури, близько 5 000 аркушів, яку розповсюджували серед населення. Більшість документів в стані, який ще можна зберегти майже на 100 відсотків, вони будуть реставровані та через деякий час доступні дослідникам”, – сказав керівник архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Останній бідон з унікальними документами був знайдений 17 березня в Козівському районі на Тернопільщині. Це документи Служби безпеки ОУН — некрологи, протоколи допитів, вишкільні матеріали, інформаційні листівки тощо, більшість з яких 1945-1949 років.
Пан Михайло, завдяки якому документи потрапили в руки істориків
“Архів знайдений кілька тижнів тому в лісовому масиві між селами Курочин і Краснокуща. Це документи Служби безпеки. Нам вдалося переконати власника знахідки, що їх потрібно рятувати і передати в інституцію, яка професійно цим займається та має всі умови для реставрації, зберігання, опрацювання і розповсюдження цієї документації”, – розповів пан Михайло, завдяки якому документи потрапили в руки істориків.
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
В знайдених архівах багато інформаційних листівок, протоколів допиту, вишкільних матеріалів, некрологів, тощо. В одному архіві був знайдений гаманець і воєнний квиток. Ще один архів налічує 5 тисяч однотипних пропагандистських листівок та матеріалів. Це показує масштаб в якому з обмеженими ресурсами і можливостями діяло підпілля.
Директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий
“Знайдені останнім часом документи набагато глибше, детальніше розкривають не тільки підпільну боротьбу і діяльність українського визвольного руху, але також яскраво показують на локальному рівні, як відбувалася боротьба радянської карально-репресивної системи проти українського визвольного руху. Серед цих документів є унікальні знахідки, які стосуються опитування біженців із Східної України, які в період голоду 1946-47 рр. опинилися на території, зокрема Тернопільської області і розповідали колгоспну систему, про життя в умовах радянської влади на тих територіях і саме голод їх гнав на Західну Україну, щоб вони мали можливість якось вижити”, – зазначив директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Віднайдені унікальні архіви Служби безпеки ОУН
Зараз документи опрацьовують архівісти та реставратори, згодом їх відсканують, опишуть та викладуть у вільний доступ в Електронному архіві визвольного руху.
Одним з найбільш цікавих львівських архітекторів свого часу став Тадеуш Мостовський. Його, уродженця Кракова, життя пов’язало зі Львовом, де він і творив основну масу своїх архітектурних шедеврів. Проте сьогодні, на жаль, його ім’я залишається маловідомим як для львів’ян так і для гостей міста. Отож пропонуємо вам поглянути на його життєві віхи та поглянути на найцікавіші архітектурні проекти створені Тадеушем Мостовським у Львові.
Т. Мостовський
Народився Тадеуш у Кракові у шляхетській родині. У 1882 році він закінчив Першу краківську реальну школу. Деякий час він очевидно планував стати військовим, тому закінчив офіцерську школу в Берні. Проте життя все ж пов’язало його з архітектурою і він вирушає до Львова, який на той час був столицею австрійської Галичини та обирає навчання у Політехніці.
Львівська політехніка
Густав Бізанц
Саме протягом 1882–1888 років Мостовський навчався на архітектурному відділі Львівської політехніки. Він виявився здібним учнем і у 1891–1893 роках він працював асистентом знаного львівського архітектора та професора Густава Бізанца на кафедрі наземного будівництва. Тут він здобуває відповідний досвід, який знадобиться йому в подальшому.
Могила Мостовського
Від 1892 року Мостовський стає членом Політехнічного товариства у Львові. Він відкрив власне проектне архітектурне бюро на сучасній площі Кропивницького. Від 1894 року він викладав у львівській Державній промисловій школі на щойно організованому відділі будівництва. Під час Першої світової війни його було мобілізовано до австрійської армії. Після взяття росіянами він потрапив до полону де перебував протягом чотирьох років. У міжвоєнний період він повернувся до Львова, де продовжував свою архітектурну діяльність. Проживав у будинку на площі Ринок, 3. Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. Серед споруджених ним будівель особливо виділяються наступні проекти.
вулиця Лукіяновича
Житловий будинок на вулиці Лукіяновича, 5 (1893). Говорячи сухими фактами, вулиця Дениса Лукіяновича — вулиця у Львові, в Галицькому районі. Починається від вулиці Грабовського і простягається на південний захід до вулиці Вітовського. Вулиця була закладена у кінці XIX століття і була названа на честь польського театрального діяча Войцеха Богуславського. Свою сучасну назву вона отримала у 1991 році. Саме тут розташовано будинок під номером 5, який був зведений Мостовським у 1893 році.
Будинок на вулиці Смольського, 1
Будинок на вулиці Смольського, 1
Будинок на вулиці Смольського, 1 у Львові (1908–1909). Зведена у 1908-1909 роках Мостовським будівля знаходилась на вулиці, яка носила свою назву на честь художника артура Ґротера. Сьогодні, зведений Мостовським будинок є справжньою окрасою вулиці.
Будинок на нинішній вулиці Героїв Майдану, 17
Будинок на нинішній вулиці Героїв Майдану, 17 (1909).
Бурса фундації Феліції Боберської
Бурса фундації Феліції Боберської на нинішній вулиці Самчука, 11 у Львові, споруджена у 1912, фірмою Едмунда Жиховича. Будівля цікава тим, що між двома світовими війнами тут зокрема мешкав мовознавець Єжи Курилович – один з найвідоміших лінгвістів ХХ століття.
Будинок на вулиці Руській, 18
Будинок на вулиці Руській, 18
Будинок на вулиці Руській, 18 у Львові (1912).
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. О. Мостовський Тадеуш Адам // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2012. — Т. 4. — С. 742—743
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.
